Вибрані твори

До Дмитра Донцова

Високоповажаний Пане Редакторе!

Мені дуже незручно, що я так довго не відповідала на Вашого ласкавого листа, але справа в тому, що лист Ваш був для мене справжньою щасливою несподіванкою. Вірші мої, дійсно, попали до Вас просто «з печи», бо їх без мого дозволу і відома заслали разом з моєю адресою мої добрі приятелі. Отже, одержавши Вашого листа, я дуже і дуже зраділа, але нічого не зрозуміла, і лише за деякий час вияснила, яким чином дісталися до Вас, Пане Редакторе, мої вірші.

Прийміть мою глибоку подяку, Пане Редакторе, за Ваші вказівки та поради.

Цілковито погоджуюся з Вами щодо своїх хиб: примітивного ритму та примітивних рим. Безумовно, сама б я ніколи не набралася б сміливості відіслати свої вірші в такому «домашньому» вигляді, в якому вони дісталися до Ваших рук.

До цього часу я вірші писала лише для себе, ніколи їх не виправляла і, за винятком двох-трьох знайомих, нікому їх не показувала. Ще добавлю, в своє виправдання, що заслані вірші я написала в 25-ому і 26-ому році, цебто коли мені було лише 17 і 18 років, що також почасти пояснює їх примітивність.

Після цих віршів я ще писала багато, але так само ніколи їх не оброблювала, і думка заслати їх в якийсь журнал хоч і приходила мені в голову, але я гадала виконати її лише в далекому майбутньому, але оскільки Ви, Пане Редакторе, вважаєте, що я можу писати, то я буду до своїх справ ставитися більш поважно. Буду працювати над ними, обробляти та обточувати. Ви, Пане Докторе, задали мені запитання щодо моєї тематики?

Цікавлюся я всім. Для декількох своїх віршів брала я свої теми із давноминулих часів, брала свої мотиви з легенд і казок.

Але все ж таки мене найбільш тягне зафіксувати в своїх віршах саме «живе життя» з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледве вловимими нюансами.

Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати цілий образ, а лише дати відчути настрій.

Можливо, якраз тому мені так мало подобається щось з віршів наших найбільш видатних закордонних поетів. Я завжди щиро дивуюся їх великому словнику чужих слів, надзвичайному знанню історичних фактів і, нарешті, «вишуканим» назвам їх віршів або цілих збірників («Там, де Беатриче...», «І покотилося коло...»).

Але так мало я зустрічала віршів, які б мені хотілося взяти і ще раз перечитати. Нібито і все є: вишуканий ритм, оригінальний зміст, але настрою — душі — немає.

Із поетів Великої України (з тих, що Ви мені радили прочитати) я добре знайома з Рильським і люблю його, читала Зерова, але лише тепер дістану і прочитаю Плужника та Филиповича.

Щодо решти авторів, яких Ви мені порадили прочитати, то я Бодлєра і Рільке читала, Гамсун і Зудерман — це мої любимі автори. Читала також Монтерлана, але ні Жаля, ні Лакрателя нічого не читала, та обов’язково прочитаю.

З чеською літературою я знайома досить добре (Маchara дуже люблю), але Шальду не читала.

Крім російської, чеської та німецької мови, які я знаю зовсім добре, я ще володію французькою, але значно гірше (лише читаю вільно).

Крім цих мов, я не можу читати більше ні на одній.

Але зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною.

Кінчаючи листа, я ще раз глибоко дякую Вам, Пане Редакторе, за Вашу ласкавість, за ті щасливі хвилини, що Ви мені принесли своїм листом.

Сподіваюся, що і надалі Ви не відмовите мені в свої[й] критиці та порадах, які будуть для мене завжди надзвичайно цінні.

Зі щирою пошаною до Вас Олена Теліга.

До Івана Кабачкова

Високошановний Пане Професоре!

Вибачте, що турбую Вас. Справа в тому, що я все ж таки дуже б хотіла кінчити інстітут, тим більш, що наш матеріяльний стан теперішній дозволить мені це зробити.

Тут, в Варшаві, я працюю в маленькій дитячій школі; викладаю українську мову. Дуже полюбила цю справу, багато працюю і переконалася, що я не така вже не здібна до цієї справи, як я гадала раніш. Отже, хочу обов’язково мати діплом, щоб мати можливість хоч в майбутньому поважно працювати по цьому фаху.

Тут, в Варшаві, я маю можливість діставати книжки, потрібні мені для діпломної праці, яку хочу взяти по літературі у проф. Білецького, а в літі хочу працювати над нею.

Плани у мене такі: приїхати тепер до Чехії, взяти тему для праці, поговорити з проф. Білецьким і дістати підручники до майбутніх іспитів. В зимі ж я приїду до самої Праги, щоб жити там і зробити всі іспити.

Хочу приїхати тепер якнайскорше, аби могла вже за короткий час приступити до праці. Щоб виїхати до Чехії, я мушу мати посвідку від інстітуту, що я ще не склала всіх іспитів і що я ді[й]сно вчилася в інстітуті. Не відмовте мені в цьому, Пане Професоре, бо це для мене дуже важно. Поки працюю тут, безкоштовно, мені діплом не потрібний, але ця праця дала мені віру в свою здібність до учителювання і велику енергію до праці і до закінчення студій. Хочу дуже порадитись з п. п. професорами Сімовичем і Білецьким про терміни складання іспитів. Дуже прохаю Вас, пане Професоре, надіслати потрібну мені посвідку на призвище Teliha, а не Шов-генівна, бо я вже не маю в полі свого дівочого призвища.

Ще раз прохаю вибачення за турботи, але справа ця для мене остільки серйозна, що хотілося б якнайскор-ше її вирішити.

Адреса моя: Polsko, Warszawa., Przemyslowa 26 m. 40.

Olena Teliha

З глибокою пошаною Олена Теліга

До Наталі Лівицької-Холодної

Мила моя Натуся!

Ось, цілком несподівано для себе, я мусила виїхати на село вже на ціле літо.

В минулу суботу приїздила до Варшави, щоб зліквідувати свою кімнату і полагодити деякі справи, але не могла бути в тебе, хоч і дуже хотіла тебе бачити, бо «Запорожжя» мало якраз в цей вечір свою вечірку, і ти, безумовно, мала бути там. Телефонувала тобі двічі з ріжних цукерень, але все не могла дозвонитися. Шкода, бо тебе, одну тебе, хотіла я більш від усього бачити із всіх своїх варшавських знайомих.

На село мусила я переїхати завдяки розпачливому фінансовому стану, Акордів Міші не платять, а місячна пенсія така мала, що після 10-го нема вже ні гроша, а мені доводилося платити за мешкання і ще жити якось, хоч я останні місяці і не працювала вже в своєму склепі. До всього цього, надходить літо, треба б щось шити, а я, на жаль, не маю таких здібностей, як деякі з наших знайомих пань, що вміють вдягатися, не маючи грошей.

Тепер сижу на тому ж самому, досить ненависному селі, що і в минулому році. Зате не потрібую ні про що турбуватися, сплю, гуляю, читаю, вишиваю і (заспокой свою заботливу душу!) їм скільки влізе і п’ю молоко і сметанку!!!

Але все ж тоска тут страшна. Цілий день сижу сама, сама гуляю, бо Міша приходить такий втомлений, що відразу ж валиться на ліжко.

Часто думаю, як би добре було, коли б ти була зі мною! Ми б ходили з тобою цілі дні і розмовляли б під кожною сосною.

Що ти робиш тепер, Натусенько? Як твоя праця і твої іспити? Чи думаєш кінчати в червні чи відкладеш? Чи поїдеш до Львова на з’їзд романистів? Які взагалі новини в Варшаві?

Пишу в Варшаву тобі першій, ще напишу пані Стефі. Знаю, як багато у тебе роботи, але все ж постарайся знайти вільну хвилину і написати про себе.

З Чехії я дістаю великі листи від Зої, Л. Мосендза і В. Куриленка.

Зоя — як Зоя! З Маланюком в Празі бачилася, на його відчиті, перша підійшла до нього, але, пише, що він був таким грубим по відношенню до неї, що вона відійшла не попрощавшися. Люба вона і хороша, і довірлива дуже. Але нащо наражатися на таку прикрість? Атже вона знає Маланюка ще краще, ніж я і ти.

Прислала мені декілька своїх віршів. Не знаю, що з цим «фантом» робити.

Мосендз пише з санаторії. Одержала перший лист від нього з приводу свого вірша «Чоловікам», а тепер він взагалі мені часто пише хороші, теплі листи. Між іншим: він захоплюється віршами Ю. Липи і прохав мене написати «об’єктивно», чи він сам такий же хороший, як його творчість! Розумієш, яке тяжке завдання дав він мені? Відписала я йому, що він, Ю. Липа, людина хороша, цікава, вартісна, але по-іншому, як його вірші. Менш тверда, менш цільна і пряма.

Леонід дуже засумував, що його ідеал не такий, яким він його уявляв, і покинув думку написати йому листа, хоч я і раджу це зробити.

Ах, Липа, Липа, скільки він розчарувань приносить своєю особою! Хоч все ж я певна, що він дуже хороший, а все, що має Недоброго, це вже все зайве, наносне!

Чи ти пишеш щось, Натуся? Чи відіслала якісь забуті і занедбані «твори» до не менш занедбаної редакторши п. Бурачинської?

Взагалі, дорогенька, напиши мені багато про себе і про своє оточення.

Чи було щось цікаве в Л.Н.В. за квітень, я не бачила цього примірника.

Михайло має тепер апарат і фотографує все, що тільки можна. Коли буде моя, хоч одна подібна, то перешлю.

Часто думаю, як гарно ми будемо проводити з тобою час в майбутньому] році. Тільки треба, щоб ти мала хоч трохи більше вільного часу, тоді ми зможемо ходити разом і до кіна, і до театра, і просто, що для нас найцікавіше, шлятися і розмовляти.

Є у мене до тебе прохання. Може, побачиш десь нашого спільного адоратора, князя Накашидзе, що я маю його промову, надруковану в польській мові, яку він мені дав, але не знаю, як йому передати. Привітай його від мене щиро.

Напиши, як пройде Петлюрівська академія.

А тепер кінчаю, бо вже зараз ідуть на пошту.

Вітай маму, тата, Петруся і Ідочку. Ту, останню, хіба поцілуй. Пані Ядзю Краснопільську теж. Мила вона.

Тебе ж цілую найміцніше.

Не забувай мене.

Пиши мені по такій адресі.

O.Teliha

Wies Zelazna Rzadowa

Poczta Olszewka

Pow. Przasnyski

Woj. Warszawskie

Твоя Лєна

Вибач, що так нерозборчиво пишу, але спішу дуже.

Люба моя Натуся!

Вчора одержала твого листа. Нарешті! Дуже йому зраділа, тим більш, що він був дуже цікавий.

Яка ж мені шкода, що я не бачила Крижанівського і Талочки. Талочка — Талочкою, але Крижанівського я чомусь уявляла дуже солідним «дядєю», ледве чи не з довгою бородою, а тому уяви моє здивовання, коли я дізнаюся про те, що він лазив з тобою по цукернях до першої години ночі. Так мені сумно, що я не була тоді з вами! Ти знаєш, яка я аматорка вечірньої блуканини.

Боже мій! А лопати льоди і гублення грошей — це ж моя стихія! Таке вже моє собаче щастя, що коли хтось приїздить цікавий, обов’язково я не можу його бачити.

Опиши мені добре, що із себе уявляє Крижанівський і за що ти його так любиш.

Ти знаєш, твій лист прийшов до мене якраз в день моїх іменін. А ти була тоді в старої пані Лукасевичевої. Чи згадувала мене, чи тобі не прийшло в голову, що я теж Олена? Гадаю, що значно краще було б, коли я б святкувала свої іменіни в Варшаві, а вона на селі.

Тоска тут страшна! Перший час я цілі дні їла, але тепер це мені набридло, а тому часу вільного дуже багато. Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще. Для мене це велика розвага, але Міша мусить жити в вічному страху, що я когось підстрелю. Та все ж він подарував мені вчора 100 набоїв.

Вчора одержала листівку (якась японка на мостику!) від Донцова. Пише, що невідомо, чи буде Л.Н.В. виходити, але в кожному разі прохає присилати вірші, як матиму ще. Перша листівка писана його рукою, а не надрукована, і перший раз — дуже привітна. Л.Н.В. я ще не дістала, отже, віршів своїх ще не бачила, але оскільки недобрі наголоси ти знайшла в вірші «День прозорий мерехтить», то я знаю, в чому справа: я переписала його випадково, з чорновика, не зауважила і відіслала в такому вигляді, разом з двома іншими, але за декілька днів зорієнтувалася в своїй помилці і надіслала Донцову виправлений вірш з проханням замістити його в цьому вигляді. Та, здається, він цього не зробив. Але там були наголоси, які псували розмір вірша.

Розумію тебе зовсім! Я теж не можу писати без цього «старомодного» Натхнення. Але все ж, дорогенька, не будь ледачею і відішли свої вірші Донцову. Бурачин-ській, дійсно, не варто посилати! Недавно я роздивлялася в альбомі і побачила в одній групі Бурачинську. Що за тупа, дефективна фізіономія. Здається, остання річ, яка їй личить, — це бути редакторшею.

Я маю ще один вірш — поворот на Україну. Назагал, досить вдалий, але наголоси дієслів мене гризуть. Напиши, Натуся, як ти кажеш: перейдемо, пере йдемо чи перейдемо? І я і чоловік кажемо перейдемо, алея не відішлю цього вірша без твоєї відповіді. Знаю, що кажуть так і так, але як є дійсно добре?

Від Стефи — ні слова! Вилай її від мене! Мосендз пише метрові листи — багато тепла, іронії, філософії і містицизму. Цілість така, що у мене голова пухне, і доводиться йти і десь на траві трохи поспати.

Зате вночі спати майже не доводиться. Ми, звичайно, не купили в Варшаві гвоздичного масла, а тому всякі комарі і мошки гризуть нас неможливо. Навіть сітки в рамах не допомагають. Коли гаряче, то ми ідемо спати до стодоли, але коли зимно, мучаємося всю ніч. О ні, місцевість тут не дуже добра! А скука неймовірна!

«Село! І серце відпочине...»

Дуже мене тронуло твоє запрошення до себе на кілька днів, дякую щиро, але, на жаль, це неможливо!

Я цілковито не маю нічого з літнього одягу, а тут хожу в старих, по коліна, сукнях. Панчох не ношу, лише шкарпетки і старі сандалі, отже, мушу літо безвиїздно пережити тут. Ну, та що ж робити! Зате десь в вересні як ми радісно побачимося!

Я знаю, що у тебе багато праці, але все ж пиши мені, хоч нечасто. Я тобі буду писати часто.

Зараз діти принесли мені великий букет з перших волошок. «Волошка» — це твій колишній псевдонім?

Діти тут мене дуже люблять, але набридають неймовірно. Ми з Мішею мусимо втікати, щоб не гуляти завжди з десятком ад’ютантів.

Щодо дітей. На слідуючий рік мушу твою дочку навчити козачка! А то дітей всяких чужих мені пань учу і учу, а твою Ідочку — ні. Побачиш, вона перестане ди-читися і буде добре танцювати.

Ну, кінчаю. Цілую тебе міцно, міцно.

Вітай маму, тата і Петруся.

Де він ловить рибу? Невже ж тягнеться на Вислу? О, Боже! Це — спадкове, від його батька... Міша вітає вас обидвох.

Твоя Лєна.

P.S. Висилаю тобі наші фотоґрафії, нашої ж продукції. Як матимеш свої — пришли.

Люба моя Натуся!

Нарешті вчора дочекалася листівки від Тебе! Хоч, правду кажучи, воліла б мати довгого листа, але і за листівку дякую, тим більше, що вона була така ніжна: навіть згадала, чи не загризли мене комарі.

Ні, так погано ще не є! Тепер тут зимно, отже, вся ця розкіш зникла, але зате нема сонця і нецікаво гуляти.

Натуся моя хороша! Сьогодні неділя, мабуть, ти складаєш цей іспит. Я цілою душею з тобою, хвилююся теж, але певна, що і цей зійде так же добре, як письменний, а коли ти будеш читати мій лист, то будеш вільна до осени, і відповідь твоя буде довга і повна.

Не писала я тобі з багатьох причин: чекала листа від тебе, не мала нічого нового і цікавого, мусила відписати багатьом на їх листи і... можеш не повірити, але це свята правда, не було грошей на марки! Вся Мішина платня за цей місяць, за виключенням 16-ти zl. пішла на заплату за фот[ографічний] апарат. Умовлено було інакше, але знайомий, який цей апарат продав Міші, почав бомбардірувати нас благальними листами, щоб він все заплатив відразу. Ми подумали і вислали все, а зате самі ледве жили! Але тепер вже все гаразд.

Життя моє — одноманітне неймовірно. Один день цілковито подібний на другий, а тут ще така погода! Недавно їздила в погане повітове містечко — Chorzele, щоб записатися до бібліотеки. Книжки мені будуть міняти місцеві селяни, які їздять туди за закупами. Це для мене єдина втіха, але, звичайно, проковтнула обидві книжки відразу, а ніхто з селян чомусь не їде... Читала Тагора «Dom i Swiat» і легку і забавну чепуху Декобра. Другою розвагою є для мене кореспонденція, а головне, очікування листів. Ти мене листами не балуєш, о ні! Пані Стефа прислала мені з великим запізненням, але і великого листа. Була там і записка від Липи. Дуже привітна, але й дуже коротка. Відповіла йому, так він лицарські мовчить...

Зоя теж щось замовкла, хоч я її вірші критикувала дуже ніжно. Навіть порадила послати щось в «Жіночу Долю» (Боже мій! Що за пригнічена назва!)

