Я обслуговував англійського короля

Богуміл Грабал, поет вулиці

«Я завжди дуже любив і дотепер люблю книжки Грабала, — зізнавався Мілан Кундера. — Його проза схожа на високу поезію в нестримному леті фантазії. Так уміли писати тільки, можливо, деякі прославлені латиноамериканці. Але вони не знали про нього, і він, думаю, не знав про них. Колись забудеться російська окупація, а про ті роки заговорять як про великий час чеської культури, коли жив Грабал, що написав книги „Я обслуговував англійського короля“ і „Занадто гучна самотність“».

У першому номері «Всесвіту» за 1991 рік було вміщено листа читачки із Запоріжжя, у якому вона благала не друкувати більше на сторінках улюбленого «Всесвіту» Б. Грабала, А. Мальро, К. Вольф і особливо Е. Йонеско.

Список небажаних для пересічного читача письменників можна продовжити, бо подібні листи надходили і до редакції московської «Иностранной литературы»: потрапляють до цього списку здебільшого визначні письменники, серед яких чимало й Нобелівських лауреатів. Така вже наша постсоцреалістична дійсність, що читач просто не звик до творів глибших, нелінійних.

Однією з вершин сучасної чеської та світової літератури є той самий Богуміл Грабал, чиє одне-єдине оповідання викликало нарікання тієї читачки. Дві течії в літературі сформували його як письменника: чеський поетизм і європейський сюрреалізм. Богуміл Грабал — письменник світової слави, перекладений у всіх цивілізованих країнах і виданий солідними накладами. У нас же досі вийшла тільки одна збірка його оповідань «Вар’яти».

Життя Грабала було сповнене злигоднів і, здавалося, доля вчинила все можливе, аби перешкодити йому зійти на щабель слави.

Народився Богуміл Грабал за чотири місяці до початку Першої світової війни — 28 березня 1914 року — в сім’ї бровара у місті Брно. Однак аж до двадцятого року життя він мешкав у Німбурку, аж доки переїхав до Праги — студіювати право в університеті.

1939 року, після закриття університету німцями, повернувся до батьків у Німбурк, де влаштувався нотарем, але восени 1940 р. подався знову до Праги. Працював там референтом торговельної школи, потім — комірником у Німбурку і, нарешті, майже до кінця 1946 р., робітником, а тоді черговим на залізничній станції у Костомлятах. Склавши магістерські іспити на правничому факультеті у Празі, до середини 1949 р. працював страхувальним агентом і комівояжером.

На своєму шляху в літературу він мусив здолати чимало перешкод. На тридцять п’ятому році життя Грабал мало не дебютував як поет у приватному видавництві. Але соціалізм уже твердо ступив на чеську землю, і оскільки в 1948–1949 роках приватні видавництва були націоналізовані, набрану збірку сюрреалістичних віршів просто розсипали. А самого автора послали на ливарний завод у Кладно звичайним робітником.

Там, у Кладно, на ливарнях працювало чимало таких бригад із «гнилих інтелігентів», які заважали цілій країні йти переможним кроком до світлого майбутнього. Хтозна скільки довелося б Грабалові там ідейно перековуватися, коли б не спіткало його більше лихо — важка травма черепа. Починаються довгі місяці лікування, і лише наприкінці 1954 р. він стає до роботи на складі макулатури в Празі.

Завдяки клопотанню свого друга і вчителя, відомого чеського художника і поета Іржі Коларжа, письменник з 1962 р. починає одержувати грошову допомогу як працівник мистецтв. Ці засоби, разом з пенсією за інвалідністю, дозволили йому цілковито присвятити себе літературі. Період його найбільшої творчої активності збігся за часом з репресіями, яких за вказівкою Москви зазнали чехословацькі дисиденти.

Вторгнення комуністичних військ у Чехословаччину 1968 року змусило багатьох чеських письменників емігрувати. Грабал залишився, хоч і не чекав нічого доброго від влади, котра переслідувала його ціле життя. Спілку чеських письменників окупаційна влада розпустила, а до нової, маріонеткової, Грабал вступати не став, воліючи заробляти на хліб насущний далеко не інтелігентською працею.

Після відлиги шістдесятих настала глибока криза. Твори письменників, що брали участь у подіях Празької весни, вилучалися з бібліотек, а самі автори піддавалися переслідуванням. Не уник цієї участі й Богуміл Грабал. 1970 року наклад його двох щойно написаних книг був пущений під ніж. Відтоді двері офіційних видавництв перед ним зачинилися. Лише дещо потрапляє до читача завдяки чеському самвидаву або емігрантським виданням.

