Вибрані твори

Юрій Клен. Ніжність і посвята

Тихої злагоди і бурхливої радості сповнені вірші поетки Олени Теліги, що хоче сполучити жіночу ніжність з суворим заповітом шляхетної посвяти. Коли жінка сповнена великою свідомістю лицарського служіння, якому заприсягся чоловік, то невже ж не стане перед нею грізна вимога самозречення:

Вона знає, що не до лиця їй «з мечем в руці» ставати до бою («Ми ж ваша пристань — тиха і ясна»), але коли зброя випадає з рук чоловічих, вона, не вагаючись, стане у лави, щоб потім, коли мине потреба, у книзі життя знов розгорнути сторінки ніжності й любові.

Поезія Теліги далека від тої звичайної еротики, яку так часто подибуєш у творах жіночих...

Через край б’є часами течія радості і вщерть сповняє щастя чаша життя.., але іноді проривається захований сум, для якого поетка знаходить слова, що западають глибоко в душу:

Навіть, коли вона чекає дня, що має стати «неповторним святом» і вкоронувати її життя вінцем найвищого досягнення, радість не є чистою, без домішки терпкості:

Вона ж знає: дійшовши найвищого шпиля, мусиш спускатися додолу, бо далі стежка не йде вгору. Свідома

того, що кожний простує своїм, йому лише призначеним питомим шляхом, вона не затримає в себе «подорожнього», тільки сміх її весняним вітром бігтиме йому навздогін. Але в скарбницю, якій ціни нема, заховану так далеко, що її не змиють потоки інших пристрастей, кладуться дорогоцінні спогади («Вірність»):

У чотирьох рядках дано образ, сповнений глибоким настроєм; далі — поглиблення і мистецьке завершення в символічній картині: перед вікном шумлять тополі; кривавий захід; на столі розгорнена книжка, що чекає на того, хто, може, не повернеться ніколи. Звичайна тема — кохання, але поетка знайшла для нього нові, невицвілі барви. Так, буває, вранці, коли глянеш у вікно, тебе раптом вразить біле дерево, що за ніч несподівано розквітло весняним квітом.

Може, дехто скаже, що в поезії Теліги та ніжність, яка не до лиця нашим дням. Адже ж звучать в ній і такі рядки:

Але нехай сама поетка відповість на це своїми ж словами:

Не лев, а діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність — наша вічна сила.

Побажаємо ж нашій квадризі переможного лету на перегонах Фебових і перестережім поетів її від одної тільки небезпеки — надмірної плодючості. Кожному з нас слід би викарбувати в пам’яті слова Рільке, найбільшого з ліриків, що радив не хапатися, а протягом довгого життя збирати полин і солодкість, вбирати в себе спогади про дитячі радощі і смутки, про розлуку, ранки над морем, мандрівки під зоряним небом, ночі кохання і ночі, пере-буті коло смертного одра. Але не досить мати тільки спогади: «Лише тоді, коли вони перетворились в тіло і кров, рухи і погляди, стали безіменними, невідривними від нашого «Я», — лише тоді може статися, що несподівано, в якусь рідку хвилину, виникне й спливе над ними перше слово поеми».

Хто вміє чекати та не боїться йти кам’янистою стежкою, тому відчиниться брама зачарованого замку, що його таємничі вежі вдалині зависочіли над хмарами.

Із статті: «Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадригу». «Вістник», Львів, 1935, ч. 6, червень.

Олег Штуль. З ритмом життя

Здається, нема нікого, хто не погодився би з цим твердженням. Протягом віків література формувала обличчя світу. Вогненні язики літератури викликали вибухи революцій, піднімали мертвих з глибоких гробів. Ми це знаємо по собі прекрасно. Знають це й червоні росіяни, що з диким свистом нищать наші таланти, даючи рівночасно можливість розвиватися своїм...

Росіяни на місце знищених Зерових, Хвильових, Бажанів саджають своїх Пушкінів, саджають дуже квапливо й з криком: «Подивіться, що за краса — це найкраще в світі». Їхня мета: переконати нас, що ми можемо жити лише їхнім мистецтвом.

А тим часом росте, на щастя, наше разом з українською нацією, пробудженою громом революції 1917 р., нова українська література, що йде з ритмом життя, а ритм життя іде разом з літературою. Взаємна залежність очевидна. «Моя теорія замикається у твердженні, що життя значно більше наслідує мистецтво, як мистецтво життя», писав Оскар Уайльд. І далі він же: «Життя — це найкращий, єдиний учень мистецтва».

Ця нова література, що її печать лежатиме на нас, що здобудемо майбутнє нацїї, дуже мало знана. Ця література, це передовсім літературна група «Вістника».

На цьому місці хочемо приглянутися до творчості єдиної серед тієї групи жінки, найкращої з сучасних поеток (крім неї, заслуговує на увагу, передовсім, Ірина Наріжна) — Олени Теліги.

Найголовнішою рисою її творчості й суттю її величини треба вважати її безприкладну щирість. «Щирість глибока, велика, справжня щирість являється першою характерною рисою великої людини», — каже Кар-лейль. У поета ж це мусить бути на першому місці. І в Олени Теліги ми це знаходимо в кожному рядку. Все нею сказане виривається з вибуховою силою наверх. Почувається, що це виплив внутрішньої конечності. Це пливе до нас в елегантних рядках — але ніде вона не улягає магії слова, ніде не грається словами, а лиш кидає на папір твори глибин своєї душі. З цих запашних рядків до нас говорить іскриста радість життя і цікава, ціла людина. Її

Тут мало сказати радість — це є надзвичайне захоплення, це діонізійське п’яніння життям. Душа її не знає половинчастості — коли радість, то діонізійська радість Ніцшівського, танцюючого Заратустри. Ось «танго»:

І далі танець в ритм пульсуючої крові — «Козачок»:

Але не є це людина, що знає лише саме безжурне щастя. Скеля її переживань дуже широка. Це ж саме п’яне захоплення пхає поетку в невідому даль:

Хто знає п’янку насолоду танку, хто знає захоплення і щастя, хто вміє це відчути цілим серцем, кому «гостре щастя раптовним блиском» «душу до дна пропалить», — той знає і божевільний біль. Це ціла людина:

Знає поетка й такі хвилини, що замкнені в словах:

Але це не причина для якогось квиління, вона його не знає:

Не всі повинні знати все. А крім того, загальна мораль Олени Теліги:

Ось життєва філософія поетки, бо чи ж кожна справжня поезія не є філософією?

Але хоч так добре знає вона, так інтенсивно переживає і радість, і біль, то так само добре почуває і власну юність, і ще незбагненність життя. Всі захоплення і болі пережиті — ще не все, ще щедрість і багатство життя не вичерпане, ще душа не перенасичена, ще далі хоче жить —

Захоплення аж до сп’яніння — це ще не значить захоплення без розбору. В Олени Теліги надзвичайно суворо дотримана своєрідна селекція, своєрідна ієрархія цінностей:

Разом з захопленням життя, Олена Теліга відчуває весь його трагізм. Не дивиться на нього через рожеві окуляри, а сприймає його:

Бачить поетка, що «сірий натовп», «похмурий натовп» не зносить тих, хто понад ними, хто понад його пересічністю і облудою, і хоче знищити того, хто не раб. Але і серед того ворожого світу, в боротьбі з ним, знаходить вона красу й кидає клич перемоги й надії —

І таке повне, таке правильне, таке гарне і сильне сприймання життя, його радості й трагізму, його щастя і болю, сполучене в Олени Теліги зі справжньою вічною жіночістю:

Але світ її не замикається в цьому колі. Це не є її суть, це не є її мета. Про жіночість свою вона має відвагу говорити одверто, але цей світ тримає її далеко менш, ніж тих, які не признаються, які позують на крицевих, які однак є менш крицеві й менш жіночі. Ясно каже «Мужчинам»:

Чи це не найкраще розв’язання жіночого питання? І як незрівнянно убогою виглядає після цього безтолкова дискусія в нашій «жіночій» пресі про те, чи треба цілувати жінкам руки, чи ні, і чи жінка це ніжна істота, чи ні. І, може, власне, тому жіноча преса, обговорюючи творчість жінок, або промовчує О. Телігу, або лише скаже: «...і О. Теліга». І треба зазначити, що це дуже рідке явище, щоб велика жінка була у своїх творах настільки жіночною, признавалась до цього і просто була горда цим.

Кожний вірш Олени Теліги вдаряє силою чуття, і кожен вірш вдаряє силою образів. Розпечена уява поетки замінює поняття образами, що хапають уяву читача й тримають до кінця вірша й далі знов змушують читати від початку. Справжня поезія мусить бути образна, образи зворушують найглибше, лише образи змушують нас переживати разом з автором. Уява поета все бачить. «Чому Гомер списує більш наочно від інших поетів? Бо більше дивиться».

Побіч з оригінальними й свіжими образами в О. Телі-ги є й рідкісна культура вірша. Безперечно, найважніше в поезії порив, порив духа. «Але який високий той порив не був би, під певною горизонталею його лежатиме те, що звемо ремеслом». О. Теліга не хоче бути оригінальною через недбалість форми. Форма в неї бездоганно викінчена, блискуча. Блискуча форма, блискучі рими. Рими. Хіба це так важливо? Безперечно — «поет пише вірші все ж таки зліва направо, а не навпаки», але рима — це в руках артиста «вираз думки й пристрасті: створює нові настрої; рима здібна убоге людське лепетання замінити в мову богів, це єдина струна, додана нами до грецької ліри». І, власне, у римуванні Олені Телізі майже немає рівних, а з поеток — жодної.

Сила вислову, краса образу і вишукане римування — це нерозривні прикмети її вірша, — наприклад:

Цьому уривкові з «Чорної Площі» дорівнюють силою лише нечисленні найкращі вірші нашого найновішого поетичного доробку. І так сила вислову скрізь — у неї «сум летить непереможним чорним змієм», а життя її «весняна світла повінь». І скрізь краса: «душа з розбігу стане на сторожі» — і так все сказано в образах, але не в надмірному накопиченні метафор (як, наприклад, у Б.-І. Антонича).

Попри все це, Олена Теліга непопулярна в так званих широких колах нашого офіційного життя. Непопулярна, як і її світогляд — світовідчування, непопулярна, як і визнавці цього світогляду взагалі. Широкі кола не люблять виразних індивідуальностей. Коло таких індивідуальностей треба підтягатися вгору і тому «їх не мається за спільників».

Але нам, молодим, по дорозі з цією творчістю. Ми маємо такі ж сонячні очі, так же вміємо п’яніти радістю життя і знаємо такий же чорний біль. Вона близька нам, як близький ритм життя. Ця література близька нам, бо в ній здоров’я нацїї і в цьому здоров’ї, в таких людях наше майбутнє. Яке близьке нам, яке наше:

І яке близьке нам, задивленим в палаючу легенду Крут, Базару, Термопілів, Альказару:

Ось поезія, ось життя, до позему котрого ми радісно ідемо. Це ритм нашої «зубатої епохи», поспішати за ним поможе нам творчість Олени Теліги.

Ніхто не може, однак, передати своїми словами сконденсованості справжньої поезії. «Коли критик вже сказав «своїми словами» все, а радше ту малу частину, котру «власні слова» можуть висловити, тоді, може, лише відіслати до оригінального твору мистецтва: нехай ідуть і побачать самі».

2008.1937

«Дороги». Львів, 1937, ч. 5, грудень.

Оксана Лятуринська. Поезії Олени Теліги

Перед роками, не знаючи особисто Олени Теліги і натрапляючи на її поезії, я, зацікавлена, запитала раз одного знайомого:

— Хто Теліга?

Мій знайомий, який ніби належав до еліти і вважав себе знавцем літератури, відповів:

— Як вам сказати? Провінціальна панночка, закохана в берізки...

Бачучи моє здивування і недовір’я, додав:

— Ну, вона не від того, щоб не піддаватись діянню добрих впливів...

Це обурює!

Я запитала знайому письменницю:

— Хто Теліга?

Мені відповіли:

— Досить амбітна особа. Іноді уявляє себе ніфією. В її поезії можна простежити впливи...

Далі я нарочито не дочула.

Я запитала юнаків-революціонерів: — Хто Олена Теліга?

І вони в один голос відповіли:

— Вона прекрасна!

Хороше! І я знаю, що дехто з них мав на своєму щиті голубу шаль Олени.

Хай би й так, і всі осуди були правильні. Хіба не подиву гідно? Наскрізь жіноча, «провінціальна панночка, закохана в берізки» і так вирости й доконати мужньо те, що доконала! Це — подвиг.

Якась європейська капацита міряє талант його спроможністю еволюцї. Тим, що ти набув, а не дістав, як Божий дар.

Тоді ніяк не можна сказати, що Теліга закопала в землю свої талани. Духом вона належить до нового українства, до його активу: своєю творчістю до плеяди поетів-неоромантиків.

Не важливо, хто був формуючим елементом, «чиї натхненні весла темний берег вміли відштовхнуть» до «безіменних радісних джерел» (і чи то тільки для панночок «потрібне» «формування!»). Важлива сила сприйняття, ототожнення себе зі сприйнятим. Важлива внутрішня правда. Нею міряється талант. Написане «не кров’ю», не є переконливим і далеке від безсмертя.

І та правда виступила так ясно з печаттю обраниці долі. Мало хто мав щастя як жити, так і вмерти, і наперед могти сказати:

Це ціна обраних. І дуже шкода, що не виходять і не вийдуть вже ні її нові поезії, ні статті.

От маємо лише вибір — «Душа насторожі». Правда, і цього не було багато. Туди, напевно, ввійшли «Вірність» і «Безсмертне», що я запам’ятала з тих, які так мені надзвичайно подобались колись? Знаходжу, читаю...

Читаю все спочатку й уявляю її живу, бадьору, веселу, яка колись брала призи на празьких танцювальних вечірках...

Уявляю її у Львові як співробітницю «ЛНВістника» з «відштовхненим човном до радісних джерел». З ясними привітами, яких не дістав від неї жоден ворог.

Уявляю в «трагічному Києві», де «чекає все: і розпач, і образа, а рідний край нам буде чужиною». Там її «каменистий верх».

Люблю в ній її животворчість, чинність, відвагу, щедрість. Жити, жити й не міняти життя за мідяки. Роздавати усміхи, розсипати усміхи, розсипати перли. Як крилата Ніке, поривати за собою...

Це не пусті слова. Їй були відкриті істини, що й тепер не даються до сприймання багатьом. Це штовхало пливти «крізь темні води й полум’яні межі».

Істини ніби вже старі, як світ: воля до осягнення своєї національної духовності, не з тим, щоб нею піти на службу будь-кому; воля до осягнення своєї самостійної державності! З першої конче має випливати друга.

Чинна воля, не бездіяльне, не споглядальне й обережне вичікування з віддалі чогось — чи не деус екс махі-на? — що має «само собою розуміється» і безкровно, мов на сцені при останньому акті античної трагедії, вирішити всі наші проблеми, наше «бути чи не бути».

Ох, не невдача новітнього гомункула, що від двадцятип’ятилітнього висиджування у сталінській лабораторії став плазуном, вела її на «каменистий верх»! Не душа наймита, не гризня за кістку покручів «паризьких бру-ків» (за висловом Міцкевича) відверто підставила чоло Потворному! Щось не було взято в рахубу, щось, що давалось лише відчуватись — «і рідний край нам буде чужиною», і ще щось... Але вірилось без сподівань. І треба було встояти на «верху», ніж десь задушитися від розпуки.

4. 9.1946

«Неділя», Ашаффенбурґ, ч. 39.15.9.1946.

Юрій Бойко. Олена Теліга як публіцистка і поетка

35 років минуло з того часу, як ґестапо закатувало Олену Іванівну Шовгенів-Телігу. Її безсмертний образ назавжди ввійшов в Український Пантеон, оповитий маєстатом вищого містичного життя проминулих, сучасних і майбутніх поколінь нації.

Біль від пережиття трагізму її смерті не заглухне в серцях усіх тих, хто її знав живою або, і не знаючи її особисто, був її однодумцем, духово належав до одного з нею покоління.

Та все-таки 35 років є часовою віддаллю, яка дає змогу скувати гомін суто особистих почуттів, коли йдеться про історичну оцінку дії особи, її неповторно людських якостей і значення її в процесі нашого духового національно-державного відродження. На нас, сучасниках Олени Іванівни, сучасниках, які під тиском законів часу вже поволі відходять у потойбіч матеріального буття, лежить обов’язок сказати перше слово об’єктивної оцінки постаті полум’яної поетки й послідовної революціонерки.

В українській критиці вже були спроби сказати кілька слів про Олену Телігу як про видатну поетку, незалежно від її середовища. Оцінка, наскрізь позитивна, відчувалася, однак, якоюсь теоретичною, перед нами виступала якась тінь, а не сама Олена. Не дивниця! Телігу можна збагнути, відчути, оцінити тільки в зв’язку з усім тим, що діялося в її оточенні, що найглибше відбивалося в її свідомості, а тоді відкладалося яскравим світлом і в її творчості.

