Я обслуговував англійського короля

Я обслуговував англійського короля

Слухайте уважно, що я вам зараз скажу.

Моє щастя завше полягало в тому, що зі мною траплялося якесь нещастя. Отже, я покинув готель «Тіхота» з плачем, бо шеф вирішив, що то я підступно замінив Бамбіно ді Прага на фальшивого празького Ісусика, мовби то я все підлаштував, аби привласнити чотири кілограми золота, хоч то був не я, і ось знову приїхав з такою самою валізою новий кельнер, а я подався до Праги і там на вокзалі мав щастя, що мене зустрів пан Вальден. Він, власне, виїжджав на провінцію і знову з ним був тягоноша, той сумний чоловік, що носив на плечах у наплічнику обидва пристрої, вагу й машинку для краяння салямі… і пан Вальден написав мені рекомендацію до готелю «Париж», а на прощання погладив мене з любов’ю в очах, приказуючи: «Бідолашку мій, тримайся, ти ще маленький, але від малого, небораче, ти колись таки ще допнешся до більшого», і гукав мені: «Ще побачимось», а я стояв і довго махав йому, потяг уже давно від’їхав, а на мене чекала вже нова пригода. Зрештою, в готелі «Тіхота» я почав побоюватись. Усе почалося з того, що наш служник, у нього була кішка, яка чекала тільки на нього, доки він прийде зі своєї дивної служби, або чекала на дворі, дивлячись, як він рубає дрова, щоб його бачили наші гості, і та кицька, вона була для нього всім, навіть спав з нею, але за кицькою раптом став воловодитися коцур, а кицька тілько муркотіла і не верталася домів, а наш служник спереживався на áмінь, шукав її всюди і раз у раз роззирався, чи не йде та його Міля, а він, той наш служник, частенько любив розмовляти сам з собою, і щоразу, проходячи повз нього, я чув, як неймовірне стає реальним… з тих його монологів я довідався, що він сидів у криміналі, що сокирою зарубав якогось шáндаря, який ходив до його жінки, а жінку сперіщив поворозкою так, що довелося завезти її до шпиталю, а він, діставши за це п’ять років, сидів з одним злочинцем з Жижкова, який послав дитину за пивом, а дитина загубила решту з п’ятдесяти крон і той мугиряка так розізлився, що поклав руки своєї донечки на пеньок і відрубав їх, ось перший випадок, коли неймовірне стало реальністю, а другим його співв’язнем був чоловік, що застукав свою жінку з якимось подорожнім і, забивши її сокирою, вирізав їй теє-то, як його, а подорожній під загрозою смерті від сокири мусив той пиріжок з’їсти, а відтак подорожній від того жахіття вмер, а вбивця зголосився сам, і так ото неймовірне здійснилося вдруге, а за третім разом, то був він сам, бо він так вірив своїй жінці, що коли побачив її з шандарем, розрубав йому сокирою плече, а той прострілив йому ногу, отож і отримав наш служник п’ять років, щоб неймовірне здійснилося… а якось той коцур прийшов до служникової кицьки, і він того коцура притиснув цеглою до муру і сокирою перебив йому хребет, кицька почала оплакувати свого коцура, але наш рубач так міцно придушив коцура до заґратованого вікна, що він здихав там два дні, і скінчив так, як той шандар, а кицьку вигнав, і вона ходила по стіні, але додому вернутися не сміла, а відтак пропала, певно, її наш служник забив, бо він був надто ніжний і вражливий, і такий чуйний, що геть усе розв’язував сокирою, як зі своєю жінкою, так і з кицькою, бо страшенно ревнував хоч до шандаря, а хоч до коцура, а на суді шкодував, що замість плеча не відрубав тому шандареві голови разом з каскою, бо шáндар лежав у ліжку з його жінкою з каскою на голові і з ременями та пістолетом… а головне, що це він збрехав шефові, мовби я хотів украсти празького Ісусика, мовляв, у голові мені сидить лиш одне — якнайскоріше розбагатіти, навіть ціною злочину, і шеф злякався, бо все, що рубач казав, було святе, але ж у нас ніхто б ніколи не міг собі нічого дозволити, бо той рубач мав таку силу, як п’ятеро дужих хлопів… одного разу, а потім щодня пополудні, я бачив нашого рубача, як він сидить у дитячій хатці і щось там робить, певно, бавився ляльками і ведмедиками… підмінити Бамбіно, та я б до такого й не додумався, я бажання подібного не мав… і от він мені якось каже, що йому не сподобається, якщо я ще раз колись зайду в дитячу хатку, що він уже мене раз там бачив зі Зденком, і додав, що тоді неймовірне може стати реальністю вчетверте… і показав мені того коцура, що з перебитим хребтом просто коло мого вікна мучився два дні, і щоразу, коли я проходив, нагадував, показуючи на мумію того коцура, що такий кінець чекає всіх, хто в його очах згрішить, і двома пальцями тицяв на свої очі… За якусь дурничку, хоча б за те, що я бавився його ляльками, він мене якщо б і не забив, то точно прибив би, щоб я вмирав так само довго, як той коцурик, який провинився лише тим, що упадав за його кицькою… Та мало того! Тут, на вокзалі, я раптом збагнув, як сильно отупів за ці півроку в готелі «Тіхота», пасажири займали місця у вагонах, провідники давали знак свистками панові черговому по станції, а я бігаю від одного до другого й питаю: «Прошу?» А коли черговий свистав, мовби питаючи, чи все готове до від’їзду потяга, чи всі двері замкнені, я підбіг до нього й запитав ґречно: «Прошу?» Потяг відвозив пана Вальдена, а я йшов празькими вулицями і знову зі мною сталося таке, що коли поліціянт, який керував рухом на перехресті, пронизливо засвистав, я з розбігу бухнув йому на ноги валізку й запитав: «Прошу?» Отак я і йшов собі вулицями, аж доки дійшов до готелю «Париж».

Готель «Париж» був такий гарний, що я ледь не впав. Стільки дзеркал, стільки мосяжних перил, стільки мосяжних клямок, мосяжних свічників, і таких виґлянцуваних, що все скидалося на золотий палац. Всюди червоні доріжки й скляні двері, наче у замку. Пан Брандейс мене відразу люб’язно прийняв і припровадив до мого покою, то був тимчасовий покій на піддашші, звідки відкривався чудовий краєвид на Прагу, і я вирішив, що, бодай з огляду на той краєвид, буду старатися зостатися тут на постійно. І от я відкрив валізку, щоб повісити фрак і білизну, відчинив шафу і бачу, що вона повна костюмів, відчинив другу шафу, а та була повна плащів, а в третій було повно парасольок, а всередині на дверцятах на шнурочках, прип’ятих великими кнопками, висіло безліч краваток… я витяг плечики і повісив своє вбрання, а потім дивився на Прагу, на дахи, побачив виблискуючий Град, і щойно я поглянув на Град чеських королів, як залили мене сльози і геть забув про готель «Тіхота», тепер я був задоволений, що шеф запідозрив, буцім я хотів украсти празького Ісусика, бо якби шеф не подумав на мене, то зараз я розрівнював би алеї, складав копички сіна і постійно боявся, ану ж звідкись пролунає свисток, тільки тепер я доп’яв, що й рубач мав свисток, і, звісно, саме він був тими всевидющими очима і запасними ногами шефа, він стежив за нами, а свистав зовсім так само, як шеф. Я зійшов униз, було якраз полуднє і кельнери на зміну обідали, я бачив, як їдять палю´шки, варені картопляні палюшки в сухариках, як усім на кухні приносять ті палюшки, бачив і шефа, який теж дістав палюшки і їв їх теж на кухні, так, як і касирка, тільки у головного кухаря та його помічниці була картопля в мундирах, мені теж принесли палюшки в сухариках, шеф посадив мене біля себе і їв разом зі мною, але так якось обережно, ніби задля реклями, мовляв, якщо це можу їсти я, господар, то можете їсти й ви, мої працівники… швидко витер вуста серветкою і повів мене до зали, на початках я мав розносити пиво, я брав з шин-квасу повні кухлі і розставляв їх на таці, аж доки буде повна, і за кожне пиво, яке подавав, я клав на стіл червоне шкельце, так було тут узвичаєно, а старий сивоголовий метрдотель, наче композитор, кивав підборіддям, куди я мав занести пиво, а потім показував тільки очима, і я ані разу не збився, завше ставив там, куди мандрували очі цього красивого метрдотеля, а за годину я вже зрозумів, що старий метрдотель погладив мене поглядом і дав знати, що я йому сподобався, той метрдотель — то була особистість, викапаний кіноактор, або, як у нас казали, «фракман», бо я ще не бачив, аби комусь так пасував фрак, як йому, його постать гармонувала з усім тим дзеркальним простором, а вже пополудні всюди засвітили люстри і настільні лампи у формі свічок, і з кожної лямпочки звисали сльозинки зі шліфованого скла, і я побачив себе в дзеркалах, як несу світле пільзненське пиво, побачив, що тут і я став якийсь інший, що завдяки цим дзеркалам я перестану думати, що я негарний і маленький, бо фрак лежав на мені як ніколи, а коли я стояв біля метрдотеля, що мав біле кучеряве волосся, зачесане так, мовби щойно вийшов від перукаря, я зиркнув у дзеркало й зрозумів, що нічого не хотів би робити іншого, тільки ось так бути тут у залі і обслуговувати гостей з цим метрдотелем, який завжди випромінював теплий спокій, про все знав, усе помічав, пильнував замовлення і постійно усміхався, мовби був на балу або приймав гостей удома. Він знав також, хто, де і за яким столиком ще не отримав страви, і негайно реагував, а також знав, хто хоче розплатитися, бо нікому, як я зауважив, нікому не доводилось підносити руку і шпрінькати пальцями чи махати рахунком, метрдотель дивився так