Я обслуговував англійського короля

Келих лимонадної шипучки

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Як прийшов я до готелю «Прага», узяв мене шеф за ліве вухо і, смикаючи за нього, сказав: «Ти тут піколик[1], старший, куди пішлють, запам’ятай це! Ти нічого не бачив, нічого не чув! Повтори!» Ну, то я й сказав, що нічого тут у ресторації не бачив і нічого не чув. А шеф тоді смикав мене за праве вухо й казав: «І запам’ятай собі також, ти мусиш усе бачити і все чути! Повтори!» І я так здивувався, але повторив, що буду все бачити і все чути. І почалося. Щоранку о шостій ми збиралися в холі, наче на параді, приходив пан власник готелю, з одного боку килимової доріжки стояв метрдотель, кельнери, і в самому кінці я, маленький піколик, а з другого боку стояли кухарі, покоївка, буфетниця й помічники, а пан готеляр проходив повз нас і дивився, чи чисті в нас сорочки і фрачні комірці, чи нема на фраці плям, чи не бракує ґудзиків, чи блищать мешти, і нахилявся, щоб за запахом визначити, чи мили ми ноги, тоді казав: «Добридень, панове, добридень, дами…» І ми вже не сміли заговорити, і кельнери мене вчили, у якому порядку треба класти на обрус ніж і виделку, я чистив попільнички і щодня начищав бляшаний кошик з-під гарячих сосисок, тому що я розносив на вокзалі гарячі сосиски, учив мене цього той піколик, що вже не був піколиком, бо почав працювати у ресторані, ох, нічого він так не хотів би, як розносити гарячі сосиски й далі! Це неабияк мене здивувало, але згодом я зрозумів. І нічого я вже так не бажав робити, як розносити уздовж поїзда гарячі сосиски, скільки разів на день я продав за крону вісімдесят тих сосисок з роґаликом, а в пасажира тільки двадцять крон, а деколи й п’ятдесятка, а я ніколи не мав дрібних, хоч насправді їх мав, і отже, продавав іншим до тої самої хвилі, коли пасажир заскакував у вагон і починав дертися у вікно, простягаючи руку, а я спершу ставив на землю кошик із сосисками, тоді дзеленькав у кишені дрібняками, а подорожній кричав, що дрібні я можу лишити собі, головне, щоб дав банкноти, але я надто повільно шукав їх у кишенях, і черговий по станції свистав, а я неквапно виймав ті банкноти, а потяг рушав, і я біг поряд з вагоном, а коли він набирав швидкість, я випростував руку і банкноти вже ось-ось торкнуться витягнутих пальців пасажира, котрий аж вивалювався з вікна, деякі вихилялися так, що комусь у купе доводилося тримати його за ноги, один навіть зачепив головою стовп, а другий — семафор, але пальці швидко віддалялися, а я, задиханий, стояв з витягнутою рукою, у якій були вже мої банкноти, бо хто з пасажирів вертатиметься за рештою, і так ото в мене й завелися свої гроші, за місяць назбиралося кілька сотень, а потім уже й тисяча, але вранці о шостій і ввечері перед сном шеф контролював, чи помиті в мене ноги, а вже о дванадцятій я мав бути в ліжку, і отак я й починав нічого не чути й нічого не бачити, хоча усе довкола чув і все бачив, бачив увесь порядок і розпорядок, бачив, як тішився шеф, що ми між собою на вигляд не здружені, бо якби касирка пішла собі в кіно з кельнером, то їх би одразу позвільняли, запізнався я також з відвідувачами, що засідали на кухні, був там стіл для почесних бувальців, і кожен мав своє місце або знак, кухоль з оленем, кухоль з фіалками, з малюнком містечка, кухлі гранчасті і кухоль-барильце, і глиняний дзбанок зі знаком НВ аж із Мюнхена, щодня я протирав кухлі з того столу, і щовечора приходило сюди вишукане товариство, пан нотар і начальник станції, і голова суду, і ветеринар, і директор музичної школи, і фабрикант Їна, і всім я допомагав скидати і вдягати плащ, а коли приносив пиво, то кожен кухоль мусив потрапити до свого власника, я так дивувався, як то багаті люди можуть цілий вечір вести жваву балачку про те, що десь за містом є кладка, а там, біля тієї кладки, тридцять років тому росла тополя, ну й починалося: один казав, що там тої кладки не було, а була тільки тополя, а другий, що там не було тополі, а була тільки кладка, радше, не кладка, а дошка з поруччям… і так вони могли попивати пиво, дискутуючи на цю тему, і сваритись, і верещати один на одного, але робили те так, «на ніби», бо потім уже перекрикувалися через стіл, що там була кладка, а не тополя, а з того боку лунало, що там була тополя, а не кладка, але за хвилю все заспокоювалося і всі були вдоволені, і вже кричали тільки задля того, аби їм краще смакувало пиво, а іншого разу сперечалися про те, яке пиво в Чехії найкраще, один казав протівінське, другий воднянське, третій пільзенське, четвертий німбурзьке і крушовіцьке, і знову перекрикувались, але тільки для того, аби щось відбувалося, щоб якось убити цей вечірній час… А потім знову пан начальник нахилявся, коли я подавав йому пиво, і шепотів, що пана ветеринара бачили «У Райських» з панянками, що він був там у покою з Ярушкою, а пан директор Загальної Школи шепотів, що ветеринар там і справді був, але не в четвер, а в середу, і то з Властою, і так цілий вечір балакали тільки про панянок «У Райських», а хто там був, а кого там не було, а я, коли чув ті їхні оповідки, то мені було байдуже, чи за містом була тополя чи кладка, або чи там була кладка, а не було тополі, або тільки тополя, так само як те, чи ліпший пільзнер за пиво крушовіцьке, я не хотів нічого бачити й чути, тільки б самому почути й побачити, як то у тих «Райських». Я порахував гроші, а ті гарячі сосиски я продавав так, що назбирав стільки грошей, аж міг уже завітати собі до «Райських», я навіть навчився плакати на пероні, а що був я такий малий, ідеальний піколик, то на мене махали рукою і не брали решти, гадаючи, що я сирота. І так ото дозрів у мене план, що одного дня увечері після одинадцятої, щойно помию ноги, вискочу через вікно свого покою і зазирну до «Райських». Той день у ресторації «Злата Прага» почався зовсім дико. Перед полуднем з’явилося товариство порядно вбраних циганів при грошах, були то котлярі, що клепали мідні котли, посідали вони до столу і замовили все, що було найліпшого, і за кожним разом, коли замовляли, демонстрували гроші, директор музичної школи сидів біля вікна, а що цигани кричали, то він пересів за столик посеред зали і не переставав читати книжку, то мусила бути дуже цікава книжка, бо коли пан директор підвівся, аби пересісти ще на три столики далі, то й на кліп ока не відірвався від тієї книжки, і коли сідав, теж читав, рукою намацав крісло й читав далі, а я чистив для почесних бувальців кухлі, дивлячись на них проти світла, було ще далеко до обіду, лише кілька відвідувачів замовили зупу й гуляш, а в нас узвичаїлося так, що всі кельнери хоч би й не мали що робити, то постійно мусили щось робити, як ото я, що самозаглиблено протирав кухлі, та й метрдотель стоячи розкладав у буфеті виделки й ножі, а кельнер укладав серветки… і ось дивлюся я крізь кухоль на «Злату Прагу» і бачу, як за вікном біжать розлючені цигани і вбігають до нашої «Златої Праги» і, мабуть, ще в коридорі вихоплюють ножі, і тут уже почалося щось страшне, вони підбігли до тих котлярів, але ті мовби на них тільки й чекали, бо зірвалися й потягли за собою столи, і затулялися тими столами так, щоб ті, з ножами, не могли до них дістатися, але за хвилю вже два цигани лежали на підлозі з ножами у крижах, а зарізяки тільки дзюґали та штрикали куди попало, і вже столи були позаливані кров’ю, але пан директор музичної школи читав собі й далі, усміхаючись, а та циганська завірюха промчала не коло нього, а таки через нього, забризкала йому кров’ю голову й книжку, разів зо два вдаряли ножем у його стіл, але пан директор усе читав, а я під столами човгав навкарачки у напрямку кухні, а цигани яйкали, а ножі блискали, золотими мухами літали ті блиски по «Златій Празі», аж ті цигани врешті забралися з ресторану, не заплативши, і на всіх столиках було повно крові, двоє лежало на підлозі, а на одному столі валялися відрубані рівненько два пальці, водномах відсічене вухо, а на