Валіс

Розділ 6

Машинерія розлучення обгризла Товстуна, перетворивши його на неодруженого чоловіка й даючи йому змогу рушати далі й знищити себе. Від просто не міг дочекатися, щоб це зробити.

Тим часом він розпочав візити до терапевта, знайшовши його через працівників психіатричного відділення лікарні округу Орендж. Йому призначили терапевта на ім’я Моріс. Моріса аж ніяк не можна було назвати типовим терапевтом. У шістдесяті він займався контрабандою зброї та наркотиків, завозячи їх у Каліфорнію через порт Лонґ-Біч; він належав до SNCC[30] та CORE[31], а також воював як спецпризначенець ізраїльської армії проти сирійців; Моріс мав майже метр дев’яносто зросту, а з-під його сорочки, ледь не відриваючи ґудзики, випинали міцні м’язи. Як і в Конолюба-Товстуна, у нього була чорна, трохи кучерява борода. Зазвичай під час прийому він не сидів, а стояв в іншому кінці кімнати обличчям до Товстуна; він кричав на Товстуна, закінчуючи свої безапеляційні висловлювання фразою «І я серйозно». Товстунові ніколи б і на гадку не спало сумніватися в тому, що Моріс говорить серйозно; про таке годі було навіть думати.

Задум Моріса полягав у тому, аби так залякати Товстуна, щоб той почав насолоджуватися життям, а не намагався рятувати інших людей. Товстун не розумів, що таке насолоджуватися. Він розумів лише значення. З самого початку Моріс змусив його скласти список із десяти речей, яких він найбільше прагне.

Термін «прагне» як у «прагне щось зробити» спантеличив Товстуна.

— Чого я прагну,— сказав він,— так це допомогти Шеррі. Щоб вона знову не захворіла.

— Ти вважаєш, що мусиш їй допомогти, — рикнув Моріс. — Ти думаєш, що це робить з тебе добру людину. Ніщо й ніколи не зробить з тебе добру людину. Ти для всіх цілковитий нуль.

Товстун кволо заперечив, що це не так.

— Ти абсолютно нічого не вартий,— сказав Моріс.

— А ти мішок з лайном,— відказав Товстун, на що Моріс весело вишкірився. Він почав отримувати те, чого прагнув.

— Послухай мене, — сказав Моріс, — і я серйозно. Йди накурись трави й трахни якусь дівку з великими цицьками, а не смертельно хвору. Ти ж знаєш, що Шеррі помирає, хіба ні? Ну, помре вона, що ти робитимеш далі? Повернешся до Бет? Вона ж намагалася тебе вбити.

— Хіба? — здивовано запитав Товстун.

— Звісно. Вона зробила все для того, щоб ти помер. Вона знала, що ти спробуєш прикінчити себе, якщо вона забере твого сина і подасться світ за очі.

— Що ж, — сказав Товстун, частково задоволений; принаймні це означало, що в нього немає параної. У глибині душі він був переконаний, що Бет влаштувала все так, аби він спробував накласти на себе руки.

— Коли Шеррі помре,— сказав Моріс,— ти також помреш. Ти хочеш померти? Можу влаштувати це прямо зараз. — Він уважно подивився на свій наручний годинник, який показував усе, включно з розміщенням зірок. — Подивимось; зараз друга тридцять. Що скажеш про шосту сьогодні ввечері?

Товстун не міг збагнути, чи Моріс говорив серйозно, однак вірив, що, як то кажуть, той був цілком на це здатний.

— Послухай, — сказав Моріс, — і я серйозно. Існують значно простіші способи померти, аніж те, що ти вбив собі в голову. Ти все страшенно ускладнюєш. Ось що ти собі надумав: Шеррі помре, і тоді в тебе знову буде гарна відмовка, щоб і собі померти. Насправді тобі не потрібні відмовки на кшталт того, що тебе покинула дружина й забрала з собою сина, або що Шеррі віддала Богові душу. Коли вона врешті-решт ґиґне, для тебе це буде великою удачею. У своєму горі та з любові до неї...

— Однак, хто каже, що Шеррі помре? — перебив його Товстун. Він вірив, що з допомогою своїх магічних сил зможе її врятувати; власне кажучи, на цьому ґрунтувалася уся його стратегія.

Моріс проігнорував його запитання. Натомість він сказав:

— Чому ти хочеш померти?

— Я не хочу, — відказав Товстун, який і справді вірив у це всім своїм серцем.

— Якби Шеррі не була хвора на рак, ти хотів би з нею жити?

Моріс зачекав, але відповіді не було, передовсім тому, що Товстун був змушений визнати, що ні, не хотів би.

— То чому ж ти хочеш померти? — знову запитав Моріс.

— Що ж, — розгублено відповів Товстун.

— Ти погана людина?

— Ні, — мовив Товстун.

— Хтось каже тобі померти? Якийсь голос? Хтось, хто блимає перед очима повідомленнями «помри»?

— Ні.

— Можливо, твоя матір хотіла, щоб ти помер?

— Як би це сказати. Відколи Глорія...

— До біса Глорію. Хто така Глорія? Ти з нею навіть не переспав. Ти її зовсім не знав. Однак уже готувався померти. Не треба мені лапшу на вуха вішати, — як і зазвичай, Моріс уже зійшов на крик. — Якщо хочеш допомагати людям, їдь в Лос Анджелес — будеш роздавати там їжу у їдальні для бездомних Руху католицьких робітників, або віддавай якомога більше грошей CARE[32]. Нехай людям допомагають професіонали. Ти сам себе обманюєш; обманюєш, що Глорія щось для тебе означала, що як-там-її-ім’я — Шеррі — не помре. Звісно ж, вона помре! Саме тому ти й хочеш до неї переїхати, щоб бути поряд, коли вона помре. Вона хоче потягти тебе за собою в могилу, а ти не проти, щоб вона це зробила; саме це вас і об’єднує. Кожна людина, яка заходить у ці двері, хоче померти. В цьому вся суть психічного розладу. Ти цього не знав? Можеш мені повірити. Як би мені хотілося занурити твою голову під воду й тримати її там, аж поки ти не почнеш боротися за своє життя. А якщо не почнеш, то біс із ним. Шкода, що мені не дозволяють таке робити. Твоя хвора на рак подруга... Вона захворіла навмисне. Рак — це навмисна помилка імунної системи тіла; людина просто вимикає цю систему. Через втрату, втрату когось, кого вона любила. Тепер бачиш, як поширюється смерть? У кожного є ракові клітини, які мандрують туди-сюди по тілу, однак імунна система дає собі з ними раду.

