Я обслуговував англійського короля

Готель «Тіхота»

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Купив я фіброву, першу в житті, валізку і поклав туди новий фрак, що його пошив мені той кравець з Пардубиць за моїм манекеном, по фрак я їздив сам і переконався, що той агент справді не брехав. Змірявши мені груди, він пообкладав мене смужками з пергаментного паперу, зняв мірку, все попідписував, сховав у пакет і взяв завдаток, а потім я поїхав по фрак. І він сидів на мені як влитий, хоча мені йшлося не стільки про фрак, як про той мій надмуханий ґумовий манекен, про мій бюст. А сам шеф, що був такий самий курдупель, як і я, мовби зрозумів, що я прагну дістатися вище, ніж тепер, значно вище, бо мені на тому залежить, щоб і я опинився на самій стелі суспільства, і він повів мене на склад. То було фантастично. Під стелею висіли бюсти знаних акторів, навіть сам Ганс Алберс тут замовив собі фрак, він теж був під стелею, з відчинених вікон віяв легкий вітерець і ті бюсти похитувалися, як хмарки, як баранці на небі, коли віє осінній вітер, і від кожного бюсту звисала тоненька ниточка, а на тій ниточці карточка з іменем та адресою, а коли віяло протягом, ті карточки весело підскакували, неначе рибки на гачку, потім шеф показав, і я, прочитавши своє ім’я й адресу, стягнув униз своє погруддя, я й справді був мікрус, якщо мене потягло на плач, коли побачив поруч зі своїм погруддя генерал-поручника і погруддя власника готелю пана Беранка, але потім засміявся і був знову щасливий, що втрапив у таке товариство, шеф смикнув за якийсь шнурок і сказав, що за цим манекеном він тепер шиє фрак, і що це міністр освіти, а той менший — то міністр народної оборони. І то все додало мені стільки сили, що я заплатив за фрак і доклав ще двісті крон, як маленький дарунок від малого кельнера, який покидає готель «Злата Прага» і їде в готель «Тіхота», десь у Странчицях, там за мене домовився пан комерційний представник третьої на світі фірми, фірми «Ван Беркель», і я попрощався і поїхав до Праги, і висів з новою валізкою у Странчицях, була передполуднева пора і безупинно моросило, тут, очевидно, дощ лив не лише цілу ніч, а й кілька днів, стільки було того піску й болота на вулиці, і через кропиву, лободу й лопухи гнав переповнений водою потік, цілком брунатний, мов кава з молоком, і я йшов тим болотом під гору у напрямку стрілки з написом «Готель „Тіхота“», а коли проминув кілька будиночків з поламаними деревами, то не втримався від сміху, бо в одному такому садку обв’язували розчахнуте дерево, усипане спілими морелями, лисий господар стягував дротом розламану крону, яку з обох боків підтримували дві жінки, раптом звіявся вітер, дріт тріснув, а жінки не втримали крону, вона знову розчахнулася і повалила того чоловіка разом з драбиною, а він потрапив у пастку розгілля, з голови текла йому кров, мовби подряпали його терни, а галуззя так того чолов’ягу сплутало, що він лежав на землі як прибитий, розіп’ятий чіпкими гілляками, я став коло плота, а жінки як глянули на свого хлопа, то ледь не луснули зо сміху, аж заходилися з реготу, а той чоловік вибалушив очі й кричав: «Ви, курви´, ви свині, зачекайте, ось я вивільнюсь і позабиваю вас у землю, як цвяшки», ті жінки, певно, були його доньками, або жінка з донькою, я скинув картуза та й кажу: «Чи правильно я йду, прошу вас ґречно, до готелю „Тіхота“?» А той чоловік, шарпаючись, послав мене в дупу, але не міг встати, і то було гарно — той чоловік, ув’язнений і обсипаний дозрілими морелями, а ті дві жінки, насміявшись, тепер підіймали те гілля, щоб чоловік міг піднятися, нарешті вдалося йому вклякнути і встати, і перше, що він зробив, насадив беретку на лису голову, а я пішов далі узвозом під гору і зауважив, що дорога асфальтована, обрамлена гранітними квадратиками, я потупцяв, щоб струсити з черевиків болото і жовту глину. А далі вийшов на пагорб, послизнувся, раз упав на коліно, а наді мною летіли хмари, і небо зробилося синє, мов петрові батоги, прибиті зливою край дороги, і там на горі я побачив готель. Був такий гарний, як у казці, мов якась китайська будівля, наче вілла великого багача в Тіролі чи десь на Рів’єрі, білий готель з червінню, що хвилями скочувалася по округлій черепиці, на всіх трьох поверхах зелені з жалюзями віконниці, а кожен наступний поверх був трохи менший, а той останній був, як прекрасна альтанка на вершині будівлі, і над альтанкою височіла ще й вежка з самих зелених віконниць, гейби якась обсерваторія чи метеорологічна станція з приладами всередині і з флюгерами назовні, понад якими крутився на шпиці червоний когутик. І на кожнім поверсі під кожним вікном був балкон з дверима, на яких теж були жалюзі, відкриті двері-жалюзі. Я йшов, але ніхто ніде не вигулькнув, ані на дорогі, ані в вікні, ані на балконі, було тихо, тільки шелестів вітер і повітря було таке пахуче, що хотілося його їсти, як морозиво, як збитий невидимий сніг, який можна наминати ложкою, я подумав: якщо взяти булку або кусник хліба, то міг би цим повітрям смакувати, майже, як молоком. Я увійшов уже в браму, стежки були посипані піском, який виполоскали дощі, густа скошена трава лежала в копичках, я йшов поміж соснами, за якими простелявся краєвид на далекі луки, трава була свіжоскошена й густа. Вхід до готелю «Тіхота» звужувався до такого місточка, з якого можна було відразу потрапити в скляні двері, і за ними ще одні з залізними жалюзями, святково розкинуті на білій стіні. А той місток теж звужувався, обрамлений білим поруччям, за яким була альпійська гірка, і я завагався, чи втрапив за тією адресою, і взагалі, якщо це готель, то чи візьмуть мене, чи пан Вальден про усе й справді домовився, і чи підійду я, маленький кельнер, панові Тіхоті. І раптом мене охопив страх: ніде не було нікого, ніде не чути було жодного голосу, і тоді я розвернувся й кинувся бігти через сад, коли це пролунав пронизливий свист, такий наполегливий, що я зупинився, а той свисток тричі свиснув так, ніби «ти, ти, ти!» А потім пролунав довгий свист, і я повернувся, а далі той свисток свистів коротко, мовби то була якась линва, яка мене намотувала і тягла назад аж до скляних дверей, у які я ввійшов. І тут на мене ледь не в’їхав грубий пан у кріслі на колесах, він крутив обручі долонями, а в його товсту голову була встромлена пищалка, пан так натиснув обома долонями, що той візок різко спинився, товстун шарпнувся вперед і ледь не випав, аж йому з лисини сповзла чорна перука, а точніше, причісок, завбільшки з лисину, якого той товстий пан пересунув на тім’я. І тут-таки я й відрекомендувався панові Тіхотові, а він відрекомендувався мені, я йому сказав про рекомендації пана Вальдена, представника потужної фірми «Ван Беркель», а пан Тіхота сказав, що чекає мене вже з самого рання, вже й не вірив, що приїду, бо була буря, і що я можу піти собі тепер відпочити, а пізніше, як з’явлюся перед ним у фраку, він скаже, які у нього вимоги. І я не дивився, не хотів дивитися, але воно само притягувало погляд, це огрядне тіло в кріслі на колесах, бо таке воно було товстенне, мовби служило рекламою шин марки «Мішлен», а сам пан Тіхота, якому належало те тіло, з якоюсь великою радістю їздив коридором, що був оздоблений оленячими рогами, туди й сюди, наче бігав по якомусь лузі, так зграйно котив тим візком, яким вочевидь умів їздити краще, ніж ходити. Пан Тіхота свиснув, але цього разу якось інакше, ніби той свисток мав регістри, по сходах збігла покоївка в білім фартушку на чорній сукенці, і пан Тіхота сказав: «Вандо, це наш другий кельнер, заведи його до покою»… І Ванда повернулася, мала гарно розполовинений задок, і за кожним кроком одна півдупця ніби маліла, а друга пучнявіла, волосся мала зачесане й закручене у високу чорну чубайку, і я через той її кок виглядав ще меншим, але я вирішив, що мушу заощадити собі на цю покоївку і що вона буде моя, квітами обкладу її перса і ту її сідничку, згадка про гроші додала мені сили, яку завше втрачав, коли бачив щось гарне, особливо гарну жінку, але вона, та покоївка, повела мене зовсім не на поверх, а на таке плато, щоб, навпаки, спуститися на подвір’я, і аж там я все побачив. У дворі була кухня і два білі кухарські ковпаки, я чув дзенькіт ножів і веселий сміх, до вікна наближалися дві масні мармизи з великими очима, потім знову сміх, який усе віддалявся, бо я дріботів за Вандою, валізку я ніс якомога вище, аби хоч таким чином компенсувати мій низький зріст, бо ж не помогли навіть подвійні підошви, хіба тільки те, що задер голову так, аби видовжилася мені шия, минули ми подвір’я і підійшли до якоїсь прибудови, і я був розчарований, бо в готелі «Злата Прага» я мешкав у такому самому