додачу ще й окраєць м’ясця, пан доктор, коли прийшов і оглянув ту січу і ті кришеники, упізнав у тому м’ясці кусник м’яза з передпліччя, а пан директор школи підпер голову долонями, поклав лікті на стіл і читав свою книжку, решта столів були перевернуті, ними котлярі загороджували вихід і прикривали свій відступ, а пан шеф не вигадав нічого мудрішого, як одягти під фрак білу камізельку з вигаптуваними бджілками, стати перед рестораном і, підносячи долоні, казати новим відвідувачам: мені дуже прикро, трапився у нас інцидент, відчинимо допіру взавтра. А я мусив зайнятися закривавленими обрусами, бо на них було стільки відбитків долонь і пальців, що довелося винести їх на подвір’я, розпалити вогонь у пральні, а буфетниця з помічницею мусили їх випрати і виварити, а я мав розвішувати ті обруси, але не міг доп’ястися до шнура, отож робила це помічниця, я подавав мокрі обруси, сягаючи їй до бюсту, а вона сміялася й користала з тієї ситуації, щоб мене розсмішити, приставляла свої перса до мого обличчя, робила те ніби знехотя, на переміну, спочатку одним персом, потім другим, ті перса, притулені до моїх очей, закривали мені світ, все було дуже пахнюще, коли вона нахилялася по обрус до кошика, я бачив її гойдливі перса, а коли випрóстувалася, перса переливалися і вже не звисали, а стирчали, і вони з буфетницею сміялися й питали мене: синцю, кілько тобі літ? Чи сповнилося тобі вже штирнайцять? А коли? Вечоріло, віяв вітер, ті обруси висіли так, що перегороджували подвір’я — ми робимо так у залі, коли в ресторані весілля або особливі гості, і ось я вже з усією роботою впорався, знову все сяяло чистотою, всюди були гвоздики, я завжди приносив, залежно від сезону, повний кошик квітів, і я пішов спати, а коли запанувала цілковита тиша, і тільки, наче перемовляючись, лопотіли на подвір’ї обруси, наповнюючи подвір’я своїм мусліновим шепотінням, я відчинив вікно, потім вислизнув поміж тих обрусів, гайнув до хвіртки, перескочив її і далі шмигав по вулиці від ліхтаря до ліхтаря. Щоразу перечікував у темряві, поки пройдуть спізнілі перехожі, аж поки здалеку побачив зелений напис «У Райських», тоді я на хвилю завмер і прислухався, з черева кам’яниці долинало бренькання оркестріону, я набрався відваги і увійшов, на коридорі було віконце, але так високо, що я мусив стати навшпиньки, а там сиділа пані Райська, і питає: чогось хочеш, хлопчику? я сказав, що хотів би забавитися, а коли зайшов, там сиділа молода чорнявка з розпущеним волоссям і курила, і запитала мене, чого я бажаю? А я сказав, що хотів би повечеряти, а вона на те: принести вечерю сюди чи до ресторації, я почервонів і сказав: ні, я хочу повечеряти в сепаратці, а вона довго дивилася на мене і навіть присвиснула, а тоді запитала, хоч уже й знала відповідь: а з ким? Я показав пальцем на неї і сказав: з вами, а вона похитала головою і, подавши руку, попровадила мене руч-о-руч темним коридором у червоному притьмареному світлі, відчинила двері, там стояла канапа, стіл і двоє плюшевих крісел, світло вигулькувало звідкись з-поза штори, і, відбиваючись від стелі, опадало вниз, як галуззя плакучої верби, я сів, і коли намацав у кишені гроші, то почувся таким сильним, що сказав: «Повечеряєте зі мною? І що будемо пити?» І вона сказала: шампанське, я кивнув, вона сплеснула в долоні, і прийшов кельнер з пляшкою, відкоркував її й відніс у невеличку нішу, тоді виніс повні келихи, я пив шампана і бульбашки залітали мені в ніс, я пчихав, а панянка пила келих за келихом, а потім показала, що зголодніла, і я сказав: добре, нехай принесуть усе найліпше, а вона сказала, що любить вустриці, що вони тут свіжі, отже, ми їли вустриці і пили ще одну пляшку шампана, потім ще одну, а вона почала гладити моє волосся й питати, звідки я родом, я сказав, що з такого маленького села, що вугілля вперше побачив лише торік, і вона сміялася з того й казала, щоб я почувався як удома, мені стало гаряче і я скинув піджак, а вона сказала, що їй теж гаряче і вона могла б теж скинути сукню, і я поміг їй роздягтися й повісив сукенку на бильцях крісла, а потім вона розстебнула мені ширіньку, і тепер я знав, що тут, «У Райських», не просто приємно, не просто чудово, а й розкішно, як у раю, вона взяла мою голову і притисла її своїми персами, а ті перса пахли так, що я заплющив очі, мовби мене здолав сон, такий чудесний був той запах і ті форми, і делікатність шкіри, а вона пересувала мою голову щораз нижче й нижче, я нюхав її животик, а вона дедалі частіше дихала, і було це так заборонено-гарно, що нічого іншого я й не бажав, і саме задля цього щотижня заощаджуватиму на гарячих сосисках вісімсот, чи й більше, крон, бо маю гарну й шляхетну мету, не дурно ж казав мені тато, аби я завше мав мету, і тоді буду в безпеці, бо матиму для чого жити. Але ми були тільки на півдорозі, Ярушка дбайливо стягла з мене штани, потім труси і цілувала мене в чутливе місце, а я раптом затрясся, вражений тим, що відбувається тут, «У Райських», і, схвильований, скрутився клубочком і питаю: що це ви, Ярушко, робите? І вона на мить отямилась, але коли побачила, який я, таки не перестала, а взяла мене до вуст, а я її відпихав, але вона була як очманіла, тримала мене в устах і рухала головою, приспішуючи й приспішуючи ті рухи, а далі я вже її не відпихав, а напружився всім тілом, і тримав її за вушка, і відчував, як витікаю, і наскільки це інакше, ніж коли я робив це сам, все, до останньої краплі, випила з мене ця панянка з чудовим волоссям і заплющеними очима, випила все, що я вистрілював і струшував з огидою на вугілля в пивниці або в хустинку в ліжку… коли ж піднялася, промовила млосно: а тепер не за гроші, а з любові, та я був надто спустошений і ошелешений, і, боронячись, сказав, що хочу їсти, чи ви теж? А крім того, хотілося мені пити, я взяв Ярушчин келих, вона спробувала мені перешкодити, але не встигла, а я розчаровано відставив келиха, бо замість шампана у ньому був лимонад, вона з самого початку пила лимонад, за який я платив, як за шампан, і я зрозумів це лише тепер, але засміявся і замовив ще одну пляшку, а коли кельнер приніс, я відкоркував її сам і налив, а потім ми знову їли, з ресторації долинав оркестріон, і коли ми допили пляшку, я відчув сп’яніння, знову сповз на коліна, поклав голову на її лоно й зачав цілувати, куйовдячи язиком ті чудові перстеники волосся, а що я був легенький, то панянка, взявши мене під руки, витягла на себе, розкинула ноги, і я, як по маслі, вперше в’їхав у жінку, і те, про що я марив, сталося, вона притискала мене до себе й шептала, щоб я себе стримував, щоби якнайдовше, але я тільки двічі махнув, а за третім разом витік у тепле м’ясо, вона вигнулася луком, лише головою й стопами торкаючись канапи, а я лежав на мостику її тіла і аж до моменту, коли зів’яв, лишався в’язнем її розкинутих ніг, аж поки вислизнув і ліг поруч неї. Дихаючи часто, вона опала на канапу і, намацавши мене рукою, гладила по животу і всьому тілу… І так настав час одягатися, і настав час прощатися, і час платити, і кельнер лічив, і лічив, і подав мені рахунок на вісімсот двадцять крон, а виходячи, я дав дві сотки Ярушці, а вийшовши від «Райських», зупинився, сперся на найближчу стіну і стояв непорушно в сутінках, розмріяний, уперше довідавшись, що відбувається в тих гарних будинках, де є панянки, і сказав собі, ти тепер навчений, тож прийдеш сюди завтра і будеш поводитись, як великий пан, бо нині мене все дивувало, адже я прийшов сюди як піколик, що розносить на пероні гарячі сосиски, а відходив, почуваючись неабияким пурцем, який засідає в «Златій Празі» за столом для місцевої еліти, де може сидіти лише міська сметанка…

