Візит доктора Фройда

Львів, 1 березня 1904 року

У вітальні задзвонив телефон. Вістович сіпнувся, як від уколу голкою, і потягнувся за слухавкою. За цю коротку мить, доки його рука сягнула апарата, він подумав, що Упир свого досяг. Уже третій день комісар боявся вийти з цього будинку і залишити Бейлу саму. Тільки звідки, чорт забирай, цей скурвисин знає про неї?

— Mówię Samkowski[22], — почув він у слухавці голос підлеглого.

— Слухаю, — насторожено відповів комісар.

— Сьогодні пан мусить прибути, комісаре, — коротко сказав той.

— Що сталося?

Ад'юнкт трохи помовчав, мов добираючи слова, а тоді мовив:

— Хтось відгукнувся на моє повідомлення в «Kurierze Lwowskim».

Вістовичу перехопило подих.

— Домовлено про зустріч? — запитав він.

— Так, сьогодні в полудень.

— Чудово, — зиркнувши на годинник, відповів комісар.

Залишалось іще достатньо часу.

— Коли пан прибуде? — запитав Самковський.

— За годину або й швидше...

— Одразу на місце? — Ад'юнкт зробив наголос на останньому слові, маючи на увазі орендоване три дні тому помешкання спеціально для цієї зустрічі.

— Так.

— Тоді до зустрічі, пане Вістовичу.

— Подзвоніть доктору Фройду. Сподіваюся, він ще у Львові.

Ад'юнкт помовчав.

— Самковський? — нервово гукнув комісар.

— Чи це обов'язково? — перепитав підлеглий.

— Ви чули, що я сказав! Подзвоніть доктору Фройду. Зустрінемось за годину в кав'ярні Шнайдера...

— Гаразд.

Вони поклали слухавки. Тепер комісарові слід було наважитись вийти звідси і залишити будинок та його мешканців без нагляду. Бейлі він наказав замкнути двері й за жодних обставин нікого не впускати. Вона тільки засміялась у відповідь, проте пообіцяла «бути слухняною». Про мапу, на якій Упир позначив її дім, жінка, звісно ж, не знала.

Доктор Фройд ще не повернувся до Відня. Ця справа так його зацікавила, що він вирішив залишитись у Львові ще на якийсь час. Прийшовши на зустріч першим, віденець докурював чергову сигару, сидячи за столиком, на якому була свіжа газета і філіжанка з залишком кави. Чоловік випромінював спокій і навіть безтурботність, тож комісар не міг йому не позаздрити.

— Виглядаєте кепсько, — сказав доктор Вістовичу, коли вони привітались. — Ця робота погано на вас впливає.

— Чого не скажеш про вас...

Підійшов Самковський.

— Капрал Шельонг на місці, — повідомив ад'юнкт і голодними очима зиркнув у бік свіжої випічки на вітрині. — Тобто Герман Каліш...

— Чудово, — Вістович витер піт з чола. — За півгодини зайдемо до помешкання через чорний хід.

— Вам не завадить трохи коньяку, пане комісаре, — мовив Фройд. — Кажу вам як лікар...

Самковський просяяв. Він добре знав, що шеф ніколи не замовляє щось тільки собі.

— Може, ви й праві, — погодився Вістович і зробив знак кельнеру.

Той кивнув і подався виконувати замовлення.

— Як ваші успіхи в розслідуванні вбивства Німанда? — запитав Фройд, і комісар готовий був зненавидіти доктора за його спокійний тон, в якому більше було цікавості, аніж співпереживання.

— Загинув Не лише він, — коротко відповів комісар.

— Звісно, звісно... Але його смерть, погодьтеся, більш ніж загадкова.

— Три дні тому було вбито вашого колегу-психіатра за ще загадковіших обставин, — перебив комісар.

— Он як? Не знав.

— Убивство сталося у в'язниці. І, схоже, Упир просто перевдягнувся у мундир охоронця.

— І ви мені не сказали?

