Як Україна втрачала Донбас

ВТРАЧЕНИЙ ШАНС ЮЩЕНКА

Після перемоги на виборах Віктор Ющенко вирішив відмовитися від своїх програмних гасел і домовитися з політичними опонентами. Обіцянка відправити бандитів у тюрми так і залишилася порожніми словами. Ющенко не почав добивати деморалізований донецький клан і дозволив йому не тільки зберегтися, а й взяти реванш уже у наступному 2006 році.

Щоб не злити регіоналів, на посаду донецького губернатора новий президент вирішив поставити слабку та компромісну фігуру, яка влаштувала б донецьку еліту. Цією фігурою став Вадим Чупрун. Та сама людина, яка вже очолювала Донецьку область на початку 90‑х років і шантажувала Київ федералізацією. Донецькі прихильники Ющенка були шоковані, коли дізналися про це. Після Сєвєродонецького з’їзду таке призначення виглядало знущанням.

Колишній мер Маріуполя Михайло Поживанов — один із небагатьох політиків Донецької області, які підтримали на виборах 2004 року «помаранчеву» команду, — після перемоги Ющенка сам претендував на пост голови Донецької обласної адміністрації. Однак в останній момент президент усе ж обрав кандидатуру Чупруна. Про те, як і чому це сталося, розповів сам Поживанов:

У Луганську спочатку все виглядало більш оптимістично. Головою Луганської обласної держадміністрації у лютому 2005 року був призначений Олексій Данілов — той самий колишній мер Луганська, якого незаконно позбавили посади в середині 90‑х. Данілов, здавалося, мав особисті рахунки і до Тихонова, і до Єфремова, і всі чекали, що він їх пред’явить. Перед першою ж сесією з депутатів обласної ради, які ще кілька місяців тому поголовно підтримували Януковича, Данілов сформував власну групу і почав збирати голоси за відставку голови облради Віктора Тихонова. За день до сесії ці голоси були, але у вирішальний момент план Данілова таки не спрацював.

Після цього він холоднокровно запропонував депутатам вирішити його долю «шляхом підняття рук», тобто публічним, відкритим голосуванням, хоча зазвичай і за регламентом голову облради обирали таємним голосуванням за допомогою бюлетенів. І тут депутати злякалися — проголосувати проти мастодонта відкрито зважилася тільки одна людина. Віктор Тихонов тріумфував.

Таким чином, пакт про ненапад у Луганську між новою владою і «комсомольцями» було укладено вже у березні 2005 року: Данілов припинив атаки на Тихонова, а той не форсував питання щодо висловлення недовіри губернатору, що могло стати підставою для його звільнення. До літа в Луганськ повернулися всі ті, хто під страхом арешту виїхав до Росії після «третього туру» виборів. Серед них і Олександр Єфремов. А вже в листопаді 2005‑го Данілов був відправлений у відставку слідом за урядом Юлії Тимошенко.

Грізні обіцянки суворо покарати сепаратистів за заклики до територіального розколу на Сєвєродонецькому з’їзді також залишилися лише словами. 6 квітня 2005 року Генеральна прокуратура України затримала Бориса Колеснікова, однак цей арешт не був пов’язаний із Сєвєродонецькою справою. Колеснікова звинуватили у вимаганні. Колишній директор донецького торгового центру «Білий лебідь» Борис Пенчук заявив, що Колесніков, погрожуючи йому вбивством, змушував його продати за безцінь свої акції «Білого лебедя». Колесніков ці звинувачення заперечував. За його словами, він заплатив Пенчуку за акції $500 тис. Одіозний донецький регіонал провів у СІЗО кілька місяців, але у серпні вийшов на свободу. Кримінальна справа проти нього швидко розвалилася і була закрита Звинувачень за політичними статтями Колеснікову не висували. А за кілька років за дачу неправдивих свідчень до в’язниці потрапив уже сам Пенчук — Борис Колесніков виявився злопам’ятним.

