Валіс

Розділ 11

Уже багато років я не був у Сономі, штат Каліфорнія, що розташована в самому серці виноробської місцевості й оточена з трьох боків мальовничими пагорбами. Найпривабливішою місциною тут є парк у самісінькому центрі міста зі старою кам’яною будівлею суду, ставком, у якому плавають качки, і стародавніми гарматами, що залишилися від минулих війн.

У численні невеликі крамнички, розташовані навколо квадратного парку, зазирають переважно нерозважливі туристи, що прибувають сюди на вихідні, яким продавці нахабно втюхують різноманітний непотріб, однак тут залишилося й кілька справді історично важливих будівель з часів мексиканського правління, що стоять охайно пофарбовані і з меморіальними дощечками, які розповідають про їхнє минуле.

Повітря приємно пахло,— особливо якщо ви прибули сюди з півдня, — і хоча був уже вечір, ми спочатку трохи прогулялися містом, після чого зайшли до бару, що називався «Джино», і зателефонували Лемптонам.

Подружжя Ерік і Лінда Лемптони приїхали по нас білим «фольксвагеном» Rabbit; ми зустрілися у «Джино», де наша четвірка розсілася за столиком, попиваючи напій, який називався «Сепаратор» і яким славився цей бар.

— Перепрошую, що не могли зустріти вас в аеропорту, — сказав Ерік Лемптон, коли вони з дружиною підійшли до нашого столика; очевидно, він упізнав мене по фотографіях у пресі.

Ерік Лемптон був струнким і мав довге біляве волосся; він був одягнутий у брюки-кльош і футболку з написом: «ВРЯТУЙТЕ КИТІВ». Звісно, що Кевін одразу його впізнав, як і багато інших людей у барі; на Лемптонів одразу посипалася лавина із вигуків, криків та привітань, і вони відповіли на них, усміхнено роззираючись довкола; було очевидно, що всі ці люди їхні друзі. Поряд із Еріком жваво крокувала його дружина Лінда, також струнка, із зубами, що нагадували зуби Еммілу Гарріс. Вона була стрункою як і її чоловік, однак мала темне, довге і доволі пухке волосся. Одягнута вона була у вилинялі від прання шорти, які зробила власноруч, підрізавши штани, а також картату сорочку; її шию прикрашала бандана. Обоє були в чоботах — Ерік у шкіряних з еластичними вставками з боків, а Лінда в так званих «чоботах бабусі».

Незабаром ми вже сиділи в тісній автівці і їхали житловими кварталами, забудованими відносно сучасними будинками з широкими газонами.

— Ми — «Товариство Ріпідон»,— сказав Товстун.

— А ми «Друзі Бога», — відказав Ерік Лемптон.

Приголомшений Кевін не зміг приховати бурхливу реакцію й витріщився на Еріка Лемптона. Ми не могли зрозуміти чому.

— Отже, вам знайома ця назва, — мовив Ерік.

— Gottesfreunde[53],— сказав Кевін.— Ваша історія розпочалася ще в чотирнадцятому столітті!

— Саме так, — сказала Лінда Лемптон. — Від самого початку «Друзі Бога» сформувалися в Базелі. Тоді поширили свою діяльність на Німеччину й Нідерланди. Вам, мабуть, відомо про Майстра Екгарта.

— Він перша людина, яка помислила Божественність окремо від Бога. Найвеличніший із християнських містиків. У своєму вченні він стверджував, що людина може досягнути єдності з Божественним. Він вважав, що поняття Бога існує в людській душі! — ми ще ніколи не чули, щоб Кевін говорив так гарячково. — Душа справді здатна пізнати Бога таким, яким він є! Сьогодні жодне вчення про таке не говорить! І, і, — Кевін почав заїкатися, ми ще ніколи не чули, щоб він заїкався,— Санкара в Індії в дев’ятому столітті говорив про те саме. Це транс-християнський містицизм, у якому людина може сягнути за межі Бога або ж зливається в одне ціле з Богом як із певною іскрою, що ще не створена. Брахман. Саме тому Зебра...

— ВАЛІС,— сказав Лемптон.

— Так чи інакше,— мовив Кевін, а тоді, повернувшись до мене, гарячково додав: — Це б пояснило одкровення про Будду, а також про Святу Софію чи Христа. Це не обмежується якоюсь однією країною, культурою або релігією. Мені шкода, Девіде.

Девід привітно кивнув, однак, схоже, сказане його приголомшило. Він знав, що це далеко не ортодоксальні погляди.

— Шанкара та Екгарт — це одна особа, яка жила у двох різних місцях і в різний час.

— «Він робить так, щоб речі виглядали інакше, аби здавалося, ніби минув час», — пробурмотів Товстун собі під ніс.

— Як час, так і простір, — сказала Лінда.

— Що таке ВАЛІС? — запитав я.

— Неосяжна активна жива розумна система, — мовив Ерік.

— Це опис, — сказав я.