— У неї й справді був друг, який помер, — визнав Товстун.— У нього трапився епілептичний припадок. А її матір померла від раку.

— Отже, Шеррі почувалася винною через смерть її друга та матері. Ти почуваєшся винним через смерть Глорії. Чому б тобі радше не взяти відповідальність за своє життя? Твоє завдання полягає в тому, щоб захистити себе.

— Моє завдання — допомогти Шеррі, — сказав Товстун.

— Покажи мені твій список. І тобі ж буде краще, якщо він у тебе є.

Простягаючи Морісу список з десяти речей, які йому найбільше хотілося б зробити, Товстун мовчки запитував себе, чи в того всі клепки на місці. Звісно, що Шеррі не хотіла померти; вона вперто й хоробро боролася з недугою; вона витерпіла не лише рак, а й хіміотерапію.

— Ти хочеш прогулятися пляжем у Санта-Барбарі,— сказав Моріс, проглядаючи список.— Це пункт номер один.

— Хіба з цим щось не так? — запитав Товстун, немов захищаючись.

— Ні. І? Чому ти цього не зробиш?

— Погляньте на пункт номер два, — мовив Товстун. — Мені потрібно, щоб у цю мить поруч зі мною була вродлива дівчина.

— Візьми з собою Шеррі,— сказав Моріс.

— Вона... — він завагався. Насправді він вже якось просив Шеррі поїхати з ним на пляж у Санта-Барбарі й провести вихідні в одному з розкішних місцевих готелів, розташованих біля самого узбережжя. Вона відповіла, що надто завантажена роботою в церкві.

— Вона не хоче їхати, — відповів Моріс замість нього. — Вона надто зайнята. Цікаво, що саме вона робить?

— Допомагає в церкві.

Вони пильно поглянули один на одного.

— Коли її рак знову перейде в активну фазу, її життя не надто зміниться, — врешті сказав Моріс. — Вона говорить про свою хворобу?

— Так.

— З продавцями в магазинах? З кожним, кого зустрічає?

— Так.

— Гаразд, тоді її життя таки зміниться; їй будуть більше співчувати. І від цього вона почуватиметься краще.

— Якось вона сказала мені... — насилу мовив Товстун. Йому було страшенно важко говорити, що рак — це найкраще, що трапилося з нею у житті. Оскільки тепер...

— Вона може жити на кошти федерального уряду.

— Так, — кивнув Товстун.

— Тож їй більше ніколи не доведеться працювати. Припускаю, що вона й досі отримує ДБД[33], хоч зараз у неї ремісія.

— Саме так, — похмуро сказав Товстун.

— Це їй так не минеться. Вони сконтактують з її лікарем і з’ясують ситуацію. Їй доведеться знайти собі роботу.

— Їй ніколи не знайти роботи,— мовив Товстун із гіркотою в голосі.

— Ти ж ненавидиш цю дівчину,— сказав Моріс.— І, що гірше, ти її не поважаєш. Вона волоцюжка. Вона довела своє шахрайство до рівня мистецтва. І вона розводить тебе, як емоційно, так і фінансово. Ти ж допомагаєш їй грошами? А на додачу вона ще й отримує ДБД. Це справжній рекет, раковий рекет. І спрямований він проти тебе.

Моріс суворо втупився в нього поглядом.

— Ти віриш у Бога? — раптом запитав він.

З цього запитання ви можете зрозуміти, що під час терапевтичних сесій із Морісом Товстун намагався не вдаватися в розпатякування про Бога. Він не мав наміру знову потрапити в Північне відділення.

— У певному сенсі,— сказав Товстун. Однак вже не міг на цьому спинитися; він був просто змушений пояснити детальніше.— У мене власне уявлення про Бога, — додав він. — Воно ґрунтується на моїх... — він завагався, уявляючи пастку, яку створить своїми словами; пастку, що вже наїжачилася колючим дротом. — Думках, — закінчив він речення.

— Для тебе це дражлива тема, чи не так? — спитав Моріс.

Товстун не знав, до чого це все могло призвести, якщо воно взагалі могло до чогось призвести. Наприклад, він не мав доступу до своєї історії хвороби, яка зберігалася в Північному відділенні, і не знав, чи Моріс коли-небудь переглядав ці документи, як, врешті, і того, яку інформацію вони містили.

— Ні, — відказав він.

— Ти віриш у те, що людину створено за образом і подобою Бога? — мовив Моріс.

— Так, — сказав Товстун.

— Хіба тоді не буде образою Бога, якщо ти спробуєш себе вколошкати? — прокричав Моріс, раптово підвищивши голос. — Ти про таке ніколи не думав?

— Думав, — відказав Товстун. — І то чимало.

— Ну і? До якого ж висновку ти дійшов? Нагадаю тобі, як про це сказано в Книзі Буття, якщо ти раптом забув. «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею...»[34]

— Гаразд, — перебив його Товстун, — однак ці слова належать божеству-творцеві, а не істинному Богу.

— Що? — запитав Моріс.

— Це слова Ялдабоата, — мовив Товстун. — Інколи його ще називають Самаелем, сліпим богом. Він — божевільний.

— Що за фігню ти несеш? — сказав Моріс.