На другий день я вже дивився на світ іншими очима, гроші відчинили мені двері не тільки до «Райських», а й до пошанівку, я пригадав, як пані Райська, побачивши, як я викинув на вітер дві сотки, ухопила мене за руку й хотіла її поцілувати, а я подумав, що хотіла побачити, котра година на тім годиннику, якого я ще не мав, певна річ — той пошанівок адресувався не мені, піколикові зі «Златої Праги», а тим двом сотням, і взагалі тим грошам, які були в мене, у котрого є ще тисяча крон, схованих у ліжку, і котрий може мати грошей не скільки захоче, а скільки заробить, щодня продаючи на пероні гарячі сосиски. Того ранку мене послали з кошиком по квіти, а вертаючись, я побачив, як пенсіонер рачкує у пошуках загублених п’ятдесяти ґалерів, і, власне, лише тоді я доп’яв собі дорогою, що наші почесні бувальці — це й садівник, і маестро вуджар, і різник, і власник парової молочарні, що, по суті, у нас збираються ті, хто постачає нам печиво і м’ясо, бо коли шеф зазирнув до морозильні, то вже не вперше сказав: бігом біжи до різника і скажи, нехай він забере собі те здохле теля, і то нині, і справді, до вечора теля забрали, а різник сидів, мовби нічого й не сталося, отож у того пенсіонера були, мабуть, слабі очі, бо він мацав по землі, як сліпундра, а я кажу: чого шукаєте, татуню? А він відказує, що загубив п’ятдесят галерів, я зачекав, коли йтимуть повз нас люди, узяв пригорщу дрібняків і, підкинувши їх у повітря, хутенько схопив кошик, занурив обличчя в квіти — і хода, а коли за хвилю озирнувся — побачив, як по землі совгаються ще кілька перехожих з таким виглядом, ніби ті дрібняки випали в них, і один кричав на другого, аби йому ті гроші віддав, і так вони рачки сварилися й пирскали, і видряпували очі, як коти в чоботях, а я засміявся і зрозумів, що найбільше зворушує людей, у що вони вірять насправді і на що вони здатні за кілька дрібних монет, і коли я підходив з квітами, то побачив, що перед нашим рестораном юрмиться вже цілий тлум людей, я вибіг нагору, вихилився з вікна і шпурнув повну пригорщу дрібняків так, щоб вони впали не біля людей, а за кілька метрів далі. Тоді збіг донизу й почав підрізати квіти і, як завжди, вкладав у вази по дві галузки шпараґусу[2] і дві гвоздики, а сам позирав у вікно, як люди рачкують і збирають гроші, мої монети, і при цьому сваряться, що один цю саму монету побачив швидше за того, хто її підняв… Тієї ночі, і наступної я снив і марив, а потім і вдень, коли не було відвідувачів і я вдавав, що щось роблю, коли протирав кухлі і розглядав їх на світло, я прикладав скло до очей і дивився крізь нього на протилежний бік площі, на просторий ринок і моровий стовп[3], на небо, на хмари, і вдень мені теж марилось, як я літаю над містечками й містами, і селами, і селищами, і неначе в мене безмежно велика кишеня, і я набираю повні пригорщі мідяків і кидаю їх на тротуари так, наче сію зерно, але переважно за спини перехожих, повні жмені копійок, і бачу, що майже ніхто не може стриматися і збирає ту грошву, як вони буцаються головами, як сваряться, але я вже лечу далі і стаю від цього щасливіший, і в снах я теж поринав у це блаженство, набирав повні жмені монет і кидав їх за спини усе іншим людям, а дрібняки лунко дзенькали і розліталися, а я володів таким даром, що бджолою влітав у вагон чи трамвай, і несподівано кидав пригорщі мідяків на підлогу, і враз усі нахилялися, відпихаючи одне одного, щоб тільки вхопити ті дрібняки, про які кожен думав і брехав, що вони випали саме з його кишені… І ті марення підбадьорювали, адже я був такий маленький, що мусив носити високий кавчуковий комірець, бо мав коротку шию, а той комірець підпирав мені бороду, тому, щоб не боліло, я постійно ходив із задертою головою, і, не маючи змоги без болю глянути вниз, мусив нахилятися всім тілом, мої повіки опускалися вниз, і я навчився дивитися в цю щілину, я дивився на світ мовби з погордою, кпинами чи насмішкою, і відвідувачі думали, що я зарозумілий, а я навчився й стояти, й ходити з закинутою головою, мої ступні постійно були розпечені, як праска, я навіть дивувався, чому вони не загоряються, чому не підпалюють моїх черевиків, так вони мені пекли, аж я, бувало, впадав у таку депресію, що вливав собі в черевики холодну газ-воду, особливо на вокзалі, але це помагало тільки на мить, це було так нестерпно, що я готовий був скинути черевики і бігти у фраці до струмка, опустити ноги в крижану воду, ще трошки, і я побіг би, тому я знову вливав собі в черевики газ-воду, а деколи вкидав і дрібку морозива, отоді-то я й розумів, чому метрдотелі і кельнери носять на роботі старі черевики, ті найрозтоптаніші, які викидають на смітники, бо лише в таких черевиках можна безболісно цілий день ходити й стояти, і взагалі всі — покоївки й касирки мали клопіт з ногами, а ввечері, коли я скидав черевики, мої ноги були запилюжені аж до колін, так, мовби я цілий день тупцяв по вугільній пилюці, а не по килимах і паркетах, ось вам фрак навиворіт, зворотний бік життя усіх кельнерів і піколиків на світі — біла накрохмалена сорочка, сліпучо-білий кавчуковий комірець і ноги, що поступово чорніють, наче від якоїсь страшної хвороби, коли смерть починається з ніг… Але! щотижня я заощаджував собі на чергову панянку, і щоразу на нову, та друга панянка в моєму житті була білявка. Коли я прийшов і мене запитали, чого бажаю, я сказав, що хочу повечеряти, і відразу додав: у сепаратці, а коли запитали мене з ким, я показав на білявку і знову закохався у ту світловолосу дівчину, і було ще краще, ніж перед тим, хоча те, перше, було незабутнє. І завше я випробовував магічну силу грошей, замовляв шампана, але спочатку сам куштував, бо панянка мусила пити разом зі мною, я вже не допустив, щоб мені наливали шампана, а панянці лимонаду. І от, лежачи наголяса і вдивляючись у стелю, я ні з того, ні з сього встав, вийняв з вази півонії, обірвав з них пелюстки і встелив ними панянці животика, то було таке гарне, аж я сам замилувався, а панянка підвела голову і теж глянула на свій животик, але пелюстки опадали і я делікатно притиснув її назад, щоб лежала, я зняв зі стіни дзеркало і наставив його так, щоб і вона могла помилуватися своїм прегарним животиком, оздобленим пелюстками півоній, я сказав, як то буде чудово, коли я знов сюди прийду і тут будуть квіти, і я знову оздоблю тобі животика, а вона сказала, що такого з нею ще ніколи не траплялося, такої честі для її вроди, і сказала мені, що завдяки цим квітам закохалася в мене, а я сказав, що буде дуже гарно, коли на Різдво я нарву ялинових галузок і прикрашу її животик тими галузками, а вона сказала, що буде ще гарніше, якщо обкладу її животик омелою, але я сказав, що було б ще краще, якби вона подбала про те, щоб над канапою на стелі висіло дзеркало, щоб було видно, як ми лежимо, а особливо, яка вона гарна, коли лежить гола з віночком довкола кучерявого лона, віночком, який буде мінятися разом з порами року і квітами, які бувають саме в тому місяці, яка то буде краса, коли я оздоблю її лоно злотоцвітом, папороттю, айстрами, хризантемами й осіннім листям… і я встав і відчув себе великим, і був я великим, а коли йшов геть, дав їй ще двісті крон, але вона мені їх повернула, проте я поклав їх на столі і, відходячи, почувався так, ніби мав метр вісімдесят, і пані Райській подав сотку у віконце, до якого вона нахилилася й дивилася на мене крізь окуляри… і вийшов я в ніч, і небо над темними вуличками сяяло зорями, та я не бачив нічого, окрім фіалок, пролісків і крокусів, укладених віночком на животику білявки, і що довше я йшов, то дужче захоплювався собою і дивувався, як то мені спало на гадку оздобити, наче салатою полумисок з шинкою, чудовий жіночий животик з копичкою волосся посередині, а що я знався на квітах, то марив собі й далі, оздоблюючи голюську білявку листям і пелюстками ірисів і тюльпанів, і я вирішив, що треба ще щось понавигадувати, щоб мати забаву на цілий рік, бо за гроші можна купити не тільки гарну дівчину, а й поезію. Назавтра, коли ми стояли вранці на килимі і шеф проходжувався й оглядав, чи чисті в нас сорочки і чи всі ґудзики на місці, і коли він казав: добридень, панове, добридень, дами, я дивився на покоївку й буфетницю, і так витріщився на їхні білі фартушки, що покоївка аж смикнула