Валіс

Розділ 7

Ви можете зрозуміти, чому Товстун був більше не здатний відрізнити фантазію від божественного одкровення, якщо, звісно, припустити, що між ними й справді є відмінність, що ніколи не було встановлено. Він уявляв собі, що Зебра, яка прибула з однієї з планет сонячної системи Сіріус, повалила тиранію Ніксона й зрештою встановить справедливе та мирне царство на Землі, де більше не буде хвороб, болю та самотності, а всі тварини танцюватимуть від радості.

Товстун знайшов гімн, написаний Ехнатоном, і скопіював деякі уривки з книжки, де його було наведено, у свій трактат:

Запис 52 свідчить, що на цьому етапі свого життя Товстун був готовий вхопитися за кожну, навіть найнеймовірнішу надію, яка б зміцнила його впевненість у тому, що десь все-таки існувало певне добро.

52. Нашим світом і досі приховано править таємна раса, що походить від Ехнатона, і його знання є самою інформацією Макро-Розуму.

Від Ехнатона це знання перейшло до Мойсея, від Мойсея до Іллі, Безсмертної людини, яка стала Христом. Однак під усіма цими іменами є тільки одна Безсмертна людина, і ця людина — ми.

Товстун досі вірив у Бога та Христа — а також в багато що ще, — однак дуже хотів знати, чому Зебра, саме так він називав Всемогутню Божественну Істоту, не застерегла його щодо хвороби Шеррі, а тепер не зцілила її, і ця таємниця не давала Товстуну спокою, доводячи його до нестями.

Товстун, який шукав смерті, не міг збагнути, чому Шеррі дозволяли померти, до того ж померти в жахливих муках.

Тут я сам готовий взяти слово й запропонувати кілька можливостей. Маленький хлопчик, життю якого загрожує вроджений дефект, належить до іншої категорії, ніж доросла жінка, яка прагне померти й грає в згубну гру, таку ж згубну, як і її фізичний аналог — лімфома, що руйнує її тіло. Врешті Всемогутня Божественна Істота не втрутилася, коли Товстун намагався вкоротити собі віку; Божественна Сутність дозволила Товстунові проковтнути сорок дев’ять таблеток високоякісного чистого дигіталісу; також Божественна сила не завадила Бет покинути його й забрати з собою його сина, того самого сина, про якого в теофатичному об’явленні йому було повідомлено медичну інформацію.

Згадка про триоких прибульців-загарбників із клешнями замість рук, німих, глухих і телепатичних істот з іншої зірки, мене зацікавила. Щодо цієї теми Товстун виявляв природну лукаву стриманість; він знав достатньо, щоб багато про це не розпатякувати. У березні 1974 року, тоді, коли він зустрівся з Богом (або точніше з Зеброю), йому наснилися яскраві сни про триоких людей — він сам мені про це сказав. Ззовні вони були подібні до кіборгів: замкнені у скляні бульбашки, вони невпевнено крокували під вагою свого масивного технологічного спорядження. З’ясувалося, що був там і один несподіваний химерний аспект, який спантеличив і мене, і Товстуна: іноді у цих схожих на візії снах можна було бачити радянських технічних спеціалістів, які квапливо метушилися, намагаючись полагодити збої у функціонуванні складних технологічних комунікаційних апаратів, які мали на собі триокі люди.

— Можливо, це росіяни спрямували на тебе мікрохвильові або психотронні, чи як їх там називають, сигнали,— сказав я, прочитавши статтю про те, що Радянському союзу нібито вдалося відправити телепатичні повідомлення за допомогою мікрохвиль.

— Дуже сумніваюся, що Радянський Союз цікавить грижа Крістофера, — невдоволено пробуркотів Товстун.

Однак його все одно переслідували спогади про те, що в цих візіях чи снах або ж гіпногогічних станах він чув російські слова і бачив багато сторінок, власне, сотні сторінок, того, що скидалося на російські технічні посібники, які описували — він збагнув це по діаграмах — якісь інженерні принципи та конструкції.

— Ти випадково почув обмін повідомленням, — припустив я.— Між росіянами та якоюсь позаземною сутністю.

— З моїм щастям не дивно, — мовив Товстун.

Коли усе це з ним відбувалося, кров’яний тиск Товстуна підскочив так, що виникла небезпека інсульту; лікар навіть поклав його на якийсь час у лікарню. Він застеріг його, щоб Товстун більше не приймав спіди.

— Я й не приймаю, — щиро запротестував Товстун.

Поки він лежав у лікарні, лікар провів усі можливі обстеження, щоб виявити фізичну причину підвищеного тиску, однак жодної причини так і не знайшли. Потроху його гіпертонія пішла на спад. Але лікар поставився до цього з підозрою; він і далі вірив, що Товстун знову повернувся до старої звички і вживав амфетаміни. Втім, ми з Товстуном знали, що це не так. У нього був тиск 280 на 178, що для людини смертельно. Зазвичай тиск у нього був 135 на 90, тобто в межах норми. Причина такого тимчасового збільшення залишається таємницею й до сьогодні. Як і причина смерті домашніх улюбленців Товстуна.

