Валіс

Розділ 14

У газетах і на телебаченні з’явилися репортажі про смерть доньки Матінки Гуски. Оскільки Ерік Лемптон був рок-зіркою, то журналісти, звісно ж, натякали, ніби тут ішлося про якісь темні справи, імовірно, про недбалий догляд, наркотики чи якісь мутні штуки загалом. Спочатку показали обличчя Міні, тоді кілька епізодів з фільму «Валіс», в одному з яких на мить з’явився схожий на фортецю міксер.

Через два-три дні про цю подію вже забули. Екрани телевізорів заповнювали інші жахи. Відбувалися інші трагедії. Як і завжди. У західному Лос-Анджелесі пограбували крамницю алкогольних напоїв, а продавця застрелили. У будинку для літніх людей, де панували неналежні умови, помер якийсь старий. На шосе Сан-Дієго зіштовхнулися три автівки й вантажівка, що перевозила лісоматеріали, вантажівка заглухла та загорілася.

Світ рухався далі, як і завжди.

Мене опосіли думки про смерть. Не про смерть Софії Лемптон, а про смерть загалом, а тоді, крок за кроком, про мою власну смерть.

Власне, я про неї не думав. Це робив Конолюб-Товстун.

Одного вечора, коли він сидів у м’якому кріслі в моїй вітальні з келихом коньяку в руці, то задумливо сказав:

— Усе це стало підтвердженням того, що ми й так знали. Маю на увазі її смерть.

— Що саме ми знали? — запитав я.

— Що вони божевільні.

— Батьки божевільні. Але не Софія, — мовив я.

— Якби вона була Зеброю, — сказав Товстун, — то заздалегідь знала б, що Міні напартачить зі своїм лазерним обладнанням. Вона могла б цьому завадити.

— Звісно, — сказав я.

— Це правда, — мовив Товстун. — Вона б про це знала, до того ж... — він вказав на мене пальцем, у його голосі звучав тріумф, торжество перемоги. — Вона була б здатна цьому запобігти. Погоджуєшся? Якщо вона могла повалити тиранію Ферріса Ф. Фремонта...

— Годі вже, — сказав я.

— Від самого початку тут ішлося не про що інше, як про високорозвинену лазерну технологію,— тихо мовив Товстун.— Міні навчився передавати інформацію за допомогою лазерних променів, використовуючи мозок людей як передавач і без використання електронного інтерфейсу. Росіяни теж так можуть. А ще для цього можна використовувати мікрохвильовий діапазон. Мабуть, у березні 1974 року я ненароком перехопив одну з передач Міні; вона мене опромінила. Ось чому мій тиск злетів вгору, а домашні тварини померли від раку. Саме від цього вмирає Міні; від радіації, спричиненої його власними експериментами.

Я промовчав, бо не мав чого сказати.

— Мені дуже шкода, — сказав Товстун. — З тобою все буде гаразд?

— Звісно, — мовив я.

— Зрештою, — сказав Товстун, — у мене так і не було нагоди порозмовляти з нею як слід, принаймні не так детально, як порозмовляли ви; другого разу, коли вона повідомила нам — «Товариству» — нашу місію, мене вже там не було.

«І як тепер бути з нашою місією?», — запитав я сам у себе.

— Товстуне,— мовив я,— ти ж не намагатимешся знову вкоротити собі віку? Через її смерть?

— Ні,— сказав він.

Я йому не вірив. Все було як на долоні. Я знав його, навіть краще, ніж він знав себе. Смерть Глорії, Бет, яка його полишила, смерть Шеррі... Після смерті Шеррі його врятувало лише те, що він вирішив податися на пошуки «п’ятого Спасителя», а тепер надія на успіх зникла. Що йому ще залишалося?

Товстун спробував усе, однак в усьому зазнав невдачі.

— Можливо, тобі варто знову відвідувати Моріса? — запитав я.

— Він скаже «і я серйозно»,— ми обоє розсміялися. — «Я хочу, щоб ти склав список із десяти речей, які прагнеш зробити понад усе на світі; хочу, щоб ти все добре обдумав і записав їх на аркуші паперу, і я серйозно!»

