Валіс

Розділ 5

Товстун провів у Північному відділенні тринадцять днів, попиваючи каву, читаючи й походжаючи туди-сюди з Даґом, проте йому так і не вдалося ще раз порозмовляти з лікарем Стоуном, оскільки в того було надто багато справ — він був завідувачем цілого відділення і мав подбати про кожного: як про пацієнтів, так і про медперсонал.

Правду кажучи, між ними таки відбулася коротка жалюгідна кваплива розмова, коли його виписували з лікарні.

— Я вважаю, що ви готові вийти звідси,— бадьоро сказав Стоун.

— Але дозвольте вас запитати,— мовив Товстун. — Я говорю не про будь-який розум, що керує всесвітом. Я говорю про такий розум, який описував Ксенофан, однак цей розум божевільний.

— Гностики вірили, що божество, яке є творцем світу, божевільне,— сказав Стоун.— Воно сліпе. Я хочу вам дещо показати. Це ще ніде не опубліковано; цей машинопис я отримав від Орвала Вінтерм’юта, разом із Бетґе він зараз працює над перекладом кодексів із Наг-Хаммаді. Ця цитата взята з кодексу «Про походження світу». Прочитайте.

Взявши в руки безцінний машинопис, Товстун почав читати про себе:

Раптом Товстун зрозумів те, що прочитав. Самаель був божеством-творцем, який уявляв, що він єдиний бог, як і сказано в Книзі Буття. Однак він був сліпим, іншими словами, схибленим. Слово «схиблений» було найважливішим терміном Товстуна. Воно охоплювало всі інші: божевільний, безумний, ірраціональний, одурілий, йобнутий на всю голову, з підсмаженими мізками, психотичний. Через свою сліпоту (тобто стан ірраціональності, відірваності від реальності), він не усвідомлював, що...

Як там було сказано в машинописі? Він почав гарячково шукати відповідне місце, і тоді лікар Стоун поплескав його по руці і сказав, що той може лишити машинопис собі; Стоун зробив кілька ксерокопій.

Просвітлена, безсмертна людина існувала раніше за божество-творця, і ця просвітлена, безсмертна людина з’явиться серед людської раси, яку збирався створити Самаель. А ще ця просвітлена, безсмертна людина, яка існувала раніше за божество-творця, розтопче йобнутого на всю голову, сліпого творця, що перебуває в полоні омани, мов гончар глину.

Саме тому його зустріч з Богом — істинним Богом — відбулася за допомогою маленького горщика «Ох Го», який Стефані виготовила для нього на своєму гончарному крузі.

— Отже, я маю рацію стосовно Наг-Хаммаді,— мовив він до лікаря Стоуна.

— Кому ж про це знати, як не вам,— відповів лікар Стоун, а тоді сказав те, що Товстуну не казала ще жодна людина на світі.

— Тут ви авторитет, — мовив лікар Стоун.

Товстун зрозумів, що Стоун вдихнув нову іскру в його, Товстуна, духовне життя. Стоун його врятував; він був просто майстром у психіатрії. Все, що Стоун сказав та зробив стосовно Товстуна, мало терапевтичну основу, терапевтичну спрямованість. Те, чи інформація, яку повідомляв йому Стоун, була правдивою чи ні, не мало жодного значення; від самого початку його мета полягала в тому, щоб відновити віру Товстуна в самого себе, яку він втратив, коли Бет його покинула, — яку він, власне кажучи, втратив ще багато років тому, коли йому не вдалося врятувати Глорію.

Лікар Стоун не був божевільним; Стоун був цілителем. Він працював саме там, де йому й слід було працювати. Цілком імовірно, що він зцілив багатьох і багатьма способами. Він адаптував свою терапію до окремої людини, а не людину до терапії.

«Дідько б мене вхопив», — подумав Товстун.

Таким простим реченням, як «Тут ви авторитет», Стоун повернув Товстуну його душу.

Ту душу, яку за допомогою своєї мерзенної згубної смертельної психологічної гри відібрала в нього Глорія.

Вони — зверніть увагу на це «вони» — платили лікарю Стоуну за те, щоб він з’ясовував, що саме зруйнувало пацієнта, якого клали у відділення. Десь у якусь мить його життя в нього влучила куля. Куля увійшла в нього, і тілом почав ширитися біль. Біль підступно виповнював його, аж поки він не розколовся навпіл, прямо по центру. Завдання медиків, і навіть інших пацієнтів, полягало в тому, щоб знову скласти цю особу в одне ціле, але цього не можна було досягти, доки куля й далі була всередині. Усі менш обдаровані терапевти просто зауважували, що людина розколота навпіл, і як могли намагалися повернути їй цілісність, однак вони були нездатні віднайти та видалити кулю. Саме на цій фатальній кулі, що влучила в людину, ґрунтувався початковий наступ Фройда на психологічно зранену особу; Фройд усе збагнув: він назвав цю кулю травмою. Пізніше всім набридло таке вишуковування фатальної кулі; воно вимагало надто багато часу. Про пацієнта потрібно було дізнатися надто багато всього. У лікаря Стоуна був паранормальний дар, щось на кшталт його паранормальних настоянок Баха, які вочевидь були не чим іншим, як містифікацією, просто приводом, щоб розговорити пацієнта. Звичайним ромом, у який вкинули кілька квіток, — не чим іншим, як гострим розумом, що уважно вслухається в слова пацієнта.