Була то героїчна доба формування модерного українського націоналізму так на рідних землях, як і на еміграції. Націоналізм складався не як замкнена в собі доктрина, а як широка духовість. В основі її лежало крицеве рішення виграти визвольний бій за націю, незважаючи на макабричну безнадійність історичних обставин. Щоб осягнути своє завдання, націоналізм вимагав урахувати всі духові, тактичні і стратегічні гріхи українства в революції 1917 —1919 років та позбутися їх, динамічно розгортав ідею примату загальнонаціональних цілей над соціальними інтересами, підносив собор-ництво як невідхильний дороговказ у політичній дії, саму дію ставив у площину революційну, а революцію трактував як зусилля не лише до революційного повстання, не лише до підпільної організації сил, а й до глибокого духового переродження. Сувора мораль революційної епохи мала перейняти народ, а насамперед провідний його загін — націоналістів. Зречення від буденних життєвих гараздів, постійна готовність до бою, до небезпеки, витривалість у дії, офензивний дух, уміння коритися зверхникові й кермувати підлеглими — це ті чесноти, які зобов’язували націоналіста і які дійсно раз у раз проявлялися в націоналістичних когортах. Героїка не тільки ставала предметом культу, але й повсякчас втілювалася в життя, приносячи смерть і муки за Батьківщину, а й пориваючи визнавців Духу до нових висот.

В рухові, що складався з цих компонентів, таїлася велика сила, яка дошкульно тривожила окупантів України й містила в собі на майбутнє великий вибуховий потенціал, що міг бути смертельною небезпекою для східноєвропейських імперіалізмів. Але й була в цьому рухові й небезпека духового спрощення людини, звуження її духових обріїв, що могло б принести з собою якісь темні, ще тоді непередбачувані небезпеки. Це тривожило чільних діячів Руху, тих, які посідали високі інтелектуальні й вольово динамічні якості.

В духовій площині намічався поділ, хоч і не досить чіткий, та все-таки симптоматичний. З одного боку, «Літературно-Науковий Вістник», пізніше «Вістник» Д. Донцова, з другого боку «Розбудова Нації», «Пробоєм», гурт Олега Ольжича у Чехословаччині.

Ми не маємо наміру перекреслювати Донцова як теоретика націоналізму. Він, без сумніву, революціонізу-юче впливав на молодь. Позитивний зміст його діяльності ще очікує на спокійну оцінку. Та вже й тепер ясно, що в галузі формування нового світогляду він був найбільш активний, бо мав свій журнал, і ця сталість праці була атракційною, притягала до нього й тих працівників пера, які не вповні вкладалися в рамки його ексклюзивності. Здається, ми не помилимося, коли скажемо, що для Донцова і його найближчих послідовників найважливішою прикметою була безкомпромісо-ва боротьба проти російщини в духовій сфері, волюнтаризм, нахил до імпресіоністичного погляду на минуле України, тенденція формулювати націоналістичне поступовання. Націоналістам, що гуртувалися в Празі й Подєбрадах, та й взагалі тим, що тяжіли до ПУН, характеристичною є політична виразність в ідеях, поєднання духових постулатів з програмовими. Для них було замало просто-таки демонічно могутнього заклику Донцова до дії, їх цікавила й політична якість націоналістичної дії й ураховування суспільного ефекту її. Вони з холодним критицизмом ставилися до успіхів західноєвропейських тоталітарних рухів, хоч і гостро критикували недолугість демократії в боротьбі проти російського комунізму. Їм властивий був нахил до професіоналізації в різних галузях духової культури й відхід від суто публіцистичних прийомів формування своєї ідеології. М. Сціборський, пишучи про «земельне питання» в Україні, поринав у хащі сировинного матеріалу й ставив проблему фахово; О. Ольжич був не лише поетом, а й археологом, і його науковий фах клав відбиток і на його поезії, його світогляд; статті Райгородського (в «Розбудові Нації») відзначалися не лише сміливістю підходу до церковних і релігійних проблем, а й подиву гідним знанням справи; д-р інж. Володимирів використовував величезний фактаж, щоб дати синтетичний образ промислового поступу в світі і т. д., і т. ін.

Між цими двома націоналістичними спрямуваннями слід шукати місце Олени Теліги. Але вона не стояла між ними, бо поняття статичності до її духовості зовсім не прикладальне. Вона еволюціонувала від донцовізму до націоналізму, культивованого ПУН-ом. З Донцовим в’язала її особиста дружба, вона стало друкувалася у 30-х роках у його періодиці. Л. Мосендз і Є. Маланюк, бажані гості на сторінках «Літературно-Наукового Віст-ника» і «Вістника», були їй близькими людьми. Але й Олег Ольжич промовляв їй до серця, імпонував їй своєю глибиною. Перебування у Варшаві, імовірно, уповільнювало для неї процес знайдення свого місця в націоналістичній боротьбі. Розкол 1940 року був для неї надзвичайно болючим. Але відразу по цьому вона остаточно самовизначилась по боці ПУН й цілковито віддала свої сили визвольній боротьбі, а далі в серці України — Києві — склала найвищу жертву — своє життя — на вівтар Батьківщини.

Олена Теліга залишила по собі публіцистичну й ліри-ко-поетичну спадщину (її оповідання «Або-або» показує, що вона могла б виробитися в добру новелістку, якщо б присвятилася цьому жанрові). Публіцистика й поезії нашої авторки мають так багато спільного в настроях, змісті, стильових тенденціях, що було б найбільшою недоречністю відривати розгляд її віршів від перегляду її публіцистичної прози. На всіх її писаннях лежить печатка пристрасті й розуму, всі вони відблискують автобіографічністю, скрізь відчутно сильну, цікаву індивідуальність, що заглиблюється в основні проблеми української сучасності й дає на них свої відповіді, такі розв’язки, які постають з чуття найглибшої відповідальності й щирості, отже, за здійснення яких можна і слід платити найвищу ціну саможертви: «...Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою», — писала поетка на сторінках «Літаврів» у Києві.

Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням її героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну під прапором націоналізму.

Виразно бачимо, як Олена Теліга виростала.

Найслабшою її публіцистичною річчю є «Сила через радість». Тут вона є ще ученицею Донцова, щирою, запальною його апологеткою, що сприймає українське духове життя XIX — початку XX століття крізь його окуляри. Немов жива дійсність ввижаються їй «оздоровлені країни Європи», поетка підпадає сугестії свого вчителя, схвалюючи оспівування незначним поетом Кушніренком імперіалізму, вона ще не бачить істотної відмінності між войовничою «молоддю Європи» іОльжичем. Їй здається, що основним у Лесі Українки і Стефаника є фанатизм; порив і ліризм, а не розважання бачить вона як цінне в патріотизмі. Все це, сказане із захватом, було наївне майже по-дитячому. І все-таки статтю читаємо з цікавістю не тільки як каталог помилок молодої поетеси, але й тому саме, що і в помилках своїх Олена палала, бризкала гнівом навкруги і своєю дитячою наївністю була прекрасна. Це був вулкан динаміки й бажання жити краще, героїчніше, аніж жили попередники. Тому «Силу через радість» сприймаємо не як публіцистичний, а як мистецький твір, спалах ще не опанованих внутрішніх енергій.

Взагалі читач сприйматиме більшість статей-есеїв О. Теліги під кутом естетичного враження, а водночас відчує невпинне пульсування етичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралель між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки («Якими нас прагнете?»).

Саме стаття «Якими нас прагнете?» вражає поєднанням ерудиції, вдумливості із вмінням на всю широчінь поставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. Чітка ідейна позиція авторки-націоналіст-ки сполучається з тонкою жіночою інтуїцією. Можливість гармонії чисто жіночого елемента з героїчним пер-внем розгорнено тут дуже вдало і стаття і в наш час хвилює читача та залишається змістово актуальною, з тією вищою політичною актуальністю, яка вростає в духовість.

Теліга розуміла, що ідейні шляхи націоналізму скрізь, де є українська людина, паралельні, націоналізм сприймала вона як епохальне соборницьке явище. Крізь специфіку підсовєтської фразеології, обумовленої цензурними обставинами, знаходила письменниця міцне ядро націоналістичних переконань у Хвильового. Сильніше, чіткіше, ніж Донцов відзначила відвагу автора «Вальдшнепів» і його бурхливу революційну вітальність, що переливалася через вінця («Партачі життя», «Нарозтіж вікна»). Ясно було для неї, що Хвильовий не був у підсовєтській Україні одиноким, він був лише найвищим шпилем у тому русі, який здушено терором. У новій воєнній дійсності 1941 року піти далі тими шляхами, на яких ще лишилися сліди свіжої крові замучених — так вона розуміє завдання Похідних Груп ОУН. Вона проти «педагогічного» підходу до українців з-під совєтської окупації, до них треба йти сміливо зі щирою правдою націоналізму, не тільки вчити, а й учитися, спільно творити духову синтезу західних і східних здобутків.

Знаємо, що ця настанова себе виправдала і якщо не дала таких плодючих наслідків, на які рахувалося, то причина тут насамперед у короткотривалості процесу зближення на рідному материку, перерваного хвилями скаженого терору окупантів.

Ідеї, піднесені Телігою, коли вона у вирі воєнних подій повернулася в Україну, були надзвичайно актуальні. З усього обширу завдань вона висувала на перше місце конечність будити в народі свідомість своєї окре-мішності від москалів, замуленої медоточивими фразами про «братерство народів», на місце цього облудного гасла вона висувала ідею «братерства в народі», братерства крові і власної культури.

Ми не сумніваємося в тому, що з академічної точки зору Теліга могла б знайти значні мистецькі вартості у творчості Пушкіна і Блока, але вона усвідомлювала собі, що своїм войовничим імперіалізмом Пушкін і Блок могли сковувати волю українських читачів у їхньому прагненні до державної незалежності. Коли точиться запекла боротьба за духову емансипацію українця, не можна допустити, щоб українець бачив Росію у світлі пушкінської, блоківської чи єсенінської ідеалізації. І тому Теліга голосно промовила: на могилах української культури не повинно бути місця для Пушкінів, Блоків, Єсеніних («Нарозтіж вікна»).

У статті «Партачі життя» Теліга сконцентрувала свою увагу на проблемі громадської відваги широкого народного українського масиву. Справу поставлено руба: героїчна жертва може там повністю окупитися для нації, де є суспільство, складене з індивідів, що посідають елементарні людські гідності: не похваляти суспільного злочину, зважуватися на власну думку, обстоювати своє переконання й тоді, коли це може принести матеріальні чи інші прикрості. Стаття була палким засудженням духу рабської покори, всевладного опортунізму суспільства, серед якого самотньо височіють герої, особливо трагічні, тим, що перебувають у суспільній пустелі, яка не здібна на резонанс для величного.

Щоправда, є в статті й окремі недоліки, навіяні останками донцовщини. В характеристиці становища Шевченка серед української громади Теліга надто перебрала чорних тонів, покладаючися на вістниківського «дослідника Арака». Відчуємо ми й невлучність характеристики Винниченка, постаті, обтяженої багатьма органічними недоліками в політиці та ідейно занепадними творами, але водночас автора визначних творів, а також і мужнього підпільника. Ми не погодимося з підходом Теліги до проблеми жидівства: осуджуючи тісну співпрацю російського жидівства з росіянами в перших десятиліттях совєтської влади, ми з великою симпатією підійдемо до жидівської мужності у здійснюванні власного національно-державного ідеалу, станемо поруч жидів там, де вони змагаються проти комунізму. Але у великій блискучій статті «Партачі життя» — це лише окремі невдачі, які затьмарюються глибиною загальної концепції статті, яка має виняткову актуальність і тепер. Якщо нам на еміграції тепер майже не доводиться зустрічатися з явищем героїзму, то ми знаємо, що він є в Україні, є в совєтських концентраційних таборах; натомість проблема цивільної відваги й зараз в українському під-совєтському суспільстві стоїть дуже гостро; масове, хоч би пасивне підпертя дії окремих сміливців залишається вкрай недостатнє, тоді як «партачі життя», пристосу-ванці-опортуністи й просто моральні потвори-зрадники нації, творять те суспільне болото, в якому тонуть здорові почини відважних.

Націоналізм для Олени Теліги — не сума догм, не скрижаль з низкою істин, які можна вивчити. Націоналізмом є всеохопний світогляд і нове світовідчування, це прозирання у мряковину майбутнього, це ступання твердою ногою серед хаосу, який треба організувати у форму нової самосвідомості.

Як складне життя, так складним є і явище націоналізму. Націоналізм для письменниці є синонімом вищої культури.

Якщо націоналізм є світогляд і світовідчування, дороговказ до всієї діяльності людини, то натуральним є й піднесення гасла націоналістичного мистецтва як провідного струму в розвитку української мистецької свідомості. Теліга, Ольжич і деякі їхні однодумці постулат націоналістичного мистецтва висунули. Їхні зусилля у творенні нової естетики були перервані їхньою смертю. Але невмируще в їхньому почині залишилося як зерно для проростання в майбутньому. Проростання — коли? На це запитання відповісти сьогодні важко. Але вже напевно тоді, коли націоналізм як світогляд, що так скривавився в останній воєнній завірюсі, знов стужавіє, набере розмаху й здобудеться на великі амбіції. Та, однак, ті початки націоналістичної естетики, які, зокрема, творила Олена Теліга, цікаві і як початки ще не відкритого для нас майбутнього, і як погляди, що кидають світло на саму поетичну творчість Теліги.

«Треба собі виразно усвідомити, що українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви». («Прапори духа»).

Сказано виразно — відштовхування від служебної ролі мистецтва, яке повинно передусім бути самим собою. В основі — не плакатність, не хронікальність, а образність. Істини це загальновідомі, але не загальноприйняті. І добре, що їх Теліга кладе в основу основ націоналістичної естетики. Ними вона рішуче відштовхується від совєтської літературної практики тенденційності літератури. Взагалі — наголошує вона — перед українським мистецтвом, в міру нашої політичної емансипації від Москви, виростає небезпека несвідомо культивувати той багаж мистецьких форм і ідей, якими нас наділила Москва; позбутися цього всього мотлоху є нашим найпершим завданням. Як бачимо, тут збагачено новим формульованням гасло Хвильового «Геть від Москви». Теліга й далі йде шляхом Хвильового. Він вказував на панування образу пасивної мрійної людини «лішнєго человека» в російській літературі, Теліга ж відзначає, що завданням націоналістичного мистецтва є творити глибокі образи активної людини. Відштовхування від російщини поширюється в неґацію «сірого позитивізму» («Партачі життя») й, очевидно, вирослого з нього реалізму, «сірого дня стилю минулого віку».

Нова епоха революції асоціюється в її уяві не зі спокійною буденністю, а з пластичним образом бурі з блискавками, що прорізують небо, що дають змогу схоплювати контури в шаленому світлі ясніше, аніж у сонному тумані реалізму. В основу мистецького піднесення лягає не статичне думання-міркування, а динамічна загострена думка-рішення («До проблеми стилю»). Не молекулярне розкладання явищ, а синтетичний образ, що схоплює явище в динаміці від минулого в майбутнє! Шукання вічних правд і цінностей, простоти й лаконічности у висловах (там же). Як формотворчий, ба й суттєтвор-чий чинник нового стилю має бути романтизм, «романтика нації, романтика змагань, романтика життя». Все це виплило інтуїтивно з українського революційного досвіду. Теліга констатує, що романтиком за своєю природою був Хвильовий. Ладя Могилянська мусіла вмерти від руки ворога, бо не змогла забути «днів легендарних смішної романтики». В романтиці владний рух і тверда зброя. «Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність». Погляд мистця при цьому спрямований не вниз, на ницість земного веґетування і не в найближчу просторінь — Москву, а на безмежні виднокраї світу, Заходу, де життя мерехтить і міниться всіма можливими загадками й привабами.

Роль особистості в формуванні стилю — визначальна. Правильно чи неправильно, але Теліга вбачала в гетьманові Мазепі особу, що виключно його заслугою був розвиток стилю українського бароко («Вступне слово на академії в честь Івана Мазепи»).

Такими є пунктиром, схематично накреслені контури естетики нового стилю мистецтва, отже, для самої Теліги передусім естетика літератури. При всій ескізності ці контури міцно згармонізовані, в них відчувається наявність українських джерел. Сама Теліга вказує на джерела: Хвильовий, Л. Могилянська. Яскраво-образні штрихи опису стилю асоціюються з деякими деталями поетичних уяв Є. Маланюка. Але органічне джерело треба б шукати глибше — воно в широкому струмі української неоромантики, що у творах Лесі Українки, М. Коцюбинського, Олександра Олеся мала підстави претендувати на явища загальноєвропейської міри, хоч, не з вини наших мистців, не стала феноменом загальноєвропейського значення.

Чи можна знайти місце для стильових шукань О. Телі-ги в загальному розвитку стильових тенденцій західноєвропейської літератури 20—30-х років? Чи сучасний Олені Захід визначає характер її літературних стремлінь?

Наша поетеса знала французьку й німецьку мови. Не підлягає ніякому сумнівові, що жадібна знання й естетичних переживань, вона вчитувалася в тодішню західню літературу.

На Заході, починаючи із передднів Першої світової війни, виникав експресіонізм, який розвинувся на всю широчінь у поверсальській Європі і тримався в літературному житті і в 30-х роках. Головним тереном його експериментів була Німеччина.

У затяжному кризовому стані європейської психіки, що вже зрадив свою фавстівську наставу, експресіонізм був чи не останнім явищем на полі літератури й прокламуванням великих цілей. Егоїзмові, воєнному озвірінню, всьому клубкові несправедливостей міжнародного і соціального характеру повоєнної Європи протиставив експресіонізм ідею революційного оновлення людини й суспільства, однак позитивні уяви в цій течії не набрали ніякої конкретності; досить суцільний у відкиданні старого світу, експресіонізм розбився на окремі струмки ідеологічного характеру: пацифістично-ліберальний, пан’європеїстичний, комуністичний, націонал-соціаліс-тичний тощо. По суті експресіонізм був не мистецьким стилем, а рухом. Він був пов’язаний незадоволенням дійсністю, відчуттям бурхливості, динамічності доби і з цього випливаючих деяких психічних прийомів мистецтва, але він ішов і дійшов до ідеологічного розмежування й стильового змиршавлення, йому забракло обручів, які тримали б його вкупі. Експресіоністи шукали нової етичної правди у Достоєвського і Толстого.

