Я обслуговував англійського короля

Як я став мільйонером

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Та валізка з рідкісними марками принесла мені щастя. Але не відразу, бо після закінчення війни я попав під «малий декрет»[31], хоча я й повідомив адресу того начальника гестапо, того вбивці безлічі людей, який утік і сховався десь у Тіролі, а я в свого тестя у Хебі вивідав місце його перебування, тоді Зденек отримав дозвіл від американської адміністрації і на машині з двома військовими поїхав за ним, застали його, як він косив луг, відростивши бороду і перебравшись у тірольські штани й сорочку. І хоча його посадив я, все одно «соколи» з Праги відправили мене до в’язниці, не за те, що я одружився на німці, а за те, що в той час, коли страчували тисячі чеських патріотів, я стояв перед нацистською управою крові й честі і вони мене оглядали, я, активний член «Сокола», добровільно дозволив оглядати себе, чи здатний я на статеве життя з німецькою арійською жінкою, і ось за це мені дали за «малим декретом» півроку… потім я продавав марки і отримував за них такі суми, що міг би застелити ними десять підлог у своєму помешканні, і коли я набрав суму, що покривала сорок підлог, я купив готель на околиці Праги, готель, у якому було сорок номерів… Але в першу ж ніч мені почулося, що на верхньому поверсі, на мансарді, хтось кожну хвилину з жахливим гуркотом теслярською сокирою забиває цвяхи в підлогу номера, і потім щодня не лише в тому, а й у другому, і в третьому, і в десятому і навіть, нарешті, в сороковому номері — у всіх відразу номерах і всюди по всіх підлогах рачкує мій синочок, сорок синочків, і кожен потужним помахом забиває в підлогу цвяхи, в одну підлогу за другою, і так щодня до сорокового дня… і коли я на сороковий день, очамрілий від ударів, запитував, чи не чує хто-небудь ударів молотка, то ніхто не чув, окрім мене, і тоді я цей готель поміняв на інший, навмисне вибрав лише з тридцятьма покоями, але все повторилося й там, і тоді я второпав, що гроші за поштові марки були неправедні, що це були гроші, які відібрали насильно, і людину при цьому вбили, може, це були марки якого-небудь чародія-рабина, бо удари і цвяхи, що були забиті в підлогу, насправді були забиті в мою голову, за кожним ударом я відчував, як цвях проникає мені в череп, при другому ударі він увійшов у череп до половини, а потім і ввесь, і під кінець я не міг навіть ковтати, бо ці довгі цвяхи врешті досягли самого горла… але я глузду не втратив, бо в мене була мета мати готель і дорівнятися до всіх власників готелів, і я не хотів і не міг відступити, адже я жив лише однією мрією, що колись досягну, скажімо, такого становища, як у власника готелю пана Брандейса, не те, щоб у мене було золоте начиння на чотириста гостей, як у нього, а бодай лише сто золотих наборів, зате в мене житимуть найзнаменитіші іноземці… і тоді я почав будувати готель, зовсім не такий, як інші готелі в Празі, я купив покинуту каменярню і почав доповнювати й покращувати все, що там було, як у готелі «Тіхота», основою готелю стала величезна кузня з глиняною підлогою і двома коминами, я залишив і четверо маленьких ковадел зі всіма молотками і всіма кліщами, що висіли на чорних стінах, у цих коминах і ковальських горнах на рожнах на очах у гостей будуть смажитися шашлики й мисливська печеня, я купив шкіряні крісла й столи, все за порадою архітектора, вар’ята, який усе, що омріяв сам, виконував для мене, і він завше був у такому самому захваті, як і я, і ось того самого дня, як ми влаштували цю кузню, я ліг у ній спати, і в першу ніч я почув удари, але вони були зовсім слабенькі, в глиняну підлогу ці цвяхи входили легко, як у масло, так що удари в моїй голові відлунювали приглушено, і я зі ще більшим бажанням взявся будувати готельні номери, маленькі келії, влаштовані в довгому бараку, на кшталт барака в концтаборі, тут раніше були роздягальні й туалети для робітників, але я велів переобладнати їх у номери, у тридцять номерів, і на пробу звелів зробити підлогу з грубої, шорсткої плитки, такої, яку виробляють в Італії та Іспанії, і всюди, де буває спекотно, і першого ж дня я вирішив перевірити і прислухався, але почув, як ті цвяшки лише ковзають по моїй голові, вибиваючи іскри, такий твердий був цей кахель, а згодом ті удари після марних зусиль стихли, і я видужав і почав спати так, як спав досі… будівництво йшло так швидко, що за два місяці я відкрив готель і назвав його «У розколині», бо в мені теж щось розкололося і відпало. Це був справді першокласний готель, і жили тут лише ті, хто заздалегідь замовляв номер, готель стояв у лісі, і номери півколом огинали блакитне озеро на дні каменярні, а на гранітній скелі, що височіла на сорок метрів, я велів альпіністам посадити альпійські рослини і декоративні кущі, які зростають у подібних умовах, і ще над озером було напнуто сталеву линву, один її кінець закріпили на вершині скелі, а інший спускався до самого низу, щовечора у мене в готелі був атракціон, я наймав артиста, який брався за ролик, таке сталеве кільце зі вставленою у нього жердиною, вичікував момент, відштовхувався від скелі, з’їжджав линвою вниз, а над озером відпускав ролик, який котився до самого низу, і артист, світячись у фосфоруючому костюмі, на мить завмирав у повітрі, робив сальто, і тоді, випрямившись, із витягнутими руками пірнав у глибоке озеро, щоб потім поволі, не кваплячись, в облягаючому фосфоруючому костюмі пливти до берега, на якому стояли столики й крісла. Все було біле, я все велів пофарбувати на біло, білий тепер став моїм кольором, я влаштував такий собі Баррандов[32], але в мене вийшло оригінальніше, я міг тепер змагатися з кожним, я сказав би їм… якщо чесно, ідею з роликом підказав піколик, який одного дня після обіду піднявся нагору, вхопився за цей ролик, з’їхав униз і відпустив його над озером, гості закричали з жаху, хтось підскочив, а хтось упав у крісло, всі крісла були в стилі Людовика, а піколик у фраку випростався, знайшов у повітрі рівновагу і головою пірнув у плесо, озеро ніби його проковтнуло… і в ту ж хвилину я зрозумів, що таке повинно бути тут щодня і що ввечері костюм треба підсвічувати, я не міг на цьому прогоріти, навіть якби захотів, бо такого не було ні в кого, не лише в Празі, а й у всій Чехії, а може, й Центральній Європі… як я потім дізнався, і в цілому світі, бо одного дня мені доповіли, що в нас поселився письменник на прізвище Стейнбек… він скидався на морського капітана або пірата, і йому так тут сподобалося, та кузня, яку я переробив на залу, і цей вогонь, і ці кухарі, що працювали просто перед гостями, і те, що вони тут таки досмажували шашлики й мисливську печеню, і гості від того, що дивилися на них, починали відчувати такий голод і такий апетит, що були схожі на дітей, отже, цьому письменникові над усе сподобалися різні верстати, що лишилися від каменярні, запилюжені дробарки граніту і голі конструкції риштовань, тут можна було бачити все, достоту, як на виставці млинів або на виставці, де показують авта у розрізі, щоб видно було мотор, отже, цей письменник був просто зачарований тими верстатами, що стояли на майданчику перед каменярнею, ці верстати стояли там, ніби десятки скульптур, створених зварйованими скульпторами, усілякі кинуті фрези й токарні верстати для каміння, і ось цей письменник, називався Стейнбек, звелів там поставити білий столик з білими прозорими кріслами й стільцями і випивав тут після обіду одну, а увечері ще одну пляшку французького коньяку… оточений тими верстатами, він дивився на досить нудний краєвид з млином унизу, туди, де Великі Поповичі, але чимось тому письменникові цей краєвид видався таким красивим, а ті верстати такими мистецькими, що він сказав мені, що такого ще не бачив, у такому готелі ще ніколи не жив, що таке в Америці може собі дозволити хіба який-небудь знаменитий актор, Ґаррі Купер або Спенсер Трейсі, а з письменників це міг би купити хіба Гемінґвей, і він запитав, скільки б я хотів за це, і я сказав, два мільйони крон… він підрахував щось на столі і, покликавши мене знову, витяг чекову книжку і сказав, що він це купить і пропонує мені чек на п’ятдесят тисяч доларів… і я кілька разів перепитав, і він щоразу додавав чек на шістдесят, на сімдесят, на вісімдесят тисяч доларів… але я бачив і знав, що цей готель не можу продати і за мільйон доларів, що він для мене все, бо цей готель «У розколині» — найбільший злет моєї снаги, моїх прагнень, тепер я став перший серед усіх власників готелів, бо таких готелів, як у пана Брандейса, як у пана Шроубека, у світі сотні й тисячі, але такого, як у мене, жодного… Відтак одного дня приїхали на авті найбільші празькі власники готелів, а з ними пан Брандейс і пан Шроубек, вони замовили вечерю, метрдотель і молодші офіціянти приготували їм стіл з найбільшою турботою і смаком, лише задля них я влаштував підсвічування скелі десятьма прожекторами знизу, захованими під рододендронами, і вся скеля була ніби в заграві, і завдяки цьому виступили гострі грані і фантастичні тіні, і квіти, і кущики, і я вирішив, якщо ці господарі готелів мають намір змиритися, прийняти мене до свого середовища, запропонувати мені членство у гільдії готелярів, я забуду про все так само, як забули й вони. Проте вони не тільки вдавали, що ніколи мене не бачили, а й сиділи спиною до всієї краси мого закладу, і я поводився так само, я відчував себе переможцем, адже я переконався, що вони обернулися спиною до винятковості мого готелю лише тому, що побачили й зрозуміли, що я тепер сягнув вище за них, адже в мене зупинявся не лише Стейнбек, а й Моріс Шевальє, за яким приїхала і оселилася в околицях каменярні хмара жінок, Шевальє приймав їх вранці у піжамі, і вони кидалися на нього, ці прихильниці, роздягали співця, на шматочки розривали піжаму, щоб забрати на пам’ять смужку його піжами, якби вони могли, то розірвали б і самого Шевальє і понесли б на пам’ять шматочок м’яса, кожна на свій смак, але, судячи з їхніх уподобань, майже всі вирвали б із знаменитого співця перш за все серце, а потім його прутня… і цей Шевальє притягав за собою стільки газетярів, що фотографії мого готелю з’явилися не лише у всіх наших, а й в іноземних газетах, я отримав вирізки з «Frankfurter Allgemeine», «Zůricher Zeitung», «Die Zeit», і в самій «Herald Tribune» був мій готель, і в центрі плато навіжені жінки довкола Шевальє, а позаду й довкола них ці скульптури з інструментів і верстати, оточені білими столиками й стільцями, в яких спинки зроблені у вигляді стилізованих пагонів винограду, які викували художники-ковалі із залізних смужок… тому, по суті, й приїхали ці готелярі, хоча зі мною й не змирилися, вони приїхали лише заради того, щоб побачити, і те, що вони побачили, було набагато могутніше й красивіше, ніж вони уявляли, і головно тому, що тепер, коли вони побачили й зрозуміли, що каменярню зі всім, що в ній залишалося, я купив за копійки, вони заздрили, бо я, як купив, так все й залишив, як було, а перебудував лише усередині, і тепер кожен, хто хоч щось у цьому тямив, визнавав і цінував мене, мовби я був якимсь митцем… і це був мій злет, те, що зробило з мене людину, яка недаремно прожила. Я й сам лише тому почав дивитися на свій готель, як на художній твір, як на моє творіння, бо таким бачили його інші… вони відкрили мені очі, і я, правда, вже потім, вже опісля, але таки зрозумів, що, по суті, ці верстати і є скульптури, красиві скульптури, які я не віддав би за жодні скарби, я навіть думав, що цей мій об’єкт у каменярні схожий на те, що зібрав мандрівник Голуб, що зібрав етнограф Напрстек, і ще прийде час, коли тут на кожному верстаті, на кожному камені і всюди буде табличка «пам’ятник історії»… та все ж я почувався приниженим цими готелярами, що я й досі не належу до них, що я їм нерівня, і хоча я перевершив їх, ночами я часто шкодував, що нема більше старої Австрії, були б маневри, оселився б тут якщо не сам цісар, то якийсь його ерцгерцоґ, і я його обслуговував би, готував різні страви, і він, звичайно б, підвищив мене до шляхетського стану, не високо, але так, щоб я став бароном… І я так мріяв, аж поки настала страшна спека і на полях усе висохло, і розтріскалася земля, і діти кидали записочки в тріщини, що утворилися в землі, а я мріяв про зиму, коли випаде сніг і прийдуть морози, як я відполірую плесо озера і на це озеро поставлю два столики і на них два старі грамофони, один з блакитною, а другий з рожевою сурмою, схожою на велику квітку, куплю старі грамофонні платівки і гратиму лише старі вальси і характерні інтермеццо, і в кузні палатиме вогонь, а на березі озера в металевих кошиках горітимуть поліна, і гості будуть ковзатись, я куплю або звелю зробити старі ковзани на ремінцях, і кавалери прищіпатимуть ковзани дамам, сівши навпочіпки, а на коліна поставивши дамські ніжки, і я подаватиму гарячий пунш… і доки я так мріяв, газети й політичні партії сперечалися, хто оплачуватиме засуху, під час якої мені так прекрасно мріялося про зимові свята в готелі «У розколині», а в парламенті депутати і члени уряду сварилися теж через те, хто оплачуватиме засуху, і зійшлися на тому, що це зроблять мільйонери, і я прийняв це рішення зі спокоєм, бо я теж мільйонер, і я сподівався, що тепер моє ім’я з’явиться в газетах, що воно буде поряд зі Шроубеком і Брандейсом та іншими, і що цю засуху послала мені моя щаслива зірка, а це нещастя — моє щастя, завдяки якому я відчув себе там, де мріяв бути уві сні, у якому ерцгерцог підносить мене до шляхетського стану, адже я, усе той самий коротун, такий самий піколик, як і раніше, а все ж я високий, я мільйонер… Але потім спливав місяць за місяцем, і