Вістович з потаємною радістю помітив, що спокій цього чоловіка раптом розвіявся, мов сигарний дим.

— Ви не служите в поліції, докторе Фройде, — зауважив комісар. — Я не зобов'язаний тримати вас у курсі подій.

— Ваша правда, — відповів той, — однак сьогодні ви запросили мене на зустріч.

— На місці першого вбивства, яке вчинив Упир в Лемберзі, ми знайшли річ, що, ймовірно, належала вбивці... Це досить гарний складаний ніж, — сказав комісар.

Тепер він говорив спокійно, ніби вся витримка Фройда раптом перейшла йому.

— Пригадуючи ваш висновок щодо деяких схильностей Упиря...

— Його любові до власних речей? — з цікавістю перепитав віденець.

— Саме так. Пригадуючи ваш висновок, ми вирішили дати оголошення в газету про знахідку. Мовляв, хтось випадково знайшов ножа і хоче його повернути власникові.

— І це дало результат?

— Клієнт відгукнувся. В полудень наш капрал, вдаючи із себе власника помешкання, яке винайняли для цього, зустрінеться з ним.

— Чудовий хід, — похвалив доктор. — І я вдячний за довіру. Але все ж, для чого вам зараз я?

Самковський також звернув увагу на шефа. В його погляді читалося те саме запитання.

— По-перше, вас настільки зацікавила ця справа, що ви прийняли рішення чекати у Львові на розв'язку, — мовив комісар.

— Ваша правда, — посміхнувся Фройд. — А по-друге?

— А по-друге, я хочу знати, як сьогодні поводитиметься Упир...

Запанувала мовчанка, під час якої кельнер приніс замовлений коньяк.

— Чого слід від нього чекати? — повторив комісар, коли той пішов.

— Такі передбачення — невдячна річ, — сказав доктор.

— Це ні до чого вас не зобов'язує.

— Крім того, галичани — це така етнічна група, що не піддається аналізові.

— Убивця — віденець, чорт забирай.

— Найпевніше, що віденець галицького походження.

— Гаразд, тоді даруйте за турботу...

— Стривайте.

Доктор Фройд зморщив чоло, мовби в голові його виник раптовий біль. Потім збив попіл до попільниці і промовив трохи стишеним голосом, ніби боявся, що його підслухають:

— Як на мене, комісаре, то його... особлива любов до власних речей могла виникнути внаслідок якої-небудь дитячої образи. Найпевніше, сексуального характеру. І цей ніж, ви вже даруйте за подробиці, для нього підсвідомо — символ чоловічності... Розумієте?

— Не зовсім.

— Гаразд, я спробую пояснити. Усе, що нас оточує, всі предмети довкола нас, сприймаються одночасно свідомістю і підсвідомістю. Свідомість трактує їх, спираючись на власний досвід. Скажімо, ось переді мною фаянсова філіжанка, і моя свідомість добре знає, що в ній приносять каву... У той же час підсвідомість наділяє цю річ певним значенням. Наприклад, філіжанка може осоціюватися з жінкою. Точніше, з жіночністю... Словом, кожен предмет, хоч і не обов'язково, може на підсвідомості викликати в нас дуже сильні переживання, яким подекуди важко дати раду. Найперше тому, що ми не розуміємо природи цих переживань. Їх розуміє тільки наша підсвідомість. Для неї кожен предмет — це символ.

— І навіть сигара? — в'їдливо запитав Самковський.

— Навіть сигара, — відповів доктор. — Хоч іноді вона означає лише мою шкідливу звичку курити, і тоді це лише сигара.

— То як щодо вбивці? — сказав Вістович.

— Гадаю, сьогодні він буде стримувати в собі агресію. Усім, хто матиме з ним справу, слід бути обережним. Зауважте, я кажу не про його страх, а саме про агресію.

— Якщо ним керуватиме лише агресія, то цей психопат нічим нас не здивує, — сказав комісар. — Нам із Самковським вже час, докторе Фройде. Зробимо свою роботу, а тоді повернемось за цей столик. Гадаю, ще навіть разом пообідаємо.

