Як Україна втрачала Донбас

НЕВДАЛА БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ ЯНУКОВИЧА

Перемога Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року мала той же ефект, що і перемога Леоніда Кучми у далекому 1994‑му. Замість обіцяної децентралізації влади почалася жорстка її централізація. Говорити про федералізацію регіонали майже припинили. Донбаська еліта нарешті отримала те, що хотіла, і в цій ситуації заклики до автономії втрачали будь–який сенс. Регіональним елітам більше не потрібно було домагатися незалежності від Києва, тому що сам Київ був у їхніх руках. Тепер не «донецькі» змушені були жити за правилами України, а вся Україна — за правилами «донецьких».

Активність проросійських організацій на Донбасі на деякий час знизилася. Мети було досягнуто. «Помаранчевий» президент Ющенко безславно програв вибори, до влади в Україні знову прийшов проросійський політик Виборцям Януковича залишалося тільки радіти і чекати, поки він почне виконувати свої обіцянки. Але всупереч численним очікуванням та побоюванням Україна Януковича не поспішала перетворюватися на беззаперечного сателіта Російської Федерації.

Спочатку здавалося, що держава піде білоруським шляхом. Уже у квітні 2010 року новий гарант продавив через парламент скандальні Харківські угоди, за якими Україна дозволяла російському Чорноморському флоту залишатися в Криму до 2042 року в обмін на знижку на газ. Однак із часом стало ясно, що більшість обіцянок, які команда Януковича роздавала перед виборами своєму електорату, регіонали виконувати не збираються. Від федералізації відмовилися, надавати російській мові статус державної не поспішали, непомітно зникло з порядку денного питання про вступ до Митного союзу. Натомість Янукович продовжував курс на євроінтеграцію, заданий Віктором Ющенком, і вів переговори про підписання Асоціації з Євросоюзом.

Фактично Віктор Янукович намагався втілити в життя знамениту багатовекторність Леоніда Кучми, який тривалий час балансував між Заходом і Москвою. Але якщо Кучмі це вдавалося, то Янукович швидко з’ясував, що живе у зовсім інших реаліях. По–перше, сам він був набагато менш майстерним політиком. По–друге, змінилася і Росія, яка тепер поводила себе набагато жорсткіше і тиснула на Україну, щоб зупинити евроінтеграцію.

Восени 2010 року в Україні відбулися місцеві вибори. На Донбасі їх знову безперешкодно виграла Партія регіонів, яка взяла під повний контроль усі місцеві ради в Донецькій області. У Луганській значних успіхів домоглися також комуністи. Інші проросійські рухи показали незначний результат.

Цікаво, що націоналістична партія «Русский блок» отримала на Донеччині менше 1% голосів. Провалилася також і ПСПУ Наталії Вітренко. Виходить, що виборці Донбасу голосували не тільки і не стільки за ідеологічні «проросійські партії», а підтримували тих із «своїх», хто давав їм ілюзії повернення у минуле, до радянських часів, і чітко вказував на ворогів.

У проросійському таборі настала криза. Раз на рік російські націоналісти проводили в Донецьку так звані «російські марші», але збиралося на них лише кілька десятків людей. Організацією маршів займалася партія «Русский блок», яка активізувалася на Донбасі у цей період і намагалася об’єднати під своїми прапорами активістів різних «антипомаранчевих» організацій, що розпалися після відходу від влади Віктора Ющенка. Деякі учасники маршів приїжджали в Донецьк навіть із Ростовської області. Наприклад, у 2011 році на чолі колони російських націоналістів донецькими вулицями крокував лідер ростовського осередку «Євразійського союзу молоді» Володимир Прокопенко, про якого ми ще згадаємо дані. «Російські марші» вносили у нудне політичне життя Донецька деяку різноманітність, але були більше схожі на карнавал, ніж на політичну маніфестацію. А кількість учасників таких «маршів» вказувала радше на непопулярність радикальних проросійських сил, ніж на їхню могутність.

У Луганську проросійський порядок денний і надалі визначали керівники Луганської облради та їхнє оточення. Якщо донецькі регіонали за традицією показали себе прагматиками і після перемоги на виборах зайнялися насамперед фінансовими питаннями, то луганські й далі вели героїчну боротьбу проти «печерних українських націоналістів». Мабуть, за старою комсомольською звичкою. Головним спікером щодо ідеологічних питань у «єфремівських» став голова Луганської обласної ради Валерій Голенко, який у радянські часи працював секретарем міськкому комсомолу.

Загалом, аби зрозуміти особистість Валерія Голенка, можна навести такий приклад. Уже в статусі голови Луганської облради він давав пресконференцію про результати своєї поїздки до Москви, й істотна частина його виступу була присвячена опису Георгіївського залу Кремля, де приймали луганську делегацію. Він так докладно описував приміщення, що важко було стримати сміх: дорослий чоловік, який керував цілим регіоном, побував у багатьох країнах світу, бачив європейські столиці, улесливо розповідав про ліпнину, штори, канделябри і килими якогось там залу офіційних делегацій у Кремлі. Ця історія говорить про нього більше, аніж будь–які цитати з виступів, які він завжди читав із папірця.

8 травня 2010 року в Луганську відбулось урочисте відкриття пам’ятника жертвам ОУН-УПА. Під цими жертвами малися на увазі уродженці Луганської області, загиблі від рук бандерівців на Західній Україні. Встановити пам’ятник вирішили ще у 2009 році за ініціативи місцевої влади. При цьому формальним організатором виступила «Молода гвардія» Арсена Клінчаєва.

На церемонії відкриття монумента була присутня уся луганська еліта — Олександр Єфремов, Віктор Тихонов, Валерій Голенко, а також депутат російської Держдуми Костянтин Затулін. На пам’ятнику було викарбовано 18 прізвищ. Щорічно в області більше людей гинуло на шахтах, проте загиблі шахтарі не удостоїлися пам’ятника в Луганську. Так само луганська влада ігнорувала й пам’ять тисяч жертв сталінських репресій, похованих у Сучій банці на околиці обласного центру.

У липні 2012 року — перед парламентськими виборами — Верховна Рада ухвалила скандальний Закон «Про засади державної мовної політики», більш відомий як закон Ківалова–Колесніченка. Його співавторами стали одіозні політики, відомі своїми відверто українофобськими поглядами. Закон не оскаржував факт того, що єдиною державною мовою в Україні є українська, але істотно розширював можливості використання російської мови. Сам по собі цей акт не виглядав злом для України, але злом була його інтерпретація у Донецькій та Луганській областях. Регіональні еліти не просто відстоювали право жителів східних областей розмовляти російською мовою. Ухвалення Закону підносили у підконтрольних регіоналам ЗМІ Донбасу як перемогу над «фашистами» із західної України, з таким розрахунком, щоб максимально поглибити наявні міжрегіональні протиріччя, а не згладити їх.

6 липня на позачерговій сесії Луганської обласної ради під час обговорення заяви на підтримку мовного закону депутат від Партії регіонів Родіон Мірошник заявив, що українська освіта робить з українських дітей «недорасу». Від дозволив собі таке висловлювання під час дискусії щодо обов’язкової шкільної програми українською, мовляв, освіта нерідною мовою негативно впливає на здатність дітей до навчання та відрізає їм доступ до знань та літератури:

Реакція патріотично налаштованих громадян на новий Закон, цілком зрозуміло, була негативною. І не тому, що вони були русофобами, як це намагалися представити проросійські політики. Людей відвертала не російська мова, а методи, якими діяли регіонали, і цілі, які вони переслідували. З цієї причини проти Закону Ківалова–Колесніченка виступило дуже багато російськомовних громадян України (цей незручний факт регіонали завжди замовчували та ігнорували).

Найкраще суть цієї проблеми розкрив луганський журналіст Костянтин Скоркін:

Це була вичерпна характеристика «борців за права російськомовного населення». Захисниками російської мови керували не прагнення захистити права людей, а банальний російський шовінізм.

Ближче до 2013 року все більшою ставала розгубленість базового електорату Януковича. Президент говорив про євроінтеграцію і готувався до підписання Асоціації з ЄС, а функціонери Партії регіонів на місцях займали проросійську позицію, обзивали українців «недорасою» та «нахлібниками із Західної України», повторювали завчені тези про дружбу з Росією. Здавалося, що у влади настало роздвоєння особистості.

Донбаські регіонали абсурд ситуації розуміли і викручувались, як могли. У 2012–2013 pp. в Луганську місцева влада проводила мітинги під гаслами «У Європу без фашистів», хитро примудряючись у такий спосіб поєднати нові віяння зі своїми традиційними меседжами. Під «фашистами», звичайно, малися на увазі всі, хто хотів бачити Україну Україною, а не УРСР.

Само собою, така шизофренічна конструкція мало кого влаштовувала і з самого початку виглядала нежиттєздатною. Незграбно балансуючи між двома ворожими флангами, Янукович так і не завоював довіри націонал–демократів, і водночас почав втрачати авторитет у проросійському таборі, де антизахідництво було однією з принципових тез. «Багатовекторність» не зміцнювала, а послаблювала його владу. До того ж існувала ще одна проблема — такі спроби всидіти на двох стільцях категорично не подобалися Росії. Москва мала тверді наміри збити Україну з європейського курсу. І для цього їй треба було тепер шукати нових партнерів.

Окрім «війни на ідеологічному фронті» у Луганській області відбувалася й драматична зміна структури регіональної економіки. Фінансовий тиск, агресивна експансія «донецьких» та російського капіталу в регіон почалася ще в середині 90‑х, і Олександр Єфремов, який намагався вибудувати власну ФПГ, не встигав за темпами сусідів з обох боків. Уже 2011–2012 pp. усі великі компанії регіону були підконтрольні або росіянам, або проросійським чи донецьким олігархам: «Луганське енергетичне об’єднання» — Костянтину Григоришину, Лисичанський нафтопереробний завод — російській ТНК-BP, Сєвєродонецький «Азот» — Дмитру Фірташу, «Луганськтепловоз» — російському «Трансмашхолдингу», «Луганськвода» — російському «Росводоканалу», алчевські меткомбінат і коксохімзавод — донецькому ІСД, а потім — російському «Внешэкономбанку», «Ровенькиантрацит» та «Свєрдлованграцит» — ДТЕК Ріната Ахметова, «Краснодонвугілля» — «Мегінвесту» Ріната Ахметова та Вадима Новінського. Загалом ці підприємства формували локальні бюджети міст, де розташовувалися, давали роботу сотням тисяч людей. Зміна їхніх власників мала великий резонанс. В інформаційному полі формувалися певні сподівання і позитивні очікування на кшталт «Росія дасть замовлення на завод, буде робота». Це тільки підтверджувало популярну тезу про те, що економіка регіону дуже залежить від російських ринків, а «доля людей» — від російських власників бізнесів. А також автоматично робило багатьох працівників цих компаній лояльними до Росії та її політики, зокрема в Україні.

