Валіс

Розділ 3

Питання, з яким нам довелося навчитися давати раду впродовж десятиліття наркоти звучало так: «Як повідомити людині, що її мозок підсмажився, мов курча?» Тепер ця проблема перекочувала в теологічний світ Конолюба-Товстуна як дилема, яку мали вирішити ми, його друзі.

У випадку Товстуна було не складно пов’язати ці дві проблеми в одну: наркота, яку він спожив у шістдесятих, замаринувала його мозок у сімдесятих. Якби я міг переконати себе в це повірити, то обов’язково так і зробив би; мені подобаються рішення, які дають відповідь одразу на низку проблем. Але насправді я так не думав. Товстун ніколи не вживав психоделіки, принаймні не в серйозних масштабах. Якось у 1964-му, коли LSD-25 лабораторії Sandox досі можна було дістати, особливо в Берклі, Товстун проковтнув велетенську дозу цієї речовини, внаслідок чого перенісся назад у часі, чи пронісся вперед у часі, або ж вилетів за межі часу; так чи інакше, він почав розмовляти латиною і вважав, що настав Dies Irae, або ж День Гніву. Він міг чути неймовірну грюканину розгніваного Бога. Впродовж восьми годин Товстун молився і скиглив латиною. Пізніше він стверджував, що під час свого приходу міг думати й говорити винятково латиною; він відшукав книжку, у якій була одна цитата латиною, і зміг прочитати її так само легко, як зазвичай читав англійською. Що ж, можливо, етіологія його пізнішого, зосередженого на Богові божевілля була пов’язана саме з цим. У 1964 році його мозку сподобався цей кислотний тріп і він записав його, щоб пізніше відтворювати. З іншого боку, таке пояснення лише переносить питання назад у часі до 1964 року. Як на мене, то здатність читати, думати й розмовляти латинню не є звичною для кислотного тріпу. Товстун не знає латині. Він не може нею розмовляти зараз. Як і не міг розмовляти нею до того, як проковтнув велетенську дозу LSD-25 лабораторії Sandox. Пізніше, коли почалися його релігійні досвіди, він іноді починав розмовляти іноземною мовою, яку й справді не розумів (у 1964-му він усвідомлював, що розмовляє латиною). Він записав фонетично кілька випадкових слів, які міг згадати. На його думку, вони взагалі не були схожими на мову, тому він вагався, перш ніж комусь їх показати. Його дружина — його наступна дружина Бет — впродовж року вивчала в коледжі давньогрецьку й у тому, що записав Товстун, розпізнала трохи перекручені слова койне, діалекту старогрецької. Чи принаймні якийсь із варіантів старогрецької, аттичний діалект або койне.

Грецькою слово койне означає просто «спільний». На час написання Нового Завіту койне стало lingua franca Близького Сходу, замінивши арамейську, яка раніше витіснила аккадську (мені про це відомо, бо я професійний письменник, а для професійного письменника вкрай важливо володіти науковими знаннями про мови). Рукописи, у яких викладено Новий Завіт, дійшли до нас старогрецьким діалектом койне, хоча Q[11], джерело синоптичних Євангелій[12], найімовірніше було написано арамейською, яка насправді є різновидом івриту. Ісус розмовляв арамейською. Відтак, коли Конолюб-Товстун почав думати койне, то він думав мовою, яку використовували, принаймні на письмі, святий Лука та святий Павло, які були близькими друзями. Письмова форма койне виглядає доволі химерно, оскільки писарі не залишали проміжків між словами. Це здатне призвести до багатьох розбіжних перекладів, адже перекладач може розділяти слова так, як вважає за потрібне, або й, зрештою, як йому заманеться. Візьмімо такі англійські фрази:

GOD IS NO WHERE

GOD IS NOW HERE[13]