Поліціянти підвелися і мовчки вийшли з кав'ярні. Підставне помешкання знаходилось на вулиці Собєського. З Академічної вони рушили на вулицю Валову, а далі, минувши вузький провулок, опинилися на місці. До помешкання підіймалися поволі, прислухаючись до кожного свого кроку. Вузькі сходи вивели комісара та його підлеглого до тісної комірчини, що знаходилась поруч помешкання. Тут уже чатувало двоє поліцейських, чиї нерухомі постаті виднілися в темному просторі. Привітавшись, Вістович припав оком до шпарини, крізь яку було видно простір сусідньої кімнати. Вбраний у цивільне капрал Шельонг поволі походжав з кутка в куток, мовби звикаючи до тимчасової ролі господаря. Між ним і тими, хто очікував у засідці, були лише тонкі двері. Підходив полудень.

— Сподіваюсь, той психопат пунктуальний, — прошепотів у темряві Самковський. — Тут дихати нічим.

Хтось із поліціянтів зняв зброю із запобіжника.

— Стріляти тільки за наказом, — попередив комісар. — Тут місця, як в собачій буді. Ще перестріляємо один одного.

— Та він один, пане комісаре, — стиха відказав поліцейський. — Стріляти не доведеться. Скрутимо сучого сина в баранячий ріг. То я так, за давньою звичкою...

Минуло добрих двадцять хвилин, перш ніж у двері сусідньої кімнати хтось постукав. Капрал кашлянув у кулак, що було сигналом для інших, і подався відчиняти. За хвилину він заговорив з кимось і провів у кімнату високого візитера.

— Прошу сідати, — сказав капрал.

— Дякую, я не хотів би затримувати пана...

Чоловіки говорили польською.

— Пусте, я не поспішаю.

— Гляньте на ніж. Впізнаєте?

— Так, мій...

— Що ж, тоді забирайте.

— Чи можу запропонувати панові маленьку винагороду? — несподівано запитав візитер.

— О, не варто, — відповів капрал.

— Я наполягаю. Ця річ важлива для мене, і я вже думав, що загубив її назавжди.

— Ну коли так...

— Ось, візьміть.

Вістович крізь шпарку побачив, як той тицьнув поліцейському кілька складених купюр.

— Що ж, тепер бувайте, — попрощався візитер.

— Прошу пана, не в ті двері, — вигукнув капрал, побачивши, що гість попрямував просто до сховку, де сиділи поліціянти.

— Ой, даруйте, — перепросив той.

— Пора, — пошепки сказав комісар.

Першим вискочив Самковський з револьвером напоготові, за ним решта.

— Поліцейська курво! — вигукнув візитер і щосили вдарив капрала в обличчя. Бідолаха відлетів, наче мішок з соломою, і вдарившись об стіну, поволі сповз по ній на підлогу. Тієї ж миті на прибулого кинулись двоє поліціянтів, синхронно, мов навчені мисливські пси, але той скинув їх із себе одним могутнім порухом руки.

— Вогонь! — вигукнув комісар, і вони з Самковським вистрілили.

Одна куля вп'ялася візитерові в плече, а інша застрягла у стіні. Зиркнувши на поліцейських хижим поглядом, чоловік, перш ніж залунали нові постріли, щосили стрибнув і всім тілом навалився на віконну шибу.

— Сучий син! — розпачливо вигукнув комісар, кидаючись до розбитого вікна.

Помешкання знаходилось усього на другому поверсі, а під ними була розкисла глина. Вістович встиг побачити, як чоловік, вправно перекинувшись через себе, щоб пом'якшити удар об землю, різко метнувся вбік. І наступна куля з браунінга Вістовича влучила в калюжу.

Самковський і решта поліціянтів кинулись на вулицю. Проте той мов крізь землю провалився. Навіть за годину пошуків жодного сліду втікача не вдалося знайти.

— Не можу повірити, — сказав Вістович, — Упир був у нас в руках...