Мосендз по-старому пише метрові листи, але надзвичайно цікаві, такі цікаві, що розбурхують мене завжди на пару днів. В останньому писав, що Маланюк у львівському журналі для молоді «Вогні» написав «відозву» до молоді... щоб не писала вірші. Леонід обурюється, а я з ним. Чи можна звернутися до молоді з гаслом: не співайте, не танцюйте, не грайте! Звичайно — ні! Так само не педагогічно кричати їм — не пишіть віршів! Безперечно, сотні з них пишуть чорт знає що, але на ці сотні з якогось одного виробиться, можливо, справжній поет, а як ніхто не буде писати, то ні з кого нічого не вийде.

Дивуюся я часто Маланюкові: розумна людина, а часом щось таке встругне, що аж волосся на голові дибом встає. Ти маєш, здається, добрий вплив на нього. Візьми його трохи в свої руки, щоб не робив дурниць.

Так ти мені і не написала характеристику Крижанівського, а я чекаю. Чи переписуєшся з ним?

Мосендз пише продовження своєї повісті «Засів», а тепер послав Донцову 5 віршів під спільною назвою «Криниця ніжности». Із 5-ти переслав мені лише один. Тяжко судити, яка решта, але цей один задуманий дуже цікаво, але виконаний, на мою думку, досить тяжко. Вийшов якимось занадто розумним, але бездушним. А чи може бути така «Криниця ніжности»?

Багато, дуже багато, писала я Леонідові про тебе. Він прохає вітати сердечно і тебе і Петруся.

Я відіслала недавно Донцову свій вірш «Поворот», а тепер задумала щось, що буде називатися «Відвічне», а оскільки цей вірш буде дійсно написаний, то має бути присвячений тобі. Звичайно, перед тим, як пошлю його в друк, ти його мусиш перечитати, щоб не лаяла мене потім за таку присвяту.

А ось я мушу тебе вилаяти!! Чому не відсилаєш Донцову того, що вже маєш готовим? Розумію, що при праці до іспитів у тебе нема часу писати нове, але не відіслати старого, це вже, голубутко, просто недбайливість. Чуєш ти! Ти мусиш писати, а я мушу гордитися своїм найліпшим другом, яким ти починаєш бути для мене. Знаю тебе! Ти хочеш свої вірші шліфувати. Шліфуй, але не занадто довго.

Ох, Натуся, як же тут сумно... Може, Матушевські оповідали тобі, яка це нецікава місцевість. Звичайно, нам краще, бо Міша має роботу, але все ж це не життя, а животіння.

Ціла місцева «еліта» складається з дружини шефа (який сам виїхав на друге село) і техніка меліоратора.

Технік, як і Міша, працює як проклятий цілі дні, отже, залишається лише пані.

Боже мій, які польки, за рідким виключенням, незносні. Ось і ця! Вона і досить привітна, і мила, але малоінтелігентна, а претензії страшні. Мене вона не може зрозуміти, як я, не маючи дітей, не кидаю свого чоловіка, який так мало заробляє, і не пошукаю чогось кращого. Почуття, звичка, рідність — це для неї порожні звуки. Сама вона живе з чоловіком, доки той дає їй такі-сякі вигоди. І це — мати двох дітей і не дуже вже молода жінка! Ні, все ж таки ми, українки, значно щиріше і чистіше від них: одружуємося по коханню і не кидаємо своїх чоловіків із-за браку ма[те]ріальних вигід. І не заздрю я нашим, що одружені з польками.

Що тут за мова, на нашому селі! Не можу похвастатися особливим знанням польської мови, але ця, місцева, мова ставить опір граматиці цілого світу! Приходить сьогодні наша господиня, щоб повідомити нас про те, що у гайового народилося «Dwa dziece, Іуїко niewiadomo, е2у dwa еогкі, Є2у dwie вупу»... Як тобі подобається ця фраза?

Що з тобою, Натусенько? Чому ти так зле себе почуваєш? Коли і куди думаєш виїхати? Дуже шкодую, що не можу побачитися з тобою перед від’їздом, але надіюся, що хоч цей мій лист ще застане тебе. Іспитів вже не матимеш, отже, сідай відразу і пиши, бо я буду страшно чекати!

Пошукай, може, знайдеш якісь фотоґрафії свої, то пришли мені. Між іншим, ти мені снилася сьогодні.

Напиши, які у тебе новини, де ти бувала за цей час. Мене тут все цікавить.

Ух, вже рука болить! Цілую міцно, міцно тебе.

Вітаю твою маму, батька і Петруся.

Михайло вітає усіх.

Пиши!

Твоя Лєна

P.S. Між іншим, «Світлість» Липи, твоя, у мене в самому чистому вигляді, отже, не хвилюйся, що вона у мене загине.

Люба моя Натуся!

Все чекаю на твій лист з адресою, але якось його нема та й нема! Сьогодні так мені хочеться тобі написати, що сідаю і пишу, хоч і не знаю, коли і куди відішлю я цього листа.

Новин у мене, як і звичайно, — жадних! Час летить швидко, але надзвичайно нецікаво, людей теж повно, але теж нецікавих. Я б вже воліла, коли нема доброго товариства, щоб не було жадного, та це неможливо.

Отож, сама не буваю майже ніколи. Зранку до мене приходить дружина другого мірничого зі своєю сестрою і тягнуть мене гуляти. На обід, чи по обіді, приходить інж[енер] Федорів, який теж живе тут, сидить до вечора і оповідає без перерви про свої геройські, військові вчинки, а мені і Міші не дає і слова пікнути! Ввечері приходить технік або знов обидві пані і тягнуть нас гуляти знов або кличуть до себе. І так — щодня! Як на зло, всі ці люди надзвичайно нецікаві: нічого не читали, нічого не бачили і ніколи не думали! Розмовляють лише про себе і про свої одяги, з літератури знають лише Mniszk6wn’y і WaПac’а, а якщо співають щось, то це буде напевно «Wr6cisz!» aбo «Poca^owalaS mnie raz, pocalowalaS mnie dwa...» іт. п. дурниці.

Товариство, як сама бачиш, нецікаве. Залишаються листування і читання. Варшава листами мене не балує! Мовчиш ти, мовчить Стефа, мовчить подовгу рідний батько, і ніби втопився... Липа. Натомісць Чехія пише! Зоя прислала недавно величезного листа з... віршами, але уяви собі, хіба не повіриш, один з цих віршів був цілком зносний і навіть з чуттям, я його трохи почистила та й відіслала їй з порадою надрукувати його в «Жіночій Долі» чи якійсь Підкарпатській «Пчілці». Їй-Богу, цілком можливий вірш.

Недавно дістала листівку від Донцова, де він пише, що Л.Н.В. тимчасово, а може й назавжди, припинив своє існування. Шкода дуже, але треба надіятися, що він ще відродиться.

Останнього примірника я так і не дістала, отже, не можу судити про правильність твоєї оцінки віршів Маланюка іОльжича, хоч вірю тобі на слово. Хоч знаєш, Натуся, мені здається, що ти занадто перецінюєш Ольжича. Я теж його люблю за оригінальність і якусь культурність його творчості, але чуття і йому брак. Одноманітні у нього все ж таки вірші і холодні, хоч і пересяк-нені патосом. Ти знаєш, я Маланюка не дуже-то того... теє..., і це свята правда, що часто у нього буває страшна штучність і натягненість, але все ж, до цього часу, Оль-жич не дав ні одного вірша вполовину так доброго, як напр[иклад] «Степова Еляда» чи «Липень» Маланюка.

Але і той і другий мають колосальну вартість як дійсно інтелігентні поети, яких так бракує нашій поезії, переобтяженій соловейками, злими-долями, і дівчина-ми-чарівницями.

Тому, Натусенько, я так часто натискаю на тебе, щоб ти друкувала свої вірші, і це в мені говорить не «реміснича» жилка, а свідомість, що краще хай цю сторінку займе твій вірш, аніж якийсь бред божевільного, вроді «Не змінюсь я...» Вертиляка. Чи читала?

«Реміснича жилка» це щось інше, а найбільше виявляється вона, на жаль, у Маланюка: він творить для журнала, на «відповідний» случай — і це відчувається. Я ж, напр., завжди пишу для себе, і цілком не на відповідний случай, але, оскільки бачу, що вийшло щось знос-не, охоче відсилаю його в Л.Н.В.

Зараз перехожу до того, про що найбільше хочу тобі написати.

Ах, Натуся, чому так мало розумних жінок, а зокрема українок? Донцов знає, яка у мене тут тоска, і перед своїм від’їздом на дачу прислав мені один № «Нової Хати». На першому плані там був вірш «Жнива». Боже, що це за вірш! Ні розміру, ні рим, ні змісту! І переважно всі жіночі журнали повні такими творами!

Ні, це я неправильно кажу. Жінки розумні є: наприклад] Таля і їй подібні. Але вже тоді вони цілковито позбавлені естетики, поезії і взагалі всього жіночого. Думаю, що я тому тебе так полюбила (не «возгордися»), що ти і розумна, і жіноча, ніжна.

Ніколи не уявляла, що можу подружитися цілковито з жінкою, так вражала мене і відштовхувала завжди в жіночій дружбі оця заздрість, дрібничковість і нестійкість. Сьогодні найкраща товаришка, а завтра «міщанка», «дрань», «развратница» і т. п. епітети.

Ніколи не думала, що це може бути щось дійсно гарне. Я, як і ти, завжди приятелювала з чоловіками і дуже ціню цю дружбу, бо дійсно вона має в собі щось невловиме, гарне і ніжне, яке ти зауважила в своїх відношеннях з Крижанівським. Але... завжди така дружба має своє «але», хай поетичне, але «але». Ось бачиш, Крижанів-ський тобі не пише. Щось там є. Не все може бути між вами ясно і просто. Зате, що може перешкодити нам в нашій дружбі, і що може обмежити нашу щирість? — Ніщо!

Це старе і сантіментальне слово — дружба, і його люблять вживати часто. Але не смійся, Натуся, я страшна ідеалістка і надаю цьому слову велике значіння. І я вірю твердо, що у нас з тобою буде справжня, хороша і глибока дружба, яка нічим не буде нагадувати лялькуватих відношень напр. п-і Доценко і Зоні.

Я радію, що ти непохитня українка. Радію, що ти так же палко любиш поезію і літературу, як і я, і що ти здібна творити ніжні і гарні вірші. Радію, що ти любиш життя і що ти так тонко і гостро відчуваєш Кохання. Знаю, що наша дружба нам дасть багато. Зою я дуже люблю. Хороша вона надзвичайно і для душі мені давала багато, та для розуму — нічого.

Ну, вже досить. Чи не надокучила ще тобі? Хіба що так. Де ж ти тепер і що робиш та читаєш? Я читаю багато, але все ж ця бібліотека не посідає цікавих річей. Ну, поки кінчаю. Допишу, аж дістану від тебе листа.

16/VII. Зараз ранок, тільки що принесли з пошти твого листа, отже, вже знаю, куди тобі писати. Сьогодні у нас була цілу ніч страшна буря. Тріщала над самим домом, зламало нам забор, і всю ніч небо було червоне від пожеж на сусідніх селах. Я дуже люблю бурю, але тут, де нема ніяких жоручхронів, все ж трохи страшно.

Ти пишеш, що незадоволена своїм «селом». Я ж своє просто ненавижу! Спека, пісок, мухи, комарі, клопи і хлопи, а натомісць нема ні річки, ні ванни. Довкола все це хоріє наріжні шлункові і прочі інфекційні хороби, отже, приємного мало. Глибоко певна, що оскільки б Толстой пожив тут пару днів, то прокляв би всі свої ідеї «зближенія с народом».

Я взагалі досить демократично настроєна, але все ж чим більш пізнаю, тим більш презираю селян. Яке ж це брудне, фальшиве і жорстоке! Зрештою, знаю лише польське село, може, наше хоч трохи інше.

Ох, писала б ще, але не вистарчить місця в коперті. Ще ж посилаю тобі своє «Відвічне». Шкода, що не можу його тепер же надрукувати, бо Л.Н.В. не виходить. Але до іншого журналу не хочу давати.

Цілую тебе міцно, міцно. Вітаю всіх твоїх і п. Ядзю.

Пиши, не барися! Буду нетерпляче чекати листа від тебе.

Твоя Лєна

P.S. Щоб у тебе шкіра від сонця не злазила, смаруй її кремем «Niwea». Дешево і дуже добре! Чи вживаєш щось Світальської на волос?

P.P.S. Читаю тепер Тагора. Чи ти його любиш? Я — дуже!

P.P.P.S. Я теж читаю все, що попадеться! і теж ковтаю! Читай, скільке влізе — плюнь на «сістему».

P.P.P.P.S. 21-го липня матиму 26 років і рівно 10-літ-тя перебування на еміграції. Пишу це з хитрости. Може, ти рішиш мене привітати і, таким чином, швидко напишеш листа...

Люба і дорога моя Натуся!

Мабуть, ти вже гніваєшся на мене за довгу мовчанку, тим більше, що ти написала мені два таких гарних листа! Але, вибач Натусенько, не могла відразу відповісти, бо твої листи застали мене в ліжку з великою гарячкою.

Захоріла я на другий день після того, як писала тобі. Ти вже знаєш, у нас була страшна буря, я не спала цілу ніч, а на другий день зрання до вечора у нас, як звичайно, були чужі люди. Я була дуже змучена, голова боліла страшно, але не могла прилягти ні на хвилиночку дома. Отже, я вийшла і лягла під якимось деревом і... заснула. Наслідки — сумні! Земля була страшно вогка і зимна, і я проснулася вся розбита, але ще один день якось переходила, та в понеділок мала високу температуру і м’ягкий бас і цілий тиждень була цілковито хора. Зараз тільки що встала. Обидва твої листа застали мене в ліжку. Ох, Натуся, як я тобі вдячна, що ти мені тепер так багато і так щиро пишеш! Так мені гарно і тепло на душі після твоїх листів, так гарно після них думати.

А думати довелося багато, бо ти порушила дуже цікаві питання.

Так, я ще не мала дитини, але розумію все, що ти переживаєш тепер в зв’язку з Ідою. Зрештою, гадаю, що в її гарячкуванню дійсно нема нічого поважного. Коли я була дитиною, то дуже часто гарячкувала, і найліпший петроградський лікар по дитячих хоробах запевнив моїх батьків, що вражливі діти до 10-ти років дуже часто мають підвищену температуру, цілковито без фізичних причин. Дійсно, нічого поважного з моїх дитячих гарячкувань не вийшло. Отже, не турбуйся цим занадто.

Дорогенька моя Натуся, розумію, яка це трагедія бути матір’ю своєї дитини, а разом з тим — не бути. Але цього треба було сподіватися, віддаючи Іду під опіку своїх батьків, а для тебе іншого виходу не було.

Твої батьки, в свій час, цілковито заміняли Іді тебе і Петруся, отже, нема нічого дивного, що Іда більше горнеться до них, але мені здається, що все це тимчасове, але тимчасове необхідне. Це, безперечно, так і є, як ти пишеш: ти більше зацікавлена майбутнім Іди, аніж твої батьки, хоч можливо, що вони її люблять не менш від тебе, але вони вже в такому віці, коли їх це далеке майбутнє мало обходить, в той час як для тебе воно має велике значіння. Вір мені, відчуваю все це чудово!

Але, так мені здається, поки ти не живеш окремо від батьків, ти мусиш піддатися поглядам батьків щодо її виховання. Розумію, як тобі боляче, коли твій тато підриває твій авторитет в очах Іди, і це недобре з його боку, ще і ти не підривай авторитет своїх батьків, які були батьками і для Іди в її ж очах, і не сперечайся з ними щодо неї. Тяжко це тобі буде, але тимчасом мусиш почекати, поки не зможеш цілковито самостійно занятися вихованням Іди. Зрештою, часу ще Іда має так багато, що ти встигнеш, трохи пізніше, скерувати її на той шлях, на який сама хочеш.

Ох, Натуся, легко це мені писати, але як-то тобі там все це переживати і як далеко завжди теорії відбігають від життя, але я, в своєму ліжку, так багато думала про тебе і Іду, що мусила тобі про це написати.

Ми з тобою хоч і дуже ріжні, але багато маємо спільного. Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжности, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене. Так ось тепер, коли ти трохи «очухалася» від свого універ-сітету, не задовольняє тебе відношення твоєї дочки.

Це велика драма. У мене теж є своя драма, а причина цієї драми — мій батько. Але про це поговоримо при зустрічі. Я так мрію про цю зустріч, як закоханий гімназіст. Так хочу з тобою знов побродити по вечірніх вулицях і поговорити добре. Адже ж ми ще так мало розмовляли з тобою! Аж дивно: ми ж ще на Різдво були чужими, а тепер ти така мені рідна і дорога.

Ми так недавно знаємо одна одну, що ще не цілком уявляємо собі — ти мене, а я тебе. Власне, наше попереднє життя.

Натуся! Як же ти помиляєшся, думаючи, що я весь час жила і живу під чиїмось крилишком, а я ж вже встигла добре зазнати життя. Мій тато виїхав з Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижня перетворилися в три довгих роки. Ох, Натуся, якби ти знала, як ми тоді жили! До того часу я дійсно була під крилишком батьків, ізбалована, незносна дівчина, яку треба було умовляти їсти яйця і пити молоко. З 1919 р. ситуація змінилася остільки, що мама мене стала, хоч з болем в серці, умовляти, щоб я їла якнайменше, бо ті гроші, які вона здобувала загонкою річей, не вистарчали нам цілковито. Ось з цього-то часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок». Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосер[д]но, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.

Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздили в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилося, на вітру і морозі, декілька годин, висіти на підножці чи тремтіти на криші вагона.

Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці. І так було до 1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії.

Звичайно, після того життя, що я мала в Києві, Чехія мені здалася раєм, і ці 7 років, таких тяжких для тебе, для мене були найкращим періодом, хоч теж часто доводилося їсти лише «друге дешеве» і ходити в дирявих пон-чохах і черевиках. Але що було все це в порівнянню з Совдепією! Та вже добре мене загартувала.

