Вибрані твори

Олег Жданович. На зов Києва

Олена Теліга, як поетка і як революціонерка, як людина взагалі й як жінка зокрема — це ціла епоха. Змалювати її постать надзвичайно важко. А ще важче людині, що стояла близько до покійної героїні, людині, для якої Олена Теліга була цілим світом — блискучим, високим, сонячним, як мрія. Чимсь, попри всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним і таким рідким у теперішньому світі.

Світ змінився. Надто прозаїчні будні роблять просто незрозумілим той стиль, який був властивий життю і цілій істоті Олени Теліги. І хоч її найвизначнішою прикметою була безпосередність, а з тим і простота, хоч вона при своїй духовій недосяжності була надзвичайно близька кожній нормальній людині — проте сьогодні часто здаватиметься незрозумілим те, що в ній було найцінніше: та духова висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі, що дало їй таке значення в українському житті, а що чекає ще стати темою студій, нарисів, повістей та інших творів науки та мистецтва.

В цьому короткому нарисі хотілось би подати кілька фактів і загальних рис цієї великої, ще не оціненої постаті, як скромний вінок на могилу героя. Героя в тому значенні, як його розуміє Карляйль — як формуючого чинника, як чинника, що кладе печать свого духа на свою добу і лишається провідним ідеалом для наступних поколінь.

Коли ви глянете з київських горбів на лівий берег Дніпра, то маєте враження, що відкрита перед вами синя далечінь українського степу — повна запорозьких постатей. Ви маєте враження, що чуєте свист козацьких шабель, що змішався в одно зі свистом степового вітру. А коли наляже темінь горобиної, грозової ночі — не знаєте, чого скорше чекати: чи зловісного багнета блискавиці на оксамитно-чорному небі, чи блиску партизанських пострілів на далекому й важкому обрії.

Коли палить південне сонце, степ від сухості репаєть-ся, але анітрохи не тратить своєї соковитості й буйності, — тоді в прозорому повітрі, немов фата-морґана, виринають міднолиці хлібороби, які з шаблею і списом ішли за плугом, завойовуючи цей степ, розтинаючи петлю татарського аркана, що завжди загрожував відважним піонерам. Це Лівобережжя, де у віках боротьби однаково звичайним образом було роз’яснене сміхом обличчя, як і обличчя перекошене агонією, — викохало окрему расу піонерів, расу степових кортезів, незрівнянну в своїх здібностях, завзятті, погорді небезпеки, витривалості й блискучій талановитості.

З роду такого піонера з околиць Слав’янська походив Іван Шовгенів, талановитий інженер, чи не найвизначніший український спеціаліст в питаннях гідротехніки, міністр Української Держави та ректор Подєбрадської Академії.

Хлопець зі звичайної селянської родини, закінчивши з відзнакою середню школу, складає з відзнакою конкур-совий іспит до петербурзького Інституту шляхів сполучення, виходячи з нього як один з найкращих інженерів. Невеликий зростом, але рухливий, енергійний і життєрадісний. Хто його бачив уже дідусем з хворим серцем і розвинутою астмою, той мусів признати, що стільки енергії, життя і духових сил має рідко який юнак. В ньому дійсно жила вся цілюща сила сонця українського степу.

Від цього батька й матері, що походила зі старої священичої родини з поораного ярами Поділля, народилась 21 липня 1906 року в Іллінську під Москвою Олена Шовгеніва.

Перші роки дитинства були справді радісні й безжурні. В обставинах заможного батьківського дому, в товаристві старших братів своїх, під опікою гувернантки, що вчила чужих мов, улюблениця батька — росла Олена Шовгеніва. Щоліта виїзди чи то на Кавказ, чи то до Фінляндії, чи в Святі гори в Україні давали різнорідність вражень і розвивали дитячу уяву. Висококультурне середовище, в якому перебувала змалечку, формувало її дух, в простоті, властивій українським родинним традиціям.

Проте Олена Шовгеніва в дитячих своїх роках не була вихована ззовні по-українськи, лише по-«російськи». Хоч її батьки й розмовляли між собою переважно по-українському, вона не була вихована як українська дитина. Вона від гувернанток засвоїла бездоганний акцент у французькій, німецькій та московській мовах — чого її батьки, що покінчили російські високі школи, ніяк не могли осягнути й увесь час говорили по-москов-ськи з українською вимовою, а мати ще й з західноукраїнською (тверде «р») — але не говорила українською мовою. Весь час потім мала за це жаль до батьків. Але дитиною не знала нічого про свою українськість і ніби не відчувала браку цього.

Це була дуже здібна, винятково жива й амбітна дитина. В пізніші часи одним із найвеселіших її спогадів було оповідати, як п’ятирічною дівчинкою, будучи на якомусь дитячому пописі, в антракті втекла від мами й, вибравшись на сцену, продекламувала віршик, щоб не бути позаду тих, що пописувались і збирали оплески.

Світ казок і забав, а згодом школа абсорбували її уяву і мозок, забирали час. Ученицею була доброю, хоч своєю рухливістю справляла багато клопоту вчителям і гувернанткам. Змалечку жадібно читала. В цьому знаходила заохоту й підтримку з боку братів і батьків, що й самі захоплювались однаково казкою про Фатіму, як і пригодами капітана Геттераса або Тома Соєра. В цьому культурному оточенні, в повному значенні цього слова, Олена Шовгеніва сама починає писати. Але її дитячі писання були лише дитячими вправами у віршуванні й поза технікою складання вірша, яку може осягнути нормально здібна дитина, нічим не відзначались і не виказували майбутнього таланту. Пізніше поетка охоче бавила себе й інших жартами зі своїх дитячих спроб.

Перед революцією 1917 року інженер Шовгенів стає професором Київської політехніки, а Олена Шовгеніва — ученицею гімназії Дучинської в Києві.

Так застав її 1917 рік, зовсім непідготовленою до життя і вростання в український світ.

Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, в цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради — все нове й небувале, незрозуміле. З українськими прапорами після вступу Муравйова в Київ зник батько, що як міністр евакуювався з урядом. З ним зник і старший брат, що, полонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом «Запорозького маршу», пішов до Української Армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми далі по-московськи... Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них залишався «російським» містом. Не розуміли, в чому тут річ.

Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав, і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: «Тут живуть українці?» Відповідь — «Так!» Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:

— Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу — Україну. Де ж Росія?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.

Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад в честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолем в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались запитання — що таке? що сталось? — У відповідь він радісно вигукував: «Наконєц опять бйом русскіх!»

Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, за яким треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють «русскіх», хоч і не знала тоді, за що їх, властиво, бити. Але питання такі не довго мучать дітей. Діти мають більше «важніших» справ. У кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи.

Так пройшов рік 1919-й, а далі — 1920-й, 1921-й. Батько й старший брат вийшли на еміграцію. Мати лишилась без засобів до життя з двома підлітками й вічним переслідуванням совєтської влади: «Твой муж петлюровец!»

Приходять голод і злидні. Після дореволюційних достатків дому талановитого інженера, що завжди мав відповідальну й дуже добре платну працю — була це велика й жорстока зміна. Але до неї вже призвичаїлись всі. Київ голодував від 1917 року. І дім міністра української держави мало чим різнився від дому переслідуваної жінки петлюрівця. Тому та зміна пройшла майже непомітно. Замість проходів з гувернанткою, прийшли проходи на Євбаз міняти речі на хліб. Замість парфум і кокард у волоссі — прийшла нафта, щоб хоронитись від вошей і тифу. Замість гімназії — трудова школа. На місце виїздів на літо на Кавказ чи в Святі гори — прийшли виїзди за місто по картоплю та біганина, як післанець в тій чи іншій установі, щоб щось заробити.

писала Олена Теліга про часи, коли скінчилося її дитинство.

У сірих гнітючих обставинах підсовєтської дійсності виростало «дівчатко довгоноге» зовсім не совєтською дитиною. Воно не приймало науки ані історичного, ані якого-небудь іншого матеріалізму. В роках голоду, злиднів, розкладу й деморалізації, її ясно-карі, бездонні й проникливі очі дивились понад цим всім в далекі обрії іншого світу. Світу романтики, краси й чистоти. Брутальні пропозиції матросів продати себе замість сукенки навіть не ображали дитини — вона в своїй дитячій наївності просто не розуміла про що ходить.

Але ось настав час прощання з дитячим світом і час прозріння, щоб побачити дійсність. Ця дійсність ще не була для дитячої душі й мозку ясною. Взагалі, все ніби було прислонене важким і їдким димом большевицько-го пожарища. Але «довгоноге дівчатко» таки бачило, що приходить новий світ. Замість вигоди батьківського дому приходить тверда боротьба за існування. І ця твердість, ця жорстокість стає домінантою сучасності.

Парки переорані ґранатами. Альтанки в Києві розсипаються — починається наступ заводу, що кує зброю для відродженого московського імперіалізму. Компартія трощить все, що пахне людиною, що хоче бути собою, а не безвольним коліщатком машини державного капіталізму. Варварське ҐПУ розчавлює все, що не хоче прийняти (і то «з переконання»!) офіційно приписаних поглядів і вірувань, опертих на матеріалізм і потреби змодернізованої та удосконаленої тюрми народів. Людина мусить стати роботом. Богом-отцем — компартія.

Богом-сином — машина. А над розкладеним і кинутим у хаос маразму світом ширятиме, як Дух святий — кривавий кондор у постаті начальника ҐПУ.

Люди мають любити за «рефлексологією». Мистецтво має показати на місце «перестарілої» душі, чи «зайвої» краси, завод і електричну лампочку та давати не проблеми, не вічні правди, а поради й заохоту до виконування і перевиконування норм.

Такою була дійсність, на яку гляділи очі підростаючої поетки.

Вона не знала досі, скільки загинуло людей у боротьбі з цим молохом. Не знала, як задихався Марко Антіох, що не вмів собі уявити світу без Бога. Не чула розпачливого крику зламаного світу поетки краси Ладі Могилян-ської: «Що ж нам робити, як ми не забули днів легендарних смішної романтики»...

