XIV. ШЛЯХИ ДОЛІ


… Дорога була погана, небрукована, машину часто підкидало на вибоїнах, і вона скрипіла всіма суглобами. Дем'янко не помічав страждань «мерседеса». Сидів, утупившись в одну точку, розглядав якусь брудну плямку на лобовому склі. Думав про складність людського життя, про випробування, що випали на його долю, про майбутнє Богданни.

В'їхали в приміський гай. Богданна глянула на Дем'янка, обличчя супутника здалося їй постарілим. Та й сам Дем'янко, пізніше згадуючи цю поїздку, казав, що вона була важчою за фронт, за тяжкі госпітальні тижні.

— Зараз — місто, — сказала дівчина.

— Зійдемо тут — недалеко контрольний пункт, — відповів Дем'янко.

— Чому? — спитала Богданна, знову забувши про необхідність конспірації.

— У мене ненадійні документи, в нас обох у кишенях вибухівка.

— Так, так, звичайно, — сумно промовила дівчина.

Подалися тим самим шляхом, яким Дем'янко вибирався з міста — через гай, поле. Ніхто не звернув на них уваги — що може бутті природнішим, ніж парочка, яка повертається із заміської прогулянки в неділю.

Швидко спадали сутінки. Дем'янко взяв Богданну під руку — триматись холодно, відчужено не можна — пішов поруч, відчуваючи тепло дівочого тіла.

У дівчини теж не було бажання розмовляти. Події сьогоднішнього дня зробили повний перелом в її душі.

Мовчазна, замкнута, Богданна завжди трималася, осторонь своїх ровесниць, які не схвалювали її релігійності. Дівчина цілком корилася матері й священикові. Проте за покорою й стриманістю крилися палкість і рішучість, які обов'язково повинні були колись проявитись. Цей час настав під впливом почуття, що спалахнуло до Дем'янка, першого юнака, з яким вона по-справжньому подружила. І в свідомості дівчини, поки що неясна для неї самої, почалася напружена боротьба…

Щасливо поминувши передмістя, піднялися крутою вуличкою до свого будинку.

— Може, зайдемо на хвилинку в парк? — попросила Богданна. — Я так люблю це місце.

У парку, що тягнувся по схилу гори, було безлюдно, похмуро й тихо. Тепле повітря сповнювали запахи зів'ялого листя.

Молодий чоловік і дівчина зупинилися над кручею. Звідси було видно все місто. Ланцюжок вогнів на вулицях мінився, миготів, метушливо бігали яскраві відблиски автомобільних фар.

— Погас вогник, — сказала Богданна.

— Де?

— Он там, — показала в темну далечінь.

— Я не бачив.

— Коли вогник горить, ми не звертаємо на нього уваги. А коли погасне, згадуємо, який він був яскравий і веселий.

— Це вірно.

— Так і з людьми. Про людину, яка пішла туди, — вона подивилась на високе, чорне небо, — ми думаємо краще, ніж про живу.

Помовчали.

— Ну добре, — Богданна круто повернулася спиною до кручі. — Час додому.

Пані Михайлина радо зустріла їх, почала розпитувати про враження від прогулянки. Богданна, пославшись на втому, відмовилась од вечері, пішла спати. Дем'янко поговорив з хазяйкою і теж пішов у свою кімнату. Полежав трохи, а коли все у квартирі затихло, встав, засвітив лампу, сів до стола: треба було написати шифроване донесення про події дня. Завтра по дорозі в костьол Дем'янко зайде в маленьку крамничку на Брестській вулиці, вийме з кишені пачку з останньою сигаретою, закурить, порожню пачку кине в куток і купить нову. Через півгодини викинута пачка опиниться на столі в полковника Грицая. Ще хвилин через двадцять-тридцять полковник прочитає розшифроване і надруковане на машинці донесення свого співробітника…

Тоді, під час першої розмови у Грицая, молодий офіцер Данилко трохи скептично поставився до нової роботи. «Чи ж велика хитрість стежити за двома шпигунами і в потрібний момент арештувати їх, — думав він. — Це не фронт…» Але тепер щодня доводилося переконуватись, що обстановка, в яку він потрапив, не легша, а часом навіть складніша за фронтову.