Ад'юнкт і решта мовчали, намагаючись привести до тями нокаутованого капрала. Можна було злитися скільки завгодно і на кого завгодно, але ситуації це б не змінило.

Повернувшись на Академічну, Вістович важко сів за свій стіл. Спершись на спинку стільця, він зажмурив очі і втиснув пальці в чоло. Десь глибоко в мозку зароджувався мерзенний біль.

За півгодини до кабінету зайшов Ріхард Штальман.

— Дозволите, комісаре? — запитав віденець.

— Ви вже зайшли, пане шеф-інспекторе, — відповів той. — Хіба видно, щоб я був проти?

— Ви не в гуморі.

— Так, даруйте.

— Чув, що ви майже схопили Упиря.

— В тому й річ, що «майже схопили».

Вістович уже приготувався до докорів і повчань, але Штальман несподівано сказав геть інше:

— Однаково вам вдалося більше, аніж віденській поліції. Кажуть, ви навіть його поранили?

— Не думаю, що серйозно.

— Так чи інак, але я вам вдячний. Тепер, гадаю, він швидко опиниться в наших руках.

— Або ж заб'ється у якусь нору, мов звір, щоб зализати рани, і тоді знайти його буде ще важче.

— Ви праві, це хитра й обережна тварюка...

Витримавши паузу, Вістович звів на Штальмана запитальний погляд. Комісар чекав, доки віденець пояснить причину свого візиту.

— Хотів сказати, що ми виконали ваше прохання і склали список усіх пацієнтів покійного доктора Тофіля, — мовив шеф-інспектор, дістаючи з-під поли плаща невелику папку.

— Чудово, — ожив комісар, — давайте сюди.

— Проблема в тому, що прізвищ понад півсотні, а хвороби пацієнтів описані цими дурнуватими лікарськими термінами... Відверто кажучи, я ні біса не зрозумів, — сказав Штальман, кладучи папку перед Вістовичем.

Відкривши її, комісар розгорнув список. Від думки, що в ньому є ім'я убивці, за яким полює вся поліція Відня і Лемберга, залоскотало в шлунку.

— Не уявляю, як ви зможете виокремити того, хто нам потрібен, — сказав шеф-інспектор. — Можливо, запросити з Відня якого-небудь фахівця медичної справи?

— Не турбуйтеся, пане Штальмане, — раптом засяяв на обличчі Вістович. — Найкращий віденський фахівець, який може допомогти у цій справі, вже тут.

— Он як? — здивувався Штальман. — І хто ж це?

— Доктор Зиґмунд Фройд. Гадаю, ви чули про нього.

— Так, чув. Якщо хочете, я поговорю з ним.

— З доктором? Навіщо?

— Попрошу його допомогти вам.

— Так сталося, що доктор Фройд уже залучений до цієї справи.

У шеф-інспектора від здивування відвисла щелепа.

— Справді? — перепитав він.

— Скажу більше: деякі висновки доктора нам добряче стали в пригоді, — додав комісар.

— Що ж, тоді я можу лише побажати вам успіху, пане Вістовичу... Бачу, що в своєму місті вам значно краще ведеться, аніж в холодному Данциґу.

— Не можу не погодитись.

На цих словах чоловіки попрощалися, і комісар знову заглибився у свої роздуми. Якась далека думка бродила у його зболеній голові й все ніяк не могла дістатися назовні. Він подумав про вбивство у в'язниці, яке Упир вчинив хитро і нечувано нахабно. Так само як і в потязі, вбивши Німанда просто в нього під носом. Обидва ці злочини були спрямовані проти поліції, а точніше, проти нього, оскільки і Німанд, і Тофіль так чи інак були причетні до розслідування.

Вістович запалив цигарку, відчуваючи, що бажана думка от-от вирине на поверхню... Що пов'язувало ці два вбивства, окрім нахабності й по-диявольськи точного розрахунку? Якщо для того, щоб проникнути до в'язниці, Упир перевдягся охоронцем, то для того, щоб укол опікати Німанда, йому слід було б... Одягнутися кондуктором, чорт забирай!

