Вибрані твори

Вже вересень в лункій блакиті тане,

Вже багряніє мантія садів,

А нам згадались київські каштани,

Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.

Сирена пароплава із Черкас.

(У день такий я стрів навіки Вас,

І ось все ті ж і очі, і долоні).

Таке своє, незнищенно родиме...

Розлука не згасила зір і слух.

Як і колись, великий Володимир

Благословляє древній виднокруг.

Ген на дзвіниці золотіє митра,

Спливає день, як миро на чолі,

Молитвою безбуряного вітру,

Любов’ю — сонцем грішної — землі.

Стіна ж стоїть камінням нерушимим,

Роззоряне склепіння несучи.

На варті там — крилаті серафими

Й Архістратиг, опертий на мечі.

Через те я Тебе люблю,

Що люблю моє рідне місто,

За яке Ти в нерівнім бою

Віддала своє серце іскристе.

КИЇВ! Тінь монастирських стін.

І дзвінниці гордої Лаври,

Де на кличний Софії дзвін

Відгукнулись Твої «Літаври».

І нема. Вас обох, нема...

Ти — і Київ... лиш біль і спогад,

Незабутнього смутку туман

Застилає осінню дорогу.

З кожним ранком старіє осінь.

Плаче поле порожнє, чорне...

Лиш крізь хмари — проміння просів,

Мов до серця Тебе хто пригорне.

І вже хмари чатують хижі

(Сизі крила — лихі замети),

Тільки сіють осінню свіжість

Пишні айстри з Твоїх сонетів.

Це ж недавно такі цвіли —

Золотаві, горді та чисті —

В день осінній, в той день коли

Ти з’явилась у нашім місті.

Знаю, мрія моя палка

Є в серцях багатьох поетів:

Щоб зійшли у наших рядках

Свіжі айстри з Твоїх сонетів.

От я знову йду за казкою,

А байкар так чудно сплів:

«Сам Дажбог поглянув з ласкою

Й дав життя — один порив.

Спало в світ ніхто не вмів.

І назвать ніхто не вмів.

Віщуни ж добравши слів,

От назвали Літавицею.

Злот-вогнем воно все значене

І тривало тільки мить.

І таке йому призначення:

Поривати мимохіть».

От і казка вже домовлена.

Той байкар так чудно сплів:

Щоб життя було порив!..

Й я — мов пташка, в сіті зловлена.

— Пані Олено, застібніть пальто,

Простудитесь. Такий холодний вітер!..

Шумів Дніпро і бився під мостом

Об металеві шлюзи і ґраніти.

По цей бік — Київ, що в огнях сторіч

Нам карбував безмовно вічну славу,

По той бік — Запоріжжя, давня

Січ, Могили шведські, голуба Полтава...

Вона ж стояла, мов живий маяк

На самій середині України, —

Щоб знали наші рідні люди, як

Пообминути пагубні руїни.

А з двох боків — споріднені кати

Шаліли вперто у кривавім герці...

Вона ж стояла, як одна з святих

З відкритою до нас душею й серцем.

Горіли очі золотим вогнем,

Були вуста затиснуті до болю.

— Вперед, безумні, скорше перейдем

Смертельний вир, наїзників сваволю!

...Коли б усі дивилися на ню,

Як на свою, як на земну богиню, —

То вистачило б нам усім вогню

Донести наші стяги жовто-сині,

А так, два змії на отім мосту

Скрутилися, пустили смертну піну

І ми згубили осяйну мету

На самій середині України.

Та тільки пісня та неповторима,

Що вирвалась з її душі на світ, —

Уже навчила нас — її очима

Дивитися на схід, на рідний схід.

Я так Тебе запам’ятав: Поділ.

Вірші. Теліга... і гучні «Літаври».

І в дніпровому дзеркалі-воді

Ті романтичні силуети Лаври.

А ми на березі у пізній час

Розклали на піску шумне багаття,

І я помітив у Твоїх очах

Той синій смуток Твого Закарпаття.

І наші мрії огортав туман,

Змішавшися із цим химерним димом.

Ось і Софія. Кам’яний Богдан

І на горі Великий Володимир.

Хіба ж не так, як у Твоїх віршах?

Чого ж Ти запечалений і строгий?

Хай відпочине тут Твоя душа,

Ще ж попереду претяжкі дороги.

Я знаю, хочеш випить до кінця

Романтики п’янкий, солодкий трунок.

Жорстокі люди, кам’яні серця,

Льодово-смертний музи поцілунок —

Усе, усе змішалося нараз,

Та ще й чужі солдати, як омана,

Й виконуєш Ти бойовий наказ

Із честю рядового партизана.

Вірші Твої, мов кулі вогневі

Впиваються катам у серце, в чоло...

