Вулиця Без світання

III. ЖОВТА ПАПКА

Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.

Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.

Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…

Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.

На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.

Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.

Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.

За невеликим письмовим столом сидів лисий чоловік у цивільному. Не дивлячись на полоненого, він дістав з ящика сигару, обрізав її складаним ножиком, клацнув запальничкою і неквапливо закурив. Тільки після цього сказав, ніби продовжуючи почату розмову:

— Вас погубило невміння володіти пістолетом. Льотчик, якого ви не змогли підстрелити, повідомив, що ви працювали в гестапо. Про інше, хоч і не без труднощів, пощастило дізнатись. Ось, почитайте. Це спростить нашу розмову.

Недбалим жестом він кинув на стіл жовту шкіряну папку.

Генріх Штафф узяв папку і, розгорнувши її, здригнувся: на першій сторінці була вміщена його власна фотографія, зроблена тридцять років тому, а під нею — фотокопія розписки, в якій студент Кленовського університету Зенон Куріпа зобов'язувався бути таємним інформатором контррозвідувальної служби Австро-Угорської імперії.

Спогади пронеслися вихором.

… Восени 1913 року до університету Кленова, одного з міст Західної України, що перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії, був прийнятий новий студент — Зенон Куріпа. Батько його мав крамницю і був багатим хазяїном у селі під Кленовом. Він дав хабара чиновникові міністерства освіти, що відав прийомом, і Зенонові порівняно легко пощастило вступити до університету.

В університеті Куріпа відразу ж спробував увійти в коло «золотої молоді». Синові крамаря лестило бути на «ти» з графськими та баронськими синками, він не шкодував батьківських грошей на гулянки у «високому товаристві». Родовиті друзі охоче приймали запрошення Куріпи.

Батько Зенона не тільки не заперечував проти такої поведінки сина, а ще й заохочував його. Він розумів: «високі» знайомства можуть коли-небудь згодитися.

Словом, усе йшло гаразд до одного випадку.

Стоячи біля тонкої дощаної перегородки, за якою була студентська курилка, Куріпа почув знайомі голоси. Розмовляли граф Казімір Дзендушевич і Стась Клонський — син генерала.

— Розумієш, нема грошей, — скаржився Дзендушевич. — А завтра у Ядвіги день народження. — Голос у графа — тонкий, пронизливий.

— Кепська справа, — басив Клонський. — Без подарунка не можна.

— Де дістати, не знаю, хоч украдь.

— Як можна! — вдавано зляканим голосом промовив Клонський. — Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.

— Який?

— Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде — така честь для нього — позичити графові Дзендушевичу без віддачі.

— Ідея, — зрадів Дзендушевич. — Як я зразу не подумав!

Куріпа стояв біля стіни, червоний від злості. Підслухана розмова відкрила очі багато на що. Тепер він зрозумів двозначні переморгування і посмішки, з якими зустрічали студенти з аристократичного кола його запрошення «провести разом вечір». Згадав, що жоден з них ні разу не запросив його до себе додому. А яким холодно-зневажливим поглядом зміряла його сестра Дзендушевича, коли під час випадкової зустрічі в театрі брат відрекомендував їй Куріпу.

Мрії крамаревого сина пробратись у «вище коло» загинули. Але Куріпа не здався. Не такою він був людиною. З давніх часів Куріпи тримали в своїх руках усе село. З давніх часів відзначалися жорстокістю, лукавством, наполегливістю в прагненні до наживи. Таким був і Зенон. Злоба, що душила його, не затьмарила розуму. Він зрозумів: треба знайти інший шлях, щоб «вибитися в люди», і вирішив стати «демократом».

Уряд імператора Франца-Йосифа суворо стежив, щоб до навчальних закладів не потрапляли «неблагонадійні» та «чернь». Навчатися в університеті могли лише діти заможних батьків, які довели свою відданість монархії Габсбургів.

Лесь Кравець — однокурсник Куріпи — був винятком із загального правила. Батько Леся, поштовий чиновник, п'ятдесят років вірою і правдою прослужив Австро-Угорщині, його бездоганний послужний список і допоміг синові стати студентом університету.

Але Кравець не виправдав надій, які на нього покладались. В університеті він незабаром здобув репутацію людини, яка співчуває ідеї єднання Галичини з «Великою Україною» і Росією. Ім'я Леся Кравця почало користуватися все більшою й більшою популярністю серед прогресивної частини інтелігенції міста.

Куріпа не шкодував сил, щоб увійти в довір'я до цієї людини, потоваришувати з нею. І ось одного разу Кравець сказав:

— Сьогодні підемо до одного знайомого. Там читатимуть книги, одержані з Росії.

