Я обслуговував англійського короля

А голову я так і не знайшов

Слухайте, що я вам тепер скажу.

Моє нове місце молодшого офіціянта, а потім метрдотеля було в горах над Дечином. Коли я приїхав у цей готель, то так і отерп. Я побачив не просто готель, як сподівався, а маленьке містечко або велике село серед лісу і лісових гарячих джерел, звідти тягло таким свіжим повітрям, що хотілося розливати його в келихи, досить було стати навпроти приємного леготу і неспішно ковтати його, мов риба зябрами, і відчувати, як зябра втягують суміш кисню з озоном, як поволі ваші легені і все нутро напомповується, наче шина, що спустила бозна-коли десь унизу, а тепер автоматично наповнюється цим повітрям, з яким їхати не лише безпечніше, а й приємніше. Ліза привезла мене у військовій машині і розгулювала тут, як удома, вона водила мене по довгій алеї, що вела до головного обійстя, і водно посміхалася. А обабіч височіли рогаті скульптури, статуї імператорів і королів, все з чистого мармуру чи з білого вапняку, який іскрився, наче цукор, іскрилися й усі адміністративні будівлі, які розходилися від головної колонади, як листя акації. І там теж усюди були колонади, перш ніж увійти до такої будівлі, можна погуляти по колонаді або постояти перед постаментами з рогатими статуями, і стіни теж прикрашали рельєфи з того славного німецького минулого, коли вони ще бігали з сокирами, вбрані у шкури, як то описав Ірасек у «Давньочеських оповідях», але тут одяг був німецький. А Ліза мені все тлумачила, а я не встигав надивуватися і згадував рубача з готелю «Тіхота», який любив повторювати, що неймовірне здійснилося, тут теж було так, Ліза мені з гордістю розповідала, що тут найздоровіше повітря у цілій Європі, ще одне таке місце є лише під Прагою над Оуголічками і Подморжанами, і що це перша європейська станція шляхетного розплоджування людей, що нацистська партія побудувала тут першу лабораторію зі схрещування шляхетної крові німецьких дівчат і чистокровних солдатів, як з армії, так і з СС, усе на науковій основі, і щодня тут відбуваються націонал-соціалістські злягання так, як ті злягання відбувалися колись у войовничих древніх германців, і, головне, тут майбутні породіллі виношують у своїх лонах нових людей Європи, тут вони й народжують, а за рік діти поїдуть до Тироля, Баварії, до Шварцвальду або до моря, щоб там у яслах і садках продовжити вишкіл нової людини, проте вже без матерів, а під наглядом нової школи. Потім Ліза показувала гарненькі маленькі будиночки у стилі сільських хат, з квітами, що звисали з вікон, терас і дерев’яних ґанків, і я побачив цих майбутніх матерів, ставних, як усі сільські дівчата, білявок, мовби не з цього століття, а ніби звідкілясь із наших місць, з Гумпольця або з Гані, з якихось зачучзерілих сіл, де ще носять смугасті спідниці й сорочки, як у наших «сокілок» або як на тій картині, де Вожена пере білизну, а Олдржіх, їдучи повз неї на коні, знаходить у ній свою мрію, у всіх дівчат були гарні перса, і коли вони шпацирували, а майбутні матері тут тільки й гуляли серед постаментів, ніби в цьому полягало їхнє покликання, дивилися на статуї рогатих воїв або стояли перед красивими німецькими королями й імператорами, і в їхніх мізках закарбовувалися і лиця, й статури, й історії тих славетних людей з минулого. Потім я довідався і почув з вікон училища, де читали лекції про легендарних мужів і де екзаменували майбутніх матерів, чи не забули вони історію, чи знають її напам’ять, бо ці жінки, за словами Лізи, повинні знати, що всі образи з голів вагітних дівчат поступово просочуються по їхньому тілу вниз, до того, хто спочатку, як плювок, потім, як пуголовок, потім, як жаба або ропуха, а потому вже маленька людина, гомункул, який росте місяць за місяцем аж до дев’ятого місяця, коли з нього постає вже людина, і вся та наука і споглядання неодмінно й закономірно мають проявитися в новій істоті… Ліза, гуляючи зі мною, трималася за мене, і я помітив, що коли вона зиркала на моє світле волосся, то крокувала радісніше, а коли відрекомендувала мене своєму начальникові відділення, то назвала Ditie[19], як написано на могилі мого діда у Цвікові, так я зрозумів, що Ліза теж хоче прожити тут дев’ять місяців, або й більше, щоб подарувати Рейху чистокровного нащадка… Але щойно я уявив, що з тою майбутньою дитиною все має відбутися так само, як колись ми водили корову до бика або козу до громадського цапа, щойно подивився на цю алею погрудь і статуй, то відразу зрозумів, що я там ніякого майбутнього не бачу, а те, що бачу, викликає страх, маленьку хмарку великої грози, яка мене обминула… Але коли я подумав, і це мене врятувало, що я такий курдупель, що мене навіть не взяли ані до «Сокола», ані в спортивну команду, хоч я й крутився на перекладині і кільцях не гірше за довготелесих, коли пригадав, яку придибенцію мав у готелі «Париж» з тією золотою ложечкою, як на мене плювали тільки за те, що я закохався в німецьку вчительку фізкультури, а тепер мені подав руку сам начальник шляхетного націонал-соціалістського табору, і я бачив, як він дивився на моє солом’яне волосся, як вдоволено засміявся, ніби зустрів красиву дівчину або випив лікеру чи горілки, яку він любив зі всіх напоїв найбільше, я увесь аж випрямився. Хоч у мене й не було твердого комірця на фраці, але, напевно, вперше я мав відчуття, що не конче високим бути, головне — високим почуватися, і ось я став спокійніше дивитися на себе, перестав бути не тільки молодшим кельнером, а й піколиком, хлопчиком-офіціянтом, якому від народження і до кінця життя судилося бути коротуном, дозволяти називати себе Курдуплем і Піциком, вислуховувати кпини щодо свого прізвища Дітє, але тут я був ger Ditie, німцям тут не вчувалося «дитя», вони це, вочевидь, пов’язували з чимось іншим, і не могли ні з чим порівняти, тому я тут став шанованою людиною уже завдяки тому, що називався Ditie, Ліза казала, що такому прізвищу можуть позаздрити навіть шляхтичі з Прусії і Померанії, у чиїх прізвищах завжди є відгомін слов’янського кореня, як і в мене, фон Ditie, офіціянта в п’ятому відділенні, де за обідом і вечерею я обслуговував п’ять столів, п’ять німецьких вагітних дівчат, яким я ношу, коли мені задзвонять, молоко, склянки холодної гірської води, тірольські калачі або тарілки холодного м’ясива, і взагалі, все, що було в меню…

І лише тут я розцвів, бо якщо я був добрим кельнером у «Тіхоті» або в готелі «Париж», то тут я став улюбленцем тих вагітних німок. Зрештою, так само до мене ставилися й панночки в барі готелю «Париж», коли в четвер приходили біржовики в сепаратки… але ці німки, втім, і Ліза теж, усі так ніжно дивилися на моє волосся, на мій фрак, і Ліза потім добилася, щоб у неділю або в свята я міг подавати страви з тією блакитною стрічкою через груди і орденом у вигляді розприсканого золота з червоним каменем посередині і написом «Viribus Unitis»[20], бо лише тут я довідався, що і в Ефіопії є талери Марії-Терезії… Ось так я й жив у лісовому містечку, де щовечора солдати всіх родів військ набиралися сили від доброї їжі і розпалювали себе особливими винами, рейнськими і мозельськими, тоді як дівчата пили склянками тільки молоко, а потім із ночі в ніч під науковим наглядом тривала злучка, і незабаром мене стали називати «кельнер, який обслуговував ефіопського імператора», і я відчував себе тут, як пан метрдотель Скржіванек у готелі «Париж», який обслуговував англійського короля, у мене теж був молодший офіціянт, якого я вчив, як пан Скржіванек мене, аби він теж відгадував, з якого краю той або інший солдат, що він собі замовить, а також ми закладалися на десять марок і клали їх на столик, і я майже завжди перемагав, щоразу переконуючись, яке то прекрасне відчуття перемоги, бо варто лише чоловікові злегковажити або дозволити собі впасти духом, і все життя в нього піде шкереберть і він ніколи не вичухається, а надто в себе на батьківщині і в своєму середовищі, де на нього дивляться, як на курдупля, вічного піколика, яким я завжди був удома, але тут німці мене поважали і відзначали… Щодня пополудні, коли світило сонце, я носив молоко й морозиво, а інколи на замовлення склянки теплого молока або чаю в блакитні плавальні басейни, де з розпущеним волоссям плавали красиві вагітні німки, зовсім голі, вони мене поважали, мовби і я був лікарем, і мені це подобалося, тому я міг милуватися, як звиваються їхні світлі тіла, як розкидають вони руки і ноги і, мов за сигналом, улягаючи якомусь ритму, тіла напружувалися, і руки й ноги