Візит доктора Фройда

Львів, 3 березня 1904 року

В кабінеті директора львівської поліції Вільгельма Шехтеля смерділо цигарковим димом і панувала напівтемрява. Було ще не так пізно, але за вікном от-от мала початися буря, і небо затягло важкими свинцевими хмарами. Окрім самого директора, в кабінеті знаходилися ще двоє чоловіків: комісар Вістович і шеф-інспектор поліції Відня Ріхард Штальман. Жоден з них не перебував у доброму гуморі, хоча новини, загалом, були непогані.

— Столичні газети вже написали, що в Лемберзі ад'юнкт поліції застрілив серійного вбивцю, якого називали Упирем, — сказав Штальман.

— Так, я клопотатиму про хорошу премію для Самковського, — мовив Шехтель. — Але тільки для нього...

З цими словами він виразно глянув на Вістовича.

— І все ж я хочу зазначити, що саме завдяки зусиллям комісара вдалося вийти на слід, а потім і пристрілити цього Шимона Шнітке, — сказав Штальман. — Цього не вдалося зробити найкращим віденським поліцейським.

— На вашого дорогого Вістовича надійшла скарга на ім'я президента міста, — відрубав Шехтель. — Здогадуєтесь, від кого, пане комісаре?

Вістович кивнув.

— Очевидно від пана Зорца, директора «Камершпілю», — сказав він.

— Блискуче! — іронічно похвалив його Шехтель. — То, може, знаєте, як тепер нам вилізти з цього лайна?

— Гадки не маю, пане директоре, — чесно зізнався комісар.

— Невже з цим театралом неможливо було повестись інакше, не так грубо?

— На той момент мені це здалось єдиним способом надати рух справі...

— Дідько б вас узяв.

— Так чи інакше, але розслідування завершено, — підсумував Штальман, зводячись з місця. — Пане Вістовичу, якщо вас не оцінять належним чином в рідному Лемберзі, матиму честь запросити до Відня...

Шеф-інспектор кинув іронічний погляд у бік Шехтеля. Схоже, добрі стосунки між цими двома в цю мить зіпсувались остаточно.

— Я лишень проти тих методів, якими послуговується іноді комісар, — поспіхом сказав Шехтель. — Вони неприйнятні для імперської поліції. Ясна річ, це всього лишень особливість характеру пана Вістовича, але вона подекуди дорого нам коштує.

Директор витер піт з чола, але так енергійно, мовби прагнув протерти в ньому діру.

— Попри те, — продовжив він, — успішне закінчення такої справи — це, без сумніву, знаменна подія. Хоч попереду ще довга слідча тяганина... Так чи інак, пане Штальмане, свої кадри ми також цінуємо.

— От і чудово, — віденець рушив до дверей. — Усього найкращого, панове!

Щойно той вийшов, запанувала незручна мовчанка. Директор врешті кахикнув, прочищаючи горло.

— Гаразд, дамо якось раду з цим театралом, — мовив він. — Головне, щоб газети більше писали про вбитого Упиря, аніж про брутальність львівської поліції.

— Я можу йти? — запитав Вістович.

— Ідіть.

Залишивши кабінет шефа, комісар вийшов з будинку на вулицю. Тут, одразу за масивними дверима, майже всі поліціянти завжди зупинялися «на перекур». Курили, щоб налаштуватись на роботу вранці, або насолоджувались таким чином закінченням своєї зміни. Іноді зупинялися тут і посеред дня. Це місце, біля здоровенної урни, вщерть заповненої недопалками, рідко хто минав просто так. Вістович не був винятком. Діставши цигарку, він запхнув її до рота і з приємністю присмалив інший її край вогнем від сірника. Здавалось, цей чоловік мовчки насолоджується нікотином і десь потайки смакує славу, уявляючи заголовки віденських газет зі своїм фото. Справа львівського Упиря, яку в цю мить з полегшенням закривали в тутешній Дирекції поліції, щоб до вечора скласти чіткий рапорт і відправити його у Відень, мала б принести йому таке довгождане підвищення по службі, яке щоразу відтерміновувалось через паскудну характеристику від начальства. Словом, на душі в комісара Вістовича мало б бути по-весняному сонячно й радісно... Проте всередині цього чоловіка вирувало пекло.