Експресіоністичний рух через свою неокресленість міг хіба викликати відгуки на українському ґрунті в площині загальних закликів революціонізування свідомості людини, міг знайти відгомін, наголос експресіоністів на буряність епохи. Початок статті Теліги «До проблеми стилю» звучить по-експресіоністичному:

Для уважності до суперечних ідейно-політичних концепцій експресіоністів в націоналістичному українському таборі не було ніякого ґрунту, в цьому відношенні існував просто імунітет. Але в літературній площині експресіоністи виділялися надзвичайною ощадністю в словах, мовною енергійністю, що мала випромінювати духовний активізм; у ліриці особливо розвинулася рефлексія.

І це мало вплив на Телігу, ці особливості експресіоністичного мистецтва віддзеркалилися в її творчості. Говорити про можливість спеціального впливу того чи іншого поета-експресіоніста навряд чи доводиться.

Небагато можна сказати і про впливи українських поетів. Спроби К. Гридня (збірник «Прапори духа», 1947) знайти впливи Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Л. Мо-сендза на нашу поетесу занадто фрагментарні й імпресіоністичні. Для того щоб належно оцінити співвідношення української еміграційної поезії із творчістю Олени Теліги, треба ще багато підготовчої праці, включно з розшуканням замулених мулом часу й занедбаних сучасниками всіляких студентських, гектографованих або раритетних видань.

Поки що ж на берегах цієї проблеми можна сказати, що видатні сучасники О. Теліги — згадані К. Гриднем — Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз — кожний індивідуально, але і всі разом істотно відрізнялися від Теліги. Над всіма ними владно ширяло минуле, їм ще лунали стріли з боїв національного зриву 1917—1919 років, і музика тих боїв відкладалася на сторінках поезій, їх вабила історіософічна тема й відчуття сторіч минулого, ствердження правічности духа нового національного зриву. Ці теми і міркування взагалі відсутні в поезії Теліги. Не знайдемо в її стилі ні гнівної патетики Маланюка, ні архаїзованої лексики Дарагана, а свою відмінність від Мосендза вона сама підкреслила у звертанні до нього:

У поезії Теліги не знайдемо скандинавських вікінгів ані Є. Маланюка, ані Юрія Клена, що саме в початках творчості Теліги прибув із Києва на Захід, вона зате невпинно і тривожно дивиться вперед у мряку прийдешнього, у вогненний вихор стихій, з якого твориться майбуття. Зовсім не випадково, що в її поетичному лексиконі слова «тривога», «таємниця» часто трапляються.

В ліриці її зовсім немає домішки епічного. Вона майже нічого не розказує. Об’єкт, зовнішній предмет для неї тільки привід для здебільшого бурхливого виливу почуття, що в його вислові панує героїчна романтика, яка використовує експресіоністичні й імпресіоністичні образові елементи. Самий образ людини в її ліриці наскрізний, це образ самої поетки з усім комплексом її ліричних і все-таки в основі щільно об’єднаних почувань. Суцільність тематики її незвичайна. Вона має свій круг ліричних тем. Він мерехтить різними настроями й реф-лексіями. Але в ньому немає нічого, що вдиралося б із-зов-ні, що було б випадковим і не гармонізувало б з цілістю.

У Олени найменше умовностей, найбільше зв’язку безпосереднього переживання, моменту, чи малого відтинку часу, з віршем. Її поезії найбільшою мірою лірично-біографічні. Її лірика не просто сповідь, а й порив, що виростає з інтелектуального прозирання в майбутнє, як у Лесі Українки в драмах. Актуальність її поезії величезна, але це не актуальність пропаґандивна. Це вища актуальність прозріння, тривожної думки. В Теліги знайдемо радість біологічного визрівання підлітка з сублімацією еротичних настроїв у сферу естетичних переживань і суспільнотворчих вольових актів. Тут прикладами «Радість», ще більше «П’ятнадцята осінь» (у п’яній радості молодості незмінним тлом лишається трагічність «мого Києва»). Іноді ряд інтуїтивних яскравих відчуттів навіть не переноситься у сферу логічності («Безсмертне»). Ряд поетів плекали у нас героїзм, але героїчна постава враз із майже античної сили діоні-зійством — це вже специфіка нашої авторки («Неповторне свято»). З героїчним етосом життя, переплетеним інтуїтивними стежками також і кохання («Подорожній» та інші), її ерос завжди типово жіночий. У ньому світла пристрасть переливається в ніжність, у ньому — мрійливість, невпинне шукання вимріяного, танець на грані привабливої еротичної прірви і певність у собі, в своїй здатності не впасти, не порушити вірності наймилішо-му, тому, для якого — все життя («Чужа весна», «Розцвітають кущі»). Інколи еротичний настрій — ледве помітна мелодія серед гімнів красі природи, силі молодих м’язів і біологічній радості («Сонячний спогад»).

В ряді поезій авторка окреслює роль жінки-дружини поруч героя-борця. Завдання життєвої супутниці — дарувати чоловікові ніжність і своєю ласкою скріплювати його бойові сили.

Дружба для Теліги — велике слово. Почуття відданої старшої товаришки, яка радісно бачить майбутній шлях юнака, що піде далі, ніж вона, до мети, не позбувшися пам’яті про неї — такий високий зміст поезії «Напередодні».

У поетеси переважає природа радісна, вона може бути і хмільною, сповненою музики, сміху, і вона завжди грає фарбами. В усьому цьому проектується душа поетки, душа розпросторюється й починає звучати космічно.

Поетка не є стовідсоткова оптимістка. Їй знайомі «божевільні думки», що пізніше застигають сріблом на скронях. Знайома їй і туподумність юрби, і націлена смертельною загрозою ненависть ворога. Але все це перестає на неї діяти, коли поруч — вірний друг, коли він зазнає ворожого удару і коли треба дати відсіч.

Біль перемагається не сумом. Життя сповнене трагізму, від цієї трагічності не можна відвертатися, треба зустрічати її усмішкою, не з почуттям жертви, а з почуттям гідності сприймати біль і йти до трагічного кінця. Величезною прозірливістю схоплює Олена свій важкий життєвий кінець, який є для неї найвищим знесенням і наймогутнішим виразом незнищимого життя.

Такого ступеню героїзм у нашій поезії знаходимо ще тільки в Олега Ольжича.

Смерть Теліги лише доповнює її поезію, надаючи поезії великого звучання.

Чи слід спинятися над технічними компонентами її поезії? Над частим контрастуванням образів? Над складними метафізичними асоціаціями? Над співвідношенням кольору і звуку? Над інколи просто танцюючим ритмом, а іноді гострим, як залізо? Над прийомом посвят і звернень до друзів?

Признаюся — це анатомування її поезії, вишукування естетичної і соціальної функціональності дрібних деталей було б для мене болючим. Для мене поезії Теліги — живі організми і мені ще незручно робити над ними операції з ножем і ланцетом.

Вона жива із своїми рядами полум’яних віршів і до архіву літератури не належить.

«Літературний зошит» (додаток до газети «Українські вісті»). Новий Ульм, 1947, ч. 1, січень.

Григорій Шевчук. Без металевих слів і без зітхань даремних

Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів — батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов’ю до України, ні разу не вживши слова Україна; можна писати пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія — не називає, а пориває. Цього не знає більшість наших молодих і літніх претендентів на звання поета. Це добре знала Олена Теліга.

Як удалося це їй?

Поезія Олени Теліги виростає з альбомної поезії. Це анітрохи не образливо для пам’яті поетки, яка заслужено була шанована за життя, і перед героїчною смертю якої від руки ґестапівців схиляє голову весь український народ.

Коли ми вже згадали цей факт, то мусимо зробити маленький відступ. Оцінка творчості тих письменників, які переживають своє покоління, звичайно переходить три етапи. Спершу оцінка сучасників. Уоіепв-поіепв вона зв’язана з оцінкою особи творця. Критик або читач, що найбільше прагнув об’єктивності, все-таки не можуть цілковито абстрагуватися від образу особи, від її вдачі, суспільної позиції й ролі, даних біографії. Потім приходить друге покоління, не знайоме вже з особою творця. Перед ним — тільки твори, твори як такі. Йому розповідають епізоди з життя письменника, але воно відмахується: нащо нам це, ось твори — і тільки вони нас цікавлять. І вже згодом інтерес до творів зроджує новий інтерес до особи творця: армія біографів, бібліографів, причинкарів і істориків літератури накидається на всі сліди земного буття письменника, реставрує кожний його крок і створює біографічний коментар до творів.

Критичні статті про Олену Телігу, що з’являються тепер (стаття О. Ждановича в ганноверському «Літературно-науковому збірнику», рецензія Г. Черінь у «Нашій пошті», передмова непідписаного автора до «Душі на сторожі» О. Теліги) — перебувають на першому етапі. Вони не поезії коментують біографією авторки, а поезіями — героїчне життя. Статтями вони висловлюють свою пошану до неї. Ми хочемо тут підійти до творів поетки як до цілісності в собі. Не порушуючи їх зв’язку з біографією творця. Робимо це не з бажання бути оригінальними, першими «перескочити» до другого етапу, а просто тому, що твори заслуговують на такий аналіз, становлячи мистецьку вартість незалежно від того, хто була їхня авторка, а також тому, що не можемо сказати нічого нового й невідомого про життя поетки.

Тому, передусім, мусимо відповісти на питання: з яких мистецьких джерел виростала поезія Олени Теліги. І ми відповідаємо: поезія Олени Теліги виростала, передусім, з альбомної поезії. Нема в цьому нічого зни-зливого або образливого, бо завжди важить не так те, де поет узяв що-небудь, як те, що він з того зробив. Навіть більше: люди, що говорять у мистецтві нове слово, здебільшого вдаються до тих джерел, які їхні сучасники вважали за низькі й несмачні, призначені для плебсу, для нижчих категорій літературної публіки, а не для обранців.

Альбомна поезія була цілком законним жанром чи, певніше, групою жанрів (від мадригала до епіграми) в епоху класицизму і в епоху романтизму. Коли прийшов так званий «реалізм» XIX сторіччя з його вимогою соціологічної і за всяку ціну суспільно-корисної, навіть наукоподібної літератури, альбомні жанри були вигнані зі справжньої літератури. Вони спустилися в оточення провінційних міщухів, гімназистів і гімназисток. Якщо в нас їх культивували прилюдно Микола Вороний і Василь Пачовський, то це була почасти стилізація літератури минулих епох, а далеко більше — вияв глибокої провінціальності цих авторів.

Олена Теліга вдалася до альбомної поезії не заради стилізації і не через провінціальність. Альбомна поезія була її джерелом тому, що вона давала змогу не називати речей «лобовими» назвами, давала достатні запаси цнотливих алегорій і парафраз. У своєму вживанні ці алегорії й парафрази були зв’язані з атмосферою дівочого будуару або фривольної розмови двох, але цей зв’язок не був органічний і конечний. Альбомну поезію можна було визволити з вузьких меж провінційного флірту й міщанської щоденщини. Це визволення стало поетичною місією Олени Теліги. Вона використала своє джерело зовсім по-новому і на його перетворенні виробила власний голос в українській поезії — може, не дуже великий (її поетичний розвиток обірвався, а не завершився!), але вже свій.

Альбомні поезії пишуться для когось, адресовані комусь. Так і багато поезій Олени Теліги. Уже їхні назви часто — адреса: «Чоловікові», «Мужчинам», «Сучасникам», «Засудженим». В інших адресою стає присвята. Вона в Олени Теліги завжди не випадковий знак пошани, а конкретна адреса. Так присвячені поезії «Без назви», «1933-1939», «Напередодні», «Життя», «Лист».

Це — зовнішнє. Істотніше — внутрішнє. Альбомна поезія — поезія, заснована на низці традиційних симво-лів-алегорій, що розтлумачуються конкретно, в прикладенні до даної особи (чи осіб). Коли ми згадуємо альбом провінційної гімназистки, ми згадуємо, передусім, пару голубків, серце, пробите стрілою, палання серця... Свого часу це був арсенал справжньої, «високої» поезії (Ронсар — Парні). Але потім вони «зносилися», «спрацювалися», «висока» поезія зреклася їх, і вони животіли далі тільки в альбомах провінційної публіки, заштатних «творців» літератури.

І от Олена Теліга відновляє їхні права у «високій» поезії. Поезія її вся побудована на подібних традиційних символах. Особливо часто за ці символи правлять образи вогню й води (моря, ставка, джерела тощо): «Заметемо вогнем любови межі, перейдемо убрід бурхливі води»; «Стільки уст палило і тягло мене вогнем спокус»; «Холодна сила придушила тепле джерело»; «Пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну»; «Пий же бризки, свіжі та іскристі, безіменних, радісних джерел»; «Крізь вогонь межі минулі дні вертаються»; «Життя... розколихалось хвилею припливу»; «Мені здається, мов повінна ріка, моє лице»; «Думки, мов нероздмухані вогні»; «У нас душа — криниця, з якої ви п’єте»; «Крешіть вогонь із кремнів!»; «Душа зім’ята, сліпа, безкрила, сунеться на дно. А ти її лови, тримай, тягни нагору! Греби скоріше — і пливи, пливи!»; «І знов думки і серце у вогні»; «Твоє життя — холодний світлий став»; «Далеко десь горить твоя мета, в тяжких туманах твій похмурий берег»; «В кожнім серці пожежу пригаслу розпалили ви знову — спаливши життя».

Ми подали так багато прикладів, щоб показати, яка сповнена поезія Олени Теліги цих старих, як мало не сама поезія, символів-алегорій! А крім того, є в неї ще інші численні ряди символів: дзвін, що кличе й збуджує; сурма; птах — втілення волі; полин, отрута — втілення гіркоти; каміння, окови, ґрати, тінь і світло, вихор-буря, шлях, оранка й сівба... Поезія Олени Телі-ги сповнена цих поетичних загальників, цих збляклих «поетизмів», гідних, здавалося б, справді альбому провінційної гімназистки. Вони скупчені у віршах Олени Теліги в такій кількості, що, здавалось би, здатні вбити всяку поезію. І коли ці вірші все-таки поетичні, то секрет мусить лежати в тому, як використовуються в них заяложені «поетизми».

Як взагалі в альбомній поезії, вони подаються кожного разу в цілком конкретному застосуванні. На певну, сказати б, адресу. Вони сполучаються з надзвичайно пластичними в своїй конкретності образами, які ще конкретнішими видаються на тлі загальників (і цього вже не знає провінційна альбомщина!): тонкі, рухливі пальці

поетки; деталі літнього пейзажу в поезії «Літо»; серед алегоричних потоків і шляхів — раптом рядки:

«Напередодні»

Коротка згадка про те, що страта відбулася «у шість двадцять п’ять» в поезії «Засудженим»... Деталі ці (інакше б вони не пасували до альбомної поезії) здебільшого салоново-кімнатного або літниськово-приміського характеру, але тим різкіше вони виділяються своєю конкретністю на тлі алегоричних загальників.

І з цим зв’язана дальша особливість поезії Олени Теліги, яку ми назвали б винятковою тверезістю поетичного мислення. Вона виявляється і в загальній поставі тем, і в деталях. Ось тема майбутнього повернення емігрантів на Батьківщину. Її розробляють звичайно в образах тріумфального походу, загальної радості... Олена Теліга побачила в ній суворі будні: зустріч чужих з чужими, зимними і ворожими душами на невпізнаній землі. Вона провиділа, що почуттям тієї миті будуть розпач і образа! Або з деталей: у той час, як наші «поети» вимахують класицистичними мечами, в Олени Теліги ви прочитаєте про «літаків непогамовний клекіт і у руках скажений скоростріл». І це так характеристично для її тверезого мислення!

Уміння сполучати конкретне з абстрактним вершини своєї майстерності досягає в «Вечірній пісні»:

Замкни у моїх долонях — конкретний образ;

Ненависть свою і гнів! — переключення на абстрактне;

Зложи на мої коліна — конкретний образ;

Каміння жорстоких днів. — абстрактна алегорія;

Тобі ж подарую зброю: — здавалося б, конкретний образ;

Цілунок гострий, як ніж. — переключення на абстрактне, хоч у суті справи саме образ попереднього рядка був абстрактною алегорією, а це — конкретна деталь прощання!

І вже тут видно, як будує Олена Теліга свій вірш. О, так, вона не ниже рядок за рядком, виливаючи свій настрій, вона будує вірш, як інженер. Про композицію Олени Теліги можна писати спеціально. Тут — тільки пара прикладів. Найпростіша будова — на контрастах. У поезії «Гострі очі» перша строфа — про гарячу безсонну ніч; друга — про врівноважений день; третя — закономірно дає узагальнення:

Складніше, коли поетка бере образи двох планів і проводить їх крізь усю поезію, чергуючи. У поезії «Без назви» перший і другий рядок кожної строфи дає образ почуттів авторки, а третій-четвертий — алегорію морської подорожі. Так само «Сьогодні кожний крок» будується на переплетенні образів весняної природи і образів кімнатно-салонового плану; в поезії «Літо» чергуються образи літнього краєвиду і алегоричного згоряння ліричної героїні вірша.