Правду кажучи, на всі ці моменти мою увагу звернула Бет, яка не ставилася до релігійних досвідів Товстуна серйозно, аж поки не побачила записані ним фонетичні транскрипції кількох слів із койне, з яким, як вона знала, він не був знайомий і навіть не міг розпізнати ці слова як належні до певної реальної мови. Товстун же стверджував... що ж, Товстун багато чого стверджував. Мені взагалі не варто розпочинати речення словами «Товстун стверджував». За роки — справді роки! — впродовж яких Товстун працював над своє екзегезою, він вигадав, мабуть, більше теорій, аніж існує зірок у всесвіті. Щодня він формулював якусь нову, ще вигадливішу, ще приголомшливішу й ще більше йобнуту. Однак усі вони були пов’язані з Богом. Товстун відходив від віри в Бога так, як боязкий собака, який у мене колись був, наважувався на прогулянку за межами газону перед будинком. Він — насправді вони обоє — спочатку робив один крок, потім ще один, тоді, можливо, третій, але врешті піджимав хвоста й нестямно повертався до знайомої території. Для Товстуна Бог був територією, яку він чітко помітив. На жаль, після першої зустрічі йому так і не вдалося відшукати зворотний шлях до цієї території.

Потрібно запровадити обов’язкову норму: якщо ти вже знайшов Бога, то він лишається з тобою назавжди. Для Товстуна те, що він знайшов Бога (якщо він і справді його знайшов), перетворилося врешті-решт на розчарування, на запас утіхи, який дедалі зменшувався, опускаючись все нижче й нижче, мов вміст торбинки з амфетаміном. Хто приторговує Богом? Товстун знав, що церкви тут не зарадять, хоча й порозмовляв з одним зі священників Девіда. Це не допомогло. Ніщо не допомагало. Кевін порадив вдатися до наркоти. Оскільки я маю справу з літературою, то рекомендував йому почитати маловідомих англійських метафізичних поетів сімнадцятого століття, таких як Вон[14] та Герберт[15]:

Це з вірша Вона «Людина». Наскільки я міг оцінити ситуацію, Товстун вже встиг опуститися до рівня цих поетів і перетворитися на анахронізм. Всесвіт схильний знищувати анахронізми. Я бачив, що саме це й трапиться з Товстуном, якщо він не розгребе завали у своїй голові.

З усіх порад, які давали Товстуну, та, що обіцяла найбільше, належала Шеррі, яка й досі була поряд із нами у стані ремісії.

— Тобі варто,— сказала вона йому під час одного з його більш похмурих періодів, — взятися за вивчення характеристик Т-34.

Товстун запитав, що це таке. Виявилося, що Шеррі якось читала книжку про російські броньовані машини, які використовували у Другій світовій війні. Танк Т-34 був рятівником Радянського Союзу, а отже, і рятівником усіх союзних сил, що, зокрема, робило його й рятівником Конолюба-Товстуна, оскільки без Т-34 він розмовляв би не англійською, латиною або койне, а... німецькою.

— Т-34, — пояснила Шеррі, — рухався дуже швидко. Під час Курської битви вони знищували навіть танки «Елефант», які виготовляла компанія Porsche. Ти навіть не уявляєш, що вони зробили з Четвертою танковою армією.

Тут вона почала схематично змальовувати ситуацію під Курськом у 1943 році, наводячи точні цифри. Товстун і всі ми були просто приголомшені. Це була та частина особистості Шеррі, про яку ми навіть не здогадувалися.

— Знадобився аж сам Жуков, щоб повернути долю битви проти німецьких танків, — вела далі Шеррі своїм хрипуватим голосом. — Ватутін облажався. Пізніше його вбили партизани, які підтримували нацистів. А тепер погляньте на танки «Тигр», які були в нацистів, а також на їхні «Пантери».

Вона показала нам фото різноманітних танків і почала із захопленням розповідати, як генерал Конєв до двадцять шостого березня успішно форсував річки Дністер і Прут.

По суті, ідея Шеррі полягала в тому, щоб відволікти свідомість Товстуна від космічного й абстрактного рівня та звернути її до рівня конкретного. І тут їй спала на гадку цілком резонна ідея, що ніщо не є більш реальним, аніж великий радянський танк часів Другої світової війни. Вона хотіла надати Товстуну антитоксин до його божевілля. Однак її натхненна розповідь, яку доповнювали карти й фотографії, лише нагадала йому про той вечір, коли вони з Бобом переглядали фільм «Петтон», перш ніж податися вранці на похорон Глорії. Зрозуміло, що Шеррі нічого про це не знала.

