Валіс

Розділ 2

Хоча я нічим не міг зарадити Конолюбу-Товстуну, все ж таки йому вдалося уникнути смерті. Перше, що трапилося на його шляху і допомогло йому врятуватись, набрало форми вісімнадцятилітньої школярки, яка мешкала трохи далі на тій самій вулиці, що й він, а другим був Бог. Із них двох дівчина краще впоралася з цим завданням.

Я взагалі не впевений, чи Бог зробив для нього бодай щось; власне, у певний спосіб Бог лише посилив його хворобу. Нам із Товстуном так і не вдалося дійти згоди щодо цього питання. Товстун був переконаний, що Бог його повністю зцілив. Але це неможливо. В «І цзині» є один рядок, у якому сказано: «Завжди хворий, але не вмирає». Ця фраза добре пасує до мого товариша.

Стефані увійшла в життя Товстуна, бо приторговувала наркотою. Після смерті Глорії він вживав так багато наркоти, що був змушений купувати її в кого тільки міг. Купувати наркоту в школярів — не найрозумніше рішення. Це ніяк не пов’язано з самою наркотою, а радше — з законом та моральністю. Щойно починаєш купувати наркоту в дітлахів, ти помічена людина. Я впевнений, що не треба пояснювати чому. Хоча законники про це й не здогадувались, але мені було відомо ось що: Конолюба-Товстуна зовсім не цікавила наркота, яку продавала Стефані. Зазвичай вона продавала гашиш і траву і зовсім не мала слідів. Вона їх не схвалювала. А Стефані ніколи не продавала те, що вона не схвалювала. Вона також ніколи не барижила психоделіками, хоч як на неї тиснули. Час від часу вона приторговувала кокаїном. Нікому так і не вдалося цілком зрозуміти її логіку, але певна логіка там була. У звичному сенсі цього слова Стефані взагалі не думала. Однак попри це, вона й справді ухвалювала певні рішення, і щойно вона їх ухвалювала, їх уже неможливо було похитнути. Товстуну вона подобалася.

У цьому була вся заковика; йому подобалася вона, а не наркота, втім, аби їхні взаємини тривали, він мав і далі купувати, а це означало, що він був змушений курити гашиш. Для Стефані гашиш був альфою та омегою життя, у будь-якому разі життя, яке варте того, щоб його прожити.

Якщо Богу й дісталося кволеньке друге місце, принаймні, на відміну від Стефані, він не робив нічого незаконного. Товстун був переконаний, що рано чи пізно Стефані опиниться у в’язниці; він очікував, що її арештують з дня на день. Усі друзі Товстуна очікували, що його арештують з дня на день. Ми переймалися цим, як і його повільним зануренням у депресію, психоз і відчуження. Товстун переймався долею Стефані. Стефані переймалася ціною на гашиш. А ще більше ціною на кокаїн. Ми частенько уявляли, як вона зривається посеред ночі й вигукує: «Ціна кокаїну зросла до ста доларів за грам!» Вона переймалася цінами на наркоту так, як звичайні жінки переймаються ціною на каву.

Ми не раз обговорювали те, що Стефані не могла б існувати до шістдесятих років. Її створила наркота, прикликала до життя з самого ґрунту. Вона була коефіцієнтом наркоти, частиною рівняння. А все ж саме завдяки їй Товстун врешті-решт дістався до Бога. Не завдяки її наркоті, це ніяк не було пов’язано з наркотою. У наркоті немає дверей, які вели б до Бога; це брехня, яку впарюють нечисті на совість люди. Стефані вдалося привести Конолюба-Товстуна до Бога за допомогою невеликого глиняного горщика, який вона виготовила на гончарному крузі, до речі, Товстун допоміг заплатити за цей круг, це був його подарунок на її вісімнадцятиріччя. Коли він утік в Канаду, то забрав цей горщик з собою, загорнувши його в шорти, шкарпетки й сорочки заховавши у свою єдину валізу.