Не чула й не знала. Але людина й кров нескорених лицарів степового українського Тексасу — були в ній сильніші за систему, що хотіла зґвалтувати її душу. Душа її розвивається своїм власним шляхом. І живе вона серед сіро-понурої дійсності — у своєму власному внутрішньому світі. У тому світі — хоч навколо їдкий дим пожарищ, виття шакалів — світить сонце, і тчуться мрії про першу любов, про мужні очі лицаря. І в цих мріях у п’ятнадцяту осінь свого життя чула майбутня поетка, як її дитячі дні «втікають швидко, як малі ягнята». Але дивно: доганяти їх не хочеться. Приходить щось нове, незнане, цікавіше.

Та радість була більша від суму.

Так з дитини народилась дівчина. Але це ще не було народження ні жінки, ані українки. Це ще не була любов, лише передчуття любові. Любові серця, любові до Києва як серця України.

Дальше існування родини «петлюрівця» в системі «найсвобіднішої в світі країни» — було неможливе. Мати вирішує перебиратись з дітьми за кордон, до батька.

Доїхали потягом до Вінниці — тут контроль: куди, чого, за чим, до кого, звідки, папери, посвідки і т. д. — врешті арешт. Викрутившись з арешту, вирішують далі пробиватись пішки, бічними дорогами, селами до знайомих та рідних в Кам’янці-Подільському. Може, допоможуть в переході кордону.

Шістнадцятилітнє дівчатко цієї весни 1923 року вперше глянуло відкритими очима на Україну, на українське село. Вперше повними молодими грудьми вдихнуло запах землі. Була чудова українська весна. Над хвилястими нивами Поділля в бездонній блакиті неба співало радісне сонце. Високо, високо, здавалось, поруч сонця, дзвенів жайворонок. Земля пахла материнськими грудьми й парувала весняним своїм потом після зимової простуди.

Це була справжня — Вона-Земля. Вона — Україна з усім своїм чаром і красою. Дівчина, що народилась і зросла у великому місті, нічого не знала про село. Україна взагалі була далека для неї. Але раптом тут, серед дзвеніння жайворонка, в мерехтінні сонячної далечіні — почулось дзвеніння підкови і майнув вершник з чорним шликом, що мчав від Хрещатика з пістолем у руці й гукав: «Наконец опять бйом русскіх». Це ж звідти він прийшов був і певно під її темним покривалом спочиває по важких боях.

І промайнуло сумне обличчя князя Трубецкого, що зі сльозами в очах казав: «Тепер скрізь тут українці». Так, тут скрізь, замість малоросіян — українці. Весна 1917 року, пробудивши землю до нового життя, пробудила й нарід український до нового життя. Україна стала дійсністю.

Тут, серед піль Поділля, у сяйві весняного сонця, голос землі промовив до Олени Шовгенівої, як колись голос Божий до Савла, що не знав Божої Правди, і зробив його найбільшим борцем за Христа.

Кожне щастя зв’язане з болем. Тут же, пізнавши свою землю, треба було з нею прощатись, її залишати. Залишати, щоб блукати по світу, одержимою любов’ю до неї, мріяти про поворот. Боротись за нього.

Ніч переходу була по-літньому парна й як земля подільська — чорна. Проте большевицькі пограничники були чуйні, як пси. При самих дротах почулось — «Стой!» і посипались постріли. Не страхом зареаґувала на стріли майбутня поетка відваги, а напруженням нервів і оп’янінням, яке дає боротьба. В темноті упала на дротяні загорожі. З покалічених ніг стікала кров на український чорнозем. Як перший символ їхнього взаємного пізнання й майбутньої нерозривності.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В польському Тарнові застала батька й центр еміграційної України.

Україна — що це й яка вона? Яке моє місце в ній? Чому ти, Батьку, нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов її будувати й брата мого взяв боротись за неї?

Ці запитання ставила Олена собі й батькові. Батько відповідав щасливим усміхом своїх очей і словами: «Тут Україну кожен носить в серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але зате любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя».

Поклик української землі в нивах Поділля пробудив в Олени Шовгенівої любов до землі її предків. Але земля — це ще не Україна. В Тарнові побачила тих, що боролись за суверенність української держави. Ідейних і жертвенних борців — але й це ще не була вся Україна. Бо ж Україна — це ще не тільки земля, але й нація. А нація — це ще не тільки сучасне покоління. Нація — це мертві, живі й ненароджені, об’єднані кров’ю, минулим та боротьбою за майбутнє й сучасне. Україна — це її історія, мистецтво, її духовість — нами відчута й пережита, та наша воля й уміння формувати й розвивати їх у майбутньому. Україна — це вогненний міт, за який боремось. Це велика животворча ідея, великий змаг за краще, нове, величне, майбутнє не лише нашого народу й краю, цілого вільного від несправедливості світу.

Такої України сімнадцятилітня дівчинка не знала. Коли б стала питати у людей, то зустрілась би з різними образами, сама не маючи змоги оцінити й вибрати. Лишався єдиний шлях до України — власне шукання і власна боротьба за неї. Та перед нею ще стояв шлях до власного загального формування. Стояла ще наука.

1924 року переїздять Шовгеніви до Подєбрад в Чехо-словаччині, де батько стає ректором Української Академії, яка таку велику роль відіграла в українському житті, давши величезну кількість інженерів, фахівців різних ділянок.

Олена Шовгеніва записується на матуральні курси. Не знаючи добре української мови, маючи за собою несистематичну совєтську школу, — зробити протягом року матуру не було легко. Але Олена має незвичайну пам’ять і великі здібності та поміч Леоніда Мосендза, до того ж амбіцію осягнути мету. І за рік складає мату-ральний іспит з дуже добрим вислідом. Не відпочиваючи довго, на осінь 1925 року вступає на історико-філоло-гічний відділ Українського Педагогічного Інституту в Празі.

Подєбради й Прага — це два найчисленніші, найжи-віші й найпродуктивніші українські еміграційні осередки двадцятих років. Тут працювала найчисленніша частина українських науковців. Тут згуртувалось найбільше активної української молоді. Та не лише актив еміграційного молодого покоління згуртувався тут. Сюди прибували кадри найсвідомішої молоді з українських земель під Польщею, що не хотіли або не могли студіювати на польських високих школах. Період існування українських високих шкіл у Празі й Подєбра-дах — це окрема сторінка в українському житті.

Тут не лише продовжували свою діяльність ті, що творили українську державу в 1917—1921 роках, як політики або робітники інших ділянок. Тут шукали бувші вояки української армії причин програних наших визвольних змагань. Тут критикувалось минуле, а що найважніше — тут гарячково шукали шляхів до майбутнього.

У цей вир українського життя з головою поринула Олена Шовгеніва. Нелегко було їй зайняти становище до українського світу. Все ще непевно почувала вона себе, говорячи по-українськи. І як же реаґувало на це оточення? Переважна більшість українського студентства (та чи тільки студентства?), щоб приподобатись стрункій, гарній та цікавій панні, доньці ректора Академії, в розмові з нею теж переходили на російську мову, хоч знали, що вона чудово розуміє і зовсім добре може говорити по-українському.

Це найбільше не подобалось амбітній панні. Хотіла вона бачити в мужчин незалежність, принциповість, відвагу, твердість і консеквентність у своїх переконаннях. Що ж це за мужчини, що цілими годинами тільки й оповідають про свою героїчну боротьбу за Україну, а так легко під поглядом глибоких очей без потреби переходять на мову ворога? Або ось один закоханий пише, що коли вона до вечора не відповість йому, що його кохає, він скінчить самогубством протягом ночі. А на ранок зустрічає його, як він преспокійно йде до крамниці по свіже молоко. І це мають бути лицарі, борці за український світ?..

А ці студенти українські, що говорять про квартет з п’ятьох осіб або не вміють вести найзвичайнішої товариської розмови? Які ж вони бідні в порівнянні з російською еміграційною молоддю!

А яка сварня між українськими партіями! Як вони не знають, на яку ногу стати. А їхні дискусії про програми, чи дати селянам по 5 десятин панської землі — якої вже, до речі, давно немає — чи по чотири з половиною? Де провести український кордон, щоб не образити жодного із сусідів? Як же ж все ясно у росіян! «Росія, Росія, Росія» — єдина, велика. Хто проти цього — той ворог!

А в культурі! Оті вічні дискусії над правописом. Оті довгі й нудні наукові трактати, чи Гоголь наш, чи не наш. Оті безконечні доведення самостійності української мови. Ну й як пристати душею до такого народу та його змагань, коли тут все неясне, дискусійне, все потребує довгих, нудних «наукових» доведень. Коли ж у інших народів все ясне й бездискусійне.

Середовище українських професорів, що збирались в домі батька — не могло полонити романтичної уяви молоденької студентки. Замолода й занадто жіноча та безпосередня була вона, щоб самій шукати. Хотіла середовища, що стоїть на ясній і виразній платформі. Що знає, чого хоче, й бажане здобуває, бореться за нього. Таких людей шукала вона. І довго не знаходила.

Аж ідучи якось містом, зустріла молодого, стрункого, гладко зачісаного студента, що певним кроком, проходячи сміливо і твердо, глянув у вічі. Другого дня на якійсь вечірці запитала вона знайомого товариша — хто це такий?

— Студент лісового відділу, старшина Української Армії й бандурист та співак Михайло Теліга, — відповів товариш. — Хочеш, познайомлю?

При знайомстві студентка запитала по-московськи — «Ви ґалічанін?» Почула спокійну і тверду відповідь — «Ні, я кубанець!» Почалась звичайна розмова двох молодих людей на вечірці. Олена Шовгенівна вже не забувалась і більше по-московськи не розмовляла.

Твердість поглядів чарівній доньці ректора заімпонувала так, що кубанський козак Михайло Теліга став для неї символом молодого, невгнутого, бойового й глибокого та шляхетного українця. Захоплене серце відчуло, що це той рідний світ, за яким тужило. Світ гарний і великий, в якому для неї відтепер місце назавжди.

Це був кінець сумнівам і шуканням. Через Михайла бажаним і цікавим товариством стали — Василь Куриленко, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Микола Сцібор-ський, Юрій Дараган та взагалі те середовище, що кувало новий світогляд українського націоналістичного руху. Тут творився новий образ української духовості, тут накреслювались загальні зариси індивідуальності пізнішої Олени Теліги.