Захопившись роботою, що вимагала виняткової уваги і зосередженості, Дем'янко не почув легких кроків по коридору. Спохватився, коли зненацька відчинилися двері. Дем'янко схопив пістолет. На порозі стояла Богданна.

Завжди добродушне спокійне обличчя Дем'янка зараз було суворе, рішуче. Сині очі потемніли, щелепи стислися так, що на вилицях випнулися жовна. Пістолет був націлений просто в груди дівчині.

— Ви? — видихнув він. Пістолет зник, напружена постать Дем'янка обм'якла. Відразу виправився: — Ти?

Збентежено дивився на неї.

Дівчина зрозуміла, як може витлумачити Дем'янко її нічний прихід до нього в кімнату. Першим бажанням було повернутись і піти. Але Богданна полюбила надто палко, щоб сліпо піддатись почуттю гордості.

Скоряючись щирому душевному пориву, вона майже повисла на руках у Дем'янка, заплакала гірко, захлинаючись, як плачуть маленькі діти.

Дем'янко розгубився, почав заспокоювати, гладячи її золотаве волосся:

— Ну що тобі, що? Не треба, перестань.

Вона підняла почервоніле обличчя і, пильно дивлячись на нього заплаканими очима, гаряче зашепотіла:

— Не можна так! Не можна із звірами. В нас усе життя попереду!.. Невже ти убиватимеш, грабуватимеш, як той — Довгий?!

Слухаючи гарячкову, плутану мову, Дем'янко спочатку не розумів, про що Богданна говорить.

— Здайся! — Богданна припала до його грудей, просила, благала. — Підемо розкажемо, нам простять… Ти ж читав наказ про амністію? Я вірю — простять…

Дем'янко з радістю подумав, що не помилився в Богданні. Він не знав, наскільки міцно дівчина зв'язана із злочинцями, але тепер був певен: вона сповнена рішучості повернутися у сім'ю чесних людей. І повернеться, Дем'янко їй допоможе.

— Чого ж ти мовчиш?

Юнак спохмурів. Як відповісти Богданні?.. Пояснити, хто він насправді, Дем'янко не мав права. Обов'язок примушував мовчати. А відповідати хитрістю на щирий порив коханої дівчини не хотів.

— Я зроблю все, що ти хочеш, — тихо, але відверто промовив він.

В очах дівчини блиснула радість.

— Тоді ходімо! Зараз же ходімо. Зараз!

Він похитав головою.

— Ні, Богданно, не зараз. Трохи зажди.

— Чого ждати? Ждати не можна. Зважся!

«… Ну що вигадати? — з тугою думав Дем'янко. — Як переконати її?» Вголос відповів:

— Я не хочу губити товаришів. Нехай втечуть, тоді…

Руки Богданни безпорадно повисли, голова похилилася.

— Тільки зараз, — рішуче сказала дівчина. — Зараз!

— Зачекай.

— Ні!

Повернулась і вийшла, ступаючи, немов у сні.

Дем'янко машинально закрив за нею двері. Сів на ліжко, обхопив голову руками. Сидів довго, викурюючи сигарету за сигаретою. Але знайти вихід із становища так і не зміг…

Протомилась ніч без сну і Богданна. Вона твердо вирішила врятувати коханого, хоч би навіть всупереч його волі..

Ледве дочекавшись ранку, Богданна побігла в костьол святої Єліжбети до отця Іваньо. Священик був у костьолі і вийшов до неї.

— Святий отче, — сказала Богданна. — Ви добрий, мудрий, я вірю вам, як самій собі… Навіть більше… Я прошу у вас поради.

Священик пильно подивився на її змарніле обличчя, обведені темними колами очі. Запросив лагідно:

— Прошу, дочко моя. Зайдімо сюди, у сповідальню.

— Святий отче, — дівчина стояла перед Іваньо на колінах, говорила рівним, глухим голосом. Але за зовнішнім спокоєм крилося надзвичайне хвилювання. — Я прийшла сказати, що вас обдурюють підлі й жорстокі люди. Я маю на увазі Довгого, до якого ви двічі посилали мене.

Рум'яне обличчя священика було непорушним. Круглі блакитні очі нічого не виражали.