мене за вухо, зате я дійшов висновку, що жодна з них не відмовилася б оздобити її животик ані злотоцвітом, ні півоніями, а надто, наче окіст сарни, ялиновими галузками чи омелою… і ось я протирав кухлі і дивився крізь них не на світло, що падало з великих вікон, за якими ходили люди, перерізані навпіл рамою, а мандрував у мареннях про літні квіти, виймав їх з кошика і прикрашав пелюстками животик білявки, що лежала на спині і розсувала ноги, а я оздоблював її всю і довкола стегон, і якщо квіти сповзали, я приклеював їх ґумміарабиком або злегка прибивав цвяшками чи кнопками, отож я зразково протирав кухлі, ніхто не хотів це робити, а я виполіскував скло у воді, дивився на кухоль на світло, але при цьому думав крізь ті кухлі лише про те, що б його ще такого вчудити «У Райських», і так ото дійшов до найостанніших квітів з садів, луків і лісу, і засумував: а що робити взимку? Але за хвилю щасливо засміявся, бо взимку є квіти ще гарніші, куплю цикламени й магнолії або, за потреби, поїду до Праги по орхідеї, або переберуся до Праги напостійно, там теж є вільні місця в рестораціях, і там я матиму квіти цілу зиму… наближався полудень, я розносив тарілки й серветки, червону й лимонадну шипучку, пиво, і коли надійшла обідня пора й почався найбільший рух, відчинилися двері, і спочатку ввійшла, а тоді обернулася, щоб їх зачинити, та гарна білявка від «Райських», вона сіла, розкрила торбинку, вийняла з неї білий конверт і роззирнулася, а я вклякнув, щоб зав’язати черевик, і серце билося аж у коліні, прийшов метрдотель і каже: скоренько йди обслуговувати, але я вагався, бо моє коліно помінялося місцем із серцем, так мені воно бухало тоді, але врешті я зібрав усю мужність, задер голову якомога вище, перекинув через руку серветку, і запитав панянку, що вона бажає, а вона відказала, що хоче бачити мене і малинову шипучку, а я бачив, що на ній сукенка в півоніях, така літня сукенка, наче квітник з півоніями, зробилося мені гаряче, я почервонів, як найчервоніша півонія, такого я не сподівався, там і тоді були гроші, там і тоді були мої тисячі, а те, що я бачив тут і тепер, було безплатно, отож я пішов по малинову шипучку, і коли я ніс її, ця білявка, біля неї лежав конверт, а з нього злегка висунулися на обрус ті дві сотні, мої дві сотні, отож ця білявка глянула на мене так, аж я задзенькотів усіма келихами, а той перший скраю з’їхав, легенько перехилився і вилився на її сукенку просто на коліна, у ту ж мить примчав метрдотель, а відразу за ним — сам шеф, аби перепросити білявку, шеф ухопив мене за вухо і крутнув ним, але він не повинен був так чинити, бо білявка крикнула на цілу ресторацію: «Що ви собі дозволяєте?» А шеф: «Він облив і знищив вашу сукню, а мені доведеться за нього платити…» А вона: «Що вам до того, я від вас нічого не хочу, навіщо ви цього чоловіка так ганьбите?» А шеф солодко: «Він облив вашу сукню…» Усі перестали їсти, а вона сказала: «А що вам до того, я вам забороняю, тепер дивіться!» І взяла шипучку, і лила її собі згори на голову просто на волосся, а потім з інших пляшок, і за хвилю була вже вся в малиновому напої і бульках газ-води, а останню малинову шипучку вилила собі за пазуху і сказала: «Плачу…», і вийшла, а за нею линув запах малини, вона вийшла у тій шовковій сукні, повній півоній, а тепер була в товаристві бджіл, шеф узяв зі столу конверт і сказав: «Іди за нею, вона це забула…», і я вибіг, а вона стояла на ринку, як ятка з турецьким медом, оточена хмарою ос і бджіл, але не відганяла їх, і вони збирали з неї нектар, який так її облив, мовби її огорнула ще одна шкіра, легенький шар, як на меблях, вкритих тонкою політурою, або як лак на нігтях, а я дивився на її сукенку і простягав їй той конверт, а вона його не взяла, кажучи, що вчора я забув їх у неї. І додала, щоб я прийшов увечері до «Райських», що купила букет диких маків… а я бачив, як на сонці засихає малинова шипучка в її волоссі, як воно зсихається, твердне, наче малярський пензель, коли його не покласти в оліфу, або як розлитий клей, я бачив, що сукенка прилипла їй до тіла з тою солодкою шипучкою так, що доведеться здирати її, як старий плакат, як стару шпалеру зі стіни… але це не головне, я був обурений, що вона так зі мною говорила, що не боялася мене, що знала про мене більше, ніж знали у ресторані, що знала про мене більше, ніж я сам… Того вечора пан шеф сказав, що моя кімнатка на першому поверсі буде йому потрібна і що я мушу перенести свої речі в кімнатку поверхом вище. Я кажу: а завтра можна, нє? Але пан шеф так на мене зиркнув, що я зрозумів — він уже все знає, і я мушу переноситись просто зараз, і ще раз нагадав мені, що після одинадцятої я мушу спати, що він за мене відповідає як перед моїми родичами, так і перед суспільством, і щоб такий піколик міг працювати цілий день, він мусить цілу ніч спати…

Найприємнішими відвідувачами нашого готелю були для мене мандрівні крамарі. Не всі, бо були між ними й такі, чий товар був пса вартий, агенти на здохлу рибу. Найдужче я любив одного грубаса, коли він прийшов до нас уперше, я відразу побіг до самого шефа, аж той перелякався і запитав, що сталося? А я пробелькотів: «Пане шеф, маємо тутка щось поважне». І тоді шеф пішов подивитися, і справді, ніколи в нас ще не було такого товстуна, пан шеф мене похвалив і вибрав для нього номер, у якому той крамар відтоді завше ночував, там було спеціальне ліжко, під яке наш коридорний підклав чотири коци та ще й зміцнив його дерев’яними брусами. І цей крамар прекрасно спрезентував нам свій товар, ще з ним був якийсь помічник, він носив на спині щось тяжке, як вокзальний носильник, щось схоже на велику друкарську машинку. А увечері, коли той агент вечеряв, він, власне, вечеряв завше таким робом, що брав карту наїдків, дивився на неї так, мовби нічого не міг собі там вибрати, а потім казав: «Отже, крім лівера з кислою капустою, прошу приносити по черзі всі головні страви, коли доїдатиму одну, несіть наступну, аж поки не скажу доста». А коли наїдався, змолотивши десять обідів, то поринав у мрії й казав, що хотів би чогось на зуб, і на початок то було завше десять дек салямі. Раз, коли шеф йому подавав, цей агент узяв жменю монет, відчинив двері і кинув їх на вулицю, а з’ївши кілька плястерків салямі, мовби зі злості знову набрав повну пригорщу монет і шпурнув їх на вулицю, а тоді, розгніваний, сів, а почесні бувальці дивилися на нього здивовано, а потім дивилися на шефа, а той не мав іншого виходу, як встати, вклонитися й запитати: «Навіщо ви розкидаєте дрібняки, якщо можна спитати». А той агент мовив: «А чому б мені не кидати дрібняки, якщо ви, власник цього закладу, щодня шпурляєте на вітер десятикронові папірці», і шеф повернувся до свого столу і переповів його слова почесним бувальцям, а ті занепокоїлися ще дужче, тоді шеф зважився, вернувся до грубасового столу та й каже: «Перепрошую, якщо можна, бо йдеться в такому випадку про моє майно, ви можете розкидати гроші де завгодно, але до чого тут мої десятикронки?» А грубас устав та й каже: «Якщо дозволите, зараз усе поясню, чи можемо піти на кухню?» Шеф уклонився і вказав рукою на кухонні двері, і коли вони туди зайшли, гість назвався: «Я представник фірми „Ван Беркель“, прошу накраяти мені десять дек салямі». І шефова жона накраяла, зважила й поклала на тарілочку, а ми всі перелякалися, що то якийсь контроль, але агент сплеснув у долоні, і тут з’явився його помічник і приніс той тягар, який тепер скидався на катеринку, помічник поставив той крам на стіл, агент стягнув покрівець — і ми побачили гарний червоний станочок, тонку круглу блискучу пилку, що крутилася на валику, і корбочку з протилежного боку валика, і ще там була обертальна кнопка… а той грубас усміхався, вдоволено оглядаючи свою машинку, і казав: «Прошу панства, найбільша фірма на світі — то католицька церква, яка гендлює чимось таким, чого ніхто ніколи не бачив, ніхто не торкався, ніхто не стрічав, і то, власне, те, що називаємо