Зате Польща для мене оказалася дуже неласкавою. Це правда, Міша дуже добрий чоловік і зробив би для мене все, але сама знаєш, що можна зробити в цих часах. Перший рік нам допомагав тато, тепер мусимо давати собі самі раду, а як же це тяжко! В літі ми завжди мусимо жити на селі, поганому, вогкому, яке нищить мені здоров’я, але іншого виходу нема. В зимі мусимо жити окремо. Отже, живу тоді не під крилишком чоловіка, а цілковито сама, і сама ж мушу заробляти на себе, на своє життя, бо з Мішиних грошей вистарчає лише на те, щоб заплатити за кімнату.

Цей рік був для мене страшний. Я їла, переважно, раз на день. Працювала, як тобі відомо, в склепі, як модель-ка, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації. Але все це було б нічого, якби завжди була робота, а то це ж бувало лише періодами. Часом, для цього ж склепу, переписувала якісь книги, а часом немала жадної праці. Це було найгірше. Натуся моя! Звичайно, я сама собі ось вже декілька років перу білизну, сама шорую підлогу...

В Совдепії було тяжко, але там майже всі довкола мучилися, зрештою там було почуття, що ми всі терпимо, бо наш батько далеко десь виконує свій обов’язок. В Варшаві мені тяжче. Довкола кипить життя, люди, в більшості, їдять, вдягаються, розважаються. Мій тато живе через вулицю, і живе непогано, а я мушу голода-ти, ходити в рваній білизні і не мати можливості піти на якусь вечірку чи концерт. Ох, як же часто я не мала 50-ти грошей на трамвай, щоб приїхати до тебе в суботу.

Але чи ж таке життя озлоблює мене? О, слава Богу, ні! Сумно буває, та й то часом, тяжко завжди, але ледви я вириваюся хоч на годину в інший світ, напр., до тебе, в Прометей, в кав’ярню, я завжди буваю весела і на душі у мене робиться радісно, щиро радісно.

Тепер перехожу до села. Оскільки пригадую, я написала тобі, що я ненавижу не селян, а власне село, і це — ріжниця.

Так, село я ненавижу, а знаю я його дуже добре, бо ось вже п’ятий рік завжди провожу літо на селі, а якби ти жила в таких умовах, як живу я, ти б теж його ненави-дила. Одне діло жити на селі як «дачниця», а друге діло як якийсь його член, як якась складова частина цього чужого тобі села. Спочатку я їздила завжди на село з Мішею, коли він там бував на практиці, а ось вже третій рік їзжу як дружина мірничого і живу на селі по півроку.

Уяви собі таке життя: їсти треба лише картоплю і яйця, митися нема де і як, аптеки близько нема, лікаря нема, а довколо все кишить хоробами, наривами, брудом, мухами, блохами, клопами, комарами. Для ідейної роботи, для свого краю це можна знести, але для шматка хліба — тяжко.

Селяне... Я їх не ненавижу, але не люблю. Активно цієї нелюбові і призирства я не виявляю і не виявлю. Навпаки, завжди роблю для них все, що можна: вчу їх готувати, пишу їм листи, доглядаю, як хтось захоріє. В минулому році завдяки цьому заразилася сама і про-хоріла ціле літо, з гарячкою і наривами. Зате вони завжди приходять до мене за порадою, хоч тут є жінки мір-ничих — польки. Зате вони лише у мене прохають гроші на лікаря чи ще щось, але за те вони мене і вважають доброю, та... дурною.

Я ніколи їх не ідеалізувала. Знаю, що це темний, запрацьований нарід. Але я не можу любити їх, не можу нізащо в світі! Які вони всі жорстокі! Матері ненавидять своїх дітей, діти батьків, всі вони — друг друга. Радіють, коли вмирає якась із своїх же дитина... Радіють, коли вмирає, нарешті, старий батько. Не кохають своїх жінок. Нічого не кохають. Чим з ними будеш добрішою, тим більше вони будуть витягати з тебе. На них треба кричати, проклинати їх — тоді вони будуть цілувати руки і казати всім, що це — «правдиві пани» і не дурні. Ні я, ні Міша цього не вміємо робити, отже, нам тут нелегко.

Ти скажеш: бідність, голод... Та де там! Всі вони мають відкладені гроші, всі вони віддають за своїми дочками десятки тисяч. Ні, я погоджуюся, що до них треба ставитися з терпінням і зрозумінням, але ніколи не погоджуся з такими «істінами», як «Лише серед простого народу є правда і незіпсутість», «Під сірою свитиною б’ється шляхетне серце» і т. п. О, ні!

Поки ці люди зв’язані з селом і його традиціями — це не люди, а не знаю, що таке... Зате, правда, і я це визнаю, ті люди, яким вдається вирватися з села, які дістають якусь освіту, робляться найкращими і для мене — найцікавшими. Бо, яке ж, дійсно, серце і розум треба мати, яку шалену волю, щоб вибитися з цього пекла.

Ну, досить села. Цього, чужого, брудного, не нашого села.

Натусенько, золотенька і хороша, як же ж і я радію, що маю тебе. Я теж, як вже люблю когось, то цілою душею. До цього часу мало кого так любила, бо теж боялася, щоб мене не ошукали, щоб не заплатили мені байдужістю за мою ніжність. Наша приязнь може бути чимось таким гарним і глибоким. Так легко буде жити, підтримуючи морально одна одну, захищаючи перед людськими обмовами і заздрістю. Які хвилини чекають нас з тобою!

Ти ще дуже молода, Натуся, хоч і «почуваєш себе часом старою». Не треба себе так почувати, бо від цього можна швидше постарітися. Коли будемо разом — я не дам тобі так почувати. Ми будемо ще довго, довго молодими!

Щодо Кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада», який є і у тебе, і у мене, і оце є наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу.

Пиши мені, рідненька, бачиш, скільки я тобі написала! Не звертай увагу на клякси в своїх листах! Для мене це цілковито байдуже! Я ніколи не маю помарок, і один знайомий казав, що це дивно і не відповідає моєму характеру і розсіяності, але зате я ніколи не звертаю увагу в таких «гарячих» листах на знаки «препинанія», бо вони гальмують мені думку!!! Не віднеси це на рахунок моєї темноти...

Напиши, дорогенька, коли ти повернешся до Варшави. Може, маєш з Варшави якісь новини, бо мені ніхто не пише звідти.

Ага, адреса Зої: Czechoslowacja. Podkarp atska Rus Okres Perefrn w. Poroskov. M.U. Dr. Zoja RavyC-Plitas6va.

Пиши мені про себе все! Мене все цікавить, і я все зрозумію. Цілую тебе міцно, міцно. Вітай всіх своїх і п[ан]і Ядзю.

Міша вітає тебе,

Твоя Лєна

P.S. Посилаю тобі останню фотку.

P.P.S. Дякую тобі за твою картку!

Люба моя Натуся!

Чому мовчиш? Чи все у тебе добре? Чи видужала Іда? Я так давно не маю від тебе жадних відомостей. Правда, я і сама давно тобі не писала, але це вже не моя вина, бо ми з Мішею 10 днів дуже хоріли, а я лежала колодою. Що це була за хороба — невідомо, бо лікаря тут нема, але температуру ми мали дуже високу, боліло горло і голова. Гадаємо, що це була тяжка ангіна.

Отож, звалилися ми дружно, спочатку Міша, а на другий день я. Ліків, догляду і відповідного відживлення не було цілковито, але все ж якось, хоч і не зовсім, але ми видужали, тільки страшно ще зелені, а до мене причіпив-ся кашель. Серпень! Це для мене фатальний місяць: майже всі свої неприємності мала завжди в серпні. Але, крім того, цей рік взагалі тяжкий, для всіх тяжкий.

У тебе хоріє Іда, я весь час хорію, Міша теж. За свою хоробу дістала три листа: від Зої, від Мосендза і від Липи. Лист Липи найменш милий, але зате найбільш спокійний: працює, пише і їде (хіба вже виїхав) під час місячної відпустки на море.

Зоя надіслала мені листа, знов з віршами і, крім того, з кількома фотографиями. Ох, Натуся, ти собі не уявляєш, яка вона тепер товста, щось цілком без форми, ну, одним словом, п[ан]і Ядзя № 2. Але лист її все ж невеселий: чоловік її хорів, академія розпадається, майбутнє — темне.

Вірші її знов ні до чого!! Але добрість її аж рветься з кожного слова.

Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив за час хороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братиславі, в брудному бараці і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач, аж в душу, вдарила мені з його листа.

Ми з Мішею недавно цілком несподівано дістали трохи грошей — старий борг. Завтра хочу відіслати, хоч в листі, Леонідові. Але що ж це? Крапля в морі... Ох, дорогесенька, як же тяжко на душі, коли не можеш допомогти своїм приятелям.

Між іншим, писав Леонід цікаву новину про нашого спільного «нареченого» — Вову.

Вова по закінченню університету довший час працював у якогось професора асістентом, але без платні. Зрештою, недавно зробив малий винахід, який звернув на нього увагу професора, і той влаштував Вовку на якусь посаду з доброю платнею. Здається, все добре. І всі «Рюриковичи» були на сьомому небі, отже, все могло зкінчитися Happy Еп^ем, якби Вова не був би... Вовою. Бо він вирішив відсвяткувати цю радісну новину, перед своїм від’їздом зібрав своїх товаришів і знайомих панночок, щоб кутнути. Трохи випили і в дуже веселому гуморі пішли гуляти по Празі. Раптом п’яні Вовчини очі зауважили над дверима якогось склепу чеський папіровий прапорець. Він не зміг придумати нічого мудрішого, як зірвати цей прапорець, щоб приподнести його якійсь панночці... Нібито дурниця, але прохожі обурилися над такою зневагою національних ознак і кинулися на Вову, а коли дізналися, що він українець, поставилися до цього ще поважніше. Отже, нашого Вову присудили на 14 днів арешту і виїзду за межі республіки...

Так пише Леонід, але мені не віриться, що так воно і буде: адже ж є ще чародійське панство Стешків, які завжди з Вовиної дороги забирали все каміння, а нато-місць сипали йому квіти. Чи не буде так і тепер? Все ж було б дуже шкода і старих Гайдовських, і шального Вову.

Життя є гарне, але яке ж тяжке! Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними. Боляче мені, що наші поети — Маланюк і Липа не є ними.

Візьмемо Маланюка. Чи ж весь його шлюб не є вигідною аферою, без кохання, яка дозволяє йому добре жити, вдягатися, їсти і взагалі вести барський образ життя. Чи ж цей шлюб не є темною плямою на його чесності?

Ти знаєш, як я поважала Липу, та й ти теж. Але чим далі, тим більш підозрілим робиться він для мене. Чому він так далеко тримається від нашої колонії? Адже ж він, хоч і підданий польський, але емігрант, «наш», але він весь час горнеться до галичан і волиняків. Знаєш, Нату-ся, його останній лист до мене — це був верх офіційності. Так і одчувалося, що він боїться заманіфестувати до мене своє товариське відношення. Колись покажу його тобі.

Я твердо рішила, що не відповім йому нізащо. Болить мене дуже теж його відношення до тебе і твоєї родини. Чи ж це не підло — жити у вас, видавати себе за вашого однодумця, а потім так якось відріктися. Часом мені здається, що він тому такий обережний зі мною, бо знає, що я дуже зприятелювалася з тобою.

Більш всього на світі я не люблю неокреслених людей, з невідомими сімпатіями чи антипатіями. Мені з такими просто жутко робиться. Липу я або не розумію, або він дійсно дуже хитра і малопорядна людина. Одне з двох. Хотіла б, щоб це було перше, але боюся, що правильніше — друге.

Я тобі казала, що я є членом укр[аїнської] секції словенського] товариства. Але в цьому році хіба вийду з нього, занадто непевні люди стоять на його чолі. Чехо-вича я розкусила відразу, але чесність і порядність Липи здавалася мені безперечною. Чи ж могла для мене бути непорядною людина, яка може творити такі вірші? Мені здавалося, що така людина не може вибрати якийсь кривий шлях. А тепер ось не здається.

Ось побачиш, я певна в цьому, що і він, як і Маланюк, одружиться з розрахунком, для грошей, зв’язків, становища чи ще чогось.

А саме болюче, що і Маланюк і Липа презирають нас, жінок, глибоко розчаровані в нас і вважають себе вищими істотами.

А вищими є ми. Безперечно, ми. І я іти одружилися без натяку розрахунку, і ділимо долю своїх чоловіків, чоловіків-українців. Наша «українськість» не підпадає під жадні вітри, не йде на жадні компроміси. Хай у нас були якісь захоплення, хай би ми навіть кинули колись чоловіків — все це було б з чуття, а не розрахунку.

Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю. Не знаю Крижанівського, може, ще й той такий же. Дай Боже! Бо сумно мати лише таких лицарів, як Маланюк і Липа.

Ох, писала б ще і ще, але така я слаба, що рука мене ледви слухається. Крім того, не знаю, що там у тебе,

може, цілком не маєш настрою на мої листи. Як здоров’я Іди і мами? Чи ще довго будеш в игІаеИ?

Вітаю щиро всіх твоїх, а тебе цілую міцно, міцно. Міша вітає тебе.

Твоя Лєна

P.S. Чи ж ти сама не хорієш?

Люба моя Натуся!

Вчора одержала твого листа, якого вже довго чекала. Перш від усього мушу написати тобі одну річ: ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна. Отже, прийми мою приязнь як величину сталу і не сумнівайся в ній, бо твій сумнів не приведе ні до чого. Не писала ж тобі тому, що, як ти вже тепер знаєш з мойого листа, були ми з Мішею хорі, а ледве видужала — відразу ж написала.

Ти знаєш, Натусь, дійсно, цей рік якийсь нещасливий і для тебе і для мене! І чому це, як вже було одне нещастя, то валиться і друге? У тебе весь час хоріє Іда, у мене Міша. Не встигла я відіслати тобі свого останнього листа, як знов звалився Міша, на цей раз все пішло ще гірше: його ангіна, яка вже було затихла, почалася знову, бо він не відлежався добре. Але як почалася! Горло у нього так боліло, що до вечора він вже не міг ні розмовляти, ні пити, а на ранок вже ледве дихав... Настрій у мене був самий жахливий, бо найблишчий лікар мешкає в 20-ти кілометрах, які треба зробити фурманкою. Про те, щоб його привезти сюди, — не було і мови, бо не погодився б, а як повезти людину в такому стані? Старалася лікувати ріжними домовими способами, але робилося все гірше, я зорієнтувалася, що в горлі мусить бути нарив. Ох, золотко, який же це був жах: Міша став зовсім синій і вже майже не дихав, а тут нема ні лікаря, і ні одної зичливої душі, бо всі мої знайомі-польки, що набридають мені своїм товариством щодня, звичайно, в таку хвилину кинули мене цілком, але, зрештою, я була цьому рада, бо в таких випадках мушу мати біля себе або когось близького, або — нікого. Селяне ж приходили, хитали головою, згадували, як хтось ось так вмер, отже, я просто почала їх виганяти.

12-го я вже рішила повезти Мішу на слідуючий день до лікаря. Міша змучений, якось задрімав, я теж. Та опівночі збудив нас страшний галас, я вскочила і перелякалася: в хаті було видно, як вдень... Горіла стодола, повна жита, нашого найближчого сусіда, вітер був страшний, отже, почали палитися стріхи нашого забудуван-ня. Я вдягнулася і вийшла надвір, Михайло, незважаючи на мої протести, виліз теж, і я ледве його загнала додому. Пожежа була страшна, з водою зле, але до ранку якось дотліла стодола, а наше господарство вратували, але Міші, після цих нічних пригод, стало ще гірше, та все ж я вранці повезла його до лікаря. Тряслися возом 4 години, приїздимо — лікар пішов на полювання!! Чекали на нього п’ять годин, я думала, що я збожеволію, а Міша впаде трупом. Зрештою прийшов лікар, поахав над Мішею, сказав, що в горлі великий нарив, який можна було б прорізати, але він не має відповідних інструментів (!!), прописав якусь дрянь і відпустив нас, порадивши — чекати. Доїхали ми додому полумертві — Міша від болю, я від жалю і втоми. Два дні Міша мучав-ся пекельно, лише 14-го прорвало, а сьогодні він вже цілком добре себе почуває, але який же слабий, худий і нещасний!

Мене так лякають ці вічні прикрості, що я, як і ти, вічно чекаю чогось тяжкого і живу весь час на сторожі.

Дуже вже хочу виїхати до Варшави, але, з другого боку, боюся, що ми ще заслабі для всіх варшавських клопотів, отже, будемо тут ще не менше місяця.

З великою цікавістю декілька разів перечитала твого листа. Ти порушила два дуже цікавих питання: відношення чоловіка до жінки і відношення і ріжниця між жінкою полькою і жінкою українкою.

Щодо другого — цілком погоджуюся з тобою: ріжни-ця страшна. Полька значно більш дрібничкова, повер-ховна, більш матер’ялістка і більш — лялька. Навіть найкращі з них — нам чужі. Маю тут 3-х жінок, полек, і переконалася, яке це все дрібне, хоч і не зле, може. Колись оповім багато.

Багато правди є в твоїх словах про відношення чоловіка до жінки гарної і до жінки вченої, але не все.

Так, чоловіки не люблять, не захоплюються вченими жінками, типу С. Русової, хоч і приймають її до свого грона, а деякі і шанують її. Але хіба б ти сама, на місці чоловіків, захоплювалася б нею? Черевики — № 42, спідниця криво вдягнена, комірці брудні. Адже ж і ми, Нату-ся, в чоловіках цінимо не лише розум, а і зовнішній вигляд, ану спробуй захопитися проф. Бідновим, хоч би і в молодості?