— Довгий? — байдуже перепитав Іваньо. — Так, так… Пригадую, ви вже щось розповідали мені про нього.

— Святий отче, він не борець за демократію, як ви думаєте. Це бандит, справжній бандит. Ми бачили його з Дем'янком.

— Ну… і що ж?

— І Дем'янко такий! — і відразу ж заперечила сама собі. — Ні, не такий, він не може бути таким! Я… Я люблю його!

— Істинна любов можлива лише до бога, — повчально промовив Іваньо.

— Я хочу врятувати його, умовити, щоб він пішов і покаявся у всьому.

Очі Іваньо ледь звузилися.

— А ви знаєте, чим не загрожує? Його арештують, зашлють у Сибір. Ви ніколи не побачите любимої людини.

— Ні, не може бути. Адже обіцяно цілковиту амністію тим, хто прийде добровільно.

Іваньо вийняв чотки, почав перебирати їх довгими пальцями.

— Він погодився? — вкрадливо спитав після хвилинної мовчанки.

— Ні, відмовляється, хоч як я не переконувала.

— Що ж ви хочете зробити?

— Я піду і заявлю на нього. Краще тюрма, ніж таке життя. І тюрма не вічна. Колись його все-таки звільнять, ми будемо разом, назавжди. Інакше загинемо, всі загинемо.

— Ваші громадянські почуття роблять вам честь.

— Благословіть мене, святий отче! Накажіть мені йти, не гаючись ні хвилини. Тоді мені стане легше, легше!

Священик мовчав. Блакитні очі його були звернені поверх Богданни на жовту стіну сповідальні. Здавалось, Іваньо читає на ній невидимі письмена.

— Я допоможу вам, — неголосно сказав він. — Я поговорю з Дем'янком і постараюсь переконати його…

— Дякую, святий отче! Дякую!

Гарячими устами припала до довгих, хижих, пальців, Іваньо перехрестив її.

— Ідіть з богом, дочко моя, і поки не робіть нічого. Все буде, як богові завгодно.

Як тільки Богданна пішла, Іваньо попрямував у віддалену кімнату, де його чекали Павлюк і Дем'янко.

Глянувши на священика, Павлюк відразу зрозумів: сталося щось недобре. Знизавши плечем, зірвався з місця, швидко спитав:

— Що трапилося? Кажіть, святий отче. Швидше!

Не відповідаючи, священик сів до стола, навалившись на нього ліктями. В позі Іваньо відчувались утома, відчай, туга.

— Ну! — з погрозою сказав Павлюк.

Не підводячи голови, глухим, надтріснутим голосом пан-отець переказав розмову з Богданною. Закінчив:

— Сьогодні мені пощастило переконати її, але вона може піти завтра, післязавтра…

— Ех, отче, отче, — з гіркотою промовив Павлюк. — Що ви наробили! Я ж казав, що не можна покладатися на дівчисько.

Іваньо схопився. Здавалося, блакитні очі його зараз вискочать з орбіт, рум'яне обличчя густо почервоніло, довгі пальці судорожно скорчились.

— А на кого, на кого я можу покладатись!? — у голосі священика несподівано почулися істеричні нотки. — Вулиця, місто, країна — навколо люди, тисячі людей, і нікого нема! Вони не хочуть знати бога, вони ненавидять нас з вами… і як я ненавиджу їх! Господи, як ненавиджу! Я повинен приховувати свої думки навіть тут, у храмі, від таких, як я, служителів бога!

Він замовк: злість і страх не давали йому говорити. Павлюк вражено дивився на священика. Він не чекав такого признання від завжди спокійного, витриманого Іваньо. Павлюкові раптом стало страшно, сумно, але він удавано бадьорим тоном промовив:

— Не впадайте в розпач, святий отче. Не такий страшний чорт, як його малюють… Давайте краще обміркуємо, що робити з дівчиськом. Ви певні, що вона донесе?

— Певен, — важко кивнув головою священик. Після істеричного збудження його охопила повна апатія. — Хто-хто, а я добре знаю людей, їхні характери і не маю сумніву, що донесе.

— Кепсько. Невже доведеться ліквідувати? — міркував уголос Павлюк.

— Як це «ліквідувати»? — з тремтінням у голосі спитав Дем'янко.

