День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна.
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
Все чекаю на гарячий подих, —
Геній людський чи лише випадок, —
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!
Безтурботність і світлий спокій...
Сонний день всі думки придушив.
Не шумлять дерева високі,
Теплий мох підбирає кроки,
І крім нас — ні душі.
Мрії, спогади — все згоріло...
Легко жить без великих хотінь!
Ніжно ранять промінні стріли
І зривають весняні крила —
У мережану тінь.
Але там, де берізка-пані
Шаль прозорий нам кинула в дар,
Всі думки колихнулись п’яні,
І пориву зломить не в стані,
Піднялись аж до хмар!
Голос твій затремтів, мов птиця,
Під потоком палаючих слів
Про козацькі степи й станиці,
І про все, що лише присниться
Не на рідній землі.
Поховалась в зелених травах,
Відкотилася казка проста.
Але кожне із слів яскравих
Обірвалось на душу мляву,
Ніби весла на став.
Сну нема! Ми б летіли в гори,
В височінь, аж на сонячний шпиль,
Бо під ним всю пекучу змору
Захлисне і напоїть море, —
Чорне море, мов хміль!
Н. Лівицькій-Холодній
Тремтить кохання на розквітлих квітах,
В зітханнях вітру і на крилах співу,
В сльозах пекучих,уночі пролитих,
В стрілі образи і в пожежі гніву.
Заходить сонце — і відзвук мелодій,
Які від віку вся земля гуркоче,
Гарячий погляд, мов сміливий злодій,
Нам краде серце поцілунком в очі.
Тисячоліття залишились ззаду.
Та в темні роки панування сталі Тобі,
Кохання, золоту лампаду
Ми схоронили непохитно сталі.
Хай не тобі ми віддались до смерті,
А іншій Пані — Рідній і Єдиній, —
Ніщо не зможе замінить чи стерти
Твій світлий образ у старій святині.
Душа горить — життя таке іскристе.
Забрати все! Себе віддати всьому!
Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,
Нам в диких бурях буде тихим домом.
Минає час, щоб все могло зміниться.
Згубили лицарі колишню шпаду...
Тобі, Кохання, Золота Царице,
Ми заховали вікову лампаду!
1933
Ой, не знаю, що це за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-хлопчина.
До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.
І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами —
Бо хлопчина не дає спокою.
Я руці, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Ні зітхань не маю, ні злоби.
Тільки все у гордість замінила,
Що тобою дихало й цвіло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але навіть за твою шпіцруту
Стріл затрутих я тобі не шлю,
Бо не вмію замінять в отруту
Відгоріле сонячне — «люблю».
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість:
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти.
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
ависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач,і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук — і квітів весняних.
Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!
Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скринці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні
Крізь біль розлук — у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
«Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».
Але для мене — у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою —
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми ввесь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
Василеві Куриленкові
Зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.
Л. Мосендзові
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно нарозстіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.
Твоє життя — холодний світлий став,
Без темних вирів і дзвінких прибоїв.
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим, законам,
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.
Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкись у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі.
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув здалека листа
І кличе десь — без підпису й адреси...
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів,
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук.
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів,
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері,
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.
І мабуть, кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!
Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
Гарячий день — і враз достигле жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день — мого життя корона.
І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.
А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!
Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті пориви
Дають за скарби, що господар кинув, —
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє Привид.
Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить.
Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця — мов кривава рана,
А на столі розкрита книжка Пана,
Що, може, не повернеться — ніколи.
Д. Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли твоя душа, воскресла,
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
Ти — тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху.
Відпочинеш і підеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубіновим
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свій і близький,
Це ж на тебе я так чекала.
В день звичайний розквітне свято,
Мов бузок запашний у січні,
І кохання,легке й крилате,
Я запрагну змінить у вічність.
Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній.
Хтось незнаний нам шлях призначив,
I покинуть його не можна.
Біль зламаю, а сльози витру.
В зимну ніч, на твої дороги
Тільки сміх мій весняним вітром
Буде бігти — тобі навздогін.
Догоряє, попеліє дивне щастя...
Зажурився день — замріяний і млистий,
А думки мої, натхненні та квітчасті,
Опадають вересневим, жовтим листям.
Ось пішов собі звичайний подорожній.
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу, безборонну і порожню,
Сум летить непереможним, чорним змієм.
Прийдуть люди — не чужі, не випадкові,
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпила, у перший раз, — холодна осінь.
Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквітла китиця?
І чому це полум’ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слідом весна моя заблукана.
І згоряють у вогні великому
Всі закони, що були розлукою.
Знову осінь утікає злякано
Під травневою рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакала,
Не сміюся, бо така щаслива я.
Залишайся. Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобі без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.
Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,
Де кораблями — ваші збиті крила...
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.