Не докуривши, він нервово загасив цигарку і жбурнув її у тютюновий могильник всередині урни. Після цього підняв комір плаща й швидким кроком подався на Личаківську. Тут, у будинку під номером 7, винаймав помешкання доктор Фройд.

Вістович застав його, коли психіатр неквапно перебирав свої книжки й записи, а в сусідній кімнаті служниця пакувала валізи. Львівські лекції доктора Фройда закінчились, і вже кілька днів ніщо його тут не тримало.

— Дозволите, пане докторе? — обережно запитав поліцейський біля прочинених дверей.

— А, пане Вістовичу, — посміхнувся той, — заходьте, заходьте... Даруйте, в мене тут розгардіяш. Збираюся повертатись до Відня... Чим завдячую вашому візиту?

— Власне, хотів попросити вас залишитись, — мовив поліцейський і пильно подивився на доктора. — Якщо це, звісно, можливо.

Доктор Фройд відклав книгу, яку тримав у руках, і, підійшовши до дверей, щільно їх зачинив.

— Поясніть, — коротко сказав він.

— Тут насправді нічого пояснювати, — мовив комісар. — Ви не гірше за мене знаєте, що Упир досі живий і от-от почне вбивати знову.

— Газети й поліція кажуть інше.

— Чорт забирай, пане Фройде! Газети і поліція кажуть те, що від них хочуть почути... — не витримав комісар. — Того Шимона Шнітке, що його застрелив Самковський, не було в списку, який я вам передав, правда ж?

— Правда.

— Додам, що рани на тілі усіх жертв однакові, — вів далі Вістович, — але ширина їх не збігається з шириною леза ножа, який визнано знаряддям убивства. Того самого, яким псевдо-Упир ледь не прикінчив мене... І таких дрібниць багато.

— Гаразд. Але що потрібно від мене? — після паузи запитав Фройд.

— Я переконаний, що убивця пов'язаний з театром. Оцим віденським «Камершпілем», — відповів комісар. — Це може дати нам суттєві дані про нього, а значить, і допоможе впіймати цього скурвисина.

— Можливо, можливо... — доктор рефлекторно потягнувся до свого портсигара. — А в чому ж тоді проблема?

— В тому, що я через свою необережність зіпсував стосунки з директором «Камершпілю», Герхардом фон Зорцем, — пояснив Вістович. — Боюся, вдруге він не погодиться на розмову зі мною. Хіба під прицілом револьвера...

— То що ж усе-таки вимагається від мене? — перепитав Фройд.

— Чи можете поговорити з ним самі? Адже ви, докторе, чудово знаєте цю справу. Крім того, вивчили список віденських пацієнтів мертвого Тофіля, серед яких є вбивця. Спробуйте зіставити їх з розповідями директора театру. Нехай опише усіх своїх акторів, гримерів, костюмерів... Ще там чортзна-кого...

— Гаразд, я зрозумів, — сказав нарешті Фройд. — Тобто не надто розумію, чому мав би це робити, але нехай.

— Лишилося тільки двоє людей, які знають, що Упир живий, — це ви і я, — мовив комісар. — Мій помічник упевнений, що пристрелив цього скурвисина, і ніщо не переконає його в іншому. А між тим, ця падлюка вже, мабуть, планує наступне вбивство.

Доктор Фройд знову підійшов до дверей кімнати і, прочинивши їх, гукнув служниці:

— Дорога моя, розпакуйте назад наші валізи. Ми залишимося в цьому прекрасному місті ще на якийсь час.

І, повернувшись до Вістовича, додав:

— Сьогодні я зустрінусь із цим добродієм і одразу ж після цього вам зателефоную.

— Чекатиму, — відповів комісар, уже збираючись іти.

— Хвилинку, — зупинив його доктор. — Я не сказав вам про одну річ, але тільки тому, що забув.

Він відчинив шухляду стола й дістав звідти грубого записника.

— Це щоденник Німанда, в якому той, зокрема, описував свої сни. Хоч не лише... Він дав його мені незадовго до смерті. Почитайте, можливо, деякі речі видадуться вам цікавими...

Комісар узяв щоденника, і на цьому вони попрощалися. Вийшовши з дому Фройда, Вістович подався в кав'ярню Шнайдера, де, замовивши вечерю, узявся гортати списані дрібним невротичним почерком сторінки. Спершу важко було призвичаїтись до манери письма Німанда й німецького тексту, але згодом йому таки вдалося досить добре розуміти зміст.

