Вибрані твори

Євген Сверстюк. «Блакитне сонце мені світило...»

Ті слова Дмитра Донцова хочеться вихопити з контексту і сказати: ми знаємо ту ще одну: це Алла Горська...

Нікому і на думку не спаде близько порівнювати ці імена з іменем славетної авторки десятка томів першорядних творів. Але десь над реаліями життя, на висоті вони перегукуються в сузір’ї. І дуже багатьом спадає на думку прирівнювати авторку сорока поезій Олену Телігу з Лесею Українкою. Люди одного духу!

Що ж стосується самої поезії Олени Теліги, то вона одразу засвітилася в свідомості сучасників як мистецьке явище, високе і неповторне в літературі періоду модернізму.

За життя вона не видала своєї збірки. Але зате яка неповторна посмертна історія! Рукописи її поезій загинули в ґестапо в лютому 1942 року, очевидно, разом з поеткою. Копії її поезій зберігалися в учасників підпілля: були плани видати їх в партизанській друкарні на Волині. Коли проф. Баранівський загинув у бою з енкаведистами, в його сумці віршів не було. Їх зберігали селяни. Потім вони потрапили до отамана УПА Тараса Бульби-Боровця, і він їх провіз крізь німецькі концтабори на еміграцію. Там потроху ширилася легенда про поетку «вістниківської квадриги» Олену Телігу і про націоналістку з когорти Олега Ольжича, що теж перейшов у легенду.

Цим словом часто зловживають, прикладаючи його до людей мученицької долі. Насправді про легенду можна говорити тоді, коли вона була закладена в характері, який водив людину понад звичними витоптаними дорогами, а драматична доля тієї людини височить ще тоді, коли самої її вже нема. Причому це не мусить бути доля романтична. Наприклад, у житті Алли Горської не було надзвичайних пригод. Саму загибель її вписали в кримінальну хроніку. А тим часом уже на похороні заговорили про особу, яка вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

То ще десь Кант зауважив, що той, чиє життя дороге, найменше його цінує.

Вісті про Олену Телігу, як і Олега Ольжича, прийшли в Україну як легенда. Про них майже нічого не знали. Члени Проводу ОУН, страчені ґестапівцями! Таємнича діяльність, таємнича смерть. І творчість — теж у таємниці...

Уже на початку 90-х почали надходити в Україну інформаційні матеріали. З’явилися публікації. Засновано видавництво імені Олени Теліги. Премія імені Олени Теліги. Виявилося, що про її життя і творчість писали найвидатніші поети, прозаїки, літературознавці з Західної української діаспори, зокрема Улас Самчук, Дмитро Донцов, поетка Лівицька-Холодна, Юрій Ше-вельов, блискучий публіцист Олег Штуль-Жданович... Збереглися її листи, дуже одверто-сповідальні і предметно описові. Виявилося, що вона не грала таємничих ролей, а сімейне життя її з вірним лицарем Михайлом Телігою проходило на очах численних друзів. Знаємо навіть такий факт, що в ув’язненні перед стратою кубанський козак Михайло Теліга нагадав друзям, щоб перед смертю надіти чисту білизну. І що ґестапівці дивувалися, з якою гідністю і мужністю ця молода пані йде на смерть.

Отже, не залишається місця для таємниці, а все ж таки легенда про Олену Телігу залишається жити. Не інакше, як та легенда жила в ній самій!

Але візьміть у руки книгу Олени Теліги, де зібрані її твори, достовірні матеріали про авторку, і одразу відчуєте інший дух цієї книги, так, наче вона закинута зі світу іншого. Проникливо писала про неї Оксана Лятуринська: «Їй були відкриті істини». І дух її позначився на всіх спогадах про неї, навіть коли це відчужене слово Наталі Лівицької-Холодної: «Десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга. Народження це було нелегке, перетворитися з ніжної сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І коли я у 1942 р. довідалася про її смерть, мене ця вістка не здивувала».

Збоку здавалося, що Олена живе в затишку під крилом. При цьому трохи перебільшували затишок дитинства в Петербурзі, опіку гувернанток тощо. Потім і достатки в сім’ї батька, проф. Шовгеніва, ректора Господарської академії в Подєбрадах. Потім затишок у хаті інженера Теліги.

Насправді ж Олена Теліга, людина великої культури і великої мужності, уміла триматися радісно й переможно в будь-якому середовищі. Людям властиво улягати впливові обставини. Вона ж уміла панувати над обставинами. Як Леся Українка: «щоб не плакать, я сміялась».

Донька міністра УНР зазнала «ходіння по муках», як і більшість заможних її сучасників під час революції.

