Вулиця Без світання

XIII. ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ

День хилився до вечора, коли за стіною почулися рипіння койки і хрипкий кашель. Павлюк, який давно прокинувся і лежав з розплющеними очима, зрозумів: його новий знайомий прочумався після ранкової пиятики. Після другої пляшки самогону Дем'янка зовсім розібрало. Він раптом знову почав виганяти Павлюка, лаяти, і той насилу втихомирив свого п'яного хазяїна. Сяк-так він уклав Дем'янка, потім вийшов у сусідню кімнату і теж ліг. Випив Павлюк мало, в голові тільки трохи наморочилось, і він міг добре обміркувати все, що сталося.

Чому за ним гнались?

Пояснити було неважко: по вулицях цілу ніч ходили патрулі, перевіряючи у підозрілих перехожих документи.

У той час, зразу після війни, нічний патруль ні в кого не викликав подиву. Не дивувався йому і Павлюк. Від таких зустрічей він не гарантований, треба тільки бути обережнішим і пильнішим.

Поступово його думки перескочили на інший об'єкт. Почав обмірковувати, як надалі поводитися з Дем'янком.

Павлюк був дуже високої думки про себе, йому подобалися люди, схожі на нього вдачею. Він анітрохи не розгнівався, коли Дем'янко хотів вигнати несподіваного гостя із свого житла, зовсім не турбуючись про те, що той потрапить просто до рук контррозвідників. Павлюк зробив би так само, бо завжди і скрізь думав тільки про себе. Брутальність Дем'янка теж подобалась Павлюкові. Викликала довір'я і розповідь про службу в дивізії СС «Галичина», про бездомні блукання, безпросвітне майбутнє.

«Саме такий суб'єкт мені і потрібен, — міркував Павлюк. — Дітися йому нікуди, служитиме надійно. Не боягуз, видно, шибайголова. Коли закінчу тут, спробую забрати його з собою, там його вимуштрують…»

Переконавшись, що сусід прокинувся, Павлюк увійшов в його кімнату.

Дем'янко сидів на ліжку, похмуро дивлячись перед собою.

— Тріщить голова, — поскаржився він. — Давно не пив. Ні з ким було, та й боявся: нап'єшся, заснеш — тебе і схоплять голими руками.

— Нічого, — заспокоїв Павлюк. — Тепер захищатимемо своє життя разом — надійніше.

Парубок глянув на нього, нічого не відповів.

Пам'ятаєте нашу розмову? — спитав Павлюк.

Пам'ятаю.

— Ну і?..

— Я не від того, щоб працювати разом з вами, але при одній умові — якщо ви допоможете мені втекти за кордон. Тут мене все одно колись посадять… Але я повинен знати, з ким маю справу.

— Узнаєте, — підбадьорливо кивнув Павлюк. — Про все узнаєте в свій час. А поки що ви повинні цілком довіряти мені і підкорятись.

Дем'янко мовчки, пильно дивився в очі Павлюкові. Дивився довго, не відриваючись. Здавалося, він хоче проникнути в найпотаємніші думки свого нового знайомого. Але вузькі, кольору спитого чаю очі Павлюка не виражали нічого.

Тоді Дем'янко встав, підійшов впритул до Павлюка, вихопив з кишені парабелум і, приставивши дуло до грудей співрозмовника, сказав чітко, розмірено, з холодною люттю:

— Добре, я обіцяю беззаперечно коритися і допомагати вам. Але майте на увазі, я прикінчу вас, коли ваша поведінка викличе хоч тінь підозри. Моє життя все одно пропаще. Запам'ятайте це раз і назавжди.

Павлюк скривив губи в посмішку. Попередження йому сподобалося: він теж не довіряв нікому і розумів це почуття в інших.

— Ну-ну, досить, заберіть пістолет. Зраджувати вас не в моїх інтересах. Виконуйте мої розпорядження, і все буде добре. А тепер ходімо.

— Куди?

— Одвикайте від запитань. Хіба своєму офіцерові ви ставили запитання?

— Добре, ходімо.

Мовчки одяглись і вийшли на вулицю. Смеркало.

— Ми йдемо в костьол святої Єліжбети, — пояснив Павлюк, за змичкою озирнувшись праворуч і ліворуч. — Там нас чекає один чоловік. Вірніше, чекає мене, про вас він нічого не знає, та дарма.

— У костьол, то в костьол, — байдуже відповів Дем'янко.

Людей у костьолі було небагато. Вони з'юрмилися навколо приліпленого до колони балкона, з якого отець Іваньо читав проповідь. Він говорив про найважливіший обов'язок кожного християнина — всіма помислами линути до бога.

Останній сонячний промінь падав з вузького верхнього вікна, прозорою золотавою стіною відокремлюючи священика од парафіян.

Павлюк пошепки сказав щось супутникові. Вони стали збоку, чекаючи кінця проповіді. Обличчя Павлюка виражало глибоку побожність і увагу до слів священика.

Дем'янко поглядав на молільників, намагаючись просто із цікавості розгадати, що спонукало кожного з них прийти сюди.