якось дивно, мовби наскрізь прозирав ту масу людей або розглядав усю місцевість з високої вежі, або з корабля — море, і мовби ні на кого й не дивився, але кожен рух гостя і всіх гостей миттєво йому промовляв, чого гість хотів би чи хоче. Я відразу зауважив, що метрдотель не любить молодшого кельнера, він уже поглядом його шпетив, мовляв, той переплутав страви і замість подати свинину на шостий столик подав її на одинадцятий. Уже тиждень я розносив пиво і сам чудово бачив, як цей молодший кельнер, коли несе страву з кухні, в такому розкішному готелі, затримується перед дверима в залу і, гадаючи, що його ніхто не бачить, опускає тацю з висоти очей на висоту серця і ласо дивиться на їжу, і завжди відщипне хоча б кусник того або дрібку тамтого, брав тільки на зуб, аби скуштувати, що воно за страва, мовби тільки пальці запацькає, тільки лизне, та все ж, і ще я побачив, як той гарний метрдотель підловив його на цьому, але нічого не сказав, тільки подивився, а молодший кельнер махнув рукою, підняв тацю до плеча і, копнувши гойдливі двері, вбіг до зали, то був його стиль — бігти так, наче таця падала вперед, так він дріботів ногами, і якщо по правді, то ніхто не відважився б нести стільки тарелів, як той Карел, так звався молодший кельнер, двадцять тарілок накладав собі на тацю, або випростовував руку і розставляв на витягнутій руці, як на довгому вузькому столикові, вісім тарілок, а ще дві тримав у пальцях віялом, а в другу руку брав ще три тарілки — це скидалося на цирковий номер, і шеф Брандейс охоче тримав того кельнера, мабуть, вважав його здатність носити таку кількість тарілок за окрасу свого закладу. Отож ледь не щодня ми, увесь персонал, мали на обід ті палюшки, раз із маком, другий з підливою, іншого разу з грінками, іноді политі маслом і посипані цукром, потім знову политі малиновим сиропом, а деколи з посіченою петрушкою і салом, і наш шеф також їв завше на кухні ті палюшки, але завше тільки трішки, казав, що має дієту, але о другій саме той молодший кельнер Карел ніс йому тацю, і на ньому все було срібне, і за формою накривки можна було здогадатися, що там є качка, гуска або курка, або дичина, залежно, що їлося під ту пору року, і завше страви приносили до окремого кабінету, мовби там обідав поважний чиновник або маклер з рільничої біржі, яка після закриття завжди перебиралася з зали біржі до нас у готель «Париж». Але щоразу у той кабінет хильцем прослизав наш шеф, а коли звідти виходив, то був розпромінений, вдоволений, з копирсалочкою в кутику вуст. І власне, у того молодшого кельнера Карела, мабуть, щось із шефом було, бо коли завершувався найважливіший день на біржі, тобто щочетверга, біржовики приходили до нас, щоб обмити свої оборудки шампаном і коньяком, не обходилося і без таці зі стравами на кожен стіл, як правило, то була одна таця, зате щедра, бо то була неабияка гостина… і з самого рання, з одинадцятої години, сиділи в ресторації гарні підмальовані панянки, такі самі, яких я стрічав «У Райських», коли працював у «Златій Празі», вони курили й попивали солодкі вермути, чекаючи на біржовиків, а коли ті приходили, дівчата розбредалися кожна за свій столик, на кожну вже було замовлення до сепаратки, і коли я проходив, з-за опущених штор лунав сміх і дзенькіт келихів, і так тривало декілька годин, аж доки надвечір розпашілі біржовики розходилися додому, і вродливі панянки виходили, розчісувалися в туалетах, підмальовуючи запацькані, заціловані вуста. Вони запинали блузочки, окидали поглядом себе ззаду, ледь не викручуючи шиї, щоб побачити, чи панчохи натягнуті як слід, чи рівна стрілка, шов, який тягнувся від середини стегон до самого обцасу просто на середину п’ятки. А коли біржовики йшли, то ані я, ані хто інший ніколи не смів зайти до сепаратки, проте кожен знав, а я не раз і бачив через відслонену штору, як Карел стягує з канап усі покривала, то був його ґешефт, підбирає повипадалі монети й банкноти, деколи й перстень, обірвані браслети від годинників, і вся та здобич була його, все, що біржовики або панянки, коли там роздягалися чи одягалися, чи по-всілякому крутилися, все, що випадало з жакетів, штанів і камізельок, або що їм одірвалося з ланцюжків при камізельках. І от якось, сталося те ополудні, Карел знову наклав на тацю свої двадцять тарілок з м’ясними стравами, а потім, за звичкою, затримався в дверях, вибираючи з тарілок шматочки вареної яловичини, а до неї дрібку капусти, а на десерт кришку телячого фаршу, а відтак підняв тацю, мовби ці страви додали йому сили, і з усміхом влетів до зали, але якийсь відвідувач, який заживав табаку або мав сильний нежить, а був то якийсь селюх, так потужно шморгнув носом, що те його шморгання мовби смикнуло його за волосся і він аж скочив на ноги, і коли отак гучно чхнув, то зачепив ліктем за край таці, а Карел, який, нахилившись уперед, доганяв заставлену тарілками тацю, наче якийсь літаючий килим, бо він завжди носив так, що страви мовби ширяли в повітрі, отже, чи то таця отримала прискорення, чи Карлові ноги зазнали сповільнення, а може, він послизнувся, бо таця поїхала вперед по вивернутій до неба долоні, і марно пальці намагалися її підхопити, ми всі, хто був тоді в залі, і шеф, який саме приймав тут членів гільдії готелярі´в, сам пан Шроубек сидів за почесним столом і все бачив, і те, що сталося потому, і те, що ми передбачили… Карел зробив відчайдушний стрибок, підхопив тацю, але дві тарілки зіслизнули, і насамперед шматки зразів а ля Пушта, а за ними й підлива, а потім тарілка, а за хвилю достоту те саме з секундним запізненням сталося й з другою тарілкою, підлива і м’ясо, а наприкінці кнедлики — усе це падало і таки впало на гостя, який саме вивчав, як звичайно, меню, щоби, вибравши, підняти очі і довго розпитувати, чи м’ясо не буде затверде, чи підлива достатньо гаряча, чи кнедлик буде такий повітряний, і все стікало і падало цьому гостеві на плечі, і коли він підвівся, увесь у тій підливі, кнедлики з’їхали йому на коліна, а потім під обрус, а один кнедлик сидів йому на голові, як шапчинка, чи то пак ярмулка, яку носить рабин, квадратик тіста на лисині превелебного паниська… і Карел, який врятував решту десять страв, коли це побачив, і побачив пана Шроубка, власника готелю «У Шроубка», підніс тацю ще вище, злегка підкинув, крутнувся і шпурнув на килим усі решту десять тарілок, так ото він показував, наче в театрі чи в пантомімі, як його ті дві тарілки вкýрвили, і от він розв’язав фартух і, розмахуючи ним, пішов, розлючений, геть, потім перевдягся у звичайний костюм і подався, щоб десь налигатися. Я ще того не розумів, але кожен з нашого фаху казав, що якби таке трапилося з ними, вони вчинили б так само, як той Карел, бо в кельнера на службі лиш одна гідність — бездоганне обслуговування гостей. Але на тому все не скінчилося. Пан Карел вернувся і, блискаючи очима, сів на кухні, обличчям до залу, а далі, ні сіло ні впало, зірвався і спробував перекинути на себе великий креденс, у якому були келихи для всієї ресторації, касирка з кухарями підскочили і той креденс, із якого з брязкотом сипалися і розліталися по підлозі склянки, поставили на місце, проте в пана Карела після тих двох тарілок з’явилася така сила, що поволі у три заходи він ледь того креденса не перевернув на підлогу, але кухарі, уже геть бурячкові, поволі в три заходи таки заштовхали ту шафу на місце, і ось, коли вже всі ніби зітхнули з полегшенням, пан Карел прискочив і шарпнув кухонну плиту, таку довгу, що коли дрова розпалити біля самих дверцяток, то вогонь до конфорок і не дістане, отож він ту плиту як шарпнув, то аж вирвав трубу, і ціла кухня миттєво наповнилася димом і чадом, і всі, чхаючи, ледве засадили ту трубу на місце, а цілком замурзані кухарі впали на крісла і почали роззиратися, куди подівся пан Карел? Але він уже зник, і ми нарешті могли перепочити, але раптом пролунав брязкіт, то пан Карел пробив ногами скляний дах у вентиляційній шахті над кухнею і, провалившись над самою піччю, одною ногою втрапив у суп з флячками, а другою — в гуляш з грибною підливою… так він там і чалапав, а кухарі розступилися, всюди були скляні скалки, тоді побігли за служником, колишнім борцем, щоб той випровадив пана Карела, який, либонь, має щось проти готелю «Париж»… І служник, розгарячившись, розставив лаписька, мовби тримав прядиво, яке мали намотувати на клубочок, і сказав: «Де та сука?» Але пан Карел заліпив служникові такого хука, що той звалився, і мусила приїхати поліція, та пан Карел уже втихомирився, хоч на коридорі збив з ніг двох поліціянтів і кóпав їхні шоломи, хоч ті шоломи були на головах поліціянтів, а тоді затягли пана Карела до сепаратки і там йому надавали, після кожного зойку усі гості в ресторані здригалися, і врешті, коли вивели вони пана Карела, він був суцільний синяк, але сказав гардеробниці, що ті дві тарілки ще дорого нам обійдуться… і справді так вийшло, бо, коли вирішили, що Карел заспокоївся, він несподівано розтрощив порцеляновий умивальник і вирвав зі стіни водогінні труби, і всі, хто там був, включно з поліціянтами, вимокли як хлющі, доки вдалося пальцями заткати діри.