Шанувати, цінити, так, можна, але підсміюватися над такими типами теж будемо, як чоловіки над жінками типу Русової. Мені здається, що чоловіки найбільше сміються над «бабами», не тими, що хочуть працювати спокійно між ними і з ними, а над тими, що творять свій власний «баб’ячий» світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібнічковість. Жінки ніколи самі не зможуть створити цікавої ґазети, журналу, клубу. З цим треба погодитися. Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні фемінис-тичні організації, жінка може розвинутися цілковито.

Краса — це велика річ, але і яка ж мала! Ти її переоцінюєш, золотко, і надаєш їй завелику ролю в стосунку чоловіків до нас. Чоловікам, як напр. Стоцькому, звичайно подобаються гарні обличчя, стрункі ноги і виспор-товані фігури. Це ж нормальна річ. Тяжко, щоб подобалося щось дуже негарне. Ох, Натуся, як я часто захоплююся обличчям такої пані Д. чи Зоні. Але, вір мені, ні на одну хвилину не хотіла б бути ним, хоч я негарна і знаю це чудово.

Що ти пишеш, Натуся! Якби чоловіки цінили лише красу і тіло, то п[ан]і Д. була б завжди окружена адора-торами, а я б залишилася старою панною. Натомісць я в свойому життю мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжності і пошани, якої, глибоко певна в цьому, зроду не мала пані Д.

Чому ти маєш цю «ізюминку», яку визнають в тобі стільки людей, а не має її цілком гарненька Зоня, про яку, до речі, ніколи не чула ні одної фрази захоплення від чоловіків.

Чи ця «ізюминка» не є плодом нашого розуму, душі, дотепу, яке творить те «щось», яке затирає неправильність наших рис. Вір мені, ми з тобою були і будемо значно більш кохані, аніж напр. Зоня, яку ніхто, крім нещасного Юрка, покохати не в стані, хоч з приємністю потанцює з нею. Одне ти написала дуже вірно: чоловік інстинктом відчуває, що жінка, яка любить книгу, рідко буває доброю матір’ю, а часом і дружиною. Відчувають, зрештою, що там вони не можуть бути паном і авторитетом, тому часто уникають розумних жінок, бо легше почувають себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного їх слова. Чи Маланюкові не імпонувало відношення Зої, для якої він був богом так же, як і для нової його безкольорової дружини. Часто такі чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його ж п’єдесталі.

Та це нічого. Найбільша трагедія таких жінок — материнство. Бачу це по тобі. Ти зарозумна, щоб пустити свою дитину самопасом, і занадто цікавишся всім, щоб присвятити їй все своє життя. Я боюся мати, завдяки цьому, дитину, хоч і страшно люблю дітей.

А все ж таки життя гарне! Пишу це тобі, хоч за останній рік мене так вимучили власні і Мішини хороби, відсутність грошей, зміна в відношенню мого батька до мене. Останній місяць мене так вимучив, що я хожу цілком зелена і змучена, до дзеркала страшно подивитися, здається, постаріла на 100 років за останні дні, але маю тебе, а крім того, життя має ще стільки цікавого,

блискучого і радісного, що ця свідомість рятує мене з самої чорної розпачі. Я так жалію, що ми не можемо завжди жити недалеко одна від одної, тоді б ми легше зносили всі «сюрпрізи» життя, а яскравіше відчували б його радості. Ну, та вже швидко Варшава. Пиши!!!

Цілую тебе міцно і вітаю всіх твоїх. Воскреслий Михайло вітає тебе щиро.

Лєна.

Дорогенька моя Натуся!

Вчора дістала листа від тебе, який знов розминувся з моїм листом, отже, хоч і пишу тобі сьогодні, але почекаю з відсилкою, може, ти знову мені напишеш, а наші листи знов розійдуться. Але писати мушу зараз, бо деякі думки, які ти в мені викликала, не дають мені спокою.

Ох, Натусь, розумію чудово, як це прикро не бути господинею у себе дома. Гадаю, що в цьому трохи винна твоя мама; оскільки твоє життя склалося так, що ти мусиш жити разом з батьками, мама мусила б зрозуміти, що тобі, дорослій жінці, не є це так легко, і підтримувати твій авторитет в очах ріжних Зось і їм подібних. Теоретично це б мусило бути так, але практично цього майже ніколи не буває, батьки забувають, що і ми хочемо мати пошану людей і свій голос, і не тільки не підтримують наш авторитет в чужих очах, а, навпаки, свідомо чи несвідомо підривають його на кожному кроці. В результаті тебе вважає «приживалкою» ваша Зося, а мене, що ще болячіше, — мачуха. А батько, який мене страшно любить, слова не скаже, щоб розвіяти це її переконання, атому дім мого батька для мене і для Міші є тепер не тільки чужим, а просто ворожим. Батько дуже прохає, щоб ми зупинилися у нього, і прохання його — щире, але він не уявляє, що каже мені його жінка, як вона в минулому році з першого ж дня сказала мені, що я живу в «чужому домі» і мушу бути вдячна, що вона мене туди впустила. Коли я сказала це батькові, батько, який завжди гордився моєю правдивістю, не повірив мені.

Зрозумієш легко, що після всього цього зупинитися у батька для мене мука. Зупинитися ж у когось із знайомих — образа для батька. Тому ми з Мішею вирішили зупинитися там, де я жила в минулому році і де переховуються наші речі. Дира це страшна, але зате ми не будемо сидіти ні у кого на шиї, а Міша швидко знайде кімнату, до якої ми переберемося. Та коли це буде — невідомо! Праця так затягнулася, що цілком можливо, що нам доведеться сидіти тут до листопада.

Особливо це мені прикро тепер, коли я знаю, що ти не спішиш з іспитом, а тому маєш досить вільного часу. Але виходу нема, мушу тут сидіти.

Ти собі уявити не можеш, як добре я встигла за останні роки пізнати «пролетарив» і селян. І щороку ідея соціалізму робиться для мене все більш і більш «непри-ємлемою». «Плєбс» не любить і не шанує людей, які ставляться до них як до рівних. Не тільки не шанують, а власне не люблять. Люблять і шанують лише панів, які, щоправда, добре їм платять, добре годують, але кричать, наказують, вимагають, одним словом, тримають себе панами. Про таких вони кажуть: справжній пан! «Строг, но справедлив».

Часто згадую в таких випадках Чубенка, а особливо — п[ан]і Лізу. Як же ж легко, дійсно, бути соціалістами, живучи на культурному Жолібожі і не спітикаю-чися ані з робітниками, ані з селянами! І, зверни увагу, ніхто з молодшого покоління не влаштувався так комфортово, як власно — соціалісти Чубенки. Коли ще виголошує ідею соціалізму Чубенко — я ще можу витримати, але ледве за цю справу береться Ліза — це робиться не до витримання.

Але все ж таки я люблю її і, на мою думку, ти, Натусь, застрого її судиш. Це правда, спочатку вона не робить приємного вражіння, і причиною цього є ті негативні риси, які вона має і які кидаються відразу: брак м’ягкості, жіноча хитрість, занадта дбайливість про свій одяг, і — певність себе. Але, вір мені, Натусь, вона має добре серце і, безперечно, має розум. І в тому і в другому я переконалася в свої тяжкі хвилини, коли вона ставала по відношенню до мене ніжною і жіночою, і цього я не забуду їй, і за ці хвилини я прощаю їй багато шпилєк, які вона, по звичці, запускає і мені.

Знаю, дорогенька, що ти їй найбільше закидаєш те, що вона є «слабою» українкою. Але, Натусь, не обвинувачуй її дуже. Не забувай, що по походженню вона не є чистою українкою, а до того це є жінка типу «інтернаціонального», яка справам нації уділяє небагато часу. Але вір мені, вона не є цілковито пасивною. Знаю чудово, яку війну вона мала зі своїм добрим знайомим чехом-русофілом. Знаю, як вона його усвідомлювала, як боронила справу нашого руху, як вишукувала ріжні твори в англійській, французькій і чеській мові, де б мова шла про існування укр. нації, щоб подарувати потім цьому знайомому, зробивши до них жовто-блакитні обкладинки. А багато наших жінок-українок, які є такими свідомими в українському товаристві, мовчать вперто при представниках чужої нації. І не лише жінки, а й чоловіки!

Чехович мене відштовхнув з першого погляду. Липа — це складна штучка, спочатку він мені дуже сподобався, як я тобі казала, тепер я його пізнала з іншого боку, але, знаєш, Натусь, все ж якось мені не віриться, що людина, яка могла творити такі ніжні, глибокі і моральні вірші, є непорядною. Все здається, що в цьому є якась «таємниця». Лукасевичів я знаю мало, хоч і належала до їх товариства, як Ліза і Ільницькі. Левко мені не дуже подобається, а Стефа, на мою думку, є безтолково добра, але цілком не цікава. Дуже цікаво мені буде пізнати твою думку щодо них.

Чому Ліза ввійшла в це товариство? Думаю тому, що і ми з Мішею. Стефа нас всіх дуже запрошувала, у неї збиралися завжди інтелігентні люди, лише українці, отже, не знаючи їх ближче, Лукасевичам нічого не можна було закинути, тим більше, що і Левко, і Стефа завжди працювали в ріжних укр. емігрантських організаціях. Зрештою, всі наші стосунки носили лише «розваговий» характер, де ніхто на поважні теми не розмовляв, ось такий, який ти бачила, коли була у нас весною. Тільки Липа не бував на таких вечерях, натомісць бував один з найбільш цікавих для мене співбесідників — інж. Соколовський.

В Слов. Товариство завели мене Ільницькі на відчит Липи, якого я перед тим ніколи не бачила. Ага, Ільницькі, і тих я знаю лише з товариського боку. Батько мій їх не дуже любить, але для мене вони були завжди дуже добрі, а Оля Ільницька по своїй доброті це Зоя №2.

Слов. Товариство мене спочатку зацікавило, бо я, власно, скучила вже за такою організацією, де б відбувалися відчити, часом гумористичні вечірки, а часом і просто танці. Головним же магнітом, і як би запорукою порядності цього клубу, був для мене д-р Липа, якого твори для мене були патентом на його непохитну чесність і українськість. Не подобалося мені, що майже всі члени цього клубу не були емігрантами, але ж сам голова був ані волиняком, ані галичанином. Був — наш.

І ось, Натусь, уяви собі, яке на мене вражіння зробило, коли Липа заявив: «Я ж не є еміґрантом!» Я знала, Натусь, що він має обивательство, але... він же з Одеси!

За весь час свого перебування в Сл. Тов. я ні від кого нечула щось проти «еміґрантів». Зате «наш» Липа на кожному кроці підкреслював свою відокремішність від якої б то не було емігр. орґанізації. Що це значить, Натусь? Я нічого не розумію! Чому він ніколи не буває на наших національних академіях, на наших концертах і т. п. Що сталося між Липою і, напр., Центр. Комітетом? Може, хоч ти пустиш хоч трохи світла на цю таємницю для мене. Я пізно приїхала до Польщі, і мені так тяжко зорієнтуватися в взаємовідношеннях вас, давніших «варшав’яків».

Ну, про це досить. Як же ж ти там живеш і господарюєш? Чи вже видужала мама?

Зараз, тільки що, одержала твого другого листа, де ти пишеш про нахабство Доценків. Ну і незносні люди! І взагалі не належить до приємностей пакувати речі, але для таких осіб тим більше. Та все ж розумію добре твій «кінцевий» настрій після вибуха. У мене це часто буває, як реакція після якоїсь різкості.

О, Натуся, цей брак приятелів при купі ріжних знайомих — це така болюча річ. Тому я якось знеохотилася до ріжних вечірок: всі до тебе привітні, милі, цікавляться твоєю особою, а потім можна вмерти, і ніхто не прийде.

Але у вас це особливо обурююче! Адже ж щосуботи ціла орава грає у вас в брідж, вимучує твою бідну маму і ловить кожне слово твого батька, отже, оскільки у вас нема справжніх приятелів, то це свинство! Чи ж хоч дуже вчена Ядзя навіщає вас тепер, чи її лякає те, що тепер рано темніє?

Знаєш, Натусь, з твоїх листів бачу, які у тебе добрі відношення з Крижанівським та як ти його ціниш. «Так говорив Крижанівський» часто пробивається в твоїх листах. Шкода мені, яко, що я і тепер не побачу цього твого «Заратустру», коли він має бути в Варшаві.

Але, з другого боку, може і краще, що я не буду перешкоджати вашому Іеіе а Іеіе! Не думай, що в цій фразі криється якась шпилька. О, ні. Але розумію, як часом хочеться побути лише вдвох з добрим приятелем.

Ох, мушу кінчати, зараз ідуть на пошту. Натусь, Міша в кожному разі матиме з уряду 2І. 400 позички, як не гроші за роботу, отже, з мешканням якось влаштуємося близько біля вас.

Пиши скорше і більше. Твої листи — моя найбільша радість.

Вітай маму і Петруся.

Мамі бажаю здоров’я.

Цілую міцно! Як Іда?

Міша вітає щиро.

Твоя «Кляра»

Натусь, мій золотенький!

Недавно пішли на пошту до Ольшевки, бо я вже чекаю декілька листів, а перш від усього — від тебе! Мабуть, він вже лежить там, отже, можливо, за якусь годину я його матиму, але, не дивлючись на це, не можу утриматися і почекати зі своїм листом, аж до часу, коли дістану пошту.

Борюся я з цим бажанням вже третій день, власно, це бажання з’явилося у мене відразу після того, як я відіслала тобі попереднього листа. Тоді над моєю душею стояв Міша, який їхав на пошту, а тому я мусила спішно закінчити свого листа, не написавши багато чого, що хотіла написати.

На цей раз не буду чіпати ані Руссо, ані Толстого, навіть ні Маланюка, ні Липу. О, ні! Зараз хочу тобі написати про те, як глибоко відбилися в моїй душі ті слова, які ти написала в останньому листі про велику могилу, де поховані твоїх 15 літ — в Золотоношському і Переяславському повіті. Ти знаєш, я дуже люблю життя і дивлюсь на нього досить оптимістично, але, хоч поворот на Україну є для мене найбільшою мрією, майже метою життя, але, так як і тобі, мені здається, що і моє серце розірвалось би, коли б я побачила могилу своїх 15 років. Я над цим багато думала. Тільки у мене ця могила не є такою великою, як у тебе. «Київ. Політехніка». Це для мене самі незабутні слова. Цікаво, що я, хоч і трохи пізніше, але, як і ти, виїхала з України на 16-ому році свого життя.

Мила Натуся! Я ще більше бездомна, ніж ти, бо ніколи цього дому і не мала. Ні мама, ні батько не мали жадного маєтку, жадного дому, хати, отже, все своє життя батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом».

Для мене цим домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його Політехніка, яка знаходиться в двох верстах від Києва. Ця Політехніка є добре знайома Петрусеві, рівно ж і всі люди, які стали мені такими дорогими.

О, Натусь! Попала я туди в той час, коли батько і Андрій виїхали з урядом в 20-ому році, і була там два найстрашніших, найголодніших роки, коли ми їли лише пшоняну кашу, мама заганяла речі, а я працювала кур’єром в тій Політехніці, де перед тим мій папа був професором.

Але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, атому весь світ ставав для мене іншим!

З таємничою і радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова. Все це мене мало обходило, і все це я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючися всім цим.

Ось тепер я все ж не можу так робити. Мию посуд і думаю, не завжди, але часто, про нього. Тоді ж мила посуд, а думала про те, яке життя чудове і скільки цікавих річей чекає мене спереду. Коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків.

Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу.

Може скажуть, що всі в 15 років переживають те ж саме. Ні, не всі уміють так приймати життя. Багато в ці роки звертають увагу на одяг, на свою зовнішність, пльотки і інші дрібні речі. Ми з тобою теж звертали увагу на дрібні речі, але для нас вони зпліталися в одну цілість, ім’я якій було — краса життя. І тому, що так гостро і радісно відчували ми свій розцвіт, тому-то так сумно нам тепер його згадувати. Сумно і радісно. Згадую цю Лєноч-ку, яка жила в Політехніці, яка так шалено любила життя в найподліших умовах і яку тоді так ніжно любили всі в той час, який славився жорстокістю, аморальністю і хамством, і тепло стає у мене на душі. Чи не те ж робиться і в твоїй душі, Натусь? Певно, те саме!

Тоді ж, там же, було моє перше захоплення. Захоплення, яке було можливе лише в ті часи і в тих умовах. «Він» був одружений з жінкою, старше від себе на 12 років (совдепські шлюби!!), а був він зовсім молодим хлопцем. Мав лише 20 років! О, Натусь, колись я оповім тобі про нього багато. Петрусь добре знає його. І знає, певно, не з дуже доброго боку, бо в Києві, в Політехніці називали його Доріаном Греєм за надзвичайну, милу зовнішність і, як кажуть, зіпсованість. Можливо. Для мене він був сонцем, в ньому (оскільки я тепер розумію) було все те, що зветься Sex арреаl’em (тоді ніхто не вживав цього виразу!). Одним словом, він був для мене — «откровеніем».

Чи ж кохав він мене? Думаю, що так, і то справді, хоч я для нього не могла бути таким «откровеніем», бо він вже добре знав жінок.

Чому я це тобі пишу — не знаю, але, ось вже декілька днів, згадую я цей період свого життя і не можу не поділитися з тобою своїми спогадами. Бо то ти розбудила їх в мені своїм листом. При нагоді розкажу тобі все, початок і кінець цього «роману», і я знаю, ти не будеш сміятися з мене.

