Вулиця Без світання

IV. ПАСАЖИР З «ТУСКАРОРИ»

Теплохід «Тускарора» прибув у радянський порт Енськ надвечір. Морські шляхи тільки-тільки почали заново прокладатися після війни, торгових суден прибувало небагато, і «Тускарору», хоч вона була звичайнісіньким вантажним теплоходом, зустрічали навіть з деякою урочистістю.

На високому бетонному причалі, який фашисти не встигли знищити під час відступу з Енська, зібралися вільні від роботи моряки, вантажники і просто зіваки. До останніх належав і співробітник карного розшуку Воробйов. Він палко любив море і частенько у вільний час блукав по березі, вважаючи це найкращим відпочинком для себе.

Зручно примостившись на теплій від сонця чавунній тумбі, до якої кріплять причальні канати, Воробйов курив і з цікавістю спостерігав, як «Тускарора» обережно підтягує до пірсу своє довге тіло. Чорний, з білими надбудовами, жовтим димарем і щоглами, теплохід був красивий.

Метрів за п'ятдесят від причалу на «Тускарорі» спинили машину, теплохід почав нерішуче рухатися боком, потім шалено запрацював гвинтом, збиваючи каламутну піну, і, нарешті, притиснувшись усім бортом до причального бруса, що жалібно скрипнув, зовсім затих.

З берега залунали схвальні вигуки: капітан майстерно виконав складний маневр у незнайомому порту. У відповідь капітан зняв білий формений картуз, привітно помахав ним.

Як це часто бувало в той час, коли регулярні пасажирські рейси ще не відкрилися, «Тускарора» привезла не тільки вантаж. Коли з теплохода спустили трап і митники «відкрили берег», з борту пароплава зійшли на причал і попрямували до автомобіля з іноземним прапорцем на радіаторі шестеро чоловіків, по одягу і поведінці яких можна було визначити, що це не члени» екіпажу «Тускарори».

З цікавістю людини, якій нікуди поспішати, з професійною пильністю, що за довгі роки стала для нього звичкою, Воробйов оглянув кожного прибулого, відзначивши про себе і ту ледве вловиму невпевненість, з якою йшли вони, одвикнувши за час рейсу від твердої землі; і розмашисті жести рудого здоровила, що очолював процесію; і ледве примітний шрам на шиї невисокого кремезного чоловіка, що йшов за рудим; і манеру випинати губу у третього пасажира І багато інших, непомітних для звичайного ока дрібниць, що автоматично відкладалися в його свідомості.

Приїжджі сіли в машину. Вона чмихнула і помчала. Цікаві, що зібралися подивитись на швартовку «Тускарори», почали розходитися.

Воробйов теж пішов. Посидів на молі, задумливо дивлячись у сірувату далину обрію; перекинувся кількома словами з сивим дідом, що лагодив подертий «паук» — величезний сачок для ловіння риби; погодував чайок спеціально припасеною скоринкою хліба. Він пробув на березі не менш як дві години і повернувся додому дуже задоволений відпочинком, зовсім забувши про іноземців, що приїхали на «Тускарорі».

А іноземці тим часом відпочивали. Номерів у готелі не вистачало, і мандрівникам запропонували розміститися по двоє. П'ятеро без жодних заперечень погодились, але шостий рішуче запротестував:

— Прошу пробачити мені, — чемно, однак твердо заявив він, — я звик кілька годин на день проводити в молитві. Часом встаю помолитись і вночі. Присутність сторонньої людини в такі моменти для мене нестерпна.

— Містер Блеквуд, — намагався урезонити його перекладач, молодий червонощокий юнак, якого колеги фамільярно називали Димою, — потерпіть лише кілька днів. Пізніше будуть вільні номери, неодмінно будуть.

— Ні, — відрізав Томас Блеквуд. — Я можу поступитися чим завгодно, тільки не релігійними обов'язками.

Дима обернувся до адміністратора готелю, в присутності якого відбувалася розмова, і почав просити його:

— Може, знайдете, га, Мироне Михайловичу? Не хоче удвох жити, та й годі, хоч кілок на голові теши. Каже, молитися звик… Воно й справді. Коли в людини звичка така…

Адміністратор зам'явся.

— Є номерок, та…

— Що?

— Менший розміром, меблі гірші, вікно не на море, а у двір.

— Містер Блеквуд, номер є, але не такий комфортабельний, як приготовлені для вас.

