Весь світ у кишені

І

Наступного ранку об одинадцятій Кітсон саме виїжджав із міста на Морґановому «б'юіку». Він прямував до Марлоу, і на нього чекала поїздка завдовжки шістдесят миль Десятою автострадою.

Поруч сиділа Джинні, яку можна було ледь впізнати. Вона виглядала так, як і мала: молоденька дівчина, котра тільки-но вийшла заміж і весело чекає на початок медового місяця. Проста літня сукенка надавала їй якогось невинного шарму. Вираз обличчя красуні пом'якшився, й вона була на диво балакучою.

Кітсона дещо шокувала така зміна. Сам він також трохи помучився зі своєю зовнішністю й тепер справляв враження доволі успішного молодика, який щойно одружився й почувається збентежено від того, що всі знають, що він їде у медовий місяць.

Морґан привіз «б'юік» із підготованим буксиром до Кітсонового дому. Джипо їхав за ним на «Лінкольні» й мало не просльозився від розчулення, коли побачив, як від'їжджають Алекс і Джинні.

— Вони наче створені одне для одного, правда ж? — мовив він до Морґана, дивлячись вслід «б'юіку», який набирав швидкість. — Вона не така сувора, як намагається вдавати. Дівчина з таким тілом просто створена для кохання. Вони й справді схожі на пару, що вирушає в медовий місяць. І діти у них могли б бути такі красиві.

— Годі вже кукурікати! — гарикнув Морґан. — Що з тобою таке? Базікаєш, наче стара баба.

Джипо розвів руками й стенув плечима.

— Ну так, я базікаю. Звісно, можу й замовкнути. Але якщо в цьому світі не лишиться й крихти любові, де ж тоді взятися щастю?

— Ну ж бо, нам працювати потрібно. Відвези мене до Еда додому, — насупився Френк.

Морґану не до душі були ці сльозливі розмови: попереду чекала небезпечна справа, тож не було коли розпускати нюні.

Блек мешкав у двокімнатній квартирі в будинку з піщаника. Його вікна виходили на річку.

Морґан піднявся ліфтом на четвертий поверх, пройшов коридором і натиснув на дзвінок до Блека.

Запала тиша. За якийсь час Блек відчинив двері.

На ньому була чорна піжама з білою облямівкою й вишитими білою ниткою його ініціалами на кишені. Волосся чоловіка було скуйовдженим, повіки — важкими, а очі — осоловілими.

— О боже! — промимрив він, витріщаючись на Морґана. — Котра година?

Морґан ступив у квартиру й заштовхав Блека назад, до маленької, затишно вмебльованої, однак неприбраної вітальні. На сидінні біля вікна стояв ряд порожніх пляшок від віскі й джину. Кімнату виповнював затхлий запах диму й парфумів, від яких Морґан зморщив носа.

— Тут смердить, як у борделі, — буркнув він. — Не можеш відчинити вікно?

— Так, звісно, — Блек підійшов до вікна й відчинив його навстіж. Він поглянув на годинник над каміном і побачив, що було двадцять хвилин по одинадцятій. — Ти трохи зарано. Кітсон поїхав?

— Вони поїхали, — сказав Френк і поглянув на двері в спальню. — Там хтось є?

Ед сором'язливо всміхнувся.

— Вона спить. Немає чого перейматися через неї.

Морґан простягнув руку вперед і, засунувши палець в нагрудну кишеню Блекової піжами, підтягнув сонного Еда ближче.

— Слухай-но, Еде, справа серйозна. Вчора вночі ти не дуже добре показав себе. Тобі треба набагато більше старатися, а то я надалі не потребуватиму твоєї допомоги. Доки ми не обкрутимо діла, забудь про жінок і пиятику. Виглядаєш так, наче тебе виблював кіт.

Блек відсахнувся. Його обличчя напружилося.

— Не розмовляй зі мною так, Френку.

— Розмовлятиму, як захочу, друзяко. Хочеш, аби тобі надерли дупу, так і скажи. Влаштую це в будь-який час. Не скоро забудеш. Або ти виконуєш мої накази, або забираєшся геть.

Від виразу його порожніх чорних очей у Блека схолола кров.

— Згода, згода, — квапливо сказав він. — Я намагаюся.

— Намагайся, — відказав Морґан.

Блек відійшов.

— Було щось у газетах про минулу ніч?

— Пусті балачки. Усі були так налякані, що не змогли надати копам жодного опису. Гадаю, нам вдалося вийти сухими з води. Я хочу, щоб ти зараз поїхав до Джипо. Він там поки підбирає анкерні болти для сталеварних робіт, але скоро йому знадобиться допомога. Їдь туди, згода?

— Гаразд, — невдоволено буркнув Блек. Працювати із самого ранку йому дуже не хотілося.

— І рухайся! — гарикнув Морґан. — Я іду до Дьюкаса за автоматичною гвинтівкою. Така є в Ерні, і він готовий її продати.

— Звісно, — сказав Блек, — я поїду просто зараз.

Коли Морґан пішов, Блек вилаявся про себе й рушив до спальні. Перетнувши темну кімнату, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. Сильний потік сонячного світла торкнувся обличчя дівчини, що лежала в ліжку.