І ось так я став кельнером під опікою метрдотеля пана Скржіванека, тут працювало ще двоє кельнерів, але тільки я міг стояти, опершись на службовий стіл у пристінку, коли пополудні був менший рух. І пан метрдотель казав, що буде з мене добрий метрдотель, але мушу виробити в собі таку здатність, щоб, коли гість увійде, я відразу взяв його на око і не проґавив, коли піде, але не в пообідню пору, коли є гардеробниця, а перед обідом, коли подають снідання в кав’ярні, щоб я навчився розпізнавати, хто хоче наїстися й непомітно вислизнути не заплативши. А ще аби я вмів відгадати, скільки відвідувач має грошей і скільки він, залежно від того, може заплатити. Усе це основи доброго метрдотеля. І ось, коли був час, метрдотель мені тихо підказував, який гість, власне, прийшов, а який зараз виходитиме. Отак він вишколював мене кілька тижнів, аж я й сам урешті наважився відгадувати. Я тепер тішився, коли наставала пообідня пора, мовби перебував на якійсь пригодницькій виправі, і був схвильований, наче той мисливець, який чатує у засідці на звіра, а пан метрдотель курив з примруженими очима і спокійно кивав або хитав головою, поправляючи мене, коли я помилявся, і сам підходив до гостя, аби довести, що мав рацію, і він дійсно завше мав рацію. Справді. І тоді я вперше довідався, звідки в нього такий нюх, коли спитав його: «Як то ви все так знаєте?» Він відповів, виструнчившись: «Бо я обслуговував англійського короля». «Короля? — сплеснув я руками. — Мій Боже, ви обслуговували… англійського короля?» А пан метрдотель спокійно кивав головою. Так ми перейшли до другого етапу, який викликав у мене захват, то було щось на зразок лотереї, коли ви перебуваєте в очікуванні, чи випаде на ваш квиток виграш, або щось таке, як фанти на карнавалі чи на якомусь святкуванні. Пополудні, коли входив якийсь відвідувач, пан метрдотель кивав мені головою і ми виходили до комірчини, я казав: «Це італієць». А пан метрдотель хитав головою і казав: «Це югослав зі Спліта або Дубровника»… З хвилину ми дивилися один одному в очі, а відтак кивали головами і клали на тацю у тій комірчині по двадцять крон. Потому я йшов приймати замовлення, а коли вертався, пан метрдотель, бачачи мою міну, згортав обидві двадцятикронки і ховав їх у свій велетенський гаманець, через що й кишеню мав обшиту тією самою шкірою, з якої зроблено гаманець, я здивувався: «Як ви, пане метрдотель, про це дізналися?» І він скромно казав: «Я обслуговував англійського короля». І отак ми закладалися, і я раз у раз програвав, а пан метрдотель знову мене вчив: якщо я хочу бути добрим метрдотелем, то мушу відгадати не тільки національність, а й що гість замовить. І коли гість заходив до ресторації, ми кивали одне одному і йшли до комірчини, і там кожен клав дві двадцятки на службовий столик, і я казав, що гість замовить гуляшну поливку або суп з флячками, а пан метрдотель казав, що замовить чай і грінку без часнику, і я пішов прийняти замовлення, побажав доброго ранку і спитав, чого гість бажає. Він і справді замовив чай з грінкою, а коли я вернувся, пан метрдотель уже взяв обидві двадцятикронки, кажучи, що я мушу відразу розпізнати хворого на жовчник, з першого погляду, а в того пана, мабуть, і печінка підгуляла… іншого разу я думав, що відвідувач замовить чай і хліб з маслом, а пан метрдотель стверджував, що той замовить празьку шинку з огірком і кухоль пільзенського пива, і справді, тільки я прийму замовлення, тільки озирнуся на пана метрдотеля, а він, заледве глянувши на мою ходу, піднімає віконце і гукає на кухню: празьку шинку… а доки я підійду, додає: і з огірком! Я був щасливий, що можу так учитися, хоч і втрачав усі чайові, бо за кожної нагоди ми закладалися і я завше програвав, але завше при цьому запитував: як то так, пане метрдотель, що ви все знаєте? І він, вкладаючи ті двадцятикронки в гаманець, казав: я обслуговував англійського короля. Отак я замінив Карела, а ще раніше доля мене звела з метрдотелем Зденком, який любив уночі розколошкати ціле село і проциндрити всі гроші, мовби якийсь збанкрутілий аристократ, а ще я пригадав собі метрдотеля зі «Златої Праги», він був моїм першим метрдотелем, називався Малек, був дуже ощадливий, ніхто не знав, куди він ховає папірці, але кожен знав, що має їх, і то чимало, бо відкладає на малий готелик, і коли не буде вже метрдотелем, то купить або винайме собі той готелик десь у Чеському Раю. Але все було цілком інакше, він якось мені звірився, коли ми на одному весіллі впилися, а він тоді напився в дзюську, і розповів, а потім і показав гроші, отож вісімнадцять років тому дружина послала його до подруги з вісткою, він пішов, подзвонив, йому відчинили, у дверях стояла красива жінка, вона почервоніла, він теж, так і стояли вони в дверях, ошелешені, вона тримала вишивання, і ось він увійшов, не кажучи й слова, обняв її, а вона вишивала далі, а потім зіслизнула на канапу і не переставала вишивати за його плечима, і він, за його словами, оволодів нею як мужчина, і відтоді закохався і заощаджує, і протягом тих вісімнадцяти років зібрав сто тисяч, щоб оплатити і забезпечити свою родину, жінку й дітей, наступного року купить їм будиночок, а тоді піде, хоч уже й сивий, зі своєю сивою красунею за своїм щастям… оце він мені оповів, а ще відімкнув свій письмовий стіл з подвійним дном, і там були складені ті сотки, все, що було потрібно, аби викупити своє щастя… а я дивився на нього і ніколи б не сказав, що він такий, я дивився на його черевики, з-під штанів визирали старомодні підштаники, перев’язані над кісточкою білою тасьмою, пришитою до облямівки, і ті підштаники були наче з мого дитинства, коли я жив у бабусі в міських млинах, де подорожні викидали з кльозету Карлових лазень білизну… саме такі підштаники, розкинувши ноги, на хвилю зависали в повітрі… ось і всі мої метрдотелі, і кожен був іншим, а той Малек зі «Златої Праги» згадався мені, коли я стояв біля метрдотеля «Парижа», і той Малек здався мені святим, як поет і маляр Йодл, що продавав «Життя Ісуса Христа», то скидаючи, то вдягаючи пальто або плащ, і ввесь був обсипаний білим порошком, а вуста пожовклі від неврастеніну… що ж то вийде колись із мене?

І ось тепер щочетверга біржовиків обслуговував я, Карел уже не повернувся. А то були люди, як і всі багачі, забавні та веселі, як цуценята, а коли пощастило їм з якоюсь оборудкою, то могли витрачати й роздавати банкноти, як ті різники, що вигравали у фербля[15]. Але різники, граючи у фербля, не раз закінчували тим, що верталися додому через три дні без брички і без коней, без худоби, яку купили, бо все програвали в карти і приходили додому пішки з батогом у руці. Ось і ці біржовики іноді, програвши на біржі, так само витрачали все до решти, і, сидячи в сепаратці, дивилися на світ такими очима, як Єремія на палаючий Єрусалим, протринькуючи останні гроші, а платив їх уже той, хто виграв на біржі, кому пофортунило. А я поступово завойовував довір’я тих панянок, які сиділи в кав’ярні й чекали, коли закінчиться біржа, щоб потім спуститися у всій своїй красі до сепараток, з самого ранку в готелі «Париж» світилися світлá, увесь готель сяяв, як люстра, яку забули вимкнути, і байдуже — одинадцята ранку чи вечора, чи тільки смеркає, чи вже глибока ніч або й світанок. Найдужче я любив обслуговувати сепаратки, які панянки називали кабінетами побачень, павільйоном обстежень або відділом терапії. Тим часом біржовики, котрі ще були при силі, намагалися споїти панянок найкоротшим шляхом, аби згодом поскидати з них блузочки й сукенки, а потім до знемоги качатися з ними на обтягнутих шовком канапах і кріслах так, як їх Господь сотворив, а закінчували ті біржовики абсолютно знеможені, деякі мали такий вигляд, ніби після любощів зазнали серцевого нападу, так їх виснажувало оте милування в незвичних позиціях, словом, у відділі терапії чи у так званому павільйоні обстежень було завше весело. Дівчата, яким випав обов’язок реанімувати гостей, ставилися до цього добросовісно, бо тут, як я помітив, платили найбільше, старші біржовики безупинно сміялися й жартували, і сприймали те роздягання панянок як спільну гру в фанти, повільно, не перестаючи цмулити й принюхуватися до кришталевих келихів з шампаном чи коньяком, вони роздягали панянку просто на столі, куди панянка сама лягала, і довкола її тіла стояли келихи й тарілки з кав’яром, салатами і покраяною угорською салямі, вони нап’ялювали окуляри і приглядалися до кожного вигину чарівного жіночого тіла і просили, як на якомусь показі моди або в студії малярської академії, щоб дівчина сіла, випростала ноги, вклякла, спустила ногу зі столу, погойдала босими ніжками, ніби мила ноги в потоці, і ніколи ці старші біржовики не сперечалися, яка частина тіла має бути обернена в їхній бік, яка має бути ближча, отож усі вони з великим захватом, що співмірний хіба з захватом малярів, котрі переносять на полотно краєвиди, що їх зворушили, отак і ті старі пердуни, з неослабним натхненням розглядали зблизька крізь окуляри то зігнутий лікоть, то розпушене волосся, то стопу й кісточку, потім животик, а інший тим часом вже вкотре розтулював гарненькі половинки дупці і з дитячим захватом дивився на те, що в цю хвилину бачив, третій захоплено скрикував, спрямовуючи погляд у стелю, мовби самому Богу дякував за те, що може дивитися на розкинуті ноги панянки і торкатися пальцями або вустами того, що йому сподобалося найдужче… відтак уся сепаратка іскрилася не тільки від яскравого світла, що лилося зі стелі з пергаментного абажура, а й від руху келихів, а особливо від іскор чотирьох пар лінз в окулярах, які рухалися, наче рибки в освітленому акваріумі. Наситившись баченим і завершуючи обстеження, вони наливали панянці шампана, дівчина сиділа на столі, а вони цокалися з нею, називаючи її на ім’я, вона брала зі столу все, що забажала, а старші пани галантно жартували, тоді як в інших сепаратках дзвенів веселий сміх, який часом переривала тиша, і я частенько думав, чи не втрутитися мені, чи не лежить там труп або вмираючий біржовик… А потім ті старигані зодягали панянку, наче перемотуючи фільм від кінця до початку, бо так, як її роздягали, так її й одягали, але без жодного збайдужіння, яке зазвичай настає опісля, натомість — сама галантність, яка