Наступні два дні минули за тим самим зразком. На світанку Блек і Джипо поверталися до фургона, а Кітсон — до хижки.
За кілька годин сонний Алекс ішов з Джинні гуляти й проводив з нею цілий день. Вони плавали, каталися озером на човні й гуляли.
Блек сидів у фургоні на підлозі й читав газети, доки Джипо гарував над дверима броньовика.
Новини видавалися підбадьорливими. Поліція й армія були повністю збиті з пантелику. І хоча пошуки тривали, але в заявах поліції вже вчувалася нотка безпорадності. Зрештою, вони прийшли до висновку, що панцерник кудись відвезли в іншому транспорті. Інакшого варіанта не було: ну як іще він міг зникнути безслідно? Припускалося, що панцерник уже за межами країни. Тепер пошуки проводилися в радіусі п'ятиста миль, а нагороду підняли до п'яти тисяч доларів.
Двісті солдатів і поліціянтів прочісували Фокс-вуд, а літаки досі патрулювали дороги. Рано чи пізно, оголосила штаб-квартира армії, панцерник має бути знайдено. Фізично неможливо ось так зникнути й лишатися непоміченим!
У поліції й армії були свої клопоти, а у Джипо й Блека — свої.
Важка дводенна праця Джипо не дала ніяких результатів.
Він весь день сидів на стільці у пекельній спеці фургона, рухаючи циферблат, і прислуховувався, пітнів, лаявся і знову прислухався. Але друга цифра вперто відмовлялася ставати на місце.
Блеку було нічого робити, окрім як читати газети й спостерігати за Джипо, а тому його нерви напружилися до краю. До всього додавалася нестерпна духота у фургоні й напружене очікування того, що будь-якої миті проявиться друга цифра. Крім того, його доводила до сказу думка, що Джинні з Кітсоном на свіжому повітрі насолоджуються собі життям.
«Звісно, навіть якщо Кітсон і відбитий бовдур, — говорив сам до себе Ед, — дотепер він уже встиг справити враження на дівчину. Жоден чоловік, що провів із жінкою цілі три дні, не міг не справити враження». Якби він, Блек, лишився із Джинні хоча б на дванадцять годин, вона б уже підпала під його чари. Тож думка про те, що Алекс із Джинні лише вдвох, крапала отрутою ревнощів на його виснажені нерви.
Близько шостої години третього дня, коли вечірнє сонце сховалася за горами, заливаючи озеро помаранчево-червоним світлом, Джипо зірвався.
Три дні він гарував над замком у практично неможливих умовах, і тепер почувався абсолютно розчавленим. Друга цифра відмовлялася відкриватися. Він крутив циферблат, на волосинку змінюючи положення, але клята цифра все одно не відкривалася. А отже, він крутив циферблат значно більше, ніж було потрібно. А отже, руки, якими він так пишався, виявилися недостатньо чутливими, щоб контролювати ручку циферблата.
— Я не можу цього зробити! — враз застогнав він, гупнувшись об двері броньовика. — Мені це не до снаги, Еде! Усе марно! Хай я навіть двадцять років намагатимуся, мені не вдасться! Якщо я не вийду звідси, то збожеволію!
Стривожений істеричною ноткою в голосі італійця, Блек скочив на ноги й обійшов навколо панцерника з пістолетом у руці.
— Стули пельку! — гарикнув він, тицьнувши зброю Джипо під ребра. — Трясця, ти або відкриєш цей сейф, або я тебе вб'ю!
Джипо безсило заплакав. Його опасисте тіло трусилося від виснаження.
— Давай, — видихнув він. — Убий мене. Думаєш, мені не по цимбалах? Я радше помру, аніж далі працюватиму з цією пекельною штукою! Візьми і вбий мене! Я більше не можу витримати!
Блек із розмаху вдарив Джипо по обличчю стволом пістолета. Італієць відсахнувся. Кров із розсіченої щоки потекла на комір. Він притулився до боку броньовика й заплющив очі.
— Давай! — кричав він пронизливо й істерично, наче налякана жінка. — Убий мене! Я більше не можу! З мене годі!
— Опануй себе, гівнюку! — закричав Ед, стривожений тим, наскільки поганий вигляд має Джипо. Він розумів: якщо італієць вийде з-під контролю, увесь план піде за вітром.
— Кажу ж тобі, я не можу цього зробити! — заволав Джипо й упав зі стільця, прикриваючи обличчя долонями.