На вигляд це був звичайний горщик: трохи сплюснутий, світло-коричневого кольору, прикрашений тонким шаром блакитної емалі. Стефані не була надто вправною гончаркою. Цей горщик був одним із перших, які вона виготовила, принаймні поза шкільними заняттями з кераміки. Як і можна було очікувати, один із перших своїх горщиків вона віддала Товстуну. Їхні взаємини були доволі близькими. Коли в нього був кепський настрій, Стефані частенько підзаряджала його за допомогою своєї люльки для куріння гашишу. Однак в одному цей горщик був незвичним. У ньому спочивав Бог. Він спочивав у цьому горщику дуже довго, майже занадто довго. У деяких релігіях є теорія, що Бог втручається в життя людей об одинадцятій годині[4]. Можливо, це й справді так; не можу сказати напевне. У випадку Конолюба-Товстуна Бог вичікував, аж поки стало за три хвилини дванадцята, і навіть тоді того, що він зробив, виявилося ледь-ледь достатньо: ледь-ледь достатньо і майже запізно. Не можна звинувачувати в цьому Стефані; вона виготовила горщик, нанесла на нього емаль і випалила, щойно отримала гончарний круг. Вона зробила все, на що була здатна, щоб допомогти своєму другові Товстуну, який, як і Глорія до цього, вже почав помирати. Вона допомогла йому так само, як Товстун намагався допомогти своїй приятельці, просто їй це краще вдалося. У цьому й полягала відмінність між нею й Товстуном. Коли настала критична мить, вона знала, що треба робити. А Товстун не знав. Саме тому Товстун сьогодні живий, а Глорія мертва. У Товстуна був кращий друг, аніж у Глорії. Можливо, він і хотів би, щоб все було навпаки, але не міг нічого змінити. Ми не обираємо людей, які трапляться нам у житті, це робить всесвіт. Всесвіт ухвалює певні рішення, і на основі цих рішень деякі люди продовжують жити, а інші помирають. Це жорстокий закон. Але з необхідності кожна істота змушена йому підкоритися. Товстун отримав Бога, тоді як Глорія Кнудсон отримала смерть. Це несправедливо, і Товстун першим би це визнав. Віддаймо йому в цьому належне.

Після зустрічі з Богом у Товстуна виникла любов до нього, яку не можна було назвати нормальною. Це було не те, що зазвичай мають на увазі, коли кажуть, що хтось «любить Бога». У випадку Товстуна йшлося про справжній голод. Ще дивнішим було те, що він говорив нам, ніби Бог його скривдив, але попри це він все одно прагнув його, як п’яниця прагне випивки. Він казав нам, що Бог вистрелив прямо в нього променем рожевого світла, який поцілив йому в голову та очі; Товстун навіть тимчасово осліпнув і ще кілька днів йому докучав головний біль. Він стверджував, що описати цей промінь рожевого світла доволі просто; він точнісінько такий, як фосфенове зображення, яке ми бачимо, коли прямо в нас перед очима згасає електрична лампочка. Цей колір духовно переслідував Товстуна. Іноді він з’являвся на екрані телевізора. Він жив заради цього кольору, заради саме цього специфічного кольору.

Однак йому так і не вдалося знову його віднайти. Ніщо не могло породити світло такого кольору, окрім Бога. Іншими словами, звичайне світло не містило цього кольору. Якось Товстун вивчав діаграму кольорів, кольорову діаграму видимого спектра. Цього кольору там не було. Він побачив колір, який ніхто не міг бачити; він розміщувався поза межами знаного спектра.

Що слідує за кольором з погляду частоти? Тепло? Радіохвилі? Я мав би знати, але не знаю. Товстун сказав мені (хоч я й не впевнений, наскільки це правда), що в сонячному спектрі те, що він бачив, було вище за сімсот мілімікронів; згідно з лініями Фраунгофера[5], це частина спектру від В у напрямку до А. Розумійте це як хочете. Я ж вбачаю в цьому симптом психічної хвороби Товстуна. Люди, які страждають від нервового розладу, часто вдаються до ретельних розвідок у спробі зрозуміти, що ж із ними відбувається. Звісно, що в цих розвідках вони зазнають невдачі.