Бідно одягнена, худа бабуся, певно, безрадісна старість, самотність привели її в церкву…

Дві бистроокі веселі дівчини забігли в костьол подивитися на незвичне видовище…

Молода заплакана жінка в чорній сукні і чорній жалобній шалі сподівається пом'якшити молитвою горе від утрати близької людини…

Високий, стрункий дідусь з військовою виправкою. Релігія для нього — багаторічна звичка…

Товстогубий парубок, судячи з поведінки, дрібний злочинець…

Нарешті, проповідь скінчилась. Отець Іваньо зійшов з кафедри. Люди опустилися на коліна. Священик не поспішаючи осіняв їх широким хрестом. На Павлюка навіть не глянув. Він і Павлюк чудово розуміли один одного без слів і поглядів.

— За мною, — коротко скомандував Павлюк, коли отець Іваньо пішов у вівтар і молільники підвелися з колін. Він повів Дем'янка за колони, в боковий вівтар храму. Тут було темно, глухіше звучав спів хору.

Павлюк упевнено йшов у найвіддаленіший куток. Дем'янко помітив маленькі двері з кільцем замість ручки. Павлюк повернув кільце, натиснув на двері — вони відчинилися.

— Ідіть, — наказав Павлюк.

Вони опинились у вузькому, погано освітленому коридорі. Павлюк причинив за собою двері, і попрямував з Дем'янком довгим коридором. Увійшли в кімнату. Біля стола сидів Іваньо. Він уже встиг переодягтися в буденну скромну сутану. Не привітавшись, пильно подивився на Дем'янка. Той відчув, як мороз пішов поза шкірою. Здавалося, жодну, навіть найпотаємнішу думку не можна приховати від святого отця. Під час першої зустрічі з Іваньо Павлюк признався сам собі, що йому є чого повчитися у цього ксьондза. Про те саме подумав зараз і Дем'янко. Іваньо перевершував Павлюка не тільки хитрістю, нещадністю, їдкістю, а й розумом.

Якусь хвилину в кімнаті панувала гнітюча мовчанка, її порушив Іваньо.

— Хто це? — спитав він скрипучим, злим голосом, не відриваючи од Дем'янка холодних блакитних очей.

— Звати мене… — почав Дем'янко якомога спокійніше і теж дивлячись священикові прямо в очі, але Павлюк перебив його.

— Мій новий знайомий, якому я зобов'язаний порятунком…

І розповів про те, що сталося вночі, про минуле Дем'янка.

— Так, — голос Іваньо став трохи привітнішим, але погляд залишився підозріливим, недружелюбним. — Вчинок ваш похвальний… Ви віруючий?

— Бачите, святий отче… — запнувся молодий чоловік. — Воно, звичайно, віруючий, але взагалі, знаєте, війна…

— Треба вірити, — суворо сказав Іваньо. — Віра дає любов і ненависть… Підійдіть до мене.

Дем'янко виконав наказ.

— Сюди! — священик встав із стільця, підвів Дем'янка до стіни, на якій було прикріплене велике чорне розп'яття. Тіло Христа вигнулось на хресті в передсмертних корчах. — Повторюйте за мною… Перед лицем мого бога…

— … мого бога…

— Присягаюсь…

— Присягаюсь, — як луна, повторював Дем'янко. На мить йому стало моторошно від незвичної обстановки і незвичних слів. Присяга була короткою, вимагала цілковитої покори і лютої ненависті.

— … Смерть і вічна загибель на віки вічні, — з неповторною жорстокістю промовив Іваньо заключні слова присяги, що загрожувала відступникові страшною карою.

— … на віки вічні, — повторив Дем'янко.

— Пам'ятайте, — багатозначно сказав священик. Потім обернувся до мовчазного свідка цієї сцени — Павлюка — Ходімо в підземелля. Молодий чоловік залишиться нагорі, охоронятиме нас.

— Навіщо? — заперечив Павлюк. — Ми замкнемося зсередини і всі втрьох почнемо простукувати стіни.

— Дем'янко залишиться нагорі, — беззаперечним тоном повторив священик.

— Ну, як хочете, — знизав плечем Павлюк. — Не треба гаяти часу.

— Ви стоятимете тут, — сказав священик Дем'янкові, коли всі троє зупинились біля спуску в підземелля і Іваньо відімкнув двері. — Якщо в коридорі з'явиться хтось, дайте нам знати.

— Як? Крикнути? — спитав Дем'янко.

Священик вийняв з кишені маленький дзвіночок.

— Кинете його вниз по сходах, ми почуємо.

— А чи не краще мені бути біля входу в коридор? — заперечив Дем'янко.

— Для чого? — сердито запитав Іваньо.

— Коли прийдуть сторонні, я зустріну їх і зумію затримати, поки ви виберетеся з підземелля. А коли я залишусь тут, ви можете опинитись замкненими, як у пастці. Чи, може, з підземелля є ще вихід?

— Другого виходу немає, і ви, мабуть, таки маєте рацію… Зачекайте тут, — звернувся священик до Павлюка. — Я зараз повернуся.

Іваньо з Дем'янком пішли назад коридором. Іваньо показав на вузьке, як щілина, вікно.

— Звідси дуже добре видно всіх, хто з того боку підходить до дверей костьолу.

— Зрозуміло.

— А вас звідси ні бачити, ні чути не можна. Не відчиняйте дверей нікому, ні за яких обставин не виявляйте своєї присутності. Коли хто з'явиться, повідомте нас.

— Добре.

— Коли ми закінчимо, я вас покличу. Не відходьте од вікна.

— Добре.

Дем'янко притиснувся до стіни, не відриваючись дивився у вікно. А внизу, в підземеллі, говорили про нього.

— Не подобається він мені, — незадоволеним тоном зауважив Іваньо.

— Чому?