Тієї миті у фургон тихо постукали: від цього звуку Блек закляк, а його серце навіть битися перестало. Він бачив, як Джинні з Кітсоном поїхали на «б'юіку» до міста на закупи, тож він знав, що ніхто з них стукати не міг.
Коли Джипо застогнав, Блек схопив його й затрусив, розлючено шепочучи:
— Стули пельку! Надворі хтось є!
Джипо заціпенів і змовк.
Обоє чоловіків застигли в очікуванні, прислухаючись до будь-яких звуків.
Стукіт повторився.
Жестом Блек наказав Джипо лишатися на місці. Стискаючи пістолет у руці, він підповз до заштореного вікна. Тримаючись скраю, він визирнув крізь штору.
Біля дверей фургона стояв хлопчик років десяти. Він стукав, супився й витріщався на трейлер. У руці хлопчик стискав іграшковий пістолет, яким вказував на двері.
Спостерігаючи за ним, Блек вищирився.
Хлопчик був вбраний у джинси та картату біло-червону сорочку. На голові виднівся старенький солом'яний капелюх. Малий стояв босоніж і витріщався на фургон. На засмаглому обличчі читалося збентеження. Хлопчик довго роздивлявся трейлер, а тоді, прийнявши рішення, рушив уперед і поклав пальці на підвіконня, готуючись підстрибнути й зазирнути у вікно.
Джипо, побачивши налякане, але рішуче обличчя Блека, долучився до спільника біля вікна. Італійцю перехопило подих, коли він побачив хлопчика, і він швидко стиснув руку на зап'ясті Блека.
— Ні! — прошипів Джипо. — Не дитину! Ти збожеволів?
Блек вивільнив зап'ястя і розслабився, коли побачив, що хлопчику забракло сили піднятися на підвіконня. Той уже спустився і знову задумливо глянув на фургон. За кілька секунд він різко розвернувся й побіг назад стежиною, що вела вздовж озера.
— Думаєш, він нас почув? — стривожено запитав Блек.
— Не знаю, — відповів Джипо. Шок від несподіваної появи хлопчика враз привів його до тями.
— Він добряче налякав мене, — сказав Ед, витираючи обличчя долонею. — Сядь, Джипо, і розслабся. Може, я спробую дати раду тому клятому замкові?
— Ти? — обличчя Джипо відразливо скривилося. — Ні! Ти можеш знищити і першу цифру, якщо не маєш хисту. Тримайся від замка подалі!
Блек простягнув руку й схопив італійця за сорочку, добряче його трусонувши.
— Тож якщо я не зроблю цього, і ти цього не зробиш, як же ми відчинимо сейф? — запитав він голосом, сповненим люті.
— Ти ще не зрозумів? Ми не відчинимо його! Я вже три дні працюю над замком! Година за годиною. І що? Одна цифра відкрилася — і все. А в такому замку не менше шести цифр. Я маю знайти ще п'ять. Гаразд, може, за тиждень відгадаю другу. А може, і ні. Якщо вдасться, залишиться ще чотири. До того часу я збожеволію! Неможливо працювати при такій спеці! Неможливо! Я іду геть! Я більше не можу! З мене досить! Жодні гроші такого не вартують! Чуєш? Жодні гроші не вартують такого!
— Та закрийся вже! — люто зарепетував Блек. — Не починай спочатку!
Але він стривожився. Ед розумів, що італієць має слушність. Перспектива сидіти в цій духовці ще три чи чотири тижні жахала навіть його.
Джипо знову гепнувся на стілець. Він приклав долоню до зболілого обличчя й безнадійно зиркнув на циферблат.
— А ти міг би розрізати двері? — запитав Блек.
— Тут? Неможливо! Люди побачать полум'я крізь штори. А подумай про температуру! Трейлер може загорітися.
— А що, як ми відвеземо фургон у гори? Френк казав, що на таке, можливо, доведеться піти, і здається, він мав слушність, — сказав Блек. — Там ти зможеш працювати у відчиненому трейлері. Тоді буде добре, хіба ні?
Джипо витягнув хустинку й приклав до скривавленої щоки.
— З мене досить. Я хочу повернутися додому. Ніхто не може відчинити цей бісів сейф, ніхто!
— Мусимо поговоримо з іншими, — сказав Блек зі скреготом у голосі. — Де твоя витримка? За тими дверима — мільйон баксів! Мільйон баксів! Тільки подумай про це!
