Вибрані твори

Улас Самчук. З Оленою Телігою на шляху до Києва

Це рядки з модного вірша молоді мого покоління тридцятих років, який передруковували в календарях і декламували на патріотичних імпрезах.

Здебільша це втікачі або вигнанці, які перебували в Празі чеській, вчилися по високих школах і належали до організацій, засадничо контрольованих організацією українських націоналістів. Організацією студентів була Студентська академічна громада, до якої також належав і я. Нас було кілька сотень з загальної кілька-тисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс.

Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» — історичного козацтва, античної Греції, класичного Риму, Європи Оксиденту. Зудар двох гострих, фанатичних протилежностей комунізм-націо-налізм визначав наш світогляд.

— ідеали не лишень поетів Стефановича, Ольжича чи Олени Теліги, а мотто нас усіх.

І жили ми винятково насторожено... Засадничо у нас не було приватних інтересів, нейтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх помешкань, ми перебували мовби на двірці і чекали, «коли виб’є наша година і заграє сурма», щоб рушити в похід і перемогти.

Тим часом ми йшли від поразки до поразки. «Пацифікація і ревіндикація у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, «простягнута рука старшого брата» і «возз’єднання». Удар за ударом!

Виховані на ударах, ми були на них загартовані... Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано на початку сорокових років ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали «мельниківці-бандерівці».

Зустріч з Оленою Телігою в Кракові стала для нас своєрідним приреченням, фатумом. Пригадую цю зустріч у подробицях. Надворі накрапає. Біля третьої години по обіді. Заходжу до кав’ярні в товаристві Чирського. Тиша, спокій. Не багато гостей. Деякі з них грають у шахи. І враз по сходах вниз (бо кав’ярня містилася в сутеренах) легко й звично вбігає дівчина років двадцяти в прозорому, ясно-зеленому, пластиковому плащі. Ми з Чирським сиділи при столику, пили каву і обговорювали якісь наші театральні комбінації, коли, не пам’ятаю хто, шепнув: «Олена!» Я знав кілька Олен, а з однією з них попрощався недавно на двірці у Бойтені, але тут була та Олена, що, пам’ятаю, казала:

І виявилося, що це не так дівчина двадцяти років, як елегантна пані років тридцяти, з прекрасним, темно-бронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима.

Саме знайомство було просте, вона, що знала вже Чирського, підійшла до нашого столика, і коли Чир-ський нас представляв своїм приємним, виразним, злегка забарвленим якимось акцентом голосом, сказала:

— То це так виглядає Самчук? — вимовляючи моє прізвище — «Самчюк»...

— Ви, здається, розчаровані? — відповів я.

— Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»... А між іншим... «Кулак». Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази...

— Для мене це несподіванка, — сказав я.

— А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев...

— А це всього лиш Улас, — казав я далі.

— Зовнішність може бути оманною, — вставив Чирський.

Вона дивилась мені просто у вічі, ніби хотіла щось розгадати.

Розмова тривала далі і не лише цього дня, а в різних виглядах, місцях і змісті, і ніхто не міг тоді сподіватися, що це буде для нас доленосним. Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, я почав бувати у Теліг дома, на вулиці Славкавській, 30, познайомився близько й інтимно з таким кубанським і уенерівським козаком, як Михайло, від якого вона дістала своє картинне прізвище; ми бавилися, фотографувалися, їздили на прогулянки за місто. У і нас витворилися інтимні інтереси. Олена вечірньою добою і за столиком і чаркою, у кав’ярні Бізанца, могла безпечно оповісти мені докладно і барвисто свої пригоди:

Це останнє «джерелом на волю» я хотів би замінити «джерелом прозорим», бо її сміх був справді щирим і прозорим. Карикатура Едварда Козака представляла її в той час як грайливу дівчину у стрічках, за якою біжить юрба парубків, з моттом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою».

Але це було так і не так. Любила вона таких хлопців і навіть таку череду, але разом уміла дуже чітко і дуже категорично розрізняти людей від людей, ставити між ними відповідні знаки чи навіть «гострі межі», чи — «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх». І вміла тих людей вибирати, пізнавати і покоряти.

І знову таки це не була поза, легковажна кокетерія, данина добі або бляшана музика, якої у нас було тоді більше, ніж треба. Усе, що вона висловлювала у своїх віршах чи в своїй поведінці, було у неї автентичне.

Для мене вона була великою несподіванкою і відкриттям. Починаючи від того «Кулака», я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею. Я любив читати про мадам Помпадур, мадам фон Штайн, леді Гамілтон, Єлисавету Габсбурґ, Марію Баш-кірцеву, але то все було читання. У житті я таких не зустрічав. І враз ця дійсність. І ця правда... І тому нічого дивного, що ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями.

22 травня у залі Українського Допомогового Комітету відбувся мій перший виступ у Кракові. Зала була переповнена, дуже слаба адміністраційна підготовка. Олена була захоплена виступом і гостро протестувала проти недбальства адміністрації. Вечір закінчився у кав’ярні Бізанца у більшому товаристві, де не обійшлося без спічів та інших збудливих засобів. Олена вимагала нашу відому «Вдову», яку ми інколи виконували з Ольжичем: Ольжич бас, я тенор. Чирський декламував «Три вершники» Дарагана, а взагалі було шумно, і це потривало за північ.

У товаристві знайомих іду оглядати місто Ярослава. Рідко коли, за всю його довгу історію, могло воно так виглядати. На ринку перед радницею гори військового майна і виряду, на вежі радниці офіцери з біноклями безперерви обсервують протилежний беріг Сяну, валки військових машин стоять напоготові під газом, звернені до сходу. І все чогось чекає.

Сталося. Вечір напередодні цієї події я провів у кав’ярні Бізанца у товаристві Олени Теліги. Не дивлячись на настрої, на суворе затемнення, життя цього бурхливого ресторану йшло своєю чергою. Було, як звичайно, повно публіки, рухливо ігармідерно. Всі мали добрий настрій, діяла наркотика загальних подій, відчувалося свято, парада, цирк, настрій атракції. Невідомо, здавалось, яким чином хтось ще сіє чи косить жито, існують ресторани, ходять трамваї, шиються чоботи. Над землею у планетарному розмірі творився біблійний світовий потоп, загибель Помпеї, вибух Кракатав. Це був шалений танець на вулкані. Пир під час чуми.

Ми з Оленою не довго були самі. Звідкілясь появився Горліс-Горський, а де Горліс-Горський — там і «бяла ґлуфка», а де «бяла ґлуфка», — там і Ростислав Єндик, а де збирається така блискуча п’ятка разом, там, розуміється, і гамір, і дискусії, і вирішуються світові проблеми, і виливаються гарячі серця.

До себе на помешкання я прийшов пізно, а рано прокинувся під звуки «Дойчланд, Дойчланд», що доносилися через відчинене вікно сусіднього будинку на вулицю. Я одразу збагнув, що сталося, а потім почули всі незвично схвильований і ще більше патетичний голос відомого Ґеббельса, який навесь світ сповіщав, що найбільша в історії німецького народу епоха почалася, що великі армії німецького народу на сході Європи цілим фронтом пішли у «протинаступ»...

Розуміється, весь наш будинок був на ногах, і вся наша увага була скупчена на радіоапараті. Ми довідалися, що вже в цей час були засипані бомбами летовища Ковна, Вільни, Смоленська, Мінська, Києва, Одеси, Луцького, Ковля, Новгород-Волинського, Львова, і нашим єдиним бажанням було почути, що каже з цього приводу Москва.

Але Москва мовчала, як зачарована. Там лише бурчала якась музика і якась жінка оповідала для дітей казки. Щойно о дванадцятій годині якимось глухим, неприродним, дуже схвильованим голосом заговорив «нарком-індєл» В’ячеслав Молотов, який проголосив, що ворог порушив священні кордони «родіни» і почалася війна.

Отже, сталося! Те, чого чекали, сподівалися, надіялися — сталося. Ця неділя, це 22 червня — межа між вчора і завтра, перед нами.

У Кракові ці дні знаменні тим, що все його українське населення готується до виїзду. Назад, додому, до Львова, на Україну. Всіма шляхами і всіма можливостями. Лише горе, що покищо ані шляхів, ані можливостей...

Я не знаю, під яким виглядом мала б рушити на схід наша Зелена вулиця. Ольжич мені про це не каже, і я нічого не питаю, але моя ідея «зеленого кордону» є для нього цілком зрозумілою, і він її акцептує. Мені потрібно лише надійного товариша для допомоги, рівноваги і певної симетрії почуттів. І дуже скоро такого товариша я мав. Щось близьке й адекватне. Олена Теліга. Поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі.

На перший мій натяк вона захоплено відгукнулася. Більше. Це ж її візія — «перейти убрід бурхливі води».

Ніякі «білі коні», ніякі чуда. І ми почали завзято готуватися в дорогу.

Ольжич пропонував приєднати до нашого товариства Ростислава Єндика і ще там когось. На Єндика я погодився, але на «ще там когось» — ні, бо це ж не туристика, і більший гурт людей робив би нам лише труднощі. Єндик, розуміється, також погодився. Пригадується короткий діалог Єндик-Олена у «Полтаві», здається, напередодні нашого походу.

— Так, слухай... Йдемо, чи що? — каже Єндик своїм бурчливим тоном.

— Розуміється, йдемо, — каже Олена.

— Але слухай! Це буде раненько... Як спізнишся — чекати не буду! — погрожував Єндик. — О, ні... Не чекай, Ростику, — казала Олена.

У неділю, біля десятої, я востаннє відвідав Ольжича на його Зеленій. Як прийдемо до Львова, маємо одразу включитися в роботу редакції. Щоб улегшити перехід Сяну, Ольжич дає нам адресу зв’язкового в Ярославі, що мав би допомогти нам перейти річку. На прощання Ольжич проводить мене до передньої кімнати, і саме в цей час велике, від підлоги до стелі, дзеркало в золоченій рамі, що стояло біля передньої стіни, поволі відділяється, хилиться, падає, розсипається на шматки. Це було тринадцяте число, а до того розбите дзеркало ворожило б нам смертельну невдачу. На цей грюкіт з сусідніх дверей висунулася голова Сціборського, він глянув на розбите дзеркало, похитав докірливо головою і сховався назад. Ми з Ольжичем обмінялися питальними поглядами, без коментарів розпрощалися, і я вийшов.

Про цей епізод я нічого не згадував Олені. Весь цей день ми провели з нею в розшуках за різними речами. Я роздобув для себе сорок рольок фільму для свого «Цайс-Ікона» та різних інших дрібниць, яких на сході тепер не дістати. На ніч я перейшов до Теліг. Завтра о 4 год. 30 хв. ранку наш потяг відходить до Ярослава.

Цієї ночі спалося мало. Звечора, дарма що завтра треба рано вставати, довго розмовляли. А коли лягли — не спалося, забагато думок. Я спав на канапі передньої кімнати, було душно, щось докучало. Теліги, чути, також не дуже спали. О третій ночі вже вставали, здавалося, все готове, а тут, диви, так багато ще неготового — і того бракує, і те забули... Михайло, звичайно, пакує, а при тому, також звичайно, бурчить: «І де вона завжди подіне?»... «І що це за мода класти речі не на місце?» Олена щось також говорить, але її не чути. Її справа — одяг, обличчя, зачіска. Треба ж розуміти, що вона вибирається до Києва, до самого Києва, і як тут не чепуритися. До всього непроспана ніч і обличчя в таких випадках не зовсім свіже. А Михайло пізніше благальним голосом просить мене:

— Ви за нею пильнуйте... Бо ж ви знаєте... Все згубить...

Я, розуміється, обіцяю припильнувати, мій рудий наплечник давно готовий, я трохи непокоюся, бо час не чекає. Михайло також готовий, тільки Олена все ще там з чимось борюкається, мабуть, зі своїм упертим, неслухняним волоссям. Але ось біля четвертої ми все-таки готові. Не снідаємо, беремо лише щось з собою їсти, а потім всі троє виходимо.

— Ну, прощай, берлого! — каже Олена і кидає востаннє погляд на кімнату. На ній сірий у смужки легкий костюм, короткі сірі панчішки і нові чорні черевики. Солом’яний кремової барви капелюх і прозорий, блідо-зелений плястиковий плащ, як додатки.

Надворі ще сутінок, свіжий погожий ранок щойно починається, прозоре небо обіцяє гарний день. До двірця шматок дороги, але йдемо пішки, бо візники тепер на вагу золота, а в такий ранній час не існують взагалі. Але приходимо вчасно. За десять хвилин перед відходом потягу ми вже на місці. Оглядаємося за Єндиком, але його ніде не бачимо. «Гляди мені — не спізнись», — передражнює його Олена. «Чекати не буду», — додаю я. Ми всі сміємося, шукаємо собі місця. Потяг лише для цивільних, як на ті часи, цілком пристойний, публіки небагато, місця досить. Знаходимо цілком порожній переділ другої кляси, Михайло проводить нас аж на місце. Нарешті прощання: — Ну... Михайлику! Добре! Так прощай! Не сумуй... передай скоріше куфрика і не забудь сірого капелюха... І скоро збирайся сам! Прощай!..

Останні міцні обійми, останні півслова, Михайло ще раз пригадує мені «пильнувати її» і, нарешті, відходить. Потяг ось-ось рушає. Михайло вже на пероні, ми з Оленою у вікні вагону. Останні привітання на відході...

У Ярославі вже нема того руху, як це було місяць тому. Тоді це був вихідний, ударний пункт великого воєнного фронту, тепер — мале, затишне, спорожніле провінційне містечко. На двірці вийшла пара десятків пасажирів, на вулицях спокій і порожнеча.

І велика спека, від якої нам з Оленою після недоспаної ночі не дуже вигідно рухатися. Але нема часу про це думати, одразу шукаємо потрібну нам адресу і одразу безуспішно, бо потрібних нам людей не знаходимо. Казали нам ще зайти після обіду, а тим часом знову вулиця, знову спека, і єдине, що нас радує, — це велика кількість крамниць з українськими написами. Оглядаємо, що можна оглянути, заходимо на базар, де більше руху, купуємо якісь ягоди, всідаємося на кам’яній лавці, спостерігаємо рух, їмо ягоди і сміємося, згадуючи Краків і краков’ян.

Перед нами проблема обіду, і проблема поважна, бо між усіма тими чисельними крамницями майже не видно ресторанів. Що це за таке безресторанне місто? Питаємо людей, як залагодити цю справу, і довідуємося, що десь там є якась їдальня, та негайно починаємо розшукувати її. За якийсь час наші зусилля, як кажуть, увінчалися успіхами, знаходимо невеличкий, подібний на селянський будинок з відповідним написом і відповідною кімнатою, заставленою столами і стільцями. Але тут зовсім порожньо... Лише нас двоє гостей. З сусідньої кімнати, мабуть, кухні виходить дівчина. Обідати справді можна навіть і без карток, але щойно за півгодини. А покищо можна отам посидіти. Чи є щось пити? Ні. Немає. Так таки нічого? Навіть чаю? Навіть чаю. Чи якого-будь лимонаду? Нема й лимонаду.

Досить сумна картина. Попросили звичайної води, присіли до першого-ліпшого столика і почали писати картки. Олена до свого Михайла в Кракові, а я до своєї Марусі в Празі. Збігом певних обставин картка Олени з досить невиразним, сумним «загальним виглядом» княжого Ярослава збереглася в моїх архівах і звучить вона так: «Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч і не застали дома кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно, Твоя Олена». З моєю допискою: «Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам.». Змісту моєї картки не пам’ятаю.

Минає година, і проходить обід. Вишукано скромний і педантично вегетаріанський. Тарілка кислої, рабар-барової юшки плюс якісь дивовижні капустяні січені котлетки, і все це без карток, але й без хліба. Гостей дуже мало, двоє-троє, видно, випадкових, як і ми. Котлеток замовляємо по дві порції і навіть дістаємо, здається, справжній чай. Але настрій наш мажорний, все і все згадуємо Краків, і все і все маємо веселу тему.

Пізніше ми сидимо на знаній гарячій кам’яній лавці, що побіля базару, і міркуємо над тим, що буде, як наш організаційний провідник взагалі не появиться і нам доведеться розв’язувати свої проблеми самотужки. Сян ось на досяг руки, але нам уже сказали, що недавно дощі зробили з нього досить бурхливе видовище. «Перейдемо убрід бурхливі води», — цитую з вірша Олени й дивлюсь, яке це робить враження на авторку. Вона лише посміхається і мовчазно дає зрозуміти, що ця перспектива також перспектива, якщо не буде іншої.

Потім пробуємо ще раз щастя з нашою адресою і знову безуспішно. Знову «не застали дома кого було треба». Але певний поступ зроблено. Нас запроваджено до однієї вельми симпатичної родини — Івана, Стефи і її дочки Ганни — Конюхів. Перше враження від цієї події — це решето великих чорних соковитих черешень, на які ми хижо накидаємось і з’їдаємо неймовірну кількість. Це нас по-райськи відсвіжує, а трохи згодом ми дістаємо королівську вечерю, яка цілковито вирівняла ситуацію.

По вечері нова несподіванка: люди почали масово вибігати на вулицю або заповняти вікна своїх мешкань. Що сталося? Ми вибігли також на двір і вперше бачили макабричне видовище — велику валку совєтських полонених, що складалася з самих жидів. Їх, видно, гнали здалека, і вони мали дуже трагічний вигляд. Всі ми уявляли собі долю цих нещасних людей, ніхто нічого не говорив, але вираз обличчя кожного говорив сам за себе.