— Що ти хочеш зробити? І я серйозно, — сказав я.

— Знайти її, — мовив Товстун.

— Кого? — запитав я.

— Не знаю,— сказав Товстун.— Ту, що померла. Ту, яку я ніколи більше не побачу.

«У цій категорії надто багато людей, — сказав я про себе. — Вибач, Товстуне, твоя відповідь надто загальна».

— Мені варто поїхати у «Всесвітнє туристичне бюро»,— пробурмотів Товстун собі під ніс,— і ще раз порозмовляти з тією жінкою. Про Індію. Мені здається, що Індія саме те місце.

— Те місце для чого?

— Місце, де буде він, — мовив Товстун.

Я нічого не відказав. Не бачив сенсу. Божевілля Товстуна повернулося.

— Десь же він є, — сказав Товстун. — Я знаю, що він є, прямо зараз. У якомусь закутку світу. Так сказала мені Зебра. «Свята Софія народиться знову; вона не...»

— Хочеш, я скажу тобі правду? — перебив його я.

Товстун закліпав очима.

— Звісно, Філе.

— Немає ніякого Спасителя,— сказав я суворим голосом. — Свята Софія не народиться знову, Будда не в парку, Головний Аполлон не має наміру от-от повернутися. Второпав?

Мовчанка.

— П’ятий Спаситель... — знову обережно почав Товстун.

— Дай спокій,— мовив я.— Ти псих, Товстуне. Ти такий само божевільний, як Ерік і Лінда Лемптони. Ти не менш божевільний за Брента Міні. Ти вже вісім років не дружиш з головою, відколи Глорія викинулася з будівлі Синанону і перетворила себе на сендвіч із яєчнею. Змирися і забудь. Гаразд? Можеш таке зробити заради мене? Можеш таке зробити заради нас усіх?

— Отже, ти погоджуєшся з Кевіном, — врешті мовив Товстун тихим голосом.

— Так, — сказав я. — Я погоджуюся з Кевіном.

— Тоді навіщо мені це продовжувати? — тихо запитав Товстун.

— Я не знаю, — сказав я. — І насправді мені байдуже. Це твоє життя і твоя справа, не моя.

— Зебра не могла мені збрехати, — мовив Товстун.

— Немає ніякої «Зебри», — сказав я. — Це ти сам. Хіба не впізнаєш самого себе? Це ти і тільки ти. Ти просто проектуєш назовні прагнення, які залишилися без відповіді, свої незадоволені бажання, які зосталися після того, як Глорія вкоротила собі віку. Ти не міг заповнити цей вакуум реальністю, тому заповнив його фантазіями; це була психологічна компенсація за безплідне, змарноване, порожнє, сповнене болю життя, і я не розумію, чому ти, курва, не можеш врешті з цим змиритися й зупинитися; ти як кіт Кевіна — ти дурний. Цим все починається і цим закінчується. Розумієш?

— Ти позбавляєш мене надії.

— Я зовсім нічого тебе не позбавляю, оскільки нічого й немає.

— Усе й справді так? Ти так вважаєш? Справді?

— Я знаю, що це так, — сказав я.

— На твою думку, мені не варто його шукати!

— І де ж ти в біса його шукатимеш? Ти й гадки не маєш, ані найменшої гадки, де він може бути. Він може бути в Ірландії. Він може бути в Мехіко. Він може бути в Анагаймі в Диснейленді; еге ж, можливо, він працює в Диснейленді, орудуючи мітлою. Як ти його впізнаєш? Ми всі гадали, що Спаситель Софія; ми вірили в це аж до того дня, коли вона померла. Вона говорила як Спаситель. У нас були всі докази; на це вказували всі знаки. У нас був фільм «Валіс», таємне послання з двох слів, Лемптони й Міні. Їхня розповідь узгоджувалася з твоєю; все пасувало. А тепер ми маємо ще одну мертву дівчину, яка лежить у ще одній труні глибоко під землею — разом з іншими це вже три. Троє людей, які померли ні за що. Ти в це вірив, я в це вірив, Девід у це вірив, Кевін у це вірив, і Лемптони в це вірили; особливо в це вірив Міні, його віри було достатньо, щоб ненароком її вбити. Тож це кінець. Кінець того, що ніколи не мало б розпочатися, якби клятий Кевін не побачив той фільм! Тож іди і вбий себе. До біса з усім цим.