Я розповідаю вам усе, як було. Усе це правда, це насправді трапилося.

На думку Товстуна, його помешкання було просякнуте високими дозами якоїсь радіації. Власне, він її навіть бачив: блакитне світло, що витанцьовувало, мов вогні святого Ельма[37].

Ба більше, сяйво, яке пронизувало його квартиру, поводилося так, немов воно було живе й наділене розумом. Коли воно проникало в якісь предмети, то порушувало каузальні процеси в них. А коли воно досягнуло голови Товстуна, то передало йому — не лише інформацію, хоча і її також, — ай іншу особистість. Особистість, що не була особистістю Товстуна. Людину з іншими спогадами, вдачею, смаками та звичками.

Вперше та востаннє в житті Товстун перестав пити вино і купив пиво, закордонне пиво. І він почав казати на свого собаку «він», а на кота «вона», хоча й знав — а також знав про це й раніше,— що його собака була «вона», а кіт «він». Це неабияк дратувало Бет.

Товстун одягався в інший одяг і ретельно стриг собі бороду. Коли він дивився в дзеркало у ванній під час підстригання бороди, то бачив незнайому особу, хоч там і був він сам аніскілечки не змінений. Також здавалося, що з кліматом щось було не гаразд; повітря було надто сухим і гарячим; воно не пасувало до висоти, і його вологість була неправильною. Суб’єктивно у Товстуна виникало враження, що ще буквально мить тому він мешкав у висотному, прохолодному та вологому регіоні світу, а не в окрузі Орендж у Каліфорнії.

Плюс той факт, що цей внутрішній мисленнєвий потік набрав форми грецького койне, яке він не розумів як мову, і, власне, як феномен, що відбувався в його голові.

І йому стало дуже складно водити машину; він ніяк не міг збагнути, де розміщувалися потрібні педалі; здавалося, що вони всі не там, де мали б бути.

Мабуть, найдивовижнішим з усього, що відбувалося з Товстуном, був винятково яскравий сон, — якщо це був «сон», — про радянську жінку, яка мала зв’язатися з ним поштою. Уві сні показали її фотографію. У неї було біляве волосся і йому сказали: «Її звати Садасса Ульна». У голову Товстуна вистрелили терміновим повідомленням, що він обов’язково має відповісти на її лист, коли той надійде.

Через два дні йому надійшов заказний, відправлений авіапоштою лист із Радянського Союзу, який так шокував Товстуна, що його охопив стан повного жаху. Листа надіслав чоловік, про якого Товстун ніколи не чув (та й у будь-якому разі він не звик отримувати пошту з Радянського союзу) і який хотів:

1) Фотографію Товстуна.

2) Зразок почерку Товстуна, а саме його підпис.

Тоді Товстун сказав Бет:

— Сьогодні понеділок. У середу надійде ще один лист. Цього разу від жінки.

У середу Товстун отримав цілу купу листів: всього сім. Не відкриваючи жодного, він попорпався серед них і вказав на конверт, на якому не було імені та зворотної адреси.

— Це він, — сказав Товстун Бет, яка на цей час вже також була добряче переполохана. — Відкрий його і переглянь, але не показуй мені її ім’я та адресу, інакше я обов’язково відповім.

Бет відкрила конверт. Замість листа per se вона побачила там ксерокопію двох оглядів якоїсь книжки з лівацької нью-йоркської газети The Daily World, розміщених на одному аркуші. Оглядач описував автора книжки як громадянина Радянського союзу, який мешкав у Сполучених штатах. З оглядів було очевидно, що автор — член партії.

— О Боже, — сказала Бет, перегортаючи аркуш з ксерокопією. — Ім’я та адреса автора вказані на звороті.

— Жінка? — запитав Товстун.

— Так, — мовила Бет.

Я так і не довідався в Товстуна і Бет, що вони зробили з тими двома листами. З обережних натяків Товстуна я зрозумів, що він врешті-решт відповів на перший лист, вирішивши, що той був безпечний; але що він зробив із ксерокопією, яка, власне, і не була листом у строгому сенсі цього слова, я не знаю і по цей день, та й, правду кажучи, і не хочу цього знати. Можливо, він спалив той лист. Можливо, передав його в поліцію чи ФБР або ЦРУ; у будь-якому разі я маю великі сумніви, що він на нього відповів.