Вони зазнають невдачі з нашого погляду, однак потрібно визнати той прикрий факт, що іноді ці розвідки надають охопленій розпадом свідомості облудні раціоналізації — щось на кшталт отих «вони», про яких говорила Глорія. Я якось поглянув на фраунгоферові лінії — і там немає літери А. Перша за порядком літера, яку я помітив,— це літера В. Шкала йде від G до В, від ультрафіолетового до інфрачервоного. І все. Більше там нічого немає. Те, що Товстун бачив або ж думав, що бачив, було не світлом.

Після його повернення з Канади — після того, як він зустрівся з Богом,— ми з Товстуном проводили разом багато часу, і в процесі наших нічних мандрівок, до яких ми вдавалися доволі часто, петляючи містом у пошуках пригод і цікавих подій, ми якось саме намагалися припаркувати моє авто, коли раптом на моїй лівій руці з’явилася цятка рожевого світла. Я одразу зрозумів, що це, хоча й ніколи не бачив такого раніше; хтось спрямував на нас лазерний промінь.

— Це лазер, — сказав я Товстуну, який також її побачив, оскільки цятка повсякчас рухалася, перескакуючи то на опори телефонної лінії, то на цементну стіну гаража.

У дальньому кінці вулиці стояло двоє підлітків, які тримали в руках якийсь квадратний об’єкт.

— Вони змайстрували цю бісову штуку, — сказав я.

Дітлахи підійшли до нас, весело шкірячись. Вони сказали, що змайстрували її з готового конструкторського набору. Ми зізнались їм, наскільки нас це вразило, і вони подалися геть у пошуках наступної жертви, яку можна було б налякати.

— Тобі йшлося про такий рожевий колір? — запитав я у Товстуна.

Він нічого не відповів. Однак у мене склалося враження, що він не зовсім щирий зі мною. Мені здавалося, що я таки побачив його колір. Якщо це й справді так, то навіть не знаю, чому він цього не сказав. Можливо, це загрожувало зруйнувати ту витончену теорію, яку він собі вигадав. Люди, що страждають від нервових розладів, не застосовують принцип наукової ощадливості[6], тобто найпростішу теорію, яка пояснює певну сукупність фактів. Вони впадають у бароковість.

Зі слів Товстуна, найважливішим у його досвіді з отим рожевим променем, який поранив та осліпив його, було ось що: він стверджував, що одразу ж — тобто щойно промінь у нього поцілив, — йому відкрилося знання про те, про що раніше він навіть не здогадувався. Зокрема він знав, що в його п’ятирічного сина досі невиявлений вроджений дефект, а ще йому стало відомо до найдрібніших анатомічних подробиць, у чому саме полягає проблема. Включно, власне кажучи, з усіма медичними деталями, які він переказав лікареві.

Мені було цікаво, як він розповів про це лікареві. Як він пояснив, звідки йому відомі усі ці медичні деталі. Його мозок увібрав інформацію, яку передало йому рожеве світло, але як він міг усе це пояснити?

Пізніше Товстун вигадав теорію, що всесвіт складається з інформації. Він завів собі щоденник — насправді таємно вів його вже деякий час. Це був потайливий вчинок психічно нездорової людини. Його зустріч із Богом була викладена на сторінках цього щоденника, виведена його — Товстуна, а не Бога — почерком.

