Вулиця Без світання

XII. ГОЛКИ ДО ШВЕЙНИХ МАШИН

Звичайно веселий, життєрадісний Воробйов останнім часом став задумливий, небалакучий, його гнітила «кепська справа», так він називав «самовбивство», симульоване підозрілим іноземцем, Воробйов не хотів і не міг почувати себе переможеним. Поразка була б першою за всі роки його служби. Але навіть і не це найбільше гнітило його. Він почував особисту відповідальність за те, що злочинець на свободі, готується вчинити, а може вже і вчинив якесь злочинство: не для розваги ж приїхав Томас Блеквуд у Радянський Союз. Знову й знову перебирав Воробйов факти, зв'язані із «самовбивством», зіставляв їх, намагався зробити якісь висновки, але безуспішно.

На жаль, такими ж безуспішними лишалися й розшуки Ситника. У кімнаті зниклого під час обшуку не знайшли ні документів, ні грошей. Ця обставина привернула до себе увагу Воробйова. Після того, як Ситника не стало, до обшуку ніхто в його кімнату не заходив. Отже, гроші й документи Ситник узяв з собою, вирушаючи в останню поїздку за місто. Але і в заміській оселі їх не знайшли. Куди ж вони поділися? Навіщо їх Ситник брав із собою, коли їхав за місто? Скільки в нього було грошей? Взагалі, на які кошти жив Ситник? Адже він ніде нё працював. Може, він зв'язаний із злочинцями?

Знайти відповідь на деякі із цих запитань допомогла Марія Василівна — сусідка Ситника.

— І нізащо не догадаєтесь, — сказала вона. — Така історія дивна. Семен Григорович під час війни в якомусь іноземному місті знайшов коробку з голками до швейних машин. Нічого про неї ні командирові, ні товаришам не сказав і забрав з собою. А голок там було тисячі.

— Розумію, — кивнув Воробйов. — Знахідку свою зберіг і, повернувшись на батьківщину, почав торгувати голками.

— Не сам. Він їх базарним спекулянтам збував, а ті вже далі. Всі як є розпродав, великі гроші виручив.

— Авжеж, якщо в коробці були тисячі голок, а товар це дефіцитний. По карбованцю-півтора продати й то… А звідки ви довідалися про всю цю історію, Маріє Василівно? Чи не пусті це часом плітки?

— Від нього й довідалась. Якось Семен Григорович прийшов напідпитку, чай на кухні заходився гріти, і я там якраз була. Слово за словом, та й розбалакалися. Правда, він потім жалкував, мабуть, що був такий відвертий. Другого ранку спеціально до мене в кімнату зайшов і попросив: «Ви вчорашнього нікому не передавайте, бо ж невідомо, як на це можуть подивитись, я офіціально живу на пенсію інваліда Вітчизняної війни…» Взагалі Семен Григорович був трохи чудною людиною. Не злий начебто, а відлюдний, сумний. Якось, теж на кухні, ми розмовляли, він і каже: «Нещаслива випала мені доля. Ні сім'ї у мене, ні справи улюбленої і взагалі нічого, наче осторонь життя стою». Може, тому він і похмурий був, і дратівливий дуже…

Ця розповідь допомогла Воробйову ясніше уявити собі вдачу Ситника, але конкретних відомостей не дала.

Тоді Воробйов спробував ще один засіб. Він порадився з товаришами, які займалися боротьбою з спекуляцією, і, за їх рекомендацією, звернувся до одного ув'язненого на прізвище Зіньковський.

Зіньковський, маленький, верткий чорноволосий чоловічок, таємниці із своїх комерційних махінацій не робив. Так, були голки до швейних машин. Так, купував по півтора карбованця за штуку, а продавав по два. Скільки продав? Багато, з півтисячі. Де брав? На товкучці підійшов чоловік і запропонував узяти відразу партію. Який чоловік? Звичайний. Здасться, білявий чи чорнявий або русявий. Для Зіньковського зовнішність ні до чого, він не дівчина…

На цьому коло зімкнулося. Жодних ясніших даних Воробйов не одержав.

Якщо Ситник розпродав голки хоча б по півтора карбованця, то в нього зібралася чимала сума. А грошей після нього не лишилось і копійки. Де вони? Де він взагалі зберігав свої гроші?..