Лікар Леон Стоун виявився одним із найважливіших людей у житті Конолюба-Товстуна. Аби мати нагоду порозмовляти з ним, Товстуну довелося мало не знищити себе фізично, що було відповідником його ментальної смерті. Чи саме це мають на увазі, коли говорять про незбагненні шляхи Господні? Як іще Товстун міг би вийти на Леона Стоуна? Цього можна було досягти лишень за допомогою якогось розпачливого вчинку на кшталт спроби самогубства, спроби, що підійшла до самої межі смерті; Товстуну потрібно було померти, принаймні майже померти, аби зцілитися. Чи принаймні майже зцілитися.

Мені цікаво, де Леон Стоун працює зараз. Цікаво, який у нього відсоток вилікуваних пацієнтів. А ще цікаво, як він набув своїх паранормальних здібностей. Мені багато чого цікаво. Найгірша подія в житті Товстуна — те, що Бет його покинула, забравши з собою Крістофера, і як наслідок Товстун спробував себе вбити — призвела до безмежно благодатних наслідків. Якщо оцінювати достоїнства певної послідовності події за її кінцевим результатом, то Товстун щойно пережив найкращий період у своєму житті; коли він вийшов з Північного відділення, його сповнювала така сила, якої він не знатиме вже до кінця життя. Врешті-решт, жодна людина не є безмежно сильною; адже на кожну істоту, яка бігає, літає, стрибає або повзає, чекає власна остаточна розплата, якої неможливо уникнути і яка таки її доконає. Однак лікар Стоун вклав у Товстуна відсутній елемент, той елемент, який напівумисно в нього забрала Глорія Кнудсон, котра хотіла потягти з собою в могилу якомога більше людей, а саме — впевненість у собі. «Тут ви авторитет»,— сказав Стоун, і цього виявилося достатньо.

Я завжди казав людям, що для кожної особи є певне речення, певна низка слів, яка здатна її знищити. Коли Товстун розповів мені про Леона Стоуна, я усвідомив (це трапилося через багато років після того, як я збагнув сказане вище), що існує інше речення, інша низка слів, яка має силу зцілити людину. Якщо вам поталанить, ви отримаєте цю другу фразу, однак першу отримаєте напевне, можете на це розраховувати: саме так працює світ. Самі по собі, без додаткового навчання, люди вміють роздавати іншим це смертоносне речення, однак аби роздавати друге, потрібна спеціальна підготовка. Стефані підійшла дуже близько до цього, коли створила невеликий глиняний горщик «Ох Го» і подарувала його Товстунові як символ своєї любові, любові, яку вона не вміла висловити вербально.

Цікаво ось що: коли Стоун дав Товстунові отой машинопис, у якому містилися матеріали з кодексу, знайденого в Наг-Хаммаді, то чи знав він про те, наскільки для Товстуна важливі такі слова як «горщик» та «гончар»? Щоб знати про це, Стоун мав би володіти телепатичними здібностями. Що ж, у мене немає теорії, яка б це пояснювала. Звісно, у Товстуна вона є. Він вірить, що, як і Стефані, лікар Стоун був мікроформою Бога. Саме тому я й кажу, що Товстун майже зцілився, однак не зцілився повністю.

Втім, вважаючи милосердних людей за мікроформи Бога, Товстун принаймні підтримував зв’язок із добрим богом, а не зі сліпим, жорстоким і сповненим злоби. Це варто мати на увазі. Товстун був дуже високої думки про Бога. Якщо Логос був раціональним і Логос дорівнював Богу, то Бог мусив бути раціональним. Саме тому речення в Четвертому Євангелії про ідентичність Логоса є таким важливим: Kai theos en ho logos, що означає «і слово було Богом». У Новому завіті Ісус каже, що ніхто окрім нього не бачив Бога; тобто Ісуса Христа, Логос із Четвертого Євангелія. Якщо це правда, то те, з чим зустрівся Товстун, було Логосом. Однак Логос і є Бог; відтак зустрітися з Христом означає зустрітися з Богом. Мабуть, ще важливіше твердження зринає в книзі Нового Завіту, яку більшість людей не читає; вони читають євангелія та послання Павла, але кому спаде на думку прочитати перше послання апостола Івана?

Можна навіть сказати, що це найважливіше твердження в усьому Новому Завіті; безумовно, це найважливіше твердження з усіх, які мало-хто-знає. Будемо як він. Це означає, що людина ізоморфічна щодо Бога. Побачимо його таким, яким він є насправді. Відбудеться теофанія, принаймні з деким. Цим уривком Товстун міг обґрунтувати правдивість своєї зустрічі з Богом. Він міг стверджувати, що його зустріч із Богом була справдженням обіцянки, про яку йдеться в першому посланні Івана 3:2 — так позначають це біблієзнавці, це своєрідний код, який вони можуть миттєво розшифрувати, хоч він і видається таємничим. Як не дивно, але цей уривок перегукується з машинописом наг-хаммадського кодексу, який лікар Стоун передав Товстунові того дня, коли його виписували з Північного відділення. Людина й істинний Бог ідентичні — як ідентичні Логос та істинний Бог — однак божевільний сліпий творець і його зроблений через сраку світ відділяє людину від Бога. Те, що сліпий творець щиро вважає себе істинним богом, лише вказує на те, як далеко зайшла його схибнутість. Це гностицизм. У гностицизмі людина належить до Бога всупереч світу та його творцю (адже вони обоє божевільні, і неважливо, усвідомлюють вони це чи ні). Таким чином на своє запитання «Чи всесвіт ірраціональний і чи він ірраціональний тому, що ним керує ірраціональна свідомість?» Товстун отримав відповідь через лікаря Стоуна: «Так, все правильно, всесвіт ірраціональний, свідомість, яка ним управляє, також ірраціональна; але над ними є ще один Бог, істинний Бог, і він не ірраціональний; до того ж цьому істинному Богові вдалося перехитрити сили цього світу і він наважився зійти сюди, щоб допомогти нам. Ми знаємо його як Логос, який, на думку Товстуна, є живою інформацією».