Назва «щоденник» належить мені, а не Товстуну. Він називав його «екзегеза»: це теологічний термін, який позначає тексти, що пояснюють або ж тлумачать частину святого писання. Товстун вірив, що інформація, яку спрямували на нього послідовними хвилями і яку його мозок поступово увібрав у себе, мала божественне походження, і тому її потрібно вважати формою святого писання, навіть якщо тут ішлося лише про невиявлену правосторонню пахову грижу його сина, яка прорвала очеревину й опустилася в мошонку. Саме це Товстун і сказав лікареві. Його слова підтвердилися, коли колишня дружина Товстуна відвезла Крістофера в лікарню на обстеження. Операцію призначили на наступний день, тобто якомога швидше. Хірург життєрадісно повідомив Товстуна і його колишню дружину, що життя Крістофера багато років було в небезпеці. Він міг померти будь-якої ночі через защемлення шматка своїх власних кишок. За словами хірурга, їм дуже поталанило, що вони виявили цю проблему. От і знову ці «вони» Глорії, лише цього разу «вони» й справді існували.

Операція пройшла успішно, і відтоді Крістофер перестав бути такою плаксивою дитиною, яка постійно скаржиться. Він від народження страждав від болю. Після цього Товстун і його колишня дружина записали сина до іншого педіатра, у якого, на відміну від його попередника, були очі.

Один із записів щоденника Товстуна справив на мене достатньо велике враження, тож я вирішив переписати його й додати в цю розповідь. Він не стосується правосторонньої пахової грижі і є більш загальним, виражаючи щораз сильнішу переконаність Товстуна в тому, що всесвіт — це інформація. Він почав у це вірити, оскільки для нього всесвіт — його всесвіт — і справді досить швидко перетворювався на інформацію. Здається, що відколи Бог почав із ним розмовляти, то вже не вмовкав. Не думаю, що про таке розповідали в Біблії.

Щоденниковий запис 36. Ми сприймаємо думки Мозку як упорядкування та переупорядкування — зміни — у фізичному всесвіті; однак насправді йдеться про інформацію та обробку інформації, яку ми субстанціалізуємо. Ми бачимо його думки не просто як об’єкти, а як рух або ж, точніше, як розміщення об’єктів: як вони поєднуються один із одним. Однак ми не можемо збагнути візерунок цього упорядкування; ми не можемо видобути інформацію, яка є в ньому, тобто збагнути його як інформацію, яка є тим, чим вона є. Поєднання та перепоєднання об’єктів Мозком є насправді мовою, але не такою мовою, як наша (оскільки вона звертається до себе, а не до когось чи чогось поза межами себе).

Товстун знову і знову повертався до цієї теми, як у своєму щоденнику, так і в розмовах з друзями. Він був впевнений, що всесвіт почав із ним розмовляти. Ось ще один запис з його щоденника:

37. Ми мали б бути здатними чути цю інформацію, чи радше розповідь, як безсторонній голос всередині нас. Але щось пішло не так. Усе творіння є мовою і нічим іншим, як мовою, яку з якоїсь незбагненної причини ми не можемо прочитати ззовні або розчути всередині. Тому я й кажу, що ми стали ідіотами. З нашим розумом щось трапилося. Ось моя логіка: упорядкування частин Мозку є мовою. Ми — частина Мозку, отже, ми — мова. Чому ж тоді ми про це не знаємо? Ми не знаємо навіть того, чим ми є, не кажучи вже про те, чим є зовнішня реальність, до якої ми належимо. Слово «ідіот» етимологічно пов’язане зі словом «приватний». Ми всі стали приватними і більше не поділяємо спільну думку Мозку, окрім як на підсвідомому рівні. Відтак наше справжнє життя та мета існування відбуваються й містяться за порогом свідомості.

Особисто мені в зв’язку зі сказаним вище кортить зауважити: «Нехай кожен говорить за себе, Товстуне».