«20 лютого 1904 року. Відень, — писав Німанд в одній зі своїх нотаток, — сьогодні снилося, що тікаю від убивці через густий парк. Раптом помітив, що між деревами в'ється полотно залізниці, присипане щебенем. Я спробував перестрибнути колію, але натомість зачепився ногою за каміння і впав, боляче забившись. Попри біль, слід було негайно підійматись і бігти далі, оскільки швидкі кроки переслідувача вже чулися за моєю спиною. І я знав, що він бажає моєї смерті. Мені бракувало дихання, а все, що зривалося з вуст, тільки коротка фраза, схожа на передсмертний хрип:

— Ich habe Angst, ich habe Angst...

Врешті парк закінчився, і почалася брукована вулиця. Бігти стало трохи легше, але й кроки за спиною почулися ближче. І я побачив перед собою білий будинок, і мені видалось, що там моє спасіння. Переметнувшись через огорожу, я підбіг до дверей і щосили почав гамселити в них кулаком, благаючи мене впустити. Втім, двері виявились незамкненими, і я увірвався у просторий передпокій, завбачливо замкнувши їх за собою. З передпокою я потрапив у вітальню, але від того, що там побачив, з горла вирвався несамовитий крик. Мій переслідувач якимось чином опинився тут раніше, але тепер йому було вже не до мене. З тваринним риком цей негідник розривав одяг на якійсь бідолашній жінці, а коли вона була вже зовсім оголеною, заходився щосили її лупцювати, аж доки та не зомліла. Все нутро моє поривалося вперед, щоб захистити бідолаху, проте холодний липкий страх скував мої рухи, і я не міг й кроку ступити. Між тим, не даючи їй прийти до тями, цей мерзотник заходився ґвалтувати свою жертву, поволі й неквапно, насолоджуючись кожним своїм бридким рухом. Він робив це нескінченно довго. Все відбувалося в мене на очах, і я ладен був померти від сорому й безсилля. Врешті, цей звір востаннє загарчав і, затремтівши, відірвався від своєї жертви. Та найстрашніше було попереду: в його руках зблиснув велетенський ніж, і він замахнувся ним на свою зґвалтовану жертву, проте безжальні й смертельні удари я відчув на собі... Він убивав мене, як і кожної ночі.

На цьому сон обірвався. Я розплющив очі. Був ще один холодний ранок...»

Дочитавши, Вістович не втримався і замовив випивку. Як виявилось, таке читати непросто було навіть бувалому комісару поліції. Ще один запис Німанд зробив уже в Лемберзі. Вбивця переслідував його тепер уздовж якогось сирого підземелля, а під ногами текла смердюча вода і сновигали щури. Коли втікачеві забракло сили, він ухопився руками за стіну, проте вона виявилась сирою і слизькою. Долоні безпомічно ковзнули по ній, і Німанд упав на долівку, де щури миттю накинулись на нього і почали несамовито терзати. Ці тварюки були величезні, як пси. І розривали його плоть із псячим завзяттям...

Кельнер приніс випивку, і комісар одразу перехилив цілу склянку. Здогадливий офіціант миттю замінив її на повну.

Лише один запис в щоденнику Німанда не стосувався його снів і вбивства. В цьому записі йшлося якраз про протилежні речі:

Від читання комісара відірвав кельнер:

— Прошу вибачення, пане комісаре, вас до телефону.

— Мене? До телефону? Тут?

Офіціант кивнув.

— Хто?

Той виразно знизав плечима.

— Пан з того боку говорив німецькою.

— Он як? — встаючи, мовив комісар.

Вістович підійшов до апарата і підніс до вуха слухавку.

— Слухаю, — видихнув він.

— Пане Вістовичу? — перепитав з того боку голос Фройда.

— Так, пане докторе. А як ви дізнались, що я тут?

— В Дирекції пояснили, що, окрім роботи, ви можете бути хіба що в улюбленій кнайпі.

— Падлюки.

— Що, даруйте?

— Нічого. Маєте новини, пане Фройде?

— Так, щоправда, не надто приємні для вас. Директор «Камершпілю» відмовився говорити зі мною.

— Чому ж?