Молоде серце промовило любов’ю до Михайла Телі-ги — незабаром вони одружились.

Поява «Літературно-Наукового Вістника» у Львові 1922 року була подією в українському духовому житті. Постав речник боротьби за нову українську духовість. До нього, як до магніту, стягались здорові, волеві, бойові, політично грамотні, мистецько повновартісні сили.

Прийшла до нього і Олена Теліга, як до цілющого джерела. Тут знайшла вона Україну, що відповідала її темпераменту і уяві. Яке ж це все було нове та ясне. Скільки тут було свіжого повітря, яким можна було дихнути на повні груди.

Найперше тут знайшла українську духову незалежність. Не малоросійсько-шароварницька просвітянщи-на, а повна, суверенна духовість. Не дискусія з російським наступом на всіх фронтах, а боротьба з ним. Ці люди не шукали компромісу з ворогом, а з відкритим чолом ставали на прю, завзяттям і вірою в слушність своєї справи. Та вірою, що проти наступу матеріалізму цілий світ стане разом з Україною до змагань за перемогу духа, моралі та етики.

Як же ж це все було близьке й співзвучне світовідчуванню Олени Теліги. Те, що вона досі чула своєю жіночою та поетичною інтуїцією — тут набирало конкретних і виразних форм. За конкретизацію, за реалізацію цих ідеалів треба було провадити важку та затяжну боротьбу. В цій боротьбі Олена Теліга стала переконаним бійцем, крок за кроком і рік за роком все більше вибиваючись на одне з чолових місць.

Олена Теліга переносить тепер свої мрії романтичної уяви в дійсність мистецьку та політичну.

Така Україна в свідомій боротьбі за своє існування та своє нефальшоване власне обличчя захоплює її. Всі браки українського народу, що їх відбиває еміграційне життя — стають тепер перед нею у зовсім іншому, новому світлі. Їй тепер стає ясно, що ці браки — це не стільки вина самих українців, скільки окупантів. Адже це вороги зрабували нам нашу назву, нашу мову та обезголовили нас — знищивши нам нашу стару провідну верству — аристократію та жорстокими заходами не допускаючи виплекати нову інтелігенцію. Адже наші внутрішні сварки та зовнішні невдачі викликані ворогом, що сильніший за нас. Наші сумніви й змагання та шукання нашого обличчя — це наслідок того, що нас окрадених збудили серед пожежі, тому ми розгублені. А наша слабість — це не сором, який відчуває той, що себе занедбав. І не сором до такого слабого прилучитися, зв’язати свою долю з ним, боротись за його поворот до сил, а не тікати до сильного. Олену Телігу, як свого часу Лесю Українку, почав манити не образ тріумфуючого переможця, а завзятого, поваленого на землю переможеного, що, лежачи на землі з мечем на горлі, кидає переможцеві своє горде: «Убий, не здамся!»

Таку переоцінку цінностей зробила Олена Теліга. Врісши в український світ, вона творить з нього свій ідеальний образ. За цей образ стає до боротьби. До цієї боротьби хоче запалити інших, хоче сформувати інших борців. Твердих, незламних, життєздатних, героїчних.

Але Олена Теліга знає, що борець — це також людина. Що сам барабан може покликати вояка на годину бою. Але там, де перед ним стоїть боротьба на десятиліття, на покоління — там треба виховувати характер, висталити волю. Там треба нової людини, що діє не з примусу, а з внутрішнього наказу. Треба людини, що свій обов’язок трактує не як важке ярмо, як задоволення

внутрішньої потреби. Що в сповненню цього обов’язку бачить мету свого життя та щастя. А при тому всьому залишається повною людиною. Не штучним доктринером, а живим, повним чоловіком з душею та тілом. Хай мужчина у своїй боротьбі лишається мужчиною, а жінка — жінкою. У всіх обставинах лишитись самим собою. Бути індивідуальністю.

Це «знайдення себе», свого життєвого ідеалу Олени Теліги прийшло одночасно з пробудженням її поетичного таланту. Її найвищим життєвим ідеалом було: самій здійснювати те, що проповідує. В житті втілити образ, висловлений у поезіях. І Олена Теліга належала до тих небагатьох винятків у світі, які цей ідеал вповні осягнули.

Літературним «вірую» Олени Теліги було: життя з усіма його дарами й ударами та повний вираз цілої гами переживань і почувань творчої душі письменника. І від самого початку своєї поетичної діяльності вона визнає це «вірую» та його реалізує. Тому то її поезії дають найвиразнішу та найповнішу її сильветку, як мистця, як людини, як жінки. Знайшовши себе в націоналістичному світогляді й світовідчуванні, вона розчиняє нарозтіж вікна своєї душі.

Домінантою її духової сильветки є радість життя, вітальність, захоплення й воля жити та формувати те життя, здобути його собі. На тлі тодішньої плаксивості й розгубленості української еміграції голос нового середовища був голосом відродження і голосом незламних, не поборених, а загартованих у вогні змагань борців.

Не була це глупо-оптимістична трамтадрація, що переочує дійсність. Ні! Чорні фарби сучасності бачила Олена Теліга. Вона чула «зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки», бачила «жах ночей, що затискають плач». Але в цій дійсності запевняла всіх: «Повір: незнане щось у невідому пору тебе зустріне радісним — живи!»

Жити, ставити чоло життю, жити повно — ось засада Олени Теліги.

«У мене дні, — каже вона, — бунтують і кричать, підвладні власним, не чужим законам». Вона не зносить сірості, невиразності. Її дні «значать все не сірим, а червоним» — тобто виразним. Тому вона інших кличе:

Не будь тупим і байдужим. Будь активним.

Тоді ти будеш борцем і переможцем.

В її поезії — молодість та радість. І то повна, розгониста. Бо ж сама вона була молода, повна життя та сонця. Її день «жовто-червоний» і дзвінкий, мов «веселий рій». Життя «іскристе і багате». «Сміх рветься джерелом на волю», а «гостра радість — стрілою вгору»...

Та вона знає, що щастя сполучене з болем. І біль її не ломить. Знає, що в житті як сум і пристрасть — сплелися біль і радість. І її сила не слабне ніколи.

Успіхи належать до життя так само, як невдачі. Але їх треба перемагати. «Тільки тим дана перемога — хто й у болі сміятись міг». Завжди треба

Певно, життя скомпліковане. Не завжди й не все ясне — «ще не всьому зватися дано». Але треба без медитації його сприймати таким, яким воно є: «Пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних, радісних джерел».

Однак Олена Теліга зовсім не проповідувала пасивного сприймання життя, самого радіння чим-будь, без розбору або покірного приймання упокорень. Вона є поет-кою твердості, честі й гордості.

І без розбору вона життям не насолоджується. Вона любить його повноту. Вона любить всі його радості. «Не лічу слів. Даю без міри ніжність», — каже вона, але зараз же додає: «Та там, де треба — я тверда й сувора». А зокрема сувора вона й безкомпромісова, коли йде про ворогів її краю. Вона дає всім свої привітні усміхи, але зазначує:

Так втілювала Олена Теліга молоде українське покоління: життєрадісне, сильне, віддане своєму краєві.

Минули, хоч важкі, але романтичні й золоті студентські роки. Померла 1929 року мати, й Олена Теліга з чоловіком, закінчивши студії, переїхала до Варшави, куди ще раніше перенеслися батьки. Настає важка ски-тальщина. Без праці — без майбутнього. Кругом чужина й ворожість: чого шукаєте у нас? Пощо покинули свою батьківщину?

Безвислідне шукання праці, упокорююче випрошування права на перебування.

Нема чим платити за помешкання. Нема за що обідати. Нема нізвідки підтримки, потіхи. І так день за днем, місяць за місяцем. Не помічається ні пір року, ні погоди. Світ зовнішній майже не існує — хіба як дракон, що вічно переслідує. Але є власний світ, світ своєї родини; є мужня рука друга-чоловіка.

Чоловік. Родина. Це український світ серед ворожої чужини. Тут живеться своїм життям. Тут б’ється серце й рветься душа до повного світу своєї Батьківщини.

Жорстока дійсність повертає віру в казку. Так хочеться жити казково. Молодість тягне уяву до Буенос-Айреса, Африки, Марокко! Але душа болить одним, однією мрією, однією тугою за однією казкою на ім’я — Україна.

Все удвох — з чоловіком. І справді їх покій ставав передпокоєм неба, коли на крилах туги, на крилах уяви летіти в країну мрій, якою була для них Україна. Залиті сонцем лани пшениці, розкинуті кубанські станиці, таємничі комиші. Станиця Ахтирська, де отаманом його сивобородий батько. Розстріляні білими чи червоними, але москалями — брати. Його власна втеча перед дені-кінською мобілізацією в ряди Української Армії, у Київ. Наступи, відступи, бої. Юнацька школа в Кам’янці-Подільському, охорона Головного Отамана Симона Петлюри, Овруцька епопея і тиф. Думка ширяє над цими картинами, а уста? Говорять чи мовчать — все одно. І він, і вона бачать те саме: важкі змагання, криваву трагедію і найтрагічніший день 21.11.1921 р. перехід Збруча й дроти таборів інтернованих. Майже тим самим дротом оточені й тепер. Та ж сама безвихідність і та ж сама віра в майбутнє.

А перед поеткою знов стають образи зраненого Києва, казкового лицаря й пробудження любові до пізнаної землі — у хвилину розстання.

Так, разом з чоловіком у спільній любові, у спільній тузі за Батьківщиною живе Олена Теліга у своєму світі. Не лише поетка, й дружина; для неї існує тільки він, у його «скарбницю я складаю скарби, які дає мені моє полудне». І цей світ подружжя, світ любови постає в ідеальній викінченості в її поезіях, тут виливається глибока життєва філософія на вічну тему — мужчина і жінка.

Її не ваблять витерті фрази про «жіночий рух», про «визволення» жінки, про «рівноправність». У нашу добу це все осягнене. Не цікавить її «вплив» на мужчину, на справжнього мужчину не треба й не можна «впливати»; мужчина має бути міцний, коли жінка його має любити.