— Ялдабоат — це чудовисько, яке породила Софія, коли відбулося її падіння з Плероми, — мовив Товстун. — Він уявляє, ніби є єдиним богом, але він помиляється. З ним щось не гаразд; він не бачить. Він створив наш світ, але оскільки він сліпий, то добряче напартачив. Справжній Бог спостерігає за всім цим із далекої височіні й через своє милосердя береться нас врятувати. Фрагменти світла з Плероми...

— Хто все це вигадав,— запитав Моріс, витріщившись на нього. — Ти?

— У своїй основі, — сказав Товстун, — моя доктрина валентиніанська[35], це друге століття з.е.

— Що таке «з. е.»?

— Загальна ера. Це позначення вживається замість в.р.х. Вчення Валентина є більш вишуканим відгалуженням гностицизму в порівнянні з іранським гностицизмом, який, звісно ж, зазнав значного впливу зороастристського дуалізму. Валентин вважав, що гнозис має онтологічну цінність, яка допомагає досягнути спасіння, оскільки він перевертає навспак першопочатковий, первісний стан незнання, що є відповідником становища падіння, потьмарення розуму Божества, результатом якого й стало те, що феноменальний, або матеріальний, світ було створено в спотвореному вигляді. Істинний Бог, який є цілковито трансцендентним, не створював світ. Однак, коли він побачив, що накоїв Ялдабоат...

— А хто такий цей «Ялдабоат»? Світ створив Ягве! Саме це він і каже у Біблії!

— Божество-творець лише уявляло собі, що воно єдиний бог; саме тому його охопили ревнощі й воно сказало: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!»[36], на що...

— Ти що, Біблію не читав? — закричав Моріс.

Трохи почекавши, Товстун спробував пояснити ще раз. Вочевидь, він мав справу з релігійним ідіотом.

— Дивіться, — сказав він, намагаючись звучати якомога розсудливіше, — щодо створення світу існує кілька можливостей. Наприклад, якщо ви розглядатимете світ як артефакт — а він ним може й не бути; він може бути організмом, саме так розглядали світ стародавні греки — вам все одно не вдасться повернутися назад у своїх міркуваннях аж до творця; скажімо, могло існувати кілька творців у різні проміжки часу. На цьому наголошують буддистські ідеалісти. Але навіть якщо...

— Ти ніколи не читав Біблію, — сказав Моріс з невірою в голосі. — Знаєш, що я хочу, аби ти зробив. І я серйозно. Я хочу, щоб ти повернувся додому й засів за вивчення Біблії. Я хочу, щоб ти двічі перечитав Книгу Буття, ти мене чуєш? Двічі. І дуже уважно. А ще я хочу, щоб ти написав короткий огляд головних ідей та подій, починаючи з найважливіших. Коли прийдеш сюди наступного тижня, я хочу побачити цей список.

Було очевидно, що він почав по-справжньому злитися. Перевести їхню розмову на тему Бога було кепською ідеєю, однак, звісно, Моріс не міг знати про це заздалегідь. Він хотів лише звернутися до етичних почуттів Товстуна. А оскільки Моріс був євреєм, то виходив із припущення, що релігію та етику неможливо роз’єднати, адже в іудейському монотеїзмі вони творили одне ціле. Етичні приписи було передано безпосередньо від Ягве до Мойсея; усі це знають. Усі, окрім Конолюба-Товстуна, чия проблема в ту мить полягала в тому, що він знав занадто багато.

Важко дихаючи, Моріс почав переглядати свій записник, у якому фіксував час прийому пацієнтів. Він не відправляв сирійських горлорізів на той світ, розмірковуючи про космос як живу ентелехію з душею та сомою, своєрідне макрокосмічне дзеркальне відображення людини або мікрокосмосу.

— Я хотів би додати лише одну річ, — сказав Товстун.

Моріс роздратовано кивнув.

— Може виявитися, що божество-творець божевільне, а отже, і всесвіт божевільний. Те, що ми сприймаємо як хаос, є насправді ірраціональністю. Це різні речі.

Сказавши це, він замовк.

— Всесвіт є тим, на що ми його перетворюємо, — сказав Моріс.— Важливо передусім те, що ти з ним зробиш. І ти відповідальний за те, щоб зробити з ним щось таке, що сприяє життю, а не руйнує його.

— Це екзистенційна позиція,— сказав Товстун,— яка виходить із того, що Ми є тим, що ми робимо, на противагу іншій позиції, яка передбачає, ніби Ми є тим, що ми думаємо. Вперше її було висловлено у «Фаусті» Ґете, у першій частині, де Фауст каже: «Іт Anfang war das Wort». Він цитує початок четвертого Євангелія; «На початку було Слово». Потім Фауст каже: «Nein, Іт Anfang war die Tat». «На початку була дія». Це коріння всього екзистенціалізму.

Моріс поглянув на нього так, немов він був комахою. Повертаючись до сучасної квартири в центрі Санта-Ани з двома спальнями та двома ванними кімнатами, квартири підвищеної безпеки, у вхідних дверях якої стояв замок із ригелем і яка містилася в будинку з електричними воротами, підземним паркінгом та з камерою відеоспостереження, що повсякчас сканувала головний вхід, де він мешкав разом із Шеррі, Товстун зрозумів, що втратив статус авторитета й знову перетворився на звичайного смиренного психа. Намагаючись йому допомогти, Моріс ненароком зруйнував той бастіон, який надавав Товстунові відчуття безпеки.

З іншого боку, були й певні позитивні моменти: тепер він мешкав у цьому схожому на фортецю, або ж на в’язницю, новому будинку підвищеної безпеки, що розміщувався в самому центрі мексиканського кварталу. Щоб відчинити ворота підземного гаража, потрібно було скористатися магнітною карткою з комп’ютерним чипом. Це трохи додавало бойового духу, хоча в Товстуна його й лишилося зовсім мало. Оскільки їхня квартира була на найвищому поверсі, він міг буквально дивитися згори на Санта-Ану й усіх бідніших від себе людей, яких цілісіньку ніч обкрадали й кидали на гроші місцеві алкаші й нарколиги. До того ж, і це було значно важливішим, поряд із ним була Шеррі. Вона чудово готувала, хоча йому й доводилося мити посуд і їздити на закупи. Шеррі цим не займалася. Вона багато шила й прасувала, інколи їздила по справах, розмовляла по телефону зі старими подругами шкільних років і тримала Товстуна в курсі церковних справ.