З цього дня Куріпа почав акуратно відвідувати гуртки, де читали вголос книжки бібліотеки «Русская беседа», влаштовували лекції з російської історії та культури. Проникнути далі, взяти участь у політичній діяльності Куріпі не вдавалося — йому не довіряли. Він це розумів і чекав нагоди, щоб довести свою відданість новим ідеям. Куріпа знав, що не пропустить слушного випадку, і в мріях уже бачив себе блискучим оратором, видатним політичним діячем. Війна розбила мрії Куріпи…

Австрійський уряд одразу ж, обвинувативши в шпіонажі, кинув у концентраційний табір тих, хто хоч чимось виявляв опозиційні настрої. Кравець випадково лишився на волі: його не було в Кленові, він гостював у родичів на селі. Що ж до Куріпи, то його викликали в поліцію і, прочитавши батьківське напучення, відпустили.

— Ви молодий, — сказав сивоусий, з пишними бакенбардами начальник поліції, що сидів у кріслі під портретом Франца-Йосифа. — Нам шкода вас і вашого майбутнього. Постарайтесь виправити свої помилки, інакше…

Начальник підніс до носа Куріпи товстий, пожовтілий від тютюну вказівний палець.

Куріпа, не відриваючись, дивився на палець поліцейського. Рука не ворушилася, рухався тільки перст — указуючий і застерігаючий. В ньому було щось символічне. І Зенон Куріпа зрозумів, що знову вскочив у халепу.

З поліції Куріпа вийшов з важким серцем. І цього разу йому не пощастило вибитися в «господарі життя». Ні серед аристократів, ні серед лібералів він не знайшов собі місця. Треба було шукати нові орієнтири на темному життєвому шляху.

Восени 1914 року російські війська взяли Кленов. На балконах, за старим, ще середньовічним звичаєм, жителі вивісили на честь свята килими. Натовп вітав стомлених, запорошених воїнів. Незабаром у крамницях з'явились об'яви: «Тут продаються найкращі російські товари з самої Москви».

Лесь Кравець розгорнув кипучу діяльність. Він брав участь у пікніках з російськими офіцерами, організовував благодійні обіди на честь російських солдатів, виступав на численних зборах «русофілів».

Куріпа уникав зустрічей з Кравцем. Від колишніх «симпатій» до Росії у нього не лишилося й сліду.

У пам'яті поставав погрозливий поліцейський палець. Куріпа не поспішав публічно висловлювати свої симпатії до росіян, роздивлявся, вичікував.

Події підтвердили вірність такої тактики. Російські війська залишили місто. Знову на вулицях зазвучала німецька мова, з'явилися вусаті угорські гонведи з широкими брязкотливими палашами, випещені гінденбургзькі офіцери, що дивилися на світ крізь монокль, вставлений у презирливо прищулене око. Колишня влада, міцна, готова витримати ще й не такі випробування, повернулася.

І, дивлячись на гладких, ситих коней німецької важкої кавалерії, на гармати, які, задерши в небо широкогорлі стволи, з гуркотом котилися на схід, слухаючи рокіт «таубе», що ширяли над дахами Кленова, Куріпа вирішив зробити важливий хід у життєвій грі. Він згадав про свої зв'язки з лібералами і прийшов до висновку, що ці зв'язки тепер можуть йому стати в пригоді, правда, зовсім не так, як він колись думав…

З прочитаних книжок Куріпа уявляв контррозвідку темною, похмурою будівлею з безліччю закутків, покручених переходів, де сновигають таємничі люди, ховаючи обличчя під низько спущеними крисами капелюха і високо піднятим коміром пальта.

Насправді все обійшлося далеко простіше. Солдат провів Куріпу у велику, добре мебльовану кімнату і чемно попросив зачекати. Така кімната могла бути приймальною лікаря, адвоката, а то й просто вітальнею в заможному домі. Шкіряні крісла навколо широкого квадратного стола, кілька ілюстрованих журналів на ньому, коричньовий диван, покритий білим полотняним чохлом, створювали обстановку, схожу на домашню.

Хвилин через п'ять Куріпу покликали в кабінет. Тонкий, хлюстуватий офіцер з напомадженим, гладенько зачесаним назад волоссям, від якого дуже пахло одеколоном, ледь підвівся з-за столу, відповідаючи на шанобливий уклін Куріпи.

— Курите? — спитав офіцер. — Прошу вас.

Зенон відкрив лаковану коробку з сигарами, не підозріваючи, що кришка посипана тонким шаром порошку і тепер на ній лишилися відбитки пальців «гостя». Коли Куріпа піде, відбитки перезнімуть, і вони залишаться в архіві контррозвідки.

