Як Україна втрачала Донбас

АЛЬЯНС КУЧМИ З «ДОНЕЦЬКИМИ»

Леонід Кучма виграв президентські вибори 1994 року завдяки підтримці південних та східних областей. Розкол українського суспільства на виборах 1994 року проявився ще не так явно, як на виборах 2004‑го, але вже тоді захід та схід країни проголосували за різних кандидатів. У другому турі західні області переважно підтримували Кравчука, східні — Кучму. У Донецькій області за нього віддали свої голоси 79% виборців. У Луганській — 88%!

Донбас вважав Кучму своїм кандидатом. Виходець із промислового Дніпропетровська, радянський управлінець, що погано розмовляв українською, був ближчим по духу донецькому виборцю, ніж уродженець Волині Леонід Кравчук Кучма обіцяв розвивати відносини з Росією, а також інтеграцію в рамках СНД, тому його перемогу на виборах Донбас сприйняв як свою.

Перемога «проросійського» кандидата тимчасово знизила напруження федералістських пристрастей на Донбасі. Але на практиці швидко з'ясувалося, що Кучма — ще більш жорсткий противник будь–якого федералізму, ніж його попередник. Новий президент почав швидко зміцнювати вертикаль влади. За його ініціативою в Україні було скасовано вибори губернаторів — із 1994 року керівників областей почав призначати сам президент. А нова Конституція, яку ухвалили у червні 1996 року, остаточно поставила крапку у суперечках про державний устрій України та закріпила унітарну модель. Еліти Донбасу сприйняли це спокійно. Тоді їм було вже не до федералізму: у країні повним ходом ішла приватизація, і потрібно було зберігати гарні взаємини з владою, щоб отримати свою частку державного майна.

Сьогодні вже ніхто не сперечається з тим, що під час масової приватизації держпідприємства в Україні продавалися на непрозорих аукціонах за заниженими цінами. Величезні комбінати переходили у приватні руки буквально за копійки. Продавалося все, звичайно, в першу чергу «своїм» — тим, хто був лояльним до президента та користувався довірою Кучми і його оточення.

Пізніше Кучма зізнавався, що свідомо ставив перед собою мету — з нуля створити національну буржуазію. На момент початку приватизації у пострадянській державі не було великого бізнесу. Йому просто нізвідки було з’явитися, тому Кучма створив його штучно. Олігархів він просто призначив, як до того призначав чиновників та директорів. Причому одним із таких «призначенців», як з’ясувалося згодом, виявився його власний зять.

Сьогодні, коли та сама Польща з її «дрібними крамарями» відірвалася від України на недосяжну відстань, ці рядки виглядають знущанням. Проте повернути історію назад неможливо. Мета, яку Леонід Кучма поставив перед собою, була досягнута. І до кінця 90‑х років в Україні утворився новий клас — клас великих капіталістів. Олігархат.

Свою частину державного майна змогли отримати і «донецькі». Кучма не став боротися з місцевими кланами на Донбасі. їхня підтримка була потрібна йому, щоб упевнено почувати себе у своєму кріслі, а також без проблем переобратися на другий термін. Тому президент дозволив регіональним елітам Донбасу прибрати до рук індустріальні гіганти, які диміли на «їхній» території. У цій ситуації жодних причин шантажувати Кучму черговим референдумом чи морочити йому голову федералізацією у «донецьких» та «луганських» не було.

У 1995 році в Донецькій області з’явилася компанія із досить гучною назвою «Індустріальний союз Донбасу». Її творцем став Віталій Гайдук, який у 1994 році прийшов працювати на посаду заступника губернатора Донецької області. А одним із співвласників ІСД на першому етапі також був Рінат Ахметов, якому в підсумку і дісталися основні активи цієї компанії.

Спочатку ІСД виник як газотрейдер, і жодних активів не мав узагалі. Подібні посередники, які займалися поставками газу з Росії на українські підприємства, у середині 90‑х з’явилися у великій кількості. Найбільш відомими з них, окрім самого ІСД, були ЄЕСУ Павла Лазаренка та Юлії Тимошенко, «Республіка» Ігоря Бакая, а також «Фонд», підконтрольний «луганському клану», мова про який піде далі.

Торгівля газом відкривала перед газотрейдерами великі перспективи. Грошей в українських підприємств у середині 90‑х, як правило, не було. При цьому палива вони потребували багато, бо в СРСР нічого не знали про енергоефективність. Заводи швидко накопичували борги і потрапляли у залежність від постачальників газу, які, у свою чергу, отримували можливість забирати за борги продукцію та активи підприємств і призначати на них свій менеджмент. Зрозуміло, працювати такі компанії без потужного «даху» не могли. Право імпортувати в Україну паливо та постачати його на держпідприсмства отримували тільки обрані бізнесмени, наближені до влади, і про жодну чесну конкуренцію в таких умовах ітися не могло.

На Донбасі заробляти на торгівлі газом почало керівництво Донецької та Луганської областей. У лютому 1996 року тодішній губернатор Донецької області Володимир Щербань підписав постанову № 71, якою зобов’язав усі підприємства Донеччини купувати газ тільки в «Індустріального союзу Донбасу» і таким чином зробив цю компанію регіональним монополістом. Донецька область була перевантажена промисловістю і на той час виробляла близько чверті українського ВВП, тому поставки газу в таких обсягах обіцяли трейдеру надзвичайні прибутки. Посередницькі операції і тепличні умови, створені владою, допомогли газотрейдерам швидко акумулювати значні капітали за мінімальних інвестицій. А далі на ці гроші газові посередники почали скуповувати державні активи. Як правило, за дуже заниженими цінами.