— Мені начхати, хай би там і двадцять мільйонів було, — тремтливим голос відповів італієць. — З мене досить, кажу тобі! Ти що, англійської не розумієш?
— Розслабся, добре? — Ед сів на підлогу. — Ми поговоримо з іншими.
Не знаючи про зрив Джипо, Джинні й Кітсон поверталися з покупками з містечка, що розташувалося за п'ятнадцять миль від кемпінгу.
Вони вирішили, що в місцевому магазинчику стало небезпечно закуплятися. Власник точно зауважив кількість їжі, яку вони брали, і може здогадатися, що це забагато як на двох. Тож тепер вони щодня їздили до містечка.
Останні два дні Джинні з Кітсоном постійно перебували в компанії одне одного. Дівчина досі міркувала, чи об'єднатися їй з Алексом, коли вони отримають гроші. Вона знала, що хлопець закоханий у неї, та й сама вона помічала, що юнак їй до вподоби. На відміну від Блека, небезпечним він не був, та й Джинні було затишно біля Алекса.
Доки вони їхали дорогою, повертаючись до кемпінгу, дівчина раз по раз зиркала на Кітсона. Якщо не зважати на поламаний ніс, він був доволі симпатичним, подумала вона. А крім того, Джинні раптом відчула потребу довіритися йому.
— Алексе.
Кітсон поглянув на неї, а тоді знову перевів погляд на дорогу. Він дуже обережно керував машиною, коли поруч сиділа Джинні.
— Тебе щось хвилює?
— Так, — дівчина розправила на плечах мідне волосся. — Якось ти запитав у мене, звідки я дізналася про броньовик і зарплатний фонд. Ти досі хочеш знати?
Кітсон здивувався.
— Ну так, мені було цікаво, але ж це не моя справа, — відказав він. — А чому ти про це згадала?
— Ти добре ставишся до мене, — відповіла Джинні. — Більшість чоловіків на твоєму місці почали б чіплятися, створюючи клопіт. Я це ціную, а тому хочу, аби ти знав, що я не з гангстерської банди.
Кітсон похитав головою.
— Я й ніколи так не думав.
— А ось Морґан думав. Він гадав, що я поцупила план у якоїсь банди, з якою працювала, і принесла його вам заради більшої частки. Він не казав цього прямо, але я знаю, що саме так він і вважав.
Алекс збентежено завовтузився. Він точно знав, що саме такої думки Френк і дотримувався.
— Ну, можливо. Але я так не вважав.
— Я дізналася про броньовик і зарплатний фонд через батька, який працював вахтером на дослідницькій станції, — спокійно мовила дівчина.
— Справді? — Кітсон кинув на неї швидкий погляд. — Тоді, звісно, ти не могла не знати.
— Я не намагаюся себе виправдати, — вела далі Джинні, відкинувшись на сидінні. — Моя матір не була хорошою жінкою. Гадаю, в мені багато чого поганого від неї. Вона залишила батька, коли мені було десять. Мати завжди торочила про гроші. Казала, що без них мені нічого не вдасться. Батько був хорошою людиною, але ніколи не заробляв багато. Він добре ставився до мене, але мені все одно постійно хотілося грошей. Коли я виросла, ця жадоба тільки зросла, доводячи мене до сказу. У мене ніколи не було гарного одягу. Я рідко ходила в кіно, а весь вільний час не раз я витрачала на розглядання вітрин розкішних магазинів, заздрячи людям, які мали змогу придбати те, що я бачила і чого хотіла. Батько постійно розповідав мені про зарплатний фонд, і я часто мріяла здобути всі ті гроші. Тато вважав, що відмовлятися від страхування грошей було божевільною ідеєю, бо, на його думку, пограбувати броньовик було не так вже й складно. Ми часто це обговорювали. То він придумав сховати панцерник у фургон. Тільки не думай, що він коли-небудь мав намір таке зробити. Він би ніколи на це не пішов, але ідея такого пограбування стала для мене нав'язливою.
Тепер Кітсон вів машину повільно, зосередивши всю увагу на розповіді Джині. Він дивився, як сонце, наче червона полум'яна куля, зникає за горами.
— Батько захворів, — продовжувала дівчина, обхопивши пальцями одне коліно. — Йому лишалося два роки до пенсії, і він намагався дотягнути до того часу, але зрештою таки був змушений залишити роботу.