Мандруючи доріжками досить гарного, зі старими тінистими деревами парку, філософуємо на тему Схід-Захід, намагаємося розібратися у цій проблематиці Європи, що стільки віків цікавила не лише нас, ставимо те саме питання: що буде далі? Хто переможе? Чим і як закінчиться ця світова метушня? Загально наші прогнози не дуже оптимістичні, але закінчуємо тим самим фіналом: будемо вірити, що все вийде на добре!

Повернулися вже затемна і спали цієї ночі сном блаженних. Олена десь там далеко у задніх душних кімнатах, а я у гостинній, на канапі при відчинених вікнах, де було свіжо і приємно. А рано другого дня до Конюхів прибули знайомі, а між ними симпатичний молодий панич Іван Кукіль з фотоапаратом. Пізніше на городчику з рожами, мальвами і порічками ми гуртом і поодинці на всі лади фотографувалися, пізніше всі спільно обідали, а ще пізніше вибиралися в дальшу дорогу.

Виявилося, що потрібної нам людини так і не вдалося побачити, а інші фахові у цих справах люди радили нам переїхати трохи далі вгору за Сяном за Радимно до села Сосниці, де, мовляв, значно краще переходити річку.

Ми так і зробили. Цього ж таки дня під вечір, о 6 год. 30 хв., малим локальним потяжком, що курсує між Ярославом і Малим Перемишлем, ми вирушили далі в путь-дорогу. Десь біля восьмої години, ще сонце було на небі, ми висіли серед відкритого поля на зупинці Сосниця і помандрували навпростець стежкою через поля в напрямку села, що лежало там, далі на обрії, зелене й кучеряве, яких три кілометри перед нами. Перед нами перше справжнє українське село — символ і основа нашої національної природи. Привіт тобі, рідне!

Ми наближалися до села, віталися з першими зустрічними «добрий вечір», питали, де живе панотець. Нам дуже чемно відповідали на привітання і старанно вказували, куди і як маємо йти.

На старій, зарослій садом і квітами «фарі» отця Іно-кентія Рудевського, як тільки довідалися, хто ми такі, прийняли нас з щирим серцем. Розуміється, вони нас добре знають, моя «Волинь» давно тут побувала і зробила своє діло, як також знають Олену ще з «Вістника».

Десь біля десятої години майже несподівано над селом появилися чорні хмари, у вікнах замигали сполохи блискавок, загримів грім і полив шпаркий, густий, теплий дощ, що після кількаденної спеки приніс свіжість і прохолоду.

Лягли десь біля другої години ночі. Олену, як звичайно, запроторили десь у глибину дівочих покоїв, а я умостився у салоні на старій послужливій канапі і спав, як забитий. Лише не довго.

Цієї ночі прибув також з-за Сяну нелегально син Рудевських, який перебував весь час на сході під більшовиками і приніс багато цікавих і приємних вісток, також страшну вість про вимордування більшовиками при відступі майже всіх в’язнів, яких вони не мали часу вивезти, а в тому числі в самому Львові вони залишили понад дві тисячі замордованих. Тоді ще я не міг знати, що між тими замордованими правдоподібно був також і мій брат Григорій, заарештований рік тому.

Перед нами кордон, Сян і дорога далі. Біля десятої ми вже почали збиратися. Ціла родина шляхетного отця Рудевського брала в цьому участь. Довідавшися, що у нас не дуже багато грошей, панотець запропонував нам у позичку тридцять злотих, яку ми мали йому повернути пізніше. Потім нас докладно поінформовано про сам кордон, як і де найкраще його переходити. Разом ми виробили такий план: було покликано з села жінку з малим хлопчиком, яка мала б забрати у рядно наші речі і нести їх, ніби прання до річки. З нею має бігти також її хлопчик, щоб виглядало це менш підозріло. О першій годині пополудні звичайно міняється прикордонна варта, і тоді кордон найменш пильнований. До кордону нас мала б проводити панна Рудевська, щоб виглядало це на звичайну прогулянку. А далі вже брід і наша доля. Зла, або добра.

Перед першою годиною, після доброго обіду, ми розпрощалися з нашими дорогими друзями. Вони, цілою родиною, провели нас аж до межі своєї левади, а далі вже вниз, зеленими гаями, гарною поетичною стежкою поміж густими кущами ліщини, ми пішли до річки. Далеко перед нами йшла жінка з великим клунком на плечах, за нею біг її малий Василько, далі, безжурно і весело, під руку, швидко йшли дві жінки, а я ззаду зі своїм фотоапаратом робив знімки.

Йдемо утрійку весело, гамірно. Садом, лугом, біля поля з пшеницею, біля розквітлих маків. Над річкою гаї, все зелена стежка гущавиною. Все нижче і нижче сходимо, повертаємось, робимо закрути і... Сян! Є! Жінка з нашими речами стоїть над річкою і киває нам переходити. Діємо скоро і поважно. Небезпека велика. Хтозна, що хоронять в собі ті кущі, хоча сказали, що сторожа пішла на обід. Швидко прощаємось з милою панною, Олена цілується з нею. Біжимо до жінки, миттю роздягаємось. У нас все приготоване. Ми схвильовані, і видається, що робимо все не так.

Роздягнені, як до купання, входимо у воду. Я несу всі наші речі, Олена має тільки мої чоботи. Річка тут розлилася і неглибока. Я йду наперед і тримаю Олену за руку. Вода дещо вище колін. Ступаємо трохи поспіхом по гладеньких каміннях. Вода тече швидко. За нами на березі стоїть жінка, за кущами панночка. Вони нам кивають, що все гаразд.

Це все триває пару хвилин. Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є; мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. — Вітаю тебе, рідна! — виривається з мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме.

Швидко приводимо себе в порядок. За хвилину ми в бойовому настрої виходимо на зарослий густою, високою травою пишний, зелений луг. Сяну вже не видно. Ще не так давно тут проходила мертва прикордонна смуга двох різних страшних, розвойованих світів. Ступати по цій землі нормальним людям значило — смерть. Звідсіль почалась війна.

Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій — тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому випечено серп, молот і напис: СССР.

Ми бадьоро ступаємо здовж широкого асфальтового шляху, я пробую зайти до деяких хат і запитати, чи не можна б дістати підводи, усе це не має наслідків, і ми йдемо далі, перед нами схід і, рукою сягнути, Львів, а там десь і Київ. А як почуває себе Олена? О, Олена завжди почуває себе добре. Лише вперед!

Але доля не хотіла, щоб ми довго насолоджувалися цим нашим апостольським маршем. Повз нас весь час, переважно в східному напрямку, пролітали різні військові, малі і великі, автомашини, і мені прийшло в голову, чи не було б гаразд попробувати щастя з ними. Ось, наприклад, жене за нами з швидкістю шістдесят кілометрів невеликий вантажник з будою; якось спонтанно, без великої надії підношу руку, і, о несподіванка! Вантажник зупиняється, і по хвилі ми сидимо ззаду під будою. Їдемо далі. Але вже не сім кілометрів на годину, а п’ятдесят-шістдесят, що після нашого цілоденного кінного руху здається блискавичним. Минає година, і ми влітаємо на передмістя Львова. Ще чверть години, і ми всі висідаємо на першій ліпшій вулиці, яка виявляється вулицею Сапіги. Ми не знаємо, куди маємо звернутися, але вдоволені, що таки у Львові, розглядаємося довкола, скрізь, як звичайно, чуємо не свою мову і бачимо ті дивовижні рудо-червоні вивіски з чудними «Укр-главхарчпромами», «Главмороженим» і іншими. Деякий час ми мандруємо просто без мети у напрямку центру міста, бо десь там славетна Руська вулиця з її «Просвітою», «Центросоюзом» та іншими «Калинами», які, очевидно, тепер не існують більше, але все-таки є той наш центр, до якого тягнеться наше серце.

Ще досить рано, всього лиш третя година, ми ніколи не сподівалися так швидко сюди дістатися, але ця п’ятниця і вісімнадцяте число рішуче нам сприяє. Ось, наприклад, друга несподіванка: ми натрапляємо на молодого героя, якого Олена звідкілясь знає; виявляється, що не лише знає, але що він також «наш» і що негайно вирішить нашу проблему. Ще які-небудь двадцять хвилин, і ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на вулиці Академічній під числом вісім. О, яка розкіш! Які бурхливі вітання. Багато здивування, бо і Ольжич уже тут, він нас перегнав і дивується, де це ми так довго барилися, на що Олена резолютним тоном заявляє, що ніяких машин ми не мали і так непотрібно, як прокляті, гнали.

А скільки тут знайомих, з різних часів і кінців. І Іван Рогач з Закарпаття, і Орест Чемеринський з Берліну, і Михайло Михалевич з Праги, і багато, багато інших, від яких аж роїться у трьох великих кімнатах домівки, де за радянської влади містився ТАСС.

У цьому своєрідному оточенні і почався наш побут у Львові, причому ми старанно зберігали весь його стиль, за винятком «відставки» за етажерку «Сталіна рідного», якого вигляд дуже вже ображав наше відчуття естетики. Ми були з головою в роботі, переважно у місті, переважно на Академічній, переважно сходини і засідання.

Одним словом, ми готувалися.

Весь мій час проходив в товаристві Олени. Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом... Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, але й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї краватки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою. — Ви мусите мати вигляд! На вас дивляться! Дивіться, як виглядають ваші чоботи! Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста, і що нелегко було на цей час роздобути.

«Це було десь двадцять третього року, — пригадую, казала вона, — як ми з мамою пробиралися з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ... Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців. І це не був лише кордон, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована намові Пушкіна і враз, перейшовши кордон, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Європі», але й в абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... Мегаломанійна атмосфера, у якій, одначе, відбувалися «умопомра-чальні» процеси у вигляді контроверсійної і контрапун-ктуальної культури.

Але повернімося до дійсності! Говорімо про Євгенію Ґранде, як казав Бальзак. Говорім про себе. Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну... Ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.

І от, коли я опинилася в такому ультра-франц-йозеф-ському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєб-ради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть Господарською академією, де викладають «на мові», і де на стінах висять портрети Петлюри. І, знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості.

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балу у залах Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку напузяку», «собачій язик»... «Мордопис-ня»... Всі зтого реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати з цього раділи, а брати оголосили мене «ревінди-кованою». А вже раз ставши на цю дорогу, я не залишалася на півдорозі. Я йшла далі і далі... Зустрілася з писаннями Донцова, пізнала Липу, Маланюка, Мосен-дза. Ми заговорили про призначення України мовою Шевченка, і тепер я повертаюся до мого Києва. І чи ж не є цей довгий шлях моєї Одіссеї нашим довгим шляхом взагалі, і чи не варто нам бути учасниками такого переродження, замість второваного, казенного, накинутого і неприродного стану, в якому Петербург чи Петроград, чи Ленінград хоче бачити грандіозну проблему, якою є штучний зліпок мов і рас, що є Радянським Союзом. Уявімо собі на хвилинку тупого, впертого ігноран-та — російського шовініста у ролі, скажемо, розумного стратега, замість безглуздого стратегема. Уявімо собі, які шалені можливості мали вони в минулому. З якими аспіраціями культури, якими можливостями господарства. Коли б замість політики «собачої мови» та обрали політику розуму, гідності, як своєї, так і всіх біля себе. Тож Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи, які не сполучаються. Насилувана правда, зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато, по-злому — нічого. Тут не поможе НКВД. Для тупих, для дурних, для хворих — так. Але не для мене, не для вас... О, змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити, не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!»

Найударнішою справою була справа нашого виступу на терені Спілки українських письменників, що нам не ладилося, бо нам сказали, що над спілкою, так само, як і скрізь, дуже виразно помічався контроль наших політичних противників, які мали претензії особливо до Олени, бо вона свого часу належала до них, а після під впливом Ольжича їх залишила, що на ті часи вважалося не більш і не менш як «зрада»...

Заходи Ольжича у цьому напрямі виразно гамувалися невідомими нам чинниками, а коли ми з Оленою пішли з особистою візитою до голови спілки Миколи Голубця, нас там дуже холодно зустріли. Нашу пропозицію виступу прийняли ухильно, байдуже. Голубець весь час говорив лише зі мною, до Олени сидів боком і ні разу до неї не заговорив, що її виразно шокувало, і вона ледве стримувалася, щоб не вибухнути на місці, а коли ми вийшли, вона не могла спокійно говорити. Я цитував її ж слова:

— Але це нечуване! Де він виховувався?

— Так. Нечуване. Але це дійсність. І до неї мусимо бути готові. Може бути ще гірше. Може, вам одного разу заборонять взагалі писати, як це не раз практикується у нашому просторі.

Одначе це пояснення Олені небагато казало.

Але гіркоту цього візиту нам винагородив інший візит, на цей раз на горі св. Юра у великого митрополита Шептицького. Ми збиралися вже давно зробити такий візит. Одного недільного ранку, 20 липня, ми взяли візника і поїхали. Митрополит граф Андрей Шептицький на своєму свято-юрському троні зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давали йому багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою «Волинь», пригадав Олениного батька, питав, де він тепер, що робить, і сказав, що такі люди будуть потрібні тепер тут, питав, де ми зупинилися, що робимо і що думаємо робити далі. Як на свій високий вік, як на всі труднощі, ним пережиті, особливо за останні роки, він виглядав дуже добре, мав чистий, звучний голос, добру пам’ять і ясну, просту, логічну мову.

Ми сердечно попрощалися з цією великою людиною, а вийшовши з палати, не могли наговоритися про ці відвідини. На тлі нашого хворого клімату війни, на тлі подразнених амбіцій це був шматочок нормального, щирого, здорового життя, що освіжив наше почуття і підкріпив нас вірою.

Медовий місяць «визволеного» Львова, з його тризубами, печатками, прапорами, здається, кінчався, дні починали бути тривожними і навіть загрозливими. Казали зняти прапори і тризуби, а з тим виникли небезпідставні чутки, що наша чудова Галичина і на цей раз мала б бути приділена не до свого основного пня, хоч би й у вигляді такого окультичного «райхскомісаріату», а залишиться далі у ролі провінції так званого Генерального Губернаторства, і що невдовзі на колишньому габзбурзько-романівському кордоні має воскреснути відома архаїчна лінія, яка ще раз поділить нас на дві партикулярні галузі і стане меридіаном схід-захід навіки-вічні, як вислів сили і злорадства переможця.

Для мене особисто це поставала ще одна, засадничо третя, нелегальна межа, яка перетинала мені путь до Києва, якої я не мав права переступити, але яку переступити хочу і мушу.

Ширились вірогідні чутки, що станеться це вже в найкоротшому часі, і що нам з заходу нелегко буде з цим упоратися, бо німці, мовляв, прийшли до переконання, що Україна «мейд ін Москав» так прекрасно спре-парована і знечулена на кожне поневолення, так ідеально знейтралізована національно, що це якраз відповідає і їх власній політиці, а тому впускати туди наш націоналізм західного, динамічно-безкомпромісового типу не є в їхньому інтересі.

Так думали німці, але не так думали ми. Ми мусимо там бути будь-що-будь, і то негайно. По свіжих слідах війни. Ще перед Києвом! На Волинь! До Рівного! Житомира! Щоб чужа адміністрація нас там уже застала.

І саме з приводу цього на нашому многолюдному мешканні, на вулиці Тарнавського, з четверга на п’ятницю, 31 липня на 1 серпня, відбувається цілонічна хвилююча нарада нашої культурницької групи. До Львова прибули Сеник і Сціборський, виявилися якісь можливості локомоції, і ми маємо вирушити в дорогу. І то вже завтра.

Олег Ольжич поквапно ділить нашу групу на дві частини: Рогач, Штуль, Коваль, я і ще кілька, яких уже не пригадую, мали б уже завтра о шостій годині рано від’їхати, а друга група з Оленою мала б зостатися у Львові аж до виклику.

Але з цим поділом рішуче і остаточно не погоджується Олена. Як? Вона лишиться тут? «Сама»? У той час, коли «там»... Іт. д., іт. д. О, ні! Ніколи! Її бурхлива, вибухова вдача виходить з берегів, її невелика кімната повна шуму, вона веде завзятющі бої і переговори зо всіма членами групи, доводить, що це цілковитий нонсенс, мобілізує опінію всієї нашої армії, вимагає справедливості. Ольжичеві дістається першому, і то найбільше. Як він сміє лишати її тут в той час, коли там... Що значить війна? Які мають бути вигоди? Як тут можна ділитися на жінок і чоловіків? Ні і ні! Вона з цим не згодна, вона з цим не погодиться!

Основні причини її протесту були мені досконало відомі, то ж ми ще на Сяні домовились і присягнулися дійти до Києва разом, а тут враз отаке. Але я прекрасно розумів Ольжича. Це вже не Захід, а таки справжній Схід, і не запілля фронту, а самий фронт. І там можна сподіватися поважних ускладнень і не менше поважних небезпек. І наражати на таке Олену, як це Ольжич мені виразно заявив, він ніяк не хотів би. А тому, коли ця буря зчинилася, я, не дивлячись на свої зобов’язання, якогось виразного становища зайняти не мав морального права. Не міг підтримувати Олену, дарма що вона від мене цього вимагала. Я тримався збоку, нейтрально, мовби безучасно.

У Рівному я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції. Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга. Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчерво-нілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби не бачилися вічність і зустрілися на іншій планеті.

Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера — кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.

Розуміється, нашим гостям було одразу запропоновано і місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення в нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.

Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач із Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб «порозмовляти», Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати...

Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається. Їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри.