Цікава річ, я швидко забула і про нього, і про інших своїх приятелів, коли виїхала з Києва, але... Ми завжди думкою врешті повертаємося до свого першого кохання. В минулому році були в Берліні його тітка і її чоловік, може, ти чула про нього, це «тогобічний» публіціст і критик Освальд Бурґгардт, який мене дуже любив. Вони хотіли мене побачити, але не знали, що я вже в Польщі, а тому надіслали листа на Подєбради, в якому писали, що будуть проїздити скрізь Прагу і Варшаву, і хотіли б у Празі мене побачити. Мають лист для мене від «нього». Листа мені переслали запізно до Варшави, отже, я не могла з ними порозумітися. Спочатку було мені дуже сумно, але потім вирішила, що може це краще. Що може бути тепер? Що спільного у мене з цими людьми, яких я не бачила 10 років?

Боже мій! Приїхати до Політехніки! Усе нове... інші обличчя, а ті старі такі змінені, а може, й непривітні.

Багато дорогих вмерло, решта — змінилася.

О, Натусь, дійсно, серце могло б розірватись.

Ти знаєш, це велике щастя, і велике нещастя, так гостро все відчувати, як відчуваємо ми з тобою. Уяви собі, яким би горем було б тепер для нас, коли б треба було розлучитися. Зате ми вповні відчуваємо радість справжньої дружби.

Зараз тільки що одержала листа від тебе. Шкода Кри-жанівського і шкода тебе, що ти прихворуєш. Ну, та я вже швидко буду біля тебе! Бо замісць 1-го листопада ми приїздимо 21-го ц. м., себто в слідуючу п’ятницю, вночі, а в суботу я вже буду у тебе. Зміна ця сталася завдяки тому, що Міша в листопаді має їхати на декілька днів на друге село, а мені не варто тут тягатися. Отже, приїздимо 21-го з тим, щоб до 1-го знайти кімнату і туди перебратися, а тоді вже Міша знов виїде.

Така шкода, що під № 14 кімната дорога! Крім того, ми обов’язково хочемо знайти хоч частинно умебльовану кімнату, бо при нашому циганському життю купувати меблі просто дико. Отже, Натусь, розпитуйся у всіх, на всякий випадок, а ми з Мішею теж будемо бігати спочатку біля Фільтрової, а вже як там не буде нічого, то перейдемо далі...

Дістала листа від Зої, яка дуже і дуже радіє, що ти їй написала. Прислала вірш, але він — ні до чого! На цей раз. Вибач, що так зле пишу, маю попечений палець.

Напиши, золотко, чи будеш в суботу 22-го дома і коли. Якщо у вас в суботу вже збираються, то, може, зустрінемося десь в іншому місці, щоб нам не перешкоджали. Пришли обов’язково № телефону, який я згубила.

Вітай батьків і Петруся. Міша тебе вітає.

В суботу приїдемо по 10-ій годині, отже, в той день не побачимося.

Сьогодні, дорогенька, мала я відіслати вже цього листа, але така страшна погода, що не можу нікого послати на пошту. Тоска страшна, отже, єдиний вихід — написати знов тобі. Зранку ходила по кімнаті і думала про поезію та про ріжних поетів. Дійсно, Натусь, може і є в твоїх віршах багато «мазохизму», але ж і є багато «вічної жіночости» в [н]айліпшому, найгарнішому розумінню цього слова. І ця міша[ни]на має великий чар. Крім того, ти добре знаєш мову, і то [не] вивчено, а стихійно. У тебе не можуть бути такі помилки, як у Маланюка, Ольжича і в мене. «Степа», «Копита» — це вплив російської мови. Ця ж помилка була в моєму віршу «Відвічне», яку я зауважила вже після того, як відіслала його тобі, а власно «Віка летять», але я цей вірш вже давно виправила.

Це — груба помилка, але часом мене наголоси просто мучають, бо не можу вирішити, як правильніше. Звертаюся до Міші, який дуже добре знає мову, але і він не завжди буває певний. Це т. зв. спірні наголоси. Атже ж я сама кажу: перейдемо, заберемо, даємо, але часто кажуть перейдемо і перейдемо (галичани). Отже, невідомо, як правильніше.

Я давно нічого твого не читала. Пришли мені той цикл, який ти надіслала Бурачинській. Жалію, чому «Нова Хата» не в наших руках. Вигляд вона має цілком репрезентативний, але зміст жахливий.

Ох, Натусь, що я тут буду робити до 1-го? Їй Богу, не [знаю.] Коченію від холоду, а до цього всього вранці заболів у мене шалено зуб. Я почекала півгодини, потім голосно сказа[ла:] «Ну, це вже занадто!» І уяви собі — як рукою зняло. Але боюся, що це може повторитися, а тут це — жах. Нема лікаря, нема аптеки.

Батькові останнього листа написала два тижні то[му], але відповіді не маю досі, отже, навіть не знаю, чи він здоровий. Сумно мені це дуже.

Взагалі, Натусь, так сумно, що хочеться вити. Я ж вже півроку безвиїздно на цьому селі. Тупію і дичаю. Швидко почну лазити «на четвереньках» і гризт[и] кості. Не розбираю, де у сукні гора і де низ. Жутко.

Рятуй мене, а тому пиши!!!

Ще раз цілую.

Твоя

«Кля[ра»]

Рідненька моя Натуся!

Як же ж помалу тягнеться тут час! Я тут лише десять днів, а мені здається, що принаймні — місяць.

Зрештою, живеться не зле: не хоріємо, їсти маємо що, а маємо тепер навіть дві кімнати. Але все ж сумно. З книжками зле, бо все, що я мала, — перечитала, а з бібліотеки не можу цього року брати, бо тепер ніхто не їздить регулярно до містечка, де та бібліотека є. Що ж я роблю цілі дні? Штопаю, господарюю, гуляю, їзжу з Мішею на поле і читаю часописи. В четвер хочу все ж поїхати до СИо^еІ (назва містечка) і набрати книжок, скільки можна і на непевний час. З’їм при нагоді і lody, за якими порядно скучила, а там вони дуже добрі і дуже дешеві: 40 gr. велика порція! Звичайно, в той мент буду думками з тобою і буду жаліти, що тебе не буде зі мною. Ця поїздка — єдина розривка, яка мене чекає тут.

Згадую своє життя в Варшаві і порівнюю з теперіш-ним. Тяжко собі уявити щось більш протилежне!

Оскільки Варшава, особливо останній місяць, мала стиль легкосалоновий, стиль Ігоря Северянина або Вертинського, остільки Йе1а2па Rzadowa, — це помісь Гоголя, Аксакова, Мельникова-Печерського з Достоєв-ським і Толстим.

Від перших є тут: сонність, брак духовних інтересів, добрий апетит і думки, скеровані на їжу. Від двох других — учитель епілептик, масові самогубства довкола і маленькі трупики дітей, які знаходять по болотах з камнями, прив’язаними до шиї. Цілість, як бачиш, не дуже мила.

«Баб» ще нема. Є лише дружина техніка, яку я люблю. Жінка Мішиного шефа і її сестра мають приїхати в кінці цього місяця, але я надіюся, що мені не доведеться з ними зустрічатися.

Часу маю досить, могла б, здається, писати тут багато, але що ж, коли ні ти, ні я не вміємо писати «на замовлення». Написала лише два маленьких вірша: один під вражінням статті «Стиль сучасного покоління», а другий — так собі. Чи маєш щось нове? Чи послала щось до «Вістника»? Мій «Подорожній» буде, мабуть, в цій книжці. Він вже набрид мені порядно, бо шлях його був, дійсно, скелистий!!

Сьогодня хлопець пішов на пошту, а я чекаю нетерпляче на його поворот, бо «Серце свято служить вірі», що, може, буде від тебе обіцяний лист. Хоч... «суждены нам благие порывы, а свершить— ничего не дано!». Знаю, що Варшава — це тобі не село. Там цілий день є чимось заповнений, а особливо, якщо приїхав Андрій, то я не швидко дочекаюся від тебе листа...

Чи ж він приїхав? Шкодую, що його тепер не побачу, бо я щиро прив’язалася до нього. Жалію, що не зможу ходити разом з вами на прогульки і сидіти (п’ятим колесом!) біля патефону. Хотіла б вже, щоб Андрій чимось мені «докучив», а потім ми б з ним помирилися.

Ну, ясно! Зараз прийшов з пошти хлопець, але листа від тебе, «свиньонка», нема. Натомісць, є лист від Донцова. Натуся, що це таке! Редактор пише, що ти до цього часу не відповіла йому на його лист, а ти ж почала писати ще перед моїм від’їздом. Я ж тебе так прохала, якщо вже не хочеш посилати віршів, то хоч відпиши йому. Хоч, мушу тобі сказати, що є мені невимовно прикро, що ти не хочеш посилати своїх віршів до «Вістника». І, пишу тобі це цілком щиро, не хочу тоді і сама посилати. Чи не можеш для мене послати хоч щось? В кожному разі, сідай і відповідай Донцову. Зроби це для мене.

Ну, і що ж ти там поробляєш, моя дорогенька? З ким бачишся, з ким розмовляєш? Зрозумій, як мені тут цікаво все, всі дрібниці, а тому пиши Побільше. Коли й куди вибираєшся на літо? Чи живе хтось в нашій кімнаті? Чи були ще в Варшаві якісь відчити, концерти і т. п.

Як здоров’я Іди і Петруся? Що з ними було?

Цілуй їх від мене і вітай щиро батьків.

Міша цілує тебе і Петруся.

Цілую міцно Твоя Лєна

P.S. Натусь! Докладаю «шпаргалку», яку, будь ласка, передай якнайшвидше проф. Стоцькому. Він знає про неї. Зроби це, дорогенька, це торкається Мішиної посади. Міша говорив вже про це з ним сам, але скажи ще раз, що я дуже прохаю.

Дорогенька і рідненька моя Сестричко-Натуся!

Нарешті, нарешті дістала я листа від тебе. Ну, як я могла тобі писати, коли не знала твоєї нової адреси, а знала, що ти вже виїхала з Варшави? Але, звичайно, тепер я буду писати тобі якнайчастіше, аби хоч трохи розвіяти цим і твою, і мою нудьгу. Ігор, мабуть, теж буде старатися тебе розважити, оскільки ти йому будеш відписувати акуратно, а, крім того, ти, мабуть, і в свойому Попові знайдеш собі якихось знайомих. З цим Поповим — цікава річ: сниться мені колись, що ти підходиш до мене і кажеш «Моя адреса — Popowo nad В^іеш». Я це на другий же день оповіла своїм знайомим, і ось, вчора, дістаю листа від тебе з ідентичною адресою!! Чи це не дивно!!

Я живу по-старому. Багато хожу, вчора сама полізла на пошту до Olszewki і з особливою приємністю відібрала там листа від тебе. Разом з твоїм листом прийшов з Бра-тіслави лист від Мосендза, який привітав мойого «Подорожнього» ентузіастичними словами і прохав мене писати. Я дуже радію, що «Подорожній» є надрукований без помилок, а теж глибоко певна, оскільки редактор тобі пообіцяв — всі твої вірші будуть виходити під його особистим доглядом і теж без помилок. Обов’язково пошли щось на вересневу книжку.

Від Донцова дістала ще в червні велику пачку з книжками, багато поезій і прози. Дуже мені сподобались сонети Р. Кедра, молодого поета, який в останній «Вістник» дав свою поему «Мойсей». Поема ця мені цілком не подобається, але сонети — чудесні. У «Вістнику» сподобалися мені вірші Ольжича, особливо другий, і щиро посміялася я над «Трактором і конем» Киднира.

4-го виїхав Донцов зі Львова, а приїде туди знов лише 5-го серпня. Отже, якщо хочеш йому написати і послати свої вірші (а варто послати раніш, щоб вони мали добре місце), то пиши на таку адресу: Zywiec РоШиїе, pow. РегеЫпэко Dr. Doncow. Писав мені Донцов, що ти йому, нарешті, відповіла, та вірші заповіла, але ще не прислала. Пошли, золотко.

Коли ми тепер з тобою побачимося — не знаю. Мабуть, аж в осені, бо Міша й досі не має жадного завідомлення з уряду, ані негативного, ані позитивного, отже, треба сидіти тут, на селі. Зрештою, твоє Попово однаково було б для нас задороге.

Але скучила я за тобою, вампом моїм стопроценто-вим, шалено, і дуже хотіла б тебе побачити.

Життя моє пливе страшно одноманітно, але цього року я хоч не хорію. Міша ж схопив десь нежить і мучився кілька днів. День провожу так: встаю, снідаю з Мішею, потім він іде до канцелярії, а я читаю надворі. О першій маємо обід, потім навожу порядок, а десь о третій іду гуляти або сама, або з жінкою техніка пані Марисею. Ввечері читаю або разом з Мішею виявляю і друкую фотографії. На другий день — то само. Жадних новин, жадних атракцій! Вдячна Редакторові, що прислав мені книжки, бо ті, що я дістаю з сусіднього містечка, — жахливі! З перших же рядків, нібито таємничих романів «известно — кто Арман, а кто вдова, и чыя Елиза дочка».

Є тут тепер і жінка шефа, але ми з нею не зустрічаємося, хоч вона вже нудиться і свариться зі своїм нещасним чоловіком.

Часто думаю, як то ми з тобою проведемо цю зиму. Чи будемо знов жити рядом, чи хоч близько, чи залишиться Міша в уряді. Якщо все буде гаразд, то я вже в вересні повернуся до Варшави. Уяви собі, яка буде радісна наша зустріч.

Чи ж ти мені не закохаєшся знов (рецедив!) до Ігоря Лоського? Я б воліла, щоб краще ти обмежилася лише приязню і співчуттям, бо оскільки Андрій є вартий твого кохання, остільки Ігор є хоч і милий, але безпорадний. В кожному разі, пиши мені про вашу кореспонденцію і про свої вражіння. Май на увазі, що Міша цікавиться і питає мене, що ти пишеш, але листів твоїх ніколи не читає. Отже, пиши мені про все, що тобі прийде до голови.

Редактор тепер немає «редакції», отже, я не хочу йому туди писати і не буду аж до його повороту з вакацій. Але мені сумно. Зараз маю з кореспондентів лише тебе. Леонідові я відповіла, але він не рахується, бо і з грішми на марки йому тяжко. Він, бідолаха, весь час на положенню безробітного.

Ну, а як же ти там влаштувалася? Чи вже акліматизувалася в свойому «селі»? Як здоров’я Ідусі? Чи не дуже вона тебе замучує? Цілуй її від мене міцно.

Де тепер Андрій? Як його справи? Де тепер Петрусь? Ага! Як пройшов шлюб Петронелі з Чеховичем? Як поживає Маїапикиз^и^агіз?

Чи ти маєш якісь нові вірші? Пиши подробно про все! Про всі дрібниці! Мене все цікавить. Посилаю тобі свою комічну «фотку з котком!»

Цілую тебе міцно, міцно. Міша теж.

Твоя Лєна

Моя кохана Натуся!

Ні, ти не можеш думати, що я забула про тебе або рідко згадую. На цьому тижні вислала тобі листа, відповіді ще не маю, але вже сідаю знов, щоб поговорити з тобою.

Весь час стараюся уявити собі, як ти там живеш, як проводиш час, чи не завела якесь цікаве знайомство. Боюся, що Іда тобі перешкоджає добре відпочинути. Як ти даєш собі з нею раду?

У нас все по-старому. Настрій неважний, бо ми до цього часу не маємо жадних відомостей з уряду, а папа писав, що Микола Миколович виїхав кудись і передав цю справу Кущеві, а той, здається, не дуже надійний і енергійний. Отже, Міша починає поважно турбуватися за наше майбутнє. Я його, щоправда, весь час заспокоюю і співаю йому пісню: «Bedziemy ZyC ty, jak dwa motyle...», але, розумієш, Натусь, і у мене на душі часто буває невесело. Та я не маю права сумувати, бо належу до типу таких людей, які всіх дивують, коли перестають сміятися, а вже не дай Боже зажуритися — відразу ж у всіх насовується питання, чи я не хора. Отже, майбутнє наше в тумані. Тим часом почуваємо себе фізично нічого. Було декілька гарячих днів, і я так опалилася, що шкіра на руках сходить цілими метрами. На обличчю ж, о радість, злізла жовта пляма, яка трималася цілий рік від тогорічного загару. Радію, бо вона шкодила моїй «красі».

Дуже багато читаю. Перечитала вже майже все, що мені прислав Донцов. Сьогодні поїхали до містечка, змінять мені там книжки.

Дістала недавно з Варшави від Сас-Тисовського кілька №№ ріжних журналів, але й те вже все перечитала.

Чи ти написала щось за час нашої розлуки? Я написала лише два маленьких вірша, які і пошлю на вересневу книгу. Що ти збіраєшся дати?

Читаю майже весь вільний час. Бо і що ж маю робити? Товариство у мене цього року дуже миле, симпатичне і не таке «вредне», як минулорічні баби, але все ж нудне неймовірно, бо все це люди напівінтелігентні. В неділю у нас завжди повно народу: техніки і мірничі з сусідніх сел. Але я волію бути цілком без товариства, аніж з товариством мені не цікавим.

Відписала Мосендзові, чекаю від нього листа з подрібним описом його життя. Хвилююся за нього, бо він весь час без посади, а здоров’я ж у нього неважне. Бідолаха!

Що пише Ігор? Чи має він ще свою «учительську посаду»? Чи не писав, чому він так довго мовчав? До кого поїхала Туся з дитиною?

Донцову не пишу, хоч він і прохав мене написати йому подробно про наші пляни на осінь, але я не знаю, що із нами буде, а крім того, не хочу писати йому без жадної справи. Пощо дратувати його дружину. З прикладу Тусі бачу, якими нетерпимими бувають жінки під час кореспонденції, хоч би й самої невинної, своїх чоловіків. А я, на жаль, не можу свого листа почати словами: «З дозволу Вашої дружини і мого чоловіка...», бо цього першого дозволу не маю.