Не в змозі всидіти на місці, комісар схопився на ноги, одразу відчувши, як у скронях його запульсував гострий біль. Авжеж, найкращий спосіб замаскуватись — це видати себе за звичайного службовця, який найменш викличе інтерес у поліції.

Вістович зазирнув до шухляди у своєму столі, де мала бути мазь від болю в голові. Втім, там її не знайшлося... Щиросердно вилаявшись, комісар знову вмостився на стільці й запалив свою чергову цигарку. Доведеться терпіти або йти до аптеки. Поки що він обрав перше.

Невдовзі до кабінету повернувся й Самковський, втомлений і зім'ятий, як гончий пес. Не кажучи ні слова, він зняв пальто і поплентався до свого столу.

— У вас є свіжа газета? — несподівано запитав у нього комісар.

Ад'юнкт кивнув головою.

— Передивіться репертуари наших театрів, — сказав Вістович.

Підлеглий зиркнув на шефа як на божевільного.

— Передивіться, кажу вам, — повторив той. — Я б і сам це зробив, але шалено болить голова.

— Хочете піти на виставу? — іронічно зауважив Самковський.

— Так, цікавить антична драматургія...

Самковський сердито розгорнув «Діло» на останній сторінці.

— Фредро, Фредро, Фредро... Шекспір, Софокл... — промимрив ад'юнкт.

— Софокл? — перепитав комісар, миттю опинившись біля нього. — Дайте сюди!.. Це ж треба... Гастролі віденського театру «Камершпіль»... у приміщенні Нового театру у Львові... Серед вистав, зокрема, «Даная» Софокла... Хай йому чорт, Самковський! Ми йдемо до театру!

Між тим ад'юнкт скривився так, ніби щойно розбив тухле яйце.

— Прошу пана, з дитинства ненавиджу всю цю митецьку чортівню і тамтешніх розмальованих психів на сцені, — мовив він.

— Дарма, Самковський, дарма... — комісар згадав про біль і потягнувся до холодної склянки з водою, щоб прикласти її до чола. — Театр не люблять тільки ті, хто боїться зазирнути правді в вічі і побачити в них себе. Але майте спокій. Ми підемо не на виставу. Окрім того...

Вістович раптом замислився.

— Окрім того, Самковський, відправте, будь ласка, ось цю папку доктору Фройду, — продовжив він за мить. — Це список віденських пацієнтів покійного Тофіля. Серед них, як я сподіваюся, є і наш Упир.

Ад'юнкт взяв папку до рук з неприхованим хвилюванням і якоюсь поліцейською жадібністю.

— І будьте ласкаві, — додав Вістович, — попросіть пана Фройда не зволікати з цим.

— Гаразд.

Самковський одягся і знову вийшов з кабінету.

— О шостій вечора, не пізніше, прошу бути тут, — гукнув шеф йому вслід.

Вістович, зрештою, також не затримався надовго в кабінеті. За чверть години, вийшовши з будинку Дирекції поліції, він подався до площі Бернардинів, де в аптеці «Під Угорською Короною» придбав собі нарешті мазь від болю в голові. Помастивши одразу ж нею скроні, Вістович посидів з півгодини в аптечній почекальні, доки біль не почав стихати, а потім і зовсім ущух. Господар аптеки приніс йому склянку з м'ятною настоянкою, після якої комісару полегшало остаточно і навіть втома почала зникати.

Від аптеки Вістович подався на вулицю Карла Людвіга, де зайшов до кнайпи «Мельпомена», в якій збиралися тутешні театрали. Тут, як завжди, було весело й гамірно. Здавалось, тутешній світ існує сам по собі, незалежно від зовнішнього. І навіть якби за вікном настав Апокаліпсис, тут однаково звучали б фортеп'янні акорди, цигарковий дим так само ліниво тягнувся б кудись у напрямку стелі, а захмеліла публіка невтомно б обговорювала театральні плітки і новини. Цих яскравих і талановитих людей цікавили тільки вони самі.