мені ніхто нічого не присилав, ніхто не вимагав, аби я заплатив мільйонерський податок, і тоді я купив два грамофони, а на додачу замовив прегарний оркестріон, я купив не лише шафограйку-оркестріон, а й стару каруселю з такими великими кониками, оленями й ланями, які гойдалися, і велів цю каруселю розібрати, а коней і оленів на колишніх пружинах поставити на парапеті довкола озера, і кожен гість міг сісти на них з дружиною, немов у якісь шезлонги, такі французькі стільці, обернені один до другого, такі фотелики, в яких можна сидіти з панночкою і розмовляти, і ось я поставив по два олені і по двоє коней поряд, ніби на якійсь галантній верховій прогулянці, і справді це прижилося, гості сідали з панями на коней і оленів, награвав оркестріон, гості гойдалися на цих дерев’яних звірятках з прекрасними чапраками й красивими очима і зі всім рештою, бо ця каруселя була німецька, якогось багатого власника стрільниці і луна-парку… Відтак одного дня до мене прийшов Зденек, він став великим паном у районі, а може, і в краю, і геть змінився, він став зовсім не такий, як бувало, гойдався на коні і розглядався довкола, і коли я сів на сусідню конячку, він тихенько розповів, а потім на доказ показав складений папір і, перш ніж я заперечив, неквапно розірвав цей папір, у якому писалося, що я мільйонер і повинен заплатити мільйонерський податок, потім Зденек зістрибнув з коня і кинув у вогонь ту картку, той прекрасний для мене, майже шляхетський указ, він сумно так усміхнувся мені, допив мінеральну воду, він, той, що пив лише міцний алкоголь, і з сумною усмішкою пішов від мене, його чекала розкішна машина, чорна лімузина, щоб знову відвезти туди, звідки він приїхав, кудись у політику, у якій він працював, у яку, напевно, вірив, яка його підтримувала і яка, мабуть, була прекрасна, якщо могла замінити хвацькі витівки, на які він витрачав усі гроші, що мав при собі, завжди якісь філантропічні фіґлі, мовби ці гроші палили його, і він квапився повернути їх людям, вважаючи, що вони належать їм… а потім події закрутилися так, як я мріяв, у готелі «У розколині» я влаштовував сенсаційні вечори і пополудневі розваги, грамофони й катання на ковзанах, багаття у коминках кузні і довкола замерзлого озера, але гості, які приїжджали, були сумні, а якщо веселі, то якось не так, це була не та веселість, яку я знав, це була така роблена веселість, як у німців, коли вони раділи, але знали, що зі своїми дружинами й коханими бачаться в «Кошичку» востаннє, а потім з «Кошичка» простували на фронт… Ось так і мої гості прощалися зі мною, подавали руку і махали з машин, ніби виїжджали назавжди і вже ніколи сюди не приїдуть, а якщо приїжджали, то знову було те ж саме, вони були сумні, меланхолійні, бо все в політиці перевернулося, хоч сюди ще не дійшло, був лютий[33], і всі мої гості знали, що настав їхній кінець, вони тринькали все, що могли, але безтурботність і радість щезли, я теж перейняв у них цю печаль, переставши щоночі замикатися й зашторюватися, щоб потім з самим собою розкладати, наче пасьянс, стокронки щоденного виторгу, який щоранку я заносив до банку, куди саме в ті дні я поклав уже мільйон крон… відтак прийшла весна, і мої гості, так само, як німецькі офіцери до «Кошичка», поверталися не всі, переважна більшість моїх почесних відвідувачів переставали приходити, і я довідався, що вони загинули, що були заарештовані, ув’язнені, а деякі втекли за кордон… але приходили інші гості, виторг став ще більший, а я думав, що ж сталося з тими, хто бував у мене щотижня, а з них сьогодні прийшло тільки двоє, і ці двоє мені сказали, що вони мільйонери і завтра їх засудять, що їм веліли взяти з собою міцні черевики, і ковдри, й запасні шкарпетки, а ще харчі, і що їх відвезуть кудись до збірного табору, бо вони мільйонери… і я зрадів, добре, що в мене теж мільйон, я приніс ощадну книжку і показував цим двом гостям, в одного був завод спортивного знаряддя, а в іншого фабрика штучних зубів, я показав їм ощадну книжку, а потім пішов і взяв наплечник, міцні черевики на шнурках, запасні шкарпетки, їжу в консервах, бо я теж наготувався, що за мною прийдуть, бо фабрикант штучних зубів розповів, що всі власники празьких готелів уже отримали такі повістки… І на світанку вони виїжджали і плакали, бо їм не вистачило відваги перебігти кордон, вони вже не хотіли ризикувати, вони казали, що Америка і Об’єднані Нації цього не допустять, що вони все своє отримають назад, повернуться у свої вілли, до своїх сімей… Я чекав день, потім два, потім тиждень, я отримував з Праги вісті, що всі мільйонери уже в збірному таборі, що цей табір у церковній семінарії в монастирі Святого Яна під Скалою, у величезному монастирі і бурсі для майбутніх священиків, яких виселили… Відтак я вирішив, що піду туди, але саме того дня прийшли з району і вручили мені делікатне повідомлення, що національний комітет забирає готель «У розколині» і що я тимчасово залишуся тут, як керівник, а всі майнові права переходять до народу… Але я розлютився, бо знав, як, напевно, все вийшло, знову Зденек, і ось я вирушив у район і завітав до канцелярії Зденка, він нічого не казав, лише сумно усміхався, узяв зі столу картку і на очах у мене знову її розірвав, а мені сказав, що мою повістку він порвав на свою відповідальність, бо тоді, коли я дивився на годинник, я все взяв на себе, але я відповів, що такого від нього не чекав, я думав, що він мій товариш, а він проти мене, бо я усе своє життя нічого так не прагнув, ні задля чого так не викладався, як задля одного — мати готель і бути мільйонером… Я пішов і тієї ж ночі постав перед брамою освітленої семінарії, перед брамою стояв міліціонер з пістолетом, як у військового, і я йому заявив, що я мільйонер, власник готелю «У розколині» і хочу переговорити з начальником про важливу справу… Міліціонер підняв слухавку і за хвилю мене впустили у ворота, потім до канцелярії, де сидів інший міліціонер, але без пістолета, перед ним лежали списки й повістки, і він, не відриваючись, хиляв пиво, коли допивав одну пляшку, кидав її під стіл і виймав з ящика другу, відкривав і жадібно пив, ніби тамував першу спрагу… я запитав, чи не забули вони якого-небудь мільйонера… мовляв, я не отримав повістки, хоча теж мільйонер… він зазирнув у папери, поводив олівцем по іменах, потім сказав, що, либонь, я не мільйонер і можу спокійно йти додому… але я кажу, що це помилка, що я мільйонер… а він узяв мене за плечі, повів до воріт і, виштовхнувши, кричав: «Якщо вас у списках нема, то ви не мільйонер!» А я витяг ощадну книжку і тицьнув йому під ніс, що у мене на книжці один мільйон сто одна крона і десять геллерів… і кажу з переможним виглядом: «А це що?» І він вирячив очі на мою ощадкнижку… я став канючити: «Ви б мене ліпше не проганяли»… Тоді він змилувався і втягнув мене до семінарії і повідомив, що я інтернований, і записав усі мої дані і потрібну інформацію… Ця бурса для майбутніх богословів справді нагадувала в’язницю, як казарма, як гуртожиток для бідних студентів, одне лише, що на сходах на кожному закруті між вікнами всюди висіло розп’яття упереміш зі сценами з життя святих. І майже на кожній картині змальовані якісь муки, жахливі тортури, передані художником з такою точністю, що проживання чотирьохсот мільйонерів учотирьох або вшістьох в одній келії здавалися сущою дрібницею. Втім, я чекав, що тут буде такий самий терор і злість, як після війни, коли я відбував у в’язниці свої півроку за малим декретом, але вийшло навпаки, тут, у цій бурсі Святого Яна, була комедія. У трапезній влаштували суд, прийшли міліціонери з пістолетами, як у військових, і з червоними стрічками через плече, ремені у них повсякчас спадали, однострій був шитий не за міркою, а ніби навмисне для коротунів — завеликий, а для довготелесих — замалий, тому вони вважали за краще ходити розхристані і судили нас так, що кожен мільйонер за кожен мільйон отримував один рік, а я за свої два мільйони отримав два роки, пан фабрикант спортивного знаряддя за чотири мільйони — чотири роки, більше за всіх отримав готеляр Шроубек, десять років, бо в нього було десять мільйонів. І найбільша проблема полягала в тому, за якою статтею присудити нам ці терміни і націоналізацію, так само, як стало неабиякою заковикою нас порахувати, щовечора когось не вистачало, може, тому, що ми ходили в сусіднє село з глеком за пивом, а може, тому, що наші вартові безперервно пиячили, от вони й не могли нас порахувати, навіть якщо й починали відразу по обіді. Тоді вони вибрали метод рахувати десятками, один з вартових ляскав у долоні, другий клав камінчики, аби потім, коли дійдуть до останнього, підрахувати камінчики і додати до результату нуль і останню цифру, яка не дотягла до десяти. Але щоразу нас було то більше, то менше, і навіть, якщо ми тут були всі і кількість інтернованих мільйонерів збігалася, і була записана, і всі зітхали з полегшенням, то саме в цю хвилину приходило ще чотири мільйонери і приносили шаплики й коновки пива, і тоді, щоб не плутатися, їх оголошували новоприбулими, і кожен знову отримував термін за кількістю мільйонів, про які заявив, додатково до вже записаних років. Хоч це й була бурса, але паркана тут не було. Біля брами сиділи міліціонери, і мільйонери ходили та поверталися через сад, але, коли вони поверталися, мусили пройти через браму, яку міліціонери щоразу відкривали і закривали, замикаючи на ключ, хоча довкола не було ні паркана, ні стіни, згодом вже й міліціонери, щоб скоротити дорогу, ходили через сад, але їх мучила совість і вони поверталися до воріт, підходили до них з ключем зсередини, з саду, відмикали і входили, знову замикали, обходили збоку замкнуті ворота і поверталися в бурсу. Найбільші труднощі були з харчами, але побоювання виявилися марні, бо начальник і міліціонери їли із задоволенням з мільйонерами, а те, що привозили з міліційних казарм, з’їдали поросята, яких купив мільйонер, фабрикант штучних щелеп, так що спочатку їх було десять, потім двадцять поросяток, і всі раділи, чекаючи свята свіжини, бо серед мільйонерів виявилися і власники м’ясарень, які обіцяли такі делікатеси, що міліціонери заздалегідь облизувалися і самі вносили раціоналізаторські пропозиції, які смаколики можна приготувати зі свинини. Зрештою, страви тут готували не такі, як у бурсі для майбутніх священиків, а радше такі, як у багатих монастирях, які готували, наприклад, для хрестоносців. Якщо в якогось мільйонера закінчувалися гроші, то начальник міліціонерів відправляв його додому за грошима, на перших порах з ним посилали міліціонера, перебраного в цивільне, але потім досить було дати слово, і інтернований міг їхати до Праги за грошима, зняти заощадження з книжки, зі свого мільйона або мільйонів, бо начальник давав довідку, що ці гроші підуть на суспільно корисну справу. Отже, в бурсі готували смачно, складали меню і давали його на затвердження начальникові міліціонерів, щоб той люб’язно зробив доповнення, бо мільйонери вважали міліціонерів своїми гостями і, звичайно, у трапезній ми сиділи всі разом… Якось мільйонер Тейнора отримав дозвіл махнути в Прагу за музи´ками, за віденським квартетом, а коли тих музик привіз на таксі, то поїздки до Праги на таксі взагалі взяли за звичку, отже, музики увійшли до мільйонерського концтабору, обійшли замкнуті ворота, розбудили охорону, бо була вже північ, і знову вийшли перед ворота, але заспаний охоронець ніяк не міг їх відкрити, тоді мільйонер обійшов ворота, узяв ключа, вийшов назовні і звідти відімкнув ворота, але ключ виявився якийсь нездалий і ніяк не вдавалося ворота замкнути, тоді мільйонер увійшов досередини і, замкнувши браму звідти, передав охоронцеві ключа… Я, бувало, думав: а шкода, що Зденек не мільйонер, він був би тут у своїй стихії, він би розтринькав не тільки всі свої гроші, а й гроші всіх тих, кому бракувало фантазії, що з тими мільйонами чинити. О, він би за них з їхньої згоди таке вигадав… За який місяць усі засуджені мільйонери стали засмаглі, бо ми засмагали на схилах, а міліціонери лишалися бліді, позаяк або стояли біля воріт, або сиділи в келіях і складали звіти, вони не могли перерахувати всіх навіть за прізвищами, бо деякі прізвища, такі як Новак і Новий, повторювалися тут по тричі, та й інші теж, і потім їм доводилося завжди бути при зброї, і раз у раз у них падали пістолети й торбинки з кулями, і вони підтирали й переписували свої звіти, які їм врешті-решт складав якийсь власник готелю, так, мовби складав меню. Від католицького училища тут залишилося господарство, десять корів, і надою з їхнього вим’я не вистачало для вранішньої кави, а тут подавали натуральну каву з молоком, до якої, як то запровадив пан готеляр Шроубек, додавали чарку рому, того він навчився в кафе «Sacher» у Відні, тому фабрикант лаків і фарб докупив ще п’ять корів, і тепер молока було удосталь, бо дехто від кави з молоком крутив носом і вранці випивав лише чарочку рому або пив той ром просто з глека, такого пузанчика, аби їжа перетравилася, бо вони жерли ще й серед ночі. А як то було гарно, коли раз на місяць приходили на побачення наші родичі… для цього начальник купив білизняні мотузки і натягнув їх довкола уявної стіни, а де мотузки не вистачало, сам провів каблуком лінію, яка відділяла інтернованих від бурси і навколишнього світу… І ось приходили дружини з дітьми, з наплечниками і торбами з їжею, з угорськими салямі й консервами закордонних фірм, хоч ми й намагалися корчити засмучені писки, але були такі засмаглі й відгодовані, що якби хто прийшов і нічого не знав, то подумав би, що в’язниця зовні, а ув’язнені — ті, хто прийшов на побачення, бо родинам вочевидь жилося куди гірше, ніж