Алла Горська в дитинстві теж не знала горя — в сім’ї директора кіностудії. У блокадному Ленінграді вона побачила так само багато, як Олена в більшовицькому Києві. А вже при переїзді в Україну вона не могла сприйняти контрасту між своїм домом і вулицею. У всіх побутових ситуаціях вона вирізнялася з гурту і брала на себе найважчу чорну роботу. Але при цьому так ясніла, наче вона перебувала у якомусь своєму вищому світі, де обов’язки важчі, виміри інші, а радість більша.

Отже, говорити про таких людей в побутових вимірах — все одно, що носити воду решетом. Говорити про нікчемних виконавців тупо — жорстоких вироків над ними нема сенсу, бо високого духу вироки не торкаються. Вони тільки творять для нього чорне тло.

Для її приятеля Олега Ждановича

Сорок уцілілих поезій і з десяток публіцистичних виступів — це краплина в морі ХХ сторіччя, де загубилися і такі автори, які випустили по 40 книжок віршів.

Окремі публікації початку 30-х років з їх альбомними присвятами наводили на думку про «інтимний зміст» або «громадський зміст» чи ґендерну філософію. Небагато було тих, що вникали в цю поезію. Оксана Лятуринська згадує, що її погляд на Олену Телігу змінили пізніше прочитані поезії «Вірність», «Безсмертне». Вони «без грубезних томів надають їй лавровий вінок поета».

Щоб не склалося уявлення, що слава до Олени Телі-ги прийшла від героїчної легенди, згадаймо, що ім’я її засвітилося ще на сторінках «Вістника», особливо в глибокій пізнішій статті Д. Донцова «Поетка вогняних меж».

Її «невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту» (Д. Донцов), чимось нагадують персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки, теж пов’язаних із конкретними ситуаціями, але живих як окремі сутності.

Її поезія пересипана перлинами, які не губляться:

Попри усю сірість буднів на чужині, попри усі реалії, домінанта її поезії — іскриста радість, сестра геніальності.

Особливо хвилюючі у її поезії пророчі прозріння з їх згармонізованим трагізмом:

Багато хто цитує вірш Олени Теліги «Поворот» просто як її уявлення про найближче майбутнє, коли вигнанці будуть повертатися в Україну і що там побачать. Насправді це пророче видіння настільки глибоке, що тепер, уже в ХХІ ст., читається як віщий сон:

І знову та одвічна віра в силу любови:

Однак жодне слово Олени Теліги не вписується в патріотичну риторику. Головна риса її поезії в єдності життя і слова. Дуже добре про це сказано у згадуваній вже статті Д. Донцова:

Питання про стосунки Олени Теліги з автором наведених рядків не дає спокою багатьом літературознавцям.

Найбільш довірена подруга Олени Теліги Наталя Лівицька пише, що це був флірт. Таке пояснення багатьох не влаштовує: мало солі.

Гранично точна і одверта у своїй поезії Олена Теліга написала в двох рядках усе:

Донцов пробудив до національно-вольової активності ціле покоління. Він був учителем націоналізму, і багато хто міг би приєднатися до тих дуже точних слів поетки про серце як збудженого орла.

Публіцистика О. Теліги стала голосом того орла.

«Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році — це виклик суспільству і своєму оточенню. З другого боку, це універсальна метафора для безбожного ХХ століття, яке прийшло не примножити спадщину, а розміняти її і кинути в авантюрну гру — задля «щастя майбутніх поколінь».

Однак Олена Теліга на той час уже була обвінчана з долею України. Усі загальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки, зі свого берега. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.

Тут треба все ж таки сказати, що вона була неофіткою тієї віри, що визначалась заповіддю: «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ». Коли поруч є такий лицар без страху і докору, як Олег Ольжич, то кожне слово має вагу.

Покоління 60-х може згадати Аллу Горську, що була теж неофіткою, яка вирвалася з російського середовища на простір української «свободи», яку треба було заповнити. Дитинство Лєночки в Петербурзі і дитинство Аллочки в Ленінграді порівнювати можна з поправкою: над тим Петербургом уже попрацювали «партачі життя»: вони облущили аристократичну позолоту і перетворили імперську столицю на совдепівську общагу.

Неофіти вирізняються в новому середовищі самовідданістю, яка заворожує звичайних патріотів і якось реальніше утверджує значення понадособистих вищих вартостей. Неофіт насправді живе тими вартостями, тоді як більшість навколо тільки «цінує» їх... Відповідно, «своя сорочка, ближча до тіла» для нього взагалі перестає бути вартістю.

Якщо до цього додати елемент безкорисливого аристократизму, то з’являється горда вірність своїй святині. Тут уже попереду виднівся і слід Лесі Українки:

Для тих, хто думає про загальне добро і найвище цінує невидимі вартості, що стоять над егоїстичними потребами і родинними клопотами, світ вибудовується в ієрархічну структуру з сяючою вершиною.