Іваньо дедалі більше починав дратувати Павлюка: священик тримався як старший, явно командував. Це злило Павлюка. Він вважав Іваньо за свого помічника і не хотів йому підкорятись.

— Я взяв його і я за нього відповідаю, — сказав Павлюк. — Нема чого вам у цю справу встрявати, святий отче.

— Я відповідаю за всі справи не менше, ніж ви, а може, й більше, — сердито заперечив священик.

— Більш, ніж я, неможливо — моя голова поставлена на карту, — знизав плечем Павлюк.

— А я, крім голови, рискую репутацією церкви!

— Ну, знаєте, — криво посміхнувся Павлюк. — Репутація вашої церкви серед місцевого населення за роки війни і без того…

— Не зважайте на слова мирян. Путі церкви доступні лише богові, — спокійно заперечив Іваньо.

— Як бог, то хай і бог, я погано розбираюсь у богослов'ї… А Дем'янко все-таки залишиться. Причин підозрівати його немає ні в мене, ні у вас.

— Мені він не до душі, У мене проти нього внутрішнє упередження.

— Я зовсім не вмовляю вас влюбитися в нього. Але він молодий, здоровий і навряд чи має уявлення про совість та інші дурниці. Такі люди потрібні не тільки тут… Дуже потрібні. Мені добре подякують, коли я привезу його з собою.

— Побачимо, — коротко сказав священик. — А тепер за діло.

Розшуки їхні поки що не дали ніяких наслідків. Павлюк обнишпорив і простукав усі стіни третьої камери, але будь-яких ознак тайника не виявив. Грубо обтесані камені, скріплені вапном, яке від часу теж перетворилося на камінь, щільно прилягали один до одного, ніде не було помітно тріщин, слідів того, що каміння зрушували з місця. Тому Павлюк й Іваньо вирішили шукати тайник в інших камерах, суміжних з третьою, — недаремно ж Пшемінський згадував про неї перед смертю.

Огляд камер зайняв багато часу, Павлюк присвічував ліхтариком, а Іваньо простукував стіни молотком. Потім вони мінялись — молоток брав Павлюк, а ліхтар — Іваньо. Жоден сантиметр не лишився неперевіреним.

Першим спасував Іваньо — він був менш витривалий, ніж Павлюк, який відзначався великою фізичною силою.

— Чи не досить на сьогодні? — спитав священик, опускаючи ліхтар і витираючи лоб тильним боком руки.

— Кінчаймо, — згодився Павлюк. — Хай йому чорт, тому Пшемінському. Не міг здохнути на хвилину пізніше. Скільки клопоту через нього.

— Авжеж, — сказав Іваньо. — Все це далеко складніше, ніж мені здавалось… І, можливо, ускладниться ще більше. Давайте порадимось тут, без Дем'янка.

Пошаривши в кишені сутани, вийняв поштову листівку, простягнув Павлюкові:

— «Дорогий пан-отче, — почав читати Павлюк. — Спасибі за запрошення, але приїхати я не зможу, заслаб. Живу, як і раніше, у тій самій хаті, що вам так подобалась, тільки вона така вже старезна, іншу будувати пора. Приїжджайте ви до нас, пан-отче, почастую вас медом. А як самі не можете — нехай хтось від вас приїде, і йому дам меду. Цілую ваші руки, пан-отче. Стецько». Це шифр?

— Пише один з «бойовки». Стецько — це його кличка. Я ж казав вам, що спробую зв'язатися з ними і дістати вибухівку! Так от я зустрічався з одним із них, він обіцяв принести тол. Але тепер, як бачите, треба їхати самому. І зробити це якнайшвидше — вони збираються переходити через Карпати, пробиратимуться в Західну Німеччину. Лиха година настала для них. Під час війни вони ще могли сяк-так переховуватись, але тепер…

— Як же їм вдалося послати листівку?

— Це не складна річ, уночі зайшли в село і кинули в поштову скриньку… Взагалі, — Іваньо злегка затнувся, видно, йому неприємно було признаватися в цьому, — взагалі вони можуть з'являтися в населених пунктах тільки вночі — для операцій.

Павлюк без пояснень зрозумів, про які «операції» йде мова.

— Недавно, — він далі Іваньо, старший з «бойовки», Довгий, наважився зайти в село по гроші, які йому повинні були передати від мене, і мало не загинув. Його занадто добре знають. З цих трьох тільки Стецько легальний — він лісник, живе сам.

— Хай їм чорт усім, — похмуро сказав Павлюк. — Як же дістати тол? Вам їхати по нього не можна.

— Я вже й сам думав, — погодився Іваньо. — Священик — особа примітна. Моя поява у лісника може викликати небажані пересуди.

— Я теж не хочу наражати себе на зайвий риск, — сказав Павлюк. — Наскочиш на перевірку — і пропадеш нізащо.

Помовчав, подумав.

— Давайте пошлемо Дем'янка.

Іваньо насупився.

— Повторюю ще раз: у мене до нього немає довіри.

— Облиште, святий отче!

— А як він викаже і Довгого, і нас?

— Ну, це вже вибачайте. Він не виказав мене в найзручніший для цього момент, коли патруль був поруч. Навіщо ж йому виказувати тепер, коли він зв'язаний з нами по руках і ногах? Де логіка?

— І все-таки…

— Жодних «все-таки»! — відрізав Павлюк. — Пошлемо Дем'янка.

Пан-отець дістав чотки, задумливо почав перебирати їх. Розмірений рух пальців допомагав зосередитись.

— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Але з Дем'янком треба послати ще одну людину — для взаємного контролю.

— Кого?

— Мою парафіянку.

— Ви наважуєтесь вплутувати в такі справи жінку? Даремно!

— Це молода дівчина з дуже релігійної сім'ї і сама глибоко релігійна. Виховувалась у католицькому пансіоні, де її батько викладав математику. Він помер у війну, дівчина живе з матір'ю, обидві акуратно відвідують храм.

— Думаєте, цього досить, щоб довіряти їй?

Іваньо відповів не зразу. Білі пальці, перебираючи чотки, ворушились на чорному сукні сутани.

— Треба зробити так, щоб їй можна було довіряти, — священик швидше висловлював уголос свої думки, ніж відповідав Павлюкові. — Треба зробити так, щоб вона завинила перед радянською владою, і тоді дівчина мимоволі стане її ворогом…

«Правильно, — подумав Павлюк. — Дивиться далеко вперед».

— Довгий і його товариші не варті й копійки, вони вже своє відспівали, — сказав далі Іваньо, а крім них… крім них, у мене немає нікого.

— Ви маєте рацію, святий отче, — згодився Павлюк. — Цілковиту рацію. Залучимо дівчисько, а вона знайде інших… Хтозна, будуть вони нам потрібні чи ні, а може, й будуть. Ви мене переконали, хай їде з Дем'янком… Де живе Стецько?

— Біля села Воля Берецька, за Бродами.

— До речі, молода парочка, що вирушила в ліс на прогулянку, ні в кого не викличе підозри… Тепер ще одне. Треба знайти пристановище для Дем'янка. Його старе місце мені не подобається — наче пастка. У вас немає на прикметі?

— Візьміть його до себе, — порадив священик.

— Ні, — різко заперечив Павлюк. — У таких справах я досвідченіший за вас, святий отче. Я Дем'янкові довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.

Подумавши трохи, Іваньо сказав:

— Поселимо його в Багріїв.

— У кого?

— У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.

— Тим краще. Там надійно?

— Цілком.

— Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.

Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.

— Набридло? — співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.

— Дарма, — байдуже відповів Дем'янко.

— Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.

Дем'янко мовчки кивнув.

— Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, — повчав Павлюк. — Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.

— На добраніч, — відповів Іваньо.

Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.

Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.

— Як з автомашиною? — не вітаючись, запитав Павлюк. Він не хотів залишатися в місті жодної зайвої хвилини, після того як буде знайдено документ, і тому завчасно готував усе необхідне для втечі з Кленова.

— Є, підшукав, — поквапно відповів Торкун. — По сусідству живе один чоловік, ми знайомі ще з довоєнного часу. У нього був свій «мерседес», у мене — «фіат». Мій забрали німці, а він схитрував — розібрав машину на частини і сховав. Тепер його автомобіль знову на ходу. Машина старенька, не дуже комфортабельна, швидкість її невелика, але їздити можна.

— Дасть її вам?

— Коли завгодно… За гроші, звичайно. Плату заправив високу, але ж ви дозволили не скупитись?

Павлюк ствердно кивнув.

— Я йому сказав, що хочу поїхати в село по продукти для свого буфету — там вони дешеві.

— Правильно, — схвалив Павлюк. — Машиною керувати вмієте?

— Призи брав на аматорських перегонах. Та й шоферські права маю. Мені навіть пропонували вигідну роботу в гаражі, — з гордістю промовив Торкун.

Павлюк зневажливо глянув на нього.

— Що ж, улаштовуйтесь… Трохи пізніше, я вам дозволю…

…У цей час священик і Дем'янко входили в під'їзд п'ятиповерхового будинку в кінці вулички, що круто підіймалася вгору. «Колишній будинок для пролетарів у білих комірцях», подумав Дем'янко. «Пролетарями в білих комірцях» у панській Польщі називали інтелігентську бідноту; дрібних чиновників, учителів, службовців. Вони населяли ось такі величезні будинки з вузькими сходами, з кімнатами-коробками — мінімум вигод для мешканців і максимум прибутку для хазяїна.

Ліфтів тут, як правило, не було. Дем'янко помітив, що священик ступає із східця на східець легко, дихання його рівне. Подумав: «Здоровий пан-отець, як бик».

Зупинилися на п'ятому поверсі. Іваньо натиснув кнопку електричного дзвоника.

Двері відчинила дівчина років двадцяти. В жовтому світлі маленької лампочки Дем'янко розглядів кругловиде обличчя, біляве волосся і темні очі. Побачивши священика, дівчина привітно посміхнулася, гнучко, з неусвідомленою грацією молодості схилилась перед ним. Зловила його руку, поцілувала. Іваньо перехрестив дівчину, ледь посторонився, пропускаючи вперед супутника.

— Пан Дем'янко, син мого хорошого знайомого.

Дівчина простягнула руку.

— Богданна.

Молодий чоловік потис її теплу, міцну долоню. Увійшли в кімнату: фабричні меблі, кілька вишивок на стінах замість картин, портрет чоловіка з вусами стрілою, обведений жалобною смугою. «Батько, — догадався Дем'янко, переводячи погляд на Богданну, — у неї така ж м'яка лінія уст, опукле чоло, ямочки на щоках».

Літня жінка, що сиділа в кутку за в'язанням, швидко підвелась і теж схилилася під благословення священика.

— Пані Михайлино, ви просили підшукати вам хорошого пожильця. Пан Дем'янко саме такий.