мільйонерам. А що нам не вдавалося всього з’їсти, то ми, мільйонери, ділилися з міліціонерами, яким усе так смакувало, що вони добилися в начальника дозволу на побачення двічі на місяць, щодва тижні… А потім вийшло так, що коли в нас, усіх разом, не назбиралося тридцяти чи п’ятдесяти тисяч, то начальник вирішив, аби знаючі мільйонери вибирали рідкісні книги з монастирської бібліотеки і на авті відвозили їх до Праги букіністам… потім дійшло до того, що ми могли б продавати й простирадла, і білизну, і сутани майбутніх священиків з бурси Святого Яна під Скалою, на схилах якої ми засмагали і давали після обіду хропака… але продавати було вже майже нічого, бо справжні мільйонери уже давно скумекали і пригледіли ті гарні простирадла, ті довгі нічні сорочки, виткані в гірських селах на старовинних верстатах, вони давно вже повиносили у валізах гарні рушники цілими тузинями, тут того добра були повні склади, бо кожен, хто виходив звідси як майбутній священик, кожен отримував посаг, який тепер ніхто не контролював, ніхто його не пильнував, ба навпаки, його віддали в розпорядження міліціонерів і мільйонерів, аби в цьому збірному мільйонерському таборі не спалахнула яка-небудь заразлива хвороба, яка-небудь холера або дизентерія чи тиф… а тоді відпустку почали брати і мільйонери, так нам довіряли, бо знали, що ми не втечемо, а якби й утекли, то нам самим те на гірше вийшло б, ми навіть привели сюди мільйонера, одного доброго знайомого, щоб він відпочив від сім’ї… тепер міліціонери перевдягалися в цивільне, а їхню форму одягали ми, мільйонери, і охороняли самі себе, і коли нам доручали в неділю або з суботи на неділю службу, таку мільйонерську вахту, то ми дуже тішилися, бо то була комедія, якої не придумав би й Чаплін, після обіду ми гралися в ліквідацію табору, мільйонер Тейнора, перебраний на начальника охорони, оголошував, що табір ліквідовується, мільйонери можуть іти додому, але вони ховалися, а інші мільйонери, перебрані на міліціонерів, їх умовляли, малювали їм усі приваби життя на волі, що не будуть вони там терпіти і пріти під батогами міліціонерів, а заживуть вільним життям мільйонерів, але ті й слухати не хотіли, тоді мільйонер Тейнора, переодягнений на міліціонера, і начальник мільйонерів, перебраних на міліціонерів, що стояли на брамі, оголосили примусову ліквідацію табору, і ми повитягали з келій тих, у кого було по десять і вісім мільйонів і кому дали по десять і вісім років, потім шукали ключі до брами і не могли їх відімкнути, тоді мільйонери оббігли ворота і відімкнули їх ззовні і увійшли через них усередину, і ми всі дивилися й заходилися реготом, коли мільйонерів, яких вели міліціонери, витягли за межі бурси і замкнули за ними браму, і мільйонери полізли на саму вершину Скали, а коли роззирнулися, то, все гарненько обдумавши і повернувшись, почали стукати у браму в’язниці, навколішках просити мільйонерів, перебраних на міліціонерів, аби ті надали їм притулок… я теж сміявся, хоча насправді не сміявся, бо хоч я й був з мільйонерами, все ж до них не дорівнявся, хоча й спав у одній келії з власником готелю паном Шроубеком. Але все одно я лишався для нього чужим, я навіть не смів подати йому ложку, що впала, я підняв її й тримав і так стояв у нашій їдальні з простягнутою ложкою, як перед роками з чаркою, з якою ніхто тоді не захотів зі мною цокнутися, і пан готеляр пішов за іншою ложкою, і їв юшку тією ложкою, а ту, яку я поклав біля його тарілки, ту ложку він гидливо відсунув серветкою і вона впала на підлогу, всі дивилися, як пан готеляр ту ложку ногою копнув від себе так, що вона відлетіла під стіл з церковною уберею… Я сміявся, але мені було не до сміху, бо коли я починав розповідати про свій мільйон, про своє підприємство «У розколині», всі мільйонери мовчали й дивилися в різні боки, вони не визнавали мого мільйона, моїх двох мільйонів, і я зрозумів, що вони лише терплять мене в своєму середовищі, бо я негідний їх, бо мільйонери мали ті свої мільйони вже давно, ще перед війною, тоді як я розбагатів лише під час війни, тому мене в своє середовище вони прийняти не лише не хотіли, а й не могли, бо я йшов до свого мільйона не так, як вони, я був скоробагатьком, напевно, так самісінько те було в тому моєму сні, якби ерцгерцог підвищив мене до шляхетського стану і зробив бароном, то бароном від цього я ще не став би, бо решта шляхти мене до свого середовища не прийняла б, як тепер мене не прийняли за свого мільйонери, а ще рік тому на волі я тішив себе надією, що одного дня вони приймуть мене до себе, я був навіть переконаний в тому, що як власник ресторації «У розколині» я їм рівня, бо ж вони й ручкалися зі мною, і говорили по-приятельськи, але то було тільки так, про око, бо кожна багата людина, маючи у звичці здобути приязнь метрдотеля, обов’язково попросить, аби той приніс ще один келих, і такий метрдотель разом з ним цокнеться і вип’є… але якщо б цей багатий чоловік зустрів метрдотеля на вулиці, то навіть не спинився б, не забалакав з ним, бо то є справа доброго тону мати на своєму боці метрдотеля, з таким метрдотелем або з власником готелю корисно бути в приязних стосунках, від нього залежить, яку страву тобі подадуть, в якому номері поселять, і потім завдяки тому цоканню келихами, чаркуванню за спільне здоров’я і перекиданню кількома люб’язними словами, метрдотель зобов’язаний зберігати стриману мовчазність… І тут я побачив, що ті мільйони виникають і виникали так завдяки тому, що пан Брандейс велів готувати картопляні галушки для всього персоналу, економив на дрібницях, ось і тут він перший побачив і зрозумів, як скористатися цими добротними рушниками і простирадлами, як зуміти пронести їх крізь браму у валізі і переправити додому, не те, щоб їх дуже потребував, але його мільйонерський дух не дозволив залишити без уваги нагоду, яка сама йде в руки, а може, він тренував свій мільйонерський дух, як йому задарма привласнити ці гарні речі з посагу майбутніх священиків. А я тоді доглядав голубів, бо в монастирі залишилось двісті пар поштових голубів. Начальник призначив мене чистити голубник, давати голубам воду і недоїдки… Щодня по обіді я їздив на кухню з візком за недоїдками… І ще ледве не забув сказати, що начальник так обжерся м’ясом, що затужив за картопляними пляцками і млинцями зі сливовим повидлом і тертим сиром, политими сметаною. А в мільйонера-кравця Барти якраз було побачення, і ось він запропонував начальникові, мовляв, його дружина з села, то нехай би пекла тут різні млинці як куховарка… так з’явилася тут перша жінка, а що ми всі теж переїли м’яса, то до в’язниці прийшли ще три дружини, три мільйонерки, і пані Бартова — головний фахівець з борошняних страв, а відтак, коли випустили мільйонерів, які довели, що в них австрійське і французьке підданство, то десять келій спорожніло, тоді мільйонери вирішили, що могли б ці камери винаймати для дружин, які раз на тиждень приїжджали б до них на побачення, бо це не гуманно в одруженої людини відбирати законну дружину. І так щотижня чергувалося по десять красивих жінок, і потім я навіть виявив, що це були не конче дружини, а жінки з колишніх барів, я сам упізнав двох клієнток, вже в літах, але все ще вродливих, красунь, які ходили в павільйон обстежень готелю «Париж» по четвергах, коли приходили біржовики… але я полюбив цих моїх голубів, двісті пар голубів, які були такі точні, що рівно о другій сиділи на гребені монастирської будівлі, звідки було добре видно кухню, з якої я виїжджав з візком, а на тому візку було два мішки з недоїдками і баняки з картоплею та рештками овочів і таке інше, а я, що обслуговував ефіопського імператора, годував голубів, яких ніхто годувати не хотів, така робота не для мільйонерських ручок, а я виїжджав капка в капку тоді, коли вибивало дві години, а якби не вибило, а було сонце, то акурат тоді, як сонячний дзиґар на стіні костелу показував другу, і щойно я виїжджав, як усі чотириста голубів спускалися з даху і летіли мені назустріч, така тінь летіла разом з ними з шурхотом пір’я і крил, мовби з мішка сипалася сіль або мука, і голуби сідали на візок, а ті, що там не поміщалися, сідали мені на плечі й літали в повітрі, і лопотіли крильми біля моїх вух, затуляли мені майже все світло, ніби я трапив усередину величезного шлейфу, який тягся й позаду мене, і переді мною, і я геть увесь був у тому шлейфі з розмаяних крил і восьмисот красивих, як чорниці, очей, і я волочив те все, тримаючи дишло обома руками, мільйонери, либонь, лускали зо сміху, коли бачили мене, усіяного голубами, заки я дотягав візок на подвір’ячко, де голуби накидалися на їжу і дзьобали доти, поки ті два мішки не порожніли, а баняки ставали, наче виметені, одного дня я запізнився, начальник дегустував італійську юшку з пармезаном, і я, чекаючи, поки звільниться баняк, почув, як бамкає другу, і ледве відбринів другий удар, як у відкрите вікно до кухні влетіли голуби, всі чотириста голубів, вони оточили всіх присутніх, вибили ложку в начальника табору інтернованих, я моментально вибіг, і за порогом голуби обсипали мене, подзьобували ніжними дзьобиками, я біг, закриваючи руками обличчя й голову, а коли спіткнувся і впав, вони літали наді мною й сідали на мене, я сів і побачив себе збоку, як голуби, оточивши мене, ластяться до мене, бо для них я Бог, що дарує життя, і я зазирнув у минуле, в своє життя, і побачив себе тепер, оточеного посланцями Божими, голубами й голубицями, наче якийсь святий, наче обранець небес, коли мільйонери сміялися з мене, я чув сміх і вигуки, і кепкування, за мене заступилося голубине посольство, і тепер я повірив, що неймовірне знову стало дійсністю, хай би в мене було й десять мільйонів і три готелі, але ця ласка і поцілунки дзьобиків голубів і голубок, це послане мені з небес, яким, напевно, в мені щось таки сподобалося, подібне я бачив на іконах на вівтарі і на картинах, що прикрашали хресну дорогу, якою ми ходили в свої камери. Але раніше я нічого не бачив, нічого не чув, я лише хотів бути тим, ким ніколи не міг стати, мільйонером, і хоча в мене було два мільйони, справжнім мільйонером я став тут, коли вперше побачив, що ці голуби — мої друзі, що вони провісники того, що на мене ще чекає, що тепер зі мною сталося те, що було з Саулом, коли він упав з коня і з’явився йому Бог[34]… а коли я розгорнув лопотіння восьмисот крил і вийшов з тріпочучого пір’я, наче з розгілля плакучої верби, і побіг, тягнучи візка з двома мішками недоїдків і баняками з рештками овочів, голуби знову сідали на мене, і в тій хмарі голубів, що били крилами, я повільно тяг візок до подвір’я, і явилося переді мною на цій дорозі ще одне видіння, з’явився мені Зденек, не той політичний функціонер, а метрдотель готелю «Тіхота», як одного разу у вихідний день ми пішли на прогулянку і в березовому гаю побачили, як бігає між деревами чоловічок зі свистком, він свистів, показував рукою, відштовхував дерева й кричав на них: «Що ви знову собі дозволяєте? Пане Ржіга, ще раз — і ви покинете гру!» І знову біжить від дерева до дерева, Зденек веселився, а я нічого не розумів, а потім Зденек пояснив, що це футбольний суддя, пан Шіба, того разу ніхто не хотів бігати зі свистком на матчі «Спарта» — «Славія», бо там кожної хвилі когось ображали, ось ніхто й не хотів, і тоді пан Шиба сказав, що свистіти буде він… і ото він тренувався в лісі серед беріз, бігав, викликаючи в берізок сум’яття, і карав, і погрожував вилученням Бурґрові і Брайнові, але над усе кричав на пана Ржігу, мовляв, ще раз, і той покине поле… Відтак по обіді Зденек з божевільні для легко прибацаних повіз на екскурсію повний автобус вар’ятів і завіз їх у село, де було посвячення церкви, і вони у смугастому вбранні і в шапочках могли кататися на каруселях і гойдатися на гойдалках, і Зденек, купивши у шинку бочку пива, з піпою[35] та позиченими гальбами, завіз їх у березовий гайок, там вони відкрили цю бочку і пили, а пан Шіба бігав серед берізок і свистів, хворі дивилися, дивилися і врешті второпали, що до чого та водномить перетворилися на уболівальників і почали кричати і підбадьорювати всіх знаменитих гравців «Спарти» і «Славії», вони навіть помітили, що Брайн копнув Планічку в голову, і верещали доти, аж доки вивели того Брайна з поля… і нарешті після того, як пан суддя тричі відштовхнув Ржігу і тричі зробив йому зауваження, нічого не залишалося, як вивести футболіста з поля за грубу гру проти Єзбера, а вар’яти кричали, і коли ми допили бочку пива, то не лише вони, але і я побачив замість берізок рухливі двобарвні й червоні спортивні форми, що ганяли в такому самому стрімкому темпі, в якому суддя, крихітний пан Шіба, свистів… і уболівальники врешті винесли його з поля на плечах за таке чудове суддівство матчу… через місяць Зденек показав мені статтю про суддівство пана Шіби, який вигнав з поля Брайна і Ржігу і таким чином своїм енергійним свистком врятував зустріч… І так поступово неймовірне здійснилося, коло замикалося, я почав повертатися в пору свого дитинства, юності, знову я був піколиком, і наскільки я віддалявся, настільки й повертався назад. Ще кілька разів я стояв віч-на-віч з самим собою, але не тому, що мені хотілося, події змушували мене озиратися на своє життя, бачити, як чатував я з бабусею біля відкритого вікна її комірки над вікном туалету Карлових лазень, звідки щочетверга і щоп’ятниці комівояжери викидали брудну білизну, яка деколи на чорному тлі вечора розкидала руки, мовби хтось розпинав на хресті білі сорочки, інколи підштанки, але потім усе це падало вниз на величезне млинове колесо, звідки бабуся стягувала його гаком, щоб потім випрати, зацерувати і продати робітникам на будівництві.