знову робили красиві плавецькі рухи. Але я був закоханий і мене вже не так хвилювали їхні тіла, їхнє плавуче волосся, яке, наче світлий солом’яний дим, линуло й тяглося за тими тілами, витягуючись на всю свою довжину при сильних помахах рук або ніг, аби на хвильку завмерти, і тоді їх кінчики закручувалися, наче пластинки жалюзі, а крім того, ще прекрасне сонце, а крім того, ще сині або зелені кахлі, хвилі кидали на них бризки сонця і води, наче краплі сиропу, і тіні, і віддзеркалення їхніх тіл на стінах і на блакитній підлозі басейну, і я, коли вони підпливали, підтягуючи під себе ноги, вставали і стояли так, ніби русалки, з персами й животом, по якому стікала вода, я подавав їм склянки, вони пили або неспішно їли, щоб знову хлюпнутися у воду, склавши руки, як для молитви, і одним ударом розсікти плесо, і знову плавати, не для себе, а для тих майбутніх дітей, за кілька місяців я вже бачив, як у закритих басейнах плавали не лише матері, а й ті малюки, ті тримісячні пуцьвірінки вже плавали з жінками, з матерями, як плавають ведмежата з ведмедицями або тюлені того ж дня, як народилися, або качата, які лише щойно вилупилися. З часом я вже зрозумів, що ці жінки, які тут завагітніли і виношували в животах дітей і купалися, що вони вважають мене просто слугою, ні ким іншим, а тільки слугою, хоч і в фраку, мовби мене й не було, ніби я був якимсь вішаком, тому вони й не соромилися мене. Я був служкою, як ото колись у королев блазні або карлики, бо коли вони виходили з води, то озиралися, чи не бачить їх хтось з-за дошкового паркану. Якось їх сполохав п’яний есесівець, вони пищали й притискали рушники до животів, прикривали ліктями груди і ховалися в кабінках, а коли я приносив на таці склянки, вони спокійно стояли наголяса, базікали, однією рукою тримаючись за опертя, а другою спроквола витирали пухнасті золотисті животи такими вільними, дбайливими порухами, довго витирали між ногами, а відтак кожну половинку своєї дупці, а я стояв наче кухонний столик, вони брали склянки і пили, і я міг скільки завгодно ковзати по них поглядом, але нічим не міг їх схвилювати чи сполохати їхнього спокою, вони й далі витиралися махровими рушниками межи ногами, акуратно і дбайливо, потім піднімали руки і так само ретельно витиралися попід грудьми, і все це так, мовби мене тут і не було… та коли одного дня в таку хвилину пролетів аероплан, вони з криком і сміхом влетіли в кабінки, щоб за мить знову постати у тій самій позиції, а я увесь той час стояв і тримав тацю з холонучими склянками… У вільний час я писав Лізі довгі листи, тепер кудись до Варшави, яку вони вже зайняли, відтак до Парижа, а потім, напевно, завдяки їхнім перемогам, розпорядок і тут став спокійнішим, вони побудували за містом якийсь паноптикум, і тир, і каруселі, і гойдалки, і взагалі все, як бувало на ярмарках у Празі, стільки різних атракціонів, як і в нас, у них теж були щити з розфарбованими німфами й сиренами, і всілякими алегоричними жіночими фігурами або звірами, і на тих тирах і щитах на каруселях, і на боковинах гойдалок були зображені німецькі полки в рогатих касках, і я по цих картинках вивчав німецьке краєзнавство, цілий рік у вільний час я ходив від одного щита до другого і розпитував референта з культури, а він радо розповідав, звертаючись до мене «mein lieber Herr Ditie», і так він це Ditie красиво вимовляв, що я знову й знову просив, аби він навчав мене по цих картинках і рельєфах славного німецького минулого, щоб і я міг колись, як треба, сплодити німецьку дитину, як ми домовилися з Лізою, яка приїхала під враженням перемоги над Францією і сказала, що вона пропонує мені руку, але мені треба поїхати попросити її руки у її батька, власника ресторації «Біля міста Амстердама» в Хебі. Так неймовірне здійснилося, мені довелося погодитись, щоб мене оглянули експерти і есесівський військовий лікар у Верховному суді Хеба, куди я звернувся з письмовим клопотанням, де описав минуле всієї моєї сім’ї аж до того самого цвинтаря у Цвікові з могилкою дідуся Йогана Дітє, наголосивши на його арійському й німецькому походженні і уклінно прохаючи дозволу пошлюбити Лізу, Елізабету Папанек, а згідно з законами Рейху, ще й обстежити мене з фізичного боку, чи здатний я як представник іншої національності за нюрнберзькими законами не лише злягатися, а й запліднити арійську німецьку кров. І ось на ту саме пору, коли в Празі каральні загони влаштовували розстріли, так само як і в Брні, і всюди, де суди мали право страчувати, я стояв голий перед лікарем, який паличкою підносив мого прутня, потім я мусив повернутися, і він крізь рýрочку зазирнув мені в гузи´цю, потім зважив у руці мої яйка і голосно диктував те, що бачив, оцінював, і намацально оглядав, а потім попросив мене, аби я подрочив і приніс йому трохи сімені з метою наукового дослідження, бо, як сказав цей лікар тією жахливою німецько-судетською говіркою, якої я не розумів, але дуже добре відчував, з якою злістю він каже, що коли якийсь засраний чех хоче взяти німку, то його сперма має бути щонайменше удвічі цінніша, ніж сім’я найостаннішого служки в найостаннішому готелі міста Хеба, і додав, що плювок, яким перша ліпша німка харкне мені межи очі, для неї настільки ж ганебний, наскільки для мене почесний… І раптом десь звіддаля промайнули переді мною новини в газетах, що в той самий день, коли німці розстрілюють чехів, я граюся тут з прутнем, аби мати змогу оженитися з німкою. І раптом мене охопив жах, що там відбуваються страти, а я стою тут перед лікарем з пуцюриною в жмені і не можу досягти ерекції і видати йому кілька крапель сперми. Потім відчинилися двері, з’явився лікар з моїми паперами, видно лише щойно уважніше прочитав, про кого йдеться, бо люб’язно запитав: «Herr Ditie, was ist den los?..»[21] і поплескав мене по плечу, дав якісь фотографії і запалив світло, і я розглядав голі порнографічні групки, усе це я вже знав, це раніше, коли таке бачив, то відразу ціпенів, щойно взявши до рук, але тепер що довше я тасував ці порнофотки, то ясніше бачив заголовки і новини в газетах, які повідомляли, що оцей і четверо інших засуджені і розстріляні, і щодня нові, і всі безневинні… а я стою тут з прутнем в одній руці, а іншою перекладаю на столі порнографічні фотки і ніяк не досягаю того, що від мене чекають, щоб потім запліднити німецьку жінку, мою наречену Лізу, врешті-решт, мусила прийти молода сестричка, вона зробила кілька рухів, і я вже не міг і не був здатний ні про що інше думати, рука в молодої сестрички була така спритна, що за пару хвилин вона занесла на аркуші кілька крапель мого сімені, яке через півгодини визнали винятковим і одним з небагатьох, яке здатне запліднити гідним чином арійську вульву… отож адміністрація охорони німецької честі і крові не знайшла жодних перешкод проти того, щоб я пошлюбив арійку німецької крові, і рішучі удари печаток дали мені дозвіл на весілля, а в цей час чеські патріоти такими самими ударами тих самих печаток були засуджені на смерть. Весілля відбулося в Хебі в червоному залі міської ратуші, всюди висіли червоні прапори зі свастикою, і ходили чиновники в брунатній формі з червоними пов’язками на руках, і на тих пов’язках теж була свастика, я вбрав фрак з блакитною стрічкою через груди і з орденом, який отримав від ефіопського імператора, наречена Ліза була в мисливському костюмі, камізельці, прикрашеній дубовими гілочками і зі свастикою на червоному тлі, і зовсім це було не весілля, а якась державна військова акція, на якій тільки й говорилося що про честь, та про кров, та про обов’язок, і, нарешті, бургомістр, теж в однострої, у чоботях, у брунатній сорочці, попросив нас як нареченого й наречену, щоб ми підійшли до такого ніби вівтаря, з якого звисав довгий прапор зі свастикою і стояв освітлений зісподу бюст Адольфа Гітлера, що хмурився, бо ці лампочки знизу підкреслювали зморшки, і бургомістр, скорчивши урочисту міну, узяв мою руку і руку нареченої, поклав їх на прапор і потиснув крізь це сукно нам руки, ось і увесь весільний акт, потім бургомістр сказав, що ми тепер чоловік і жінка і наш обов’язок думати тільки і тільки про націонал-соціалістичну партію і народжувати дітей, які теж мають бути виховані у дусі цієї партії, а потім бургомістр ледь не розплакався і урочисто оголосив нам, що ми не повинні докоряти собі за те, що не можемо обоє полягти в бою за Нову Європу, що вони, солдати і партія, доведуть цей бій до найостаннішої перемоги… і потім заграла грамофонна платівка «Die Fahne hoch, die Reihen