Вони дали йому лікарняний, але він усе одно був надто хворим, аби повертатися до роботи, коли настав час. Тож його звільнили — і залишили без пенсії. Я приходила до начальника персоналу пояснити ситуацію, але він навіть не вислухав, вважаючи мене жебрачкою. Тож коли батько помер, я вирішила помститися. Убити двох зайців одним пострілом: поквитатися і стати багатою. Подумки я вже давно розробила план — лишалося тільки знайти людей, здатних мені допомогти. Одного вечора у кав'ярні я почула, як чоловіки розмовляють про Морґана. Зі сказаного я зрозуміла, що саме до нього і слід звернутися. Ось і вся історія. Це був батьків план, але він би ніколи ним не скористався.
— Мені шкода твого батька, — сказав Кітсон.
— Так, — юнак побачив, як долоні Джинні стислися в кулаки. — І ще мені шкода, що я почала це все, Алексе. Знаю, що я вперта, зла й жадібна до грошей. Я це знаю, але я не думала, що все буде саме так. Про вбивства говорити так легко. Дивишся кіно — і все видається настільки простим. А насправді...
— Слухай, Джинні, — голос Кітсона враз став серйозним. — А чому б нам з тобою не втекти? Ми могли б податися до Мексики. Якщо вирушимо просто зараз, маємо шанс вийти сухими з води.
Вона завагалася, а тоді похитала головою.
— Ні! Зараз справи я не залишу. Можна було відступати до вбивства охоронця і водія, до смерті Морґана. Тепер я мушу дійти до кінця, Алексе. Але ти їдь. Я б хотіла, щоб ти вирвався, та я мушу закінчити справу. У нас досі є шанс дістати ті гроші. Що мені тепер втрачати? Але ти їдь, Алексе. Тобі взагалі не варто було в це вплутуватися, — вона поглянула на нього. — Чому ти погодився? Ти ж не хотів — я це бачила. Чому ти проголосував «за»?
Кітсон знизав плечима.
— Через тебе, — відказав він. — Ти стала для мене важливою з першої миті, відколи я тебе побачив.
— Мені шкода, Алексе. Справді шкода.
— А як отримаємо гроші, може, нам поїхати разом? — запитав Кітсон, напружено вдивляючись у дорогу. — Я кохаю тебе, Джинні. Ти єдина дівчина, яка коли-небудь щось для мене означала.
— Не знаю, Алексе. Можливо. Зачекаймо, доки справді отримаємо гроші. Я боюся ускладнень. Можна, я подумаю про це?
Кітсон був настільки враженим її словами, що мало не з'їхав з дороги.
— Джинні, хочеш сказати, що справді є шанс, що ти погодишся?
Вона поплескала його по руці.
— Дай мені подумати, Алексе.
Доки вони повернулися в кемпінг, уже стемніло.
Кітсон, піднесений після розмови з Джинні, виклав продукти на кухні й пішов до фургона. Берег озера був безлюдним, і випускати Блека і Джипо було досить безпечно. Щойно він побачив, як вони виходять із трейлера, то збагнув: щось не так.
Джипо ішов повільно і важко, згорбивши плечі. Його праву щоку, яка трохи кровила, прикрашав синець.
Коли Кітсон запитав, у чому справа, італієць не відповів. Він мовчки зайшов до хижки й плюхнувся в крісло.
Блек, із суворим виразом обличчя й недобрим блиском в очах, підійшов до дивана, потягнувся до пляшки з віскі й налив собі нерозбавленого напою. Тоді сів і насупився.
— Навколо фургона вештався якийсь малий, — сказав Ед, коли Кітсон зачинив двері хижки й замкнув їх. — Він намагався зазирнути всередину.
Відчуваючи напружену атмосферу, Джинні запитала:
— А що із замком?
Блек знизав плечима.
— Поки не щастить, — Ед відхилився й глянув на дівчину. — Друга цифра ніяк не хоче проявлятися. Джипо через це геть знетямився.
— Знетямився! — пронизливо вигукнув італієць. — Я йду! Замок мене переміг! Ви чули? Я йду!
— Але ти не можеш піти, — спокійно мовила Джинні. — У чому справа?
— Справа? — Джипо вдарив кулаками по колінах. — Неможливо працювати у фургоні в таку спеку! Ти й гадки не маєш, як це! Я вже три дні намагаюся відчинити замок! І все безрезультатно! А тепер я йду геть!
— Ти казав Френку, що, можливо, доведеться працювати цілий місяць, — сказала Джинні. — Ти не можеш дати задній хід уже за три дні.
