Вулиця Без світання

XVII. «ЗЕМЛЯКИ»

Від моста до залізничної станції Долбуново, якщо йти звивистою стежкою через гори й ліс, було кілометрів три-чотири. До війни Павлюк сходив ці місця вздовж і впоперек, командуючи диверсійною групою, і тепер заблудитися не боявся.

Він звернув з шосе, почав видряпуватися слизькою від дощу стежкою вгору.

Дощ лив безперестанку, і Павлюк змок до рубчика, йти було важко, проте він і на хвилину не зупинявся відпочити — квапився. На світанку він уже мав бути в Долбуново.

Вибравшись на скелю, Павлюк побачив унизу вогні станції. Жовті цятки весело підморгували крізь дощову імлу. Вони сповнювали надією, вірою в порятунок.

Майже бігцем Павлюк спустився з гори і незабаром уже крався безлюдними вулицями міста, що міцно спало передранковим сном.

Треба було десь обсушитись і хоч трохи опорядити себе. Мокрим, обляпаним грязюкою в поїзд не сядеш: привернеш до себе увагу, запам'ятаєшся.

Готель Павлюк залишив на крайній випадок: звертатися туди — означало «наслідити». Спочатку вирішив заскочити до давнього знайомого.

У Кленовському університеті разом із Зеноном Куріпою вчився Ярослав Куть. Курсу не закінчив, став художником і оселився в Долбуново. Колись Куріпа випадково зустрівся з Кутем, і художник справив на нього враження людини аполітичної, яка не цікавиться нічим, крім мистецтва.

Таким сподівався Павлюк побачити його й тепер. «Ну, а якщо Кутя нема? — запитував він себе. — Може, виїхав? Умер? Що ж, доведеться вибачитись за надто ранній візит і піти. Тоді готель — єдине пристановище».

Куть жив самотньо в невеликому будинку. Павлюк підійшов до хвіртки, поторгав її — вона була зачинена. Постукав, почекав. Мовчанка. Щоб не зчиняти зайвого шуму, переліз через паркан, стрибнув у садок. Постукав у двері. Нарешті, у вікні засвітилося. Хрипкий зі сну голос запитав:

— Телеграма?

— Ні, Славцю, це я.

— Хто?

— Твій давній однокашник — Зенон Куріпа.

— Куріпа? — двері швидко розчинились. — От несподівана зустріч! Заходь!

Давні знайомі обнялися.

— Кого-кого, а тебе ніяк не чекав зустріти в наших краях, — тепло говорив художник. — Ти лише раз побував тут за стільки років.

— А тепер, бачиш, знову закинула доля.

Куть повів його у велику, заставлену мольбертами кімнату із скляною стелею, що правила і за їдальню, і за вітальню, і за майстерню.

— Е, та ти ж весь мокрий, — заметушився Куть. — Зажди, зараз розпалю в грубці. Я сьогодні парубкую. Наталки мої поїхали в гори.

— Наталки?

— Авжеж, у дружини й доньки однакові імена, то я їх обох називаю Наталками.

— Он як! Ти одружений, уже став батьком сімейства. Вітаю.

— Дякую… Побудь хвилинку сам, я — на кухню.

Павлюк задоволено прислухався до тріску розколюваних на підпал скалок. «Добре, що дружини й дочки нема», думав він.

— Роздягайся, — скомандував Куть, повернувшись з кухні. — Звідки ти в таку негоду?

— Їхав з Чагова попутною машиною. Вона зламалась, і довелося йти по шосе пішки, — навмисне сказав напрямок, протилежний тому, звідки прибув насправді.

— Неприємна пригода… Ну, переодягайся, ось білизна. Знімай костюм, я його повішу над плитою, поки, що посидиш у моїй піжамі… Виймай усе з кишень, клади он туди, на письмовий стіл.

Павлюк знизав плечем. Він не чекав, що Куть у пориві гостинності запропонує свій костюм. Це Павлюка зовсім не влаштовувало. Адже в нього в кишенях пістолет, непромокальний пакет з документами і чимала пачка грошей, на грудях — металева коробочка, в якій сховано цінний список. Як пояснити наявність усіх цих речей, незвичайних для простого, мирного подорожнього?.. «Ото халепа. Додумався — костюм свій нав'язувати! Йолоп!»

— Не клопочись, — промовив Павлюк з робленою усмішкою. — Костюм і на мені просохне. Дякую за турботи, але це зайве.