Я не можу написати тут, як називалася церква Шеррі, бо вона справді існує (хоча, з іншого боку, Санта-Ана також існує), тому називатиму її так, як називала її Шеррі: потогінна майстерня Ісуса. Половину кожного дня вона проводила там, відповідаючи на телефонні дзвінки й перебуваючи на ресепшені; вона завідувала програмами з допомоги, а це означало, що вона роздавала їжу, гроші на притулок та поради щодо державних соціальних програм, а також відсортовувала нарколиг від реальних людей.

Шеррі ненавиділа наркоманів, і мала на це хорошу причину. Вони щодня з’являлися на порозі, маючи напоготові якісь нові виверти. Найбільше її дратувало навіть не те, що вони намагалися кинути церкву на гроші, щоб купити собі ширку, а те, що потім вони цим ще й вихвалялися. Втім, оскільки наркомани не знають, що таке відданість одне одному, то зазвичай одні нарколиги виказували їй інших нарколиг, які видурювали гроші й пізніше цим вихвалялися. Шеррі записувала їхні імена у свій список гівнюків. Здебільшого вона приходила додому з церкви, лаючись мов божевільна й нарікаючи на тамтешні умови, особливо на те, що різні покидьки й наркомани сказали та зробили того дня, і що Ларрі, священник, ніяк на це не відреагував.

Після тижня спільного життя Товстун знав про Шеррі значно більше, аніж після трьох років дружби, впродовж яких вони бачилися лише принагідно. Шеррі зневажала кожну живу істоту на планеті в порядку наближеності до неї; тобто, що більше їй доводилося мати справу з кимось або чимось, то більше вона його чи її зневажала. Велике еротичне кохання її життя набрало форми священника Ларрі. Під час тих поганих днів, коли вона буквально вмирала від раку, Шеррі сказала Ларрі, що найбільше її бажання — переспати з ним, на що Ларрі відповів (це неабияк здивувало Товстуна, якому ця відповідь аж ніяк не здалася доречною), що він, Ларрі, ніколи не змішував своє особисте життя з життям діловим (Ларрі був одружений, мав трьох дітей і навіть онука). Шеррі все одно його кохала й далі хотіла з ним переспати, однак уже відчула, що зазнає в цьому поразки.

З іншого, позитивного, боку, одного разу, коли вона жила в сестри, — або ж, навпаки, вмирала в сестри, якщо зважити на те, як розповідала про це Шеррі, — у неї почалися приступи, і отець Ларрі приїхав, щоб відвезти її в лікарню. Коли він взяв її на руки, вона поцілувала його, і він відповів їй французьким поцілунком. Шеррі кілька разів розповідала про це Товстунові. Вона з тугою згадувала ті дні.

— Я кохаю тебе,— сказала вона якось посеред ночі Товстунові,— однак насправді я кохаю Ларрі, бо він врятував мене, коли я була хвора.

Товстун незабаром дійшов висновку, що релігія в церкві Шеррі відігравала другорядну роль. Найважливішим було відповідати на телефонні дзвінки й надсилати поштою різні речі. Кілька незрозумілих людей — які могли мати й такі імена як Ларрі, Mo та Керлі, Товстунові було до цього байдуже, — щодня тинялися в церкві, отримуючи за це значно більшу зарплату, ніж у Шеррі, і виконуючи значно менше роботи. Шеррі від усієї душі бажала їм смерті. Вона часто і з великим задоволенням розповідала про різні негаразди, які з ними траплялися, на кшталт того, що в когось із них не заводилася машина, або ж вони отримували штраф за перевищення швидкості, чи отець Ларрі за щось їх картав.

— Едді добряче перепаде, — казала Шеррі, прийшовши додому.— Цьому малому гівнюкові.

Особливо й стабільно Шеррі дратував один безхатько на ім’я Джек Барбіна, який, як вона розповідала, порпався в баках зі сміттям і знаходив там для неї маленькі подарунки. Джек Барбіна зазвичай заявлявся в управу церкви, коли Шеррі була там сама, і простягав їй заяложену коробку сушених фініків разом із дивакуватою запискою, у якій висловлював бажання зустрічатися з нею. Шеррі вирішила, що він маніяк, ще коли його вперше побачила; їй не давав спокою страх, що якось він її уб’є.

— Наступного разу, коли він прийде, я подзвоню тобі,— сказала вона Товстунові.— Не хочу більше лишатися з ним наодинці. У Єпископському допомоговому фонді немає стільки грошей, щоб я погодилася й далі терпіти Джека Барбіну, особливо зважаючи на те, скільки я в них отримую, приблизно половину того, що заробляє Едді, цей маленький гомік.

Для Шеррі всі люди на світі поділялися на невдах, маніяків, гомосексуалістів та друзів, які люблять встромляти ножа у спину. Також вона була не дуже високої думки про мексиканців та чорношкірих. Товстуна не рідко дивувала цілковита відсутність у неї християнського милосердя, у сенсі відповідних емоцій. Як, а головне навіщо, Шеррі хотіла працювати в церкві й подумувала про те, щоб приєднатися до релігійного ордену, якщо вона зневажала, боялася та ненавиділа кожну людину на планеті? І, що найголовніше, тільки те й робила, що нарікала на свою долю.

Шеррі зневажала навіть свою сестру, яка дала їй притулок, годувала й піклувалася про неї увесь час, поки та хворіла. Причина: Мей їздила на «мерседесі» і мала багатого чоловіка. Однак найбільше вона зневажала ремесло своєї подруги Елеанор, яка стала черницею.