— Я все ще міг би...

— Не міг би, — промовив я. — Ти його не знайдеш. Я знаю. Дозволь сформулювати тобі це якомога простіше, щоб ти міг зрозуміти. Ти думав, що Спаситель зможе повернути Глорію, так же? Він чи вона цього не зробили; тепер вона також мертва. Замість того, щоб... — я капітулював.

— Тоді справжнє ім’я релігії — смерть, — сказав Товстун.

— Її таємне ім’я, — погодився я. — Ти все второпав. Ісус помер; Асклепій помер — вони вбили Міні навіть у гірший спосіб, аніж Ісуса, але всім до цього байдуже; ніхто навіть не пам’ятає. Вони винищували катарів десятками тисяч у південній Франції. Під час Тридцятилітньої війни загинули сотні тисяч як протестантів, так і католиків — це було взаємне винищення. Справжнім ім’ям для цього є смерть, а не Бог, Спаситель чи любов — смерть. Кевін має рацію щодо свого кота. Воно все в тому мертвому котові. Великий Суддя не може дати відповідь на запитання Кевіна: «Чому мій кіт загинув?» Відповідь: «Звідки мені, курва, знати». Відповіді немає, є лише мертва тварина, яка просто хотіла перейти на інший бік вулиці. Ми всі тварини, які хочуть перейти на той бік вулиці, тільки щось скошує нас напівдорозі, щось, чого ми навіть не помітили. Запитай у Кевіна. «Твій кіт був дурним». А хто створив цього кота? Чому він створив його дурним? Чи кіт навчився чогось через свою смерть, і якщо так, то чого саме він навчився? Чи Шеррі навчилася чогось, померши від раку? Чи Глорія навчилася чогось...

— Гаразд, досить, — сказав Товстун.

— Кевін має рацію, — мовив я. — Йди й потрахайся з кимось.

— З ким? Вони всі мертві.

— Є й інші. Які досі живі. Трахни її, перш ніж вона помре, перш ніж ти сам помреш або ще хтось, якась людина чи тварина. Ти сам сказав: всесвіт ірраціональний, оскільки розум, що стоїть за ним, ірраціональний. Ти ірраціональний і ти сам це знаєш. Я теж ірраціональний. Ми всі такі, і нам це відомо, на певному рівні. Я б написав про це книжку, але ніхто не повірить, що група людей може бути й поводитися настільки ірраціонально, як ми.

— Вони мали б це вже знати,— сказав Товстун.— Після того, що виробили Джим Джоунс і дев’ятсот інших людей у Джоунстауні.

— Їдь звідси, — сказав я. — Поїдь у Південну Америку. Або повернися в Соному та приєднайся до комуни Лемптонів, якщо вони ще не поставили хрест на цій ідеї, у чому я сумніваюся. Божевіллю властива власна динаміка: воно не зупиняється.— Підвівшись, я підійшов до нього й приставив руку йому до грудей. — Та дівчина мертва, Глорія мертва, і ніщо її не поверне до життя.

— Іноді мені сниться...

— Я викарбую це на твоїй могильній плиті.

Отримавши паспорт, Товстун полишив Сполучені Штати й полетів до Люксембурга рейсом авіакомпанії Icelandic Airlines, бо це був найдешевший спосіб. Ми отримали від нього листівку, яку він відправив під час зупинки в Ісландії, а ще через місяць — листа із міста Мец у Франції. Мец розташований на кордоні з Люксембургом; я знайшов його на мапі.