Та ледве з ваших ослабілих рук —
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.
І рвуться пальці, довгі і стрункі,
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.
Та тільки меч — блискучий і дзвінкий —
Відчує знову ваш рішучий дотик,
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще твердіше, ще міцніше стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Та прийде вечір — завтра чи позавтра,
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях».
Все таж потіха: «Може, якось буде»,
Все так же в мозок — найгостріший цвях.
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух —
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
І покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає просто у вікно.
Ти знов веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій — тут — і знову там.
«Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»!
Так легко й дзвінко вимовлять устам!
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
«Відпливаймо»! — Беру весло!
«Небезпека»? — Не зложу рук!
Все разом — і добро, і зло,
Все удвох — і пісок, і брук!
А завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх.
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Десь цілком недалеко засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.
Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко
І тебе я спіткаю, як завжди, незнаний.
Ти не з мого запеклого, тьмяного краю,
І тобі не розплутать заплутані межі —
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!
Та потім, серед ночі, в маленькій кімнаті
Може, мріяти будеш про радісну близькість.
Тільки я мушу твердо безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогнених блисків.
Розцвітають кущі ясмину —
Грає сонце в височині.
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу — іде високий,
Придивляюсь, чи то ж не ти?
І не вітряно, і не хмарно —
Все заповнить весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні
Поцілуєш мої ти губи
І щось тихо шепнеш мені...
І знов з’єднались в одну оману
О, дивне танго, — і сум, і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань!
І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може, й сіре...
Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п’яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі.
Зрадливе танго, твого туману,
Та завтра, вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.
Кожний крок — сліпуча блискавиця,
А душа — польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не піймаєш! Я — вогонь, я — вихор,
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.
А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!
Бачиш — стіни зникли, мов примари!
Трави лізуть нам під закаблуки, —
А над нами рожевіють хмари!
Перед нами зеленіють луки!
Тільки зловиш — радісно і в’юнко
Закручу тебе звитяжним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!
Василеві К.
Мій чорний день хитнувся і розтанув,
Гарячим сонцем спалений згори.
Це знову ти, ніколи не коханий
І завжди близький, спогадом гориш.
Ось я вдихнула чудодійний розчин
Ясного сміху, променястих слів,
I знов вернула на поля і площі
Своїх давно перейдених шляхів...
Де не було примар на виднокрузі,
Де на терезах вірної ваги
Так, як тепер, моїх непевних друзів
Не відтягали — певні вороги.
День липневий жовто-червоний,
І дзвінкий, мов веселий рій!
Чи ж не молодість наша дзвоном
Розліталась від наших мрій?
У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша дзвоном
Ударяла у срібло хвиль?
І від сонця цілком бронзові,
Заблукавши в зелену тінь,
Ми звірялись собі в любові...
До героїв і до богинь.
Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш
З незмінним сяйвом в сонячних очах?
Мій любий хлопче, знов нагрілись води
І спіє липень в теплих овочах!
Ніч була розбурхана і тьмяна,
Вітер грав і рвав напнуті струни.
Я пила самітно, аж до рана,
Темний розпач — найгіркіший трунок!
А над ранком, зором помертвілим,
Розгорнувши спопелілий морок —
Віднайшла я непоправний вилом
На землі, на небі і в просторах.
Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать мене нової віри:
У житті нічому не молиться.
Це ввижається в ніч, ледве змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
I виходжу у світ — з синім небом довкола.
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувати уста.
Сміх жіночий злорадо тріснув
І у горлі здушив мій клич.
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги...
Очі п’ють безпросвітну тьму.
Мить одна — і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Гостра радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого — цілити в око!
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я за двох міцна
І за двох піднімаю камінь.
Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях —
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних, щасливих лицях!
Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завірюха, —
Ах, як я хочу віднайти вікно
У сірім мурі одностайних рухів!
А в тім вікні нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.
Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвітлішим плином,
Де очі інших, очі ворогів
Не домішали яду, чи полину.
І в душній залі буде знов рости
Така дитинна й божевільна мрія:
Що задля мене хтось зуміє йти
Крізь всі зневаги — так, як я умію!
Олегові Ш.
Коли приходиш ніжний і шумкий,
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається — весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.
Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далекий шлях — тривожний і стрімкий.
Так радісно тримать мої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл.
Та все ж життя — це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
I у руках скажений скоростріл.
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.
Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Та ледве прийде кликане і ждане,
Ти кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти у слід за тисячами ніг...
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер,
Вогнем змалює золотавість айстер,
Овальний стіл і мій веселий сміх.
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!
Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.
Ростиславові Д.
Чи ця вечірня непрозора синь,
Далекий дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси —
Щось нагадало неповторну осінь.