Звичайно злочинці ощадкасами не користуються. Але ж Ситник не був злочинцем в повному розумінні слова, у всякому разі злочинцем-професіоналом.

Воробйов зробив офіціальний запит у найближчу до Привокзального провулка ощадкасу, потім у другу. Відповідь прийшла зовсім несподівана. Виявилося, що у нього є кілька іменних вкладів у різних ощадкасах, а не так давно три з них він зробив вкладами на ім'я пред'явника.

— Чи одержано вже гроші? — ледве приховуючи тривогу, спитав Воробйов.

Працівник управління ощадкас, у кабінеті якого йшла розмова, подивився на картку, що лежала перед ним.

— Поки що тільки з двох книжок, на загальну суму сто двадцять одна тисяча триста сорок два карбованці вісімдесят три копійки.

— Дякую! — похмуро сказав Воробйов. — Дякую!

Він був сам не свій від злості ї досади. Втратити таку нагоду! Чому б не подумати про ощадкасу раніше!

Трохи охолонувши, Воробйов почав міркувати спокійніше.

Насамперед треба було розгадати, чому Ситник перевів свої гроші з іменного вкладу на пред'явницький. Адже такий вклад може одержати з ощадкаси кожний, кому він передасть ощадну книжку і контрольний талон до неї. То, може, гроші і є причиною всього? Може, хтось силою, обманом, хитрощами примусив Ситника перевести гроші на пред'явника, а потім забрав їх — сума чимала, понад сто тисяч карбованців. Може, Ситника вже немає в живих?.. Це здавалося дуже правдоподібним — убили заради грошей, труп сховали… Але Воробйов добре знав, що найправдоподібніший варіант не обов'язково найімовірніший…

Вклади Ситника було взято з двох книжок. Залишалась третя: рано чи пізно хтось прийде з нею в ощадкасу…

Воробйов з нетерпінням чекав цього.

Хто ж міг спокуситися на гроші Ситника? Сусідка Марія Василівна? Але Воробйов одразу відкинув цю думку. В жінки троє дітей, чоловік — проста, хороша, працьовита родина, звичайні радянські люди, чесні і справедливі.

Про гроші Ситника могли догадуватися базарні спекулянти, з якими він вів «справи». І саме серед них Воробйов продовжував розшуки.

Це були мерзенні люди, готові за п'ятак продати кого завгодно. Кожен з них починав з «щиросердої» заяви, що зроду-віку голками не спекулював і взагалі ледве уявляє собі, що таке голка до швейної машини. Таким був перший етап допиту. Другий теж виглядав стандартно: спекулянт запевняв, що голки купував на базарі у людини, якої не знає і не запам'ятав. На закінчення він починав плакати і, старанно розмазуючи сльоза по брудному обличчю, клявся, що більше йому нічого сказати. І Воробйов бачив: це справді так. Ні з ким із спекулянтів Ситник у близькі стосунки не входив.

І от, нарешті, Воробйов випадково напав на слід «Пашки Богомола» — Павла Тихоновича Капрова. З'ясувалося, що Капров займався не тільки розповсюдженням релігійних листівок, але й спекуляцією в надзвичайно широких масштабах, його квартира нагадувала універмаг, стільки було в ній сховано дорогих тканин, шуб, взуття та інших товарів, які в післявоєнні роки не часто можна було бачити на полицях магазинів. Знайшли у Капрова і три тисячі голок до швейних машин.

Побачивши Капрова, Воробйов одразу зрозумів, це пташка зовсім іншого польоту, ніж базарні дільці.

Капрову було років п'ятдесят, а виглядав він далеко старішим — тихий, сухенький, з повільними рухами. Під вузьким лобом, як мишенята, бігали їдкі, колючі очі. Не вірилось, що це один з головних спекулянтів Енська, що під час арешту він чинив збройний опір.

— Громадянине Капров, у вас під час обшуку знайшли три тисячі голок до швейних машин? — спитав Воробйов.

— Не знаю.

— Звідки вони у вас, де ви їх узяли?

— Не знаю.

Капрон говорив, скорчивши напівідіотську гримасу, глухим, байдужим голосом.