Богом, другою на світі є фірма „Інтернешенел“, і її товар ви зволите знати, він у вас є, це апарат, який цілий день без помилки рахує і має шалений попит у всьому світі, це так звана каса, і якщо протягом дня справно натискати оці ґудзики, то ввечері замість марудних підрахунків ця каса зробить за вас увесь денний баланс, і третя фірма, яку представляю я, це фірма „Ван Беркель“, що продукує ваги, на них важать по цілому світі, і на екваторі, і на полюсі вони однаково точні, а ще ми продукуємо всілякі машинки для краяння м’яса й салямі, і приваба такої машинки ось у цьому, прошу…» — сказав він, зняв з салямі шкірочку, поклав її на вагу, а потім одною рукою крутив ту корбочку на валику, а другою підсував паличку мадярської салямі до ножа, що крутився, і під ножем почала рости купка накраяної ковбаси, і була вона така велика, ніби покраяли всю палку, хоч насправді відкраяно було зовсім мало… і тоді агент перестав крутити й запитав: «Як гадаєте, скільки салямі я накраяв, ге?» І шеф сказав, п’ятнадцять дек, метрдотель сказав, що одинадцять. «Ну, а що ти, малий?» — запитав він мене. Я сказав: вісім дек; шеф ухопив мене за вухо, крутив його й вибачався перед агентом, мовляв, матуся в грудному віці впустила його голівкою на підлогу, але агент погладив мене по волоссю і так гарно до мене всміхнувся, і сказав, що цей хлопець найближчий до правди, і кинув накраяну салямі на вагу, а вага показала сім дек… усі здивовано перезирнулися і обступили той чудесний станочок, і всім стало ясно, що такий станочок зуміє заробляти, а коли ми розступилися, агент узяв жменю дрібняків і кинув їх у ящик з вугіллям, плеснув у долоні, і помічник приніс ще одну коробку, схожу на ковпак, під яким у бабці стояла Діва Марія, а коли він її розкрив, ми побачили вагу, таку, як в аптеці, з тонюсінькою стрілочкою, що показувала тільки до одного кілограма, агент сказав: «Отже, прошу, ця вага настільки точна, що коли на неї дмухнути, вона покаже, скільки важить мій подих», і дмухнув, і справді, вага зреагувала, а потім узяв з нашої ваги накраяну салямі і поклав її на свою вагу, і та вага показала рівно шістдесят сім з половиною грама… всім стало ясно, що наша вага обкрадає шефа на двадцять п’ять грамів, і агент тут-таки підрахував, що це дає нам… а потім підсумував, і сказав: «Якщо ви продасте протягом тижня десять кíля салямі, то ця вага заощадить вам десять разів по двадцять п’ять, тобто майже півпалки салямі…», і, спершись стиснутими кулаками на стіл та заклавши ногу за ногу так, що шпіц впирався в землю, а закаблук стирчав догори, переможно всміхнувся, а наш шеф сказав: «Хай усі вийдуть, ми будемо домовлятися, я хочу, щоб ви мені усе це залишили, купую!» «Перепрошую, але то взірцевий екземпляр, — сказав агент і кивнув на помічника. — Ми, прошу я вас, цілий тиждень ходили по гірських санаторіях і майже на кожній порядній базі продали машинку для краяння і вагу, обидва прилади, до того ж не обкладаються податком, ось так!» І видно, я тому агентові сподобався, бо, можливо, нагадував йому його юність, і коли він мене бачив, то гладив лагідно по волоссю, гарно до мене усміхаючись, аж сльози блищали йому в очах. Часом замовляв до покою мінеральну воду. Завше, коли я йому її приносив, він був уже в піжамі, лежав на канапі, а його велетенське пузо лежало поруч, як велика бочка, і мені подобалося, що він не соромився того пуза, а навпаки, носив його перед собою, наче рекламу, якою вражав світ, що виходив йому назустріч. Завше він мені казав: сідай, синочку, і усміхався, і мені чомусь здавалося, мовби погладив мене не татусь, а мама. Якось він мені розповів: «Знаєш, я починав так само, як ти, також був таким маленьким, у фірмі Корефф, галантерея, ох, ти ж моє дитятко, я й досі згадую мого шефа, він завжди казав, що в доброго торгівця завжди є три речі: нерухомість, ґешефт і склад — коли втратиш склад, залишиться ґешефт, коли втратиш ґешефт, залишиться нерухомість, і її в тебе ніхто відібрати не може, але якось послали мене по гребінці, гарні кістяні гребінці, вісімсот крон вони коштували, я віз їх на ровері у двох великих торбах на багажнику, візьми собі отой цукерок, візьми, візьми отой, то вишня в чоколяді, і от я так-во пензлюю під гору, кілько маєш років?» І я сказав, що п’ятнадцять, він покивав головою, узяв цукерку і, плямкаючи, вів далі: «Отож пензлюю я під гору з тими гребінцями, коли це обганяє мене сільська молодичка також на роверці, і на пагорбі коло лісу затрималася, і коли я доплуганив свій ровер, вона так глянула на мене і так близько стояла, що я аж опустив очі, а вона погладила мене й сказала: „Подивимося на малини?“ І я поклав свій ровер з тими гребінцями у рів, а вона той дамський ровер поклала на мій і взяла мене за руку, і зараз за першим кущем звалила мене на землю і розстебнула, а заки я оговтався, вона вже була на мені, і я був завалений тою селючкою, і так та селючка перша мене мáла, тоді я пригадав собі про мої гребінці і про мій ровер, і відразу побіг туди, той дамський ровер лежав на моєму, у ті часи дамські ровери мали на задніх колесах сіточку, таку барвисту, колись такі напинали коням на голови й на шиї, і я намацав мої гребені і полегшено зітхнув, а та селянка прибігла, уздріла, що я не можу вивільнити педалі з її сітки, і каже, мовляв, це знак, аби ми не розлучались, але я побоювався за свої гребінці, візьми собі того бомбона, це такий нугат… і ми від’їхали роверами вглиб лісу, і там селянка знову запхала мені руку в штани, так, був я тоді молодший, ніж зараз, і я лежав на ній, мов ті наші ровери в кущах — її на землі, а мій зверху, і так ми кохалися, як оті ровери, і то було прекрасно, запам’ятай собі, синку, що життя, коли бодай трошечки підфортунить, таке прекрасне, таке прекрасне… ах… але іди вже спати, бо мусиш рано вставати, розумієш, синочку?» І він узяв пляшку і перелив її геть усю в себе, я чув, як вода плюскоче йому в шлунку, наче дощівка з ринви у кадуб, потім він перевернувся на бік і вода голосно перелилася йому в шлунку, вирівнюючи поверхню… Мені не подобалися мандрівні крамарі, що торгували харчами, маргарином і кухонним причандаллям, вони носили їжу з собою і їли в покоях, а декотрі возили з собою спиртівки і варили в покоях бараболянку, і картопляні лушпайки ми знаходили під ліжком, а вони ще хотіли, щоб ми їм чистили черевики, а коли виїжджали, тицяли мені рекламний значок замість чайових, а за це хотіли, аби я заніс їм до авта ящик з дріжджами, бо возили з собою ті дріжджі, які брали зі своїх торгових фірм і продавали їх при нагоді дорогою. Декотрі тягали стільки валіз, що здавалося, везуть з собою все, що мають намір спродати протягом тижня, але були й такі, що не мали з собою майже нічого. І мене дуже дивувало, чим же гендлює такий мандрівний крамар, не маючи з собою валіз? І завше було щось, що мене вражало, був такий один, що збирав замовлення на пакувальний папір і паперові торбинки, і носив зразки в кишені жакета за хустинкою, інший мав у портфелі тільки йо-йо[4] і дяболло[5], і носив їх завше при собі, у кишені мав список замовлень і так тинявся містом, бавлячись йо-йом чи дяболлом, і заходив до крамниць, не перериваючи забави, і продавець забавок і галантереї забував про інших торгових агентів з їхнім крамом і про покупців, ті стояли й чекали, а він ішов, наче уві сні, назустріч і простягав руки по йо-йо і дяболло, на них завжди був сезонний попит, аж доки ринок ними насичувався, і продавці негайно запитували: «Скільки тузінів[6] ви можете запропонувати?» І торгівець пропонував двадцять тузінів, і лише після тривалого торгу додавав ще скількись-там зверху, а на другий сезон такою забавкою міг бути ґумовий м’ячик, вкритий плюшем, і знову торговий агент бавився тим м’ячиком і в потязі, і на вулиці, і, звісно ж, у крамниці, а крамар, як загіпнотизований, виходив йому назустріч і водив очима за м’ячиком, що злітає до стелі і знову вертається в руку, і знову вгору і вниз, а тоді: «Скільки