dicht geschlossen»[22], і всі підспівували платівці, а я раптом пригадав, що раніше співав «На Страговських мурах» і «Де мій дім»[23], однак тихо підспівував. Ліза злегка торкнула мене ліктем, її очі метали блискавки, а я співав разом з іншими… «esá marschiert»… коли ж я поглянув на свідків мого весілля, а то були і полковники, і партійні вожді Хеба, то заспівав ще й з чуттям, ніби справдешній німець, певна річ, якби весілля гуляли вдома, це б не вважалося за велике діло, але тут, у Хебі, весілля перетворилося ледь не на історичну подію, бо Ліза тут була знана… і ось весільний обряд закінчився, я стояв і простягав руку для вітання, і мене аж піт обілляв, бо руку я простягав, а офіцери, як вермахту, так і СС, її не помічали, для них я був тільки малий піколик, чеський курдуплик, куцик, усі так демонстративно кинулися поздоровляти Лізу, що я лишився сам, ніхто руки мені не подав, бургомістр поплескав мене по плечу, я простяг руку, але він її не прийняв, з хвилину я так і стояв, ніби від простягання руки мене здолав правець, а бургомістр узяв мене за плечі і повів до канцелярії, щоб я підписав папери і оплатив рахунок за реєстрацію шлюбу, і тут я зробив ще одну спробу: залишив на столі на сто марок більше, а один з чиновників ламаною чеською, хоча я говорив з ним німецькою, сказав, що тут на пиво не дають, що тут не ресторація, не їдальня, не броварня, не корчма, а управа творців Нової Європи, у якій вирішують питання крові і честі, і тут не так, як у Празі, де хабарі, терор та інші капіталістичні і більшовицькі звичаї. Весільна вечеря відбулася в ресторані «Біля міста Амстердама», і знову я бачив, як усі, хоча й випивали за мене, але крутилися довкола Лізи, а я починав уживатися в роль майже арійця, якого терплять, але не помічають, хоч у мене теж світле волосся і стрічка через груди, а на фраці орден у вигляді розприсканого золота. Але я й бровою не повів, я мовби нічого не помічав, я усміхався, мені було навіть приємно, що я став чоловіком такої відомої дружини, і всі офіцери, якби були неодружені, то охоче залицялися б до неї або могли б залицятися, але ніхто не добився успіху, пощастило тільки і тільки мені, бо саме я зачарував її, мабуть, ці солдати пса варті, хіба тільки стрибати в чоботях на жінку в ліжку, вони тільки на таке й здатні, щоб зберегти кров і честь, і їм і на гадку не спаде, що в ліжку ще потрібні пестощі, гра і загравання, а я це вмів і дійшов цього вже давно, ще «В Райських», коли встеляв живіт голої кельнерки злотоцвітом і пелюстками цикламену… а два роки тому і живіт цієї свідомої німки, цієї провідниці військових сестер, високопоставленої партійки. І коли вона приймала поздоровлення, ніхто не міг навіть уявити того, що бачив я: як вона лежить гола на спині і я встеляю їй живіт зеленими ялиновими гілочками, а вона приймає це з такою самою, а може, й з більшою повагою, ніж та, коли бургомістр стискав нам руки, вкриті червоним прапором, співчуваючи, що ми не можемо загинути в бою за Нову Європу, за цю нову націонал-соціалістичну людину. Ліза, помітивши, що я всміхаюся, що я прийняв ту гру, на яку мене засудила ця німецька адміністрація, узяла келих, поглянула на мене, всі завмерли, а я встав, щоб бути вищим, ми стояли одне навпроти одного з келихами в пальцях, усі офіцери втупилися в нас, аби краще бачити, роздивлялися і вгадували, ніби вели якийсь допит, а Ліза засміялася так, як сміялася, коли ми лежали в ліжку, коли я бував з нею по-французьки галантний, ми дивилися одне на одного так, наче були голі, і очі їй знову заволокло те більмо, така пелена, як у ту мить, коли жінка не те, щоб зомліває, а коли відкидає останні перепони і дає волю почуттям, дозволяє чинити з собою так, як того вимагає саме ця хвилина, коли відкривається інший світ, світ любовних забав і пестощів… і на очах у всіх вона поцілувала мене довгим цілунком, я заплющився, ми тримали келихи з шампаном, і коли ми цілувалися, наші келихи нахилилися і вино вільно стікало на обрус, вся компанія приголомшено вмовкла, і з тої миті вони стали вже дивитися на мене шанобливо, ніби вони мене вивчали, а вивчивши, з’ясували, що з слов’янською кров’ю німецька кров буде набагато продуктивніша, ніж німецька з німецькою, і хоч я й залишався чужинцем, але чужинцем, якого з легкою заздрістю або ненавистю все ж поважають, навіть жінки і ті дивилися на мене так, наче намагалися уявити: що б то я міг вичворяти у ліжку з ними? І вони вирішили, що я здатен на якісь особливі і жорстокі ігри, вони солодко зітхали і закочували очі, і заводили зі мною балачку, і хоча я плутав «der, die, das», але підтримував розмову, а ці жінки, які мусили говорити зі мною їхньою жахливою німецькою, повільно, як у дитячому садку, виразно вимовляли кожну фразу і насолоджувалися моїми відповідями, добачаючи чарівність у недоліках моєї німецької мови, це їх смішило, їм здавалося, що я у свою вимову вливаю чар слов’янських рівнин, лугів і беріз… але всі військові, і з армії, і з СС, усі були проти мене, вони майже розлютилися, бо дуже добре зрозуміли, чим я так узяв красиву білявку Лізу, адже її німецьку честь і кров переважило тваринне й красиве кохання… проти якого вони, хоча й обвішані орденами і нагородами за кампанію проти Польщі й Франції, виявилися безсилі… І ось, коли ми вернулися з весільної подорожі в містечко над Дечином, де я був кельнером, Ліза захотіла мати дитину. Але я так не вмів, бо, як справжній слов’янин, я улягав настрою, я робив усе під настрій, але коли вона казала, щоб я підготувався, для мене це звучало так, як тоді той імперський доктор, згідно з нюрнберзькими законами, просив, щоб я приніс йому на білому аркуші трішки сімені, так воно й вийшло, коли Ліза сказала, аби я підготувався, бо сьогодні увечері вона в такому стані, що могла б зачати нову людину, цього майбутнього засновника Нової Європи, бо вона вже тиждень слухала з грамофона Ваґнера, «Лоенґріна» і «Зіґфріда», і вже вибрала ім’я, отже, якщо народиться хлопчик, то він буде Зіґфрідом Дітіє, і цілий тиждень ходила дивитися на рельєфи під колонадою та на скульптури, простоювала до вечора там, де на тлі блакитного неба височіли німецькі імператори й королі, німецькі герої і напівбоги, а я в цей час думав про те, як прикрашу її животик квітами, що спочатку будемо гратися, як діти, тим паче, що ми Дітє, Ліза того вечора прийшла у довгій тозі, з очима, сповненими не стільки любов’ю, скільки обов’язком, і тими їхніми кров’ю і честю, вона подала мені руку і щось муркотіла німецькою, і дивилася вгору так, мовби зі стелі і крізь стелю на нас дивляться з німецького неба всі нібелунґи, ба навіть сам Ваґнер, до якого Ліза волала, щоб він допоміг їй завагітніти так, як вона бажає, за законами німецької нової честі, аби від кохання у неї в животі зачалося нове життя нової людини, яка закладе новий порядок і житиме в ньому з новою кров’ю, з новим світоглядом і новою честю, я слухав усе це і відчував, як мене покидає усе те, що робить чоловіка чоловіком, тому я тільки лежав, дивлячись у стелю і снив про втрачений рай, про те, як усе було гарно до одруження, про те, як я жив, наче безхатній пес, зі всіма жінками, а тепер переді мною, наче перед якимсь породистим псом, стоїть завдання запліднити чистокровну сучку, і я знав і бачив, яка буває морока з тою злучкою, як псарям доводилося цілими днями чекати на слушну хвилю, якось приїхав до нас псар із сукою з другого кінця республіки і потім мусив поїхати, бо орденоносний фокстер’єр її не схотів, і коли псар приїхав удруге, довелося ту сучку на конюшні накрити кошиком, а дама в рукавичці запхала псячу пуцьку куди слід, і бідний пéсьо з батогом над головою мусив запліднити благородну суку, і це в той час, як та породиста суцяра з превеликою охотою віддавалася першому-ліпшому приблудному барбосу, або таке, у пана штабс-капітана був сенбернар, і півдня по обіді не могли його познайомити з псюкою, яку привезли аж із Шумави, бо вона була вища за того пса… нарешті інженер Марзін відвів їх на пагорб у саду, розкопав там такий майданчик, цілу годину готували терен для того сенбернарського весілля, і лише надвечір, коли пан інженер, увесь мокрий, востаннє розрівняв лопатою сходинку, справа пішла, суку поставили під приступець, а пса на нього, аби та парочка вирівнялася, і так дійшло до злучки, але з примусу, насильно, тоді як на волі вівчур з величезним бажанням цюцюркається собі з таксою або ірландська тер’єрка — зі стаєнним пінчером… і таке саме вийшло зі мною… Так неймовірне