У Меці — який сподобався йому своєю мальовничістю, — він зустрів дівчину й чудово провів із нею якийсь час, аж поки вона не поцупила в нього половину грошей, які Товстун мав із собою. Він надіслав нам її фотографію; вона дуже гарненька, трохи нагадала мені Лінду Ронштадт, у неї така сама форма обличчя та зачіска. Це була остання фотографія, яку він надіслав, бо незабаром дівчина вкрала і його фотокамеру. Вона працювала в книгарні. Товстун так ніколи й не сказав нам, чи йому вдалося з нею переспати. З Меца він подався в Західну Німеччину, де американський долар був майже нічого не вартий. Він умів читати й трохи розмовляти німецькою, тож жилося йому там порівняно легко. Однак тепер він писав нам дедалі рідше, а потім листи й взагалі перестали надходити.

— Якби йому вдалося переспати з тією француженкою, — сказав Кевін, — він би оклигав.

— Наскільки ми можемо судити, так і трапилося, — сказав Девід.

— Якби він переспав із нею, то повернувся б додому в здоровому глузді, — мовив Кевін. — Але його тут немає, тому, очевидно, що в них не склалося.

Минув рік. Одного дня я отримав від нього телеграфне поштове повідомлення; Товстун повернувся літаком до Сполучених Штатів, до Нью-Йорка. У нього там є кілька знайомих. Він повідомляв, що прилетить до Каліфорнії, щойно одужає від мононуклеозу. Він підчепив його в Європі.

— Але чи вдалося йому знайти Спасителя? — запитав Кевін. У повідомленні про це не згадувалося. — Він би написав, якби знайшов. Це точнісінько так само, як і з тією француженкою. Ми б уже знали.

— Принаймні він не помер,— сказав Девід.

— Все залежить від того, як розуміти слово «помер», — мовив Кевін.

Тим часом мої справи йшли добре; тепер мої книжки вже непогано продавалися — у мене було більше грошей, аніж ідей, на що їх витратити. Власне, справи йшли добре в усіх нас. Девід відкрив тютюнову крамницю в міському торговельному центрі, який був одним із найвишуканіших торговельних центрів в усьому окрузі Орендж; нова подружка Кевіна ставилася до нього й усіх нас із ніжністю і тактом, поблажливо сприймаючи наше вбивче почуття гумору, особливо почуття гумору Кевіна. Ми розповіли їй усе про Товстуна та його пошуки, зокрема й про француженку, яка обібрала його майже до нитки, поцупивши навіть фотокамеру Pentax. Вона з нетерпінням чекала нагоди з ним познайомитися, а ми з нетерпінням чекали на його повернення. «На його розповіді, фотографії і, можливо, навіть подарунки!»,— казали ми собі.

А тоді надійшло друге телеграфне повідомлення. Цього разу із Портленда, штат Ореґон. Там було написано:

КОРОЛЬ ФЕЛІКС

І більш нічого. Лише ці два приголомшливих слова. «Ну і?» — подумав я. Він його знайшов? Чи це те, що він хоче нам повідомити? Невже «Товариство Ріпідон» знову збереться на пленарне засідання після такої довгої перерви?

Навряд чи це було для нас важливим. Ми вже майже забули про цю історію, як усі разом, так і кожен окремо. Це була частина нашого життя, яку ми воліли забути. Надто багато болю; надто багато надій, які зазнали краху.

Коли Товстун прилетів у LAX, що є скороченим позначенням аеропорту Лос-Анджелеса, ми зустріли його вчотирьох: я, Кевін, Девід і гарненька подружка Кевіна Джинджер, висока дівчина з білявим волоссям, яке було заплетене в коси впереміш зі стрічками, колоритна панночка, якій подобалося здійснювати довгі нічні мандрівки автомобілем, щоб випити ірландської кави в якомусь богом забутому ірландському барі.

Ми вешталися терміналом серед натовпу й неквапливо перемовлялися, коли раптом разом із гуртом інших пасажирів до нас вийшов Конолюб-Товстун. Він шкірився, тримаючи в руці портфель. Наш друг повернувся додому. Він мав на собі костюм і краватку, елегантний костюм зі східного узбережжя, який відповідав найновішій моді до найдрібнішої деталі. Цей елегантний одяг нас приголомшив. Мабуть, ми очікували побачити якісь змарнілі рештки людини з порожнім поглядом, які насилу могли брести коридором.