мені продасте?» Тих сезонних агентів я не любив, не любив їх і метрдотель, бо то були відомі шельми, або, як ми казали «продавці теплої води», ми впізнавали їх, щойно вони заходили в готель, цим тільки б наїстися, напитися — і у вікно драпака, не платячи, таке в нас трапилося кілька разів… але наймилішим агентом, який у нас ночував, був Ґумовий Король, той, що постачав делікатні ґумові предмети мушкатільним[7] крамницям, він представляв фірму «Прімерос», і хоч би скільки приїжджав, завше приносив якусь новинку, і завсідники відразу запрошували його до свого столика, бо тоді завжди з кимось траплялася якась прикрість, а отже, решта товариства мала причину для сміху, той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят або й на мавп, непристойних і смішних, отож завжди, коли приїжджав Ґумовий Король, він обов’язково підкидав комусь у тарілку презерватив, кудись під кнедлик, і всі так уже регочуть, бо найпізніше за місяць таке саме може трапитися і їм, вони взагалі любили один з одного дерти лаха, так пан Жівностек, власник фабрики зубних протезів, не раз підкидав комусь до пива кілька зубів або кавалок щелепи, і сам ледь не вдавився, коли в горло йому попали власні зуби, які він підкинув сусідові в каву, але той поміняв філіжанки, і пан Жівностек вдавився, на щастя, ветеринар гугупнув його з усієї сили в карк, аж ті зуби вилетіли і впали на стіл, а пан Жівностек, гадаючи, що то фабричні зуби, з люттю їх розтоптав, і лише тоді помітив, що то його власна штучна щелепа, виготовлена за міркою, і тоді вже настала черга сміятися зубному техніку панові Шлосеру, він любив експрес-ремонти, на яких можна було заробити найбільше, його сезон починався разом з сезоном ловів на зайців і фазанів, бо щовечора після полювання мисливське товариство напивалося так, що чимало стрільців, ригаючи, випльовували штучні щелепи, а потім ненароком чавили їх ногами, і завдяки цьому пан Шлосер працював день і ніч, щоб їх направити, поки жона мисливця нічого не пронюхала і поки можна ту втрату затаїти від сім’ї бодай на кілька днів… Але той Ґумовий Король приносив ще й інші речі, якось приніс так звану утіху вдів, але я так і не дізнався, що це, бо воно було в футлярі, як від кларнета, і всі його тільки відтуляли, і так кружляла та «утіха вдів» довкола столу, і кожен відкриє футляр, охне і відразу закриє й передає далі, а я хоч і розносив пиво, але так і не дізнався, що то була за втіха для наших вдів, а якось раз Ґумовий Король приніс штучну ґумову панну, всі тоді сиділи на кухні, бо була зима, а влітку сиділи в залі для кеглів або ж коло вікна, відокремлені від зали запоною, і той Ґумовий Король виголошував про ту панну цілу промову, а всі з того реготали, хоча я не бачив у цьому нічого смішного, і кожен за столом, коли брав ту панну, то вже не сміявся, а, почервонівши, віддавав її сусідові, а Ґумовий Король повчав, як у школі: «Панове, це остання новинка, сексуальний об’єкт для ліжка, моделька з ґуми під назвою Прімавера, з Прімаверою кожен з вас може робити, що завгодно, бо ж вона як жива, зростом, як доросла дівчина, вона зваблива і добре прилягає, вона тепла й гарна, вона сексуальна, мільйони мужчин чекали на Прімаверу з ґуми, надмухану власними вустами. Ця жінка, створена вашим подихом, дарує чоловікам нову віру в себе, а отже, нову потенцію й ерекцію, і не тільки ерекцію, а й блаженство. Прімавера, панове, з особливої ґуми, а між ногами є ґума над ґумами, мікропориста ґума з отвором, який оздоблений всіма горбиками й заглибинами, які повинна мати жінка. Маленький вібратор на батарейці викликає ніжне, хвилююче тремтіння лона, так само, як у справжньої жінки, і кожен, залежно від свого бажання, може сягнути своєї вершини, таким чином кожен чоловік залишається господарем ситуації. А щобисьте не мусили за кожним разом чистити цей жіночий орган, можете користуватися презервативом фірми „Прімерос“, прошу, а щобисьте собі не натерли, то ось вам тюбик гліцеринового крему…» І за кожним разом, коли гість з останніх сил надував ту ґумову Прімаверу й передавав сусідові, Ґумовий Король витягав корок і панна знову спласала, і так ото кожен надмухував її своїм подихом, і кожному вона росла під його власними руками з його власного подиху, а всі решта плескали й сміялися, не в змозі дочекатися своєї черги, на кухні було весело, а касирка крутилася й закладала ногу на ногу, була така знервована, мовби щоразу надували і здували її, і так вони собі бавилися до півночі… Проте згодом серед торгівців об’явився ще один з подібним товаром, він пропонував речі ще гарніші й практичніші, то був представник якоїсь кравецької фірми з Пардубиць, наш метрдотель, який ніколи ні на що не мав часу, здобув його за посередництва армії, через одного полковника, якого обслуговував, і той йому порадив цього агента, який зупинявся двічі на рік у нашому готелі, і я, хоча й бачив його, але недотумкав, що то за проява, і ото він зміряв спочатку штани пана метрдотеля, тоді скинув з нього фрак і залишив стояти в самій камізельці й сорочці, а сам почав прикладати на груди, довкола пояса, на плечі й на шию якісь смужки з пергаментного паперу і писав на них мірки, кроїв ці смужки прямо на метрдотелеві, мовби збирався з них шити йому фрак, але матерії з собою не мав, потім він ті смужки пронумерував і дбайливо склав у пакет, заклеїв і написав на ньому дату народження пана метрдотеля, а також прізвище й адресу, узяв завдаток і сказав, що більше пана метрдотеля турбувати не буде, єдине, що треба зробити, це чекати на фрак, який надійде поштою, на жодну примірку їхати не треба, чого, власне, метрдотель і вибрав винятково їхню фірму, адже він і справді ніколи не мав часу, а далі я почув те, про що хотів, але не відважився запитати, у чому тут весь секрет? І представник, вкладаючи завдаток у туго набитий гаманець, спокійно пояснив усе сам: «Мусите знати, що винахід мого шефа — це справжня революція в республіці, а може, навіть і в Европі, і в світі, тому що офіцери й актори, і всі ті, що мають мало часу, як і ви, пане метрдотель, всі звертаються до нас, і всіх я без поспіху зміряю, мірки відішлю до ательє, а там цими смужками обкладуть таку кравецьку ляльку, всередині якої є ґумовий мішок, який поступово надувають, аж доки заповниться все, що виліплено смужками, і манекен відразу твердне завдяки швидкодіючому клею, потім смужки знімуть, і до стелі вознесеться ваша ґумова фігура, надута назавжди, до неї прив’яжуть шнурочок з запискою, який чіпляють дітям у пологовім будинку, щоб не сплутати, чи як у великому морзі празького шпиталю чіпляють цидулочку на палець небіжчика, щоб теж не сплутати, а коли прийде час, ми спускаємо ту надувну фігуру і приміряємо на ній костюми, фраки й мундири, згідно із замовленнями, потім шиємо і знову приміряємо, тричі приміряємо, поремо і знову шиємо, незмінно без жодної примірки з живим, тільки з його напомпованим заступником, доки піджачок не сяде як влитий, і лише тоді його можна сміливо висилати поштовою передоплатою, і на кожному він буде припасований, як калоша до черевика, аж доки клієнт не поправиться або не схудне, але для цього буде достатньо представника фірми, котрий приїде і зніме мірку, і скільки хто набрав чи втратив, усе в тих місцях на манекені буде, за потреби, збільшене або зменшене, а як не вдасться переробити, то вшиємо новий фрак чи військовий кітель… і так доти, доки замовник не помре, у нього є заступник на складі, повному манекенів під стелею, декілька сотень кольорових манекенів, досить лише прийти і знайти, який потрібно, бо на фірмі все розсортовано по відділеннях — відділення генералів, підполковників, полковників, майорів, капітанів, офіцерів і решти мундирних, досить лише прийти і смикнути за шнурок, а манекен, мов дитяча кулька, опуститься вниз, і можна детально перевірити, який хто мав вигляд, коли востаннє шив собі піджак або плащ…» Ця розповідь так мене схвилювала, що я вбив собі в голову, як здам екзамен