У червні 2005 року Генеральна прокуратура спробувала затримати модератора Сєвєродонецького з’їзду, голову Луганської облради Віктора Тихонова у кримінальній справі про посягання на територіальну цілісність, але йому вдалось уникнути арешту завдяки поручительству свого старого соратника — на той час народного депутата від СДПУ(о), колишнього бізнес–партнера Єфремова — Олександра Кисельова. Поки Тихонов ходив на допити у справі про сепаратизм, над Єфремовим теж збиралися хмари — слідчими УБОЗу були зібрані матеріали, що стосувались економічної діяльності бізнес–структур, які належали йому або його оточенню.

Ідеться про справу щодо незаконної передачі з комунальної власності «Укркомунбанку» Єфремова великого приміщення у центрі Луганська на вулиці Володимира Шевченка та кейс компанії «Луганськлегінвест», яка мала створювати робочі місця для безробітних шахтарів, але замість цього чомусь реконструювала швейні фабрики. Та вже до кінця 2005 року ці розслідування були зупинені. До суду нічого так і не дійшло.

Генеральна прокуратура попросила Луганську облраду дати згоду на притягнення Віктора Тихонова до кримінальної відповідальності у справі про посягання на територіальну цілісність України тільки у лютому 2006 року — через півтора року після Сєвєродонецького з’їзду. Регіонали на сесії облради відверто висміювали прокурора, який озвучував подання, та й сам прокурор був сусідом Тихонова по вулиці, і тому не дуже старався виконувати свій обов’язок. У результаті депутати передбачувано не дозволили чіпати Тихонова. Справа закінчилася нічим, але дала прекрасний ґрунт для побудови нової ідеологічної моделі — тепер «фішкою» регіоналів стали скарги на «політичні репресії» та «утиски». Віктор Тихонов навіть видав книгу «Як нас судили», хоча жодного суду над ним не було.

У підсумку ніякого покарання за дії, спрямовані проти держави та її територіальної цілісності, політики зі східних областей так і не понесли. Як показали подальші події, така доброта дорого коштувала Україні. Головні дійові особи Сєвєродонецьких подій не змінили своїх поглядів і послідовно та наполегливо нагнітали протистояння у суспільстві, що у підсумку призвело до важкої політичної кризи та кровопролиття. Сьогодні ми не можемо знати, як повернувся б хід історії, якби організаторів Сєвєродонецького з’їзду після остаточної перемоги Ющенка змусили відповісти за вчинений замах на територіальну цілісність. Але можна не сумніватися, що в такому разі охочих погратися у сепаратизм було б набагато менше. Усвідомлення невідворотності покарання за подібні дії, без сумніву, зробило б ідею відділення окремих регіонів та погрози створення усіляких «республік» дуже токсичною темою, яку політики вважали б за краще обходити. А от безкарність, навпаки, переконала політикум у тому, що можна робити що завгодно. Країна все стерпить. Суспільство все проковтне. Правоохоронці спустять будь–яку справу на гальмах.

ШАНТАЖ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЄЮ

Після програшу на президентських виборах еліта Донбасу знову повернулася до ідеї федералізації України. Якщо у кабінетах нова влада майже завжди знаходила порозуміння з регіоналами, то на публіку тривала гра у непримиренних суперників. Кулуарні компроміси були приховані від очей донбаського обивателя, якого тримали у напрузі та переконували, що нова влада ставиться до жителів Донбасу вороже й упереджено. У період президентства Ющенка ця тема регулярно піднімалася регіоналами на різних форумах та з’їздах, а також у ЗМІ.

Скандальні вибори 2004 року та Сєвєродонецький з’їзд воскресили риторику початку 90‑х і знову актуалізували старі гасла. Аж до 2010 року ідея федералізації України була одним із ключових програмних положень Партії регіонів — на противагу «помаранчевій» унітарності. Саме поняття «федералізація» прихильниками федеративного устрою України з самого початку було поставлено з ніг на голову. Адже слово «федерація» перекладається як «об’єднання». Отже, передбачає процес об’єднання певних розрізнених територіальних утворень в одну державу. Українські ж «федералісти» пропонували зворотній процес — роз’єднання вже існуючої цілісної держави.

Тож не дивно, що подібні пропозиції завжди негативно сприймалися великою частиною громадян України. Було очевидно, що тему федералізації роздмухують штучно і з певною циклічністю на догоду політичним амбіціям окремих осіб, а не тому, що вона насправді несе суспільству якісь вигоди. Крім того, деякі прихильники федералізації дотримувалися відверто українофобських поглядів і не соромилися про це заявляти. З цієї причини опоненти презирливо називали прихильників федералізації «федерастами».