Ми говорили й говорили, весь час контра, часто верталися до того самого і не могли розійтися... Ані зійтися... І я знаю, що її не переконав, але разом з цим у чомусь переконав. Вона більше любила деяких своїх друзів, ніж мене, але разом з тим більше любила бути зі мною, ніж з іншими. Бо, крім доктринерства, у неї був сильно розвинутий інстинкт порядності і чистоти. І практичності. І коли б я сам не уникав її, як часто затяжкої, ми були б з нею нерозлучними, вічно сварливими друзями. Атак ми були друзями, лише розлучними. Я любив її як цікаву людину, яких у нас так мало, але я не вважав, що з нею можна робити діло на довшу відстань.

І ще одна справа мене турбувала: я боявся за неї на цьому терені. Особливо, коли вона буде в Києві. З її прямолінійною вдачею вона туди абсолютно не підходила.

У суботу, 20 вересня, наша газета подала алярмуючу вістку, перейняту з неофіційного повідомлення львівської радіостанції, що взято Київ і Полтаву.

І так наближалася наша заповітна мрія — Київ. Щойно він опинився по цьому боці зачарованої межі, як всі наші серця і обличчя автоматично повернулися в його бік. Туди вже пішли перші наші стежі на чолі з Ольжи-чем, там уже почалася певна акція, і нам не було легко втриматися, щоб не бути учасником такої незвичайної події. Ми знали, що німці ледве чи дадуть нам більше шансів, ніж росіяни, і що в майбутньому ми будемо мати багато з ними клопотів, але на це не звертали уваги. Ми там бути мусимо і зробити все, що можемо. Від цього нема відклику.

Як і чим туди дістатися? Проблема Тантала. Не менше, ніж Олена, рветься до Києва Таня, яка ще в травні залишила там рідних, дитину і не знає, що там з ними сталося. Але і тут ця сама тантальська справа.

Їхні очі, розуміється, вперто звернені на мене, їм здається, що нема таких труднощів, яких би я не міг подолати. Я їм дуже вдячний за таке довір’я, але разом дуже нещасливий, що не можу його виправдати. Як також я не дуже за них певний. Маємо звідти дуже тривожні вісті. Місто підміноване, стероризоване, голодне, без постачання, без опалу, без світла. Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа підміновані, залізничний двірець вигорів, інтелігенція вивезена, уряди не функціонують, харчові запаси спалені, від світла до світла суворі поліційні години, по вулицях в темноті бродять зграї радянських агентів.

Я не переконаний, чи це відповідне місце для Олени з її ідилічною уявою про Київ. Вона готувалася до нього, як наречена до шлюбу, стільки шилося, перешивалося, примірялося, і все не для Києва. І от вона побачить його у такій макабричній подобі. Це вже не Варшава, не Краків і навіть не Львів. Тут треба ступати обережно, як по тонкому льоду, і мене це поважно турбує. Знаю, що завзята Олена не розуміє слова обережність, воно для неї не створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними, але такі аргументи тепер ніякі аргументи, і годі їх повторювати.

Життя вимагає свого, Київ на досяг руки, і немає сили, яка б нас стримала. Олена знов, як бувало у Львові, повна до мене претензій... Наші розмови натягнуті, вона оминає моє мешкання... Я намагаюся їй помогти, шукаю можливостей, але їх немає.

Нарешті довідуюся, що вони самі організують від’їзд нелегально, у суботу, 18 жовтня. Хлопці з організації знаходять якийсь транспорт, розуміється, якесь військове авто за кілька пляшок горілки... І в неділю мають від’їхати.

Це був сірий, холодний ранок (осінь прийшла тоді завчасно) і для мене моторошний. Відходять найдорожчі мені люди без прощання. Таня залишила на моєму письмовому столі лишень ці кілька слів з вірша Олени:

Олена не залишила нічого.

Рано я мусів бути в редакції, а в полудень на прийнятті Жіночої служби Україні. Там і там багато людей, на прийнятті велика гостина, тости, голосні розмови, але мій настрій препоганий. Не витримав до кінця імпрези і під загальний шум непомітно зник. Іду додому, щоб побути сам з собою, послухати музику, переживати.

Залишені Танею вірші врізались у пам’ять і не дають спокою... «що ж... не плачу... Не сумуй іти, подорожній». І невже це так? І невже ми тільки подорожні, що ось зустрілися на перехресті доріг, побули разом і розійшлися? Скорше, скорше додому... Я вже не йду, а біжу, починає вечоріти, небо завалене хмарами, з заходу дме вітер.

Прибігаю додому і бачу: двері на половині Олени відчинені і звідти чути знайомі голоси. Поривно вбігаю туди і бачу — Олена, Таня, Олег, Віра, Іван Іванович... Кидаємося в обійми, ніби після довгої розлуки.

Вони ще не від’їхали. О, як це гарно, яке радісне від-пруження, які всі щасливі. Ні сліду минулих настроїв. Одразу переходимо на мою половину, кличемо Анну Антонівну, накриваємо на стіл, приходять інші друзі... І вечір, як повна чара. Можливо, найкращий з усіх наших вечорів... Ніхто з нас не думав, що він такий вже ніколи не повториться.

Бо другого ранку, в понеділок двадцятого жовтня, вони все-таки від’їхали.

І так ми — у Києві, це ось сосни Святошино, поміж ними ветхенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика. А я здіймаю капелюх і мовчазно вітаю трамвай разом зі всім іншим, що бачать очі. І я вже не знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася. За цей час наша планета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась Друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій... І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в’їхати до цього древнього града моїх предків.

Перша ніч у Києві. Холодна, темна, заборонена. Брест-Литовською дорогою гудуть машини. Що це за така епоха? Може, це вертаються готи, гуни, монголи? Добраніч. Нема відповіді.

І враз потрапляємо в саму гущу киян. Кілька просторих кімнат, густо заставлених столиками і заповнених людьми. Переважно урядовці... Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками ними пережитого. Люди, які перейшли смугу радянського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довголітнього ув’язнення.

Іван Петрович знайомив нас на всі боки, саме наше походження («западнікі») багатьох інтригувало. Ми зовнішньо відрізнялися і було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали.

А також тут чекали на нас наші друзі з минулого, а між ними також Олена Теліга.

Ми розсталися з нею десять днів тому в Рівному досить холодно, але наша зустріч в Києві була дуже гаряча. Ми тиснулись в обіймах, ніби не бачились вічність, а це значило згадку про наш перехід Сяну, де ми божилися, що до Києва прийдемо разом. Дослівно так не сталося, хоча наше гасло «зустрітися в Києві» було здійснене.

Посипались запити. Завжди була елегантна, свіжа, плекана, вона тут чимало з того стратила, але настрій мала той самий. Живий, бадьорий, визивний. Бракувало їй тут рівненської кухні. З харчами тут не гаразд, адо того безліч небезпек. Німецьке ґестапо, радянське енкаведе, терористи такі, терористи інші. Українські активісти під обстрілом тих, других і третіх, а тому будь на сторожі.

Але наших західних троянців вже тут чимало. Оль-жич, Рогач, Штуль, Ірлявський, Олійник, Чемерин-ський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради, вже пущена в рух і засідає вона в приміщенні Академії Наук. Ольжич виглядав тоді досить непоказно, до його скромної манери поведінки додалась ще й втома. Був худий, недбало голений, не конче дбало одягнений. Говорив притишено короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди, мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого під числом 15. Націй же вулиці, під числом 10, мешкання 3, жив Рогач, а кілька будинків далі, під числом 7, мешкання 56, жила Олена Теліга.

Того дня ми з Танею обідали в їдальні «Українського слова» в товаристві Рогача та нашої чарівної Олени Теліги, яка чекала на нас внизу в почекальні, одягнута у знаний мені сірий, з темними смужками костюм, у якому вона переходила «наш» Сян. Трохи змарніла, але незмінно жива й бадьора. — І що це, Уласе, не бачу вас цілими днями? Його там розхапують, а ми тут сидимо, дивись і мовчи. Ходім! Там вже чекає Рогач.

Опісля ми сиділи за одним столом всі разом, як це бувало у нас в Рівному, лишень на столі не було так само, як у Рівному. Обіди тут були скромні, але добре, щоб були хоч такі. Велика внизу їдальня була переповнена працівниками видавництва і це було чи не найбільшим їхнім досягненням, маючи на увазі харчові умови Києва. Олена могла при цьому казати: — Не так, як в Рівному, але... І Можна видержати. Одначе... Рівне. Хто може це забути. Завжди про це згадуємо.

— Дякую, — відповідав я з ноткою докору.

— Но, но, но! Згадуємо Рівне не тільки з-за цього... Це ж ціла епопея. Як не кажіть... Такий дивний шлях... І та Сян-річка. Пригадуєте «наш» Львів? Ту вулицю Тар-навського... А що робить наша мамка Ганна Антонівна? Таких курчат, як вона готувала, — пошукати.

— Згадує вас і чекає в гості, — відповідав я.

— І ми приїдемо! Таню! На Різдво! На ялинку! Пришліть тільки транспорт.

Олена була в настрою, сміялися, згадували. А коли скінчився обід — попрощалися з Рогачем і ми разом зОленою відійшли. Була можлива погода, появилося сонце. Випадково нам трапився візник, якого ми негайно окупували і поїхали здовж Володимирівською ген аж до університету. Там висіли, пройшлися побіля університету, перейшли до скверу Шевченка, там під його пам’ятником згадували «наш перехід Сяну», щоб дійти ось сюди, Олена задекламувала свого вірша «Поворот», у якому до найменших деталей було передбачено цю нашу дорогу багато років наперед... Згадували наших друзів, а між ними пригадали Чирського... — А! Чирський. Скажіть! Де Чирський! О, той Чирський!

Я пояснив, що він тепер у своєму Кам’янці, куди він дійшов з останніх своїх сил. — Пригадуєте його вірш? Про Кам’янець? Він читав нам... в Кракові, — казала Олена.

Вона захоплено оповідала Тані про «наш» Краків, про Чирського, про його захоплення театром... — Його мрією було дійти до Кам’янця і там «зложити заїжджені кості». І він дійшов. Дослівно через смерть... З такими людьми ми переможемо... З такою вірою і такою любов’ю. Дивіться на той пам’ятник! Чи не казав він колись: «Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, — і ці думи зо мною сховають!» Те саме! То ж отут колись стояв пам’ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!.. А що ви тепер пишете? — несподівано звернулась вона до мене.

— Нічого особливого. Статті, — відповів я.

— А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити... Німці збурити... Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили... А він поставав, як Сфінкс з попелу... І буде вічно.

Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже ли-чило. Її голос міг вриватися, інколи на півслові, але її мова була сильна і логічна.

Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Згадували Маланюка, якого Олена любила передражнювати... «Але ж ви знаєте... Медку. Привезіть медку».

Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бессарабки.

Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь — наш Фіат.

І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так: «Але... Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі — Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки».

Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах передобідніх, ґестапівці зробили засідку в приміщенні Спілки Українських Письменників при вулиці Трьохсвятительській, 23 (по-радянському, здається, Героїв революції), де відбувались клубові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До ґестапо на вулиці Короленка було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка. Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах, і хто її знав, міг в це вірити. Її бажанням було: «Щоб Бог послав мені гарячу смерть... Не зимне умирання». Її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко. «Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки», — писала вона в останньому листі.

Ця вістка нас тяжко вдарила. В редакції пригнічення. Ми всі так добре тих людей знали. Хоча ніхто з нас не допускав, що ця драма скінчиться такою трагедією. Перед тим було заарештовано редакцію «Українського слова» — Івана Рогача, Ореста Чемеринського, О. Олійника, Яковенка. Нам сказали, що вони живуть, і що їх мають вивезти до райху. Ми були переконані, що це саме може статися і з Телігами, якщо їх не випустять на волю взагалі.

Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було те, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.

Головне, щоб не відійти безслідно. І тут імпонувала скорше «гаряча смерть... Не зимне умирання», як цього хотіла Олена. І це не було гусарство, надумане геройство, театральний жест. Це було бажання нашої зневаженої природи. Ми — люди! З нами не сміють інші так поводитись. Ми будемо змагатися і змагатися твердо. Скрізь, де тільки прийдеться. Вдома і не вдома. Тут у містах, і там в селах. На вулицях наших, на наших полях, по наших лісах. Зброєю заліза і зброєю слова.

Улас Самчук. Так, як бачило око і відчувала душа. Зі споминів і вражень 1941-1943. Київ, 1998 і Улас Самчук. Побачимось у Києві. «Сучасник». Ульм, 1948, ч. 1, січень-березень. Уривки.

Михайло Ситник. Кров на квітах

1941 рік. Іще гуркотіли гармати десь там на лівому березі Дніпра і сіро-зелена солдатня комашнею копошилась на пристані: розвішували на лозах сушити шкарпетки, чистили зуби, роздягнені до пояса обливались водою. Пискливо скавчала губна гармошка немудру солдатську пісеньку «Лілі Марлєн» і п’яне герготання відлунювалось між цементованими брилами пристані. А на пригорку стояла юрба найсміливіших Киян: спекулянти, п’яниці і урки, які перші повилазили з нір, коли диміли ще будівлі Подолу, вцілені бомбами і гарматами.

Шумів гнівно Дніпро-Славутич, бив хвилями об камінний беріг, мовби хотів заглушити заразом і тріумф окупантів, і радість київської голоти.

Шумів гнівно Дніпро, сердячись на свою безсилість — новітні гуни черпали шоломом прозору дніпрову воду і жадібно пили, як нектар...

Софійська площа... Богдан, щасливі усмішки киян і чортів вітер... Незабутній вітер! Це ж він тоді шелестів жовто-блакитними крилами рідного прапора на бані пресвятої Софії. Сіявся дрібен дощ — і сльози радості були непомітні.

Ви чуєте, ви бачите, кияни — он він, наш жовто-синій стяг — на своєму місці, у рідній столиці.

І йшли люди, мов на прощу, ішли до Софії з прикиїв-ських сіл і вчорашні колгоспники, і недобиті «куркулі», з наддніпрянських містечок розхристані «пролетарі» з кашкетами набакир; шкутильгали в лахміттях старці, пхались спекулянти в заялозених фартухах. Різні люди — різні думки, та одне захоплення і подив. Всі хотять побачити своїми очима те чудо предивне — отой близький і далекий жовто-синій стяг, що так гордо має у високості. Хто ж його туди повісив так високо? Невже це сон? Сивий дідок у латаній свитці скидає шапку і хреститься:

— Людоньки, та це ж такий флаг, який я бачив при Петлюрі. Радуйтесь, людоньки, Петлюра до нас прийшов!

Какой чудак дєд, вєдь Петлюру убілі, — єхидно скалить зуби якийсь невиразний тип з цапиною борідкою, — скарєй всєго прієдіт Вінніченко.

Натовп прищулився біля будки для афіш. На старих, вицвілих від часу афішах були наліплені прокламації: «Слава Самостійній і Незалежній Україні!», «Україна для Українців!» і т. д. Юрба жадібно ковтала ці для кого вперше, а для кого не вперше чуті рідні слова. А по завулках вештались ті, кого кололи в серце ті запальні гасла; скалили зуби, ворушились, як змії під чоботом збудженого мужика.

А над усе шумів той прапор жовто-синій, шумів сумно, як осіннє листя на каштанах, як весняна радість у серці киян.

Вулиця Бульваро-кудрявська, № 24. Приміщення колишньої редакції «Комуніста». Гудуть ротації, цокають лінотипи. Відгонить клеєм, фарбами і бензином. Нова скромна вивіска на цьому будинку якось незвично бентежить очі, — кого радує, а кого й злобить: Редакція часопису «УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО».

Біля дверей на головному вході позіхає заспаний швейцар — той самий сивий дідок, що сидів тут і тоді, рік тому, коли висіла тут інша вивіска. Правда, дещо змінився дідок-швейцар. Тепер нанім якийсь допотопний з золотими ґудзиками і еполетами мундир (і де він тільки такого видер?), і тепер той дідок розмовляє не на «общепонятному», як тоді, а по-українському, хоч трохи кумедно в нього це виходить:

— Пожалуста, пан, вам куди?

— До головного редактора пана Рогача, — відповідаю, залишаючи в нього свій «Ausweiss»[2], якого він, обкрутивши на всі боки, довго тримає «догори ногами» перед очима, нарешті кладе під скло на столі.

По довгому коридору редакції вештаються ті самі люди, що й рік тому: прибиральниці, чергові, листоноші і бухгалтери — мої старі знайомі.

— Добридень, — вітаюся до них.

— Слава Україні, — підкреслено відповідають на мій привіт. І в їхньому голосі я вчував нотку докору. А в їхніх очах я бачу сердиті вогники і питання: «Чому він так здоровкається, отой комсомолець, чи це йому при Совєтах? Треба буде попередити пана редактора. Треба буде...»

«Попереджуйте, попереджуйте, — думаю собі, — будьте пильними і обережними, бо ж в цьому приміщенні вештаються не лише друзі, а й недруги. Але що це й вас так змінило, отих колись забрюханих і виснажених „тьотів“ і „дядів“, адже рік тому ви відповідали на моє привітання своїм одноманітним „здрастє“? А тепер?.. Ага, от на стіні оголошення: „Тут говоримо по ук-раїнськи.“ Ні, ні, мабуть самого цього оголошення було б замало, щоб так швидко перевернути душу „совєтського гражданіна“. Ні, тут є щось більше. То не наказ, то — воля душі і серця, які ще болять від кайдан».