Вістович неквапно підійшов до шинквасу. Господар, лисуватий усміхнений бородань, приязно з ним привітався і запитав, як ся має пан комісар. Вістович знав його ще відтоді, як у «Мельпомені» часто бувала його колишня дружина-актриса. І навіть якщо її не було серед відвідувачів, цей чоловік усе одно міг сказати комісару, де вона. А найголовніше — з ким.

— Дякую, Сташку, все в мене непогано, — відповів Вістович, а тоді замовив собі келишок горілки і м'ясних кнедлів.

Після пережитого за сьогодні все це здалося йому божественним нектаром, і він повторив замовлення.

— Пан комісар часом не у справі якій? — обережно поцікавився господар.

— Сучий ти сину, Сташку, — реготнув Вістович: — В мене що, на чолі це написано?

— Я надто давно знаю пана комісара, — з усмішкою відповів той, вочевидь анітрохи не образившись на «сучого сина».

— Твоя правда. Давно...

Вістович перехилив чарку.

— Про дружину панську дещо знаю... — почав той.

— Курва твоя мати! Чи я запитував щось про неї?..

Навіть Сташко не сподівався від свого частого гостя такої раптової люті.

— Прошу вибачення... Я думав, як завжди...

— Налий ще.

— Звісно. З приємністю, пане комісаре. Панові, як звичайно, кожна третя чарка задарма...

Вістович криво усміхнувся і подумав, що якби тут був Самковський, то вже б сяяв від щастя. В його підлеглого ще ніколи не було достатньо грошей на випивку.

— То як там вона?.. — врешті запитав комісар, якраз після третьої, дармової, чарки.

— Хто, прошу пана? — уточнив про всяк випадок Сташко.

— Анна...

— А-а-а, панська дружина, — господар відклав убік рахівницю, за якою вже заходився працювати, і сперся ліктями на шинквас. — Кажуть, незле, незле... Отримала гарну роль в Берліні.

— Он як, — хмикнув Вістович, — тепер уже Берлін... А що за роль?

— Кажуть, Медеї...

— Це ж треба... Зрештою, Анну завжди вабила античність...

Тим часом перед Вістовичем знову з'явилася повна чарка.

— Медея, кур-р-р-ва... — повторив він, спровадивши горілку в утробу.

Врешті, опам'ятавшись, Вістович знову підкликав до себе господаря і заговорив власне про те, для чого сюди прийшов.

— А скажи мені таку річ, Сташку, — вже п'януватим голосом мовив комісар, — були тут уже віденці? Ті, що на гастролях у Львові?..

— Театр «Камершпіль», пан має на увазі?

— Тихо, не галасуй... — шикнув на нього Вістович. — Так, я про них... У Львові, думаю, не може гастролювати одночасно два столичних театри. Вони б тут, курва, не помістилися...

— Ваша правда, пане комісаре, — згодився з таким судженням господар. — Бували... Власне, директор «Камершпілю» у пана за спиною.

— За спиною, кажеш?..

Комісар озирнувся. За найближчим до нього столиком справді цмулив пиво якийсь дивакуватий суб'єкт.

— Оце він? — перепитав поліціянт.

— Він, — кивнув Сташко, — пан Герхард фон Зорц...

— Чудово...

Комісар відірвався від шинквасу і подався прямісінько до театрала.

— Вітаю вас, добродію, — промовив Вістович, опинившись біля нього.

— Вітаю, — відповів директор театру, звівши на комісара знудьгований погляд. — Чим можу бути корисний?

— Мене звати Адам Вістович, я з поліції Лемберга, — представився комісар. — Вам доведеться мені допомогти, пане директоре.

— Гаразд, кажіть...

— Ми можемо вийти з вами на вулицю?

— Я, щиро кажучи, й тут почуваюся непогано, — дещо знервовано відповів Зорц.

— На вулиці почуватиметесь іще краще, — не вгавав Вістович.