Голос її серця покликав віддати свою любов Михайлові. Чому? Бо він був справжній муж, вояк і джентельмен. Він її зв’язав зі собою не лише любов’ю, хотів її бачити не лише товаришкою свого особистого життя, але й своїх змагань. І значною мірою через цього чоловіка стала вона не лише кохаючою дружиною, а й борцем за український ідеал. І як справжня жінка знала, що жінка буде такою, якою її хоче бачити чоловік, якщо цей чоловік стоїть справді високо. Тому й писала вона (в статті «Якими нас прагнете»), що виховання жінки не здійсниться через жіночі організації, а тільки через високі лети чоловіків.

Та жінка — не лише пристань для відпочинку. Вона не лише сторож домашнього вогнища; вона співборець, що не жаліє дому для вищих цілей.

І тоді вона не хоче спокою, тоді вона в чоловікові хоче бачити «блискавок фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій». Коли «прийде кликане і ждане», вона збере в дорогу коханого і —

Любов не для того, щоб ослаблювала, щоб розніжню-вала. Любов, «мов медодайний сік», кріпитиме силу борців.

Так з любові до чоловіка народилась у неї повна любов до його ідеалів, і Олена Теліга стала революціонеркою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Стале співробітництво у «Вістнику» Дм. Донцова, а врешті особисте знайомство й глибока приязнь з Дон-цовим розвивають талант Олени Теліги. Як висловився колись Є. Маланюк, в розвитку свого поетичного таланту йде вона вперед семимилевими кроками. В тридцятих роках стає вона в ряді найвизначніших представників сучасної української поезії. Стає членом безконку-ренційної «Вістниківської квадриґи», що складається з таких імен як Олег Ольжич, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олена Теліга. Серед поеток-сучас-ниць вона безконкуренційна, найталановитіша.

Вона стоїть у першому ряду бою за нове обличчя української літератури, як формуючого чинника української революційної духовості. Проблематика її поезій все глибшає. Мистецькі форми все удосконалюються. Ритміка її вірша урізноманітнюється. Рими стають вишуканіші. Поетичні образи досягають майстерності.

Загнана емігрантськими злиднями в тісну кімнату п’ятого поверху, вона духово й мистецьки підноситься на найвищі вершини. Але не замикається у своєму світі; кипить працею в політичному й суспільному житті українського осередку в Варшаві.

Працює як учителька в школі. Бере живу участь в літературному житті. Скрізь кличе, будить, інспірує, захоплює, ширить ідеї українсього націоналізму. У своїй молодечості найбільш рветься до молоді. У варшавській Українській Студентській Громаді вона — постійний улюблений гість.

Жоден відчит, жодне святкування, концерт чи звичайна дискусія не відбулися без її активної участі. Студентське середовище любить її й шанує; вона старший товариш, дорадник, учитель, але й незрівнянний учасник вечірок та розривок.

Вона та її поезії, хоч у них не знайдете слова Україна, це дороговказ у змаганнях за перемогу української ідеї, без фальшивої патетики. Майже кожен її вірш вдаряє в патріотичну струну, кличе до готовності боротись.

— хіба не ясно, що тут мова про архангельську сурму вирішального бою української нації за «свій дім, свій храм»?

«Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів майбутніх», — хіба це не про тимчасовість нашого стану, де ми чекаємо на останній бій невгаваючого змагатись українського народу?

Вона борець української революції. Вона не бойовик, не розвідник, не кольпортер, не організатор сталевої сітки українського підпілля. Але вона найгероїчніший бойовик у нападі на духові бастіони ворожого світу. Вона розвідник проти отрути ворожих ідей. Вона кольпортер наших ідей, що сильніші від ґранат і петард. Вона організатор духовості народу, без якої нема ні боротьби, ні перемоги.

Кожен крок у змаганнях України вона стежить і глибоко переживає. Наскок бойовиків ОУН на Городок Ягайлонський та героїзм Біласа й Данилишина вона відчула всією душею. Назавжди лишається для неї заповітом чин тих, котрі не жаліли молодого життя, а тільки того, що не можуть для України двічі вмерти. Сама рветься до чину, до організованих рядів, бо відчуває, що гріх не битись, коли інші гинуть.

— пише вона у вірші, присвяченім героям Городка. Та організована революція ще не кличе її.

Бомба та стріли Мацейка на вулицях Варшави ще більше зближують її до рядів організованого революційного руху. Працює при допомозі в’язням, ґлорифікує революційну українську боротьбу, хоч бачить всі недо-тяги її людей та системи.

Але головною її працею й надалі залишається духова ділянка української революції. Вибухають петарди її поезій, які будять і кличуть, поривають і гартують, і «тиснуть в серце вогненну печать». А вона все чуйна, чує голос землі, чує «шум незроджених поезій» і бачить несповнені мрії. Вірна змаганням народу, вірна середовищу борців за душу того народу, все шукає тих, що у вирішальну хвилину будуть такі ж вірні, як вона.

Бій за українську духовість чимраз більше розпалювався. Український націоналістичний рух щораз більше здобував позиції в українському житті. В духовій ділянці він почав перемагати. Перед вів «Літературно-Науковий Вістник» (згодом «Вістник») Дм. Донцова. Щораз більше появлялось співзвучних органів. Національний фронт щораз більше дужчав і набирав атракційності. Всі чорні сили реакції чулись щораз більше загрожени-ми українською революцією. Большевицька «українізація» не могла запобігти поширенню тих же ідей в під-совєтській Україні. Большевики пробували спочатку боротися з цим протиставленням культурних сил «радянської» України. Але Україна є тільки одна, під якою окупацією вона не знаходилася б. І так дійшло найперше до «Літературної дискусії», що її вивершив М. Хвильовий своєю тезою: «Геть від Москви — лицем до Європи!» Це большевики здушили. Та джерело українського відродження не висохло. «Літературний Ярмарок», «Вапліте», «Молода Генерація», в Києві й Харкові розбудовували українську духовість так само, як «Вістник» чи «Самостійна Думка» у Львові чи Чернівцях, чи інші середовища. Тоді большевики скинули рукавички й Пос-тишев криваво розгромив усі осередки культурного життя України. Сотки учених, письменників, критиків і діячів інших родів мистецтва розстріляно або заслано.

Та цього було мало чорним силам реакції. Треба було задушити джерело, треба було знищити корінь, ядро української духової революції.

Змобілізовано всі сили. Вся преса від права до ліва — виступила з неперебірливою кампанією проти преси націоналістичної, її ідей та співробітників. Вживано най-підліших засобів. Не вагались вживати й провокації. Створювано нові журнали, що мали називатись теж «націоналістичними», щоб внести замішання, щоб розбити середовище, переманити співробітників. Цим останнім було обіцяно золоті гори, а передовсім рекламу і «славу». Коли хтось не погоджувався — його змішували з болотом.

Олена Теліга діставала пропозиції, що обіцяли їй все, а не вимагали нічого, крім... відступити від середовища, в якому діяла. Але вона була людиною великої цивільної відваги. А цивільна відвага — «це вміти сказати ні, коли від тебе вимагають сказати — так», як писала потім сама.

На всі пропозиції зійти зі свого шляху боротьби відповідає рішучим і безкомпромісовим — ні! Лишилась вірною собі й своєму середовищу. Тоді почався наступ проти неї.

Певні кола Варшави почали бойкот. Перестали вітатись. Почались наклепи, брехні, насміхи та образи. Хто саме, чому, за що? Того ці «оборонці правди» не відважувались сказати. Але її оточило коло підлоти й ненависті. Сірий натовп карликів, що не відважувались стати з відкритим лицем, бо не мали лиця.

Ніякого противника, ніякого бою, а лише задуха.

Та найболючіше було те, що серед них були і вчорашні «приятелі», «співтовариші». Вони чули, що пішли на дорогу зради своїх ідеалів. Знали, шо вона лишилась на правильній дорозі; тим більша їхня ненависть до того, хто не впав, тим завзятіше старались вони Олену Телігу доконати, щоб оправдати свою низькість, щоб упокорити свідка власного свого упадку. Їхньою засадою було:

Але фронт української революції був уже вистачаюче сильним, щоб підтримати співборця, товаришку.

Вона знов відчула себе в рядах. Ще тісніше зв’язується зі своїми однодумцями. Ще більше чує потребу офіційного зв’язку з фронтом революції. Хоче бути в системі, де зобов’язує закон «всі за одного — один за всіх!», бо ж завжди її найсолодшою мрією було:

А вона уміла все посвятити для піддержки товариша. Чи це була її шляхетна натура, чи може атавізм тих засад товариськості, що зобов’язує кожного піонера в джунглях, голос крові її предків-піонерів, де закон побратимства був найвищий.

Так прийшов рік 1938, а за ним події в Карпатській Україні. Горіння вірою у вогненну пробу сил української революції захопило Олену Телігу. Відомо було від початку, що молода Карпатоукраїнська держава скінчиться Крутами. Але було щось святе у тому відродженні Срібної Землі й не можна було тим не захоплюватись. Не можна було зрікатися маніфестації перед світом волі й здібностей молодого руху.

Березнева трагедія 1939 року, злочинний цинізм німецького й мадярського імперіалізмів, героїзм вояків Карпатської Січі виповнювали думки Олени Теліги.

Та 1939 рік вагітний був ще більшими подіями, що в свій вир мали потягнути й Олену Телігу, виставити її на найважчу пробу та вкласти на неї корону героя.

Минали місяці в очікуванні на перелом в історії світу. У Варшаві почались цькування українців. Прийшли арешти. Загально збільшилась ворожість. У трамваях чи на вулиці не бракувало ядовитих та погрозливих зауважень в бік тих, що розмовляли українською мовою. З почуттям вищості над неопанованістю незрілого, фальшивого, перебільшеного та істеричного патріотизму дивилась на це Олена Теліга. Ніякої заляканості, ніякої запобігливості, жодного компромісу.

Аж 1 вересня 1939 р., о п’ятій годині ранку прокинулась Варшава від гуркоту літаків, сальв протилетунської артилерії та вибухів бомб. Війна почалась. Прийшло незнане й таємниче. Прийшов іспит для всіх народів, для кожної одиниці. Небезпека, кожночасне марево смерті, кругом нещастя, кров і рани — вимагали від кожного показати своє справжнє обличчя. Не прикрите більшим чи меншим фальшом конвенансу й фрази.