Похмурий ліс у вересневім сні
Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці,
Над ним літають зорі навісні,
А він галуззям хоче відхреститься.
Тріщить багаття. Полум’ям їдким
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
Не бачу. Раптом... де я? Перед ким?
Чиє це в іскрах і вогні обличчя?
І хто ж це, хто, що у собі з’єднав
Всю мужність світу? І невже ж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина,
Мені війнути на уста і очі?
І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята.
Злітають вділ, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти!
Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувшись, — колихнули повінь.
Не буря ще — її далекий шум,
Ще не любов — передчуття любові.
Там, за лісами, неспокійно спить,
В боях ранений, мій трагічний Київ,
Та біля мене не лише блакить —
Сліпуче сяйво розхиляє вії.
Здавалось все: і ліс, і я сама,
І це багаття в заграву злилося.
Ти мала димний і сосновий смак,
Моя п’ятнадцята прекрасна осінь!
Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять...
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.
Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін,
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.
Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болю сміятись зміг!
Д. Д.
Наближається спогадів повінь...
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.
На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік,
Ми попрощались десь на розі вулиць.
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.
Біласові й Данилишинові
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю, —
Все одно я маю рану,
Нестерпучу, нездоланну, —
Рану смертного жалю!..
До великої покори
На розпутті при дорозі
Судять Байду Яничари
В Золотім галатськім Розі...
«Кто дальше?.. Он!.. А!.. стой...» —
гукнув чекіст.
«Нагана» звів і втомлено гикнув...
І вишкір на губах заблис.
Очима впився, вовчо бликнув...
Розлягся постріл... він стояв...
«Да нікак волшебнік?!» —
Сміх садистичний залунав. —
«Іль правят за тєбя малєбні?..»
А він стояв — у пеклі мук,
Мов прадід Байда на покарі, —
З погордою до тих звірюк,
Чадних людоподібних тварів...
«Да за Украйну нє малісь...
Нє то — ведь промахнусь я снова...»
І вихром «так було... колись.
У ворогів все тая ж мова...»
Зі сміхом злився постріл знов...
Зловтішне: «Дудкі, брат, —
Нє промах!..»
Патьоками дзюркнула кров.
Орла завмер останній помах.
Чекісте, правду ти сказав:
Чаклун цей чарами владає,
Як жив — веселкою він грав...
По смерті ж — громом гуркотає!..
Люблю я проходити помалу
В час, коли засвітять ліхтарі,
По старому празькому цвинтарі,
Скрізь подвір’я й вулички старі.
Всі будинки таємничо строгі,
Заховали спогади свої
Про блискучі лицарські остроги,
Про криваві лицарські бої.
Може, в домі недалеко Влтави,
Там, де у шоломі голова,
Вирішалися великі справи,
Говорилися святі слова.
Так, як в казці, в чарівному колі,
Спить будинків неприступний ряд,
Не дізнатися мені ніколи,
Що було багато літ назад!
Далі, далі до старого дому,
Де горить блакитнуватий світ,
Площа там — хвилююче знайома,
І до себе вабить темний вхід.
Та душа все згадати не може,
Де я бачила оце вікно,
Пригадую... в цьому домі... Боже!
Я жила колись давно. давно!
Дорогий мій! Як біла квітка
Виростало кохання дуже.
Та на жаль, мені стало видко,
Що для тебе воно байдуже.
Як до краю налляту чашу,
Я принесла до тебе душу,
Та... всі мрії про рідність нашу
Я в тій чаші втопити мушу.
Не потрібна тобі, — не треба!
Ти не винен мені нічого,
Тільки буду прохати в неба,
Щоб зійшов ти з шляху мойого.
І не ти, а байдужі люде
Вип’ють чашу, — для тебе повну,
А тобі тільки снитись буде
Про любов мою невимовну.
1927
Вміщені поезії Олени Теліги — всі у свій час друковані у «Вістнику», що виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Не вдалося встановити, де були опубліковані дві поезії — «Сонний день» та «Пломіний день», що їх знайшов професор Ю. Бойко у брошурі «Сучасні українські поети», яка вийшла у Чернівцях 1936 р. в серії «Бібліотека «Самостійної думки». Редагував брошуру Читач (псевдонім, за яким крився Михайло Мухин, неповторний і невтомний покровитель молодих поетів, що зіграв велетенську роль у розвитку української поезії між двома світовими війнами на Західних землях і на чужині).
З друкованих тут поезій 32 (первісно вміщені в збірнику «Прапори духа», 1947) були вибрані самою Авторкою для майбутньої збірки. Вибрані вони були 1940 р. в Кракові та в Києві із записника, де містились і недруковані поезії (якийсь десяток). Записник цей загинув у київському ґестапо. Була надія, що десь є копія. Та в речах, які перед виїздом до Києва залишив у Рівному в У. Самчука Михайло Теліга, ніяких копій не знайдено. Таким чином, недруковані поезії зникли безповоротно разом з речами, залишеними Телігами в Кракові, де була б ще остання надія щось знайти.