Найрадикальніші заклики до автономізації регіонів найчастіше лунали з Донбасу, де подібні ідеї накладалися на наявні стереотипи про «особливий донбаський характер» та «регіон–годувальник». В інших областях (окрім Криму), де не було таких потужних і впливових регіональних кланів, чаклики до відокремлення сприймалися здебільшого прохолодно. Було очевидним, що гра у федералізацію потрібна насамперед «донецьким» для відстоювання власних інтересів. А ось Херсону, Миколаєву або Запоріжжю у цій грі заздалегідь відводилися другорядні ролі, і в разі утворення тієї самої «Південно–Східної республіки» їм би знову довелося задовольнятися становищем периферії. Тільки тепер уже не України, а «ПіСУАРу», як зневажливо називали запропоновану регіоналами у Сєвєродонецьку автономію (абревіатура від «Південно–Східна Українська Автономна Республіка»). Така перспектива навряд чи могла когось спокусити.

Утім, тема федералізації надовго стала однією з головних тез донбаських політиків. Після другого туру президентських виборів 2004 року і відмови регіоналів від проведення сепаратистського референдуму при Донецькій облраді було створено міжрегіональний громадський науковий центр під назвою «Конституційна реформа в Україні». За задумом організаторів, центр повинен був розробляти план переходу держави від унітарного устрою до федеративного. Працювати над цим планом мали якісь неназвані фахівці з конституційного права та державного будівництва. За словами Бориса Колеснікова, перші результати роботи центру очікувалися навесні 2005 року. «Наукова група попрацює 90 днів, а вже потім ми ухвалимо рішення», — обіцяв він. Але жодної інформації про діяльність наукової групи в пресі більше не з’явилося.

Голова Луганської облради та модератор Сєвєродонецького з’їзду Віктор Тихонов був одним із головних спікерів на тему федералізації України. І він, здається, щиро вірив у цю ідею. Ще у 2004 році Тихонов написав книгу «Маніфест федералізму, або Шлях до демократичної держави». Це була брошура на 62 сторінках, надрукована на дешевому папері, яка більше нагадувала політичну прокламацію.

У Донецьку тему федералізації після Сєвєродонецьких подій застовпив за собою Борис Колесніков. В інтерв’ю «Главреду» 20 січня 2005 року він наголошував:

Послідовно просував тему федералізації і підконтрольний Колеснікову донецький сайт «КИД». А у березні 2005 року говорив про необхідність федералізації в інтерв’ю відомому донецькому інтернет–виданню «Остров» і сам Віктор Янукович.

У статті Януковича «Три постулати опозиції. До чого прагне Партія регіонів», яка була надрукована на сторінках газети «2000» у жовтні 2005 року (№ 43), автор також писав про необхідність федералізації. Причому, як можна зробити висновок із назви статті, зміна форми державного устрою стала частиною програми регіоналів:

У березні 2006 року Партія регіонів здобула абсолютну перемогу на місцевих виборах у Донецькій та Луганській областях і отримала більшість у всіх міських, районних, селищних та навіть сільських радах. Програш у 2004 році згуртував донбаські політичні клани і зміцнив їхні позиції у базовому регіоні. Регіонали отримали у своє розпорядження необмежений ресурс, який дозволяв їм зробити мером або депутатом на Донбасі будь–яку людину, незалежно від її таланту та здібностей. Саме так Олександр Єфремов уперше отримав контроль над обласним центром, де раніше йому ніколи не вдавалося поставити «свого» мера У 2006 році вибори в Луганську виграв колишній военком, голова райради віддаленого та занедбаного Кам’янобрідського району Сергій Кравченко. Людина, яка завжди беззаперечно та слухняно виконувала волю свого патрона.

Завдяки тотальному пануванню на густонаселеному Донбасі регіоналам вдалося здобути перемогу і на парламентських виборах 2006 року. За підсумками голосування ПР отримала голоси 8,2 млн виборців (із них близько третини — на Донбасі) і сформувала у Верховній Раді найбільшу фракцію зі 186 депутатів.