Окрім того, це означало, що формування «луганського» фінансово–політичного клану стає неможливим. Сам Єфремов не став власником потужних заводів і шахт — його бізнес був зосереджений на посередницьких і торгових компаніях, які отримували бюджетні підряди.

Ці обставини сформували важливу критичну та ментальну відмінність «донецьких» від «луганських». «Донецькі» у результаті своєї економічної політики почали контролювати величезну кількість виробництв та фізично наявних активів, а «луганські» — ні.

«ЗАСЛАНІ КОЗАЧКИ»

Члени проросійських маргінальних організацій, організатори маршів та мітингів, публічні спікери, яких було згадано в попередніх розділах, навесні 2014 року очолили антиукраїнські силові акції на Донбасі. Тоді стало очевидно, що розбудова системи агентів впливу, публічних персон, котрі мали займатися політичним прикриттям силового захоплення регіону, розпочалася ще задовго до протестів на Євромайдані та кривавої Революції у лютому 2014 року. Очевидно, що втеча Януковича стала лише приводом, а не причиною атаки на Україну навесні 2014 року.

Окрім політичних структур, які просували проросійську риторику, у Луганській області було збудовано силову — «Донське козацтво», афілійоване із «Всевеликим військом Донським» (надалі — ВВД).

Розповідь про історію Донського козацтва не є метою цієї книги, зацікавлені можуть почитати про нього в інших джерелах. Лише зазначимо, що значні частини сучасної Луганської області до 1919–1920 pp. входили до Області Війська Донського. Під час захоплення влади комуністами донські козаки воювали проти них, а після поразки козаків винищували як соціальну групу в межах так званої «політики розкозачення». Під час Другої світової війни формування донських козаків воювали у складі німецької армії проти радянської влади, через що організовані репресії проти них тривали і після 1945 року.

Але вже у пострадянські часи російська пропаганда змінила підхід: замість клейма німецьких колаборантів почала створювати новий потужний міф про відродження Донського козацтва як опори «нової імперської влади». В одній лише Ростовській області на реалізацію держпрограм із підтримки козацтва щороку виділяли сотні мільйонів рублів. Із бюджетів оплачувалася робота козачих патрулів, здійснювалося фінансування кадетських корпусів, творчих колективів і подібної шароварщини. Сповідували козаки ідеї своєрідного сучасного варіанту імперського російського націоналізму.

Проте де–факто відроджені козацькі організації швидко почали нагадувати парамілітарні формування чи неофіційні приватні військові компанії (ПВК). Вони брали участь у різних збройних конфліктах як на території РФ, так і в сусідніх із нею гарячих точках.

Із 2003 року на Луганщині у селищі Мілове — райцентрі на північному сході області, яке межує із російським містечком Черткове, — проводився фестиваль «Вулиця Дружби». До війни кордон між Україною і Росією проходив тут прямо по вулиці Дружби народів; будинки з одного боку вулиці перебували в Україні, з другого — в Росії.

Тут влаштовували урочистості «в козачих традиціях» — горілка, пісні–танці, гасла із серії «у нас спільне коріння, спільні традиції, сім’ї та історія, ніякі кордони нас не розділять». Якщо цей фестиваль розглядати відокремлено, то, в принципі, він не був якимось небезпечним, проте в контексті «боротьби за права російськомовних» і тотальної економічної експансії російського капіталу в регіон це була «вишенька на торті», як і фестиваль козацької пісні «Любо», який проводили з 2008 року у згадуваній уже Станиці Луганській. На фестиваль з’їжджалися творчі колективи, тут співали пісні, танцювали, брали участь у скачках і подібних заходах. Ця культурна активність жваво висвітлювалась у ЗМІ і разом з іншими напрямами ідеологічної роботи мала вельми помітний пропагандистський ефект.

За останні 20 років у Луганській області було створено десятки дрібних розрізнених козацьких організацій. Переважно вони займалися перманентними міжусобними конфліктами і політичними розбірками. Як правило, активізація «на козацькому фронті» відбувалася з наближенням виборів, адже всі ці організації були задіяні в медіасупроводі кампаній, виконуючи функції ряжених клоунів. Усі, хто ідентифікував себе з донськими козаками, як правило, мали чітко проросійську орієнтацію. На противагу їм намагалися створювати організації проукраїнського козацтва, проте всі ці спроби були неуспішними.

Орієнтовно у 2008–2009 pp. почалася розбудова проросійської воєнізованої організації у Луганській області. Здійснювалася вона під контролем російських спецслужб та обласної влади.

У 2004 році отаман ВВД і депутат російської Держдуми Віктор Водолацький дозволив собі підтримати Сєвєродонецький з’їзд. 2008 року він збирався відправити до Севастополя загони російських та луганських донських козаків для охорони пам’ятника імператриці Катерині II, який був незаконно встановлений за ініціативою місцевих депутатів і викликав негативну реакцію кримських татар. Після цього СБУ заборонила Водолацькому в’їзд на територію України. 12 вересня 2008 р. отаман Водолацький, незважаючи на цю заборону, спробував приїхати на засідання Постійної міждержавної координаційної ради козацьких отаманів Білорусі, Росії, України та Придністров’я у Святогірськ (Донецька область), проте був зупинений на кордоні. В Україну його не пропустили.

На початку жовтня 2009 року СБУ заборонила в’їжджати на територію України ще одному високопоставленому управлінцю ВВД — Віктору Дем’яненку. Служба безпеки мала інформацію про те, що він збирається створювати на території України «напіввоєнізовані формування». Однак керівникам Луганської обласної ради все це аж ніяк не завадило продуктивно контактувати з Водолацьким на його території і навіть більше — офіційно брати участь у підпорядкуванні луганських козаків ростовському «начальству».

У 2009 році на «Козацьке коло» в Луганську зібралося близько 150 осіб. Це була знакова подія — ніколи раніше такої кількості людей, що вважали себе донськими козаками, зібрати для ухвалення політичних рішень не вдавалося. На цьому заході планували обрати отамана та поставити йому задачі, але в президії чомусь сиділи заступник голови Луганської облради Євген Харін (той ще «козак»), заступник отамана ВВД з питань ідеології Володимир Воронін і начальник штабу ВВД Віктор Могильний, а з власне лідерів луганських козачих організацій нікого не було. Виявилося, що ростовські гості прибули до Луганська для того, щоб змусити луганських козаків проголосувати за обрання потрібного їм отамана. Старий і простакуватий Володимир Рубан, який вважався патріархом цього руху на Луганщині, їм не підходив — на співбесіду до голови ВВД Віктора Водолацького в Ростов таємно від «братиків–козаків» і в супроводі глави облради Голенка встиг з’їздити інший кандидат — депутат Луганської облради від Партії регіонів та заступник голови Станично–Луганської РДА Павло Орлов.

Присутніх на луганському «Колі» просто поставили перед цим фактом, чим дуже здивували. Вони ж щиро прагнули того, що бачили на телеекранах — козацького самоврядування, демократичних традицій, виборності керівників, тоді як ростовські друзі веліли їм закрити рота і слухати.

Воронін прямо запропонував козакам обрати отаманом Павла Орлова. Коли присутні однозначно висловили свою незгоду, включився заступник голови облради Євген Харін. Він назвав тих, хто проти Орлова, «єретиками», наполягав на тому, що Голенко з Водолацьким уже все вирішили, і якщо луганські козаки хочуть мати добрі зв’язки «з Доном», то потрібно голосувати за Орлова. Оскільки самого Орлова ніхто не знав, він трохи розповів про себе, наголосивши, що брав участь у бойових діях в Осетії на боці Росії.

У результаті за Орлова проголосували всього 15 осіб, тоді як більшістю отаманом був обраний Леонід Рубан. Утім, цілі і завдання донських козаків Луганської області залишалися незмінними незалежно від прізвища переможця. Донське козацтво Луганщини і надалі було філією російського ВВД хоч з отаманом Рубаном, хоч з отаманом Орловим.

Участь у з’їзді офіційних представників обласної влади доводила, що луганські еліти підтримують тісні зв’язки з парамілітарними козацькими формуваннями сусідньої держави, незважаючи на відверту антиукраїнську діяльність останніх. Власне, луганська влада і не намагалася це приховувати. Усі її контакти з донськими козаками Росії були відкриті. Для української держави це був тривожний дзвінок. Але Служба безпеки не відреагувала на дії луганської влади. Незважаючи на те, що на чолі України в той момент ще перебувала «помаранчева» команда, на відверті загравання із ворожими Україні силами в РФ просто заплющили очі.

Луганська влада й надалі регулярно запрошувала козацьких представників на різні мітинги та круглі столи. «Правильним» козацьким організаціям планувалося надати й бюджетне асигнування. За кілька тижнів до початку Євромайдану у 2013 році в Луганській обласній раді відбулося перше засідання Координаційної ради з питань розвитку козацтва. Проводив захід усе той же заступник голови Луганської облради Євген Харін. Донським козакам планували виділити бюджетну підтримку і залучити їх до охорони правопорядку та «патріотичного виховання» молоді, але зробити цього вже не встигли. Почався Майдан, а після нього — збройний конфлікт.

Під час революційної зими 2014 року та «русской весны», що послідувала за нею, луганські козаки приєдналися до сил Антимайдану і були використані владою Луганської області для провокацій безладів та заворушень. У середині лютого 2014‑го, ще до втечі Януковича, Леонід Рубан написав звернення до президента РФ Володимира Путіна та отамана ВВД Віктора Водолацького з проханням ввести війська в Україну, чим викликав обурення та гучний скандал на всю країну, однак докладно про це ми поговоримо далі.