І час на замерзлій траві

Замріявсь над Дніпром, як білий голуб.

Зима. Прощання. І остання путь.

І сльози матері на Закарпатті...

Вітри по всьому краю рознесуть

Незгаслі іскри нашого багаття.

Ти зросла в Україні незнаній

І свідомо полюбила її

У віддаленні — гіркім скитанні

На байдужій тобі чужині.

Ти вогнем загорілась священним

І на спал йому все віддала.

Стало в світі для тебе буденним,

Все, що дарить взамін чужина.

І тоді на шляху тім натхненнім

Ти зустріла, як долі наказ,

Еміграції коло замкнене,

Що сама собі пише указ.

Чистим подихом рідного краю

У священнім натхненні своїм

Ти повіяла подихом маю

В еміграції світом сумним.

І той світ, зчудувавшись, закидав

Тебе цвітом дешевих похвал,

Та в них погляд твій гострий помітив,

Чужини давно втоптаний вал...

І при першій нагоді в стремлінні

Ти пішла, де любов вся жила.

І зіллявшись навік в Україні,

Ти життя їй в стражданнях дала.

Щоб жила вона вічно між нами,

Та любов твоя щира, ясна.

В Україну вела нас шляхами,

Аж настане в ній вічна весна.

Благословенна будь країна і землиця

чорноземна на берегах Дніпра-ріки,

Де родиться, росте така, як гай, пшениця,

Де в давнині в степах боролись козаки,

А де ще і тепер нащадки їхні, внуки

в бій з ворогом ідуть із городів, осель,

а часом і жінки хапають зброю в руки,

зміняють кужелі на кріси й сталь шабель.

Запише літописець в історію, в книгу

одну з таких жінок, і, певно, не один

кобзар, поет прославить у піснях Телігу,

натхненницю борців, поетку їх дружин.

Вона в дитинстві вже пізнала у вітчизні

красу, величність війн, повстань народних чар

і бачила війська, що йшли під гомін пісні

та сурем аж під Львів, під Крути і Базар.

Не стерпівши кайдан московських, кнута, гніту,

покинула Теліга рідний край, свій дім,

пішла з вигнанцями скитатися по світу,

скаpб спогадів несла у серці молодім

і ген десь коло рік Велтави, Райну, Вісли,

на тротуарах міст в далекій чужині

родину, батьківщину згадувала в мислі

та мріяла про них, і часом їй у сні,

в малій кімнаточці убогої вигнанки,

приснились байраки, сади вишневі, луг,

де співи солов’я вітають день, світанки,

а ввечір спів дівчат лунає по селу.

Хоча в Олени все був усміх на тім личку,

подібнім до облич козацьких донь і жон,

Теліга у журбі не тільки вдень, а й внічку,

утерши сльози з віч, спімнувши привид, сон,

гляділа в далечінь, засмучено, мрійливо,

за овид, гори, доли, й дивлячись на Схід,

аж за границю, думала вона тужливо:

— Ген, тамки, рідний край, там нарід мій і рід.

Ні втіхи юності, забави дівування,

труди, краса весни, ні музики тон, чар

не втихомирили терпіння, мук вигнання,

й поетці кожний день був, мов хреста тягар.

Коли заграли знов у всіх краях канони

й страшний пожар війни і спалахнув, горів,

біль, туга повели Телігу за кордони,

на Україну, й там — у хутірець батьків.

Тремтіли перли сліз утіхи привітання

в очах її, коли поетка по літах

журби, і туги, та смутку, і вигнання

побачила Дніпро й сільце на берегах.

Теліги радощі змінились в пекло муки,

коли до міст, до сіл у грізний час війни,

немов жадібні жиру і голодні круки,

зліталися, ішли займанці з чужини.

На Схід ішли війська німецькі у поході,

щоби на Гітлера-провідника наказ

ізгнобити вільні племена і народи,

над ними панувать від Альп аж по Кавказ.

Побореним, слабим — усе неволя, горе,

І переможець горе й рабство теж приніс!

Від Тиси по Кубань, по Дон і Чорне море

кров ріками плила, лились потоки сліз.

У тюрмах, таборах кожнісінької днини

вмирали України дочки і сини

або напасникам давали дар данини,

для них зоравши і засіявши лани.

Коли у спаленій оселі на руїні

помер повішений на дубі бойовик,

тоді в палкій душі поетки-героїні

зродився бунт і гнів, озвавсь одчаю крик:

— Той згине, хто не міг убити гадів, зміїв

оборонятися від вовчої тічні!

Любити ближнього жіноче серце вміє,

та ворога любить жінки не вміють, ні!