— Заради бога, Едді, — запротестувала дівчина, а тоді сіла, примружившись. Її темне волосся густим чубом спадало на обличчя. У дівчини були великі блакитні очі й дрібні риси обличчя. Жовта піжама підкреслювала її гарне тіло.

— Збирай манатки, крихітко, — буркнув Блек, натягуючи сорочку. — У мене справи. Ну ж бо! Ворушися!

— Але ж, Еде, я смертельно втомлена. Якщо тобі треба піти, я можу просто лишитися. Чому ж ні?

— Ні! Саму я тебе тут не лишу. Ну ж бо! Пензлюй звідси!

Дівчина на ім'я Глорія Довсон застогнала, скинула простирадло й вилізла з ліжка. Тоді потягнулася, позіхнула й непевними кроками пішла до ванної.

— Що за паніка, любчику? — запитала вона, пальцями причісуючи темне волосся. — То твій коханець приходив?

Блек заходився приводити до ладу бороду електричною бритвою.

— Годі вже! Одягайся і шуруй! — гарикнув він. — Я кваплюся!

Дівчина зняла піжаму й ступила під душ.

— Іноді мені застрелитися хочеться, — вона намагалася перекричати шум води. — Завжди одне й те саме. Усе починається добре: ніжна музика, ніжне світло й ніжні слова, а потім раптом ось таке: одягайся і шуруй. Як ти розмовляєш з дівчиною? Чоловік моєї мрії! Прекрасний принц!

— Припини скиглити й ворушися! — роздратовано буркнув Блек.

Він відключив бритву й зайшов до кухні, щоб розігріти трохи кави. Голова боліла, а горло шкрябало так, наче він проковтнув їжака. Ед шкодував, що так нажлуктався минулої ночі, та його нерви тоді були на межі. А ще шкодував, що запросив до себе Глорію. Він розумів, що все це могло справити на Морґана погане враження.

Чоловік налив собі чашку кави й знайшов пачку аспірину. Ковтаючи три таблетки, він із прикрістю зауважив, як тремтять руки. Коли Ед уже допивав каву, на кухню зайшла одягнена Глорія.

— Ммм... Кава. Налий мені чашку, любий.

— Нема часу, треба забиратися. Поп'єш каву дорогою.

— Зачекай-но хвильку, Едді, — гірка нотка в її голосі змусила Блека озирнутися. — Щойно заходив Морґан, правда? Про що це він там таке «велике» говорив? Що цей тип мав на увазі?

Блек здивувався й тривожно зиркнув на Глорію.

— Не пхай свого носа до чужого проса, — гарикнув він. — Почула? Це зовсім не твоя справа.

— Едді, будь ласка, послухай мене, — Глорія торкнулася долонею його руки. — Морґан ще той лиходій. Я багато всілякого чула про нього. Він усе життя тільки те й робить, що влазить у халепи. Він пішов уже на все, окрім убивства, але навіть і це на підході, згадаєш моє слово. Благаю, Едді, не зв'язуйся з ним. Так тільки проблем собі на голову накличеш.

Ось уже три місяці Блек регулярно спав із Глорією. Вона йому сподобалася. Ед уперше зустрів людину, яка цікавилася ним самим, без жодних меркантильних бонусів. Але це не означало, що він дозволить дівчині наказувати, що робити і з ким мати справу.

— Облиш це, зрозуміла? — гарикнув він. — Займайся своїми справами, а я займатимуся своїми. Збирайся вже.

Вона безпорадно стенула плечима.

— Ну гаразд, любий, але пам'ятай, що я сказала. Морґан віщує великі проблеми, і тобі не варто з ним зв'язуватися.

— Добре-добре, він віщує великі проблеми, — нетерпляче повторив Блек. — Ну ж бо, заради бога! Я кваплюся!

— Побачимося ввечері?

— Ні. Я заклопотаний. Я зателефоную тобі. Може, наступного тижня, але не раніше.

Ґлорія схвильовано глянула на Еда.

— Отже, ви щось плануєте з ним. Ох, Едді, ну будь ласка.

Взявши дівчину за руку, Блек виштовхав її з квартири й замкнув двері. Повертаючи ключ, він сказав:

— Ти стулиш пельку? Я не повторюватиму двічі. Дівок навколо багато. Запам'ятай це.

— Добре, Едді. Я можу хіба тільки попередити тебе, але якщо ти вважаєш саме так...

— Я вважаю саме так, — сказав він, квапливо збігаючи сходами вниз. — Просто стули пельку.

Коли вони дійшли до центрального входу, дівчина сказала:

— Я чекатиму на тебе. Але не барися.

— Угу, — байдуже гмикнув Блек, махнув їй рукою і швидким кроком рушив до автобусної зупинки.

Сидячи в автобусі й підставляючи сонячному промінню обличчя, Блек подумки повернувся до Джинні. Оце так дівчина! Як же вона відрізняється від Глорії. Яка витримка! Якщо Джинні гарно вдягнути, вона стане розкішною, тоді як у Глорії будь-хто міг би впізнати шльондру.