на кельнера, то теж замовлю новий фрак саме у тій фірмі, щоб і я, і мій торс возносився під стелю ательє, яке й справді єдине в світі, бо до такого не міг додумати ніхто інший, крім нашого чоловіка… згодом часто мені уявлялося, що то не мій манекен, а я сам піднімаюся під стелю пардубицької кравецької фірми, іноді мені навіть здавалося, що я піднімаюся під стелю нашої ресторації «Злата Прага». І от якось опівночі, несучи мінералку представникові фірми «Беркел», тому, який продав нам вагу, просто-таки аптечну, і машинку, що так тонюнько краяла салямі, я, навіть не постукавши, зайшов і побачив того товстенного агента, що своїм звичаєм сидів на килимі, бо завше, наївшись, ішов до свого покою і там, вбравши піжаму, сидів навпочіпки, і я, було, подумав, що він розкладає пасьянс або грає сам з собою в карти, але він блаженно усміхався, увесь розпромінений щастям, як мале дитя, і по всьому килиму розкладав один стокроновий папірчик біля другого, він уже встелив ними півкилима, та йому все ще було мало, він витяг з портфеля наступну пачку банкнотів і любенько розкладав їх рядочками, так акуратно, ніби мав накреслені на килимі лінійки і кліточки, кожну стокронку він вкладав до мовби заздалегідь намальованого прямокутника, і коли докінчував рядочок, то цей рядочок був так скрупульозно вистелений, наче медові соти, він блаженно дивився на свої соточки, і навіть сплеснув у тлусті долоні, а тоді погладив ними обличчя, сповнене дитячого захвату, він так і сидів з обличчям на долонях і милувався своїми грішми, а тоді знову почав ліпити ті соточки до підлоги, і якщо якась банкнота була обернена навиворіт чи догори дриґом, він перевертав її так, щоб усі лежали однаково, а я стояв і боявся кашлянути або піти, ті банкноти — то був цілий маєток, викладений, наче кахлі, одна в одну, і, головне, те величезне піднесення і та тиха радість відкривали й мої перспективи, бо я так само любив гроші, ще цього не усвідомлюючи, але тоді відкрилося для мене моє майбутнє, коли я всі зароблені гроші, хай і не сотки, а хоч би двадцятки, усі двадцятикронки буду розкладати так само, і я відчув колосальну радість, дивлячись на цього тлустого здитинілого чоловіка в смугастій піжамі, я вже знав і бачив, що в майбутньому це стане й моєю розвагою, колись я так само замкнуся або забуду замкнутися й почну розкладати на підлозі картину своєї сили, своїх здібностей, картину справдешньої радості… А то, було, я ошелешив якось поета Тонду, пана Йодла, він мешкав у нас, бо вмів ще й малювати, замість плати шеф забирав у нього якусь картину, а той видав у нашому містечку книжку віршів «Життя Ісуса Христа», так вона називалася, накладом, щоправда, власним, і увесь той наклад він заніс до свого номера й поскладав на підлозі, один примірник коло другого, при цьому постійно то скидав, то знову вдягав плаща, такий був знервований через того «Ісуса Христа», геть усю кімнату виклав білими книжками, а коли в номері вже не зосталося місця, він перейшов на коридор і розклав ті зшитки мало не до самих сходів, знову то скидаючи плаща, то за хвильку вдягаючи, коли пітнів, накидав плащ на плечі, коли ж мерз, знову вдягав з рукавами, а вже за хвилю його знов кидало в жар, він рвучко скидав плащ, і постійно з вух йому випадала вата, її він теж то виймав, то вкладав, залежно від того, чи хотів чути світ довкола себе чи не хотів, а наші гості чомусь цього поета, який завше агітував за повернення до мазанок і нічого іншого, зрештою, не малював, окрім мазанок з-під Крконошів, і весь час торочив, що призначення поета як митця — шукати нову людину, чомусь наші гості цього поета не любили, чи то пак любили, але постійно робили йому якісь капості, а він, той поет, не тільки роздягався і вдягався у ресторації, а також взувався і роззувався, залежно, який мав гумор, котрий мінявся щоп’ять хвилин через те ненастанне шукання нової людини, і от коли він скидав свої калоші, гості наливали йому в них пиво або каву, і всі дивилися, і не втрапляли виделками до рота, ледь не давилися, коли поет взував ті мокроступи, а з них текла кава або пиво, а він кричав розгнівано на цілу ресторацію: «Нащадки глупі, злі й злочинні… лиш мазанки для вас…», а потім плакав, але не зі злості, а від щастя, бо вважав те налите в калоші пиво ознакою того, що місто знає про його існування, і хоча й не виявляє належного пошанівку, але має його за собі рівного молодика… однак найгірше сталося тоді, коли прибили йому мокроступи цвяхами до підлоги, а поет, взувши їх, хотів повернутися до столу, але нічого не вийшло, диво, що він не беркицьнувся через голову, але кілька разів таки впав на руки, так добре були прибиті його калоші, і знову він вичитував гостям: нащадки глупі, злі й злочинні, але відразу ж вибачав і пропонував їм малюнок або книжку віршів, за які відразу брав гроші, щоб мати з чого жити… він, по суті, не був злецьким чоловіком, навпаки, ширяв над нашим містом, і мені часто здавалося, що поет, як той ангел над крамничкою «Під Білим Ангелом», висів над містом і махав крилами, а він ті крила таки мав, я їх бачив, тільки боявся спитати в отця декана, я бачив їх, коли він вдягався і роздягався, а його красиве обличчя нахилялося над аркушем паперу, він любив писати вірші у нас за столом, я бачив тільки його серафимський профіль, а коли він ось так повернувся, я побачив, як над його головою вознісся німб, звичайне коло, таке лілове полум’я довкола голови, таке полум’я, яким світиться пальник туристичної марки «Примус», мовби йому в голову налили гасу, і над нею жаріло таке коло, яке світить у ярмаркових ліхтарях… також, коли крокував площею, то ніхто не вмів носити так парасольку, як цей наш відвідувач, ніхто не вмів так недбало носити перекинутий через плече плащ, як цей поет, і ще, ніхто не вмів так надіти м’якого капелюха, як цей митець, і хоча з вух йому й стирчали білі віхті вати, і хоча доки перейде через площу, то разів зо п’ять скине і знову накине плаща, а разів з десять скине і знову насадить капелюха, ніби з кимось вітається… але він ніколи ні з ким не вітався, тільки низько кланявся бабам на базарі, перекупкам, бо то був його коник — уперто шукати нову людину, а коли було похмуро або дощило, тоді він замовляв горнець юшки на флячках[8] і булку, і сам відносив тим згрибілим бабам, а коли він ніс свій дар через Ринок, то здавалося, мовби він у тому горщику ніс не флячки, а, як я сам те бачив, він ніс тим бабам, кожній окремо, своє серце, серце людини у супі з флячками, або своє серце, покраяне й стушковане з цибулькою й перцем, і ніс так, як священик несе дароносицю або миро для останнього причастя, ось так ніс поет ту страву в горщику і плакав сам над собою, який він гідний, і хочай у борг, але таки купив тим старушенціям юшку, і не для того, щоб вони зігрілися, а щоб знали, що він, Тонда Йодл, думає про них, живе ними, має їх за таких, як він сам, за частину свого світогляду, і проявляє свою любов до ближнього вже тепер, а не по смерті… а тоді, коли він розклав по підлозі свої нові книжки, аж на коридор, прибиральниця, несучи відро з кльозету, потоптала йому ті білі палітурки «Життя Ісуса Христа», а Тонда на неї навіть не крикнув: нащадки глупі, злі й злочинні, а тільки кожен слід підписав і з тими слідами продавав, і замість брати за книжку десять крон, продавав її за двадцять… та оскільки книжку він видав накладом власним, всього двісті примірників, а Йодл мав обіцянку, що в Празі католицьке видавництво видасть йому тих книжок десять тисяч, то цілими днями він робив рахунки, скидаючи і знову вдягаючи плащ, тричі падав, коли йому прибили скинуте взуття, ага, я ще одне забув! Він щоп’ять хвилин всипáв у себе якісь ліки, і був тими порошками так обсипаний, мов якийсь мірошник, котрому прорвався мішок з борошном, тому груди й коліна на чорному костюмі мав геть чисто білі, а одні ліки, «неврастенін» вони називалися, пив просто з пляшки, і від того мав на губах жовті обводи, мовби він жував