Як Україна втрачала Донбас

ЕПІЛОГ

Понад шість років війни на Донбасі так і не призвели до якогось осмисленого результату. «Русская весна» закінчилася, і настало «русское безвременье». Конфлікт давно перейшов у затяжну стадію, а сам Донбас поповнив сумний список світових гарячих точок, де життя завжди тече з огляданням на війну. Як свідчить історія, тліти подібні осередки насильства можуть десятиліттями.

Із початком активних бойових дій невизнані республіки, з приводу незалежності яких ні в кого давно вже немає ніяких ілюзій, перетворилися на кримінальні гетто. У робочих селищах серед бетонних цехів, копрів та радянських п’ятиповерхівок закипіли африканські пристрасті. Угруповання бойовиків, які заволоділи зброєю, почали воювати не тільки з Україною, а й одне з одним за контроль над територією, і лише втручання російських кураторів привело підконтрольні сепаратистам території хоч до якогось порядку. У цій боротьбі один за одним загинули польові командири, що прославилися на початку 2014 року. Вони були безжально знищені: розстріляні, підірвані у ліфтах та ресторанах, спалені на безлюдних трасах, що з’єднували міста в борні, закатовані та повішені у підвалах та тюремних камерах, куди їх запроторили вчорашні спільники.

Як і було зрозуміло з самого початку, економіка Донбасу не змогла повноцінно функціонувати в умовах невизнаної держави і занепала. Міф про регіон, який «годує всю Україну», зіграв із жителями Донбасу злий жарт. Повіривши у казки політиків, прихильники сепаратистів були переконані, що після відокремлення від України регіон тільки виграє і зможе самостійно забезпечувати себе за рахунок власних ресурсів. Однак реальність сильно відрізнялася від передвиборних листівок. Застаріла промисловість Донбасу потребувала великих дотацій та інвестицій, виробничих кооперацій та ринків збуту. Щорічно один тільки вуглепром отримував з українського бюджету до $2 млрд, без яких не міг повноцінно працювати. Крім того, у промислових містах був традиційно високий відсоток пенсіонерів, бо працівники шкідливих виробництв — металургії, хімічних та вугільних підприємств — мали право виходити на пенсію раніше за інших. Відомий випадок, коли польовий командир бойовиків самопроголошеної ЛHP Павло Дрьомов здивовано зізнався, що не уявляв собі кількості пенсіонерів у Стаханові (його банда контролювала місто до 2015 року). За його словами, в місті з населенням у 77 тисяч жителів проживала аж 31 тисяча пенсіонерів, на утримання яких у міському бюджеті коштів не було.

Жодна з великих цілей, які були заявлені лідерами антиукраїнського повстання навесні 2014 року, так і не була реалізована за роки війни. Спочатку стало ясно, що Росія не збирається визнавати і приєднувати нашвидкуруч проголошені бойовиками «народні республіки», потім потихеньку згорнули і так званий «проект Новоросія». Відірвані від України райони Донецької та Луганської областей у Росії навіть не вважали за потрібне об’єднати в одне утворення — до цього дня вони так і існують як дві незалежні одна від одної квазідержави, розділені нікому не потрібним кордоном.

Замість обіцяного покращення рівня життя після відокремлення від «злиденної України» Донбас провалився в економічну та демографічну яму. Десятки тисяч людей втратили роботу, сотні тисяч — покинули свої домівки і виїхали до Росії або на підконтрольні Україні території. Ті ж, хто залишився, незабаром виявили, що в «народних республіках» у народу набагато менше прав, свобод та можливостей, ніж в «антинародній» та «фашистській» Україні. Невизнані утворення, що дісталися ціною таких жертв і втрат, виявилися ще менш придатними для життя, ніж українська держава, яку так багато критикували за низький рівень життя, корупцію та погані закони.