В кабінеті головного редактора часопису «Українське Слово» урочисто і затишно. Зі стіни над столом до болю рідно усміхався отаман Симон Петлюра, як живий. Поруч портрет Євгена Коновальця і Андрія Мельника. Під ними в українському орнаменті гуцульської різьби тризуб. Ліворуч карта України і план Києва.

А ось і він, усміхнений, до всіх щирий і привітний, рухливий і разом спокійний редактор Іван Рогач — палкий революціонер і прекрасна людина. А біля нього незабутні друзі, редактори Олег Штуль, Ф. Гаєвич, О. Лащенко, П. Олійник і інші іменні і безіменні товариші, що в грозову хуртовину першими відважились ступити в підпалений ворогами рідний Київ. Так, це вони, що своїми руками виносили з полум’я палаючих бібліотек і музеїв національні цінності, які один кат безжалісно і жорстоко лишив на поталу інших. Рвались міни. Горів Хрещатик. Стікала кров по бруку — своя і чужа — і розмішувала глину задимлених руїн. Тоді ми познайомились і назавжди подружили. Так просто — подали один одному руки і, поглянувши в очі, міцно їх стиснули. Не було часу на церемонії. Мене найбільше здивувало те, що ні сам редактор Рогач, ні хто інший з них не вимагали ані заповнювати анкети, ні подавати біографії і адреси, до чого так звик, живучи в совєтсько-му «раю». І якось зразу було незручно. Набивався із цим сам, чим до сліз їх смішив.

— Ми добре знаємо біографію підрадянської молоді, — відповідає на те мені редактор Рогач, — і цього з нас цілком досить. Ми хочемо, щоб наші когорти, що день збільшувались і то саме за рахунок української молоді, тих колишніх комсомольців, які звикли, як ви кажете, заповнювати анкети. Віримо вам на слово, враховуємо в першу чергу умови, в яких чверть віку знаходилася ця молодь, а потім вже свідомі чи несвідомі помилки, за які нікого не маємо на меті карати.

Після такого щирого зізнання прояснювалась совість, як день після дощу, і ставало так легко на душі. Була тяга до праці, до своєї національної праці. І вчорашні комсомольці радісно давали присягу і ставали під жовто-синій прапор, щоб боротися на два фронти.

О 8 годині ранку, як завжди, я прийшов на працю в редакцію. А коли відчинив двері загальної канцелярії, через яку мені треба було пройти до свого робочого місця, — то аж жахнувся: кімната була вщерть переповнена якимись різного віку людьми, що сиділи, стояли і ходили, деякі мовчки, а інші розмовляли між собою.

— Що то за люди? — питаю пошепки свою друкарку, ледве проштовхуючись через товпу незнайомих.

— А то ж письменники, — відповідає вона, — на вас чекають ось уже другу годину.

— Як другу, адже рівно восьма година? — дивуюсь я.

— А вони спочатку чекали в коридорі, так сказав мені швейцар, а як відкрили канцелярію, то й сипнули оце сюди.

І я почав прийом гостей. Дуже добре пригадую собі, першим зайшов до мене сухий дідок, так літ під 65, з плетеною валізкою в руці. Він був одягнений в довге, аж до землі якесь кумедне пальто з рудим коміром та з великими ґудзиками по обох боках. На одному з тих ґудзиків гойдалось пенсне. Його шия була закутана, не то марлею, не то вузькою косинкою яскраво червоного кольору, на ногах кумедні краги в... галошах.

Футурист, — майнула думка. Та раптом мене аж кольнуло:

Здравіє желаєм, гасподін редактор, — по-котячому пропищав і сунув мені сучкувату руку, яка була чогось мокра, — ізволю представіца — я поет і пісатель Іван Тєрєщенко-Велоснєжнік. Да-с, на ваше об’явленіє явіл-са. Но впредь, как пріступіть к чтєнію моїх собствєнних стішок я должен вам прізнаться, что на малороссейском наречії мне тяжеловато разгаваривать. Ви уж ізвінітє, ведь я воспітался в староє время. Но ви можете говоріть і по-малороссейскому, я всьо пойму, ведь я тоже, как відітє с первой часті моєй фамілії — малоросс. Вторую часть я видумал для стішков. А єще вам прізнаюся, что у меня бронхіт, понос і геморой. Двє последніє болєзні пріцепілісь ко мне ішо прі совєтах, когда я работал в заготпух-трестє старшим бухгалтером.

Мабуть, ще довго він отак сипав би горохом в стіну, та я піднявся із стільця:

Чого ж ви сюди прийшли, гаспадін поет? — кинув я йому питання, роблячи глумливий наголос на два останні слова. Кинув йому це питання як коту кістку, на яку він жадібно по-котячому накинувся.

— Как пачему? — аж підскочив від здивування, — прастітє, ви же самі пісалі в газетє. Вот в чемоданє я пріньос стішкі, — і він розкинув свою загадкову ношу і витяг звідти товсту, заяложену жиром бухгалтерську книгу. Розкрив — і я помітив, що її пожовклі від часу сторінки дрібно списані вздовж і впоперек.

— Вот я вам і всьо прочітаю. Вот, например стішок «Днєпр — расейская рєка»...

— Яка там в чорта «расейская»! — не витерпів я і знову піднявся.

— Нет, ви паслушайтє, — не помічаючи мого обурення, пищав цей старий чудак.

— Ідіот, — майнула наступна думка. А він, ставши в «поетичну» позу, пошкрібуючи пальцями бороду, почав:

Мені тоді стало нудно, тому я не пригадую кінець цього «стішка», як не пригадую того, в який спосіб позбувся я цього червоного дідка. А він був не останній такий. Заходили ще і ще «больниє наголову», — як висловився про них наш швейцар. Називаючи себе поетами, «пісатє-лямі», драматургами і т. п. Починали із своєї біографії і закінчували (вже там, за моїми дверима) словами: «Нема правди на світі — і ті не печатали, і ці не хотять печатати». Як виявилось, — це все були «мученики», яких совєти примушували працювати на таких негідних для них, «пісатєлєй», посадах, як-от завідуючий лазні, кельнер в ресторані, перукар, бухгалтер іт. д. Слава Богу, ті прокляті часи минули. Та чого ж це й ці такі байдужі до їхніх писань? Та й про Україну там є...

Цих громадян я вислухував трохи ввічливіше, ніж першого. І від душі радив їм не цуратись свого фаху, який в нашій державі їм, хтозна як, ще згодиться. Але вони й слухати не хотіли. Виходили обурені, але вперті. А хтось з них шептав своєму колезі по нещастю, що я більшовик, коли я не хочу про Україну слухати.

Правда, поза цими «поетами»-бухгалтерами приходили до мене два інші. То були такі собі пересічні письменники, колись члени Спілки радянських письменників, що мали за собою вже пару виданих збірок. Вони подали мені статті для «Літературного додатку», статті національного характеру. То були спогади про Косинку, Влизька, які ми і вмістили в газеті. Підписались вони під ними лише ініціалами, та й то, здається, не своїми. А тепер ці два товариші, що тоді на своїх грудях носили жовто-сині стрічки, знаходяться у Києві. І вже читав я в «Радянській Україні» їхні, вже знову інші статті, якими вони «викорчовують» «націоналістично-буржуазні» впливи навіть в таких популярних письменників, як Рильський і Яновський. Хоч це й так, все ж не хочу поки що згадувати їхніх прізвищ, — все-таки шкода — вони ж так тремтять за свою шкуру, за своє животіння. Може колись, дасть Бог, стрінемось там, у Києві, під жовто-синім прапором, тоді будемо відвертіші...

Ще врізався в мою пам’ять «твір» одного, здається, поета-перукаря:

Коли я показав цей «твір» Рогачу, він сказав на те:

Хоч у мене вже й так боліла голова від того кумедного прийому «письменників» із заготпухтресту, алея ще мусив понюхати, як пахне димок у редакційній грубці, димок, що йшов від щойно спалених їхніх «творів».

Наше знайомство було незвичайне і я його повік не забуду. А було це так. Я повертався з Совбазу, куди ходив купити собі махорки. Коли підходив до редакції, то крізь грати залізної загорожі помітив п. Рогача, який розмовляв біля клумби з якоюсь середнього росту, в темному вбранні жінкою чи дівчиною. Я, сповільнивши хід, привітався. Відповіли обоє. «Хіба й вона мене знає, що вітається?» — наївно подумав я і уважно приглянувся до неї. Ні, такої пані з такою химерною зачіскою і вогняними очима я не знаю. Ні, це, мабуть...»

— Що ви так пильно приглядаєтесь, — несподівано обірвала волосинку моєї думки ця незнайома. — Ходіть до нас, — усміхалась так тепло, ніби справді давно знайома.

Я скочив зі східців через поручні і зніяковів: «Коли я позбудуся цих дикунських звичок? Плигаю, як парубок».

Вона, ніби, не помітила оту мою ніяковість і знову усміхнулася, подаючи руку.

— Олена Теліга називаюсь. Мені про вас вже колега Рогач розповідав.

Я не знав, що мені робити з її такою маленькою ручкою, — чи стиснути міцно, чи тільки легко доторкнутись. Адже — це ж та прекрасна поетка, полум’яна революціонерка, про яку мені недавно розповідав мій друг Іван Ірлявський. І мені чомусь пригадалась Аглая. Ні, ця не така, ця ніжніша, ця жіночніша. А зрештою ж я Аглаї не бачив.

Та вона не давала моїм думкам оговтатись — сипала одні питання за другими. А тут ще й п. Рогач раптово залишив нас самих — його покликав телефон. При ньому було якось сміливіше.

— До вас, друже, тисячу питань, — щебетала вона, — але не всі відразу. Маємо досить часу. А зараз, може, скажете мені, чи любите ви квіти? Мабуть ні, бо чому ж тоді так байдуже їх топчете, ці бідні хризантеми.

Я тільки тоді помітив, що справді стою на краю клумби, притоптавши в землю бідні квіти.

— Одначе вони вже примерзли, — якось по-дурному відповів я і відчув, що почервонів, як рак.

— «Примерзли», «примерзли», ви самі примерзли, — сказала з ніжним докором і так усміхнулася, що я й не відчув того докору.

Дивні почуття виникали в мене, коли я розмовляв з цією незвичайною жінкою, — то почував себе вільно, ніби знав уже її давно, то ніяковів і чогось боявся. Останні почуття появлялися в мене, мабуть, від того, що я тривожився, щоб бува якимсь способом не виявити перед нею свою «азіатську» натуру. А вона, коли розмовляла, дивилася прямо в очі своїми великими карими очима, які так весняно сміялись і, здавалось, просвічували все єство. Здавалось, що нічого від неї приховати не можна, все до крапельки побачить тими очима.

Вона розпитувала мене про колишнє підсовєтське літературне життя. Як і де, в яких умовах жили українські письменники в Києві. Хто, на мою думку, з них «наш». На її думку, найкращі з поетів на «цьому боці» — це Рильський і Бажан. З прозаїків — Яновський. Шкода, що вони не залишились. Найбільше її цікавило життя підсовєтської молоді. Раділа, коли я розповідав їй, що в наших селах на Придніпров’ї навіть при совєтах селяни зустрічали свої свята, особливо такі, як Різдво і Великдень. Колядувала зі звіздою дітвора, щедрувала, а на Водохреща рубали з льоду хреста на річці. На Великдень христосувалися і святили паски і т. д. Цікавилась колядками і піснями, які співали в наших селах. Дещо «на ходу» записувала в своєму блокноті.

Ще її цікавили Плужник, Фальківський, Влизько, Косинка й інші закатовані наші письменники. Але, як виявилось, про них вона знала набагато більше від мене і я не міг щось їй додати.

Отак, розмовляючи, ми непомітно простояли біля тієї клумби добрих пару годин і я вже збирався йти в приміщення редакції, та раптом перед нами сталась така «подія», яку я не можу обминути в своїх спогадах. На каштані, під яким ми стояли, враз захиталися віти і почувся пташиний крик. Ми підняли голови і побачили, як троє чималих чорних птиць, схожих на круків, або на шпаків, несамовито кидались на маленьку пташку, клювали її з усіх боків, аж пір’я летіло. І що дивно — маленька пташка не тікала, а боронилась. Вони метались з гілки на гілку, падали на землю, крутились в сухому листі і знову злітали на каштан. Маленька пташка, оточена з усіх сторін, не встигала відбиватися, а боронилась тільки тим, що була меткіша, і ніби краще за них знала дерево. Так, що ті три птиці часто в сліпій люті кидались одна на одну і клювали самі себе. Нарешті, вибравши момент, всі троє кинулись на маленьку пташку і так однією купою, всі чотири, впали на клумбу...

Пані Теліга кинулась до них. Три птиці, обскубані і запорошені, шугнули врозтіч, а одна, менша, закривавлена і мертва лежала горілиць на білих хризантемах. Краплинки густої крові, ніби горіли на білих пелюстках хризантем. Я поглянув на пані Телігу. Вона стояла бліда і гнівна. Відвернулась, та я помітив в її очах несамовиті вогники, що палали гнівом і печаллю. Таце було лише в одній миті, бо вже знову вона тепло усміхалась:

— Боротьба нерівна і кривава. Так воно і в житті... Квіти і кров. Дисгармонія. Квіти цвітуть і кров цвіте також, тільки квіти одцвітають, а кров дає плід...

Я не знаходив відповіді. Ми пішли мовчки в редакцію.

Я передавав редакційну теку «Літературного додатку» пані Телізі. Було вирішено випускати вже окремо від «Українського Слова» літературний журнал, якому пані Теліга дала назву — «Літаври». Така назва всім нам редакційним працівникам була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував — така свіжа і, головне, бойова — відповідала духові наших революційних буднів і свят.

— Нехай гримлять наші «Літаври», щоб аж світ почув, — казав хтось із нас з невимовною радістю.

Пані Теліга уважно перечитувала кожний матеріал, деякий позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені:

— Прошу цей мотлох кинути до коша, — сказала мені, — це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталіну так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю — «Серце німецького вояка». Це написала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а допомогти зась. Хай береже в своєму альбомі. «Літаври» — тільки для українського серця. Чи знаєте ви цю пані?

— Так, навіть дуже добре, — відповів я, — колись працював разом з нею в цьому самому приміщенні. І ще й тепер пам’ятаю подібну до цієї своїм характером її новелу, що звалась «Колосом взолочена» і була вміщена в журналі «Радянська Література». Різниця тільки та, що тією новелою вона взолочувала тих, яких тепер дуже боїться, а цією взолочує серця німецьких жовнірів, яких, мабуть, не боїться.

— Справді бідна жінка, — сказала на те пані Телі-га, — так дешево розпродує свої почуття. Але не будьте таким суворим, можливо, людина тільки помиляється. Пригадайте собі, мабуть же, і ви помилялись. Прийде час — схаменеться, можливо.

— Можливо, — повторив я.

— Але, на всякий випадок, ми повісили великий закон на дверях наших «Літаврів», щоб туди не пролізли люди з надто мінливим почуттям, а головне — наші вороги.

...Ішли дні за днями, дні творчі і невсипущі, тривожні і бойові. Побідно гриміли «Літаври» в голубій Столиці і відбивались дзвінкою луною об береги рідного Славути. І тим відлунням сягали далеко-далеко на схід і на захід, у всі закутини нашого великого краю.

На сторінках «Літаврів» друкувались найкращі зразки націоналістичної літератури. Колишній підсовєтський читач мав нагоду без страху і остереження ознайомитись з творами «буржуазно-націоналістичних», як казали більшовики, письменників — Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, Ю. Липи, з прекрасними поезіями головної редакторки цього журналу— Олени Теліги. Міг познайомитись і з іншими більш чи менш визначними письменниками і діячами, яких попередній кат своєю чорною рукою затуляв від народу, і яких теперішній, німецький, кат боїться, як огню і не пускає в Київ.

Крім них пані Теліга, може, ще з більшою охотою вміщувала в «Літаврах» твори колишніх підсовєтських поетів і письменників (залишилося декілька з молодшого покоління), які поступово вилазили з нор і припадали до твердої праці, як до живущого джерела.

Зі сторінок «Літаврів» той же читач, старший віком, — міг пригадати собі невмирущі твори закатованих і загнаних в могилу Є. Плужника, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Влизька, Д. Фальківського і багато інших, а молодший — мав нагоду вперше добре ознайомитись з нею.

Побідно гриміли «Літаври», аж поки кривавий німецький окупант не перелякався того грому бойового. Перелякався і насторожився. А недруги лихі — різні фольксдойчі, совєтські агенти, а часом і наші таки землячки, підлабузнюючись (хоч останніх було і небагато), нашіптували тому катові ненависному про те, що в шумі гучних «Літаврів» на найвищій ноті звучить ненависть до всіх поневолювачів і окупантів жовто-синьої Еллади й несеться полум’яний заклик на боротьбу за самостійну, соборну і незалежну Українську державу.

Наїжились люті вороги. Кривавий німецький хижак — орел — розіп’яв свої пазурі і причаївся під дверима непокірних «Літаврів».

Був, здається, грудень. У всякому разі — зима із снігом і палючим морозом. Олена Теліга конче сьогодні захотіла піти до Дніпра, хоч там уже була не раз. Вона розповідала, що в перший же день свого приїзду в Київ, прямо зі станції пішла туди, на Дніпро.

— Він мене вже давно кликав до себе, батько-Славу-тич, і ось я приїхала до нього, — казала вона тоді комусь із своїх друзів.

Був полудень. Ми йшли вулицями Подолу — Теліга, Ірлявський і я. На тротуарах було слизько і Теліга спиралася об руку Ірлявського. Я йшов поруч останнього і все спотикався на прековзких каменюках своїми кованими чобітьми.