— Що за маячня, добродію? Дайте мені спокій. Нікуди я з вами не піду. Тим більше що ви, здається, трохи перебрали...

— Підете, — впевнено відповів комісар, і той, хто добре його знав, відчув би в цю мить недобре.

Однак Зорц, на свою біду, бачив Вістовича вперше. Більше того, він сам пив не перший уже кухоль за вечір, тож, спокійно глянувши на поліцейського, порадив йому йти під три чорти і залишити його в спокої. Втім, комісар, здавалось, тільки цього й чекав. Зненацька вхопивши театрала за комір, він поволік його до виходу і навіть спробував відкрити двері його лисуватою головою, але вчасно згадав, що вони відчиняються досередини. Зорц незчувся, як опинився на вулиці, сидячи на хіднику одразу поруч вуличної лавки.

— Що ви собі дозволяєте, чорт забирай? — обурився він.

Проте голос його тремтів і якось по-хлопчачому зривався.

— Мені шкода, що довелося так з вами вчинити, — відповів комісар..— Але у вас не було жодного бажання розмовляти зі мною.

— На моєму місці у вас би також його не було, — буркнув Зорц, підводячись з холодної долівки. — То якого дідька вам треба?

— Мене цікавить одна з вистав, яку ви привезли до Львова, — закурюючи сказав Вістович.

— О, любите мистецтво... — іронічно зауважив директор театру. — Ви, може, тутешній театральний критик?

— Не блазнюйте.

— Гаразд, гаразд, — поспішив сказати Зорц, вже вивчивши запальну вдачу свого співрозмовника. — То про яку виставу йдеться?

— Про «Данаю» Софокла.

— Чудова вистава. Рекомендую. Можу виписати вам запрошення. Граємо завтра...

— Я б охочіше потрапив на репетицію.

— Репетиція сьогодні.

— О котрій?

— За дві години, о сьомій.

— Чудово.

Комісар на хвилину задумався.

— Мені треба потрапити за лаштунки, пане Зорце, — сказав він після цього, — або ж якнайближче до сцени.

— Хочете спробувати свої сили? — щиро здивувався той. — Обіцяю пошукати для вас роль...

— Не верзіть дурниць, — відрубав комісар. — Я буду не сам, зі мною ще прийде мій колега. Треба, щоб хтось непомітно нас провів.

— Гаразд, — погодився Зорц, — сам вас і проведу... Але можу я запитати, навіщо?

— Шукаємо одного чоловіка, — пояснив Вістович, — високого на зріст, худорлявого, але надзвичайно дужого. На правій руці в нього травмований палець...

— Дуже схоже на Шимона Шнітке, — з раптовим інтересом промовив театрал. — Ви досить добре його описали.

— Хто він? Актор?

— Ні, звичайний монтувальник. Працівник сцени, обов'язок якого збирати й розбирати важкі декорації.

— Дивно... Він тутешній?

— Ні, приїхав із нами з Австрії.

— Але, судячи з імені, поляк?

— Так з походження...

— От він нам і треба.

— Але що він скоїв?

— Страшні речі, пане Зорце... І, знаєте, що? — додав раптом комісар. — До сьомої ви залишитеся зі мною.

— Якого дідька? — запротестував той. — Мені набридло ваше товариство!

— Стуліть пельку.

— Я пожаліюсь президенту міста. Ви ще пошкодуєте!

— Я сказав, стуліть пельку. Вважайте, що вас заарештовано. Ходімо.

— Куди?

— Познайомлю вас зі своїм колегою, ад'юнктом концептовим Самковським. Дуже приємний молодий чоловік, скажу вам...

— Якщо такий самий, як ви, то краще не треба.

— Значно люб'язніший.

— Це вселяє надію.

— Йдемо он тим провулком, якщо ваша ласка... Нам на Академічну.

Чоловіки вийшли на площу Ринок, а звідтіля рушили до Дирекції поліції. Хміль потроху вивітрювався з голови Вістовича, і він починав усвідомлювати, що вчинив досить брутально з цим чоловіком, проте шляху назад уже не було.