— Я думаю, тобі варто взятися за шиття,— сказав Кевін. — Шеррі, у тебе ж була десь швейна машинка, хіба ні? Навчи його нею користуватися.

Шеррі, виказуючи надзвичайну впертість, продовжувала.

— У танковій битві під Курськом взяло участь понад чотири тисячі броньованих машин. Це була найбільша танкова битва в історії. Усі знають про Сталінград, а от про Курськ майже ніхто не знає. Справжню перемогу Радянський Союз здобув під Курськом. Якщо взяти до уваги...

— Кевіне, — перебив її Девід, — німцям треба було показати росіянам мертвого кота й попросити їх пояснити його смерть.

— Це б одразу зупинило радянський наступ, — промовив я. — Жуков і досі намагався б знайти пояснення смерті кота.

— Зважаючи на приголомшливу перемогу хороших хлопців під Курськом, як можна нарікати на долю одного кота? — запитала Шеррі в Кевіна.

— Десь у Біблії сказано про падіння горобців[16], — мовив Кевін. — Про те, що він не спускає їх з ока. Ось у чому проблема Бога; у нього тільки одне око.

— Хіба у битві під Курськом переміг Бог? — запитав я в Шеррі. — Це неабияк здивувало б росіян, особливо тих, хто збудував ці танки, хто на них їздив і хто там загинув.

— Бог використовує нас як інструменти, за допомогою яких він діє на світ, — терпляче відповіла Шеррі.

— Що ж, — сказав Кевін, — у випадку Коня Богу дістався несправний інструмент. Або, можливо, вони обоє несправні, мов та вісімдесятилітня пані, яка роз’їжджає «фордом» Pinto з опущеним газовим баком.

— Німцям довелося б показати росіянам мертвого кота Кевіна, — мовив Товстун. — А не просто будь-якого мертвого кота. Кевіну йдеться лише про цього конкретного кота.

— Той кіт, — сказав Кевін, — не існував під час Другої світової війни.

— А ти тоді за ним побивався? — запитав Товстун.

— Як я міг це робити? — мовив Кевін. — Він же в той час не існував.

— Тоді його стан був точнісінько таким самим, як і зараз, — сказав Товстун.

— Ось тут ти помиляєшся, — відказав Кевін.

— Помиляюся в чому? — запитав Товстун. — Як його неіснування тоді відрізняється від його теперішнього неіснування?

— Тепер у Кевіна є його труп, — мовив Девід, — який він може продемонструвати. У цьому й полягав увесь сенс існування цього кота. Він жив, щоби перетворитися на труп, за допомогою якого Кевін може заперечити милість Бога.

— Кевіне,— сказав Товстун,— хто створив твого кота?

— Бог, — відповів Кевін.

— Отже, за твоєю логікою Бог створив заперечення власної доброти, — сказала Шеррі.

— Бог — недоумок, — мовив Кевін. — Нам дісталося недоумкувате божество. Я вам це вже казав.

— Чи потрібно бути вправним, щоб створити кота? — запитала Шеррі.

— Треба просто мати двох котів, — відповів Кевін. — Тобто кота й кицьку.

Але, вочевидь, він розумів, до чого вона вела.

— Потрібна... — він зробив паузу й вишкірився. — Гаразд, для цього потрібна вправність, якщо ми припускаємо, що у всесвіті існує певна цілеспрямованість.

— А ти її не бачиш? — запитала Шеррі.

— Живі істоти наділені цілеспрямованістю, — відповів Кевін, трохи повагавшись.

— А хто її в них вкладає?

— Вони... — Кевін знову завагався. — Вони є метою для самих себе. Їх і їхню цілеспрямованість неможливо відділити.