— Не ставте безглуздих запитань. Ви добре розумієте, про що йде мова, — огризнувся Павлюк. — Ваша думка, святий отче?

— Не знаю, — не підводячи голови, відповів Іваньо. — Робіть, як знаєте.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. Павлюк щось обмірковував.

— Так, — сказав нарешті він. — Хоч-не-хоч, а доведеться… Ви, Дем'янко, повинні будь-що умовити дівчисько поїхати завтра з вами…

— У неї робочий день.

— Дарма! — скривився Павлюк. — Придумайте, що завгодно, аби тільки вона згодилася поїхати до Чортової скелі. Хороше місце — під скелею річка, вона заховає сліди. Зрозуміли? — очі кольору спитого чаю вп'ялися в Дем'янка.

— Так, — коротко відповів молодий чоловік.

— Потім повернетесь сюди, — наказав Павлюк. — Ви теж, святий отче, потурбуйтеся, щоб вас ніщо не затримало. Треба діяти якомога швидше, пора кінчати гру…

… Увечері, коли пані Михайлина вийшла з кімнати, Дем'янко сказав:

— Богданно, завтра пранці поїдемо за місто, і ти все зрозумієш.

Дівчина глянула з подивом і надією.

— Я не можу, мені треба на роботу.

— Нічого, потім скажеш, що була хвора.

— І ти зробиш, як я просила?

— Про все дізнаєшся, Богданно. Про все дізнаєшся завтра…


І от вони знову в кабіні «мерседеса». За рулем Торкун. Дорога на Чортову скелю занедбана, їздили нею мало, контрольно-пропускного пункту тут не було. Виїхали з міста всі разом.

Кілометрів за десять од міста їх обігнав великий чорний «лімузин». Дем'янко помітив військовий номер і щільні шторки на вікнах.

— Куди і чого ми їдемо? — запитала Богданна.

— Потім усе зрозумієш, — коротко відповів Дем'янко.

Перекинулися ще кількома зовсім незначними фразами. Майже всю дорогу мовчали. Нарешті, дісталися до скелі.

— Ви, Торкун, залишитесь тут. А ми — на скелю, — сказав Дем'янко, коли «мерседес» зупинився.

Богданна мовчки погодилася, взяла з машини велику господарську сумку.

— Мама пиріжки поклала, — ласкаво усміхнувшись, пояснила вона.

— Залиш тут, ми зараз повернемося, — сказав Дем'янко.

— Добре.

На лісовій стежці під ногами шелестіло листя. Осіннє повітря вливало бадьорість. Богданна ще дівчинкою приїжджала сюди з батьком і матір'ю. До війни Чортова скеля була найулюбленішим місцем городян для недільних прогулянок. Тепер скелю відвідували рідко. Тут панували тиша і спокій.

Вийшли на простору, залиту сонцем галявину. Красунь бук розкинув над нею пишні багряні віти. За буком — кам'яниста площадка, що обривалася, спадала проваллям. Це й була Чортова скеля — похмуре, хаотичне нагромадження валунів. З дна провалля долинав шум гірської порожистої річки.

— Як приємно, — захоплено сказала Богданна. — Гарно.

— Так, дуже гарно, — як луна відгукнувся Дем'янко. Зупинився, пильно подивився на дівчину. — А ти знаєш, що я обіцяв зробити, коли прийдемо сюди?

— Ні, — з подивом глянула на нього. — Звідки мені знати.

— Коли прийдемо сюди… — він говорив якимсь чудним, неживим голосом. — Коли прийдемо сюди, я обіцяв застрілити тебе і труп кинути в річку.

Богданна відсахнулась од Дем'янка.

— Не жартуй так страшно!..

— Не бійся! Не бійся! — квапливо заспокоїв він, побачивши, як сполотніло обличчя дівчини, — Я не вбити тебе хочу, а врятувати. Позбавити тебе життя хотів…

— Хто?

— Отець Іваньо, якого ти так обожуєш. Ти повинна зрозуміти, скільки лиха могла накоїти через свою сліпоту.

На обличчі Богданни вираз страху змінився гнівом, коли вона почула ім'я Іваньо. В очах заграли тьмяні фанатичні вогники.