Самковський прийшов рівно о шостій, як і було йому наказано. З подивом глянувши на дещо зім'ятого віденського театрала, він повідомив Вістовичу, що папку з документами передав куди слід (тобто докторові Фройду) і там обіцяли дати з ними раду якнайшвидше. Вістович відкликав його вбік.

— Я знаю, де може бути Упир, Самковський, — сказав він.

Від комісара добряче несло алкоголем, проте підлеглого це не насторожило.

— Справді? — перепитав він. — І де ж?

— В театрі, — мовив шеф. — Я натякнув вам про це вдень. Наш Упир використав грим і костюми звідти, аби пошити нас в дурні...

— Отже, допомога пана Фройда нам більше не потрібна? — перепитав Самковський, вочевидь шкодуючи про витрачені зусилля.

— Ні, чому ж. Гадаю, його висновок ще знадобиться. Як додатковий доказ, скажімо, — відповів Вістович.

— Ну що ж...

— Але є одна обставина, Самковський, — продовжив комісар.

— Яка ж?

— До театру ми не зможемо підтягнути більше нікого з поліцейських. По-перше, зараз немає вільних, а по-друге, це може викликати підозру... Мусимо брати Упиря вдвох.

Самковський тільки криво усміхнувся.

— Nie ma sprawy, szefie[23], — коротко відповів він.

Безперечно, відважність була одна з його найкращих і найпотаємніших рис характеру, якої, на перший погляд, годі було від нього сподіватись, і комісар несподівано відчув вдячність до свого підлеглого. Цей чоловік міг дратувати його у повсякденній службі, але в критичних ситуаціях не підводив.

О пів на сьому Вістович, Самковський та Герхард фон Зорц вийшли з будинку Дирекції і знову подалися в бік Нового театру.

— Ви пам'ятаєте, що він поранений? — тихо запитав підлеглого комісар, коли вони були вже майже на місці.

— Так, — коротко відповів той, стримуючи при цьому хвилювання. — Але, наскільки пригадую, поранений легко...

— Кілька годин тому я бачив його на роботі, — встряв у розмову директор «Камершпілю».

— Неймовірно, — сказав Вістович, — після такого він спокійнісінько повернувся до виконання своїх обов'язків по службі.

— Нам сюди, — Зорц зупинився біля невеликих дверей.

За ними виявились сходи, які вели кудись донизу, здавалось, аж до самої підземної річки, що протікала під театром.

— Коридор досить сирий, — знову озвався директор, ведучи їх за собою.

Голос його відбився від стін численним відлунням.

— Але так ми вийдемо одразу в комірчину, в якій сидять монтувальники, — додав він.

Електричне світло в цьому коридорі миготіло, як морський маяк, вочевидь з останніх сил опираючись волозі й сирості. Раптом двері, крізь які вони сюди зайшли, лунко зачинились, а позаду них залунали чиїсь обережні кроки.

— Що за чортівня? — злякано вимовив Зорц. — Хто там?

Проте відповіді не було.

— Може, протягом зачинило? — припустив Самковський.

— Навряд...

Кроки залунали знову. Цього разу вже ближче. Складалося враження, що до них скрадається привид.

— Це чиїсь хворі жарти, — тремтячим голосом проказав директор. — Ходімо назад...

— Ні, йдемо, куди йшли, — заперечив Вістович.

— Робіть, що хочете, — істерично мовив Зорц. — Я далі не піду...

— Підете. Я вас примушу, чорт забирай...

Раптом директор закричав. Продовгувата тінь виросла, мов нізвідки, і розповзлася по стіні. Услід за цим хтось кинувся на Вістовича і звалив його з ніг. Комісар устиг побачити над собою лезо велетенського ножа, але вже наступної миті гримнув постріл. Ніж затремтів і впав на кам'яну підлогу.

Стріляв Самковський. І хоч він мав паскудний зір, але завдяки короткій відстані, на щастя для Вістовича, не схибив.