Можливо, назвавши Логос живою інформацією, Товстун розкрив надзвичайну таємницю. Однак, можливо, і ні. Довести такі речі складно. Кого про це запитати? На щастя, Товстун запитав Леона Стоуна. Він міг запитати й когось із медпрацівників, і в такому випадку й досі перебував би в Північному відділенні, пив би каву, читав би й походжав би туди-сюди поряд із Даґом.

Це перевершувало все інше, перевищувало будь-який інший аспект, об’єкт або якість його зустрічі з божественним. Товстун зіштовхнувся з певною благою силою, яка вторглася в цей світ. Жоден інший термін не міг передати це значення: блага сила, хоч чим вона була, саме вторглася в цей світ, немов готовий до битви переможець. Це нажахало його, але водночас і сповнило радістю, оскільки він збагнув, що усе це означало. Допомога прийшла.

Можливо, всесвіт і ірраціональний, однак у нього вдерлося щось раціональне, немов злодій, що вдирається посеред ночі в будинок, де всі сплять; несподівано й у несподіваному місці. І Товстун його побачив, не тому, що мав у собі щось особливе, а тому, що воно хотіло, аби він його побачив.

Зазвичай воно лишалося замаскованим. Зазвичай, коли воно з’являлося, ніхто не міг відрізнити його від тла — воно містилося на тлі, саме так, на думку Товстуна, було правильно казати. Він також мав для нього ім’я. Зебра. Оскільки воно зливалося з оточенням. Це називається мімезисом. Або ще мімікрією. Так роблять деякі комахи; вони імітують інші речі; іноді інших комах — отруйних видів — або ж гілочки чи щось на кшталт цього. Деякі біологи та натуралісти висунули гіпотезу, що можуть існувати й вищі форми мімікрії, адже нижчі форми — тобто форми, які обманюють тих, кого і прагнуть обманути, але не нас — було виявлено по всьому світу.

А раптом існувала вища форма розумної мімікрії, така висока, що її не могла виявити жодна людина (або ж лише кілька людей були на це здатні)? А раптом її можна виявити тільки тоді, коли вона хотіла, щоб її знайшли? Що насправді означає, що її зовсім не виявляли, оскільки в такому разі вона сама виходила зі свого замаскованого стану й дозволяла себе помітити. «Помітити» у цьому випадку рівнозначне «теофанії». Приголомшена людина сказала б: «Я бачила Бога»,— тоді як насправді вона бачила лише високорозвинуту ультраземну форму життя, УЗФ, або ж позаземну форму життя (ПЗФ), яка прибула сюди якось у минулому... і, можливо, як припускав, Товстун, мирно спочивала впродовж двох тисяч років у кодексах з Наг-Хаммаді в поснулій зародковій формі як жива інформація. Це б пояснювало, чому свідчення про її існування раптово зникли приблизно у 70 році від Різдва Христового.

Запис 33 у журналі Товстуна (тобто в його екзегезі):

Самотність та біль враженого відчуттям втрати Розуму відчуває кожен складник всесвіту. Усі його складники живі. Відтак давньогрецькі мислителі були гілозоїстами.

«Гілозоїст» вірить, що всесвіт живий; це щось на кшталт ідеї панпсихізму, віри в те, що все одухотворене. Панпсихізм або гілозоїзм можна поділити на дві групи вірувань:

1) Кожен об’єкт живий незалежно від інших.

2) Усе є однією унітарною сутністю; всесвіт — це одна жива річ з однією свідомістю.

Товстун знайшов своєрідну золоту середину. Всесвіт складається з однієї неосяжної ірраціональної сутності, у яку вторглася життєва форма високого порядку, що маскується за допомогою надскладної мімікрії; відтак, так довго, як тільки захоче, вона здатна лишатися — нами — не поміченою. Вона імітує об’єкти та причинно-наслідкові процеси (саме це стверджував Товстун); не просто об’єкти, а й те, що ці об’єкти роблять. З цього ви можете зрозуміти, що в уявленні Товстуна Зебра була дуже великою.

Після того як Товстун впродовж цілого року аналізував свою зустріч із Зеброю, чи Богом, чи Логосом абощо, він спершу дійшов висновку, що вона вторглася в наш всесвіт; а ще через рік усвідомив, що вона поглинала — тобто пожирала — всесвіт. Зебра робила це за допомогою процесу, який дуже нагадував переосутнення[25]. Це чудо святого причастя, під час якого дві сутності, вино та хліб, непомітно стають кров’ю й тілом Христа.

Замість того, щоб бачити це в церкві, Товстун спостерігав цей процес у світі; і не у мікроформі, а у макроформі, іншими словами, у таких грандіозних масштабах, що він не міг би навіть припустити, де містяться його межі. Цілком можливо, що весь всесвіт охоплений невидимим процесом перетворення на Господа. І разом із цим процесом приходить не лише здатність сприймати та відчувати, а й нічим не затьмарений розум. Для Товстуна це було б неймовірним полегшенням. Він надто довго мирився з божевіллям, як у собі, так і поза межами себе. Ніщо б не могло подарувати йому більшу радість.