— Це все, що в нас є, — сказав Ерік. — Що ще тут можна додати? Ви хочете ім’я? Так як Бог сказав людині назвати всіх тварин? ВАЛІС і є ім’ям; вдовольніться ним і так його й називайте.

— ВАЛІС — людина? — запитав я.— Чи Бог? Чи ще щось інше?

Ерік з Ліндою обоє посміхнулися.

— Він прибув із зірок? — не вгавав я.

— Місце, де ми зараз перебуваємо, — мовив Ерік, — є однією з зірок, наше Сонце — зірка.

— Одні загадки, — сказав я.

— ВАЛІС це Спаситель? — запитав Товстун.

Якусь мить Ерік і Лінда нічого не відповідали, а тоді Лінда сказала:

— Ми — «Друзі Бога».

Після чого знову замовкла.

Девід обережно поглянув на мене, упіймав мій погляд і запитально поворушив очима: «Ці люди взагалі на рівні?».

— Вони представники дуже древньої групи, — сказав я. — Я вважав, що вона зникла багато століть тому.

— Вона ніколи не зникала й вона старіша, ніж ви собі уявляєте, — сказав Ерік. — Старіша, ніж вам казали. І навіть старіша, ніж ми скажемо, якщо ви нас запитаєте.

— Тоді ваша група старіша за Екгарта,— різко мовив Кевін.

— Саме так, — сказала Лінда.

— На кілька століть? — запитав Кевін.

Але відповіді не пролунало.

— На тисячоліття? — нарешті запитав я.

— «Високі пагорби для гірського козла, — сказала Лінда,— а валуни сховище для гірського борсука»[54].

— Що це означає? — запитав я. Кевін також не стримався, і ми сказали це в унісон.

— Я знаю, що це означає,— сказав Девід.

— Не може бути,— сказав Товстун; очевидно, він також впізнав слова, які процитувала Лінда.

— «Лелека зводить гніздо у верховітті»[55],— сказав Ерік, якийсь час помовчавши.

— Вони з раси Ехнатона,— сказав Товстун.— Це псалм 104, в основі якого лежить гімн Ехнатона; він увійшов у Біблію, але він древніший за нашу Біблію.

— Ми бридкі будівельники зі схожими на клешні руками. Ми ховаємося від сорому. Разом із Гефестом ми звели величні стіни й домівки для самих богів.

— Так, — сказав Кевін. — Гефест також був бридким. Бог-будівельник. Ви вбили Асклепія.

— Вони — циклопи, — ледь чутно сказав Товстун.

— Це слово означає «круглоокий»,— мовив Кевін.

— Однак у нас три ока, — сказав Ерік. — Тож в історичні аннали закралася помилка.

— Навмисна? — запитав Кевін.

— Так, — сказала Лінда.

— Ви дуже древні, — мовив Товстун.

— Так, це правда, — сказав Ерік, а Лінда ствердно похитала головою. — Дуже древні. Але час не реальний. Принаймні не для нас.

— Господи, — вигукнув Товстун, немов вражений громом. — Це первісні будівельники.

— Ми ніколи не припиняли будувати, — сказав Ерік, — будуємо й досі. Ми збудували цей світ, цю часопросторову матрицю.

— Ви наші творці, — сказав Товстун.

Лемптони ствердно кивнули.

— Ви й справді друзі Бога, — сказав Кевін. — Буквально.

— Не бійтесь,— сказав Ерік.— Знаєте, як у Шиви одна рука зведена вгору, щоб показати, що немає чого боятися.

— Але нам є чого боятися, — сказав Товстун. — Шива — руйнівник. Його третє око знищує.

— Однак він також той, хто відновлює,— сказала Лінда.

Нахилившись до мене, Девід прошепотів мені на вухо:

— Вони божевільні?

«Вони боги, — сказав я сам до себе. — Вони — Шива, який заразом і руйнує і оберігає. Вони судді».

Можливо, я мав би відчувати страх. Але не відчував. Вони вже все знищили — повалили Ферріса Ф. Фремонта, як і було показано у фільмі «Валіс».

Тепер почався період Шиви-відновлювача. «Відновлення всього, що ми втратили,— подумав я.— Двох мертвих дівчат».

Як і у фільмі «Валіс», Лінда Лемптон могла за потреби скеровувати час навспак і повертати все до життя.

Я починав розуміти цей фільм.

«„Товариство Ріпідон“ — подумав я,— хоч воно й риба, але явно потрапило на глибину, що завелика для нього».

Юнґ стверджував, що вторгнення з колективного несвідомого може повністю знищити крихке індивідуальне еґо. У глибинах колективного спочивають у напівсні архетипи; якщо їх звідти підняти, вони можуть як зцілити, так і знищити. Ось чим архетипи небезпечні; протилежні риси в них ще не відокремлені. Біполяризація на парні протилежності не відбувається, доки не виникне свідомість.