У ту бурсу мільйонерів прийшло повідомлення, що ми тут останній тиждень, потім нас відправлять на роботу, а найстарші підуть додому. І тоді ми влаштували прощальну вечерю, а що треба було зібрати більше грошей, я отримав відпустку і з фабрикантом штучних щелеп подався до нього на хутір, де він сховав гроші… То було ще одне моє неймовірне враження, добралися ми на той хутірець аж уночі, приставили драбину і при світлі ліхтарика відчинили двері на стрих, фабрикант забув, у якій скрині він сховав свої сто тисяч, і я відкривав одну за другою однаковісінькі скрині, аж поки відкрив останню велику скриню і посвітив у її нутрощі, я жахнувся, хоча й міг сподіватися такого від фабриканта штучних щелеп, у скрині були самі штучні зуби і ясна, так багато, самі рожеві ясна з білими зубами, сотні штучних щелеп, я стояв на сходах і аж злякався, бо ті зуби виглядали, як м’ясожерні рослини, зціплені і стиснуті, деякі напіввідкриті, інші роззявлені, гейби та штучна щелепа позіхала, аж вивертаючись з суглобів, і я почав падати навзнак і перевернув на себе скриню, потім відчув на руках і на обличчі холодні поцілунки зубів, я скотився з драбини і загубив ліхтарика, впав на підлогу, а на мене сипалися ті зуби, я лежав засипаний, усі груди в штучних щелепах, і з того всього я дістав таку гусячу шкіру, що навіть не міг кричати… та все ж я перекинувся на живіт і хутенько виповз рачки з-під тих зубів, наче якийсь звір, наче якийсь павук… а на дні скрині лежали ті тисячі, і фабрикант акуратно збирав усі ці зуби, змітав їх на шуфельку і зсипав до скрині, потім перев’язав скриню мотузкою і знову заволочив її туди, де я її відкривав… ми замкнули горище і мовчки повернулися на вокзал. Та наша остання вечеря була майже така, як бували святкові бенкети у готелі «Париж», я заскочив до свого празького покою за новим фраком, а, головне, я взяв той орден, якого отримав від ефіопського імператора, і ту стрічку через груди, ми купили квіти і багато гілочок шпараґуса для оздоби столу, і цілий день пан власник готелю Шроубек і пан Брандейс прикрашали столи в їдальні для священиків, і пан Брандейс шкодував, що не може виставити те золоте начиння, а ще ми запросили усіх міліціонерів і начальника нашого табору, то був такий добрий татусь, учора ввечері він зустрів нас біля села й запитав, куди ми йдемо, а пан Брандейс каже: «Ходімо, пане начальнику, з нами, ми йдемо танцювати», але він не пішов, тілько похитав головою і подався собі з рушницею, яку ніс, ніби риболовецьку вудку, страшно йому заважав той військовий ґвер, бо він йому ані руш не пасував, адже він уже мріяв про те, як знову піде працювати на шахту, тільки передасть для ліквідації цей мільйонерський табір… А я знову став кельнером, зодягнув фрак, але вже зовсім інакше, ніж одягав колись, так, ніби звичайний костюм, бо я вже десь був і щось бачив, без жодних цереґелів пришпилив зірку до грудей фрака, начепив блакитну стрічку, тепер я вже не витягався і не задирав голови, щоб бути на пару сантиметрів вищим, мені було байдуже, я навіть не прагнув дорівнятися до власників готелів, мільйонерів, я так якось зів’яв і дивився на ту гостину з іншого боку, без інтересу приносив страви, хоча разом зі мною в залі були пан готеляр Шроубек і пан Брандейс, також у фраках, і коли я пригадав свій готель «У розколині», то не відчув жалю, що він уже не мій, як про це мені повідомили, бо та вечеря була взагалі сумна, усі були сумні й статечні, ніби на справжній Таємній Вечері, яку я бачив на іконах, і тут, у трапезній, на всю стіну висів образ Таємної Вечері, на закуску ми їли омарів і запивали південноморавським білим вином, і поступово, спочатку лише я, потім і решта, піднімаючи очі до того образу, дедалі більше ставали схожі на апостолів, і коли принесли печеню а-ля Строґанофф, почала нами оволодівати меланхолія, таке собі весілля у Кані Галилейській з тої нашої вечері вийшло, і що більше мільйонери пили, то ніби тверезішими ставали, а за кавою й коньяками стало зовсім тихо, і міліціонери, які мали свій стіл, а то був стіл, за яким раніше їли викладачі й професори духовного училища, і ті зробилися сумні, бо знали, що в цю північ ми бачимося востаннє, що й для них це був прекрасний час, деякі бажали б тут бути цілу вічність… Відтак раптом з монастиря, де з тридцяти ченців залишили одного кульгавого послушника, пролунав дзвін, що скликає на опівнічну месу, це кульгавий брат почав службу для мільйонерів-католиків, зібралося їх у каплиці лише кілька, вже мали спаковані валізи й клунки, раптом кульгавий послушник з чашею в руках благословив хрестом вірних, потім відклав чашу, ні з того ні з сього підняв руки, і орган загримів, і послушник почав співати «Святий Вацлаве, князю чеської землі»… навіть до трапезної долинав його голос і гуркіт органу, поглянули ми, католики й некатолики, на образ Таємної Вечері Бога, і так воно усе якось збіглося з нашим сумним і тужливим настроєм, що ми почали підводитись один за одним, відтак цілими групами… побігли через двір у відкриті ворота на жовте світло свічки, вбігли до каплиці і не вклякали, а падали на коліна, ба ні, не падали, ми були повержені чимось, що виявилося дужчим за нас, мільйонерів, щось у нас самих, що сильніше навіть за гроші, щось, що чекає і возноситься тут уже тисячу років… «не дай загинути нам, ані тим, що по нас»… ми співали, вклякнувши, дехто падав долілиць, я стояв на колінах і бачив ті обличчя, це були зовсім інші люди, я їх би вже не впізнав, у жодному обличчі не проглядалися риси мільйонерів, але всі ці обличчя були мовби осяяні чимось вищим і прекраснішим, тим найпрекраснішим, що має людина… і кульгавий послушник теж начебто вже не кульгав, а те його кульгання було таке, ніби він волочив за собою важкі крила, у своїй білій рясі він скидався на янгола, що кульгав під вагою свинцевих крил… той послушник, коли ми отак стояли на колінах… і цей брат підняв чашу і благословляв нею нас, і коли він отак нас поблагословив, то пройшов із золотою чашею в руках межи вкляклими і попрямував через двір, і в нічній темноті його ряса світилася, як світився фосфором костюм артиста, що робив сальто і летів на ролику зі скелі в озеро готелю «У розколині», аби вода його ковтнула, як ковтав цей послушник святе причастя, коли благословляв нас хрестом… Потім годинник пробив дванадцяту і ми почали прощатися, проходили через відкриті ворота, міліціонери і їхній начальник кожному сердечно стискали руку, усі вони були шахтарями з Кладна, а ми розчинялися в пітьмі і трюхикали до вокзалу, бо бурсу розпустили і нам сказали, щоб ми розходились додому, нема різниці, хто отримав десять років чи лише два, чи мав хто десять мільйонів, чи тільки два мільйони… а я цілу дорогу думав про двісті пар голубів, як о другій годині вони будуть чекати, а я не прийду. І так ото я їхав з головою, повною голубів, їхав додому, але не в Прагу, а до готелю «У розколині», я ступав по стежині, а небавом міг би вже бачити за лісом освітлений готель, проте там було темно… Коли я підійшов до скульптур і дробарок для каміння, то навіть не злякався, готель стояв замкнений, в’їзні ворота зачинені, нові, з дощок збиті ворота хтось закрив на великий висячий замок. Я обійшов паркан і з пагорба розквітлого вересу спустився в середину каменярні. Всюди панував безлад, крісла забруднені, погнуті… я взявся за клямку в кузню, було відкрито. Ресторації як не бувало, все кудись вивезли, тільки в горні ще тліло багаття, а від кухонного начиння зосталася лиш пара звичайних кавових горняток… з кожним кроком я з якоюсь дивною радістю переконувався, що вже нема того чудового готелю «У розколині», за який сам Стейнбек хотів виписати мені чек на п’ятдесят, на шістдесят, на вісімдесят тисяч доларів, але я цього не зробив, і добре, що не зробив, і також добре, просто прекрасно вийшло, що коли вже я не можу бути тут господарем, то нехай піде зі мною і цей готель, з якого влаштували якийсь басейн, бо замість рушників висіли купальні простирадла і на дроті, напнутому від рогу до рогу, висіли плавки… І ще щось, чого тут раніше не було, і я відразу помітив, що до стелі горизонтально підвісили голий жіночий манекен з вітрини якогось ательє… Я піднявся по сходах, зникли килими, зникли й скляні канделябри над кожними дверима. Я взявся за клямку, двері відчинилися, я роззирнувся, засвітив, але номер виявився порожнім, і я завмер з думкою, що хай усе буде так, як я залишив, і добре, що, по суті, разом зі мною зник і увесь готель «У розколині», і ні в кого вже не стане сил зробити його таким, яким зробив його я, тільки в спогадах, ті, хто його бачив, якщо їм захочеться або під враженням хвилини, можуть пригадати, як тут було, або розмістити тут свою мрію, свій готель «У розколині», або зустрічатися в моєму готелі з найкрасивішими дівчатами, або кожен мій гість може з’їхати в мріях на тому ролику з сімдесятиметрової висоти і посеред озера відпустити його, на секунду завмерти і потім головою вниз летіти до самого плеса, або ж, уві сні все може бути, відпустити ролик і на хвильку зависнути в повітрі над озером, роззираючись, наче птах, що тріпоче крильми, як це уміє жайворонок, якого підтримує лише вітер, і потім доведеться повернутися назад, як у фільмі, який крутять з кінця до початку, на вершину скелі, туди, звідки, тримаючись за ролик і жердину, хвилину тому з’їхав у прірву, приховану дзеркалом плеса, на дно…

І, задоволений, я пішов, і коли приїхав до Праги, мене чекало повідомлення, в якому пропонувалося на вибір: відбувати покарання на Панкраці, і тоді я сам маю туди з’явитися, або на свій розсуд і уподобання можу вибрати лісову бригаду, але з однією умовою, що то мусить бути прикордоння[36]. По обіді я подався до канцелярії і погодився на першу-ліпшу бригаду, яку мені запропонували, і був щасливий, і моє щастя стало ще більшим, коли я виявив, що в мене відвалився каблук, я порухав цей шматок шкіри, під яким були заховані останні дві марки, останні великі гроші, що залишилися мені від моєї дружини Лізи, котра привезла ці марки з Лемберґа, Львова, після того, як там спалили гетто і ліквідували євреїв. Гуляючи Прагою, я вже не мав краватки, і не хотілося мені бути ані на сантиметр вищим, і не вибирав я готелів, які хотів би купити, минаючи їх на Пржікопах і на Вацлавській площі. Я навіть зловтішався, що моя дорога вперед тепер буде вже тільки моєю дорогою, і тепер я вже не мушу кланятися й молоти язиком, і завжди бути готовим сказати «добр’день», і «добр’полуд’нь», і «добр’вечір», і «цілу’ручки», і тепер я вже не мушу стежити за персоналом, а коли я сам був персоналом, то тільки й стежив за тим, щоб не помітив шеф, що я сів, що закурив цигарку, що взяв шмат вареного м’яса, і я навіть радів, що завтра поїду кудись далеко, далеко від людей, хоча люди там будуть, але там буде й те, про що я, бувало, мріяв, як і всі, хто працює при світлі жарівок, що коли-небудь я подамся на природу, коли-небудь, вже на пенсії, погляну, як виглядає ліс і як виглядає сонце, яке весь день і все життя світить мені в обличчя так, що мені доводиться ховатися від нього під капелюхом або в тіні… коли я був офіціянтом, я любив усіх брамників, усіх двірників і опалювачів центрального опалення, які хоча б раз на день вибігали на вулицю перед будинком і, задерши голову, дивилися з окопів празьких вулиць на смужку неба, на хмари, на те, котра година за природними даними, а не за дзиґарем. І в мене було відчуття, що знову неймовірне стає дійсністю, що воно мене не покинуло, і я в це неймовірне вірив, у цю приголомшливу несподіванку, в цю дивовижу, то була моя зірка, яка вела мене через життя, напевно, лише заради того, аби довести самій собі, що попереду на неї завжди чекає щось вражаюче, і я — у мене повсякчас перед очима сяє відсвіт цієї зірки — я вірив у неї дедалі більше, бо так, як вознесла вона мене аж у мільйонери, так ото зараз, коли я був скинутий з небес додолу, на всі чотири, я побачив, що моя зірка світить мені ще яскравіше, ніж раніше, і лише тепер я можу зазирнути у самісіньке її серце, в серцевину, мої очі від всього того, що я пережив, мусили настільки ослабнути, аби змогти більше витримати і пережити. Мені треба було знесиліти, аби більше бачити і розуміти. Так воно і вийшло! Коли я приїхав на станцію і потім пройшов лісом кілометрів десять пішки, далеко за Красліце, і коли почав уже зневірюватися, то стояв там покинутий мисливський будиночок, і я, коли побачив цей будиночок, то подумав, що здурію від радості, так мене ця лісничівка пройняла, вона залишилася після німців і була такою, якою і уявляє мисливський будиночок людина, яка росла у місті і в місті жила, зачувши, що хтось згадав про «мисливський будиночок». Я сів на лавку під лозами здичавілого винограду, сперся на дерев’яну стіну і наслухав, як цокає всередині лісничівки справжній «шварцвальд» — дзиґар із зозулею, — якого я ніколи не бачив, я чув його дерев’яні механізми і коліщатка, і дзенькіт ланцюжка, ланцюжка, що підтягується гирками, і дивився в просвіт між двома горбами на рівнину, на якій вже не було доглянутих полів, ще коли я йшов, то навздогад визначав, де раніше садили картоплю, де сіяли овес або жито, але все вже заросло так само, як і села, які я проминав, мовби ішов Тамтим світом, зрештою, на розпутті я побачив, що одне село так і називалося… і всюди серед зруйнованих будівель і парканів стирчали могутні здичавілі гілки і пагони дозріваючих порічок, набравшись хоробрості, я хотів, було, увійти до котрогось із будинків, але не увійшов, я зупинявся перед ними в священному жаху, не міг я переступити поріг там, де все розтрощене на друзки, меблі перекинуті, усі стільці мовби хтось поклав на обидві лопатки, пригостивши їх подвійним нельсоном… хтось розрубував сокирою балки, хтось відчиняв сокирою замкнуту скриню… а в одному селі паслися корови, було полуднє, і корови верталися додому, я йшов за ними, і корови пройшли алеєю поміж старих лип, а з-за них випірнула вежа барокового замку… а коли дерева розступилися, то відкрився красивий замок з дахом, викладеним квадратиками невипаленої смальти, напевно, ренесанс, подумав я, і корови увійшли крізь висаджені ворота до замку, а я йшов за тими коровами, може, вони заблукали, казав я