— О! — задоволено відповів Блеквуд. — Я розумію, що перебуваю в потерпілій від війни країні, і на особливий комфорт не претендую.

— Ходімо, — сказав Дима.

Носильник узяв речі Блеквуда. Пробуркотів:

— Чемодани ледве піднімеш. І що вони туди кладуть?

— Щоб тобі роботи завдати, — пожартував Дима, — за тисячі кілометрів залізо везе.

Піднялися на третій поверх, чергова дала постояльцеві ключ.

— Я вам потрібен? — спитав Дима, коли внесли чемодани і Блеквуд розмістився в новому житлі. — Хочу подивитись, як улаштувалися ваші супутники.

— Будь ласка, йдіть, — сказав Блеквуд. — Чекаю вас завтра о десятій.

— Добре, до побачення.

Дима вийшов.

Блеквуд замкнув за ним двері, зняв плащ, сів у потерте плюшове крісло і, не поспішаючи, з насолодою закурив.

Синій дим прозорою смугою тягнувся до щілини у кватирці. Блеквуд дивився на нього, але не бачив його — він щось обмірковував.

Наступного дня, точно в призначений час, Дима ввічливо постукав у двері до Блеквуда. Іноземець уже чекав його. Запропонував сісти, почастував запашною єгипетською сигаретою. Дима не курив, однак з цікавості взяв сигарету, затягнувся і, закашлявшись, кинув її в попільницю. Тимчасом Блеквуд пояснював мету свого приїзду в Радянський Союз.

— Я один з членів Всесвітньої сектантської ліги. Маю достаток, який дозволяє мені не турбуватися про насущний шматок хліба і повністю присвятити себе справам, що не дають прибутку тут, але сторицею окупаються там, — Блеквуд підвів очі до стелі.

«Ханжа, мабуть, — подумав Дима. — Скільки іноземців бачив, а такого вперше».

— Ліга уповноважила мене зібрати відомості про становище сектантів в Європі після спустошливої бурі, що пронеслася по землі. Я побував у Франції, в Італії, тепер приїхав до вас…

Дима слухав з професійно-чемним виразом обличчя. Справи іноземця цікавили його мало. Після сигарети дерло в горлі, хотілося кашляти.

— Я прошу нас допомогти мені зв'язатися з місцевими сектантськими організаціями. Вони, безперечно, є у вас, — закінчив Блеквуд.

— Не знаю, — відповів Дима, — ніколи не цікавився. Зробимо так. В облвиконкомі є спеціальний відділ, він, здається, називається «Відділом у справах релігійних культів». Підемо туди, і там нам дадуть необхідні відомості.

— З охотою, — погодився Блеквуд.

— … Навряд чи знайдеться тут для вас багато роботи, — ледь посміхаючись, сказав Блеквуду в облвиконкомі літній сивіючий чоловік з променистими очима. — Взагалі віруючих у нашій країні з кожним роком стає все менше, а сектантів — і поготів.

— Так, я чув, — кивнув Блеквуд, коли Дима переклав ці слова. — Атеїзм у вас робить дивовижні успіхи… Скільки молитовних домів у місті?

— Два. Євангелістів і «слуг сьомого дня».

— Де живе пресвітер євангелістів? Сподіваюсь, мені дозволять з ним зустрітися? В присутності перекладача, зрозуміло. Я не знаю російської мови.

— Ви можете зустрічатися з ким завгодно — в присутності перекладача і без нього. Адреса глави євангелістів, — працівник облвиконкому вийняв блокнот, знайшов потрібний запис, — Червонофлотська, шість, прізвище його Грошенков.

Блеквуд дбайливо записав адресу, прізвище. Підвівся. Потім, ніби згадавши, попросив через перекладача:

— Скажіть, будь ласка, ще й адресу керівника секти «слуг сьомого дня». Може, заїдемо і до нього.

Прохання його було виконано. Блеквуд так само дбайливо записав і цю адресу.

Автомобіль, найнятий Блеквудом на цілий день, чекав біля під'їзду. Незабаром іноземець і перекладач опинилися на тихій вулиці біля старенького похиленого будиночка, в якому жив пресвітер місцевих євангелістів.