Бомбардування німецькими літаками Варшави повторювалось на початку щоденно 15-18 разів. Горіло у всіх кінцях. Шпиталі заповнились пораненими. Почалась паніка, бо фронт валився. Шостого дня війни німці відкрили вже артилерійський вогонь по варшавських вулицях, на яких копались стрілецькі рови й ставились барикади. Олена Теліга показала, що її обличчя було справжнє. Вона й тепер лишилась поеткою і сміливою, відважною, твердою людиною. При тому вона лишалась вірною собі жінкою. Як англійський вояк, що голиться і перед боєм, вона спокійно сходила до брами (бомбосховища дім не мав), але не раніше, поки спокійно одягнула капелюх. Сухий тріск шрапнелі чи дим від вибуху ґра-нати або бомби вона оглядала очима поетки, зауважуючи колір, форми диму чи велич відблиску. Не боялась нічого. «Це маю нагоду перевірити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї Батьківщини», — казала весь час.

Десятого дня коло німецької облоги замкнулось довкола Варшави. І відтепер 17 днів не вмовкав барабанний вогонь усіх родів зброї. Не можна було рушитись. Всі вулиці були закриті барикадами. Кругом горить. Скрізь чути стогін поранених і вмираючих. Блідий жах смерті покрив усі обличчя. Скрізь чулись вибухи істерії — населення обложеного міста не видержувало нервово. Паніка й істерія уділювались найспокійнішим людям. Олена Теліга незрівнянно затримувала спокій і свою усмішку, якою заспокоювала й підбадьорювала своє оточення. І сила її спокою була така велика, слова втіхи й підбадьорення такі цілющі, що оточення, яке спочатку ставилось вороже до усміхненої українки, почало її благословити, звучи добрим духом дому.

Так прийшов важкий день капітуляції та нової дійсності, де її шляхетність виявилась ще яскравіше.

В перших днях у Варшаві роздавали населенню для пропаганди хліб і зупу. Голоду ніякого початково не було. Населення могло само собі дати раду. Але люди просто душились коло авт, з яких німці з погордою кидали шматки хліба. Олена Теліга не могла на таку погань дивитись. «Ви хочете дати заплатити собі тим хлібом зазрабовану вам державу?» — казала полякам, що засоромлено опускали очі. Голосно обурювалась жінками, що вступали в приязні розмови з німецькими вояками. Польща була їй чужа й ворожа, і поляки ніколи не забували того їй пригадувати, але не могла вона, революціонерка, дивитись на негідне поступовання.

— У 1919 році, коли німці прийшли в Україну ніби як «союзники», але стали господарями, ніколи не дозволила б мені мама, хоч я була дитиною, випробовувати мого знання німецької мови в розмові з окупантом.

Тодішня Варшава — це не була Варшава із серпня 1944 року. І залишатись в ній поетка не хотіла. Несподівано довідалась, що до Кракова прибув Олег Ольжич, член Проводу Українських Націоналістів. Ця вістка остаточно рішила дальшу її долю.

В половині грудня 1939 року, в просторій залі кав’ярні «Фенікс» у Кракові, з-за столика піднялась висока, худощава постать Олега Кандиби-Ольжича. Він, легко похилений, наче б хотів бути нижчим, з усмішкою ступив кілька кроків наперед, щоб привітати Олену Телігу.

— Дуже радий вас бачити, пані Олено, — промовив Ольжич, що ніколи не вживав багатьох слів. Схоплюючи одним оглядом всю постать і дивлячись м’яким, але пронизливим зором в очі, запросив сідати. Олена Телі-га, що завжди швидко ставала душею кожного товариства й спрямовувала сміливо розмову на бажані собі рейки та оживляла навіть найсухішого співбесідника, цим разом була трохи змішана. Не знала, від чого почати. Не краще почував себе цим разом Ольжич, що завжди точно знав, чого хоче від співрозмовника і що має йому сказати.

Вони обоє познайомились, коли ще не мали жодного імені. Тепер зустрілись дві маркантні постаті української революції. Так різні ніби й рівночасно так небувало собі близькі й співзвучні.

Розмова поволі нав’язувалась. Обоє висловили здивування, що зовсім не пізнають себе зі своїх зустрічей. Тоді Олена Теліга була молодою, дуже живою й цікавою дівчиною, але позбавленою всяких глибших заінтересу-вань. Олег Кандиба — соромливим гімназистом, що тільки мовчав і займався акваріумом. Тепер — вона блискуча поетка й передова постать націоналістичного руху, авін — найвизначніший поет і член Проводу Українських Націоналістів, що мав за собою свіжо перейдений етап Карпатської України.

Та як тоді вони були собі чужі й незрозумілі, так тепер — близькі й тотожні в цілях і намірах.

Наступні зустрічі були зовсім інші. Олена Теліга стала членом ОУН і приступила до праці в культурній ділянці. Не треба було довгих розмов. Вони розумілись, бо ж віддавна йшли вже спільним шляхом. Тепер тільки закріплено формально те, що віддавна існувало фактично. І потрібне було лише устійнення зовсім конкретних справ.

Олена Теліга перебрала провідництво мистецького товариства «Зарево». При співпраці покійного маляра В. Дядинюка та інших негайно розгорнула широку працю. Збирались фонди, уділювались допомоги, обговорювались проблеми творчості. Виготовлено матеріали для літературного збірника. Але реакційні сили і тут кидали колоди під ноги й не завжди вдавалось поконати перешкоди, створені особистими амбіціями та еміграційною нервовістю.

Найбільшим каменем на всьому лежала рука німецького варвара, що не хотів допустити до розвитку українського культурного життя еміграції, а ще менше граничних українських земель, які він захопив — Холмщини й Підляшшя. Німецький чобіт допускав лише початкові школи і все те, що могло зробити з його підвладних добрих робочих коней чи волів. Тому діяльність «Зарева» зупинилась на мертвій точці.

Вже тут Олена Теліга пізнала справжню суть націонал-соціалізму, його варварство, рафінованість, жорстокість і цілі. Бунтувалась проти цього, старалась обійти закони, але було це понад її сили, а починати відкриту боротьбу на чужій території в умовах німецько-больше-вицького союзу — українці не могли. Та, проте, для неї праці вистачило в тих обставинах, в тих рамках, де можна було діяти законспіровано. Виклади на вишколах організаційного активу давали їй величезне задоволення.

Вона ніколи не питала про рівень і кількість слухачів. Не питала, що скажуть на те, що Олена Теліга, славна письменниця, займається викладами кільком слухачам, які її певно не оцінять. Для неї важним було те, що це потрібне. Що це служить українській боротьбі за державність. В цю працю, як і в кожну, за яку бралась, вкладала всю свою душу й темперамент і талант. Блискучий промовець, перейнятий тим, що говорить, — завжди вміла передати свій запал і віру слухачам. І сталось диво, якого початково не сподівалась ні вона, ні ті, що їй доручали працю: її слухачі розуміли й сприймали те, що вона викладає, так, наче б вона говорила їхньою мовою, а не мовою найвищого позему, наче б вона думала їхніми категоріями, а не категоріями найвищими. Справді, це нелегко говорити до неприготованої аудиторії про проблематику української культури й зміст та методи боротьби в духовій ділянці. Але її віра, її щирість і глибоке відчуття тих проблем спонтанно уділялось слухачам.

Крім того, вона дуже багато працювала над укладом матеріалу для виховної праці. Її знання української поезії, її літературний смак, її відчуття потреб і шляхів перевиховання українських мас в дусі національної революції віддавали тут неоцінимі послуги.

Та найбільш улюбленою її працею була праця над постачанням матеріалу для боротьби ОУН на землях. Дискутування проблем, устійнювання напрямних — це те, що її найбільш цікавило. Але не меншу сатисфакцію давала їй нелеґальна праця над складанням відозв, летючок, вишкільного матеріалу. Тут чулась вона в своїй стихії. Революційне підпілля, що залишалось підпіллям і на еміграції, манило її не лише своєю таємничістю. Тут чула вона передовсім серйозність. Чула відданість і конкретність, позбавлену всякого сліду фрази й порожнього теоретизування — так властивих кав’ярняному політиканству. Тут чулась в рядах справжніх вояків підпілля. Тут панувала діловитість і точність, зумовлена напругою постійної гри зі смертю. І ніхто певно не підходив так діловито, так щиро, так віддано, ніхто не працював так точно й солідно в цій кухні підпільної боротьби на українських землях, як Олена Теліга.

Спочатку недовірливі підпільники із застереженням поставились до елеґантної пані, що знана була всім як поетка й салонна дама та ніяк не виглядала на товаришку із законспірованої землянки, що говорить шепотом і старається нічим не впадати в око. Але швидко переконались, що кров від крові воюючої України є Олена Теліга, що вона обов’язковий виконавець, незамінимий товариш і незрівнянно помисловий творець нових вартостей. Її не лише почали цінити, а й любити та гордитись нею.

Найбільш гордою була вона сама. Нарешті, дійшла до того, про що здавна мріяла. До передових борців за державність. Це найважніший їх відтинок. Небезпека. Напруженість. Тепер це визначувало спосіб її життя, її розклад дня, її лектуру й думки. Займається студіями підсовєтської дійсності. Студіює літературу, що приходить з большевії. Вивчає звіти про настрої в Україні, в Червоній армії. Передумує й передискутовує методи боротьби. Шукає нових шляхів підходу до підсовєтської дійсності. Пропонує зміни в пропаганді, в постановці програмових питань. Словом, живе українською революційною боротьбою, сама стає вояком у ній, розбудовує її, поширює. Зміцнює.

В цю атмосферу праці й товариськості, як грім з ясного неба, вдарив розкол в ОУН 1940 року. Початкова його стадія, що тривала кілька місяців, була в таємниці. Ольжич, що знав про це, був вірний засаді тайни й не інформував та не впливав навіть на найближчих співробітників, хоч часто це могло означати втрату їх бодай на якийсь час. Так ризикувати міг тільки Ольжич, для якого святим був кожен припис Організації.