Обом претендентам, які боролися за посаду козачого отамана у 2009 році — Павлу Орлову та Леоніду Рубану, — довелося активно взяти участь у війні. З початком війни Орлов виступив на боці бойовиків проти України, керував підрозділом «Дон» і був поранений під Металістом у травні 2014 року. Потім пішов служити до так званої «народної міліції ЛНР». Отаман Леонід Рубан активно брав участь в організації незаконного референдуму на Луганщині, а також навесні 2014‑го забезпечував постачання «гуманітарної допомоги» через кордон із Росії для збройних формувань бойовиків, про що сам розповідав в одному з інтерв’ю. У лютому 2016 року Леонід Рубан помер у Луганську.

Сприятливий інформаційний контекст, який було створено навколо парамілітарного російського руху козаків, та прикриття з боку регіональної влади дозволили суттєво вплинути на свідомість жителів регіону. Донські козаки та російські націоналісти презентувались як «свої». Точну кількість реальних членів козачих організацій та обсяги їхнього фінансування встановити неможливо, але те, що підтримка була вагомою, сумнівів не викликає. У 2014 році, коли регіональна еліта втратила контроль над ситуацією у Луганській області, влада перейшла в тому числі до козацьких ватажків, до яких долучилися козаки з РФ. У травні 2014 року група озброєних людей, що називали себе «донськими козаками», безперешкодно порушила державний кордон України та захопила місто Антрацит. Також «донські козаки» захопили та певний час контролювали міста Красний Луч, Перевальськ, Стаханов та низку інших.

МЕДВЕДЧУК ТА ІНШІ

Перемога Януковича на виборах 2010 року на деякий час обеззброїла проросійських радикалів. Грати на антикиївських настроях і звинувачувати владу в тому, що вона не враховує інтереси Донбасу, стало неможливо. При цьому з усіх значущих українських політиків Янукович був найбільш проросійським. Тому, коли Москві знадобилися нові союзники в Україні, щоб натиснути на Януковича і зробити його більш поступливим у питаннях євроінтеграції, виявилося, що спертися практично нема на кого. Крім Партії регіонів, на проросійському фланзі існувала ще КПУ, яка в українських реаліях виступала радше правою, а не лівою російською партією. Але вона з огляду на свою архаїчність не могла створити повноцінної конкуренції Партії регіонів і з 2006 року існувала тільки як її сателіт.

Кремлю був потрібен більш надійний та потенційно потужний союзник, і такий союзник знайшовся. На цю роль якнайкраще підходив колишній голова Адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук. Він підтримував майже родинні стосунки з Володимиром Путіним — російський президент хрестив його дитину, що означало високий ступінь довіри. У 2012 році Медведчук заснував рух «Український вибір», який мав стати прототипом нової проросійської партії, боротися за федералізацію та блокувати інтеграцію України до ЄС.

За допомогою Медведчука Кремль розраховував створити противагу «донецьким» на південному сході України. Силу, яка могла б впливати на Януковича і стримувати його, адже після приходу до влади новий український президент змушений був рахуватися тільки з потужною прозахідною опозицією, а на проросійському фланзі не залишилося нікого, хто міг би на нього натиснути. Цю помилку необхідно було виправляти.

9 липня 2012 року на своєму каналі в YouTube Віктор Медведчук заявив про старт проекту «Федеративна Україна» та підкреслив, що «Український вибір» претендує на роль хедлайнера у процесі просування ідей федералізації.

У своєму зверненні він, як і інші українські прибічники федералізації, наводив як приклад успішні федеративні держави — Німеччину та США, вдаючись до вже відомої нам маніпуляції. Медведчук ніби забував, що термін «федерація» означає «об’єднання». Сама суть федералізації переверталася ним із ніг на голову — він пропонував не об’єднувати різні територіальні утворення в одну державу, а навпаки — розділити вже існуючу унітарну державу. Крім того, Медведчук та інші лобісти федеративного устрою завжди згадували багаті федеративні держави, але ніколи не згадували негативні приклади. Сомалі, Ірак та Судан федеративний устрій не врятував від голоду, воєн та геноциду.

Звісно ж, лякав Медведчук і розколом України:

У Росії придивлялись і до проросійських маргінальних рухів, які існували в різних регіонах України. У 2011–2012 pp. росіяни почали робити спроби об’єднати карликові проросійські організації Донбасу в один рух, щоб ефективніше лобіювати ідею вступу України до Митного союзу.

У лютому 2012 року на черговому круглому столі в Луганську, де були присутні представники Росії, було оголошено про створення українсько–російської громадської ініціативи «Донбас за Євразійський союз (ЄАС)». Донецьке відділення цього руху очолив один із засновників «Донецької республіки» Андрій Пургін. Крім нього, до руху також увійшли й інші відомі діячі донецьких та луганських проросійських організацій — Сергій Баришніков, Артем Ольхін, Юлій Федоровський та Роман Лягін. Луганський офіс «Українського вибору» представляв уже відомий нам депутат облради Арсен Клінчаєв.

Від Росії до створення нової організації доклали руку активісти націоналістичної організації «Євразійський союз молоді» та члени пропутінської організації «Інтернаціональна Росія», яку очолював головний редактор російського інформаційного агентства «Regnum» Модест Колеров. У березні 2012 року учасники «Донбас за ЄАС» засідали вже в Ростові, де провели круглий стіл під назвою «Україна та Донбас за Євразійський союз».

Суть діяльності прихильників ЄАС за традицією зводилася не стільки до популяризації проросійського курсу, скільки до створення на Донбасі якоїсь «Антиукраїни». Один з учасників ростовської конференції — луганчанин Юлій Федоровський у своєму блозі писав, що його колеги в ході одного із засідань пропонували поставити у Донецьку пам’ятник жертвам УПА, чекістові Льву Задову, а також червоноармійцям–муравйовцям, які захопили Київ у 1918 році. Звичайно ж, така риторика могла знайти відгук лише у серцях обмеженого числа відвертих шовіністів та радикальних українофобів. Інших подібна «реклама» Митного союзу лише лякала та відвертала.

У листопаді 2012 року члени «Донбас за ЄАС» провели в Донецьку конференцію «Донбас у євразійському проекті», на якій знову були присутні гості з РФ, серед них і помічник депутата Держдуми Євгенія Федорова. Показово, що протягом цього заходу лунала не стільки критика українських націоналістів, скільки критика Партії регіонів та Януковича. Учасники конференції лаяли українську владу за недостатньо активне зближення з Росією. Для Донецька така риторика була нетиповою.

За підсумками конференції її учасники поширили резолюцію, в якій зажадали провести загальнонаціональний референдум щодо приєднання України до Митного союзу. Донецьк у зверненні був названий «останнім оплотом і запорукою єдності України та Росії».

Але, незважаючи на гучні прокламації, рух «Донбас за ЄАС» не мав жодного впливу на політичне життя Донбасу і тим більше всієї країни. За великим рахунком, його так ніхто й не помітив. Преса на засідання маргіналів уваги не звертала, а за межами кабінетів та конференц–залів активісти себе майже ніяк не проявляли. Однак, можна стверджувати, що саме в ході цієї непомітної діяльності проросійські активісти Донбасу активно налагоджували зв’язки у Росії, а Росія, відповідно, формувала мережу лояльних організацій, на яку можна було б спертися у потрібний момент.

ЗЕМЛЯ ГАЗУ

Обійнявши головну посаду в державі, Віктор Янукович стрімко змінювався. Пройшли ті часи, коли він вважався ставлеником та виконавцем волі олігарха Ріната Ахметова. Тепер новий президент сам на очах ставав олігархом та розставляв на ключові посади своїх людей. Швидко багатів і посилював вплив старший син Януковича — Олександр, який відповідав за сімейний бізнес. Зростала політична вага близьких до Януковичів молодих політиків Олександра Клименка та Сергія Арбузова, які раніше не мали відношення до Партії регіонів, і ще у середині 2000‑х були нікому не відомі. Водночас ветерани партії почали потроху відходити на другорядні ролі. Насамперед це стосувалося представників луганської еліти.

У пресі найближче оточення нового президента почали називати «сім’єю». «Сім’я» швидко стала дуже потужним кланом. Але Янукович майже відразу зіткнувся з фундаментальною проблемою — нестачею активів, над якими можна було б встановити контроль. Незважаючи на те, що лідер Партії регіонів тривалий час був одним із топових та найвпливовіших політиків в Україні, він не був власником великого бізнесу. А у 2010 році, коли нарешті очолив державу, виявилося, що найкращі активи до цього часу вже давно поділені та приватизовані.

У цих умовах доводилося задовольнятися тим, що залишалось. Насамперед Януковичі звернули свою увагу на вугільну галузь, де до сих пір працювало багато державних шахт та збагачувальних фабрик, а крім того, існував значний тіньовий сектор (нелегальні шахти–копанки). За короткий період у цій галузі стали добре відомими компанії ДРФЦ та МАКО, які контролювались Олександром Януковичем і заробляли за допомогою різних корупційних вугільних схем. Але цього «сім’ї» було замало. Якраз у цей час на горизонті з’явилася ще одна приваблива перспектива. У Донецькій області існували запаси сланцевого газу, обсяг яких оцінювали у сотні мільярдів кубометрів. Світові ціни на вуглеводні тоді були високими, і розробка родовищ обіцяла величезні прибутки.

Однак, самостійно налагодити видобуток сланцевого газу Януковичі не могли. Для цього їм треба було б з нуля створити потужну компанію, яка змогла б видобувати газ сланцевих порід, а таких менеджерських талантів «сімейним» не вистачало. Тому довелося піти іншим, більш звичним шляхом. Право розробки родовищ вирішили віддати великим інвесторам, а для своїх потреб «сім’я» створила фірму «СПК-Геосервіс», яка мала стати партнером транснаціональних корпорацій і претендувати на частину видобутого газу.