— Зайве? — здивувався художник. — Та кинь манірничати. З тебе тече. Дивись, — показав калюжу на підлозі.

— Так, звичайно, але… — забурмотів гість.

— Жодних «але», — рішуче сказав Куть. — Переодягайся.

— Ти мені пробач, Ярославе…

— Ну, що?

— Я страшенно не люблю надягати чуже, особливо білизну. Ти не подумай чого, це так, дивацтво з мого боку…

— Справді дивацтво! Сидіти в мокрому, коли можна переодягтися! Ну, то як хочеш. Сідай тоді до столу, давай снідати. Кава готова… Горілки вип'єш? Треба, а то застудишся.

— І попоїм, і вип'ю з задоволенням.

Куть посадив гостя за стіл, налив йому горілки, присунув ближче тарілку з їжею.

Сказати по правді, Куть ніколи не ставився до колишнього однокашника з особливою симпатією. Ще коли вони разом училися, ходили темні чутки про зв'язки Куріпи з австрійською поліцією. Куть не йняв їм віри. Проте якась несвідома неприязнь до Куріпи залишилася. Художник вважав її нічим не обгрунтованою і, щоб не бути несправедливим, зустрів товариша дуже гостинно.

— Скільки років минуло відтоді, як ми бачились, — сказав гість з усмішкою, випивши другу чарку і заївши її великим шматком сала.

Від цієї усмішки, кривої, явно нещирої, в душі Кутя заворушилася колишня неприязнь. Перемагаючи себе, відповів усмішкою на усмішку.

— Багато! — не знав, про що говорити. — Ти змінився, постарів.

— А ти, думаєш, не постарів! — фамільярно-жартівливим тоном вигукнув гість. — Роки своє беруть.

— Це правда, беруть, — повторив Куть. — Роки й горе.

— Горя багато, — поспішив підхопити Павлюк. — На всій нашій землі горе.

— На всій нашій землі? — здивувався Куть. — От з такою думкою я не погоджуюсь. Я про себе казав. Дочка хворіє, з легенями не гаразд. А навколо? Горя не бачу. Подивись, як швидко відбудовується зруйноване війною. У нас фанерний завод споруджують… Виноробний і два скотарських колгоспи організували…

— Ти маєш рацію, звичайно, — підтакнув гість. — Хоч деякі твердять, що ідеал нашого селянина — невелике господарство, своє, в якому він сам порядкує. Тільки там він почуває себе по-справжньому щасливим.

— Стара пісня! — відмахнувся Куть, як від чогось набридлого. — Так кажуть ті, хто хотів би повернутися до часів Франца-Йосифа і Пілсудського.

— Може, я не знаю, — обережно відповів гість. — Я ніколи не цікавився політикою.

— Хіба? А мені пригадується, ти брав активну участь у політичних гуртках.

— Коли це було! — з вимушено-добродушною посмішкою вигукнув співрозмовник. — Молодість, молодість! Хто не мріє за молодих літ переробити світ на свій лад!

— Зі мною сталося навпаки, — засміявся художник. — Замолоду мені здавалося, що політика — це не справа служителя мистецтва. Нелегко було знайти правду.

— Що ж тобі допомогло знайти її?

— Довго розповідати. Під час війни я став артилерійським офіцером. З того часу і починається мій справжній шлях художника…

Від випитої горілки, тепла, втоми Павлюка розморило, хотілося спати. Втративши контроль над собою, він несподівано спитав:

— Он як! Виходить, ти був на фронті, в артилерії? І кому ж ти служив?

Художник глянув на нього з подивом і гнівом:

— Я не розумію запитання. Невже, по-твоєму, я міг служити гітлерівцям?

— Що ти! Що ти! Ти мене не так зрозумів! Я думав, ти був у партизанському загоні.

— Ні, я служив у регулярній армії, був під Москвою, Воронежем… Ну, а ти? Де ти був усі ці роки? Востаннє ми з тобою бачились у тридцять п'ятому році. Ти приїжджав сюди з Чехословаччини, здається?

— Так. Потім поїхав на Волинь учителювати.

— І де ж ти вчителював?

Павлюк на мить завагався, перш ніж відповісти, потім назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку:

— У Горохові.

— У Горохові? Цікаво! Я ж там теж був у тридцять шостому році. Не міг знайти тут роботу, а в горохівській школі мені запропонували посаду вчителя малювання. Тільки чому ж я тебе там не бачив?