— Я тут вибльовую кишки в Санта-Ані, — часто казала вона Товстунові, — а Елеанор розгулює по Лас-Вегасу в тих своїх лахах.

— Зараз ти вже не блюєш,— зазначив Товстун.— У тебе ремісія.

— Але ж вона про це не знає. Хіба Лас-Вегас це те місце, де має розташовуватися релігійний орден? Імовірніше, продає свою дупу на...

— Ти говориш про черницю, — сказав Товстун, який якось познайомився з Елеанор, і вона йому сподобалася.

— Я б також уже була черницею, якби не захворіла, — відказала Шеррі.

Щоб уникнути безглуздого розпатякування Шеррі, якому не було кінця-краю, Товстун зачинився у спальні, яку використовував як кабінет, і знову почав працювати над своєю величною екзегезою. Він написав вже майже 300 000 слів, переважно голографічно, однак тепер з цієї маси різношерстого матеріалу почав вибирати те, що назвав Трактат: Cryptica Scriptura (див. Додаток на ст. 337), що означало просто «приховане письмо». На думку Товстуна, латинська назва справляла сильніше враження.

На цьому етапі написання свого Meisterwerk він почав терпляче вибудовувати власну космологію. Це технічний термін, який означає те, «як з’явився космос». На світі є мало людей, які пишуть свої космології; зазвичай для цього потрібні цілі культури, цивілізації, народи чи племена: космологія — це результат групової роботи, наслідок тривалої еволюції впродовж багатьох століть. Товстун це добре усвідомлював і пишався тим, що йому вдалося сформулювати власну космологію. Він назвав її:

КОСМОЛОГІЯ ДВОХ ДЖЕРЕЛ

У його щоденнику, або екзегезі, її було викладено в записі 47, що був значно довший за будь-який інший.

Єдиний заразом був та не-був і прагнув відділити не-був від був. Тож він сотворив диплоїдний мішок, який, немов шкаралупа яйця, містив пару близнюків, кожен з яких був андрогіном, що вертілися в протилежних напрямках (Інь та Ян таоїзму, де Єдиний був Тао). План Єдиного полягав у тому, що обоє близнюків пробудяться до буття (бувності) одночасно; однак, заохочений бажанням бути (яке Єдиний початково вклав в обох близнюків), той близнюк, що крутився проти годинникової стрілки, прорвався крізь мішок і вийшов з нього передчасно; тобто до того, як минув повний термін. Це був темний, або ж Інь-близнюк. Саме тому він був дефектним. Коли минув повний термін, з мішка вийшов і мудріший близнюк. Кожен близнюк сформував унітарну ентелехію, єдиний живий організм, що складався з психо та соми, і вони й далі вертілися в протилежних напрямках. Близнюк, який визрівав повний термін, що його називають Форма І Парменіда, правильно проходив усі етапи розвитку, тоді як передчасно народжений близнюк, якого називають Форма II, зачахав.

Наступний крок у плані Єдиного передбачав, що Ці Двоє завдяки їхній діалектичній взаємодії перетворяться на Багатьох. З себе як із гіпервсесвітів вони проектували схожий на голограму інтерфейс, який і є тим плюриформним всесвітом, що його населяють такі істоти, як ми. За задумом обидва цих джерела мали перемежовуватися між собою рівною мірою, щоб підтримувати існування нашого всесвіту, однак Форма II і далі чахла, впадаючи у хворобу, божевілля та хаос. Саме ці аспекти вона й проектувала в наш всесвіт.

Мета Єдиного полягала в тому, щоб наш голограматичний всесвіт слугував навчальним інструментом, за допомогою якого розвивалася б ціла низка нових життів, аж поки вони врешті не ставали б ізоморфними з Єдиним. Однак стан дедалі більшого занепаду гіпервсесвіту II вніс фактори дисфункціональності, які пошкодили наш голограматичний всесвіт. Це джерело ентропії, незаслуженого страждання, хаосу та смерті, а також Імперії, Чорної Залізної В’язниці; по суті, будь-якого підриву правильного здоров’я та розвитку живих форм у межах голограматичного всесвіту. Його здатність навчати також була суттєво пошкоджена, адже багатим на інформацію був лише сигнал із гіпервсесвіту І; а той, що виходив з форми II, перетворився на шум.

У намаганні його зцілити, психо гіпервсесвіту І відправила мікроформу себе в гіпервсесвіт II. Ця мікроформа проявилася в нашому голограматичному всесвіті як Ісус Христос. Втім, через свою схибленість гіпервсесвіт II одразу ж взявся піддавати тортурам, принижувати та відкидати мікроформу цілющої психо свого здорового близнюка і врешті вбив її. Після цього гіпервсесвіт II продовжив свій занепад, розпадаючись на сліпі, механістичні, позбавлені мети причинно-наслідкові процеси. Тоді завданням Христа (точніше Святого Духа) стало або врятувати живі форми голограматичного всесвіту, або ж зробити так, щоб унеможливити будь-який вплив на них, що йшов від форми II. Підходячи до цього завдання з надзвичайною обережністю, він приготувався вбити свою схиблену близнючку, оскільки її неможливо зцілити; тобто вона не дозволить, щоб її зцілили, адже не розуміє, що вона хвора. Ця хвороба й божевілля пронизують нас і перетворюють нас на ідіотів, що живуть у своїх приватних, нереальних світах. Початковий план Єдиного тепер можливо реалізувати, лише поділивши гіпервсесвіт І на два здорових гіпервсесвіти, що перетворить голограматичний всесвіт на успішну машину для навчання, якою він і мав бути. Ми сприйматимемо це як «Царство Боже».