собі, але ті корови мали у замку хлів… велика рицарська зала, до якої вели широкі сходи, і корови стояли на другому поверсі в тій залі під кришталевою люстрою і красивими сценами з життя пастухів, але все намальовано було так, ніби відбувалося десь у Греції, бо жіночі й чоловічі постаті були вбрані не по тутешній погоді, то мусило відбуватися десь на півдні Європи або ще далі, в Землі Обітованій, бо увесь одяг був схожий на той, який на іконах носив Ісус Христос і люди, які з ним жили у ті часи, і ще там були між вікнами великі дзеркала, і ті корови не без задоволення довго розглядали себе, і я навшпиньки спустився сходами по коров’ячих пляцках, і побачив, що це, напевно, початок того майбутнього, коли неймовірне стає дійсністю. Я теж вважав себе за обраного, бо розумів, що якби тут замість мене був хтось інший, він би нічого не помітив, а я отримував задоволення від того, що бачив, і навіть зрадів, що бачу таке запустіння, від якого мені моторошно, то було щось таке, як кожна людина боїться злочину і остерігається аварії, але якщо десь щось трапиться, то кожен, хто може, йде туди і дивиться, і розглядає сокиру в голові або стареньку, яку переїхав трамвай, але я ходив тут і не тікав, як тікають з місця аварії, я радів, що все так, як є, я навіть вирішив, що цих нещасть і мук і цієї звироднілості мені замало, що такого могло б не тільки на мене, а й на увесь світ звалитися більше… Відтак я сидів коло лісничівки, і потім прийшли двоє, і я зрозумів, що це, вочевидь, ті, хто тут живе, з ким я проведу цілий рік, а може, й більше… я сказав, хто я і куди мене послали, і чоловік з сивими вусами, ледь зиркнувши на мене, відповів, а радше пробурчав, що він професор французької літератури… і показав на вродливу дівчину, в якій я відразу розпізнав дівчину з виправного закладу або з тих, що стояли за Прашною Браною і ходили до нас, коли закривалася біржа, по її рухах я навіть уявив, як вона виглядає гола, які кучерики у неї під пахвами, а які в паху, я навіть здивувався з себе і побачив у цьому добрий знак, що ця руда дівчина після стількох років збудила в мені мрію поволі роздягати її, і якщо не насправді, то хоча б очима. І вона сказала, що відбуває тут покарання за те, що любить ночами танцювати, і звуть її Марцела, і що вона була ученицею на шоколадній фабриці «Оріон» у Маршнера. На ній були чоловічі штани, геть у смолі і хвої, і в волоссі теж була хвоя, і вся вона була обліплена хвоєю… і той професор так само, як і вона, мав ґумові чоботи, з яких визирали онучі, і теж був обліплений сосновою і ялиновою смолою, і обидвоє вони пахли, неначе якийсь луг, як галявина. Вони увійшли до лісничівки, я за ними, і такого борделю я не бачив навіть у тих розгромлених, залишених німцями будинках, де хтось з сокирою шукав скарби, розбиваючи замки, щоб дістатися до шафи чи скрині… стіл був засипаний недопалками і сірниками, як і підлога, мовби ліктем хтось постійно скидав усі рештки зі столу. Професор сказав, що я спатиму на другому поверсі, й відразу відвів мене туди і відкрив клямку ґумовим чоботом, ногою. Я опинився у гарній світлиці, вся вона була з дерева, з двома вікнами, до яких припадали гілки і пагони виноградної лози, я відчинив двері і потрапив на кружґанок, теж дерев’яний, по якому можна було обійти довкола будинку і подивитися на всі сторони світу, перебуваючи під постійним наглядом пагонів здичавілого винограду… я сів на випотрошену скриню, склав руки на колінах, і захотілося мені тріумфувати, і захотілося мені щось зробити… відкрив я валізу і на честь того, що тут побачив і що мене чекало, пришпилив свою блакитну стрічку і пришпилив ту позолочену зірку на піджак, і в такому вигляді спустився у велику кімнату, професор з ногами на столі курив, а та дівчина розчісувала волосся і прислухалася до професорської балаканини, він звертався до неї «панно», і повторював оте «панно» ледь не після кожного слова, і вже тільки від того, що крилося за словом «панно», він увесь аж тремтів, і я подумав, може, він умовляє її… І ось я увійшов, а що мені було все одно і все тут однаково цінне, я пройшовся театральним кроком з піднесеними руками, наче на виставі, показавши себе з усіх боків… потім я сів і запитав, чи треба мені йти з ними після обіду на роботу… професор засміявся, у нього були красиві очі, і сказав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», а потім додав, наче й не помітивши мого ордена, що ми підемо на роботу за годину… і вів далі бесіду з тою панночкою, і я не дивувався, що він говорив їй французькі слова «la table, une chaire… maison…», і вона їх повторювала, вимовляючи не так, як слід, і він з великою ніжністю казав: «Нано,[37] дурепо, ось розщіпну пасок і дам тобі по губах, не тою шкірою, а тою пряжкою…», і знову терпляче повторював ті французькі слова… а очима й голосом ніби гладив її, цю дівчину з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера… котра, мабуть, знову повторювала ті слова погано, мені здалося, що ця Марцела упирається, що їй нудно вчитися, що вона знає, але зумисне каже так, щоб професор її ніжно картав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і коли я зачиняв двері, пан професор сказав мені услід: «Дякую!» А я вистромив у двері голову і сказав: «Я обслуговував ефіопського імператора…» і провів долонею по блакитній стрічці. Їм довелося позичити мені запасні ґумові чоботи, бо місця тут вологі, вранці випадало стільки роси, що вона тремтіла, наче штора, осипаючись вервечками на кожну гілочку, на кожен листочок, досить було тільки зачепити якусь гілочку, і роса починала скрапувати, ніби порване намисто. З першого дня роботи виявилося до дідька й трохи. Ми підійшли до ялини, гарної ялини, яку вже до половини обступили соснові і ялинові відростки, і ми їх відсікали, і шар за шаром укладали все вище й вище, аж поки прийшли двоє робітників з пилкою, і пан професор сказав мені, що це не звичайна ялина, а резонансна, і на доказ цього витяг із сумки камертон, ударив ним об стовбур і приставив мені до вуха, і камертон гарно зазвучав, видаючи світлі звуки, повні концентричних кольорових кілець, а потім він порадив, щоб я, приклавши вухо до стовбура, послухав ці райські звуки… і так ми обоє стояли, обіймаючи резонансну ялину, дівчина сиділа на пеньку й курила, демонструючи не так байдужість, як те, що їй усе набридло і надокучило, вона закочувала очі до неба, ніби жалілася йому, з ким тут, на цьому світі, їй доводиться нудьгувати, я сповз на землю і обіймав, уклякнувши, той стовбур, який гудів гучніше за телеграфний стовп, а потім, коли робітники стали на коліна, щоб спиляти ялину, я виліз на купу зрізаних гілок, що сягали до половини ялинового тіла, і прислухався, як врізається пила і піднімається від ялини вгору гучна скарга, я чув, як вона граційно піднімається і як убиває її безперервний гук пилки, як скаржиться стовбур, що йому вгризаються в тіло… відтак пан професор гаркнув, щоб я спустився вниз, я зісковзнув, і за хвилю ялина нахилилася, загойдалася, ще трішки постояла, нахилившись, а потім швидко з наріканням упала від самого кореня, і складені на купу гілки, наче розкриленими руками, затримали її, уповільнивши падіння і, як сказав пан професор, уберегли, не давши розколотися і замовкнути музиці ялинових кілець, бо таких ялин, як ця, мало, і що тепер справа за нами, її треба обчухрати, акуратно і за планом, який у нього при собі, розпиляти і, знову ж таки, акуратно на подушках з гілок відвезти на фабрику, де цю ялину розпиляють на дошки, на дощечки, на тоненькі дощиночки, з яких на фабриці зроблять скрипки й віолончелі, музичні смичкові інструменти… але головне знайти оті дощечки, які назавжди законсервували в собі ялинову музику… І отак ото прожив я тут уже місяць, потім два, ми готували гілки, щоб музичні резонансні ялини лягали так, як мама кладе на перину дитинку, і не переламали ці звуки, ув’язнені в їхньому акустичному стовбурі, і щовечора я слухав, як жахливо пан професор гнівається, як лає нас грубими словами, і не лише цю дівчину, а й мене, ми були ідіоти і придурки, гієни плямисті і скунси верескливі, а все це, аби швидше навчити нас французьких слів. І поки я варив вечерю у кахляних печах, які трапляються в горах, і запалював гасові лампи, я прислухався до красивих слів, які постійно невдало вилітали з вуст тієї дівчини, яку відправили з шоколадної фабрики до лісу за те, що любила веселитися, любила спати щоразу з іншим парубком, як вона оповіла нам, і взагалі її сповідь не відрізнялася від тих, які я чув від подібних дівчат з вулиці, різниця була тільки в тому, що ця дівчина усе робила із задоволенням і задармо, лише заради кохання, лише заради хвилевої втіхи від того, що хвилину, а може, й цілу ніч хтось її любив, і цього було достатньо, щоб бути щасливою, бо тут їй доводилося працювати і на додачу ще й цілий вечір вивчати французькі слова, не тому, що вона хотіла, а тому, що їй було нудно, і вона не знала, як убити такий довгий вечір, якщо не було з ким… наступного місяця пан професор почав читати лекції з французької літератури двадцятого століття, і тут настала така зміна, що ми обоє зраділи… Марцела почала виявляти цікавість, пан професор цілий вечір розповідав їй про сюрреалістів і про Робера Десноса, і про Альфреда Жаррі, і про Рібемона де Сіні, про красенів Парижа і красунь… і якось він показав нам книжку, що називалася «Ружа для всіх»,[38] і щовечора читав і перекладав по одному віршу, а на роботі ми його розбирали, образ за образом, все було таке незрозуміле, але коли ми його аналізували, то пробиралися до змісту, і я слухав і почав читати книжки, важку поезію, якої ніколи не любив, а тепер її читав і розумів так, що часто давав своє тлумачення, і пан професор казав: «Бовдуре, ідіоте, звідки ви то знаєте?» І я відчував себе котиком, якому хтось почухав шийку, так приємно це було, коли пан професор когось лаяв, напевно, я починав йому подобатись, бо він лаяв мене так само, як Марцелу, з якою на роботі говорив уже тільки по-французьки… Відтак одного дня я поїхав на фабрику з тим музичним деревом і, здавши його, отримав платню, купив харчі і крупи, а ще купив пляшечку коньяку і букет гвоздик, і вже збирався додому, але на розі фабрики почався дощ, і тоді я сховався під дерево, а потім забіг до якоїсь старої вбиральні, аби сховатися від зливи, що барабанила по дошках, якими була вкрита стріха тієї вбиральні, але то була не вбиральня, то мусив бути колись шільтергауз, будиночок для військової варти, я помітив, що й щілини з боків будиночка забиті дощечками, аби не дуло… І от я сидів там, роззирався, постукуючи по тих дощечках, якими були оббиті стріха і бічна стіна… а коли дощ перестав, я повернувся на фабрику музичних інструментів, двічі мене виганяли, але я все ж пробився до директора і повів його за фабрику, за зруйнований склад, і все вийшло так, як я й передбачав, десять коштовних дощечок бозна-якої давності, якими хтось перед роками оббив цю вартівню від протягів… «Як ви здогадалися, що це музичне резонансне дерево?» — здивувався директор… «Я обслуговував ефіопського імператора», — кажу, але директор сміявся, попліскуючи мене по спині і захлинаючись зо сміху, і повторював: то вам пощастило… я теж посміхався, бо, напевно, я так змінився, що вже ніхто в мені і не впізнав би того, хто справді обслуговував ефіопського імператора…

Але тепер я сприймав усе це інакше, я навчився кпити сам із себе, мені вже вистачало самого себе. Присутність людей починала мене обтяжувати, я відчував, що розмовляти мені доведеться хіба з самим собою, що це буде наймиліший і найприємніший для мене співбесідник, моє друге «я», той мій спонукач і вихователь, що сидів у мені, з яким я тепер заходив у бесіду з дедалі більшим і більшим задоволенням. Може, подіяло на мене те, що я чув від пана професора, який опановував себе в лайці, жоден візник не вмів так лаятися ні на коней, ні на людей, як пан професор французької літератури і естетики… і при цьому розповідав нам про все, що цікавило і його, розповідав кожного вечора, щойно відчинивши двері, доки не заснув, доки не заснули ми, до останньої хвилини розповідав, що таке естетика і що таке етика, і про філософію, і філософів, і завжди казав про філософів, включно з Ісусом Христом, що то банда розбійників, і негідників, і вбивць, і пройдисвітів, і якби їх не було, то було б людству краще, але й саме людство: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і ось, напевно, цей професор переконав мене в тому, що потрібно бути самому, щоб увечері дивитися на зірки, а ополудні у глибокі криниці… і ось я наважився, одного ранку встав, потиснув усім руку, подякував за все і пішов назад до Праги, бо я й так уже пересидів тут майже півроку, а пан професор і та його дівчина говорили між собою тільки і тільки по-французьки, і завше їм було про що побалакати, пан професор починав розповідати, ледве прокинувшись, і, хоч би куди йшов, то завше настроювався, як би то краще спсячити цю дівчину, котра погарнішала, і як її ще дужче й дужче здивувати черговими подробицями, які йому доводилося готувати наперед, бо, як я бачив, він закохався в неї на цьому пустищі не на життя, а на смерть, а оскільки я колись обслуговував ефіопського імператора, то зрозумів, що ця дівчина буде його долею, хоча колись його кине, коли дізнається все, чого знехотя навчилася, і що її одного дня осяяло, і завдяки чому вона стала красивою… одного вечора вона повторила зовсім в іншому значенні, а не в тому правильному, те, що пан професор колись сказав їй, певну цитату Арістотеля, якому докоряли, що він обікрав Платона… і Арістотель сказав, що лоша, виссавши молоко, брикне кобилу. Так, владнав я останні формальності з моїм останнім місцем праці, яке вважав, що буде останнім, і воно, либонь, останнім і буде, адже я себе знав, я ж обслуговував ефіопського імператора, і отако йшов я собі на вокзал, а навпроти Марцела, задумана, з волоссям, стягнутим у кіску, а та косичка була перев’язана ліловою стрічкою, вона йшла замислена, а я дивився на неї, але вона пройшла повз мене, як сновида, перехожі озиралися на неї, як і я, під пахвою вона тримала книжку, та колишня дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера… викрутивши голову, мені вдалося прочитати, що назва тієї книжки «Histoire du Surréalisme», і вона йшла собі, а я засміявся і з’явилося у мене бажання розвернутися, я уявив цю уперту і грубу дівку, яка розмовляла з професором так, як звикла у своєму Кошіржі[39], дівку, яку професор навчив усього, що личить дамі… тепер вона пройшла повз мене, як варварська поглиначка університетської бібліотеки, і я достеменно знав, що ця дівчина не буде щаслива, що її життя буде сумно-прекрасним, що життя з нею для чоловіка буде мукою, та водночас і наповнене змістом…