У пані Михайлини втомлене і трохи смутне обличчя жінки, яка прожила нелегке життя. Незважаючи на це, в очах її часом спалахують такі ж веселі іскорки, як у Богданни.

— Дуже рада. — Пані Михайлина вимовляє слова м'яко, сердечно. — Сподіваюсь, вам у нас сподобається…

Так Дем'янко знайшов новий притулок. Йому відвели кімнату в кінці коридора, вона належала колись главі сім'ї. Мати й дочка займали дві інші…

Вдома Дем'янко бував мало — йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері. Цілі дні проводив у костьолі, охороняючи Павлюка та Іваньо. Проте обов'язки священика раз у раз одривали пан-отця від розшуків документа, і Дем'янко з Павлюком годинами чекали його у віддаленій кімнаті храму. Павлюк не міг приховати злості — час був дуже дорогий, а вони годинами сиділи без діла. Однак за настійною вимогою Іваньо, до «роботи» Дем'янка не залучав. У своєму недовір'ї до молодого чоловіка пан-отець залишився непохитним. Пробирались Павлюк і Дем'янко до костьолу якомога непомітніше, і навряд чи хтось із священнослужителів храму святої Єліжбети знав, що до Іваньо регулярно приходять сторонні люди.

Богданну Дем'янко майже не бачив. Дівчина працювала касиркою в заводській їдальні, приходила втомлена, відразу лягала спати. Зустрічаючись, обмінювалися короткими, незначними фразами, вона явно цуралася Дем'янка, вільний час проводила у себе в кімнаті за книжкою.

Зате з її матір'ю Дем'янко заприятелював швидко. Він цілі вечори просиджував з пані Михайлиною, слухаючи її розповіді про минуле, про чоловіка, про довге життя, яке промайнуло непомітно. В кімнаті так тихо, що навіть чути, як цокають спиці пані Михайлини.

Так було щовечора, і Дем'янкові не надокучала одноманітність. А втім, він все одно не мав права виходити з дому: Павлюк суворо заборонив «вештатись по вулицях без потреби».

Певно, мати не раз розмовляла з дочкою про пожильця і, мабуть, говорила про нього тільки хороше — Дем'янко став помічати привітні усмішки Богданни, льодок у відносинах між ними потроху танув. Дівчина частіше почала заходити в кімнату матері, слухаючи разом з Дем'янком її розповіді. І тоді молодий чоловік ловив себе на почутті, що вечір сповнюється для нього особливим змістом.

Єдине, що не подобалося Дем'янкові в Богданні та її матері, що неприємно вражало його — це їхня фанатична релігійність. Обидві щоденно молилися вдома, ретельно відвідували церкву, ревно виконували релігійні обряди та звичаї. Дем'янко, який звик вважати релігію втіхою старих та людей з порушеною психікою, спочатку просто не вірив, що молода, здорова, життєрадісна дівчина може так щиро, фанатично поклонятися богові. Але незабаром йому довелося переконатися, що це так.

Одного разу зайшла розмова про отця Іваньо.

— О! — запалено вигукнула Богданна. — Це свята людина! Він недавно оселився в цьому місті, але його вже всі полюбили. Ми з мамою ходимо молитися лише в костьол святої Єліжбети, де він править. Отець Іваньо всім допомагає. Коли мама захворіла — вона часто хворіє — він і їй допоміг.

— Ліки дав? — висловив здогад Дем'янко.

— Ні, — Богданна трохи зніяковіла. — Ліки дав лікар. А отець Іваньо двічі відправив молебень за її одужання.

— Ну, невелика допомога! — засміявся Дем'янко. — Що з вами?! — раптом вигукнув він, вражений зміною в дівчині.

— Слухайте, — крижаним, дзвінким від внутрішнього напруження голосом, роздільно карбуючи кожне слово, промовила Богданна. — Якщо ви безбожник, скажіть одразу. Я ненавиджу і зневажаю безбожників.

Неприємна зла гримаса спотворила її миле обличчя, в очах спалахнули тьмяні вогники фанатизму.

— Що ви, Богданно, ви мене не так зрозуміли! — поспішив запевнити її Дем'янко.

— А як? — не заспокоювалась вона.

— Я зовсім не хотів посміятися з вашого релігійного почуття, я просто пожартував. У мене звичка — жартувати.

— Погана звичка, — на диво суворим для неї тоном сказала пані Михайлина. — Є речі, якими не жартують. До них належить релігія.

— Пробачте, — наскільки міг, щиро вибачився Дем'янко. — Не будемо більше про це говорити.

— Добре, — згодилася Богданна, а пані Михайлина низько схилила голову…

Наступної неділі відбулася поїздка в ліс, що надовго запам'яталася і Богданні, і Дем'янкові.

За рулем старенького закритого «мерседеса», сіра фарба якого місцями облупилася, сидів Торкун — наїжений, до всього байдужий. На дзвінке «здрастуйте!» Богданни ледве відповів. Дивлячись на нього, дівчина, яка спершу безмірно раділа подорожі, одразу спохмурніла. Пригадала вимогу Іваньо: ніколи нікому ні за яких обставин не розповідати, куди їздила, з ким бачилася, хто послав її; стежити, щоб Дем'янко ні з ким не розмовляв, крім Довгого та його товаришів; в разі перевірки документів твердити, що вона й Дем'янко разом пішли погуляти в ліс, з Торкуном вони незнайомі, він наздогнав їх дорогою і запропонував підвезти за гроші… Накази священика були не бозна-які складні, проте Богданна чомусь весь час боялася забути їх. Може, тому, що думати про них не хотілося…

У той час на міських заставах ще стояли КПП — контрольно-перепускні пункти, що перевіряли документи в шоферів, а інколи і в пасажирів автомашин. Щоб не рискувати, Павлюк наказав Дем'янкові вийти з міста пішки і чекати машину за два-три кілометри від КПП. Дем'янко так і зробив. Околичними вуличками вибрався на пустир, за яким починалося поле, перейшов гайок і сів на обочині шосе.