— А ви сунете, як ведмідь, переходьте на цей бік, — звернулась до мене Теліга, — чи не знаєте, що дама мусить йти всередині? Ех ви, парубійко провінційний!

Ці її слова, від яких я тоді мінився на виду, ще й досі в моїх ушах дзвенять ніжним незабутнім докором моїй вайлуватій «провінційності», яка, здається, ще й тепер плутається в моїм житті і в моїй творчості.

Ми розмовляли про це, про те: про зміст наступного числа «Літаврів», про дрова чи про вугілля, яких тепер годі було дістати, щоб в кімнаті не замерзло чорнило, про те, як дістати хоч би з пуд картоплі, про сьогоднішні театральні новини. І тоді я примітив, як схудла за ці пару місяців пані Теліга. А ті рум’янці, що запеклись на її щоках, не могли це заперечити, бо ж надворі палючий вітер і мороз.

Ми підійшли до засніженої пристані. Дніпро ще не замерз. Лише при березі гойдались на хвилях щербаті плити льоду, кипіли в пробоях, як шматки розпеченого олива. Хрипіли баржі і великі човни, які мабуть ще влітку, скріплені залізними линвами, що ось іскрились інеєм. Трохи далі від них гойдався обгорілий, з побитими вікнами невеличкий пасажирський пароплав, на борту якого був напис: «Калінін». А під цим написом хтось незграбно дописав смолою: «Цап проклятий».

— Чому саме цап? — спитав Ірлявський.

— Тому, мабуть, що цей кремлівський дід має козлячу борідку, — відповів я і згадав, колись у Києві був цілий процес над одним художником, якого портрет Калініна був вміщений в стінному календарі. Хтось із відданих партії Леніна-Сталіна громадян підмітив, що як той малюнок перевернути «догори ногами», то з Калініна виходить козел.

Коли мені вдалось переконати пані Телігу, що це не вигадка, а факт, і що аналогічних випадків було чимало у всіх родах совєтського мистецтва, — то вона довго з того сміялась і щось записувала в своєму блокноті.

Походивши з годину над Дніпром, ми піднялись на Володимирську гірку і довго стояли біля пам’ятника. Олена Теліга, немов пила своїми очима прозорість Славутича, який при заході сонця ворушився, мов живий між мертвими берегами.

Ми всі в чотирьох — разом з Володимиром Великим, — мабуть, з одним чуттям дивились на Дніпрову даль. Звідти нам добре «було видно, було чути, як реве ревучий...» І, можливо, з одним чуттям билося тоді троє сердець, однаково жаліючи, що не б’ється четверте — серце Володимира Великого.

На цім мої спогади про цю велику жінку, про цю прекрасну поетку вриваються, бо вкінці грудня я виїхав з Києва у своє рідне містечко, щоб після Різдва поїхати до Праги. Мене тоді вабив «закордон», як і кожного молодика, що, крім совєтського «раю», нічого іншого не бачив. Крім цього, я до болю хотів побачити Олеся, з яким, ніби, давно вже був знайомий. Мабуть, це останнє було більшою причиною, яка тягла мене в чужий край. А коли ще раніше, в 1941, в Житомирі, познайомився з Ольжичем, то вже думав, що буду там, в Празі бажаним гостем.

— Розповім дорогому Олесеві, — думав я тоді, — як і чим живе наш Золотоверхий, переповім йому про діла його славного сина, який там, у Києві, запалює молоді серця до подвигу і слави.

Хоч тоді й не вдалась мені ця поїздка за кордон, але в Київ із деяких причин я вже не вертався, аж до 1943 року, про що буде мова далі.

Прощався з Телігою, Рогачем і зі всіма друзями в редакції, як з рідними. Невимовно щеміло серце, хоч і не думав, що це буде з ними останнє прощання.

Була кутя, Святий Вечір напередодні Різдва Христового. У наше вікно уже заглядала вечірня зірка, благословляючи на святу вечерю. Моя матуся по-святковому одягнута, ставила на стіл полумисок пісного борщу, рибу, кутю в макітрі. Батько поправляв на покуті діду-ха, біля якого стояв великий горщик з узваром. Раптом хтось постукав «по-панському» в двері. Боже мій, яка радість — це мій друг Іван Ірлявський! Коли ступив в мою хату, війнуло знайомим холодом київської зими. Ніби на своїх плечах вніс в мою хату шматочок Києва, саме того, де ще гриміли «Літаври» і всміхалися полум’яні очі новітньої Аглаї, де в сутінках жахливої дійсності писалась історія для грядущих поколінь.

Я познайомив його з батьками і посадив за стіл. Атакуючи його питаннями, припрошував до борщу:

— Це той, справжній український? — відбиваючись від моїх питань, питав Іван.

— Так, це український, тільки пісний, сьогодні ж кутя, — відповів я, — тільки ти не забивай баки, розповідай, що там в редакції. Як Рогач, Теліга? Що нового?..

— Чекай, чекай, не все відразу, — так за Святою Вечерею він розповів мені про трагедію «Літаврів» — німецький хижак наклав на них свою чорну лапу. Заборонили. В редакції тривога. Прибув новий цензор, далеко гірший від попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта і нерівна. Хто зна, як буде далі. «Пісню про Петлюру» поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців. Рогач каже, що як далі так буде, то доведеться іти в підпілля глибоке і продовжувати там діло ще рішучіше. ЗаОльжичем слідкують, і він тепер ночує на іншій квартирі. Коник з хлопцями в Харкові, де кишать малороси. Але звідти вістки ліпші, — там працювати легше, бо там військове положення і туди ще не понаїжджали всякі тупі і недолугі гауляйтери. О. М. і О. Лащенко на півлегальному положенні. Спілка письменників продовжує працювати на Трьохсвятительській вулиці. Олена Теліга не береже себе...

І ще, і ще... Одні вістки печальніші других. Ми їли кутю. Гірка була вона, наша кутя, хоча не бракувало в ній меду.

Іван Ірлявський гостював у мене понад два тижні, протягом яких декілька разів «заскакував» у Київ, привозячи звідти мені новини. Ці два тижні пройшли незабутньо: слухали щедрівок, ходили до знайомих засівати на Новий Рік, а на Водохреща ходили з процесією на річку, до льодового хреста святити воду.

За цей час Іван встиг познайомитись з усією передовою свідомою молоддю в нашому містечку, серед яких було багато колишніх комсомольців. Він організував «Просвіту», на відкритті якої виголосив промову і читав свої поезії.

Незчулися, як і минули Святки. Іван повернувся до Києва. Хоч і розумів я, що зустрічатися будемо (зрештою, Київ недалеко), але на душі було невимовно сумно і тривожно.

— Тримайся, друже, — сказав мені на прощання вже у вагоні, — приїзди до нас у Київ.

— Прощай, ні, до побачення, мій побратиме, — відповів я, — приїжджай до нас. Привіт Олені Телізі, Рогачу, Ольжичу, привіт другу Лащенку і всім бойовим друзям на нашому фронті.

Потяг рушив. Падав сніг, як печаль, на вагони, на землю, на моє чоло.

Як жаль, що відпустив його тоді від себе... Я ж не знав, я ж не думав, що Іван поїде від мене, що Ірляв-ський поїде від нас... назавжди.

1942 рік. Весна. У Києві цвітуть каштани і осипається бузок. У парках і скверах плачуть солов’ї. Плачуть люди у Києві. Озвірілий німецький окупант полює за людьми. На руїнах Хрещатика гнуться шибениці. Кров і сльози, зітхання і прокльони. Надія, мов підстрелений птах, корчиться в агонії, але не закриває очі...

— Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста.

— Де Олена Теліга та Іван Рогач? — питав я, увійшовши в приміщення редакції «Українського Слова», чи то пак «Нового Українського Слова». Чому на вивісці нема тризуба і нема портрета Петлюри в редакційному коридорі? Чому? Чому? Чому?

— Мовчи, — шепче мені мій друг Петро К., — ніби не бачиш? Хіба не знаєш?

— Так, бачу, знаю і чую. Он, там, в тій кімнаті, де працював світлий Рогач, тепер стукоче друкарська машина наступну плюгаву статтю про «мрійників-націо-налістів, які прийшли з Заходу баламутити вірний німецькому визволителю народ». Переможно всміхається малорос. На порозі тієї кімнати ще не висохла кров, а на стінах ще не запали пилом ті місця, на яких висіли портрети наших вождів.

«Нове Українське Слово» — німецький часопис українською мовою... Хто ж дозволив вам, більші і менші негідники, вплести в назву вашої ганчірки оте слово — «українське».

Погляньте йому тісно, тому не вашому слову між тими двома вашими словами. Погляньте, на ньому також виступає кров.

В одному з чисел (здається, в першому) тієї брудної газети була вміщена немудра і пуста карикатура: дерев’яний козак — Мамай, поклавши під себе ноги, перекидає в руках дерев’яні кульки. «То мрійники-націона-лісти граються жовто-синьою романтикою», — приблизно такого змісту була під нею підтекстовка. І щасливі автори цього нещасного «анекдоту» заливалися сміхом. Вони сміялися тоді, коли увесь Київ плакав і скреготав зубами.

Від того часу, як забрали Рогача, все змінилося в редакції. Від швейцара до самих редакторів включно всі розмовляли на «общепонятном». Зубами позгризали із стін летючки з написом: «В Україні — по-українськи!» Почала виходити російська газета. Тьотя Н. К. нарешті скинула машкару і почувала себе, як вдома. Її друкували, її поважали і розуміли, не так, як тоді при Рогачеві...

— Тікаймо звідси, — повторював мій друг Петро К., — тут пахне кров’ю. Тут зрада, ганьба і прокляття.

Невеличкий гурт вовків в овечій шкурі на «малорус-ком наречії» і «на руском язикє» задають вовчий тон в унісон Нової Європи — скрегоче зубами Київ і кличе на помсту.

— Геть звідси, туди, надвір, де цвітуть каштани, мов ті свічки на похороні, туди, де плачуть відверто лише солов’ї — на братні могили героїв.

Любі, незабутні, рідні, Олено Теліго, Іване Ірлявський і всі друзі, полум’яні революціонери, що там на бойовому посту в трагічному Києві! Де ж Ваші могили? Ми прийдемо туди тепер — вночі, щоб не бачив кат, ми прийдемо туди колись — вдень, щоб побачив увесь край. Ми сплетемо нев’янучий вінок із своїх сердець і покладемо на Вашу могилу. Будуть на тій могилі цвісти білі квіти жалю, посаджені нами. А на тих квітах білих буде вічно горіти Ваша свята кров. Кров на квітах. Засліпить вона очі нашим ворогам, що, переможені, впадуть на коліна, благаючи пощади. Виросте вона, та Ваша благородна кров, у вічну легенду, яку наші покоління повторюватимуть, як молитву.

Ми ще не знаємо, де Ваші могили, але в нашій пам’яті уже стверджуються пророчі слова безсмертної Олени Теліги:

Так, сотні, тисячі, мільйони іменних і безіменних героїв під жовто-синім стягом ітимуть і йтимуть по Ваших слідах, щоб на своїй Соборній Україні засвітити довгождане сонце, ім’я якому Держава.

«Самостійна Україна». Вінніпеґ-Чикаґо, 1948. ч. 1-2.

Зоя Плітас. Із юних стріч

Був серпень 1922 року — Подєбради на Чехословач-чині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подєбради. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України, й де центральною постаттю була Україна — гарна висока молодиця, що спиралась із серпом у руці на великий сніп жита (Галя Мельник), спереду розміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга— українську інтелігенцію. Мене залучено до інтелігентської групи, а юна Лєночка була вбрана, як молода селянська дівчина.

Виїхавши від будинку «Сокола», де наші вози формувались, ми проїхали головними вулицями Подєб-рад, що були наповнені святково прибраною юрбою. Ми минули славний Подєбрадський замок й, переїхавши міст через Лабу, по широкій, висадженій липами й каштанами дорозі дістались до просторого парку, т. зв. «Обори», де відбулося святкування. Там ми щойно могли познайомитись між собою та поділитись враженнями від успіху нашої маніфестації. Від того часу почались наші зустрічі, що довели вкінці до міцної дружби.

Живучи в Подєбрадах, ми обі студіювали в Празі, й нам приходилось доїздити на виклади. Правда, наші дні не все збігались разом, бо вона була записана в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, а я студіювала медицину. Та дуже часто ми зустрічались у поїзді, бо їхав нас завжди більший або менший гурт студентів. Лєночка звичайно була центром уваги.

Її дзвінкий, веселий сміх, радісні вогники в темних очах та дотепи, що яскравими бризками сипалися з її уст, сповняли радістю кожного з нас. Тому згадую ці переїзди особливо вдячно. Вони давали нам завжди багато охоти до скучного празького дня, а ввечері радісне відпруження.

Згодом прийшлось мені зустрічати Лєну при спільних студентських виступах чи святах. Її струнка постать була у вічному русі, мов у танку, що його так дуже любила. Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити всіх і вся для наміченого діла. У 1924 р. зимою, коли «Видавництво Української Молоді» влаштовувало концерт у Студентському домі в Празі під керівництвом Євгена Вирового, Лєночка завзято допомагала організувати цей вечір, який пройшов дуже успішно, як із боку мистецького, так і матеріального. Найбільшою нагородою для Лєночки за її віддану працю на користь видавництва (за виручені гроші ми видали тоді збірку віршів Галі Мазуренко, а пізніше твори й інших молодих авторів) було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи.

Скоро вже завважила я: в Лєночки живе зацікавлення справами літератури. Я прислухалась часто до її дискусій із молодими поетами і літераторами, коли вона відважно й твердо обороняла свої погляди. Це були — Леонід Мосендз, Микола Загривний, Євген Маланюк, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька, Микола Чирський. Та свої вірші вона читала охоче тільки друзям.

А скільки задоволення приносили їй літературні суди, які не раз влаштовувано в Подєбрадах. Особливо яскраво пригадую суд над «Маленькою господинею великого будинку» Джека Лондона, коли Лєна впродовж кількох тижнів переживала настрої осіб цього сильного з психологічного боку твору, який глибоко вразив її душу.

Я вже згадувала, яку радість і силу життя випромінювала постать Лєни. Знаю, який благодатний вплив мала Лєна на свого приятеля бл. п. Василя Куриленка, якого гнітила лиха легенева хвороба. Так само багато радості додала Лєна й Василевій дружині, коли вона в останні роки свого життя перебувала кілька місяців у Подєбрадах. Це — молода українська поетка Срібної Землі Маруся Тимканич.

Її любили теж і діти, яких вона сама дуже любила й уміла до них підходити. Пригадую такий випадок: одного разу під час нашої подорожі на станції Лиса увійшов до нашого переділу чоловік із 4-літнім хлопчиком. І вже за 10-15 хвилин Лєночка так заприятелювала з хлопчиком, що коли ми доїхали до Праги, дитина не хотіла розлучатися з нею. І батько цілком поважно пропонував Лєні взяти хлопчика за свого, бо він якраз розлучався зі своєю дружиною. Та Лєна занадто серйозно ставилась до свого молодого подружжя й питання прийняти чужу дитину за власну рішуче відкинула.

Ще зостався мені живо в пам’яті один виступ Лєноч-ки вже разом із чоловіком у танковій школі Василя Авраменка в Подєбрадах. Вона танцювала незрівнянно народні танки і була, як звичайно, осередком школи. Оцей спільний козачок молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути.

Часто розказувала Лєночка епізоди з минулого. Вона дуже гостро переживала всі зміни свого власного й зовнішнього життя. Особливо радо говорила про Київ. Її батько, Іван Опанасович Шовгенів, почав під час Першої світової війни викладати в київському Політехнічному інституті. Тому її спомини про цей час в’язались із розкішним інститутським парком, де вони жили. Вона любила описувати ті місця, і я дивувалася завжди її пам’яті, яка так живо передає кожну подробицю. Згадувала вона також про родину Юрія Клена, з якою вони були заприязнені. Лєночка була дружкою на їхньому весіллі й про те не раз із приємністю розказувала.

Скоро пробігли наші студентські роки. У 1928 р. від’їхали батьки Лєни до Варшави, а через рік померла від лейкемії її мати, надзвичайно мила, культурна й тихої вдачі жінка. Все це сколихнуло душевну рівновагу Лєни. Саме тоді чоловік її Михайло закінчив лісовий відділ при УГА та дістав диплом лісового інженера. Тоді вони тепло розпрощались із своїми друзями й перенеслись до Варшави, щоб бути ближче до свого самітнього батька. Як сьогодні пригадую собі їхній від’їзд у червні 1930 р. На Вільсоновому двірці стояв гурток друзів, а Лєна підтримувала бадьору розмову. Ще кілька хвилин і з вікна вагону виднілась тільки її струнка, вихилена постать...

Я не подумала тоді, що бачу її востаннє... Ще довгі роки тягнулось наше листування, що дало мені стільки цікавих і радісних вражень. Навіть спільно обговорювали деякі літературні теми чи твори. Пригадую собі одну з тем, яку подала мені Лєна для роздумування і спільного написання. Вона радила опрацювати типи жінок, що мають суто жіночу вдачу, жіночу вдачу з домішкою чоловічих ознак і жіночу вдачу з переважно чоловічими ознаками. На жаль, не змогла я зберегти жодного листа, як також і недруковані її вірші, що пропали в дорозі з Чехії за кордон. У 1941 р. я втратила з нею зв’язок, відколи Лєна переїхала працювати до Львова, а потім до Києва.