У межах часу гіпервсесвіт II залишається живим: «Імперія ніколи не закінчилася». Однак у вічності, де й існують гіпервсесвіти, її вбив, не маючи іншого вибору, здоровий близнюк, тобто гіпервсесвіт І, який бореться за нас. Єдиний оплакує цю смерть, адже Єдиний любив обох близнюків; саме тому інформація Розуму складається з трагічної оповіді про смерть жінки, і напівтони цієї оповіді викликають тугу та біль в усіх істот голограматичного всесвіту, хоч вони й не розуміють, чому так відбувається. Ця скорбота зникне, коли здоровий близнюк розділиться надвоє й настане «Царство Боже». Процес цієї трансформації — перехід у часі від Епохи Заліза до Епохи Золота — відбувається прямо зараз; у вічності ж він уже завершився.

Незабаром Шеррі набридло, що Товстун днями й ночами працює над своєю екзегезою; також вона розлютилася через те, що він попросив її віддавати частину грошей, які вона отримувала за програмою ДБД, на оплату оренди квартири, адже за рішенням суду тепер він був змушений виплачувати доволі значну суму аліментів Бет і Крістоферу. Знайшовши інше помешкання, за оренду якого сплачувало житлове управління Санта-Ани, Шеррі невдовзі вже жила сама й до того ж безкоштовно, а на додачу в неї ще й зникла необхідність готувати Товстунові вечерю; також тепер вона могла ходити на побачення з іншими чоловіками, проти чого Товстун заперечував, поки вони з Шеррі мешкали разом. На таке бажання її контролювати Шеррі роздратовано випалила одного вечора (вона саме повернулася з прогулянки, під час якої вони з товаришем трималися за руки, і застала вдома розлюченого Товстуна):

— Я не збираюся й далі терпіти це лайно.

Товстун пообіцяв, що більше не заперечуватиме, якщо вона зустрічатиметься з іншими чоловіками, а також не проситиме її сплачувати свою частку за оренду та їжу, хоча в ту мить на його банківському рахунку лишалося всього дев’ять доларів. Однак це не допомогло; Шеррі й далі була роздратована.

— Я з’їжджаю, — сказала вона йому.

Коли вона вибралася з помешкання, Товстунові довелося знайти гроші, щоб придбати різноманітні меблі, посуд, телевізор, столові прибори, рушники — та, власне, майже все, адже з попереднього подружнього життя він не привіз з собою нічого чи майже нічого; він розраховував, що зможе скористатися пожитками Шеррі. Не варто навіть казати, що без неї його життя стало дуже самотнім; життя на самоті в помешканні з двома спальнями та двома ванними кімнатами, яке ще недавно вони винаймали спільно, страшенно його пригнічувало. Його друзі турбувалися за нього й намагалися його якось розрадити. У лютому від нього пішла Бет, і от тепер на початку вересня пішла й Шеррі. Він знову вмирав, дюйм за дюймом. Він нічого не робив, лише сидів за своєю друкарською машинкою або ж із записником та ручкою в руках і працював над своєю екзегезою; у його житті не залишилося більше нічого. Бет переїхала в Сакраменто, за сімсот миль від нього, тож із Крістофером він також не бачився. Він думав про самогубство, однак небагато, бо знав, що Моріс несхвально поставиться до таких думок. Моріс вимагатиме, аби він склав ще один список.

Найбільше Товстунові не давало спокою передчуття, що ремісія Шеррі незабаром закінчиться. Від відвідувань занять в Коледжі Санта-Ани та роботи в церкві вона була виснаженою та втомленою; щоразу, як він її бачив, а він намагався зустрічатися з нею якомога частіше, Товстун зауважував, який зморений та змарнілий у неї вигляд. У листопаді вона почала нарікати на грип; у неї боліло в грудях і вона ненастанно кашляла.

— Цей йобаний грип, — сказала Шеррі.

Врешті-решт він вмовив її піти до лікаря і зробити рентген та аналіз крові. На цей час він уже знав, що її ремісія закінчилася; вона насилу волочила ноги.

Товстун був поруч із нею того дня, коли вона довідалася, що рак повернувся; оскільки вона йшла до лікаря на восьму ранку, Товстун не лягав спати цілу ніч, він просто сидів і чекав. Він відвіз її до лікаря разом із Едною, подругою дитинства Шеррі; вони з Едною сиділи у приймальні, поки Шеррі спілкувалася з лікарем Еплбаумом.

— Це просто грип, — сказала Една.

Товстун нічого не відповів. Він знав, про що йшлося. Три дні тому вони з Шеррі пішли до продуктового магазину; вона ледь-ледь переставляла ноги. У Товстуна не було й тіні сумніву; поки він сидів із Едною у людній приймальні, його сповнило відчуття жаху й на очі накотилися сльози. Неймовірно, але сьогодні був його день народження.

Коли Шеррі вийшла з кабінету лікаря Еплбаума, то притискала до очей серветку Kleenex-, Товстун та Една кинулися до неї; він підхопив Шеррі саме тоді, коли та почала падати, кажучи: «Він повернувся, рак повернувся». Він проникнув у її лімфатичні вузли на шиї, а в її правій легені була злоякісна пухлина, від якої вона задихалася. Хіміотерапію та лікування радіацією мали розпочати через двадцять чотири години.

— Я була певна, що це просто грип,— сказала вражена Една. — Я хотіла, аби вона поїхала в Мелоділенд і засвідчила там, що Ісус її зцілив.

На ці слова Товстун ніяк не відреагував.

Можна було б стверджувати, що на цей час у Товстуна вже не було жодного морального обов’язку щодо Шеррі. Хоча б тому, що вона виїхала від нього, залишивши його самого, засмученого й враженого розпачем; він не мав ніякого іншого заняття, окрім як сидіти і шкрябати ручкою свою екзегезу. Усі друзі Товстуна звернули на це його увагу. Навіть Една звернула на це увагу, коли Шеррі не було в кімнаті. Однак Товстун і далі її любив. Тепер він просив її знову переїхати до нього, щоб мати змогу про неї піклуватися, адже вона так ослабла, що вже не могла готувати собі їжу, а коли розпочнеться хіміотерапія, то почуватиметься ще гірше.

— Ні, дякую, — безвиразно сказала Шеррі.