У 1996 році головою Донецької обласної державної адміністрації став Сергій Поляков — колишній мер міста Тореза, а також ексміністр вугільної промисловості в уряді Павла Лазаренка. Разом із ним з’явилася людина, яку на той момент мало хто знав навіть у Донецьку і якій ще доведеться зіграти в історії України свою зловісну роль. Це був генеральний директор об’єднання «Донецькавтотранс» Віктор Янукович. Спочатку він був призначений заступником Полякова, але досить швидко доріс до першого заступника.

Уже в 1997 році Поляков був відправлений у відставку. Довго протриматися на своїй посаді він не зміг, адже був креатурою Назаренка, якого на Донбасі, м’яко кажучи, не поважали. Ця обставина і визначила політичне майбутнє губернатора Місце Полякова зайняв Янукович. У середині 90‑х губернатори в Донецькій області змінювалися щороку, тому чергова рокіровка не викликала особливих емоцій. Янукович здавався такою ж тимчасовою та незначною фігурою, як і його попередники.

Чому вибір Кучми зупинився саме на ньому? У 2004 році на це питання відповідала головна редакторка газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.

У тому ж 1997 році народилася славнозвісна Партія регіонального відродження України, або просто — Партія регіонів. Установчий з’їзд партії відбувся у жовтні, а засновниками її стали аксакали донецької політики — Юхим Звягільський, Володимир Рибак та Микола Азаров. Еліта Донбасу, що набирала силу, була сповнена амбіцій і розуміла, що для ефективного відстоювання власних інтересів їй знадобиться власна політична партія.

Наближалися президентські вибори 1999 року, Леонід Кучма планував переобиратися на другий термін, а для цього йому, як і в 1994 році, необхідно було заручитися голосами виборців Донбасу. Та цього разу завдання ускладнювалося. Через економічну кризу та падіння рівня життя рейтинг Кучми падав, а тренд ностальгії за СРСР — зростав. Разом із ним зростала і підтримка лівих популістів. Електорат партій, які поєднували ліву риторику з проросійськими гаслами, був зосереджений здебільшого у промислових центрах південного сходу країни. У 1994 році виборці в цих регіонах підтримали на виборах Кучму, але ближче до кінця 90‑х встигли розчаруватися у ньому. Кучма не міг зупинити стрімкого вимирання радянської промисловості і падіння рівня життя.

У ситуації, що склалася, президенту необхідно було заручитися підтримкою регіональної еліти Донбасу. І такий союз було укладено. Від «донецьких» Кучмі була потрібна лояльність та підтримка. В обмін він гарантував їм повну свободу дій на «своїй» території.

Під час свого візиту в Донецьк улітку 1998 року президент Кучма прямо заявив, що Віктор Янукович сидітиме в кріслі губернатора до тих пір, доки сам Кучма залишатиметься президентом. І цю свою обіцянку Кучма у підсумку навіть перевиконав. У кріслі губернатора Янукович сидів до 2002 року, після чого пішов на підвищення і очолив уряд. У 1998 році різко пішли вгору справи й у неофіційного хазяїна Донецької області — Рината Ахметова. Компанія «Індустріальний союз Донбасу», співвласником якої він був, почала швидко приростати активами і брати під свій контроль найбільші підприємства області. Зокрема, гігант української металургії — Маріупольський металургійний комбінат «Азовсталь».

Цей завод дістався Ахметову практично задарма. Як згадував в одному зі своїх інтерв’ю інший співвласник ІСД Сергій Тарута, за 44% акцій «Азовсталі» їм з Ахметовим довелося заплатити лише близько $35 млн. За гроші, зароблені з продажу газу, купувалися й інші промислові підприємства, які пізніше склали основу економічної імперії головного донецького олігарха. У 1999 році відбулося так зване «уточнення власності» ІСД. Ахметов та інші власники компанії вирішили розділити активи, придбані спільно. Підприємства Донеччини тоді перейшли під контроль нової компанії Ріната Ахметова — SCM, а заводи у Дніпропетровській та Луганській областях залишились у Тарути та Гайдука під брендом «Індустріального союзу Донбасу».

РЕНЕСАНС КОМСОМОЛУ

Після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах керівники його передвиборчого штабу в Луганській області Геннадій Фоменко і Віктор Тихонов стали керівниками Луганської ОДА. У 1997 році заступником голови ОДА стає Олександр Єфремов, а у 1998 році Кучма звільняє Фоменка та призначає Єфремова губернатором. Віктор Тихонов на той момент — уже голова Луганської обласної ради.

У другій половині 90‑х Тихонов та Єфремов за кілька років сформували в регіоні монолітну «комсомольську команду», в якій була чітка субординація та спадковість. Це був реанімований комсомол, де стати «першим секретарем обкому» можна було тільки після «першого секретаря міськкому», маючи «партійний стаж», правильне походження та поручителів. У владу підтягнулися ексдругий секретар обкому комсомолу Олександр Кобітєв, колишній перший секретар Сєвєродонецького міськвідділу КПРС Валентин Дзонь, колишній секретар Луганського міськкому комсомолу Валерій Голенко (очолив облраду після Тихонова, а після подій 2014 року втік до Росії від кримінального переслідування) та ще один комсомольський ватажок Володимир Пристюк (луганський губернатор у 2012–2014 pp., креатура Єфремова).