Після цієї перемоги та через розбрат у «помаранчевому» таборі Януковичу вдалося зробити вражаючий камбек і вдруге очолити Кабмін. Там він спочатку начебто взявся втілювати ідеї розширення регіональної самостійності в життя. У вересні 2006‑го Янукович заявив, що в результаті реформи місцевого самоврядування в Україні з 2007 року буде скасовано державні обласні та районні адміністрації. Це означало ліквідацію вертикалі виконавчої влади, підконтрольної президенту.

Але реалізувати цей задум Януковичу та його команді так і не вдалося. 2007 рік виявився для «донецьких» невдалим. Навесні президент Віктор Ющенко розпустив парламент, а восени на позачергових виборах несподівано високий результат показала партія Юлії Тимошенко. За підсумками перевиборів Янукович втратив посаду прем’єра, а Тимошенко очолила Кабмін.

Перехід регіоналів в опозицію знову загострив федералістську риторику. Заклики до зміни державного устрою і скасування унітаризму озвучували всі головні спікери ПР, а також численні карликові громадські організації, що фінансувалися регіоналами.

У 2008 році регіонали вирішили провести другий Сєвєродонецький з’їзд. На відміну від попереднього заходу у Льодовому палаці, новий з’їзд був уже не стільки грою м’язів, скільки піаром та тролінгом опонентів. Віктора Ющенка тоді вже ніхто не боявся. Наближалися чергові президентські вибори, і головним завданням команди Януковича було максимально мобілізувати свій базовий електорат до початку 2010 року.

Другий з’їзд став лише блідою копією першого. Відвертих закликів до сепаратизму на ньому вже ніхто не робив. Найяскравіші оратори, які відзначились у 2004 році радикальними заявами, більше не виступали. Борис Колесніков мовчки сидів у залі, Раїса Богатирьова навіть не приїхала. Росію цього разу представляв депутат Держдуми Костянтин Затулін, який заявив, що вважає Луганськ та Сєвєродонецьк частиною своєї батьківщини. Головною темою з’їзду була вже не федералізація, а «утиск російської мови» та «насильницька українізація».

Далі протягом двох хвилин російські журналісти транслювали головні меседжі регіоналів того часу.

Втім, незважаючи на гучні заяви та емоційні виступи, другий Сєвєродонецький з'їзд не викликав особливого резонансу. У 2008 році його організатори знову, як у 2004 році, готувалися до виборів і розраховували отримати контроль уже над усією Україною. А тему федералізації і державної мови піднімали для того, щоб знову мобілізувати свій електорат.

Ідеологічним завданням регіоналів тоді було утримати підтримку виборців і не допустити зростання популярності будь–якої іншої політичної сили в їхніх «базових» областях, підтримувати досить високий рівень політичної напруги та враження про те, що люди в Донбасі живуть під постійною загрозою.

У цей час Луганська облрада, яку повністю контролювали Віктор Тихонов та Олександр Єфремов, вела масовану пропагандистську роботу, спрямовану на формування «малоросійського» підходу до розбудови України. Все подавалось у форматі благовидних конференцій типу «Переяславська рада. Історичний аспект та сучасність», «Федералізм як перспективний шлях консолідації громадянського суспільства», «Мовна толерантність — запорука стабільності і процвітання регіонів України», «Расизм, ксенофобія і неонацизм у сучасному світі», «Антифашистський форум України» тощо. Кого тут називали фашистами здогадатися не складно. Виступали на таких псевдонаукових марафонах «учені» типу народних депутатів із Партії регіонів Вадима Колесніченка та Олега Царьова, комуніста Спірідона Кілінкарова (з 2014‑го всі живуть у Росії або в анексованому Криму), а також депутати Держдуми РФ Сергій Марков, Костянтин Затулін, віцеспікер Держдуми РФ ІІІ-ІV скликань Сергій Бабурін (усі — активні учасники подій 2014 року в Криму та на Донбасі з боку Росії), президент фонду «Історична пам’ять» Олександр Дюков, Олесь Бузина (вбитий у Києві в 2014 році), Володимир Корнілов та інші. Часто все це доповнювалося ще політичними тезами від спікерів УПЦ МП та проросійських козачих організацій. Окремо потрібно відзначити постійну присутність на цих заходах і спікерів з ідеологічного пулу Віктора Медведчука — на кшталт Петра Толочка і Георгія Крючкова.