Лютий 1952.

«Наше життя». Філадельфія, 1952, ч. 2, лютий.

Святослав Гординський. Зустріч з Оленою Телігою

І от в Кракові пощастило мені познайомитися з Оленою Телігою, куди вона прибула наприкінці 1939 р. з Варшави. Познайомив нас мистець Василь Дядинюк, що знав її та її чоловіка ще раніше. Було це в якійсь кав’ярні, де багато таких як я, пересиджували за книжками цілими днями, бо це були єдині місця, де можна було загрітися в ту люту зиму. Проте незабаром літературно-мистецький світ перебрався до «Полтави», ново-закладеної української цукерні неподалеко від табору. До неї треба було сходити від вулиці сходами, наче до сутерен. Я розмалював її в стилі нашої кераміки — ляпастими квітами на охрі та зелені, і вона набрала досить затишного і рідного вигляду. Сюди часто заглядали наші мистці: Е. Козак, покійна скульпторка Наталя Мілян, скульптор Н. К., Василь Дядинюк з дружиною, також маляркою, місцеві мистці Ірина Шухевич, А. Касараб, А. Наконечний, М. Черешньовський і інші. А тому, що колишні наші краківські студенти мали тут своє Товариство «Зарево», то ми й перейняли цю назву для своєї мистецької організації, що мала об’єднати всі види мистецтва.

Олену Телігу знав я дуже добре з її друкованих поезій. Такими речами, як «Вечірня пісня» і присвячений Л. Мосендзові «Лист», вона стала в моїх очах — в цьому я не мав сумніву — побіч Лесі Українки. Було щось, що їх близько одну з одною єднало, якийсь поетичний тембр, інтонація — ці, чи не найважливіші в поезії елементи; при всій тій спільності, її — Теліги, голос був зовсім власний, щирий і непідкуплений. Може, вперше в українській поезії те, що ми звемо жіночим комплексом («евіґ вайбліхес») знайшло собі в її віршах такий сильний і ще в нас нечуваний вираз. В Лесі Українки цей комплекс був недоростом, у Н. Холодної переростом, а в О. Теліги він став уповні гармонійним компонентом чистої поезії, можна б сказати словами Хвильового — силою певних фройдівських біологічних умов. На це склалося і її зразкове родове (щоб не сказати расове) походження з відомої інтелігентської родини Шовгені-вих, здоров’я, виховання й особиста культура, добрий подружній добір — з кубанцем, інженером Михайлом Телігою; все це були компоненти, що зумовили її такий саме здоровий погляд на життя і її внутрішнє до нього ставлення, які й відбилися в її поезії.

В неї було якесь велике відчуття жіночої величності, якоїсь емансипації, що вселюдно формувала свій власний духовний світ. Цей комплекс ставав у її поезії елементом драматичного напруження, конфліктом, що інтригує увагу й почуття. Все те, в результаті, дало своєрідну постать української поезії, що «підвладна власним, не чужим законам». В її поезії навіть досить рідкі моменти чоловічого характеру, що в кого іншого могли б вражати, як позування, виходили якось природно і щиро. В неї не було, власне, розриву між життям і творчістю.

Особисто вона мала незаперечну чарівність, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елегантність справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують. Це своєрідне загальножіноче правило.

«Література-наука-мистецтво-культура-розвага: Додаток до часопису „Свобода“». Джерзі-Ситі, 1952, ч. 1, 2 березня.

Марія Бачинська-Донцова. Олена Теліга такою, якою я її знала

Мені припало говорити про варшавський період життя Олени Теліги тому, що я її близько пізнала і найтіснішими зв’язками приязні пов’язалася з нею саме в цьому періоді — я назву своє коротке слово: «Олена Теліга такою, якою я її знала».

Ніхто з тих, хто знав цю жінку, не зможуть її забути. Вистачить прочитати котрийсь з її віршів, або виняти навмання з пожовклого конверта будь-який з її листів — і ось, — як жива перед вами стає її струнка жіноча постать. Усміхається її миле обличчя і ваблять до розмови її живі, інтелігентні очі, які можуть бути то поважними, то часом такими смішливими.

А головне — ви ніби знову чуєте її голос, слухаєте, як вона вам декламує свої, щойно написані вірші. Як оповідає вам про свої літературні задуми або обговорює твори наших спільних приятелів — молодих наших письменників. Як оповідає про свою ранню юність, про голодні роки, прожиті в підсовєтському Києві вже після виїзду батька з урядом УНР на чужину.

Я побачила вперше Олену Телігу саме тоді, коли вона разом з матір’ю і братом Сергієм була в Тарнові, їдучи до батька до Чехії. І в моїй уяві вона на ціле життя залишилася такою ж стрункою, молоденькою дівчинкою, якою я її побачила тоді.

Під час нашого спільного перебування в Чехії ми зустрічалися рідко. Наше справжнє знайомство почалося і переросло в приязнь вже у Варшаві. Варшавський український осередок пережив два періоди поселення: перший в часі, коли українська вояцька молодь, вирвавшись з польських таборів — кинулася здобувати собі нову зброю для дальшої боротьби з ворогом, а саме — освіту. Через Варшаву тоді потяглися сотні напівголодних молодих людей, які в різні способи забезпечувалися найконечнішими документами і їхали, — головно до Чехії, — на студії. Всі вони звичайно переходили через Українську Студентську Громаду, яка вже тоді не була чимсь новим на цьому терені. Бо ж ще перед Першою світовою війною у Варшаві вже існувала Українська Студентська Громада, з якої вийшло багато наших заслужених політичних, громадських і наукових діячів.

Другий період, — це наплив українців до Варшави в кінці 1928 року, коли до Варшави почали з’їздитися молоді люди, які закінчили свої студії за кордоном і хотіли нострифікувати свої дипломи, а також ті нові українські інженери, що їх почала готувати Українська господарська академія в Подєбрадах.

Влаштуватися на працю за фахом в Чехії могли лише одиниці. Отож і почав їх улаштовувати на працю в Польщі Український Центральний Комітет у Варшаві, що був центральною установою для опіки над емігрантами з Великої України.

Тоді приїхало до Варшави й панство Теліги: Олена і Михайло. Туди їх манило також і родинне почуття. Там вже працював батько Олени — професор Шовгенів.

Перші часи Олена оберталася в колі її небагатьох знайомих. Тоді ще мало хто знав про те, що вона пише поезії, і тому її ще не було серед нас тоді, коли у Варшаві вже гуртувалися дехто з наших письменників, серед яких найяскравішими постатями були Євген Маланюк і Юрій Липа. До всього — Михайло Теліга мав працю, яка вимагала перебування десь на селі, куди він мусів виїздити на півроку, а часом залишатися поза Варшавою і цілу зиму. Працю він мав тяжку і малоплатну. Перший рік їм допомагав батько, але пізніше, коли він оженився вдруге — та допомога урвалася. Олені довелося братися також до роботи. На зиму вона не могла залишатися на селі, бо там серед болот вона постійно хворіла. А нарізно жити було задорого. Тому вона влаштувалася на першу ж роботу, на якій могла потрохи підробляти, працюючи моделькою в крамниці з одягом.

Це був час, коли Олена стала членкинею Української секції студентства. Вона учащала туди на доповіді, вечірки до часу, аж стала до нього ставитися із застереженням, що привело до виходу з нього.

Восени 1931 року я довідалася, що Олена Теліга знаходиться у Варшаві. Я вже читала її вірші, друковані в «Літературно-Науковому Вістникові». Довідалася також, що вона живе сама і що вона хворіє. Я поїхала за вказаною адресою, але знайшла її усміхнену і вже на ногах, хоч ще не цілком здорову.

Я звикла, що наші емігранти звичайно жили дуже скромно, але кімната, в якій я знайшла Олену Телігу — була більш ніж скромна. Вона була дуже скупо і примітивно умебльована, ще й з кутком, відгородженим під «кухню», де — відразу ж зашумів гостинний «примус». Її вірш «чоловікові» опоетизовує і ті умови життя:

З цього часу Олена Теліга почала входити в життя української колонії у Варшаві й потроху стала загальною улюбленицею. А коли повернувся з роботи її чоловік — вони обоє стали необхідними на кожній нашій культурній імпрезі.

Олена Теліга була типовою літераторкою. Писати своє, читати чуже, обмінюватися думками і постійне доповнювання своїх знань, самоудосконалювання — було стилем її життя. Я в той час кінчала Варшавський університет, вивчаючи романські літератури. І вже тоді мене дивувало, як Олена Теліга, — не маючи спеціальної освіти в цій ділянці, — могла знати таку силу світової літератури. Нашим улюбленим заняттям було сидіти десь у затишному кутку кав’ярні і під дискретні звуки музики вести безкінечні дискусії про те, що ми прочитали, — а читали ми, — як вона висловлювалися — «прірву»!

Проте, живучи в певній громадській спільноті, не можна було уникнути якоїсь, так званої «корисної праці». Бо, як загально відомо і визнано в українській громаді: літературна праця, — так довго, аж вас не визнають «другим» Шевченком чи Франком, — не вважається за корисну.

Олена Теліга була далекою від політики й тому не належала до жодної партії, навіть до громадської організації. Тому такого роду праці вона не хотіла і не могла вести. Однак, на терені Польщі тоді існував Союз Украї-нок-Емігранток з осередком у Варшаві. Організація скоріше культурно-освітньо-доброчинного характеру, ніж феміністичного. Організація ця займалася вихованням в національному дусі дітей емігрантів, влаштовуючи їх по українських школах Галичини, головно в Перемишлі. Очевидно, теж допомогала біднішим емігрантам. До цієї організації втягнули й мене. Кажу — «втягнули», бо я ніколи не відчувала потреби належати до якоїсь жіночої організації. В цьому — наші погляди, — Олени Теліги і мої, — були тотожні. Вона теж завжди була проти того, щоб жінки творили, — як вона писала в одному з своїх листів, «свій власний світ». Вона писала, що «жінки ніколи самі не зможуть створити цікавого часопису, журналу чи клубу. Лише співпрацюючи з чоловіками жінки можуть розвинутися цілковито». Такими були її погляди на «жіночу справу». Але Союз українок-емігранток уникав дзвінких фраз, а обмежувався певними реальними, щоденними найпотрібніши-ми завданнями.

Тут Олена Теліга знайшла для себе конкретну роботу, яка їй відповідала і рівночасно задовольняла її бажання практично допомагати українській справі на еміграції. Вона почала навчати дітей мистецтву декламації, а також нашим народним танцям. Бралася допомагати влаштовувати дитячі вечірки, концерти, «ялинки». Час летів швидко в зустрічах, за діловими дискусіями, за працею.

Але, як я вже згадувала, — життя панства Теліг двоїлося поміж Варшавою і польською провінцією, де мав працю Михайло Теліга. Звичайно Олена Теліга залишалася у Варшаві, або поверталася туди раніше чоловіка, щоб уникнути тієї багнистої і нездорової місцевості в часі дощів і зимна. Але бувало, що їхнє неблискуче матеріальне становище змушувало їх обох залишатися там довше, ніж вона того хотіла...

Згадуваного року вона несподівано й для себе — зліквідувала всі свої справи у Варшаві, і, навіть не встигнувши відвідати найближчих друзів — мусила виїхати на село. Листом від 22 травня 1932 року вона повідомила мене, що була змушена виїхати на село так рано завдяки «розпачливому фінансовому стану». Взагалі виїзд до того села для Олени Теліги завжди був великою прикрістю. Для неї ж село не було тим, чим воно було для інших, які виїздили з міста, щоб відпочити серед природи. Це не були ані Карпатські гори, ані підваршавські ліси, ані поетична Волинь «Лісової Пісні»... Це було пересічне брудне польське село в глухій і безнадійно нудній польській провінції, куди могли дістатися на меліораційні роботи наші інженери. Місцевість там була вогка і нездорова, і це нищило здоров’я Олени. І вона, і її чоловік постійно там хворіли. Ось що вона писала про те село в листі від 24 липня того ж року:

Не одні лише матеріальні невигоди викликають у Олени Теліги огиду і відразу до такого села. Вона познайомилася теж і з людським матеріалом і, пізнавши ближче польських селян як суспільний клас — відчуває до них нехіть. Вона приходить до висновку, що той «плебс» не шанує і не любить людей іншого середовища, якщо ті люди ставляться до них як до рівних. «Люблять і шанують лише панів, які, щоправда, добре їм платять, добре годують, але які зате теж на них кричать і їм наказують». Це все вона пізнала на власному досвіді. Бо ж Олена Теліга, — незважаючи на огиду до бруду і по-шестей, — намагалася допомагати своїм сусідам-селя-нам. Доглядала їх під час хвороб, подавала їм різні поради і навіть позичала їм гроші, яких вони їй ніколи не повертали... І що ж, — вони вважали її доброю, але дурною. Натомість жінок польських інженерів, які трималися від них подалі — вважали за справжніх пань і шанували їх.

Помимо всього цього, незважаючи на невідрадне оточення, на непогоду і багна, — Олена Теліга все ж не піддавалася розпачеві. Вся її істота, така повна життєвого запалу і творчого ентузіазму, не дозволяла їй надовго зупинятися над сумними і прикрими явищами. Вона дуже хутко вміла повертатися до мажорного настрою. Писала:

Допомагало їй у поборюванні мінору її вроджене почуття гумору. Ось закінчення опису всіх жахів життя «на селі»:

А крім того, туди — в ту глуху провінцію — Олена Те-ліга взяла із собою своє серце поетки, серце сповнене творчого екстазу, бажання вдосконалитися, а також туги за духовим єднанням з друзями-літераторами, просто з друзями.

Відразу вона наладнала постачання книжок до найближчого містечка і читає до запаморочення увесь вільний час. Крім того, дістає поштою з українського світу те, що їй присилають знайомі. Цікавиться усім, що друкується українською мовою. Веде широке листування. З Чехії дістає великі листи від приятельки Зої, Леоніда Мосендза і від Василя Куриленка. Особливо цікавий її зв’язок з Мосендзом. Писала в червні 1932 року:

Поетична творчість Олени Теліги йде своїм шляхом. В листі від 4 червня 1932 р. згадує, що написала «Поворот». А 26 вже пише: «я відіслала недавно Донцову свій вірш «Поворот», а тепер задумала щось, що буде називатися «Відвічне». І нарешті в листі днем пізніше — згадує про те, що «Відвічне» вже написане, але ще має відлежатися. Поза читанням, писанням листів та господарюванням Олена Теліга також цікавиться фотографією, якою захоплювався в часи дозвілля Михайло, й... вправляє в стрілянні. Писала:

Змальовуючи спосіб життя Олени Теліги в літні місяці у глухій провінції польських закутин, не можна не згадати і не підкреслити її особливого дару уміти знаходити розвагу і підтримку для себе навіть у буденних дрібничках такого життя. Може видатися дуже несподіваною її «любов» до куховарства.

Того року Теліги були на селі до кінця жовтня, а повернувшись до Варшави, оселилися по сусідству з нами. Нас тоді розділяла тільки стіна. Так, що ми могли, при бажанні, навіть відвідувати одна одну через наші балкони, поєднані невеличким дашком між ними. Нарешті — ми могли подавати одна одній умовні знаки, вистукуючи їх в стіну. Наші літературні дискусії стали ще частішими і довшими. Цього року я нарешті скінчила університет, а Олена Теліга познайомилася тоді з редактором Донцовим. Це знайомство мало вирішальний вплив на остаточне формування світогляду Олени Теліги. Тепер вона цілком відійшла від групи «Ми», залишаючись вірною лише «Вістникові», хоч вона й була однією з членів-ініціаторів групи «Ми», яка на початках складалася лише з «вістниківців», які в більшості і на думці не мали поривати з «Вістником».

З цього часу вона чимраз більш цікавиться ідеями «партійного націоналізму». Її традиційне «уенерівство», до якого вона признавалася ще кілька місяців перед тим і яке у неї було, так би мовити, «родинним» (батько ж її був міністром Уряду УНР!), — почало поступатися місцем вже для революційних ідей і кличів націоналістичного підпілля. У зв’язку з цим — і поле її діяльності, і партнери дискусій та обмінів думок — у неї, природно, змінилися. Тепер її почала цікавити Українська Студентська Громада, яка саме тоді позбулася корпорації «Запоріжжя», лояльної до екзильного уряду УНР. Тепер вона була цілком під впливом бойових гасел недавно заснованої ОУН. Власне ця бойовість і приваблювала серце Олени Теліги.

Щоб закінчити опис Варшавського періоду життя Олени Теліги, треба згадати ще одну ділянку життя еміграційної спільноти, в яке вона теж вклала багато своєї праці й енерґії.

Український Центральний Комітет у Варшаві на домагання батьків розгортав тоді діяльність, що мала забезпечити дітей емігрантів від денаціоналізації в чужинному середовищі. Планували організувати народну цілоденну українську школу, визнавану польською владою. Для такої школи були потрібні, крім усього іншого, — теж професійні учителі. На початках в тій школі було затруднено трьох учительок, й однією з них була Олена Теліга. Вона мала на те всі дані: вчилася в Українському педагогічному інституті, а крім того, мала вроджене вміння поводитися з дітьми, які її дуже любили, де б вона не з’являлася. Коли вона жила на селі — діти не давали їй спокою: приносили їй щодня китиці квітів, ходили за нею слідом, коли вона йшла на прогулянку. «Ми з Михайлом, — писала вона, — мусили від дітей втікати, щоб не гуляти з десятком ад’ютантів».