За тривалий період часу (або «Пустелі неосяжної Вічності», як сказав би він сам) Товстун сформулював багато незвичних теорій, які мали б пояснити його зустріч із Богом і ту інформацію, яку він звідти отримав. Одна з них видалася мені особливо цікавою, оскільки була не схожою на інші. По суті тут ішлося про розумову капітуляцію Товстуна перед тим, що з ним відбувалося. Ця теорія стверджувала, що насправді з ним взагалі нічого не відбувалося. Певні частини його мозку зазнавали вибіркового впливу щільних енергетичних променів, що линули з далекої далечіні, можливо, з відстані мільйонів миль від нього. Така вибіркова стимуляція мозку викликала в його голові враження — для нього — нібито він чув слова і бачив образи, постаті людей, друковані сторінки, одне слово, Бога та Послання Бога, або ж, як любив називати це Товстун, Логос. Однак (як стверджувала ця теорія) він лише уявляв, ніби сприймає всі ці речі. Вони нагадували голограми. Мене вразило те, до яких дивовижних і надзвичайно складних викрутів може вдатися божевільний, щоб заперечити свої галюцинації. Товстун в інтелектуальний спосіб видалив себе з ігрищ божевілля, водночас і далі насолоджуючись його образами та звуками. Фактично він тепер більше не стверджував, ніби те, що він відчував, було справжнім. Чи було це ознакою того, що йому стало краще? Навряд чи. Тепер він притримувався думки, що «вони» або ж Бог чи хтось мав у своєму розпорядженні надзвичайно щільний, багатий на інформацію промінь енергії далекої дії, що був спрямований на голову Товстуна. Я не розгледів у цьому покращення, хоча й справді це було щось нове. Товстун тепер міг щиро зректися своїх галюцинацій, а це означало, що він визнав їх галюцинаціями. Однак, як і в Глорії, у нього тепер були «вони». Мені це все видалося пірровою перемогою. Життя Товстуна вразило мене як літанія саме такої перемоги, наприклад, якщо зважити на спосіб, яким він урятував Глорію.

Екзегеза, над якою Товстун працював упродовж багатьох місяців, здалася мені найчистішою пірровою перемогою з усіх, що будь-коли траплялися — у цьому випадку це була спроба затуманеного розуму збагнути незбагненне. Можливо, у цьому й полягає вся суть божевілля: відбуваються події, які неможливо зрозуміти, і твоє життя перетворюється на резервуар облудних коливань того, що колись було реальністю. Але на цьому все не закінчується, і на додачу, так немов цього ще не достатньо самого по собі, ти, як Товстун, поринаєш у нескінченні роздуми над цими коливаннями, намагаючись впорядкувати їх у певну послідовність, тоді як єдине значення, яке вони мають, є тим значенням, яке ми в них вкладаємо, оскільки відчуваємо необхідність знову відтворити все у формах і процесах, які зможемо розпізнати. Найпершим у божевіллі зникає все звичне. А те, що його заміщає, не віщує тобі нічого хорошого, бо ти не лише не можеш його зрозуміти, ти також не можеш пояснити його іншим. З божевільною людиною щось відбувається, однак вона не знає, що саме, ані звідки воно приходить.

Перебуваючи посеред такого розбитого на друзки світу, причиною якого в кінцевому підсумку була смерть Глорії Кнудсон, Товстун уявляв, ніби Бог його зцілив. Щойно ти починаєш помічати піррові перемоги, як вони здаються повсюдними. Це наводить мене на думку про одну дівчину, яку я колись знав і яка вмирала від раку. Я навідався до неї в лікарню і не міг впізнати; вона сиділа в ліжку і була схожою на невеликого безволосого старого чоловіка. Від хіміотерапії її роздуло, мов велику виноградину. Від пухлини й терапії вона майже осліпла й оглухла та страждала від постійних судом, а коли я нахилився ближче, щоб запитати, як вона почувається, дівчина відповіла, якщо й справді могла розчути моє запитання: «Я відчуваю, як Бог мене зцілює». Вона й раніше була доволі релігійною і планувала вступити в чернечий орден. Вона поклала свою вервицю на металеву підставку поряд із ліжком, або ж це зробив хтось інший. Як на мене, то більш доречною була б табличка із написом: «ЙДИ ДО БІСА, БОЖЕ»; вервицею тут не зарадиш.