Наприкінці 90‑х луганський губернатор Олександр Єфремов (як і вся луганська команда «комсомольців») також отримав гарантії недоторканності від Леоніда Кучми в обмін на лояльність. Проти Єфремова лунали серйозні звинувачення у корупції, проте президент ігнорував їх. «Луганські» стали такою ж опорою «кучмізму», як і «донецькі».

Першою жертвою «комсомольців» у Луганську став молодий мер Олексій Данілов. У 1997 році в Луганській міській раді сформувалася коаліція проти нього, яка після тривалого політичного процесу і з великим скандалом відправила Данілова у відставку. Справою неофіційно керував Віктор Тихонов. Замість Данілова мером міста став кум та близький друг Тихонова Анатолій Ягоферов, колишній народний депутат України та керівник іншого машинобудівного заводу — імені Пархоменка. Проте протримався він також недовго — вже у 2001–2002 pp. його також із великим скандалом відсторонили від посади, і з Тихоновим вони залишилися лютими ворогами. Ягоферов аж до 2014 року підтримував газету «Молодогвардеец», яка щотижня друкувала проти Тихонова та Єфремова критичні та викривальні публікації.

Формальним приводом для висловлення недовіри Данілову стали кримінальні справи, розслідуванням яких займалися СБУ та податкова. Вони були пов’язані з власністю Данілова та його сім’ї. Але справжньою причиною відставки Данілова стала, звичайно ж, не корупція, а його чужо–рідність компанії «комсомольців». Відразу після відставки він намагався оскаржити рішення міської ради в суді, але програв процес. Планував Данілов узяти участь і в парламентських виборах 1998 року. Колишній мер балотувався по одному з мажоритарних округів, але його кандидатуру зняли незадовго до виборів за рішенням суду (звичайно ж, знову з політичних причин), після чого він переїхав до Києва і повернувся у регіональну політику тільки у 2004 році в статусі керівника передвиборного штабу Віктора Ющенка. Вже з рішенням суду, який визнав його колишню відставку незаконною.

Улітку 1997 року кортеж кримінального авторитета Валерія Доброславського був обстріляний із гранатометів та автоматів. «Доброслав» загинув на місці, а протягом наступного року вбили ще кількох людей із його найближчого оточення. За короткий час політичний контроль над Луганськом практично повністю перейшов до рук «комсомольців».

До 1997 року Олександр Єфремов та його комсомольський товариш Олександр Кисельов уже встигли створити потужну бізнес–імперію. На момент призначення головою Луганської ОДА Єфремов був головою правління «Укркомунбанку» (банк було ліквідовано у 2015 році як неплатоспроможний), власником страхової компанії «Оранта–Лугань», а також співзасновником ЗАТ «Фонд». Партнером Єфремова у більшості бізнесів був Кисельов. «Фонд», так само як ІСД Тарути та ЄЕСУ Тимошенко, був газотрейдером. Пік активності цієї компанії випав на період 1997–2001 pp., який дивним чином збігався з періодом губернаторства Олександра Єфремова.

«Фонд» та асоційований із ним «Луганський енергетичний альянс» працювали тільки на території Луганської області та забезпечували паливом близько 380 регіональних підприємств. Річний обсяг їхніх поставок перевищував 1 млрд кубометрів (для порівняння — у 2015 році Україна загалом спожила близько 33 млрд кубометрів газу, зокрема промисловість — близько 11 млрд). «Фонд» посідав в області монопольне становище, і тому його власники швидко стали найбагатшими людьми в регіоні. Вони вже не тільки заробляли живі гроші, а й забирали деякі активи за борги, якщо споживачі не могли розплатитися за газ.

Схема роботи «Фонду» була простою — обласна влада примушувала директорів промислових підприємств та вугільних об’єднань купувати газ виключно у цієї фірми. А оскільки всі великі підприємства в області на той момент ще перебували у державній власності, їхнє керівництво змушене було виконувати вказівки чиновників. Таким чином «Фонд» досить швидко загнав низку держпідприємств у борги, а потім — довів до банкрутства. їхня доля була прогнозованою: майно продавали або розпилювали на металобрухт.

Така доля, зокрема, спіткала Стаханівський коксохімічний завод, Алмазнянський металургійний завод, завод гумово–технічних виробів у Лисичанську та інші доволі великі підприємства. За словами колишнього директора Стаханівського коксохімзаводу (СКХЗ) Сергія Титова, після того, як Єфремов очолив Луганську область, керівників промислових підприємств регіону почали викликати до Луганської облдержадміністрації. Там Єфремов чи його заступники змушували їх укладати договори на закупівлю газу у ЗАТ «Фонд».

У 1998 році, після того, як СКХЗ загруз у боргах, «Фонд» припинив поставки газу на підприємство, і завод зупинився. Тоді «Фонд» поставив керівництву заводу умову: газ на СКХЗ знову подаватиметься лише в тому разі, якщо завод перероблятиме сировину, що належить «Фонду». Якщо ж СКХЗ спробує співпрацювати з іншими комерційними структурами, газу на підприємстві не буде. Так Стаханівський коксохім потрапив у кабальну залежність. Після цього пропрацював він недовго. Восени 1999 року за борги на аукціоні було продано найбільш рентабельний смолопереробний цех заводу. При цьому в аукціоні брали участь лише дві близькі до Єфремова структури — «Фонд» та «Луганський енергетичний альянс». Аукціон виграв «Фонд», який представляв партнер Єфремова — Євген Слапак, майбутній начальник відділу машинобудування управління промисловості Луганської обласної адміністрації.