— Пояснив, що хотів би зустрічі з вами.

Вістович здивовано замовк.

— Комісаре! — знервовано гукнув його психіатр. — Я не маю часу на гру в мовчанку!

— Так, так... Кхм... А чим він пояснив свою вимогу?

— Гадки не маю. Але тепер уже я чекатиму на результат вашої з ним бесіди. Сходіть сьогодні до театру. О сьомій вони грають «Данаю».

Від цієї назви Вістовича пересмикнуло. Окрім того, він відчував, що знову трохи перебрав алкоголю, а отже, розмова й цього разу може не вдатися. Втім, подітися було нікуди. До сьомої лишалося якихось півгодини, а значить, він мусив поспішати. Розрахувавшись, комісар вийшов на вулицю й на повні груди вдихнув свіжого повітря. Свідомість потроху почала тверезішати, і він уже впевнено закрокував у бік Нового театру.

Директор несподівано приязно зустрів свого недавнього кривдника і запросив до приміщення, що тимчасово слугувало йому кабінетом.

— Як ваші справи, пане комісаре? — запитав Зорц, вказавши тому на крісло.

— Дякую, непогано, — сідаючи відповів поліціянт.

— Не бажаєте подивитися виставу? — запропонував директор.

— Можливо, пізніше... Пане Зорце, я власне хотів перепросити за свою поведінку тоді, — сказав комісар, і йому ці слова коштували титанічних зусиль. — Зазвичай поліція Лемберга значно...

— Пусте, — махнув той рукою, — маленьке непорозуміння, не більше.

— Але ж ви поскаржились президенту міста, — зазначив Вістович.

— Я відкличу свою скаргу, і ви більше не матимете проблем, — мовив Зорц.

— Що ж, буду вдячний.

— Однак... Пане Вістовичу.

Це було сказано якимось дивним глибоким голосом, мовби всередині цього чоловіка жив іще хтось. Комісар звів на нього здивований погляд. Виглядав директор «Камершпілю» також по-іншому: обличчя злегка почервоніло, губи були міцно стиснуті, а очі, навпаки, розширились.

— Однак, пане Вістовичу, — повторив Зорц, — ви мали тоді підстави для такої поведінки, і, кажучи чесно, за певних обставин я навіть був би не проти деяких грубощів...

— Що ви в дідька верзете? — здивувався комісар.

— Верзу?.. Але ж мені здалося, що ви... відчули те, що і я... що ви такий самий, як я...

— Такий самий, як ти?..

Вістович врешті зрозумів, про що йшлося.

— Ах ти, гівняний педалю! — з огидою промовив він. — Так ось якого хріна ти мене сюди запросив!

— Благаю вас, пане Вістовичу, — заскавулів Зорц, — не кажіть нікому про це...

— Як ти міг подумати, що я такий самий?

— Цей блиск в очах... Він здався мені знайомим.

— Це через алкоголь, збоченцю!

— Благаю вас, тихше...

— Тепер ти скажеш усе, що мені потрібно, — видихнув нарешті комісар.

— В обмін на те, що ви збережете мою маленьку таємницю, — з нахабністю мовив директор.

— Заткайся...

Вістович, проте, і сам замовк, хвилину прислухаючись до віддалених звуків, що долинали сюди зі сцени.

— Ти добре знав того вбитого Шимона Шнітке? — запитав нарешті поліцейський.

— Так собі. Не краще, аніж усіх решта.

— А чи є у твоєму театрі хтось подібний до нього ззовні?

Зорц знизав плечима.

— Може, і є хтось приблизно однакового з ним зросту, але щоб усім решта був подібний, то навряд...

— Тоді зробимо інакше, — раптом сказав комісар, — відведи мене до вашого костюмера.

— До костюмера? — здивувався директор. — Але навіщо?

— Роби, що кажу.

— Гаразд. Ходімо за мною, — мовив Зорц і попрямував до дверей.

Вістович рушив слідом. Сходами вони спустилися в яскраво освітлену пивницю, де уздовж нескінченно довгих рядів висіли театральні костюми. Повітря тут стояло важке, заповнене добре знайомим Вістовичу запахом нафталіну. Анна, колишня його дружина, часто приносила цей запах із собою. Він лишався на ній від її сценічних костюмів. Жінка нервувала через це, подовгу просиджувала у ванні, а проте запах нікуди не зникав. Складалось враження, що він в'їдався їй у шкіру. В рідкісні щасливі миті подружнього життя вона приносила цей запах в ліжко, і він тоді означав для Вістовича нетривку й мінливу примару щастя.