Хто ж винен у тому, що Донбас став ареною бойових дій і доля регіону склалася таким трагічним чином? Згоди щодо цього питання немає. Хтось винить у всьому Україну, хтось — Росію, хтось, у першу чергу, покладає провину на самих жителів Донбасу, великий відсоток яких зрадив свою країну та купився на привабливі обіцянки іредентистів–сепаратистів. Якщо ж судити неупереджено, слід визнати, що частка відповідальності лежить на кожній із сторін. Різниця лише у формі цієї відповідальності. Відповідальність Росії — це відповідальність агресора, який за допомогою своїх диверсантів розпалив воєнний конфлікт на території суміжної держави, водночас відповідальність України можна охарактеризувати як халатність, невжиття необхідних заходів самооборони, небажання тверезо оцінювати ситуацію і робити кроки для її виправлення. «Гібридна війна» в тій формі, в якій її веде Російська Федерація, стала можливою виключно завдяки слабкості української держави. Велика кількість внутрішніх проблем та протиріч, наявність проросійськи налаштованих еліт на сході України, які сформувалися у 90‑х за повного потурання Києва, небажання притягати до відповідальності організаторів Сєвєродонецького зїзду у 2004 році — усі ці фактори дозволили Росії розпалити війну та замаскувати власне воєнне втручання під громадянський конфлікт.

За всі роки незалежності Україна так і не змогла оцінити ризики розвитку сепаратизму на Донбасі і вивести цей депресивний регіон із хронічної кризи. Не розуміючи всю проблемність цих територій, жоден державний лідер так і не зміг придумати, що робити з ними, не приділяв уваги питанню створення та підтримки на Донбасі проукраїнських еліт. Регіон був відданий на відкуп місцевим кримінальним угрупованням та «червоним директорам», які швидко оцінили ситуацію і навчилися грати на озлоблених настроях його бідних мешканців.

На Донбасі не було потужних організацій націонал–патріотичних, проєвропейських політичних сил. У тих, хто мав політичні амбіції, було два шляхи — або у маргінес, або на заробітки до Партії регіонів. Протягом 10 років — з 2004‑го до 2014 pp. — нечисленні активісти на Донбасі бачили, що боротися проти регіоналів немає сенсу, що більшість політичних лідерів прозахідного вектору не витрачатимуть свій час на Донбас, не мають навіть базового розуміння контексту — і зневірювались. Ті ж, хто мав досить політичної ваги та міг вплинути на ситуацію на Донбасі у березні 2014 року, також промовчали — бо були впевнені, що Ахметова ніхто чіпати не наважиться, а Єфремов зможе домовитись. Як у 2004‑му. Єврейське прислів’я говорить: діра в паркані — запрошення для злодіїв. А український паркан до початку 2014 року був просто усіяний дірами. Корупція, панування олігархічних кланів, застарілі закони та інститути, неефективна економіка — усе це в сукупності дало кумулятивний ефект і призвело до політичної кризи 2013–2014 років, продовженням якої стало російське втручання та воєнні дії на сході України. Ослаблена нескінченними чварами еліт, корумпована, бідна держава стала легкою здобиччю і не змогла відстояти недоторканність своїх кордонів. І якщо в Криму Україна відступила під натиском регулярної армії РФ, то на Донбасі держава навесні 2014 року спасувала навіть перед розрізненими, погано організованими угрупованнями сепаратистів та невеликими диверсійними загонами росіян.

Прес–секретар мера Донецька Максим Ровінський так охарактеризував ситуацію, яка склалася навесні 2014 року у столиці Донбасу:

Ці слова загалом відповідають дійсності. Навесні‑2014 українська держава справді продемонструвала на Донбасі повну безпорадність і не вживала жодних зусиль, щоб зберегти себе в кордонах, що існували.

Не можна сказати, що антиукраїнський бунт на Донбасі був зовсім непередбачуваною подією. Мало хто вірив, що ситуація зайде настільки далеко, однак проросійські організації та політики ніколи особливо не приховували своїх намірів. Громадянською війною Україні погрожували в газетах та брошурах невеликих маргінальних організацій із початку 90‑х і аж до 2014 року. Зустрічалися загрозливі пророцтва також у політичній рекламі Партії регіонів і в художніх творах місцевих письменників. Уже після початку війни у 2014 році ці статті зі старих брошур та рекламних листівок почали подаватись, як приклади «прозорливості» донбаських політиків та публіцистів. Але насправді обіцянки громадянської війни в агітках завжди більше були схожі не на передбачення, а на погрози.

Та хіба можна назвати «передбаченням» обіцянку однієї сторони взятися за зброю, якщо інша сторона не поступиться? Навряд чи. Це називається зовсім іншим словом — шантаж. Людина, яка береться за зброю, не віщун, а комбатант. Необхідно чітко розуміти цю відмінність.