Грошенков — не такий старий, як підтоптаний, з блідим обличчям хворого на хронічну виразку шлунка — особливого ентузіазму під час зустрічі з єдиновірцем не виявив. Але на запитання відповідав докладно і відверто, чесно признаючись, що в секту входять тільки старі люди, молоді там майже зовсім немає, та й взагалі кількість віруючих з року в рік зменшується. Грошенков говорив, дивлячись не на Блеквуда, а на Диму, неначе скаржився. З обличчя його не сходив кислий вираз, і Димі спало на думку, що всі євангелістські справи, мабуть, осточортіли Грошенкову і пресвітер займається ними лише в силу багаторічної звички.

Коли вийшли від Грошенкова, Блеквуд недбало глянув на годинник і сказав:

— Знаєте що, час іще є, давайте заїдемо до цього, як його… — розкрив записну книжечку, — Силаєв…

… Силаєв відрізнявся од Грошенкова як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Це був чоловік років сорока, зовсім лисий, з жіночою опасистою фігурою, гладкими щоками і круглими олов'яними очицями під зморшкуватим м'ясистим лобом. Він справляв враження особи нерозумної, але хитрої. Розмовляючи, дивився тільки на Блеквуда і взагалі поводився так, ніби перекладач був неживою річчю, якоюсь машиною, що автоматично виконує покладені на неї функції.

— Скажіть йому, — почав Блеквуд, — що я репрезентую Лігу сектантів і знайомлюсь із становищем віруючих у вашій країні.

Дима переклав.

— Що ж, становище, — голос у Силаєва невиразний, бубонливий. — Всяке становище…

Дима чекав, що він скаже далі, але Силаєв, як видно, вважав свою відповідь досить вичерпною і мовчав.

— Чи багато віруючих відвідує молитовний дім «слуг сьомого дня»? — спитав Блеквуд.

— Відвідують, аякже, відвідують, — відповів Силаєв.

Після кількох запитань і «дипломатичних» відповідей стало ясно: Силаєв крутить, відверто говорити не хоче.

Першим зрозумів це перекладач, за ним — Блеквуд. Іноземець зауважив з легким роздратуванням:

— Тут моя бесіда менш цікава, ніж у містера Грошенкова. Ну що ж… кожний робить, як вважає за потрібне. Я не маю претензій.

Прощаючись, Силаєв руки перекладачеві не подав. У його погляді, зверненому до Блеквуда, Дима вловив запобігливість. «Якби не було мене, неодмінно попросив би. грошей», з огидою подумав він.

Коли виходили з кімнати, сталася невелика заминка. В дверях першим пропустили Диму. Силаєв жестом показав Блеквуду, щоб він ішов слідом. Але Блеквуд похитав головою і ввічливо посторонився, даючи дорогу хазяїнові. Той з люб'язною посмішкою зробив крок назад. Тоді Блеквуд ласкаво взяв його за стан і легенько підштовхнув уперед. У цю мить Силаєв відчув, що в кишеню його піджака прослизнув пакет. Вражений, Силаєв мало не скрикнув, але гість стиснув його руку І кинув на нього такий промовистий погляд, що керівникові секти на кілька секунд відібрало мову.

Провівши відвідувачів до ганку, Силаєв довго дивився вслід машині, аж поки вона не зникла за поворотом…

— У готель, — сказав Блеквуд, коли від'їхали од будинку Силаєва. — Дякую вам за послуги, мій молодий друже.

— Я вам ще сьогодні потрібен? — спитав Дима.

— Мій діловий день скінчився. Надвечір я зроблю невеличку прогулянку для моціону, на самоті, я так звик…

І Містер Блеквуд сказав правду. Повернувшись у готель після бесід з керівниками сект, він трохи відпочив. І потім, перемінивши денний, спортивного крою костюм на менш помітний, звичайного темного кольору, спустився в ресторан. Вечеряв довго, втупившись у тарілку, не піднімаючи очей.

Коли зовсім стемніло, Блеквуд розплатився і розвалькуватою ходою людини, що добре попоїла, вийшов з ресторану. Не кваплячись пройшов один квартал, другий, третій, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Здавалося, він прогулюється без певної мети.

Підійшовши до багатоповерхового будинку на малолюдній вулиці, Блеквуд зупинився біля під'їзду, дістав сигарету. Закурив. Пильно озирнувся навколо. Шмигнув у двері.

Швидко підіймався сходами, переступаючи через східець. Між четвертим і п'ятим поверхами знову зупинився. Нікого немає. Тихо.