Одного дня Товстун подався до її церкви й порозмовляв з отцем Ларрі; він благав Ларрі натиснути на працівників програми Medicare штату Каліфорнія, аби ті призначили якусь особу, яка б приходила й готувала для Шеррі їжу, а також допомагала прибирати в помешканні, оскільки вона не дозволяла, щоб це робив Товстун. Отець Ларрі пообіцяв, що так і зробить, але це не принесло результатів. Товстун знову пішов до священника порозмовляти про те, як можна було б допомогти Шеррі, і під час розмови раптом розплакався. На що отець Ларрі таємниче зауважив:

— Я виплакав усі сльози, які готовий пролити через цю дівчину.

Товстун не міг зрозуміти, чи це означало, що в Ларрі від горя вже погоріли всі мікросхеми, а чи те, що він передбачливо обмежив своє горе заради самозахисту. Товстун і до сьогодні цього не знає. Його ж власний смуток сягнув критичної межі. Тепер Шеррі вже була в лікарні; Товстун навідувався до неї й бачив у ліжку маленьку сумну постать, на половину меншу від тієї, до якої він звик, постать, яка кашляла й корчилася від болю, а в її очах застигла жахлива безнадія. Після такого Товстун не міг їхати за кермом, тож додому його відвозив Кевін. Кевін, який зазвичай зберігав цинічне ставлення до всього, від смутку не міг мовити і слова; тож так вони і їхали Удвох, а тоді Кевін поплескав його по плечу — це єдиний прийнятний для чоловіків спосіб виказати любов один до одного.

— Що я робитиму? — сказав Товстун, маючи на увазі «Що я робитиму, коли вона помре?».

Він і справді любив Шеррі, попри те, як вона до нього ставилася,— навіть якщо й дійсно вона ставилася до нього кепсько, як стверджували його друзі. Йому ж про це не було відомо, та й він цим особливо не переймався. Він знав лише одне: вона лежить у лікарняному ліжку й по всьому її тілу розповзлися злоякісні пухлини, які пустили метастази. Тож він щодня навідував її в шпиталі, разом із усіма іншими її знайомими.

Вночі він робив єдине, що йому ще лишалося: працював над своєю екзегезою. Він саме дійшов до важливого запису.

Запис 48. ПРО НАШУ ПРИРОДУ. Слушно сказати: здається, ми котушки пам’яті (носії ДНК, які здатні переживати різноманітний досвід) у подібній до комп’ютера мислячій системі, яка, попри те, що ми коректно записали й зберігали інформацію про пережитий досвід тисячі років, до того ж кожен із нас володіє трохи інакшим набором даних, аніж будь-яка інша форма життя, є збоєм у функціонуванні — невдачею у відтворенні пам’яті. Саме в цьому полягає проблема нашої особливої підсхеми. «Спасіння» за допомогою gnosis — точніше анамнезу (втрати амнезії), — хоч воно й індивідуально важливе для кожного з нас, — це квантовий стрибок у сприйнятті, ідентичності, пізнанні, розумінні, сприйнятті світу та себе, включно із безсмертям — однак має ще більше та далекосяжніше значення для всієї системи, оскільки ці спогади є даними, яких вона потребує і які мають для неї неабияку цінність, цінність для її загального функціонування.

Відтак вона перебуває в процесі самовідновлення, який включає: відбудовування нашої підсхеми за допомогою лінеарних та ортогональних часових змін, а також повсякчасне сигналізування нам, яке має на меті стимулювати заблоковані бази даних пам’яті всередині нас, щоб у такий спосіб надіслати, а отже, й отримати те, що там міститься.

Таким чином зовнішня інформація, або gnosis, складається з диінгібіторних інструкцій, основна частина вмісту яких є, власне, внутрішньою щодо нас — тобто уже наявною (вперше це зауважив Платон; viz: те, що навчання є формою пригадування).

Стародавні народи володіли техніками (таїнствами та ритуалами), що застосовувались переважно в греко-романських містичних релігіях, включно з раннім християнством, щоб викликати надсилання та отримання інформації, здебільшого з розумінням її ретроактивної цінності для індивідів; натомість гностики бачили онтологічну цінність у тому, що вони називали Саме Божество, у тотальній сутності.

Божество ушкоджене; у ньому трапилася якась предковічна катастрофа, яку ми не розуміємо.

Товстун переформулював запис 29 у щоденнику і додав його до запису «ПРО НАШУ ПРИРОДУ»:

29. Наше падіння відбулося не через моральну хибу; воно відбулося через хибу інтелектуальну: через те, що ми сприймали феноменальний світ за реальний. Відтак ми морально невинні. Саме Імперія у її різноманітних замаскованих формах каже нам, що ми згрішили. «Імперія ніколи не закінчилася».

На цей час дах Товстуна вже зовсім поїхав. Він не робив нічого іншого, лише працював над своєю екзегезою, або трактатом, чи просто слухав стереосистему, або ж відвідував Шеррі в лікарні. Він почав додавати записи у трактаті без будь-якої логічної послідовності чи причини.

30. Феноменального світу не існує; це іпостась інформації, яку обробляє Розум.

27. Якщо видалити століття фальшивого часу, то справжня дата буде не 1978 рік нашої ери, а 103 рік нашої ери. Саме тому в Новому Завіті сказано, що Царство Духа настане до того, як «деякі, що сьогодні живі, помруть». Відтак ми живемо в апостольський час.

20. Аліхімікам-герметикам було відомо про таємну расу триоких прибульців-загарбників, однак, попри всі свої зусилля, вони так і не змогли встановити з ними контакт, саме тому їхні намагання допомогти Фрідріху V, курфюрсту Пфальцському, королю Богемії, зазнали невдачі. «Імперія ніколи не закінчилася».

21. Розенкрейцери писали: Ex Deo nascimur, in Jesu mortimur, per spiritum sanctu reviviscimus, тобто «З Бога народжуємося, в Ісусі вмираємо, а через Святого Духа воскреснемо». Це вказує на те, що вони відшукали втрачену формулу безсмертя, яку зруйнувала Імперія. «Імперія ніколи не закінчилася».