— Отже, тварина є вираженням цілеспрямованості, — сказала Шеррі. — Відповідно, вона таки існує у всесвіті.

— У невеликій його частині.

— І нецілеспрямованість породжує цілеспрямованість.

Кевін пильно на неї поглянув.

— Знаєш, йди до біса, — сказав він.

На мою думку, цинічні погляди Кевіна зробили більше для усталення божевілля Товстуна, аніж будь-який інший фактор, тобто будь-який інший, за винятком самої першопричини, хоч якою вона була. Кевін став мимовільним інструментом цієї першопричини, і Товстун не міг цього не зауважити. Кевіна в жодному разі і з жодного погляду не можна було б назвати життєздатною альтернативою психічній хворобі. У його цинічному вишкірі було щось від вишкіру самої смерті; він шкірився, мов череп, що тріумфально святкує перемогу. Кевін жив для того, щоб перемогти життя. Спочатку мене неабияк дивувало, що Товстун терпів його товариство, однак пізніше я зрозумів, чому він так чинив. Щоразу, коли Кевін розносив на друзки якусь із систем маячних ідей Товстуна, — безжалісно їх висміюючи й глузуючи над ними, — Товстун ставав сильнішим. Якщо глумлення було єдиним антидотом до його недуги, то для нього було значно краще, щоб все відбувалося саме так. Навіть попри те, що в нього добряче поїхав дах, Товстун не міг цього не зауважити. Власне, правда в тому, що й Кевін це бачив. Однак, очевидно, у його голові спрацьовувала якась система зворотного зв’язку, яка змушувала його посилювати свої нападки, замість того, що від них відмовитись. Невдачі лише збільшували зусилля, які він докладав. Тому напади ставали дедалі сильнішими, і відповідно сильнішим ставав Товстун. Це було схоже на давньогрецький міф.

Екзегеза Конолюба-Товстуна звертається до цієї теми знову і знову. Товстун вірив, що певна ірраціональність пронизує увесь всесвіт, включно з Богом, або ж Кінцевим Розумом, що лежить в його основі. Він писав:

38. Від втрат та скорботи Розум схибнувся. Відтак ми як частина всесвіту, Мозку, також частково схиблені.

Вочевидь, він поширив до космічних пропорцій втрату Глорії, якої зазнав сам.

35. Розум говорить не до нас, а за допомогою нас. Його розповідь проходить крізь нас, і його смуток сповнює нас ірраціональним. Як збагнув ще Платон, Світова Душа пронизана чимось ірраціональним.

У записі 32 про це сказано детальніше:

Змінна інформація, яку ми сприймаємо як Світ, є наративом, що розгортається. Він оповідає про смерть жінки (курсив мій). Ця жінка, яка померла багато років тому, була однією з первісних близнюків. Вона була однією з половин божественної сизигії. Мета наративу в тому, щоб згадувати про неї та її смерть. Розум не хоче про неї забути. Відтак мислення Мозку складається з постійної фіксації її існування, тож якщо його прочитати, то можна зрозуміти саме так. Уся інформація, яку обробляє Мозок, — що ми сприймаємо як упорядкування й переупорядкування фізичних об’єктів, — є спробою такого її збереження; каміння, велике й мале, а також патички й амеби є її слідами. Запис про її існування й відхід з цього світу впорядкований стражденним Розумом, який тепер лишився на самоті, як найбазовіший рівень реальності.

Якщо, читаючи це, ви не здатні збагнути, що Товстун пише про себе, то ви нічого не розумієте.

