Візит доктора Фройда

Львів, 9 березня 1904 року

— Я думав, ви ідіот, Вістовичу, а ви двічі ідіот...

Комісар уже пошкодував, що погодився зустрітися з шефом.

— Якщо те, що розповів Самковський, правда, то, вочевидь, вам більше не місце в поліції, хоч як би вас не цінували тут...

Шехтель уже заспокоївся, однак іще чверть години тому несамовито кричав.

— Відпустивши того психопата, ви самі скоїли злочин. Це ви розумієте, Вістовичу?

— В мене не було вибору.

— Он як? Хочу вам нагадати, що раніше ви не надто бавились у благородство. Пригадуєте? Чи нагадати вам методи, якими ви послуговувались, щоб добути часом свідчення? Я закрив би цього разу на них очі, якби таким чином ви дізналися в цього скурвисина, де він ховає ту жінку! Чорт забирай, комісаре, та у вас навіть немає певності, чи вона жива...

І, зрозумівши, що сказав зайве, Шехтель за мить пробурмотів:

— Даруйте... Впевнений, що насправді з нею все гаразд.

Запала довга нестерпна мовчанка.

— Звідки ви знаєте, що Упир прийде на зустріч, яку сам же призначив? — першим порушив її шеф львівської поліції.

— Доктор Фройд впевнений у цьому.

— Доктор Фройд! Знову доктор Фройд! Я, між іншим, нічого доброго не чув про цього суб'єкта... Ви, до речі, впевнені, що він сам жодним чином не причетний до цих убивств? Якось вони географічно збігаються з його пересуванням: коли він був у Відні, трупи знаходили там. Щойно він переїхав до Львова, як те саме почалося тут. Я, чесно кажучи, не бачу особливої різниці поміж психами і психіатрами... І доведіть мені зворотне, чорт забирай.

— Кожна версія має право на життя, — припустив Вістович. — Але навряд чи ця правдива.

Комісар навіть не стримав посмішки, уявивши на мить Зиґмунда Фройда кривавим маніяком.

— А ви певні, що досі добре фехтуєте? — знову помовчавши, запитав у нього Шехтель. — Урешті-решт, вам вже не двадцять років.

— Ні, не певен, — щиро зізнався Вістович. — Востаннє брав до рук шаблю в армії.

— Тобто вирішили закінчити свою кар'єру під клинком психопата, який до того ж є професійним фехтмейстером? — скривив посмішку шеф поліції. — Блискуче...

— Я можу йти? — Вістовичу почала набридати його істерія.

Шехтель глипнув на нього одночасно з жалем і презирством.

— Сьогодні до Львова знову прибуде шеф-інспектор Штальман з Відня,— сказав він. — Цікаво, як ви йому поясните, що тримали в руках і відпустили вбивцю його доньки... Йдіть, звичайно. Вам час відпрацьовувати шабельні удари на якому-небудь тренувальному манекені.

Вийшовши з будинку Дирекції, комісар побачив на вулиці неподалік доктора Фройда. Той махнув йому рукою, в якій тримав свою незмінну сигару, і Вістович попрямував до нього.

— Здається, ви єдиний, хто все ще залишився зі мною, — криво усміхнувся Вістович, щойно вони привітались.

— Значить, буду вашим секундантом і лікарем одночасно, якщо ви вже погодились на цю дурнувату дуель, — відповів той і несподівано по-дружньому поплескав комісара по плечу.

— Хто б міг подумати.

— Знаєте, сидячи у Відні, я також не міг уявити собі нічого подібного, — зізнався психіатр. — Але тепер бачу, що може статися й не таке... Ходімо зайдемо до мене. Гадаю, непогано було б відкоркувати пляшчину чогось віденського...

Зустріч із Францем Гольмом мала відбутися наступного дня. Вістович і Фройд прибули завчасно, добре знаючи, що десь неподалік розмістились і львівські поліцейські. Можливо, згодом вони підійдуть ближче до руїн замку, поруч з яким мала відбутися дуель. Хоч би нікому з них не прийшла в голову думка вистрілити в Гольма, доки той не повідомить, де тримає Бейлу.

Комісар розгорнув сукно, в якому привіз сюди шаблю, і, діставши її з піхов, поклав на камінь неподалік себе. Лезо зблиснуло на весняному сонці і тонко задзеленчало.

— Гарна річ, — сказав доктор Фройд.

Вістович кивнув. Йому раптом навіть стало цікаво, яка зброя буде в Упиря.

Франц Гольм знову з'явився раптово, мовби нізвідки, проте рівно о десятій став навпроти свого суперника. Обидва зняли верхній одяг і взяли до рук шаблі.

— Як бачите, я дотримав слова і прийшов, пане Вістовичу, — промовив Гольм. — Хоч ви, либонь, в цьому встигли засумніватися.

— Наостанок вважатиму вас господарем свого слова, — відповів комісар, закочуючи рукави сорочки. — Сподіваюсь, ви дотримаєте його до кінця.

— Аякже, перед тим як вас убити, пане Вістовичу, скажу, де перебуває та мила особа... Але поки що до справи.

Бійці приготувались, і сутичка розпочалася. Задум Вістовича був досить простий: менше використовуючи шаблю, дістати цього психа лівим кулаком. Боксерські навички комісара були значно кращими і не забувалися за роки служби в поліції, на відміну від фехтувальних. Однак Гольм чудово володів ситуацією, а тому бавився з ним, мов з дитиною.

Раптом позаду них почали з'являтися інші люди, що невдовзі оточили бійців тісним колом.

— Поліція, — криво усміхнувся Упир, — гру закінчено... Що ж нехай.

З цими словами він люто кинувся на комісара, мовби збирався розрубати того навпіл. Вістовичу залишалося одне — прикрити шаблею голову і викинути вперед свій лівий кулак. Сонце засліпило йому очі, і комісар уже не бачив як слід, що відбувалося далі. Відчув, що рука його трохи зачепила ворожу шаблю, але зрештою таки дісталася цілі, подробивши Гольму передні зуби...

Дуель було закінчено. Хтось опинився поруч з Вістовичем і вихопив з його рук зброю. Як виявилось, це був шеф-інспектор Штальман. З лютим криком чоловік накинувся на розпластаного, ледь притомного Упиря і За кілька ударів перетворив того на кривавий обрубок. Штальман не зупинявся навіть тоді, коли від тіла Франца Гольма лишались окремі шматки, а потім саме лишень криваве місиво. Врешті, він безсило опустився поруч і голосно по-звірячому заридав.

— Ми знайшли його будинок на Замарстинівській, — промовив хтось збоку.

Комісар озирнувся. Перед ним стояв Самковський і тремтячими руками намагався закурити цигарку.

— Справді? — перепитав Вістович, відводячи погляд від кривавого видовища.

— Так, влаштували облаву на Калічу Гору і вперше схопили їхнього бургомістра... — пояснив той. — Щоправда, згодом довелося відпустити. В обмін, власне, на адресу.

— Що з Бейлою?

— Все гаразд. Як не дивно, він її не зачепив. Жінка тільки налякана.

— Пора звідси їхати, Самковський.

— Як накажете, шефе.

— Докторе Фройде, ви з нами? — запитав комісар.

— Гадаєте, тут приємніше, аніж у Львові? — іронічно перепитав той.

— Навряд.

— От і не запитуйте, даруйте, дурниць... Тим більш, я вже купив квитки до Відня і цього разу не затримаюсь, навіть якщо в околицях з'явиться десяток таких упирів.

Львів — Східниця,

березень 2016 року