була й спочатку… під час розрахунку завше платив один біржовик, давали метрдотелеві на пиво, а я отримував сотку, і вони відходили розпромінені, заспокоєні, наповнені красивим видовищем, якого їм вистачало на цілий тиждень, і вже від понеділка тішилися, що в четвер проведуть обстеження іншої панянки, бо ці відвідувачі ніколи не обстежували одну й ту саму панянку вдруге, щоразу мусила бути інша, либонь, аби здобути репутацію у світі празьких повій. І щоразу панянка, та, що її обстежували, залишалася у сепаратці… чекала… а коли я прибирав зі столу і ніс уже останню тарілку, знаючи з самого початку, що буде далі, бо це стало уже традицією, дівчина дивилася на мене так ласо, мовби я був кіноактором, те обстеження так її заводило, вона так дихала, що не могла встати й піти, і так ото й сталося вперше, а потім щочетверга я мусив докінчувати те, що розпочали старпери, бо всі ті панянки завше кидалися на мене з таким запалом, з такою жагою віддавалися мені, наче робили це вперше… і впродовж тих кількох хвилин я почувався гарним, високим і кучерявим, у мене було, ні, не враження, не відчуття, а переконання, що я король цих вродливих панянок… а все тому, що їхні тіла під час обстеження були настільки випещені очима, руками і язиками, що після того розглядання дівчата не мали сили піти, і лише відчувши, що раз або два сягли вершини, вони оживали, в очі повертався спокій, пелена, що їх застилала, відступала, і вони дивилися на мене знову нормально, і знову я ставав для них коротуном кельнером, який, замінюючи когось гарного й сильного, виконав те, чого від нього бажали, і робив я це кожного четверга зі щораз більшою охотою і хистом, а колись цей привілей належав звільненому кельнерові Карелові, у якого був для цього неабиякий нахил і здібності, і любов, хоча й мені теж цього не бракувало… Та, мабуть, був я в інших справах добрий, якщо всі дівчата віталися зі мною перші, коли зустрічалися зі мною в ресторані чи на вулиці, уже здалеку кланялися, уже здалеку, щойно мене забачать, махали хусточкою чи баламкали торбинкою, а коли не мали нічого в руках, то бодай приязно махали мені ручкою… і я їм кланявся або широким змахом капелюха поштиво роздавав поклони, а потім випрямлявся і задирав підборіддя, щоб почуватися вищим на подвійних каблуках, щоб стати вищим на кілька сантиметрів… І ось я став почуватися вищим, ніж був насправді. На вихідні почав форсити, залюбився в краватки, бо краватка, то така річ, що спочатку вона робить костюм, а потім костюм робить чоловіка, і я купував краватки такі, як носять наші гості, але й цього мені здалося мало, я увесь час згадував, а, згадуючи, відчиняв ту шафу з речами й одягом, які забували в нашому готелі гості, і там я бачив краватки, яких ніде й ніколи не здибав, і до кожної на тонкій ниточці було прикріплено карточку, одну з краваток забув тут Альфред Карніол, гуртовий купець з Дамаска, другу Саламон Піговатий, генеральний представник з Лос-Анджелеса, третю Йонатан Шаплінер, власник прядилень зі Львова, і четверту, і п’яту, цілий тузінь краваток, і я мріяв одну з таких краваток зав’язати, і ні про що інше не думав, тільки про таку краватку, я мав три на вибір: одна була голуба, наче з металу, друга бордова з тої самої тканини, як і та голуба, вони виблискували, мов крильця рідкісних жучків або крильця метелика, ах, злегка розхристаний літній піджак, рука в кишені, і щоб від шиї до пояса звисала така дивовижно елегантна краватка, коли я приміряв її перед дзеркалом, то навіть тамував подих… я дивився й бачив, як іду Вацлавською площею і Народною Алеєю, і раптом завмер! — назустріч мені йшов я сам, і я помітив, що й інші перехожі, особливо елеґантно вбрані, злякалися моєї краватки, якої ще не бачили ніколи, ніде й ні на кому, а я собі недбало чвалаю у розхристаному піджаку, щоб усі, хто розуміється, могли побачити ту краватку, отак я, стоячи перед дзеркалом у мансарді готелю «Париж», недбало розв’язував ту блискучу бордову краватку, і тут зауважив іншу, якої раніше не помічав, а та краватка, то була таки моя краватка! Вона була біла, з грубої, але дорогої тканини, всіяна синіми цятками, точніше блакитними, як незабудки, а ті цятки були виткані так, що здавалося, ніби вони наліплені, і блищали, як жужіль, а на ниточці висіла картка, яку я відв’язав, там було написано, що краватку забув у нас князь Гогенлоге, я зав’язав її і глянув на себе в дзеркало, я настільки погарнішав у цій краватці, що здалося, немов з тієї краватки спливло на мене трохи запаху князя Гогенлоге, отож я злегка припудрював собі носа і виголене підборіддя і йшов на вулицю до Представницького будинку, а потім крокував по Пржікопах, зазирав у вітрини, і справді, я був провидцем, бо яким я бачив себе в мансарді, так воно й вийшло, ах, що там гроші, вони є майже в кожного, хто має особливу краватку, елегантний костюм і замшеві мешти і несе, наче шпагу, парасольку, але такої краватки, яку мав я, тут не мав ніхто, відтак увійшов я до крамниці чоловічої білизни, і щойно увійшов, одразу став об’єктом зацікавлення, і центром була та краватка, бо що-що, а краватку я вмів зав’язати, отже, об’єктом зацікавлення був я, я замовив і оглянув кілька муслінових сорочок, а потім, щоб додати собі шику, попросив, аби мені подали білі хустинки, а ще попросив продавчиню, щоб вибрала мені з тузіня одну і вклала в нагрудну кишеньку, так, як то тепер носять, а вона усміхнулася й сказала: ви жартуєте, ви, що вмієте так гарно зав’язати краватку… вона взяла хустинку, і я тепер міг це простежити, бо досі ніколи не вдавалося мені з цим упоратись, вона взяла хустинку й поклала її на ляду, і так, наче брала сіль з сільнички, взяла хустинку трьома пальчиками за саму серединку, делікатно підняла, легко струсила, утворивши гарні фалди, потім другою рукою стисла ті складки, загорнула, і засунула мені хустинку в кишеньку, витягши троянду, яка там була, я їй подякував і заплатив, а натомість отримав дві пачки з гарною сорочкою і п’ятьма хустинками, перев’язані золотою стрічкою, потім я зайшов до крамниці чоловічих тканин, і там моя біла краватка з блакитними цятками й біла хустинка, що визирала білими кутиком і вушками, гострими, як ріжки скручених липових листочків, зачарували очі не тільки продавчинь, а й двох елегантних панів, котрі, побачивши мене, навіть загойдались і скаменіли, і так тривало з кілька хвилин, доки вони відновили втрачену довіру до власних краваток і хустинок… а я вибрав собі крам на костюм, на який не мав при собі грошей, і зупинився на «естерґазі», англійській тканині, я попросив, щоб винесли її мені на вулицю, щоб побачити, який вигляд вона має на сонці, і мене відразу взяли за клієнта, який знається на крамі, і, винісши мені цілий стос тканин, позагортали краєчки, щоб я міг сповна уявити мій майбутній костюм на міських вулицях, я ґречно подякував і засмутився, але підручний продавця сказав, що такий клієнт, як я, цілком слушно вагається і зволікає з купівлею, що завтра теж буде день, і цю матерію я зможу собі купити будь-коли, а фірма «Генріх Піско» цілком спокійна, бо такий крам у Празі має тільки вона. Отже, я подякував і вийшов, і перейшов на другий бік вулиці, так якось те все ошелешило мене, я навіть схилив трохи голову і насупив брови, щоб на чолі з’явилися шляхетні зморшки, мовби я в задумі, а потім сталося таке, що утвердило мене в думці, буцімто завдяки цій краватці я неабияк змінився, бо там ішла панянка Вєра із сепаратки, та, що була останнього четверга з біржовиками в павільйоні обстежень, та, яка знала мене з кав’ярні, вона помітила мене, і я бачив, що хоче по-приятельськи помахати мені торбинкою і білими рукавичками, які тримала з ремінцем торбинки, але раптом передумала, ніби обізнавшись, ба й узагалі не впізнала того, хто запропонував їй себе, щоб після того, як її розпалили старші пани, могла піти від нас додому… але я не зрадив себе і вдав, що я хтось інший, вона озирнулася і пішла далі, переконана, що помилилася… а то все та біла краватка й хустинка. Але біля Прашної Брани, куди я дійшов, аби знову прогулятися по Пржікопах, почуваючись переможцем, навпроти по той бік вулиці крокував у білій кучмі свого сивого волосся мій метрдотель, пан Скржіванек, він ішов, не дивлячись на мене, але я знав, що він мене бачить, пройшов мимо, а я затримався, так, ніби він мене закликав, я дивився на пана Скржіванека, і він теж зупинився, розвернувся і підійшов, дивлячись мені просто в очі, а я знав, що він бачить тільки краватку, що бачить, як біла краватка шпацерує по Пржікопах, не бачив нічого іншого, тільки шпацеруючу краватку… і пан метрдотель, який усе знав, дав мені зрозуміти поглядом, що знає, звідки та краватка, і знає, що я позичив її собі без дозволу. Дивився на мене, а я подумки запитував: звідки ви, пане метрдотель, це знаєте? А він розсміявся і відповів уголос: «Звідки знаю? Та ж я обслуговував англійського короля»… і пішов далі. І хоча світило сонце, а мені мовби потемніло, ніби я був лампою, яка щойно розгорілася і в якій пан метрдотель відтяв ґнотик, або — напомпованою шиною, з якої пан метрдотель викрутив ніпель, я йшов і чув, як витікає з мене повітря, бачив, як, ідучи, перестаю світити і сам уже нічого не бачу, мені здавалося, що так само, як я, обвисла й та краватка, і хусточка, мовби я пробігся під зливою…