Вершиною поезій Олени Теліги буває звичайно їх кінцівка. В ній схрещуються образи різних планів і дається несподіваний поворот образу або узагальнення афористичного порядку. Кожна поезія Олени Теліги — в протилежність знову ж таки багатьом і багатьом писанням наших віршоплетів — закінчена, завершена, замкнена в собі. Її не можна ще продовжити. Вона має 12 або 16 рядків не тому, що далі не хотілося, не було настрою писати, атому, що саме цих 12 або 16 рядків вистачає і треба, щоб висловити те, що висловити треба. Зміст у Олени Теліги завжди знаходить свою, властиву йому форму.

Така ж чітка й ритмічна організація поезій Олени Теліги. Її рими вивірені, і вона не знає недбалих рим. Її улюблений розмір — п’яти- і шестистоповий ямб, з його карбованістю; якихось ускладнень симетричного типу вона уникає; трискладові розміри з їх нахилом до співучості їй майже зовсім чужі, а коли вона наближається до них, то розбиває співучість іррегулярністю («Чоловікові»). Хоч їй приступні засоби складної звукової організації вірша, але її ідеал — вірш суворий, говірнодек-ламативний. Деяке пом’якшення в нього вносить тільки нахил до жіночих рим.

Так уже у формальній організації вірша Олена Теліга нейтралізує мінуси альбомної поезії: шаблоновість, солодкавість, загальниковість. Конкретність бачення, суворість композиції, залізна дисципліна ритму — в таких рамках альбомні поезії перестають бути альбомними.

І все-таки: чому Олена Теліга вдалася до альбомної поезії як джерела? Бо мало сказати, як вона нейтралізувала мінуси альбомної поезії. Мусить бути дана відповідь: чому, для чого звернулася поетка до цих джерел? Але, щоб дати відповідь на це, треба вийти за межі форми віршів Олени Теліги і придивитися до того світу, який у цих віршах мусив бути і є відбитий (напевне, позначилися тут і факти біографічні, але, як уже сказано, ми ухиляємося зараз висвітлювати їх).

Поезію «Сьогодні кожний крок» Олена Теліга присвятила змалюванню настрою сп’янілості від щастя. І от як вона змальовує цей надмір щастя: воно «росте в тісних обіймах рамки закритої душі і рамку цю дере». Закрита душа! Душа в рамці! У поезії «Вірність» наскрізний образ — образ душевної скарбниці, куди складаються скарби, бо там «пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну». Отже, — знову рамка, знову душа на схові, душа в заперті, під замком! І в третій поезії душа ховає «мудрий досвід у скриньці без ключа і дна» («Моя душа»). Чому ж таке самообмеження? Нащо власну душу, власну радість, власні пристрасті замикати і обмежувати? Чи не тому, що

«Лист»

Чи не тому, що поетка — надто пристрасна, надто палка, надто вся віддається, така вбезмеж закохана в пал і гаряч життя? Душа — вічно п’яна життям. Життя — не сіре нидіння, а блиск від стику «ударів і дарів Господніх», спалахи «перехресних барв», екстаза мрій і чинів. «Стільки уст палило і тягло мене вогнем спокус!»

Оргіястичне сп’яніння — так хотіла б Олена Теліга сприймати світ, життя, людей. Пекуча гра. Задивлення в сліпуче сяйво. Хай це буде один день, — але щоб це було неповторне свято. Байдуже що: зустріч, чин, екстаза. Байдуже, що за цим прийде спад і загибель. Хай навіть гаряча смерть, аби гаряча. Тільки не сонність буднів, не плин безграничної сірості. Але що смерть! Жити, тільки жити. Які жалюгідні ті, для кого «захід — завжди тільки захід»! Бо в мить заходу —

Така мрія поетки, мрія її гарячих ночей. Таким хоче вона бачити життя. Ні, не підходить до неї слово: бачити. Таким хоче вона його мати, схопити, загнуздати, скорити, здолати, зігнути, на коліна поставити! І тут з’являються рамки, обрамлюють, обмежують, закривають душу. І не хто-небудь їх накидає, а жадібно прагне їх сама поетка. Вона не стала оспівувати повноту життя, хоч могла б зробити це сильніше, ніж хто інший в українській літературі, бо їй було відкрите те сп’яніння пристрастю й життям, де стирається грань між людиною, твариною і духом, де діє одвічний біос, вищий над кожну окрему особину, окремий живий організм.

Вона стала співачкою інших почуттів, тих, що наказали їй замкнути душу в рамці, тих, що наказали їй сховати в скриньку-скарбницю скарби гарячої душі. Ці почуття — гордість і вірність. Власне, це в неї одне почуття, — тільки в нашій мові нема терміна, щоб його назвати: вірність гордості, вірність з гордості, гордість вірності? Всі ці сполучення слів передають тільки грані почуття: щоб збагнути його цілість — треба читати поезії Олени Теліги:

Так що ж? Ненависть, породжена образою і гордістю? Ні:

Тому і роль жінки — вірність обраному, горда вірність не так з любові, як передусім з гордості! І коли покинуть її, вона збереже вірність — дарма, що Пан «може не повернеться ніколи» («Вірність»).

І тому її найбільша мрія — мати таку безмежну вірність у відповідь:

«Махнуть рукою»

Тому і роль жінки — вірність обраному, горда вірність: коли він іде насмерть — благословити його — і непомітно, крадькома піти його слідами теж на страту («Мужчинам»). Та ж горда вірність і щодо свого народу. Не розніжена ліричність рідної стріхи, не істерія помсти, не автоматизм собачої відданості і звички, а вірність гордості:

«Сучасникам»

Уся поезія Олени Теліги — між цими двома полюсами: повнота життя і — стримування силою гордості і вірності, гордості-вірності. А вершина цього — поезія «Лист», де так виразно, так чітко світ романтичного шалу протиставлений світові рівноваги і спокою, стихія дикого бунту — рамкам, твердим рамкам внутрішньої дисципліни.

Внутрішню суперечність почуттів відбиває і стиль поезій Олени Теліги. Ми бачили залізну суворість композиції її віршів і розмірів їх. Це рамки. А в рамках — кипіння, скаженіння романтичних образів. Прагнення невимовного — і радість, що воно невимовне (бо, значить, не вбгаєш його в рамки!):

«Без назви»

Яке характеристичне окреслення! І саме це потрійне не — воно ж означає і любов, і примха, і пригода — тільки ще щось понад усім тим. Давній засіб романтичної поезії — творити надобрази позірним запереченням образів! А прочитайте поезію «1933-1939». Залізно-логічна композиція, але ви не скажете навіть, про що говориться у вірші: про події особистого життя чи національного? Любовна це лірика чи політична? Згусток настрою, бліки внутрішнього світла. І так само в поезії «Безсмертне».

Тому так любить поетка схрещувати метафори і порівняння одне з одним: цим заперечується їхня земна, матеріальна допасованість, вони дематеріалізуються, означають тільки тони настрою, не речі в їх важливій реальності:

«Моя душа»

«Лист»

Тому її епітети так часто — тільки вираз її душевного наставлення, а не об’єктивної дійсності: п’яне сонце, схвильоване колосся, натхненні весла, дивне серце.

Творчий путь Олени Теліги не був закінчений. Він був обірваний. Тому деякі її поезії ще припечатані були мертвою паддю класицизму, такого чужого темпераментові поетки («Вірність»), тому голою декларативністю звучить поезія «Життя» або кінцівка поезії «Поворот». Але в основному поетка знайшла себе, і її лице відбилося в плині нашого літературного процесу.

Поетка життєвого шалу — вона взяла свою душу в рамки гордості-вірності. Рамок потребувала вона для себе — і тому взяла рамки найвідстоянішої поезії — альбомної поезії. Вона ще звузила ці рамки, скоривши свій вислів залізним законам композиційної стрункості й метричної закономірності. Але в чорних рамках яскравіше червоне — колір крові й вина. Рамки гордості-вірності тільки підкреслили глибину її сп’яніння повнотою життя. Рамки формальних приписів тільки підкреслили крутіж барв обривних образів її поезії. Олена Теліга в українській поезії лишається неповторним зразком романтичної самоопанованості. І в інших народів важко вказати подібні приклади самодисципліни романтика, романтизму, що виявляється саме в самостримі. Буяння велетенської пристрасті в найвужчих, які тільки можна собі уявити, рамках — альбомної поезії. Картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії у нічному столикові. Або — як характеризує вона сама:

«Лист»

Коштовне, п’янке вино, що кількома краплинами бризнуло на суворе, відточене лезо життя революціонера.

«Арка». Мюнхен, 1947, ч. 1.

Володимир Державин. Поетична творчість Олени Теліги

Серед нечисленних літературно-критичних творів Олени Теліги особливу увагу привертають дві невеликі статті — «До проблеми стилю» і «Прапори духа» (1941 р.), скеровані проти фальшивої бутафорії та імітації стилю в мистецтві й житті, проти профанації мистецтва з агітаційно-пропагандивною метою:

З цього чіткого розмежування політично-громадської доцільності (ба навіть «блискучості») і справжньої естетичної цінності природньо випливає незрозуміла для тоталітаристів, примітивів та фанатиків якої завгодно фарби й догми вимога не зловживати мистецтва для цілей та засобів немистецьких, хоча б і практично доконечних:

Правдиві глибини й висоти української духовності в створеній для них стрункій і незнищимій формі — це і є тим, що Олена Теліга прагнула створити в своїй поезії, і тим, що вона великою мірою створити спромоглась. І коли вічні нарікання на те, що надто багато українців складають надто просторі вірші, почасти виправдуються вельми низьким мистецьким рівнем тієї віршо-робні (в далеко переважній більшості випадків), то до творчості геніального поета, до творення великої літератури це не має ніякого стосунку; а генієм людина — не кожна, зрозуміла річ — може стати так само, як може стати героєм.

Олена Теліга стала і тим, і тим. Але глибокий і щирий пієтет цілого нашого національного суспільства до політичної діяльності Олени Теліги і до її героїчного скону не повинен заступати в літературній свідомості наглій тієї святої істини, що найголовніше й найвище в постаті великого мистця — це завжди та за всіх обставин його мистецтво — не те пересічне мистецтво, яке відтворює чи зображує, чи відбиває національну свідомість, а те, яке її веде вперед, цебто творить і перетворює.

Це стосується О. Теліги так само, як і О. Ольжича. В обох цих випадках, очевидна річ, маємо справу з величезними перспективами артистичного піднесення, нагло й непоправно обірваними смертю. Проте, щодо О. Ольжича, ми в самій вже друкованій частині його творчої спадщини безпосередньо добачаємо, як класична майстерність книги «Рінь» (1935) та численних опублікованих по різних часописах поезій, через монументальний пафос книги «Вежі» (1940), призводить до рафінованого вивершення та філософічної глибини посмертної книги «Підзамча» (1946) і складає мистецьки виразну постать великого поета сучасності (див. В. Державин: Ліричне мистецтво О. Ольжича // Альманах «Світання», ч. 4-5, Ауґсбурґ, 1946). Тим часом творча спадщина О. Теліги, далеко менш багата на друковані твори і зовсім проблематична щодо евентуальної наявності творів недрукованих, надто легко може спокусити до однобічного висування окремих віршів громадсько-світоглядового змісту і до неслушного трактування решти (а зокрема— інтимної лірики), як «дамської» чи то «альбомної» поезії— мовляв, висококультурної формально, проте принципово другорядної ваги.

Таке трактування поезії О. Теліги (на превеликий жаль і сором, поширюване в нашому емігрантському суспільстві з певними демагогічними цілями) є тенденційним перекрученням літературних фактів. Зокрема, щодо так званої альбомної поезії, з якої начебто виростали ліричні вірші О. Теліги, то вона має за основну емоційну ознаку саме оту «солодку розчуленість над самим собою» («Прапори духа»), до якої поетка ставилася з крайнім презирством. І справді, ні літературна творчість, ні особиста психологія О. Теліги не мали з «альбомною» сентиментальністю нічого спільного. В основі чи не кожного її вірша лежить прагнення екстази, як того душевного стану, коли людина переживає себе такою, якою вона хоче бути — і якою повинна бути, бо призначена — коли людина переживає реальність і чинність свого «кращого я». Оце, кажучи словами поетки, «неповторне свято», коли

оцей «єдиний день — мого життя корона» становить, з погляду раціональної психології та емпіричного життя, немовби душевне чудо, оскільки має за передумову надреальну спроможність людини змінити себе саму; а проте, це чудо здійснюється в мистецькій творчості (і співтворчості, цебто в глибокому естетичному спозиранні), в героїчному діянні, в ідеальному коханні. З відповідних, трьох груп мотивів у творчості О. Те-ліги — артистичних, героїчних і любовних — героїчні та любовні мотиви незрідка сполучаються в межах того самого вірша, тим часом як мотиви артистичні (здебільшого пов’язані з мистецтвом танцю) виступають, за нечисленними винятками, окремо. Але не це важить насамперед, і навіть не кількісна чи якісна перевага тих чи тих мотивів у поезіях О. Теліги, а їхня докорінна єдність; бо всі вони безпосередньо випливають із консеквентно ідеалістичного світогляду письменниці-націо-налістки і становлять лише відмінні переломлення того самого ідеалізму в різних сферах духового життя.

Літературний стиль О. Теліги належить до українського класицизму так званої празької поетичної школи (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа та інші), і саме її вірші незрідка можуть правити за досконалі взірці класичної образності, як-от, наприклад, у вірші «П’ятнадцята весна»:

Йдеться не про безпосередній вплив класицизму О. Ольжича, або ж евентуально — Ю. Липи (див. вірш «Безсмертне» в стилі Липиної «Світлости»), або ще київських неокласиків, а про наскрізну наявність «слова твердого й гострого, без ліричного тремтіння, зате чіткого ясною лінією», що його Микола Зеров вважав за основну ознаку класицизму в поезії; йдеться про образність гранично точну й прозору, що ніколи не набуває найменших рис розпливчастості чи світлотіні, характеристичної для інших літературних стилів:

«Сонячний спогад»

Зрештою, не слід надавати впливові О. Ольжича занадто великої ваги. Фактично наслідки того впливу зводяться до загальнокласичної чіткості та виразності вислову і до окремих стилістично-образних та синтак-тичних деталей — щоправда, подеколи надзвичайно артистичних, як

Очевидно, О. Теліга не відразу досягла класичної мистецької форми поезії. Її творчість довгий час розвивалась і поглиблювалась шляхом поступового усунення тих декламаційно-риторичних шаблонів, які, власне кажучи, є однаково притаманні і посереднім поетам, і посереднім поеткам, а проте, сполучаючися з безперечною формально-технічною вправністю, якоюсь мірою відповідають поширеному уявленню про оту «дамську» поезію. Йдеться тут, суттю, про зовнішнє літературне оздоблення безпосередньо-життєвих мотивів (однаково, чи раціонально-повчальних, а чи емоційно-любовних) — мотивів не естетизованих із середини артистизмом поетичної образності, а лише припасованих до традиційної образної мови, і тому засадничо прозаїчних. Літературна спадщина О. Теліги незрідка подає ті самі мотиви — той самий світоглядовий «зміст» — в кількох варіантах, мистецьки різновартісних через більший або менший ступінь образної своєрідності та досконалості. Порівняйте, наприклад, ще сповнене повчальними прозаїзмами «Життя», присвячене В. Куриленкові («Зловіщий брязкіт, днів, що б’ються на кавалки...»), з теж більш-менш повчальним, проте вже причетним до класичної образності диптихом «Напередодні» (присвяченим Олегові Ш.), де спільний обом сонетам диптиху образ «схилились айстри на овальний стіл» ретроспективно стверджує у фіналі композиційну єдність цілого твору:

Так само доцільно зіставити поезії «Неповторне свято» («Гарячий день — і враз достигне жито...»), з одного боку, а з другого — «Махнуть рукою! Розіллять вино!..», що в них та сама тема героїчного пориву, як найвищої екстатичної вартості, трактується, в першому випадку — декламаційно-повчально, а в другому — образно й патетично, з класично заокругленим закінченням:

Ніхто не заперечуватиме, що широко відомий «Поворот» («Це буде так: в осінній день прозорий...») містить чимало зовнішньо заримованих раціональних прозаїзмів (наприклад: «І те, що мрією було роками, Все обернеться в дійсність і можливість»), ба навіть справжніх шаблонів («Нетреба смутку! Зберемось відразу, Щоб далі йти — дорогою одною»), а «Лист» (присвячений Л. Мо-сендзові) рясніє невиправданими і в цьому контексті непереконливими — бо не узгодженими з композицією цілого твору — пошуками якнайефективніших образів («Рудим конем летить за небосхил Моя душа в червоній амазонці»), або ж вельми виразистих — проте, суттю, будованих на словесній грі — антитез:

А проте, і в «Повороті» є строфи класично-досконалі своєю образно-синтактичною структурою, чіткістю та суцільністю глибокого вислову:

А в «Листі» — довго згаданий і почасти затемнений орнаментальними мотивами середніх строф основний образ з тим енергійнішою виразністю розкривається нарешті у фіналі вірша:

Приблизно однакову тему маємо також у вірші «Чоловікові» («Не цвітуть на вікні герані...») — формально, мабуть, цілком коректному, а проте холоднувато-розсудливому — і у «Вечерній пісні», в отій геніальній синтезі любовної та героїчної лірики — синтезі, що є унікальною не лише в нашому, а й у цілому європейському письменстві своєю музичністю, образністю, композицією і емоційною наснагою. Неповторним є цей твір і в поетичній творчості самої Олени Теліги, де він стоїть зовсім окремо і щодо свого рафіновано-елегантного (а разом з тим такого прецизного й невимушеного) ритму, і щодо енергійного лаконізму дикції:

і щодо парадоксально-гіперболічної патетики центрального образу:

і щодо віртуозно впорядкованого наростання емоцій, що закінчується немовби мажорним акордом:

Залишки риторичної декламації найгостріше даються взнаки в любовній ліриці, бо саме цей поетичний жанр найменш надається до програмового трактування і найбільш вимагає присмаку індивідуальної своєрідності. Тому інтимні вірші О. Теліги незрідка справляють враження поезії надто раціонально запланованої і надто прозаїчно (попри надмір і різноманітність експресивних ефектів) висловленої. В таких віршах, як-от «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом...», «Гострі очі розкриті в морок...», «Мужчинам» («Не зірвуться слова гартовані, як криця...») — основна недосконалість полягає, мабуть, не в чому іншому, як у занадто рівномірному стилістичному оформленні всіх частин вірша, так що безперечний класицизм стилістики лишається позбавленим відповідної класичної композиції, а через це й цілий твір подеколи звучить дещо механічно та «роблено»; бо ж рівномірність (а зокрема — рівномірна навантаженість формальними оздобами, як це, приміром, систематично практикується в бароковому стилі) — це ніяк не класична пропорційність внутрішнього ритму. От тому в Олени Теліги окремі строфи вірша незрідка є кращі за їх сукупність. Проте, в інших і, гадаємо, зріліших — інтимних поезіях ліричне наростання теми саме вже утворює певну композицію і тим самим немов просвітлює зсередини традиційну образність; так, наприклад, у відомому вірші «Я руці, що била — не пробачу», або ж у «Літі» («Топчуть ноги радісно і струнко...»), з його суто класичною взаємодією паралелізмів та антитез у фіналі:

Любовна тематика О. Теліги в жадному разі не є тим «оргіястичним сп’янінням пристрастю», що його славлять наші матеріалісти та плюралісти, де, мовляв, стирається грань між людиною, твариною і духом, і де «діє одвічний біос, вищий за кожну окрему особину, окремий живий організм». Ні, кохання в поезії О. Теліги (це не знищення індивіда через поглинання духа біологічною матерією з її тваринними інстинктами, а навпаки — піднесення індивіда до метафізичої межі земного життя, до того божественного первня, який вбачає в Еросі філософія Платона, до спозирання феноменального буття sub specie aeternitatis — під поглядом вічності:

«Подорожній»

Тому й саме кохання так легко й природньо сполучається в поезії О. Теліги з прагненням героїки:

«Сонячний спогад»

Тому й трагічне в коханні сприймається поеткою в космічному плані і спонукає до протиставлення духового ідеалу «реальним» життєвим вартостям:

«Ніч була розбурхана і тьмяна...»

В жанровому відношенні поезія О. Теліги є виключно й безвинятково лірична; авторка скрізь виступає в першій особі, без найменшої спроби перетворення її на епічну третю особу або на драматизований діалог. Через оцю, сказати б, щиру об’єктивність викладу багата ідейно-емоційна тематика О. Теліги, її філософічна глибина, вкупі з шляхетною елегантністю та артистичною витонченістю почуттів, особливо виразно сприймаються, немов безпосередня поетична еманація ідейно-емоційного багатства, духового аристократизму і естетичної височини українського націоналістичного світогляду, що відбився в творчості поетки, може, й не глибше, проте безпосередніше й наочніше, ніж, приміром, у Є. Маланюка або О. Ольжича. Постать Олени Теліги — живе ствердження, а її твори — довічне ствердження інтелектуальної, душевної і духовної гідності так званого «вістниківства» і цілого націоналістичного руху 30-х років, бо це дух від його духу і плоть від його плоті. «Пізнаєте їх по плодах їх», — каже Євангелія; і небагато є епох, що зарепрезентували себе й запечатли-лись в історії української духовності такими блискучими витворами, як поезія Олени Теліги, О. Ольжича, Є. Маланюка.

З цього погляду особливої цікавості набирає єдиний белетристичний твір О. Теліги — її майстерно складена автобіографічна новела «Або — або», що в ній, на тлі неприсолодженого і неперекрученого ніякими політичними тенденціями правдивого опису підсовєтського службового побуту (початку 20-х років), оповідається про ті переживання майбутньої письменниці, які склали в дальшому основу та зерно її безкомпромісової моралі й героїчної творчості. Сутичка з совєтським хамством на все життя залишила в свідомості п’ятнадцятилітньої дівчини непереможне прагнення, «щоб в душах нашого народу жило не голосне чавкання на ворога — лише глибока непримирима і творча ненависть до нього» (О. Теліга. «Прапори духа»).

Звичайно ж, ми не схильні перебільшувати ідеологічну вагу того — зрештою, не надто визначного в житті письменниці — біографічного епізоду. Він, щонайбільше, відіграв роль каталізатора, прискоривши й увиразнивши ідейні мотиви, почерпнуті, очевидна річ, у поетичній спадщині Лесі Українки — лише загострені й доведені до свого логічного завершення в тезі, «що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовості, аж до смерті, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси лакеїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв» (О. Теліга. «Партачі життя»).

Оця беззастережна саможертовність — аж до смерті — лягла в основу і героїчної поезії героїчного чину О. Телі-ги і зробила з неї національну героїню нашої доби. Ми з великим духовним напруженням шукаємо втілення жіночого героїзму навіть у чисто літературних образах — навіть у таких дискусійних (бо складених двозначною езопівською мовою підсовєтського концтабору і ускладнених очевидним прагненням абиякої мінімальної асекурації), як Аглая М. Хвильового і Марина М. Куліша. Наскільки ж величніша, чистіша і безпосередньо дієвіша є реальна постать письменниці-націона-лістки — нашої найбільшої поетки після Лесі Українки — що її саможертовний героїзм є поза всякою інтерпретацією та дискусією, бо він сам промовляє до нас своїми просякненими героїчним ідеалізмом ділами й творами.

«Самостійна Україна».Вінніпеґ-Чикаґо, 1950, ч. 3, березень.

Євген Маланюк. Пам’яті Олени Теліги

Єсть люди, в яких смерть, навіть лише фізичну, не віриться. Не можна повірити.

Так, наприклад, ніколи не віриться, що влітку року 1929 помер Євген Чикаленко. Все здається, що вистачить лише опинитися в Подєбрадах, перебігти з двір-ця на Дітріхову вулицю, вибігти на поверх затишної вілли, постукати і — двері відчинить Євген Харлампович, привітно і мудро всміхаючись своїми вічно молодими, степово-херсонськими очима.

Єсть такі люди. І то незалежно від їх віку чи «поважності становища». Певно Всемогучий дав їм стільки життєвої енергії, що життя їх не кінчається «нормально» смертю, лише мусить бути обірване, обрізане якось «ззовні»: невдала операція, нещасний випадок, куля, згубна ґвалтовна хороба... Вони не підтверджують знаної і, поза тим, влучної формули Наполеона, що «смерть — це брак енергії». Євген Чикаленко — і брак енергії? Той, що робив жартом, наприклад, перегони з студентами — і завжди перемагав!

Смерть Юрія Дарагана була болючою втратою передовсім для літератури. Дараган ще «мав, що сказати». Але Дараган фізично вмирав від року 1919. Пам’ятаю, лежав він у військовому шпиталі в Кракові, в палаті сухотників — «смертників». Було бурхливе пізнє літо року 1920. Направо і наліво від його ліжка лунало харчання агонії і що кілька хвилин когось виносили... Ми читали вцілілий у мене примірник «Сонячних кларнетів» і згадували літературний Петербург. Дараган із запаленими гарячкою очима цитував сон Святослава з «Слова о полку» і жагуче доводив необхідність ревін-дикації билин («вони ж наші»).

І все ж таки, коли на провесні 1926 р., в паскудний, мокрий, грипочний день, хтось зателефонував з Праги, що Дараган не живе, то ця смерть його, при всій несподіваності, притаманній кожній смерті, не здавалась кри-чучим абсурдом. То була смерть, з якою можна було в якийсь спосіб (?) «погодитися», сухоти впродовж кільканадцяти літ зжерли решту легенів, дожерли горло, шлунок, цілий організм.

На це якось «немає апеляції», «немає ради», як «немає ради» нате, що вже ніколи не побачимо наладо-ваного динамітом темпераменту Миколи Чирського...

Зі смертю Олени Теліги, — «Лєни», як звичайно ми всі її звали, — погодитися не можна.

І, певно, вже ніколи погодитися не вдасться. Хоч смерть та, сама в собі, беручи її логічно-розумово, не була вже аж такою «безглуздою»: несвідомо чи, може, підсвідомо Лєна по цю смерть сама до Києва вирушила.

Від’їжджаючи до Києва, вона вже знала, наскільки неідилічні перспективи розкриває ця подорож. А вже по кількох днях перебування в Києві для неї мусив бути ясним і сам київський епілог. Не міг не бути ясним: Лєна, при цілій своїй романтичності, не була позбавлена здібності думати політично, — чим різнилася також від багатьох земляків і друзів...

І, все ж, у смерть Лєни немає сили повірити, не те, що «погодитись».

Як повірити, як уявити собі, що наладована енергією по вінці — ця жінка, що не вміла старітися, ця вічно дівоча постать, ці вібруючі рухом руки — знерухоміли, стали — страшно сказати — трупом, зітліли, розпались.

І від живучо живої, темпераментної молодої жінки залишився десь жовтий кістяк у незнаній могилі.

Трудно було б знайти іншу людину, яка була б в такій мірі живим запереченням смерті! Ще трудніше було б знайти у нас поета, який би так — не те що нехтував смерть, — але в своїй поезії давав би протиотруту на неї, вчив, як її треба і можна перемагати і то не софістикою чи навіть смертю ж самою, лише радістю, повнотою життя, красою, танцем, усміхом... власне:

Що ж сказати про Олену Телігу-поетку?

Хіба одне: поезії її належать до тих, що їх оцінюють вповні лише через певний час. У нас — зі знаних причин — через десятиліття. Потрібні критики, критики-Колюумби, а ми їх майже не мали й не маємо нині: Євшан і Зеров загинули, кажучи словами цього останнього: «немилосердно-рано»... Потрібно звиклого до читання поезій читача, а їх ми маємо хоч і багато, та, на жаль, цілком своєрідних, які у віршах шукають і відчувають все, за винятком, власне, самої поезії. Тому — почекаймо. Наразі ж лише кілька спостережень і здогадів.

Вірші Олени Теліги не блищать формальними несподіванками. Вони не лоскочуть літературне піднебіння сноба. Вони не дають жодних (дійсних чи вигаданих) стилістичних сенсацій. І вони не приносять тематичної революції. Ані читач, ані інший критик не мають в них «за що чепитися»: поезії О. Теліги, як жадні інші, при всій їх позірній «скромності» вимагають співтворчого напруження. В них треба справді «вчитатися», увійти в світ поетки, зануритися в нього і почати жити за законами того світу. Це — трудно, розуміється, але іншого виходу немає для читача. Залишається, отже (і так, на жаль, буде ще довго) вибирання з її поезій віршів на два-три вияви нашого громадянського життя (академії, імпрези), слизгання по поверхні її слів, заспокоєння біографічних зацікавлень, може, пара принагідних цитат (як то було зі злощасною «жорстокою вовчицею» Ольжича). От, хіба, і все.

Розуміється, тут доля поезій О. Теліги поділяє загальну долю нашої літератури, зокрема долю творів більшості її колег, навіть тих, що їхні твори, здавалося б, мусили автоматично звернути увагу загалу.

В роках 30-х, наприклад, в нашій жіночій поезії (та і не лише жіночій) трапилася певна революція. Її перепровадила перша ж збірка Оксани Лятуринської і довершила друга, вже за часів цієї війни. Якщо тематично Лятуринська виходила від Дарагана і, може, Стефановича, а лексично ґрунтувалася на мовно-тематичних здобутках великої нашої стилістки-піонера Катрі Гриневи-чевої, то треба признати, що оформила і розвинула це все О. Лятуринська цілком самостійно і цілком оригінально: Княжа доба в її поезіях знайшла свій вповні адекватний вияв. Те, що нашкіцував Ю. Дараган, доримувала і домалювала вона. Наводимо приклад О. Лятуринської, щоб пластичніше представити, що ми розуміємо під «революцією» в літературі.

В світлі сказаного ясно, що літературним реформатором О. Теліга не була. Коли йдеться про її поезії, то історик літератури ствердив би ось що: тематика О. Теліги появила дальший відхід від традиційної у нас лінії жіночої лірики, виявила тим самим дальшу еволюцію її. І хоч тут треба б згадати імена Марійки Підгірян-ки та Наталії Холодної, як певні етапи цієї еволюції, то зараз же мусимо додати ще одне, неспівмірно велике ім’я, а саме ім’я Лесі Українки.

Олена Теліга була б дуже здивована таким зіставленням. І все ж, тема: Олена Теліга і Леся Українка (поетка) в майбутньому не звучатиме так парадоксально, як звучить, може, нині. Підкреслюємо: не в площині лише літератури. Тут ідеться про психологічну спорідненість і — саме тому — про сильну тональність у поезіях обох.

До імені Лесі Українки занадто міцно пристало знане окреслення І. Франка («єдиний мужчина» і т. д.), що на останні часи, завдяки постійному повторюванню, звульгаризувалася і, головне, стало майже безвідповідальним: воно як би звільняє нас від дальшого думання на цю тему. «Мужність» Лесі Українки — так! Але, ця мужність все ж має характер жіночий (було б дивно, коли б було інакше), і це» власне, і надає тій мужності особливого чару і... скомплікованости. Не так просто є з тим «єдиним мужчиною», як видається завше схильним до спрощувань землякам.

Тема ця, як і тема: Леся Українка — Олена Теліга — це справа не близького ще майбутнього, і не тут їй місце. Тут лише вистачить сказати, що той, хто уважно вчитувався в поезії Олени Теліги («Арідний край нам буде чужиною», «Я руці, що била, не пробачу», «Тільки серце — збуджений орел», «Іти крізь всі зневаги — так, як я умію», «Тільки тим дана перемога, хто й у болю сміятися міг» і багато, багато інших), зрозуміє, про що тут іде мова.

ми ще залишаємося, сказати б, у «сфері» Лесі Українки (хоч «атмосфера» уже не та), то в інших речах, образах та інтонаціях Олени Теліги ми явно відчуваємо еволюційний перехід поетки до іншого, повнішого і дальшого. Це — з того ж міцного кореня, але зовсім інше дерево.

(«Літо»)

Тут жіночість Лесиної «мужності», не тратячи цієї «мужності», розкривається явніше, розцвітає повнішим цвітом свого жіночого чару. Те саме — ще яскравіше — у «Вірності», одному з ліричних шедеврів Олени Теліги:

Але є у О. Теліги речі, які вказують, як далеко б вона пішла ще цим шляхом:

(«Безсмертне»)

Так: «ждане довгі дні» (і літа) прийшло занадто скоро.

Факт смерти в нашім суспільстві завше знімає печать мовчання (недооцінювання: замовчування, авторського усамотнення) за життя і дає початок славословам, зазвичай надмірним і, зазвичай, невлучним. Коли їх чуєш, то огортає радше ніяковість і пригноблення та ще сором за брак почуття міри і стилю.

На щастя, з пам’яттю Олени Теліги до цього ще не дійшло і, може, Бог дасть, не дійде. Занадто, що так скажу, «ластично» відділювалася вона від «громади», занадто належала до тих, кого демагоги і ображені претенденти звали «чужинцями», занадто, цілою постаттю своєю — вона яскраво заперечувала всякі «урочисті академії» та «вшанування».

Хай же не буде над її пам’яттю порожньої бомбастики чергових пописувальників, хай не буде того безсоромно-плаксивого «кру-кру», проти якого з жахом протестував Леонід Мосендз у знаних сильних своїх віршах. Хай Олена Теліга ніколи не переступить в категорію «наших вельмишановних» і — навіть — «великих»...

Хай лишається і по неймовірній своїй смерті тим, ким була за життя. І хай їй буде суджена, як поетці, вічна молодість безсмертя: власне, єдина нагорода кожного справжнього поета.

Може це й буде те, що їй колись ввижалось:

«Українське слово», 1952, ч. 537, березень.

Дмитро Донцов. Поетка вогненних меж

Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетховена, бо твердження латинців відноситься очевидно до мистців узагалі. Як на пророків, сходить на них — коли вони з Божої ласки — Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лиш звичайним смертним, а часом — перед тим — і їм самим. В шалі натхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерті, і сама мова їхня стає загадковою і містерійною. Їхню мову, як мову Данте, або нашого Кобзаря, відшифрову-ють потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їхні відчуття виливаються їм неначе в трансі — на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.

Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елеґантна у формі своїх віршів, елеґантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» — казав Шевченко), горда в наставленні до життя, — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.

Такий був і стиль її поезії. Ставила до себе, як до поет-ки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезій. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на видання збірки. Коли мала перетворити, вилляти в остаточну, закінчену форму — «далекий шум незроджених поезій» своїх, шукала для кожної емоції слова, яке віддало б її точний сенс. Кожному почуванню мало відповідати лише одне, єдине слово, що пасувало до тієї емоції. І того слова шукала не раз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніальний дар в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з учорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті — плід, в життю — смерть, в смерті — життя...