По-перше, він відмовився поглянути на зворотний бік аркуша із ксерокопією, де були написані ім’я та адреса цієї жінки; він був переконаний, якщо побачить цю інформацію, то відповість на лист, хотітиме він цього чи ні. Можливо, так і трапилося б. Хто може знати? Спочатку в тебе вісім годин поспіль вистрілюють інформацією, джерело якої невідоме, яка набуває форми сяйливої фосфенної активності вісімдесяти кольорів, розподіл яких нагадує сучасний абстрактний живопис; тоді тобі сняться триокі люди в скляних бульбашках та електронному спорядженні; тоді твоє помешкання сповнюється плазматичною енергією, схожою на вогні святого Ельма, яка здається живою та здатною мислити; помирають твої домашні тварини; у тобі бере гору інша особистість, яка думає грецькою; тобі сняться росіяни; й нарешті ти за три дні отримуєш два листи з Радянського Союзу — про які тебе повідомили заздалегідь. Однак загальний підсумок всього цього не такий вже поганий, адже частина цієї інформації допомагає врятувати життя твого сина. Так, і ще одне: Товстун почав бачити Стародавній Рим, накладений на Каліфорнію 1974 року. Що ж, я скажу таке: можливо, Товстун зустрівся і не з Богом, але з чимось він таки зустрівся. Не дивно, що він почав виписувати сторінка за сторінкою свою екзегезу. Я б зробив так само. Він не просто вибудовував пустопорожні теорії; він намагався з’ясувати, що ж за срана фігня з ним у біса трапилася.

Якщо Товстун просто збожеволів, то він, безумовно, знайшов для цього унікальну форму, знайшов цілком оригінальний спосіб це зробити. Оскільки він тоді проходив терапію (Товстун завжди проходив терапію), то попросив, щоб йому дали пройти тест Роршаха, аби визначити, чи він не шизофреник. У результаті тесту було встановлено, що в нього незначний невроз. Кому потрібні такі теорії?

У своєму романі «Затьмарення», опублікованому в 1977 році, я нахабно скористався розповіддю Товстуна про ті вісім годин яскравої фосфенної активності.

Гамма-аміномасляна кислота в мозку блокує активацію нейронних з’єднань; вона утримує їх у бездіяльному або ж латентному стані, аж поки — правильний — деінгібіторний стимул не подіє на організм, у цьому випадку — на Конолюба-Товстуна. Іншими словами, це нейронні з’єднання, завдання яких — активуватися у певний специфічний час і за специфічних умов. Питання в тому, чи Товстун зазнав впливу такого деінгібіторного стимулу, який спричинив радикальне зниження рівня гамма-аміномасляної кислоти в його мозку і, відповідно, активацію раніше заблокованих з’єднань нейронів, так би мовити, метаз’єднань?

Усі ці події трапилися в березні 1974 року. За місяць до цього Товстуну видалили зіпсутий зуб мудрості. Під час операції хірург-стоматолог вколов йому дозу тіопенталу натрію. Пізніше того ж дня, повернувшись додому і відчуваючи жахливий біль, Товстун попросив Бет зателефонувати й замовити якісь ліки від зубного болю. Хоч він і почувався зовсім кепсько, Товстун сам відчинив двері, коли в них постукав аптечний кур’єр. Відчинивши двері, він побачив перед собою чарівну темноволосу молоду жінку, яка простягнула йому невеликий білий пакет з «Дарвоном Н»[39]. Однак, попри нестерпний біль, Товстуну було начхати на ліки, адже вся його увага була прикута до сяйливого золотого намиста, яке висіло в дівчини на шиї; він просто не міг відвести від нього очей. Не зважаючи на те, що Товстун був спантеличений від болю — та тіопенталу натрію — і виснажений муками, яких йому довелося зазнати, він все ж таки зумів запитати дівчину, що означав золотий символ, який розміщувався в самому центрі намиста. Він був у формі риби, у профіль.

— Це знак, який використовували ранні християни, — сказала дівчина, торкаючись золотої рибки своїм витонченим пальцем.

І одразу ж із Товстуном трапився флешбек. Він згадав — лише на півсекунди. Згадав Стародавній Рим і себе як раннього християнина; увесь стародавній світ, а також його потайне налякане існування таємного християнина, якого вистежує римська влада, увірвалися в його свідомість... А тоді він знову повернувся в Каліфорнію 1974 року, де дівчина передала йому невеликий білий пакет зі знеболювальними.

Через місяць, коли він лежав у напівтемряві в ліжку й слухав радіо, бо не міг заснути, він раптом почав бачити рухомі кольори. Потім із радіо долинули мерзенні, бридкі фрази, звернені до нього. Так тривало два дні, а тоді невиразні кольори ринули до нього, так немов він сам почав рухатися вперед, все швидше і швидше; і, як я й описав це у своєму романі «Затьмарення», невиразні кольори різко завмерли й набрали чітких форм сучасних абстрактних картин, їх було буквально десятки мільйонів, і вони з неймовірною швидкістю змінювали одна одну. Мета з’єднання в мозку Товстуна зазнали деінгібіторного впливу знаку у формі риби та слів, які промовила дівчина.

Ось так ось все просто.

Через кілька днів Товстун прокинувся й побачив стародавній Рим, накладений на Каліфорнію 1974 року, а ще він почав думати грецьким койне, що було lingua franca тієї частини Близького Сходу, яка належала до Римської імперії, — саме цю частину він бачив. Він не знав, що їхньою lingua franca було койне, він вважав, що нею була латина. До того ж, як я вже казав, він навіть не зрозумів, що мова, якою він думав, була мовою.