Мені випало щастя, що найурочистіша подія і честь, якої з усіх готелів і ресторанів міг удостоїтись лише один і лише раз, дісталася готелю «Париж». Виявилося, що пан президент не має у своїй резиденції у Граді золотого начиння, а делегація, яка приїхала до Праги з так званим офіційним візитом, мала слабість до золота. Головний камердинер президента і сам канцлер намагалися позичити золотий посуд з приватних рук, скажімо, у князя Шварценберка або Лобковіча. Але з’ясувалося, що хоч ті шляхтичі й мали таке начиння, але не стільки, а окрім того, всюди були монограми і вигравіювані на ложках та ножах родові герби ерцгерцогських родин, до яких належали. Єдиний, хто міг позичити панові президентові золоте начиння, був князь Турн-Таксіс, але мусив би послати по них аж до Реґенсбурґа, куди їх торік завезли на шлюб одного з членів тієї багатої родини, котра в Реґенсбурзі володіла не тільки готелями, не тільки вулицями, а й цілими дільницями міста, і навіть банками. І от, коли всі варіанти відпали, сам канцлер приїхав до нас, він вийшов від шефа злий, і то був добрий знак, тому що все не те, щоб знав, а наперед вирахував пан Скржіванек, той, що обслуговував англійського короля, з обличчя пана канцлера, а потім з обличчя пана Брандейса, якому належав готель «Париж», він вичитав, що шеф відмовився позичити своє золоте начиння, хіба за умови, що гостина відбудеться в нашому готелі, отоді він витягне з сейфу свої золоті ложки, ложечки, ножі і виделки. Таким чином я довідався, і ледве не впав, що у нашому готелі є золоте начиння на триста двадцять п’ять осіб… і тому в Граді вирішили, що для шановного гостя з Африки і його почту урочистий обід відбудеться у нас. І почали ми прибирати увесь готель, прийшли жінки з відрами й шматами, і чистили не тільки підлогу, а й стіни, і стелю, і всі люстри, а готель світився і блищав, а потім настав день, коли мав приїхати і поселитися у нас ефіопський імператор зі своїм двором, цілий день вантажівки скуповували у празьких садівників усі троянди, шпараґуси й орхідеї, але в останню мить знову приїхав пан канцлер і скасував нічліг, але підтвердив той урочистий обід, а шефові було байдуже, бо й так всі видатки, яких зазнав у зв’язку з поселенням, вніс у рахунок, і прибирання теж, і отак ми готувалися до того урочистого обіду на триста осіб, довелося позичити метрдотеля з кельнерами з готелю «Сейнер», на той день зачинив свій готель і пан Шроубек і позичив нам своїх кельнерів, а ще з Граду прийшли детективи, ті самі, що разом зі мною везли Бамбіна ді Прага, і привезли з собою три кухарські однострої і два кельнерські фраки, і негайно переодяглися, щоб повправлятися і вивчити кухню, а все для того, аби ніхто не отруїв імператора. Детективи-кельнери облазили всі ресторанні приміщення, шукаючи місця, з якого буде найзручніше пильнувати імператора, а коли шеф-кухар з канцлером і паном Брандейсом складали меню для трьохсот гостей, вони цілих шість годин працювали над списком страв, і пан Брандейс наказав привезти до своєї льодівні п’ятдесят телячих окостів, шість корів, трьох жеребчиків на біфштекси і одного вола для підливи, шістдесят поросят не важчих за шістдесят кілограмів, десять маленьких пацят, триста курчат, не рахуючи сарни і двох оленів, а я з паном Скржіванеком уперше спустився в пивницю, де комірник під контролем метрдотеля перерахував усі запаси вин, коньяків та інших трунків… я аж зойкнув, така та пивниця була багата, ніби то була гуртівня вин і горілок, я вперше побачив цілу стіну, наїжачену пляшками «Гайнкель троккен» та ігристими винами «Вдова Кліко» і «Вайнгарт» з Кобленца, цілі стіни «Мартелю» і «Геннесі», сотні пляшок усіх можливих ґатунків шотландського віскі, а також славетні мозельські і рейнські вина, і наші бженецькі з Моравії, і чеські з Мельніка та Жерношок, а пан метрдотель Скржіванек, переходячи з підвалу в підвал, гладив рукою шийки пляшок, так ніжно їх гладив, ніби якийсь алкоголік, хоча він ніколи алкоголю не пив, і лише тепер у пивниці я збагнув, що ніколи не бачив, аби метрдотель Скржіванек коли-небудь присів, він завжди стояв, і тепер стояв і курив цигарку, і в тій пивниці, дивлячись на мене, він, мабуть, прочитав з виразу мого лиця, про що я думаю, бо ні з сього ні з того сказав: «Запам’ятай собі, якщо хочеш бути добрим метрдотелем, ти не смієш сісти, бо потім ноги так розболяться, що твоя зміна стане для тебе пеклом»… Відтак ми вийшли з пивниці, а комірник вимкнув за нами світло, але того дня ми отримали вістку, що ефіопський імператор привіз з собою своїх кухарів, і саме тому, що в нас є таке ж золоте начиння, як і в нього в Ефіопії, і саме в нас його кухарі приготують ефіопські страви… І напередодні урочистого обіду приїхали ті кухарі, чорні, аж блискучі, вони постійно мерзли, було їх троє, а з ними й тлумач, а наші кухарі мали їм помагати, але шеф-кухар зняв фартух і пішов на цілий день, він уперся, що це неповага до нього, і образився, а ті кухарі з Ефіопії почали варити кількасот яєць на твердо і сміялися, скалячи зуби, згодом привезли двадцять індиків і почали їх пекти в наших духовках, а у великих блюдах готували якісь фарші, для яких забагли тридцять кошиків булок і повні пригорщі приправ та петрушки, які привезли на тачці, а наші кухарі їм то посікли, і всіх цікавило, що будуть робити ті чорні парубки, а що їх дуже сушило, то ми носили їм пільзенське пиво, а вони його хвалили і віддячували нам своїм лікером з якихось трав, що був страшно міцний і пахнув перцем і меленими корінцями, але потім ми полякалися, бо вони веліли привезти дві антилопи, яких уже майже винищили, але їх тут-таки й принесли, купили їх у зоологічному саду, і в тих найбільших баняках, які в нас були, пекли тих антилоп, кидаючи під них цілі пачки масла, сипали з мішечків свої приправи, ми мусили повідчиняти всі вікна, такий стояв запах і пара, відтак у ті антилопи вкладали напів-запечених індиків з начинкою, порожнини заповнювали сотнями яєць на твердо, і все разом запікали, але потім увесь готель ледь шляк не трафив, сам шеф перелякався, бо до такого не був готовий, ті кухарі привезли до нашого готелю живого верблюда і хотіли його заколоти, і це викликало у нас страх, але тлумач упросив пана Брандейса, і тоді приїхали репортери і спричинилися до того, що наш готель став центром зацікавлення преси, отож зв’язали того верблюда, який ясно й виразно мукав «не-е-е, не-е-е», щоб його не різали, але один кухар його чиркнув різницьким ножем, і подвір’я геть потонуло в крові, а верблюда уже підняли на гаках за ноги і ножем продирались до його нутрощів, вийняли з нього кості, як і з тих антилоп, і привезли аж три вози дров, і шефу довелося запросити пожежників, і вони сикавками напоготові приглядалися, як кухарі хутенько розпалили багаття, таке велике, як для випалювання деревного вугілля, а коли вогонь пригас і зостався жар, вони крутили на тринозі рожен і запікали цілого верблюда, а коли він був майже готовий, вклали у нього дві антилопи, начинені індиками, які теж були начинені фаршем, а також рибою, вільні місця заповнили яйцями і без кінця сипали свої приправи й попивали пиво, попри те, що вони мерзли навіть коло вогню, як ті візники в броварні, котрі взимку, щоб зігрітися, п’ють холодне пиво. І коли вже були сервіровані столи для трьохсот гостей, і авта почали їх привозити, і швейцари відчиняли двері лімузинів, то ці чорні кухарі, ці ефіопи, встигли за той час не лише засмажити у дворі поросят і баранів, а ще й зварити в казанах юшку з такої кількості м’яса, що шеф не пошкодував, що купив стільки запасів…

І ось приїхав сам Хайле Селассіє у супроводі голови ради міністрів, і всі наші генерали, і всі найбільші пурці ефіопських військ, усі обвішані орденами, але нас усіх підкорив імператор, він приїхав без орденів, просто в білому однострої, так, налегко, тільки мав на пальці великого персня, а члени його уряду чи то якісь вожді його племен були в строкатих балахонах, декотрі з великими мечами, та коли вони розсілись, відразу стало видно, що поводитися вони уміють, так вони природно трималися, у всіх залах готелю «Париж» стояли накриті столи, і біля кожної тарілки іскрилося золоте начиння, виделки, й ножі, і ложки, потім голова ради міністрів сердечно привітав імператора. Хайле відповів так, ніби прогавкав, і перекладач сказав, що ефіопський імператор запрошує гостей на ефіопський обід… а один, що був у ситцевих шатах, товстенне одоробло, загорнутий десятьма метрами сукна, зааплодував, а ми розносили закуски, які ефіопські кухарі приготували на нашій кухні, холодну телятину з чорною підливою, я лише облизав палець з краплею цієї патоки і відразу почав чхати, такий був сильний екстракт, і вперше я побачив, як гості, коли їм подали елегантні тарілки, підняли наші золоті виделки, триста золотих виделок і ножів зблиснули в залах ресторації… і метрдотель дав знак наливати в келихи біле мозельське вино, і тут настала моя хвилина, бо, як я помітив, забули налити вина самому імператорові, узяв я пляшку в серветку і, не знаю, що на мене найшло, бо я підійшов до імператора, опустився на одне коліно, як служка в церкві, і вклонився, а коли встав, усі на мене дивилися, а імператор мені на чолі, а, точніше, в чоло вкарбував хреста, так він мене пальцями благословив, і я налив йому вина… а за мною стояв метрдотель з ресторації Шроубека, який забув налити імператорові вина, і я помертвів, що я натворив, і почав шукати очима пана Скржіванека й побачив, що він кивнув, що він задоволений моєю уважністю… я відставив пляшку і дивився, як повільно імператор їсть, лише так, трішки, вмочив у підливі шматочок холодного м’яса і ніби ледь покуштував, кивнув і, поволі жуючи, поклав виделки навхрест, даючи знак, що вже досить… він відпив ковток вина і довго витирав вуса серветкою… а відтак розносили ту юшку, що варили в дворі, і знову ці чорні кухарі були дуже моторні, напевно, тому, що постійно мерзли і пили пиво, ми ледве встигали підставляти чашки для супу, так швидко вони наливали, один ополоник за іншим, навіть детективи, перебрані на кухарів, дивувалися… ага, ще, а то міг би забути, ці таємні агенти сфотографувалися на пам’ять з ефіопськими кухарями, а в цей час у дворі наші кухарі крутили над ярим вугіллям фаршированого верблюда, змащуючи його віхтем з пучка м’яти, який мочили у пиві, це вигадали чорні кухарі, наш шеф-кухар, прийшовши на те помазання, втішився і сказав, що ефіопським кухарям за це треба дати орден Марії Терезії, і після цієї страви полегшало на душі у всіх кухарів, і служників, і метрдотелів, і молодших кельнерів, і кельнерів, бо ті чорнюхи зі всім упоралися, хоча увесь той час і вливали в себе пиво… а я був відзначений самим імператором, як сказав тлумáч, мене вибрали, щоб і далі подавати страви й напої імператорові, і я щоразу в фраку припадав на одне коліно і, подавши, знову відступав набік і уважно стежив, щоб вчасно на перший знак підлити вина або забрати тарілку, але імператор їв так мало, тільки й того, що умочить вуста, і щойно головний дегустатор понюхає страву, лише тоді імператор трохи з’їсть і надіп’є вина, продовжуючи бесіду з головою ради міністрів, а гості, що далі вони