Зрештою, цих кілька місяців Олег Ольжич перебував у Празі, а Олена Теліга стояла в організаційному зв’язку з людьми, з яких частина згодом відійшла від ОУН.

Важкі й болючі, прикрі й упокорюючі були ці дні, тижні, навіть місяці, що потім стали роками й протягають трагедію до сьогодні, загрожуючи майбутньому...

Збунтовані напружили всі сили, щоб її переконати в слушності свого поступовання.

Та що більше Олена Теліга придивлялась до своїх співробітників, то слабшав її запал. Адже в їхній роботі не було нічого нового, чого вони не робили б при керівництві старого Проводу, ані не робили вони нічого краще. Навпаки, не мали вони ким замінити ані Ольжича, ані Сціборського, ані Сеника. Не було нікого, хто б так (не кажучи вже про краще) міг ставити політичні справи, як Барановський...

Починало мучити питання: для цього варто було розбивати когорту ОУН? Відповідь могла бути при чесному розумуванні лише неґативна й Олена Теліга не могла підтримувати бунт, у слушність якого не могла вірити. Крім того, приглянувшись тому середовищу, побачила, що нема там людей, які могли б провадити українські визвольні змагання й відповідати перед історією за них. Натомість, поглиблює свою приязнь зі Сціборським, зазнайомлюється із Сеником-Грибівським. Подивляє його енерґію, ідейність та рішучість, а при тому його людяність і товариськість.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийшла весна 1941 року, що пахла не лагідністю, а важкою парністю передгрозової ночі.

Днями й ночами гриміли вулицями Кракова транс-порти війська й воєнного знаряддя, що йшли на схід.

Вибуху війни між двома кривавими диктатурами чекали з дня на день. Олена Теліга чекала в підгарячковому стані, коли два пси зчепляться в смертельному бою. Хоч бій цей ітиме на нашій території, хоч він принесе нам згарища й руїни та численні жертви, але він може принести й упадок, а бодай скривавлення обох потвор, а тим самим послаблення для України їхніх смертельних кліщів.

Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої й рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби.

Під знаком підготовки для цього нашого наступу минула весна. Олег Ольжич ні на хвилину не спочивав. Підсумомував сили, розділяв, укладав плани праці, вишколював людей своєї референтури. Він же ж мав завдання керувати цілістю роботи Організації на Центральних і Східних землях.

Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв’язатись там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за зор-ганізованість нації до боротьби за незалежність.

Олена Теліга призначена була спочатку на Львів, а потім на Київ. Жила вона в гарячці чекання на найкращий момент свого життя: на поворот до Києва, до Києва, який була залишила як місто свого дитинства, а тепер мала прийти до нього, щоб боротись за українськість столиці України. Поза цією метою нічого її не цікавило. Краків перестав для неї існувати. Тут перебувала лише тілом, її душа була над ланами України, над Святоши-ном і Золотоверхим. Яким знайду його? Як прийме він мене? Що зроблю в ньому? Молилась за свій успіх. Про небезпеку не думала.

22 червня 1941 року Молотов висловив своє обурення з приводу того, що Гітлер, з яким Сталін ще недавно збирався ділити світ, напав на Совєтський Союз. Олена Теліга почала збиратись в дорогу на нелеґальний перехід кордону; нелегально перейшла до Польщі, нелегально її залишала. Чоловік її ще не міг залишити Кракова — збиралась сама.

Коло Ярослава нелегально перейшла Сян і пішки, в другій половині липня, добралася до Львова, який так дуже любила.

Посовєтський Львів робив жахливе враження; обдертий і обшарпаний, запльований і залузаний, посипа-ний лускою совєтської вобли. Написи в московській або в галицько-суздальській мові рясно перетикані свіжими написами «Hyp фір дойтче» (тільки для німців) — так виглядала «квітуча» столиця «квітучої» і «визволеної» Західної України. На вулицях маси жінок з молодими обличчями й сивим волоссям, тисячі заплаканих облич, що ще не забули рідних і близьких, розстріляних большевиками. Багато зі свіжими сльозами по вже арештованих і вже катованих ґестапо. Одні «визволителі» — відійшли, інші — прийшли...

А справжні господарі жили нелеґально, переслідувані, підозрілі; до них належала й Олена Теліга.

Без права на побут, без постійного помешкання, без найпотрібнішого одягу чи інших необхідних речей — жила поетка у Львові. Але вона була й революціонеркою: її цікавила лише праця, лише підготовка до завдань, що стояли перед нею в Києві.

На практиці студіює під- і посовєтську дійсність. Вишукує людей, які прибули в Західну Україну протягом останніх двох років, і нав’язує з ними близькі зносини. Шукає найліпшого підходу до їхніх понять і уявлень. Старається знайти спосіб як затерти різниці, що постали протягом двадцяти років життя в зовсім інших світах. Все це робить, щоб бути якнайкраще приготованою до своїх завдань у Києві.

У всіх дискусіях на цю тему чи то зі своїми давніми співробітниками, чи з новими знайомими, які мали бути в майбутньому співробітниками, Олена Теліга була проти вживання поняття «підхід». Вона завжди чула в ньому певний присмак штучності, а всяка штучність взагалі була їй абсолютно чужа, тим більше штучність в революційній роботі.

Вона цікавилась процесами й змінами, що зайшли в Україні під час большевицької окупації, але дискутувати на тему, як маємо підійти ми до цих наших братів, вважала зайвим; її тезою було: український націоналізм — це виплив духовості українського народу, ідеї українського націоналізму — це ідеї українського народу. Комусь може бути чуже наше формулювання, але коли є спільна мета, то не є важний підхід; важне те, щоб ми були собою, тоді в спільних змаганнях зіллємось з українським материком.

Все більше і більше людей від’їздило на схід. Німецький окупант виділив Галичину в окремий «дистрикт» і прилучив до польської Генеральної Губернії. Між Україною і Львовом поставлено стережений кордон, але нелегальний перехід кордону був для революціонерів явищем звичайним і це нікого не спиняло. Олена Теліга рвалась в Україну. Навіть ті, що її призначили на виїзд до Києва, весь час мали сумніви, чи мають право ризикувати такою незамінимою вартістю. З України вже приходили відомості про звірські злочини т. зв. летючих бри-ґад — ґестапо, що з міста до міста несли смерть, вибираючи в першу чергу українських націоналістів. Крім того, підносили голову чорні сили руїни й падали жертви від братньої, засліпленої, ворогом спровокованої руки. Так в Житомирі, 31 серпня 1941 року, загинули два члени Проводу Українських Націоналістів — незамінимі постаті української визвольної боротьби — Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Тоді сумніви ще збільшились: чи маємо право допускати Олену Телігу до «чорної» роботи й наражати її на всі небезпеки прифронтової смуги з воєнним хаосом і терором окупанта?

Лише сама поетка не мала жодних сумнівів.

— Коли ми, поети, — казала вона, — пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!

Проти цього не було жодного арґумента. Відомість про житомирську трагедію тільки збільшила її рішучість.

— Коли я тепер відтягатиму свій виїзд, то справді хтось зможе подумати, що лякають мене небезпеки; крім того — згинули наші провідники й товариші, треба вдесятеро стільки сил, щоб їх замінити й продовжувати роботу.

Така постава замикала кожному уста; цю жінку можна було у Львові або подивляти, або ненавидіти; сперечатись ніхто не мав відваги, ніхто не осмілювався заперечувати її права здійснювати свої засади й ідеали. Навіть Олег Ольжич, хоч він бачив перспективу масакри.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

22 вересня 1941 року Олена Теліга була вже в Рівному. Це «місто непривітне між волинських піль» (Є. Ма-ланюк) було не раз переходовим етапом в поході українських визвольних сил на Схід і у відступах на Захід. Тут не раз перебував уряд Української держави, Директорія, головний штаб української Армії. Тут під простим вояцьким хрестом спочиває славної пам’яті генерал Василь Тютюнник. З Рівненщиною зв’язана й історія відомої Волинської Дивізії.

Тепер — це був найважніший переходовий пункт у транспорті на схід. Сюдою транспортувались люди, література і все інше. Приємне це місто не було. Тут поселився командуючий німецькими військами в Україні генерал Кіцінґер. Тут вибрав собі місце осідку кривавий кат України — т. зв. райхскомісар — Кох. Тут містився центр ґестапо для України й відома ще з польських часів рівненська в’язниця, яка все щільніше заповнювалась українськими в’язнями, що час від часу були розстрілювані більшими чи меншими групами на Білій вулиці, яка згодом була свідком смерті десятків тисяч українських революціонерів і багатьох невинних жертв німецького терору.

В прозорі дні кривавої осені 1941 року Олена Теліга бачила, як німці гнали полонених з фронту, пристрілюючи немилосердно тих, що не могли далі йти. Тут зібрали німці в таборах понад 50 тисяч виголоджених і виснажених бувших вояків червоної армії — переважно українців. Тут вживали їх до праці при розбиранні румовищ, а смаркаті німчуки зі «Служби Праці» забавлялись стрілянням до них. Тут бачила, як бито селян, що давали полоненим кавалок хліба; затискались зуби й п’ястуки, а серце рвалось до боротьби за визволення з цієї єгипетської неволі.

Який біль стискав її груди, коли бачила українські внутрішні свари; коли бачила, як переслідувані українці дивляться один на одного як на конкурента. Як гірко було згадувати, що житомирські жертви впали з братньої руки, а жертвами тими були найпередовіші борці за визволення. Тут, на переходовому пункті в Рівному, було чути, що група засліплених і на неї дивилась, як на конкурента — замість подати руку в боротьбі з жорстоким ворогом. В таких настроях родиться її, болем писана, стаття «Братерство в народі», де вона кричить і кличе до зрозуміння святих законів крові; кличе до братерства братів по крові, до з’єднання в боротьбі за існування проти окупанта, гостро виступає проти тих, що проповідують любов до нації, а не мають любові до членів тієї нації, виступає проти фальшу, проти амбітництва, проти тих, кому бракує цивільної відваги зійти з неправильного шляху, хоч і бачать його неправильність.