В основу реферату «Партачі життя» покладено євангельське зерно — з послання апостола Павла до Коринтян. Правда, в авторки нема посилань: зерно покладене у неї в серці.

Ця життєва моральна максима органічно переходить на поле духовної творчості:

Справді, хіба можна ставити будування чогось поряд з будуванням особистості?

І ще істотне застереження:

Одержимі любов’ю і вірою є людьми суворого максималізму. Звідси суворість суджень і протиставлень. Не думаю, що багатьом сподобалося виділення окремих героїв у нашій культурі і протиставлення їм людей, не вартих бути сучасниками героїв.

В атмосфері світу запахло грозою. Для одважних це було радісне чекання, для плохих — перечікування. Жива українська молодь заспівала «Зродились ми великої години» і почала готовитися до бою.

То було національне зрушення з такою радикальною ідеологією, що його бачили друзі й недруги. З Парижа філософ Г. Федотов у 1932 р. в своїй книзі «И есть и будет» писав:

Олена Теліга багато розуміла і задумувалася над Шевченковим

Задумувалася і над «ножами обоюдними», які мають розпанахати гниле серце, щоб налити живої крові.

Звідси у неї центральна постать Шевченка і в ХІХ, і в ХХ ст., а навколо «добрячий та плохий» напівсонний обиватель, який не розуміє, звідки і навіщо той пророк.

Плебейсько-споживацька філософія «чесності з собою», висіяна з твору В. Винниченка, розповзалася, як бур’ян, що росте і без догляду.

У модерній літературі «свобода слова» вийшла з берегів, а відповідальність письменника скотилася до егоїстичного принципу «чесності з собою». В цьому постулаті Володимира Винниченка іритувало вже саме вживання слова «чесність» у контексті вигоди. Адже зачесть платили своїм життям ті, що любили життя, тільки не могли допустити, щоб у ньому запанувала егоїстична і продажна челядь з девізом Хлєстакова «для того і живем, щоб зривати квітки задоволення».

Олена Теліга порушила питання честі та цивільної відваги ще вимогливіше і категоричніше: вона вимагала цивільної відваги від кожного, хто поважає себе і претендує на чесне ім’я.

Настала пора називати речі своїми іменами, щоб було ясно, хто є хто і на кого орієнтуватися. Тоді засвічувалися героїчні постаті юнаків і дівчат, що клали своє життя на вівтар батьківщини. То був початок героїчної офіри української молоді, яка в 40-ві роки пішла на смерть проти наймогутніших тиранів, перед якими скорилась Європа. Революціонер — нині пожухле і зблякле слово, на тій хвилі визвольної боротьби грало молодою кров’ю і дихало правдою.

Такою ж правдою дихає запит Олени Теліги про цивільну відвагу в суспільстві, де звично говорити в очі одне, а позаочі — інше, де бракує елементарної мужності сказати тверде «ні».

«Партачі життя» — не трактат, не збір усталених правил. Але то вічно актуальна річ, яку варто час від часу озвучувати і сьогодні.

Олена Теліга будувала образ України поверх усіх політичних поділів і понад історичними проваллями.

Героїчний чин заведено виокремлювати, щоб побачити і зміряти. В нього треба вдумуватися: вдивлятися в сліди. Так само, як в слово треба вчитуватись.

Її одчайдушну одвагу і рішучість слід поставити в ряд тих безстрашних націоналістів, що йшли на Схід України гарячими слідами війни, використовуючи свободу прифронтової ситуації, коли червоних уже нема, а коричневі ще не опанували. А світ належить сміливим.

Лицарі без страху і догани з’явилися перед зачудованим поглядом ляканих людей. Вони палали, згоряли — і засвідчували свій безстрашний слід. Серед тисяч смертей їхня загибель запам’ятовувалась!

В Бабиному Яру, в тій частині, де розстрілювали в п’ятницю (юдеїв розстрілювали в суботу), височить дубовий хрест Олени Теліги. На розі Оперного театру — дошка Мирона Орлика на місці його вбивства. В Миргороді — барельєф Лемика. Але якби поставити усім націоналістам з похідних груп пам’ятні знаки — вони стояли б, як ряди дерев, поламаних буревієм. Ґестапо визнало ворогами Райху українських націоналістів, а це означало війну насмерть. Більшовицькі провокатори цим скористалися і допомагали окупантові орієнтуватися в обстановці. Енкаведисти продовжували війну проти України — руками німецьких окупантів... Пролог до УПА розпочався одразу.

Похідні групи вписували свій слід кров’ю, і загалом драма Олени Теліги — не виняток.