Він насупився від думки, що Кітсон лишився з красунею сам на сам, ще й грає роль нареченого. Не те щоб будь-хто при здоровому глузді розглядав цього сучого покидька як справжнього суперника, але... Блек потер зболілу щелепу. Гнів спалахнув у Едових очах, коли той пригадав, як Кітсон його вдарив. Настане час — і Блек поквитається. Кітсон ще пошкодує, що зацідив йому.

Коли автобус під'їхав до зупинки біля майстерні Джипо, Ед досі міркував про Джинні. Крокуючи нерівною дорогою, він намагався уявити, які слова підбирає для неї Кітсон.

Насправді ж Кітсон практично не знав, як розмовляти з Джинні, а тому розмірковував про відрізок дороги завдовжки шістдесят миль, які йому доведеться здолати з дівчиною в збентеженому мовчанні.

Зазвичай він був дуже балакучим з дівчатами, але Джинні наче щось йому поробила. Вона вселила в нього комплекс меншовартості й зав'язала язик у тугий вузол. Водночас вона хвилювала його так, як жодна інша дівчина до того.

На щастя, балакучою виявилася вона. Щоправда, якимись спазматичними ривками. Ставила йому несподівані питання про дні на рингу, розпитувала, чи пригадував він тих чи інших спортсменів, які були визнаними у свій час у боксі, й цікавилася його думкою про них.

Кітсон відповідав ухильно. Його обличчя напружувалося від зосередження, адже він намагався давати розумні відповіді. Потім вони їхали три-чотири милі в тиші, а тоді Джинні знову ставила запитання.

Раптом вона спитала:

— Що ти робитимеш із грішми, коли ми їх отримаємо?

Поглянувши на нього, дівчина поклала одну струнку ногу на іншу. На мить молодик побачив її коліна. Вона кокетливо підправила спідницю, привернувши цим Кітсонову увагу. Йому довелося повернути кермо, щоб втримати машину рівно.

— Я ще їх не отримав, — відказав він. — А тому так далеко загадувати не буду.

— Ти ж насправді не віриш, що отримаєш їх, правда?

Алекс завагався, а тоді повільно, не відриваючи погляду від дороги, мовив:

— Якщо нам усе вдасться, то це буде просто величезний талан. Я знаю. Я ж працював із Томасом і Дірксоном. Вони не здадуться.

— Це залежить від нас, — спокійно відказала Джинні. — Вони здадуться, коли побачать, що ми не жартуємо. Та це й не має значення. Нам до снаги впоратися з ними. Ці гроші ми отримаємо, я впевнена.

— Якщо нам дуже поталанить, — повторив Кітсон. — План, звісно, хороший. Сховати броньовик у фургоні — розумна ідея, але це не означає, що нам вдасться відчинити ту кляту сталеву коробку. А навіть якщо й пощастить і ми відчинимо панцерник, то що робити з такими грішми? Двісті тисяч баксів — до біса зелених! У банк їх не покладеш — копи саме на цей хід і сподіваються. А з такою купою готівки куди подітися?

— Покласти її у сховище депонованих цінностей, — відказала Джинні. — Це ж не складно, правда?

— А наскільки це мудро? Минулого року один тип пограбував банк і запхав гроші в таке сховище. Копи просто повідчиняли кожне банківське сховище у місті й таки знайшли здобич, — мовив на те Кітсон, так стискаючи великими долонями кермо, що аж кісточки побіліли.

— То не клади їх у сховище у цьому місті. Відвези до Нью-Йорка, Фріско[9] чи навіть якогось містечка далеко звідси. Вони ж не відчинять усіх сховищ у країні?

— Але ж їх потрібно ще туди довезти, — похмуро відказав молодик. — Ти тільки уяви ці гроші! Це ж ціла валіза! Прикинь: ось ти сідаєш у потяг з валізою зелених — і не знаєш, обшукуватимуть пасажирів чи ні. Коли ми провернемо цю справу, напруга сягне максимуму, і копи не зупиняться ні перед чим, аби повернути вкрадене.

— Ти накличеш на нас лихо, — відповіла Джинні. Алекс здивувався тривожним ноткам у її голосі. — Якщо ти саме такої думки про цю роботу, чому ж проголосував «за»?

А ось у цьому Кітсон точно не мав наміру їй зізнаватися.

— Забудь, — мовив він. — Я просто базікаю, як любить казати Френк. Гадаю, все спрацює добре. А що ти робитимеш зі своєю часткою?

Джинні відкинулася назад, поклавши голову на своє сидіння і трішки задерши підборіддя. Кітсон милувався її відображенням у вітровому склі й думав про те, яка ж дівчина прекрасна.

— О, в мене багато планів, та навряд чи вони тебе зацікавлять, — відказала Джинні. — Із грішми так багато всього можна зробити. Минулого року помер мій батько. Якби він мав достатньо грошей, то, може, б іще й жив. Я тоді працювала білетеркою в кінотеатрі й нічим не могла йому допомогти. Коли він помер, я пообіцяла собі, що ніколи не опинюся в його становищі. Саме тоді й вигадала план пограбувати броньовик.

Кітсона заінтригувала ця несподівана, непрошена відвертість. Його надзвичайно вразило, що дівчина наважилася на таке.