Конолюб-Товстун живе у двох різних епохах і двох різних місцях, тобто у двох просторово-часових континіумах; ось що трапилося в березні 1974 року через знак риби, який було йому показано за місяць до цього: два його просторово-часові континіуми перестали бути окремими й злилися в один. І дві його ідентичності — особистості — також злилися. Пізніше він почув, як якийсь голос промовив у його голові:

«У мені живе ще хтось і він не в цьому столітті».

Інша особистість усе збагнула. Інша особистість думала. І Товстун, особливо вночі, якраз перед тим як заснути, міг іноді вловити думки цієї іншої особистості, востаннє таке трапилося всього місяць тому; тобто чотири з половиною роки після того, як компартменталізація обох особистостей зазнала краху.

Товстун сам усе мені дуже добре розтлумачив на початку 1975 року, коли він тільки почав мені звірятися. Він назвав цю особистість у собі, яка жила в іншому столітті й іншому місці, Томасом.

— Томас,— сказав він мені,— розумніший за мене і знає значно більше. З нас обох Томас — домінантна особистість.

Він вважав, що це добре; горе тому, у чиїй голові живе лиха або ж недоумкувата інша особистість!

— Ти маєш на увазі, що колись був Томасом. Що ти, — його реінкарнація і пам’ятаєш його та...

— Ні, він живе зараз. Він живе у Стародавньому Римі зараз. І він не я. Реінкарнація тут ні до чого.

— Але ж це твоє тіло, — сказав я.

Товстун пильно на мене поглянув і похитав головою.

— Ти маєш рацію. Це означає, що моє тіло або одночасно перебуває у двох просторово-часових континіумах, або ж воно взагалі ніде не перебуває.

Запис 14 у трактаті: Всесвіт — це інформація, і ми нерухомі в ній, не тривимірні і не в просторі або часі. Інформацію, яку нам постачають, ми перетворюємо на феноменальний світ.

Запис 30, який перефразовує попередній, щоб ще раз на цьому наголосити: Феноменального світу не існує; це іпостась інформації, що обробляється Розумом.

Товстун налякав мене до всирачки. Він виснував записи 14 і зо із власного досвіду, дійшов до них, коли виявив, що в його голові існував ще хтось, і цей хтось жив в іншому місці і в інший час — дві тисячі років тому і за вісім тисяч миль від нього.

Ми не індивіди. Ми станції у єдиному Розумі. Ми маємо повсякчас лишатися відокремленими одне від одного. Однак Товстун випадково отримав сигнал (знак золотої риби), який призначався для Томаса. Це Томас мав справу зі знаками риби, не Товстун. Якби дівчина не пояснила значення цього знака, руйнування компартменталізації не відбулося б. Але вона пояснила, і руйнування трапилося. Товстуну — і Томасу! — було відкрито, що простір та час — це просто механізми відокремлення. Тож у результаті Товстун почав бачити подвійний прояв обох реальностей, накладених одна на одну, і, імовірно, Томас бачив те саме. Томас мабуть запитував себе, якого біса якась іноземна мова звучить у його голові. А тоді він зрозумів, що це була навіть не його голова.

«У мені живе ще хтось і він не в цьому столітті».

Це думка Томаса, не Товстуна. Але вона не згірш стосувалася й самого Товстуна.

Однак Томас мав перевагу над Товстуном, адже, як сказав Товстун, Томас був розумніший; він був розумнішою особистістю. Він взяв гору над Товстуном, змусив його пити пиво замість вина, підстригав його бороду, невміло їздив автомобілем... Але, що важливіше, Томас пам’ятав, — якщо це правильне слово, — інші особистості, одну на Криті часів Мінойської цивілізації, яка існувала з 3000 року до н.е. до 1100 року до н.е., тобто дуже-дуже давно. Томас навіть пам’ятав особистість, яка жила до цього: ту, яка прибула на цю планету з інших зірок.

Томас був найбільшим розумником постнеолітичних часів. Як ранній християнин апостольської епохи він не бачив Ісуса, але знав людей, які його бачили, — Господи, я втрачаю контроль, намагаючись це записати. Томас збагнув, як відтворити себе після фізичної смерті. Усі ранні християни це вміли. Це відбувалося через анамнез, втрату амнезії — що ж, ось як уся ця система мала працювати: коли Томас опинився б на порозі смерті, він мав відтворити себе на християнському знаку риби, з’їсти якусь дивну рожеву — того самого рожевого кольору, що й світло, яке бачив Товстун, — якусь дивну рожеву їжу й відпити трохи зі священного глека, який зберігався в шафі, а тоді померти, і коли він народився б знову, то виріс би й був би цією пізнішою особою, а не собою, аж доки йому не покажуть знак риби.

Він передбачав, що це трапиться приблизно через сорок років після його смерті. І помилився. На це пішло майже дві тисячі років.