сиділи від імператора, то більше відрізнялися поведінкою й чинами від того, хто давав цей обід, вони їли й пили, і ті, що сиділи далі, поводилися усе зажерливіше й жадібніше, і вже там, за столами в самому кінці, у закутках і в сусідніх залах, там уже жерли так, ніби їх постійно мучив голод, там їли навіть булки, і один гість пожував і з’їв квіти цикламена з трьох вазонків, присмачивши їх сіллю і перцем… детективи стояли по боках і в кутках приміщень, у фраках, ніби офіціянти, і дивилися, щоб ніхто не вкрав золотого начиння… і ось настала вершина обіду, чорні кухарі вигострили довгі шаблі, такі довгі ножі, як у м’ясників, потім два чорнюхи підняли рожен на плечі, третій протер пучком м’яти наперчений живіт верблюда, і вони увійшли до ресторації… пройшли через залу до службового столу, імператор підвівся і рукою показав на смаженого верблюда, а перекладач тлумачив, що це традиційна африканська і арабська страва… невеличкий знак уваги з боку ефіопського імператора… два помічники занесли у центр зали два столи, дві дошки, на яких зазвичай потрошать поросят на свята, столи зсунули і двома клямрами збили докупи… і на цей величезний стіл поклали верблюда, принесли ножі і довгими лезами розрізали його навпіл, а ті половини ще навпіл, і ще, і ще, аж гострий запах розлився по залі, і обов’язково в кожному окрайці верблюда був шматочок антилопи, а в ній індичка, а в індичці риба, і начинка, і запечені гірлянди варених яєць… офіціянти підставляли тарелі і потім подавали, починаючи з імператора, по черзі всім гостям цього смаженого верблюда, я опустився на коліно, імператор дав очима знак, і я подав йому його національну страву… напевно, пречудову, бо всі гості затихли, чувся тільки прекрасний дзенькіт наших золотих виделок і ножів… і потім сталося таке, чого ще ні зі мною, а, напевно, й з паном Скржіванеком не бувало раніше, бо наш державний радник, відомий гурман, так захопився тією стравою, що встав і почав вигукувати, і то як вигукувати — обличчя його аж світилося неземним натхненням, бо йому страшенно посмакувала та ефіопська страва, але того крику видалося йому замало і він скорчив таку чудернацьку мармизу і став бити себе в груди, ніби готуючись до спортивного поєдинку, а відтак знову узяв шматочок, змочений у підливі, і тепер ця страва подіяла на нього так, що чорні кухарі завмерли з довгими ножами і дивилися на імператора, але імператор, напевно, уже звик до такого і лише всміхався, всміхалися тепер і чорні кухарі, і всміхалися, киваючи, ватажки, загорнуті в дорогі тканини з узорами, які моя бабуся мала на фартухах і на строкатих спідницях, а той державний радник не витримав, вибіг і кричав уже на сходах, і знову прибіг, узяв собі ще один шматочок на виделку, але це було вже зайве, бо він гасав по залі і волав, вискочив на вулицю перед готелем і там кричав, і танцював, і тріумфував, і бив себе в груди, і знову прибіг назад, і в голосі його дзвеніла пісня, а в ногах — танець подяки за такого смачнющого фаршированого верблюда, і ні з того ні з сього він низько вклонився цим трьом кухарям, спочатку вклонився по-московськи, аж до пояса, а потім до самої землі. Інший їдець, генерал на пенсії, той лише дивився в стелю і видавав з себе довгий тужливий тон, таке довге солодке квиління, яке піднімалося вгору руладами, потім він узяв ложку підливи, плямкав і квилив, і скавулів, і кусав м’ясо, а коли відпив ковток жерноського рислінгу, піднявся і запхенькав так, що й чорні кухарі зрозуміли і радісно закричали: «Єс, єс, самба, єс!» І напевно, це стало причиною, чому так сильно піднявся настрій, голова ради міністрів тиснув руку імператорові, вбігли фотографи і все сфоткали, невпинно спалахувало різке світло, і в сяянні його бенгальського вогню наші й ефіопські представники потискали одне одному руки…

Коли Хайле Селассіє вклонився й пішов, усі гості вклонилися теж, генерали обох армій обмінювалися орденами, декорували себе навзаєм, державні радники пришпилювали зірки збоку до фраків, а через груди широкі стрічки з зірками, які вони отримали від імператора, і мене, того найнезначнішого серед них, знічев’я узяли і відвели до імператорського канцлера, той потис мені руку і за зразкове обслуговування пришпилив, хоч за значенням і найменший, але за розміром найбільший, орден з блакитною стрічкою за заслуги перед троном ефіопського імператора, і тепер у мене на вилозі фрака теж був пришпилений орден з блакитною стрічкою через груди, я потупив очі, бо всі мені заздрили, і, як я помітив, найбільше за всіх метрдотель з готелю пана Шроубека, бо той орден мав би отримати саме він, і я, на його думку, мав би той орден віддати йому, бо йому лишалося кілька років до пенсії, і він лише такого моменту й чекав, адже з таким орденом він міг би відкрити готель де-небудь під Крконошами або в Чеському Раю, готель «Під орденом ефіопської імперії», але журналісти й репортери сфотографували мене і записали моє ім’я, так я й ходив з блакитною стрічкою, збираючи посуд і відносячи на кухню виделки, ножі й тарілки, роботи вистачило до самої ночі, і коли жінки під наглядом детективів, переодягнених на кухарів і офіціянтів, помили й витерли триста золотих наборів, і пан Скржіванек їх перерахував за допомогою метрдотеля з ресторації «У Шроубека», відтак їм довелося ще раз перераховувати, і потім ще перерахував маленькі кавові ложечки сам шеф, і коли долічив, зблід, однієї ложечки бракувало, він перерахував їх заново, потім вони радилися, і я бачив, як метрдотель пана Шроубека щось тихо говорив шефові, і потім вони дивилися на всіх нас, позичені офіціянти умивалися і йшли до службової зали, бо залишалося до дідька їжі, і тепер офіціянти, кухарі і сервірувальниці, всі зібралися якщо не доїсти, то хоча б спокійно покуштувати ті делікатеси, і, головне, всі дивилися на наших кухарів, які пробували і вгадували, на яких приправах приготовлена та або інша підлива і які рецепти застосувалися, щоб отримати таку розкішну страву, що навіть державний радник Конопасек, який був дегустатором страв у празькому Граді, так захоплювався і кричав… але я того всього не їв, я бачив, що шеф на мене вже не дивиться, що його вже не тішить цей мій нещасний орден і що метрдотель пана Шроубека тихо розмовляє з паном Скржіванеком, і несподівано я здогадався, про що вони говорять, про золоту ложечку, вони підозрюють, що цю ложечку вкрав я, налив я собі чарку коньяку, який виставили для нас, випив, налив ще одну і пішов до мого вчителя, до того, хто обслуговував англійського короля, чи він часом не гнівається на мене, бо так, по-правді, то я незаслужено отримав орден, його мав дістати метрдотель з ресторації «У Шроубека», або сам пан Скржіванек, або наш шеф, але ніхто мене не слухав, я бачив, що пан Скржіванек дивиться на мій метелик, і то так пронизливо дивиться, що я відчув — це той самий погляд, яким кілька днів тому він окинув краватку, ту білу з цятками, блакитними, як крапочки на крилах махаона, на ту краватку, яку я без дозволу узяв з шафи, куди складають речі й одяг, забуті гостями, і я прочитав в очах пана метрдотеля, що коли я без дозволу узяв краватку, то чому б я не міг узяти золотої ложечки, яку я останній відносив зі столу самого ефіопського імператора, а було це так, що я відніс її й поклав просто у раковину. І облила мене така ганьба, коли я ось так стояв з простягнутою чаркою, збираючись цокнутися з метрдотелем, який був для мене найбільшим і найвищим, навіть вищий за імператора чи президента, він теж підняв чарку, хвильку повагався, а я мав надію, що він цокнеться зі мною за цей мій нещасний орден, але він, який завжди все знав, тепер розгубився і цокнувся з метрдотелем пана Шроубека, таким застарим, як і він, а на мене навіть не глянув, і я відійшов з тією простягнутою чаркою і випив її, усе в мені спалахнуло, всього мене палило, я налив собі ще коньяку… і вибіг у чому був на вулицю, у ніч, позаду був мій колишній готель, бо я вже не хотів жити на світі, я взяв таксі, таксист запитав, куди я хочу їхати, і я сказав, щоб він завіз мене до лісу, мовляв, хочу подихати свіжим повітрям… і так ми поїхали, все поступово блякло позаду мене, і передовсім вогні, сила-силенна вогнів, потім там і сям ліхтарі, і потім уже нічого, все позаду, лише на закруті машина ще раз висвітлила мені Прагу і ми зупинилися біля справжнього лісу… я заплатив, він поглянув на мій орден з блакитною стрічкою і сказав, що не дивується, що я такий засмучений, він це розуміє, багато метрдотелів просили відвезти їх до Стромовки чи абикуди, де можна пройтися… я засміявся і сказав, що йду не пройтися… а напевно, повішуся. Але таксист не повірив і засміявся: на чому? А в мене й справді нічого не було, я сказав: «На хустинці», таксист вийшов з машини, відчинив багажник, попорпався там і потім при світлі фар, сміючись та підморгуючи, простяг мотузку, таку линву, і скрутив з неї петлю, і, сміючись, радив, як правильно повіситись… а потім опустив віконце і побажав мені багато щастя у процесі вішання, і поїхав, і ще моргнув фарами на прощання, і, перш ніж заїхати за лісок, посигналив… я пішов лісовою стежкою, потім сів на лавку, і коли знову все обдумав, і головне, коли зробив висновок, що пан Скржіванек мене більше не любить… я сказав собі, що жити на світі далі неможливо, бо якби то була дівчина, то не біда, бо не в одне віконце світить сонце, але ж то пан метрдотель, який обслуговував англійського короля і який думає, ніби я здатний вкрасти ложечку, яка таки пропала, але ж її міг украсти і хтось інший, це не вкладалося мені в голові… і я відчував у пальцях цю мотузку, була така темінь, що мені довелося намацувати дорогу, і я наштовхувався руками на дерева, але це були не дерева, а такі маленькі деревця, при світлі зірок я побачив, що йду серед зовсім маленьких ялинок, по якомусь розсаднику, а відтак я попав до лісу, але тут знову були самі берези, високі берези, і я мусив би мати драбину, щоб залізти на якусь гілку… лише потім я зрозумів, що все це було не просто так, і ось я потрапив у справжній ліс, сосновий, і гілки росли дуже низько, вони стирчали так, що мені доводилося пролізати під ними рачки… так я й ліз навкарачки, а орден дзенькав по підборіддю, і бив мене в лице, і ще сильніше нагадував про золоту