У 2000 році СКХЗ було оголошено банкрутом. За кілька років від підприємства залишилися лише руїни — обладнання було продано на металобрухт, цехи розібрано на будматеріали. Долю СКХЗ повторила низка інших заводів Луганської області. Попри все це, отримати у власність головні індустріальні гіганти Луганщини — Алчевський меткомбінат та Лисичанський нафтопереробний завод клан Єфремова не зміг навіть частково. Сталося це з політичних причин. Металургійний комбінат віддали більш потужним та впливовим «донецьким» з ІСД, а НПЗ продали російській компанії ТНК-ВР. За інформацією луганських інсайдерів, «кришував» роботу ЗАТ «Фонд» зять президента Кучми Віктор Пінчук, який мав частку в прибутку цієї компанії, однак колишній співвласник «Фонду» Олександр Кисельов обговорювати це питання відмовляється і досі.

Фінансовою інфраструктурою бізнесу Єфремова керував його партнер Едуард Лозовський (керівник «Укркомунбанку» та у 2010–2014 pp. — перший віцегубернатор Луганської області). Промисловий пул компаній був оформлений на сина Єфремова Ігоря та інших членів його сім’ї, а також болгарського громадянина Христо Колєва. Численні компанії Єфремова займалися поставками та ремонтом гірничо–шахтного устаткування за державними тендерами й оперували мільярдами гривень. У 2004 році бізнес–група вивела велику частину власності в офшори.

Про бізнес ще одного впливового представника «луганських» — Віктора Тихонова — відомо менше. Єдиний раз, коли він прямо «засвітив» свої бізнес–інтереси, був продаж луганської швейної фабрики «Стиль» російській компанії «Глорія Джинс». На початку 90‑х Тихонов кілька років пропрацював директором цієї фабрики, яку пізніше приватизував. Однак розвивати бізнес самостійно він чи то не зміг, чи то не захотів, і вирішив продати підприємство. Преса писала, що компанію було продано за $60 млн. сам Тихонов стверджував, що лише за шість.

Якщо у Донецьку Кучмі вдалося виростити справжніх олігархів, то у Луганську цей задум провалився. Тихонов і Єфремов просто не годилися для такої ролі. Донецькі бізнесмени 90‑х за своїм психологічним складом значно відрізнялися від луганських «комсомольців», які виявилися не здатними вибудовувати великі холдинги та ефективно ними керувати. Крім того, важливим фактором була сама структура економіки — у складні схеми виробництва потрібно було залучати десятки підприємств, більшість із яких уже контролювали «донецькі». «Луганські» в таку інфраструктуру не інвестували. Поступово група Єфремова почала здавати позиції в регіоні і з часом за ступенем впливу з нею почав конкурувати клан Юрія Бойка.

Цікаво, що Юрій Бойко зобов’язаний своїм швидким піднесенням бізнес–партнеру Єфремова Олександру Кисельову. У 1999 році Бойко, який на той момент був директором хімзаводу «Зоря» у Рубіжному, за підтримки Кисельова був призначений гендиректором Лисичанського НПЗ, що перебував тоді у критичному фінансовому стані, і керував ним аж до продажу заводу росіянам. Після цього його кар’єра пішла вгору, і вже на початку 2000‑х Бойко очолив компанію НАК «Нафтогаз», а пізніше перейшов на роботу у Кабмін Януковича.

Ключову роль у його подальшому посиленні зіграло зближення з олігархом Дмитром Фірташем. Із часом навколо Юрія Бойка у Луганській області поступово сформувався політичний клан із ключовими інтересами в так званому «хімічному трикутнику» — містах Рубіжному, Лисичанську та Сєвєродонецьку, де була зосереджена хімічна промисловість регіону. Напередодні війни вже не тільки Єфремов, а й Бойко вважалися найвпливовішими політиками Луганщини.

СУТІНКИ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Процес вибухового збагачення невеликої групи осіб, які завоювали у 90-ті право називатися «регіональною елітою Донбасу», розгортався на тлі жорстокої економічної кризи та стрімкого падіння рівня життя мешканців цього регіону. Приватизація, всупереч обіцянкам чиновників, не зробила людей багатшими. Так званий «простий народ» навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Приватизаційні сертифікати, які роздавали всім українським громадянам, дозволяли кожному претендувати на свою частку державної власності. Але у багатьох людей вони так і залишилися лежати у шафах і на антресолях Населення не розуміло, як розпоряджатися цими паперами. Не знало, як і куди їх вкладати. Проте керівництво держави з цього приводу особливо не переймалося. Адже Леоніда Кучму не цікавили «дрібні крамарі». Він створював велику буржуазію.

До 2000 року економіка України тільки падала. За період 1990–1999 pp. український ВВП скоротився на 59,2%. Для мирного часу це був жахливий показник. У середині 90‑х країна була хронічно паралізована шахтарськими страйками, підприємства тижнями не відвантажували вугілля, критичне становище через брак палива склалося на теплоелектростанціях та коксохімзаводах. Починалися перебої з електроенергією. Робітники промислових підприємств місяцями не отримували зарплату, вимагали виплати боргів, але бюджет не мав ресурсів, щоб розрахуватися з усіма.

Над країною нависло передчуття краху та хаосу. І місцем найвищої концентрації цієї тривоги став Донбас — регіон, перевантажений радянською промисловістю, де процес вмирання цієї промисловості відчувався найбільш болісно. Від початку 90‑х у свідомості мешканців Донбасу на довгі роки закріпилася стереотипна впевненість у тому, що різке погіршення рівня їхнього життя є наслідком проголошення незалежної України.