Чекати довелося недовго. Тільки-но зібрався ще раз закурити, як з-за повороту викотився «мерседес» і відразу ж загальмував.

Дем'янко привітався з Богданною і Торкуном. Примостився на задньому сидінні, поруч з дівчиною. Торкун включив швидкість.

Їхали мовчки. Торкун схилився над баранкою, вдивлявся не відриваючись у нескінченну сіру стрічку, що мчала під автомобілем. Богданна розгублено поглядала довкола, на запитання Дем'янка, як вона себе почуває, відповіла неохоче, і він замовк, трохи ображений.

День був холодний, похмурий, у кабіну вривався свіжий вітерець, але дівчині здавалося, що в машині нестерпно душно. Хотілося зітхнути на повні груди, розправити плечі і — не мала сил.

Так їхали довго, лишаючи позаду кілометр зл кілометром…

— Десь тут, — через плече, не обертаючись, сказав Торкун. — До Волі Берецької недалеко.

Великий камінь при дорозі, за ним — стежка. Про те, як знайти хату лісника і що сказати під час зустрічі, Богданні докладно розтлумачив Іваньо.

Незабаром Торкун побачив камінь, навислий над кюветом шосе, і загальмував машину.

— Може, вам краще лишитися тут, Богданно? — запитав Дем'янко. — Я піду сам.

— Ні, ні, я з вами! — заперечила дівчина і вийшла з машини. І раптом подумала: «Адже мені доручено шпигувати за ним. Так, шпигувати, інакше не назвеш!.. — Але зараз же заспокоїлась: — Отець Іваньо на погане діло не пошле».

Поспішною відповіддю вона виказала себе. Обличчя хлопця стало суворим, чужим. Він сухо промовив:

— Як хочете.

Обернувся до шофера:

— Чекайте на нас з третьої години. Піднімете капот і поратиметеся біля мотора, ніби щось зіпсувалось.

— Добре.

Машина рвонула з місця. Молоді люди лишилися самі на безлюдному шосе.

Стежка за каменем була вузька, заросла, давно не ходжена. Дем'янко йшов попереду, Богданна — за ним. Обоє мовчали. Дем'янко зрозумів: супутниця приставлена для контролю. Це його стурбувало. Чи не догадуються Павлюк та Іваньо? Ніби причини для підозри у них немає… А все ж таки…

Думала про своє і Богданна, В пам'яті поставав скорботний образ однорукого Стефана. «Добрий актор», сказав про цього Іваньо. Хотілося вірити святому отцю… В грудях наростало глухе, важке почуття. Дівчина не розуміла, що з нею сталося, і намагалася прогнати непрошені думки, вгамувати почуття тривоги, поводитись так, як велить віра. «Віра — найвища чеснота, — не раз говорив Іваньо. — Розум — сліпий».

Так ішли з півгодини і раптом здалеку побачили на узліссі присадкувату хату під стріхою, а ще далі, за полем, — село.

«Зручне місце: підходи до хати видно здалеку», подумав Дем'янко.

Коротко сказав супутниці:

— Оце, мабуть, і є хата лісника.

Біля старої, облупленої, занедбаної хати не було ні городу, ні садочка. Кудлатий пес, прив'язаний іржавим ланцюгом до похиленого ґанку, ощирився на незнайомих людей, загарчав.

— Гей, хто дома є! — покликав Дем'янко. — Не підходьте ближче, Богданно, вкусить.

Пес загарчав ще лютіше, зашарпав ланцюг.

— Люди добрі, відгукніться!

Розчинилися двері, і на ґанок вийшов чоловік невизначеного віку, босий, волосся скуйовджене, наче після сну, очі зухвалі, руки в кишенях галіфе.

— Ну? — замість привітання промовив він.

Тон його не сподобався Дем'янкові, і молодий чоловік у тон йому грубо спитав:

— Ти лісник?

— Ну то й що, коли лісник?

— У хаті хто є?

— Нікого.

— Ми від отця Іваньо. До Стецька.

Кілька секунд мовчали. Пес, що ліг було на місце, піднявся, знову ощирив зуби.

— Я Стецько, — неголосно сказав господар хати. — Заходьте.

— Не вкусить? — Богданна боязко подивилась на собаку.

— Своїх не чіпає.

Усередині хата була така сама занехаяна і брудна, як і зокола. «Ніколи підлоги не миє», подумала Богданна, на її обличчі з'явився вираз гидливості. Стецько криво посміхнувся:

— Ми люди прості, живемо, як уміємо.

— Ні, що ви! Що ви, — зніяковіла Богданна. Сіла на лаві біля вікна. Поклала руку на підвіконня і мимоволі відсмикнула її — потрапила в щось липке, огидне.