тютюн… і ось він випив і всипав у себе ті ліки, через які щоп’ять хвилин йому стає то гаряче, аж він пітніє, то зимно, і він дрижить так, аж цілий стіл трясеться разом з ним, і підраховує, наче якийсь столяр, площу кімнати й коридору, покриту тим «Життям Ісуса Христа», і врешті Тонда підрахував, що коли з’являться тих десять тисяч примірників, це буде стільки книжок, що якби порозкладати їх на землю, то вийшов би брукований гостинець з Часлава до Гержманового Містця, або площа, яка покрила б Ринок і всі прилеглі вулиці історичної частини нашого міста, а якби ті книжки віршів поскладати одну за другою в ряд, вони утворили б роздільну смугу посеред шосе з Часлава аж до Їглави, і так мене забембав своїми книжками, що я постійно ходив вулицями нашого містечка тільки по тих викладених книжках, і розумів, яке то мусить бути прекрасне відчуття, коли на кожній бруківочці викарбувано твоє ім’я і повторено десять тисяч разів «Життя Ісуса Христа», за яке Тонда заліз у борги, і ось прийшла пані Кадава, власниця друкарні, і спакувала Тондине «Життя Ісуса Христа», і двоє коридорних винесли все у кошиках для білизни, а пані Кадава казала, а радше кричала: «Тепер Ісус Христос буде в моїй друкарні, і за вісім крон я завжди вам дам одного Ісуса Христа…», і Тонда скинув плащ, і випив з пляшки неврастенін, і волав, і бушував: нащадки глупі, злі й злочинні…

І я закашляв, але пан Вальден лежав на підлозі обіч килима, увесь килим в узорі із стокронок, вистелений зеленими банкнотами… Пан Вальден дивився на це поле, лежав, витягнувшись, із товстою рукою під головою, як на подушці… я вийшов, зачинив за собою двері, тоді постукав, а пан Вальден запитав: «Хто там?», кажу: «Це я, піколик, несу мінералку». «Заходь», — сказав, і я зайшов, а пан Вальден далі лежав боком, поклавши голову на долоню, волосся мав кучеряве і змащене брильянтином, і так воно виблискувало, майже, як діаманти на другій руці, і був знову усміхнений, кажучи: «Подай мені одну і вклякни». Я витяг з кишені штопор, і мінералка тихо зашуміла. Пан Вальден пив і в павзах, показуючи на банкноти, говорив тихо й лагідно, як та мінералка: «Я знаю, ти вже тут був, і я дозволив тобі дивитися… запам’ятай собі, гроші відкриють тобі дорогу до цілого світу, так повчав мене старий Кореф, у якого я всього навчився, а те, що ти бачиш на цьому килимі, заробив я протягом тижня, продавши десять ваг… і це мої комісійні, чи ти бачив щось прекрасніше? Як приїду додому, то так само розкладу їх по цілій хаті, ми з дружиною порозкладаємо їх на всіх столах і на підлозі, куплю салямі, покраю на кубики і цілий вечір буду їсти, нічого не зоставивши на завтра, бо я все одно встав би серед ночі і ум’яв її, я страшенно люблю салямі, цілу палигу з’їм, колись про це розповім, як приїду наступного разу…» І пан Вальден встав, погладив мене, узяв за підборіддя і подивився просто в очі, кажучи: «Ти зайдеш далеко, запам’ятай це собі, бо це в тобі є, розумієш? Тільки зумій вхопитися». А як? — питаю. І він сказав: «Бачив я тебе на вокзалі, як ти продавав гарячі сосиски, я був один з тих, що дали тобі двадцять крон, а ти мені так довго давав здачу на крону вісімдесят, аж потяг рушив і поїхав… а потім», — сказав пан Вальден, відчинив вікно, набрав у кишені штанів жменю дрібняків і шпурнув на опустілу площу, почекав, вистромив палець, щоб почути як монети з дзенькотом розкотяться по бруківці… і додав: — «Ти теж мусиш уміти кидати копійки в вікно, щоб у двері входили сотні, розумієш?» Тут знявся вітер, а за ним перетяг, і всі сотки, мов за командою, піднялися, підскочили, ожили і пересунулися, наче осіннє листя в кут кімнати. Я дивився на пана Вальдена, я завжди вдивлявся в кожного мандрівного крамаря і, щоразу отак надивившись, думав, яку він має білизну, а яку сорочку? І завжди мені думалося: мабуть, у них брудні підштанки, а в декого ще й матня жовта, всі мають засмальцьовані комірчики й брудні шкарпетки, і якби не поселилися в нас, то ті шкарпетки й підштанки викидали б у вікно, як то робили в Карлових лазнях, де я три роки був у бабці на вихованні, бабця мала у старому млині таку комірку, куди ніколи не зазирало сонце, та й не могло зазирнути, бо вікна виходили на північ якраз біля самого млинового кола, такого великого, що воно своїм верхом сягало третього поверху, і так сталося, що саме бабця могла мене взяти на виховання, бо моя мамуся була ще панна, тому віддала мене своїй мамусі, тобто моїй бабуні, а моя бабця мешкала неподалік Карлових лазень, і все її життєве щастя полягало в тому, що їй вдалося винайняти ту комірку в млині, і завше молилася, що Господь її вислухав і дав їй ту комірку поряд з лазнями, бо по четвергах і п’ятницях там брали купіль мандрівні крамарі і люди без сталого місцеперебування, отже, моя бабця з десятої ранку вже була напоготові, а я теж потім тішився з кожного четверга і кожної п’ятниці, та й з решти днів, хоча в інші дні не так часто вилітала білизна з вікна кльозету, але ми пильнували коло вікна, бо повз наше вікно щохвилі хтось із подорожніх викидав брудні підштанки і вони на мить застигали в леті, наче демонструючи себе, і відразу опадали, деколи падали на воду, бабця нахилялася і витягала їх гаком, а я мусив бабцю тримати за ноги, щоб не булькнула в ту глибінь, а викинуті сорочки раптом розкидали руки, наче поліцай на перехресті або Христос, і так на хвилю ті сорочки були розіп’яті в повітрі, а тоді стрімголов падали на лопаті та óбід млинового колеса, а колесо крутилося і завше була забава, бо ми могли, залежно від ситуації, лишити сорочку на колесі, аж доки воно, крутнувшись, принесе її під вікно бабці, тоді досить було простягти руку і ту сорочку взяти, або гаком стягти сорочку з лопатей, за які вона зачепилася і, крутячись, щоразу опадала на одну лопать нижче, але бабця й ту досягала, вона втягала її гаком через вікно до кухні і відразу кидала в корито, а ввечері прала ті брудні сорочки, і підштанки, й шкарпетки, а воду виливала назад у воду, що клекотіла під лопатями млинового колеса… А як то було красно увечері, коли в темряві несподівано вилітали білі підштанки з вікна кльозету Карлових лазень, біла сорочка на темному тлі млинової прірви, і щойно в нашім вікні заясніє біла сорочка чи білі підштанки, бабця наловчилася підхоплювати їх гаком на льоту, за мить до того, як упадуть вони на мокрі й слизькі лопаті чи проковтне їх глибина, а часом вечорами чи ночами, коли від води тягло вітром і підіймалася вгору водяна пилюка, вода з дощем так хлюскотіли бабуні по обличчю, що деколи вона мусила неабияк помоцуватися з тим вітром за сорочку, але все одно бабця тішилася кожним днем, але найбільше четвергом і п’ятницею, коли подорожні міняли сорочки і сподні, бо вони заробляли добрі гроші і могли собі купити і сорочки, і сподні, і шкарпетки, а старі викидали через вікно, де на них чигала бабуня з гаком, вона ту білизну прала, церувала і складала в шафу, а потім розносила по будовах, спродуючи мулярам та їхнім помагачам, і так скромно, але добре собі жила, що навіть могла купувати мені роґалики і свіже молоко для білої кави… то були мої найкращі роки… і досі ввижається, як бабця стоїть на чатах біля відкритого вікна, а восени і взимку то була нелегка праця, і я знову бачу, як падає викинута сорочка, підтримувана тим вітром зі споду, на мить зависає перед вікном, розкинувши руки, а бабця швидким рухом смикає її до себе, бо за хвилю сорочка може безсило впасти підстреленим птахом у спінені чорні води, щоб згодом, наче тортурована, повільно влягтися на катівське колесо вже без людського тіла і підніматися на мокрому ободі, щоб зникнути за вікном третього поверху, де, на щастя, були мельники, а не такі люди, як ми, з якими довелося б воювати за ті сорочки й підштанки, й чекати, аж та сорочка спуститься по колесу, а якби зісковзнула і впала в клекотливі чорні води, то поплила б лотоками під чорними містками, кудись далеко від млина…

Досить вам того?

На цьому нині й закінчу.