Навіть якщо Товстун і був психотиком, все-таки треба визнати, що це дуже дивний різновид психозу: вірити, ніби ти став свідком вторгнення раціонального в ірраціональне. Як таке лікувати? Відіслати вражену недугою особу знову на вихідні позиції? У такому разі тепер він буде відрізаним від раціонального. В сенсі терапії це безглуздо; це оксиморон, вербальна суперечність.

Однак тут міститься навіть ще більш базова семантична проблема. Припустімо, що я скажу Товстунові або Кевін скаже Товстунові: «Ти зустрівся не з Богом. Ти просто зустрівся з чимось, що має риси, характеристики, природу, сили, мудрість та милість Бога». Це нагадує жарт про схильність німців до подвійної абстракції; німецький знавець англійської літератури заявляє: «„Гамлета“ написав не Шекспір; його просто написала людина з прізвищем Шекспір». В англійській мові таке розрізнення є суто вербальним і позбавленим сенсу, хоча німецька мова здатна передати таку відмінність (і це пояснює деякі дивні риси німецької свідомості).

«Я бачив Бога», — стверджує Товстун, тоді як я, Кевін і Шеррі кажемо: «Ні, ти просто бачив щось схоже на Бога, щось точнісінько таке як Бог». Сказавши це, ми не лишаємося, щоб почути відповідь, як це зробив жартівник Пілат після свого запитання: «Що таке істина?»

Зебра увірвалася в наш всесвіт і почала спрямовувати на мозок Товстуна один за одним багаті на інформацію промені кольорового світла, які пронизали його череп, осліпили його й наїбнули його свідомість, приголомшили й ошелешили його, однак заразом наділили його неймовірним знанням. Взяти хоча б те, що воно врятувало життя Крістофера.

Якщо точніше, то вона не увірвалася сюди, щоб спрямувати на нього інформацію; вона увірвалася в наш всесвіт у далекому минулому. Тепер вона просто вийшла зі свого замаскованого стану; вона виявила себе як таку, що зливається з тлом, і вистрелила інформацією з такою швидкістю, що ми просто не здатні її обчислити; за наносекунди вона спрямувала на нього цілі бібліотеки інформації. І робила це впродовж восьми годин реального проминулого часу. У восьми годинах РПЧ міститься багато наносекунд. З неймовірною швидкістю в праву півкулю людського мозку можна завантажити просто таки гігантський обсяг графічної інформації.

З Павлом із Тарсуса трапилося щось схоже. Дуже давно. Багато що з цього він навіть не хотів із будь-ким обговорювати. Згідно з його власними словами, велика частина інформації, яку спрямували в його голову — прямісінько між очима, під час подорожі до Дамаска — померла разом із ним. Він так нікому її й не розповів. Всесвітом керує хаос, однак Павло знав, із ким він розмовляв. Він згадував про це. Зебра також повідомила Товстуну, хто вона така. Вона назвалася «Святою Софією», позначенням, яке тоді було Товстуну незнайоме. «Свята Софія» — це незвична іпостась Христа.

Люди й світ токсичні одне для одного. Однак Бог — істинний Бог — пронизав їх обох, він проник у людину і проник у світ, зробивши їх розсудливішими. Однак цей Бог, Бог іззовні, натрапив на запеклий опір. Облуди — омани божевілля — повсюдні і вони маскуються, вдаючи з себе свою цілковиту протилежність, тобто видають себе за здоровий глузд. Втім, ці маски стають дедалі прозорішими і з-під них проглядає божевілля. Це потворне видовище.

Ліки тут, поміж нас, але хвороба також. Як настирливо повторює Товстун: «Імперія ніколи не закінчилася». Приголомшливо відповідаючи на цю кризу, істинний Бог імітує всесвіт, тобто саме ту сферу, у яку він вторгся: він набуває подоби пагілля й дерев, а також баночок з-під пива, що лежать у каналізаційних канавах, він вдає з себе викинутий непотріб, мотлох, який ніхто вже не помічає. Криючись, Бог буквально влаштовує засідку на реальність, а також на нас. Бог самою істиною нападає на нас і ранить нас у своїй ролі антидота. Як може засвідчити Товстун, коли на тебе влаштовує засідку Живий Бог, — це дуже жаский досвід. Тому ми й кажемо, що істинний Бог має звичку себе приховувати. Минуло вже двадцять п’ять століть, відколи Геракліт написав: «Латентна форма керує очевидною формою» і «Природа речей має звичку себе приховувати».

Тож раціональне, немов зерно, сховане в ірраціональному лушпинні. Чому слугує це ірраціональне лушпиння? Запитайте себе, чого досягла Глорія своєю смертю: не з погляду її смерті стосовно неї, а з погляду тих, хто її любив. Вона відплатила їм за їхню любов... Власне, чим? Злобою? Це не доведено. Ненавистю? Також не доведено. Ірраціональним? Так, доведено. З погляду впливу її смерті на друзів — таких, як Товстун — тут не можна було розгледіти якоїсь чіткої мети, але мета там все-таки була: мета без мети, якщо ви здатні таке уявити. Її мотивом була відсутність мотиву. Тут йдеться про нігілізм. Під сподом усього, навіть самої смерті та прагнення смерті, лежить щось інше, і це щось інше є ніщо. Основним базовим шаром реальності є ірреальність; всесвіт ірраціональний тому, що він збудований не просто на сипучому піску, а на тому, що не існує.