У середині 90‑х на Донбасі почали одне за одним відмирати виробництва, заточені на радянську оборонну промисловість, та нерентабельні підприємства, які за часів СРСР існували лише за рахунок підтримки держави. Часто це були заводи з робочими колективами у кілька десятків тисяч осіб, які раніше здавалися непохитними. Лихоманило й більше перспективні компанії, які мали всі шанси вписатися в ринок. Деякі з них брали в оборот злочинні угруповання і корумповані чиновники. Вони штучно нав’язували своїх посередників або навмисно доводили їх до банкрутства, щоб прибрати до рук.

Страшних масштабів досягало й банальне розкрадання майна. Причому злодійством не гребували як начальство, так і прості робітники. Державні підприємства вважалися ніби «нічиїми». І якщо на таких підприємствах затримували зарплату, їхні співробітники починали з чистою совістю тягнути додому все, що тільки можна, вважаючи це своєрідною «компенсацією».

Найважча ситуація склалася у вугільній галузі, де кількість нерентабельних шахт обчислювалася десятками. Всі проблеми тут було вирішено розв’язати простим та дешевим способом — без зайвих розмов знищити всі підприємства, які зазнавали труднощів. Цей процес отримав назву «реструктуризації вугільної галузі».

Реструктуризація стала однією з найдраматичніших подій в історії Донбасу. Безглузде знищення шахт, без сумніву, серйозно вплинуло на подальший хід історії і багато в чому зумовило події 2014 року. За ступенем руйнівного впливу на життя громадян наслідки цього кроку самі по собі можна було порівняти з війною. Адже ще задовго до початку збройних сутичок деякі шахтарські селища у Донецькій та Луганській областях виглядали так, наче бойові дії там уже пройшли.

Розвал вугільної галузі позначився не лише на економічній ситуації, а й на ментальності мешканців шахтарських територій. За роки животіння в атмосфері занепаду та розрухи мільйони жителів Донбасу озлобилися і розчарувалися в тому житті, яке настало після краху Радянського Союзу. Реструктуризація шахт зламала хребет шахтарському руху і перетворила гірників із тієї грізної сили, якою вони були на початку 1990‑х років, на безправних, зашуганих та голодних роботяг. Зрозуміло, що у таких умовах люди не могли не ностальгувати за тими часами, коли шахтарська праця вважалася почесною.

Вугільна промисловість Донбасу деградувала ще з 1980‑х років, і у середині 90‑х зайшла в економічний глухий кут. Обсяги видобутку вугілля щороку падали. Заборгованість із зарплати зростала. У 1995 році видобуток вугілля в Україні у порівнянні з 1994 роком знизився на 10,8 млн тонн. Кредиторська заборгованість вугільних підприємств на 1 січня 1996 року становила 252,2 трлн карбованців і перевищувала дебіторську на 134,2 трлн. Борг із виплати заробітної плати досягав 31 трлн крб.

У такій ситуації уряду необхідно було терміново щось змінювати. Документом, який поклав початок програми реструктуризації шахт, став Указ президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 07.02.1996 року. Спочатку нічого зловісного в цьому документі не побачили. Повністю ліквідувати в ньому пропонувалося лише окремі, особливо збиткові, шахти та розрізи, список яких мав бути складений у тримісячний термін Міністерством вугільної промисловості та губернаторами вугледобувних областей. Нерентабельні шахти було вирішено приватизувати або здавати в оренду. А об’єкти соціальної інфраструктури таких шахт планували передати у комунальну власність або також продати приватним інвесторам.

Але на практиці виявилося, що Указ Кучми фактично став командою «фас» для численних чиновників і бюрократів, які вирішили без зайвого клопоту ліквідувати якомога більше вугільних підприємств. До того ж на знищенні «непотрібних» виробництв можна було ще й непогано наварити. Адже під землею перебувало як цінне обладнання, так і тисячі тонн чорного та кольорового металу. І все це добро після знищення шахти списувалося.

Багато знищених тоді шахт можна було врятувати. На початку 2000‑х ціна на енергоносії зросла, і добувати вугілля знову стало вигідно. Деякі збиткові шахти стали прибутковими. Низку закритих раніше підприємств вдалося викупити та реанімувати приватним інвесторам. Однак у середині 90‑х «реструктуризатори» були переконані, що майбутнього у вугільної галузі немає, і розправлялися з шахтами без жалю. Підприємства спішно закривали та грабували, залишаючи під землею мільйони тонн недобутого вугілля. Не кращим чином обійшлися і з інфраструктурними об’єктами, мертві руїни яких ще довгий час служитимуть сумними пам’ятниками безгосподарності. Навіть побіжно вивчаючи історію цієї руйнівної кампанії, можна стверджувати, що реструктуризація шахт стала масштабним економічним злочином проти економіки України, виконавці якого заслуговують суворого покарання.

У 1996 році із запланованих 130 млн гривень на закриття шахт із бюджету було виділено лише 69 млн. Недофінансування в такому масштабі не могло не мати катастрофічних наслідків. Доводилося економити на всьому, тому шахти закривали поспіхом, абияк. Виробки без жалю заливали водою. У Стаханові Луганської області у найкоротші терміни закрили всі шахти, і місто, назване на честь найвідомішого радянського шахтаря, залишилося без вугільної галузі взагалі. Об’єднання «Стахановвугілля» було повністю ліквідовано. За підрахунками фахівців, чотири закриті шахти, що входили у це об’єднання, мали запаси у 82 млн. тонн коксівного вугілля, яке так і залишилося під землею.