— А звідки ти взагалі дізналася про броньовик і зарплатний фонд? — запитав він.

Джинні почала було щось казати, а тоді несподівано змовкла.

Запала тиша. Коли Кітсон зиркнув на неї, то побачив, що її обличчя знову перетворилося на закляклу холодну маску.

— Не подумай, що я випитую, — квапливо сказав Алекс. — Просто цікаво стало. Але забудь. Насправді я й не хочу цього знати.

Джинні глянула на нього байдужими бірюзовими очима, а тоді нахилилася вперед і ввімкнула радіо. Налаштувавши приймач, вона обрала хвилю з танцювальною музикою, збільшила гучність, відкинулася назад і почала постукувати ніжкою в ритмі мелодії.

Кітсон збагнув, що це прозорий натяк: більше вона не розмовлятиме. Розгніваний на самого себе, Алекс натиснув на газ.

За двадцять хвилин він зупинився біля «Трейлер-центру».

«Круті тачки та Трейлер-центр» розташовувався на головній автостраді, за півмилі від центру Марлоу. Він складався з великого полігона з уживаними машинами, численними фургонами й охайною дерев'яною біло-зеленою хижкою, що виконувала роль головного офіса.

Кітсон іще не встиг зупинити «б'юік», як із дерев'яної хижки квапливо вискочив молодик. Алекс терпіти таких не міг. Чоловік був привабливий, засмаглий, зі світлим хвилястим волоссям, у білому тропічному костюмі, кремовій сорочці й полум'яно-червоній краватці. Тонке бронзове зап'ястя прикрашав золотий браслет із годинником «Омеґа».

Він поспішив до машини під'їзною доріжкою, наче працьовита бджола, яка побачила дивовижну квітку й хоче добути з неї мед. Швидкими кроками він підійшов до пасажирських дверцят «б'юіка» й відчинив їх, пропускаючи Джинні. Він так широко й доброзичливо всміхнувся до неї, що Кітсона охопило непереборне бажання відлупцювати його.

— Ласкаво прошу до «Трейлер-центру», — сказав чоловік, допомагаючи Джинні вийти з авто. — Як мудро з вашого боку приїхати до нас! Ви ж шукаєте фургон? Потрібніших людей вам не знайти!

Вилазячи з машини, Кітсон насупився. Дзижчання цього красунчика добряче його дратувало.

— Дозвольте відрекомендуватися, — продовжив чоловік, квапливо обійшовши авто й потиснувши в'ялу руку Кітсона.

— Маєте рацію, — відповіла Джинні, яка раптом знову стала молодою і веселою. — Ми шукаємо фургон, правда ж, Алексе?

— Ви прийшли за адресою, — з осяйною усмішкою відповів продавець. — Мене звати Гаррі Картер. Це важливий момент для вас, але запевняю, можете розслабитися. Ми завжди продаємо лише те, що точно задовольняє клієнтів. У нас є фургони на всі смаки. Що цікавить вас?

Кітсон буркнув:

— Щось дешеве.

— У нас є різні ціни, — сказав Картер, не відриваючи погляду від довгих струнких ніг Джинні. — Може, пройдімося навколо? Ви поглянете, що у нас є, а я назву ціну будь-чого, що впаде вам у око.

Вони рушили за ним стежиною між кущами, що вела до вишикуваних у два ряди фургонів. Знадобилося трохи часу, аби знайти саме той, якого й шукав Кітсон. Фургон мав сягати не менше шістнадцяти футів завдовжки й мати не дуже розкішне начиння. Алекс побачив такий усередині другого ряду й зупинився розглянути знахідку.

То був білий трейлер із блакитним дахом, двома бічними вікнами і ще двома попереду й позаду.

— Цей може підійти, — сказав Кітсон, зиркнувши на Джинні. Та швидко кивнула у відповідь. — А які його точні виміри?

— Ось цього? — Картер виглядав здивованим. — Не думаю, що вам буде зручно в ньому, — він поглянув на Кітсона. — Вибачте, я не запам'ятав вашого прізвища.

— Гаррісон, — відрубав Кітсон. — То які виміри?

— Шістнадцять із половиною на дев'ять. Якщо чесно, містере Гаррісон, він призначений для мисливської вилазки, а тому трохи грубуватий. Зручностей там немає. Ваша дружина не захотіла б жити у ньому, — сказав Картер, знову витріщаючись на ноги Джинні. — Але якщо вам сподобалася така модель фургона, у мене є схожий, добре обладнаний. Дозвольте вам його показати.

Кітсон не рухався. Розглядаючи синьо-білий трейлер і його колеса, він зауважив про себе їхню міцність. Помітив також автоматичні гальма, які, за словами Джипо, були важливими.

— У мого чоловіка золоті руки, — прощебетала Джинні. — Ми маємо намір обладнати куплений фургон самостійно. Можна поглянути всередині?

— Звісно. Огляньте цей, а тоді зазирніть до іншого, і ви побачите, про що я. Цей — просто шкаралупа.

Коли Картер відчинив двері, Джинні й Кітсон зазирнули всередину.

Алекс одразу збагнув: ось те, що треба.