— Він і на першому допиті так поводився, — сказав працівник прокуратури. — Двічі на експертизу направляли. Лікарі кажуть: здоровий, удає психічнохворого.

— Послухайте, Капров, — зробив ще одну спробу Воробйов. — Ви не можете не знати, що було і чого не було у вашій квартирі!

— Не знаю.

Поставивши ще кілька запитань і одержавши ту саму відповідь, Воробйов наказав вивести Капрова.

— А чому його прозвали «Пашка Богомол»? — спитав Воробйов, залишившись сам на сам з працівником прокуратури.

— Щодня молиться в камері, сектант.

— Он воно що? — зацікавився Воробйов. — А якої секти?

— «Слуг сьомого дня». Бузувіри окаянні, їм із-за кордону таємно літературу надсилають. © http://kompas.co.ua

— Дуже підозріла компанія, — згодився Воробйов — А яке становище займав Капров у секті?

— Кажуть, добував для неї гроші. Все, що мав від спекуляції, ніс їм, ну та й себе, звичайно, не кривдив. Але довести цього поки що не пощастило.

Хоч розмова з Капровим і не дала бажаних наслідків, Воробйов залишився нею задоволений. Інтуїтивно почував — він на правильному шляху.

Незабаром Воробйов переконався, що напав на слід. Може, про гроші Ситника довідався Капров, який купував у нього голки? Може, він зумів умовити Ситника зробити пред'явницький вклад, а потім… убив його?..

Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.

… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.

— Повністю вклад зняти хочете?

— Так, — коротко відповів невідомий.

— Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.

— Добре, — глянув на годинник. — Буду рівно о пів на шосту.

— Будь ласка.

Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.

Час линув швидко.

Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.

Чверть на шосту. Пів на шосту.

Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».

Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.

О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.

— Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.

— На завтра! — вигукнув Воробйов. — А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?

— Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.

— Дивно.

Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.

— Коли зачиняється ощадкаса? — спитав Воробйов начальника.

— О восьмій.

— Добре, ми ще побудемо тут.

Розрахунок його виявився правильним.

Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.

— Видайте гроші, — зажадав він, — Усі.

Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.

«Боїться, — подумав Воробйов. — Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»

Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.

— Громадянине, ваші документи.

— Га? Що? Які документи? — злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. — Ось, прошу.

— Федір Прокопович Силаєв, — прочитав Воробйов. — Пройдіть зі мною.

— Одну хвилиночку.

Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:

— Будь ласка.

Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.

Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:

— Свої гроші одержали?

— Ні, — відповів Силаєв.

— А чиї?

— Знайомого.

— Прізвище?

— Ситник Семен Григорович.

«Що за чортовиння, — вилаявся в думці Воробйов. — Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»

_ Так, — замислено промовив Воробйов. — Ситника, значить, гроші? А де ж він?

— Живе у нас у молитовному домі.

— В якому це молитовному домі?

— «Слуг сьомого дня». Господь привів його в нашу сім'ю.

— А ви?

— Мені випала честь бути керівником секти, — гордо відповів Силаєв.

— Ситник і зараз у вас?

— Так.

Воробйов бачив, що Силаєв не бреше. Але чому ж він боїться? Він увесь напружений, як струна, за точністю і лаконічністю його відповідей криється страх, боязнь проговоритися, виказати себе необережним словом, навіть інтонацією.

— Він доручив вам узяти з ощадкаси гроші?

— Так, ось доручення, — Силаєв дістав з бумажника аркуш паперу.

Воробйову здалося, що в круглих олов'яних очах спалахнуло єхидство.

Справді, документ, пред'явлений Силаєвим, був дорученням на одержання грошей. Складений він був за належною формою і датований вчорашнім числом. Унизу стояв незграбний підпис С. Ситник.

«Живий, подумав Воробйов. — 1 для чого тільки я заварив цю кашу». Повертаючи доручення Силаєву, спитав:

— А навіщо доручення? Адже по пред'явницькому вкладу гроші можна одержати і без нього?

— Для певності, — посміхаючись — страх його вже минув — відповів Силаєв, — Сума занадто велика, от на всякий випадок і запасся папірцем.

«Знову резонне пояснення», подумав Воробйов.

— Що ж, — простягнув він паспорт. — Пробачте, громадянине Силаєв, за турботи.