Товстуну не буде жодної користі від того, що він дізнається, чому Глорія забрала його з собою, коли відійшла чи, принаймні, доклала максимум зусиль, аби це зробити. «Курво,— мовив би він, якби міг її запопасти,— просто скажи мені чому, чому, дідько б тебе побрав, чому?» На що всесвіт гулко б відповів: «Мої шляхи незбагненні, бідолашна людино». Іншими словами: «Мої шляхи не мають жодного сенсу, як і шляхи тих, хто в мені перебуває».

Коли його випустили з Північного відділення, те найгірше, що вже чекало на нього, було й досі милосердно приховане від Товстуна. Він не міг повернутися до Бет, тож до кого він мав податися, коли опинився у зовнішньому світі? Він пам’ятав, що під час його перебування У Північному відділенні, Шеррі, у якої й досі тривала ремісія, віддано його навідувала. Тому Товстун міцно вчепився за цей спогад, вважаючи, що якщо у цілому світі в нього і є хоча б один вірний друг, то це Шеррі Солвіґ. У нього миттю, мов яскрава зірка, народився план: він мешкатиме разом із Шеррі, розраджуючи її під час ремісії, а якщо ремісія закінчиться, то піклуватиметься про неї так само, як вона піклувалася про нього під час його перебування в лікарні.

Коли пізніше стала очевидною мотивація, яка рухала Товстуном, то виявилося, що лікар Стоун аж ніяк його не вилікував. Цього разу Товстун наближався до смерті швидше і з більшою майстерністю, аніж будь-коли до цього. Він став професіоналом з відшуковування болю; він засвоїв правила гри й навчився в неї грати. Охоплений божевіллям — яке перейняв від божевільного всесвіту, саме так він означив його у своєму аналізі, — Товстун навчився діяти так, щоб його затягувало вниз разом із кимось, хто прагнув померти. Якби він переглянув свій записник із адресами, то навряд чи зміг би знайти кращу кандидатуру, аніж Шеррі. «Дуже вигадливо», сказав би я йому, якби знав, яке майбутнє він планував собі під час перебування у Північному відділенні. «Цього разу ти перевершив сам себе». Я знав Шеррі; знав, що увесь свій час вона присвячувала одному-єдиному заняттю — намагалася знайти спосіб позбутися ремісії. Я знав це, бо вона повсякчас демонструвала злість та ненависть щодо лікарів, які її врятували. Однак я не знав планів Товстуна. Товстун зберігав їх у таємниці, навіть від Шеррі. «Я допоможу їй, — сказав Товстун самому собі десь у глибині своїх засмажених мізків. — Я допоможу Шеррі лишатися здоровою, однак якщо і коли вона захворіє знову, я буду поруч, готовий зробити для неї будь-що».

Якщо розкрити суть його помилки, то вона полягала ось у чому: Шеррі не просто планувала знову захворіти; як і Глорія, вона мала намір забрати з собою якомога більше людей — прямо пропорційно до їхньої любові до неї. Товстун її любив і, що навіть гірше, почував до неї вдячність. З цієї глини, з допомогою того схибленого гончарного круга, який вона використовувала замість мозку, Шеррі могла виготовити горщик, який розбив би на друзки все, що зробив Леон Стоун, що зробила Стефані і що зробив сам Бог. У кволому тілі Шеррі було більше сили, аніж в усіх цих сутностей разом узятих, включно із живим Богом.

Товстун вирішив прив’язати себе до Антихриста. І зробити це з найблагородніших з усіх мотивів: з любові, вдячності та бажання їй допомогти.

Це саме те, звідки черпають міць усі сили пекла: з найкращих людських поривань.

Оскільки Шеррі Солвіґ була незаможною, то мешкала у крихітній занедбаній однокімнатній квартирі без кухні; посуд їй доводилося мити під краном у ванній. На стелі красувалася велика пляма від води, яка з’явилася тоді, коли в помешканні поверхом вище протік туалет. Оскільки він кілька разів був у неї в гостях, Товстун знав це місце і вважав його депресивним. Йому здавалося, що якби Шеррі переїхала у гарну сучасну квартиру з кухнею, її настрій одразу б покращився.

Звісно, Товстуну ніколи й на гадку не спадало, що Шеррі навмисне знайшла собі таке помешкання. Занехаяна квартира була наслідком, а не причиною; вона могла відтворити такі умови будь-де, хоч куди б подалася — саме це Товстун врешті-решт і з’ясував.

Однак зараз він налаштував свій внутрішній ментальний та фізичний конвеєр так, щоб виробляти нескінченні партії хороших вчинків щодо людини, яка частіше ніж будь-хто інший навідувалася до нього, поки він перебував у відділенні інтенсивної кардіотерапії й пізніше у Північному відділенні. У Шеррі були офіційні документи, які підтверджували, що вона християнка. Вона двічі на тиждень приймала причастя і мала намір одного дня приєднатися до релігійного ордену. Також вона зверталася до свого священника на ім’я. Хіба можна бути побожнішим?

Товстун кілька разів розповідав Шеррі про свою зустріч із Богом. Це не справило на неї враження, оскільки Шеррі Солвіґ вірила, що з Богом можна зустрітися тільки через певні канали. У неї був доступ до таких каналів, тобто до її священника Ларрі.