Я як Культурно-освітня референтка СУЕ також брала участь в праці для школи. Допомагала збирати гроші, коли Центральний Комітет не мав змоги із своїх фондів покрити найконечніших видатків, допомагала влаштовувати різні імпрези і навіть працею в самій школі, часом заступаючи учителів, які з якихось причин не мали змоги дати свої виклади.

Це були мої останні зустрічі з Оленою Телігою. Вона вже тоді не жила по сусідству з нами і ми зустрічалися чимраз рідше. Нас вже ділила й різниця поглядів: дороги наші пішли нарізно, але світлі спогади про нашу глибоку приязнь залишаться назавжди. І, коли виникає питання — чому саме ця ніжно-філігранна істота, — ця жінка, що все життя була молоденькою, безпорадною дівчинкою, яка завжди потребувала захисту, — чому саме ВОНА відчула в собі стільки сили, щоб стати однією з героїчних постатей нашої визвольної боротьби — мені завжди вистачає витягти чудом збережену в катастрофах війни і переселень — в’язку її листів. В цих листах є відповідь на це питання. Для неї найбільшою чеснотою Людини була погодженість слова і чину. Довгий час вона не припускала думки про те, що творчість поета може бути діяльною, а життя — нікчемним.

«Чи ж могла бути для мене непорядною людина, яка могла творити такі вірші, — писала вона, — мені здавалося, що така людина не може вибрати якийсь кривий шлях», служити ворожій Україні ідеї... Вона не зносила людину, у якої діло розходилося зі словами. З цієї причини вона ненавиділа комедіанта Толстого. Я чую й зараз її голос, що промовляє живим і схвильованим голосом з мертвих сторінок листа: «для мене не зрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї, і рівночасно не служити їм?»

Консеквентно, при першій же нагоді вона стає в ряди своїх товаришів, що їдуть в Україну, і йтиме з ними, через усі перепони, через ріки і доли, долаючи всі труднощі і перемагаючи свою чисто жіночу кволість. Вона пішла, щоб обернути в дійсність свою мрію. Щоб слово стало ЧИНОМ. Може, й не думаючи про те, що диктувала їй її пророча інтуїція це в 1932 році, коли вона створила візію свого «Повороту»:

Ні, вона думала тільки про те, про що вона мені писала в тому ж 1932 році: «Поворот на Україну є для мене найбільшою мрією. Майже метою життя». Минуло десять років і прийшов час здійснити цю мрію. Те, що здавалося неможливим, — раптом заясніло перед нею, як близьке і здійсниме. Візія — «перейдемо убрід бурхливі води» — стала дійсністю і конечністю. Хоч теж дійсністю також стали слова другої половини речення того незабутнього листа:

І хто знає. Може шляхетне серце Олени Теліги розірвалося від болю ще перед тим, як його пронизали ґеста-півські кулі.

Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.

Архів видавницва «Смолоскип». Публікується вперше.

Євген Маланюк. Розповідь про Олену Телігу

Хтось робив спробу створити нову легенду, пов’язану з Лєною. Що вона ніби росіянка, а тому що народилася на Україні, — мала таке велике почуття обов’язку до батьківщини і тому, мовляв, служила їй і т. д. Отже, — тут є неточність, і, я сказав би, — наївність. Напевно якийсь малорос це пустив.

Вона зовсім не народилась на Україні. Вона народилася в Петербурзі, — вірніш, в Санкт-Петербурзі, — значить, в старому Петербурзі, — де її батько був досить високим урядовцем в міністерстві рільництва. Життя її укладалось, очевидно, так, що може б, вона пішла б дорогою Анни Горенко чи Ахматової, може б, якоюсь іншою дорогою, — але все-таки походження і кров — відіграють значно більшу роль, аніж це прийнято думати.

З покійним Професором, якого я мав щастя слухати більшу частину моєї технічної освіти, — я був знайомий. Він був людиною дуже живою і культурною. Дуже цікавився літературою і завжди на ній розумівся. Він був дуже рідким винятком ученого і практикуючого інженера. Стосунково це дуже рідко трапляється в практиці, бо завжди або теорія захопить і людина йде однією лінією, — науковою, або... А це, власне, був виняток із загального правила у тому відношенні, що він був практикуючим інженером, — він, як практикуючий інженер, як інженер-творець, був автором і реалізатором зрошення Туркестану, регуляції на Волзі, на Москві-ріці, — а крім того — був людиною — ще й науковцем, у повному розумінні того слова.

Бувало, роздумували ми ще студентами над питанням: чому у нього таке дивне прізвище — Шовгенів? Я навіть пам’ятаю, що Покійний говорив про якісь осетинсько-кавказькі коріння. Та вже під час окупації, у Львові, довелось мені побачити винятки з архіву, опубліковані, здається, професором Ковальовим, в яких знайшов дуже простору згадку цієї, ніби неясності з походженням. Десь в Актах Лівобережжя часів Гетьманщини на переломі ХVII—ХVIII ст. була судова справа при сотенному суді, на якому виступала, здається, як сторона оскаржуюча, — певно, дуже темпераментна молодиця з прізвищем Шовгениха. Отже, із цього видно, що це був дуже давній рід на Лівобережжі, і, може, там і були колись осетинсько-кавказькі сполучення, але напевно вони, як звичайно на нашій батьківщині, поглинулися «українським морем» і залишилося дуже мало від старого коріння.

Що торкається матері Лєни, то вона була, як вже було сказано, — дочкою священика з Поділля. Так що з приводу того, що людина народилася в Петербурзі — не приходиться робити якісь висновки такого роду, зокрема національні, — не приходиться і, думаю, що ця «легенда» згасне — в початкові.

Правда, Петербурґ, як відомо з історії нашої культури, з нашої літератури, відігравав певну роль: Тарас ходив його вулицями, ще раніш Гоголь... Петербург віддавна був певного роду «азилем» натерені імперії. Він теж давав певну дистанцію: це була чужина, дуже гостра навіть кліматично і під кожним оглядом, — і це творило виразну дистанцію, щоб бачити Батьківщину здалека, в іншій, так би мовити, панорамі.

Хоч Лєна тоді була ще дівчинкою, я все ж таки думаю, що і це могло відіграти певну роль. Бо, думаю, що все-таки якісь властивості характеру, властивості її особистості — вже тоді накреслилися.

Вже перед війною Олена Теліга чітко окреслилася як письменниця і поетка. І ця її властивість, цей елемент, який ми назвемо особистістю — вже тоді займав домінуюче положення в її духовій постаті. Я думаю, що до неї можна застосувати в такій же самій мірі, а може, і в більшій, — ті слова з вірша Олекси Стефановича, які я колись цитував стосовно Ольжича, тобто що він був більшим, ніж сірий і камінний його вірш. Вірші Лєни не були ні «сірі», ані «камінні», — так, як вони були, скажемо, у Ольжича. Але, справді, її постать була більшою, — із цього боку до неї треба підходити, ба це дає найбільший ключ до розуміння її цілісності. Бо, повторюю, що творчість її, її спадок чисто літературний — значно більший, аніж той спадок, який вона дала, вирізьбивши свою постать вже в нашій історії.

Між іншим — цікава ще одна дрібничка, про яку мало хто знає: її хрещеною матір’ю була ніхто інша, як Зінаїда Гіпіус. Це була дружина, приятелька і подруга відомого філософа і белетриста Дмитра Мирошковського (теж прізвище страшно «російське»!). І, очевидно, про жодні впливи не може бути мови. Але якась спільна тональність, коли ви знайомитеся з творчістю Зінаїди Гіпіус, яка була не тільки цікавою поеткою, але й дуже цікавим критиком і мислителем, — то тут якийсь паралелізм існує, дуже дивний, майже містичний, і його пояснити раціонально не можна.

Лєна також мала в собі певні елементи, які були властиві Башкірцевій. Тільки з тією різницею, що у Башкір-цевої все поглиналося жадобою тільки слави як такої. Її внутрішній духовний потенціал розвивався в цьому напрямку.

У Лєни він зовсім інакший. Для неї слава не представляла нічого привабливого і вона її не шукала, — просто не відчувала її приваб і чару. Тому у неї увесь цей духовний потенціал, вся ця величезна наладованість внутрішньою динамікою і психікою — пішов власне у Батьківщину. Тим сильніш і тим більш динамічно, бо цю свою Батьківщину вже фізично вона побачила пізніше, бо вона вже дивилася на неї очима і людини вже дорослої, і вирослої поза Батьківщиною, — що має теж величезне значення, бо часом еміграція, чужина дають зовсім іншу перспективу, творять зовсім іншу панораму.

А крім того, вона дивилася вже крізь призму нашої історії і нашої земної долі як народу. І тому — всю свою, треба сказати, величезну енергію вона вклала у велике почуття до БАТЬКІВЩИНИ.

Думаю, що тим в’яжеться і трагедія, яка довела її до болючої, передчасної смерті. Бо могло статися і так, що сьогодні ми б її зустріли тут. Але сталося інакше...

Ніякими аргументами не можна було її переконати, щоб вона не робила цієї подорожі до Києва, зокрема, признаюся, я її переконував у тому. Я вже не був дуже «зеленим» тоді політично: дещо вже бачив і дещо передумав. Я, особисто, не мав ані крихти, ані ґрама якого-будь оптимізму, який все ж таки був необхідним для такої подорожі, для ПОВОРОТУ на Батьківщину.

Це лише тепер ми бачимо — в ЯКІЙ добі ми живемо. Тоді ще можна було мати якісь ілюзії.., бо на початках 40-х років не можна було уявляти її аж так рельєфно, хоч... все-таки деякі побоювання вже були. Зокрема, мені видавалось, що це просто не раціонально. Я все переконував Лєну:

Нічого не допомогло! Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою. Може, в тому було все — опріч отого страшного почуття... І я пригадую собі, — вона писала досить регулярно, оскільки можна було в тих умовах писати. Перші листи були оптимістичні, але останній лист з Житомира вже мав слова: «Боюся, що Ви мали рацію...»

Після Житомира — вона, безперечно, знала на ЩО вона йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесено її молоде і ще повне творчої сили життя.

В тому її ОСОБИСТІСТЬ. Хотілось би найбільше звернути вашу увагу саме на це. Її особистість — більша за її літературну спадщину, за її формальні речі, які вона створила. Вона, може, навіть менш позначилась на її поезіях, а може, більш на деяких її статтях і есе, — наприклад на дуже сильному і важливому для її світогляду, її наставлення, — есе, яке мало назву: «Партачі життя».

Вона вся, як істота, — була якимсь протестом проти сірості, проти безбарвності і нудоти життя, що його таким роблять партачі не тільки наші, але й світові.

Вона була таким живим протестом проти всього цього. Вона була Людиною, яка прагнула РАДОСТІ, хотіла БАРВИСТОСТІ і ПОВНОТИ — у всім «королівськім значенні цього слова», — радості, недоступної для плебея.

І, думаю, що ця жадоба радості і повноти — ВОНА штовхнула її поцілувати Батьківщину востаннє.

Виступ на вечорі пам’яті Олени Теліги. Нью-Йорк, 1957, 5 березня.

Архів видавництва «Смолоскип». Публікується вперше.

Олег Лащенко. На київських верхах

...Як Олена Теліга сама передбачила, був це «осінній день прозорий», коли з чоловіком Михайлом, її надійною аж до самої смерті опорою, й друзями повернулась до свого раненого міста. «Сонцем — міг їм дійсно здаватись — кожний кущ і камінь у ці хвилини гострі і щасливі». Поверталась через вісімнадцять років після того, як дівчинкою-підлітком, ще мало свідомою національно, втікала з матір’ю та братом на еміграцію.

Повернувшись, принесе із собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.

Прозорими словами висловлює останню ціль своєї і своїх друзів дороги до Києва: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».

Зустріне вже у Києві своїх.

З радісним— «А, нарешті, приїхали!» — відчиняє прибулим двері в помешканні чи скоріше навіть «цитаделі» Культурної Референтури Організації, навул. Ко-роленка, 45, молоденький закарпатський поет Іван Ірлявський, відтепер один з її близьких співробітників. Кілька місяців згодом приймуть вони вінець тієї самої долі.

Зустріч обертається в дружній «бенкет» з виміною перших і тому таких гострих і непомильних спостережень. Відкоркована пляшка вина, що її Теліга зберігала для цієї хвилини ще з Кракова, і тости, які розсипають щастя і оптимізм, за «наш остаточний тріумф»!..

Ще раз звучатимуть такі ж гучні та бадьорі їхні тости на зустрічі нового, 1942 року, в Києві і до того ж в ресторації «Київ», але радість вже буде тут затьмарена, бо на це вимріяне свято не зможуть прибути деякі спільні друзі — почав «діяти» окупант.

Мешкання Культурної Референтури — заставлене параванами, здавна занедбане, з різного походження і віку меблями, та вже із захованою потайки одним з його нових молодих господарів зброєю — перше пристановище Теліги, згодом вони переїдуть на своє власне мешкання, зрештою таке саме голодне, холодне, темне, де температура опускатиметься до зера, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода... Третє й останнє їхнє приміщення — найміцніше з усіх: це каземати ґестапо — одідичені ґестапом від НКВД не тільки правом меча, але й однієї «моралі».

Перед Оленою Телігою розгорнеться в Києві все те, про що мріяла вона роками: «не зимна самота і сірих днів покірний шерег» та «значать все — не сірим, а червоним». Тут дійсно «варто буде жити чи вмирати»!

Можемо пошкодувати, що не проваджено хроніки тих днів — думка про щоденник була навіть виникла в одного з мешканців квартири КР: кожний мав би вписувати у спільну книгу хоч рядок чи два зі свого непро-минального досвіду дня. Та цю думку не здійснено — з мотивів конспіративних і надто сильно полонила жива і неповторна дійсність!..

Тоді, цієї осені 1941 р., зі згарищ і руїн, всупереч волі окупанта починали знову підніматись увінчані національними емблемами вежі ворогом знівеченої і знесвя-ченої столиці. Власними українськими силами прокладаються основи оновленого життя міста.

В постаті Олени Теліги виходить на висоти міста не тільки українська жінка і не тільки поетка, але насамперед член організованих націоналістичних лав. На чолі їх стоїть на цих Київських горах молодий чоловік, духовій чистоті якого — за одним образовим висловом — могли б позаздрити принци блакитної крові: Олег Кандиба-Ольжич.

Включившись в систему Культурної Референтури Організації, Олена Теліга ніби помножує саму себе через координацію своєї праці з працею побратимів свого духу й собою інспірує і помножує їхню працю. Слово зливається тут в єдине ціле з акцією політичною: українська культура вступила налінію фронтову, щоб висловити і ствердити повноцінність українського духу у світі, де попередній окупант нашу музу «запльовував, залузу-вав», а новий — її взагалі не визнає.

Визначена Організацією на голову столичної Спілки письменників і редакторку єдиного в той час на українському материку періодичного літературного видання, Олена Теліга виповнює те призначення до краю.

Якось в дружньому колі висловить сумнів, чи правом їй припала честь провадити столичний орган культури. На запит співрозмовника — хто ж був би відповідніший? — називає без роздуму блискуче ім’я одного публіциста на українському Заході. Та відповідь: «Це право маєте власне ви, пані Олено, а не він, бо ви є тут, а він там», цебто що вона зважилась приїхати, а він не приїхав — вже не заперечує...

І дійсно, Олена Теліга мала внутрішнє право бути редакторкою тижневика літератури і мистецтва «Літав-ри», і головою Спілки письменників не тільки завдяки своєму таланту, але й тому ідейному горінню і тій відвазі, які провели її через «темні води» та проложені ворогом межі до оточеного дротами смерті міста. Весела, з іскристим сміхом молода жінка, що, здавалося, може уся поринути в блискавичному ритмі козачка, — вийшовши на ці кам’янисті київські верхи, вміє бути «тверда й сувора». Як колись заповіла: «...Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги».

Безкомпромісово освітлює цілі, очищеного національною революцією, українського мистецтва. Говорить про його високе завдання «віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації»; про «віднайдення... правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої й незнищимої форми...», щоб в українському мистецтві жила «велика і мужня любов до своєї нації і до всього великого і шляхетного...» Бо це мистецтво має виховати «сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини»!

Здавалось, це самозрозумілі правди, властиві кожному здоровому суспільству; та висловлені новими словами, з безмежною щирістю та запалом в пустошеному стільки років тотальним терором і тотальною неправдою місті — вражали.

Самі заголовки її статей — «Розсипаються мури», «Нарозтіж вікна», «Братерство в народі», «Прапори духа» — вдаряли як гасла. Бож з ідеї націоналізму, що їх Олена Теліга зі своїми друзями несла, для неї не сміло бути «ні одного порожнього слова». «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою».

Підтримує на дусі молодих авторів, навіть, коли б їхні твори були мистецьки невиразні, але виростали б з національних джерел, і навпаки — заперечує вартість творів, яким бракує морального ґрунту й — що найгірше — які хотять приподобатися новому окупантові.

Збирає, організує, інспірує письменників. Хоч серед них так мало було справжніх письменників, переважно ідейно та мистецьки ще зовсім сира молодь, впливаючи словом та ще більше прикладом власної самопосвяти. Точна і ділова як редакторка і як голова Спілки знаходить в собі силу і час зайнятися з метою допомоги письменникам і справами такими далекими від літературної творчості, як господарські. Це та діяльність, яку Ольжич в одній із своїх поезій назвав: «діла і змагання сторукі»!

Сама Олена Теліга, сміючись, часто цитує тепер Оль-жичеве «ніхто бо не знає години, коли і де його справа покличе», ніби так, жартома пригадуючи своїй власній душі про повинність повсякчасно стояти на сторожі.