Обійнявшись і познайомивши їх із Джинджер, ми запитали, як йому велося.

— Непогано, — сказав Товстун.

Ми пообідали в ресторані фешенебельного готелю, що був неподалік. З якоїсь причини розмовляли ми мало. Товстун видавався зануреним у себе, хоч не можна було сказати, що він справді пригнічений. «Мабуть, втомлений», — вирішив я. Подорож була довгою, це було написано на його обличчі. Такі речі складно не помітити. Вони залишають по собі слід.

— Що в портфелі? — запитав я, коли після їжі нам принесли каву.

Відсунувши вбік тарілки, Товстун поклав портфель на стіл і відкрив його; виявилося, що той замкнений на ключ. Всередині були папки із брудно-жовтого паперу, і, покопирсавшись у купі, він взяв у руки одну з них. Папки були пронумеровані. Він ще раз її оглянув, аби впевнитись, що це саме та, яка йому потрібна, а тоді простягнув її мені.

— Заглянь всередину, — сказав він, злегка посміхаючись. Так посміхаються, коли дають комусь подарунок, якому, як ви знаєте, людина безумовно зрадіє, і вона починає розгортати його прямо на ваших очах.

Я відкрив папку. Всередині були глянцеві фото 8 на 10 дюймів, очевидно, професійно зроблені; вони були схожими на фотографії, які виготовляють рекламні відділи кіностудій.

На фото була давньогрецька ваза, на якій було зображено постать чоловіка, у якому ми впізнали Гермеса.

Ваза була прикрашена витким орнаментом у формі подвійної спіралі, виведеним червоною емаллю на чорному тлі. Молекула ДНК. Не розпізнати її було складно.

— Їй дві тисячі триста чи дві тисячі чотириста років,— сказав Товстун.— Не фотографії, а кратеру[59], кераміці.

— Горщик, — сказав я.

— Я бачив її в музеї в Афінах. Вона автентична. Це не просто моя думка; я недостатньо кваліфікований, щоб таке вирішувати; її автентичність була встановлена музейними експертами. Я розмовляв з одним із них. Раніше він не усвідомлював, чим саме був цей орнамент, і дуже зацікавився, коли я почав з ним це обговорювати. Вази такої форми, кратери, пізніше використовували для хрестильних купіль. Це одне з тих грецьких слів, які зринули в моїй свідомості у березні 1974 року, «кратер». Я чув, що воно пов’язане з іншим грецьким словом — poros. Словосполучення poros krater буквально означає «купіль із вапняку».

Сумнівів тут бути не могло; цей орнамент, що з’явився задовго до християнства, був подвійною спіраллю Кріка та Вотсона, моделлю, яку вони врешті відкрили після стількох помилкових припущень, після довгого кропіткого експериментування. І ось вона була тут, відтворена точно й безпомильно.

— І? — сказав я.

— Це так звані «сплетені змії кадуцея». Першопочатково кадуцей, що є символом медицини, був жезлом — не Гермеса, а... — Товстун взяв паузу, його очі палали, — Асклепія. Він має дуже специфічне значення, поряд із тим, що символізує мудрість, на що натякають змії; він вказує на те, що його власник є священною особою, яку краще не займати... Саме тому його й носив Гермес, посланець богів.

Якийсь час ми всі поринули в мовчанку.

Кевін хотів був сказати щось саркастичне, видати одну зі своїх колючих дотепностей, але не зробив цього; він просто сидів і мовчав.

— Яка краса! — сказала Джинджер, розглядаючи глянцеві фотографії.

— Найвеличніший лікар в усій людській історії,— мовив до неї Товстун.— Асклепій був засновником грецької медицини. Римський імператор Юліан, якого ми знаємо як Юліана-відступника, бо він відрікся від християнства, вважав Асклепія Богом або одним із богів; Юліан поклонявся йому. Якби йому поклонялися й далі, уся історія західного світу докорінно б змінилася.