У Кракові й Києві загинули всі архівні матеріали Теліг: листування, багата збірка фотографій, бібліотека. Майбутній редактор академічного видання творів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане.
Олена Теліга писала мало й в більшості відразу ж друкувала у «Вістнику». Д. Донцов наполягав на виданні збірки, але вона не хотіла збірки з друкованих творів, а недрукованих все «було мало». З вибухом війни, опинившись у вирі подій, писала ще менше поезій, вважаючи своїм обов’язком включитися в публіцистику, яку бачила безпосередньою зброєю, за класичною максимою: «Музи мовчать, коли говорить зброя».
Культурна Референтура Проводу Українських Націоналістів намагалась видати збірку поезій О. Теліги в часі війни. І тому вибір її поезій (32), що був при впорядникові цього збірника, помандрував на Волинь і був переданий проф. А. Бара-нівському, що мав його видати в партизанській друкарні. А. Баранівський загинув у бою з більшовицькою бандою 1942 p., але в тому менті не було при ньому шкіряної потертої течки з його паперами. Селяни її зберегли й передали Командувачеві УПА Т. Бульбі, який передав їх 1943 р. упорядникові збірника. Далі цей вибір перейшов крізь німецький концтабір і після упадку Німеччини став підставою для збірочки «Душа насторожі», що вийшла 1946 р. у в-ві «Культура» заходами О. Лащенка. У тодішні часи годі було знайти комплект «Вістника», щоб доповнити вибір.
До поодиноких поезій слід би ще сказати кілька слів.
«Пломінний день» (с. 23). — Це чи не перший друкований вірш О. Теліги, написаний, мабуть, 1932 р. Про його «публіцистичність» О. Теліга говорила завжди жартома, як про першу «патріотичну спробу». Де він був друкований вперше — не вдалося установити.
«Життя» (с. 37). — Василь Куриленко, вояк Української Армії, студент Академії в Подєбрадах, студентом якої був М. Теліга, а ректором якийсь час батько Олени, проф. Шовге-нів. Був він дуже близьким приятелем О. Теліги в студентські роки. Вірш написаний, коли вже Теліги були у Варшаві, а В. Куриленко дуже переживав смерть нареченої.
В. Куриленко, важко хворий на легені, приїхав з Чехії до Польщі напередодні війни. Побувши коротко у Варшаві, в хаті Теліг, під час війни отримав працю в одному з лісництв Люблінщини, де й помер 1942 р.
Цей же мотив тривкої приязні знаходимо в поезії «Сонячний спогад» (с. 53).
«Лист» (с. 38). — Леонід Мосендз, визначний письменник, мав великий вплив на формування О. Теліги взагалі, а зокрема на формування її національної свідомості, будучи її вчителем в часі підготови до матуральних іспитів, коли ще Олена була дівчинкою, що любила Київ, але й згадувала Петербург. Коли українство їй здавалося дуже кволим і вона шукала опори, яку справді знайшла щойно згодом, познайомившись з Михайлом Телігою.
Л. Мосендз залишився назавжди приятелем Олени, але чимдалі листування їхнє виказувало різницю світовідчування, що й вилилося у цій поезії, одній із найважливіших для охоплення духової сильветки Авторки.
«Без назви» (с. 43). — Вірш присвячений Д. Донцову, який відіграв величезну роль в рості духовості Олени Теліги. Йому ж (як казала Поетка) присвячена й поезія «Подорожній», хоч присвята ніколи не була позначена. Йому також присвячена поезія, одна з останніх, — «1933-1939» (ст. 65). Рік 1933 — це рік знайомства О. Теліги з Д. Донцовим.
«Чорна площа» (с. 56). — Поезія виняткова своєю епічністю та драматичністю. Вона описує драму розриву О. Теліги з дотогочасними друзями, що розійшлись з Д. Донцовим і українським націоналізмом. Це тоді постав журнал «Ми», в якому виявлялись кол. співробітники «Вістника» (ред. М. Кри-жанівський), між ними й близька приятелька Олени — Наталя Лівицька-Холодна. Це був перший для О. Теліги «поділ таборів», який вона переживала тим болючіше, що вперше побачила, як політичні розходження можуть впливати на відносини між людьми.
«Засудженим» (с. 66). — Поезія присвячена Біласові й Данилишинові, була друкована у «Вістнику» без присвяти з цензурних причин.
«Дорогий мій...» — Вірш віднайшла дослідниця життя і творчості Олени Теліги Катерина Криворучко у фонді Дмитра Донцова в Національній бібліотеці у Варшаві.