Тому всім серцем ненавиджу германців,

убити вбивників, злочинців — то не гріх

Хай Україна буде табором повстанців,

Хай зміниться в твердині кожний наш поріг.

На Володимирську Гору, за храм Софії

ішло німецьке військо горде від звитяг,

поетка в Києві снувала плани, мрії

про боротьбу з тим військом і про змаг.

Та всі діла Теліги, змови, вчинки, кроки

слідили, знали вже лукаві вороги,

й в тюремну келію вгнав поліцист жорстокий

поетку сковану в кайдани, ланцюги.

Коли вночі у тьмі Теліга у в’язниці

гляділа з-поза ґрат на площу і на парк,

чомусь згадала, що колись читала в книжці,

як то кати спалили Жанну д’Арк.

І засудили так її судді злосливі:

— Щоб український нарід нас не поборов,

Телігу за діла і твори бунтівливі

на розстріл! Кара смерті! Кров за німців, кров!

Світало. З келії понурим коридором,

подвір’ям, сходами з пивниці катівні

Теліга скоро йшла й спокійним, гордим зором

дивилася на рій ескорти, солдатні.

І нагло з-поза ґрат в’язничних у віконце

заглянуло проміння сонячне, й в той час

подумала поетка: — Я бачу ясне сонце...

Я бачу сонечко в житті останній раз!

Заблиснули нараз багнетів гострі леза,

зловіщо брязнула і карабінів сталь,

коли до розстрілу ступала поетеса,

здавивши у душі, у серці страх і жаль.

До брам окованих і по тюремних стінах,

у заґратовану темницю у підвал

зов, оклик пролунав: — Нехай живе Вкраїна!

Прокльоном відповів усміхнений капрал...

І сальва крісова відбилася луною

об мур і бачили там тільки прусаки,

як жінка впала вмить убита під стіною,

як з ран її плили кривавії струмки.

Найкращий, буйний квіт народу, України

іскошений упав убивникам до стіп,

і без хреста, і без молитви, домовини

тюремщик уночі поклав поетку в гріб.

За волю рідного свого народу, краю,

Їх щастя і добро в змаганні, на війні

найкращі із борців, найліпші умирають,

тому й Теліга вмерла, згинула в борні.

Княгині Ольги край і спадщина нетлінні,

бо в змінах всіх століть і подій, поколінь

живе в нас дух князів у кожному мужчині,

а у серцях жінок живе ще дух княгинь.

Була така пора: зійшлась моя дорога

з Твоєю, й далі ми вже по однім путі,

із Праги чеської, із города старого,

все спільно, дружньо йшли в прийдешнє у житті.

Коли ходила Ти до школи із книжками

чи то на прогульці у гурті учениць,

ми зустрічалися, йшли разом вулицями

за Гуса пам’ятник побіля кам’яниць.

Була в ту пору теж одна така неділя,

коли і Ти, і я, і Ольжич-молодець

плили у човнику Велтавою на хвилях

за тихі заплави, скелистий острівець.

Тоді-то Ти й Твій друг, вдумливий ніжний мрійник,

під ритми колихань Велтави і човна

читали вірші, що були немов лелійні

квітки, які росли, цвіли на мілинах.

За мостом Карловим з доби Середньовіччя,

неначе в дзеркалі тремтливий силует,

Твоє чоло, лице і Ольжича обличчя

в ріці відбилися — поетка і поет.

Вдивлялась Ти у плесо водне, то у вежі

святинь і палаців у Празі близь Градчан,

коли барвисту тінь, посріблені мережі,

над ними постелив поранковий туман.

В той мент утілилась у всю Твою істоту

закоханість у світ, природу, все життя,

що кликала Тебе любити насолоду

хвилиною, що йде й мине без вороття.

Всміхалися до нас і сонце, й синь небесна,

а вотуми вітрів, пінистих брижів, хвиль

вколисували нас, і радість безбережна

нам подала пугар солодких удовіль.

Коли схилялась Ти з човна, Твої рум’янці

смаглявих лиць поцілували вітерці,

волосся чорних кіс чесали тій панянці,

що в човнику плила із квітами в руці.

Сп’яніла захватом, в пориві втіхи, гожа,

немов здійснивши всі дівочі мрії, сни

була і Ти тоді прекрасна, ніби рожа,

як образ юности, світанку чи весни.

Щось буйно молоде, чарівне і дівоче

являлося в Твоїх очах палких, ясних,

коли привабливо всміхалися ті очі,

й проміння сонячні відбилися у них.