— Чим можу бути корисним? — звернувся офіцер.

Куріпа глибоко зітхнув, готуючись до довгого пояснення. Настав вирішальний момент.

— Я — щирий патріот Австро-Угорщини, — промовив він заздалегідь обдумані слова, — і вірний підданий нашого монарха і тому вирішив повідомити вас про російського шпигуна.

Куріпа чекав, що офіцер щось вигукне від здивування чи радості, — хай навіть недовіри, у всякому разі якось висловить свої почуття. Але на обличчі офіцера не здригнувся жоден м'яз. Єдиний рух, який він зробив — потер тильним боком руки щоку, пробуючи, чи добре вона вибрита.

Куріпа знітився, замовк.

— Ну? — нарешті, спитав офіцер після хвилинної паузи.

— ІЦо? — не зрозумів Куріпа.

— Прізвище, прикмети, адреса.

— Лесь Кравець. Високий, блондин. Живе на хуторі, недалеко від села Маршлів.

— Кравець? — в очах офіцера промайнув ледь вловимий вираз жорстокості й злоби. Очевидно, прізвище було йому знайоме.

«Ага, — подумав Куріпа, — пройняло тебе все-таки». Але в наступну мить погляд контррозвідника знову став байдужим, нудьгуючим.

— Гаразд, перевірю, — сказав він. — Звідки ви дізналися про це?

— Від його брата, якого я зустрів у Кленові.

Офіцер підвівся, показуючи цим, що розмову закінчено.

— Ваші патріотичні і вірнопідданські почуття, — на обличчі офіцера ясно було видно, що він анітрохи не вірить ні патріотизму, ні вірнопідданству співрозмовника, — роблять вам честь, пане Куріпа. Ви одержите відповідну грошову винагороду. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося…

І справді, через тиждень Куріпу викликали в контррозвідку.

Цього разу він зайшов у кабінет бадьоро і навіть трохи розв'язно, як давній знайомий. Але офіцер одразу зіпсував йому настрій.

— Нам відомо, що ви брали участь у гуртках, де провадилася шкідлива для уряду агітація. Вас навіть попереджала з цього приводу поліція, — сказав він. — Ви, звичайно, розумієте, що вчинки, на які ми не звернули уваги тоді, можуть бути зовсім інакше розцінені тепер…

Офіцер зробив невеличку паузу ніби для того, щоб дати можливість Куріпі повністю оцінити значення сказаного.

— Ви якоюсь мірою виправили свою помилку, вказавши на злочинця, — продовжував контррозвідник. — До речі, між нами кажучи, він не шпигун і буде суворо покараний лише для того, щоб настрашити інших. Справа не в цьому. Ви повинні скласти список тих, хто бував разом з вами і Кравцем на зборах антиурядових гуртків…

З цього часу Зенон Куріпа став штатним агентом австрійської контррозвідки.

… Про це свідчила папка, яку тримав на колінах «майор Генріх Штафф». Вона розповідала про численні злочини, що зберігалися стільки років у глибокій таємниці.

… Куріпа виявився саме тією людиною, яка була так потрібна начальникові «особливої службі» австро-угорської армії капітанові Максу Бінке.

Спочатку Зенонові давали дрібні провокаторські доручення, наказували стежити за тими, ким цікавилася контррозвідка. Він вештався по кафе і ресторанах, прислухався до розмов, часто сам брав у них участь, щоб лайнути «прокляту німчуру», розповісти новий непристойний анекдот про імператора Вільгельма II. Коли співрозмовник ловився на гачок, Куріпа знайомився з ним, втирався до нього в довір'я, сподіваючись напасти на слід таємної організації і, викривши її, прославитись. Як на лихо, «велика риба» не потрапляла. Антивоєнні настрої ширились серед найрізноманітніших кіл населення, і для Куріпи не становило великих труднощів знаходити свої жертви. Арештованих за доносами Куріпи розстрілювали, кидали до в'язниць, але все це була дрібнота, яка не приносила Куріпі жаданої популярності й авторитету серед колег і начальства.

І все-таки він мав добру репутацію. Капітан Бінке, безпосередній керівник Куріпи, відзначав його нещадність, рішучість, неперебірливість у засобах. Ось чому він рекомендував Куріпу в школу диверсантів у Берліні.