У такий спосіб, за допомогою цього механізму, час було скасовано. Або ж, якщо висловити це по-іншому, була скасована тиранія смерті. Обіцянка вічного життя, яку Христос дав невеликому гурту своїх послідовників, не була обманом. Христос навчив їх, як його досягти; Це було пов’язано із безсмертною плазматою, про яку говорив Товстун, живою інформацією, яка багато століть поспіль спочивала у напівсні в Наг-Хаммаді. Римляни виявили й убили усіх гомоплазмат — усіх ранніх християн, що були поєднані з плазматою; вони загинули, плазмата відступила до Наг-Хаммаді і спочивала там у напівсні як інформація, закарбована в кодексах.

Аж поки в 1945 році цю бібліотеку не виявили і не звільнили з земного полону, а також прочитали. Тож Томасу довелося чекати — не сорок років — а дві тисячі; адже знаку золотої риби було недостатньо. Безсмертя, скасування часу та простору, приходить тільки через Логос або плазмату; тільки вона безсмертна.

Ми ведемо мову про Христа. Він — та позаземна форма життя, яка прибула на цю планету багато тисяч років тому і як жива інформація проникла в свідомість людських істот, які вже тут жили, в свідомість місцевого населення. Тут ідеться про міжвидовий симбіоз.

Перш ніж стати Христом, він був Іллею. Євреям відомо все про Іллю та його безсмертя, а також його здатність надавати безсмертя іншим за допомогою «поділу свого духу». Про це знали люди Кумрану. Вони прагнули отримати частинку духу Іллі.

«Бачиш, сину мій, тут час перетворюється на простір».

Спочатку ти перетворюєш його на простір, а тоді проходиш крізь нього, однак, як усвідомив Парсифаль, він насправді нікуди не рухався; він стояв на місці, а краєвид навколо нього змінювався; з ним відбувалися метаморфози. Якийсь час він також, мабуть, бачив подвійне проявлення, взаємонакладання реальностей, як і Товстун. Це час сновидінь, який існує зараз, а не в минулому, місце, у якому живуть герої та боги і де відбуваються їхні величні діяння.

Найприголомшливішим усвідомленням, до якого дійшов Товстун, було розуміння того, що всесвіт — ірраціональний і ним керує ірраціональний розум, божество-творець. Якби припускалося, що всесвіт — раціональний, а не ірраціональний, тоді щось, що в нього вторглося, могло б видаватися ірраціональним, адже йому не було б тут місця. Але оскільки Товстун перевернув усе з ніг на голову, то він бачив, що саме раціональне вторглося в ірраціональне. У наш світ вторглася безсмертна плазмата, і ця плазмата була цілковито раціональною, тоді як наш світ таким не був. Ця структура містилася в основі світобачення Товстуна. Була його підсумком.

Єдиний раціональний елемент у нашому світі спочивав у стані напівсну впродовж двох тисяч років. У 1945 році він прокинувся, вийшов зі свого поснулого зародкового стану й почав зростати. Він зростав у самому собі, і також, імовірно, в інших людях, а ще він зростав ззовні, у макросвіті. Товстун не міг навіть приблизно оцінити його розміри, як я вже казав. Коли щось починає пожирати світ, тут вже не до жартів. Якщо сутність, яка його пожирає, лиха або божевільна, то ситуація не просто серйозна, вона катастрофічна. Однак Товстун сприймав цей процес у зворотний спосіб. Він розглядав його точнісінько так само, як і Платон у його космології: раціональна свідомість (noös) спонукає ірраціональне (випадковість, сліпий детермінізм, апапке) перетворитися на космос.

Цей процес був перерваний Імперією.

«Імперія ніколи не закінчилася». Аж до цієї миті, До серпня 1974 року, коли Імперія зазнала болісного, можливо, навіть смертельного удару від рук — так би мовити — безсмертної плазмати, яка тепер знову набула активної форми й використовувала людей як фізичних виконавців своєї волі.

Конолюб-Товстун був одним із таких виконавців. Він був, так би мовити, руками плазмати, які тягнулися, щоб завдати шкоди Імперії.

З усього цього Товстун зробив висновок, що тепер у нього була місія, що вторгнення плазмати в нього свідчило про її намір використати його для її благих цілей.

Мені й самому снилося одне місце, озеро на півночі, а також котеджі й невеликі сільські будиночки, що тягнулися вздовж його південного берега. Уві сні я прибуваю туди з Південної Каліфорнії, де й мешкаю; це місце для відпочивальників, але воно дуже старомодне. Усі будинки дерев’яні, вкриті коричневою черепицею, яка була такою популярною в Каліфорнії перед Другою світовою війною. Дороги встелені курявою. Машини також старіші. Дивно те, що в північній Каліфорнії немає такого озера. У реальному житті я їздив до найпівнічнішої точки аж на кордоні з Ореґоном і в сам Ореґон. Там всього лише сім сотень миль сухої місцевості.