— Ти все не можеш вгомонитися,— сказав я Товстунові.

— Ні, — погодився зі мною Товстун. — Ніколи. Я маю намір повернутися, просто закінчилися гроші. Коли зберу необхідну суму, то подамся туди знову. Тепер я знаю, де потрібно шукати. На грецьких островах. Лемнос, Лесбос, Крит. Особливо на Криті. Мені снилося, що я спускався в ліфті, — власне, я бачив цей сон двічі, — і ліфтер декламував поезію. Також там була величезна тарілка спагетті, у яке була встромлена виделка з трьома зубцями, тобто тризуб... Вона символізує нитку Аріадни, за допомогою якої та вивела Тесея з лабіринту під Міносом, коли він убив Мінотавра. Мінотавр як наполовину людина, а наполовину тварина є чудовиськом, що, на мою думку, уособлює божевільне божество Самаеля, фальшивого деміурга системи гностиків.

— Оте телеграфічне повідомлення з двох слів, — сказав я. — КОРОЛЬ ФЕЛІКС.

— Я не знайшов його,— мовив Товстун.

— Зрозуміло, — сказав я.

— Але він десь є,— мовив Товстун.— Я впевнений. І ніколи не відмовлюся від пошуків.

Він склав фотографії назад у папку, сховав її в портфель і знову його закрив.

Зараз він у Туреччині. Він надіслав нам листівку, на якій було зображено мечеть, що колись була величним християнським собором. Він називався Собором святої Софії, або ж Ая-Софії, і був одним із чудес світу, хоча в Середньовіччі його дах провалився, і собор довелося відбудовувати. План будови цієї унікальної конструкції можна знайти майже в кожному хорошому посібнику з архітектури. Коли дивишся на нього, то здається, що центральна частина собору повисла в повітрі, так немов вона зноситься на небеса; у будь-якому разі саме таке враження хотів передати римський імператор Юстиніан, коли його будував. Він особисто наглядав за процесом будівництва і особисто дав собору ім’я, що є кодовим ім’ям Христа.

Ми ще отримаємо звістку від Конолюба-Товстуна. Так каже Кевін, а я довіряю його думці. Кевін мав би знати. Поміж нас усіх у Кевіні найменше ірраціональності і, щонайважливіше, найбільше віри. Минуло чимало часу, перш ніж я це про нього збагнув.

Віра — дивна річ. Вона за визначенням стосується того, що ти не можеш довести. Наприклад, вранці минулої суботи мій телевізор був увімкнутим; я його не особливо й дивився, оскільки суботніми ранками там не показують нічого, окрім шоу для дітлахів, та й у будь-якому разі я не дивлюся телебачення вдень. Інколи мені здається, що воно зменшує мою самотність, тож я вмикаю телевізор, щоб він просто працював на задньому фоні. Так чи інакше, минулої суботи показували звичний рекламний блок, і з якоїсь причини в один момент він привернув мою увагу; я припинив робити те, чим займався, і повністю зосередився.

На одному з телеканалів показували рекламу мережі супермаркетів; на екрані з’явилися слова КОРОЛЬ ЇЖІ, які одразу ж зникли, а тоді рекламні ролики почали слідувати один за одним з неймовірною швидкістю, так немов вони намагалися втиснути у відведений проміжок часу якомога більше рекламних повідомлень; потім розпочався мультфільм про кота Фелікса, старий чорно-білий мультик. Тож спочатку на екрані з’явилися слова КОРОЛЬ ЇЖІ, а тоді, майже миттєво гігантськими літерами — КІТ ФЕЛІКС.

Тож ось воно, складене з двох частин таємне повідомлення, до того ж у правильному порядку.

КОРОЛЬ ФЕЛІКС

Однак ви помічали його лише підсвідомо. І хто звернув би увагу на таке випадкове, цілком випадкове зіставлення? Це могли зробити лише діти, маленькі дітлахи Південної Каліфорнії. Для них воно б нічого не означало; вони б не розгледіли в ньому таємне повідомлення з двох слів, а навіть якби й розгледіли, то не зрозуміли б, що воно означає або про кого в ньому йдеться.