Та Марцела, дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера, часто уявлялася мені такою, якою я зустрів її, з книжкою під пахвою, я думав про цю книжку, про те, що, мабуть, перетекло з її сторінок у цю замислену і вперту голову, і взагалі я бачив лише цю голову з красивими очима, які ще торік не були красиві, але то все той професор, він зробив з тієї дівчини красуню з книгою, я бачив, як її пальці побожно й шанобливо розкривають обкладинку, чисті пальці беруть сторіночку за сторіночкою, наче оплатку для святого причастя, я бачив, як, перш ніж узяти книгу, вона йде мити руки, бо вона несла цю книгу неабияк, сам спосіб, яким вона несла її, бив у очі своєю шляхетною і шанобливою святістю, так, як тоді вона крокувала в задумі, скидаючись на музичну резонансну ялину, вся її приваба була усередині, зсередини через камертон очей ця музика виявляла відгомін в очах того, хто здатний бачити її такою, якою вона несподівано стала, в яку перевтілилась, мовби з горла пляшки інша сутність речі перетекла в інший бік, всередину, і та інша суть речі була прекрасна. І при кожному спогаді про те, як ішла ця дівчина з шоколадної фабрики, я обкладав її, а якби міг, то й справді усю її обклав би пелюстками й квітами півоній, я обклав би її голову ялиновими й сосновими гілочками, і опалим листям омели, я, котрий бачив у жінок тільки ту частину, що від пояса додолу, ноги й живіт, я завдяки цій дівчині підняв свої очі і свою пристрасть догори, до красивої шиї і красивих рук, що відкривали книгу, до очей, з котрих струмує та краса, яку вона здобула тією своєю переміною і яка цілком щиро розливалася по всьому дівочому обличчі, у кожній зморшці, у примруженні очей, у легкій усмішці і в підкресленому потиранні носа зліва направо звабливим вказівним пальчиком, усі ці деталі обличчя олюднені французькими словами й французькими фразами, а відтак розмовою, і, нарешті, заглибленням у складні, але прекрасні вірші красивих молодих чоловіків, поетів, які виявляли людський чар, — це все стало для мене дійсністю, коли неймовірне здійснилося… дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера, її голівку я обрамовував усіма квітами Святої Богородиці, які вигадав для неї, аби її прикрасити… Цілу дорогу в потязі я думав про цю дівчину, усміхався, сам ставав нею, на всіх вокзалах, на всіх рухливих стінках вагонів, що їхали або стояли на найближчих коліях, я подумки приклеював плакат з її зображенням, я навіть сам себе хапав за руку і пригортав її до себе, мовби тримав її руки, я роззирався по обличчях попутників, ніхто не міг зрозуміти, що везу я з собою і в собі, ніхто з мого обличчя не здогадався б, що саме я везу з собою, і коли я вийшов на останній станції і потім ще їхав автобусом по красивих місцях, таких схожих на ті, де я валив резонансні ялини, які спочатку обкладав високо настеленими гілками, ніби перинами, я малював і домальовував портрет дівчини з фабрики «Оріон» Маршнера, я бачив її, бачив, як знайомі покрикують на неї, як ставляться або прагнуть ставитися так, як ставилися до неї, коли вона вирушала в бригаду, як вони прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою… І ось я вийшов з автобуса в Срні, запитав, де контора ремонту доріг, і зголосився, що я той, хто буде цілий рік працювати шляховиком де-небудь далеко, майже в горах, на ділянці, де ніхто не хоче бути… І після обіду я отримав коника і воза, мені порадили, щоб я купив козу, і подарували вівчура, з яким я хутко заприязнився, вгостивши салямі, і ось я неквапно їхав возом по дорозі, яка без кінця полого піднімалася вгору, мені відкривалися пейзажі з могутніми ялинами й високими соснами, які змінювалися молодняком і чагарниками за зруйнованими парканами і плотами, що розсипалися, як сухий пірник, штахети повільно гнили і перетворювалися на гумус, з якого зростала малина і хижі пагони ожини, я крокував поруч з коником, що покивував головою, то був такий кінь, як у шахтах, гадаю, той коник, мабуть, мусив працювати десь під землею, бо мав такі красиві очі, які я бачив в опалювачів і тих людей, що працюють за дня при світлі лампочок чи шахтарських каганців, очі, які бувають у людей, що піднялися нагору або щойно вибігли з кітлярні, аби поглянути вгору, яке прекрасне небо, бо для таких очей будь-яке небо прекрасне. В’їхавши до того безлюдного краю, я проминав лісові хатинки німецьких робітників, які виїхали, перед кожною я зупинявся і стояв на порозі по груди в кропиві і здичавілій малині, крізь гілля я зазирав до кухонь і в кімнати, що позаростали травою, майже в кожному будинку висіли лампочки, і я йшов, орієнтуючись по дротах, аж поки вийшов до струмочка, де побачив руїни маленької електростанції з крихітною турбіною, яку приводила у рух вода, то була електростанція, зведена руками робітників, які тут валили ліс, лісорубами, які тут жили і мусили виїхати… їм довелося виїхати, бо їх виселили, як і тих багатих, яких я добре знав, які займалися політикою, були зарозумілі й безцеремонні, хвалькуваті, жорстокі і переповнені гординею, вона їх, врешті-решт, і знищила, це я розумів, але я не розумів, чому змусили виїхати ті робітні руки, на місці яких тепер ніхто не працює, мені було шкода тих людей, у яких не було нічого, окрім важкої праці в лісі і маленького поля на узліссі, робітників, які не мали часу на те, щоб бути зарозумілими і хвальками, зате вони були покірні, бо так їх навчило те життя, в яке я зазирнув і назустріч якому йшов. І тут мене осяяло, я відчинив коробку з тією золотою зіркою, перетягнув вельветовий піджак ясно-блакитною стрічкою і рушив далі, тепер на грудях у мене виблискувала зірка, і я крокував у ритмі, у якому кивав шиєю коник, він щохвилини обертав голову, дивився на мою стрічку й іржав, і коза бекала, і вівчур на мене радісно гавкав, ледь не зірвавши ту мою стрічку, потім я знову зупинився, відв’язав козу і пішов подивитися на інші будівлі, тут була якась забігайлівка, корчма в лісі, з величезним залом, який, на диво, був сухим і з маленькими віконцями, напевно, все тут збереглося так, як було раніше, і запилені гальби на полицях, і бочка з піпою на дилях, і дерев’яний молот, щоб вибивати чопик… виходячи, я відчув чийсь погляд, це була кицька, яка тут залишилася, я покликав її, вона занявкала, я повернувся з ковбасою і навпочіпки манив її, киці хотілося, аби я її погладив, але вона здичавіла і відвикла від людського запаху, тому раз у раз відскакувала від мене, я поклав ковбасу, вона жадібно їла, я простяг руку, але кицька відскочила, вигнула спину і зашипіла… Я вийшов на світло, коза вже напилася зі струмка, я взяв відро, набрав води і подав коникові, і коли він напився, ми рушили далі, на закруті я озирнувся, щоб поглянути, який вигляд мають ці місця ззаду, це так само, як раніше я ніколи не пропускав красивих жінок, що проходили повз мене, завше на них озирався, а тут побачив, що кицька з тієї кнайпи біжить за нами, і я визнав у цьому добру ознаку, я цьвохнув батіжком і загулюкав, така якась радість вивільнилася у мене з грудей, і знічев’я я заспівав, спочатку несміливо, бо не співав усе своє життя, за все життя мені не спало на думку, за всі ці десятиліття не спало мені на думку, що я можу заспівати… і тепер я співав, вигадуючи слова і фрази, якими заповнював пробіли в тих піснях… вівчур завив, сів і довго вив, я дав йому шматок ковбаси, і він потерся об мої ноги, але я не переставав співати, мовби тим співом, не піснею, виражав себе, виражав уже самим криком, який вважав піснею, я співав так само, як вив пес, але відчував, що випускаю цим співом з себе шухляди й шкатулки, повні застарілих векселів і зайвих листів та листівок, що з моїх вуст вилітають обривки старих, наполовину розшматованих, одна на одну наклеєних афіш, які всі разом утворюють безглузді тексти, де звіти з футбольних матчів змішуються з оголошеннями про концерти, плакати з виставок зливаються з афішами про виступи духових оркестрів, все те, що осідає в людині, наче дим і кіптява в легенях курця. І ось я співав, і було мені так, ніби я відхаркував і відпльовував те, чим забилися горло й горлянка, було мені так, як пивним руркам, які шинкар пропарює і чистить струменем води, у мене було відчуття, ніби я кімната, де жили два покоління родини і де зі стін зірвано шпалери, наклеєні одна на одну багатьма шарами… Я проїжджав місцину, де ніхто навіть не міг мене чути, куди не глянь, всюди одна природа, з пагорба я бачив самі ліси, а те, що залишилося після людини та її праці, поступово й цілковито поглинав ліс, від нивок зосталося лише каміння, до будинків заходила трава й чагарі, пагілля бузини піднімало цементні підлоги й дошки і відвалювало їх набік, а над ними бузина розпрямляла своє листя і гілля, бузина працює з більшою силою, ніж важіль, ніж гідравлічні підіймачі і преси. І так ото повз купи гравію і жорстви я під’їхав до великої будови. Обійшов її довкола і зрозумів, що тут, поряд з дорогою, мені буде добре, адже мені сказали, що я повинен посипати шосе гравієм і підтримувати його в порядку, хоча нині ніхто не їздить по цьому шосе і не їздитиме, і шосе підтримується лише на випадок, якби що-небудь сталося або влітку довелося б перевозити дрова. І раптом я почув якесь людське нарікання, гру скрипки і знову такий співучий плач, що я завернув з дороги на голос і навіть не помітив, що коник, якого я напоїв і закинув посторонки на хомут, що коник, і коза, і вівчур ішли за мною, і я дійшов до групки з трьох осіб. То були цигани, то були ті, яких я приїхав змінити, і я побачив, а те, що я побачив, було дивовижне, як неймовірне здійснилося… стара циганка сиділа, як усі кочівники, навпочіпки біля маленького багаття і помішувала паличкою в баняку, що вушками спирався на два камені, однією рукою помішувала, а ліктем другої спиралася на коліно, підтримуючи долонею чоло, і на долоню їй опадало пасмо сплутаного чорного волосся… і старий циган сидів на землі з розкинутими ногами і потужними ударами молота забивав у дорогу рівно насипаний гравій, і над ним, нахилившись, стояв молодий чоловік у чорних штанях, вузьких у стегнах і розширених унизу, він грав на скрипці якусь пристрасну думу, таку циганську пісню, яка, напевно, підсилювала в старому якийсь настрій, бо він яйкав і квилив довгим тужливим плачем, і під враженням цієї музики вирвав пучок волосся і кинув його в багаття, і знову забивав каміння, поки його син або зять грав на скрипці, а стара варила якусь страву. І я побачив, що мене чекає, що я буду тут сам, ніхто мені не варитиме обід, не гратиме на скрипці, я буду тут тільки з коником, і з козою, і з псом, і з кішкою, яка постійно йшла за нами на поштивій відстані… Я кашлянув, старенька озирнулася і дивилася на мене, як на сонце… і старий кинув роботу, і парубок відклав скрипку і вклонився мені… я кажу, що ось приїхав на роботу… старий і стара встали і, вклонившись мені, подавали руки і казали, що у них уже все наготовлене, і лише зараз я помітив, що в кущах стоїть підвода, такий легкий циганський возик з високими колесами, і вони сказали, що цього місяця я перша людина, яку вони побачили… і я запитав: справді? але не повірив їм… і молодик узяв з підводи футляр, відкрив його і, ніби дитину в колиску, обережно так поклав туди скрипку і ще обережніше накрив її оксамитовою накидкою з вишитими ініціалами та оздобленою нотами і словами якоїсь пісні… він подивився на свою скрипку, погладив накидку і закрив футляр, потім підскочив на підводу, узяв віжки, і старий шляховик сів теж, поміж себе вони взяли стару та й поїхали по розбитій і ремонтованій дорозі, і зупинилися перед будовою, звідти ще винесли ковдри і перини, кілька горщиків і казан, а я їх умовляв, аби залишилися ще на ніч, але вони квапилися, не могли вже діждатися, як казали, щоб знову побачити хоч одну людину, щоб побачити людей… і я спитав: а як тут було взимку? — «Айяяяй, — заяйкав старий циган, — погано, з’їли ми козу, потім собаку і кицьку, — і, піднявши руку, склав три пальці, як для присяги, і сказав: — три місяці тут не було людини… і засипало нас, пане, снігом»… старенька плакала і повторювала: «…і засипало нас снігом…», і заливалися плачем, і парубок витяг скрипку і заграв тужливу пісню, і старий циган смикнув віжки, і кінь натягнув віжки, і молодий циган з сумним обличчям рвійно грав навстоячки, розставивши ноги, циганські романси, і бабуся циганська, і циганський дідок тихенько плакали, яйкаючи, і кивали мені обличчями, повними страждань і зморшок, кивали мені і жестами рук давали зрозуміти, що їм мене шкода, навіть відкидають мене, обома руками вони відкидали мене не так від себе, як від життя, мовби тими руками запорпували мене, ховали… І на пагорбі старий підвівся і знову вирвав жмут волосся, і підвода з’їжджала з пагорба, і рука лише викинула цей жмут волосся на доказ, напевно, великого відчаю і жалю до мене… я увійшов до великої зали покинутої корчми, щоб роздивитися, де буду жити, а коли я обходив будівлю, зазирнувши в хліви, дровітню, клуню, то навіть не помітив, що за мною чимчикували коник, коза, пес і позаду кицька… Коли я подався до помпи за водою, щоб помитися, за мною поважно крокували коник, коза, вівчур і кицька… я обернувся і дивився на них, вони дивилися на мене, і я зрозумів, що вони бояться, щоб я не покинув їх тут, я посміхнувся і погладив одного за одним по голові, кішці теж хотілося, але сила остраху її, дослівно, відстрелила назад…