Тож для богів життя і смерть — захист і знищення — є одним і тим самим. Це таємне партнерство існує поза межами часу та простору.

Воно може тебе добряче налякати, і не без причини. Врешті-решт ідеться про твоє існування.

Справжня небезпека, найбільший жах трапляється тоді, коли спершу йдуть створення, опіка та захист, а за ними слідує знищення. Адже в такій послідовності усе створене завершується смертю.

За кожною релігією криється смерть.

І вона може виринути на поверхню в будь-яку мить, несучи на своїх крилах не зцілення, а отруту, те, що наносить рану.

Однак ми розпочали свій шлях уже зраненими. І BAЛІС спрямував на нас цілющу інформацію, медичну інформацію. ВАЛІС прийшов до нас у формі лікаря, і вік ушкодження, Епоха Заліза, токсичної залізної скалки, закінчився.

А втім... потенційний ризик існуватиме завжди.

Це схоже на якусь жахливу гру. Яка може повернути як в один, так і в інший бік.

«Libera те, Domine, — сказав я про себе. — In die ilia[56]». Спаси мене, захисти мене, Боже, у цей день гніву. У всесвіті є певна ірраціональна жила, і нас, невелике, але сповнене надії та довіри «Товариство Ріпідон», можливо, туди вже затягнуло, і там ми й загинемо.

Як багато хто згинув до нас.

Я згадав дещо, що відкрив великий лікар періоду Відродження. У малих дозах отрута стає ліками; Парацельс першим використав метали, як-от ртуть, для лікування. Цим своїм відкриттям — використанням отруйних металів у невеликих дозах як лікувального засобу — він увійшов у наші підручники з історії. Однак життя цього великого лікаря закінчилося трагічно.

Він помер від отруєння металами.

Тож, якщо сформулювати це іншими словами, ліки також можуть бути отруйними, вони можуть вбивати. І це може трапитися будь-якої миті.

«Час — це дитина, що грається, вона грає в шахи; ця дитина — царство». Так написав Геракліт дві з половиною тисячі років тому. З багатьох поглядів це жахлива думка. Найжахливіша з усіх. Дитина, що грає в гру... з усім живим, будь-де.

Я б надав перевагу чомусь іншому. Тепер я бачив виняткову важливість нашого гасла, гасла нашого невеликого Товариства, яке було обов’язковим для усіх випадків як сама суть християнства, від якого ми ніколи не змогли б відійти.

РИБИ НЕ МОЖУТЬ НОСИТИ ЗБРОЮ!

Якби ми відмовилися від цього принципу, то заплуталися б у парадоксах і врешті-решт у смерті. Хоч наше гасло й звучало недоумкувато, ми змогли відтворити в ньому те прозріння, якого потребували. Не залишилося більше нічого, що ще потрібно було б дізнатись.

У чудернацькому короткому сні Товстуна, у якому він випустив з рук гвинтівку М-16, до нас звернулося Божественне. МА/7 Obstat. Ми занурилися в любов і знайшли для себе землю.

Однак божественне й жахливе такі близькі одне до одного. Номмо і Юруґу партнери — вони обоє необхідні. Те саме стосується Осіріса й Сета. У Книзі Йова Ягве та Сатана співпрацюють. Втім, аби ми могли жити, ці партнери мають розділитися. Їхнє залаштункове співробітництво має завершитися, щойно з’являться час, простір і всі живі істоти.

Торжествувати має не Бог чи боги, а мудрість, Свята Мудрість. Я сподівався, що п’ятий Спаситель буде ось чим: що він розділить біполярності й постане як певна єдність. Не як три особи чи дві, а як одна. Не як Брахма-творець, Вішну-підтримувач і Шива-руйнівник, а як те що Заратустра називав Мудрою Свідомістю.

Бог може бути добрим і жахливим, і не в певній послідовності, а одночасно. Саме тому ми шукаємо посередника між ним і нами; ми звертаємося до нього через священників і погамовуємо й обмежуємо за допомогою таїнств. Ми робимо це заради власної безпеки; намагаємося помістити його в певні межі, які зроблять його безпечним. Однак зараз, як переконався Товстун, Бог звільнився від цих обмежень і почав переосутнювати світ; Бог став вільним.

Мета лагідного співу хору, який повторює «амінь, амінь» полягає не в тому, щоб заспокоїти вірян, а в тому, щоб умиротворити бога.

Якщо ви це розумієте, то осягнули найглибшу суть релігії. А найгіршим є те, що бог може вирватися назовні й накинутися на вірян ще до того, як стане ними. Ви поклоняєтесь богу, а він відплачує вам тим, що поглинає вас. Грецькою це називається enthousiasmos, що буквально означає «бути одержимим богом». З усіх грецьких богів найбільше такого можна було очікувати від Діоніса. До того ж, на жаль, Діоніс був божевільним.