ложечку, яка загубилася в готелі, потім я зупинився і, стоячи рачки, знову все прокрутив у голові, і знову натрапив на те болюче місце у мозку, яке не міг втамувати, пан Скржіванек більше мене не любить, не буде більше мене виховувати, ми більше не будемо закладатися, якої національності відвідувач, котрий щойно увійшов, і що він повинен або не повинен замовити, і я так завив, достоту, як той старший радник Конопасек, коли з’їв кілька порцій розкішного фаршированого верблюда… тоді я й вирішив, що повішуся, і коли вклякнув, щось торкнулося моєї голови, з хвилину я так і стояв навколішки, потім підняв руки і намацав черевики, шпіци двох черевиків, помацав трохи вище і намацав дві щиколотки і шкарпетки на холодних литках… я піднявся і тицьнувся носом просто в пояс якогось повішеника, і так злякався, що побіг, продираючись крізь гострі старі гілки, подряпав обличчя і здер шкіру з вух, але продерся аж на стежку, а там уже повалився і з мотузкою в руці знепритомнів… Розбудило мене світло і людські голоси… і коли я розплющив очі, то побачив, ні, не побачив, а здогадався, що лежу на руках у пана Скржіванека, він мене гладить, а я водно повторюю: там, там; і ось там вони знайшли того вішальника, який врятував мені життя, бо інакше б там повісився я, побіля нього, або неподалік, і пан метрдотель гладив мене по волоссю і витирав кров… А я плакав і кричав: та золота ложечка! І пан метрдотель прошепотів: не бійся, знайшлася… і я запитую: де? І він тихо сказав: не стікала вода з раковини, її розкрутили, і ложечка знайшлася в коліні стоку… вибач мені… все знову буде добре, як і раніше… я кажу: але як ви дізналися, де я… і він сказав, що це таксист, який, усе розміркувавши, повернувся до готелю і запитав офіціянтів, хто з них міг би хотіти повіситися? і саме в ту мить сантехнік приніс золоту ложечку… і метрдотель, який обслуговував англійського короля, миттєво здогадався, що це я, і вони зараз же кинулися за мною… І вийшло так, що я знову почувався в готелі «Париж», як у Бога за пазухою, пан Скржіванек навіть довірив мені ключі від винних льохів, від лікерів і коньяків, наче б хотів усе, що сталося з тою золотою ложечкою, виправити. Але шеф так ніколи й не пробачив мені, що я отримав орден і стрічку через груди, і так на мене дивився, ніби мене немає, ніби я порожнє місце, а я заробляв уже такі гроші, що встеляв ними всю підлогу, щотри місяці я відносив до ощадної каси цілу підлогу, встелену стокронками, бо я вирішив, що з мене буде мільйонер і я до всіх дорівняюсь, потім куплю або орендую маленький готель, таку маленьку голуб’ярню десь у Чеському Раю, одружуся, візьму багату наречену, і якщо свої й жінчині гроші зберу докупи, то мене поважатимуть, як і всіх інших власників готелів, і якщо мене й не визнаватимуть як людину, їм доведеться визнати мене як мільйонера, власника готелю й нерухомості, вони просто будуть змушені поважати мене… Але зі мною знову сталася халепа, мене втретє призвали на військову службу, і втретє я не став солдатом через свій малий зріст, і хоч я й намагався підкупити панів військових, вони однаково мене до війська не взяли. У готелі всі сміялися, і сам пан Брандейс, розпитавши, знову висміяв мене, що я такий коротун, і я знав, що буду коротуном до смерті, бо вже не виросту, хіба тільки таким робом, що буду носити подвійні підошви і задирати голову, то була єдина моя надія, що мені шия витягнеться, якщо я носитиму високий кавчуковий комірець. Ось так і вийшло, що я став ходити на уроки німецької, почав дивитися німецькі фільми, читати німецькі газети і ніскільки не дивувався, що тепер по празьких вулицях ходять студенти в білих панчохах і зелених куртках та що в готелі я майже єдиний, хто обслуговує німецьких гостей, усі наші офіціянти поводилися з німецькими відвідувачами так, ніби не розуміли німецької, і сам пан Скржіванек говорив з німцями лише по-англійськи, або по-французьки, або по-чеському, і ось одного дня в кінотеатрі я став на черевичок якійсь жінці, вона заговорила по-німецьки, я німецькою вибачився, потім провів цю гарно зодягнену жінку, і ось, аби віддячити їй за те, що вона говорить зі мною по-німецьки, я сказав, це жахливо, що витворяють чехи з нещасними німецькими студентами, що я на власні очі бачив, як на Національному проспекті у них зривали з ніг білі панчохи і стягли з двох німецьких студентів брунатні сорочки. І вона сказала, що я все правильно розумію, що Прага — давня імперська територія і право німців ходити по ній і одягатися за своїм звичаєм невід’ємне, і якщо зараз увесь світ до такого неподобства байдужий, то настане час, настане день, коли фюрер це так не залишить, він прийде і звільнить всіх німців від Шумави до самих Карпат і… лише тепер, коли вона це сказала, я помітив, що дивлюся їй в очі, що я не мушу дивитися на неї знизу вгору, як на інших жінок, мені ніколи з тим не таланило, бо всі жінки, які крутилися коло мене, були вищі за мене, між жінками вони, звичайно, теж були велетками, завжди, коли ми стояли поруч, я дивився їм на шию або на груди, і я побачив, що вона така ж маленька, як і я, що в неї блищать зелені очі, що вона така сама веснянкувата, як і я, але ці руді веснянки дуже гарно поєднувалися з зеленими очима, і я побачив, що вона красива і дивиться на мене якось особливо, на мені знову була та незвичайна біла краватка з блакитними цятками, але вона дивилася на моє волосся, світле, як солома, і на такі телячі очі, блакитні очі, вона потім сказала мені, що німці з рейху так мріють про слов’янську кров, так мріють про ці рівнини і слов’янську натуру, вже тисячу років добром чи лихом німці прагнуть пошлюбити цю кров, і звірилася мені, що багацько прусських аристократів мають у своїх жилах слов’янську кров і слов’янська кров робить цих аристократів в очах інших аристократів шляхетнішими, я погоджувався і дивувався, як вона розуміє мою німецьку, бо я не просто випитував гостя, що він замовить на вечерю або на обід, я повинен був розмовляти з цією панночкою, якій наступив на чорний черевичок, і я говорив трохи по-німецьки і багато по-чеськи, але увесь час у цій німецькій атмосфері мені здавалося, ніби я говорю по-німецьки… Так я дізнався, що панночку звуть Ліза, що вона з Хеба, працює там учителькою фізкультури, що вона чемпіон району з плавання, і панночка Ліза розкрила пальто, і на грудях у неї був значок, «F» у колі, ніби якийсь чотирилисник, вона посміхалася і не зводила очей з мого волосся, я навіть стривожився, але вона мене підбадьорила, сказавши, що у мене найгарніше світле волосся на світі, і я навіть спітнів і тоді теж сказав їй, що я метрдотель у готелі «Париж», говорив і чекав чогось образливого, але вона поклала руку мені на рукав і, коли торкнулася мене, у неї так заблищали очі, що я злякався, але вона пояснила, що у її батька в Хебі ресторан «Біля міста Амстердама»… І ось ми домовилися, що підемо на фільм «Любов у три чверті такту», вона прийшла в тірольському капелюшку і в такій, що мені з дитинства подобалася, зеленій камізельці, власне, в сірій камізельці з зеленим комірцем, що був оздоблений вишитими дубовими гілочками, на вулиці падав сніг, було це напередодні Різдва, потім вона кілька разів приходила до мене в готель «Париж» і замовляла обід або вечерю, і ось, коли вона прийшла вперше, пан Скржіванек глянув на неї, потім на мене, і ми, як завжди, увійшли до службового приміщення, я засміявся й кажу: ну, як, закладемося на двадцять крон, що замовить ця панночка? Бо я побачив, що вона знову прийшла у тій камізельці і сьогодні навіть у білих панчохах, я витяг двадцять крон і поклав їх на службовий столик, але пан Скржіванек подивився на мене відчужено, так само, як того вечора, коли я хотів з ним цокнутися після обслуговування ефіопського імператора і загубилася та золота ложечка, мої пальці лежали на двадцяти кронах, і він зумисне дозволив мені тішитися, ніби все гаразд, він теж витяг двадцятку, повільно поклав її на стіл, але потім, буцімто його гроші могли забруднитися від моїх, швидко сховав їх у гаманець, поглянув ще раз на панночку Лізу й махнув рукою, і з того часу він не сказав мені й слова, після зміни забрав у мене ключі від усіх складів і дивився на мене як на порожнє місце… ніби він ніколи не обслуговував англійського короля, ніби я ніколи не обслуговував ефіопського імператора. Але мені вже було однаково, бо я бачив і знав, наскільки усі чехи несправедливі до німців, з тієї хвилини мені стало соромно, що я активний член «Сокола»[16], бо пан Скржіванек був у «Соколі» великим чоловіком, як і пан Брандейс, і, звичайно, вони були налаштовані проти німців, а головно проти панночки Лізи, яка приходила до мене, лише до мене, і яку я не мав права обслуговувати, бо її стіл належав до ряду іншого офіціянта, і я не раз помічав, як її неввічливо обслуговують, як приносять їй холодну юшку і як офіціянт тримає пальця у тій юшці… і вийшло так, що я застав за дверима офіціянта, як той плюнув у тарілку, несучи їй фаршировану телятину, я підскочив, щоб забрати в нього тарілку, але він цю тарілку вмазав мені в лице, а тоді плюнув мені у фізію, і коли я відліплював від очей застигаючу драглисту підливку, він плюнув ще раз, аби я зрозумів, як він мене ненавидить, і це був ніби сигнал, з кухні всі кинулися до дверей в залу, збіглися всі молодші офіціянти і кожен плював мені в обличчя, і так довго вони плювали, аж поки, нарешті, прийшов і сам пан Брандейс і як керівник празького «Сокола» плюнув теж і сказав, що звільняє мене… і я, такий обпльований і вимащений підливкою з телячої печені, вбіг у залу до столу панночки Лізи і там я на себе показував, обома руками показував, ось що через неї зробили зі мною «соколи» і чехи, а вона дивилася на мене і серветкою витирала мені обличчя і казала, що від чеської солдатні нічого іншого не варто й чекати, і вона й не чекала, а за те, що я заради неї витерпів, вона мене любить… Відтак, коли ми вийшли, коли я переодягся, аби провести її до Прашної Брани, до нас підбігли чеські хулігани і заліпили Лізі такого ляпаса, що її тірольський капелюшок відлетів аж на трамвайну колію, а я захищав її тим, що кричав по-чеськи: що ви робите, хіба ви чехи? тьху! Тоді один з тієї солдатні відштовхнув мене, а двоє схопили Лізу