— Облиш його, — почав Блек. — Я цілий день це пояснював тому гівнюку, аж доки самому не обридло. У фургоні — справжнє пекло. Мусимо податися в гори, як і казав Френк, аби можна було працювати у відкритому трейлері. Ми не можемо продовжувати сидіти всередині, це просто нереально.
— Буде небезпечно, — сказала Джинні. — Тут ми сховалися серед багатьох інших трейлерів, а ось у горах, якщо нас помітять, то почнуть цікавитися.
— Мусимо піти на такий ризик, — гнівно заявив Блек. — Якщо Джипо не в змозі відчинити замок, треба спробувати розрізати двері. А тут це зробити неможливо.
— За дорогами досі стежать, — тривожно мовив Кітсон. — Нас можуть зупинити, Еде. І ще одне: ми не знаємо, чи зможе «б'юік» витягнути такий вантаж гірською дорогою. Я бував у тих місцях. Шляхи кепські, а частиною з них кілька тижнів тому ще й добряче пройшлася буря.
— Мусимо спробувати, — наполягав Блек. — Якщо поїдемо звідси завтра опівдні, до темряви опинимося на гірській дорозі. Нам потрібно купити намет і їжу. Життя, звісно, буде несолодке, але доведеться потерпіти, доки Джипо не відчинить броньовика.
— Викреслюйте мене! — різко відказав Джипо. — Я повертаюся додому!
Блек почав було щось казати, як раптом у двері хижки постукали.
Запала напружена тиша, а тоді Блек підвівся з пістолетом у руці.
Джипо, блідий, як смерть, нахилився вперед і глянув на двері.
Джинні люто прошепотіла:
— Ви двоє, бігом у спальню!
Ед схопив італійця, тоді підняв його на ноги й потягнув у спальню. Кітсон, весь на нервах, перетнув кімнату й відчинив двері хижки.
Надворі стояв Фред Бредфорд.
— Вітаю, містере Гаррісон, — сказав він. — Вибачте, що заскочив так пізно. Певно, місіс Гаррісон уже готує вечерю.
— Так, — відказав Кітсон, заступивши двері. — Щось трапилося?
— Та начебто. Можна мені заскочити ненадовго? Я вас не затримаю.
Побачивши Кітсонове вагання, Джинні хутко підійшла до дверей.
— О, вітаю, містере Бредфорд, заходьте, — усміхнулася вона. — Я ще не починала займатися вечерею, тому нічого не зіпсується.
Бредфорд зайшов до вітальні. Він виглядав збентеженим, навіть трохи шокованим.
— Запропонуй містеру Бредфорду чогось випити, Алексе, — сказала Джинні.
— Ні, дякую, — відказав Бредфорд. Він сів і потер долонями коліна. — Я не заберу багато вашого часу. Мій малий вештався тут по обіді, — Бредфорд поглянув просто на Кітсона. — Він каже, що у вашому фургоні було двоє чоловіків.
Кітсон відчув, як його серце впало в п'ятки. Він поглянув на Джинні, не знаючи, що казати.
— До нас приходило двоє друзів, — спокійно відповіла Джинні, усміхаючись Бредфорду. — Ми пообіцяли їм позичити трейлер для відпустки, от вони й приходили, якраз коли нас не було, щоб поглянути на нього.
Бредфорд розслабився.
— Ти ба, це ж треба! Я щось таке і сказав малому, але він не повірив. Сказав, що вони кричали й сварилися, і цим його дуже налякали. Він подумав, що то грабіжники.
Джинні розсміялася.
— Усе не так погано, — відказала вона. — Але грошей я б їм не довірила. Вони завжди кричать одне на одного, але це не заважає їм планувати спільну відпустку.
— Вони добряче налякали мого малого, — повторив Бредфорд. — Я подумав, що вам варто сказати. Бо на озері трапляються крадіжки, місіс Гаррісон. Але якщо це друзі...
— Так. Це дуже мило з вашого боку, що ви проявили турботу. Ви впевнені, що не хочете випити, містере Бредфорд?
— Ні, ні, дякую. Не хочу вас затримувати, — він насупився й потягнув себе за довгий ніс. — Знаєте, мій малий доволі розумний як на свій вік. У нього є ідея щодо викраденого броньовика. Вгадайте, що він думає. Що панцерник сховали у фургоні.
Кітсонові долоні стиснулися в кулаки, і юнак квапливо запхав їх до кишень.