Я вже писала тобі, що Мосендз зустрів мого «Подорожнього» з великим захопленням. Написав мені багато доброго про нього. Найголовніший же його плюс, на думку Леоніда, є з’єднання «найкращої жіночости з найкращою мужністю». Дуже мені була приємна його критика, і навела вона мене знов на нашу стару думку: написати реферат, про який ми з тобою мріяли минулого року. Ні, Натусь, цілком поважно, ми мусимо з тобою цю справу обговорити восени, якщо все буде гаразд. У мене є багато цікавих думок, але сама, без тебе, я не зумію їх обробити.

Чи пишеш про Лесю Українку? Як посовується твоя праця?

Ще з Варшави ти мені писала, що відіслала Зої листа! Що спричинилося до такого енергійного вчинку? Чи писала тобі Зоя знов? Чи відповіла тобі на твій лист?

Я дуже хочу написати Зої, але мені страшно соромно за мою довгу мовчанку... Не знаю, чому, але Зоя сниться мені страшно часто, і завжди однаково, хоч в ріжних варіантах: вона приїздить до Варшави, аби побачити Маланюка, без якого не може жити, а я її зустрічаю десь в трамваї або на вулиці, сумну, знищену і «пропалену» коханням до свого Євгена. Просипаюся завжди з гострим жалем до Зої і з бажанням її потішити. Не знаю, як вона там живе, але, безперечно, її шляхетний, порядний, але й пропорційно нудний, грек Плітас не може замінити їй брутального, пригнічуючого, але блискучого Маланю-ка, який був для неї заступником Бога на землі.

Часто думаю, як зложилися твої відношення з Андрієм під час його останнього приїзду до Варшави? Чи не було у вас жадних непорозумінь?

І часто пригадую, як ми з тобою провожали його, а папаша псував нам всім настрій! Мабуть, він тепер дуже сумує без тебе — не папаша, а Андрій! А ти... Знаючи твою шалену непостійність, уявляю собі, що тебе зараз цілком абсорбував Ігор і переписка з ним. Ні, Натусь, не забувай Андрія!

Ага! Як же ж відбулося весілля Чеховича з Петроне-лею? Здається, твоя мама мала бути на вінчанні, що вона оповідала про них? Чи дуже гучне було це весілля? Чи не фон-Липпе був у них дружбою?

Я тобі пишу і пишу, а в кімнаті такий смітник, що жах! Давно варто було б поприбирати, але сьогодні у мене все валиться з рук. Є лише одне бажання — писати тобі.

До якого числа ти будеш в Попові, а куди поїдеш потім, чи до Варшави, чи ще кудись? Де проводять літо твої батьки? Де перебуває зараз Петрусь? Чи дотримуєшся ти своєї постанови, і чи не пишеш Петрусеві, аби він більше «стужився»? Невже ж Андрій так тобі і не пише? Ну-ну!!

Чи ти більше не бачилася з Валійським? Я часто згадую наші весняні вечірки, особливо ту, коли Андрій випив! Господи! Який тоді був несамовитий наш куток!!!

Ну, мушу кінчати, бо зараз ідуть на пошту. Буду чекати від тебе великого, великого листа. Не забувай же мене — свою «Клярцю».

Пиши про все подробно.

Цілую міцно тебе і Іду.

Твоя Лєна

Моя люба Натуся!

Сьогодні така страшна спека! Я радію за тебе, бо ти любиш гарячі дні. Я теж їх люблю, але коли є річка, коли ж її нема, то волію, щоб не було і спеки, бо до бочки лізти вже не маю бажання!

З твого листа бачу, що настрій у тебе досить добрий і ти вже призвичаїлася до свого Попова.

Вчора мені стукнуло 27 років! Старалася засумувати, але це мені не вдалося, бо день був чудесний, а я себе почувала молодою, як і завжди. Умилася з ніг до голови (не в бочці, а в балії!), вдягнула квітчасту сукню, намисто, яке ти мені подарувала і яке я дуже люблю, і пішла до лісу. Чим є страшна «тридцятка»? Ти вже маєш її, а ти цілком молода, і навіть польські «баби» визнають це. Мабуть, і я буду теж молодою, коли її матиму.

Ох, Натусь, я відразу побачила, що Ігор став «чесним тружеником», але не уявляла собі, що аж до такого ступня! Чому він не запустить собі бороду і не купить косоворотки?! Нема нічого більш характерного для таких «чесних тружеників», як, власно, ця фраза: «в той час коли...» і т. д. і т. п. То вони не можуть зрозуміти, як можна писати «такі» вірші, коли голодають бідні, потім — коли війна, коли революція і т. д., і т. д.

Зрештою, як на те вже пішло, в чому вбачає Ігор «печать декадансу»? Чи ж не багато в своїх віршах присвячують уваги, власно, цім «траґічним хвилинам» Маланюк, Ольжич і Мосендз? Чи ж нема ціх трагічних хвилин і у тебе і у мене («Під Килимом», «На могилі Петлюри», «О, ні, не хочу ні Верлєна...» з твоїх, а «Мужчинам», «Поворот», «Чужа весна» з моїх). Але не можемо ж ми жити весь час в такому настрою! І чому це може зрозуміти і захоплюватися твоєю еротикою мій 60-літ-ній папа, а не може розторопати вдвічі молодший Ігор??!!!

Моя люба Натуся! Не знаю, що ти збираєшся відіслати до «Вістника», але чи варто боятися нападів на еротику, яка, як ти сама кажеш, є твоїм стилєм?

Я пошлю два вірша: «Літо» (еротика!) і другий без назви, не еротичний. Обидва маленькі.

За «Подорожнього» приймають Донцова? Ох, я цього сподівалася! Але хто приймає? Ти, Андрій, Петрусь, навіть Маланюк знали, що «Подорожній» був написаний ще в лютому, отже, до «повороту» подорожнього.

Щодо вірша «Без присвяти», то, їй Богу, не знаю, чи писав його редактор. Може.

Щиро посміялася над твоїми рядками про Петруся, яко «чеснотливого Катона», але все ж надіюся, що він мені не зробить такої «товариської» послуги і взагалі при Михайлові цього питання не буде підіймати. Зрештою, щодо листа, згадавши лист, написаний Коваленкові, я спокійна. Участь його для мене відома.

Редактор ставиться до мене так, як Андрій до тебе: все, що я кажу, роблю, пишу, кожний мій рух, усміх — все є для нього «надзвичайне». Моя прив’язаність до нього йому потрібна, як і його — мені. Я його не ідеалізую, Натусь, о ні! Але я його люблю таким, яким він є, і я з ним можу бути самою собою, як ти з Андрієм. Ріж-ниці в роках я не відчуваю. Зрештою, в наших відношеннях вона не грає жадної ролі.

Від Мосендза мала листа вчора. Прислав мені теж «Вістник» — маленький журнал, який виходить в Братиславі. Леонід пише тепер вінок сонетів (15!), який має бути присвячений якійсь панні. Страждаю за нього, бо це ж треба 21 однакових рим!! На це здібний лише Мосендз.

Пише теж ліричну драму з часів... визволення Нідерландів і перекладає Рільке «Karl der Zwölfte von Schweden reitet in der Ukraine». В цьому весь Мосендз.

Міша дістав потішаючі відомости від Мик. Миколови-ча і від батька і нібито все полагоджено, лише контракт має бути продовжений, коли якийсь там зверхник повернеться з вакацій до уряду. Тим часом, на жаль, з уряду не маємо жадних відомостей, і за цей місяць Міша вже пенсії не дістав. Ти питаєшся, куди вислати «рату» борга. Якщо маєш гроші, то наОльшевку, як не маєш, то не прохай, будь ласка, ні у кого. Якось буде.

Я вже страшно скучила за Варшавою і за тобою. Вже так хочу музики, руху, розмов з тобою. Але буду ще тут місяця два. Жалію, що тут такі недобрі умови, а то б запросила тебе до себе. Тут вже навіть не мокро, бо осушили болота, отже, лише з їжею тут слабо, бо не все можна дістати, а у тебе шлунок вередливий. А шкода, бо ми тепер маємо дві, досить чисті, кімнати з темними фіранками на вікнах. Могла б жити, скільки хочеш, а життя б тобі не коштувало ні гроша.

Редакторові я таки написала на село, бо і так не писала йому більше місяця, а тепер чекаю відповіді.

Дуже хочу, щоб Мішу залишили, бо інакше не уявляю, як ми будемо жити. На батька надії нема. А до того іде осінь, а з нею Варшава, мешкання, одяг і т. п. Хоч би виграти!!

Ґізе звичайно свиня. Нам не написав нічого! А ми ж цілу зиму мовчали, коли він не палив, аби не псувати відношення! Але тепер всі люди — матеріалісти. Якось буде! А може,_. він лише на літо винайняв.

На днях з Zelaznej виїздить технік з дружиною. Виїздить і дружина шефа. Я буду цілком без товариства, але це мене не хвилює, бо особливої приємності від цього товариства я не маю.

Не розумію, чому Зоя тобі не відписує, бо їй би переслали листа, коли б її вже не було в Подєбрадах. Чи ти дала їй свою нову адресу?

Чому у тебе таке небажання людей, знайомств, танців і спільного пляжування? Чи це вплив Ігоря? В той час, коли...

Ух! Продовжую тобі писати після того, як я засмажила і протушила кабачки. Уяви собі цю приємність в таку шалену спеку. Всяку чорну роботу робить мені тепер господиня, але «делікатеси» я. Вчора дістала від Зої Ро-мановни кошик з ріжними продуктами, які тут тяжко дістати. Річі для моєї господині цілком незрозумілі: кабачки, зелений горошок, карафіол. Все це вона бачить перший раз. Я радію, що можу в наше меню внести якусь ріжноманітність. Але не думай, Натусь, що господарські клопоти заповнюють мою душу і я роблюся «чесною труженицею». Я дуже не переймаюся цим, хоч лопаю багато і цього року поправилася навіть в своїй Желязній.

Не дивуйся, що я пишу так пагано. Спека... Рука не працює, але все ж накатала тобі таку простиню, що аж!! Пиши! Не забувай свою «Клярцю».

Любов є?!?

Цілую міцно тебе і Ідуську. Чи має вона рожеву сукню з квіточками і чи личить вона їй?

Пиши.

Твоя Лєна

Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний Вамп» і еротоманка!

Міша завжди тебе цілує.

Моя кохана Натуся!

Що з тобою робиться? Чи здорова? Чому не пишеш? Не дивуйся, що я пишу тобі листівки, а не листи. Це кріза, або НЕП. Сумно мені, що ти забула про мене. Коли я тобі довго не писала, то лише тому, що дійсно переживала пекло: батько був хорий, Мішу зредукували, грошей нема. Коли я була у твоєї мами, то принесла тобі великого листа і дуже ніжного, але забула його залишити.

Міша кінчає тут роботу і десь в четвер їде до Варшави, а я залишаюся ще тут. Міша буде старатися влаштуватися десь з бандурою. Ми не униваємо, але все ж переживаємо зараз тяжкий період, і я дуже потрібую твоїх листів. Напиши, як живеш, як почуваєш себе, які у тебе новини. З ким бачилася? Чи написала щось нове?

Я написала вже давно листа Зої, але відповіді ще не маю. Мосендзові теж не пишу, Бог знає, як давно. Слава Богу, що почалися знов гарні дні, і я можу гуляти, а то було б зовсім зле.

Як почуває себе Петрусь? Як Іда? Чи пише Андрій? Як його справи? Чи «Ми» буде періодичним органом? Коли я була в Варшаві, то Сергій з моєю допомогою переклав Ольжича нарос. мову. Якщо вдасться надрукувати десь, то Сергій перекладе цілий ряд віршів Маланю-ка, Мосендза, твої, Кравцова, — ну й — мої.

Посилала цей переклад Донцову. Він його назвав «блискучим». Щоб ти хотіла перекласти своє? Чи послала щось до «Вістника»?

Та пиши ж Бога ради! Цілую тебе міцно, вітай своїх. Міша вітає всіх.

Твоя

Лєна

До Богдана-Ігоря Антонича

Вельмишановний Пане й Товаришу,

Chevalier Антонич!

Треба бути все ж таки, дійсно, без іронії, трохи chevalier, аби в наш вік Крижанівських, зробивши комусь прикрість, потім вибачитися, хоч цей «хтось» не є ані «мудрим радником», ані «власником кам’яниць». Отже, з цілої душі вибачаю Вам Ваш «обмах» в стосунку до мене! Я є, як кажуть росіяне, «зла, но одходчива».

Уявляю чудово і Вашу міну після слів ред. Пеленського, і навіть думку, яка у Вас тоді промайнула: «Вічно з бабами клопіт! Не розуміються на гуморі!» Правда?

Але це не є так. Кожний з Вас, мужчин, осатанів би на мойому місці. Подумайте тільки: місцевий літературний світик, — себто співробітники «Ми» — ледве на голову не стають, аби помститися на мені за мою цілковиту відмежованість від них. Рецензія в «Ми» є лише слабою, ніжною луною тої ненависті, якою обдаровують мене тут всі з Лівицькою і Крижанівським на чолі. Причиною ж тої ненависті є якраз моя цілковита незалежність від них і від їхніх впливів.

Моє «Ми» — це є всі ті, що групуються біля «Вістни-ка» і «Дажбога», і цього мені не можуть вибачити. Свої симпатії і антипатії завжди довожу ділом: не беручи прикладу з наших крицевих поетів, з самого початку відмовилася співробітничати в журналі К-кого. Під обурене сичання того ж «Ми» переповнювала чару їх терпеливості тим, що влаштовувала тут, у Варшаві, відчит зненавидженого ними ред. «Вістника» і т. п. Отже, рецензія в «Ми» не здивувала мене зовсім, мимо того, що цей же самий А. К. так палко запрошував мене у співробітники і так захоплювався моїми тепер «альбомними», а раніше «надзвичайними» віршами. На зміну його погляду зложилися: сталість моїх поглядів + особисті порахунки К-кого зі мною.

І ось, в той час коли мені тут дихати не дають за мою «непричепність», Ви, мій товариш по «Вістнику», ухнули цей фейлетон, де робите мене причіпкою Лівицької, що є милою несподіванкою для всіх них, але великою прикрістю для мене. Оце зветься — підтримали! Цього вже мені було забагато, а головне — незрозуміло.

З Лівицькою ми, дійсно, товаришували, доки і вона належала до «Вістника». Та це нічого не значить. Про якесь її тягнення мене — не може бути й мови! Запевняю Вас, що Крижанівський не приятелював ні з Хвильовим, ні з Гоголем, ні з Гамсуном і Арцибашевим, але це не перешкоджає йому наслідувати їх безбожно, як не перешкоджає тягнутися за Лепким і Рудниць-ким, з якими він теж не приятелює.

У Лівицької не позичала ніколи ні її стилю, ні її поглядів. Тематика? Подібна є лише остільки, оскільки ми обидві є жінками. Поза тим її еротика є мені так само чужа, як їй моя. О, chevalier Антонич! Чи Ви бачили в моїх віршах такий червоний шал і таку шкарлатну пристрасть?! Чи ж у мене попеліє хтось «в грі любовній»?

Ціню талант Лівицької. Але сама я пишу лише про своє чуття, ніколи не накидаючи нічого «йому». Чи «він» мріє «про мої солодкі уста», чи ні — це вже його справа. Йому ліпше знати. Хай сам про це пише. Я ж буду і надалі старатися, щоб в моїй жіночій поезії не було жіночої самозакоханості.

Взагалі ми з Лівицькою маємо так відмінний стиль, що Ви є першою людиною, що об’єднує нас.

Вірю, що якби Ви знали краще варшавські стосунки і уважніше порівняли наші вірші, то не пустили б в «Даж-бозі» того «дотепу». Ну, та направити цього вже не можна і не потрібно. Боже мій! Яку статтю, а тим більше «довшу студію» можна написати про мою, таку коротку літ. діяльність? Якщо я і нагадую Вам чимось Лівиць-ку, то молю небо, щоб не нагадувала Вам принаймні нічим Лепкого: ані віршами, ані віком, ані спрагою ріж-них ювілеїв, інавґурацій, довших студій і інших ознак пошани.

Все буде й так добре, лише більше не чіпляйте мене ні до кого!

П. р. Пеленському прошу передати моє щире привітання. Відпишу йому на днях.

З товариським привітом

«Солодка пряля пахучих строф»

«Незнайома Оленка»

О. Теліга

Шановний і Дорогий Товаришу!

Сердечно дякую Вам за Ваш милий подарунок. «Книгу Лева» привезла собі сама зі Львова, але було мені трохи сумно, що Ви мене не згадали. Розв’язую, мов ребус, таємничий надпис «пізно не зі своєї вини», але, хоч і пізно, та все ж радісно зустріла Вашу книжку. Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав’ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, «де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі — Ольжич і Антонич».

Вибачте, що так пізно дякую Вам. Але це, дійсно, спізнення не з моєї вини: виїздила на довший час за місто до свого батька і лише вчора знайшла вдома Вашу книжку.

Десь за тиждень, може, буду у Львові, і рада була б побачитися і порозмовляти з Вами.

Сердечний привіт п[ан]ству Пеленських.

Щиро стискаю Вашу руку.

Олена Теліга.

До Михайла Теліги

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, і одразу з душі зникли всі «тіні», і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки. Та й взагалі, жити на світі чудово!

Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чипішити годинами, та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-Богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайли-ка всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.

Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були «холосий» в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!!!

Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі...

Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати... Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Сфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше, ніж на подо-бенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу — другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання... (Знаєте, є такий вірш: «Я любви не числю и не мерю... Нет, любовь есть вся моя душа»). Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.

Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михай-ликові... Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, надовго Ваша Оленка.

ПС. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.

Пишіть!!!

Мій дорогий Михайличку!

Пишу тобі за годину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. С. Рудавського в Сосниці, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби ти мав колись переходити — зайди обов’язково сюди. Ніде так не було мило і затишно... Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається, тут нічого не чекає злого.