Те, що сталося далі, забрало кілька секунд. Блеквуд зірвав з себе піджак, вивернув його на другий бік і надів. Тепер на ньому була груба, поношена куртка. Такі ж прості сині штани він виняв з-за пазухи і натягнув поверх своїх. М'який капелюх сховав у кишеню, дістав кепку, насунув на лоб.

З будинку вийшов чоловік, одягом схожий на робітника-портовика, матроса торгового флоту. З цього моменту містер Блеквуд став Павлюком.

Він ішов швидко, впевнено, як людина, що добре знає, куди їй треба потрапити і для чого саме. Півгодини швидкої ходи — і Павлюк опинився біля будинку Силаєва. Постукав тихо, уривчасто.

Загримів засув, двері відчинилися.

— Самі в будинку? — спитав Павлюк у Силаєва.

— Сам.

— Тоді поговоримо тут.

— Як вам завгодно, — Силаєв був трохи приголомшений перетворенням містера Блеквуда, але дотримувався колишньої вижидальної тактики — нехай відвідувач сам скаже, що йому треба.

— Почнемо з основного. Ось, — Павлюк вийняв товсту пачку кредиток, простягнув Силаєву.

Круглі очиці керівника загорілися хижою жадібністю. Павлюк зрозумів, перший хід зроблено правильно. Додав:

— Закінчимо справу — одержите ще.

— А яку справу? Яку? — забубонів Силаєв.

Натяк, що гроші дано недарма, трохи злякав його. Проте він уже не міг подолати пожадливості і тремтячими руками засовував пачку у внутрішню кишеню, від хвилювання не потрапляючи в неї.

— Ви прочитали листа, знаєте, від кого він, знаєте, що мені треба беззастережно коритися?

— Знаю, ваша милість.

Павлюк уловив у голосі Силаєва нотки невпевненості, сумніву. Знизавши плечем, несподівано. Сказав:

— Я теж дещо знаю. До війни ви сиділи у в'язниці за шахрайство. Вийшли, коли місто зайняли німці.

Силаєв не відповів.

— В роки окупації служили чиновником міської управи. Зараз живете під чужим прізвищем… Як бачите, нам з вами краще ладити.

— Та я що? Хіба я проти.

— Ото ж бо… Мені треба поїздити по країні, щоб без усяких там перекладачів і зайвих свідків дізнатися про становище сектантів у Радянському Союзі. Нічого страшного в цьому нема, я не розвідник, не диверсант. Допомагаючи мені, ви майже нічим не рискуєте… Вам треба зберегти деякі речі, які у вас залишу, і переховати мене на певний час, поки вщухне галас у зв'язку з моїм зникненням і мене перестануть стерегти на виїздах з міста.

— Це так, це потрібно, — підтвердив Силаєв.

— І потім, коли повернуся, ви дасте мені притулок.

— Важко, ой, важко, — забубонів Силаєв. — Людина не голка, де її сховаєш? У мене тут не можна — віруючі до мене день у день ходять, щоб бува не побачили. До когось би іншого повести…

— Ні! — різко перебив Павлюк. — Про мій приїзд ніхто не повинен знати.

— Атож, я те саме й кажу… В молитовний дім не можна… Просто не збагну, хоч в яму вас саджай…

— В яку яму?

Силаєв махнув рукою.

— Тут… один є. Подвиг прийняти хоче. Як схимник, так би мовити. На ділянці, де молитовний дім наш, флігельок стоїть. У флігельку підвал. Так він хоче у підвал сісти і три роки там просидіти — богу на славу, собі на подвиг.

Павлюк знизав плечем.

— Цікаво. А як же власті таку штуку дозволяють?

— У властей, ваша милість, без того клопоту тепер досить: місто німці зруйнували, жити людям ніде, води немає, трамвая немає… І потім, за законом, з ним нічого не зробиш, порядку він не порушує. Антирелігійній пропаганді свобода і релігії свобода. Тут лише переконанням можна, — пояснив Силаєв.

— Добре, — сказав Павлюк. — Відразу придумати важко. Завтра я з перекладачем відвідаю ваш молитовний дім. Непомітно передам вам записку, там буде сказано, що робити.

— Слухаю, ваша милість…

… Хвилин через сорок Павлюк опинився в закутку між двома сараями у великому дворі, пустинному й темному в цей час.

Вийшов із закутка містер Блеквуд.