Джинні на мить заклякла, але вираз її обличчя не змінився.
— У фургоні? А чому він так вирішив?
— О, гадаю через те, що навколо самі лише фургони, — Бредфорд поблажливо усміхнувся. — Але тільки подумайте — ідея ж непогана. Він каже, що поліція ніколи не шукатиме в такому місці, як це. І, можливо, він має рацію.
— Цілком імовірно, — погодилася Джинні. — Принаймні уява в нього точно є.
— Це факт. Він хоче, щоб я пішов у поліцію і повідомив їм. Вважає, що якщо вони знайдуть у фургоні броньовик, то дадуть йому винагороду. Ви бачили, що вони збільшили винагороду до п'яти тисяч? Сума чималенька.
Запала тиша, а тоді Джинні мовила:
— Не думаю, що йому дадуть винагороду. А ви, містере Бредфорд? — дещо напружено всміхнулася дівчина. — Ви ж самі знаєте, наскільки щедра поліція на винагороди.
— Ну, так, — сказав Бредфорд. — Я ніяк не можу вирішити, іти мені в поліцію чи ні. Розумієте, я гадаю, що малин може мати рацію, але в поліції мені, певно, скажуть займатися власними справами.
— Оскільки ви також маєте фургон, містере Бредфорд, я не здивуюся, якщо вони запідозрять, що ви ж самі той панцерник і вкрали. Пригадую, якось мій батько знайшов намисто із перлами й відніс його поліції, вимагаючи нагороду. Вони ж хутенько його арештували. Знадобилося кілька тижнів, аби зняти звинувачення, а винагороду він так і не отримав.
Очі Бредфорда розширилися.
— Не може бути! А я про це не подумав. Тоді питання вирішено. Моя хата скраю. Я радий, що поговорив з вами. Таке б мені точно не спало на думку.
Він підвівся.
— Мусимо прощатися, містере Бредфорд, — усміхнувшись, сказала Джинні. — Ми завтра від'їжджаємо.
— Справді? Ой, як шкода! То вам тут не сподобалося?
— Ні, тут чудово, але ми запланували довгу мандрівку. Спершу рушимо до озера Стеґ, а потім — до озера Дір.
— Оце так подорож! Зичу вам щастя.
Бредфорд потиснув їм руки. Він стояв біля дверей і базікав ще кілька хвилин, хоча Джинні й Кітсон тільки й мріяли, щоб він пішов. Нарешті він махнув на прощання й рушив залитою місячним сяйвом стежкою до своєї хижки.
Джинні зачинила двері й повернула ключ.
— Ну, як каже містер Бредфорд, питання вирішено. Мусимо їхати.
— Ага, — погодився Кітсон. — Оце ж ти впоралася з цим типом. Ти була просто неймовірна!
— Ну добре, добре, селюче, — сказав Блек з-за дверей спальні. — Не впадай в істерику. От уже паскудний малий! Я так і знав, що він нас почув.
Джипо підійшов до дверей спальні, прислухаючись до розмови.
— Що ж, завтра ми їдемо, — продовжував Блек. — Не можна ризикувати: пацан може нас випередити, — він повернувся до Кітсона: — Тобі ще не пора забиратися звідси й стерегти фургон? Малому може спасти на думку повернутися й шпигувати.
Кітсон кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і вийшов у ніч.
Джипо мовив спокійним, беззаперечним тоном:
— Завтра я їду додому. Зрозуміло? З мене досить. А зараз я йду спати.
Він повернувся до спальні й захлопнув двері.
— Я з ним розберуся, — заявив Блек, і в його очах загорівся жахний вогник. — Я вже добряче втомився від цього гівнюка.
Джинні пішла на кухню й почала готувати вечерю.
Блек підійшов до дверей і сперся на них.
— Ти справді добре обкрутила того типа, крихітко, — мовив він. — Ти вже обдумала мою пропозицію? Я розумний, і ти розумна. Будемо гарною парою розумних людей. Ну то як?
Вона поклала два великі стейки на сковорідку.
— Ти б мене не зацікавив, навіть якби був останнім чоловіком на землі, — відповіла дівчина, не дивлячись на Блека.
— Добре, крихітко. Ми це ще побачимо.
Ед загадково всміхнувся, неначе щось задумав, а тоді підійшов до крісла і вмостився у ньому.