Кажучи інакше, у зворотному порядку: якщо ваш бог вас поглинає, то дуже імовірно, що хоч як би він називався, він насправді є однією з форм божевільного бога Діоніса. Він також був богом інтоксикації, що буквально може означати «приймати токсини»; іншими словами, приймати отруту. Небезпека нікуди не зникла.

Коли ви це відчуваєте, то намагаєтеся втекти. Однак якщо ви втікаєте, то вже потрапили в його лабети, оскільки напівбог Пан був основою паніки, тобто неконтрольованого бажання втекти, а Пан — це одна із субформ Діоніса. Тож коли ви намагаєтеся втекти від Діоніса, він усе одно вас поглинає. Я пишу це, буквально відчуваючи важкість у руці; я так втомився, що ледь не падаю, поки сиджу й записую це. У Джоунстауні трапилася масова панічна втеча, спричинена божевільним богом, — паніка, що вела до смерті, яка є логічним наслідком поривань божевільного бога.

Для них не існувало виходу. Ви маєте бути одержимим божевільним богом, аби зрозуміти, що щойно це трапиться, як для вас уже не існуватиме виходу, адже божевільний бог повсюдний.

Коли дев’ять сотень людей змовляються вбити себе і своїх маленьких дітей, це не дуже розсудливо, однак божевільний бог не логічний, принаймні не в нашому розумінні цього слова.

Коли ми доїхали до будинку Лемптонів, то виявилося, що вони живуть у величній старовинній заміській садибі, оточеній виноградниками; врешті-решт ми були в краї виноробства. «Діоніс — бог вина»,— подумав я.

— Яке розкішне повітря, — сказав Кевін, коли ми вибралися з «фольксвагена» Rabbit.

— Воно також інколи буває забрудненим, — сказав Ерік. — Навіть тут.

Всередині будинку було тепло й затишно; усі стіни були завішані величезними обрамленими плакатами з Еріком та Ліндою, вкритими антибліковим склом. Це надавало старому дерев’яному будинку сучасного вигляду, нагадуючи нам про звичний для нас південь Каліфорнії.

— Ми виготовляємо власне вино, — сказала Лінда. — З нашого винограду.

«Ну звісно, виготовляєте», — сказав я про себе.

Вздовж стіни стояв велетенський стереокомплекс, що нагадував схожий на фортецю звуковий міксер у «Валісі», яким користувався Ніколас Брейді. Тепер я розумів, звідки виникла ідея цього образу.

— Я поставлю касету, яку ми записали, — сказав Ерік, підходячи до схожої на фортецю аудіосистеми й натискаючи перемикачі. — Музику написав Міні, а слова мої. Це я співаю, хоч ми й не маємо наміру видавати це як альбом; це просто експеримент.

Коли ми розсілися, вітальню заповнила неймовірно гучна музика, що відбивалася луною він стін.

«Господи», — подумав я, вслухаючись у слова. Що ж, ми прийшли в правильне місце. У цьому не може бути сумніву. Ми хотіли цього і ми це отримали. Кевін може порозважатися, розшифровуючи слова пісні, які насправді не потрібно було розшифровувати. Гаразд, у такому разі він може зосередити увагу на електронних звуках музики Міні.

Лінда, нахилившись до мене й приставивши губи мені до вуха, вигукнула, перекрикуючи музику:

— Ці резонанси відкривають вищі чакри.

Я кивнув у відповідь.

Коли пісня закінчилася, ми всі висловили наш захват, включно з Девідом. Девіда охопив стан, схожий на транс; його очі немов затягнула пелена. З Девідом таке траплялося, коли він зіштовхувався з чимось, що було для нього нестерпним; у церкві його навчили, як ментально вимикатися на якийсь час, аж поки стресова ситуація не мине.

— Ви б хотіли познайомитися з Міні?— запитала Лінда Лемптон.

— Так! — сказав Кевін.

— Він, мабуть, спить на другому поверсі,— мовив Ерік Лемптон і почав виходити з вітальні. — Ліндо, принеси з підвалу каберне совіньйон 1972 року.

— Гаразд, — сказала вона й також рушила з кімнати, але в протилежному напрямку.

— Почувайтеся як удома, — гукнула вона нам через плече. — Я зараз повернуся.

Кевін стояв біля стереосистеми і захоплено її розглядав.

До мене підійшов Девід, його руки були сховані глибоко в кишенях, а на обличчі панував вираз, який свідчив про цілу палітру почуттів.

— Вони...

— Вони божевільні, — сказав я.

— Однак в машині ти, здається...

— Божевільні, — повторив я.

— Божевільні по-доброму? — запитав Девід. Він стояв дуже близько до мене, немов шукаючи захисту. — Чи... навпаки?

— Не знаю, — чесно зізнався я.

Товстун також стояв біля нас; він слухав, але нічого не говорив. Виглядав він так, ніби добряче прийшов до тями. Тим часом Кевін і далі продовжував розглядати аудіосистему.