Усе начиння доволі хистке, тож його легко витягнути. Підлога видавалася міцною. Коли Кітсон ступив усередину, то помітив, що може ходити рівно й має навіть кілька запасних дюймів.

Тоді вони пішли роздивитися й інший фургон, який мав такі самі форму й розмір, але був значно краще обладнаним. Кітсону вистачило одного погляду, щоб переконатися: цього купувати не варто.

— Гадаю, нам потрібен саме попередній, — сказав він і, повернувшись до біло-сильного трейлера, запитав: — Скільки він коштує?

Зупинившись біля фургона, Картер оглянув покупця з голови до ніг, прикидаючи, скільки можна здерти з Кітсона.

— Ну що ж, містере Гаррісон, це надійна і міцно зроблена штука. Фургон не обшарпаний, тож він слугуватиме вам іще довгі роки. Ціна за каталогом — три тисячі вісімсот доларів. Стільки вам би довелося заплатити за новий. Звісно, цей уже вживаний, але ж ви самі бачите: на ньому ні подряпини. Двоє хлопців купували його для мисливської вилазки. Їх не було всього шість тижнів, тож можна сказати, що фургон практично новий. Якщо він вже так припав вам до душі, та й ви рушаєте у медовий місяць, я запропоную вам особливу ціну. Скажімо, дві тисячі п'ятсот. Практично задарма.

— О, ні. Ми не можемо собі таке дозволити, — швидко відказала Джинні, перериваючи Кітсонове гарчання. — Якщо це ваше останнє слово, містере Картер, то боюся, що нам доведеться пошукати деінде.

Картер усміхнувся до неї.

— Це доволі помірна ціна, місіс Гаррісон, та й ви у цьому районі не знайдете інших фургонів неподалік від дороги. А якщо поїдете до Сент-Ловренса, то, звісно, знайдете трейлери, але ціни там ой які кусючі. Якщо ціна для вас зависока, я можу пошукати щось дрібніше. У мене є фургон, якого я можу віддати за півтори тисячі, але він маленький і не дуже міцний.

— Даю тисячу вісімсот за цей, — мовив Алекс спокійним тоном, немов кажучи: бери, або я піду геть. — Це найбільше, що я можу запропонувати.

Нещира посмішка Картера поширшала.

— Містере Гаррісон, понад усе мені б хотілося мати з вами справу, але не на таких умовах. Я збанкрутую, якщо віддам такий фургон за тисячу вісімсот. Але якщо він справді вас настільки цікавить, то, може, вас влаштує ціна у дві тисячі триста п'ятдесят доларів? Це справді найнижча його можлива вартість.

Кітсон відчув, як у ньому закипає гнів. Він ледь стримувався, щоб не схопити Картера за сорочку й добряче його не трусонути. Лагідна мова, невимушені манери й проникливі очі доводили Алекса до сказу. Цей чоловік у бездоганному одязі й зі зверхнім виглядом утілював усе те, чим Кітсон хотів би бути.

— Ми не можемо стільки собі дозволити, містере Картер, — сказала Джинні. Кітсон розгнівався ще дужче, коли побачив, як дівчина звабливими великими очима дивилася на продавця. Вона фліртувала, і цим страшенно дратувала Алекса. На нього Джинні ніколи так не дивилася. — Чи могли б ви продати його за дві тисячі? Чесно, більше у нас немає.

Картер провів нігтем великого пальця по охайних вусах.

Він на мить завагався, зацікавлено оглядаючи тіло Джинні, а тоді стенув плечима в удавано безпорадному жесті.

— Я не можу встояти перед вашим проханням. Для вас, місіс Гаррісон, і тільки для вас, я зроблю знижку. Я втрачаю сотню баксів на цій угоді, але, зрештою, що таке гроші? У вас же медовий місяць! Що ж, вважайте це весільним подарунком. Якщо фургон так припав вам до душі, то забирайте його за дві тисячі.

Обличчя Кітсона почервоніло, а його долоні стиснулися в кулаки.

— Слухай-но, друже, — почав було він, але рука Джинні його спинила.

— Дякую, містере Картер, — вона чарівно й звабливо всміхнулася. — Це неймовірна знижка, й ми обоє надзвичайно вам вдячні.

— Вам дуже пощастило, — сказав Картер. — Це правда. Я скажу своїм хлопцям причепити фургон до вашого авто, поки ми підемо в офіс оформити угоду, — він поглянув на Кітсона й поблажливо всміхнувся. — Вітаю, містере Гаррісон. Маєте дружину, яка вміє чудово торгуватися.

У маленькому офісі, коли угоду вже було укладено, Картер дозволив собі трохи пофліртувати. Тримаючи чек між пальцями, він поглянув на Джинні з неприхованим захопленням.

— А куди ви плануєте вирушити, місіс Гаррісон? — запитав він. — Де маєте намір провести медовий місяць?

— Ми поїдемо в гори, — відповіла Джинні. — Мій чоловік обожнює риболовлю. Ми з нетерпінням чекаємо на подорож. Має бути весело.

Кітсон простягнув руку й забрав у Картера чек. Він більше не міг стерпіти погляду цього продавця на Джинні.

— Нам уже час, — сказав Алекс. — Потрібно ще багато всього зробити.