І все ж таки заради справедливості я мушу визнати, що Бог або ж хтось, хто називав себе Богом — тут ідеться про суто семантичну різницю — спрямував у голову Конолюба-Товстуна промінь із надзвичайно цінною інформацією, яка допомогла врятувати життя їхнього сина Крістофера. Одних людей Бог зцілює, а інших убиває. Товстун заперечує, що Бог когось убиває. Він стверджує, що Бог нікому не завдає шкоди. Хвороби, біль та незаслужене страждання походять не від Бога, а з якось іншого місця, на що я відповідаю: «Як виникло це інше місце? Чи, може, існує двоє богів? Або ж Бог втратив контроль над частиною всесвіту?» Товстун часто цитував Платона. У космології Платона noös, тобто Розум, спонукає ananke, або ж сліпу необхідність — чи сліпу випадковість, як стверджують деякі знавці, — підкоритися його владі. Noös несподівано нагодився й здивовано виявив сліпу випадковість, іншими словами, хаос, який noös перетворив на порядок (хоча Платон ніде не згадує, як відбувалося це «спонукання»). На думку Товстуна, рак моєї подруги був безладдям, яке поки не спонукали набути певної сприйнятливої форми. Noos, або ж Бог, ще до неї не дістався, на що я відказав: «Що ж, коли він врешті до неї дістався, було вже запізно». У Товстуна не було на це відповіді, принаймні він нічого не сказав уголос, щоб заперечити мої слова. Мабуть, він тихцем подався геть і зробив про це запис у своєму щоденнику. Він щоночі лягав спати не раніше четвертої, шкрябаючи щось у щоденнику. Припускаю, що там серед різного мотлоху можна відшукати всі таємниці всесвіту.

Нам подобалося провокувати Товстуна на такі теологічні дискусії, оскільки він завжди сердився, свято вірячи, ніби те, що ми говорили на цю тему, мало значення — власне, що сама ця тема мала значення. Вже тоді у нього зовсім поїхав дах. Нам подобалося розпочинати такі суперечки якоюсь побіжною ремаркою: «Що ж, сьогодні на шосе Бог виписав мені штраф» або чимось схожим. Ловлячись на цю наживку, Товстун одразу брався за справу. Ми часто гайнували час у такий приємний спосіб, піддаючи Товстуна нешкідливим тортурам. Коли ми йшли від нього, то додатково тішилися з того, що він усе це запише у свій щоденник. Звісно ж, у щоденнику він завжди брав над нами гору.

У нас не було потреби заманювати Товстуна в ці дискусії пустопорожніми запитаннями на кшталт: «Якщо Богу під силу будь-що, то чи здатний він створити такий широкий рів, що сам не зможе його перескочити?» У нас була ціла купа справжніх запитань, на які Товстун не мав відповіді. Наш товариш Кевін завжди розпочинав свій наступ з того самого. «А як щодо мого мертвого кота?» — запитував Кевін. Кілька років тому Кевін вивів свого кота на вечірню прогулянку. Він був таким телепнем, що не взяв кота на повідець, тож кіт вискочив на дорогу й потрапив прямісінько під передні колеса авто, яке там саме проїжджало. Коли він підібрав тільце кота з асфальту, той ще був живим, з кожним подихом із нього виривалася кривава піна, і він незмигно дивився на Кевіна сповненим жаху поглядом. Кевін любив говорити: «У Судний день, коли я постану перед величним суддею, то скажу: „Зачекай хвильку“, — а тоді миттю дістану з-під пальта свого мертвого кота. „Як ти поясниш ось це?“ — запитаю я». До того часу, як любив казати Кевін, кіт вже задерев’яніє, мов сковорідка; він триматиме його за ручку, тобто за хвіст, і чекатиме на відповідь, яка могла б його задовільнити.

— Тебе не задовільнить жодна відповідь, — сказав Товстун.

— Жодна відповідь, на яку ти спроможний,— відказав Кевін, шкірячись.— Гаразд, отже, Бог врятував життя твого сина; чому ж тоді він не зробив так, щоб мій кіт вибіг на дорогу на п’ять секунд пізніше? Або хоча б на три секунди? Це вимагало б занадто великих зусиль з його боку? Звісно, кіт, мабуть, просто не має значення.