Перші хоробрі падали один за одним. Важко собі уявити, як могла використати легальне становище горда націоналістка в редакції «Літаврів», які не хотіли славити окупанта. Адже кожен випуск вказує редактора.

Якщо поставити перед очі окупанта сталінського раба, готового бути вже рабом Гітлера, то він дасть рабові перевагу перед незалежною українкою, хай вона буде навіть Афродитою. Жоден окупант не милує красивих і гордих.

Важко повірити, але культурна атмосфера в окупованому Києві швидко налагоджувалась — завдяки ініціативним сміливцям. Запрацювали пекарні, крамниці, школи, церкви, театри, академія наук і навіть кіностудія. Українці швидко ставали господарями. Але більшовики залишили свою агентуру і диверсійні групи для підриву замінованого Хрещатика, будинків і храмів. Хрещатик і Успенський собор висадили в повітря. Св. Софію Бог милував. Особливим своїм успіхом більшовики вважали розстріл ґестапівцями заручників — добірних українських громадян...

Та, котра свідомо вибрала стежку накраю прірви, близьку до тої, що нею пройшла героїня «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, вона була з когорти героїв — без перебільшення — і в житті, і в слові.

Я не думаю, що це поняття можна прикладати до шістдесятників. Ми обрали дорогу нонконформізму в країні примусового вислужництва, і це не могло закінчитися добром. Але це був усе ж таки в мирний період майже легальний шлях боротьби, головно з цензурою і на полі культури. Правда, що на полі замінованому, яке нам призначено пройти.

А ті люди з гаслом «Або волю здобути, або дома не бути» йшли проти сили в умовах війни. Вони йшли на героїчну смерть, щоб дати приклад безстрашності та офіри.

Цього героїзму також не можна рівняти з відвагою на полі бою, бо там людина поставлена в ситуацію, яка сама диктує наступні кроки, і часто не дає іншого вибору.

В образі Олени Теліги ми бачимо єдність слова і чину, а це і є мірою людської справжності. Коли військовий пілот Антуан де Сент-Екзюпері утверджував обов’язок участі у війні як умову, що дає йому право говорити і писати як громадянинові загроженої Франції, то одважна українка йшла ще далі: вона несла себе в офіру, вслухаючись в містичний клич свободи. Жити для визволення Батьківщини, творити для відродження її духу і покласти життя на вівтар — це був той «похмурий і прекрасний берег», що її манив.

Однак не можна усього зводити до її романтичної натури. Навряд чи ця сильна натура засвітилася б так в умовах комфортного дитинства в Петербурзі.

Такі натури шукають великого плавання, високих і певних цілей. А здавен відомо, що немає шляхетнішої мети над боротьбу за національне визволення свого народу. На тій високій дорозі вона зустрічається з такими духовно спорідненими постатями, як Олена Пчілка і Леся Українка, а також з сучасниками, які єдналися навколо «Вістника». Отже, спочатку було слово... Але для вчителів і в кінці було слово.

Якою повертається до нас нині українська поетка міжвоєнного десятиріччя?

А що повертається, і то часто, сумніву нема. Не будемо говорити про сучасників, для них вона залишися живою на все їхнє життя. Олену Телігу люблять і нащадки пізні.

До Ольги Богомолець вона повернулася як пісня на хвилі національного піднесення 90-х років. І то часом дуже особистого звучання:

Для Олени Голуб і юної Лесі Матвійчук вона стала піснею вже тепер, в 2006-му.

Волиняк Іван Денисюк дивним чином схопив її образ і зберіг його у дитячому спогаді, коли ясна пані в зеленому капелюшку гостювала літо в його селі Залісах в родині Штулів, а тоді він замислився, чому пані не здіймає капелюшка в церкві, тоді як чоловіки здіймають. І вже аж тепер він, сивий професор, її опізнав...

Михайлину Коцюбинську вабить Олена Теліга людяністю і незахищеністю.

«Я негарна, і знаю це чудово». Разом з тим, вона чудово знала, що своєю дивною вродою зачаровує тих, що на красу, може, й не звернули б уваги. «Краса — це велика річ, але ж і яка мала!»

Олена Теліга вічно молода. Вона зачаровує кожне покоління своїм артизмом і даром радісної любові. То вона озветься в Симоненковому «я тобі закохано віддам», то в Стусовому «де не стоятиму — вистою».

Українська націоналістка, яка не писала патріотичних віршів і гасел. Пройнята ідеєю рівності жінка, яка сахалася мужеподібних героїнь і феміністок... Бездомна емігрантка, пройнята духом радості і містичною вірою в зорю нашого Києва. Поетка вічної тривоги:

Але тривога її енергійна і радісна — тривога вільної людини, певної, що світ належить тим, хто має волю до боротьби. Зоря Олени Теліги — то зоря світанкова.

Липень 2006