— Мені здається, нам варто... — почав було Девід, однак у цю мить Лінда Лемптон повернулася з підвалу, несучи в руках срібну тацю, на якій стояло шість келихів для вина та не відкоркована пляшка.

— Чи міг би хтось із вас відкоркувати вино? — запитала Лінда. — Бо в мене частинки корку чомусь завжди потрапляють всередину. Сама не знаю чому.

Здається, без Еріка вона почувалася в нашій компанії ніяково й була зовсім не схожа на жінку, яку зіграла у «Валісі».

Кевін підвівся і взяв у неї пляшку з вином.

— Штопор десь на кухні, — сказала Лінда.

Зверху долинали якісь глухі удари і скрегіт, немов по підлозі кімнати над нами тягли щось надзвичайно важке.

— Маю вам сказати, — мовила Лідна, — що в Міні множинна мієлома. Він страждає від жахливого болю і пересувається в інвалідному візку.

— Мієлома плазматичних клітин не виліковна, — нажахано сказав Кевін.

— Зазвичай хворим лишається жити два роки, — сказала Лінда. — Хворобу в нього щойно виявили. Наступного тижня його покладуть в лікарню. Мені дуже шкода.

— Хіба ВАЛІС не може його зцілити? — запитав Товстун.

— Те, що має бути зціленим, буде зціленим, — відповіла Лінда Лемптон. — А те, що має бути знищеним, буде знищеним. Але час не реальний; насправді ніщо не знищується. Це ілюзія.

Ми з Девідом перезирнулися.

Бах-бах. Щось велике й незграбне сунуло вниз сходами. Тоді, поки ми стояли, нерухомо завмерши, у вітальню вкотився інвалідний візок. На ньому сиділо щось маленьке й розчавлене й вітало нас посмішкою, яка сяяла добрим настроєм, любов’ю та теплом. З обох вух прибулого стирчали шнури: двосторонній слуховий апарат. Міні, творець Музики синхронічності, був частково глухим.

Підходячи до Міні один за одним, ми тисли його кволу руку і представлялися не як товариство, а кожен окремо.

— Ваша музика має велике значення, — сказав Кевін.

— Так, ваша правда, — погодився Міні.

Ми бачили, як він страждав від болю й розуміли, що йому лишилося жити недовго. Однак попри страждання він не відчував злоби до світу; у цьому він не був подібним до Шеррі. Поглянувши на Товстуна, я зрозумів, що, дивлячись на важкохворого чоловіка у візку, він згадував Шеррі. «Це ж треба, — подумав я, — подолати такий шлях, щоб знову зустрітись із цим — з тим, від чого Товстун і тікав. Але, як я уже говорив, хоч у який бік ти б подався, у твоїй втечі бог завжди бігтиме поряд із тобою, адже він всюди, як всередині тебе, так і ззовні».

— З вами вийшов на контакт ВАЛІС? — запитав Міні. — З усіма чотирма? Ви тому сюди приїхали?

— Лише зі мною,— сказав Товстун.— Інші троє — мої друзі.

— Розкажи мені, що ти бачив, — мовив Міні.

— Це було схоже на вогонь святого Ельма, — сказав Товстун.— І інформація...

— Коли з’являється ВАЛІС, завжди є інформація,— сказав Міні, киваючи головою й посміхаючись. — Він і є інформацією. Живою інформацією.

— Він зцілив мого сина, — сказав Товстун. — Чи принаймні спрямував на мене медичну інформацію, яка допомогла його зцілити. А ще ВАЛІС сказав мені, що Свята Софія та Будда і те, що він або воно назвало «Головним Аполлоном», невдовзі знову народиться і що...

— ...час, на який ти чекав, — пробурмотів Міні.

— Так, — сказав Товстун.

— Як ти дізнався таємний код? — запитав Ерік Лемптон Товстуна.

— Я побачив доріжку, що вела до дверей, — сказав Товстун.

— Він їх побачив, — жваво сказала Лінда. — Яким було співвідношення? Співвідношення сторін дверей?

— Це була константа Фібоначчі,— мовив Товстун.

— Це ще один наш код, — сказала Лінда. — Ми розміщуємо рекламу по всьому світу. Один, кома, шість, один, вісім, нуль, три, чотири. І просто кажемо: «Завершіть цю послідовність: один, кома, шість». Якщо хтось зрозуміє, що це константа Фібоначчі, то зможе завершити послідовність.

— Або ж ми використовуємо числа Фібоначчі, — сказав Ерік. — 1, 2, 3, 5, 8, 13 і так далі. Ті двері ведуть в Інший Світ.

— У вищий? — запитав Товстун.

— Ми називаємо його просто Іншим, — мовив Ерік.

— Крізь двері я бачив якісь сяйливі письмена, — сказав Товстун.

— Не може такого бути, — сказав Міні, посміхаючись. — За тими дверима Крит.

— Лемнос, — мовив Товстун, трохи помовчавши.

— Інколи Лемнос. Інколи Крит. Приблизно та місцевість.