номері, як гості, а тут мене поселили в покої для слуг, Ванда показала мені шафу, відчинила її, відкрутила кран і в умивальницю потекла вода, відгорнула капу й показала мені, що постіль чиста, а потім усміхнулася до мене згори і пішла, а коли вона йшла через подвір’я, я дивився в вікно і розумів, що вона не могла зробити й кроку, щоб його не побачили з усіх вікон, щоб не підглядали, не могла ця покоївка навіть десь почухатися… щоб іти собі просто так, щоб бодай тернути пальцем носа, мусила ходити так, мовби була на сцені чи за якоюсь скляною вітриною, ось і в нас, коли я йшов купувати квіти і коли вертався, дівчата, прикрашаючи вітрину в Каца, прицвяховували тканину, і при тім повзали одна за другою навколішки — одна з молотком, а друга з цвяшками в роті, — і та перша прибивала пофалдований адамашок і вельвет, а коли потребувала цвяшка, сягала рукою до бýзі[9] другої дівчини, брала цвяшок і прибивала чергову фалду, і так витягала щохвилі з бузі тієї дівчини цвяшок за цвяшком, повну бузю цвяшків мала та дівчина, напевно, вони так бавилися в тій вітрині, а я стояв, тримаючи повний кошик гладіолусів, а на землі стояв ще один кошик з маргаритками, і я дивився на тих дівчат, як вони там рачкували, і було перед полуднем, і повно людей, а ті дівчата геть забули, що вони на вітрині і раз по раз чухалися в дупці або деінде, та й знову колінькували вздовж вітрини з молоточком і в капцях, і сміялися, аж слізьми заливалися, і та друга пирснула сміхом так, що їй з вуст вилетіли всі цвяшки, і вони рачки хихотіли, і з надміру дівочої енергії аж гарчали одна на одну, як песики, а блузочки їм повідставали і було видно перса, і ті перса гойдалися туди й сюди, коли дівчата відкидалися зо сміху, а довкола зібралося вже стільки людей і всі вони витріщалися на ті штири перса, що гойдалися, наче дзвони в дзвіниці, і раптом одна, зиркнувши на роззяв, споважніла, хутенько защіпнула пазуху й почервоніла, і коли та друга нарешті випірнула зі сміхованських сліз, перша вказала рукою на юрмище перед вітриною фірми Каца, і вона так злякалася, так рвучко притисла ліктем блузочку, що аж перекинулася і впала на спину, розкинувши ноги так, що було видно геть усе, хоча й було воно сховане за модними мереживними майточками, і якщо всі досі сміялися, то тепер від того видовиська сильно споважніли, одні відходили, а інші так і стояли, приглядаючись, і хоча вже давно минув полудень, і ті дівчата давно вже були на обіді в «Златій Празі», а люди все ще стояли, приголомшені вродою дівчат, аж поки продавці не опустили на вітрину ролету, ось наскільки краса дівочого тіла здатна вразити деяких людей… А я сів, роззув брудні черевики і скинув штани, відчинив валізку, щоб витягти фрак, і раптом так засумував за тим моїм готелем «Злата Прага», за «Райськими», хоч і бачив я постійно довкола себе тільки кам’яне місто і тлуми людей, запруджений Ринок, а з усієї природи бачив упродовж тих трьох років лише квіти, по які ходив щодня, і парк, і ті пелюстки, якими оздоблював «У Райської» животики голим дівчатам, і ось, коли я повісив фрак, то раптом задумався: що за людина був мій колишній шеф?.. Протягом трьох літ бачив я його такого потертого, мовби його і його жінку перетерли в помідоровій зупі через друшляк, власне, він був ще менший за мене, і так само, як я, вірив у силу грошей, за гроші мав прегарних панянок не тільки «У Райських», заради них він їздив, а точніше утікав від своєї жінки, аж до Братислави і Брна, про нього казали, що доки жінка його знайде, він встигає потратити кілька тисяч, а починав він свої гульбощі з того, що припинав шпилькою гроші в кишені на зворотний білет і на мовчазну послугу кондуктора, що мав доставити його додому, і був він такий курдуплик, що кондуктор приносив його на руках, як немовля, завжди сплячого, а після такого гульбанчика він ще більше сплющувався, цілий тиждень ходив крихітний, як морський коник… але за тиждень уже знову все в ньому грало, тепер мені згадалося, що він залюбки пив тяжкі вина, португальські, алжирські, малагу, усе він пив з поважною міною і дуже повільно, так, що здавалося, ніби взагалі не пив, з кожним ковтком мій шеф ставав усе червоніший, хвильку потримає вино в роті, а потім ковтає, наче якесь яблучко, і після кожного ковтка тихо стверджував, що в тому вині є сонце Сахари… часом міг нахилятися з почесними бувальцями так, що падав під стіл, а ті розпромінені приятелі кликали його дружину, аби прийшла забрати свого чоловіка, і вона приходила, спускалася ліфтом з третього поверху, де шеф мав справжні апартаменти, приходила спокійна, бо то не був для неї сором, навпаки, їй завше усі кланялись, а що мій шеф лежав під столом або, нализавшись, сидів у кріслі і спав на столі, пані брала його за комір піджака і піднімала з підлоги без жодного напруження, мовби то був самий піджак, а коли мій шеф сидів, тоді спочатку його стягала на підлогу, але шеф не падав, бо вона перехоплювала його ще в повітрі і спокійно й легко несла, як несуть піджак, а шеф перебирав у повітрі ногами і злегка похитував руками, наскільки йому дозволяв накинутий піджак, а його пані енергійно відчиняла двері ліфта і, як тримала мого шефа, так і шпурляла всередину, тільки ноги гуркотіли, а вона входила слідом, натискала кнопку, і ми бачили крізь зашклені двері, як шеф лежить на дні ліфта, а над ним стоїть його пані і вони, наче на небо, злітають разом на третій поверх. Оповідали бувальці, що кілька років тому, ще коли мій шеф не купив готелю «Злата Прага», його жінка теж була одним із завсідників, бо там унизу був літературний салон, від якого лишився, власне, тільки маляр і поет Тонда Йодл, і там частенько вели дебати, читали книжки, діяв і театр, але майже на кожному засіданні пані шефова запекло сперечалася зі своїм чоловіком то з приводу романтизму й реалізму, то на тему Сметани і Яначка, і так вони, бувало, сварилися, що починали обливати одне одного вином, а потім билися, а ще оповідали, що шефів кокер-спанієль і фокстер’єр його пані, оскільки через літературу їхні господарі не на жарт пережерлися, то й ті пси не витримували і теж гризлися до крові. А потім шеф і його жінка мирилися і йшли на прогулянку біля потічка за місто з перев’язаними головами й руками на шлейках, а за ними чалапали погризені кокер-спанієль і фокстер’єр з пластирями на покусаних вухах і з ледь присохлими ранами після кусючої літературної бійки… а відтак усі мирилися, щоб за місяць усе почалося знову… то мусило бути дуже гарно, хотів би я подивитися… І вже стояв я перед дзеркалом у фраку, у тому новому фраку, у білій накрохмаленій сорочці, з білим метеликом, а вклавши в кишеню новий коркотяг з нікельованою ручкою і скомбінований з ножиком, я почув свист, коли ж вийшов на подвір’я, перелетіла через мене чиясь тінь, хтось перескочив пліт, на голову мені лягли якісь дві смуги тканини, наче двоє жіночих персів чи що, і переді мною упав кельнер у фраку, за мить він піднявся і побіг далі, намотуваний сигналом свистка, а ті крила його фрака пурхали в повітрі. З розгону він копнув двері, вони розчахнулись, пішли хвилями і знерухоміли, віддзеркаливши у зменшеному вигляді подвір’я і мою постать, що наближалася, а потім заходила у скляні двері. Лише за два тижні я доп’яв, для кого той готель був збудований. Два тижні не міг надивуватися, куди я потрапив, і взагалі, як можна так жити. За ці два тижні я заробив кілька тисяч крон на чайових, а платня була так, на кишенькові витрати. Коли в своїй кімнатці я рахував ці гроші, а у вільний час я завжди рахую гроші, і хоч був я сам-один, але чомусь мав таке враження, що я не сам, що хтось за мною спостерігає, і точно таке ж відчуття було у нашого метрдотеля Зденка, який тут уже два роки, і завше напоготові, щоб на свист перескочити пліт і найкоротшою дорогою з’явитися у нашому ресторані. А так, по-правді, то вдень тут ніякої роботи нема. Коли ми прибиремо зал, а це триває недовго, приготуємо келихи і всі виделки з ножами, перевіримо запаси серветок і поміняємо обруси, тоді ми зі Зденком, який має ключ від пивниці, йдемо готувати трунки, перевірити чи достатньо маємо охолодженого шампана, чверток експортного пільзенського пива, носимо коньяк, щоби його не забракло, а потім ідемо в сад, а точніше до парку, там вдягаємо фартухи і розрівнюємо граблями стежечки, поправляємо копички сіна, щодва тижні те старе сіно вивозять, а на його місце привозять свіже, або свіжоскошену траву, яку складаємо в копички, бо, згідно з усталеним планом, мусимо ті копички примістити на те саме місце, де були старі. А потім загрібаємо алейки, але зазвичай я роблю це сам, бо Зденек у цей час тьовхає в сусідські вілли, до якихось