— Ми по «мед»… який ви святому отцю обіцяли, — багатозначно сказав Дем'янко… — «В цій церкві, що є пристановищем для всіх…

— … служба однакова для кожного», — закінчив Стецько умовну фразу, що була і паролем, і відповіддю. — Слава вождеві!

Від привітання українських націоналістів, явно скопійованого з фашистського «хайль Гітлер», Дем'янка пересмикнуло. Однак і взнаки не дав, у тон Стецькові відповів:

— Вождеві слава!

Лісник прочалапав босими ногами за грубу, висунуту на середину хати, за кілька хвилин вийшов одягнений і взутий.

— Посидьте, я скоро, — і залишив Богданну з Дем'янком удвох.

Пригнувшись до зеленкуватого від старості, підсліпуватого віконця, Дем'янко побачив незграбну постать Стецька, що промайнула між деревами. Проте відійшовши метрів на сто, Стецько повернув назад до хати. «Удень сплять тут, на горищі, або в сараї, — догадався Дем'янко, — Для конспірації, щоб нас обдурити, удаватиме, що дружків з лісу привів».

У щілинах шаруділи таргани. Тхнуло кислими онучами, овчиною. Богданна сиділа, схиливши голову. Туга не залишала її. Дівчина питала себе: як вона опинилася тут, чому… — і не могла відповісти.

Інакше почував себе Дем'янко. Він був у збуджено-радісному настрої. Не чекав удачі: потрапити з гніздо «бойовки».

— Слава вождеві!

Дем'янко здригнувся. У дверях стояв Довгий. Він був у тому ж одязі, що й тоді, під час невдалої зустрічі з Богданною. На грудях у нього висів автомат, збоку — пістолет.

З-за його спини визирав Стецько.

— Вождеві слава! — Дем'янко підвівся. Подумав: «Третій на вулиці».

Довгий розшаркався перед Богданною, як йому здавалося, дуже елегантно, Дем'янкові простягнув руку. Довелось її потиснути.

— Ось, беріть «медок», для святого отця останній віддаю, — Стецько подав Дем'янкові і Богданні два пакети.

Вони сховали вибухівку в кишені.

— Останній запас, — підтвердив Довгий. — Тікаємо звідси скоро, життя нема.

Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.

— Мені йти? — спитав Стецько.

— Йди, — дозволив Довгий. Пояснив гостям: — Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.

«Збігнєв — третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.

— Давай вип'єм… Звати тебе як?!

— Дем'янко.

А вас, пані?

Богданна.

— От і познайомились. Я — Довгий. Чули?

«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:

— Не доводилось.

Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.

Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами — відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.

Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою — такими озброював Гітлер добірних головорізів — есесівців.

Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.

А той уже відкрив консерви, нарізав хліба, по вінця налив у склянку та чашки самогону. Склянку підсунув Дем'янкові.

— Вип'ємо! За ваше здоров'я, Богданно. Не ходять до нас дівчата, а такі, як ви, — і поготів.

— Дякую, — спазма усе ще душила горло.

Богданна взяла шматочок хліба, піднесла до губів.

— Пийте! — Довгий тягнув до неї свою чашку, щоб цокнутися.

— Дякую, я не п'ю.

Очі Довгого налилися люттю.

— Що значить «не п'ю»?.. Може, товариство вам не до душі?

— Навіщо ображатися, — сказав Дем'янко. — Не можна їй, лікар заборонив.

Довгий засміявся невеселим сміхом.

— Лікар! До ста років жити сподіваєтесь? Усіх нас… куля чекає! Пий, кажу тобі!

І лише тепер Дем'янко зрозумів, що Довгий п'яний, може, запій триває в нього вже цілий тиждень. Очі його були каламутні, великий тонкогубий рот сіпався. Настороженість звіра допомагали йому приховувати свій стан, але іноді на якусь мить алкоголь брав верх, і розум Довгого тьмарився.

«От гад! Як же бути? — подумав Дем'янко. — Сварку з ним зчиняти не можна, не час».

І лагідно сказав:

— Випийте, Богданно, не ображайте господаря.

Думки Дем'янка начебто передалися дівчині. Вона зрозуміла: дратувати бандита, напівбожевільного від злоби, страху і горілки, не можна. Треба виконати його вимогу.

Повільно взяла чашку, ковтнула смердючого самогону і закашлялась.

Довгий одним духом вихилив свою порцію і насмішкувато подивився на Дем'янка, який відпив три чверті склянки:

— Що, теж лікар заборонив?

— Ти зараз завалишся на сіно, а мені сорок кілометрів їхати, тоді містом іти, — спокійно заперечив Дем'янко.

З якоюсь вкрадливою люб'язністю Довгий запропонував:

— А ви не кваптесь їхати, побудьте трохи з нами. Боятися нічого, охорона є. Ти заснеш, а ми з Богданною посидимо.

Він дивився вбік, говорив байдужим тоном, але було в його голосі щось таке, від чого Богданна зіщулилась, почула біду.

Не сподобалась його пропозиція і Дем'янкові.

— Ні, затримуватися ми не можемо.

— Брешеш! — губи Довгого засмикались. — Усі ви брешете! Обдурили, зрадили.

— Ніхто тебе не обдурює.

— Багато ти знаєш! — губи бандита рухалися, як два червоних лискучих черв’яки.

«Треба забиратися звідси, подумав Дем'янко. — Зовсім цю тварюку розібрало».

Довгий знову налив самогону всім трьом. Богданна з жахом дивилася на повну чашку. Невже доведеться знову пити? Нерви її були такі напружені, що навіть найміцніший «первак» не захмеляв, але сам вигляд самогону викликав нудоту.