Звідкілясь вигулькнула коротконога нахмурена пані. Очевидно, володарка цього царства театральних метаморфоз.

— Кларо, — звернувся до неї директор, — цей чоловік прагне побачити нашу костюмерну...

Він кивнув у бік комісара, і жінка звела на нього нахмурений, мов у лихварки, погляд.

— А в чому річ? — різким неприємним голосом запитала вона.

— А що коли б я попросив у вас позичити мені мундир? — якомога люб'язніше запитав комісар.

— Який мундир? Якого часу?

— Нашого. У вас же є вистави на сучасну тематику?

— Немає, — відрубала жінка.

Вістович звів здивований погляд на директора, однак той тільки ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав раптом комісар. — Але чи змогли б ви, наприклад, пошити потрібний костюм?

— Змогла б, — ствердно мовила Клара, — але не зараз. Зізнаюся, є в мене такий талант.

Заговоривши про свої здібності, жінка несподівано подобрішала.

— Чому ж не зараз? — поцікавився Вістович.

— Бо нещодавно виконала цілих два таких замовлення, а сьогодні вранці віддала третє.

— Он як? І що ж за костюми ви шили? — обережно перепитав поліцейський.

— А чому б я мала вам розповідати? — питанням на питання відповіла Клара.

— Бо я хотів би замовити дещо для себе, тому мушу знати, чи буде це вам під силу, — збрехав комісар.

— Чи буде мені під силу? — вигукнула Клара. — Якщо хочете знати, то я пошила два мундири для нашого фехтмейстера за дві ночі! Чи буде під силу, кажете...

— А які ж мундири? — Вістович відчув, що в горлі в нього раптом пересохло.

— Один військовий, а інший такий, як носять кондуктори в потягах, знаєте?.. Нелегкі були завдання, скажу вам. Але я їх виконала.

— І на кожен мундир у вас пішла одна ніч?

— Саме так!

— Куди ж поспішав цей ваш фехтмейстер?

— Сказав, що таємниця... Та не інакше, як хотів розіграти друзів. Мені, зрештою, однаково. Заплатив добрі гроші, отримав швидко замовлення...

Тут вона виразно глянула на нього.

— Кажете, останній замовляв напередодні?

— Атож.

— Знову мундир?

— Знову.

— А який?

— Послухайте, добродію. Я ж ото вам не присягала розповідати все щиро, як на сповіді, — зауважила Клара, покосившись на директора.

Комісар узяв її під лікоть і відвів трохи вбік.

— Кларо, — промовив Вістович упівголоса, тицяючи їй згорнуту купюру, — мені важливо це знати. Який третій мундир замовив цей чоловік?

— Поштаря, — коротко відповіла жінка, блискавично вхопивши гроші.

— А як звати вашого фехтмейстера?

В руках поліцейського з'явилася нова купюра.

— Він просив не називати його імені нікому.

— Я мовчатиму.

— Послухайте...

— Ось іще стільки ж.

— Гаразд. Його ім'я Франц Гольм.

— Чудово, дякую.

Комісар залишив її і підійшов до директора.

— Що ви знаєте про цього фехтмейстера? — запитав він у нього.

— Нічого. Гадки не маю, хто це. Фехтмейстерів наймають режисери, а не директор, — роздратовано відповів той.

— От паскудство! — вигукнув Вістович, відчуваючи, що з рук вислизає чудова зачіпка. — Костюмер знає більше за директора! Що за чортівня?!

— В усіх театрах найбільше про все і про всіх знають костюмери... — пробурмотіла Клара, але Вістович вже її не чув.

Він кинувся до будинку доктора Фройда і понад усе хотів опинитися там в одну мить. Проте відстань виявилась надміру довгою. Він застав доктора за чаєм.

— Що в біса сталося, комісаре? — здивувався той, побачивши перед собою захеканого поліцейського.

— Чи було у тому списку віденських пацієнтів ім'я Франца Гольма? — видихнув комісар, відчуваючи, що в очах його починає темніти.

Фройд майже без вагання дав ствердну відповідь.