своїх вихованок, як він каже, але я гадаю, що то його коханки або чиїсь жіночки, які тут на літніх квартирах пробувають цілий тиждень самі, або чиїсь доньки, що готуються до державних екзаменів. А я розрівнюю пісок і дивлюся крізь дерева чи з просторої галявини, який вигляд має наш готель, котрий за дня скидається на пансіонат, у мене постійне враження, що з головного входу ось-ось вибіжать дівчата або якісь молодики з портфелями, або вийдуть молоді панове у плетених светрах, а слуги принесуть за ними киї для гольфу, або вийде зі скляних дверей якийсь промисловець, а слуга за ним винесе плетений столик і крісло, а служниці розстелять обрус, прибіжать діти і зачнуть ластитися до татуся, а тоді прийде пані з парасолькою і буде неквапно стягати рукавички, і коли всі розсядуться, почне наливати каву… але за цілий день ніхто з тих дверей не вийде і ніхто не ввійде, але все одно покоївка прибирає, щодня міняє постіль у десяти покоях і витирає порохи, все одно на кухні тривають приготування, мов до весілля, стільки салатів і стільки страв готують для якогось великого бенкету, якого я ще ніколи не бачив і про який не чув, а якщо й чув, то хіба про ті, які відбувалися в шляхетських сферах, а також з оповідань оберкельнера в нашому готелі «Злата Прага», він плавав як офіціянт у першому класі на люксусовому пароплаві «Вільґельміна», потім цей пароплав потонув, але обер на нього спізнився, бо заки він їхав потягом через усю Іспанію до Гібралтару з одною вродливою шведкою, з якою разом і спізнився до відплиття, той пароплав тим часом і потонув, так ось, його оповіді про бенкети на тому люксусовому пароплаві «Вільґельміна» трохи скидалися на те, що ми сервірували в тому задуп’ї у готелі «Тіхота». І хоч я й мав причини почуватися вдоволеним, однак підсвідомо чогось боявся. Скажімо, розрівнявши доріжку, розкладав я лежак далеко за деревами і щойно вкладався й задивлявся на плинучі хмари, бо тут завше плинуть по небу хмари, тільки собі задрімаю, як уже озивався свисток, мовби тут-таки за мною стояв наш шеф, і я лечу найкоротшою дорогою, на бігу розв’язую фартух, перестрибую через пліт, як то робив Зденек, вбігаю просто в ресторан і стаю перед шефом, а він завжди сидів на каталці, і завжди щось йому муляло, наприклад, коц, що сповз, і ми повинні були йому поправляти, і ось ми зав’язували йому довкола живота такий пояс, як у пожежників, з металевим кільцем, подібний був у дітей пана Радимського, мельника, ті діти бавилися на березі млинівки, а на узбіччі лежав сенбернар, і коли Гаррі або Вінтірж, так називалися ті діти, підповзали до млинівки, то швидше, ніж промайнула б думка, що вони можуть упасти в воду, підбігав той сенбернар, хапав їх за кільце і відносив Гаррі або Вінтіржа від небезпечного місця, так само й ми зачіпали шефа за кільце на скоби і підтягали не до стелі, звісно, а так, щоб можна було відсунути візок, ми показували шефові, що саме могло йому муляти, і поправляли коц або стелили новий, або ще один, а потім спускали його на візок… такий був смішний, коли висів у повітрі, такий був перекособочений, що той свисток, який звисав з шиї, показував кут шефового звисання… а потім він знову роз’їжджав залою, кабінетами й покоями, поправляв квіти, у нашого шефа була особлива пристрасть до жіночої праці і взагалі до всіх готельних приміщень, які радше скидалися на міщанські покої або зали в малому замку, всюди були гардини і шпараґуси, щодня були свіжі троянди й тюльпани, і все, що дарує ця пора року, і ніколи не бракувало нарізаного шпараґуса, а шеф компонував з квітів такі чудові букети, дуже довго їх укладав, ото, бувало, під’їде, поправить і знову від’їде, і здалека приглядається не тільки до квітів, а й до того, як то все гармонує з оточенням, і за кожним разом підкладав під вазу нову серветку. Цілий ранок він розважався оздобленням покоїв, мовби розмальовував їх, а потім брався до впорядкування столів у ресторації… а було їх, як правило, всього два, і сервірували їх найбільше на дванадцять персон, і знову, поки ми зі Здеником мовчки ставили на стіл усі види тарілок, виделочок та ножів, шеф, сповнений тихого натхнення, поправляв квіти в центрі столу і контролював, чи в підручному приміщенні достатньо свіжозрізаних і покладених у воду галузок шпараґуса і квітів, якими ми оздоблювали столи в останні хвилини перед приходом гостей… І ось, коли шеф виганяв, як він висловлювався, ресторанну атмосферу і надавав своєму готелеві домашнього, бідермаєрівського[10] затишку, він від’їжджав до самих дверей, якими мають входити гості, і з хвилину там сидів спиною до зали й покоїв, а обличчям до дверей, зосереджувався, а тоді енергійно розвертав крісло, під’їжджав і окидав усе пильним поглядом так, мовби він сторонній, ніби наш гість, який потрапив сюди вперше, і з зачудуванням розглядав залу, а потім їздив з покою до покою і, як знавець, оцінював усі подробиці, зокрема, як висять штори, та інші дрібниці, все мало бути освітлене, всі світлá мали світити того вечора, а коли закінчувалися приготування, шеф у такі хвилини був прекрасний, мовби забував, що важить сто шістдесят кілограмів і не може ходити, і ось він об’їжджав свій готель, оглянувши все очима гостя, потім ті очі мовби відкладав набік, знову брав свої, потирав руки і свистав, але так якось інакше, і я вже знав, що за хвилю примчать двоє кухарів, котрі відрапортують до найдрібніших деталей, яка ситуація з омарами й вустрицями, чи вдалася начинка а lа Suvaroff і що там чувати з підливками. На третій день мого перебування наш шеф розігнався на візку і збив з ніг головного кухаря, відкривши, що той додав кмину в телячі медальйонки з печерицями… А потім будили ми служника, неабиякого одоробла, який цілий день спав, споживши все, що залишалося після нічних бенкетів: незліченну кількість порцій, цілі миски салатів, яких не подужали ані ми, ані покоївки, усе доїдав той служник, усе, що лишалося в пляшках, допивав, і мав гігантську силу, під вечір він нап’ялював зелений фартух і рубав дрова на освітленому подвір’ї, нічого іншого не робив, тільки рубав дрова мелодійними ударами сокири, що звечора нарíзав, те цілу ніч рубав, я, звісно ж, знав і добре чув, що він рубав лише тоді, коли хтось до нас приїжджав, а до нас їздили тільки авта, дипломатичні авта, по декілька авт, завше пізнього вечора або вночі, а служник рубав дрова, які пахли хвоєю, і всім його було видно, видно з усіх вікон, і те наше освітлене подвір’я, і рівненько поскладані дрова, усе це заспокійливо діяло на наших гостей, додавало почуття безпеки, двометровий хлоп, що рубає дрова, чолов’яга з сокирою, який одного злодія зробив калікою, а трьох добряче відгамселив і сам їх відвіз на тачці в поліцейську дільницю, а якщо в якомусь авті луснула шина, цей служник міг підняти авто спереду чи ззаду і тримати доти, доки замінять колесо, але справжнім завданням служника було театральне рубання дров на освітленому подвір’ї, щоб його бачили наші гості, так і водоспад на Лабі, його наповнюють водою й чекають, поки прийдуть туристи, а тоді за командою там нагорі підіймають загату, і вода з гуркотом падає, а туристи милуються тим видовищем. Так само було і з нашим слугою. Але треба вже скінчити портрет шефа. Тільки-но я собі в садку обіпруся на дерево і, наприклад, рахую гроші, зразу лунає свист, так, ніби наш шеф був якимось всевидящим Богом, або коли нас зі Зденком, здавалося, ніхто не міг бачити, бо ми сиділи чи лежали на копицях сіна, раптом розлягався свист, наче якесь попередження, один короткий свист, який наказував нам працювати далі, а не лінькувата, тому ми клали біля себе граблі, мотику або вила і, щойно лунав свисток, хутенько схоплювалися і копали, рівняли, носили на вилах просушене сіно, і все знову стихало, та тільки ми відкладали вила, як знову свисток, але ми тоді лежали і вже лежачи вдавали, що загрібаємо чи щось робимо вилами, мовби вони в нас на невидимих мотузочках. А Зденек мені розповів, що шеф у таку прохолодну погоду почувається, як риба у воді, але коли наставала спека, то була справжня катастрофа, він тоді просто розплавлявся, не годен був роз’їжджати в кріслі, куди йому хотілося, і мусив відсиджуватися в кімнаті з низькою температурою, в такому спеціальному льодовику… але завжди про все знав, усе бачив, навіть те, чого бачити не міг, мовби на кожному дереві, в кожному закуті, за кожною заслоною, на кожній гілці мав шпика… «То в нього спадкове, — казав Зденек, розвалившись на лежаку, — його тато мав під Крконошами корчму, і також важив сто шістдесят кіля, а коли наставала спека, він мусив ховатися в пивницю, щоб не розтанути, як масло, мав там ліжко і там-таки наливав пиво й горілку».