Процес ліквідації шахт у Стаханові у своєму інтерв’ю описав колишній мер міста Сергій Левачков:

Наслідки такого підходу стали для міста шоком. Перед початком реструктуризації у вугільній галузі Стаханова працювало 18% городян, а частка цієї галузі в економіці міста становила 28%. Лише за кілька років ця частка скоротилася до 1,5%. Компенсувати це падіння у такий короткий термін було нічим. Після закриття шахт без роботи залишилося 17 тисяч осіб — здебільшого чоловіків, які мали утримувати свої родини.

Стаханов почав стрімко втрачати населення, середня тривалість життя людей скоротилася на 10 років. Від такого удару місто оговтатися так і не змогло. Навіть у 2012 році його бюджет на 40% складався з державних дотацій, без яких Стаханов просто не міг існувати. Підсумком руйнівних процесів стали події весни 2014 року, які багато в чому нагадували відтермінований соціальний вибух. Люмпенізоване населення шахтарських селищ охоче записувалось у так зване «народне ополчення», щоб помститися Україні «за все».

У сусідній Брянці справи були не кращими. Колишній головний механік шахти «Анненська» Юрій Хохлов описував ліквідацію цієї шахти так:

У 2014 році Хохлов, який на той момент був депутатом Луганської облради від КПУ, із перших днів березня почав брати активну участь в антиукраїнських мітингах, які проходили у Луганську. А з початком воєнних дій став на бік збройних формувань так званої ЛНР.

Соціальне становище у шахтарських містах того часу добре передає стаття «Ми хочемо їсти» в газеті «Горняк» (м. Торез) від 10 лютого 1999 року. У ній описується так званий жіночий бунт на шахті «3-біс» — акція протесту шахтарських дружин.

Головна проблема була не в тому, що зникали старі радянські підприємства. Гірше було те, що на місці зруйнованих не виникали нові виробництва. Інвестори не йшли на Донбас, і особливо — до Луганської області. Вкладати гроші у регіон міг або самогубець, або бізнесмен із гарним «дахом». Нечисленних сміливців, які не боялися ризикувати і вкладатися у проблемні підприємства, чекали конфлікти з місцевими політичними елітами, які закінчувалися крахом бізнесу. Зокрема, в одному зі своїх інтерв’ю розповідав про таке протистояння підприємець із Свердловська Костянтин Ільченко, який у 1997 році взяв в оренду шахту № 68 і спробував налагодити на ній видобуток вугілля.

За його словами, за наказом Єфремова шахті відключили електрику, після чого шахтні води затопили виробки і підприємство зупинилося. Закінчилося все повним знищенням шахти № 68 із запасами вугілля на кілька десятків років.

Із закриттям шахт у вугільну галузь Донбасу повернулися технології XIX століття. На місці зруйнованих і закритих підприємств почали швидко розмножуватися невеличкі кустарні шахти–копанки, в яких шахтарі видобували вугілля примітивною ручною працею. У безробітних гірників не залишалося іншого виходу, крім як лізти в «дірки». З’явилися і так звані «вибірники», або «мішечники», — люди, які почали збирати вугілля на породних відвалах. Разом із породою у терикони завжди потрапляла певна частка вугілля, яке бідні мешканці депресивних селищ збирали на продаж або для опалення власного житла. Бізнес «вибірників» був небезпечним. Час від часу на териконах відбувалися обвали, і нещасні гинули під завалами.

Джерелом заробітку ставали також мертві радянські заводи. Жителі депресивних міст розбирали на цеглу закинуті цехи, видобували арматуру із залізобетонних плит, викопували кабелі. У Горлівці так розносили по частинах велетенський ртутний комбінат, який став банкрутом у середині 1990‑х. У Костянтинівці — завод «Спецскло», у Стаханові — коксохімзавод. Що відчували жителі Донбасу, в минулому прославлені радянською пропагандою трудівники, спостерігаючи, як навколо руйнується звичний їм світ? Дезорієнтацію, розчарування, відчай… Мало хто з мешканців робітничих селищ здатен був об’єктивно оцінювати те, що відбувається, та неупереджено аналізувати причини економічної кризи. Більшість за традицією задовольнялася простими відповідями, які були заготовлені у політиків–популістів із проросійських партій та рухів.

Безробітні гірники не хотіли розбиратися, чому їхні шахти було закрито. Для них досить було того простого факту, що «за Союзу все працювало, а тепер розвалилось». Як зазвичай буває в таких випадках, коріння всіх проблем люди бачили у якійсь конспірологічній змові, повірити в яку було набагато легше, ніж в об’єктивні економічні передумови.

На Донбасі й досі панує стереотип, що вина за знищення шахт лежить на чиновниках із Києва та західної України. За однією версією, вони нібито нічого не розуміли у промисловості і тому вирішили поховати вугільну галузь. За іншою — знищували шахти спеціально, тому що ненавиділи Донбас, або «за завданням західних господарів». Насправді ж вирок шахтам підписували переважно вихідці з Донбасу.