і повалили, скрутивши їй руки, а третій задер спідницю і грубо стягував з її засмаглих стегон білі панчохи, і коли вони мене били, я невпинно кричав: що ви робите, чеська хамлото! Я кричав так довго, аж доки нас пустили, а вони понесли панчохи панночки Лізи, ніби білий скальп, білий трофей, ми вийшли завулками на маленьку площу, Ліза плакала й хрипіла: більшовицька сволото, ви заплатите за це, так зганьбити німецьку вчительку з Хеба!.. і я почувався знову високим, вона трималася за мене, і я був такий обурений, що шукав членський квиток «Сокола», але не знайшов, а був би розірвав… вона раптом поглянула на мене очима повними сліз і знову розплакалася, притулила своє обличчя до мого, припала до мене, і я зрозумів, що повинен її берегти і захищати від усіх чехів, які цю маленьку судетську німку хочуть образити, щоб жоден волосок не впав з її голови, доньки власника готелю і ресторану «Біля міста Амстердама» в Хебі, місті, яке торік восени відійшло до Німеччини як імперська територія[17], і всі Судети відійшли туди, де вони були стільки років, відійшли назад до імперії[18], і тепер тут, у сокільській Празі, відбувається з бідними німцями те, що я бачив на власні очі і що пояснювало, чому Судети підібрали і чому, вочевидь, і Прагу чекає те саме, якщо чехи зневажають і загрожують життю і честі німецьких людей… І сталося так, що мене не тільки звільнили з готелю «Париж», а й ніде більше не брали навіть молодшим офіціянтом, у всі ресторани вже наступного дня прийшла звістка, що я пронімецьки налаштований чех, ба гірше, «сокіл», який упадає за німецькою учителькою фізкультури. Так я й залишався без місця, аж поки прийшли німецькі війська і окупували не лише Прагу, а й усю країну… І в цей час панночка Ліза на два місяці втратила мене, хоча я їй без відповіді писав, навіть її батькові писав, і ось на другий день після окупації Праги я пішов погуляти і на Старомєстській площі побачив, як армія Рейху варить у казанах смачну юшку і в солдатських казанцях роздає її громадянам, а я отако дивлюся, і — кого ж я бачу в смугастій сукеночці з червоним значком на грудях і з ополоником у руці? — Лізу! Але я до неї не озвався, якийсь час дивився, як вона наливає і з посмішкою вручає казанки, потім схаменувся і теж став у хвіст, а як підійшла моя черга, вона подала мені казанець гарячої юшки, побачивши мене, Ліза не злякалася, а зраділа, гордо виставивши на оглядини своє військове вбрання фронтової сестри милосердя чи що то там була за уніформа, а я сказав, що мене з того дня не беруть на роботу, з того дня, коли я відстоював її честь біля Прашної Брани, її білі панчішки, і тоді вона знайшла собі заміну, узяла мене під руку, і сміялася, й раділа, і в мене було таке відчуття, і в неї теж, що, по-суті, імперська армія окупувала Прагу через її білі панчішки і через те, що мене обпльовували в готелі, і ми прогулювалися по Пржікопу, вояки в одностроях віддавали честь панночці Лізі, і я теж щоразу їм кланявся, і раптом мені щось спало на думку, і Лізі теж, ми повернулися до Прашної Брани, підійшли до того місця, де Ліза лежала на тротуарі, де стягували з неї білі панчішки якихось три місяці тому, а потім увійшли до готелю «Париж», скрізь сиділи німецькі офіцери, і я, буцім шукаючи столика, стояв з панночкою Лізою, яка була в однострої сестри милосердя, а молодші офіціянти і пан Скржіванек зблідли і мовчки обслуговували німецьких гостей, а я сів до вікна і по-німецьки замовив каву, каву по-віденськи з вершками і чаркою рому, Wiener Kaffé mit bespritzter Nazi, як ми раніше подавали за рецептом віденського готелю «Sacher», то було прекрасне відчуття, коли я увійшов, а пан Брандейс кланявся, мені вклонився особливо поштиво і знічев’я заговорив про той прикрий випадок, що стався тоді, вибачався переді мною… але я сказав, що не приймаю його вибачення, що ми ще побачимо… і коли я платив панові Скржіванеку, то сказав: ну, бачите, дідька лисого помогло, що ви обслуговували англійського короля… я встав і пішов поміж столами, і офіцери німецької армії вітали панночку Лізу, я їм теж кланявся, мовби їхні вітання стосувалися й мене… тої ночі панна Ліза повела мене до себе, спочатку ми зайшли до якогось військового клубу на Пржікопах, у якийсь сірий будинок, ми пили шампанське на честь окупації Праги, офіцери цокалися з Лізою і зі мною, а вона щоразу оповідала їм, як я гідно поводився і захищав її німецьку честь від чеських хамів, а я розкланювався і дякував за вітання і підняті келихи, але я не знав, та й знати не міг, що всі вітання стосувалися тільки і тільки Лізи, а по мені офіцери лиш ковзали очима, вони мене тільки терпіли, сприймаючи як доважок до Лізи, командира військових сестер, як я зрозумів зі звертань до неї під час чаркування… але в мене було таке прекрасне відчуття, що я можу брати участь в цьому святі, що я серед капітанів і полковників, що я серед молодих людей з такими самими блакитними очима і таким самим світлим волоссям, як у мене, у того, хто не вміє пристойно говорити по-німецьки, але почувається німцем, якому, наче Сплячій Красуні, треба було зустрітися з панною Лізою і, наступивши їй на чорний черевичок, прокинутися, як у тій казці. Відтак ми поверталися з цього свята туди, де я ще не був, Ліза попросила, щоб я перевірив свою метрику, бо там обов’язково має бути якийсь німецький предок, а я сказав, що в мого діда на могилі написано «Johan Ditie», що він служив панським конюхом, і я завжди тим конюхом встидався, але Ліза як це почула, то я мовби виріс в її очах більше, ніж якби був чеським графом, начебто з тим Дітіє звалилися всі загороди і тонкі стіни, що нас розділяли, цілу дорогу вона мовчала, потім відімкнула браму старої кам’яниці, ми піднімалися сходами, і на кожному поверсі вона довго мене цілувала, гладила рукою мені ширіньку, і коли ми увійшли до її кімнатки, вона запалила настільну лампу і стояла вся мокра, і очі, й вуста, і така пелена заволокла їй очі, наче більмо, вона повалила мене на канапу і знову довго цілувала, язиком обмацуючи і перераховуючи всі зуби, і так невпинно квилила й стогнала, ніби вітер невпинно відчиняв і зачиняв незмащену хвіртку, і потім уже не лишалося нічого іншого, як зробити те, чого я чекав, але що йшло не від мене, як звичайно, а від неї, вона потребувала мене, і вона дозволяла мені все, повільно роздягаючись і стежачи, як роздягаюся я, а я думав, якщо вона на військовій службі, то мусить мати і якусь військову сорочку чи там комбінацію, звісно ж, має бути у сестер у госпіталях якась казенна білизна, але в неї білизна була така сама, як і в тих панночок, що ходили до готелю «Париж» на оглядини до панів біржовиків, як і у панночок «Райських», і потім вона притягла до себе моє голе тіло, все вийшло так, ніби ми розплавились, ніби ми стали молюсками і тулилися одне до одного драглистим м’якушем, що виліз із мушлі, жах як ця Ліза тремтіла і тряслася, і я вперше дізнався, що я закоханий і коханий, і все було зовсім інакше, ніж раніше, вона не просила, щоб я був делікатніший і обережніший, бо все було тільки заради того, щоб було так, як було, рух і злиття, і шлях на Говерлу, і сплеск світла, і притлумлене сопіння, і стогони, і ще, вона мене не боялася, жодної хвилини, вона напинала живіт назустріч моєму обличчю, міцно так обіймала коліньми мою голову, вона не соромилася ані хвильки, а навпаки, мовби то так і мало бути, дозволила терти й лизати себе язиком доти, аж доки підвелася і дала мені скуштувати, і язиком, і в язику пережити все, що клекотало в її тілі… відтак, коли вона вже лежала на спині, закинувши за голову руки і розкинувши ноги, де палав пучок світлого волосся, зачесаного вгору до пупця, очі мої спочили на столі, а там стояв букет весняних тюльпанів з гілочками молодих березових гілочок і кількома гілочками ялини, і тоді, наче уві сні, а може, в пам’яті, зазвучав забутий мотив, я висмикнув гілочки, розділив їх на частинки і обклав її лоно цими гілочками, то було так гарно, увесь живіт я вистелив ялиновими гілочками, вона дивилася на мене, примруживши очка, і коли я нахилився й поцілував її між тими гілочками, то відчув на губах колючу хвою, вона взяла ніжно мою голову в долоні, піднялася і притислася лоном до мого обличчя так різко, аж я застогнав від болю, і кількома сильними посмиками живота досягла такого збудження, що пронизливо скрикнула і впала набік, дихаючи так надривно, що я подумав, ніби вона померла або ось-ось помре… але то не було ні те, ні інше, вона нахилилася наді мною, розчепірила всі десять пальців і погрожувала, що видряпає мені очі і роздряпає обличчя і всього мене, така вона була вдячна і вдоволена, і знову розчепірювала наді мною нігті і судомно їх стискала, щоб за хвилину звалитися з плачем, і тихий плач перейшов в уривчастий сміх… а я, розслаблений, спокійно і мовчки лежав і дивився, як швидкими рухами пальців вона висмикує рештки ялинових гілочок, так заламують гілки мисливці, коли хочуть позначити місце, де підстрелили звіра, і я побачив, як вона встеляє мого живота і мою обвислу плоть, увесь мій пах вкрили гілочки, потім вона підняла мого прутня і гладила руками, і цілувала пах, і поступово я досяг ерекції, і поступово розсувалися гілочки, крізь які продирався мій пірнач, і поволі ріс, скидаючи гілочки, а Ліза ті гілочки язиком рівняла довкола, щоб потім підняти голову і захопити цілу мою плоть у рот, аж кудись до самого горла, я хотів її відштовхнути, але вона повалила мене, відкинула мої руки, я дивився в стелю і дозволяв їй робити все, що вона хотіла, ніколи я не чекав від неї такої брутальності, майже жорстоко вона різкими ударами й рухами голови висмоктала мене до самих мізків і при цьому навіть не прибрала гілочок, які дряпали до крові її вуста, мабуть, для германців то звична річ… незабаром я став боятися Лізи… коли вона повзала язиком по моєму животу, лишаючи слиняві смуги, наче молюск, вона цілувала мене, і рот у неї був повний сім’я й смерекової хвої, і вона не вважала це чимось нечистим, навпаки, за апогей, за частину меси: оце моє тіло, а оце моя кров, а оце моя слина, а це твої й мої соки, і це нас з’єднало і єднає назавжди, так вона мені казала, бо ми взаємно обмінялися і запахом соків, і волосками… Досить з вас, на цьому сьогодні закінчу.