У лютому 2012 року Україна оголосила конкурс на розробку двох великих родовищ: Юзівського у Донецькій області та Одеського — у Львівській. У травні 2012 року уряд Миколи Азарова визначив переможців — дві великі міжнародні компанії Shell та Chevron.

Якби цим амбітним планам судилося збутися, Україна могла б істотно збільшити обсяги власного видобутку газу, а оточення Януковича отримало б мільярдні прибутки. Але такий сценарій відверто суперечив інтересам Росії, яка сама продавала газ Україні і не хотіла втрачати такого великого споживача Йшлося не тільки про гроші. Енергетична незалежність означала незалежність і політичну, адже газ завжди був досить ефективним інструментом російського впливу на українську владу.

Ставити на місце знахабнілих «донецьких», які у гонитві за наживою могли підірвати могутність російського газового монополіста, Путін вирішив за допомогою Медведчука. Створений ним у 2012 році «Український вибір» відразу ж включився в боротьбу проти видобутку сланцевого газу.

Словами Медведчук не обмежився. Незабаром представники УВ почали цілеспрямовано роздувати антисланцеву істерію та збирати людей на мітинги в містах Донецької та Харківської областей, поблизу яких планувався видобуток.

І справді, «медведчуківці» не гаяли часу. Хвиля протестів почала швидко наростати. Цього разу населення знову мобілізували за допомогою страшилок — переконували в тому, що поблизу газових свердловин народжуються діти–мутанти, а територія, де видобуватимуть газ, перетвориться на пустелю. Для посилення параної в хід ішли всі можливі методи. Активісти «Українського вибору» кілька разів навіть виходили на мітинги у протигазах та костюмах хімічного захисту, розраховуючи привернути таким чином увагу найбільш емоційно вразливих громадян.

Страх знову став потужним мобілізаційним фактором. У соціальних мережах активісти поширювали моторошні фільми і статті сумнівної якості, в яких розповідалося про шкоду сланцевого газу. У боротьбу з транснаціональними корпораціями швидко включалися все нові активісти. Особливою популярністю користувався американський документальний фільм «GasLand» (у перекладі «Газова країна» або «Земля газу») режисера Джоша Фокса, який у США називали маніпулятивним. У низці публікацій стверджувалося, що цей фільм знятий на гроші «Газпрому», крім того, російська компанія активно займалася його просуванням.

Страшні байки з інтернету потрапляли у родючий ґрунт. Країна, що пережила Чорнобиль, звикла боятися техногенних катастроф. До того ж, борці за екологію вміло використовували у своїх цілях антизахідні стереотипи, що існували в суспільстві. Жителів Донбасу переконували, що газовидобувні компанії переслідують приховані підступні цілі — хочуть знищити слов’янське населення та навіть таємно ввозити до України ядерні відходи. Про це, зокрема, йшлося у популярній статті «Сланцевий газ уб’є Донбас», яку поширювали на форумах, у соціальних мережах та роздруковували у вигляді листівок. Знайти публікацію в мережі можна й сьогодні. Доступна вона, зокрема, й на сайті Наталії Вітренко та її Прогресивно–соціалістичної партії.

У цьому ж матеріалі пропонувався план протидії видобутку сланцевого газу. У ньому легко вгадується прообраз того, що відбувалося на Донбасі навесні 2014 року. Зокрема, людей закликали:

1. «Дзвонити друзям, родичам і сусідам. Відсилати SMS зі змістом «Подивися фільм Джоша Фокса «Земля газу» — будеш у шоці, гряде катастрофа». Сланцевий газ — реальна загроза життю.

2. Записати тисячу дисків у форматі AVI (щоб читали всі DVD-програвачі) та безкоштовно роздавати перехожим, упакувати та підписати, проявивши фантазію.

3. Розсилати фільм на всі знайомі та незнайомі електронні і поштові адреси, поширювати листівки. Відправляти статті у друковані видання.

4. Віднести сусідові диск або флешку з проханням подивитися фільм. На пальцях пояснити загрозу.

5. Паркани вміють розмовляти, якщо на них написано «GASLAND не пройде!» або «Stop fracking!».

6. Організовувати масові акції протесту, пікети, ходи, демонстрації, концерти.

7. Підключати до боротьби депутатів і громадські організації. Писати листи у міськвиконком, обладміністрацію, до президента.

8. У кінотеатрах організовувати безкоштовний перегляд фільму «Gasland» із подальшим обговоренням.

9. Їздити з телевізором по селах, транслювати фільм, організовувати у клубах зустрічі, пояснювати масштаб трагедії.

10. Координувати спільні зусилля з антисланцевими групами, громадськими організаціями, партіями, блоками.

11. Іти у православні храми, розмовляти зі священниками, молити Бога про допомогу.

12. Організовувати лекції, круглі столи, перегляд та обговорення фільму в школах, ліцеях і технікумах. Орендувати кінозали.

13. Транслювати фільм на опозиційних кабельних, супутникових телеканалах. Купувати ефірний час.

14. Організовувати круглі столи, конференції, дискусії із залученням компетентних фахівців.

15. Підняти тему екологічної загрози видобутку сланцевого газу в ІТ-просторі, на сайтах, блогах, у групах.

16. Налагодити випуск та розповсюдження газети екологічного напрямку. Купити різограф.

17. Надавати юридичну, правову допомогу антисланцевим групам.

18. Виїжджати організованими групами на місця установки вишок, лягати під гусениці бульдозера, приковувати себе наручниками».

Антисланцевий рух, який розгорнувся у Донецькій області в 2013 році, став свого роду розігрівом перед «русской весной» 2014 року. Координатори мітингів отримали гарний досвід організації вуличних акцій, змогли зібрати певну базу активних громадян та навчилися проводити мобілізаційні PR-кампанії. Страшилки про сланцевий газ поширювалися інтернетом із такою самою швидкістю, з якою пізніше розліталися панічні новини про те, що на Донбас насуваються бойовики «Правого сектору». Активісти клеїли на стовпах та зупинках листівки із закликами виходити на вулиці проти «сланцевого геноциду». 26 вересня 2013 року борці зі сланцевим газом навіть на кілька годин перекрили трасу Харків–Ростов біля села Хрестище під Слов’янськом.

Протести розгортались переважно на півночі Донецької області, оскільки Юзівське газове родовище було саме там. Досить багатолюдні мітинги проти видобутку газу регулярно збиралися у Краматорську та Слов’янську. Пізніше цей факт стане ґрунтом для різних конспірологічних теорій про те, що воєнні дії у Донбасі якось пов’язані зі сланцевим газом. Причому прихильники цієї версії знайдуться з обох боків. Українці запідозрять, що російський загін Стрєлкова–Гіркіна спеціально з’явився у Слов’янську, щоб зірвати видобуток газу у цьому районі. Прихильники сепаратистів запевнятимуть населення, що війна йде тому, що Захід хоче захопити газові родовища.

До антисланцевих протестів майже одразу приєдналась і Комуністична партія, яка мала на Донеччині налагоджену партійну структуру. Зокрема, одним із лідерів антисланцевого руху у Слов’янську був перший секретар місцевого осередку КПУ Анатолій Хмельовий. У 2014 році він стане одним з активних учасників сепаратистського руху і пристане до загону Ігоря Стрелкова.

В інших містах області масові акції також координували представники комуністів. У Донецьку на мітингах проти видобутку газу виступали депутати облради від КПУ Ірина Попова та Антоніна Хромова. У Горлівці організацією антисланцевих протестів займалися лідер місцевого осередку КПУ Олексій Карпушев та активістка партії ПСПУ Зоя Колеснікова. Координацією мітингів у Донецькій області загалом опікувався депутат Верховної Ради України від КПУ Володимир Бідьовка. Боротьбу проти «сланцевого геноциду» названі вище громадяни поєднували з агітацією проти євроінтеграції та за вступ України у Митний союз. А представники «Українського вибору» — ще й з агітацією за федералізацію. У 2014 році всі ці люди охоче взяли участь в антиукраїнському повстанні та підтримали самопроголошену ДНР А Володимир Бідьовка у 2018 році взагалі став головою так званої Народної ради (парламенту) ДНР.

Комуністи та люди Медведчука доволі відверто лобіювали інтереси Росії і у своїх виступах переконували людей, що Україні не потрібно видобувати власний газ, а замість цього варто проводити проросійську політику в обмін на знижки на російське паливо.

Заради справедливості слід зазначити, що у мітингах проти видобутку сланцевого газу брали участь не тільки проросійські сили, а й представники прозахідних партій. Останні таким чином намагалися використовувати протести проти Партії регіонів для збільшення своєї популярності. Та все ж головною рушійною силою антисланцевих мітингів були не вони. В авангарді акцій стояли представники проросійських сил.

Навесні 2014‑го антисланцеві мітинги перетворилися на антиукраїнські. Вчорашні активісти екологічних протестів почали агітувати за вихід Донбасу зі складу України та займатися організацією незаконного сепаратистського референдуму. Сталася дивна метаморфоза — ті ж самі люди, які раніше звинувачували Януковича у змові із західними корпораціями та зраді інтересів Донбасу, у березні 2014‑го фактично встали на його захист. Претензії, які раніше висувались Януковичу, після його повалення автоматично переадресовувалися вже представникам нової влади, яка ніякого відношення до сланцевої історії не мала.

16 березня 2014 року на мітингу у Слов’янську оратори поєднували антисланцеві гасла із закликами до сепаратизму. Мітинг, який спочатку був організований як екологічний, став за фактом антиукраїнською маніфестацією, на яку деякі учасники прийшли з прапорами Росії. На початку мітингу депутатка міськради від КПУ Валентина Ларіна запропонувала присутнім направити уряду та голові ОДА вимогу про заборону видобутку сланцевого газу у Донецькій області. Але вже наступний оратор — колега Ларіної Віра Кубріченко (депутатка міськради від ПСПУ) закликала людей не визнавати новий уряд у Києві. Вона виступила з промовою на підтримку сепаратизму, волала «Губарєву — слава!», а також закликала вже 30 березня провести на Донбасі «референдум, такий самий, як у Криму».