Першим втілювати в життя президентський Указ про реструктуризацію шахт почав міністр Юрій Поляков (той самий, що був попередником Януковича на посту губернатора Донецької області). Він очолював Міністерство вугільної промисловості у 1995–1996 роках і був одним із розробників проекту реструктуризації. У 1996 році на зміну йому прийшов уродженець міста Єнакієве Юрій Русанцов, який перед тим, як прийти у Кабмін, очолював об’єднання «Артемвугілля». Наступного року міністерство очолив Станіслав Янко з Селідова Донецької області. А ще через рік на пост міністра був призначений, мабуть, найвідоміший із «вугільних могильників» — Сергій Тулуб із Харцизька, який очолював міністерство у 1998–2000 pp. У цей період епідемія закриття шахт якраз досягла свого піку.

Професіоналізм цих управлінців яскраво проілюстрований плодами їхньої діяльності. Досить зазначити, що у 1996 році фахівці Мінвуглепрому прогнозували, що реструктуризація дозволить до 2005 року збільшити видобуток вугілля в Україні з 80 млн тонн до 110–120 млн тонн на рік. Насправді ж видобуток вугілля у 2005 році склав лише 60 млн тонн. Невеликі шахтарські міста і селища так і не змогли оговтатися від жорстокої кризи 90‑х і перетворилися на заповідники бідності і руїни. У 2000 році Луганщину було визнано найбільш зубожілим регіоном України — рівень бідності склав 44,8%. Для порівняння, у сусідній Харківській області цей показник у тому ж році склав лише 19,6%.

У таких шахтарських гетто до 2014 року встигло вирости ціле покоління людей, які ніколи у житті не бачили навколо нічого, крім пияцтва, злоби і розрухи, і які звикли до існування у принизливих злиднях.

Зруйнований кризою і корупцією Донбас став ідеальним інкубатором для криміналу та антидержавних настроїв, а його декласовані жителі — паливом воєнного конфлікту. Не дарма вже після початку війни лідери проросійських збройних формувань Олександр Ходаковський та Ігор Стрелков у своїх інтерв’ю зізнавалися, що в «ополчення» охоче йшли насамперед асоціальні елементи з кримінальним минулим, наркомани та маргінали. Зокрема, Ходаковський у своїх інтерв’ю зазначав, що у деяких підрозділах «ДНР» раніше мали судимості 20–30% особового складу. Якщо додати до цих відсотків інших неблагополучних, хто не мав освіти та постійної роботи, — вийде більше половини. Для цих людей автомат став несподіваним соціальним ліфтом, якого вже навіть не чекали. І відповідь на питання, як так сталося, слід шукати саме у вирі 90‑х років.

ЛУГАНСЬКИЙ МАЙДАН

Одним із найдраматичніших епізодів кризи 90‑х у Донбасі стало сумнозвісне «луганське побоїще» — побиття співробітниками «Беркуту» страйкуючих шахтарів у центрі Луганська 24 серпня 1998 року. Те, що інцидент випав саме на День незалежності України, додало йому похмурого символізму.

Кінець 90‑х став найчорнішим періодом для українського вуглепрому. Галузь до цього часу була паралізована хронічними неплатежами та нескінченними страйками. У 1998 році шахтарські пікети в Луганську тривали майже півроку — з 15 липня до 17 грудня. Луганську обладміністрацію пікетували шахтарі з міста Краснодон (співробітники шахт ім. Баракова, «Суходольська–Східна», «Дуванна»).

Лідером протесту був глава Незалежної профспілки гірників шахти ім. Баракова Дмитро Калітвенцев. За його словами, на окремих шахтах у Краснодоні та Первомайську заборгованість із зарплат та регресних виплат у 1998 році досягала 14 місяців. Становище було жахливим: директори шахт самі вирішували, кому платити зарплату, кому — ні, часом отримати частину зарплати можна було тільки після виплати начальству «відкату». Були випадки, коли зарплату видавали простроченими продуктами харчування, борошном або крупами.

Улітку 1998 року терпець гірників учергове урвався, і вони розбили табір у сквері перед Луганською облдержадміністрацією. Представники влади поставилися до шахтарів відверто вороже. На сайті НПГ шахти ім. Баракова писали, що чиновники з перших днів намагалися всіляко перешкоджати пікету:

Щоранку та щовечора, коли чиновники обладміністрації приходили на роботу і йшли додому, шахтарі влаштовували їм «пластиковий рок» — били пластиковими пляшками по асфальту. Але отримати зароблене це не допомагало. Спілкування з посадовцями також не давало результатів. За весь час пікету до Луганської області двічі приїжджав тодішній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко та один раз — президент Кучма. Але жоден не поспілкувався з учасниками протесту ані прямо, ані через якихось своїх представників.

16 серпня 1998 року на шахті ім. XIX партз’їзду у селищі Біле (відоме як Сутоган — за дореволюційною назвою місцевої шахти) Лутугинського району стався вибух, загинуло 24 людини. Ця трагедія додала шахтарським протестам запалу. Пікетувальники вирішили взяти участь у похоронах. Вони зібрали гроші та орендували автобуси, але за півгодини до виїзду ДАІ зупинила колону і під загрозою конфіскації транспорту заборонила шахтарям виїжджати з Луганська. Тоді 250 осіб пішли у Біле, розташоване за 30 кілометрів від обласного центру, пішки. Поки колона йшла по місту, на шахтарів склали кілька протоколів за створення перешкод руху автотранспорту.

У Білому колону зустрів міліцейський спецназ, який не дав гірникам підійти до цвинтаря, — там у церемонії брав участь прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко. Поки одних шахтарів ховали з пресою та офіційними співчуттями, інших — ігнорували. На могили колег гірники були допущені тільки після від’їзду прем’єра.