При першій оказії передай мені куферок і поклади туди і сірий капелюх. А головне — збирайся і сам!..

Мій дорогий Михайлику!

Пишу тобі ще раз зі Львова, але завтра ми вже майже напевно їдемо на схід, до Києва.

Вчора були тут дуже бурхливі збори з дискусіями. Реферати давали я і Самчук. Пізніше ми зцепилися з усією цією публікою, такою як Матіїв-Мельник і інші, які роблять з себе мучеників і героїв, а на нас емігрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурююче. Отже, ми гризлися во всю.

Несподівано знайшовся Олег, який весь час був на Волині, річ натуральна, що я страшно зраділа. Тебе ж внесли на [...]

17.Х.1941. Рівне. Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій! З листа, який привіз мені Кобрин, бачу, що ти не дістав від мене листа, який повіз о. Волков, і картку, яку мав кинути в Холмі один хлопець. Рідний мій! Не моя це вина, — не лише думаю весь час про тебе, а й пишу — ледве є оказія, але знаєш, які люди...

Кобрин привіз мені і светер, який вийшов чудовий, а кравчиня мені його нарешті допасувала, але ковдру і залізко лишив у Львові. Ці речі має привезти сюди Василь, але мене вже тут вони не застануть. Я їду завтра до Києва, де мусіла вже бути давно, але тяжко туди дістатися. Перепусток не дають, способу комунікації теж нема, а з Києва Ольжич алярмує, бо Ленуш вибраний головою київських письменників і журналістів! Пишуть, що дуже я там була потрібна, але як туди дістатися? Рідний мій! Завтра думаємо (їхати), хоч би довелося і півдня стояти на розі і зупиняти авта, але спочатку хлопці спробують ще в Рівному з кимсь домовитись з німців. Їдемо: я, Олег, Кобрин і Таня Прахова, моя приятелька, києвлянка, моя однолітка, яка, як монтажистка, їздила з фільмовою екіпою в Жаб’є накручувати фільм, і яку війна змусила застрянути в Рівному. Дуже це мила, інтелігентна і винятково мені симпатична жінка, з якою ми швидко зжилися і яка, як ніхто, любить слухати мої вірші. Вона вертає до Києва, де у неї дочка 3-ох років і старий батько. Я тішуся, що маю тепер справді в ній приятельську душу, та ще в Києві, так далеко від тебе! Тільки як і коли ми туди дістанемося?

Боже, мій дорогий, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. І не віриться, що ми з тобою ще побачимося, бо такі ж тепер тяжкі часи!

Зараз пізній вечір. Довкола страшна тиша, я змучена, бо цілий день бабралася перед від’їздом. Але так хочу перед далекою дорогою — бо такою вона мені видається — порозмовляти з тобою, хоч не знаю, коли цей лист дістанеться в твої руки.

Бо я знаю, що і ти, мій найдорожчий, самітний та ще стільки клопотів маєш, що аж жах. Думками я весь час з тобою.

Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рівного — ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал II і т. д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені, певно, придасться, отже, навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні. Їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало... 14 рублів денно. Крім того, ще те добре, що я тут все собі переробляла і переправляла, навіть ті попороті сукні, а нова сукня, та, що ми купили у Львові, — вийшла красуня!

І от коли я все це їм, коли у вікно дивлюся на «стояло золото — барвиста осінь» — мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б, певно, підсварювалися, але пізніше мирилися б, мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа «Волині» з моєю статтею.

Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «получа-ється» не зле.

Перше мучилася з головою, яку я сама привела в порядок перед Києвом. Тяжко. І не досконало! Але — «доба жорстока, як вовчиця». Ти, мабуть, цікавишся, як я тут живу. Отже, вранці, перед 8, їм сніданок з Самчуком, який живе в сусідньому мешканні. Пізніше порядкую і або пишу вдома, або іду до редакції. О 2 обід — пізніше знов редакція. Увечері іноді збираємося у Самчука, який живе на своїй Волині, мов хазяїн домовитий. Приходять члени редакції і кілька людей з тієї фільмової групи, що тут застали. Все українці і все люди дуже милі. Пізніше сон у самітній хаті, де за стіною лише Анна Антонівна, моя добряча господиня. Олег мешкає з Василем, Демо й іншими.

Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголів-ською вставкою на моїй дорозі до Києва. Але про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з лейтмотивом — перемога за нами. Не знаю, що і як там буде, але знаю, що бандерівство само себе зліквідувало своєю глупотою і нам уже терором не загрожує.

Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.

Рушай, рідний! Як тільки зможеш, а речі візьми лише свої і постіль. Мені вже не вези нічого, я все маю, хіба якусь фарбу. Ту обов’язково.

Любий мій, коханий! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху. Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.

Цілую тебе, милий, міцно, міцно! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться. Твій Джені-Мулі.

До Олега Лащенка

Шановний і Дорогий Пане Олег!

Нарешті маю оказію написати Вам листа, який передав би хоч трохи настрій Києва, у якому ми з Вами так радісно починали працювати перед неповними 3-ма місяцями... Навіть тяжко собі уявити, що з того часу не минуло ще трьох місяців і все вивернулось на другий бік, а люди також на другий бік вивернули своє відношення до нас.

Багато з тих, що просто адорували нас у ті, не дуже віддалені, часи, коли ми ще були «знатними іностранца-ми», не вітаються при зустрічі або говорять, що вони таки з нами; а другі, які були менш настирливими приятелями, оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтримкою. Якби тепер все змінилось знов — о, як би легко можна було зібрати собі відповідних людей!

Про події і настрої в редакції Ви будете мати докладні відомості від п. М. і Гайовича. Отже, про це не буду писати. Але дивна річ, всі ці події наразі не торкнулися Спілки. Перші ж збори по «зміні» пройшли у винятково прихильній атмосфері, і одну людину, яка вилізла з закидами Управі (щодо напрямку), решта членів абсолютно закричала, а було всіх тих членів понад 40 душ.

Після тих зборів все іде нормальним шляхом. Маємо вже їдальню, умеблювання. До нашої Спілки приєдналися вже фільмовці, як підсекція, з Н. на чолі. Літературний клуб, який провадить Муз., розпочав свою діяльність, отже, все іде по-людськи і оскільки справа завалиться, то завинять в цьому «не так тії вороги, як добрії люди», передусім мій заступник, який думає скорше, як новий редактор «Слова», аніж як ми. Прикро це скон-статувати, але, на жаль, це так. Любов до Толстого і Пушкіна сидить у ньому далеко глибше, як любов до своєї Батьківщини.

Те, що ми не хилимо голови перед цими його богами, змушує його апробувати нову політику супроти нас.

Зате мої співробітники з «Літаврів» — незмінні, як і багато інших. Я... засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими».

Багато членів не хоче тепер друкуватися тут, у «Новому Слові». Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер у Празі, коли б я передавала звідси матеріал!

Новий Рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації «Київ». Але мені було страшно сумно, що цей вимріяний Новий Рік у Києві, та ще й у «Києві», був без Вас і навіть без другого «великого Олега». Ми ж стільки говорили про нього! Ми чекали на нього стільки літ! А все ж було багато тостів, багато віри в майбутнє і багато крику і танцю з приступкою — галасливого Ш.

І ось пройшов цей Новий Рік у Києві. Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включають, то виключають. Одним словом, є рішуче всі ті родзинки, які ми уявляли собі в зимовому житті в цьогорічному Києві. Пальта у нас всіх неймовірно легкі, а Ірлявський ходить у літньому. Коли ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі й замерзлі так, що устами не можна було поворухнути, з холодного мешкання Спілки до холодного дому, я собі яскраво усвідомила, що та мить і для мене, і для Ірлявського, і для... буде пам’ятатися, як символ того «найгіршого» в Києві, тим більше, що перед тим ми мали ще відповідну розмову з нашим заступником і бачили, як з його привітного обличчя «рубахи-парня» вилазить ворог. Одним словом: «Сніг і вітри над моєю вітчизною».

Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних розмовах у Спілці, в їдальні, в моїй хаті. Це відчувається в тих віршах і рефератах, що мені зносять до Спілки. В десятках запрошень до різних людей, що пропонують навіть жити в них тепер. Атому у нас всіх, навіть помимо всіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду, — у всіх нас чудесний настрій, і всі ми почуваємося не лише психічно, але й фізично — цілком добре. Шкодуємо, що немає тут з нами Вас, що взагалі нас тут не більше, але гадаю, що і це знов колись буде.

Наразі вітаю щиро Вас і всіх празьких знайомих.

Прошу написати мені листа з усіма Вашими новинами.

Привіт М. і Г.

Олена Теліга

До Уласа Самчука

Дорогий Уласе! Пишу до Вас вже третього листа без відповіді, а натомість від Вас дістаю ось лист, з якого бачу, що Ви не маєте від мене відомостей. Що це все значить?!?!

Гадаю, що цього мого листа Ви вже дістанете напевно. Отже, пишу ще раз. Дорогий Друже! Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки. З «нею» я розмовляла на цю цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. А в тому я її запевнила так, що ми вже вибиралися удвох до Вас у гості, лише Ви по нас не послали (авта), ані самі не приїхали. А вона дуже і дуже хоче Вас бачити і ввесь час думками з Вами. Задоволені? Напевно! Отже, поцілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене.

У мене наразі все гаразд. Спілка існує, літературний клуб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки.

Відношення (публіки) до мене добре... В мешканню тепло, бо гріє теплоцентраль, з їжою можливо. Отже, я себе почуваю цілком у формі і збираюся виступати у клубі зі своїми поезіями. Приїздіть! Прочитайте нам щось і як не маєте нового, то з «Волині» або «Марії».

Писала б багато, та нема часу. Сто справ чекають. Маю до Вас прохання: довідайтесь, чи є серед полонених у Рівному маляр Олександр Цимбал, це брат маляра Цимбала, який є тепер в Америці, і артистки Цимбал, яка грає тепер в театрі Садовського в Києві. Вона довідалась, що ніби він там, і прохає Вас про це дізнатися. Бога ради! Зробіть це! Прикладаю докладні дані, і вона, і я будемо вдячні! Пишіть при кожній нагоді. Вітайте Анну Антонівну, Шеккерів, Василя і всіх.

Ваша Олена

Примітки

У другому доповненому виданні «Вибраних творів» Олени Теліги опубліковано 25 її листів: до Дмитра Донцова (автограф зберігається у Фонді Дмитра Донцова, т. ХІІ. у Бібліотеці Народовій у Варшаві); до Івана Кабачкова (автограф зберігається у Слов’янській бібліотеці при Національній бібліотеці Чеської Республіки у Празі); до Наталі Лівицької-Холодної (вперше опубліковані у виданні «Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Т. 3: Листування з американських архівів. 1857-1933» (УВАН уСША; редактори Б. Струмін-ський, М. Скорупська у співпраці з Е. Касинцем і Н. Лівиць-кою-Холодною. Нью-Йорк, 1992); до Богдана-Ігоря Антонича (автографи зберігаються у Відділі рукописів у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України у Львові; до Михайла Теліги (вперше опубліковані у книзі Уласа Сам-чука «На білому коні. Спомини і враження» (Нью-Йорк-Мюн-хен, 1965); до Олега Лащенка (вперше опублікований у книзі «Прапори духа. Життя і творчість О. Теліги» (На чужині: Видавництво «Сурма», 1947); до Уласа Самчука (вперше опублікований у книзі Уласа Самчука «На коні вороному: Спомини і враження» (Вінніпеґ: Видавництво товариства «Волинь», 1975).

Листи, які увійшли до нашого видання, були опубліковані у книзі «Олена Теліга: Листи. Спогади» (Упорядник і автор приміток Надія Миронець. Київ: Видавництво ім. О. Теліги, 2004).

У текстах збережено мову і стиль авторки, з незначними сучасними правописними правками.

Примітки до листів підготовлено на підставі вище поданих видань і архівних матеріалів видавництва «Смолоскип». Короткі біографічні дані в основному охоплють життєву і творчу діяльність поетеси перед і під час Другої світової війни.

Андрій — див.: Крижанівський Андрій.

Андрій — див.: Шовгенів Андрій.

Анна Антонівна — див.: Мучинська Анна.

Антонич Богдан-Ігор (1909-1937). Нар. у с. Новиця на Лемківщині, пом. у Львові. Поет, редактор мистецького збірника «Карби», молодіжного журналу націоналістичного спрямування «Дажбог» (1934), автор поетичних збірок «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936).

«Він» — див.: Орлов Ростислав.

Біднов Василь (1874-1935). Нар. на Дніпропетровщині, пом. у Варшаві. Історик, церковний, громадський і суспільний діяч. Після Першої світової війни жив у Чехо-Словаччині, де працював професором богослов’я та історії церкви в українських вищих наукових закладах, з 1929 — професор богослов’я у Варшавському університеті.

Білецький Леонід (1882-1955). Нар. у с. Литвинівка на Київщині, пом. у м. Вінніпеґ, Канада. Літературознавець, історик української літератури, директор Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Бурачинська (Рудик) Лідія (1902-1999). Нар. у с. Гриня-ва на Івано-Франківщині, пом. у Філадельфії. Журналістка, діячка українських жіночих організацій, редакторка жіночого журналу у Львові «Нова хата» (1930-1939), з 1951 р. журналу Союзу українок Америки — «Наше життя».

Бурґгардт Освальд — справжнє прізвище Юрія Клена (1891-1947). Нар. у с. Сербинівка Хмельницької обл., пом. в Ауґсбурзі, Німеччина. Поет, публіцист, член київської групи неокласиків. Був знайомий з О. Телігою ще з часів її дитинства у Києві. З України виїхав 1932 р. Часто друкувався у «Літературно-науковому вістнику» і у «Вістнику». Автор поетичних збірок «Прокляті роки», «Каравели», «Попіл імперії».

Валійський Аркадій (1894-1976). Нар. на Чернігівщині, пом. у Нью-Йорку. Військовий старшина УНР, після Першої світової війни за контрактом служив у польській армії. Знайомий О. Теліги.

Василь — див.: Штуль Василь.

Вертиляк Н., у 1931-1932 роках співпрацював з ЛНВ.

«Вістник» — місячний журнал літератури, мистецтва, науки і громадського життя націоналістичного спрямування. Видавався у Варшаві (1933-1939) за редакцією Дмитра Донцова.

Вітаз Петронела — сестра Стефанії Лукасевич, дружина Євгена Чеховича.

«Вогні» — журнал організації «Пласт», виходив у Варшаві (1931-1939).

Вова — див.: Гайдовський-Потапович Володимир.

«Волинь» — відомий роман-трилогія Уласа Самчука, публікований у 1932-1934 роках.

«Волинь» — часопис, який видавався у Рівному (1941-1944), першим редактором якого був Улас Самчук.

Волков Мартин — протоієрей. Посол до польського сейму (1937-1938), де виступав з українських позицій, співпрацював з українським протинімецьким підпіллям.

Гайдовський-ПотаповичВолодимир — нар. у Полтаві, навчався у Празі, був активним учасником студентських розваг.

Гайдовські — родина Гайдовських-Потаповичів, активних українських громадських діячів у Чехо-Словаччині у 1930-их роках.

«Галасливий Ш.» див.: — Шекерик-Доників Андрій.

Ґізе — господар квартири Теліг по вул. Дантишка у Варшаві, яку винаймали Теліги у 1932-1933 роках.

«Дажбог» — літературно-мистецький журнал націоналістичного спрямування, який видавався у Львові (1932-1934). У журналі друкувалися в основному поети, які співпрацювали з «Вістником» Д. Донцова.

Демо-Довгопільський Анатоль (1907-1943). Нар. у Ст.-Петербурзі, розстріляний німцями у Рівному. Балетмайстер, актор, керівник театру «Летюча естрада» у Хусті (1938-1939), член Культурної Референтури ОУН, яку очолював О. Ольжич, директор міського театру у Рівному.

Донцов Дмитро (1883-1973). Нар. у Мелітополі, пом. у Монреалі, Канада. Літературний критик, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Головний редактор журналів націоналістичного спрямування: «Літературно-науковий віст-ник» у Львові (1922-1932), «Вістник» у Варшаві (1933-1939). Побратим О. Теліги.

Доценко Лідія — дружина ад’ютанта С. Петлюри полк. Олександра Доценка. Громадська діячка, померла у Венесуелі.

«Жіноча доля» — жіночий журнал під редакцією Олени Кисілевської, виходив у Коломиї (1925-1939).

Жолібож (ZoUborz) — район у північній частині Варшави, де жив батько О. Теліги, Іван Шовгенів зі своєю другою дружиною Зоєю Ліперовською.

Зибенко (Пирогова) Наталя (1903-1995). Нар. у Ковелі на Волині, пом. у Сіднеї, Австралія. Інженер-агроном, письменниця, публікувалася у «Літературно-науковому вістни-ку», приятелювала з О. Телігою.

Зося — працівниця у родині президента УНР в екзилі Андрія Лівицького у Варшаві.

Зоя — див.: Плітас (Равич) Зоя.

Ідочка, Іда — див.: Холодна Леоніда.

Ільницькі — знайомі О. Теліги, жили у Варшаві.

Ірлявський (Рошко) Іван (1919-1942). Нар. у с. Ірлява на Закарпатті, розстріляний німцями у Бабиному Яру. Поет, співробітник О. Теліги, учасник українського націоналістичного підпілля, похідних груп ОУН. У Києві у 1941 р. — секретар Спілки Українських Письменників, співробітник журналу «Літаври».

Кабачків Іван (1874-1962). Нар. у с. Вереміївка на Черкащині, пом. у Нью-Йорку. Економіст, правник. Після Першої світової війни жив у Празі, а після Другої — у США. Викладач в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі.

Кедро Ростислав, псевдонім поета неокласичної школи Івана Манастирського, відомого з його поеми «Мойсей», яка була надрукована у «Вістнику».