Тема сланцевого газу згадувалась у виступах сепаратистів протягом весни й літа 2014 року, вже після початку бойових дій. При цьому лідери антиукраїнського заколоту переконували жителів Донбасу, що сланцевий газ — одна з причин оголошеної антитерористичної операції.

Однак, боротися проти західних компаній на той момент уже не було ніякої потреби. Після початку бойових дій сланцева історія безславно закінчилася. Працювати поблизу лінії фронту західні інвестори відмовилися. У 2014 році проекти заморозили, а в 2015‑му компанії Shell та Chevron оголосили, що йдуть з українського ринку.

КРАХ НАДІЙ

Курс на євроінтеграцію викликав у середовищі регіоналів серйозні розбіжності. Він суперечив як ідеологічним переконанням, так і економічним інтересам багатьох із них. У приватних бесідах донецькі та луганські політики висловлювали невдоволення лінією, обраною Януковичем, але відкрито виступити проти не наважувалися.

Зате активно виступав проти євроінтеграції Віктор Медведчук. Як запевняє обізнане джерело, у якийсь момент він почав розраховувати на бунт і розкол у Партії регіонів. У вересні 2013 року Медведчук вирушив у тур містами південних та східних областей, щоб проводити «роз’яснювальні заходи» про шкоду від підписання договору про Асоціацію з ЄС. Супроводжував Медведчука у цих поїздках радник Путіна Сергій Глазьєв. У своїх виступах він порівнював Януковича з Мазепою та погрожував Україні економічними проблемами в разі підписання Асоціації з ЄС.

Кожен такий захід Медведчука ставав тусовкою проросійських сил. Агітаційні борди «Українського вибору» лякали людей «жахами Євросоюзу». Громадян переконували, що «Асоціація з ЄС — це одностатеві шлюби», а також обіцяли, що після підписання договору ціни на українські продукти нібито злетять удесятеро, «до європейського рівня».

З наближенням дати саміту у Вільнюсі пристрасті вирували все сильніше. У Януковича наполягали на необхідності підписання Асоціації, «Український вибір» та КПУ вимагали радикальної зміни зовнішньополітичного курсу. Це протистояння виглядало курйозним, оскільки зіткнулися в ньому політичні сили, які ще недавно були союзниками. Компартія та УВ тепер використовували ту ж саму риторику, на яку Партія регіонів опиралася до 2010 року. Вони закликали до проведення референдуму щодо вступу України у Митний союз, заявляли, що для України не вигідна інтеграція до Європи, лякали обивателів розповідями про уроки порнографії, які нібито введені у європейських країнах, а також пропагували ідею федералізації. Але українське суспільство загалом реагувало на це пасивно. Більша частина українців, згідно з різними соцопитуваннями, підтримувала європейський курс держави. Прихильники вступу до Митного союзу переважали тільки на сході та в Криму, але й там масових протестів проти політики Януковича не спостерігалося. Було очевидно, що зусиль комуністів та Медведчука не вистачає для того, щоб змінити ситуацію.

Утім, зусиль з їхнього боку і не знадобилося. Напередодні підписання Угоди між Україною та ЄС стало відомо, що Віктор Янукович не збирається підписувати Асоціацію. Ще 18 жовтня 2013 року Кабмін схвалив проект договору між Україною та Євросоюзом. Після цього 28 жовтня та 9 листопада Янукович і Путін провели дві зустрічі. А вже 21 листопада на сайті Кабміну з’явилося розпорядження про призупинення процесу підготовки до підписання документа. Так само там було вказано на необхідність відновлення «активного діалогу» з Росією та Митним союзом.

В один момент Янукович перекреслив усе, що робив і говорив в останні роки. Підготовка до підписання Асоціації з ЄС фактично виявилася фейком. Швидкість «перевзування» Януковича та його соратників вражала. Чиновники і депутати, які ще вчора запевняли народ у безальтернативності європейського вибору, тепер із такою ж гарячою упевненістю навперебій заявляли, що Україна не готова до підписання Угоди, і для економіки країни Асоціація з ЄС не вигідна.

Такий різкий розворот був сприйнятий більшістю українського суспільства як зрада. Якби Янукович не брехав усій країні і з самого початку не давав громадянам марних надій, повстання проти нього, можливо, не почалося б. Але регіонали зробили найгірше з усього, що можна було зробити. Подарувавши прихильникам євроінтеграції надію, вони цинічно відібрали її в останній момент, дотягнувши майже до самого дня підписання Асоціації. Особливе значення мало й те, що свій курс Янукович змінив після чергового візиту до Росії і зустрічі з Путіним. Ще 28 жовтня у пресі з’явилася інформація про те, що російський президент пообіцяв дати Україні кредит у $15 млрд та знижку на газ в обмін на непідписання Асоціації. Тому відмова від євроінтеграції цілком обґрунтовано виглядала в очах мільйонів українських громадян продажем національних інтересів.

Мати і втратити — гірше, ніж ніколи не мати. Розчарування суспільства було безмірним. Складалося цілком обґрунтоване відчуття, що влада відбирає у країни майбутнє. І в цьому перш за все був винен сам Янукович, який увесь 2013 рік переконував своїх співгромадян, що інтеграція до ЄС — це важливий і необхідний крок до цивілізації та благополуччя, а потім відмовився від своїх слів. Люди почали виходити на Майдан.

Спочатку протести не виглядали загрозливо. Але в ніч із 29‑го на 30 листопада співробітники «Беркуту» отримали наказ розігнати протестувальників. Жодної необхідності в цьому радикальному кроці на той момент не було. Присутні на Майдані люди (здебільшого молодь) нікого не чіпали, але «беркутівці» наказали їм розійтися. До тих, хто відмовився підкорятися вимозі, застосували силу, при цьому дії міліції були вкрай жорстокими. Усе відбувалося перед камерами журналістів, які фіксували розправу над протестувальниками в усіх подробицях, і кадри розгону активістів зранку побачила вся країна. Видовище безглуздого побиття студентів, серед них і дівчат, справило на українське суспільство ефект бомби, що розірвалася. Першого грудня у столиці зібрався грандіозний мітинг, на який прийшло кілька сотень тисяч людей. Почалися заворушення біля стін Адміністрації президента. Стало ясно, що Янукович отримав серйозну проблему там, де її не очікував.

Ми не будемо докладно описувати у цій книзі перебіг революційних подій у Києві. Українська історія 2013–2014 pp. — тема для окремого дослідження. Нас Майдан цікавить лише з точки зору того, який вплив він мав на подальші події на Донбасі. Адже сьогодні існує поширена думка, що війна на сході України стала прямим наслідком зіткнень у столиці.

Чи так було насправді? Прихильники цієї версії вдаються до досить невигадливої маніпуляції. Вони виривають із ланцюга історичних подій дві зручні їм ланки та відстоюють просту тезу: «війна почалася після Майдану, відповідно, вона почалася через Майдан». Як правило, такі антимайданівці дуже не люблять говорити про ті причини, через які стався сам Майдан. Утім, зрозуміло, що революція не могла вибухнути просто так, без жодних передумов. Головним провокатором революцій в усьому світі завжди буває сама влада, а народні повстання не відбуваються у стабільних і заможних державах. Тож якщо когось і можна звинувачувати в тому, що президент Янукович не зміг протриматися до кінця п’ятирічного терміну своїх повноважень, то тільки самого президента.

Не витримує критики і версія про те, що Майдан нібито був інспірований «підступами ворожого Заходу». Захід, безумовно, співчував протестувальникам і не симпатизував Януковичу. Але створити революційну ситуацію в благополучній державі, де не існує протестних настроїв, а влада має великий авторитет, навряд чи вдалося б навіть найбільш пронирливим інтриганам. Характерно, що визнають цей факт навіть опоненти Майдану. Наприклад, Павло Губарєв у своєму виступі 28 лютого 2014 року в Донецькій міськраді заявив депутатам, що велика частка відповідальності за Майдан лежить на самій Партії регіонів.

Через два роки після революції один із лідерів луганського політичного клану Віктор Тихонов в інтерв’ю російському сайту «Политнавигатор» також визнав, що «младореформатори» з оточення Януковича самі своєю поведінкою спровокували революцію.

Але напередодні революції усі, зрозуміло, мовчали, і ні в кого з регіоналів, включаючи Віктора Тихонова, не вистачило сміливості на публічну критику «сім’ї». Навпаки, Януковича до останнього захищали та підтримували навіть після того, як повстання вже почалося і на вулицях запахло смаженим.

Революцію 2014 року в Україні часто називають Євромайданом. Проте це визначення слушне лише для першого її періоду, який тривав до 30 листопада 2013 року, коли «Беркут» побив студентів. Масовий мітинг 1 грудня був викликаний уже не стільки відмовою від євроінтеграції, скільки необґрунтовано жорстокими діями міліції. І в подальшому кожна нова спроба влади придушити протест не приводила до стабілізації ситуації, а лише сильніше розгойдувала маятник насильства.

Революція не сталася в одну мить — вона розтяглася майже на три місяці і тривала всю зиму 2013–2014 pp. За цей час влада неодноразово мала нагоду залагодити ситуацію. На початку це можна було зробити, обмежившись лише двома–трьома відставками. Але Янукович із баранячою затятістю не бажав іти на компроміси та поступатися протестувальникам навіть у дрібницях. Він надто довго й важко йшов до президентства, розраховував без проблем переобратися на другий термін у 2015 році і не допускав навіть думки про те, щоб ділитися з кимось владою. Він не тільки примудрився своїми руками розпалити пожежу, а ще й кілька місяців сам старанно підкидав у вогонь дрова замість того, щоб вчасно загасити перші іскри.

Наступного дня після масштабного мітингу в Києві, 2 грудня 2013 року, у Луганську відбулася позачергова сесія обласної ради. Депутати підтримали Януковича.

Третього грудня аналогічну сесію провели депутати Луганської міськради, далі наказ пішов униз — до міст та районів регіону. Всі одноголосно підтримували рішення Януковича про відмову від підписання угоди з ЄС.

На противагу київським протестам регіонали вирішили організувати мітинги на сході України на підтримку політики Януковича. Але виходити на масові акції з власної волі прихильники проросійського курсу не поспішали. Тому забезпечувати явку представники влади почали звичним та зрозумілим їм способом — за допомогою адмінресурсу. У Донецьку та Луганську на провладні мітинги зганяли переважно бюджетників, студентів та співробітників підприємств, що належали депутатам від Партії регіонів.