А потім ми встали і подалися навмання дорогою, якою я ще ніколи не йшов, ми розмірковували про татуся нашого шефа, як він у сільській корчмі серед літа добровільно переселявся в пивницю, щоб не сталося з ним так, як з маслом, і як там наточував пива, і як там спав, і та дорога довела нас до трьох срібних ялинок, я завмер на місці і майже злякався. Зденек злякався ще дужче, схопив мене за рукав і забелькотів: «Ти бач, бач…» …перед нами стояла маленька хатка, така медяникова халупка, як у якомусь театрі, ми підійшли ближче, під хаткою стояла маленька лавочка, а віконце було таке маленьке, як у комірці сільської хати, і двері з клямкою, як до крамниці, якби ми хотіли туди увійти, то навіть я мусив би схилити голову, але двері були замкнені… ми зазирнули у віконце і дивилися хвилин зо п’ять, а тоді, глянувши один на одного, зачали тремтіти, мурашки побігли нам по руках, там, у тій хатинці, було все точнісінько так само, як в одному покою нашого готелю, той самий малиновий столик, кріселка, все було таке мале, як для дітей, такі ж фіранки, і такий самий столик на квіти, а на кожнім кріселку сиділа лялька або ведмедик, на стіні були дві полички, а на них, як у крамниці, всілякі дитячі іграшки, ціла стіна була повна забавок, бубників і скакалок, усе дбайливо розкладене, мовби хтось за хвилину до нашого приходу усе впорядкував і зумисне заради нас порозкладав, щоб нас настрашити і здивувати… ціла хатка з доброю сотнею іграшок!.. Раптом пролунав свист, але не той застережливий, щоб ми працювали і не лежали, а свист, яким шеф скликав нас, отже, ми погнали й побігли навпростець через луку і, геть заросившись, перескочили пліт… Кожен вечір у готелі «Тіхота» був такий вагітний очікуванням, що ледь не лускав. Але ніхто не приходив, жодне авто не приїжджало, проте увесь готель був напоготові, наче якась музична шкатулка, в яку ось-ось укинуть крону, і вона зачне грати, був той готель наструнчений, як оркестра, диригент уже підняв паличку, всі музиканти напоготові і зосереджені, але паличка все ще висить у повітрі… Однак ми не сміли ані сісти, ані вдавати, буцім що-небудь рівняємо, ані стояти, легко спершись на столик, навіть той служник, і той стояв, схилившись над пеньком у центрі освітленого подвір’я, в одній руці сокира, а в другій поліно, і теж чекав на знак, щоб мелодійно опустити свою сокиру, і тоді увесь готель ожив би, як у стрільниці, де ще нікого нема, але вже напнуті всі пружини, аби раптово, коли прийдуть гості, щоб вони, набивши духові рушниці, могли влучати у ціль, у кожну картинку, вирізану й намальовану на блясі і прикручену шурупчиками, і щойно хтось поцілить у чорний кружечок, механізм запрацює, і нині, і завтра так само, як і вчора. Це все мені також нагадувало казку про Сплячу Красуню, як усі заклякли у тих позах, у яких застало їх прокляття, щоби після доторку чарівної палички усі розпочаті порухи завершились, а виникаючі — почалися. І тоді віддалік несподівано озвалося авто, шеф, сидячи у візку біля вікна, дав знак хустинкою, і Зденек кинув монетку в музичний автомат, а той почав грати «Арлекінові мільйони», цей аристон чи оркестріон шеф велів обкласти подушками і повстю, тому здавалося, ніби він грає десь у іншому закладі, а служник опустив сокиру і зразу зробився стомлений, згорблений, ніби колов дрова від полудня, а я, перекинувши через руку серветку, чекав, хто ж то нині буде нашим першим гостем? Увійшов генерал у генеральському плащі з червоною підшивкою, вочевидь, він пошив його у тій самій фірмі, де я шив свого фрака, але генерал був якийсь сумний, за ним ішов його водій і ніс золоту шаблю, він поклав її на столик і відійшов, генерал обійшов усі покої, оглянув усе і потер руки, потім став, розставив ноги, заклав руки за спину і дивився на двір, на нашого служника, який колов дрова, під ту хвилю Зденек приніс у срібному відерці пляшку сухого шампана і поставив на обідній стіл тарелі з вустрицями, креветками й омарами, а коли генерал всівся, Зденек, відкоркувавши шампана марки «Неіnkel Trocken», наповнив келих, і генерал сказав: «Ви — мої гості», а Зденек уклонився, приніс ще два келихи і налив, генерал підвівся, вдарив закаблуками, крикнув «Прозіт!» і надпив, точніше, тільки пригубив, а ми випили до дна, а генерал, скривившись і тріпнувши головою, з відразою сказав: «Кýрча бéля, я не можу це пити!», потім поклав собі на тарілку вустрицю, підняв голову, і його пожадливий рот втягнув делікатне м’ясце молюска, скроплене цитриною, і їв ніби з апетитом, але за хвилю здригнувся, форкнув з відразою, аж засльозився. Потім обернувся, допив келих шампана, а допивши, закричав: «Аааа, я цього а-а-абсолютно не можу пити!» і ходив з кімнати в кімнату, і щоразу, коли повертався, брав собі з наготованих страв то креветку, то вугра, то листок салати, то вустрицю, і щоразу я жахався, бо генерал форкав і кричав з відразою: «Кýрча пантофля, це неможливо їсти!» і знову вертався і, наставивши келиха, дозволяв собі налити, і запитував Зденка, а Зденек кланявся і розповідав йому про «Вдову Кліко» і взагалі про шампанське, але, мовляв, сам він вважає, що найкращий шампан той, який він запропонував, «Неіnkel Trocken», і заохочений генерал випив, але відразу й форкнув, одначе допив і пішов подивитися на двір, занурений у темряву, лише служник і його дрова були осяяні світлом, та ще стіна з рівненькими шараґами соснових полінець. А шеф їздив нечутно, з’явиться на хвилинку, вклониться і знову зникне, генерал тим часом почав діставати добрий гумор, мовби ота відраза до їжі й пиття вивітрилася, і в нього знову заграв апетит. Він взявся за коньяк і сам випив цілу пляшку арманьяку, і після кожного ковтка кривився, форкав і сипав страхітливі прокляття, почергово то по-чеськи, то по-німецьки: «Diesen Schnaps kann man nicht trinken!»[11], так само було з французькими делікатесами, після кожного шматочка здавалося, що генерал ось-ось виблює, він клявся, що більше того в рот не візьме і не вип’є ані краплі, накидався на Зденка і на мене: «Що ви мені тут подаєте? Отруїти мене здумали, гунцвоти, хочете, щоб я вмер!» Але він вихилив ще одну пляшечку арманьяку, а Зденек прочитав йому лекцію, чому найкращий коньяк називається «Арманьяк», і не коньяк, а бренді, а коньяк продукують лише в провінції, яка називається Коньяк, і тому, наприклад, хоч найліпший коньяк отримують за два кілометри від кордонів провінції Коньяк, та його вже не можна називати коньяком, тільки бренді, а о третій ранку генерал повідомив, що більше вже не витримує і що ми убили його тим, що запропонували йому яблуко, а до третьої ранку генерал уже з’їв і випив стільки, що цього вистачило б для п’яти людей, але він раз у раз нарікав, що нічого йому не смакує, що, мабуть, дістав рака, а в кращому випадку виразку шлунку, що має знищену печінку і каміння в нирках, отож о третій ранку він був уже п’яний, як чіп, і, витягши пістолета, поцілив у келих, що стояв на вікні, і пробив шибу, а шеф тихо під’їжджав на ґумових колесах, сміявся і поздоровляв генерала, і під’юджував, аби той спробував на шефове щастя поцілити в кришталеву сльозинку на венеційській люстрі, і ще казав, що останній великий постріл, свідком якого він був, належить князеві Шварценберку, який