Картер знову поблажливо всміхнувся до нього, підводячись.

— Можу уявити, — відказав він. — Щасливої вам подорожі. Якщо захочете обміняти цей фургон на щось краще, приходьте до мене без вагань, — він потиснув руку Джинні, затримавши її трішки довше, ніж було потрібно.

Кітсон, твердо вирішивши не потискати продавцеві руки, запхав долоні в кишені штанів і рушив до дверей.

Фургон уже був причеплений до «б'юіка». Поки вони поверталися до авто, продавець продовжував точити ляси з Джинні.

Кітсон мало не луснув від люті, коли побачив, як Картер допомагає Джинні сісти в машину, тож він ледь стримав себе, коли продавець, поблажливо поплескавши його по спині, побажав успіху.

— Це саме те, що нам потрібно, — сказала Джинні, коли вони від'їжджали від «Трейлер-центру». — Морґан буде задоволений.

Кітсон тихо, але гнівно відказав:

— Як той покидьок посмів так дивитися на тебе? Треба було йому дати добрячого копняка.

Джинні різко повернула голову й зиркнула на Кітсона ворожими бірюзовими очима.

— Ти про що?

— Те, що сказав! — буркнув Кітсон. — Той покидьок! Він їв тебе очима! Я мав би його відлупцювати!

— А тобі яка різниця, як чоловіки на мене дивляться? — крижаним голосом запитала дівчина. — Ми не одружені, пам'ятаєш? Чого ти взагалі розійшовся?

Кітсон стиснув кермо великими долонями. Його обличчя пашіло.

Усю дорогу до майстерні Джипо він похмуро мовчав.

II

Знадобилося майже два тижні, щоб переобладнати фургон для запланованого завдання.

Протягом тих одинадцяти днів Блек мешкав у Джипо, ночуючи в його брудній халупі. Він навмисне так зробив, адже збагнув, що в очах Морґана здав позиції, а тому щосили хотів продемонструвати босові, що налаштований серйозно.

Жити разом із Джипо — ще те випробування. Звички італійського селянина страшенно діяли Блекові на нерви. Ед не міг збагнути байдужості спільника до бруду й дискомфорту.

Щоранку Кітсон приїжджав до майстерні о восьмій і залишав її після півночі. Троє чоловіків працювали, як воли, щоб переобладнати фургон, адже той мав витримати вагу броньовика.

Саме тоді Блек із Кітсоном по-справжньому оцінили Джипо як технічного спеціаліста. Без його навичок і винахідливості їм би нічого не вдалося. Раніше Блек завжди зневажав Джипо, але тепер збагнув, наскільки італієць вправніший за нього в технічних питаннях.

Еда дратувало, що без майстерності італійця уся справа, над якою вони працювали, могла піти коту під хвіст. А ось Кітсонові Джипо подобався, тож він захоплювався його вправністю. Він щодня радо приходив працювати, бо відчував, що це вперше у житті вивчає щось корисне.

Роботу було завершено у вівторок вночі. Саме на цей час Морґан і призначив зустріч у майстерні Джипо. Протягом одинадцяти днів ніхто не бачив Джинні. Дівчина залишила Морґанові телефон, за яким її можна було знайти в разі зміни плану, але ні він сам, ні будь-хто інший не знав, де вона живе й чим займається.

Кітсон постійно думав про неї, марудячись із фургоном. Не хотячи він закохався у неї, знаючи напевне, що з цього нічого не вийде, як і не сумніваючись, що велика справа, яку вони планують, скінчиться катастрофою.

Однак почуття до Джинні були надто сильними, й він не міг їм опиратися. Дівчина була наче вірус у його крові, і Кітсону лишалося тільки прийняти це як даність.

Доки інші поралися біля трейлера, Морґан витрачав багато часу на дослідження шляху між Агентством броньовиків і «Станцією ракетних досліджень». Він вивчав кожну під'їзну дорогу, обираючи найкращий шлях для відступу, вивіряючи кожен хід, двічі усе перевіряючи й складаючи карти. У Морґанових методах місця для випадковості не було. Він знав: щойно панцерник опиниться в них, усе залежатиме від швидкої втечі. Необхідно було проїхати якомога більше миль від місця засідки, доки напруга не зросла до максимуму. А отже, необхідно було все найретельніше спланувати й познайомитися з районом. Близько восьмої, під'їжджаючи до майстерні Джипо, він був сповнений оптимізму.

Уперше за весь місяць ішов дощ. Спокійно і монотонно падав він на висушену землю, лишаючи по собі аромат вологи, який був Морґанові до душі.

З-за ретельно завішеними вікнами світла не було видно, тож великий сарай, де розташовувалася майстерня, видавався порожнім.

Уже виходячи із «б'юіка» і потягнувшись, щоб вимкнути фари, Френк почув наближення швидких, легких кроків.

Він уважно зиркнув у темряву, автоматично поклавши долоню на руків'я пістолета.

Із пітьми виринула Джинні й постала у сяйві фар. На ній був синій поліетиленовий дощовик, що блищав від крапель. Мідне волосся ховалося під капюшоном.

— Перша дощова ніч за останні кілька тижнів, — сказав Морґан. — Я міг би тебе забрати, якби знав, де ти мешкаєш.