Архітектонічна будова її віршів не має того строкатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає в інших. В Олени Теліги — шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на кам’янистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнутий лук. Стрункість лінії, пружність будови. Загальне враження чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного — в небо, в височину.

Подібна й колористика її поезій. Не знайти в них «тріпотно пестливих», або «рожево мрійних» барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірості брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірості! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвіт-ний малюнок з контрастових барв — не холодних, а гарячих.

Що поривало її уяву в крутіж нового танцю? Передусім її поривчаста, трагічна натура. Крім того — передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше! Тут з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості і яка знає своєю великою інтуїцією — і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю.

Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха». «Роздерти звички, як старі котари», «віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів». Іти у «задимлений чорний морок» незнаного і жданого прагне вона...

...Часто спадають на людину й на цілі народи враз — «удари і дари Господні».

Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лише насолоди героїчним чином, буйним шалом, але й присмак сліз і крові страждання. Тому передчуття цієї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину».

Звідки береться ця подвійність?

Як людина, що гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь ґрати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду, або зломити ґрати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя. У неї завжди приходять такі вирази — як «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно», «зробити вилім в мурі» і т. ін. Але, хто дере рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу! Хто вандрує краєм прірви, на гірські шпилі, може звалитися з кручі! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середньовіччя, по довжелезній драбині вдряпується на вали здобуваної твердині, може бути зіштовхнений в провалля. З тим, хто переступає межу, є як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ: тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль і радість, що нова людина прийшла на світ.

Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче пірвати кайдани і «вражою злою кров’ю волю окропити», проливає і потоки власної крові. Поетка знає, що — «не чіпають тільки раба», знає, що хто вандрує по шпилях, того «чекає прірва на кожнім кроці». Знає більше: що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння та хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари! Посилала ж прокляття старому світу! Як же ж не повстала б проти неї ціла зґрая не тільки Пилатів, Іродів, а й «рідних» Юд і фарисеїв? Та й збаламучений натовп народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.

Хто ступив на цей шлях, чи міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю?! В своїй поезії Теліга часто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші «Чорна площа» або у другім — «Поворот». І в її прозі, в статтях і в есеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри. Таке нове «вірую» несла вона в своїй поезії...

Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Її віра, її любов — не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.

Що таке віра? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого» — дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, а й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді і не переконати його, що сила тягара тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невиліковною — як на людський розум — хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріальні наслідки. Вірить, що з п’яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.

Цю віру мала Теліга...

Справжня поезія — це містерія, тайна, як кожне мистецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, ці жерці і жрекині, повідають нам не щось вивчене або вичитане, а — їм самим не відомо ким або чим зіслане й відкрите згори...

Хто помине містичний момент у творчості Олени Телі-ги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона значною мірою загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, — укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі — вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярності життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитиву й неґативу, болю і радості? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як — межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерті, ця незбагненна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?

Ці запитання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, — всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимсь незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного, після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з’явища бувають, і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, — всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях — є власне християнські елементи в них».

Що таке екстаз? — Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас — атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамаска. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хоч би за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити кермо, плисти на хвилях екстазу, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом, — це почуття органічної зв’язаності з космосом, з його законами й веліннями; зв’язаності і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер — її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П’яна тим духовим сонцем, наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе — «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце — «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила — «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремлін-ня і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце — «найхмільніший плин», еліксир життя. Це Щось, в інших поезіях — Хтось кличе нас в незнану путь — «без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрасний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!

Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрості, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало?

Я вже говорив про її самоініціацію, самовтаємничен-ня в речі, незнані багатьом, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або — краще сказати — спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла, сепарована від байдужого оточення, її душа.

Це була стихія вогню і зараз побачите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безперестанно в неї вирази як — роздмухані вогні, вогонь межі, полум’я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум’яні межі, вогненні блиски і т. ін. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази: її душа — польовий буйний вітер. Маса таких виразів як — весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті, як формальна декларація рідності з тими двома стихіями:

Вихор, вогонь, — яке значення мають ці символи?

Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радіснім змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, — читаємо в Діяннях, — «як наступило свято П’ятдесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з’явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого».

Вихор і вогонь — образи Святого Духа. Вони ж, бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить — «в серці вогненну печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони коло-обігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерті; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті — обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших Кирило-Мефодіївців читання у Києві Шевченком його вогненних віршів:

«Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді, у Києві...» Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затриманим віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: «Він був світильник, що горів і світив — посеред нас — як видиме справдження нашого натхнення звиш». «І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди!» — в ту, натхнуту таємною силою, поезію, — звітує Костомаров...

І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторюється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази як — п’яна душа, серце п’яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп’янілі, тіло, налите п’яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоєння у п’янім вирі, в танці над прірвою, темний розпач, найгірший трунок, який п’є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що перепліскується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмільнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі, і т. ін.

Цим хмільним вином одержима, промовляла наче п’яна, і мову її не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зі-слання Святого Духа на Апостолів читаємо: — Коли Апостоли промовили, — «дивувалися усі, сумнівалися і, не розуміючи, казали один до одного: що це значить? А інші глузували: вони упилися молодим вином».

Ось яким вином упилася і Олена Теліга! Коли Апостол Петро почув ці глузування «тверезих» слухачів, — «підніс голос свій і заговорив до них: вважайте на слова мої! Вони не п’яні, як ви думаєте!» Не хміль говорив з них, а щось інше промовляло їхніми устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям наближення страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться — «знамена на землі, кров і вогонь і димне куряво»; про те, що «кожний, хто прийме ім’я Господнє, спасеться»; про те, що в цей день гніву —

«Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші».

Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстазу, яким в той день сповнилися Апостоли. Цей екстаз знаний був Шевченкові — дивись його мотто з Євангелії про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (мотто до поеми «Сон»). Саме цей екстаз вогнем горить у поезіях Олени Теліги. Чи ж не була вона, як казав Ап. Петро, з «доньок наших», які пророкували — в мирні часи між двома війнами — прихід доби крові і вогню, і димного курява? Чи не закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким змагатиме здурнілу людськість Господь? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у «вічні правди і цінності», іти безстрашно крізь дим і крізь «вогонь межі — на наш похмурий і прекрасний берег»? Чи не закликала — всупереч очевидності — іти туди, ведена лише своєю вірою? Чи не могла сказати про себе і про таких, як вона, знаними словами: «Ми ходимо вірою, а не баченням» (II. Корінт., 5). Чи не була вона п’яна тим самим хмелем екстазу, що всі одержимі духом?

Поява її, що ввірвалася в наш «сірий натовп» межи-діб’я, з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є пророчистий знак, що невидимими, таємними шляхами, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України!

З тими кличами — боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, — виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, у цій останній, роль аванґарду мала перейняти її країна, — відчувала це і знала віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним в екстазі свого п’яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нового потопу, яким мала в нові часи очиститися земля. Знала, що входила в свою рідну стихію, бо — «тепер земля не водою, а вогнем очиститься» (II. Петра, 3).

Стоятиме на своїм високім кам’янистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб — «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для націй з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів. З горіючого оріф-лямою в твердій руці. З її палким закликом:

Олег Жданович. Література й революція

Коли сьогодні дивимося на фільмовий екран, на якому відбувається революція 1848 р., а її започатковують студентські демонстрації під звуки Штраусового вальсу, то — безперечно — робиться смішно. Сміємось не з тих, що започаткували «весну народів», аз того, — які далекі ті часи, коли вальс поривав до революції, в якій падали кілька вбитих, що про них говорить світ і досі. Але «Марсельєза» на барикадах, на яких падають тисячі, «Марсельєза», з якою перемагає французька революція, з якою на устах ідуть мільйони в кривавий бій на Марні, з якою на устах вмирають підпільники Франції в час останньої війни, — вже не може викликати усміху, а тільки хвилювання глибокого признання, глибокого поклону перед величчю жертви.

У цьому хвилюванні думка біжить до схвильованого автора «Марсельєзи», що відчув не тільки момент революції, а відчув ідеї, з якими вмиратимуть, перемагатимуть і житимуть мільйони, в ім’я яких змагатиметься людство вічно за ідеали свободи, рівності й братерства, хоч в багатьох випадках ці гасла стали тільки порожніми фразами.

Коли ми слушно бичуємо нашу «закобзарену психіку» поезіями Є. Маланюка, то кривдимо тих кобзарів, які йшли з наказу Хмельницького піднімати «чернь», народні маси до повстання. Скільки тих кобзарів сконало на палях, щоб Хмельницький міг згодом сказати: «В моєму поході на Польщу, чернь була моєю правою рукою...» І тут кобзарі, наші барди, були основною підоймою національної революції, підоймою творення найблискучішого періоду нашої історії.

І постає питання: чи маємо право присвячувати мист-ців слова, чи взагалі мистців, кривавій революції, війні, прозаїчному зудару сталі з слабким людським тілом, яке є оболонкою неповторного духу, що таїть безсмертні вартості?

Тисячі разів на це питання була відповідь — ні! Відповідь рішуча й обґрунтована. Покійний Ольжич жив до скону під вагою закиду, що «нерозважно» й «безвідповідально» дозволив виїхати до Києва, під загрозу смерті і Олені Телізі, й Ірлявському, не стягнув своєчасно з посту проф. Гупала, Яковенка, Кошика, Рогача, Оршана чи Олійника. Свого часу у Львові велись-таки широкі дебати на ці теми.

І справді: чи маємо право висилати під загрозу смерті тих, кого нема ким замінити? А чи взагалі можна висилати на передову лінію найкращих? Чи мав хтось висилати й самого Ольжича, чи пускати його на передову лінію вогню, де кожної хвилини загрожувала смерть?

Важко відповісти на це питання. Зокрема нам, народові бездержавному, якому так важко плекати мистців, які для росту потребують десятиліть і атмосфери, що її не знайти кожного дня ні на чужині, ні тим більше в умовах жорстокого, нелюдського, все задушуючого поневолення.

Але... Але чим є література, коли не відбиткою душі народу, з одного боку, й виявом його невисловлених устами мрій, його неписаних законів, його невиявленої шляхетності — з другого? А коли так, то як погодити, з одного боку, висловлювання письменником поривів народу, накликання до цих поривів, висловлювання закликів до боротьби, а з другого, його поставу: «Я — творець вічних цінностей і я маю сидіти в затишку й ті цінності та заклики творити, говорити про високі ідеали, за які гинути мусите ви, залишаючи мене творити чергові заклики?»

Чим би була Жанна д’Арк, коли б виголосила чергову промову до французького війська про патріотизм і потребу жертви та залишилась при штабі короля, замість піти на мури Орлеану й у першу лінію всіх боїв, в яких французьке військо перемагало саме завдяки її присутності? Чим би був адмірал Нельсон, коли б розробляв плани боїв у затишку лондонського будинку адміраліції, щоб Англія не втратила в його особі найбільшого адмірала всіх часів? Чим би був Симон Петлюра, коли б не пішов у сірій шинелі під мури Арсеналу? Чим би був Т. Шевченко, коли б замість «караюсь, мучуся, але не каюсь» покорився перед тираном, щоб мати змогу писати балади?

Чим би була вся наша й не наша література, коли б капітулювала перед тиранією в ім’я творення естетичних вартостей, аби тільки продовжити життя своїх творців?

Певно, не кожен творець здатний піти на барикади за свої твори та їхні ідеї. Мало є здатних на жертву. В більшості — це люди фізично упосліджені, бо їхнє тіло зжирає горіння духу, але ж десь хтось мусить стати за свої слова.

Майже прийнято говорити, що ми — нація літературна, що в нас політика зводиться до літератури. Це правда, що ми більше вміємо декламувати й гинути як нетля, летючи на вогонь, ніж політично калькулювати. Нам політичної калькуляції треба навчитись. Але якщо в нашому розвитку ми до неї ще не дійшли, то це не значить, що сміємо допустити до пустки. Маємо те, що вміємо створити. Нехай це наразі буде література.

«Коли у нації вождів нема, тоді вожді її — поети», — писав Є. Маланюк. А коли вони вожді, то мусить між ними знайтись хтось, хто вмів би вивершити багряну піраміду жертви нації. Інакше всі ідеали, висунені мистецьким словом, залишились би тільки вправами у техніці писання чи вигадування. Слава тому, хто непримушено взяв на себе посланництво жертвою засвідчити зміст висловлених ідеалів.

До тих, що непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належить Олена Теліга та її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули 15 років тому в Києві, з рук німецького ґес-тапо. За ними згодом пішов Олег Ольжич, який поставив боротьбу, славлену в своїх поезіях, вище від самої поезії. Коли Бог вважав необхідним засвідчити свою Правду своєю святою кров’ю, чому людина мала б мати менші обов’язки?

Є люди, які вважають «своїм справжнім покликанням» служіння тільки музі. Є люди, які вважають смерть за свій ідеал «дурною смертю». Залишимо цим карликам і плебеям бабратись у їхній «філософії», карлик бо мусить також виправдати свою ницість. Героєм не кожному суджено бути, не кожен здібний на геройство, не кожному дано стільки сили й пориву. Схилімо голови перед тими, кому Бог дав силу мати такі пориви, за які платиться найвища ціна, кому Бог судив мати найвищі пориви, найбільше горіння, кому судив у тому горінні згоріти.

Олена Теліга пішла на смерть непримушено й свідомо. Вона могла до Києва не їхати. Вона могла в Києві не мішатись в «небезпечні справи», вона могла з нього своєчасно виїхати. Могла виїхати вже тоді, коли стало холодно, коли з харчуванням було зле, а не тільки тоді, коли появилась загроза смерті. Вона могла виїхати з Києва негайно, ствердивши, що нема ні доброї кімнати, ні «відповідної для творчості атмосфери». Все це вона могла. Але ким би вона тоді була? — Письменницею, яка пише вірші і статейки до журналів, в яких показує бес-сервісерство, жонглює словами, гарними фразами? Ні, вона залишилась би творцем, великою поеткою, лише — однією з тисяч добрих письменників, які нічим між тими тисячами не вирізняються.

Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до здійснення обов’язку, сам його вміє здійснити. Це велика містерія виправдання ієрархії вартостей, велика містерія доказу правильності поділу на владу й підвладних, провідників-творців і — тих, що цією творчістю ушляхетнюються.

Кажемо, що духовна творчість необхідна людині, як Божа іскра, як той дух, що його вдунув Господь у землю, з якої творив людину. Але ж Бог утвердив себе смертю. Бог свої заповіти довів смертю. Слава тим, які своєю людською смертю довели правдивість висловлених ними ідеалів, висловлених ними закликів до посвяти.

Не соромитися нам того, що ми живемо. Ні. Але гордитись мусимо, що належимо до роду таких шляхетних, як Олена Теліга. До роду тих, що найвищі ідеали не тільки висловлюють, але й стверджують їх своєю власною жертвою.

Жертвою найвищою, пориваючи мільйони за собою. В цьому бо покликання духовної творчості та її співдія з національною революцією.

«Українське слово». Париж, 1957, ч. 798, 24 лютого.

Олесь Бабій. Олена Теліга

Олена Теліга ще в ранній молодості зачитувалась українською, російською та чеською поезією, під її впливом удосконалювала свої засоби поетичного вислову, техніку віршування. Захоплена творами українських неокласиків, неоромантиків, творами таких російських модерністів, як Блок, Бєлий, Єсенін, Ахматова, Олена Теліга намагалась творити вірші ясні, прозорі, оригінальні, досконало оформлені, її кожний новий вірш — це якесь нове досягнення у шуканні досконалості форми, краси, гармонії.

Перші вірші Олени Теліги-студентки були плодами молодечих поривів, туги за далекими обріями, повільного усвідомлення себе, української пореволюційної дійсності, зродженої на скривавлених побоїщах, на емігрантських бездоріжжях, попелищах надій і мрій.

З кожним новим віршем та поетка-вигнанниця краще володіла українською мовою, щораз більше виявляла талант мистецтва слова, що творить свідомо, дбайливо, вдумливо і щораз більше розуміє роль і значення своєї творчості в суспільстві.

Олена Теліга почала писати вірші ще як учениця гімназії. Твори її ранньої молодості родилися з радості життя, любові до нього, з віри в красу і вартість існування. У вірші «Радість» поетка-студентка зізнавалася щиро, що коли вона йде вулицею, їй хочеться танцювати «козачка». Хоча за молоденькою поеткою, як тінь, ходила туга за вітчизною, вона, мандруючи крізь біль розлук і радість стріч, наперекір усім ударам долі постановляла:

(«Гострі очі розкриті в морок»).

(«Літо»).

(«Життя»).

Тематика творів Олени Теліги поширювалася, збагачувалася. Від особистої лірики вона щораз більше переходила до громадської поезій. Тверде життя вигнанки було її вчителькою, а любов до втраченої батьківщини була її музою.

Під впливом тієї вчительки й музи Олена Теліга шукала не лише досконалої форми своїх творів, але й форми, стилю свого цілого життя, вчилась розуміти вагу чеснот, прикмет, що могли б зродити новий тип сучасного українця. У вірші «Відповідь» вона накреслила образ того новітнього українця здобувника, войовника, якого характеризує не ніжність, кволість, сентиментальність, але мужня суворість, строгість супроти себе і безоглядність супроти ворогів, здібність ударити там, де треба вдарити. Те прагнення суворости супроти себе, шукання згоди, гармонії між словами й ділами наказували поетці перейти від слів до чину і славити чин у таких віршах, як «Сучасникам»:

Той святий вогонь ентузіазму, запалу, любові до свого краю, який палав колись у грудях Жанни д’Арк, й примусив її взяти до рук меч, провадити військо до бою, той вогонь охоплював щораз більше душу й серце Олени Теліги, родив її поетичні твори, її діла революціонерки.