— Нічого, нічого! — Силаєв не міг стримати радості, але одразу ж взяв себе в руки і вже іншим, солідним тоном повторив — Нічого. Хіба я не розумію — служба.

— Авжеж, служба.

— Так можу йти? Будь ласка…

Здавалось, усе було гаразд: Ситник живий, гроші одержано за його доброю згодою, на законній підставі.

І все-таки Воробйов не заспокоївся. Багатолітній досвід підказував йому — тут криється злочин, старанно замаскований, уміло виконаний! Довести його поки що було нічим, але Воробйов був певен, що Силаєв знає і про спекуляцію Капрова, і про «літературу», яку той одержував з-за кордону. В свою чергу Капрову було відомо про Ситника та його гроші. А відвідини Блеквуда? Про них, звичайно, Силаєв розповів Капрову. Взагалі всі вони зв'язані між собою невидимими, але міцними нитками. Треба ці нитки розплутати.

Дізнавшись, що Силаєв, Капров і Ситник належать до секти «слуг сьомого дня», Воробйов вирішив з'ясувати, хто ще входить у цю секту.

Сектантів виявилося в Енську небагато — близько двадцяти «слуг сьомого дня» та дванадцять адвентистів. Майже всі вони малограмотні, темні люди. Багато з них з травмованою психікою: хворі, що не вірять лікарям і шукають «чудесного» зцілення, самотні невдахи, як Ситник, недоумкувато-наївні, ладні прийняти на віру першу-ліпшу байку; нарешті просто істерики та істерички. Всю цю жалюгідну компанію очолював Силаєв.

А Блеквуд? Яке відношення мав до них Блеквуд?

Щодо цього у Воробйова були припущення, якими він до певного часу ні з ким не ділився. Чого Блеквуд їздив до Грошенкова і Силаєва? Тільки із цими двома він бачився в Енську, у всякому разі легально. Грошенков, до всього байдужий, хворий, втомлений, підозри у Воробйова не викликав. Незаплямованим було і його минуле: дрібний службовець, працював завжди чесно, в армії не служив через хворобу, евакуювався на Урал, працював в артілі, добре працював. Кінчилась війна, повернувся до рідного Енська.

Іншим був Силаєв. Воробйов не мав сумніву: його сектантство — в кращому разі засіб жити за рахунок інших, в гіршому — ширма для більш підозрілих махінацій.

«Мурашківець» Гуровий показав на слідстві, що познайомився з Капровим перед від'їздом у Новосибірськ, саме тоді у них і зародився план спекуляції закордонними товарами… Силаєв лишився осторонь. Однак Блеквуд відвідав саме його…

А що, коли Блеквуд — хазяїн Силаєва?

І Воробйов вирішив не залишати справи Ситника, хоч, по суті, справи вже не було — нікого не обдурено, ніхто не постраждав.

…Несподівана зустріч Воробйова з шістнадцятилітнім парубчаком Жорою Чередниченком, учнем слюсаря на судноремонтному заводі, підтвердила правильність його намірів.

Почалось, як не дивно, з міліцейського протоколу.

Одного суботнього вечора у дворі молитовного дому «слуг сьомого дня» почулися суперечка, галас. Розчинилася хвіртка, і двоє сектантів, тримаючи за руки, вивели хлопця. Це був Жора. Він не опинався, але на весь голос викривав своїх супротивників.

— Боїтесь правдивого слова! Застосування фізичної сили не доказ. Сіячі марновірства!

Сектанти грубо штовхнули Жору. Він не втримався на ногах і впав на землю.

До такого поводження хлопець-робітник не звик. Він підхопився і вдарив одного сектанта в груди, другого — в обличчя. Зчинилася бійка. Збіглись цікаві, з'явився міліціонер, і всіх трьох повели.

У відділенні міліції Жора одразу визнав, що зробив неправильно, погарячився.

— А чого це тебе раптом у молитовний дім понесло? Ти ж комсомолець? — похмуро спитав черговий.

— Для агітації — зніяковіло відповів Жора.

— Якої агітації?

— Антирелігійної. Сектанти у клуб на лекції не ходять, то я хотів серед них агітроботу провести. Чемненько з одним із їхніх порозмовляти. Але замість відповіді по суті, мене вивели, та ще й у грязюку пхнули.