— Багато ти знаєш! — повторив Довгий. — В Західну зону тікати треба, а що я робитиму в Німеччині їхній? Що?.. Але пам'ять тут по собі залишу, ой залишу! — люто заскрипів зубами. — Повік Довгого не забудуть!.. Пий!

— З нас досить, час іти, — твердо сказав Дем'янко, відсуваючи склянку. Він зрозумів: більше поступатися не можна — від поступок бандит нахабніє. Якби молодий чоловік був сам, він би не боявся б нічого, але Богданна…

Підвівся з-за стола. Дівчина і собі встала. Довгий пильно оглянув Богданну, вузькі очі роздягали, липли до стрункої постаті дівчини.

— Добре, — зовсім тверезим голосом сказав Довгий. — Ти йди… А ви, Богданно, залиштесь.

— Ні, — на вилицях Дем'янка заграли тугі жовна. — Ми прийшли разом і разом підемо.

Та бандита вже важко було спинити. Спокійно, але вперто він повторював:

— Не лізь не в своє діло, забирайся.

— Облиш, Довгий, — Дем'янко ще не втрачав надії покінчити миром.

Губи бандита скривились. Одним стрибком він опинився біля лави, схопив автомат, спрямував на Дем'янка і прохрипів:

— Забирайся!

Богданна була сама не своя. Якщо Дем'янко спробує чинити опір, Довгий застрелить його.

Проте молодий чоловік уже знайшов вихід із становища. Як і у фашистській армії, в бандах українських націоналістів основу основ становила сліпа покора «нижчих» «вищим». Ось на цьому і зіграв Дем'янко. Навіть не глянувши на автомат, він прибрав гордовиту позу і, карбуючи кожний склад, промовив:

— Це що-о та-ке?! Як ти із старшим офіцером розмовляєш, хам, бидло! Розпустились!

Розрахунок був правильний. Холуй, що звик знущатися над беззахисними, тремтів перед сильними, знатними, багатими. Довгий зрозумів, що дозволив собі зайве. А що коли Дем'янко звідти, з Мюнхена? Пристрелиш його тут, а там — тебе… Бандит не втрачав надії пробратися у Західну Німеччину.

Секунду тривала напружена мовчанка. У Богданни заніміли ноги.

Довгий поволі опустив автомат.

— Слава вождеві! — спокійно, начебто нічого й не було, сказав Дем'янко і жестом показав Богданні, щоб вона йшла.

— Вождеві слава, — услід їм відповів Довгий.

Спустилися з ґанку. Пес не підняв голови, тільки скоса глянув у їх бік. Стецько сидів на призьбі — звідси він стежив за дорогою, що вела від хати до села.

Дем'янко попрощався з ним недбалим кивком. Богданна сказала: «До побачення» і тут же відчула, як безглуздо звучать зараз ці слова.

— Ідіть спокійно, не поспішайте, не обертайтесь, — півголосом промовив Дем'янко. — Боятися не треба…

Богданна догадалася, чому він тримається ззаду, а не поруч — захищає собою від пострілу в спину. У дівчини забилося серце. «Який він хоробрий і хороший», — думала вона про Дем'янка.

Стежка петляє в заростях ліщини, губиться в зеленій глушині. Тиша.

Дем'янко скосив очі, поглянув через плече — хату ледве видно. Погоні нема.

— Ну, от і все, вибралися! — зітхнув, наче скинув з плечей важкий тягар і добродушно розсміявся.

Богданна раптом розридалась. Намагалася стримати сльози і не могла — нервове напруження було занадто великим.

— Що ви, Богданно, не треба, не треба, — вмовляв її розгублений Дем'янко. Взяв руки дівчини в свої.

Богданна підвела голову, глянула йому в очі. На довгих віях тремтіли сльози.

— Я вам так вдячна, — погляд її став густий, глибокий.

І Дем'янко несподівано поцілував дівчину в уста, щоки, очі. Богданна сховала обличчя в нього на грудях. Він погладив її м'яке волосся.

Дівчина нагадала:

— Нас чекає… цей…

Дем'янко мало не скрикнув від внутрішнього болю. Смисл того, що трапилося, став нещадно ясний: Богданна вважає його не за того, ким він є насправді. Між ними. ніколи не може бути любові, справжньої, чистої, щирої любові.

А обдурювати Богданну він не хотів.

— Ходімо, — тихо сказав Дем'янко.

Голос його здивував дівчину — він раптом став холодний, суворий. Вирішила, що помилилась. Радість любові сповнювала її.

Та щастя вмить зникло, як тільки вийшли на шосе і Богданна побачила облуплений, наче з'їдений паршами, «мерседес». Дійсність знову вступила в свої права, дійсність темних справ, змов, бандитських таємниць, до яких тепер стала причетна і Богданна. «Я кохаю його, а хто він? — з тугою подумала дівчина. — Може, як Довгий, людей убивав?.. Адже він назвав себе «старшим офіцером». Виходить, такий самий бандит, як Довгий, тільки чином вищий… А хто дав чин?.. Фашисти, гітлерівці… За що? За що відзначали фашисти?..»

Від цієї думки по тілу пробіг нервовий дрож: «Ні, ні!» хотілося крикнути на весь голос.

Мовчки сіли в машину, мовчки їхали, ще більш далекі одне одному, ніж тоді, коли між ними нічого не було.