— Я, напевне, тоді вже виїхав… Звичайно, виїхав. Ти коли приїхав туди?

— Восени, точно не пам'ятаю.

— Бачиш, а я саме восени і виїхав.

«Дивно», подумав Куть. З цього моменту в душу художника почала закрадатися підозра.

Правда, ще неповна, невиразна, але все ж таки підозра.

— І куди ж ти поїхав? — спитав Куть.

— В село. Там мене і війна застала. — Павлюк гарячково думав, як змінити тему розмови. — Над якою картиною зараз працюєш? — запитання поставив навмисне, знаючи, що найбільш невичерпна і приємна тема розмови для художника — його твори.

Куть інтуїтивно відчув намір одвести розмову вбік, і знову тінь недовір'я, передчуття чогось поганого майнула в свідомості. Відганяючи цю думку, лаючи себе за безглузду підозріливість, чогось згадав, що місяця півтора тому в горах прикордонники затримали бандерівську банду, яка пробиралася на захід…

— Почав картину «Ранок на заводі». Часу от невистачає, — щиро поскаржився Куть. — Але ти ж не доказав, що з тобою було під час війни.

— Залишився там, де жив, — знехотя відповів гість. — Куди мені було їхати, однаково! З фашистами, звичайно, не співробітничав, викладав у школі, і все.

— Викладав за програмою, складеною в Берліні? — пильно дивлячись в очі, спитав Куть.

— Ну навіщо так! — незадоволено промовив гість. — Це добре на мітингу. Я викладав математику — абсолютно аполітичну науку.

«Математику? Ми ж учились на історичному факультеті! — згадав Куть. — Якесь усе дивне в його розповіді. Та й сам дивний…» А вголос сказав:

— Аполітичних наук немає.

— Ох, ці гучні фрази, — не міг стримати роздратування гість.

Втома валила його з ніг, але Павлюк не піддавався. Розмова з Кутем дедалі більше насторожувала його. Від спокійної впевненості в тому, що тут він знайде притулок, не лишилось і сліду. Павлюк знову став хитрим, настороженим, пильним. Він зрозумів, що зробив помилку, з'явившись до Кутя. «Вклепався, — думав Павлюк. — Як розвіяти його підозру?» Різко змінити тон, говорити протилежне тому, що говорив за хвилину до цього, було б безглуздо і явно нещиро. І Павлюк вирішив надіти маску радянської людини, яка любить «покритикувати недоліки».

— Усе фрази, фрази! — повторив він. — Часто-густо за гучними фразами ми приховуємо байдужість.

— Буває.

— Ось ти, наприклад. За кого ти маєш свого давнього друга? — вклав у ці слова якомога більше сарказму. Розумів: напад — найкращий спосіб захисту.

— Ні, чого ж, — непевно відповів художник. — Просто цікавлюсь, як склалося твоє життя.

— Ти кривиш душею! Ти мені не віриш! Ти мене дуже образив, Ярославе. Я піду звідси, але, щоб у тебе не лишалося сумніву, — ось мої документи. Перевір їх, коли в тебе вистачає совісті думати погане про людину, яку ти знаєш з дитинства.

Уся ця гнівна тирада була розрахована на те, що делікатний, скромний Куть зніяковіє, цілком повірить гостеві. Документи, звичайно, не перевірятиме.

Швидким рухом Павлюк вихопив з кишені паспорт і шпурнув на стіл. Потріпана зеленкуватосіра книжечка розкрилася на мить. В очі Кутеві впала фотографія власника паспорта і прізвище — Павлюк.

У ту саму секунду гість, ніби не тямлячи себе від гніву, схопив паспорт зі стола і, трясучи ним, обурено вигукнув:

— Ось! Дивись! Ось паспорт.

Рука його тремтіла. «Помітив чи не помітив прізвище в паспорті?»

«Тепер усе ясно», майнуло в голові художника. Мовчав. Гість стояв перед ним з паспортом у руці.

— Добре, добре, — промовив, нарешті, Куть. — Сховай свої документи, вони нікому не потрібні.

«Бачив чи не бачив»? не залишала Павлюка настирлива думка.

— Ти мені пробач, Ярославе, але образливо чути від тебе такі слова.

«Бачив чи не бачив?» стукало у скронях.

Художник втомлено провів долонею по обличчю.