— Дурниці! — відрізав черговий. — Хіба це агітація. От повідомимо в комітет комсомолу, там тобі доброго чосу дадуть.

Жора опустив очі. Він теж не мав сумніву, що «дадуть чосу».

— Ну, то що, громадяни, — звернувся черговий відразу до всіх трьох. — Будемо ще порушувати?

Усі троє енергійно замотали головами.

— Тоді йдіть. А про тебе в комітет комсомолу обов'язково повідомимо.

Похнюплений, присоромлений ішов Жора додому. Раптом напівдорозі зупинився, неначе щось згадав, і квапливо попрямував назад у відділення.

— Знову ти? — сказав черговий. — І не проси, повідомимо в комітет.

— Я, товаришу черговий, дещо розповісти хотів…

Вислухавши Жорину розповідь, черговий дав розпорядження негайно відвезти хлопця службовою машиною в управління до товариша Воробйова.

— Сідайте, — запросив Воробйов Жору, — розповідайте, як це ви кулаками проти релігії боролись. Агітатор…

Жора почервонів.

— Не соромтесь, правда молодцеві очей не коле. Я б теж не стерпів, коли б мене в грязюку турнули… Не треба було до цього доводити… Так розповідайте.

Ідея провадити антирелігійну пропаганду безпосередньо в молитовному домі сектантів виникла у Жори давно. Однак здійснити її він наважився лише тоді, коли під великим секретом довідався од своєї тітки, що у сектантів «спасається відлюдник…»

— От я собі думаю, — розповідав далі Жора, підбадьорений цікавістю Воробйова, — піду просто до відлюдника…

Спасався відлюдник в ямі під підлогою флігелька, що стоїть за молитовним домом. У підлозі був прорізаний лаз, через який удень відлюдникові подавали їжу, а вночі він виходив у двір подихати свіжим повітрям. З людьми відлюдник не розмовляв.

Хлопець вибрав момент, коли нікого поблизу не було, шмигнув у флігельок і просунув голову в лаз.

В освітленій гасовою лампою ямі він побачив відлюдника, що сидів у кутку на лавці. Жора привітався з ним.

— Ну, а він? — приховуючи усмішку, запитав Воробйов.

— І розмовляти не схотів, — з сумом відповів Жора. — «Ідіть, — каже, — хлопче, туди, звідки прийшли. Я з вами розмовляти не бажаю». Правда, чемненько так говорить, не те що другий, той просто псих.

— Який другий?

— Зараз я вам поясню. Нічого я від цього відлюдника не добився і пішов собі додому. А потім думаю: не годиться після першої невдачі відступати. Знову у флігельок пробрався, зирк — а там уже інший сидить. Мене побачив, та як загорлає — справжній псих… На крик два паразити прибігли, ну, мене й… вивели.

— Еге, — сказав Воробйов. — А ти певен, що це був інший відлюдник?

— Певен, — твердо відповів Жора.

— А чому саме?

— Перший — нижчий, гладший, а другий — високий, худий. І до того ж голоси різні.

— Куди перший подівся? Не знаєш?

— Не знаю.

— Якого числа з першим розмовляв?

— Двадцятого.

— Точно?

— Точно. Я після того до товариша пішов, у нього двадцятого день народження.

— А другого коли бачив?

— Двадцять шостого.

— Коли в яму вони залізли?

— Другий не знаю, а перший шістнадцятого…

Значно пізніше, аналізуючи свої вчинки, Воробйов зрозумів, що підсвідомо він весь час пам'ятав про зустріч Блеквуда з керівником секти «слуг сьомого дня», про знайдені у Капрова брошури, про те, що Блеквуд зник у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте.

Воробйов дістав з ящика стола дві фотографії, простягнув Жорі.

— Глянь.

— Вони! Слово честі вони! — зрадів Жора. — Ось перший, — ткнув пальцем у фото, перезняте з візи Блеквуда. — А це той псих, — показав на фотографію Ситника.

— Дякую! — Воробйов підвівся, міцно потис Жорі руку. — Ти велике діло зробив… Залиш свою адресу, може, навіть завтра вранці доведеться запросити тебе на часинку до нас, першого відлюдника впізнати допоможеш.