Як і будь–який підневільний захід, такі акції виглядали непереконливо та комічно. Було добре помітно, що звезена масовка просто відбуває номер і сприймає те, що відбувається, як «обязаловку». Люди тримали в руках заздалегідь заготовлені плакати та символіку Партії регіонів і байдуже слухали бляклі виступи ораторів. Абсурд ситуації був очевидним. Усі учасники процесу розуміли, що відбувається імітація, але все одно створювали ілюзію масових акцій на підтримку влади. Не ясно було, для кого призначалася ця картинка. Прихильники Майдану тільки сміялися над провладними мітингами, розуміючи їхню фальшивість, а організатори та учасники усвідомлювали, що беруть участь у створенні фейку. Проте ніхто не міг зупинити цей безглуздий процес.

Наприклад, 4 грудня у відповідь на масовий опозиційний мітинг у Києві регіонали організували в Донецьку свій мітинг на підтримку курсу президента. До будівлі Донецької ОДА автобусами привезли кілька тисяч людей, яким видали прапори Партії регіонів і транспаранти з гаслами «Донбас — за стабільність», «Донбас підтримує президента», «Тисячі мітингують — мільйони працюють», «Новий майдан — новий обман» та подібні. Регіонали фактично повернули політичний дискурс до формату 2003 року — наче й не було цих років влади Януковича, «сім’ї», євроінтеграції та всього іншого.

Масовка знову переважно складалася з працівників державних шахт, яких привезли на шахтних автобусах. Таким чином, мітинг було фактично профінансовано за рахунок бюджету. А сенс виступу спікерів зводився до старих гасел часів Помаранчевої революції та Сєвєродонецького з’їзду — вони знову почали розпалювати ненависть до жителів західних областей. Регіонали вкотре намагалися переконати Донбас у тому, що мешканці інших регіонів України хочуть його ошукати і жити за його рахунок.

Дев’ятого грудня у Луганську відбувся «З’їзд депутатів усіх рівнів». Його делегати підтримали Віктора Януковича, а під час заходу прозвучали всі пропагандистські меседжі, які роками втовкмачували в голови жителів східних областей.

Олександр Єфремов уже тоді назвав події на Майдані «революцією», хоча на той момент до революції було ще далеко. Відбувався лише масовий мітинг, на якому громадяни висловлювали своє невдоволення.

17 грудня Віктор Янукович прилетів до Москви, де підписав із Володимиром Путіним кілька угод. Як і передбачали раніше, Росія надавала Україні знижку на газ, а також погоджувалася вкласти $15 мільярдів в українські цінні папери. «Віктор Янукович обміняв євроінтеграцію на російські гроші і дешевий газ», — коментували ситуацію українські ЗМІ. Прихильники Майдану сумно відзначали, що повертати кредит усе одно доведеться, а дешевим газом скористаються переважно олігархи з оточення Януковича — Рінат Ахметов та Дмитро Фірташ.

Бажаючи продемонструвати підтримку населення та довести, що Янукович виконує волю народу, того ж дня влада знову організувала в Донецьку мітинг. Він пройшов у цеху заводу «Норд», що належав народному депутату від Партії регіонів Валентину Ландику. На зустріч із робітниками приїхав секретар Донецької міськради Сергій Богачов, а також представники обласної організації Партії регіонів. Однак захід був організований настільки бездарно, що мав швидше зворотній ефект. Замість того, щоб підтвердити високий рейтинг влади, він продемонстрував безсилля і дурість чиновників.

Заява, яку поширила прес–служба «Норду» після зустрічі, нагадувала низькоякісну агітку, передруковану з якоїсь газети часів брежнєвського застою:

Фотографії, зроблені на зустрічі, моментально розлетілися мережею і стали об’єктом глузувань. Утомлені робітники заводу стояли в темному і холодному цеху, одягнені у брудні халати та кожухи. В руках люди тримали плакати «Донецьк підтримує курс Президента» та «Донецьк не допустить державного перевороту», які на завод привезли чиновники. З першого погляду було ясно, що люди беруть участь у цьому не з власної волі, і політики просто використовують своїх підлеглих, щоб створити видимість народної підтримки.

Збори на «Норді» Валентина Ландика стали приводом пригадати власнику заводу висловлювання його рідного брата Володимира (відомого луганського бізнесмена–регіонала, колишнього голови обласної організації Партії регіонів), який ще у 2010 році в інтерв’ю виданню Gazeta.ua так пояснював різницю між Заходом і Сходом України:

Це одкровення чудово ілюструвало логіку, якою керувалися регіонали у своїх діях. Уперше представник однієї з промислових груп східної України публічно визнав те, про що раніше говорили тільки опоненти «донецьких». Еліта Донбасу була зацікавлена у безправній та дешевій робочій силі і мріяла навіть про закриття кордонів, щоб не дати людям можливості шукати більш високооплачуваної роботи за кордоном. Звичайно ж, після різкого геополітичного розвороту Януковича зізнання Володимира Ландика не могли не згадати. Презирство, з яким регіонал говорив про жителів західної України, вся вина яких полягала лише у бажанні отримувати гідну винагороду за свою працю, тільки додавало енергії протесту.

Утім, не лише Ландик зневажливо відгукувався про заробітчан. У період Майдану українських робітників, які виїжджають на заробітки до ЄС, пропаганда регіоналів представляла мало не ворогами держави, поряд із радикалами та націоналістами. Рідкісний мітинг на сході України обходився без згадки «западенців, які миють у Європі унітази». Чути таке засудження заробітчан від прихильників та навіть представників влади було, як мінімум, дивно. Адже люди їхали на заробітки не від хорошого життя — до цього їх підштовхувало безробіття. У тому, що мільйони громадян України були змушені їздити до інших країн та виконувати там чорну роботу, влада могла звинувачувати тільки саму себе. Проте чиновники та депутати місцевих рад втовкмачували в голови простим людям із Донбасу, що їхні найлютіші вороги — такі ж трударі з Галичини та Волині, плиточники, зварювальники та доглядальниці, які були винуваті лише у тому, що їм не знайшлося гідної роботи на батьківщині.

АГОНІЯ

Небажання Януковича чути протестувальників усе більше розпалювало пристрасті у столиці. Регіонали стверджували, що проти влади виступають переважно маргінали та націоналісти, які діють за вказівками із Заходу. Таке ставлення тільки підживлювало протест і підштовхувало людей до радикальних дій. Але замість того, щоб хоч якось збити градус кипіння, влада вирішила закручувати гайки.

13 січня людина з найближчого оточення Олександра Єфремова, заступник голови Луганської ОДА Едуард Лозовський фактично закликав у Фейсбуці «зачистити» протестувальників.

16 січня 2014 року правляча коаліція відверто шахрайським чином ухвалила у Верховній Раді так звані «диктаторські закони», які істотно посилювали режим. Зокрема, вводилися такі поняття, як «екстремістська діяльність» та «іноземний агент», явно запозичені у Володимира Путіна в Росії, заборонялася діяльність ЗМІ, які не мають державної реєстрації, вводилася кримінальна відповідальність за наклеп.

Ситуацію ускладнювало не тільки ухвалення самих законів, а й те, яким шляхом це було зроблено — без обговорення і реального підрахунку голосів, простим підняттям рук. Причому підняті кінцівки навіть по–справжньому не рахували. Щоразу під час голосування депутат Володимир Олійник просто називав заздалегідь заготовлену цифру — «235».

Таке відверте хамство виходило за всі можливі рамки. Відбулася узурпація влади, і Янукович втратив будь–яку легітимність в очах опонентів. На вулицях почалися зіткнення, з’явилися перші загиблі, у регіонах, де Янукович не був популярним, спалахнув справжній бунт. Перелякані регіонали усвідомили, що зробили помилку, і спробували відіграти ситуацію назад, але було вже пізно.

Усю зиму дії влади мали сумбурний і хаотичний характер. Очевидно, Янукович не розумів справжньої природи народної стихії і не знав, як приборкати її. Не відрізнялися розумом та кмітливістю й інші топ–чиновники. У відповідь на протести опозиції регіонали збирали так званий Антимайдан, але масові акції прихильників влади повністю програвали мітингам опозиції. У Києві в Януковича майже не було підтримки, тому людей на Антимайдан доводилося привозити до столиці з інших міст.

На Донбасі людей на провладні мітинги збирали безкоштовно, але із застосуванням адмінресурсу. Тисячі робітників шахт, заводів та комбінатів привозили автобусами на площі, де перед ними на заздалегідь встановлених сценах виступали представники місцевої влади — посадовці та депутати. Промовці не шкодували опонентів. Часом лунали відверті заклики до насильства. Антимайданівці вимагали від Януковича жорстоко придушити протести.

Але київський Майдан був далеко. Тому вся ненависть ораторів діставалася місцевим опонентам Януковича, які виходили на невеликі локальні Майдани у Донецьку та Луганську. На сході країни прихильники опозиції були у явній меншості і тому не представляли серйозної небезпеки для влади, але добре підходили для того, щоби зірвати на них злість. Донбаські прибічники Майдану постійно піддавалися нападкам, при цьому атакували їх не прості прихильники Януковича, якими справді могли рухати щирі емоції, а наймані хулігани — «тітушки».

Спочатку протестувальники у Донецьку мали можливість збиратися безперешкодно. Місцем збору був пам’ятник Шевченку, встановлений недалеко від будівлі обласної адміністрації. У листопаді та грудні збори біля нього проходили мирно, але 19 січня 2014 року ситуація різко змінилася. Того дня донецькі прихильники опозиції вирішили автоколоною проїхати до маєтку Януковича, розташованого у селищі Калінкіно‑2, і пікетувати його на знак протесту проти ухвалення диктаторських законів. Самого президента у Донецьку в цей день не було, але, за задумом організаторів, він мав обов’язково дізнатися про пікет із преси. Розрахунок був на гучний медійний ефект. І справді, після того, як організатори донецького Автомайдану анонсували свою акцію, новина про неї моментально розлетілася у ЗМІ. Такий крок донецьких опозиціонерів, які перебували у самому «лігві ворога», виглядав досить відчайдушно.