— Знаєш, Кевіне,— якось зауважив я,— ти міг би й взяти кота на повідець.

— Ні, — мовив Товстун. — Він має рацію. Мені це давно не дає спокою. Для нього кіт є символом всього того, що він не розуміє у всесвіті.

— Я все чудово розумію,— з гіркотою мовив Кевін — я просто думаю, що це повний пиздець. Бог або безсилий, або тупуватий, або йому просто начхати. Чи все це разом. Він жорстокий, тупий і слабкий. Мабуть, розпочну свою власну екзегезу.

— Але ж Бог із тобою не розмовляє, — сказав я.

— А знаєш, хто розмовляє з Конем? — запитав Кевін. — Хто насправді розмовляє з Конем посеред ночі? Люди з планети Придуркувата. Коню, як там називається та мудрість Божа? Свята що?

— Ая-Софія[7],— обережно відказав Кінь.

— А як сказати Ая-Дурепа? Свята Дурепа?

— Hagia Moron[8],— мовив Кінь. Для нього капітуляція зажди була формою захисту. Moron — це грецьке слово, як і Ая. Я вичитав це, коли шукав, як пишеться слово оксюморон.

— За винятком того, що суфікс -on — це закінчення середнього роду, — докинув я.

Це допоможе вам зрозуміти, чим зазвичай завершувались наші теологічні дискусії. Троє малопоінформованих людей, що не погоджуються одне з одним. До нас також часто приєднувався Девід, наш товариш римо-католицького віросповідання, та Шеррі, дівчина, яка вмирала від раку. У неї почалася ремісія, і її виписали з лікарні. До певної міри її здатність чути та бачити зазнала непоправної шкоди, однак в усьому іншому здавалося, що з нею все гаразд.

Товстун, звісно, використав цей факт як аргумент на користь Бога й Божої любові, яка здатна нас зцілити. Так само вчинив Девід і, безумовно, сама Шеррі. Для Кевіна її ремісія була дивом радіаційної терапії й хіміотерапії, а також везіння. Окрім цього, як він нам потайки повідомив, ремісія була тимчасовою. Шеррі могла знову захворіти будь-якої миті. Кевін похмуро натякнув, що наступного разу, коли вона занедужає, на ремісію вже не варто розраховувати. Іноді нам здавалося, ніби він сподівався, що все трапиться саме так, оскільки це б підтвердило його думку про всесвіт.

В основі того мішка словесних вивертів, до яких вдавався Кевін, лежало переконання, що всесвіт складається зі страждань і ворожості та що врешті-решт він усіх доконає. Він ставився до всесвіту так, як більшість людей ставиться до неоплаченого рахунку: зрештою тебе змусять заплатити. Всесвіт викочував тебе назовні, дозволяв трохи наїстися біди й настукати собі гуль на лобі, а тоді знову закочував тебе всередину. Кевін повсячкас очікував, що цей процес має от-от розпочатися з ним, зі мною, з Девідом і особливо з Шеррі. Що стосується Конолюба-Товстуна, то Кевін вважав, що той не сплачував свої рахунки вже багато років; Товстун віддавна був у тій частині циклу, коли тебе закочують назад. Він вважав Товстуна не просто потенційно приреченим, а фактично приреченим.

Товстуну вистачило розуму не обговорювати Глорію Кнудсон і її смерть у присутності Кевіна. Якби він це зробив, Кевін додав би її до свого мертвого кота. І говорив би, що діставатиме її з-під свого пальта в Судний день разом із котом. Оскільки Девід був католиком, то завжди врешті-решт зводив усе зло до свободи волі людини. Він дратував навіть мене. Якось я запитав його, чи той факт, що Шеррі захворіла на рак, також був виявом свободи волі, адже знав, що Девід уважно стежив за всіма найновішими теоріями в царині психології, а тому обов’язково припуститься помилки й стверджуватиме, ніби Шеррі підсвідомо хотіла захворіти, тому й вимкнула свою імунну систему — саме такі погляди були поширені у психологічних колах того часу. І звісно ж, Девід купився на приманку й сказав саме це.