Корчачись від болю, Міні випрямився в інвалідному візку.

— Я бачив на стіні гебрейські літери, — сказав Товстун.

— Так, — сказав Міні, і далі посміхаючись. — Це Кабала. І гебрейські літери змінювалися, аж поки не утворили слова, які ти зміг прочитати.

— Вони утворили фразу «КОРОЛЬ ФЕЛІКС»,— сказав Товстун.

— Чому ви збрехали про двері? — запитала Лінда без ворожості в голосі; схоже, їй було просто цікаво.

— Думав, що ви мені не повірите, — сказав Товстун.

— Отже, ви не надто обізнані з Кабалою, — сказав Міні.— Це система кодування, яку використовує ВАЛІС; уся його вербальна інформація зберігається в Кабалі. Це найбільш економний спосіб, оскільки всі голосні позначаються просто крапками. Як ви усвідомлюєте, вам було надано розшифровувач. Зазвичай ми не можемо відрізнити будову від основи; для цього ВАЛІС має спрямувати вам розшифровувач. Це схема. Звісно ж, ви побачили будову як колір.

— Так, — Товстун ствердно кивнув головою. — А основу як поєднання чорного та білого.

— Це для того, щоб ви могли побачити фальшиве творіння.

— Перепрошую? — сказав Товстун.

— Фальшиве творіння, яке змішалося з реальним світом.

— Ах, — сказав Товстун. — Так, я розумію. У мене було таке враження, ніби певні речі було забрано...

— А інші додано, — сказав Міні.

Товстун кивнув.

— Ви чуєте зараз у голові якийсь голос? — запитав Міні. — Голос штучного інтелекту?

Після довгої мовчанки Товстун поглянув на мене, Кевіна та Девіда, а тоді сказав:

— Це нейтральний голос. Він не чоловічий і не жіночий. І він не звучить так, немов це голос штучного інтелекту.

— Це міжсистемна комунікаційна мережа, — сказав Міні.— Вона простягається в космосі, поєднуючи всі зоряні системи з Альбемутом.

— З Альбемутом? — запитав Товстун, втупившись у нього пильним поглядом. — Це зірка?

— Ви чули це слово, однак...

— Я бачив його в письмовій формі,— мовив Товстун, — але не знав, що воно означає. Я думав, що воно пов’язане з алхімією, через те, що починається на «аль».

— Префікс «аль» — арабський, — сказав Міні. — Це просто означений артикль. Такий префікс часто використовується в назвах зірок. Це була ваша підказка. У будь-якому разі, схоже, що ви й справді бачили сторінки з писаннями.

— Так,— сказав Товстун.— Багато сторінок. Мені було повідомлено, що зі мною трапиться. Наприклад... — він завагався. — Про те, що я спробую накласти на себе руки. Мені сказали грецьке слово апапке, яке я не зрозумів, а тоді додали: «Поступове потьмарення світу; стенання серпом». Пізніше я збагнув, що це означало: щось погане, хворобу, вчинок, який я мав здійснити. Однак я таки вижив.

— Причина моєї хвороби,— сказав Міні,— близькість до ВАЛІСА, до його енергії. Мені дуже прикро, що так трапилося, але ви ж знаєте, що ми безсмертні, хоча й не фізично. Ми народимося знову і все пам’ятатимемо.

— Мої домашні тварини померли від раку, — сказав Товстун.

— Так,— мовив Міні.— Радіація інколи може сягати просто неймовірного рівня. Надто великого для нас.

«Ось чому ти помираєш, — подумав я. — Твій бог тебе вбив, але ти все одно щасливий. Потрібно швидше вшиватися звідси. Ці люди граються зі смертю».

— Що ж тоді таке ВАЛІС? — запитав Кевін у Міні. — Який він бог або деміург? Шива? Осіріс? Гор? Я читав «Космічний спусковий гачок» і Роберт Антон Вілсон каже...

— ВАЛІС — це конструкція, — сказав Міні. — Артефакт. Він стоїть на якорі на Землі, буквально на якорі. Але оскільки простір і час для нього не існують, Валіс може бути будь-де й у будь-якому часовому проміжку. Вони збудували його, щоб запрограмовувати нас при народженні; зазвичай він спрямовує на немовлят надзвичайно короткі інформаційні імпульси, вкладаючи в них інструкції, які потроху проникатимуть у решту мозку з правої півкулі у встановлені інтервали впродовж усього їхнього життя, коли виникатимуть відповідні ситуації.

— У нього є суперник? — запитав Кевін.

— Лише патологія цієї планети, — мовив Ерік. — Через атмосферу. Ми не можемо просто так дихати цією атмосферою. Для нашої раси вона токсична.

— «Нашої»? — запитав я.