Віктор Янукович, очевидно, розцінив цю акцію як посягання на свою територію. За словами джерела у Донецькій ОДА, дізнавшись про підготовку поїздки до маєтку, старший син президента розлютився і поставив своїм людям завдання «розібратися» з опозиціонерами і не допустити виїзду автоколони. Виконувати завдання доручили «авторитетному бізнесмену» Армену Саркісяну з Горлівки, якого в місті називали «смотрящим» від Юрія Іванющенка.

19 січня донецькі опозиціонери зібралися на стоянці біля облдержадміністрації, щоб прямувати звідти до дому Януковича, однак їх швидко заблокували автомобілі людей Сарксяна. Автоколоні майданівців не дали виїхати навіть зі стоянки. Активістів оточили молоді люди напівкримінального вигляду, які почали ображати прихильників Майдану, штовхати їх та виривати у них із рук українські прапори. Міліція, яка була присутня на мітингу, стояла осторонь і не втручалась у події.

Керував «тітушками» сам Армен Саркісян, який стояв у них за спинами в кепці, насунутій на очі, а також його люди Гагік Агавелян та Едуард Полєпкін. Брав участь у протистоянні ще один відомий у майбутньому персонаж — бритоголовий здоровань Олексій Петров, який у 2014 році став одним із лідерів бойовиків так званої ДНР у Горлівці. Найманці домоглися свого — поїздка до будинку Януковича так і не відбулася.

Після «бойового хрещення» 19 січня найняті владою «тон–тон–макути» намагалися зірвати практично кожну акцію опозиції в Донецьку. «Тітушки» обливали учасників донецького Євромайдану зеленкою, жбурляли у них яйцями, відбирали і ламали прапори. Траплялися й ексцеси виконавців. 26 січня у Донецьку сталася курйозна історія: біля пам’ятника Шевченку побилися два угруповання «тітушок», які помилково прийняли одне одного за прихильників Майдану.

У Луганську місцева влада вимагала жорстких заходів. 20 січня фракція Партії регіонів у Луганській обласній раді оприлюднила заяву, в якій містився заклик до Януковича застосувати силові заходи, щоб погасити протистояння на вулицях. Окрім того, луганські депутати вимагали заборонити партію «Свобода» і ввести у Києві надзвичайний стан.

Цинізм цієї заяви приголомшував. Як відомо, 19 січня з’явилися перші жертви серед протестувальників, а луганська влада не тільки не співчувала загиблим, а й висловилася в дусі «самі винні», не згадавши про відповідальність правоохоронців.

На тлі ескалації подій у Києві дані загострювалася обстановка і в тих регіонах, де переважно підтримували опозицію. 23 січня тисячі львів’ян заблокували площу перед Львівською облдержадміністрацією. Люди увірвалися до будівлі, вимагаючи зустрічі з губернатором Олегом Салом. Вони заявили йому, що «відтепер беруть владу в свої руки». Під тиском Сало написав заяву про відставку. Слідом у відставку подав і волинський губернатор Борис Климчук. У декількох регіонах західної та центральної України прихильники Майдану взяли під контроль обласні адміністрації.

25 січня Партія регіонів знову організувала в Луганську масштабний мітинг на підтримку Януковича. Більшістю серед присутніх були робітники заводів «Маршал» та «Автомотозапчастина», що належали двом відомим луганським регіоналам — нардепу Сергію Горохову та депутату облради Андрію Нєдовєсу. Промовці знову вимагали «навести лад» та застосувати «жорсткі заходи». Події у Києві було названо «державним переворотом».

Паралельно у соціальних мережах «Одноклассники» та «Вконтакте» почався розгін пліток про «вихід східних областей зі складу України» та про приєднання до Росії. В усіх цих вкидах фігурував добре відомий нам депутат Луганської облради Арсен Клінчаєв. По суті, він же першим і починав озвучувати ці ідеї від свого імені.

До кінця січня стало зрозуміло, що влада поступово спливає з рук Януковича. Але, незважаючи на рішучі заклики земляків розправитися з Майданом, президент зволікав. І це зволікання лякало донбаських чиновників. У ситуації, що склалася, вони, як і в 2004 році, намагалися мобілізувати свій електорат старими перевіреними методами. Людей почали лякати радикалами та фашистами із західної України, які нібито збиралися приїхати на Донбас та влаштувати в регіоні заворушення. І мешканці східних областей, налякані подіями в Києві, знову повірили цим страшилкам.

Одним із тих політиків, що цілеспрямовано розпалювали істерію у Донецьку, був секретар міськради Сергій Богачов. Уранці 27 січня він зробив заяву, яку відразу ж показали на місцевих телеканалах, підконтрольних Партії регіонів. Богачов заявив, що у бік Донецька рухаються вісім автобусів із членами «Правого сектору», які нібито збираються захопити будівлю Донецької ОДА. Майже одразу після цієї заяви до будівлі адміністрації почали стягуватися автобуси з шахтарями державних шахт. Разом зі співробітниками «Беркуту» шахтарі мали захищати будівлю від штурму неіснуючих «загарбників». На питання журналістів про те, хто дав наказ шахтарям приїжджати до ОДА, губернатор Донецької області Андрій Шишацький відповів, що такого рішення не ухвалював, і гірників прислали за рішенням трудових колективів.

Сотні шахтарів у помаранчевих касках цілий день безглуздо тинялися в околицях адміністрації. При цьому деякі донеччани, налякані чутками про автобуси з фашистами, приймали їх за активістів «Правого сектору». Влада нагнітала істерію, але у підсумку бандерівці в місті, звичайно, так і не з’явилися. Сергій Богачов пояснив їхню відсутність тим, що автобуси з націоналістами нібито не доїхали і розвернулися на кордоні Донецької області.

У Луганську того ж дня, 27 січня 2014 року, офіційним розпорядженням голови обладміністрації Володимира Пристюка було створено «Штаб із забезпечення громадського порядку та стабільної роботи підприємств». Пристюк цілком серйозно побоювався «заїзду інших людей» на територію області і навіть доручив узяти під контроль продаж бейсбольних бит у магазинах. Ніхто прямо не озвучував, звідки чекають «гостей», але із загального контексту інформаційного поля виходило, що йдеться про все той же «Правий сектор», який зображувався у російській та українській провладній регіональній пресі могутньою та численною організацією. Для боротьби з радикалами місцева влада почала створювати так звані «народні дружини».

31 січня голова фракції Партії регіонів у парламенті Олександр Єфремов теж почав лякати луганчан «приїжджими».

Із контексту було зрозуміло, що Єфремов, як і Пристюк, мав на увазі «гастролерів» із західної України. І якщо тоді ці слова здавалися брехнею, то в контексті подальших подій цілком можна допустити, що продавчиня з розповіді Єфремова справді помітила приїжджих — тільки з Росії.

8 лютого у Донецьку знову зійшлися учасники двох мітингів. Прихильники Майдану вийшли до будівлі обласної прокуратури, щоб вшанувати пам’ять загиблих у Києві. Навпроти них зібралася більш численна провладна акція. Її учасники, які здебільшого були тими ж найнятими «тітушками», вигукували погрози та образи на адресу опонентів Януковича. На мітингу Антимайдану у цей день з’явився ветеран антипомаранчевого руху і один із майбутніх «міністрів ДНР» Олександр Хряков.

Його промова була відкритим закликом до вбивств та громадянської війни. Відеозапис виступу Хрякова потрапив у ЗМІ і шокував прихильників опозиції. Та, як завжди буває у таких випадках, загрози мали зворотній ефект. Протестувальників такі заклики тільки підбурювали та переконували в тому, що відступати нікуди. Зупинити революцію було вже неможливо, втім, Янукович не надто й намагався щось зробити.

На 9 лютого нікому не відома спільнота «Луганська добровольча бригада» у «Вконтакте» із 50 підписниками анонсувала «Марш против майданутых мразей». «У ході візьмуть участь активісти Російських православних зборів, Союзу російського народу, Новоайдарського юрту донських козаків, літературно–історичного клубу «Русич», Російського союзу, Російської громади Сєвєродонецька, а також Луганської добровольчої бригади імені генерала Денікіна», — говорилося в анонсі. В реальності цих організацій не існувало.

Це був тест: скільки людей вийде на антиукраїнський або відверто проросійський мітинг без адміністративного ресурсу та наказу влади? Він показав, що станом на початок лютого ніякого реального громадянського антиураїнського руху в регіоні не було; на мітинг прийшло 20 осіб, і це були суто цивільні люди, які очевидно не могли вчиняти силових акцій. Наприклад, у той день на мітингу в Луганську вперше засвітилася Анастасія Пятерікова — танцівниця з нічного клубу, яка вже у лютому–березні стане основним публічним спікером антиукраїнського руху для російських телеканалів.

12 лютого у Криму відбувся форум представників обласних рад, на який поїхали регіональні посадовці, серед них Валерій Голенко з Луганська та Андрій Федорук з Донецька. З огляду на те, що форум відбувався за два тижні до початку російського вторгнення у Крим, можна не сумніватися, що він мав не випадковий характер. На півострові говорили вже не тільки про необхідність припинення всіх силових дій у Києві. Говорили про фундаментальні зміни до Конституції та фактичний перехід до федеративного устрою, а також про необхідність ухвалення дієвого закону про місцеві та державні референдуми. Тоді мало хто звернув увагу на цю деталь. Але подальші події підтвердили знаковість цього з’їзду. Його зміст свідчив про те, що сценарії відокремлення від України прораховувалися регіональними елітами південних і східних областей України ще до втечі Януковича.

Того ж дня, 12 лютого, продзвенів перший по–справжньому грізний дзвіночок у Луганську. Вже відомий нам отаман Луганського округу козаків Всевеликого війська Донського, підконтрольного російським спецслужбам, Леонід Рубан першим із Луганської області звернувся до Володимира Путіна та отамана ВВД Віктора Водолацького з проханням «надати військову підтримку народу України».