— Здається, я навіть підкреслив його, — додав він.

— От ми й маємо справжнє ім'я Упиря, — мовив комісар.

Голос його раптом став здавленим. В грудях шалено запекло, і Вістович важко осунувся на підлогу. Як зіскочив з місця доктор і підбіг до нього, комісар уже не бачив.

Коли він прийшов до тями, то зауважив, що лежить на зручній софі, а в кімнаті панують сутінки. В ніздрі вдарив сильний запах тютюнового диму.

— Вітаю з пробудженням, пане комісаре, — почув він голос доктора Фройда, і постать того виросла над його софою.

Вістович мусив примружити очі, щоб сфокусувати зір на обличчі доктора. Він, як завжди, тримав у руках сигару і час від часу підносив її до рота.

— Серце у вас нікудишнє, комісаре, — знову озвався Фройд. — Либонь, траплялося таке й раніше.

Вістович пригадав, що подібне з ним якось сталося два роки тому в Кракові, однак змовчав і поволі почав підводитись. На руці він помітив сліди від ін'єкційної голки.

— Я зробив вам укол, — пояснив доктор, — це було необхідно.

— Скільки минуло часу? — запитав комісар.

— Доба.

— Чорт забирай...

— Могло минути значно більше часу, пане комісаре, — промовив Фройд.

— Річ не в тім, — встаючи на ноги, сказав поліцейський. — От-от має статися наступне вбивство...

— Чому ви так вирішили? Можливо, Упир на деякий час усе ж заспокоїться, — припустив доктор.

— Навряд, і в мене досить підстав так говорити... До речі, ви знайшли цього Франца Гольма в списку пацієнтів Тофіля? — перепитав Вістович.

— Так. Власне, я ж вам уже про це казав...

— Стривайте.

Важке передчуття несподівано стисло комісарові груди. Він пригадав останню підказку Упиря — шматок мапи, на якому було позначено будинок Бейли. Йому також пригадалася нотатка в щоденнику Німанда... В ній ішлося про будинок неподалік парку. Саме в такому будинку на вулиці Понінського вона й живе. І тепер, коли в поліції впевнені, що Упир мертвий, яким же по-диявольськи вишуканим ходом було б скоїти наступне вбивство. Таким чином він остаточно пошиє поліцейських у дурні. І знищить самого Вістовича.

Комісар вибіг з дому доктора і вскочив у перший же вільний фіакр.

— На Понінського, хутко! — гукнув він візникові.

Той хлеснув коня, і вони рушили. Біля будинку Бейли фіакр був за чверть години, і вже здалеку Вістович помітив, що двері помешкання відчинені. Зайшовши досередини, він минув передпокій і рушив до вітальні. Тут він похолов від жаху... На підлозі лежало оголене жіноче тіло, змережане численними ранами. Відмовляючись вірити в побачене, він підійшов ближче і впізнав у жертві служницю Бейли Рахель... Чи була вдома сама господиня? Він кілька разів окликнув її, а потім збіг на другий поверх, де знаходилась кімната Бейли. Там та в інших покоях було порожньо.

Попри те, що внизу лежав жахливо понівечений труп служниці, Вістович відчув несамовите полегшення. Трохи оговтавшись, він оглянув місце злочину. Поряд з трупом виднілись виразні відбитки взуття, а довкола лежав одяг нещасної Рахелі. Складалося враження, що цього разу маніяк нетямився від люті, зовсім забувши про будь-яку обережність.

Трохи опанувавши себе, комісар підійшов до телефонного апарата і набрав номер поліції. З протилежного боку почувся лінивий голос чергового.

— Говорить Вістович! — одразу гаркнув комісар, щоб привести того до тями. — Негайно відправляйте постерункових на Понінського, 4. Тут убивство. І подзвоніть доктору Фельнеру... Так, я чекатиму тут.

Поклавши слухавку, комісар заходився досліджувати труп і сліди. Очевидно, щоб потрапити сюди, Упир цього разу використав костюм листоноші, який замовив у костюмера. Під плечем у мертвої справді виднівся запечатаний конверт. Акуратно витягнувши його, поліцейський побачив на ньому напис: «Комісару Вістовичу з найкращими побажаннями...». Всередині був лист, написаний уже знайомим йому почерком:

— Аякже, сучий сину, — вголос промовив комісар, витираючи холодний піт з чола, — подивишся мені в вічі, а потім у дуло мого браунінга. Завтрашня ніч буде для тебе останньою...