На жаль, у вирі війни, на вершинах свого життєвого досвіду, збагачена знанням української дійсності, талановита поетка не встигла передати в літературних творах своїх переживань, вражень, думок із останньої доби свого життя.

Олена Теліга прожила тільки тридцять сім років, тому й невелика її літературна спадщина. Але хоч життя цієї поетки і коротке, літературна спадщина її має в собі ті цінності, прикмети, за які щораз більше уважається її символом, ідеалом української жінки-героїні.

«Свобода», Нью-Джерзі, США. 27 квітня 1960.

Юрій Лавріненко. Олена Теліга — аглая української поезії і дійсності

Двадцять років тому в окупованому чужими арміями Києві ґестапо арештувало й розстріляло Олену Телі-гу, видатну поетку, яку вважали поетичною послідовницею Лесі Українки. Народжена в Петербурзі, Олена Те-ліга не довго жила в Києві, звідки переїхала з батьками на еміграцію. При першій же змозі вона кинулася на поміч до свого рідного і, як вона писала, «в боях раненого, трагічного Києва», де стала редактором літературного журналу «Літаври», що мав незалежний від німецької політики характер. Коли почались арешти серед українців столиці, Олена Теліга могла врятуватися виїздом на Захід, але вона не хотіла покинути своїх товаришів у біді і, як героїня, поділила з ними трагічну долю.

На еміграції Олена Теліга належала до «вістниківців», групи поетів, яка творила ядро в журналі Дмитра Донцова «Вістник». Дмитро Донцов у своїй книжці «Поет-ка вогненних меж Олена Теліга» характеризує її «як чарівну жінку і пророчицю».

В чому ж полягає секрет такої динамічної краси і сили Олени Теліги? Мабуть, у тому, що вона сама, її біографія, її творчість умістили в собі всю напругу драматичних суперечностей нашої доби. Вона зуміла загнуздати та скеровувати в собі енергії тих суперечностей, створюючи свого ліричного героя в житті, не менше, ніж в поезії. Хоч з діда-прадіда українка з-під Слов’янська, хоч батько її, видатний гідрограф, був діячем Української Народної Республіки, — але народилась вона в Петербурзі, а української мови навчилася вже дорослою на еміграції. Перебувши в Києві до 1923 року, 15-річ-на Олена тікає до батька, перейшовши під кулями нелегально кордон. Ставши емігранткою, Олена Теліга за взірець собі обрала Аглаю з роману «Вальдшнепи» Хвильового. На першу вістку про втечу сталінських опричників з Києва Олена Теліга приходить на поміч рідній столиці і тут гине від руки нового окупанта — ґестапо.

Олена Теліга пішла сміливо назустріч трагічній долі, бо в самій її душі містилися пружини драматичних контрастів доби. З одного боку, вона була вродлива молода жінка, темпераментна, ніжна і грайлива. А з другого — мала гостро відточений інтелект, волюнтаристичну дійову вдачу і безкомпромісну гордість. Не дарма ж вона опинилася в колі «вістниківців» Донцова, а потім і в активі Організації Українських Націоналістів. Але і в цьому середовищі вона не втрачала своєї ніжної жіночої вдачі. У вірші «Сучасникам» Олена дає діалог між собою і її бойовими товаришами.

Але поетка не згідна на таку партійно-догматичну обрізку своєї живої многогранної істоти. Вона відповідає:

Гармонійно поєднати обов’язок і радість життя — це одна з головних проблем людини. Не можна зрадити одного задля другого. Але як це зробити? Олена Теліга дала своє рішення для жінки. У своїй статті «Якими нас прагнете?» Олена Теліга говорить про три типи жінок. Перший тип — жінка-рабиня, що дбає тільки за інтерес власної родини і більше нічим не цікавиться, може задля свого затишку зрадити націю, ба навіть не навчить дітей рідної української мови і пісні. Другий тип — жінка-вакханка, це ще вужчий, ще більш безплідний егоїзм. Третій тип — жінка-товаришка чи жінка бойова амазонка. Вона має мало жіночності і, викликаючи пошану, не може викликати любов і ніжність до себе. Ідеал жін-ки-рабині проповідувався фашистами. Олена Теліга пише:

Відкидає Олена Теліга і тип жінки-товариша чи жін-ки-амазонки, що буває переважно в дисциплінованих догматичних партіях. Як каже Теліга, це не жінки, а «мужчини в спідницях, позбавлені всякої жіночості», вони «ніколи не стануть джерелом натхнення мужчин». Замість тих трьох негативних типів жінок, Олена Теліга висуває український ідеал жінки: це жінка, що гармонійно поєднує в собі любов і характер, обов’язок і радість, чуттєву ніжність і самодисципліну, інтереси родини й інтереси нації. Олена Теліга пише: «У всіх випадках роль жінки величезна. Але не роль Халіджі при Мохаммеді, про яку Леся Українка писала, що вона носила в собі «щось вічне»...» Вона вміє поєднувати у собі любов мужа, приязнь і відданість інших. Вміє окрашувати безпросвітній не раз трагізм життя жіночою грацією і безжурним гумором. Вона вміє любити своїх дітей, але вміє й виховати їх так, щоб вони любили свою батьківщину...

Олена Теліга пише в тій же статті, що українські письменники досі не зуміли зловити цей новий тип повноцінної жінки. «Коли ж зрозуміють, нарешті, наші автори, — питає Олена Теліга, — що лише велика любов і ніжність є правдивими сестрами крицевості, непохитності і сили». Вона вказує на англосакський ідеал муж-чини-джентльмена, що шанує жінку і в суспільному житті, і в літературі, як-от у творах Редіарда Кіплінґа.

На думку Теліги, новий тип української жінки, який має своїх попередниць у козацькій і княжій добі, появляється і в сучасній Україні. «Такий тип, — пише Теліга, — вже народився на Україні і непереможно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бурхливо вдерлася до неї блискуча Аглая з «Вальдшнепів» Хвильового, дівчина, яка, покликана до кипучої діяльності, цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має». У вірші «Мужчинам» Олена Теліга окреслює відносини між лицарем мужчиною і жінкою, як джерелом сили:

Такі жінки, як показані тут, творять підставу нації, вони уможливлюють вимріяний і майже недосяжний синтез сталі і ніжності. Олена Теліга здобула цей синтез шляхом самодисципліни, характерної і в її стилі, що зумів узяти себе в карби класичного ямбу:

Так думала про Україну, далеко за її кордонами, молода жінка, що являла собою живе втілення ніжної краси, розуму і характеру оспіваної Хвильовим Аглаї. І так і сталося — як Олена Теліга передбачала. Приїхала на «прекрасний берег» рідного, зраненого ворогами Києва, і її життя під кулями ґестапо справді без паніки і каяття «хитнулось й відпливло, мов корабель у заграві пожежі».

Юрій Лавріненко. Зруб і парости. Мюнхен, 1971, с. 172-176.

Олена Логвиненко. Жінка із серцем орла

Вогонь чи попіл? Любов чи спокій? Життя або ж існування? Напевно, кожна людина в юнацьку пору постає на перехресті такого екзистенційного вибору й сама для себе стає дороговказом. Олена Теліга, знехтувавши смерть, обрала життя «у заграві пожежі», якого не зрадила, адже глибоко усвідомлювала:

І це її життя, горде й непідкупне, молоде й запальне, сповнене бажання чину, живить і живитиме наступні покоління українців, котрі схилятимуть голови перед пам’яттю мужньої, непохитної письменниці-патріотки. Олена Теліга разом зі своїми побратимами, що на лютому морозі 1942-го були скошені кулями німецько-фашист-ских ненависників, назавжди залишиться вічним вогнем Бабиного Яру, вічним покликом сумління та обов’язку.

Ось ця морально-етична парадигма визначила всю її творчість: поезію, публіцистику, початки прози. Але, одразу ж наголосимо, письменниця зовсім не схожа на занудну вчительку, котра силкується втовкмачити у мізки учнів прописні істини. Не схожа й на запеклу феміністку, яка воює з усім чоловічим, прагнучи будь-що вивищитися над буденним існуванням жінки (хоча рішуче обстоює право на особистість!). І сама вона, і її творчість поєднують у собі, немов пломінь, тепло любові і жар ненависті, силу переконань і ніжність (в’юнкість) жіночих почуттів, красу життя та його конечність. Письменниця стверджує, що народжуємося ми не в «сонний день» і не задля байдужого споглядання й «зимного умирання», а задля підкорення «сонячного шпиля» заповітної мрії на рідній землі (до речі, образ шпиля як найвищої точки вершини поетка трактує по-філософському драматично, ба навіть трагічно: «Найвищий шпиль — і початок до спаду!»).

Та Олені Шовгенівій-Телізі випало значну частину свідомого життя віддати чужині: доля покликала її у сторожкий час разом з батьком до еміграції, де вона, колись безтурботна російськомовна дівчина, поруч із Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом, Наталею Лівицькою-Холодною та іншими літераторами празької школи стала під прапори духу українських націоналістів. Тож не випадково друга збірка її поезій, що, як і перша («Душа на сторожі»), посмертно вийшла за межами України, називається «Прапори духа» (1947).

Дехто з нинішніх моїх колег-літераторів висловлює думку про те, що Олена Теліга була більше патріоткою, ніж поеткою (зокрема у порівнянні з могутніми творчими голосами Євгена Маланюка та Олега Ольжича). Що ж, ця думка має право на існування, і, озброївшись гострим скальпелем критики, її слушність можна б довести, принаймні частково. Адже, перманентно перебуваючи в русі, в роботі, в боротьбі заради заповітної мети — здобуття бажаної національної волі, Олена Те-ліга не мала змоги кабінетно гранити, удосконалювати віршовані тексти, через те й траплялися в її доробку окремі не підсилені творчою уявою образи, деякі недотягнуті рядки, повтори. Загалом же тонке чуття слова й вміння «підчепити», немов метелика сачком, невловиме, здатніть відшукати точні метафори й порівняння, молодеча пристрасть, жіночість піднесли її творчість на високий щабель, на рівень «панської поезії» (Дмитро Донцов). Вельми авторитетний літературознавець і критик Юрій Шерех наголошував, що Олена Теліга «виробила свій власний голос в українській поезії». І саме внутрішньо вибуховий патріотизм сформував її як поетку. Тому протиставляти ці два поняття (патріотизму і поетичної майстерності) у даному контексті, мабуть, не доцільно.

Життя й поезія становили два рівноправних крила її особистості. Тому непохитна українка прагнула пізнати їх «глибоко, до дна», до самозречення. Тому кожен утаємничений момент, зафіксований у слові, був для неї найтоншим, неповторним. І, попри біль, тривогу поет-ки за долю рідної Вітчизни, в її очах світилися роси, в «сотах мозку» розтопленим медом пливли думки, почуття радості, життєдайності постійно підсилювали її трепетну, ліричну натуру, немов соняшник до сонця, лицем обернену до неоромантики:

Такі «безіменні, радісні джерела» нуртували в її жіночній душі, рамки якої (встановлені нею самою) «продирало» щастя любові, все життя. І допомагали здобувати перемогу. Письменниця не вміла відчувати упів-душі, говорити упівслова, кричати пошепки, рухатись упівкроку, маючи «збудженого орла» у серці (який свіжий, точний образ-постріл!). Відданість людині, ідеї, справі, межувала з фанатизмом. Отож хотілося у темряві глибокій відшукати «блискавок фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій» та простувати «крізь січні в теплі квітні». І мріялося, що й «задля мене хтось зуміє йти // крізь всі зневаги — так, як я умію!»

Безперечно, Олена Теліга мала право на оце «я», бо вражала своєю вірністю як ідеї, так і близькій людині. Її бойовий дух цілковито впливав на оточення, її слово й воля були твердими, мов криця, вона вміла врівноважувати, немов на терезах, щастя з гострим болем. Недарма увійшла в історію української культури як нова Леся Українка (за спостереженням критики діаспори). Справді, це була жінка-лицар, котра несла людям безсмертні дари: любов, красу, відвагу, щедрість. Але воднораз своїм сучасникам вона запам’яталась як звичайна весела жінка, яка «брала призи на празьких танцювальних вечірках» (Оксана Лятуринська), вміла одягатися з вишуканим смаком (Марія Бачинська-Донцова), шила, вишивала (з листа самої Олени Теліги).

Поезія жінки із серцем орла приваблює своєю оголеністю в плані біографічної конкретики. Про це, зокрема, свідчить і форма віршованих послань: Н. Лівицькій-Холодній, В. Куриленкові, Л. Мосендзу, чоловікові, в’язням Біласу й Данилишину, Олегу Штулеві таін. У цих поетичних епістолах авторка розкривається якнайповніше, бо за нашаруванням рядків та образів постає найцінніше в людині — її внутрішній чар. Лірична героїня — в полоні «задимлених вогнів», у пориві до «кам’янистих верхів», далека від «покірного шерега сірих днів». Тому такими природними, іскристими, немов бризки шампанського, сприймаються її емоції:

Звичайно, достатньо й однієї краплини, щоб у ній відбився світ. Скажімо: «уста мої — розквітла китиця»; «прокидалась втіха блідолиця»; «хай ріже час лице»; «безжурний вітрогон-хлопчина»; «відгоріле сонячне „люблю“», «упало світло ліхтарів на день конаючий і тихий». Все це, навіть вилучене з контексту, вже створює певний настрій у читача, дає поштовх до асоціативних роздумів. А якщо говорити про формозміст поезій Олени Теліги загалом, то він був естетично вишуканий. Кожний цікавий, вдалий образ, знайдений авторкою, нагадував гусінь, що в уяві читача-співтворця мав перетворитися у барвистого метелика. Це один із «секретів» композиційної структури її віршів.

Інакшу грань таланту виявила Олена Теліга у стихії публіцистики: з одного боку, обмеженій рамками суворої логіки, точністю фактажу, високої громадянської відповідальності, а з другого — розкутій у способі мислення, стилі. Якщо порівнювати з поезією, публіцистика більше «чоловічий» жанр. Та письменниці з бійцівською вдачею, яскравою особистістю опанувати його було нескладно. І тут, як у віршованих рядках, Олена Теліга зримо демонструє «огонь в одежі слова», за І. Франком. Цей вогонь — як символ Святого Духа, який зійшов на апостолів, живить насамперед її національна свідомість, що привела письменницю до лав ОУН. Вона щиро вболівала за те, щоб вояки-патріоти не схибили у вирву амбітних суперечок та міжусобиць, а «цілу свою енергію спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя». Олена Теліга, непримиренний ворог великодержавності, плекала не братерство народів, що було лицемірним виплодом комуністичної ідеології, яка нав’язувала одній шостій частині світу оргію тріс-кучих слів і блискучих гасел, а «братерство в народі» (так називається одна зі статей) як «нерозривний зв’язок крові».

Роздумуючи над роллю й місцем жінки в сучасному їй житті та літературі, письменниця з прикрістю зауважує:

як наприклад, у Джека Лондона, Кіплінґа, Голсуорсі, Гамсуна та Ібсена. Незмінними, хоча й трішки підмальованими залишаються жінка-рабиня та жінка-вамп, і обидва ці два типи виключають пошану до «слабкої половини». І якщо Є. Маланюк і Л. Мосендз обурюються з цього приводу, то, приміром, В. Пачовський захоплюється Галями та Дзюнями, що танцюють на балах, ходять у «негліжку» і прагнуть «добре» вийти заміж, і авторка рішуче з ним сперечається. Але не це є головним у есеї. Лейтмотивом проходить думка-спонука націоналістки: кожна українка має «навчитися дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації». І Олена Теліга вірить, що новий тип жінки, яка вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою, а прагне бути вірним союзником мужчин у боротьбі за життя, за волю, починає окреслюватись.

А в статті «Партачі життя» письменниця вже взорує на новий тип українця, котрий не просиджує в марноті сірі дні, не партачить, взявши фальшиву ноту, в оркестрі державницьких ідей, а присвячує себе великій меті, керуючися цивільною відвагою у безкомпромісній боротьбі за її здійснення. Цивільну відвагу завжди мали М. Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка, наголошує авторка, подивована цими постатями. А ось В. Вин-ниченка, незважаючи на його поважність, сміливо називає Великим Партачем (життя, політики, душ молоді), бо його пристрасті «лише дрібні, егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи», а його теорія чесності із собою, що насправді нічого спільного не має з гордістю та благородством, — то фальшивий клейнод з творчості цього письменника. Олена Теліга протиставляє йому Миколу Хвильового, «найбільш завзятого ворога усіх партачів життя», який добре розумів, що потрібно переродити людські душі так, щоб вони навчилися бачити й шукати в світі прекрасне, щоб із суцільної маси лакеїв обернулися в націю. Як відомо, М. Хвильовий обрав мужню смерть. Відштовхуючись від цього факту, авторка творить новий образ, що не вицвів і понині:

Справді, наша й теперішня молодь, котрій не байдужа доля української нації, пильно вдивляється крізь замети століть ув очі героїв — І. Мазепи (йому присвячена Теліжина доповідь), Лесі Українки, М. Хвильового, самої Олени Теліги, запалюючи від їхнього прометеївського вогню свої серця.