10. Аполлоній Тіанський, пишучи до Гермеса Трисмегіста, сказав: «Те, що зверху, є тим, що знизу». Цим він хотів повідомити нам, що наш всесвіт — це голограма, однак йому бракувало відповідного терміна.

12. Стародавні греки знали Безсмертного під іменем Діоніс; євреї називали його Іллею; християни ж — Ісусом. Коли людське тіло, у якому він перебуває, вмирає, він переходить в інше, тому його не можуть убити або спіймати. Ось чому Ісус на хресті сказав: Eli, Eli, lama sabachthani, на що деякі з присутніх там відповіли, як і належить: «Чоловік звертається до Іллі». Ілля залишив його, і він помер на самоті.

У мить, коли він це записував, Конолюб-Товстун вмирав на самоті. Ілля, чи що то була за священна сутність, яка спрямувала тонни інформації прямісінько йому в мозок, і справді його залишила. Жахливе питання, яке Товстун знову і знов запитував у себе, не потрапило в його щоденник чи трактат; це питання можна було сформулювати так:

Товстун ніяк не міг цього збагнути. Дівчина прожила цілий рік із помилковим діагнозом; чому Зебра не спрямувала інформацію про це на Товстуна, або на лікаря Шеррі чи на саму Шеррі — врешті, на будь-кого?

І спрямувала вчасно, щоб її ще можна було врятувати! Якось, коли Товстун провідував Шеррі в лікарні, то застав біля її ліжка одного недоумка, який стояв там, шкірячись на весь рот. Товстун вже зустрічався з цим йолопом раніше. Він мав звичку завалюватися в квартиру, коли Товстун і Шеррі ще мешкали разом, обіймати Шеррі, цілувати її й казати, що він її кохає, абсолютно не зважаючи на Товстуна. Коли Товстун увійшов у лікарняну палату, цей друг дитинства Шеррі саме казав до неї: — Що ми робитимемо, коли я стану королем світу, а ти — королевою світу?

На що Шеррі, переборюючи страждання, пробурмотіла:

— Я хочу лише позбутися цих клубків, що засіли в мене в горлі.

Ще ніколи Товстун не був так близько до того, щоб відправити когось у кращі світи, як у ту мить. Кевіну, який прийшов разом із ним, довелося втримувати його силою.

— Я божеволію. Не можу більше цього терпіти,— сказав Товстун Кевіну, коли вони поверталися автомобілем до самотнього помешкання Товстуна, де вони з Шеррі прожили разом такий короткий відрізок часу.

— Це нормальна реакція, — відказав Кевін, який у ці останні дні зовсім не виказував свого звичного цинізму.

— Скажи мені, — мовив Товстун, — чому Бог їй не допоможе?

Він постійно інформував Кевіна про те, як просувається робота над його екзегезою; Кевін знав про його зустріч із Богом у 1974 році, тому Товстун міг говорити відверто.

— Незбагненні шляхи Великого Пунти,— сказав Кевін.

— Це ще що за хуйня? — запитав Товстун.

— Я не вірю в Бога, — сказав Кевін. — Я вірю у Великого Пунту. А шляхи Великого Пунти незбагненні. Ніхто не знає, чому він робить те, що він робить, і чому не робить того, чого не робить.

— Ти з мене насхімаєшся?

— Ні, — відказав Кевін.

— Звідки прийшов Великий Пунта?

— Це відомо лише Великому Пунті.

— Він — добра сила?

— Дехто каже, що так; а дехто, що ні.

— Він міг би допомогти Шеррі, якби захотів?

— Це відомо лише Великому Пунті.

Вони обоє зареготали.

Одержимо переймаючись смертю й божеволіючи від смутку та занепокоєння долею Шеррі, Товстун додав у свій трактат запис 15.

15. Сивіла кумська захищала Римську республіку і вчасно виголошувала свої застереження. У першому столітті н.е. вона передбачила вбивство двох братів Кеннеді, Мартіна Лютера Кінґа та єпископа Пайка. У цих чотирьох замордованих чоловіках вона бачила два спільних знаменники: вони рішуче захищали свободи Республіки; також кожен із них був релігійним лідером. За це їх і вбили. Республіка знову перетворилася на імперію на чолі з цезарем. «Імперія ніколи не закінчилася».

16. У березні 1974 року Сивіла сказала: «Змовників викрито і їх буде притягнуто до відповідальності». Вона побачила їх третім оком, або ж анджа, Оком Шиви, яке дарує внутрішню прозірливість, однак, коли спрямоване назовні, то вистрілює посушливим жаром. У 1974 році було відновлено справедливість, яку обіцяла Сивіла.

Товстун вирішив записати у своєму трактаті всі віщування, які було спрямовано в його голову Зеброю.

7. Головний Аполлон незабаром повернеться. Свята Софія народиться знову; раніше вона була неприйнятною. Будда в парку. Сіддхартха спить (але невдовзі прокинеться). Час, на який ти чекав, прийшов.

Те, що він про це знав безпосередньо від божественного, перетворювало Товстуна на сучасного пророка. Однак, оскільки він збожеволів, то записував у трактат також і безглузді речі.

50. Предковічне джерело усіх наших релігій міститься в прародителях племені доґонів, які отримали свою космогонію та космологію безпосередньо від триоких прибульців-загарбників, що відвідували нас дуже давно. Триокі прибульці були німими, глухими й володіли телепатичними здібностями. Вони не могли дихати нашою атмосферою, мали продовгуваті деформовані черепи на кшталт того, який був в Ехнатона, і походили з планети в зоряній системі Сіріус. Хоча вони й не мали рук (а мали, натомість клішні як у крабів), вони були великими будівельниками. Вони таємно вплинули на нашу історію, щоб забезпечити їй плідний кінець.

На цей час Товстун вже остаточно втратив контакт із реальністю.