Зранку наступного дня Кітсон поїхав до містечка, лишивши Джинні стояти на чатах біля фургона, доки Блек і Джипо сиділи в хижці. Це було доволі ризиковано, але Джипо перебував у настільки важкому стані, що Блек відчував: у трейлері він з ним не впорається.
Усе було настільки погано, що Блеку й Кітсону довелося прив'язати Джипо до ліжка й заткнути йому рота. Коли вони зрештою це зробили, Ед, важко дихаючи й люто зиркаючи, махнув Алексу: мовляв, ходімо в іншу кімнату.
— Залиш цього покидька на мене. Я переконаю його змінити думку. До часу, коли ти повернешся, він таки захоче їхати з нами.
Кітсону дуже не хотілося лишати Джипо в такому стані, але він знав, що відчинити броньовик без навичок італійця вони не зможуть. Крім того, здавалося, що Джипо трохи звихнувся розумом, а тому Алекс полегшено спихнув відповідальність на Блека.
У містечку Алекс придбав великий намет і чималий запас консервів. Перед тим вони обговорили проблему з їжею і вирішили, що коли вони опиняться в горах, то буде небезпечно спускатися в місто за продуктами. Тож потрібно було добряче запастися провізією. Кітсон повернувся до хижки з повним багажником покупок.
Щойно він вийшов з авто, підбігла Джинні.
— Щось трапилося? — запитав Алекс.
Вона похитала головою.
— Ні, але я рада, що ти повернувся. Я досі думаю про того малого. Чим швидше ми поїдемо, тим краще.
До хижки вони повернулися разом.
Джипо сидів в одному із крісел. Його обличчя сполотніло, а очі глибоко запали. Він не підвів погляду, коли ті зайшли.
Блек ходив туди-сюди й палив.
— Впорався? — запитав він Кітсона.
— Так, я все придбав.
Алекс запитально глянув на Джипо, а тоді перевів погляд на Блека.
— Із Джипо все гаразд, — повідомив Ед. — Я поговорив з ним — і тепер він готовий співпрацювати.
— Ти змусив мене до цього, — тремтливим голосом відказав Джипо. — Нічого хорошого з цього не вийде. Я попереджав про це раніше. І знову попереджаю, — раптом він зиркнув на Кітсона. — Ти ж був моїм другом. Оце так друг! Тримайся від мене подалі! Я не хочу мати з тобою нічого спільного!
— Що трапилося? — запитав Алекс, не відводячи погляду від італійця.
— Довелося трохи натиснути на нього, — відповів Блек. — Мусив пояснити, що коли він відмовиться співпрацювати, то вскочить у халепу.
— Він сказав, що зламає мені руки, — тихим, тремтливим голосом сказав Джипо. — Як же людина може жити без рук?
Кітсон почав було щось казати, але Блек тільки похитав головою.
— Годі вже, треба забиратися, — сказав Ед. — Хтось є поблизу?
Джинні з Алексом вийшли на вулицю.
Озером плавали човни, але поблизу ніхто не вештався.
Кітсон причепив фургон до «б'юіка», а тоді підтягнув його ближче до дверей хижки.
— Хлопці, ви готові?
Ед підійшов до дверей разом з італійцем.
Кітсон відчинив двері фургона, Блек і Джипо хутенько зайшли в нього, і юнак зачинив їх усередині. Переміщення тривало кілька секунд, не більше.
— Я зачекаю тут, доки ти закінчиш усі справи в офісі, — сказав Кітсон, даючи Джинні свій гаманець.
Чекаючи, Алекс запалив цигарку, притулившись до стіни трейлера. Він дуже нервував. Так, вони виїдуть на відкритий простір. Цей план віщував проблеми, але іншого способу відчинити броньовик не було.
— Агов, містере!
Кітсон здригнувся і швидко роззирнувся.
Хлопчик у джинсах, картатій червоно-білій сорочці та з солом'яним капелюхом на голові вигулькнув з іншого боку фургона.
— Привіт, — відповів Кітсон.
Хлопчик дивився на нього, трішки схиливши голову на бік.
— Ви знаєте мого тата. Я Фред Бредфорд-молодший.
— Справді? — Кітсон намагався говорити якомога природніше.
Хлопчик насупився, а тоді перевів погляд на фургон.
— Це ваше? — запитав він, вказавши великим пальцем на трейлер.
— Так, — відповів Кітсон.
Хлопчик уважно розглядав фургон.
— Наш мені подобається більше.
Кітсон промовчав. Понад усе йому хотілося, щоб Джинні повернулася й вони якомога швидше забралися звідси.