підкинув п’ятикронку і поцілив у неї з мисливської рушниці, заки вона встигла впасти на стіл… І шеф під’їхав, узяв указку і показав на отвір над каміном. Але генерал спеціалізувався на келихах, він стріляв, і ніхто з того не дивувався, навіть коли куля прострелила вікно і просвистіла над зігнутим служником, який незмінно рубав дрова, служник тільки потер собі вухо і колов далі… Потім генерал замовив собі каву по-турецьки і, поклавши руку на серце, запевняв, що каву йому взагалі не можна пити, після чого випив ще одну, і прорік, що якби такво був печений півень, то мав би на нього апетит перед смертю… і шеф уклонився, засвистав, і за хвилю прибіг кухар, свіженький, у чистому білому чепці і приніс цілу гусятницю, а генерал як побачив того когута, скинув кітель, розстебнув сорочку і, сумно почавши з того, що йому не можна смаженого, взяв і роздер того когута, і їв, безперестанку нарікаючи на своє здоров’я, мовляв, йому не можна переїдати, що нічого гидкішого не їв, а Зденек йому сказав, що в Іспанії до курятини подають шампана і що тут підійшла б «La Cordoba», і генерал кивнув, а потім попивав і закусував півнем, і щоразу кляв і кривився, і за кожним кусником і ковтком казав, що diesen Poulard auch diesen Champagner kann man nicht trinken und essen[12]… і о четвертій ранку, коли нанарікався і настогнався, вся важкість з нього мовби опала і він попросив рахунок, Зденек йому приніс, бо мав уже все підраховане, і подав йому той рахунок на таці під серветкою, але врешті мусив сам прочитати генералові список його витрат і, найголовніше, назвати все, що генерал випив і з’їв… І Зденек читав йому рядок за рядком, а генерал усміхався й усміхався щораз дужче, аж розреготався і тішився, цілковито тверезий і здоровий, навіть минув йому кашель, потім випростав плечі, хвилю помоцувався з мундиром і, задоволений, з сяючими очима, доручив ще наготувати згорток харчів і для шофера, платив шефові банкнотами по тисячу крон, заокругливши рахунок до тисячі, видно, тут був такий звичай, а потім дав тисячу за стрілянину, за розстріляну стелю і вікно, і запитав шефа: «Досить?» І шеф кивнув, що досить. Я теж дістав триста крон «на пиво», і генерал накинув на плечі плащ з червоним підкладом, узяв золоту шаблю, вставив монокль і пішов, подзвонюючи шпорами, і коли він так ішов, то вмів дуже вдатно підкидати чоботом шаблю, щоб за неї не зачепитися і не впасти…

Той генерал приїхав і наступного дня, але вже не сам, а з гарними дівчатами і якимось товстим поетом, цього разу стрілянини вже не було, зате вони так затято сперечалися про літературу й поетичні напрями, що аж порскали одне одному в обличчя, і я вже думав, що той генерал того поета застрелить, але вони швидко охололи й почали сваритися через одну письменницю, про яку завше казали, що вона плутає теє-то, як його, з каламарем, і що не один уже вмочив своє перо в її чорнило, а згодом ледь не дві години обговорювали одного літератора, генерал стверджував, що якби той хлоп переймався своїми творами так, як переймався чужими ваґінами, було б краще і для того літератора і для чеської літератури, а поет уперся, що, навпаки, мовляв, то справжній письменник, і якщо після Бога найбільшим творцем є Шекспір, то після Шекспіра — наш поет, про якого вони вели мову, і було це прекрасно, бо шеф, щойно вони приїхали, замовив музикантів, і ті музи´ки грали їм невпинно, без перерви, а вони з тими дівчатами страшно пили, а генерал не тільки голосно кляв перед кожним кусником і кожним ковтком, а й тяжко смалив, і щоразу як курнé, закашляється, дивиться на цигарку й кричить: що за гидоту кладуть у ці «єгиптянки»? Але смалив так, що недопалок присвічував у присмерку… а музики грали й пили, а я дивувався, бо в цих двох гостей на колінах постійно сиділи дівчата, час до часу вони піднімалися нагору до покоїв і за чверть години верталися, голосно регочучи, і ще генерал, коли ступав по сходах, запихав руку дівчині межи стегна і скаржився: де там, любощі вже не для мене, а втім, що, хіба тут з нами є якісь дівочки´? Але йшов і повертався за чверть години, і я бачив, що та панянка йому вдячна і сповнена любові, бо судилося їй те саме, що й тим двом учорашнім арманьякам і пляшкам шампана «Неіnkel Trocken» і «La Cordoba», і знову дискутували про смерть поетизму і про новий напрям сюрреалізму, що переходить до другої фази, і про заангажоване мистецтво, і мистецтво чисте, і знову гарчали до самої півночі, а тим дівчатам раз у раз бракувало шампана і їжі, так, мовби ту їжу в них вкладали і зразу ж виймали, такий вони відчували голод… потім музи´ки сказали, що вже все, що мусять іти додому, що вже не будуть грати, і той поет узяв ножички і відчикрижив з мундира генерала золотий орден і кинув його музикам, і вони грали далі, були то якісь цигани чи мадяри, і знову генерал пішов з дівчиною до покою, і знову на сходах казав, що йому як мужчині вже капут, і знову за чверть години вертався, і тоді йому на зміну йшов поет зі своєю панянкою, а музики знову складали інструменти й казали, що йдуть додому, тоді поет узяв ножички, відрізав ще дві медалі і кинув їх музикантам на тацю, а генерал узяв ножички і, відтявши решту відзнак, теж кинув їх на тацю музикантам, і то все заради тих красних панянок, а ми це коментували як щось величне, достохвальне, ніколи досі не бачене, Зденек мені шепнув, що то найвищі відзнаки, англійські, французькі й російські з Першої світової війни… генерал скинув мундир і почав танцювати, і бурчав на панянку, аби вона танцювала з ним поволі, бо він слабусь на легені і на серце, і просив циганів, щоби грали чардаш, і ось цигани почали, і генерал, викашлявшись і вихаркавшись, теж почав танцювати, і тій панянці довелося додати газу, генерал вивільнив руки, одну підняв над головою, а другою возив по підлозі, як півень, і все пришвидшував свої рухи, і від цього мовби помолодів, і панянка вже за ним не встигала, але генерал не сповільнював, а танцював далі, і при цьому цілував панянку в шийку, і музики їх обступили, і видно було в їхніх очах подив і захоплення, у їхніх очах можна було прочитати, що генерал танцює й за них, і музика єднала їх з вояком, і вони то приспішували її, то сповільнювали, у лад з танцем і завзяттям генерала, який танцював удатніше за партнерку, котра вже голосно дихала і розчервонілася, а нагорі, опершись на балюстраду, стояв товстий поет з красунею, з якою допіру був у покої, а тепер узяв її на руки, і саме в цей час зблиснули перші сонячні промені, і поет зніс ту прекрасну дівчину до тих, що танцювали чардаш, і через відчинені двері вийшов на подвір'я, офіруючи ранковому сонцю напівоголену п’яненьку панянку з розірваною блузочкою… а згодом, коли вже рушили ранкові потяги з робітниками, везучи їх до праці, приїхало генеральське авто, такий довгий відкритий шестимісний лімузин Ніspano-Suiza, спереду перегороджений склом, а ззаду обтягнутий козячою шкурою, а потім гості заплатили рахунок, той поет витратив увесь гонорар за книжку, що мала десять тисяч накладу, так само як «Життя Ісуса Христа» Йодля, але заплатив з приємністю і сказав, що відразу піде за авансом і поїде до Парижа й напише нову книжку, ще кращу, ніж та, яку щойно пропили… потім завантажив генерала у білій