Воробйов сподівався, що Блеквуд з ями перейшов у будинок Силаєва і там його пощастить захопити. Вся історія з відлюдництвом стала цілком зрозумілою — знайшли місце, де «самовбивця» може безпечно пересидіти гарячий час, поки його шукають. «Вигадано непогано, — посміхнувся Воробйов. — Кому спаде на думку у відлюдника документи перевіряти…»

Спостереження за будинком Силаєва встановили відразу після розмови Воробйова з Жорою. А вночі житло керівника «слуг сьомого дня» оточили.

Воробйов першим піднявся на ґанок, натиснув плечем на двері. Вони не піддалися.

Тоді він постукав. Відповіддю була цілковита мовчанка. Воробйов постукав ще раз — сильніше.

Несподівано з другого боку будинку з грюкотом розчинилось вікно, почувся дзенькіт скла, зляканий викрик. Воробйов заспішив туди. Двоє його підлеглих тримали за руки якусь людину. Воробйов спрямував промінь ліхтаря на затриманого.

— Громадянин Силаєв? Знову зустрітись довелося.

— Так точно! Так точно! — товсті губи Силаєва тремтіли, озноб тіпав його гладке тіло.

— В будинку є хто-небудь?

— Є, є хлопчина.

— Більше нікого?

— Нікого, зовсім нікого.

— Скажіть йому, щоб відчинив.

— Слухаю!

Піднялися на ганок.

— Відчини, Васильку, — тремтячим голосом наказав Силаєв.

Двері розчинились. Вийшов хлопчина років тринадцяти.

— Зі мною живе, — бурмотів Силаєв. — Спритний такий хлопчисько. Нічого, Васильку, не бійся… Світло засвіти… Нічого…

Василько ввімкнув електрику.

Дві великі кімнати, сіни, кухня. Скрізь чисто підметено, прибрано. Мабуть, Силаєв не чекав арешту, але після стуку Воробйова відчув щось недобре і з переляку вискочив через вікно.

Коли ввійшли до кімнати, Силаєв важко плюхнувся на стілець.

Викликали понятих, почався обшук. Підлеглі Воробйова оглянули, промацали, простукали геть увесь будинок від підвалу до горища, але ніяких слідів Блеквуда не знайшли. «Вилетіла пташка, — похмуро думав Воробйов. — Пізно я за це взявся».

Силаєв з тупою байдужістю дивився, як усе перевертають в його житлі. Десь у глибині олов'яних очей ховався страх.

Саме цей страх спонукав Воробйова зробити рискований хід.

— Ну, добре, — сказав Воробйов, коли обшук було закінчено. — Говоріть відверто, Силаєв. Де подівся іноземець, якого ви переховували під виглядом відлюдника?

Кілька довгих секунд Силаєв не відриваючись дивився на Воробйова. Потім голова його впала на груди, і він заридав. Повні, як у жінки, плечі його здригалися.

— Не хотів! Бачить бог, не хотів! — вигукнув він крізь ридання.

— Перестаньте, — з огидою сказав Воробйов. — Випийте води і розповідайте…

Секта «слуг сьомого дня» виникла в Америці в період колонізації країни. Заснував секту якийсь Джошуа Паркер, він же став її першим «живим богом». В умовах жорстокої боротьби за існування серед суворої, дикої природи і ворожих індійських племен більшість релігійних організацій того часу мала напіввійськовий характер. Такою була і секта «слуг сьомого дня». Ця секта ділилася на сімки, які дістали назву «кораблів», на чолі «корабля» стояв «керманич». Сім «кораблів» утворювали «седмицю», нею керувала «рада семи керманичів». «Рада» обирала «сім драконів». А над «драконами» стояв «живий бог», якого обирали із свого середовища «дракони». «Богові» підкорялись усі, він не звітував ні перед ким. У секті панувала надзвичайно сувора ієрархія і жорстока дисципліна: тільки за спробу заперечити хоча б «керманичеві» ослушника негайно вбивали, а згодом, коли звичаї пом'якшали, назавжди виганяли із секти. Всім іншим «слугам» якнайсуворіше заборонялося підтримувати з такими будь-які зв'язки, і шлях до секти закривався для непокірних назавжди.