Ім'я, минуле, національність — усе зникало для тих, хто потрапляв у невеликий триповерховий будинок на околичній берлінській вулиці. Навіть зовнішність майбутніх шпигунів намагалися зробити безликою, сірою. «Ви повинні мати такий вигляд, щоб на день разів двадцять могли пройти повз ту саму людину і не привернути до себе її уваги», повчав своїх вихованців один з інструкторів школи шпіонажу Ганс Роттер.

Жили майбутні шпигуни в окремих кімнатах. Не тільки відвідувати один одного, але навіть розмовляти між собою їм суворо заборонялося. Дні минали у вивченні техніки диверсії, шифрів, фотографії, радіо.

Із школи колишній кленовський студент Зенон Куріпа вийшов «комерсантом Петром Безюком — канадським громадянином українського походження», його переправили в нейтральну Швецію, а звідти — в Канаду. Потім він поїхав в Америку.

У Нью-йоркському порту Куріпа став клерком однієї з торговельних фірм, йому доручили стежити за тим, які пароплави і коли прибувають у порт і відпливають з нього, чим їх навантажують. Відомості, зібрані ним, проходили через багато рук, але, кінець кінцем, потрапляли в німецький військово-морський штаб, а звідти — до командирів підводних човнів.

Куріпі щастило. Американська контррозвідка догадувалася про його існування, але піймати його не могла.

За ці роки в Куріпи виробилися професіональні навички шпигуна. Він був спритний, холоднокровний, швидко орієнтувався в обстановці і всією душею зневажав сищиків.

Поразка кайзерівської Німеччини приголомшила Куріпу, але ненадовго. В ті часи про нього вже знав сам «таємничий полковник» Вальтер Ніколаї — керівник німецької розвідки… Через довірених людей Ніколаї наказав Куріпі повернутися в Німеччину, жити на призначену йому пенсію і чекати дальших розпоряджень.

Дальші розпорядження не забарилися надійти з приходом до влади Гітлера. Куріпа побував на Балканах, у Чехословаччині, Франції, Туреччині. І скрізь, куди потрапляв син крамаря з-під Кленова, він приносив з собою зраду, злочинства, смерть. Шлях зрадника всюди позначався кров'ю. Кров'ю пасажирів, що загинули в пущених під укіс поїздах. Кров'ю робітників, що гинули на військових заводах, висаджених у повітря диверсантами. Кров'ю льотчиків, літаки яких зненацька розвалювались у повітрі. Кров'ю прогресивних діячів, убитих із-за рогу.

Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Куріпа повернувся в місто, що давно перестало бути для нього рідним. Тут він став одним з головних таємних працівників гестапо.

…І ось тепер через безглузду загибель літака, через те, що не вдалося вчасно прикінчити льотчика, настав час розплати. Відомості, зібрані в папці, — точні і невблаганні, як обвинувальний акт. Куріпа знову й знову перечитував їх, а гладкий чоловік у цивільному не відриваючись дивився на нього, спокійно посмоктуючи сигару.

Поступово Куріпа почав заспокоюватись і тверезіше обмірковувати своє становище.

Для чого його викликали? Що від нього хочуть? Коли б його збиралися судити, то не починали б розмови, а цей невідомий згадав про «бесіду». Військовий суд короткий — це Куріпа знав добре. Ні, тут щось інше. Треба тільки дізнатися — що. Дізнатись і не дати маху.

— Я прочитав, — коротко сказав Куріпа, повертаючи. папку.

— Тоді почнемо розмову. Я можу дозволити вам послухати радіо і проглянути газети. Ви переконаєтесь, що гра ваших хазяїв програна. З ними не варто більше зв'язуватись. А я вам пропоную новий бізнес, далеко вигідніший, ніж той, який ви мали досі.

— Ну? — Куріпа почав догадуватися, в чому річ, і нахабнішав.

— Нам потрібна людина для важкої роботи.

— А коли я відмовлюсь?

Товстун посміхнувся.

— Для цього ви надто розумні.

— Але все ж таки?

— Я передам папку до військового суду. Вам знайомий термін «воєнний злочинець»?

— Не лякайте, я не з полохливих.

— Знаю.

Помовчали.

— Що треба зробити?

— В одному із соборів Кленова, в якому, узнаєте, коли домовимось остаточно, лежить документ. Про зміст теж дізнаєтесь пізніше. Треба його добути і передати нам.

— І все?

— Все.

— Точно відомо, де зберігається документ?

— Не зовсім, доведеться пошукати.

— Я подумаю над вашою пропозицією.

— Згоден. Остаточна відповідь післязавтра.

— Гаразд.

Товстун добродушно посміхнувся, взяв папку:

— Тут ще буде дописано немало пікантних сторінок, правда?

Куріпа не відповів. Він не любив жартів, коли йшлося про серйозні справи.