розхристаній сорочці з закасаними рукавами, він сидів ззаду коло панянки і спав, а спереду сидів поет з червоною трояндою за вилогою піджака, а перед ним з оголеною золотою генеральською шаблею, спершись ліктем на переднє скло, стояла та вродлива танцівниця, вона мала на собі розхристаний генеральський мундир з обрізаними орденами, поверх копиці розпущеного волосся наділа генеральську шапку, і так вивищувалася з двома пишними персами, а Зденек (казав, що вона подібна до статуї Марсельєзи, і вся компанія рушила вниз до вокзалу, а коли робітники сідали на потяг, генеральське авто їхало уздовж перону у напрямку Праги, а та дівчина з виваленими цицюлями вимахувала шаблею й кричала: «На Прагу!». Так вони й приїхали до Праги, то мусило бути щось фантастичне, потім ми довідалися, що той генерал з поетом і з дівчатами, а головне, з тою красунею в розірваній блузочці й цицями, що стирчали назовні, і з оголеною шаблею, проїхали Пржікопи і Народну алею… і поліцейські віддавали їм честь, а генерал з руками, що звисали аж до самої підлоги, сидів ззаду в Ніspano-Suiza і спав… І тоді я в готелі «Тіхота» зрозумів, що казку про те, ніби праця ушляхетнює людину, вигадали не хто інші, лиш ті, котрі тоді цілу ніч пили і їли з гарними дівчатами на колінах, оті багаті люди, які вміють бути щасливі, як малі діти, а я собі думав, що багаті люди прокляті чи що, що мазанки й піддашшя, і кисле молоко з картоплею дають людям почуття щастя і блага, що багатство — це прокляття… але здається, що й ті пашталакання про те, які щасливі люди живуть у мазанках, вигадали теж наші гості, яким було однаково, скільки вони проциндрять за ніч, котрі розкидали банкноти на всі сторони світу і почувалися пречудово… ніколи я не бачив таких щасливих людей, як ті багаті промисловці і фабриканти… як я вже казав, вони вміли забавлятися і радіти з життя, як малі бешкетники, часто роблячи одне одному на зло й вигадуючи різні фіглі, стільки у них було на все часу… і завше в розпал забави один другого спитає, чи не треба йому вагон мадярських свиней, або два, або цілий потяг? А тамтой, приглядаючись до нашого служника, як той рубає дрова, бо ці багачі завжди мали враження, що служник — найщасливіший чоловік на світі, і так дивилися замріяно на ту працю, яку вихваляли, але ніколи не виконували, а якби їм довелося її виконувати, то були б нещасні і урвалося б їхнє щастя, і ось тоді тамтой, що дивився на нашого служника, несподівано питає: «У Гамбурзі мав бути корабель коров’ячих шкір з Конго, не знаєш, що з ним?» І той перший, мовби йшлося не про корабель, а про одну шкуру: «А скільки я мав би з того відсотків?» А той другий сказав, що п’ять, а той перший сказав: «вісім, бо тут є ризик, що будуть там хробаки, ті негри погано солять»… і ось перший простягає руку і каже: сім… хвилю дивляться одне одному в очі, а потім тиснуть руки… і вертаються до панянок, і тими самими руками гладять голим дівчатам перса і узгірок розчесаних кучериків на животику, і цілують його повними вустами, мовби втягують вустриці чи висмоктують варених слимаків, але, купивши або продавши потяг поросят чи корабель шкур, вони мовби зразу молодіють. Декотрі з наших гостей тут купували й продавали цілі вулиці з кам’яницями, один навіть продавав і продав град[13] і два замки, тут було куплено й продано цілу фабрику, генеральні представники фірм домовлялися тут про постачання пакувальних матеріалів для всієї Європи, узгодили тут позичку на півмільярда крон комусь там на Балканах, продали два потяги амуніції, відіслали зброю для кількох арабських полків… а все таким самим робом, за шампаном, панянками і французьким коньяком, і з видом з горішнього вікна на освітленого служника, що рубав дрова… Після прогулянок місячної ночі в парку починалася забава в сліпу бабу, яка завше завершувалася в копицях сіна, яке шеф теж мав у стодолі для декорації, як і того служника з сокирою, гості поверталися на світанку, у волоссі й на одязі повно сухого сіна, усі щасливі, наче після театру… і роздавали нам і музикантам стокронові папірці, повні жмені стокронок, з багатозначним підморгуванням, мовляв, ми нічого не бачили й нічого не чули, хоча завше чули і бачили все, а наш шеф кланявся з візка, яким тихо проїжджав на ґумових колесах з покою до покою, пильнуючи, аби все було гаразд, аби ми уволили кожне бажання гостей, бо наш шеф усе передбачив, навіть якщо хтось під ранок затужив за свіжим молоком чи за холодними вершками, все було на місці, і на блювання ми мали у викахльованих туалетах такий пристрій, таку одноособову блювачку з блискучими хромованими держаками, і колективну блювачку, що скидалася на довгий кінський жолоб, над яким було поруччя, отже, гості стояли, тримаючись за ті віжки і ригали в товаристві, взаємно підбадьорюючи одне одного, хоча я, коли блював, то соромився, навіть тоді, коли ніхто мене не бачив, але багачі ригали так, мовби то було частиною забави й ознакою доброго виховання, а коли вже все виблюють, то верталися зі сльозами в очах, аби за хвилю їсти й пити зі ще більшим апетитом, як старі слов’яни… А метрдотель Зденек був справжній метрдотель, він навчався в Празі в «Червоному Орлі», там був один старий метрдотель, який їх учив, той метрдотель служив особистим кельнером у шляхетському казино, куди заглядав сам ерцгерцоґ д’Есте, отож Зденек обслуговував так, ніби перебував у творчому трансі, Зденек взагалі сприймався як гість під час забав, бо завжди був гостем наших гостей, на кожному столику у нього був свій келих, з якого тільки надпивав, і завше зі всіма цокався на здоров’я, ходив, носив страви, усе, як у сні, такими плинними рухами, мовби хтось йому невпинно загрожував зіткненням, мав красиві й елегантні рухи тіла без огляду на те, що робив, і ніколи й на хвильку не присів, завше стояв, і завше знав наперед, чого забагнеться відвідувачу у той чи інший момент. А раз пішли ми зі Зденком на гульки, Зденек мав таку графську манеру, що проциндрював геть усе, що заробив, за межами «Тіхоти» він поводився точнісінько так само, як наші гості у нас, і ще йому лишалося досить, аби ми могли вернутися таксівкою, будив корчмаря у найзачуханішій сільській корчмі і наказував збудити музикантів, і вони мусили грати, а Зденек ходив від хати до хати й будив усіх, хто спав, і запрошував до корчми випити за його здоров’я, а потім там грали музики і були танці до самого рання, а коли випивали все, що мав корчмар у пляшках і в бочках, тоді Зденек будив власника бакалії і купував цілі кошики пляшок і все роздавав старим бабам і дідам, і платив не тільки за те, що випив у шинку, а й за ті всі солодкі міґлики, все, що роздарував, і сміявся, і був щасливий саме тоді, коли все витратив. І ще, такий він уже був, раптом почне блефувати, позичає двадцять галерів, мовляв, не має сірників, купує сірники і запалює папіросу, він, той, хто любив припалити сиґару скрученою десятикронкою від каміна в шинку… а потім ми верталися, і музики грали нам услід, а як був ще час, то Зденек викуповував усі квіти в садівника і розкидав на всі боки гвоздики, ружі і хризантеми, а музики відпроваджували нас аж за село, а оздоблене квітами авто везло нас до готелю «Тіхота», бо той день, а точніше, ніч, була в нас вільна.