Дорога, якою я опікувався і засипав гравієм, який сам повинен був і дробити, ця дорога була схожа на моє життя, позаду мене вона заростала бур’янами і травою так само, як заростала й попереду мене. Лише та ділянка, де я працював, лише там були виразні сліди моїх рук. Зливи й тривалі дощі змивали ґрунт разом з піском і гравієм і заливали мою роботу, яку я на тій дорозі виконав, але я не гнівався, і не лаявся, і не проклинав долю, а терпляче вирушав на роботу і всенькі літні дні з тачкою й лопатою возив пісок і гравій, але не для того, щоб поліпшити дорогу, а для того, щоб ще раз проїхати з підводою і коником. Одного дня після дощу змило цілий закрут, і мені довелося майже тиждень гарувати, щоб потрапити туди, де я закінчив ремонт тиждень тому, але з тим більшою зосередженістю я вирушав уранці на роботу, чітка мета пробитися на протилежний край мого маленького шосе зменшувала втому. І коли за тиждень я зміг проїхати навіть возом, я з гордістю дивився на свою працю, якої ніби й не виконав, лише повернув дорогу до попереднього стану, ніхто б не повірив і ніхто б не похвалив мене, ніхто б не зарахував мені ці шістдесят годин праці, лише пес, коза, кінь і кицька, однак вони не могли видати мені свідоцтва. Але вже проминув той час, коли я намагався потрапити на очі людям і отримати похвалу, це все осипалося з мене. Так ото майже цілий місяць я нічого не робив, лише надривався від сонечка до сонечка, аби підтримувати дорогу в тому стані, в якому вона була, коли я взявся за роботу. Втім, щодалі, то більше я вважав ремонт цієї дороги ремонтом свого життя, і коли минуле зринало переді мною від самого початку, мені здавалося, мовби все сталося з кимось іншим, ніби все моє життя і навіть я сам був романом, книгою, яку написав хтось інший, але ключ до цієї книги життя був у мене одного, єдиним свідком мого життя був я сам, навіть якщо моя дорога й заростала на початку і в кінці бур’янами. Але спогадами, ніби кайлом і лопатою, я розчищав дорогу в минуле свого життя, щоб у думках я міг потрапити туди, куди захотілось, згадувати те, що надумав. Коли я закінчував ремонт дороги, тоді клепав косу і косив по узбіччях траву і сушив сіно, а згодом знову косив отаву, а за доброї погоди пополудні звозив те сіно до оборога, я готувався до зими, про яку мені казали, що вона тягнеться тут майже шість місяців… Раз на тиждень я запрягав коника і вирушав на закупи, їхав я дорогою і з відремонтованого гостинця поступово з’їжджав на путівець, яким ніхто не їздив, я озирався і бачив сліди від воза, а після дощу сліди коникових підків, проминувши двоє покинутих сіл, я потрапляв на справжнє шосе; на його лиці я бачив зморшки від вантажівок і в пилюзі на узбіччі відбитки шин велосипедів і мотоциклів, транспорту робітників лісової управи і військових, які цим шосе вирушали на роботу й патрулювання або поверталися додому. Купивши в крамниці консерви, і ковбасу, і великий буханець хліба, я зупинявся у шинку, селяни з шинкарем підсідали і випитували мене, чи подобається мені в горах, на тих безлюдних місцинах. І я з захватом пояснював їм, що в житті ніде й ніхто такого, як у них, не бачив, я розповідав так, ніби потрапив сюди проїздом на машині або поселився на якихось два-три дні, я говорив як турист, як людина, захоплена природою, як городянин, який завжди, щойно приїде в село, то починає верзти романтичну нісенітницю про те, які красиві ліси, які прекрасні вершини гір у хмарах і з яким задоволенням він буцімто оселився б тут назавжди, так тут прекрасно… У цьому шинку я плутано міркував і про те, що краса має й інший бік, що краса цього краю гір і лісів залежить від того, наскільки людина уміє любити все те, що є неприємне, покинуте, любити цей край навіть у ті години, дні і тижні, коли йде дощ і коли швидко темніє, коли людина сидить коло печі і думає, що вже десята вечора, а воно лише пів на сьому, любити розмову з самим собою і розмову з конем, собакою, кішкою і козою, але найрадше мати розмову з самим собою, спочатку тихо, ніби прокручуючи якийсь фільм, згадувати й перебирати картини минулого, але потім так само, як і я, почати самому з собою розмовляти, радитися, запитувати, самому собі ставити запитання і вислуховувати відповіді, самому в себе вивідувати найпотаємніше, наче прокурор, висувати проти себе звинувачення і захищатися і, так поперемінно розмовляючи з самим собою, добиратися до сенсу життя, не до того, що було і сталося вже давно, а до того, що попереду, запитувати, що це за дорога, яку я здолав і яку ще належить здолати, і мені здається, що ще є час через роздуми знайти такий спокій, який захистить людину від бажання втекти від самоти, втекти від найголовніших запитань, які людина повинна мати силу і відвагу поставити собі… І ось так я, шляховик, щосуботи до самого вечора сидів у шинку, і що довше я в ньому сидів, то більше оповідав людям, то частіше згадував про коника, що стояв перед шинком, про зяючий самотністю мій новий будиночок, я бачив, що люди затуляють мені те, що я хотів би знати і бачити, що всі тільки байдикують, як, бувало, байдикував і я, усі вони оминають ті запитання, на які одного дня їм доведеться відповісти, якщо буде у них таке щастя, що перед смертю будуть мати на це час… у цьому шинку я нарешті усвідомив, що суть життя полягає у розпитуванні самого себе про смерть, як я поводитимусь, коли прийде мій час, що, по суті, це не просто розпитування самого себе про смерть, це розмова перед лицем нескінченності і вічності, що сам пошук розуміння смерті є початком розмислу в прекрасному і про прекрасне, бо роздумувати про безцільність тієї своєї дороги, яка, у будь-якому разі, закінчиться передчасним відходом, ця насолода і переживання своєї смерті, наповнює людину гіркотою, а отже, красою. І так ото в цьому шинку я вже став посміховиськом для всіх, я допитувався в кожного, де б він хотів бути похований, і всі спочатку лякалися, але потім сміялися до сліз і запитували, своєю чергою, мене, де б я хотів бути похований, якщо випаде мені таке щастя, що знайдуть мене вчасно, бо передостаннього шляховика знайшли тільки навесні, і він був увесь обгризений землерийками, мишами і лисицями, і поховали саму лише в’язанку кісток, як ото продають у пучках спаржу або набір телятини для юшки з кісток. І я з задоволенням розповідав про свою могилу, якщо я помру тут і якщо стануть ховати хоч би одну недогризену кістку або череп, то я хотів би бути похованим на тому кладовищі, що на вершині, щоб лежати на самому гребені цвинтаря, і хотів би, щоб моя труна за якийсь час розкололася на дві половини, і щоб стікало дощем те, що від мене залишилося, на два боки світу, аби струмочки води відносили одну частину мене до Чехії, а другу частину щоб струмочки занесли через колючий дріт кордонів до Дунаю, що я бажаю бути громадянином світу, тому по смерті хай Влтава несе мене в Лабу і звідти у Північне море, а другу частину мене хай Дунай несе у Чорне море, і обома морями я потраплю в Атлантичний океан… завсідники у кнайпі затихали і дивилися на мене, а я вставав і їхав додому, ці запитання розважали все село, а я так відповідав майже щоразу, коли приїжджав, завжди під кінець вони ставили мені ці запитання… Вони запитували: «А що, якби-сте вмерли в Празі? А в Брні? А що, якби-сте вмерли в Пелгржимові? А що, якби вас зжерли вовки?» І я щоразу придумував усе так, як би то було, так, як учив професор літератури, що людина є незнищенна і духовно, і фізично, вона лише міняється, метаморфізує, якось із Марцелою вони розбирали вірш поета, якого називали Сендберґ[40], про те, з чого складається людина, що у ній є фосфор, а з цього фосфору вийшло б десять коробок сірників, що в ній є залізо, а з того заліза можна б викувати цвях, на якому людина могла б повіситись, що у ній є вода, і на цій воді можна б зварити десять літрів юшки з потрухів… я розповідав про це селянам, і вони лякалися, боялися мене, і морщилися від того, що їх чекає… тому вони віддавали перевагу моїм розповідям про те, що буде з ними, якщо вони помруть тут. І ось одного дня вночі ми пішли на цвинтар на пагорбі і я показав їм вільні місця, звідки, якщо будуть там поховані, вони попадуть однією половиною в Північне море, а іншою половиною в Чорне море, головне, покласти труну впоперек горба, мовби на гребінь стріхи… Потім я повертався з закупами додому і дорогою роздумував, цілу дорогу я розважався, повторюючи вголос усе, що за день наговорив і зробив, і я питав себе, чи правильно я це сказав або зробив, і правильним вважав лише те, що мене веселило, не так веселило, як дітей або п’яниць, але так, як учив мене пан професор французької літератури, веселість — це метафізична потреба, бо якщо людину щось веселить, то це воно і є, «ви ідіоти, ви нащадки глупі, злі й злочинні», казав він нам і так нас лаяв, аби привести туди, куди хотів, аби забавою була для нас поезія, речі і прекрасні події, і краса, вплив і призначення якої завжди спрямовані до вічності, бо вплив і значення краси завжди спрямовані до трансцендентного, тобто у нескінченність і вічність. Ще для цього мого помешкання, кнайпи, яка була водночас і танцювальною залою на випадок, якщо б я вже не міг інакше і затужив за тим, аби хтось був зі мною, аби прийшла хоч якась людина, то я ще до зими закупив у селі великі старі дзеркала, кілька штук я дістав навіть задурно, люди раді були їх позбутися, бо казали, що коли в них дивляться, то в дзеркалах з’являються німці… я обклав їх ковдрами й газетами і привіз додому, цілий день я забивав у стіни кілочки і на ці кілочки вішав дзеркала, цілу стіну я завісив дзеркалами… а відтак я вже був не сам, бо, повертаючись додому, завжди тішився, як піду сам собі назустріч, сам собі вклонюся в дзеркалі і побажаю доброго вечора, і до того часу, поки не піду спати, теж буду не сам, буде нас двоє, і байдуже, що ми будемо робити однакові рухи, але з тим більшою реальністю я зможу ставити собі запитання… і коли я відходжу, то і той, у дзеркалі, повертається спиною, мій двійник, він у кожному дзеркалі, та все ж вирушаю і віддаляюся з кімнати лише я… цей образ я не зумів домислити, чому, відходячи, я не бачу себе, чому тільки тоді, коли поверну голову, то знову бачу своє обличчя, але не свою спину, для цього спотребилося б ще одне дзеркало. Так у мене почало з’являтися дотикове враження від речей, які були невидимі, але були присутні, неймовірне здійснилося, бо хоч коли б я повертався після суботніх закупів або з платнею, я зупинявся біля підніжжя цвинтарного пагорба, спускався до потічка, в який вливалися з боків цівки ручаїв і струмочків ще менших, і тут, у цьому місці, невпинно падала зі скелі вода, і я щоразу вмивався, обмивав обличчя, вода була зимна й прозора, і я міг уявити, як згори з того цвинтаря аж до самого струмочка стікають соки небіжчиків, звичайно, перш ніж потрапити сюди, вони були перегнані і проціджені прекрасною землею, яка вміє робити з трупів цвяхи, на яких можна повіситися, і прозору воду, якою я вмиваюся, так само, як через багато років де-небудь хтось митиме обличчя моєю метаморфозою, хтось чиркне сірник з фосфору мого тіла… і я ніколи не міг стриматися, щоб не попити води з цього струмочка під кладовищем, спочатку я цю воду пробував, ніби дегустатор вино, і так само, як доктор Бадештубе і Бернкастеллєр, знавці рислінгу, здатні виявити у вині запах паротягів, які сотнями проїжджають щодня повз виноградники, або запах багать, які щодня розводять виноградарі, аби підігріти сніданок чи обід, так само, як дим можна розпізнати в букеті рислінгу, так ото і я куштував небіжчиків, давно похованих там, на цвинтарі вгорі, я пробував їх на смак, напевно, для того ж, для чого привіз дзеркала, лише тому, що вони зберегли відображення німців, які зазирали в них, які виїхали кілька років тому, але їхній запах ще зберігся в тих дзеркалах, у які я щодня довго дивлюся, в яких я проходжуюся і так само, як у водах небіжчиків, я, ідучи, бреду крізь ледь видимі портрети, але для людини, для якої неймовірне здійснилося, ці люди реальні, і я труся об дівочі портрети у дірндлах, об меблі за їхніми спинами і марева німецьких родин… І ті селяни, які подарували мені дзеркала, а я за це дав їм зазирнути в дзеркало, яке їх чекає на цвинтарі, і ось вони перед самою Поминальною суботою застрелили мого вівчура, я його навчив, власне, він навчився сам, одного разу я повісив на шию йому торбу з тим, що він піде зі мною на закупи, але побачив, що він побіг по дорозі до села без мене… тоді я написав на пробу записку, чого потребую, і він побіг… а за дві години повернувся й поклав торбу з купленим… відтак замість їздити з коником ледь не через день я посилав вівчура з торбинкою, аби він приніс покупки… а то якогось дня ті селяни, марно прочекавши на мене, побачили мого пса, як він несе закупи замість мене, застрелили мені того пса, щоб я сам приходив до них у кнайпу… і я плакав, тиждень я оплакував вівчура, і потім, тільки-но запріг коника, як випав перший сніг, я вирушив за платнею і великими закупами на зиму, і все я селянам пробачив, бо вони нудьгували без мене, вони вже не сміялися з мене, а якщо й так, то вже інакше, поважніше, бо не могли без мене у шинку жити, казали, що нема в них іншої радості, вони не бажали мені смерті, але хотіли, щоб раз на тиждень я приїжджав до них, бо церква далеко, а я вмію говорити краще, ніж священик… Той мій вівчур ще добіг до мене, вони прострелили йому плече, добіг з покупками, я встиг ще його погладити, принести кісточку цукру як визнання і винагороду, але тої кісточки він уже не взяв, а поклав голову мені на коліна і повільно так умирав, над нами схилився коник, принюхувався до собаки, прийшли й коза, і кицька, яка спала разом з псом, але мені ніколи не дозволяла себе погладити, ну, хіба на відстані, вона любила мене найбільше, коли я розмовляв з нею, вона лягала на спинку, звивалася, і крутилася, і тяглася до мене і очима, і кігтиками, мовби я гладив їй шийку або шерстку, але варто було мені простягнути руку, щоразу ця дика сила остраху відстрілювала її з досягу моїх пальців… і та кицька прийшла і, за звичкою, притулилася до вівчура, потім я поклав на неї долоню, а вона так і дивилася у згасаючі очі собаки, і я її гладив, вона глянула на мене, і для неї було так жахливо, що я її гладив, але вона здолала свій жах, бо вмирав її друг, вона вважала за краще заплющити очі і занурити голівку в собачу шерсть, аби не бачити того, що лякало її, але про що вона мріяла.