З іншого боку, я не заперечую, що в Товстуна повністю поїхав дах. Його стан почав погіршуватися в ту мить, коли йому зателефонувала Глорія, і відтоді погіршувався дедалі більше. На відміну від Шеррі та її ракового захворювання, у Товстуна не було ремісії. Зустріч із Богом не можна назвати ремісією. Однак заразом вона не була й погіршенням стану, попри Кевінові цинічні думки щодо цього. Не можна сказати, що для психічної хвороби зустріч із Богом є тим самим, що й смерть для раку: логічним наслідком патологічного процесу, який повсякчас погіршується. Технічним терміном на його означення — технічним з теологічного погляду, а не психіатричного, — є теофанія. Теофанія полягає в самовиявленні божественного. Тут йдеться не про те, що робить той, хто сприймає, а про те, що робить божественне (Бог чи боги, або ж вища сила). Мойсей не створив кущ, який горить. Ілля на горі Хорив не породив отой тихий, лагідний голос. Як нам відрізнити справжню теофанію від звичайної галюцинації, яку бачить сприймач? Якщо голос каже йому щось, чого він не знає і чого не міг би знати, тоді, можливо, ми маємо справу з чимось справжнім, а не облудним? Товстун не знав і слова койне. Це щось доводить? Він також нічого не знав про вроджений дефект свого сина, принаймні свідомо. Можливо, підсвідомо він знав, що в його сина майже защемлена грижа, але не хотів цього визнавати. Існує також певний спосіб, у який йому могло бути відоме койне; це пов’язано з філогенетичною пам’яттю, про яку писав Юнґ: він називає її колективним або ж расовим несвідомим. Онтогенез, тобто індивід, вторує філогенезу, тобто виду, й оскільки це твердження є загальновизнаним, то, можливо, саме тут і варто шукати причину того, що свідомість Товстуна вдалася до мови, якою розмовляли дві тисячі років тому. Якщо в індивідуальній людській свідомості і справді заховані філогенетичні спогади, то саме цього й варто було б очікувати. Однак це поняття Юнґа спекулятивне. Правда в тому, що нікому ще не вдалося його підтвердити.

Якщо ви припустите, що існує певна божественна сутність, то не можете відмовити їй у праві на саморозкриття; безсумнівно, що будь-яка сутність або ж істота, гідна того, щоб називатися «богом», мала б без особливих зусиль володіти такою здатністю. Справді серйозне питання (на мою думку) полягає не в тому, чому трапляються теофанії, а радше в тому, чому вони такі рідкісні? Ключовим поняттям, яке мало б це пояснити, є ідея про deus absconditus, прихованого, затаєного, таємного або ж невідомого бога. Чомусь Юнґ вважає цю ідею скандальною. Однак, якщо Бог і справді існує, то він мусить бути deus absconditus — за винятком його нечисленних теофаній, в іншому разі він взагалі не існує. Цей другий погляд видається більш правдоподібним, якщо не брати до уваги теофаній, хоч якими рідкісними вони є. Потрібна всього лиш одна повністю підтверджена теофанія, щоб повністю заперечити цей погляд.

Переконливість та яскравість вражень, які гадана теофанія справляє на того, хто її бачить, не можна вважати доказами автентичності. Як, врешті, і те, що її бачить група людей (як припускав Спіноза, увесь всесвіт може бути однію теофанією, однак, з іншого боку, всесвіт може й взагалі не існувати, саме до такого висновку прийшли буддистські ідеалісти). Будь-яка теофанія, яку вважають справжньою, може виявитися фальшивою, адже будь-що може бути фальшивим — від печаток і викопних черепів до чорних дір у космічному просторі. Ідею, згідно з якою увесь всесвіт може виявитися сфабрикованою фальшивкою, найкраще висловив Геракліт. Щойно ви приймете його погляди або ж сумніви, то будете готовими мати справу з питанням існування Бога.