— Добре, облишмо це. Які твої плани на сьогоднішній день? — глянув на годинник. — Скоро шоста.

— Якщо дозволиш мені відпочити трохи, то залишусь у тебе до поїзда.

«Подивлюсь, як він реагуватиме. Коли бачив, постарається затримати у себе», думав Павлюк.

— Ну звичайно! Лягай, поспи, — помітно повеселів художник.

«Зрадів, умовляє поспати. Бачив! — голкою кольнула тривожна думка. — Певно, хоче затримати в себе до світанку».

Помітивши, що по обличчю гостя пробігла тінь, Куть зрозумів свою помилку.

— А втім, як хочеш. Може, тобі незручно в мене. Якщо маєш на прикметі краще місце — вибирай, — говорив спокійно, байдуже.

«Дідько його знає, може й не бачив», з сумнівом подумав Павлюк, збитий з пантелику байдужістю художника.

— Я невибагливий, — сказав гість. — Комфорт мені зовсім ні до чого.

— Якщо так — милості просимо, — відповів Куть, і знову в його голосі Павлюк відчув тривожні нотки.

«Звичайно, бачив, нема чого даремно тут гаяти час. Як тепер піти звідси?»

— Знаєш що, — підвівся із стільця. — Спочатку піду на вокзал, точно довідаюсь, коли поїзд, і візьму квиток…

— Та куди ти підеш так рано!

— Дарма, зате потім із спокійною душею відпочину.

Я проведу тебе, — встав Куть.

Не турбуйся, я сам.

«От проклятий! — не йшло з думки. — Не хоче відпустити».

— Нічого, яка там турбота. Вип'ємо ще по чарочці. У мене є пляшечка чудового лікеру, і тоді вже підемо. Зажди, зараз я принесу.

Не чекаючи відповіді, художник швидко вийшов у сусідню кімнату.

«Що він задумав?» Павлюк нечутно підійшов до дверей, за якими зник Куть.

Прислухавшись, уловив легкий шелест. Нахилився, глянув у замкову щілину.

Куть стояв біля телефону і швидко перегортав тонку книжку — шукав у довіднику потрібний номер.

Павлюк рвучко розчинив двері, ввійшов у кімнату.

— Славцю! — крикнув він. — Що ти хочеш робити?

— Ти знаєш.

— Навіщо ти хочеш мене виказати? Адже ми з тобою українці, земляки!

Голос Павлюка звучав лагідно, ніжно. Ліву руку він поклав на телефон, правою обмацував у кишені рукоятку пістолета.

— Ти не смієш називати себе українцем! — гнівно сказав Куть.

— Ми виросли на одній землі, Славцю, — підступаючи ближче до художника, благав Павлюк.

— Так, але ми завжди були різними… Забери руку з телефону!

Куть відштовхнув Павлюка, зняв трубку:

— Станція! Алло! Станція!

Павлюк вихопив з кишені пістолет. Але художник встиг ухилитися.

Удар важкою рукояткою прийшовся не по голові, як розраховував Павлюк, а по плечу.

У відповідь Куть штовхнув Павлюка, повалив на підлогу.

Художник був дужий і сподівався сам на сам справитися з «гостем». А втім, коли б він і покликав на допомогу, ніхто б не почув його.

Та сили зрадили Кутя.

Поранена рука відмовлялася служити. Павлюкові пощастило вирватись. Він розмахнувся. З Кутем було покінчено…

Павлюк вибіг з будинку, машинально захлопнувши за собою двері. Він погано усвідомлював, що робить. Куть, цей лагідний, делікатний, далекий від політики «служитель мистецтва», зруйнував усі його плани…

На вулицю Павлюк вийшов спокійно, упевнено і попрямував до вокзалу. Дощ перестав, вітер стих. Відчувалася пронизлива передранкова свіжість.

Повітря розітнув фабричний гудок, його заклик полинув далеко в гори і відгукнувся луною. На вулицях уже з'являлися перші перехожі.

Павлюк вирішив у вокзал не заходити. Він розумів, що пасажирів у цю пору небагато і його примітять.

Носильники, чергові, прибиральниці, якщо треба буде, зможуть описати його зовнішність.

Він зупинився на розі біля привокзальної площі, почав вдивлятися в перехожих. Помітивши чоловіка в залізничній формі, з цигаркою в зубах, перевалистою ходою пішов йому назустріч. Вийняв з кишені пачку:

— Дозвольте прикурити.