Втім, його побачив я, і я знав, про кого там ішлося. «Мабуть, це просто синхронічність, як називав це Юнґ, — подумав я. — Ненавмисний збіг».

Чи, можливо, сигнал було відправлено навмисне? Він з’явився в ефірі одного з найбільших телеканалів у світі, лос-анджелеського відділення NBC, передавши багатьом тисячам дітей цю миттєву інформацію, яка буде оброблена правими півкулями їхнього мозку: отримана, збережена й, можливо, розшифрована за порогом свідомості, де в напівдрімотному стані зберігається багато речей. І Ерік та Лінда Лемптони були до цього зовсім непричетні. Просто якомусь співробітнику телекомпанії, якомусь технічному спеціалісту NBC потрібно було показати цілу купу рекламних роликів, у будь-якому порядку, який видавався йому доречним. У такому разі, якщо цей збіг був влаштований навмисне, то це мала бути справа рук самого ВАЛІСА, ВАЛІСА, який і сам був інформацією.

Можливо, я щойно побачив ВАЛІС, який використав для цього рекламний ролик, а тоді дитячий мультфільм.

«Повідомлення було надіслане знову», — сказав я сам до себе.

Через два дні мені зателефонувала Лінда Лемптон; Лемптони не зв’язувалися зі мною, відколи трапилася трагедія. Голос Лінди бринів від радісного збудження.

— Я вагітна,— сказала вона.

— Чудово, — мовив я. — На якому ви місяці?

— На восьмому.

— Це ж треба,— сказав я, а про себе подумав: «Чекати лишилося недовго».

— Тепер чекати лишилося недовго,— мовила Лінда.

— Сподіваєтеся, цього разу буде хлопчик? — запитав я.

— ВАЛІС каже, що знову буде дівчинка,— сказала Лінда.

— А Міні...

— Мені дуже шкода, але він помер. Він не мав шансів із такою хворобою. Хіба не чудово? Що народиться ще одна дитина?

— Ви вже обрали ім’я? — запитав я.

— Ще ні, — відказала Лінда.

Того вечора я випадково побачив по телевізору рекламу корму для собак. Корм для собак! У самому кінці, коли були перераховані різноманітні види тварин, для яких ця компанія виробляла корм,— назва компанії вилетіла мені з голови,— прозвучала фінальна фраза:

«Для пастуха і його овець».

Зліва з’явилася велика німецька вівчарка[60], а справа — велетенська вівця; після цього одразу ж почалася інша реклама: по екрану повільно й нечутно рухався човен. На його білому вітрилі я розгледів невелику чорну емблему. Навіть не приглядаючись до неї пильніше, я вже знав, що там було зображено. Будівничі човна розмістили на вітрилі знак риби.

Пастух, вівці, а тоді риба, зіставлені так само, як і слова КОРОЛЬ ФЕЛІКС. Навіть не знаю, що сказати. Мені бракує для цього віри Кевіна й божевілля Товстуна. Чи й справді я свідомо сприйняв два короткі повідомлення, які ВАЛІС швидко відправив одне за одним і які мали вплинути на нас підсвідомо, власне, одне повідомлення, яке сповіщало нас, що час настав? Правду кажучи, не знаю, що мені й думати. Можливо, мені й не потрібно ні про що думати чи мати віру, або бути божевільним; можливо, все, що мені треба зробити, — все що від мене вимагається, — це чекати. Чекати та бути напоготові.

Я чекав, і одного дня мені зателефонував Конолюб-Товстун. Він дзвонив із Токіо. У його голосі вчувались бадьорість, радісне збудження та надмір енергії. Також його, схоже, трохи потішило те, що мене здивував його дзвінок.

— Мікронезія,— сказав він.

— Що? — запитав я, гадаючи, що він знову почав розмовляти грецьким койне. Тоді я зрозумів, що він має на увазі групу невеликих островів у Тихому океані. — Ах, так,— мовив я.— Ти там побував. На Каролінських та Маршаллових островах.