— Тоді чому її стан покращився? — запитав я. — Вона підсвідомо захотіла одужати?

Це спантеличило Девіда. Якщо він приписував хворобу її власній свідомості, то тепер мусив пояснити ремісію цілком земними, а не надприродними чинниками. Бог був до цього зовсім непричетним.

— К.С. Льюїс сказав би... — почав було Девід, однак його слова одразу розлютили Товстуна, який також був присутній під час розмови. Його бісило, коли Девід покликався на К.С. Льюїса, щоб підкріпити свої невигадливі ортодоксальні погляди.

— Можливо, Шеррі обіграла Бога, — сказав я. — Він хотів, щоб вона захворіла, а вона боролася, щоб одужати.

Було очевидно, що Девід стверджуватиме, ніби Шеррі захворіла на рак з невротичних мотивів, оскільки її життя було в повному лайні, однак тут втрутився Бог і врятував її; саме тому, передбачаючи таку реакцію, я й розвернув цей аргумент догори дригом.

— Ні, сказав Товстун. — Все якраз навпаки. Приблизно так, як і тоді, коли він мене зцілив.

На щастя, Кевіна не було поруч. Він не вважав, що Товстуна хтось зцілив (як, врешті, і всі ми), а навіть якщо й зцілив, то це був не Бог. До речі, це той тип логіки, який нищівно критикував Фройд: структуру з двох тверджень, які заперечують одне одного. Фройд вважав, що така структура була виявом раціоналізації. Скажімо, людину звинувачують у тому, що вона вкрала коней, на що та відповідає: «Я не краду коней, та й у будь-якому разі ваш кінь занадто немічний». Якщо задуматися над логікою такого твердження, то можна розгледіти справжній мисленнєвий процес, що лежить у його основі. Друге твердження не підкріплює перше. Так тільки здається на перший погляд. Щодо наших нескінченних теологічних дискусій, початок яким поклала гадана зустріч Товстуна з божественним, така структура з двох тверджень, що заперечують одне одного, звучала б так:

1) Бога не існує.

2) І в будь-якому разі він телепень.

Уважне вивчення цинічних розпатякувань Кевіна виявляє таку структуру на кожному кроці. Девід повсякчас цитував К.С. Льюїса; Кевін, у його ревних намаганнях знеславити Бога, логічно суперечив самому собі; Товстун вдавався до невиразних покликань на інформацію, яку вклав у його голову промінь рожевого світла; Шеррі, яка зазнала жахливих страждань, з хрипінням у голосі впадала в побожне фіглярство. Я змінював свої погляди залежно від того, з ким саме розмовляв. Ніхто з нас до кінця не розумів того, що ми взялися обговорювати, однак у нас і справді було чимало вільного часу, тож ми мали змогу ось так його марнувати. Тоді епоха вживання наркотиків вже минула, і всі раптом кинулися шукати нові одержимості. Завдяки Товстуну для нас цією одержимістю стала теологія.

Ось улюблена стародавня цитата Товстуна:

Однак Товстуну не подобається наводити її закінчення.

Це з арії Генделя. Ми з Товстуном часто слухали платівку компанії Seraphim[10], де її виконує Річард Льюїс. «Глибше, все глибше».

Якось я сказав Товстуну, що інша арія на тій платівці бездоганно описувала його свідомість.

— Яка арія? — оглядисто запитав Товстун.

— «Повне затемнення»,— відказав я.

На що Товстун сказав:

— У моєму випадку правдивим є якраз протилежне. Мене освітлено священним світлом, яке спрямували на мене з іншого світу. Я бачу те, що не здатна побачити жодна інша людина.

Потрібно визнати, що в якомусь сенсі він мав рацію.