Де ж це озеро — а також будинки навколо нього — існують насправді? Воно мені снилося безліч разів. Оскільки у снах я усвідомлюю, що я на відпочинку, що насправді я живу в Південній Каліфорнії, то іноді в цих взаємопов’язаних снах повертаюся автомобілем назад до округу Орендж. Однак коли я прибуваю на місце, то виявляється, що я живу в будинку, тоді як насправді я мешкаю в квартирі. У цих снах я одружений. У реальному житті я живу сам. Ще дивніше те, що моєю дружиною є жінка, яку я ніколи не бачив у реальності.

В одному зі снів ми обоє перебуваємо на нашому задньому дворі, де поливаємо рослини й доглядаємо за трояндовим садом. Я бачу сусідський будинок; це розкішна садиба, яку від нас відділяє спільна цементна стіна. Біля стіни висаджені дикі троянди, щоб зробити її більш мальовничою. Проходячи з граблями повз зелені пластикові баки для сміття, які ми по вінця наповнили обрізаними пагонами рослин, я кидаю погляд на свою дружину — вона саме поливає квіти з шланга,— а тоді дивлюся на стіну, по якій плетуться кущі диких троянд, і почуваюся щасливим; я думаю про те, що ми б не могли щасливо жити в Південній Каліфорнії, якби не мали такого гарного будинку з розкішним садом на задньому дворі. Я значно охочіше мешкав би в садибі по сусідству, але я в будь-якому разі можу її бачити й навіть заходити в її більш просторий сад. Моя дружина одягнена в блакитні джинси; вона струнка й вродлива.

Коли я прокидаюся, то думаю, що мені слід поїхати на північ до озера; хоча тут дуже гарно з моєю дружиною, садом на задньому дворі та дикими трояндами, але біля озера все одно приємніше. Однак тоді я усвідомлюю, що зараз січень, і на північ від затоки Сан-Франциско на шосе лежатиме сніг; не зовсім вдалий час для поїздки до хатини над озером. Потрібно зачекати до літа; бо врешті-решт насправді з мене не дуже вправний водій. Проте в мене хороше авто; майже новий червоний Capri[40]. А тоді, прокинувшись ще більше, я усвідомлюю, що мешкаю сам у квартирі в Південній Каліфорнії. У мене немає дружини. Не існує будинку з садом на задньому дворі та високою стіною, по якій плетуться кущі диких троянд. Ще дивніше те, що не лише в мене немає хатини на озері на півночі, а й самого цього озера в Каліфорнії не існує. Мап\ла, яка зринає в моїй свідомості уві сні, є фальшивою; на ній зображена не Каліфорнія. То який штат там зображено? Вашингтон? На півночі Вашингтону є велика водойма; я летів над нею, коли подорожував літаком у Канаду і повертався звідти, а ще якось я відвідував Сіетл.

Ким є ця дружина? Я зараз не лише не одружений, а й ніколи не був одружений з цією жінкою, як, власне, й ніколи її не бачив. А втім, у снах я відчуваю до неї глибоку, сумирну і дуже звичну любов, той різновид любові, який приходить тільки з роками. Але як я можу щось про це знати, якщо в мене ніколи не було когось, до кого я міг би відчувати таку любов? Підвівшись із ліжка,— я трохи задрімав під вечір,— я прямую у вітальню своєї квартири й здивовано ціпенію від усвідомлення синтетичності мого життя. Стереосистема (синтетична); телевізор (поза сумнівом синтетичний); книжки — опосередкований, другорядний досвід, принаймні в порівнянні з поїздкою вузькою запилюженою дорогою, що в’ється вздовж озера, іноді проходячи під кронами дерев, якою я врешті досягаю моєї хатини й місця, де я зазвичай паркуюсь. Проте що це за хатина? Яке це озеро? Я навіть пам’ятаю, як багато років тому мене туди вперше привезла матір. Тепер я іноді літаю туди літаком. Між Південною Каліфорнією і озером є пряме сполучення... За винятком кількох миль, які потрібно здолати від аеропорту. Якого аеропорту? Але, найголовніше, як я можу терпіти своє ерзац-життя в цьому пластиковому помешканні, особливо без неї, стрункої дружини в блакитних джинсах?

Якби не Конолюб-Товстун і його зустріч із Богом, чи Зеброю, або Логосом, та ця історія про іншу особу, що живе в голові Товстуна, однак в інших столітті та місці, я б відкинув свої сни як нісенітницю. Я пам’ятаю статті, у яких ішлося про людей, що поселилися біля озера; вони належали до якоїсь поміркованої релігійної групи на кшталт квакерів (я виріс у квакерській родині); хіба що в статті зазначалося, що вони палко вірили в те, що дітей не можна класти в дерев’яні колиски. Такий був у них специфічний єретичний ухил. Також — і в мене перед очима так і зринають сторінки статті, де це про них було написано — стверджувалося, що «час від часу народжувалося один чи два чаклуни», і це було якось пов’язано з їхньою нелюбов’ю до дерев’яних колисок; вочевидь, якщо покласти немовля або дитину-чаклуна — майбутнього чаклуна — у дерев’яну колиску, то він з часом втратить свою магічну силу.