Так сталося, що Грабал як письменник сформувався у зрілому віці. Принаймні, найвартісніші свої твори написав лише по сороківці, а опублікував, коли вже було йому за п’ятдесят. «Карел Чапек колись написав, що прозаїк стає письменником до сорока років. Це правда, — погоджувався Грабал, тлумачачи свій надто пізній вступ до літератури. — Той, кого цікавить не стільки життя, скільки його відображення, приречений постійно потрапляти в ситуації, які йдуть врозріз із його розумінням світу, у ситуації, які йому, вочевидь, проти шерсті і понад його сили… Я, від природи невпевнена в собі людина, мусив надавати людям гарантії в завтрашньому дні (працюючи страховим агентом. — Ю. В.); я любив нескінченні прогулянки над рікою і захід сонця, а працював чотири роки на металургійному заводі в Кладно; я терпіти не міг театру й акторів, а був чотири роки робітником сцени, і так далі. І все ж я зміг вижити у цьому далекому для мене оточенні і, врешті-решт, полюбив людей, з якими працював, і побачив головне: що вони там, унизу, такі ж боязкі, як і я, і цей острах є своєрідним „поясом цнотливості“, що ховає їхню милу і добру сутність».

Оці постійні зміни, життя на узбіччі, серед людей, далеких від мистецтва й науки, дали, врешті, свої результати, вилившись у твори, яких, вочевидь, не міг написати жоден офіційний соцреалістичний письменник. Ще на ливарнях у Кладно Грабал написав оповідання «Ярмілка», яке надрукувати, проте, не вдалося.

1956 року Грабал нарешті дебютував — тоненькою книжечкою з двох оповідань під назвою «Розмови людей», що вийшли накладом 250 примірників як додаток до бібліофільського часопису. Ані сам Грабал, ані його біографи це видання за дебют не вважають. Однак саме ця книжечка сконденсувала в собі всі характерні риси грабалівської поетики. Сюрреалісти шукали «снів наяву» скрізь, крім людських балачок, Грабал знайшов їх саме в буденних розмовах, на вулиці, в кнайпі, за гальбою пива, — створивши свій особливий «плебейський» сюрреалізм.

1959 року «чорнороб» Грабал підготував до друку солідну збірку оповідань «Шпак на ниточці», але недремне око цензури догледіло щось підозріле в тих невинних вуличних образках, і набраний шрифт розсипали.

Лише на п’ятдесятому році життя письменник нарешті діждався своєї першої книжки «Перлина на дні». А наступного, 1964, року вийшла збірка оповідань «Мрійники», перекладена невдовзі у Німеччині, Швейцарії та Італії. Слава впала на нього, мов грім з ясного неба.

До 1968 року Грабал видає ще кілька книжок. За повістю «Потяги під спеціальним наглядом», у якій відбилися його спогади про працю на колії під час війни, славний чеський режисер Іржі Менцль зняв однойменний фільм, відзначений 1966 року головною нагородою на фестивалі у Маннгеймі (Німеччина), а згодом і нагородою Оскара у США. Правда, в Чехословаччині цей фільм ще довго припадав пилом на цензурних полицях.

За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім’я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, завдяки чому світ довідався, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й засуджені Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.

З 1976 року Грабала починають потроху видавати: виходить з друку німбуркська трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Прекрасна туга», «Арлекінові мільйони», повість «Я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.

Широка популярність допомогла Грабалу уникнути серйозних переслідувань, однак кожна нова неофіційна публікація провокувала черговий конфлікт письменника з владою. Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 року йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а саме «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.

Після «оксамитної революції» 1989 року Богуміл Грабал знову здобув масову аудиторію. Цьому дуже посприяв Вацлав Гавел, який 1996 року вручив письменникові орден «За заслуги». У дев’яності роки Грабал отримав чимало міжнародних літературних премій і звань, серед них, наприклад, почесний титул Французької Республіки «Лицар літератури і мистецтва».

Тоді ж письменник об’їхав з лекціями і авторськими читаннями кілька університетських міст Західної Європи і США, а 1994 року його висували на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають власне судження і, так само як і Швейк, сиплять, мов з рукава, життєвими прикладами.

Чеський письменник Йозеф Шкворецкий, який після 1968 р. емігрував до Канади, називав Грабала «великим новатором чеської прози», а ще «ніжним ліриком з клубком нервів».

У багатьох оповіданнях Грабал пориває з традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну лінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й гротескні ефекти. А все це письменник знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.

Грабал любив зображати світ людей з узбіччя, людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на колії, і ніде не добиваючись ані найменшого поступу в своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються у нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — не вчить нічому.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слова і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас смішити читача і забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Просвіти», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля в хаті» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Просвітах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи порядно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що потребують марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінував, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір’я, де валяються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то, власне, забуті й полишені румовища старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних визбирувань мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби залізничного клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Для Грабала ідеалом у прозі був дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц. «Коли я озираю XX століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі пов’язують Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська матуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на половинку килимка, який вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його розрізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, у якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності.

Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після Першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца у Другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».

Мій тато щоранку уважно слухав радіо «Свобода». Зі звуками цього радіо я прокидався усе своє дитинство. 4 лютого 1997 року тато сповістив мені за сніданком новину: якийсь чеський письменник, годуючи голубів, занадто вихилився з вікна лікарні, випав і вбився. Татова пам’ять на прізвища не була найліпша.

Але я чомусь відразу випалив:

— Грабал?

— Ага, Грабал! — зрадів тато. — Я хотів би щось його почитати. Така дивна смерть…

Я дав йому свій переклад, опублікований у «Всесвіті».

Грабалова смерть мене потрясла. Потім я дізнався, що то було самогубство, причиною якого стала важка хвороба і похилий вік.

Перекладати Богуміла Грабала — суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, що ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображає Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Грабал писав, як дихав, перевтілюючись у своїх героїв. Він вважав, що «коли людині зле на душі, тоді найкращими ліками є банальні розмови про банальні події і речі».

Роман «Я обслуговував англійського короля» теж написаний від імені головного героя, а отже, маємо нестримний, заплутаний плин розповіді, перетканої соковитими народними словечками, яких не знайдете у жодному словнику, проте він передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису, виробляючи з розділовими знаками незвичні для ока речі.

Цікаво, що навіть чеську публіку Грабал часом таки епатував, що видно з добірки листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами»:

«Судячи з деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти класиків!!! Жахіття!!! Він не гідний навіть стати коло Неруди. Гашек у цілому своєму „Швейкові“ на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров’ю і жагуче. І ще одне: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками? Скільки ти пропиячив зі своїми „критиками“ і „рецензентами“ по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидирас або імпотент. Надто оті його словечка, нібито народні, усіх їх варто виставити на суд. А взагалі — це об’єкт для неврологічних досліджень».

«Досить Грабала! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг вже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

1971 року Грабал написав свій найзнаменитіший роман «Я обслуговував англійського короля». Упродовж 70-х років цей твір активно тиражувався у чеському самвидаві і лише 1980 року вийшов друком окремою книжкою, що відразу викликало репресії проти видавництва. Масовим накладом у 190 000 примірників роман вийшов аж у 1989 році.

Історію появи роману Грабал описав не раз. Задля ілюстрації можна навести уривок з його виступу у Стенфордеькому університеті 25 квітня 1989 року:

«Там акумульовано людську балачку, яку я завше любив і люблю досі, тому можна сказати, що течія моєї балачки і мого писання тісно пов’язана з кнайпою і ресторанами, але зазвичай більше з кнайпою.

З моєю дружиною, яку кликали Піпсі, я познайомився, коли вона працювала офіціянткою, а потім касиркою в готелі „Париж“. Я ходив її зустрічати, вона завше сиділа на кухні і все, що там на кухні відбувалося, переходило через її касу. Ми прожили двадцять п’ять років. Дружина була спочатку в готелі „Париж“, а потім продавала курчат у готелі „Палас“. Отже, я був у постійному контакті з ресторанним життям, тож з усім тим, що я описав, особисто зіткнувся. Моїм великим приятелем був пан Ваніта, корчмар, який вивчився в готелі „Париж“, і я отак ще з юнацького віку, відколи почав учащати до кнайп у маленьких містечках, а потім і з дружиною до ресторації, а потім і до празьких кнайп, до „Тигра“, до „Коцура“, до „Пінкаса“, то за ту гурму літ збагатився безліччю цікавих історій, пригод, а особливо різних дрібних деталей. Якось, зайшовши на пиво в готельчик „Синя зірка“, я познайомився з тамтешнім метрдотелем, і він оповів мені, як починав. А він починав як піколик, продаючи сосиски на вокзалі, а я, прийшовши додому вночі, ліг спати, а вранці та його історія, то так, якби стукнути китайську вазу, тріщинка побіжить-побіжить і ваза розколеться, отак мене стукнуло у тій „Синій зірці“, я сів за машинку й почав писати, і коли написав перші десять сторінок, вони викликали в мене дальші й подальші асоціації, і це так мене захопило, що я писав безупинно, ніхто до мене тоді не заходив, і я писав цілих вісімнадцять днів, а за вісімнадцять днів усе було готове. Усе це дуже просто. Мусите тільки мати велетенський запас матеріалу, щоб вам не забракло, щоб ви могли те все зліпити докупи і перетворити на літературу».

Юрій Винничук