— Прошу.

Павлюк глибоко затягався, розкурюючи відволожену цигарку.

— Не знаєте, коли, — знову затягнувся, — поїзд Київ — Енськ прибуває?

— О чотирнадцятій двадцять п'ять.

— Дякую.

Залізничник пішов своїм шляхом, Павлюк — своїм.

Поминувши кварталів три, Павлюк звернув на залізничне полотно, перетнув його на переїзді і подався знову на вокзал, але вже з іншого боку.

До платформи підійшов приміський поїзд. «Робітничий, у мій бік», подумав Павлюк.

Рішення визріло вмить. Од приміського поїзда Павлюка відокремлювали кілька товарних составів. Він побіг уперед, зупинився майже біля вихідної стрілки, проліз під вагонами, став біля великого товарного пульмана.

Чекати довелося недовго. Паровоз сипло засвистів, випустив струмінь пари. Дзвякнули буфери. Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість. Коли він проходив повз Павлюка, той вчепився за підніжку і вліз у тамбур.

«Лімузин» виїхав з Кленова набагато пізніше, ніж «мерседес», і до мосту прибув лише перед світанком.

Хоч їхали дуже швидко, Грицай помітив у сіруватій імлі поламані поручні. Звелів зупинитися. Разом з Воробйовим вийшов з машини.

— Зовсім недавно зламані, — сказав полковник.

— Очевидно, вони?

— Схоже на те, — відповів полковник. — На парапеті сліди сірої автомобільної фарби — машина чиркнула по ньому боком.

— Сталася аварія, і машина з обома сідоками полетіла у прірву?

— Еге ж, полетіла, — замислено відповів Грицай. Нахилився, почав пильно розглядати настил моста. Потім враз різко випростався і сказав уже іншим тоном — Полетіла, та не з обома. Один вистрибнув з машини, причому вистрибнув на ходу — бачите, не втримався, проїхав по настилу моста, підкованими підборами залишив на дошках глибокі подряпини.

— Цілком можливо, — згодився Воробйов. — І врятувався саме пасажир, він сидів з цього боку.

— Що ж далі? — міркував Грицай. — Що він зробив після загибелі «мерседеса»? Нас не обганяла і не попадалась назустріч жодна машина. Отже, сісти на попутну машину він не міг. Іти по шосе не наважився б, розуміючи, що ми відразу наздоженемо. Єдина дорога…

— … в гори, — закінчив Воробйов.

— Правильно, але куди саме в гори? Туди, — полковник махнув рукою на північний схід, де велетенськими хвилями тяглися гірські хребти, густо порослі соснами, — в дикі, безлюдні місця, без мисливської зброї, припасів, спорядження краще не потикатись — з голоду пропадеш. Мені здасться, він подався на станції Долбуново, щоб сісти на поїзд і тікати далі.

— Інших станцій чи полустанків, крім Долбуново, поблизу немає?

— В один бік на двадцять п'ять кілометрів, у другий — на всі п'ятдесят з гаком. Це по залізниці, а по шосе ближче як за сорок кілометрів од Долбуново не знайдеш житла.

— Тоді — на станцію, — запропонував Воробйов. — Поїдемо машиною. Все одно сліди вже давно змив дощ.

— Їдьмо, — погодився полковник.

Грицай і Воробйов прибули в Долбуново трохи пізніше, ніж той, за ким вони гналися. Ще перед світанком на заставах доріг стали чекісти, готові затримати ворога. На вокзалі сидів Воробйов, непомітно, але пильно оглядаючи всіх, хто заходив і виходив. Під наглядом був увесь перон.

Коли Куть опритомнів, за вікном уже зовсім розвиднілося. Художник трохи підвів голову — гострий біль пронизав мозок і, здавалося, пройшов по всьому тілу. Поволі, намагаючись не робити різких рухів, Куть дотягся до телефонної трубки, що так і повисла на проводі, кинута під час сутички.

— Алло! Станція! Алло!.. Пришліть швидку допомогу, — попросив він, коли телефоністка відповіла.

У лікарні Куть остаточно прийшов до пам'яті. Рана, як виявилося, була неглибока — рукоятка пістолета ковзнула по кості, не зачепивши її. Куть викликав просто в палату міліціонера і все розповів йому. Про випадок з художником негайно повідомили Грицая. Все це ще раз підтвердило, що погоня на правильному шляху.