— Це не має значення, — різко відказала вона.

Морґан став між нею і майстернею, скулившись під дощем.

— А де ти живеш, Джинні?

Дівчина стояла й дивилася на Морґана, поки дощ барабанив об її плащ.

— Це моя справа.

Він схопив її за руку й притягнув до себе.

— Не розмовляй так зі мною, мала, — мовив Френк. — Ти забагато туману напускаєш. Я не знаю, хто ти, звідки ти, як склала план чи навіть де живеш. Якщо щось піде не так, ти можеш просто зникнути, наче тебе й не існувало.

Джинні вивільнила руку.

— А що, це не така вже й погана ідея, — вона швидко обійшла його, а тоді покрокувала до дверей майстерні й постукала.

Секунду чи дві Морґан стояв нерухомо. Його спокійні чорні очі звузилися. Коли Кітсон відчинив двері, Френк рушив за дівчиною.

— Усім привіт, — сказав він, струшуючи краплі дощу із пальта. — Як справи?

— Ми закінчили, — відповів Кітсон, не відриваючи погляду від Джинні, яка саме знімала мокрий дощовик. На ній було сіре пальто, спідниця й зелена блузка, яка підкреслювала колір її волосся. У Кітсона ледь заболіло у грудях, коли він побачив, яка вона чарівна. Алекс пильно поглянув на дівчину, але та лише байдуже зиркнула на нього. Джинні взяла принесений із собою коричневий згорток, який перед тим поклала на верстат разом із дощовиком, тоді підійшла до Джипо, що саме стояв біля фургона, і вручила йому пакунок.

— Тут штори, — сказала вона.

Підійшов Морґан.

— Ну як? — запитав він у Джипо, який, сяючи від гордощів, дивився на боса.

— Усе зроблено на славу, Френку, — відказав італієць, знімаючи паперову обгортку зі штор. — Ось повішу їх — і покажу тобі нашого сучого сина.

Із тіні вийшов Блек, витираючи руки об бавовняну ганчірку. Він бачив, як Кітсон витріщається на Джинні, хоча й сам зацікавлено позирав на неї.

Ед вже одинадцять днів був позбавлений жіночого товариства, тож Джинні тепер пробудила в ньому невситиму жагу. Його навіть розважало те, як Кітсон дивився на дівчину. Що цей придурок собі науявляв? Невже він справді гадає, що здатен підкорити таку дівчину? Якщо так, то він просто не дружить із головою!

— Привіт, — сказав він, підходячи до Джинні. — Давно не бачились. Де ти ховалася?

Дівчина усміхнулася, добряче цим здивувавши Блека: він гадав, що навіть маленьку усмішку з неї важко буде видобути.

— О, я була неподалік, — легко відказала вона. — То там, то сям. Але я не ховалася.

— Чому ж не заходила в гості? — запитав Блек, простягаючи їй портсигар. — Жіноче товариство дуже б нас розважило.

Вона взяла цигарку й прийняла вогник від Блека.

— Визнаю, я справді жінка, але наміру розважати тебе не маю, — відказала Джинні.

Від побаченого й почутого в Кітсона знову заболіло в грудях. Його дратувала ця порожня дурна балачка. Алекс знав, що ніколи б не наважився заговорити з нею так, і його засмучувало, що подібне ставлення було їй до вподоби.

— Принаймні ти могла б заскочити й привітатися, — не змовкав Блек. — Мені було так самотньо. Тільки уяви: спати із Джипо десять ночей!

Вона розсміялася.

— Тобі корисні зміни, — відказала дівчина, тоді розвернулася й рушила до фургона, навколо якого нишпорив Морґан, зазираючи з кожного боку.

Розгарячілий і спітнілий, Джипо почепив штори й вийшов із трейлера.

— Заходь і поглянь, — запросив він. — Усе завершено.

Морґан і далі розглядав машину.

— А як щодо дверей, Джипо?

Джипо засяяв. Двері — його гордість, його шедевр!

— Двері працюють. Ну ж бо, малий, — він підійшов до Кітсона. — Покажи, як ми все облаштували.

Алекс підійшов до передньої частини фургона, а Джипо з Морґаном залишились стояти. Френк уважно розглядав задню стінку. Вона здавалася міцною і невіддільною частиною машини.

— Виглядає непогано, правда? — мовив італієць, човгаючи ногами від збудження.

— Так, добре, — погодився Морґан.

— Ну, відчиняй, малий, — сказав Джипо.

Кітсон опустив важіль — і задня частина фургона піднялася вгору, наче кришка коробки, а підлога водночас піднялася й зігнулася, утворюючи трап.

— Нічогенько, еге ж? — сказав Джипо, потираючи руки. — Довелося попітніти, щоб синхронізувати задню стінку з підлогою, але все зроблено. Механізм працює легко і швидко. Трап витримає вагу броньовика. Як бачиш, я зміцнив його сталлю.

Коли Блек і Джинні підійшли ближче, Морґан схвально кивнув.

— Оце я називаю справжньою майстерністю, Джипо, — сказав він. — Подивимося, як воно спрацює кілька разів поспіль.