Якось Товстун зачитав Шеррі уривок з енциклопедії «Британніка» про «тему таємничості» у писаннях Марка та Матвія, уявлення про те, що Христос навмисне приховав своє вчення, виклавши його у формі притч, аби юрба — тобто натовп чужинців — його не зрозуміла і відповідно не була врятована. Згідно з таким поглядом або темою, Христос хотів, аби врятованим було лише невелике коло його послідовників. У «Британніці» це обговорювалося цілком відкрито.

— Це повна фігня, — сказала Шеррі.

— Ти хочеш сказати, що помиляється «Британніка»? Чи, може, Біблія? У «Британніці» просто...— мовив Товстун.

— У Біблії про це немає ні слова, — відказала Шеррі, яка читала Біблію буквально повсякчас, чи принаймні завжди мала її під рукою.

Товстунові знадобилося багато годин, перш ніж він відшукав відповідну цитату в Луки; нарешті він її знайшов і показав Шеррі.

— Я запитаю в Ларрі, чи це раптом не одне з перекручених місць у Біблії, — сказала Шеррі.

— Шеррі, чому б тобі не вирізати всі частини Біблії, з якими ти погоджуєшся, і не склеїти їх докупи? — роздратовано запитав Товстун, закипаючи від люті. — Тоді тобі не доведеться мати справу з усім іншим.

— Не будь таким буркотуном, — сказала Шеррі, яка саме розвішувала одяг у своїй крихітній шафі.

Незважаючи на це, Товстун уявляв собі, що його та Шеррі поєднує певний базовий зв’язок. Вони обоє погоджувалися, що Бог існує, що Христос помер, аби врятувати людину; а люди, які в це не вірили, не розуміли, що насправді відбувається. Він звірився їй, що бачив Бога, і Шеррі поставилася до цієї новини цілком спокійно (тоді вона саме щось прасувала).

— Це називається теофанія, — сказав Товстун. — Або епіфанія.

— Епіфанія, чи Богоявлення, — відказала Шеррі, допасовуючи свій голос до повільного темпу прасування, — це свято, яке святкують шостого січня, відзначаючи хрещення Ісуса Христа. Я завжди на нього ходжу. А ти чому не ходиш? У цей день служба дуже гарна. Знаєш, я якось чула один жарт... — жебоніла вона далі своїм гулким голосом.

Почувши це, Товстун отетерів. Він вирішив змінити тему; тепер Шеррі вже розповідала про те, як Ларрі — який для Товстуна був отцем Мінтером, — якось пролив під час обряду вино на жінку, яка саме приймала причастя, стоячи навколішки, і воно потекло у глибоке декольте її сукні.

— Як гадаєш, Іван Хреститель був ессеном?[27] — запитав він у Шеррі.

Шеррі Солвіґ ніколи й за жодних обставин не була готова визнати, що вона не знає відповіді на якесь теологічне запитання; найближче вона підходила до цього, коли її відповідь набирала форми: «Запитаю у Ларрі».

— Іван Хреститель був Іллею, який повернувся, перш ніж прийшов Христос, — спокійно відказала вона Товстунові. — Про це запитували у Христа, і він відповів, що Іван Хреститель — це Ілля, якого було обіцяно.

— Однак чи був він ессеном?

— Хіба ессени не мешкали біля Мертвого моря? — запитала Шеррі, припинивши на якусь мить прасувати.

— Так, у печерах Кумран Ваді[28].

— А твій друг єпископ Пайк хіба помер не біля Мертвого моря?

Товстун був знайомий із Джимом Пайком і завжди з гордістю розповідав про це іншим, якщо знаходив відповідний привід.

— Так, — сказав він. — Джим і його дружина поїхали в пустелю біля Мертвого моря на «форді» Cortina. У них з собою було лише дві пляшки кока-коли. Більш нічого.

— Ти мені вже розповідав, — сказала Шеррі, знову беручись за прасування.

— Я ніколи не міг збагнути, — мовив Товстун, — чому вони не випили воду з радіатора. Саме це й варто зробити, якщо твоя машина виходить з ладу посеред пустелі і ти не можеш їхати далі.

Вже багато років Товстун розмірковував про смерть Джима Пайка. Він невиразно уявляв собі, що вона була якось пов’язана з убивствами братів Кеннеді та Мартіна Лютера Кінґа, хоча й не мав щодо цього жодних доказів.

— Можливо, у радіаторі їхнього автомобіля був антифриз? — сказала Шеррі.

— У пустелі біля Мертвого моря?

— Останнім часом у мене барахлить машина, і працівник заправки Exxon на Сімнадцятій вулиці сказав, що в мене розхитане кріплення двигуна. Це щось серйозне?

— Не знаю, — відказав Товстун, якому аж ніяк не хотілося розмовляти про стару розбиту тарандайку Шеррі, натомість йому кортіло й далі теревенити про Джима Пайка. Він задумався, як знову повернути розмову до загадкової смерті свого друга, однак йому нічого не спало на гадку.

— Ох ця клята машина, — мовила Шеррі.

— Ти ж не заплатила за неї ані цента; той чоловік тобі її просто віддав.

— Нічого не заплатила? Та він змусив мене почуватися так, ніби я йому належу за те, що він віддав мені ту сучу машину.

— Нагадай мені ніколи не віддавати тобі машину, — сказав Товстун.