Якось ми чекали особливого гостя, і шефові на цьому дуже залежало. Разів з десять, або й двадцять, він об’їхав увесь готель у своєму кріслі на колесах, і щоразу щось було не так… замовлення надійшло на три особи, але приїхало тільки дві, хоча ми все підготували на трьох, проте цілу ніч ми приносили страви і третій особі, мовби вона ось-ось мала з’явитися, ніби то був якийсь невидимець, котрий тут сидів, ходив, прогулювався садом, гойдався на гойдалці… Спочатку велике розкішне авто привезло даму, з якою шеф розмовляв по-французьки, і Зденек також… потім приїхало друге авто, десь о дев’ятій вечора, і звідти вийшов сам президент, якого я одразу впізнав, а шеф звертався до нього «Ваша Ексцеленція»… і президент вечеряв з тою прегарною французкою, що прилетіла до Праги літаком, а пан президент мовби увесь перемінився, так, ніби помолодшав, сміявся, сипав жартами, пив шампана, а потім коньяк, а добряче розвеселившись, перейшли до покою з бідермаєрівськими меблями й квітами, і пан президент посадив ту красуню біля себе і цілував їй руки, а потім поцілував плече, таку сукенку мала та вродлива жінка, що руки були відкриті, розмовляли про літературу і ні з того ні з сього почали сміятися, пан президент шептав їй щось на вушко, і тоді вона заливалася сміхом, а пан президент сміявся теж, аж ляскав руками по колінах, і сам наливав шампана, а потім цокалися, тримаючи келихи за ніжки, а вони дивилися одне одному в очі і так солодко пили, і тоді та дама легко штовхнула пана президента на спинку фотеля й сама почала його цілувати, довго, такий дуже довгий цілунок, а пан президент заплющився, а дама гладила його по тілу, а він її теж, я бачив його діамантовий перстень, як він іскрився на стегнах тієї красуні, враз президент ніби прокинувся, схилився над красунею, дивився їй в очі і знову її цілував, а за хвилю обоє завмерли в обіймах, розчулившись, потім президент глибоко зітхнув, солодко зітхнув, а та дама також зітхнула, аж здійнялося їй пасемко волосся і лягло на чоло, вони підвелися, взялися за руки, як діти, що зібралися танцювати подоляночку, і раптом, тримаючись за руки, вибігли в двері, танцюючи й підскакуючи на стежках у парку, звідки долинав ясний сміх і веселий регіт пана президента, а я все ніяк не міг зіставити пана президента з його портретом на марках і в публічних місцях, бо досі вважав, що пан президент таких речей не робить, що це панові президентові не личить, а він був такий самий, як і решта багачів, або як я, як Зденек, а тепер біг садом, що потопав у світлі місяця, того таки дня перед полуднем ми привезли свіже сіно, і я бачив, як біла сукня тієї красуні і біла накрохмалена сорочка пана президента, і його білі, наче порцелянові, манжети миготять і літають туди й сюди, від копички до копички, видно було, як пан президент доганяє ту білу сукню, підхоплює і легко підіймає, я бачив як його манжети возносять ті білі шати, як несуть їх, підкидають, виловлюють, наче з ріки, або так, як мати несе дитятко в білій сорочечці до ліжечка, так ніс її пан президент углиб нашого саду під столітні дерева, щоби з-під них знову пробігтися з нею і покласти її на копицю сіна. Але біла сукня висковзнула й побігла далі, а пан президент за нею, аж поки не впала на сіно, а пан президент на неї. Я бачив його манжети, а потім побачив, як біла сукня маліє, і білі манжети відкидали і підкидали її так само, як ми підкидаємо маків цвіт, а потім настала тиша в саду готелю «Тіхота»… я перестав дивитися, оскільки перестав дивитися і сам шеф, опустивши фіранки, Зденек дивився в підлогу, і покоївка теж дивилася в підлогу, вона стояла на сходах у чорному, і виднівся на ній тільки білий фартушок і біла опаска на густому волоссі, ми всі перестали спостерігати за тими двома, але всі були зворушені, так, мовби ми самі лежали на копиці сіна з тою красунею, яка заради цієї сцени на сіні прилетіла літаком аж з Парижа, мовби це все трапилося з нами… а найважливіше, що ми єдині, хто брав участь у цьому святі кохання, що нам присудила це доля, яка за це не хоче від нас нічого більшого, ніж тайну сповіді, як від священика. Після опівночі послав мене шеф, щоб я відніс до дитячої хатки кришталевий дзбан з холодними вершками, буханець свіжого хліба і грудку масла, загорнуту у виноградне листя. І от я, трясучись, поплуганився з кошиком повз розкидані копички сіна, які творили ціле ложе, і, вклонившись тому сіну, я не стримався й підняв жменю сіна, понюхав і завернув у напрямку трьох срібних ялинок, і там уже забачив осяяне віконце, а коли наблизився, то в дитячій хатинці, де бубники, скакалки, ведмедики й ляльки, там у маленькому кріселку в білій сорочці сидів пан президент, а навпроти нього в такому самому кріселку сиділа та вродлива французка, так вони там і сиділи, ті двоє коханців, і дивилися одне одному в очі, поклавши руки на столик, а звичайнісінький ліхтар зі свічкою освітлював ту хатку… і пан президент встав і заслонив віконце, йому довелося схилитися, щоб вийти з хатки, і я подав йому кошик, той наш пан президент був такий високий, що мусив згинатися, а я, такий маленький, подав йому того кошика, а він сказав: «Дякую тобі, хлопчино, дякую»… і знову його біла сорочка позадкувала, білий метелик був розв’язаний, і я перечепився об його фрак, повертаючись назад… тим часом світало, і коли зійшло сонце, з дитячої хатки вийшов пан президент і та дама в самому комбіне… білу сукню волочила за собою, а пан президент ніс ліхтаря, в якому горіла свічка, але то була тільки цятка проти сонця на овиді… а тоді пан президент схилився, підняв фрак за рукав і поволочив його за собою, увесь фрак був у стеблах, трачці та сіні… і так вони пленталися, як сновиди, блаженно усміхаючись… А я дивився на них і раптом усвідомив, що бути кельнером, то не абищо, бо є кельнери та й годі, а я кельнер, який тактовно обслуговував пана президента, і маю цим пишатися, так само, як той славний кельнер, знайомий нашого Зденка, що обслуговував у шляхетському клубі самого ерцгерцога Фердинанда д’Есте… а потім пан президент від’їхав одним автом, а та дама від’їхала другим, а третім ніхто не від’їхав, той невидимий третій гість, для якого було замовлено готель і прийняття, для якого накривали на стіл і потім виставили панові президентові рахунок за наїдки і покій, у якому той третій не спав. А коли настала липнева спека, шеф уже не їздив по покоях і ресторації, але беззмінно сидів у тім своїм кабінеті, у такій льодівні, де температура не могла сягати вище двадцяти градусів, але навіть тоді, коли він уже не з’являвся, коли не їздив алейками парку, він все одно мовби нас всюди бачив, наче був всемогутній. Він обслуговував гостей, давав розпорядження й замовлення свистком, і мені здавалося, що він тим своїм свистком промовляв більше, ніж словами. На ту саме пору поселилися у нас чотири чужинці, звідкись аж із Болівії, привезли з собою таємничу валізу, яку пильнували, як зіницю ока, навіть ходили з нею спати. Всі були у чорних костюмах, чорних капелюхах, мали чорні обвислі вуса, а ще носили чорні рукавички, і та валіза, яку вони пильнували, була теж чорна і скидалася на труну. Ті четверо були цілковитою протилежністю до наших гультяйських нічних гостей. Але, видно, мусили добре шефові заплатити, якщо він сам їх прийняв. То було його особливістю, і взагалі особливістю того готелю, що коли хтось у нас поселявся, то за часникову юшку з кропом і деруни, і склянку кисляку отримував такий самий рахунок, як за вустриці й омари, запиті шампаном «Неіnkel Trocken». Так само було і з нічлігом: якщо хтось засинав на канапі в залі ресторації, то мусив заплатити за апартамент, у цьому, власне, й полягав гонор нашого дому, готелю «Тіхота». А мені, як стій, кортіло дізнатися, що вони мають у тій валізочці, аж якось, коли вернувся шеф того чорного товариства, а