Одного пізнього пополудня, коли я в задумі вирушив по воду до криниці, і ось, коли я так ішов, то спочатку відчув, а потім побачив, що на узліссі, спершись рукою на дерево, стоїть Зденек, той знаменитий колишній кельнер, той мій товариш з готелю «Тіхота», який тепер пильно дивиться на мене… І я, котрий обслуговував ефіопського імператора, відразу зрозумів, він приїхав лише заради того, щоб подивитися на мене, що він не те, щоб не хотів, але не потребує розмови зі мною, він хоче тільки побачити мене, як я влився в те самотнє життя, бо Зденек тепер великий пан у політичному житті, він оточений силою-силенною людей, але я знав, що він, напевно, такий же самотній, як і я… Я помпував воду, тварини дивилися на мою роботу, і я відчував, що за всіма моїми рухами спостерігає Зденек, тоді я почав удавати, що мені дуже залежать на тому помпуванні, і буцім Зденка не бачу, хоч добре знав, що Зденек розуміє, що я про нього у цьому лісі знаю. Відтак я зумисне повільно нагнувся, тримаючи за вуха обидва цебрики, я давав Зденкові час хоча б ледь ворухнутися, адже тут кожен рух чутний на кількасот метрів, кожен звук, таким робом я запитував його, чи хоче він що-небудь сказати мені, але він не потребував мені нічого казати, йому вистачало так само, як і мені, що ми є на світі, бо він занудьгував за мною, так само, як і я багато разів згадував про нього. І ось я підняв обидва цебрики і спустився до будинку, за мною крокував коник, за ним коза і кицька, я обережно ступав, вода з цеберків вихлюпувалася мені на ґумаки, і я знав, що, коли поставлю цебрики на призьбі і обернуся, Зденка вже там не буде, що він, задоволений, повернеться до урядової машини, яка чекає на нього за лісом, що повернеться до своєї роботи, яка, вочевидь, важча, ніж ця моя втеча в самоту. Я пригадав пана професора літератури, як він казав Марцелі, що справжня людина і громадянин світу це той, хто вміє стати анонімним, хто може звільнитися від свого фальшивого «я». І коли я поставив цебрик і озирнувся, Зденек уже пішов з лісу. І я змирився з тим, що так і має бути, бо лише так ми й могли поговорити, кожен з нас був деінде, і лише в такий спосіб ми могли разом погомоніти, і так ото ми без слів виговорили, що маємо на серці і як ми дивимося на світ. Того дня почав падати сніг, пластівцями, завбільшки з поштові марки, тихий сніг, який до вечора змінився на завірюху. Джерело прозорої і в будь-який час однаково холодної води далі струмувало у підвалі по вибитому в камені жолобу, хлів містився біля сходів поряд з кухнею. І кінський гній, який, за порадою селян, я залишив у стайні, своїм теплом зігрівав кухню не гірше за центральне опалювання. Три дні я дивився на падаючий сніг, який шурхотів, як манюсінькі метелики, як мушки, як спадаючі з неба пелюстки. Мою дорогу засипáло снігом дедалі більше й більше і на третій день замело так, що вона злилася з окіллям, і ніхто б уже не вгадав, куди ця дорога веде. І тоді я витяг старі сани, знайшов дзвіночки, якими час від часу побрязкував, і посміхався, бо ці дзвіночки давали мені змогу уявити, як я запряжу коника і поїду понад своєю дорогою, як вознесуся над нею, як нас розділятиме ця снігова подушка, ця перина, цей товстий білий килим, це напомповане біле покривало, що покриває увесь край… я лагодив сани і навіть не помітив, як сніг підступив до самого вікна, і потім його навалило вже до половини вікон. У ту хвилину, коли я поглянув і злякався, як піднялася ця снігова повінь, я побачив свою хатинку, яка разом з тваринами зависла на ланцюжках під небом, хатинку, відірвану від світу, і тому повну аж по самі краї, як і ті дзеркала з померлими й забутими, а проте з відображеннями, що приліплені там чутливою плівкою, їх закликати й викликати з минулого не важче, ніж відображення, якими я сам вистелив ці дзеркала або, краще сказати, якими була вистелена і прокладена моя дорога, тепер уже засипана снігом проминулого часу, і лише спогади можуть коли завгодно намацати старі образи, так досвідчена рука намацує під шкірою артерію і визначає, куди текло, тече і в близькому майбутньому тектиме життя… і в ту мить я злякався, що якби помер, то все неймовірне, яке стало дійсністю, одійшло б, адже, як казав пан професор естетики і французької літератури, найкраща людина та, котра вміє найкраще висловити… і я відчув бажання описати все як було, аби й інші люди могли не так прочитати, як тим, що я оповім, намалювати перед собою усі ті картини, які нанизувалися, мов коралі, як вервиці на довгу нитку мого життя, неймовірність якого наздогнала мене в ту мить, коли я дивився і жахався падаючого снігу, якого насипало хатинці до пояса… І ось щовечора, коли я сидів перед дзеркалом, а позад мене на колишньому шинквасі сиділа кицька і голівкою буцалася до мого відображення в дзеркалі, мовби то був я, і я дивився на свої руки, і за вікнами завивала, наче повінь, снігова завірюха, і що довше я дивився на свої руки, я навіть підняв їх, ніби сам собі здавався в полон, я дивився у дзеркало на руки і ворухливі пальці і бачив перед собою зиму, той сніг, я бачив, що буду відгортати сніг, відкидати його й шукати дорогу, і щодня уперто шукатиму дорогу до села, може, й вони шукатимуть дорогу до мене… і я сказав собі, що вдень шукатиму дорогу до села, а ввечері буду писати, шукатиму дорогу в минуле і потім по ній іти, і відгортати сніг, який засипав мій шлях назад… і спробувати так, щоб словом і писанням випитувати самого себе.

На Святу вечерю знову падав сніг і засипав дорогу, яку я майже цілий місяць насилу відшукував і відновлював. Утворилася ціла стіна зі снігу, цілий рів по самі груди, я навіть пройшов половину відстані до шинку і крамниці, де був востаннє в Поминальну суботу. Увечері пороша іскрилася, наче блискітки в настінних календарях, я поставив ялиночку і спік тістечка. Я запалив ялиночку і вивів з хліва коника й козу. Кицька сиділа на печі на олив’яній блясі. Я витяг фрак, одягнув його, але він уже мені не пасував, ґудзики вискакували з закляклих пальців, а руки від роботи стали такі незграбні, що я не зумів як слід зав’язати білого метелика, я витяг з валізи і начистив кремом ті мешти, які купив, коли був офіціянтом у готелі «Тіхота». І коли я начепив блакитну стрічку і пришпилив до грудей зірку, то зірка сяяла сильніше, ніж ялиночка, коник і коза дивилися на мене і лякалися, так що мені довелося їх заспокоювати. Потім я приготував вечерю, гуляш з консерви з картоплею. Для кози я приготував гостинця, нарізавши у воду яблука. Та й коник, який щонеділі обідав разом зі мною, стояв біля довгого дубового столу, вибирав з миски і хрумав яблука. Той коник завжди мав нав’язливе відчуття, що я кину його тут, піду від нього. Хоч би куди я йшов, він усюди чапав за мною, і коза, яка звикла до коня, йшла за ним, і кицька, яка залежала від козячого молока, теж ішла туди, кудою похитувалося козяче вим’я. Так ми й ходили на роботу і з роботи. Коли восени я косив отаву, вони всі чапали за мною, навіть коли я йшов до вбиральні, тварини рушали за мною і вартували під дверима, щоб я не втік… То було, пригадую, якраз першого тижня, коли я приїхав сюди і коли з’явилася мені та дівчина з шоколадної фабрики «Оріон», я тоді так затужив, так захотілося її побачити, мені здавалося, що вона так і ходить з книгами під пахвою на ту шоколадну фабрику, така мене пойняла туга, що я склав усе необхідне і ще до світанку вирушив у село, і там чекав автобуса, але коли він під’їхав і я вже поставив ногу на сходинку, то побачив, як дорогою від мого будиночка біжить коник, за ним пес, а позаду дибає коза… і просто до мене, і так на мене дивилися ці тварини, і так тихо мене просили, аби я не кидав їх, і коли вони мене оточили, з’явилася ще й та здичавіла кицька і вискочила на лавку, куди я ставив гладущик з молоком, автобус поїхав, а я повернувся додому з тваринами, які з тієї пори не зводили з мене очей, але прагнули мене якимсь чином розвеселити, кицька стрибала, мов те кошеня, коза намагалася зі мною битися і жартома стрибала на двох ногах і хотіла буцнути мене в голову, лише коник нічого не вмів, але щохвилі брав мене ніжними губами за руку, дивився на мене, а з очей у нього іскрився страх… По вечері, як, зрештою, і щодня, коник влігся коло печі, солодко зітхаючи, коза лягла біля нього, а я продовжував писання своїх картин, я задумався, бо ті картини були мені спочатку такі невиразні, я навіть описав якусь зайву картину, але одного прекрасного дня я раптом розписався, тепер я списував сторінку за сторінкою, картини постійно мінялися, усе швидше і швидше, і я не встигав їх описувати, ці картини, що забігають уперед, не давали мені спати, я не чув, чи на вулиці завірюха, чи місяць світить так, що аж тріскочуть шибки, і тільки день крізь день розчищав дорогу, а, розгрібаючи сніг, я думав про свій шлях вечірній, коли візьму перо й почну писати, вдень я продумував усе заздалегідь, а ввечері тільки описував те, про що думав під час роботи, вечорів чекали і тварини, бо звірі люблять спокій, ця худібка лише солодко зітхала, я підкладав у піч велике поліно, і полум’я тихо тліло, і дим зітхав у комині, і під дверима пробігав вітер… У ніч проти Різдва у вікнах з’явилися вогні. Я відклав перо, і неймовірне здійснилося. Я вийшов надвір, і там на санях з плугом пробилися до мене з тамтого боку селяни, кілька тих збідованих, забімбаних бідолах, які просиджували вечори у шинку і які затужили без мене так, що застрелили мого вівчура, а тепер з плугом і на санях добралися навіть сюди… я покликав їх до кнайпи, у це моє нинішнє житло… вони вирячували на мене очі, і я помітив, з чого вони дивуються. «Де ти це взяв? Хто тобі дав? Чому ти так вирядився?» Я сказав: сідайте, панове, ви тепер мої гості, адже я колишній кельнер, а вони злякалися і мовби аж пошкодували, що приїхали… «А ця стрічка і орден?» Я кажу, мовляв, отримав їх багато років тому, бо я той, хто обслуговував ефіопського імператора… «А кого обслуговуєш тепер?» — перелякалися вони. Тепер, як бачите, ось мої гості, і я показав на коника й козу, але ті вже встали й хотіли йти, і стукали, й билися в двері, я їм відчинив, і вони одне за одним пішли сходами до свого хлівця. Але цей фрак, і виблискуюча зірка, і блакитна стрічка так перелякали селян, що вони зосталися стояти, привітали мене, побажали добре провести свята і запросили, щоб я приїхав на святого Штефана на обід. Я бачив у дзеркалах їхні спини, і коли з шибок позникали вогні і ліхтарі, і відбриніли дзвіночки, і відскрипів сніговий плуг, я лишився перед дзеркалом сам, я дивився на себе і що більше дивився, то більше лякався, ніби був у гостях у когось чужого, у когось, хто збожеволів… я дихнув на себе, навіть поцілував себе у тому холодному склі, потім виставив лікоть і протирав запітнявіле скло рукавом фрака доти, доки знову побачив себе в дзеркалі, як стою із засвіченою лампою, наче з келихом, піднятим для тосту. І за моєю спиною тихо відчинилися двері, я закляк… і увійшов коник, за ним коза, кицька скочила на полив’яний припічок, і я зрадів, що селяни пробилися крізь сніг до мене, що прийшли до мене, що злякалися мене, бо мені треба бути кимось винятковим, бо я й справді учень метрдотеля пана Скржіванека, який обслуговував англійського короля, а я мав таку честь, що обслуговував ефіопського імператора, і він назавжди відзначив мене орденом, і цей орден додав мені сили, аби я написав для читачів цю історію… як здійснилося неймовірне.

Досить з вас?

На цьому я й справді закінчу.