Сни про інше життя? Однак де? Поступово побачена у візіях фальшива мапа Каліфорнії зникає, а разом із нею зникають озеро, будинки, дороги, люди, автомобілі, аеропорт, гурт поміркованих віруючих з їхньою дивною нелюбов’ю до дерев’яних колисок; однак, аби усе це могло зникнути, має зникнути також нагромадження взаємопов’язаних снів, які відповідають багатьом рокам реально проминулого часу.

Єдиним зв’язком між цим світом зі сну та моїм реальним світом є мій червоний Capri.

Чому цей єдиний елемент залишається правдивим в обох світах?

Кажуть, що сни — це «контрольований психоз» або ж, якщо сформулювати це інакше: психоз — це сон, що проривається у свідомість, коли людина не спить. Що все це означає в стосунку до мого сну про озеро, який містить жінку, з якою я ніколи не був знайомий, але до якої відчуваю справжню й сумирну любов? Чи ці дві людини перебувають у моєму мозку, так як у мозку Товстуна? Вони відділені, бо в моєму випадку жоден деінгібіторний символ випадково не спричинився до того, щоб ця «інша» людина прорвалася крізь перегородку й увірвалася в мою особистість і мій світ?

Можливо всі ми такі, як Конолюб-Товстун, просто про це не знаємо?

У скількох світах ми одночасно існуємо?

І досі трохи невпевнено стоячи на ногах після сну, я вмикаю телевізор і намагаюся дивитися програму, що називається «Старі добрі дні Діка Кларка, частина друга». На екрані з’являються йолопи та простаки, що несуть нісенітниці як справжні дурбила та бевзі; дітлахи з вкритими прищами обличчями екстатично репетують, схвалюючи цю цілковиту банальність. Я вимикаю телевізор. Мій кіт проситься, щоб його погодували. Який кіт? У снах у нас із дружиною немає домашніх тварин; у нас чарівний будинок з великим, добре доглянутим заднім двором, де ми проводимо вихідні. Також у нас гараж на дві машини... Раптом, відчутно здригнувшись, я усвідомлюю, що це дорогий будинок; у моїх взаємопов’язаних снах я доволі заможний. Я живу життям людини, що належить до вищих прошарків середнього класу. Це не я. Я б ніколи так не жив; а якби й жив, то мені було б дуже некомфортно. Багатство і власність викликають в мене зніяковіння; я виріс у Берклі і мені властива типова для Берклі лівацька соціалістична свідомість, яка з підозрою ставиться до розкішного життя.

Та особа у сні також має будинок на березі озера. І лише клятий Capri той самий. Кілька місяців тому я пішов і купив собі новісінький Capri Ghia, який зазвичай не міг би собі дозволити; це авто, яким могла б володіти особа зі сну. Отже, у сні все таки є певна логіка. Якби я був тією особою, то мав би таку саму машину.

Через годину після пробудження я й досі бачу внутрішнім оком — хоч що б це було, третє або око аджна? — шланг, який моя дружина в блакитних джинсах тягне за собою по цементній доріжці. Лише маленькі деталі без загального сюжету. Шкода, що я не власник садиби, яка стоїть поряд з моїм будинком. Справді? У реальному житті я б нізащо не погодився мати таку садибу. Ці люди — товстосуми, я їх зневажаю. Хто я? Скільки в мені різних людей? Де я? Це невелике пластикове помешкання в Південній Каліфорнії не мій дім, але зараз я вже прокинувся, принаймні так мені здається, і я живу тут разом зі своїм телевізором (вітаю, Дік Кларк), стереосистемою (вітаю, Олівія Ньютон-Джон) та книжками (вітаю, дев’ять мільйонів вкритих пилом видань). У порівнянні з моїм життям у взаємопов’язаних снах, це життя самотнє, фальшиве й не варте й ламаного гроша; воно не пасує розумній та освіченій людині. Де троянди? Де озеро? Де струнка, усміхнена, вродлива жінка, що змотує й ховає шланг для поливання саду? Людина, якою я є зараз, у порівнянні з тією особою зі сну, спантеличена й переможена, вона лише вважає, ніби насолоджується повноцінним життям. У снах я бачу, що таке повноцінне життя, і це зовсім не те, що я маю.

Тоді в мене зринає дивна думка. Я не підтримую близьких стосунків зі своїм батьком, який і досі живий. Йому за вісімдесят і він мешкає в Північній Каліфорнії в Менло Парк. Я відвідував його лише двічі, і це було двадцять років тому. У нього був такий будинок, у якому я жив уві сні. Його прагнення — та досягнення — відповідали прагненням і досягненням особи зі сну. Може, уві сні я стаю своїм батьком? Чоловіку уві сні — мені — було приблизно стільки ж років, як мені зараз, або менше. Так, якщо судити по жінці, моїй дружині, то суттєво менше. У своїх снах я повернувся назад у часі, але не до своєї молодості, а до молодості свого батька! У цих снах я притримуюся поглядів батька на те, що таке достойне життя і як усе має бути влаштовано; сила його поглядів така потужна, що вона не полишає мене ще годину після того, як я прокидаюся. Звісно, що після прокидання я відчуваю антипатію до свого кота; мій батько ненавидить котів.