Перш ніж Френк остаточно переконався в надійності механізму, Кітсонові довелося з дюжину разів відчиняти й зачиняти задню стінку.

— Ага, — нарешті сказав Морґан. — Чудово. Гарна робота, Джипо.

Він піднявся трапом у фургон.

Гордий, наче домогосподарка, що демонструє свій новий дім, Джипо стояв на трапі й показував усі зміни.

— Он ті кронштейни під стелею — для балонів з ацетиленом і воднем, — повідомив він. — У той сервант поскладаємо інструменти. Два ліжка вздовж стін — для речей, які ми візьмемо з собою. Підлогу зміцнено. Ми встановили дві сталеві балки вздовж шасі. Навіть якщо машину трусоне, дно не провалиться.

Морґану знадобилося трохи часу, щоб усе перевірити, особливо зосередившись на підлозі фургона. Він ліг під машиною на спину і з оглядовим ліхтарем перевірив встановлені там сталеві балки.

Джипо стривожено спостерігав за ним.

Зрештою Френк відійшов від трейлера, запхавши руки в кишені штанів. Його очі збуджено виблискували.

— Оце так робота, Джипо, — сказав він. — Усе, як я хотів. Він важитиме цілу тонну, коли ми завантажимо в нього броньовик, так?

— Він справді буде важким, але «б'юік» має його потягнути. Ти ж казав, що на круті пагорби нам здійматися не доведеться.

— Ні, не доведеться, якщо ми триматимемося подалі від гір, — почухав щелепу Морґан. — Усе залежить від того, Джипо, як швидко ти зможеш відчинити броньовик. Якщо знадобиться багато часу, то, можливо, доведеться поїхати в гори. Це єдине місце, де можна по-справжньому добре заховатися, але мені б не хотілося цього робити. Дорога там ненадійна й крута, і я не певен, що «б'юіку» буде до снаги витягнути такий вантаж.

Джипо одразу стривожився.

— Але ж ти казав, що в мене буде увесь час на світі, Френку, — зауважив він, витираючи спітнілі долоні об штани. — За п'ять хвилин броньовика не відчиниш.

— Добре, добре, розслабся, — заспокійливо мовив Морґан. Джинні й двоє інших спільників люто зиркнули на Джипо. — Я й не чекаю, що ти відчиниш його за п'ять хвилин. Матимеш два чи три тижні, але потім, напевно, доведеться їхати в гори.

Італієць переминався з ноги на ногу. Його маленькі очиці розширилися.

— Зачекай-но, Френку. Ти ж казав, що я зможу місяць без перерви працювати з броньовиком, а тепер говориш про два чи три тижні. Цей панцерник ще той горішок. Я ж його бачив. У такій справі не можна квапитися.

Морґан подумав про сотні людей, які вирушать на полювання за ними, щойно броньовик зникне. Про гелікоптери, що перевірятимуть кожну дорогу, й копів на мотоциклах, які оглядатимуть кожне авто. Якщо їм хочеться досягти успіху, Джипо доведеться поквапитися. Він чудово знав, який Джипо панікер, тож збагнув, що немає потреби накручувати італійця до того, як машина із грішми опиниться в їхніх руках. Натиснути на нього ще буде вдосталь часу.

— Так, гадаю, ти маєш рацію, — сказав Френк. — Ну, може, нам пощастить, і ти справді матимеш цілий місяць на роботу. Хто знає? А може, взагалі вдеремося до нього з першого разу.

— Там складний механізм, — насупився Джипо. — Знадобиться трохи часу.

Морґан запалив цигарку.

— Думаю, ми вже готові братися до справи, — сказав він.

Троє чоловіків навпроти нього заціпеніли.

Джинні сперлася на крило фургона. Її очі сповнилися тривогою.

— Сьогодні вівторок. Отже, у нас є три дні на остаточні приготування, — сказав Морґан. — Хтось знає причину, чому ми не можемо пограбувати броньовика у п'ятницю?

У Кітсона раптом пересохло в горлі. Останні одинадцять днів його настільки поглинула праця з фургоном, що він просто викинув із голови справжню мету роботи. Йому дуже подобався робочий процес, адже оце вперше він щось створював. А зараз його різко випхали з небес на землю — і юнак злякався.

Блек відчув, як спина вкривається сиротами, але це був не страх. Якщо пощастить, за кілька тижнів він стане багатієм. Він вартуватиме двісті тисяч доларів! Від цієї думки серце Еда забилося швидше.

Джипо стривожився. Йому не сподобався прихований натяк, що броньовик доведеться відчиняти швидко. Він не боявся цупити панцерник, бо не мав брати активної участі в операції. Але йому зовсім не хотілося, аби Френк, перебуваючи під впливом ілюзій, вважав, що броньовик можна відчинити швидко.

— Зробімо це в п'ятницю, — сказав нарешті Блек, аби продемонструвати Морґанові свою готовність.

— Так, — погодилася Джинні.

Морґан зиркнув на Кітсона й Джипо.

Обидва вагалися. Розуміючи, що Джинні дивиться на нього, Кітсон хрипко кинув:

— Звісно, чому б і ні?

Джипо стенув опасистими плечима:

— Я теж не проти.