Звістка про Бейлу, здавалось, мала б вибити йому ґрунт з-під ніг, але натомість тільки додала люті. Найголовнішим для нього було те, що жінка жива... Тепер Вістович і сам відчував пекельний азарт цієї гри, в яку втягнув його той психопат.

Він пригледівся до слідів на килимі. Якщо добре їх вивчити, можна було навіть сказати, яке взуття мав на ногах убивця, але Вістовича зацікавило інше. На підлозі залишилися шматки ґрунту, і той мав характерний чорнющий колір. Тільки в одній дільниці Львова земля могла бути такою — на Замарстинові, де стоять величезні склади вугілля. Можливо, Упир мешкає там або ховається.

За півгодини прибули поліціянти, серед яких був і Самковський. Від побаченого він побілів як смерть.

— Як бачите, історію не закінчено, — сказав йому комісар.

— Курва... — важко видихнув той, шкодуючи радше за тим, що тепер його поліцейська слава розвіється, як туман.

— Є одна справа, яку треба зробити завтра вночі, — тихо сказав йому Вістович, раптом зрозумівши, що його голос тремтить, а думки про Бейлу виринають назовні свідомості. — Гадаю, ми зможемо остаточно покласти край цьому кошмарові, але діяти треба дуже обережно.

— Що ж, не вперше, — відповів ад'юнкт так само тихо.

— Ви знаєте, де інженерний вхід у львівське підземелля неподалік Нового театру? — знову запитав його шеф.

Той кивнув.

— Чудово. Візьміть ще когось і чатуйте з ним від півночі орієнтовно до третьої ночі. Будьте готові до всього...

— Гаразд, а що має відбутись?

— О другій я зустрінуся з цим психом... На березі Полтви, десь під будівлею театру.

Самковський вибалушив очі від здивування.

— Он як?

— Найпевніше, стрілятиму в нього при першій можливості, — додав комісар. — І плювати мені на всі ці поліційні правила.

— Він сам призначив цю зустріч? — запитав ад'юнкт.

— Так, — сказав Вістович. — І в нього в руках Бейла...

Далі він уже не міг і не хотів говорити. Самковський чудово зрозумів своє завдання, тож можна було йти звідси.

Цілу добу комісар вивчав схему львівського колектора. Виходів з нього було не так багато, тож все виглядало ризиковано, але не безнадійно. Головне — вистрілити першим і влучити. Хай навіть на піврозмові чи одразу при зустрічі. Байдуже... Доктору Фройду Вістович вирішив не говорити про цю зустріч. По-перше, це зайняло б чимало дорогоцінного часу, а по-друге, важко було уявити, чим той міг би допомогти.

О пів на другу ночі комісар уже був біля входу у львівське підземелля. Доступ до нього мав небагато хто у Львові. Власне, поліція, де зберігалися дублікати ключів, львівські інженери та військові. Останні, як не дивно, цікавилися колектором менше всіх, хоч у випадку будь-яких збройних протистоянь важко переоцінити значення підземних ходів.

Вістович добре знав, що в цю мить за ним уже спостерігає Самковський та хтось, кого той вибрав у допомогу в цій справі. Втім, було очевидно, що стежать за ним не лише ці двоє. Вістович навіть відчув мерзенний біль у потилиці. Такий самий, як з'явився в нього тоді у Бродах.

Одразу на сходах, що вели у колектор, відчувся бридкий сморід міських відходів. Полтва, що колись була цілком пристойною львівською річкою, тепер перетворилася на потік помиїв, ставши розплідником щурів та всілякої зарази, що час од часу виривалася на поверхню і, як переконували лікарі, ставали причиною численних шлункових і легеневих хвороб, що часто-густо спалахували у Львові.

Спустившись до самої річки і ставши на її бетонному березі, Вістович, щоправда, й гадки не мав, куди йти далі й де шукати цього психопата. Впевненості додавали тільки заряджений пістолет у кишені і ліхтар у руці, що посилав перед собою вузьку смугу світла, полохаючи нею щурів та іншу тутешню гадь.