здійснилося, цілий місяць я ходив, щоб мене штрикали ін’єкціями, тими, знаєте, що збуджують, цілий набір шприців, тупих, як цвяхи, в дупу, аби зміцнити мою психіку, і після десяти сеансів нам пофортунило, однієї ночі, згідно з інструкцією, я запліднив Лізу… і ось вона почала спухати і тепер уже їй довелося ходити на зміцнюючі уколи, бо лікарі побоювались, щоб вона, бува, тієї нової людини не скинула, так ото від нашого кохання лишилася булька з носа, а те націонал-соціалістське злягання перетворилося на якийсь акт у тозі, Ліза навіть не торкнулася ні мене, ні прутня, я просто брав участь у злучці, згідно з інструкцією і правилами Нового Європейця, що не принесло мені жодної втіхи, але те саме вийшло і з дитиною, сама тільки наука і хімія, і, головне, ін’єкції, Лізина дупця від тих уколів була наче поцвяхована, і ми замість того, щоб займатися любощами, мусили пацькати кремами її вавки і мої гнійники після впорскувань, які мали сприяти появі нового красивого дитяти. І тут зі мною трапилася халепа, уже не раз я завважував, що з аудиторії, де читали лекції про славне минуле древніх германців, тепер долинали уроки російської мови, бо вояки навіть під час виконання расового обов’язку з метою запліднення красивих білявих дівчат ще додатково вивчали російську мову, такі загальні фрази, і от якось, коли я під вікнами прислухáвся до уроку російської мови, капітан запитав мене, що я про це думаю, і я сказав, що, судячи з усього, буде війна з Росією, а він почав кричати, що я збурюю громадськість, а я кажу, мовляв, тут нікого немає, тільки він та я, а він кричав, що маємо з Росією пакт, а це є підбурювання і поширення фальшивих чуток, і лише тепер я помітив, що це той самий капітан, який був Лізиним свідком на весіллі, той, що не тільки руки мені не подав і не привітав, а й упадав за Лізою до мене, а я йому перейшов дорогу, а тепер настав слушний час, щоб відігратися, і він доніс на мене, і я опинився перед начальником того містечка, в якому вирощували Нову Європу… коли він удосталь накричався, що це дурість, що я піду під військовий трибунал, що я чеський шовініст, саме в цей момент у містечку зчинилася тривога, начальник підняв слухавку і зблід, виявилось, що почалася війна з Росією, як я й передбачав, і він уже на сходах сказав мені, мовляв, і як ви те вгадали, а я скромно відповів, що обслуговував ефіопського імператора… А наступного дня у мене народився син, Ліза забажала охрестити його Зіґфрідом, бо вона розглядала скульптури і слухала музику Ваґнера, який надихнув її на синочка. Але мене звільнили й наказали після відпустки почати працю на новому місці в ресторані «Кошичок» у Чеському Раю. Ресторан і готель на самому дні ущелини, ніби в кошику, потопав у вранішніх туманах і пообідньому прозорому повітрі, крихітний готельчик для закоханих парочок, які замріяно прогулювалися поміж скель і оглядових майданчиків, щоб повертатися назад на обід і вечерю, тримаючись за руки або під руку, всі рухи наших гостей були сповільнені й спокійні, бо цей «Кошичок» призначався лише для армії і СС, для тих офіцерів, які, перш ніж вирушити на Східний фронт, наостанок зустрічалися зі своїми дружинами, коханками, тут усе було не так, як у містечку, де вирощували нову расу, куди солдатів привозили, наче расових жеребців або породистих кабанів, щоб за один-два вечора запліднити за наукою самку німецьким сіменем… У «Кошичку» все було цілком інакше, як на мій смак, тут не було веселості, тільки меланхолійний смуток, така замріяність, якої я ніколи не чекав від солдатів, майже всі гості були схожі на поетів, які ось-ось почнуть писати вірші, але це була не поетичність, бо вони залишалися такими самими жорстокими і грубими, й зарозумілими, як і решта німців, сп’янілих перемогою над Францією, хоча одна третина офіцерів дивізії Grossdeutschland полягла у тому галльському поході… тут німецьких офіцерів чекала інша дорога, інше призначення, інші бої, бо зовсім інша пара калош їхати на російський фронт, який уже в листопаді вклинився під саму Москву і там загруз, хоч армії розповзалися все ширше й ширше, навіть до Воронежа і на Кавказ, але далечінь і ці вісті з Росії, найголовніше, вісті з Росії, де партизани зробили дорогу на фронт настільки небезпечною, що фронт, по суті, починався вже в тилу, як оповідала Ліза, приїхавши додому з фронту, і війна з росіянами її зовсім не тішила. Ще вона привезла маленьку валізку, і я спершу не склав ціни тому, що в ній було, а валізка була повна поштових марок, я думав, що Ліза її знайшла, але вона ще в Польщі і в Франції нишпорила по єврейських квартирах у пошуках марок, а у Варшаві при обшуках у депортованих євреїв брала тільки поштові марки, про які казала, що після війни вони так піднімуться в ціні, що ми на них зможемо купити готель де завгодно і який завгодно. А той мій синочок, який залишався зі мною, був дивним дитятком. Я в нім не міг розпізнати жодної моєї риси, жодної прикмети ні моєї, ні Лізиної, ні навіть тієї, яку обіцяла атмосфера Вальгалли[24], у цьому дитинчаті не було й сліду музики Ваґнера, навпаки, він був такий полохливий, що в три місяці вже бився в корчах. А я обслуговував гостей зі всіх німецьких земель, спочатку вгадував, а потім уже з абсолютною точністю визначав, звідки німецький солдат — з Померанії, з Баварії чи з Порейння, я достеменно упізнавав вояків чи то з побережжя, чи з внутрішніх земель, і чи він робітник, чи селянин… і це була моя єдина розвага, я обслуговував зранку і до ночі без відпочинку і вихідних, тому й не міг розважатися інакше, як тільки вгадувати, хто що замовить та звідки родом, і не лише чоловіки, а й жінки, що приїжджали з якоюсь такою таємною вісткою, і в тій вістці були смуток і страх, така урочиста туга, потім за все життя я ніколи не бачив подружніх і закоханих пар таких ніжних і уважних, у чиїх очах було б стільки зажури й ніжності, хіба тільки вдома, коли дівчата співали «Чорнії очі плакали з ночі…» або «Зашуміли гори…» і таке інше. В околицях «Кошичка» за будь-якої погоди прогулювалися парочки, завжди молодий офіцер в однострої і молодичка, тихі і занурені в себе, і я, хто обслуговував ефіопського імператора, не міг зрозуміти й розгадати, чому вони такі, і збагнув лише тепер, що вони відчували, що можуть уже ніколи більше не побачитись… така ймовірність і робила з них красивих людей, це й була нова людина, не той гордовитий переможець і горлодер, а, навпаки, людина покірна, задумлива, з прекрасними очима наляканого звірятка… і ось очима цих закоханих пар, бо й подружжя перед перспективою фронту ставали коханцями, я навчився дивитися на околиці, на квіти на столі, на дітей, що гралися, на те, що кожна година як святе причастя, бо день і ніч перед від’їздом на фронт закохані вже не спали, не те, щоб вони не були в ліжку, але тут було щось вище, ніж ліжко, тут були очі і людські стосунки, які, мабуть, за все своє кельнерське життя я не відчув з такою силою, як побачив і пережив тут… Хоч я й служив офіціянтом, а інколи метрдотелем, по суті, я був тут, як у величезному театрі або в кінотеатрі на сумному спектаклі або мелодрамі… і ще я зрозумів, що найлюдяніші стосунки між людьми — тиша, така тиха година, відтак чверть години і, врешті, останні хвилини, коли під’їжджає коляса, іноді військова бричка, інколи авто, і двоє тихих людей підводяться, довго дивляться одне на одного, зітхають, і потім останній цілунок, фігура офіцера спочатку виростає у бричці, осідає, вона в’їжджає на горб, останній поворот, помах хустинки, і потім, коли коляса чи авто поступово зникає, мов сонце за горбом, і нема вже нічого, перед входом до «Кошичка» зостається тільки жінка, німка, людина в сльозах, і все махає й махає, прощається пальчиками, з яких випала хустинка… аби потім повернутися і, заливаючись слізьми, кинутися по сходах до кімнати і там у відчаї, ніби черниця, яка зустріла мужчину в монастирі… впасти обличчям у подушку і потонути в ліжку в довгому наростаючому риданні… а на другий день виїжджали ці кохані на вокзал з очима, почервонілими від сліз, і та ж сама коляса, або бричка, або авто, привозила нові пари з усіх кінців світу, зі всіх гарнізонів, зі всіх міст і сіл на останнє побачення перед від’їздом на фронт, бо повідомлення з фронту йшли такі погані, незважаючи на швидке просування армій, що Ліза з того бліцкрігу ставала дедалі стурбованіша, аж врешті не витримала і вирішила відвезти Зіґфріда до Хеба у ресторан «Біля міста Амстердама», а сама поїхала на фронт, бо там їй, мовляв, буде краще.