Того дня усі підказки вже лежали на видноті. Якщо ти робив щось для Шеррі, вона вважала, що мала б почуватися вдячною — хоч так і не почувалася, — і вона сприймала це як тягар, обов’язок, до якого ставилася з презирством. Однак на такий випадок у Товстуна вже було в запасі готове пояснення, яке він одразу ж почав застосовувати. Він допомагав Шеррі не заради того, щоб отримати щось у відповідь, ergo[29] він не очікував на вдячність. Ergo, він не мав нічого проти, якщо вона її не виявляла.

Чого він не помічав, так це того, що з її боку не лише не було вдячності (з чим він психологічно ще міг дати собі раду), а що замість неї вона виявляла відверту злобу. Товстун зауважив це, однак списав такі прояви на звичайну роздратованість, своєрідний різновид нетерплячості. Він не міг повірити, що хтось здатний відповідати злобою на допомогу. Тому й не зважав на те, що підказувало йому його чуття.

Якось, коли я читав лекцію в Каліфорнійському університеті у Фуллертоні, один зі студентів попросив мене дати стисле й просте визначення реальності. Я трохи поміркував і відповів: «Реальність — це те, що не зникає, коли ти перестаєш у нього вірити».

Товстун не вірив, що Шеррі відповідала злобою на допомогу, яку їй надають. Однак така нездатність повірити нічого насправді не змінювала. Відтак її реакція була частиною тієї структури, яку ми називаємо «реальністю». Подобалося йому це чи ні, однак Товстунові так чи інакше потрібно було якось давати собі з цим раду, або ж взагалі перестати бачитися з Шеррі.

Його відвідини Шеррі в її занедбаному помешканні в Санта-Ані були однією з причин, чому Бет залишила Товстуна. Товстун зміг переконати себе, що навідується до неї з милосердя. Насправді ж його переповнювала хіть, оскільки він уже не цікавив Бет у сексуальному плані й тому, як то кажуть, нічого від неї не отримував. З багатьох поглядів Шеррі видавалася йому надзвичайно вродливою. Власне кажучи, Шеррі й була вродливою; ми всі з цим погоджувалися. Під час хіміотерапії вона носила перуку. Девід сприйняв перуку за справжнє волосся і часто робив Шеррі компліменти щодо її зачіски, що неабияк її тішило. Нам ця ситуація здавалося макабричною, до того ж як з її боку, так і з його.

У своєму дослідженні того, яких форм мазохізм набуває в сучасному суспільстві, Теодор Райк висловлює цікаву думку. Мазохізм значно поширеніший, ніж ми вважаємо, бо часто проявляється у прихованій формі. Базовий динамізм тут ось який: людина бачить щось погане, що неминуче трапиться з нею в майбутньому. Вона не має змоги зупинити цей процес і тому почувається безпорадною. Це почуття безпорадності породжує потребу отримати хоч трохи контролю над тим болем, який чекає на неї, — тут згодиться будь-який різновид контролю. Це звучить логічно; суб’єктивне відчуття безпорадності є боліснішим за те нещастя, яке насувається на людину. Тож людина бере ситуацію під контроль у єдиний доступний їй спосіб: вона робить усе можливе, щоб спричинити це майбутнє нещастя, вона його прискорює. Такий прояв активності створює фальшиве враження, ніби людина насолоджується болем. Але це не так. Річ просто у тому, що вона більше не може терпіти свою безпорадність або ж гадану безпорадність. Однак у процесі отримання контролю над неминучим нещастям вона автоматично стає агедоністичною (це означає, що вона стає нездатною або ж не хоче відчувати насолоду). Агедонія настає поступово й непомітно. За кілька років вона бере людину під контроль. Наприклад, людина набуває звичку відкладати задоволення на потім; це один з етапів у загальному процесі розвитку агедонії. Коли людина здобуває здатність відкладати задоволення на потім, у неї з’являється відчуття самоконтролю; вона стає стоїчною, дисциплінованою й не піддається миттєвим поривам. Вона усе контролює. Контролює себе в сенсі контролю над своїми поривами і контролює зовнішню ситуацію. Вона стає контрольованою людиною та людиною, яка контролює. Незабаром вона йде ще далі й починає контролювати інших людей, які є частиною ситуації. Так вона стає маніпулятором. Звісно, свідомо вона про це навіть не здогадується; вона прагне лише одного — послабити власне почуття безсилля. Однак намагаючись його послабити, вона підступно пригнічує свободу інших. Але, попри все це, вона не отримує від цього задоволення, не отримує жодного психологічно позитивного набутку; усе, що вона здобуває, є за своєю суттю негативним.

Шеррі Солвіґ захворіла на рак, рак лімфатичної системи, однак завдяки героїчним зусиллям лікарів у неї почалася ремісія. Втім, у стрічках пам’яті її мозку були закодовані дані про те, що хворі на лімфому пацієнти, у яких почалася ремісія, врешті-решт знову захворюють. Вони не видужали; їхня недуга в якийсь таємничий спосіб перейшла з видимого стану у своєрідний метафізичний стан, у лімб. Вона тут, але заразом її немає. Тож попри те, що зараз вона почувалася добре, Шеррі (як підказував їй її мозок) носила в собі заведений годинник, і коли цей годинник спрацює, вона обов’язково помре. Цьому ніяк не можна було зарадити, хіба що намагатися всіма силами спровокувати другу ремісію. Однак навіть якби в неї розпочалася друга ремісія, то ця ремісія також згідно з тією самою логікою, підкоряючись тому самому невблаганному процесу, колись би закінчилася.