Хлопчик сів навпочіпки й зазирнув під фургон.
— Оце так! А ви чимало сталі причепили, правда? — запитав він, зиркаючи на Кітсона. — Навіщо? Це ж тільки додає ваги.
— Не знаю, — відказав Кітсон, замислено потираючи щелепу. — Фургон уже був таким, коли я його придбав.
— Тато казав, учора до вас приходило двоє друзів. Це правда?
— Ага.
— А що з ними?
— Нічого.
Малий уважно придивився до Алекса. Кітсона збентежив цей погляд.
— З ними щось було не так. Я чув, як вони кричали одне на одного.
— Вони завжди кричать одне на одного, — відповів Кітсон. — У цьому немає нічого особливого.
Хлопчик встав і глянув на трейлер.
— Можна мені зазирнути всередину, містере?
— Вибач, — Кітсон усе більше дратувався. — Ключ у моєї дружини.
Хлопчик видався здивованим.
— Мій тато ніколи не довіряє ключів мамі. Вона завжди їх губить.
— Моя дружина нічого не губить.
Хлопчик знову сів навпочіпки й узявся рвати траву, розкидаючи стеблинки праворуч і ліворуч.
— Ваші друзі зараз там?
— Ні.
— А де ж вони?
— Вдома.
— Де це?
— У Сент-Ловренсі.
— Вони живуть разом?
— Так.
— Вони кричали одне на одного. І налякали мене.
Кітсон знизав плечима.
— Нічого особливого. Вони завжди кричать одне на одного.
Хлопчик зняв капелюх і почав складати в нього траву.
— Один із них назвав іншого боягузливим гівнюком, бо той не міг чогось зробити. А чого саме?
— Гадки не маю, — відповів Кітсон і запалив цигарку.
— Здається, вони добряче гнівалися одне на одного.
— Вони хороші друзі. Тобі не варто через них перейматися.
Наповнивши капелюх травою, хлопчик нахилився вперед, устромив у нього голову, а тоді натягнув капелюх.
— Так моя голова не перегрівається, — пояснив він, помітивши здивований погляд Кітсона. — Це мій власний винахід. На ньому можна заробити гроші.
— Ага, — відказав Кітсон. — Слухай, малий, йшов би ти краще додому. Тато може хвилюватися, куди ти подівся.
— Не хвилюватиметься. Я сказав йому, що шукатиму вкрадений панцерник — той, що з грішми. Він ще з годину не чекатиме на мене. А ви читали про броньовик, містере?
— Так, читав.
— Знаєте, що я думаю?
— Так, твій тато розповідав.
Хлопчик насупився.
— Йому не треба було цього робити. Якщо він розпатякуватиме це всякому, кого тільки подибле, я можу втратити свою винагороду.
Раптом Кітсон помітив Джинні, яка квапливо йшла до них стежиною.
— Я маю намір забрати ту винагороду, — продовжив хлопчик. — П'ять тисяч баксів. Знаєте, що я робитиму з грішми, коли їх отримаю?
Кітсон похитав головою.
— Не віддам їх таткові — ось що я робитиму.
Підійшла Джинні.
— Це Бредфорд-молодший, — мовив Кітсон.
— Привіт, — відказала Джинні й усміхнулася.
— У вас є ключі від фургона? — запитав хлопчик. — Він каже, що я можу зазирнути всередину.
Джинні й Кітсон перезирнулися.
— Вибач, — відказала Джинні. — Я вже поклала ключ в одну із валіз. Складно тепер шукати.
— Закладаюся, ви його загубили, — зневажливо гмикнув хлопчик. — Ну що ж, мушу йти. Тато сказав, що ви їдете.
— Так, — відказала Джинні.
— Ви їдете просто зараз?
— Так.
— Щасливої дороги, — хлопчик відвернувся й рушив стежиною, запхавши руки в кишені штанів і фальшиво мугикаючи якусь пісеньку.
— Ти гадаєш?.. — почав Кітсон, а тоді змовк. — Ну, вперед. Забираймося звідси.
Вони сіли у «б'юік».
Коли машина рушила, Фред Бредфорд-молодший, який зійшов зі стежки, повернувши за ріг і зникнувши з поля зору, повернувся чагарниками назад і тепер нерухомо стояв і дивився, як від'їжджають «б'юік» та фургон. А тоді дістав добряче замацаний блокнот і обрубком олівця нашкрябав номер «б'юіка».