— Для нас усіх, — сказала Лінда. — Ми всі з Альбемута. Тутешня атмосфера нас отруює та сповнює божевіллям. Тож вони — ті, хто залишився в системі Альбемут, — збудували ВАЛІС і відправили його сюди, щоб він надсилав нам раціональні інструкції, завдання яких — протидіяти патології, спричиненій токсичністю атмосфери.

— Тоді ВАЛІС раціональний, — сказав я.

— Це єдина раціональність, яка в нас є, — мовила Лінда.

— Коли ми діємо раціонально, ми під його юрисдикцією, — сказав Міні. — Я не маю на увазі нас у цій кімнаті; я маю на увазі всіх. Не всіх людей, а всіх, хто чинить раціонально.

— Тоді по суті ВАЛІС проводить детоксикацію людей,— сказав я.

— Саме так, — мовив Міні. — Він — інформаційний антитоксин. Однак його вплив може спричиняти... таку хворобу, як у мене.

«Надто велика доза ліків,— подумав я, згадавши Парацельса — стає отрутою. Цього чоловіка зцілили на смерть».

— Я хотів якомога краще пізнати ВАЛІС,— сказав Міні, побачивши вираз мого обличчя. — Я благав, щоб він повернувся й наша комунікація продовжилася. Він не хотів, бо знав, як на мене вплине його радіація, якщо він повернеться. Однак він зробив, як я просив. Я не шкодую. Нова зустріч із ВАЛІСОМ було того варта. Ви знаєте, що я маю на увазі,— сказав він до Товстуна.— Звук дзвонів...

— Так, — мовив Товстун. — Великодніх дзвонів.

— Ви говорите про Христа? — запитав Девід. — Христос — це штучна конструкція, яку збудували, щоб вона спрямовувала інформацію, яка діє на нас підсвідомо?

— Від самої миті народження, — сказав Міні. — Нам поталанило. Нам, яких він обрав. Його отарі. ВАЛІС повернеться, перш ніж я помру. Він мені обіцяв. ВАЛІС прийде і забере мене з собою. І я назавжди стану його частиною.

На очах Міні виступили сльози.

Пізніше ми розмістилися зручно у вітальні й завели більш спокійну розмову.

Око Шиви — це, звісно, був спосіб, у який стародавні люди зображували ВАЛІС, що спрямовує інформацію. Вони знали, що він може знищувати: йдеться про шкідливу радіацію, яка необхідна як носій інформації. Міні сказав нам, що ВАЛІС насправді не перебуває поряд, коли спрямовує на когось інформацію; він може бути буквально за мільйони миль від цієї особи. Саме тому у фільмі «Валіс» вони зобразили його як супутник, дуже древній супутник, а не щось, що вивели на орбіту люди.

— Отже, ми маємо справу не з релігією, — сказав я, — а з дуже древньою технологією.

— Словами, — сказав Міні.

— Чим є Спаситель? — запитав Девід.

— Ви його побачите,— мовив Міні.— Незабаром. Якщо хочете, то навіть завтра, у суботу після обіду. Зараз він спить. Він і досі доволі багато спить. Власне, здебільшого це й робить. Врешті, він проспав останні кілька тисяч років.

— У Наг-Хаммаді, — запитав Товстун.

— Я не хотів би відповідати, — мовив Міні.

— Чому це має лишатися таємницею? — запитав я.

— Ми й не тримаємо це в таємниці, — сказав Ерік. — Ми зняли фільм, а також випустили кілька альбомів, де ця інформація міститься в словах пісень. Хоча переважно це підсвідома інформація. Міні комунікує її своєю музикою.

— «Інколи Брахман спить, — сказав Кевін, — а інколи Брахман танцює». Ми говоримо про Брахмана? Чи про Сіддхартху Будду? Про Христа? Чи про них усіх разом?

— Про Великого... — мовив я до Кевіна. Я хотів сказати «про Великого Пунту», але вирішив цього не робити, це було б дурістю.— Це ж не Діоніс? — запитав я у Міні.

— Аполлон,— сказала Лінда.— Парна протилежність Діоніса.

Від цих слів я відчув велике полегшення. Я їй вірив, це узгоджувалося з тим, що було відкрито Конолюбові-Товстуну: «Головний Аполлон».

— Ми зараз у лабіринті, — сказав Міні, — який самі збудували, а тоді потрапили всередину й не можемо знайти вихід. По суті ВАЛІС вибірково спрямовує на нас інформацію, яка допомагає нам вибратися з лабіринту, допомагає знайти вихід. Усе почалося приблизно за дві тисячі років до Христа, у Мікенські часи або, можливо, у часи ранньої Елладської цивілізації. Саме тому в міфах лабіринт розташований у Міносі на Криті. І саме тому ви побачили стародавній Крит крізь двері 1,618034. Ми були великими будівничими, але одного дня вирішили пограти в гру. Ніхто нас до цього не силував; ми були настільки хорошими будівничими, що могли збудувати лабіринт, у якому був вихід, але він повсякчас змінювався, тож попри те, що вихід був, насправді його для нас не існувало, оскільки лабіринт — цей світ — був живим. Аби перетворити гру на щось реальне, на щось більше за просту інтелектуальну забавку, ми добровільно вирішили позбутися наших виняткових здібностей, опустити себе на цілий рівень униз. На жаль, це передбачало і втрату пам’яті, втрату знання про наше справжнє походження. Однак ще гіршим було те... І тут ми, так би мовити, перемогли самі себе, віддали перемогу нашому слузі, лабіринту, який збудували...