Щождо «теоретичної» сторони, то вона у «слуг сьомого дня» завжди була туманною і плутаною. Вони вірили і в «кінець світу», і в «прихід Месії», відкидали всі без винятку існуючі релігії і вважали, що тільки вони «ідуть до спасіння». Але загальний зміст усіх цих туманних міркувань зводився до одного: виховувати в рядових членів секти беззаперечну покору, зневагу до життя, готовність умерти за першим наказом «керманича» і взагалі «старших». Це теж диктувалось інтересами воєнної боротьби колонізаторів проти корінних жителів — індійців, які не хотіли коритися загарбникам.

Минали десятиліття. Секти «слуг сьомого дня» поступово почали виникати і в інших країнах, в тому числі і в Росії. Однак «гаванню кораблів», «місцем перебування драконів», як і раніше, лишалась Америка. Там безвиїзно жив і «бог».

Військовий характер секта з роками втратила, але дисципліна і чиношанування лишались у ній колишніми. Все так само від кожного вступаючого до секти «слуг» вимагали присяги в беззаперечній покорі «старшим».

Такі самі порядки панували і в секті, створеній в Енську. Формально секта не підтримувала зв'язку із своїми заокеанськими єдиновірцями, насправді ж, нелегальний зв'язок існував.

Силаєв запевняв, що Капров, який відав фінансовими справами секти, спершу скуповував в іноземних моряків лише «товари» і перепродував їх з «націнкою». А потім якось так вийшло, Силаєв і сам не знав як, що разом з «товаром» почали надходити і книжечки релігійного змісту. Їх брали, читали…

— Ну, в цьому ми ще розберемося, — перебив Воробйов «керманича». — А навіщо вам потрібний був Ситник?

Припертий до стіни, Силаєв знехотя розповідав.

Капров, який часто зустрічався в «торгових справах» з Ситником, зрозумів, що він — «карась з добрим гаманцем». Розповів про це Силаєву. Той зумів познайомитися з Ситником, увійти до нього в довір'я. План Силаєва й Капрова був простий: залучити невдаху до секти і поступово обібрати.

Ситник, самотня, неврівноважена людина, все більше проймався містичними настроями, все з більшим довір'ям ставився до Силаєва, що вмів підкоряти собі людей слабкої волі. Вже через місяць Ситник за наказом «керманича» перевів частину своїх грошей з іменного вкладу на пред'явницький. Потім нового «слугу» умовили «прийняти подвиг» — засісти в підвал на три роки. А тим часом Силаєв і Капров мали надію загарбати всі його гроші.

Але ось з'явився чоловік, який зруйнував усі їхні плани.

Хто цей чоловік, звідки, Силаєв не знав. Першого разу він прийшов у молитовний дім з перекладачем і відрекомендувався Томасом Блеквудом. Залишаючи дім, сунув хазяїнові в кишеню пакет. Це був «сьомий лист» — найвища святиня для «слуг». Дає «сьомий лист» тільки «бог», тому власник «листа» діє нібито від імені «бога» і коритися йому треба, як «богові».

Увечері Блеквуд з'явився сам. В руках у нього був чемодан. У цьому чемодані виявився ще один — старий, потертий. Його Блеквуд лишив у Силаєва. «Керманич» хотів перевірити, що в чемодані, але він був замкнений. Наступного дня Блеквуд прийшов знову з перекладачем, потім знову сам.

Силаєв запевняв, ніби він довго відмовлявся допомагати Блеквуду, але той наполягав, загрожував смертю, і, зрештою, Силаєву довелося підкоритись.

«Ось тепер зрозуміло, чому цей сектант перелякався в ощадкасі, — подумав Воробйов. — Шахрайство з Ситником нічим особливим не загрожувало, він боявся, що викриється допомога Блеквуду».

Вирішили використати намір Ситника «прийняти подвиг». Силаєв сказав Ситникові, що місце для відлюдництва ще не готове, треба трохи зачекати. А тим часом у підвал замість нього поліз Блеквуд. Він просидів там довго, саме йому і зробив свій перший «візит» Жора Чередниченко. Потім Силаєв купив Блеквуду залізничний квиток і посадив його в поїзд…

— До якої станції квиток? — перебив розповідь Воробйов.