Кляра, Клара, Клярця. Наталя Лівицька-Холодна деякі листи до О. Теліги підписала іменем «Юлія», а О. Теліга до неї — Кляра, Клара, Клярця. У час того листування Н. Лівицька-Хо-лодна читала роман Руссо «Юлія, або Нова Елоїза», у якому пишеться про листування Юлії Дентаж з Кларою Дорбе. Так вони і застосували імена цих персонажів у своєму листуванні.

Кобрин Василь. Нар. на Закарпатті, розстріляний німцями у Бабиному Яру у 1942 р. Учасник підпілля ОУН. Співробітник О. Теліги, у жовтні 1941 р. разом з нею виїхав нелегально з Рівного до Києва.

Кравців Богдан (1904-1975). Нар. у с. Лопянка Івано-Франківської обл., пом. у м. Ратерфорд, США. Поет, журналіст, громадський і політичний діяч. Голова Союзу Української Націоналістичної Молоді уЛьвові (1928-1929), редагував часописи і журнали націоналістичного спрямування «Даж-бог» (1932-1934), у якому були друковані поезії Богдана Ігоря Антонича, О. Ольжича, Є. Маланюка, також був редактором журналу «Обрії» (1936-1937) та інших.

Крижанівський Андрій (1907-1950). Письменник, співредактор журналу «Ми» у Варшаві (1933-1937), автор роману «Сонце у пісках». Н. Лівицька-Холодна відчувала до нього симпатію.

Куриленко Василь (1903-1942). Нар. у Чернігівській обл., пом. у Косові Івано-Франківської обл. Інженер-лісник, публіцист, поет. Друг О. Теліги. Вона присвятила йому вірші «Життя» та «Сонячний спогад».

Лащенко Олег (1914-1998). Нар. у Києві, пом. у Нью-Йорку. Публіцист, літератор, громадський і політичний діяч. Член похідних груп ОУН. Побратим О. Теліги, редактор посмертної і першої збірки поезій О. Теліги «Душа на сторожі» (1946).

Леонід — див.: Мосендз Леонід.

Лепкий Богдан (1872-1941). Нар. на хуторі Кривенькому на Тернопільщині, пом. у Кракові. Письменник, поет, літературознавець, член письменницького об’єднання «Молода муза», автор історичного роману «Мазепа».

Липа Юрій (1900-1944). Нар. в Одесі, загинув у с. Бунів на Львівщині. Жив у Варшаві та інших містах Польщі. З 1932 р. — громадянин Польщі. Лікар, громадський діяч, поет, письменник. Співпрацював з часописами «Літературно-науковий вістник» і «Вістник», співзасновник журналу «Ми». Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), романів, оповідань.

Лівицька-Холодна Наталя (1902-2005). Нар. у с. Гельмя-зів на Черкащині, пом. у Торонто, Канада. Поетеса, перекладачка, громадська діячка, дочка Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, дружина художника Петра Холодного, молодшого (одружилися у 1924 р.). Подруга О. Теліги. Дружили і листувалися у 1932-1933 роках. Поява у Варшаві літературного журналу «Ми», у якому вона друкувалася і який підтримував уряд УНР в екзилі, виступи цього журналу проти націоналістичного журналу «Вістник» Д. Донцова, спричинили розрив дружніх відносин поетес і довели до призупинення їхнього листування. Останній лист О. Теліга написала до Н. Лівицької-Холодної 11 вересня 1933 р. Авторка поетичних збірок «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937).

Ліперовська Зоя — друга дружина батька О. Теліги, І. Шовгеніва. Одружилися після смерті першої дружини — Юліяни у 1929 р. Після цієї події батько зовсім відсторонив від себе свою дочку О. Телігу. У них обірвався всякий родинний зв’язок.

«Літаври» — літературно-мистецький часопис, який редагувала у Києві восени 1941 р. О. Теліга. Вийшло чотири випуски, після чого часопис був закритий німцями.

«Літературно-науковий вістник» — місячний журнал. Виходив уЛьвові (1898-1906), у Києві (1907-1914, 19171918), ізнову уЛьвові (1922-1932). Редакторами журналу були І. Франко, М. Грушевський і О. Грушевський. З 1922 р. редактором журналу був Д. Донцов.

Лоський Ігор (1900-1936). Нар. у м. Люблин, Польща, пом. уЛьвові. Учасник бою під Крутами, громадський і студентський діяч, доктор філософії. Після Першої світової війни навчався у Берліні і Празі. 1932 р. переїхав до Львова. До нього відчувала симпатію Н. Лівицька-Холодна.

Лукасевич Левко (1897-1982). Нар. у Києві, пом. у Празі. Учасник бою під Крутами. Економіст і філолог. Навчався у Празі, з 1930 р. жив у Варшаві, активний учасник українського громадського життя.

Лукасевич Стефанія. Померла у Празі у 1979 р. Дружина Левка Лукасевича. Філолог, громадська діячка. Жила у Варшаві, де була активним членом «Союзу українок-емігран-ток у Польщі» та «Українського клюбу».

Лукасевичі — родина громадських і політичних діячів, приятелів О. Теліги. Після Першої світової війни вони жини у Празі, а згодом оселилися у Варшаві. Євмен Лукасевич — лікар, громадський і політичний діяч, голова у 1918 р. дипломатичної місії УНР у Швайцарії, батько Левка Лукасевича, економіста, учасника бою під Крутами. Олена Лукасевич — дружина Євмена Лукасевича і мати Левка Лукасевича, громадська діячка. Стефанія Лукасевич, філолог, громадська діячка — дружина Левка Лукасевича.

Маланюк Євген (1897-1968). Нар. у с. Новоархангельськ Кіровоградській обл., пом. у Нью-Йорку. Інженер за фахом, поет, публіцист, літературний критик. Одружений з Зоєю Ра-вич (1925), а після розлучення — з чешкою Богумілою Сави-цькою (1930). Автор поетичних збірок «Стилет істилос» (1924), «Гербарій» (1925), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікарпа» (1939) та інших.

Матушевський Юрій (1905-1977). Нар. у Харкові, пом. у Нью-Йорку. Інженер-гідротехнік, навчався у Празі, згодом працював у Варшаві, активний учасник українського громадського життя.

«Ми» — літературний журнал, співзасновником якого був А. Крижанівський і в якому співпрацювала Н. Лівицька-Хо-лодна, Є. Маланюк та інші. Виходив у Варшаві (1933-1939).

Вийшло 11 випусків. У другому випуску журналу взимку 1934 р. з’явилися погромницькі статті проти «Вістника» Д. Донцова, а також проти поетів, які у ньому друкувалися, в тому числі і проти О. Теліги. Ці статті спричинили розрив дружніх відносин між О. Телігою і Н. Лівицькою-Холодною та відхід Є. Маланюка від журналу.

Микола Миколович — див.: Ковальський Микола.

Міша — див.: Теліга Михайло

Мосендз Леонід (1897-1948). Нар. в м. Могилів-Подільсь-кий, пом. у Швайцарії. Інженер за фахом, поет, прозаїк. Друг О. Теліги, присвятив їй вірш «Флягелянти», а вона йому — «Лист».

Мучинська Анна — господиня будинку у Рівному, у якому восени 1941 р. мешкали О. Теліга і У. Самчук.

Накашидзе Г. — грузинський політичний діяч, активний член українського варшавського клубу «Прометей».

«Нова хата» — жіночий журнал, виходив уЛьвові під редакцією Лідії Бурачинської (1925-1939).

Олег — див.: Штуль (Жданович) Олег.

Ольжич (Кандиба) Олег (1907-1944). Нар. у Житомирі, замордований німцями у концтаборі Сахсенгаузен. Археолог, поет, публіцист, культурний і політичний діяч. Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940). Побратим О. Теліги, голова Культурної Референтури ОУН, керівник в Україні протинімецького підпілля ОУН під час Другої світової війни.

Орлов Ростислав — Племінник дружини Юрія Клена, працював актором театру і кіно в Москві. Ще підлітком, О. Те-ліга відчувала до нього велику симпатію.

Пеленський Євген-Юлій (1908-1956). Нар. у Стрию Львівської області, пом. у м. Сідней, Австралія. Педагог, бібліограф, громадський діяч, видавець, працював у Національному музеї у Львові (1927-1938), видавець і співредактор журналу «Даж-бог» (1932-1934).

Петронела — див.: Вітаз Петронела.

Петрусь — див.: Холодний Петро.

Прахова (Чорна) Тетяна (1903-1990). Нар. у Варшаві, пом. у Торонто. Дружина У. Самчука. Актриса, знімалася у фільмі О. Довженка «Земля». Як монтажистка, у складі групи І. Кавалерідзе у 1941 р. брала участь у зйомках фільму «Пісня про Довбуша» у Карпатах. На початку війни опинилася у Рівному, де познайомилася і дружила з О. Телігою.

Приходько Ольга (1904-1996), Нар. у Кам’янці-Поділь-ському, пом. у Львові. Громадська діячка. У 1919 р. була членом хору О. Кошиця і виїжджала з ним на гастролі до європейських країн, дружина Ігоря Лоського. Знайома з О. Телігою з празьких часів. Залишилася уЛьвові під радянською окупацією. Була репресована, відбувала покарання у радянських таборах у Горьковській обл. (1949-1955).

РудавськийІнокентій — священик у с. Сосниця на Холм-щині, який допоміг 16 липня 1941 р. О. Телізі і У. Самчукові переправитись через річку Сян в дорозі на Львів.

Рудницький Михайло (1889-1975). Нар. у с. Підгайці Львівської обл., пом. уЛьвові. Письменник, літературознавець. Навчався в Парижі й Лондоні, співредактор львівського часопису «Діло» і літературно-мистецького журналу «Назустріч» (1934-1939).

Русова (Ліндфорс) Софія (1856-1940). Нар. у с. Олешня на Чернігівщині, пом. у Празі. Педагог, громадська і суспільна діячка, засновниця українських жіночих організацій. Після Першої світової війни жила у Празі, викладала в українських вищих навчальних закладах у Чехо-Словаччині.

Рюриковичі — родина В. Гайдовського-Потаповича, українські громадські діячі, які уважали себе нащадками князів Рюриковичів.

Савицька Богуміла (1901-1963). Нар. і пом. у Празі. Чешка, друга дружина Євгена Маланюка (одружилися 1930 р.). Після Другої світової війни залишилася у Чехословаччині, а Є. Маланюк виїхав на Захід, згодом поселився у США.

Самчук Улас (1905-1987). Нар. у с. Дермань Рівненської обл., пом. у м. Торонто. Письменник, публіцист, журналіст. Приятель О. Теліги, побратим О. Ольжича, співробітник Культурної Референтури ОУН. Автор спогадів про О. Телігу і О. Ольжича, роману-трилогії «Волинь» та багатьох інших. На початку Другої світової війни, у липні 1941 р., пробирався разом з О. Телігою на Схід, разом нелегально переходили річку Сян, добиралися до Львова, а згодом до Рівного.

Сас-Тисовський Юрій, інженер-лісник, громадський діяч, після Першої світової війни навчався у Чехо-Словаччині, згодом жив у Варшаві. Знайомий О. Теліги.

Сергій — див.: Шовгенів Сергій.

Слов’янське товариство культури та мистецтв. Активно діяло перед Другою світовою війною у Варшаві. Українську секцію товариства очолював Юрій Липа.

Смаль-Стоцький Роман (1893-1969). Нар. у Чернівцях, пом. у Вашинґтоні. Мовознавець, науковий і політичний діяч, дипломат, професор Варшавського університету (1926-1939), голова клубу «Прометей» у Варшаві.

Соколовський Всеволод (1894-1985). Нар. в Кишиневі, пом. у м. Сиракюз, США. Політичний і громадський діяч. Був головою консульства УНР у Швайцарії, де після Першої світової війни здобув фах агронома, опісля жив у Празі, а згодом у Варшаві.

Стефа — див.: Лукасевич Стефанія.

Стешки — М. Стешко, активна учасниця українських жіночих організацій, дружина Федора Стешка, музиколога, громадського і політичного діяча.

Стоцький — див.: Смаль-Стоцький Роман.

Таля — див.: Зибенко (Пирогова) Наталя.

Теліга Михайло (1900-1942). Нар. на Кубані, розстріляний німцями разом зі своєю дружиною О. Телігою у Бабиному Яру. Інженер-лісівник, бандурист. Одружився з О. Шовге-нівою 1 серпня 1926 р. у Празі.

Туся — див.: Приходько Ольга.

Федорів Микола (1895-?). Нар. на Кубані. Інженер-гідро-лог, працював у Варшаві, часто відвідував подружжя Теліг.

Фімівка — так дехто з приятелів називав Михайла Телігу.

Фон-Липпе — іронічний натяк О. Теліги на Юрія Липу.

Холодний Петро, молодший (1902-1990). Нар. у Києві, помер у Ґлен Спей, США. Художник, син Петра Холодного, старшого, чоловік Н. Лівицької-Холодної. Навчався у Празі, згодом у Варшаві, де працював лектором. Після Другої світової війни оселився у США.

Центральний Комітет — Український Центральний Комітет у Польщі, заснований 1921 р., об’єднував українських емігрантів в основному зі Східної України.

Цимбал Віктор (1902-1968). Нар. у с. Ступичне Черкаської обл., пом. у Нью-Йорку. Художник.

Цимбал Олександр (1903-1941). Нар. у с. Ступичне Черкаської обл., загинув на початку війни під Шепетівкою. Художник, брат Віктора Цимбала.

Цимбал Тетяна (1908-1995). Нар. і пом. у Києві. Актриса, сестра Віктора і Олександра Цимбалів.

Чехович Євген, у 1920-х роках — студент Варшавського університету, деякий час не визнавав свого українського

походження, згодом українізувався і був секретарем Української Студентської Громади у Варшаві.

Чубенко Ліза (Єлизавета). Походить з Одеси. Навчалася, як і її чоловік Олександр Чубенко, у Чехо-Словаччині, обид-воє економісти. Опинившись на Заході, були активними соціалістичними діячами.

Шекерик-Доників Андрій (1912-1986). Нар. у с. Жаб’є Івано-Франківської обл., пом. у Філадельфії, США. Націоналіст. Сидів у тюрмі у Києві, був засуджений до смертної кари. Після втечі більшовиків з Києва, перший вивісив жовто-блакитний прапор на дзвіниці Києво-Печерської лаври. Співробітник О. Теліги.

Шеккери — Шеккер Іван і Віра. Працівники Київської кіностудії ім. О. Довженка. У 1941 р. знімали у Карпатах з І. Кавалерідзе фільм «Пісня про Довбуша». Залишилися під німецькою окупацією, переїхали до Рівного, де співпрацювали з часописом «Волинь».

Шовгенів Андрій (1900-?). Старший брат О. Теліги. Після Першої світової війни жив і навчався у Чехо-Словаччині. Під час Другої світової війни працював у Берліні, а згодом у Празі. 1945 р. був заарештований комуністичною владою і засуджений до семи років ув’язнення. Помер на засланні в Новосибірську.

Шовгенів Іван (1874-1943). Нар. у с. Кам’янка на Харківщині, пом. у м. Олива поблизу Ґданська, Польща. Батько О. Теліги. Вчений, інженер-гідролог, педагог, громадський і політичний діяч. Навчався в Ст.-Петербурзі, викладав у Московському інженерному училищі, у Петроградському політехнічному інституті, займав різні посади в Росії (1901-1917). 1917 р. І. Шовгенів з родиною переїхав в Україну. З 1918 р. працював в уряді УНР, викладачем в Київському політехнічному інституті. В листопаді 1920 р. разом з іншими урядовцями УНР евакуйований до м. Тарнів у Польщі, залишаючи дружину, дочку Олену і сина Андрія в Україні. Згодом виїхав до Чехословаччини. В 1922 р. обраний ректором Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехословаччина), у тому ж році до Подєбрад прибула його дружина з дочкою і сином. У 1928 р. переїхав до Варшави, де займався науковою, громадською і політичною діяльністю.

Шовгенів Сергій (1902-1979). Нар. у Нижньому Новгороді, Росія, пом. у Литві. Старший брат О. Теліги. Юрист,

поет, журналіст, писав російською мовою під псевдонімом Нальянч, співпрацював з російськими літературними журналами. Навчався у Празі, згодом жив у Польщі, а пізніше у Литві. 1947 р. був засуджений комуністичним режимом до 10 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». Звільнений у 1955 р.

Шовгеніва Юліяна (Уляна) — дівоче прізвище — Наль-янч-Качковська (1875-1929). Нар. у м. Старокостянтинів Хмельницької обл., пом. у Варшаві. Мати О. Теліги. Педагог, громадська і церковна діячка. Здобула вищу освіту у Петербурзі. До 1922 р. перебувала з дочкою Оленою і сином Андрієм в Україні. З 1928 р. жила у Варшаві.

Штуль Василь (1921-1943). Нар. у с. Жиричі Волинської обл., підступно вбитий на Волині. Брат Олега Штуля-Ждано-вича. Навчався у Вищій торговельній школі у Варшаві, був знайомий з О. Телігою. На початку Другої світової війни був членом редколегії часопису «Волинь» у Рівному.

Штуль (Жданович) Олег (1917-1977). Нар. у с. Лопатичі на Житомирщині, пом. у Торонто, Канада. Літературний критик, журналіст, публіцист, націоналістичний діяч, приятель О. Теліги, побратим О. Ольжича. Навчався на філософському факультеті Варшавського університету (1934-1937), активний член Української Студентської Громади у Варшаві. Під час Другої світової війни учасник Похідних груп ОУН в Україну, учасник бойових дій УПА, в’язень німецьких концтаборів. Автор першої статті про поезію О. Теліги «З ритмом життя: Олена Теліга» (журнал «Дорога», Львів, 1937, грудень, ч. 5), а також спогадів про О. Телігу. Член Проводу Українських Націоналістів (1964-1977).

Юрко — див.: Матушевський Юрій.