Так неймовірне знову стало дійсністю, мене більше не було в «Кошику», рік тому я виїхав і теж прощався, теж махав рукою, перш ніж бричка зникла за горбом, теж плакав по дорозі і потім поїздом вирушив на нове місце. Ті дорогоцінні марки лежали в мене у звичайній валізці з їжею, у фібровій валізі, яку хтось викинув, а я підібрав, я визначив за каталогом Цумштайна цінність деяких марок і відразу ж зрозумів, що мені вже не доведеться застеляти свою кімнату стокронками, що якби я з соток зробив шпалери і обклеїв ними стелю, і передпокій, і вбиральню, і кухню — усе помешкання обліпив би зеленими квадратиками стокронок, то й це не могло рівнятися з сумою, яку колись я хапну за марки, бо лише за чотири марки, згідно з каталогом Цумштайна, я міг отримати стільки, що став би мільйонером, відтак я подумки планував, що колись повернуся, німці війну вже програли, скоро їм кінець, і цього не можна не помітити, бо коли приїжджав будь-який вищий офіцер, з його обличчя я вичитував становище на фронті, їхні обличчя стали моїми газетами і повідомленнями про бойові дії, і навіть якби вони вставили в очі блискучі моноклі, то й тоді б я це зрозумів, і навіть, якби вони нап’яли чорні окуляри, я однаково побачив би, чим то скінчиться, і якби натягли на обличчя капýзу чи якусь чорну маску, я розгадав би за їхньою ходою, з їхньої генеральської виправки і поведінки, що відбувається на бойовиську… відтак я ходив пероном, і довелося мені глянути на себе в дзеркало, а коли я подивився на себе, то раптом побачив себе як чужого чоловіка, як тих німців зі всіх земель, зі всіма відбитками професій, і хвороб, і захоплень, які я, завдяки тому, що обслуговував ефіопського імператора, розгадував, адже я врешті-решт був учнем пана метрдотеля Скржіванека, який обслуговував англійського короля, і ось подивився я на себе цим проникливим поглядом і побачив себе таким, яким ще не знав, я побачив «сокола», який, коли страчували чеських патріотів, дозволив оглядати себе нацистським лікарям, аби встановити, чи здатен він жити разом з німецькою вчителькою фізкультури, а в той час, коли німці розв’язали війну з Росією, я влаштував весілля і виспівував «Die Reihen dicht geschlossen», і в той час, коли вдома люди мучилися, я прекрасно почувався у німецьких готелях і готельчиках, де обслуговував німецьку армію і есесівців, і коли війна скінчиться, я вже ніколи не зможу повернутися до Праги, я бачив, як десь мене — ні, не вішають, я сам себе вішаю на першому ж ліхтарі, і сам себе засуджую, у кращому випадку, до десяти років і більше… і ось я стояв і дивився на вранішньому вокзалі, зовсім порожньому, дивився на себе як на гостя, який іде назустріч, а потім віддаляється від мене, але я, той, що обслуговував ефіопського імператора, засуджений до правди і з тією ж цікавістю, з якою милувався стражданнями і таємницями чужих людей, тепер тим же самим поглядом я дивився на себе, і мені від цього погляду було погано, особливо, коли я думав про свою мрію стати мільйонером і показати Празі і всім власникам готелів, що я один з них, і не просто один з них, а може, і вищий за них, що тільки і тільки від мене, від того, що я тепер зроблю, залежить, чи зможу я повернутися додому і купити найбільший готель, дорівнятися і до Шроубека, і до пана Брандейса, тих «соколів», які мене зневажали і з якими можна розмовляти, лише відчуваючи свою силу, силу моєї валізки, завдяки якій лише за чотири марки, які Ліза відібрала десь у Варшаві або Львові, я куплю готель… готель «Ditie»… «Дітє»… а може, купити щось в Австрії або Швейцарії? Я радився зі своїм відображенням у дзеркалі, і за моєю спиною тихо проїжджав швидкий поїзд, військовий госпіталь з фронту… і коли він зупинився, я бачив у дзеркалі опущені шторки, і ось одна шторка піднялася, чиясь рука відпустила шнурок, і на постелі лежала жінка в дамській нічній білизні, вона позіхала так, що відкривалася вся нижня щелепа, терла очі, а коли їх протерла, дивилася заспаними очима: де зупинився поїзд? Я дивився, і вона дивилася на мене, і це була Ліза, моя дружина, я побачив, як вона вискочила з вагона і промайнула, відокремлена парканом, і вибігла в чому була, і перш ніж я встиг отямитись, уже повисла в мене на шиї і цілувала мене, як до весілля, і я, який обслуговував ефіопського імператора, я бачив, що вона змінилася, як мінялися ті офіцери, які, приїхавши з фронту, у «Кошичку» проводили щасливий тиждень з дружиною або коханкою, так само й Ліза, напевно, бачила і пережила неймовірне, яке стало дійсністю… і вона знову стала вчителькою фізкультури, везучи військовий транспорт калік туди ж, куди їхав я, до Хомутова, у військовий госпіталь біля озера, і щойно я вліз зі своєю валізкою, як відразу ж поїзд рушив, я увійшов до Лізиного купе, і доки за спущеною шторкою і замкнутими дверима скидав сорочку, вона мліла, як до весілля, бо ця війна, напевно, її вивільнила, упокорила, і у відплату за колишнє вона роздягла мене, і ми голі лежали в обіймах, вона дозволила мені цілувати їй живіт і чинити узагалі все в ритмі руху потяга і буферів, що стикалися і піднімалися на пружинах…

На вокзалі в Хомутові вже чекали санітарні машини, вантажівки і спеціальні автобуси, такі пересувні лікарні на шести колесах, я не чув, що Ліза доповідала начальникові вокзалу, бо стояв наприкінці вичищеного перону, мені дозволили там стояти лише тому, що я вийшов з Лізою, потім почали вивантажувати те, що привіз із фронту потяг, — свіженьких калік, придатних для транспортування, всіх, хто не міг ходити, з ампутованими ногами, однією або обома, їх складали в машини і автобуси, повний перон калік, і коли я на них дивився, то не так упізнавав, як знав, що то все ті, хто приїжджав на злучку в містечко над Дечином, ті, хто прощався в «Кошичку», і то була завершальна сцена їхньої комедії, їхнього театру, їхнього кіна. З першою машиною я поїхав туди, куди мене призначили, — в їдальню військового госпіталю, з валізочкою на колінах, а шкіряну валізу я кинув на обгороджений дах між солдатськими наплічниками і клунками. Того дня я обійшов околиці й табір, який розкинувся біля підніжжя пагорба, такого черешневого і вишневого саду, що спускався до самого озера між галунових скель, те озеро скидалося на Генісаретське[25] або на священну річку Ґанґ, бо обслуга відвозила калік з ранами, що загнили після ампутації, на довгі загати цього озера, де не було жодної комахи, жодної рибки, взагалі все в цій воді здохло, і вже ніколи, доки витікає вода з галунових скель, ніколи не з’явиться тут життя, ось тут на березі й лежали каліки, які вже трохи підлікувалися, повільно плавали, у них не було однієї ноги чи обидвох нижче коліна, дехто взагалі був без ніг, і лише тулуби, як жаби, рухали у воді руками, і з голубого озера стирчали голови, усе скидалося на ті басейни над Дечином, здавалося, що це ті ж фраєри, ось вони підпливали, пробувши в озері, скільки велів лікар, підтягувалися на руках і виповзали на берег, як черепахи, і залишалися лежати й чекати, поки обслуга загорне їх у купальні халати і теплі ковдри, і повільно, одного за другим, цілі сотні, повезуть потрісканою загатою на головне плато перед їдальнею, де грала дамська капела і подавали обід… Найдужче мене переймало відділення з пошкодженими хребтами, ті, що тягали за собою усю нижню частину тіла, на суші і в воді вони були схожі на русалок, і ще безногі, що мали такий маленький тулуб, ніби голова сиділа просто на ногах, але вони любили грати в пінг-понг, у них були розкладні хромовані возики, на яких уміли так швидко пересуватися, що грали навіть у футбол, лише замість ніг користувалися руками, власне, в гандбол, і взагалі, заледве трішки оклигають ці всі одноногі, безрукі, з обгорілими головами, — всіх охоплювала страшна жадоба життя, бувало, вони грали в футбол і пінг-понг, і в той гандбол до самої темноти, а я сурмив їм, так гейби зорю, скликаючи на вечерю, і всі, коли приїжджали на своїх возиках або шкандибали на милицях, всі світилися здоров’ям, бо відділення, де я подавав їжу, називалося реабілітаційним, а в трьох інших пораненим фронтовикам лікарі робили операції і потім лікували електрикою та іонтофорезом… У мене через тих калік іноді виникали марева, бо я постійно бачив кінцівки, які вони втратили, і так виходило, що ті кінцівки, яких бракувало, я бачив, а ті, справжні, для мене зникали, і тоді я лякався — що ж, власне, я бачу? Тоді я завжди прикладав пальця до лоба і казав собі: чому ти так бачиш? Бо ти обслуговував ефіопського імператора, бо тебе вчив метрдотель Скржіванек, який обслуговував англійського короля. Раз на тиждень ми з Лізою їздили до синочка в Хеб у готель «Біля міста Амстердама»… Ліза тепер знову повернулася до свого плавання, бо то було її, вона щодня хлюпалася в тому озері і від купання стала, як бронзова статуетка, така міцна