Так говорить Едвард Гассі, викладач античної філософії в Оксфордському університеті та член Коледжу всіх душ у своїй книзі «Досократики», опублікованій видавництвом Charles Scribner’s Sons у Нью-Йорку в 1972 році, ст. 37-38. Серед усіх книжок, які я прочитав,— тобто, які прочитав Конолюб-Товстун,— жодна не веде до настільки глибокого прозріння щодо природи реальності. У Фрагменті 123 Геракліт каже: «Природа речей має звичку себе приховувати». А в Фрагменті 54 він говорить: «Латентна структура керує очевидною структурою», до чого Едвард Гассі додає: «Відповідно, він (Геракліт) безумовно погоджувався... що реальність була до певної міри „прихованою“». Відтак, якщо реальність «до певної міри „прихована“», то що мається на увазі під «теофанією»? Адже теофанія — це вломлювання Бога, вломлювання, яке є не чим іншим, як вторгнення у наш світ; а втім, наш світ — це всього лише видимість, він є тільки «очевидною структурою, якою керує невидима „латентна структура“». Конолюб-Товстун хотів би, щоб ви зрозуміли це більш ніж будь-що інше. Адже якщо Геракліт має рацію, то насправді не існує іншої реальності, аніж реальність теофаній; усе решта — ілюзія; у такому разі серед нас усіх тільки Товстун збагнув істину, і заразом Товстун, починаючи з того дзвінка Глорії, був божевільним.

Божевільні люди — у психологічному, а не в юридичному сенсі — втратили зв’язок із реальністю. Конолюб-Товстун божевільний; отже, він втратив зв’язок із реальністю. Ось запис 30 з його екзегези:

Феноменальний світ не існує; це іпостась інформації, яку обробляє Розум.

35. Розум говорить не до нас, а за допомогою нас. Його розповідь проходить крізь нас, і його смуток сповнює нас ірраціональним. Як збагнув ще Платон, Світова Душа пронизана чимось ірраціональним.

Іншими словами, сам всесвіт — і Розум, що стоїть за ним, — божевільний. Відповідно, людина, яка не втратила зв’язок із реальністю, за визначенням підтримує зв’язок із божевіллям: її сповнює ірраціональне.

Суть ось у чому: Товстун спостерігав за своєю свідомістю й виявив, що в ній є дефект. Тоді, використовуючи цю свідомість, він почав спостерігати за зовнішньою реальністю, тим, що зветься макрокосмосом. Він з’ясував, що і вона має дефект. Як стверджували філософи-герметики, макрокосмос та мікрокосмос є точними відображеннями одне одного. Скориставшись несправним інструментом, Товстун спробував осягнути дефектний об’єкт і в результаті дійшов висновку, що все не таке, яким би мало бути.

На додачу до всього, виходу з цієї ситуації не існувало. У результаті поєднання дефектного інструмента з дефектним об’єктом виникла ще одна бездоганна китайська пастка для пальців. Він заблукав у лабіринті, мов Дедал, який збудував лабіринт для короля Міноса на Криті, а тоді сам потрапив у нього й не зміг вибратися назовні. Ймовірно Дедал і досі там, як, зрештою, і ми. Єдина відмінність між нами та Конолюбом-Товстуном полягає в тому, що він усвідомлює, у якій ситуації опинився, а ми — ні; саме тому Товстун божевільний, а ми нормальні. «Він порівнює їх зі сплячими, які поринули в сон своїх приватних світів», як сформулював це Гассі, а він мав би знати; серед усіх досі живих знавців давньогрецької філософії він найперший, хіба що за винятком Френсіса Корнфорда. І саме Корнфорд стверджував, ніби Платон вірив, що у Світовій Душі є щось ірраціональне[17].

З лабіринту вибратися неможливо. Він змінюється, поки ви ним рухаєтеся, бо він живий.

ПАРСИФАЛЬ: Я пройшов зовсім мало, а втім, здається, що подолав вже велику відстань.

ҐУРНЕМАНЦ: Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір.

(Увесь краєвид стає невиразним. Ліс поступово зникає, натомість повільно виринає грубо складена кам’яна стіна, у якій ми бачимо прохід. Чоловіки подаються крізь прохід. Що трапилося з лісом? Ті двоє чоловіків насправді не зрушили з місця; вони нікуди не подалися, проте зараз їх вже немає там, де вони були спочатку. Тут час перетворюється на простір. Ваґнер почав працювати над «Парсифалем» у 1845 році. Помер він у 1873-му, задовго до того, як Герман Мінковський постулював свою теорію про чотиривимірний часопростір (1908). Джерелами для «Парсифаля» послужили кельтські легенди та дослідження буддизму, які Ваґнер провадив для своєї опери про Будду, що мала називатися «Переможці» (Die Sieger), але так і не була написана. Звідки у Ваґнера могла виникнути ідея, що час здатний перетворюватися на простір?)