Агонія режиму тривала до двадцятих чисел лютого і закінчилася зрештою масовими вбивствами. 18 лютого на вулицях столиці почалися бої. У період із 18‑го до 21 лютого на Майдані загинуло 77 осіб. У ніч на 22 лютого президент усвідомив, що гра програна, і втік із Києва. Його приклад наслідували майже всі перші особи держави.

ГРОЗА НА СХОДІ

22 лютого 2014 року у Харкові відбувся з’їзд депутатів південно–східних областей, Севастополя та АР Крим. Очікувалося, що на ньому виступить керівництво держави, яке втекло з Києва. Однак ані Янукович, ані Азаров на з’їзді так і не з’явилися, хоча до Харкова приїхали. Крім українських політиків із проросійськими переконаннями, на з’їзді були також російські «гості»: депутат Держдуми РФ, глава комітету з міжнародних відносин Олексій Пушков, сенатор Михайло Маргелов, губернатори Бєлгородської, Ростовської та Воронезької областей, а також генконсул РФ у Харкові Сергій Семенов. У президії з’їзду були всі керівники регіонів, що підтримували Януковича під час Майдану. Починалося все так само, як у Сєвєродонецьку в 2004 році.

За своїм змістом з’їзд був абсолютно реакційним заходом, проте закінчився він напрочуд «беззубо». Спікери висловлювали обурення, сварилися, погрожували, але радикальних закликів до відокремлення та утворення якихось «республік» не озвучували. Саме у цей день лідери регіональних організацій Партії регіонів зрозуміли, що Янукович уже де–факто не президент, і що вимагати «порядку в державі» вже нема від кого.

З Харкова луганська делегація відразу ж поїхала додому, де на пізній вечір було заплановано сесію обласної ради. Перед самим її початком у місті сталася досить дивна подія, сенс якої й досі залишається до кінця не зрозумілим. Близько 18:00 у сквері перед будівлею облради зібралася група чисельністю до 50 осіб, озброєна бейсбольними битами. Прокричавши «Слава Україні!», невідомі почали імітувати штурм будівлі. На вигляд це були справжнісінькі «тітушки» з однаковими битами та у медичних масках. Хтось зробив у темряві кілька пострілів.

Керував цим псевдоштурмом відомий луганський політик В’ячеслав Серпокрилов (на той момент — голова місцевого осередку партії УДАР), який мав у місті репутацію провокатора. Серпокрилов багато років займався організацією різноманітних акцій та замовних мітингів, створював фейкові громадські організації та рухи, був залучений до регіональних осередків різних політичних сил. Залежно від ситуації він працював як проти регіоналів, так і в їхніх інтересах. Раніше йому доводилося співпрацювати, зокрема, й з Арсеном Клінчаєвим.

У 2009 році разом із Клінчаєвим Серпокрилов створив громадське об’єднання «СССР» (Союз «Соціальна справедливість і розвиток»). На презентації цієї організації Клінчаєв охоче взяв участь у постановочній бійці з «українськими націоналістами», спеціально найнятими для того, щоб надати заходу побільше драматизму.

Спроба Серпокрилова 22 лютого 2014 року організувати дивний та безглуздий псевдоштурм Луганської ОДА, судячи з усього, теж була провокацією, яка у підсумку призвела до ескалації антиукраїнських настроїв у Луганську. По суті, лідер луганського УДАРу та його люди зіграли роль тих самих кривавих радикалів, якими Єфремов і Пристюк цілий місяць лякали луганчан. До епізоду біля Луганської ОДА Серпокрилов жодного разу не був помічений на луганському Євромайдані, лідери якого відразу ж відхрестилися від участі у цьому нальоті.

Будівля обладміністрації «охоронялася» кількома активістами «Луганської гвардії» — проросійської громадської організації, яка була заснована у січні 2014 року та фінансувалася місцевими регіоналами. Чи була в реальності сутичка між людьми Серпокрилова та активістами «Луганської гвардії», що намагалися «захищати будівлю ОДА», — не ясно. На наявних відеозаписах складно щось розібрати, тож вельми вірогідно, що обидві сторони лише імітували бійку. У темряві пролунали постріли, але хто стріляв і куди — зрозуміти було неможливо.

Свідки подій стверджують, що «штурмувальники» навіть не наблизилися до будівлі ОДА і весь час перебували у сквері навпроти. Зрештою, «штурм» закінчився нічим, люди Серпокрилова розсмокталися по дворах, однак мети було досягнуто: інформагентства опублікували новини про «атаку радикалів на Луганську обласну раду», які зі швидкістю світла розлетілися у соціальних мережах.

Після цього інциденту містом поповзли панічні чутки про те, що до Луганська, нарешті, доїхав «Правий сектор» і влаштував криваві заворушення. «Штурм» Серпокрилова мобілізував радикально налаштованих проросійських луганчан. До будівлі обласної адміністрації підтягнулися люди, озброєні ланцюгами, битками та арматурою. Незабаром перед ними тріумфально з’явився Олександр Єфремов, який пообіцяв «захистити Луганськ від свавілля».

Депутати Луганської облради збиралися на екстрену сесію. Регіонали виглядали розгубленими. Усі вже знали, що Янукович утік, і чекали, що скаже Єфремов. Хедлайнером заходу був депутат Луганської облради, власник заводу «Автомотозапчастина» Андрій Недовес. Він атакував президента–банкрута.

Однак відразу ж після цього зізнання Нєдовєс почав закликати депутатів облради до актів громадянської непокори.

Сенс його виступу зводився до того, що противники Майдану мають почати боротьбу проти активістів–майданівців із застосуванням їхніх же методів.

Проте його слова про «дев’ять із десяти» були відвертою брехнею. Щоб встановити це, досить просто подивитися на адреси та прізвища загиблих, які доступні у відкритих джерелах Наприклад, із 23‑х загиблих 18 лютого лише четверо були уродженцями західної України (Волині та Галичини). Семеро загиблих, серед них журналіст В’ячеслав Веремій, були жителями Києва та Київської області. Двоє — вихідці з Донецької області. Із восьми загиблих 19 лютого уродженцем західної України був лише один. Із 47 загиблих 20 лютого «западенцями» були 25 осіб. Безсумнівно, Нєдовєс знав реальний стан речей. Однак факти ламали картину світу, яку так довго та ретельно вибудовували луганські політики, тому їх (факти) вирішено було просто ігнорувати.

Нєдовєс заявив, що міліція Луганської області повинна «підкоритися тій владі, де ми живемо».

Інший депутат обласної ради — також уже відомий нам — Родіон Мірошник (який, до речі, пізніше стане представником так званої ЛHP у Мінській контактній групі) закликав колег створити всі умови для людей, які «хочуть себе захищати» та допомогти їм організувати наметові табори. Ще більш відверто закликав колег до опору мер Луганська Сергій Кравченко.

Після довгих та палких виступів Луганська обласна рада оголосила, що бере на себе всю повноту влади у регіоні. Депутати звернулися до Верховної Ради, від якої зажадали права створювати муніципальну міліцію та місцеві сили правопорядку, а також заявили про створення народних дружин самооборони. Створювати аналогічні дружини облрада порекомендувала також міським та районним радам Луганщини.

Фактично екстрена сесія Луганської облради стала прологом подій весни 2014‑го. Все, до чого закликали депутати Мірошник та Нєдовєс, зовсім скоро почало втілюватися в життя. У Луганську справді, немов за командою, з’явились угруповання людей, які швидко озброїлися та за повного сприяння місцевої влади і міліції взяли владу у свої руки. Донбас був наляканий тими химерами, які сам і створив. Прихильники Майдану, яких пропаганда кілька місяців зображувала відмороженими нацистами та вбивцями, вселяли жах обивателю. Велика кількість жителів Донбасу справді була впевнена, що обіцяні автобуси з бойовиками «Правого сектору» ось–ось рушать на регіон, щоб помститися його жителям за підтримку Януковича.

Наступного дня, 23 лютого, коли інформація про втечу Януковича вже потрапила до ЗМІ, голова фракції Партії регіонів у Раді Олександр Єфремов (він був фактично єдиним із публічних спікерів влади, хто не втік та не ховався) зробив гучну заяву: від імені партії та парламентської фракції визнав помилки, відхрестився від біглого гаранта та звинуватив його у вчиненні злочинів.

Обезголовлені регіонали тепер мали пристосовуватися до нових реалій та вирішувати, як існувати далі. Гіркота політичної поразки посилювалась усвідомленням того, що Янукович та люди з його оточення вчинили страшний злочин, за який комусь доведеться відповідати. У лічені дні Партія регіонів, яка завжди славилася внутрішньою дисципліною та монолітною єдністю, розпалася на окремі угруповання, кожне з яких зіткнулося з необхідністю шукати собі нових покровителів. Причому не обов’язково всередині країни. За кілька днів після втечі Януковича у Криму з’явилися військові без розпізнавальних знаків. Почалася анексія Криму Російською Федерацією.

Перспективи самого Віктора Януковича залишалися не до кінця зрозумілими. Існувала ймовірність того, що він за підтримки своїх російських партнерів ще спробує повернутися та продовжити боротьбу за владу. Після виїзду з України повалений президент з’явився у Ростові і 28 лютого виступив на прес–конференції. Його виступ залишив двояке враження. Янукович заявив, що залишається легітимним президентом і верховним головнокомандувачем, але при цьому не віддав нікому ніяких наказів. Більш того, заявив, що виступає проти воєнного вторгнення Росії в Україну, хоча на той момент воно вже почалося, і військові РФ у Криму вже з’явилися. Прихильники Януковича розгубилися та розчарувалися ще більше. Багато хто чекав (хто з жахом, хто з надією), що він звернеться за допомогою до російської влади, і це послужить сигналом до повномасштабного введення військ в Україну. Російське керівництво тоді ще робило вигляд, що не має жодного відношення до подій у Криму.

В умовах такої плутанини кожен із регіоналів діяв на власний розсуд. Хтось принишк в очікуванні деякої стабілізації, хтось робив боязкі спроби домовитися з новою владою, а хтось вирішив зіграти у стару гру під назвою «донбаський сепаратизм». Тим більше, що умови для цього знову склалися максимально сприятливі.