Комісар пригадав, що Упир у своєму листі призначив зустріч «під театром», і рушив туди, де мав би бути фундамент цього львівського храму Мельпомени. Цей фундамент, а точніше велетенські бетонні слупи, між якими річка тягнулася чорно і неквапно, мов смола, справді невдовзі з'явилися перед ним. Вода тут була безшумна, ніби для того, щоб не перешкоджати звукам мистецтва нагорі.

Вістович сповільнив крок, обмацуючи світлом ліхтаря кожен цаль попереду себе. Десь тут мав бути Упир. Біль у голові посилився настільки, що вже заважав думати, і довелось щосили зціпити зуби, щоб його витримати.

Та раптом сторонній голос пролунав просто позаду нього:

— Не заблукали, комісаре? — глузливо запитали з темряви.

Вістович завмер, а потім поволі спробував озирнутись.

— Не рухайтесь, — наказав Упир, — щиро кажучи, я міг би вас убити просто зараз і цим покласти край нашій грі, але це було б занадто просто.

— Ти написав, що хочеш глянути мені у вічі, скурви-сину, — мовив комісар, стримуючи гнів.

— Написав, — погодився той, — але куди поспішати? Нагорі глупа ніч, а отже, в нас досить часу.

— Що з Бейлою? — запитав Вістович.

— З нею все гаразд. Вона жива і, якщо ти захочеш, житиме й далі.

— Звісно, я хочу...

— Тоді мусиш виконати одне моє побажання.

— Яке?

Упир на хвилину замовк.

— Гра нечесна, якщо гравці знаходяться в нерівноцінних умовах, правда ж? — продовжив він. — Я мушу переховуватись, в той час як ваші дії ніщо не обмежує.

Вістович напружено вслухався у його слова і рухи, намагаючись уявити, де саме за його спиною той знаходиться.

— Так чи ні? — повторив маніяк.

— Так.

— Саме тому я хочу зрівняти ці умови. Ви дещо зробите, пане Вістовичу, причому не пізніше сьогоднішнього ранку. Готові до того, щоб приміряти на себе мою роль, комісаре?

— Про що йдеться? — не зрозумів той.

— Про те, що завтра, пане Вістовичу, ви прийдете в поліцію не як комісар, а як злочинець. Тобто напишете зізнання у нещодавніх убивствах.

— Що ти плетеш, ідіоте? — не втримався комісар. — Усі подумають, що я просто з'їхав з глузду.

— А ви зумієте їх переконати, навіть якщо це здасться їм маячнею, — спокійно відповів Упир. — Для переконливості навіть підіть у редакцію якої-небудь газети і зробіть зізнання там. Впевнений, вони будуть надзвичайно вдячні вам за сенсацію.

— Ще б пак... — процідив комісар.

Він раптом відчув, що втрачає терпіння. Вихопивши з кишені зброю, Вістович різко повернувся назад і вистрілив навмання. Було чути, як куля влучила в бетонну стіну і, відбившись від неї, рикошетом полетіла у воду. Позаду вже нікого не було, мовби хвилину тому комісар говорив сам із собою. Тоді він направив поперед себе ліхтар, шукаючи ним свого співрозмовника, але той, мов крізь землю провалився.

— Щоб ти здох, падлюко! — Вістовичу нестерпно хотілося вистрілити ще раз, і він був переконаний, що цього разу таки влучить. Навіть якщо побачить перед собою лише тінь маніяка, а не його самого.

Втім, укотре складалося враження, що цей Упир насправді не упир, а привид, що міг з'являтися і зникати тоді, коли йому заманеться.

— Гаразд, я все виконаю! — вигукнув комісар. — Чуєш мене, падлюко? Вранці напишу в поліції зізнання, що це я убивця! Тільки не чіпай Бейлу. Вона ж тут зовсім ні до чого... Чуєш?..

Однак тепер з ним розмовляло тільки відлуння. Від смороду й задухи ставало нестерпно, і комісар подався до виходу. Добряче поблукавши, він таки опинився на поверхні, де до нього обережно наблизились Самковський з іншим поліцейським.

— Усе гаразд, шефе? — запитав ад'юнкт.

— Ні, — буркнув той у відповідь. — Ми в дупі, Самковський... У найгіршій дупі за все життя. Принаймні я...

Більше не кажучи ані слова, комісар подався у бік свого помешкання на Вірменській.