Час мав над Шеррі абсолютну владу. І час приготував для неї лише один можливий кінець: смерть від раку. Ось як її мозок розклав по полицях усю ситуацію; він дійшов висновку і, хоч як добре вона себе почувала чи хоч що відбувалося у її житті, цей факт залишався непорушною константою. Відтак, статус хворого на рак пацієнта, у якого розпочалася ремісія, є більш увиразненим різновидом того статусу, у якому перебувають усі люди; так чи інакше, але врешті нам усім доведеться померти.

У глибині душі Шеррі повсякчас думала про смерть. Усе інше, усіх людей, об’єкти та процеси було зведено до статусу тіней. Ба гірше, коли вона розмірковувала про інших людей, то розмірковувала про несправедливість всесвіту. Вони не були хворі на рак. А це означало, що з психологічного погляду вони були безсмертними. Це було несправедливо. Усі змовилися між собою, щоб позбавити її молодості, щастя і, врешті-решт, самого життя; замість цього інші люди звалили на неї тягар безмежного болю й, мабуть, таємно цим насолоджувалися. «Насолоджуватися» і «насолоджуватися цим» у підсумку зводилося до того самого зла. Відтак у Шеррі був мотив прагнути, аби світ поглинуло пекло — і бажано весь одразу.

Звісно, вона ніколи не говорила про це вголос. Через рак вона стала повністю агедоністичною. Як можна поставити під сумнів таку поведінку? Якщо мислити логічно, то, поки тривала її ремісія, Шеррі мала б витискати з життя кожну найменшу насолоду, однак, як з’ясував Товстун, свідомість не функціонує логічно. Шеррі марнувала час, очікуючи на мить, коли її ремісія закінчиться.

З цього погляду вона не відкладала насолоду на потім; вона прямо зараз насолоджувалася своєю лімфомою, яка незабаром мала повернутися.

Товстун не розумів цього складного мисленнєвого процесу. Він бачив лише молоду жінку, яка багато настраждалася і якій в житті страшенно не поталанило. Йому здавалося, що він може покращити її життя. Зробити таке було б правильно. Він би любив її, любив себе, а Бог любив би їх обох. Там, де Товстун бачив любов, Шеррі бачила біль та смерть, які насувалися на неї і яким вона ніяк не могла зарадити. Важко уявити собі зустріч двох менш схожих між собою світів.

У підсумку (як сказав би Товстун), сучасний мазохіст не насолоджується болем; він просто не може терпіти відчуття безпорадності. «Насолоджуватися болем» — це семантична суперечність, як сказали б деякі філософи та психологи. «Біль» визначають як те, що сприймається нами як щось неприємне. «Неприємне» ж визначають як щось, чого ми не хочемо. Спробуйте визначити його якось інакше і побачите, куди це вас заведе.

«Насолоджуватися болем» означає «насолоджуватися тим, що ви вважаєте неприємним». Райк добре все збагнув; він розшифрував те, що лежить в основі прихованого мазохізму наших днів... і побачив, що він властивий майже кожному з нас, у тій чи іншій формі і тією чи іншою мірою. Він став повсюдним.

Правду кажучи, Шеррі не можна було звинуватити в тому, що вона насолоджувалася раком. Або ж навіть у тому, що хотіла захворіти на рак. Однак вона вірила, що в колоді, яка лежала перед нею, схований десь глибоко поміж інших карт, на неї чекав рак; щодня вона перевертала по одній карті, і щодня рак так і не з’являвся. Однак якщо ця карта була в колоді, а ти перевертав карту за картою, то зрештою перевернеш і карту з раком, і на цьому гра закінчиться.

Тому аж ніяк не з власної провини Шеррі була ідеальним кандидатом на те, щоб наїбнути життя Товстуна так, як ще нікому не вдавалося цього зробити. Відмінність між Глорією Кнудсон і Шеррі була очевидною; Глорія прагнула померти з винятково уявних причин. Тоді як Шеррі буквально померла б, хотіла вона цього чи ні. Глорія мала змогу припинити свою згубну гру зі смертю будь-якої миті, варто лиш їй було цього психологічно захотіти, а от Шеррі не мала. Складалося враження, немов після того, як вона розлетілася на шматки, ударившись об тротуар біля будівлі Синанону в Окленді, Глорія народилася знову, однак тепер стала вдвічі більшою й мала вдвічі більше ментальної сили. Тим часом, з огляду на те, що Бет залишила його, забравши з собою Крістофера, Конолюб-Товстун змарнів, зменшившись вдвічі порівняно зі своїм звичним розміром. Тож шанси на оптимістичну розв’язку були примарними.

Справжньою причиною того, чому Товстуна приваблювала Шеррі, було його сплетіння зі смертю, яке розпочалося ще з Глорії. Однак, уявляючи собі, ніби лікар Стоун його вилікував, Товстун тепер виходив у світ з піднятими вітрилами й новою надією — виходив прямісінько в божевілля та смерть; він так нічого й не навчився. Це правда, кулю з його тіла дістали, і рана загоїлася. Однак він був цілком готовий отримати ще одну, він навіть з нетерпінням на неї очікував. Він просто дочекатися не міг, коли переїде до Шеррі й врятує її.

Як пам’ятаєте, бажання допомагати іншим було однією з двох базових речей, від яких Товстуну вже давно радили відмовитись; допомагати людям і вживати наркотики. Він більше не вживав наркотики, однак тепер спрямував усю свою енергію та ентузіазм на те, щоб допомагати людям. Краще б він і далі ковтав наркоту.