— Третє око закрилося, — мовив Товстун.

— Так, — сказав Міні. — Ми відмовилися від третього ока, нашого найважливішого еволюційного набутку. А ВАЛІС відкриває його знову.

— Отже саме третє око допомагає нам вибратися з лабіринту? — запитав Товстун. — Ось чому третє око пов’язують із божественними силами або просвітленням у Єгипті та Індії?

— Що одне й те саме, — сказав Міні. — Божественний, просвітлений.

— Справді? — запитав я.

— Так, — мовив Міні. — Це людина, якою вона є насправді: її істинний стан.

— Отже, без пам’яті, без третього ока в нас ніколи не було шансів перемогти лабіринт. Вся боротьба була марною, — сказав Товстун.

«Ще одна китайська пастка для пальців, — подумав я.— Яку ми самі збудували. Щоб загнати в пастку самих себе.

Які розумні істоти створили б китайську пастку для пальців для самих себе? Заради якоїсь гри,— подумав я. — Що ж, це точно не звичайна інтелектуальна забавка».

— Третє око мало відкритися знову, без цього ми б не вибралися з лабіринту, — сказав Міні. — Однак, оскільки ми вже не пам’ятали, що в нас колись було око анджа, око проникливості, то й не могли шукати способів знову його відкрити. Для цього мало з’явитися щось ззовні, щось, що ми самі не могли б збудувати.

— Отже, ми не всі потрапили в лабіринт, — сказав Товстун.

— Ні,— мовив Міні.— І ті, хто залишився зовні, в інших зоряних системах, сповістили Альбемут, що ми таке з собою зробили... Відтак було збудовано BAЛІС, щоб нас врятувати. Це ірреальний світ. Я впевнений, що ви це усвідомлюєте. ВАЛІС зробив так, щоб ви це збагнули. Ми перебуваємо в живому лабіринті, а зовсім не у світі.

Всі замовкли, обдумуючи сказане.

— А що трапиться, коли ми виберемося з лабіринту? — запитав Кевін.

— Ми будемо вільні від простору і часу,— мовив Міні. — Простір і час — це обмежувальні, стримувальні умови лабіринту — у них його сила.

Ми з Товстуном перезирнулися. Це узгоджувалося з нашими власними припущеннями — припущеннями, які вклав у нас ВАЛІС.

— Тоді ми ніколи не помремо? — запитав Девід.

— Саме так, — відказав Міні.

— Отже, спасіння...

— Спасіння,— сказав Міні,— це слово, яке означає «бути виведеним із просторово-часового лабіринту, де слуга став господарем».

— Я можу вас дещо запитати? — мовив я. — Яке призначення п’ятого Спасителя?

— Він не п’ятий, — сказав Міні. — Є лише один Спаситель, який приходить знову і знову, у різні часи, у різних місцях і під різними іменами. Спаситель — це ВАЛІС, втілений у людині.

— Поєднаний із нею? — запитав Товстун.

— Ні, — Міні рішуче похитав головою. — У Спасителя немає людського елемента.

— Чекайте-чекайте, — сказав Девід.

— Я знаю, чому вас навчали, — мовив Міні. — У певному сенсі це правда. Однак Спасителем є ВАЛІС, і це незаперечний факт. Але він народжений жінкою. Він не просто створив собі фантазматичне тіло.

Девід кивнув, він міг таке прийняти.

— І він вже народився? — запитав я.

— Так, — сказав Міні.

— Це моя донька, — мовила Лінда Лемптон. — Однак вона не донька Еріка. Лише моя і ВАЛІСА.

— Донька? — запитало кілька з нас в унісон.

— Цього разу,— сказав Міні,— Спаситель вперше набув жіночої форми.

— Вона дуже гарненька,— мовив Ерік Лемптон.— Вам вона сподобається. Але вона просто не вмовкає, лепетатиме так, що у вас вуха повідвалюються.

— Софії два роки, — сказала Лінда. — Вона народилася в 1976-му. Ми записуємо на магнітофон все, що вона говорить.

— Усе записується, — мовив Міні. — Софія оточена обладнанням для аудіо- та відеозапису, яке цілодобово автоматично її моніторить. Звісно ж, не заради безпеки; її оберігає ВАЛІС — її батько.

— Ми зможемо з нею порозмовляти? — запитав я.

— Вона розмовлятиме з вами багато годин поспіль, — сказала Лінда, а тоді додала: — Будь-якою мовою, яка існує або будь-коли існувала.