Як Україна втрачала Донбас

У цій книзі ви не знайдете опису маневрів чи битв. Про них хай пишуть ті, хто побував на фронті та особисто брав участь у боях. Тут мова піде про події, які передували воєнному конфлікту.

Так уже сталося, що з новин ми, зазвичай, багато дізнаємося про хід бойових дій, одержуємо докладні дані про жертви і руйнування, але вкрай мало знаємо про те, як запускається механізм, що спонукає вчорашніх сусідів із небаченим завзяттям знищувати один одного.

Улітку 2012 року Донецьк приймав матчі чемпіонату Європи з футболу. Тоді здавалося, що це місто — останнє місце на землі, де можливі бойові дії. Війна? Це десь далеко, на периферії, у відсталих, диких країнах. Тут, серед сяючих вітрин і квітучих троянд, війни бути не може. Адже тут уже майже Європа. Розваги, футбол, ресторани, безтурботна молодь, пафосні автомобілі. Хіба хтось може тут узятися за зброю і вбивати?

Та лише за два роки цей ситий, затишний світ зник і обернувся на сюрреалістичний хоррор. На вулицях почали вибухати снаряди, дорогами загуркотіли танки, і регіон із багатомільйонним населенням поглинула анархія. Усе сталось у лічені місяці. І навіть після того, як на вулицях пролунали перші постріли, було важко повірити, що війна вже тут. Коли усвідомлення цього все ж прийшло, було вже важко розібратися, в який момент ще можна було зупинити цей жах, а коли стало вже пізно.

Саме для того, щоб зрозуміти це, ми і взялися за цю книгу.

У ній ми докладно розплутаємо довгий ланцюжок подій, які призвели Донбас до трагедії 2014 року, розберемося, хто і як підштовхував його до війни. Єдине, про що слід попередити відразу: мета цієї роботи не в тому, щоб дати прості відповіді на кшталт «винен Путін» або «винна київська хунта». Конфлікт на Донбасі був спровокований цілою низкою як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, що мали синергетичний ефект. Кожен із них сам по собі навряд чи призвів би до такої масштабної катастрофи, але у сукупності вони утворили смертоносну, гримучу суміш, яка підірвала регіон.

ПОВОРОТНИЙ МОМЕНТ

1 березня 2014 року в центрі Донецька зібрався по–справжньому численний мітинг. На ньому були присутні від 15 до 20 тисяч осіб. Для столиці Донбасу це було неординарне явище, адже Донецьк ніколи не був політично активним містом. Над людською масою, одягненою у типові для Донбасу похмурі кольори, тріпотіли знамена, але серед них не було українських прапорів. Здебільшого майоріли російські три–колори, була присутня також радянська символіка та прапори партії «Русский блок». Хтось тримав транспаранти з гаслами «В России — наши братья, в Европе — мы рабы», «Донбасс — против бандеровцев». Натовп був заряджений агресією.

Донбас ніколи не був «пороховою діжкою Європи». Він не тягнув навіть на сірникову коробку Європи. На відміну під Балкан або Кавказу, де завжди було достатньо лише іскри, щоб як слід гримнуло, Донбас був украй інертним та далеким під войовничих настроїв. У цьому молодому регіоні, який почав активно заселятися лише в середині XIX століття, не було тих реліктових шарів багатовікової міжнаціональної ненависті і ворожнечі, яка зазвичай існує у всіх гарячих точках. Щоб розгойдати Донбас, довести його до спалаху неконтрольованого насильства, потрібно було добряче постаратися.

Мітинги 1 березня, що відбулись у різних містах на півдні та сході України, прийнято вважати початком «русской весны». Саме так у російських ЗМІ називали антиукраїнське повстання, яке почалося після повалення Віктора Януковича і пізніше переросло у бойові дії на сході країни. Війна визрівала довго. Щоб зробити її можливою, різноманітним політтехнологам та ідеологам довелося неабияк попрацювати над створенням теоретичної бази майбутнього конфлікту. Звісно, в Україні з дня її появи на світовій мапі існували регіональні відмінності, які сформувалися під впливом відомих усім історичних подій. Різні частини країни в минулому входили до складу різних держав і розвивалися незалежно одна від одної. Але це зовсім не означало, що Україна приречена на конфлікт.

У перші двадцять років незалежності регіональні відмінності не спричиняли збройні сутички. У 1990‑х роках історичні, ідеологічні та мовні протиріччя в Україні не були першорядною проблемою. У той час і жителів Донецька, і жителів Львова хвилювала насамперед економічна ситуація в країні, а вже потім — політика.

Звичайно, певні тертя та конфлікти періодично виникали. На початку 90‑х серйозна загроза сепаратизму з’явилася в Криму, однак навіть там ситуація вирішилася мирно. На сході України хоча часом і вирували політичні пристрасті, проте не передбачалося нічого схожого на те, що відбувалося тоді у Югославії та деяких інших колишніх радянських республіках. В Україні воювали одне з одним хіба що маргінальні радикали, та й ті здебільшого на сторінках листівок і газет.