був то жид, пан Саламон, я дізнався від Зденка, що той пан Саламон має контакти з Прагою, з самим архієпископом, і що дипломатичними каналами просить, щоб гой освятив статуетку Бамбіно ді Прага, Празького Ісусика, котрий дуже популярний у Південній Америці, і то так, що мільйони індіянців носять того Ісусика на шиї на ланцюжку, і там існує красива легенда про те, що Прага — найгарніше місто на світі, а Ісусик ходив там до школи, тому вони хочуть, аби сам празький архієпископ освятив того Ісусика, який важить шість кілограмів і вилитий зі щирого золота. З тих пір ми не жили вже нічим іншим, тільки тим славним освяченням. Але все було не так просто, наступного дня приїхала празька поліція, і сам комендант склав рапорт болівійцям, що вже про того Ісусика стало відомо у празькому злочинному світі, і навіть приїхала якась банда з Польщі, аби викрасти те Бамбіно. Отже, вони порадилися і вирішили, що буде найкраще сховати справжнього Ісусика, а коштом уряду Болівії вилити копію з позолоченого чавуну і до останнього моменту возити з собою саме її, бо якби крадіжка вдалася, то нехай краще вкрадуть фальшивого Ісусика, ніж справжнього. І таки другого ж дня привезли таку саму чорну валізочку, і коли її відчинили, там була така краса, що аж сам шеф приїхав зі своєї льодівні, аби поклонитися Ісусикові. А відтак пан Саламон домовлявся з архієпископською консисторією, але архієпископ те Бамбіно освятити не хотів, бо єдине Бамбіно було в Празі, а так би стало двоє Бамбінів, те все я дізнався від Зденка, бо він знав іспанську й німецьку, а сам Зденек ходив такий розчулений, я вперше бачив, щоб він аж настільки вийшов з рівноваги, але за три дні приїхав пан Саламон, і було видно вже в авті, що він везе добру новину, сміявся й вимахував руками, тому негайно всі збіглися, і пан Саламон відзвітував, що йому спала на думку добра ідея, архієпископ любить фотографуватися, отже, пан Саламон йому запропонував, що увесь обряд буде сфільмовано і покажуть його по цілому світі, всюди, де є кінотеатри, як додаток до кіножурналу, і всюди буде не тільки архієпископ, а й Ісусик, і собор Святого Віта, тому церква, як схитра запевнив пан Саламон, від цього лише виграє і розширить свою популярність. Коли настав день освячення, вони цілу ніч радились, і так склалося, що ми зі Зденком отримали від поліції завдання, що саме ми удвох повеземо того справжнього Ісусика, у трьох автах сидітимуть ті болівійці з комендантом поліції у фраках, які повезуть імітацію Бамбіна ді Прага, а я зі Зденком і трьома детективами, котрі будуть переодягнені як фабриканти, поїдемо тихенько вслід за ними. То була весела мандрівка, я тримав, за задумом керівника болівійської католицької громади, справжнього Ісусика на колінах, і от виїхали ми з готелю «Тіхота», ті детективи були веселі хлопці і розповіли, що навіть коли виставлялися для публіки королівські клейноди, то й тоді вони перевдяглися на священиків, ходили довкола вівтаря і буцім молилися, а тим часом за пазухою в них, як у Аль Капоне, були револьвери в кобурах під пахвами, і коли була перерва, вони, переодягнуті на прелатів, дозволили, щоб їх сфотографували на тлі тих клейнодів, згадуючи про це, вони дуже сміялися, а перед тим по дорозі я мусив їм показати те Бамбіно ді Прага, врешті ми вирішили, що затримаємось, а за муром Зденек сфотографує нас у товаристві Бамбіна ді Прага фотоапаратом тих тайняків, котрі були переодягнені на фабрикантів. Доки ми доїхали на місце, вони нам оповіли, що коли відбувається державний похорон, і оскільки там мають бути представники влади, то поліція мусить пильнувати, щоб туди не потрапили сторонні, щоб у вінки не вклали бомби, що в них є такі піки і тими піками вони штрикають усі вінки і всі квіти, і при тій оказії фотографуються, і показували мені фотографії, на яких вони стоять на колінах перед катафалком, спершись на ті піки для виявлення бомб або бóмбочок. І нині знову, яко фабриканти у фраках, вони проповзають на колінах усе освячення, аби з трьох сторін стежити, щоб з Бамбіном ді Прага нічого не сталося. І ось переїхали ми через Прагу, а коли приїхали до Граду, де на нас очікували болівійці, пан Саламон забрав валізочку і проніс її через собор, і все відбувалося з неабияким блиском, як під час шлюбу, віргáни грали, а прелати з інсиґніями кланялися, коли пан Саламон ніс того Ісусика, а кінокамера дзумкотіла і все фільмувала, а потім почався обряд, точніше, урочиста меса, найпобожніше стояв на колінах пан Саламон, і ми також на колінах, тоді поступово всі колінькували ближче до вівтаря, все було усипане квітами й золотими лелітками, а хор співав урочисту месу, і в кульмінаційний момент, коли фільмар дав знак, Бамбіно ді Прага освятили, і так ото звичайна річ стала святинею і після освячення почала випромінювати надприродну силу, бо вже мала в собі ласку Божу. Коли служба скінчилася і архієпископ пішов у захристії, пан Саламон у супроводі вікарія подався за ним, а повертаючись, ховав гаманець у кишеню плаща, либонь, подарував чек на значну суму від болівійського уряду на ремонт собору, а може, є і якийсь тариф за освячення. Потім я побачив і пана посла Болівійської Республіки, як він ніс Бамбіно ді Прага через собор, знову заграли віргани і співав хор, і знову під’їхало авто, і Бамбіна ді Прага сховали у валізку, але цього разу ми вже нічого не везли, пан посол разом зі своїм почетом вирушили до готелю «Штайнер», а ми поїхали додому, щоб приготувати все на нічну прощальну гостину. Коли ж о десятій приїхали ті болівійці, лише тут у нас вони відсапались і почали пити шампана й коньяки, їсти вустриці і курчат, а ближче до півночі приїхали три авта з оперетковими танцівницями, і ми тої ночі мали повні руки роботи, як ніколи досі, бо стільки людей ми ще тут не мали, а комендант поліції, який знав усе в нашому готелі, поклав фальшивого празького Ісусика в покою на камін, а того справжнього Ісусика таємно відніс до дитячої хатки і поклав освяченого Бамбіна ді Прага поміж ляльками, паяциками, скакалками і бубниками. Відтак усі пили, а голі танцівниці почали танцювати довкола фальшивого Ісусика, а над ранок, коли настав час панові послу їхати до своєї резиденції, а болівійським представникам на летовище, пан комендант приніс справжнє Бамбіно ді Прага і замінив його на фальшивого празького Ісусика, але, на щастя, пан Саламон зазирнув у валізочку, бо під час забави й метушні пан комендант поклав туди гарну лялечку у словацькій убері, а відтак усі побігли до дитячої хатки і там поміж тими бубниками й трьома ляльками лежало Бамбіно ді Прага, вони хутенько вхопили те освячене Бамбіно, поклали на його місце лялечку в словацькій убері і поїхали до Праги. Але на третій день ми дізналися, що заради представників Болівійської республіки довелося затримати літак, бо вони, щоб заплутати грабіжників, лишили фальшивого Ісусика перед входом у летовище, і прибиральниця ту валізочку спочатку сховала в кущах букшпáну[14], але коли члени делегації на чолі з паном Саламоном відкрили в літаку валізочку, то виявилося, що везуть вони не справжнього Ісусика, освяченого паном архієпископом, а фальшивого, не з золота, а з позолоченого чавуну, тільки шати були справжні… а відтак погнали стрімголов і знайшли справжнього Ісусика саме тоді, коли біля нього стояв швейцар і випитував усіх, чия то валізочка, а що ніхто не зголосився, Бамбіно ді Прага так і стояв собі на тих сходах… і саме в ту хвилю пригнали болівійці, схопили валізочку, і коли зважили її в руках, полегшено зітхнули, потім відчинили й побачили, що це й був справжній Ісусик… і тоді помчали до літака, щоб летіти в Париж, а звідти на батьківщину з Бамбіном ді Прага, що, за індіанською легендою, ходив у Празі до школи, бо Прага, за тою легендою, найдавніше місто на світі… Досить вам? На тому нині й закінчу.