Співали ми, й нараз, коли хитався човник

то над свічадо і над лелії водяні,

над лози линув ген той спів пісень любовних

і з шумом леготу зливалися пісні,

а з ритмом колихань човна і хвиль Велтави

єднались ритм і тон мелодій, пісеньок,

Твій сміх, Твої слова, привітливі, ласкаві,

Твій кожний рук і крок — граційні, мов танок,

І Ольжича, й мене п’янили — чар природи,

пригоди в прогульці, весни краса і чар

Твойого усміху, і слів Твоїх, і вроди

Твоєї пишної, і дня теплінь та жар.

Коли наш човник плив, коли плескали весла,

вдаряли гриви хвиль запінених, шумких,

то туга і журба вигнанців наче щезла

і сум у їх серцях німів, замовк, затих.

І нам здавалося, що стежка у майбутнє

уже постелиться до щастя і добра,

що жде на нас життя веселе і могутнє,

розкішне, сонячне, як весняна пора.

І думав я тоді, коли вже на прощання

я ніжно цілував долоні рук Твоїх:

— Олена створена для щастя, для кохання

для співу, радості, для танців, для утіх!

Я згадую тепер той день, мов казку дивну

знаю: у тюрмі загинув Ольжич, мій друг,

убили вороги й Телігу-Шовгенівну,

та вічно житиме в народі їхній дух.

Із споминів моїх про Ольжича й Олену

зродилась пісня ця, як родить квіти дощ.

Цю пісню, смутками й жалобою натхненну,

складаю на Твій гріб, Олено, замість рож!

Усім призначено життя земне пройти

І згаснути... Не тліти,

А спалахнути, заки в засвіти піти,

Воліла Ти — згоріти!

І про гарячу смерть, бажання

Твоє палке вволила Доля:

Ти, спалахнувши на світанню,

Повік зосталась молодою.

Іншим, що на твій шлях ступили,

Уділено тяжкі поневіряння...

Інакша Доля їм судилась:

Тортури і повільне завмирання.

Але вогонь завзяття в них

Від того не маліє;

Як і в тобі, палає він,

Їх спонука до дії й

Ніщо вогню того тепер

Не в силі погасити!

Клич часу: Подолати смерть!

Боротись!... Жити!

Та доба була неповторна,

як поезія Маланюка,

а була вона недоговорена,

наче вірш без одного рядка.

Хто ж тепер підніме той стилос,

що стилетом серця проймав?

І невже, невже не снилось,

що померкла «Княжа емаль»?

Дорогі, незабутні друзі,

ми зустрінемось в райських садах,

а на древньому празькому бруці

ходять духи по наших слідах.

І знайомий голос вчувається:

«Ось, маленька, сама йдете,

і ніхто не знає на вулиці,

яке в нас чудо цвіте».

Усміхнеться від вуха до вуха

з-за озер пенсне Леонід:

«Ви не зводьте мені друга,

не літайте відьмою в ніч».

Рукавом махне Олена

— тоді Лєночка ще для всіх —

і сипне очима зеленими

по обличчях сміх.

А вино, що його відмучимо

голодівкою кілька днів,

розіллється думками блискучими

й дотепом блисне на дні.

Зловісний вітер із гірських узбіч —

Вона ж світила з вірою лампаду

У чорну ніч лихого листопаду,

У київську кипучо-темну ніч...

І покидала, й знов його зустріла,

Трагічний Київ, ранений в боях...

Яка дорога довга й обважніла,

І смерті згубний і короткий шлях!

Ще вчора переходили загати,

Ясніли вогники з привітних хат,

А нині карка знавіснілий кат —

Тупий і куций німець вузлуватий...

Нічна безодня, яр та безгоміння...

Чи шпиль, чи спад, чи спалах угорі?!

...Зоря погасла, та її проміння

Палахкотить і світить без зорі...

Душа — вулкану кратер,

А серце — магма й пил.

Думки — небесний прапор,

Слова летять без крил.

Така людина — вічна,

Бо в ній — живе усе.

Її життя — то свічка,

Що істину несе.

Обережно розмилися мережі,

Як дощами стежки залило,

Забриніла від них бентежно

Україна в жіночих жилах.

Не дібрати від болю трунку.

Підібравши шматочок степу,

В Подєбрадах сумує юнка

З вірним словом і з вітром теплим.

І гукає на вечір сивий

Українка непосидюча.

В Подєбрадах...чи ти щаслива?

На чужині ніщо не мучить?..

Вперто пам’ять верта до степу,

І нестерпно душа тяжіє...

Інша пісня летить до тебе,

Інша пісня тебе не гріє...

І тоді, відчайдушно-стрімко,

Мов пірнувши в стихію шалу,

У Варшаві смілива жінка

Свого вітру не полишає.

Тільки в грізно-лиху годину,

Коли Київ — в обіймах ката,

Повертається в Україну,

Щоб за неї життя віддати.