Навіть, коли множаться зловіщі ознаки кінця, то свідома свого власного покликання, зі свого посту, що був постом експонованих, не хоче зійти. Хоче бути вірною власній правді, що лише прикладом великої цивільної відваги й безкомпромісовості аж до смерті можна вплинути на занепалу душу свого суспільства так, щоб воно переродилось «в націю, варту своїх великих героїв».

На домагання друзів, коли ворог вже починає просто цілитись в неї, залишити Київ — все впирається: «Я добровільно вдруге з Києва не виїду».

Готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лампаду в чорну ніч». За ціну ясних привітів не хоче купувати собі у ворога ні ордена, ні самого життя. Хоч так ніби легко, здавалось, було перейти межу, коридор зі своєї ще не запечатаної редакції до кабінету редактора вже перелицьованого після арешту Івана Рогача «Українського Слова» й притакнути курсу рабства на користь нового «визволителя». Так, як зробив це дехто, з її по крові, але не по духу, земляків.

Із загостренням протиукраїнського німецького терору — виявляється призначення Олени Теліги. Приходить її духовний, хоч і трагічний тріумф.

«Неусистематизований» терор окупаційної військової влади так звана влада цивільна обертає в тотальний. Могло здаватись в той час в Україні, що для німецького окупанта важливіше завдання поборювати — і то якими засобами поборювати! — український націоналізм, ніж більшовизм московський! Верховоди НКВД, що під масками різних «фольксдойче» розгостились в адмініс-траційному окупаційному апараті, знають добре, кого їм треба насамперед нищити: це вже не сальви насліпо, а скеровані на конкретних людей і конкретні установи.

Кількакратно перекочуються через місто хвилі арештів. Одного по одному убивають друзів Олени Теліги й змітаються національні українські організації, почавши з найвищого політичного представництва — Національної Ради. З них ніби легально активно діє ще тільки Спілка письменників з її головою — Оленою Телігою.

Незаслонена від долі і вітрів тієї лютої зими 1941-42 р., стоїть тепер ця тендітна жінка — що нагадала собою одній молоденькій дівчині-киянці «ніжну квітку орхідею» — ніби на самому коні свого трагічного і пораненого міста, як живе втілення неподоланої ідеї.

«Душі зимні і ворожі», що спочатку горнулись до Олени Теліги та її друзів як «знатних іностранців», зорієнтувавшись, що Оленою Телігою керує не чужа сила, а відданість власній батьківщині, відвертаються. Сип-ляться доноси. Зате другі, що за словами Олени Теліги, були колись «менш настирливими приятелями, — оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтримкою». В основному незмінні співробітники з «Літаврів», роблять спробу зруйнувати Спілку ізсередини.

Ім’я Олени Теліги стає відомим усьому Місту.

Як згадує Ніна Драй-Хмара, дружина замученого поета, вона не знала тоді в Києві ані однієї української родини, що не говорила б із захопленням про Олену Те-лігу: Олена Теліга причарувала всіх свідомих українців — киян, здавалась на тлі тієї брутальної дійсності неначе янголом.

Усі боялись за її долю. На кожному кроці чигали небезпека і провокація. Проте численні українські родини не завагались відчинити перед подружжям Теліг двері своїх помешкань, пропонуючи притулок на випадок небезпеки.

Так в нагороду за її вірність родилось те братерство в народі, до якого Олена Теліга та її друзі закликали. Вогнем любові замітались проложені ворогом межі. І слово поетки-націоналістки вростало в душі її земляків, щоб закільчитись в них і рости колосом перемоги.

«Наш Клич». Буенос-Айрес, 1967,15 червня.

Галина Лащенко. Перша зустріч з Оленою Телігою

Наша родина збиралась їхати влітку на два місяці до Чеського Раю, гарної місцевості коло міста Турнова, на півночі Чехії. Але мій батько, професор Українського Празького університету і Подєбрадської Академії, Ростислав Лащенко, ще мав закінчити деякі справи в Академії, і тому вся наша родина тим часом поїхала до Подєбрад на десять днів.

Невеличкий курорт для лікування серцевих недуг — Подєбради — мені дуже сподобався. Я з цікавістю оглядала старовинний замок короля Юрія Подєбрадського над рікою Лабою: в його просторих залах, де відбувалися виклади студентам Академії, містились численні лабораторії і бібліотека. В замку був ресторан «Україна», в якому влаштовувались українські вечірки і бали.

Це була справжня Alma Mater української еміграції!

На другому боці були луки зі свіжою високою травою і масою квітів, довга липова алея над Лабою, така типова для багатьох чеських містечок і курортів. Неподалік розкинувся вогкий і темний парк, званий Обора. А в центрі міста, на головнім майдані стояв пам’ятник королю Юрію Подєбрадському. Він особливо притягав мою увагу, бо нагадував пам’ятник Богдану Хмельницькому у Києві. У міському парку, повному квітів і цікавих рослин, по-мистецьки виплеканих першорядними садів-никами-чехами, грали на зміну духовий і струнний оркестри арії, марші й попурі світових композиторів.

Усюди був рух. Приїжджі пишалися модними туалетами. Курорт Подєбради жив своїм рухливим життям літнього сезону. Вражало те, що на кожному кроці чулась українська мова. В парку, на вулицях, в крамницях, на пляжі — можна було побачити українських студентів, почути українську мову. Це дратувало приїжджих росіян. Журналіст Яблонський написав злісний фейлетон про подєбрадське життя, назвавши український осередок — «осиное гнездо».

Я була в Подєбрадах вперше.

Наша родина жила в Празі, де я з братом Олегом ходила до гімназії, тільки батько їздив щотижня на виклади до Подєбрад.

Цього літа я познайомилась з родиною Шовгенівих і перший раз побачила Олену Шовгенівну, майбутню поетку Олену Телігу, чи як її звали в родині — Лєночку. Вона була студенткою Педагогічного Інституту в Празі і саме в це літо збиралась виходити заміж за студента Подєбрадської Академії — Михайла Телігу. Весілля мало відбутися швидко.

Ректор Академії, професор Іван Шовгенів, мав троє дітей. Двох синів-студентів і наймолодшу, тоді 20-літ-ню, дочку Олену. Вона відразу дуже мені сподобалась. Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як сонячний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча. Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити. Між нами швидко спалахнула приязнь, надзвичайна симпатія. Так раптово це буває лише в дитинстві і в першій молодості. Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово.

Наше молоде товариство складалось з таких осіб: Олена з Михайлом, її нареченим, Оленині брати — Андрій і Сергій, Лесь Гайовський, студент Академії, мій брат Олег і я.

На родині Шовгенівих трагічно відбилась довголітня окупація України Росією. Старший син і Олена були українці, молодший син — Сергій — вважав себе росіянином. Його цілковито покорила російська культура, вірніше, російська література, якої він був добрим знавцем. Мабуть, врізалось у пам’ять життя імперського Петербурга, де жили до революції Шовгеніви. 1917 року вони переїхали до Києва. Сергієві було тоді вже 14 років. А шкода, що ані українське оточення, ані вплив родини не вернули його до українського руху. Ні його щиро-юнацьке захоплення Євгеном Маланюком, на кілька років від нього старшим і тоді вже відомим поетом, ані розмови з іншими відомими українцями, яких він зустрічав в домі свого батька. Вдачею цей негарний талановитий студент дуже нагадував сестру: імпульсивність, вразливість, жвавість, амбітність, вроджене почуття гумору і хист творити вірші, які він підписував першою половиною дівочого прізвища матері Нальянч (Качковська). Вона була білоруського походження, але цілком українізована. Фізичний тип усіх трьох дітей був не український. Олена сама говорила: «В мене не український тип».

Сергій Шовгенів умів смішно оповідати, наподоблю-вати різні звички людей, їхній голос, рухи. Мав талант артиста-коміка, хоч ніколи не грав на сцені. Олена була теж дотепна, хоч такого таланту, як брат, не мала. Коли я згадую їх обох, мені здається, що за їх веселою, життєрадісною вдачею ховалося щось неспокійне, нервове. Олена була дуже чутлива, була горда і нізащо не призналася б, що в її житті щось складається не так, як вона хоче. «Я дуже щаслива», — говорила вона мені.

Андрій мав характер цілком інший. Був меланхолійної вдачі і малотовариський. Сергій писав про нього в листах: «Про Андрюшу і згадувати скучно». А Олена говорила йому:

— І чого ти, Андрюшо, згадуєш все погане з нашого еміграційного життя? Чого не згадуєш чогось цікавого, гарного? Не розумію тебе!

Старший брат і молодший менше підходили вдачами один до одного. Вони менше були разом, бо Андрій, як найстарший, був в українській армії, коли молодші лишалися з матір’ю.

Олена просила мене бути молодшою дружкою на її весіллі. Старшою дружкою, як було раніше умовлено, мала бути старша донька лектора Подєбрадської Академії Зоня Безпалко — студентка Академії.

Єдиний раз в житті я була дружкою на весіллі і це було на весіллі Олени Теліги. Чому вона хотіла, щоб дружкою була саме я? Ми два тижні тому познайомились і інтереси життя мали досить різні: я вчилась ще в гімназії. А Олена мала багато приятельок-студенток, яких знала давно. Мабуть, на це було кілька причин. І те, що наші батьки були професори однієї високої школи, і наша раптова приязнь, і те, що до мене з великою симпатією ставився тоді її брат Сергій, на що родина Шов-генівих дивилась прихильно.

Погода була чудова! Наше молоде товариство ходило часто на прогулянки. Про що ми тоді не говорили! Про театр, знайомих, вечірки, про чехів і їхні часом дивні для нас звичаї, про багато інших речей, а найбільше про літературу. Цікаво, що ні Олена, ані ніхто з родини Шовгенівих не говорили про те, що Олена пише вірші. Поетом в родині вважали Сергія, але він писав по-росій-ськи і був членом російських літературних гуртків у Празі: «Скит поэтов» і «Далиборка». Лиш багато пізніше я довідалась, що Олена вже тоді писала вірші. Але це були її літературні початки і вона не хотіла ще ними хвалитися.

Нас можна було бачити над річкою, в Оборі, в міськім парку, в замку... Часом ми дуже пустували і завше знаходили, над чим можна посміятися. Було весело і безжурно. Про минуле згадували мало. Перед нами було життя, і думалось, мріялось — про майбутнє. Часом Олена зі своїм нареченим лишали нас. Вони були перед весіллям і мали про що порадитись і поговорити. Олег теж кудись тікав, був ще хлопчиком і мав свої хлоп’ячі інтереси, і я лишалась з Лесем і Сергієм. Чи ж думав Сергій Шовгенів, коли писав в той час свій вірш про Київ, де були такі слова:

... що в цім Києві 1942 року трагічно загине його сестра Олена?

Я дивувалась, як Олена могла собі вибрати за чоловіка Михайла Телігу. Він здавався мені людиною нецікавою. Кілька років пізніше мені говорив про це письменник Микола Чирський:

Михайло Теліга був тихою, скромною людиною, спокійної вдачі, не дуже здібний. Власне, мав здібності музикальні, добрий слух і грав на бандурі. Вчився в Академії довго, але пильно. Був працьовитий і, що дуже цінно, мав почуття обов’язку. Свою наречену любив дуже.

— Лєночко, ти найкраща від усіх, — казав він. Це бавило Сергія.

— Лєночка гарненька, — казав він про сестру, — але не красуня. Є багато кращих від неї.

Проте для Михайла вона була найкращою.

Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би прихованими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця — мученицька смерть.

— Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, — сказала мені 1942 року, тобото багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї. Вісімнадцятилітнім юнаком пішов до української армії і разом з армією перейшов усі її героїчні і трагічні етапи ще до зустрічі з Оленою. Михайло Теліга — це тихий герой.

Професор Шовгенів дістав з Америки за друк однієї книжки гроші. Вирішили ці гроші вкласти на видатки, зв’язані з весіллям Олени, їй запропонували вибрати: чи зробити скромне весілля в колі найближчих приятелів, але зате молоді зможуть на два тижні поїхати у шлюбну подорож, чи влаштувати «гучне» весілля, але вже без шлюбної подорожі, бо на все не вистачило б грошей. Олена вибрала гучне весілля на цілі Подєбради!

Старший брат Олени, Андрій, сказав: «Не розумію сестру. Я б вибрав на її місці скромне весілля, але зате шлюбну подорож...»

Бажання Олени збулося. Було запрошено багато гостей, а вечеря мала відбутися в залі готелю «Централь». Цей готель весь був тоді найнятий українцями для Академії; там жило тоді кілька українських родин — між ними родина Шовгенівих. Ми дістали запрошення на весілля.

Моя мама з дружиною професора Отто Ейхельмана ходили замовляти торти на весілля Олени Шовгенівни. Вдень шлюбу їх мали послати на адресу Шовгенівих. Вранці я зайшла до цукерні, щоб подивитись, як виглядає наш торт. Я глянула і... жахнулась. Торт був прекрасний, пишний, такий, як уміють робити тільки в Чехії та Відні. Це був чудовий архітектурний твір з крему, цукру, яєць, сметани, родзинок і інших добрих у світі речей. Але на центральному місці було палаюче червоне серце, а з боків двоє голубків, що цілувалися. На превелике здивування панночки, я попросила голубків і серце негайно зняти.

— Але ж це весільний торт! — переконувала вона мене. Я вперто домагалась свого, і вона неохоче це виконала.

Вінчання було ввечері в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавості на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лампад виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась — про що ми умовились напередодні — подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.

З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Лєночка. В родині так і рахувалось: Лєночка— «татова дочка». Андрій був ближчий до матері, Сергій любив однаково тата й маму.

До дому Шовгенівих зійшлися всі запрошені гості. В гарно удекорованій залі столи були уставлені підковою. На центральнім місці посідали молоді, з боку дружки з боярами. Моїм боярином був молодший брат Олени, Сергій. Я в біло-рожевій сукні, волосся в льоках зв’язане широкою стрічкою. Панна Зоня теж святочно вбрана. Але що з Оленою? Ще два дні тому над річкою в простенькій сукні без усяких прикрас вона була чудова і я з замилуванням дивилась па неї. А тепер в пишній шлюбній сукні вона виглядала гірше, ніж у звичайні буденні дні. І яка вона бліда... Певно, вона дуже схвильована. Але яке в неї мінливе обличчя.

Приносять різні страви, і розмови під кінець весільного обіду все голосніші і жвавіші. Виголошують тости, кричать «Гірко!» Але ані п’яних, ані надто великої гульні не було. Потім повідносили столи, звільнили залу і молода з молодим танцювали козачка. Олена Теліга виявила свій хист до танцю, її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю, її танець — це було саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!

Пізніше, взимку, Олена приїздила до Праги на бал і зупинилась у нас. «Столичний» бал вона скритикувала:

— У нас в Подєбрадах ліпше танцюють, — сказала вона.

Другого дня після балу я ввійшла до кімнати, де вона спала. Я почала щось говорити, але вона не чула, що я кажу, хоч я говорила голосно. Олена недочувала. Але вона недочувала часом і трішки. Цей дефект був мало помітний. І бувало це з нею не завжди, але головним чином після втоми. Цікаво, що так само часом недочував її брат Сергій.

Зате Олена мала інший внутрішній музикальний слух, так потрібний їй при танцю.

Весілля тривало далі. Голосні оплески покрили останні такти козачка. Потім молодий грав на бандурі. Його поважно схилене обличчя робило контраст до радісно-схвильованого нервового обличчя молодої. А далі почали танцювати вальс і інші гості.

Повна вражень, верталась я додому. Весілля завжди приємно бачити, але особливо цікавить воно кожну молоденьку дівчину, якою була тоді я. Засмучувало мене лише те, що за кілька днів наша родина мала виїздити до Чеського Раю.

Тут, у Подєбрадах, було так цікаво, так весело, а там, в Турнові, не було ані однієї української родини, самі чехи! І нащо нам туди їхати? Тим часом, тому що я була дружкою на весіллі Олени Шовгенівни, ми й так затримались в Подєбрадах на десять днів довше.

Усе молоде товариство вийшло провадити нас на дві-рець. Поприходили й інші знайомі. Умовились листуватись, а восени знов побачитись. Поїзд рушив, у мене на очах тремтіли сльози. І тільки казково гарна природа Чеського Раю з густими лісами, стрімкими скелями, урвищами, розвалинами старовинних замків так мене захопила, що я дякувала татові, що сюди нас привіз.

Від моїх нових друзів з Подєбрад приходили листи. Сергій з гумором описував подєбрадське життя. Олена писала, як вона прибирає і прикрашає свою милу кімнатку. Видно, вона захоплювалась своїм родинним життям. Одного листа, написаного типовим для неї «кучерявим» почерком, Олена Теліга кінчала словами: «І щоб моя дружка Галя стала на все життя моїм молодим другом».

Життя склалось інакше. Олена з чоловіком досить швидко виїхала до Польщі. Я лишилась у Чехословач-чині, а потім опинилась у Парижі. Я вийшла заміж, перервалося знайомство з родиною Шовгенівих. Але я ніколи не забувала Олену. Вона пізніше мені теж призналася, що завжди цікавилась моїм життям і розпитувала про мене.

Багато років ми не бачились, щоб зустрітись пам’ятного 1941 року. Різне було життя, але одна мета, і вона з’єднала нас і багатьох інших у Києві.

Олена Теліга. Збірник.Детройт-Нью-Йорк-Париж, 1977, с. 284-291.