— Ще не побував. Тільки планую, — сказав Товстун. — Голос штучного інтелекту, який звучить у моїй голові... Він сказав мені, що шукати варто на островах Мікронезії.

— Хіба вони не крихітні? — запитав я.

— Саме тому їх так і назвали, — розсміявся він.

— Скільки їх там? — запитав я, гадаючи, що їх десять чи двадцять.

— Більше двох тисяч.

— Більше двох тисяч! — мене охопив розпач.— Пошуки можуть тривати цілу вічність. Невже цей голос штучного інтелекту не може сказати конкретніше?

— Сподіваюся, він так і зробить. Можливо, на Ґуамі. Я планую полетіти на Гуам і розпочати там. Поки шукатиму, побачу багато з тих місць, де відбувалася Друга світова.

— Цікаво, що цей голос штучного інтелекту знову почав використовувати грецькі слова,— сказав я.

— Mikros означає «маленькі»,— мовив Товстун,— nesoi — «острови». Можливо, ти маєш рацію; можливо, все це й справді пояснюється його схильністю вживати давньогрецьку. Але варто спробувати.

— Ти ж знаєш, що сказав би Кевін, — мовив я. — Про простих, незіпсутих дівчат-аборигенок на тих двох тисячах островів.

— Це я сам перевірю, — сказав Товстун.

Він закінчив розмову, і я поклав слухавку, відчуваючи полегшення; було приємно з ним порозмовляти й пересвідчитися, що він у бадьорому настрої.

Цими днями мене не полишає відчуття праведності в людях. Не знаю, звідки воно у мене взялося, — хіба що його спричинив телефонний дзвінок Товстуна,— але я його відчуваю. Зараз знову березень. Я запитую себе, чи Товстун переживає ще один зі своїх візіонерських досвідів? Можливо, промінь рожевого світла повернувся і знову спрямовує на нього нову та значно об’ємнішу інформацію? Чи допомагає вона йому звузити пошуки?

Його перший містичний досвід трапився в березні, у день весняного рівнодення або ж vernal equinox. Vernal, звісно ж, означає «весняний». A equinox позначає момент, коли центр сонця перебуває над екватором, тому день і ніч усюди тривають однакову кількість часу. Тож Конолюб-Товстун зустрівся з Богом, Зеброю, ВАЛІСОМ, або ж зі своєю власною безсмертною самістю, у перший день року, коли світлий період довший за період темряви. Також, на думку деяких учених, саме цього дня насправді народився Христос.

Всівшись у вітальні, я дивився телевізор і чекав на нове повідомлення, я, один із членів крихітного «Товариства Ріпідон», яке для мене й досі існувало. Як і мініатюрний супутник у фільмі «Валіс», мікроформу якого переїхало таксі, так немов він був порожньою бляшанкою з-під пива, що покотилася в каналізацію, символи божественного спершу проявляються в нашому світі на рівні непотребу. Чи принаймні я так собі казав. Ця думка належить Кевіну. Божественне втручається тоді, коли його найменше очікують.

— Шукай там, де найменше очікуєш його знайти, — якось сказав Кевін Товстунові.

Однак як це зробити? Це суперечність.

Одного дня мені наснилося, що в мене є невелика хатина прямо на березі водойми, цього разу океану. Вода простягалася вдалечінь, скільки сягало око. Сама хатина не була схожа на жодну, яку я будь-коли справді бачив; вона більше нагадувала одну з тих халуп, які я бачив у фільмах про острови південної частини Тихого океану. Коли я прокинувся, у моїй свідомості зринула чітка думка:

Гірлянди з квітів, співи та танці, й урочисте декламування міфів, переказів та поезії.

Пізніше я пригадав, де саме прочитав ці слова. У статті про мікронезійські культури в енциклопедії «Британніка». Голос звернувся до мене, щоб нагадати про місце, куди у своїх пошуках подався Конолюб-Товстун.

Мої ж пошуки змушували мене лишатися вдома. Я сидів у вітальні перед телевізором. Сидів, чекав і дивився. Я зберігав пильність. Як нам і було наказано багато років тому. Я й далі виконував свою місію.