Олена Теліга зустрічається з людьми, які переходили через Рівне. Ірлявський, Рогач, Олійник і десятки інших... людей з найрізніших ділянок організаційної праці. Усі вони відходять, по розмові з нею, ще більш скріплені, мовби відновлені у своїй вірі в слушність справи, за яку йшли на небезпеки, за яку незабаром знайшли смерть.

Таке писала поетка 1934 року у своїй візії повороту на рідні землі. І дійсно, це був прозорий день 22 жовтня 1941 року, коли Олена Теліга по довгих роках розлуки знову в’їздила до свого Києва. Дерева київських парків і вулиць стояли в золоті та пурпурі. Передвечірнє сонце золотило верхи церков, з яких вже давно наїзник поздирав золото. Довголітня мрія ставала дійсністю. «У ці хвилини гострі і щасливі» для неї кожен кущ і кожен камінь був сонцем радости, зголоднілі й спраглі груди пили «своє повітря гостре та іскристе». На жаль, передбачування її справджувалось:

Проїздила знайомим Святошином, але... не було знайомих облич; усі обличчя — сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Карава-ївські дачі як символ загальної опущеності. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так... Усе нове...

Дійсність була зовсім нова, зумовлена двадцятилітньою совєтською окупацією. «Катюша» й замкнені церкви, замість Хрещатика — вулиця Воровського або Фон Айхгорн-штрассе; замість жовто-блакитного — німецький прапор і невідмінне «Hyp фір дойче». На вулицях чужа мова, чуже панування в цілому місті, в цілій Україні.

бо ж і один, і другий окупант старався еміграцію компрометувати, і немало мав успіху.

Але Олена Теліга поверталася до Києва не для заспокоєння змученої душі, не шукала вона тут затишної пристані й натхнень до сентиментальної лірики, вона була приготована на всі несподіванки. Поверталась, щоб включитись у боротьбу, щоб посилити її, довести, що духова соборність українського народу — це незаперечний факт; щоб дати відчути кожному окупантові невгну-тість волі України до своєї незалежності.

Одначе, не заплющувала поетка очей на небезпеки надто спішного зливання. Знала, що ворожа кислота повиїдала глибокі рани в народному організмі. Знала, що новий окупант вже почав організувати нову п’яту колону для боротьби проти українського суверенітету, в першу чергу духового.

Було багато ворожих душ, були глибокі межі; перед революціонеркою стояло завдання: боротися з ворогом і засипати межі, поставлені ним між братами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Завданням культурної праці з рамені Організації в Києві було заманіфестувати в духовій ділянці ідеї українського націоналізму і стати до боротьби з большеви-цькою та німецькою реакцією. Крім того, в загальному наступі національних сил — показати, що націоналізм не лише протилежний большевизмові світ, а і вповні завершений, зі своїм світоглядом, світовідчуванням і своїм підходом до політичних, суспільних і культурних явищ. Крім того, необхідним було показати, що Україна — це зовсім не «німецька інтрига», а реальність, яка бореться за свою незалежність з кожним окупантом.

Заманіфестувати ці дві правди було настільки важним, що не можна було оглядатись на жодні жертви. Однак «заманіфестувати» — це зовсім не означає якоїсь штучності. Це означає тільки, що українські сили були свідомі, що розгортання нормальної української роботи, українського життя приведе до кривавого зудару з окупантом. Можна було уникати, але не уникнути, того конфлікту, хоч в перший час. Але цілому світові треба було показати українську суверенність. Треба було захопити позиції і поборювати большевицький світ, який слушно назвав Черчіль «запереченням людської душі», українською позитивною працею.

У Києві закипіло життя. Гальмоване різними терорами, воно все ж розквітло в задушливій атмосфері прифронтової смуги. Незважаючи на голод, неймовірно гостру зиму, саботажі московських агентів і провокаторів, ударів ґестапо, — оживали всі ділянки життя, від початкової школи до банків і підприємств найбільшого масштабу.

Цей період життя Києва був найвиразнішим запереченням усіх малоросійських дефетизмів і ворожої брехні про нас як народ. Тут завалились всі теорії про нездібність українців до державного життя, про брак інтелігенції, про нашу анархічність, про брак організаційного хисту, карності, солідарності, національної свідомості і ще там які браки. Українська столиця оживала власними силами. Ані німці, ані москалі не допомагали; навпаки: саботували, гальмували, грабували, намагались скомпрометувати активні елементи перед загалом. Коли це не вдалось — почали нищити.

Певно — труднощів не бракувало, але за кілька тижнів знищене воєнними діями й саботажами місто мало світло й трамваї, радіо й телефони, наладнане постачання настільки, наскільки німці його не зривали. Пущено в рух школи з високими включно; кабінети й лабораторії Університету й Академії Наук почали працювати для потреб загалу. Поставлено на ноги пресу й пороблено приготування до видавання книг.

Адміністрація міста й області була готова до розв’язання найважчих проблем; в першу чергу до забезпечення населення харчами й паливом. Пізніший голод і холод постали лише завдяки тому, що німці заборонили організувати українським установам постачання харчів для таборів полонених. Німці виарештували Червоний Хрест, заборонили селянам довозити харчі, внаслідок чого загинули мільйони полонених жахливою голодовою смертю.

В Києві починали працювати театри й опера, готувалась до праці й київська кіностудія.

У цьому морі праці столиці України весь час присутні й активні були члени ОУН, чи то як організатори, чи як робітники, вростали вони в ґрунт і ставали необхідними; пізніша їх ліквідація потягнула автоматично ліквідацію розмаху праці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У ділянці культурного життя відповідний культурний орган ОУН дійсно провадив; провідні становища були здобуті членами цього органу виключно завдяки їх індивідуальностям, талантам, запалові та здібності до праці в тих умовах, де іншим опускались руки.

Завданням Олени Теліги було не лише пізнати нове середовище, не лише ширити в ньому націоналістичні ідеї, а й на практиці реалізувати настанови свого органу: розбудувати українську духовість, боронити її суверенність. Тому Олена Теліга, обрана Головою Спілки Письменників, з місця приступила до праці.

В ділянці літературній застала самі згарища й руїну; майже всі відомі київські письменники були вивезені; лишились переважно самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартості та молодняк, що тільки мав стати письменниками. На працю Спілки не було жодних об’єктивних умов; найперше — письменники не мали чого їсти; найгірше було з тими, що перейшли совєтські в’язниці та концтабори: ті були виснажені, хворі, надшар-пані нервово, звертались до Спілки, а ця не мала жодних фондів.

Олена Теліга зорганізувала харчівню при Спілці для допомоги потребуючим. Скрізь ходить, домагається, просить, комбінує і кожен дістає якусь піддержку.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редаґувати літературний тижневик «Літаври». Її редакція стає рівночасно творчим і виховуючим літературно-мистецьким середовищем. Старших ветеранів пера — обмаль. Найбільше товпиться тут молоді. Та з цією молоддю нелегка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання. Не всі тут були з молодечим ідеалізмом чи шуканням взагалі чого-будь. Ні, було багато наскрізь проїджених отрутою офіційного марксизму й матеріалістичної діалектики. Вони нічого не шукали. Вони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись.

З літературного боку це були повні бездарності. При письменницькій бранжі (інакше цього не можна назвати — вони були ремісниками в літературі, як слюсар, токар чи швець, але не інженери, не винахідники, не творці) тримались вони, як при легкому заробітку. В Совєтському Союзі письменник і журналіст, як апарати і роботи пропаганди, були добре платні. Від них вимагають тільки одного: не бути письменником. Не мати своїх поглядів, не шукати нічого, ніякої правди, нічого не творити, а тільки клепати замовлені заклики, похвали або лайки.

Такого роду була більшість «письменників», що приносили твори до редакції «Літаврів». Більшість із них відразу «переорієнтувалась» і, змінивши відповідні поняття чи імена з совєтських на німецькі, — мала готові «твори». З приємною усмішкою вони пропонували це сміття «Літаврам» до друку.

Поминаючи літературну нездарність, це було переважно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі «твори», — означало мати на себе донос в ґестапо. Як голова Спілки, мусіла виступати проти такої «творчості». За це також ішли доноси в ґестапо.

Олена Теліга знала своє завдання і його виконувала, не оглядаючись на наслідки. Перше число «Літаврів» принесло її передову статтю — «Нарозтіж вікна», в якій кликала роздерти завісу задухи й припису, стати собою й відчути свою приналежність до народу, який бореться проти неволі. Підлі душі, нездарні плазуни відчули, що це проти них; вони не можуть бути вільними, бо нездібні щось дати з себе взагалі без припису. Вони всі з підлоти, як німецькі аґенти чи як большевицькі провокатори, щоб знищити українські національні сили німецькими руками, почали акцію підкопування, інсинуації та доносів.

Коло Олени Теліги, «Літаврів» та Спілки Письменників зібралась вже група письмеників з іменем та молоді, що, будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. Так прийшов поділ на два різні табори. Але сили були нерівні — за тьмою реакції стояв гітлеризм і большевизм, за нами — ніхто. Ми були здані на власні сили. Вислід не далекого зудару був наперед ясний, але Олена Теліга ні хвилини не вагалась; «Літав-ри» число за числом кидали, мов петарди, націоналістичні ідеї. Безперечно, культурна ділянка, зокрема «Літаври», це був найповніший вияв ідей українського націоналізму в практиці на землях, і тому культурний орган ОУН поніс найбільші втрати.

Німці не могли довше терпіти такого браку уваги до їхньої присутності й їхніх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. З кінцем листопада німці влаштували криваву масакру в Житомирі. Там і в Радомишлі розстріляно було організаторів і багато учасників маніфестації на могилі героїв Базару. В той же час у Києві трапився арешт, а згодом і розстріл Романа Біди та товаришів. Надходив критичний момент.

В першій половині грудня заарештовано редакцію «Українського Слова» — Івана Рогача, Оршана-Чеме-ринського, М. Олійника, Яковенка та інших. На їхнє місце прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже «Нового Українського Слова», він заявив, що його не лише завданням, а й метою є «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Ґестапо потребувало пропаґандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла — «Ні!» Цим спалила за собою всі мости; «Літаври» перестали виходити. Та не перестали існувати «літавристи», як називали тих, які прийняли ідеї, голошені «Літаврами». Олена Теліга залишилась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку Письменників.