— До Вінниці, — відповів Силаєв. — Тільки він не туди їхав, громадянине начальник. Я чув, як він у довідковому бюро про поїзд з Вінниці на Кленів питав. Я вам усе, громадянине начальник, як на сповіді… Прошу відмітити і врахувати мої відверті признання…

— Далі.

Того самого дня, коли Блеквуд залишив Енськ, Силаєв повідомив Ситника, що «келія» приготована. Ситник навів порядок у себе в кімнаті, потім подався за місто і прибрав у своїй хатинці, затримавшись за цією роботою до вечора. Увечері до нього з'явився Силаєв з Капровим, і всі троє поїхали в молитовний дім. Ситник сів у яму, де сидить і досі.

— Запишіть: вранці туди треба послати лікаря, — наказав Воробйов своєму помічникові. — Боюсь, чи не релігійне божевілля в нього.

— Істинно, істинно кажете, громадянине начальник, — зразу підхопив Силаєв. — Хіба ж можна так…

Воробйов не витримав:

— А хто довів до цього! Ваша робота… На гроші його поласились… Розповідайте далі…

Дальша розповідь Силаєва була короткою. Гроші на пред'явницькі вклади Ситника обидва рази одержував Капров. За риск, зв'язаний з цією операцією, він брав дві третини суми, а третю віддавав Силаєву. Потім Капрова арештували. Силаєв довго мучився: шкода було кидати «даремно» гроші на третій книжці і разом з тим боявся йти в ощадкасу. Нарешті, зважився.

Боячись, щоб його не спіткала доля Капрова, «керманич» вирішив захопити гроші і втекти, кинувши сектантський «корабель» на волю бурхливих житейських хвиль. Трюк з телефонним дзвінком в ощадкасу був розрахований на те, що працівники карного розшуку, коли вони чекають «вкладника», повірять дзвінку і підуть. Оформивши всі необхідні документи для одержання грошей Ситника, Силаєв усе ж не хотів, щоб знали, хто забрав ці гроші.

— Ясно, — похмуро сказав Воробйов. — Усе ясно… Ну, громадянине Силаєв…

— Я до ваших послуг, — промовив, трохи підвівшись, «керманич». Круглі очиці його забігали, ловлячи погляд Воробйова.

— Ні, нічого, — відмахнувся Воробйов, розуміючи, що соромити Силаєва даремно, не така він льодина — Цей ваш… Блеквуд… Обидва чемодани з собою забрав?

— Один, тільки один, громадянине начальник. Старий.

— А другий, з яким він після «самовбивства» до вас з'явився?

— Не знаю, збагнути не можу, куди подівся.

— Не крутіть, Силаєв!

— От як перед богом, громадянине начальник! У підвал він з обома чемоданами вліз, а коли вийшов, дивлюсь — у руці в нього один.

— Не брешете? — насупив брови Воробйов.

— Громадянине начальник! — Силаєв скорчив ображену гримасу. Олов'яні очиці його жалібно закліпали. — Я перед вами — весь. Ані стілечки, ні крихточки не утаїв.

— Перевіримо, все перевіримо, — пообіцяв Воробйов, підводячись із стільця. — А тепер збирайтесь, громадянине Силаєв…

З арештом Силаєва «кепська справа» розплуталась остаточно. Стало зрозуміло, чому Блеквуд інсценував «самовбивство», яка роль у цій історії керівників сект і обдуреного ними Ситника.

«Існування секти, — міркував Воробйов, — промах у нашій ідеологічній та виховній роботі, з якого негайно скористався ворог. Завдає удар у слабке місце… Недарма Блеквуд був упевнений, що в Силаєві знайде спільника…»

«Кепська справа» розплуталась, але головне було ще попереду. Спільники злочинця, Снлаєв і Капров, були арештовані, а сам злочинець гуляв на волі, здійснював свої задуми десь у Кленові чи в іншому місті.

І Воробйов вирішив просити дозволу у начальства поїхати у Кленів. Він мотивував це тим, що, по-перше, хоче сам довести справу до кіпця, а по-друге, в нього більше шансів спіймати злочинця, ніж у будь-кого іншого — адже він одного раду бачив Блеквуда в порту, коли той сходив з теплохода, запам'ятав його і зможе впізнати навіть під час випадкової зустрічі на вулиці.