Жахи війни українці тривалий час спостерігали тільки на телеекранах. Під боком палахкотіло Придністров’я. У вечірніх новинах показували репортажі про облогу Сараєва та бої на вулицях Сухумі. Але найсильніше враження на українського обивателя справляли сюжети з Чечні. У перші роки незалежності в Україні вільно транслювалося російське телебачення, тому чеченську м’ясорубку мільйони українців мали можливість спостерігати в усіх кривавих подробицях і сприймали як власну війну.

У 1990-ті на тлі проблем колишніх товаришів по соцтабору Україна виглядала острівцем спокою та стабільності. Цю обставину українська влада вважала однією зі своїх головних заслуг. Під час президентської кампанії 1999 року у рекламному ролику президента Леоніда Кучми, який обирався на другий термін, лунав слоган: «Наші солдати повертаються додому». Кадри демонстрували щасливого військового, який приїхав до сім’ї після служби в армії. Для людей, які знали про масштаби трагедії у Чечні, така картинка виглядала переконливою. Кучма тоді з великим відривом виграв вибори у більш проросійського опозиційного кандидата Петра Симоненка.

У той час здавалося, що наші солдати повертатимуться додому завжди. Але вже через п’ять років на всіх центральних телеканалах України транслювався зовсім інший передвиборний ролик, який було створено піарниками Віктора Януковича — на той момент чинного прем’єр-міністра, котрий вважався наступником Леоніда Кучми. У цьому ролику команда Януковича голосом російського співака Йосипа Кобзона погрожувала мирній Україні громадянською війною, якщо вона проголосує за прозахідного, «помаранчевого» кандидата Віктора Ющенка.

Що ж змінилося за п’ять років, які минули з часу попередніх виборів? Чому в 2004 році у політичній рекламі з’явилися мотиви майбутньої війни, а ще через десять років ця війна стала реальністю? Яка послідовність подій призвела до масових мітингів у містах Донбасу навесні 2014 року, а потім — до появи у Слов’янську російських диверсантів?

Для того, щоб відповісти на ці питання, необхідно відмотати плівку назад, на початок 1990‑х років, пригадати новітню історію регіону та заглибитися в суть політичних подій, які відбувалися всередині нього. Зловісні процеси, які врешті–решт призвели Донбас до трагічних подій, запустилися на сході України задовго до початку війни. Детально розібравши їх, ми зможемо переконатися, що в історії України та Донбасу було одразу кілька поворотних моментів, коли можна було уникнути війни. Але в кожному з цих випадків політики звертали не туди…

Донецький сепаратизм в Україні активізувався з певною циклічністю — раз на десять років. При цьому кожна наступна активність істотно перевершувала за масштабами попередню. У 1993–1994 роках це були страйки та погрози, що закінчилися нікчемним псевдореферендумом — «дорадчим опитуванням громадської думки». У 2004 році відбувся Сєвєродонецький з’їзд, і країна опинилася вже на межі реального розколу. А у 2014 році справа дійшла до масштабних бойових дій за участю збройних формувань із сусідньої держави.

Минуле не можна змінити, але з нього слід робити висновки. Війни не беруться нізвідки. Завжди є хтось, хто першим натискає спусковий гачок, і хтось, хто підказує йому це зробити. І буває так, що між двома цими подіями проходить багато часу — роки і десятиліття. На Донбас війну кликали довго. Одні наближали її свідомо, інші не відали, що творять. І до останнього ніхто не вірив, що вона все ж почнеться. Навіть у розпалі травня 2014‑го, коли від мінних розривів обсипався яблуневий цвіт, на дорогах росли барикади і цілі міста переходили під контроль озброєних банд, здавалося, що все це не всерйоз, що всі ось–ось схаменуться і припинять стріляти.

То що ж то за метелик, котрий, змахнувши крилами в минулому, викликав цю бурю? Шукати його слід ще у пренатальному періоді розвитку Української держави. Донбаський сепаратизм завжди з’являвся одночасно з проголошенням незалежної України як реакція на це проголошення. Вперше це сталось у 1918 році, коли більшовики наперекір проголошеній Українській республіці (УНР) проголосили Донецько–Криворізьку республіку (ДКР). Протрималася вона недовго, ніхто навіть не встиг помітити її існування, але для майбутніх донецьких сепаратистів ДКР стала важливим символом.

Наступного разу сепаратизм на Донбасі підвів голову одночасно з розпадом СРСР. І так само був спрямований проти молодої Української держави, яка мала ось–ось постати на світовій мапі. Символічний відлік його нової ери ми можемо почати з того моменту, коли у Донецьку було придумано чорно–червоно–синій триколор, який спочатку став прапором донецьких сепаратистів, a y 2014 році — прапором невизнаної квазіреспубліки, проголошеної після революційних подій у Києві. Саме тоді виник донбаський сепаратизм у його сучасному вигляді, і його початкова історія наочно ілюструє, наскільки маловпливовим був цей рух, коли не мав підтримки ззовні. Адже навіть у часи найвищої політизації суспільства, коли по всій країні виникали різні партії, рухи та громадські організації, донбаські сепаратисти майже не змогли знайти підтримки та вплинути на хід подій.