й красива, що я не міг діждатися, коли ми будемо разом, і Ліза ходитиме по хаті гола, і ми опустимо штори, і взагалі Ліза абсолютно змінилася. Вона накупила книг якогось імперського спортсмена Фура чи Фука про культ голого тіла, а що Ліза мала гарне тіло, то пристала до нудистів, хоча й не вступала до їхнього товариства, вранці вона подавала каву в самій спідниці, а бувало, що приходила й наголяса і, щоразу зиркнувши на мене, задоволено кивала і усміхалася, бо по моїх очах бачила, що вона мені подобається і що вона тепер красива… Але із Зіґфрідом, нашим синочком, була морока, будь-яку річ, яка трапляла йому в руки, він відразу шпурляв, поки одного дня, коли повзав по підлозі «Міста Амстердама», знайшов молоток, і дідусь жартома дав йому цвях, і цей шкраб наставив цвях і одним ударом забив його в підлогу… відтоді наш хлопчик, коли інші діти гралися брязкальцями й ведмедиками, коли інші діти вже бігали, наш Зіґфрід повзав по підлозі і кричав доти, поки не діставав молоточка і цвяшки, і забивав їх з великою радістю у підлогу, і коли інші діти вже починали базікати, наш синочок не тільки не ходив, а й не казав навіть «мама», тільки трясся за молотком і цвяхами, і якщо він був нагорі, то «Місто Амстердам» здригалося від ударів молотка, і підлога була геть поцвяхована, і завдяки тому його права рука стала, як у дорослого, навіть здалека було видно його сильне плече… і коли ми його провідували, це завжди була для мене мука, втім, синок ні мене, ні свою матір не впізнавав, нічого не вимагав, опріч молотка і цвяхів, а цвяхи продавалися за ордером, або на картки, або на чорному ринку, так що мені доводилося добувати ті цвяхи де тільки можна, і синочок ударами забивав шестисантиметрові цвяхи в підлогу, і після кожного удару я хапався за голову, бо з найпершого погляду у цій своїй дитині, у цьому гостеві, який був моїм сином, я розпізнав, що він є й залишиться кретином, і тоді, коли його однолітки підуть до школи, наш Зіґфрід ледве почне ходити, а коли інші діти закінчать школу, наш Зіґфрід ледве навчиться сяк-так читати, і коли інші діти вже одружаться, наш Зіґфрід навчиться визначати час і приносити газети, він сидітиме вдома, бо нікому не буде потрібний, хіба для забивання цвяхів… отак я дивився на свого синочка і за кожними провідинами бачив підлогу чергової кімнати, поцвяховану уздовж і впоперек, я тверезо міркував ще й тому, що дивився на нашого хлопчика не як на свого сина, а як на відвідувача ресторану… але те, що наш син був одержимий забиванням у підлогу цвяхів, було не просто так, ті цвяхи, що вганялися молотком у підлогу, мали свій сенс, бо коли гуркотів наліт і всі бігли в укриття, Зіґфрід радів цьому гуркоту і сяяв, у той час, як решта дітей зі страху накладали в штанята, наш Зіґфрід ляскав ручками й сміявся, і раптом ставав таким красивим, ніби десь дівалися його корчі, спадала пелена з мозку, і доки падали бомби, Зіґфрід забивав цвях за цвяхом, які ми брали в укриття, і гарчав сміхом… І я, котрий обслуговував ефіопського імператора, радів з того, що мій синочок хоча й тупенький, але не настільки, щоб провіщати майбутнє всіх німецьких міст, про які я знав, що з ними все скінчиться достоту так, як з підлогою в номерах готелю, я купував три кіля цвяхів і Зіґфрід забивав їх до обіду в підлогу кухні, а по обіді, коли він вганяв цвяхи в підлогу у покоях, я витягав із неабияким зусиллям цвяхи в кухні і подумки радів, що літаючі килими маршала Теддера[26] так само забивають у землю бомби, згідно з планом, бо мій синочок теж забивав цвяхи завжди по прямій і під прямим кутом… слов’янська кров знову перемогла, і я своїм хлопцем пишався, бо хоча він ще не говорив, але вже почав ходити, і неодмінно, як Бівой[27], з молоточком у міцній руці…

Тепер переді мною знічев’я виникали картини, які я вже давно забув, раптом вони спливали переді мною такі ясні й чіткі, що я завмирав з тацею і мінеральною водою, ніби уражений блискавкою, і досить було кількох секунд біля галунового озера, аби переді мною явився Зденек, той метрдотель з ресторації «Тіхота», який на вихідні любив розважатися так, щоб розтринькати всі взяті з собою гроші, і завжди кілька тисяч… на картині, яка мені з’явилася, я побачив його стрийка, капельмейстра військової оркестри, вже на пенсії, який колов дрова біля свого лісового будиночка, геть зарослого квітами і хвойними деревами, цей стрийко колись служив капельмейстром за Австрії, тому він завжди носив ту форму, навіть коли колов дрова, він написав два галопи і кілька вальсиків, які все ще виконували, але ніхто вже не знав, хто композитор, всі думали, що він давно помер, і ось Зденек, коли ми в наш вихідний день, як завжди, їхали на бричці і раптом почули військовий духовий оркестр, то Зденек встав у бричці і дав знак кучерові, щоб той зупинився… а відтак підійшов до військової оркестри, яка грала вальс його стрийка, а там уже стояли автобуси, бо за хвилю вся оркестра збиралася вирушити кудись на конкурс військової музики, але Зденек умовив капельмейстра, віддавши йому всі гроші, які мав, чотири тисячі крон, воякам на пиво, аби вони вчинили те, що він скаже, і ось ми пересіли з брички у перший автобус, а за годину вийшли в лісі, і сто двадцять музикантів в одностроях зі своїми блискучими інструментами попростували лісовою дорогою, потім звернули на стежину, зарослу густим чагарником, над яким піднімалися високі сосни, тут Зденек дав знак, щоб зачекали, і крізь виламані штахети в паркані зник у кущах, потім повернувся, розповів свій план, дав знак, і всі вояки один за одним пролізли через вилом у паркані, а Зденек, як на фронті, віддавав команди, щоб вони оточили будиночок, захований у кущах, звідки лунали удари сокири, потім тихенько цілий оркестр оточив цю колоду і літнього чоловіка в австрійській старій формі військового капельмейстра, і диригент військової оркестри на Зденків знак махнув золотою паличкою і голосно скомандував, тут з кущів піднялися і вийшли блискучі духові інструменти, і оркестра розродилася гучним галопом, який створив Зденків стрий і який військова оркестра везла на конкурс, старий капельмейстер так і лишився стояти, як рубав поліно, оркестра ступила кілька кроків уперед, все ще до пояса в сосновому і дубовому підліску, лише диригент зі своєю золотою паличкою стояв по коліно в цій зелені і вимахував паличкою, оркестра грала галоп, інструменти виблискували на сонці, а старий капельмейстер ошелешено роззирався, і на обличчі у нього з’явився такий небесний вираз, ніби він помер, а коли оркестра дограла той галоп, то відразу ж перейшла до концертного вальсу… а старий капельмейстер звалився на колоду і, тримаючи сокиру на колінах, плакав, диригент військової оркестри підійшов із золотою паличкою, торкнувся до плеча старого і, коли той підвівся, віддав йому цю паличку, Зденків стрийко встав, як він потім казав нам, думаючи, що він умер і попав на небо разом з військовою оркестрою, він думав, що на небі грає військова оркестра і що диригує тою оркестрою Бог, і що він передає йому паличку… і старий диригував своєю музикою, а коли закінчив, з кущів вийшов Зденек, потиснув стрийкові руку і побажав здоров’я… за півгодини оркестра вже знову сідала в автобуси, а коли ті автобуси від’їжджали, музиканти зіграли Зденкові туш, урочисті фанфари, і Зденек стояв зворушений, кланявся і дякував навіть тоді, коли автобуси, а потім і фанфари зникли з лісової дороги, вихльостані гілками буків і буковою памолоддю… По суті, цей Зденек був якийсь ангел, кожен його вихідний, який ми проводили разом, скидався на цей, потім десять днів він придумував, як витратити свої тисячі, у той час, як я зачинявся і, розклавши по підлозі папірці стокронок, ходив набосяка по купюрах, ніби по викладеній кахлем підлозі, або ж лягав на них, наче на якийсь зелений луг, а Зденек то влаштує весілля якомусь каменяреві для його дочки, то ми йдемо з ним у магазин і вдягаємо в білі матроски всіх хлопчиків з сиротинця, то він оплатить на ярмарку всі каруселі і гойдалки за цілий день, аби того дня всі могли кататися задарма, якось у Празі ми накупили найкрасивіших букетів і пляшечок з трояндовою водою і ходили від однієї громадської вбиральні до іншої і вітали кльозетних бабусь зі святами, яких не було, уродинами, які вже минули, а Зденек сяяв від щастя, якщо якась бабця і справді того дня мала уродини або іменини… і ось одного дня я сказав собі, що поїду подивитися до Праги, візьму таксі до готелю «Тіхота», щоб дізнатися, чи є там ще Зденек, і якщо нема, то де може бути, і ще побуваю там, де жив на вихованні в бабусі, чи ціла ще та комірка, у вікнах якої з’являлися сорочки й підштанки, коли їх згори викидали приїжджі з вікна сортиру Карлових лазень, і бабуся ті брудні підштанки приводила до ладу і продавала на будовах робітникам і мулярам… І ось я стояв на