На авторських сходинах, в приватних розмовах, далі переконує, спрямовує, виправляє, кермує й підбадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму: все, що українське, — гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скорше назвати пеклом — без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе, мов на Клондайку: жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9-й годині ранку, акуратно зачесана, елеґант-но вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до кінця.

Як важко братися за олівець, щоб про це писати. Як боляче, що ми так мало знаємо, або скорше нічого не знаємо про саму смерть. Мури в’язниці НКВД по вул. Короленка, 33 у Києві, де містилось ґестапо — дуже грубі. А Бабин Яр чи інші могили — мовчазні. І тому знаємо небагато. Але не менш важливо знати й про її передостанні дні.

Жили ми всі «культурники» на вул. Короленка, 5. Потім пані Олена з чоловіком перенеслася на Караваїв-ську (будинок «Комуніста»), куди перейшов і я. Там було ще гірше.

Це був місяць листопад 1941 р. Будинок не мав печей — був пристосований до центрального опалення. За тиждень чи два включили це опалення, але почали лопати рури, і опалення відключили. Вода замерзла, і водотягові рури лопали, отже, воду теж відключили. Згодом відключили й світло.

До того треба додати, що їсти не було чого. Це приблизний опис того, як жила пані Олена в Києві. Але пані Олена трималась знаменито. Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. Атри-мати треба було не одного.

Пані Олена була редакторкою «Літаврів» та головою Спілки Письменників.

Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені і підтримані душевно.

У Спілці те саме. Сидіти в помешканні, де температура не доходила вище нуля, вже було героїзмом, а ще треба було притому провадити Спілку.

Що таке тодішня Спілка, про це можна написати об’є-мистий том. Але коротко: письменників справжніх майже не було, але треба було для тих, що могли чи хотіли стати письменниками, створити умови. Тому провадила пані Олена Спілку. На неї всі дивились як на установу офіційну, в дійсності — це була установа нелегальна. Треба було людям роз’яснити і вказати на почуття обов’язку, на патріотичні почування, які не завжди були. Але, мабуть, найбільш показовим був приклад пані Олени.

Атмосфера в Києві щораз згущувалась.

Вкінці листопада прийшли відомості про арешти і розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити відомості про масові розстріли в Чернігові й Полтаві. Київ не мусів довго чекати на чергу. Прийшов арешт і розстріл Романа Біди і його товаришів. Ситуація ставала щораз виразнішою. Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду. Пані Олена рішуче заявила:

«Я з Києва вдруге не виїду!»

У половині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка і ще кількох членів редакції «Українського Слова». На їхнє місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на трон редактора «Нового Українського Слова», він заявив, що «не зробить нічого, що могло б засмутити визволителів».

«Визволителі» — в цьому було все.

Ані «Літаври», ані Спілка, як аполітична, проти німців не виступали, але цього було мало! Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі пані Олена рішучо відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена відмовилася. «Літаври» перестали виходити. Лишилась Спілка. Цілими днями пересиджувала там, дрижачи від холоду, бо хто не знає морозів і вітрів в зимі 1941-42? Щодня збирались там десятки старших і молодших письменників.

Романчик Русов попередив мене одного разу, що на поліцію йдуть доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність.

«Нове Українське Слово» цькувало націоналістів, як тільки могло. Закидали їм неймовірні речі — крадіжки (що було красти?), саботаж і т.д. Перед Новим роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати з України. Завезуть їх автобусом, десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали у ґестапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спаковані, сказано знову всім прийти до ґестапо ще щось підписати. Пішли: Рогач із сестрою, Олійник, Оршан з дружиною. За годину до їхнього помешкання приїхало ґестапо по речі, щоб не треба було носитись, бо автобус вже від’їздить. Коли й куди вони від’їхали, досі невідомо. Ніхто їх більше не бачив. На початку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.

Приблизно в половині січня 1942 р. виїхали з Києва наші здеконспіровані люди. За ними на деякий час виїхав Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине. В кінці січня 1942 р. на вул. Короленка, 45 арештовано Кобрина ї його товариша Ігнатка. Довіроч-ною дорогою довідались ми, що арешт здійснено за наказом більшовицького провокатора Боса, що займав високе становище в німецькому генералкомісаріаті.

Від тих, що поїхали, жодних чуток.

Так прийшло 7 лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалась паніка.

У суботу, 7 лютого, ввечері, у нашому будинку зустріли мене ґестапівці на сходах і питали, чи я називаюсь Данило. Було ясно, що ліквідують і решту «західників».

Данило був у своєму помешканні поверхом вище, але на стук дверей не відчинив. На другий день утік, а згодом виїхав до Кременчука, де за місяць був розстріляний.

У неділю, 8 лютого, вранці, стукали ґестапівці до мешкання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ламали. Треба було втікати. Пані Олена відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителям в вічі.

Тривожно пройшов день. Мені вона радила перейти на інше помешкання — я також відмовився.

Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.

У понеділок, 9 лютого, перед 8 годиною ранку, я пішов на засідання, що відбувалось на Великій Васильківській. Там ми обговорювали справу арештів.

Нам було всім ясно, що арешти невипадкові, що це явна розправа з українським національно свідомим активом. Постановлено перейти на конспірацію, змінити помешкання. Усталено, хто і що зізнає на випадок арешту.

Засідання тягнулось майже до 14 години. Вийшовши, я вирішив негайно йти до Спілки й повідомити пані Олену про рішення. Але по дорозі стався випадок, що врятував мене.

Зустрів я пана К. і пішов з ним у будинок церковної ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова — вже було пізно йти до Спілки. І знов випадок, що вдруге врятував мене. По дорозі додому зустрічаю Бистрого, який повідомляє мене: приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожний нерв, але тримається так, як тільки він це вмів.

— Пане Олеже, — що у Вас? — З цього питання чую, що припускає найгірше. Оповідаю про вчорашні арешти. Він нервово схоплюється:

— Де пані Олена?

— Думаю — дома.

— Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Поки я вдягаюсь, він говорить наче б до себе:

— Я це відчував, але якби я це знав на кілька годин раніше!

Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю, жодної відповіді нема. На сходах темно. Палю сірника і бачу, що двері забиті цвяхами.

Тихо підходить до мене один із помічників кербуда і на вухо говорить, що було ґестапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі, і він має повідомити ґестапо, якби хтось прийшов на те помешкання або якби я повернувся додому.

В мене все похололо. Біжу до Ольжича — оповідаю. Він схопився за голову:

— Якби я знав, якби я знав!

Ольжич приїхав уранці в понеділок, 9 лютого, послав посланця по мене, але не знав про вчорашні арешти і не припускав, що ситуація аж так критична.

Посланець мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила:

— На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою їх також заарештують. Я не можу втекти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не поверну, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця.

За годину за нею пішов її чоловік, інженер Михайло. Про арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зайшов до міського голови Спілки Вінницького і розповідав йому про це. Той до Спілки не пішов. Ірлявський пішов сам.

Ґестапо засіло в Спілці вже у неділю, 8 лютого, рано. Коли в обідню пору прийшов туди д-р Володимирів, його було заарештовано. Але про це ми довідались аж за місяць.

Хто 9 лютого входив до Спілки (на вул. Трьохсвятительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як звичайно. Коло третьої години ґестапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому.

Решту відвезли на Короленка, 33. Зроблено було два винятки. До управи Спілки належав Юрій Музичен-ко — і був пущений додому, не належав Михайло Телі-га — і був заарештований.

Ті, хто був того дня в Спілці, оповідають, що до 15 години всі були фактично заарештовані. У всіх був настрій похоронний. У всіх — але не в пані Олени. Вона голова Спілки — вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала — мовляв, не буде так зле. Зрештою, я — голова, я й відповідаю. Ви робили те, що я казала або інспірувала. При тому від часу до часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх.

По 15 годині їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві жителі, крім пані Олени Теліги, інженера Михайла Теліги, Івана Ірлявського і професора Гупала (автор п’єси «Справа прокуратора Дальського»).

Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялись арешту. Ми були добре законспіровані і готові до втечі. Зрештою, тієї ночі ми були так приголомшені, хотіли бути заарештованими. Ситуація була ясна. Оль-жич заявив:

— Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими арештованими стоїть гола смерть. Це є вирішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби.

Наступного дня носили ми для арештованих їсти. Їжу взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить в камері 34, а інженер Михайло, здається, в 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він, певно, й так скоро помре, але їжу і цигарки взяли. Більше жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлявся. Одначе затри дні з’ясувалось, що нема зовсім харчів. Крім того, швидко треба було передати звіт до Львова. Я поїхав до Рівного. До Львова вислав кур’єра, зорганізував харчі і, не маючи змоги нічого вдіяти в Рівному, на третій день був у Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають.

Значить, почались розстріли. Коли, кого і де розстріляли, невідомо. Але розстріляли їх у найближчих двох тижнях по арештах. (Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі над ранок 13 лютого, в п’ятницю. Доказів жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був в стані напівпритомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до самих костей. Тільки тому станові нервового напруження вдячний, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можу пояснити: кілька разів їхав цілу добу на відкритім авто при 30 ступнях морозу, в легкій шинелі і в подертих черевиках — і жодної застуди.)

Десь затри тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатися. Надармо. Лише таке дійшло до нашого відома:

Однієї ночі в половині лютого над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ — виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик:

«Хто вийде живим скажіть, що ґестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!» Почулись крики катів, посипалися удари, загрюкали двері — все стихло.

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із камер на стіні бачили видряпаний напис:

«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху тризуб. Ось усі сліди трагедії.

Ще перед розстрілом один з ґестапівців казав про пані Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе».

Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїчною в своїх поезіях, але такою ж була і в житті, і в хвилину смерті. Була одним з тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Так Олена Теліга чином продовжила легенду, полум’яну легенду героїзму і посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть, не зимне умирання». Її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.

Жданович Олег. На зов Києва. Вінніпег, 1947:

Онацький Є., Жданович О. Життя і геройська смерть Олени Теліги. Буенос-Айрес, 1949. Уривки