Центральна влада у Києві мала вчасно помітити тривожні тенденції та вжити необхідних заходів, щоб не допустити реалізації цих намірів, але не зробила цього. Не зробила й тому, що сама так і не змогла стати справжньою українською елітою. Будучи людьми, народженими та ментально сформованими у СРСР, перші президенти України за інерцією будували далі УРСР — трохи модернізовану, але так само колоніально залежну від Росії та орієнтовану на Москву. Президент Кучма, якого називають конструктором української держави у її нинішньому вигляді, був типовим «червоним директором». Сили, що ностальгували за СРСР, були йому ментально ближчими, ніж українські націонал–демократи, що виступали за вихід із зони впливу Москви. А корумповані російські політики та олігархи були більш зрозумілі, ніж європейські лідери. Спроби розриву з радянським дискурсом почалися тільки у 2005 році за президента Ющенка — лише через 14 років після формального здобуття Україною незалежності.

Ці чотирнадцять років стали втраченим часом, і ця втрата зумовила подальшу катастрофу. У цей період на сході країни вже встигли виникнути, зміцніти та легалізуватися місцеві політично–феодальні клани, які почали культивувати сепаратистські та іредентистські настрої місцевих жителів. Шанс переломити цю ситуацію з’явився у Віктора Ющенка, однак він не зміг ліквідувати корупцію та криміналітет і вважав за краще домовитися з донбаськими олігархічними кланами у 2005–2006 pp., а не боротися з ними.

Утім, якщо з подіями минулого нам усе більш–менш ясно, то майбутнє Донбасу оповите кривавим туманом. Після більш ніж шести років війни ми все ще не знаємо відповідей на ті питання, якими цікавились у 2014 році, — чи поверне Україна контроль над захопленими територіями, чи зможе регіон оговтатися від наслідків бойових дій і повстати з попелу війни, чи вдасться українським громадянам по обидва боки лінії розмежування прийти до згоди, і як надалі будуватимуться відносини України з Росією після всього, що сталося за останні роки?

Очевидно, що тисячі загиблих людей уже не можна оживити. І навряд чи Донбас, покалічений та розорений війною, зможе в майбутньому грати ту ж роль в економічному і політичному житті держави, яку грав до 2014 року, навіть якщо Росія поверне його Україні. Минулого вже не виправити, але можна засвоїти з нього належні уроки, щоб не повторити трагедії у майбутньому.

Чи можна сьогодні сказати, що українське суспільство та українська влада засвоїли уроки з подій у Донбасі? Ні. Нинішня Україна хворіє тими ж пороками, що й 10–15 років тому, і щоб побачити це, вистачить неозброєного погляду. Створена Леонідом Кучмою система нікуди не зникла. Ми, як і раніше, живемо в державі, яка будувалася відповідно до його інтересів та побажань. Її ресурсами переважно володіють ті ж олігархи, її регіони, як і раніше, нагадують феодальні вотчини, а замість законів так само діють неформальні домовленості та право сили. Життя у розорених економічною кризою промислових містах східної України (та й не тільки там) просякнуте відчаєм та безнадією. Представники старих регіональних еліт, які доклали всіх зусиль для того, щоб спровокувати антиукраїнське повстання навесні 2014 року, досі контролюють регіон і повільно допилюють залишки радянської індустрії.

Звільнені від незаконних збройних формувань райони Донецької та Луганської областей сьогодні повернулися до того стану, в якому перебували до війни. Економічна ситуація нестабільна, перспективи промислових центрів регіону похмурі, в суспільстві Донбасу досі панують антиукраїнські стереотипи. У цьому родючому для будь–якого негативу ґрунті легко множаться бактерії сепаратизму, які можуть дрімати в періоди відносної стабільності, але неодмінно дадуть про себе знати під час чергової кризи. Зберігаються подібні ризики не тільки на Донбасі, а й у Харкові, Одесі, а також інших регіонах країни, де також існують сили, що готові зробити ставку на сепаратизм і мріють вибити для своїх феодальних вотчин офіційний статус суб’єктів федерації.

Змінити ситуацію не пізно. Якщо повернення Донецька і Луганська на нинішньому етапі цілком не залежить від нас і може взагалі ніколи не відбутися, то наводити лад на підконтрольних територіях керівництву держави сьогодні не заважає ніхто. Створення нових регіональних еліт, підтримка і розвиток нових галузей економіки, здатних замінити застарілі заводи і шахти, допомога малому бізнесу — ті заходи, які можуть допомогти переформатувати регіони східної України, вдихнути нове життя у депресивні промислові міста, дати їхнім жителям можливості для самореалізації і зробити їхнє життя в Україні більш привабливим.

Утім, це вже зовсім інша історія і тема для окремого дослідження.