І якщо час може перетворюватися на простір, то чи може й простір перетворюватися на час?

У книжці Мірче Еліаде «Міф та реальність» один із розділів називається «Час можливо подолати». Подолання часу — це найважливіша мета міфічних ритуалів і таїнств. Конолюб-Товстун раптом почав розмовляти мовою, якою послуговувалися дві тисячі років тому і якою писав святий Павло. Тут час перетворюється на простір. Товстун розповів мені про ще одну особливість СВОЄЇ зустрічі з Богом: несподівано краєвид американського штату Каліфорнія 1974 року зник, а замість нього виринув світ Риму першого століття нашої ери. Якийсь час він бачив ці два світи немов накладені один на одного, що нагадувало техніку, яку часто застосовують у фільмах. А також у фотографії. Чому? Як таке можливо? Бог розтлумачив Товстуну багато речей, але він ніколи не пояснював цього, хіба за винятком його таємничого твердження, у щоденнику це запис № 3. Він робить так, щоб речі виглядали інакше, аби здавалося, ніби минув час. Хто такий «він»? Чи маємо ми, відтак, припустити, що насправді час не минув? І чи минав він будь-коли взагалі? Чи можливо колись таки існував справжній час, як, власне, і справжній світ, а тепер є лише фальшивий час і фальшивий світ, щось на кшталт бульбашки, яка збільшується й змінює вигляд, але насправді лишається статичною?

Конолюбу-Товстуну здалося доречним записати це твердження майже на самому початку свого щоденника, або екзегези, чи хоч як він там це називав. У записі № 4, тобто наступному, сказано:

Перед Розумом матерія пластична.

Чи існує взагалі якийсь світ? З усіх поглядів Ґурнеманц та Парсифаль стоять на місці, тоді як краєвид навколо них змінюється, тож їх переносить в інше місце, місце, яке до цього вони сприймали як простір. Товстун Думав мовою, якою розмовляли дві тисячі років тому, і бачив краєвиди стародавнього світу, який пасував цій мові; внутрішній зміст його свідомості узгоджувався ЗІ сприйняттям зовнішнього світу. Схоже, тут все відбувалося згідно з певною логікою. Можливо, трапилася якась помилка у функціонуванні часу. Але чому тоді його дружина Бет цього не помічала? Коли відбулася його зустріч із божественним, вона мешкала разом із ним. Для неї нічого не змінилося, хіба лиш (як вона мені сказала), вона вловила якісь дивні тріскотливі звуки, що зазвичай виникають у результаті надмірного навантаження: об’єкти, які певна сила розпирає аж то тієї точки, де вони вибухають, так немов вони переповнені, переповнені надміром енергії.

Товстун і його дружина розповіли мені про ще один феномен, який можна було спостерігати в ті дні 1974 року. З їхніми домашніми улюбленцями відбулася дивна метаморфоза. Здавалося, що у тварин покращилися розумові здібності, і вони виглядали спокійнішими. Принаймні так тривало, поки обидва улюбленці не померли від численних злоякісних пухлин.

І Товстун, і його дружина розповіли мені дещо про своїх домашніх улюбленців, і ця розповідь назавжди засіла в моїй голові. Здавалося, ніби впродовж усього того часу тварини намагалися з ними розмовляти, намагалися використовувати мову. Це неможливо списати на психоз Товстуна, як і те, що тварини померли.

Перша лиха зміна, як стверджував Товстун, була пов’язана з радіо. Однієї ночі, коли він його слухав — він вже давно не міг спати, — то почув, як із радіо долинули мерзенні слова та речення, які аж ніяк не могли б лунати по радіо. Бет це проґавила, оскільки тоді вже спала. Тож усе це могло бути породженням свідомості Товстуна, яка поступово розпадалася; але в такому разі його психіка руйнувалася зі страхітливою швидкістю.

У психічній хворобі немає нічого кумедного.