— Я зрозуміла, все зрозуміла, — гидливо, з презирством сказала дівчина, — Ти і Довгий обдурювали святого отця, а тепер зводите наклеп на нього, боячись розплати. Звірі! Прокляті звірі, не гідні цілувати чоботи святої людини. За мене помстяться і тобі, і Довгому.



— До речі, Довгого вже нема, — раптом почувся ззаду спокійний голос. — Сьогодні вночі бандитське лігво оточили. Довгого вбито в перестрілці.

Богданна обернулася. Перед нею стояв незнайомий літній чоловік у легкому сірому плащі і такого ж кольору м'якому капелюсі.

— Товаришу полковник! Самі приїхали? — радісно вигукнув Дем'янко.

— Як бачите! Будьмо знайомі, Грицай, — полковник злегка підняв капелюх. Богданна машинально простягнула руку. Привітавшись з Дем'янком, Грицай зауважив:

— Не можна в одну мить зневіритися в тому, чому поклонявся все життя. Тому я приїхав сюди поговорити з вами, — звернувся він до дівчини. — Може, ви мене послухаєте… Однак спершу треба написати коротеньку записочку.

Вийняв блокнот, олівець, простягнув Богданні.

— Прошу вас… «Люба мамо! Не турбуйся за мене, я несподівано поїхала на десять днів у дуже важливій справі. Повернусь точно в строк. Цілую. Твоя Богданна…» Написали?

Приголомшена дівчина, все ще нічого не розуміючи, повернула блокнот Грицаєві.

— Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, — пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. — Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

— Буде виконано, товаришу полковник, — Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

— Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.

Дем'янко з вдячністю подивився вслід полковникові. Дістав з-під піджака парабелум, вистрілив угору.


Коли пасажири вийшли з машини і зникли в лісі, Торкун якнайзручніше примостився в кутку сидіння, чекаючи їх повернення. Мета поїздки зовсім його не цікавила.

Чекав довго. Раптом з боку скелі пролунали постріли — один, другий.

Торкун не надав їм значення. Здалеку побачив Дем'янка, що виходив із лісу.

— Поїхали, — сказав той, сідаючи в машину.

— А дівчина? — запитав спантеличений Торкун.

— Вона… пішла.

— Куди?

— Не ваше діло! Їдьмо!

Торкун нічого не міг зрозуміти. І раптом згадав про постріли. Відчув, як у животі щось обірвалося, заворушилося волосся.

— Ви!.. Ви!.. — Торкун не міг вимовити страшного слова.

Дем'янко стиснув його за плече. Сказав, з холодною люттю карбуючи слова:

— Так! Я! І якщо ви зараз же не рушите з місця, я й вас прикінчу, як собаку!

Рішучість Дем'янка злякала Торкуна. Погано усвідомлюючи, що робить, натиснув на стартер, розвернув машину. «Мерседес» рвонувся вперед. Старенький мотор ревів, захлинався, а напівзбожеволілий від жаху Торкун намагався ще й ще збільшити швидкість. Раз у раз поглядав через плече.

Але скільки Торкун не озирався, він бачив на задньому сидінні тільки одного Дем'янка з сигаретою в міцно стиснених губах…

Їх обігнав той самий чорний «лімузин» із спущеними шторками на вікнах. Більше за цілу дорогу вони жодної машини не зустріли.

Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:

— Давно вас чекаю, — незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. — В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.

Після паузи спитав:

— Ну, що?.. А втім, зрозуміло.

— Прочитайте, — коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. — Примусив її написати.

Павлюк прочитав, схвально глянув на Дем'янка.

— Добре, краще не треба. Через десять днів ми будемо в Енську… Або в іншому надійному місці, — додав він, вирішивши, що на радощах ляпнув зайве.

«Енськ! Звідси він має намір тікати в Енськ», відбилося в пам'яті Дем'янка.

Павлюк помітив велику сумку. Розкрив.

— Ого, пиріжки!

Дістав один, почав з апетитом жувати.

— Непогані, покуштуйте.

Дем'янко взяв пиріжок. Торкун відчув нудоту.

Павлюк схвально поглядав на Дем'янка, думав: «Так, з нього будуть люди…»


Загрузка...