24 серпня 1998 року, у День незалежності, страйкарі планували провести в Луганську смолоскипну ходу та символічно спалити опудало «паразита», однак за кілька годин до початку акції вони були оточені міліцією та «Беркутом» у повному екіпіруванні. Коли стемніло і пікетникам почали роздавати гас для смолоскипів, до ініціативної групи підійшли міліцейські начальники і заявили, що в опудало закладено вибуховий пристрій. Вони спробували відібрати у шахтарів опудало, виникла суперечка, і в цей момент гірників атакував «Беркут». Побиття тривало до 15 хвилин, у результаті було госпіталізовано 22 людини, решта — з легкими травмами — залишилися на площі і запалили свої смолоскипи.

Увечері сюжет про це показали в новинах на телеканалі «1+1» (до цього центральні телеканали не помічали акцію протесту взагалі) і скандал перейшов у політичну площину, але питання виплати боргів із зарплати та регресів не зрушило і після цього. Влада намагалася представити інцидент як спробу втихомирити п’яних хуліганів, стверджувала, що протестувальники самі були озброєні битками та арматурою. Посадовці поводилися так само, як і пізніше, у 2013 році, коли побиття мирних протестувальників у Києві подавалося ними як знешкодження небезпечних бойовиків.

У вересні інформація про напад «Беркуту» на мирний протест обговорювалася у парламенті, до протестувальників почали приїжджати народні депутати, але нічого не давало результатів. Пікет тривав, борги із зарплати зростали. До кінця листопада Дмитро Калітвенцев отримав від гірників вісім заяв про намір вчинити акт самоспалення. На такі відчайдушні дії людей штовхали голод, безвихідь та нескінченні приниження.

З грудня 1998 року парламент ухвалив постанову, згідно з якою шахтарям мали погасити всі борги та доповісти про це Верховній Раді до 15 грудня. Доручення це було дано Кабміну, але виконувати його уряд не поспішав. Затримка мала трагічні наслідки. Вночі 14 грудня, коли всі у таборі вже спали, краснодонський шахтар Олександр Міхалевич облив себе бензином і підпалив. Палаючого чоловіка, що біг парком, побачили міліціонери, які чергували біля входу в адміністрацію. Вони кинулися гасити вогонь та викликали «швидку», але Міхалевич сильно обгорів і був приречений.

Увечері 16 грудня, отямившись після трагедії, розлючені шахтарі спонтанно пішли на штурм Луганської обласної адміністрації. Калітвенцев встиг зупинити гірників уже всередині будівлі, на першому поверсі. Через дві години їм було представлено нового гендиректора «Краснодонвугілля» Семена Керкеза, а до 6 ранку борги із зарплати та регресів були погашені. Олександр Міхалевич помер 28 грудня в реанімації.

Луганський «майдан», на відміну від київських, відставки чиновників не вимагав і задовольнився відразу ж після того, як влада погодилася погасити борги. Луганські події не призвели навіть до зміни губернатора, хоча принижень від чиновників шахтарі натерпілися достатньо. У наступному 1999 році страйки ще тривали, але в подальшому влада вже не доводила ситуацію до бунтів та кривавих бійок. Краснодонські шахтарі ще двічі починали марш на Київ. Спочатку близько тисячі робітників шахти «Талівська» встигли дійти до Донецької області, перш ніж уряд зміг погасити борги. А потім на такий самий марш зважилися гірники шахти імені Лютікова — з ними також домовилися через півтора місяці на півдорозі.

Наприкінці 90‑х Донбас був близький до повстання. Вулицями шахтарських міст блукав привид голодних бунтів, але весь пар пішов у свисток. Своє невдоволення люди врешті–решт висловили тільки на виборах. Населення бідної та зруйнованої Луганської області на парламентських виборах 1998 року масово проголосувало за КПУ, яка й не думала займатися опозиційною діяльністю всерйоз, а потім на президентських — за лідера комуністів Петра Симоненка, який і не думав усерйоз боротися за пост президента. Звісно, жодного покращення таке голосування не дало.

Деякий час імена справжніх убивць заводів і шахт були на слуху. їх проклинали, ненавиділи, вимагали для них суду і в’язниці. «Не под силу и чуме то, что удалось Кучме» — писали на своїх листівках у 1999 році прихильники комуніста Петра Симоненка. Але зовсім скоро, лише за кілька років, у Донбасу з’явилися нові вороги — «помаранчеві» політики. І старі кривдники швидко стали союзниками у боротьбі з новою, тепер уже «помаранчевою», чумою. У 2004 році комуністи підтримали на президентських виборах ставленика Леоніда Кучми, колишнього губернатора Донецької області Віктора Януковича, і разом із «луганськими» та «донецькими» виступили єдиним фронтом проти опозиціонера Віктора Ющенка.

Дивно, але факт. Населення регіону, який зазнав жахливого занепаду, замість того, щоб домагатися покарання для справжніх винуватців закриття та розграбування підприємств, раптом спрямувало свою злість на зовсім інших людей, ні в чому перед ними не винних. До того ж на підставі якихось абсолютно безглуздих претензій на кшталт «дружини–американки» або неіснуючого поділу країни на сорти. Справжні ж архітектори затяжної депресії, з вини яких шахтарі спалювали себе живцем, а цілі міста перетворювалися на руїни, вважалися «патріотами Донбасу» та почесними громадянами шахтарських міст. Наче й не було розпиляних на металобрухт заводів, затоплених виробок та безпросвітних років безгрошів’я.