вокзалі в Празі і шукав потяг на Табор, а коли загорнув рукав, щоб глянути, котра година, а потім підняв очі, то побачив, що біля кіоску стоїть Зденек, я так і завмер, бо то було те, що зі мною часто буває, коли неймовірне стає дійсністю, і так я стояв остовпілий, помітивши, що Зденек роззирається, мовби вже довго чекає, потім підняв руку, вочевидь, він таки когось чекав, бо теж хотів зиркнути на годинник, але раптом до мене підійшли троє чоловіків у шкіряних пальтах і схопили за руку, яку я все ще тримав на годиннику, я бачив, як на мене дивився Зденек, наче у сні, був блідий, він стояв і дивився на мене, як німці запихають мене в машину і везуть, а я дивувався, куди вони мене везуть і чому, вони везли мене на Панкрац[28], відкрилися ворота і знову мене повели, ніби злочинця, і кинули до камери… я з несподіванки вражений був тим, що зі мною сталося, але раптом майже зрадів і вже завмирав від страху, щоб мене не відразу випустили, бо війна однаково хилилася вже до кінця, я хотів, щоб мене посадили, щоб я опинився в концентраційному таборі, я мріяв, щоб мене посадили саме німці, і німці, моя щаслива зірка світила мені, відчинили двері й повели мене на допит, і коли я все про себе розповів, і про причину приїзду до Праги, слідчий споважнів і запитав, кого я чекав. І я сказав, що нікого, і знову відчинилися двері, увійшли двоє цивілів, кинулися на мене, розбили ніс, вибили два зуби, я впав, вони нахилилися наді мною, знову і знову запитували, кого я чекав, хто повинен був передати мені звістку, я відповідав, що приїхав погуляти по Празі, просто так, на прогулянку, тоді один з них нагнувся, підняв моє лице, схопив за волосся і став бити головою об підлогу, а той, що допитував, кричав, що зиркання на годинник означає пароль, та що я пов’язаний з підпільним більшовицьким рухом… потім мене занесли й кинули до ув’язнених, ті витягли мені вибиті зуби, обтерли кров з лиця і розбитих брів, а я радів і сміявся, мовби нічого не відчував, ні побоїв, ні ран, ні ударів, і всі дивилися на мене так, гейби я був сонцем, героєм, бо, коли шпурнули мене в камеру, то ті есесівці з відразою волали: «Ти більшовицька свиня!», а в моїх вухах їхні слова звучали, як ніжна музика, як слова коханої, бо я починав усвідомлювати, що це вхідний талон, зворотний квиток до Праги, очищувач, єдиний плин, який здатен відмити все те, в чому я закалявся, одружуючись із німкою і стоячи в Хебі перед нацистськими лікарями, які оглядали мого прутня, чи годен він запліднити німецьку арійку… обличчя, яке мені розбили тільки за те, що я дивився на годинник, стане моєю єдиною перепусткою, яка зможе витримати перевірку, отже, я увійду до Праги як борець проти нацизму, і, головне, я доведу всім цим шроубекам і брандейсам, всім власникам готелів, що належу до них, бо, якщо залишуся живий, обов’язково куплю найбільший, який тільки існує, готель, хай якщо не в Празі, то деінде, бо з валізкою марок — як хотіла Ліза — я міг би купити навіть два готелі і вибрати їх десь у Австрії або Швейцарії, але в очах австрійських або швейцарських готелярів я не був би нікчемою, їм би я не мусив щось доводити, з ними у мене не могло бути жодних рахунків з минулого, перед ними я не мусив виструнчуватися, але мати готель у Празі, і в Празі вступити в гільдію власників готелів, і досягти поста секретаря всіх празьких готелів, ось тоді б їм довелося мене визнати — не любити, але поважати, а мені нічого іншого в майбутньому й не треба… Отак я відсидів на Панкраці повних чотирнадцять днів, на подальших допитах стало ясно, що трапилася помилка, що німці дійсно вистежували людину, яка повинна була глянути на годинник, що вони вже схопили зв’язкового і від нього дізналися все, що потребували, навіть те, що там, на вокзалі, був хтось інший, а я пригадав, що там стояв Зденек, і що він теж хотів поглянути на годинник, а що Зденек мій приятель, замість якого взяли мене, то він стане кимось дуже важливим, і якщо не хтось із співкамерників, то вже ж таки Зденек обов’язково мене захистить, тому, повертаючись із допитів, навіть, якщо мене й рукою ніхто не торкався, я відновлював кровотечу з носа, а при цьому усміхався і сміявся, а з носа мені дзюрила кров… врешті мене звільнили, слідчий вибачився, проте підкреслив, що інтереси Рейху зобов’язують, хай краще дев’яносто дев’ять невинних будуть помилково покарані, ніж один-єдиний винний утече від них… І ось надвечір я стояв перед брамою панкрацької в’язниці, а за мною вийшов ще один звільнений… він як вийшов, так і звалився, сів на тротуар, у фіолетовому затемненні проїжджали трамваї, текли вгору і вниз потоки перехожих, молодята трималися за руки, у сутінках гралися діти, ніби й не було війни, ніби на світі лише квіти, обійми і закохані погляди, у цих теплих сутінках блузки і сукні на дівчатах були такі звабливі, що я теж охоче дивився на те, що було приготоване для чоловічих очей і зумисне обіцяло еротичні радощі… «Яка краса», — сказав той чоловік, коли отямився, і тоді я запропонував йому свою допомогу… я спитав: «Скільки років?» Він сказав, що відсидів десять років… і хотів встати, але не зміг, мені довелося його підтримувати, він запитав, чи я не кваплюся. Я відповів, що ні, а коли він запитав, за що я сидів, я сказав: «За нелегальну діяльність», відтак ми рушили до трамваю, і мені довелося допомагати йому, і знову скрізь, у трамваї і на вулицях, було повно людей, і всі нібито поверталися або йшли на якусь танцювальну забаву, лише тепер я помітив, що властиво пражанки красивіші, ніж ті німки, що в них кращий смак, бо на німках будь-який одяг сидить як однострій, що їхнє вбрання, ті дірндли[29] й зелені камізельки з мисливськими капелюшками несуть відбиток чогось військового… І ось я сидів біля сивого молодика, напевно, йому було не більше тридцяти, і я сказав, що він хоч і сивий, але ще такий молодий, а потім ні з того ні з сього запитав: кого ви убили? Він хвильку повагався, потім довго дивився на випнуті перса дівчини, що трималася однією рукою за петлю в трамваї, і спитав: звідки ви знаєте? І я відповів, що обслуговував ефіопського імператора… так ми доїхали до кінцевої зупинки «одинадцятки», уже стемніло, і цей убивця попросив, аби я пішов з ним до його матусі, щоб провів його, бо він дорогою може впасти… відтак ми курили й чекали автобуса, який швидко прийшов, потім проїхали три зупинки і вийшли біля Конічкового Млина, цей убивця сказав, що краще піде задвірками через село Макотряси, аби скоріше бути вдома, і, головне, щоб здивувати матусю і вибачитися перед нею… я сказав, що піду з ним до околиці, до воріт рідної хати, потім повернуся на головну дорогу і поїду автостопом, усе це я робив не з якогось співчуття чи люб’язності, я завше думав про те, щоб у мене було якнайбільше алібі, коли закінчиться війна, а те, що вона скоро закінчиться, цього не можна було не бачити… так ми крокували крізь зоряну ніч, запорошена дорога через темне село знову вивела нас у вологі поля, сині, як копірка, з вузеньким серпом місяця, що сяяв помаранчевим світлом і кидав на нас то ззаду, то збоку, то спереду тоненьку, ледь помітну тінь… потім перед нами виріс пагорб, такий, ніби земля собі просто зітхнула, і він сказав, що звідси має бути видно його село, його будинок… але коли ми зійшли на вершину, то не побачили жодної будівлі… убивця завагався і навіть злякався, забурмотів, що це неможливо, невже він заблукав? Напевно, за тим другим горбом… але, пройшовши метрів сто, і вбивцю, й мене охопив страх… тепер убивця затремтів ще сильніше, ніж коли вийшов з воріт панкрацької в’язниці… він сів і витирав лоба, який блищав так, ніби по ньому текла вода… Що таке? — кажу. «Тутка було село, а тепер ані сліду, вже-м здурів чи тілько починаю дуріти?» — бурмотів убивця… Я кажу: як це село називається? І він відповів: «Лідіце…» Я кажу: воно було тут, але тепер села нема, німці його спалили, людей розстріляли, а тих, що лишилися, відвезли до концтабору. І вбивця допитувався: «Чому?» Кажу: вбили імперського протектора[30], і сліди вбивці вели сюди… А вбивця сидів, і руки в нього звисали уздовж зігнутих колін, ніби два плавники… Відтак піднявся і, як п’яний, ходив по цьому місячному попелищу, зупинився перед якоюсь жердиною і обійняв її, але це виявилася не жердина, а стовбур дерева, стирчала з нього єдина обрубана гілка, мовби на цій гілці страчували, вішали. «Це тут, — сказав убивця, — тут, це наш горіх, тутка був наш сад, і тут, — він поволі човгав, — і тут десь…», та враз злякався і став руками обмацувати засипані фундаменти будинку і господарських будівель, потім поповз, ніби сліпий, який читає книгу, спогади додавали йому сили, і коли обмацав на колінах увесь рідний будинок, сів під стовбуром і закричав: «Ви вбивці!», і встав, стискаючи кулаки, і в світлі молодика блакитні жили виступили у