Творчість Олени Теліги, гордої українки з державницьким мисленням, — не в архівах минулого, а обернена в будучину. З її словом, гострим і ніжним, звірятимуть свої помисли юні будівничі нової історії: «Ненавидь і люби — і варто буде жити чи вмирати!»

Липень 2006.

Наталя Котенко. Вихор і вогонь Олени Теліги

Авторка 38 віршів і низки публіцистичних статей, легендарна героїня українського визвольного руху, учасниця празької школи, член ОУН, соратниця ідеолога українського націоналізму Д. Донцова, Олена Теліга дотепер залишається однаковою мірою привабливою постаттю української культури і для історика української літератури, і для критика феміністичного ґатунку, і для дослідника націоналізму.

Олена Теліга належала до празької поетичної школи, що розвивалась між Першою та Другою світовими війнами, більшість учасників якої брали участь у визвольних змаганнях на боці УНР [10, 21], а згодом опинились за кордоном — у Празі та Подєбрадах. Разом з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем та Леонідом Мосендзом Олена Теліга входила до вістниківського крила празької групи — «вістниківської квадриги» [4, 34], друкувалась у «Вістнику» (1933—1939), редагованому Дмитром Дон-цовим у Львові. Націоналістична ідеологія Д. Донцова з його гаслами волі до життя, до влади, прагнення до боротьби, героїзму, максимуму етичної напруженості ідей, підпорядкування особистого загальному і всепроникно-го духу романтики [1, 192—193] не могла не вплинути на світоглядно-естетичні засади творчості Олени Теліги. В поезії Теліги шукали експресіоністичних рис (Ю. Бойко, Г. Ільєва), її зараховували і до класицизму (В. Державин), і до неоромантизму (Ю. Клиновий, Ю. Ковалів, В. Шпак таін.). Останніх було більше. Твори Олени Теліги були опубліковані посмертно у збірках «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947).

Поезію Олени Теліги разом з творчістю інших пражан заведено вважати поезією чину, і на те є підстави. Та не лише в поезії, але й у публіцистиці Олена Теліга як послідовниця Д. Донцова неодноразово звертається до проблематики чину, зокрема в статтях «Книжка — духовна зброя», «Партачі життя (До проблеми цивільної відваги)».

Концепція чину передбачає виховання нової героїчної особистості, українця за національністю. Як стверджує авторка у статті «Партачі життя», українська історія знала поодиноких героїв, однак темна маса, що становила оточення, перетворювала їхні ідеї на абсурд. Найбільш звитяжні герої видаються лицарями абсурду і все — через так званих партачів життя, які роблять перешкоди на шляху до творення нації, «не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже... збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність» [12, 139]. Героїзм у теорії Теліги неможливий без культу цивільної відваги. Саме її і не мають «партачі життя». Цивільна відвага полягає у вмінні сказати «ні», коли від людини вимагають речей, які зачіпають її гідність і переконання, окрім того, це вміння казати гірку правду, а також допомагати іншим, ризикуючи собою. Одне слово, Теліга формує кодекс честі Нової людини та окреслює обов’язки митців перед нацією. Взірці для наслідування вона обирає переважно з царини літератури (окрім Міхновського, Донцова), серед них Олена Пчілка, яка «перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час, коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою» і яка «дала нації» Лесю Українку, що була екзотичним звірем «на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму» [12, 145]. Інвективні мотиви, які звучать у Теліги стосовно народництва, хоч як дивно, того ж таки народницького штибу. Та й у виборі літературного канону письменниця не далеко відходить від народницької традиції: все ті ж Шевченко, Франко та інші, плюс з нового пантеону — Д. Донцов.

Концепція чину визначає і розуміння функції слова. Як зазначала Надія Миронець [9, 387], помилково вважається, що рядки з вірша Теліги: «Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий» — відображають ледве не життєве і літературне кредо авторки. Але річ у тім, що в однойменному вірші поет-ка не погоджується з наведеними вище словами. Вона подає їх як цитату, слова опонента, з якими полемізує. Відомо, що цей вірш написано під враженням від статті В. Стерницького «Стиль нового покоління» [9, 387], в якій ідеться про те, що нове покоління не має слів, щоб висловити все те, що воно пережило, а тому невисловле-не має ожити в ділах. Для ліричної героїні Олени Теліги є неприйнятним заклик «душі не плутати у горіння тіла», «ховати біль»: «Але для мене — у святім союзі душа і тіло, щастя з гострим болем» [12, 28]. Телізі вдається органічно поєднати героїку і кохання, її поезія — така собі «ніжність у силі» [8, 177]. Разом з тим, як відзначив М. Ільницький, її поезія дуже жіноча у спонтанності почувань, граційності, легкого кокетства [4, 40].

Письменниця присвячує окрему трохи декларативну статтю «До проблеми стилю» темі формування нового стилю мистецтва і стилю життя, які мали б максимально відповідати вимогам часу. На жаль, досить складно зрозуміти із загальних фраз, позначених полум’яною риторикою і метафорикою, в чому ж таки, за Телігою, суть нового стилю. Зрозуміло лише, що в цьому стилі переходової доби має бути «щось від буряної ночі, з диким розкотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день» [12, 124]. Цей стиль повинен бути синтетичним, однак таке означення синтетичності читачеві не просто збагнути: синтетичний стиль «стинає криваві зиґзаґи, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього» [12, 125]. Ті митці, які зуміли «схопити» цей стиль, є справжніми, інші ж — «імітатори». Що ж до нового мистецтва в цілому, то його завданням є «віднайдення не розплесканої пересічності, а правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої і незнищимої форми» [12, 162], що це за форма, авторка не уточнює. Втім, важливішим, як випливає зі статті «Прапори духа», є «велике і прекрасне» завдання мистецтва: виховувати «лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини» [12, 163]. У статті «Нарозтіж вікна!» О. Теліга у дусі Д. Донцова стверджує, що великий стиль правдивого мистецтва — це «романтика нації, романтика змагань, романтика життя» [12, 165]. Лише романтика підіймає людей до боротьби, робить їх сміливими, наповнює їх творчим натхненням, знищує сірість повсякдення, власне, вона є рушієм історичних змін.

В контексті нової історичної доби Теліга пише про роль літератури. Показовою у зв’язку з цим є назва статті: «Книжка — духовна зброя» (1941). За словами авторки, «книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї» [12, 137]. Публіцистка закликає людей чину не цуратися сили слова, а літераторів не зневажати зброю. Ця тема розгортається на улюбленому матеріалі Теліги — творчості Лесі Українки, цього разу — на поемі «Бояриня». Персонаж Іван Перебійний стає уособленням першого типу, боярин Степан — другого. Йдеться про заклик до єдності «Стилета і стилоса», виголошений раніше Євгеном Маланюком. Для Теліги слово має бути дієвим, має стати «жестом» у феноменологічному значенні. В інтерпретації Олени Теліги і Шевченко, іФранко, і Леся Українка є, насамперед, борцями за національну ідею, які вміло володіли словом.

Однак, у розумінні Оленою Телігою того, яким має бути справжнє мистецтво, криється парадокс: з одного боку, вона явно проголошує необхідність суспільно заангажованого мистецтва, з другого — переконує, що мистецтво не мусить бути пропагандистським (з «Прапорів духа»): «Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоч би і зверненою проти нашого найбільшого ворога — Москви» [12, 162]. Така відмова від ідеологічної функції літератури швидше за все викликана прагненням відмежуватись від радянського мистецтва, яке для Теліги є однозначно чужим.

Без перебільшення можемо говорити про феміністичні тенденції критики Олени Теліги. Щоправда, близька її подруга Наталя Лівицька-Холодна у спогадах писала, що Теліга була «гарячим ворогом фемінізму», адже вважала, що лише у співпраці з чоловіками жінки можуть створити щось значуще [11, 253]. Втім, з феміністичною критикою Олена Теліга мала чимало спільного, взяти хоча б її статтю 1935 року «Якими нас прагнете?».

В українській літературі авторка шукає тип жінки, «найбільш відповідний нашій добі» [12, 85] і аналізує жіночі образи, характерні для цієї літератури: жінки-рабині, жінки-вампа, жінки-товаришки. Теліга доходить висновку, що, незважаючи на зовнішню протилежність, перші два типи насправді є одним і тим самим, що «виключає пошану до жінки» [12, 85], а відтак неприйнятні для нового мистецтва. Жінка-рабиня, підвладна своєму панові й оточенню, яка приносить у жертву своє життя лише задля чоловіка й дітей, — персонаж, що часто з’являється на сторінках Гоголя, Стефаника, Самчука, Мосендза. У Маланюка це сонна рабиня, що віддає тіло й душу першому зустрічному, Анти-Марія. Жінки, гідної пошани, Маланюк в Україні не знаходить (лише скандинавська чужинка заслуговує на український трон), за що й отримує від Теліги феміністичного ляпаса: «Чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінгів?» [12, 88]. Салонова еротика Галь і Дзюнь Пачовського, а також «вампи третьорядної якості» інших письменників теж не задовольняють Телігу-критика. Що ж до третього типу — товаришки, то ця «різка, енергійна, позбавлена сентименту» жінка-товариш також не викликає «любові й адорації».

Теліга екстраполює ці типові літературні образи на українську культуру в цілому. Авторка вважає, що жінка в кожній нації є такою, якою її «прагне» чоловік [12, 97]. На думку Теліги, образ жінки, яка б викликала пошану, на жаль, досі не ввійшов в українську літературу саме через те, що українські чоловіки-письменники для себе не з’ясували, якою вони хочуть бачити жінку. Атому невдоволення чоловіків співвітчизницею і, як результат, перенасичення літератури празького кола образами жінок-покриток і рабинь, як у того ж Маланюка, ставиться в провину самим чоловікам. Зрештою, в 30-х роках ХХ ст. Олена Теліга порушує досить-таки дражливе «жіноче» питання і, більше того, намагається подолати «комплекс Марусі» в українській літературі.

На закид, що «завдяки фемінізмові «жінка перестає думати про інтерес родини», Олена Теліга відповідає: «Навіть не феміністка, а така жінка, що думає про інтерес родини — коли його хибно розуміє, може стати матір’ю яничар» [12, 90]. Одне слово, фемінізм і державність у письменниці міцно переплітаються. Вона нібито звільняє жінку від одних пут, але жінка, хоч як це парадоксально, потрапляє в інші пута — її головним призначенням стає розбудова нації, звісно, пліч-о-пліч з чоловіком.

Фактично у всіх статтях Олени закладено завдання «виховання нації», в цьому вона йде в одному напрямку з Олегом Ольжичем з його програмою виховання молоді. «Антиандромахівський пафос» О. Теліги спрямований на те, що мати не повинна прищеплювати дітям думку, нібито рідна стріха важливіша від рідної землі. Справжня українка мусить «дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації» [12, 91]. Цікаво, що Теліга порівнює українську жінку з німецькою: чотирьох «К» для українки — замало. Та й для ліричної героїні вірша Теліги «Чоловікові» «міщанське щастя», хай навіть тепле й затишне, не є прийнятним, тому в її домі «не цвітуть на вікні герані — сонний символ спокійних буднів»:

Схожий мотив подолання сірості буденщини віднаходимо і в іншому вірші:

Звісно, Олена Теліга не оминає проблеми ставлення чоловіка до жінки: «помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок» [12, 93], найбільш мужні чоловіки не соромляться виявити найглибшу любов і до жінки. Імпонує письменниці тип, вироблений «англосаксонцями і скандинавцями» (хоч дивно, але так само, як і Маланюк, вона знаходить цю жінку закордоном): Джеком Лондоном, Кіплінґом, Гамсуном, Ібсеном, — в яких жіночність поєднується з мужністю, така жінка є одночасно і коханкою, і товаришем.

Попри всю тенденційність і дидактизм викладу, а вони були властиві загалом «празькій школі», О. Те-ліга пропонує цікаву альтернативу вирішення «жіночої проблеми» в українській культурі. Українська Свобода на барикадах (у виконанні Теліги) виглядає досить-таки незвично і привабливо.

Любовній тематиці (звісно, поруч з боротьбою за Україну) присвячено не одну сторінку поезії та, зрештою, і життя Олени Теліги. Її лірика часто має дуже інтимний і «безпосередній» характер, що, очевидно, і дало привід Б. Рубчаку та Б. Бойчуку назвати її лірику — «приватними листами світові» [7, 147], Ю. Шереху — «альбомною» поезією, а Ю. Клиновому, в свою чергу, спростувати ці твердження: «Її [Теліги] поетична творчість ані не відірвана від життя, ані не дрібна своєю тематикою, навпаки, з кожного погляду вона розриває вузькі рамці альбомної поезії до тієї міри, що з тої альбомності не лишається нічого» [5, 47]. Без сумніву, Теліга зробила свій внесок в українську любовну лірику ХХ ст., подекуди її поезію називали еротичною [5, 49; 3, 89]. У своїх листах вона неодноразово розмірковує про кохання і його роль у своєму житті. Скажімо, у листі до свого майбутнього чоловіка Михайла Теліги 1925 року вона пише про «вільне кохання»: «„Любов свобідна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І ви мені ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!» [11, 38]. Лірична героїня не завжди може збагнути свої почуття. Так, у вірші, присвяченому Д. Донцову [11, 148], читаємо:

Аналогічні думки Олена Теліга висловлює в листі до Наталі Лівицької-Холодної від 8 червня 1933 року (цей лист і згадуваний вище вірш ще раз свідчать про автобіографічність поезії Теліги): «Може, найбільше спорів і непорозумінь приніс нам з тобою — Донцов. Але, Натусенько, ти собі не уявляєш, який він мені дорогий. Бачу. як ти усміхаєшся („патолоґічне явище“). Може, й „патолоґічне“, але, безперечно, сильне і дуже щире. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, не друге й не третє, але це почуття є таке глибоке, що ти, коли любиш мене, мусиш раз назавжди з ним погодитися і не ставитися до нього легковажно, бо інакше я не зможу бути з тобою цілком щирою» [11, 146].

Палітра любовних переживань ліричної героїні дуже різноманітна. У вірші «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.» вона переконує адресата, що «любов — лише тобі», але ця любов така, що «рве тісну рамку душі», атому «зайвину» почуття героїня «розсипає перлисто»: «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх» [12, 36]. Разом з тим лірична героїня, як скарб, береже вірність коханому («Вірність»):

Поетка дуже пристрасна у своїх віршах, цей надмір почуття і радості від «впивання життям» (мав рацію Донцов, коли писав, що одним з лейтмотивних образів її творчості поряд з вихором і вогнем було сп’яніння) знаходить свій вияв в образах танців — танго, козачка, вальсу. Справді, вжитті «поетка вогненних меж» була дуже доброю і вмілою танцюристкою [9, 344], а до танцю її поривчасту натуру кликало, за словами Д. Донцова, бажання сколихнути «застоялу воду ненависних буднів»:

Поезії Теліги притаманна екстравертність, жага життя, непереборний вітаїзм та оптимізм:

Подібні життєствердні мотиви присутні у вірші, присвяченому Василеві Куриленку:

Дослідники вбачають спадкоємність у творчості Олени Теліги щодо творчості Лесі Українки [10, 25; 4, 39]. Звісно, не можна оминути увагою і подібні стоїчні мотиви в ліриці обох поеток. Так, варіацію «Contra spem spero» читаємо у Теліги: «Буду радість давати й сміх — тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг» [12, 35]. Олені Телізі, проте, вдалося уникнути ролі «другого мужчини в українській літературі».

Олена Теліга належить до тих особистостей, в життє-творчості яких складно розмежувати людину і митця, а тому над інтерпретацією текстів Теліги завжди тяжить біографічне, прочитання її поезії змушує втручатись до позатекстової реальності, звертатись до епістолярію та спогадів сучасників.

1. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2000. — С.188-196.

2. Донцов Д. Поетка вогненних меж // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Рось, 1994. — С. 600-607.

3. Ільєва Г. Таємниці кохання: До проблем любовної поезії української еміграції. — Коломия: Вік, 1996. — 112 с.

4. Ільницький М. М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років. — Київ: Товариство «Знання» України, 1992. — 48 с.

5. Клиновий Ю. Великий мир Олени Теліги // Сучасність. — 1979. — № 10. — С. 43-55.

6. Ковалів Ю. Олена Теліга // Слово ічас. — 1991. — № 6. — С.30-32.

7. Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході / Упоряд. Б. Бойчук, Б. Рубчак. — Мюнхен: Сучасність, 1969. — Т. 1. — 372 с.

8. Литвиненко С. Зустрічі з Михайлом Телігою // Прапори духа: Життя і творчість Олени Теліги / Упоряд. О. Ждано-вич. — Париж: Сурма, 1947. — С. 172-178.

9. Миронець Н. «І злитись знову зі своїм народом»: Біографічний нарис // Теліга О. О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. — С.323-446.

10. Неврлий М. Празька поетична школа // Слово і час. — 1995. — № 7. — С. 21-28.

11. Теліга О. Листи. Спогади / Упоряд. Н. Миронець. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — 400 с.

12. Теліга О. О краю мій...: Твори, документи, біографічний нарис.

13. Шпак В. Олена Теліга (1907—1942) // Гроно нездола-них співців: Літ. порт. укр. письм. ХХ ст., твори яких увійшли до оновл. шк. прогр. / Упоряд. В. Кузьменко. — К.: Укр. письменник,1997. — С.227-239.

Липень 2006