Впродовж цілого десятиліття до мого народження батько мав звичку час від часу їздити на північ до озера Тахо. Мабуть, у них із мамою була там хатина. Я не знаю; я ніколи там не був.

Філогенетична пам’ять, пам’ять виду. Не моя власна онтогенетична пам’ять. Як кажуть: «Філогенез відтворюється в онтогенезі». Індивід містить у собі історію усієї своєї раси, аж до самих початків. До Стародавнього Риму, до Міносу на Криті, до далеких зірок. А я опустився, я повернувся вві сні всього на одне покоління. Це збірна генетична пам’ять, пам’ять ДНК. Це пояснює той критичний досвід, який пережив Конолюб-Товстун, коли християнський символ риби вивільнив у ньому особистість, яка жила дві тисячі років тому... Оскільки й сам символ походив із періоду дві тисячі років тому. Якби йому показали ще більш давній символ, він би повернувся ще далі в часі; врешті-решт умови для цього були ідеальні: він саме відходив від дії тіопенталу натрію, «ліків правди».

У Товстуна щодо цього є інша теорія. Він вважає, що зараз насправді 103-й рік н.е. (або від P. X., як звик казати я; нехай Товстун із його нововведеннями йде до біса). Ми справді живемо в апостольські часи, однак усе навколо вкриває шар maya або ж те, що греки називали dokos. Це одне з ключових понять Товстуна: dokos, шар омани або ж того, що нам просто здається. Це все пов’язане з часом, із тим, чи час реальний.

Я наводжу слова Геракліта, не питаючи дозволу у Товстуна: «Час — це дитина, що грається, вона грає в шахи; ця дитина — царство». Господи! Що це означає? Ось що каже про цей уривок Едвард Гассі: «Тут, імовірно, як і в Анаксімандра, „Час“ є одним із імен Бога, що етимологічно натякає на вічність. Безмежно древнє божество, яке відповідно до правил рухає космічними фігурами у битві, є дитиною, що грає в настільну гру». Господи Боже, про що тут йдеться? Де ми, у якому ми часі, і хто ми? Скільки ми різних людей, у скількох різних місцях і в скількох різних періодах? Ми просто фігури на дошці, якими рухає «безмежно древнє божество», що є «дитиною»!

Повертаюся до пляшки коньяку. Коньяк мене заспокоює. Іноді, особливо коли я проводжу вечір за розмовами з Товстуном, я такий схарапуджений, що маю чимось заспокоїти нерви. Мене переслідує жахливий здогад, що він наштовхнувся на щось реальне і невимовно страшне. Особисто я зовсім не хочу прорватися на новий теологічний або філософський рівень. Але моя зустріч із Конолюбом-Товстуном була необхідною; мені потрібно було познайомитися з ним і почути його навіжені ідеї, що виникли на ґрунті його химерної зустрічі з Бог-зна-чим. Можливо, з остаточною реальністю. Хоч би що це було, воно було живим, і воно мислило. І воно у жоден спосіб не нагадувало нас. Попри слова, наведені в Св. апостола Івана, 3:2, Ксенофан мав рацію.

«Є тільки один бог, зовсім не схожий на смертних істот, ані формою тіла, ані думками своїми».

Хіба не буде оксимороном сказати «Я — не я»? Хіба не буде це буквальною суперечністю, семантично безглуздим твердженням? Товстун виявився Томасом; а я, проаналізувавши інформацію зі свого сну, дійшов висновку, що я — мій батько і одружений зі своєю матір’ю, коли вона була молодою, — до мого народження. Я вважаю, що ота таємнича згадка про те, що «час від часу народжувалося один чи два чаклуни» мала б мені щось повідомити. Достатньо передова технологія здавалася б нам формою магії; на це звернув увагу Артур Ч. Кларк. Чаклун має справу з магією; ergo, «чаклун» — це той, хто володіє певною високорозвиненою технологією, яка нас спантеличує. Хтось грається в настільні ігри з часом, хтось, кого ми не бачимо. Це не Бог. Це архаїчне ім’я, яким називали цю сутність суспільства минулого, а також називають сучасні люди з обмеженим анахроністичним мисленням. Нам потрібен новий термін, однак те, з чим ми маємо справу, не нове.

Конолюб-Товстун здатний подорожувати в часі, повернутися назад на тисячі років. Триокі люди, мабуть, живуть у далекому майбутньому; вони наші нащадки, що досягли високого рівня розвитку. І, ймовірно, саме їхня технологія дала Товстунові здатність подорожувати в часі. Власне кажучи, домінантна особистість Товстуна може перебувати не в минулому, а в майбутньому — вона просто виразила себе поза межами нього у формі Зебри. Я хочу сказати, що вогонь святого Ельма, який, як вважав Товстун, був живий і мислив, мабуть, перенісся в цей період і є одним із наших власних дітей.