нього на шиї… і коли він накричався про вбивць, то вбивця сів на землю, скорчився, руки стулив під коліньми і гойдався, ніби в кріслі-гойдалці, і дивився на цю гілку, що перекреслювала серп місяця, і говорив, ніби сповідався: «У мене був файний татко, він був файніший, ніж я тепер, я з ним не до порівняння, хоча і я файний, татко любив жінок, а жінки ще дужче любили татка, і ото татко ходив до сусідки, я його ревнував, бо мама страждала, і я увидів, як татко… розумієте? От за цю гілку він щоразу тримався і, розгойдавши її, зручненько так пускав, щоб опинитися по той бік паркана, а там файна сусідка, одного дня я татка підстеріг і, коли він перелетів через паркан, ми з ним посварилися, і я татка зарубав сокирою, не так, аби хтів убити, але я любив мамусю, а мамуся страждала… і тепер від того всього лишився тілько стовбур горіха… і моя мамця, вона, певно, теж мертва…» Кажу: може, в концтаборі, скоро повернеться… І вбивця піднявся й запитав: «Підете зі мною? Ходім запитаємо»… і я сказав: чом би й ні… я знаю німецьку… Відтак ми подалися на Кладно і перед північчю вже були в Крочеглавах, запитали в німецького патруля, де будівля гестапо. І патруль нам показав, куди йти. Ми стояли перед брамою, на другому поверсі йшла якась забава, шум і галас, якийсь дзенькіт і жіночий пронизливий сміх… Змінився патруль, була вже перша ночі, і я запитав старшого охорони, чи можна поговорити з начальником гестапо. І він заволав: «was?» і сказав, щоб ми прийшли вранці, але тут відчинилися двері і вивалилася юрба есесівців в одностроях, вони розходилися і весело прощалися, як після якоїсь гулянки, якогось святкування, іменин чи уродин, а я пригадав, як щодня у піднесеному настрої гості покидали готель «Париж», коли настав їхній час чи була пора зачиняти… на верхній сходинці стояв військовий, він тримав канделябр зі свічками, п’яний, у розхристаному мундирі, волосся звисало на лоба, він піднімав на прощання свічник, а коли побачив нас, спустився на самий поріг і запитав старшого охорони, який віддав йому честь, хто ми такі. І старший відповів, що ми хотіли б з ним поговорити… і вбивця сказав, аби я переклав усе, що він мені казав, що він десять років відсидів у в’язниці і тепер прийшов у Лідіце додому, і не знайшов ні Лідіце, ні матері, і що він хоче знати, що сталося з його мамою. Начальник засміявся, з нахиленої свічки, ніби сльози, скрапували крапинки гарячого воску… він почав підніматися по сходах, але потім заволав: «halt!» Двері охорони відчинилися, начальник знову спустився й запитав: «За що ти отримав десять років?» І вбивця відповів, що вбив батька… Начальник підняв свічник з тими свічками, що все ще крапали воском, і освітив обличчя вбивці, і враз ніби ожив, ніби зрадів, що доля в цю ніч послала йому того, хто прийшов запитати про свою матусю, хто вбив свого батька і хто виявився у становищі, в яке часто потрапляв сам начальник, коли вбивав за наказом чи власноруч… і ось я, котрий обслуговував ефіопського імператора і часто ставав свідком, як неймовірне стає дійсністю, я побачив, як державний імперський вбивця, вбивця тисяч, розцяцькований нагородами, які дзвеніли у нього на грудях, ступає сходами вгору, а за ним крокує звичайний вбивця, батьковбивця, я хотів піти, але старший охорони узяв мене за плечі, показав на сходи і грубо завернув до них… Потім я сидів за великим столом перед залишками пригощення, такі столи бували після весілля або випускних іспитів, залишки торта і надпочаті, недопиті і допиті пляшки, у центрі сидів п’яний есесівець і випитував знову і знову про те саме, а я перекладав, як усе відбулося біля того стовбура горіха десять років тому, але найдужче начальник тішився з того, як досконало усе організовано на Панкраці, що ув’язнений так і не дізнався, що в Лідіце і з Лідіце сталося… І ще раз того вечора неймовірне здійснилося, бо мене, перекладача, що сховався за роллю перекладача з розбитим, але вже підгоєним обличчям, він не пізнав, але я пізнав у начальникові гестапо одного з гостей на моєму весіллі, того пана, який мене ані привітав, ані руки не подав, я тоді простяг келих і цокнув обцасами лакованих штиблетів, але так і зоставався стояти з випростаною рукою і келихом, достукуючись до свого щастя, але відповіді не отримав, я тоді був так страшно зганьблений, що почервонів до самих корінців волосся так само, як тоді, коли не захотіли зі мною випити ані пан Шроубек, власник готелю, ані пан Скржіванек, який обслуговував англійського короля… і тепер доля підкинула мені ще одного з тих, хто не помітив мого доброго наміру по-приятельськи почаркуватися… ось він сидить переді мною і нахваляється, що може підняти з ліжка, розбудити якогось начальника архіву, і потім разом з нами бере реєстраційну книгу і гортає на бенкетному столі, гортає, мачаючи сторінки в розлиті підливки й лікери, аж поки знаходить потрібну, щоб прочитати, що сталося, і повідомляє, що матуся вбивці в концентраційному таборі, і досі біля її імені немає ні дати, ні хрестика, які б означали смерть. Коли я наступного дня повернувся до Хомутова, виявилось, що я вже звільнений, вони отримали повідомлення, і самої лише підозри вистачило, щоб мені пакувати валізи, а ще я знайшов листа, що Ліза виїхала в Хеб, до Зіґфріда і дідуся в ресторацію «Біля міста Амстердама», і щоб я приїхав до них, валізку вона взяла з собою. Потім я добрався на машині аж до самого Хеба, але там довелося почекати, бо оголосили про наліт на Хеб і Аш, і коли я лежав з солдатами у шанцях, то почув гудіння, що наближалося, немов розмірено й ритмічно працював якийсь верстат, таке то було гудіння, що мені аж привидівся і майже виник перед очима мій синочок, бо я побачив, як щодня і, звісно, нині теж, бо ж я купив йому п’ять кіля цвяхів, він повзає і справно й ритмічно сильними ударами молотка з одного маху вганяє в підлогу цвях за цвяхом з таким натхненням, ніби садить редьку або густий шпинат… Після закінчення нальоту я сів у військове авто, і коли ми наближалися до Хеба, обабіч дороги йшли, співаючи, люди, літні німці, і співали якісь веселі пісні, співали, напевно, надивившись усього, очамрівши або збожеволівши, а може, в них така звичка в нещасті співати веселі пісні, а потім уже нам назустріч летіла пилюка й золотистий дим, ми бачили у рівчаку убитих, а далі почалися вулиці з палаючими будинками, санітарні чóти витягали напівзасипаних людей, а медичні сестри вклякали і перев’язували голови й руки, з усіх боків лунали стогони й голосіння, а я пригадав, як проїздив тут у колясі разом з автами під час весілля, і всі були сп’янілі перемогою над Францією і Польщею, і тепер я бачив ті самі червоні прапори зі свастикою, які похітливо лизав вогонь, ці прапори і стяги горіли з таким тріском, мовби вони особливо смакували вогню, що піднімався по червоному сукну догори, і обгорілий край закручувався, наче хвіст морського коника… і потім я стояв перед стіною готелю «Біля міста Амстердама», що горів і обсипався… віяв легкий вітерець, відносячи бузкову хмару диму й пилу, і я бачив, як на останньому поверсі сидить мій синочок і продовжує влучними ударами забивати в підлогу цвяхи, я бачив, яка сильна у нього права рука, і найсильніші в ній зап’ястя і лікоть, як у тенісиста, я бачив рухливий біцепс, який одним ударом забивав цвяхи в підлогу, мовби не падали бомби, мовби нічого на світі не відбувалося… І вийшло так, що на другий день, коли всі люди вибралися з укриття, не прийшла Ліза, моя дружина, казали, що начебто вона залишилася десь на дворі, я питав про маленьку подряпану валізку, сказали, що Ліза завше тримала її при собі… і ось я взяв кайло і цілий день шукав у дворі, наступного дня я дав синочкові п’ять кіля цвяхів, і він весело забивав їх у підлогу, поки я шукав свою дружину, а його матусю, і лише на третій день натрапив на її мешти, і поволеньки, бо Зіґфрід кричав і плакав, що в нього нема цвяхів, ніхто не приносив йому нових, і він бив молотком по голівках уже забитих, я поволі витягав з румовищ і сміття свою Лізу, і, коли вивільнив половину її тіла, то побачив, як, скрутившись клубочком, вона захищала своїм тілом фіброву валізку, яку я спочатку дбайливо заховав, а потім відкопав свою дружину, але без голови. Повітряною хвилею їй відірвало голову, яку ми шукали ще два дні, а синочок продовжував бити молотком і забивати цвяхи в підлогу і в мою голову. І ось на четвертий день я взяв валізку і, не попрощавшись, пішов, і позаду мене замовкали удари молотка, ці удари я потім чув майже все своє життя, бо того вечора мали приїхати за моїм синочком Зіґфрідом з товариства схиблених діток, а Лізу ми поховали в братській могилі, навіть ніби й з головою, але це був лише намотаний на тулубі шалик, аби люди не подумали казна-що… хоча заради цієї голови я перекопав увесь двір. Досить з вас? На цьому сьогодні закінчу.