Усі ці пропагандисти отримували в Луганську масовану медіапідтримку — місцеві телеканали, обласні та локальні газети, радіо, тобто доступ фактично в кожен дім і в кожну пару вух.

Відверто українофобські твердження там звучали рідко, частіше — імперські інтонації стосовно всього українського, чітка ідентифікація луганчан як «исконно русских», які випадково і через непорозуміння опинилися в «незалежній».

Наприклад, депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, який був одним із координаторів операції з анексії Криму в 2014 році, ще до того, як йому заборонили в’їзд на територію України, вдавався до таких відвертих маніпуляцій у Луганську;

Проте з наближенням президентських виборів регіонали почали згадувати про федералізацію рідше. Як і раніше, це питання було не дуже популярним за межами Донбасу. Крім того, поступово змінювалася політична ситуація в країні.

Ще з початку 90‑х федералізація держави розглядалася «донбаськими кланами» як втішний приз. Мовляв, якщо всю Україну контролювати не виходить, то слід виторгувати бодай «свої» регіони на півдні та сході, домогтися для них статусу автономій і встановити там повну гегемонію. Але у 2009 році перспектива отримати всю Україну знову набула реальних обрисів. Постійні чвари у «помаранчевому» таборі та слабкість Віктора Ющенка зробили шанси «донецьких» на реванш дуже вагомими. Тому на президентські вибори Янукович ішов уже без федералістських гасел, які могли відштовхнути від нього електорат. У його передвиборчій програмі, яка називалася «Україна — для людей!», слова «федерація» або «федералізація» не зустрічалися жодного разу.

Один із головних спікерів ПР на тему федералізації Борис Колесніков на момент початку виборів також фактично відмовився від своїх поглядів. 29 листопада 2009 року в ефірі телеканалу ТВі він висловив думку про те, що Україна ще «не дозріла» до федеративної моделі.

Коли ж Янукович, нарешті, виграв президентські вибори у 2010 році, його риторика змінилася на 180 градусів, і з прибічника федералізації він перетворився на її противника.

Після того, як владу було сконцентровано в руках «донецьких», жодна федералізація їм, зрозуміло, потрібна вже не була. Разом із Януковичем різко змінили свої думки і його однопартійці. Депутат Верховної Ради від Партії регіонів Артем Щербань у червні 2010 року в інтерв’ю газеті «Київський телеграф» говорив, що «федералізація — варіант віддаленої перспективи».

Така різка метаморфоза доводила, що донбаські політики ніколи насправді не вірили у позитивний ефект федералізації для України. Просували цю тему вони лише з власних корисливих інтересів — для того, щоб виторгувати для себе якісь додаткові преференції. Та коли «донецькі» самі стали владою, ніякого сенсу послаблювати владу центру вже не було. І тема федералізації поступово відповзла з перших шпальт газет на периферію маргінальних форумів та листівок.

НАРОДЖЕНІ МАЙДАНОМ. СЕПАРАТИСТСЬКІ РУХИ ДОНБАСУ СЕРЕДИНИ 2000-Х

Перемога Майдану‑2004 та пов’язані з нею легенди про американське втручання в українські вибори породили на Донбасі нову хвилю сепаратистських рухів. Переважно — маргінальних та маріонеткових, підконтрольних політикам із тієї ж Партії регіонів. Утім, не всі з них відкрито проголошували сепаратистські гасла та використовували антиукраїнську риторику. Більшість маскувало українофобію «антипомаранчевою» політичною позицією. Віктор Ющенко втілював для них усе те, чого вони так боялися і що ненавиділи — Америку, НАТО, Захід, український націоналізм.

Після 2004 року ветерани донецького сепаратизму 90‑х відійшли на другий план і майже припинили нагадувати про себе, проте почали з’являтися нові структури з новими ватажками, про які раніше ніхто не чув. У Донецьку на початку 2005 року вперше заявив про себе Андрій Пургін, який очолив карликову організацію «Союз народжених революцією». У лютому 2005 року ця організація, створена за підтримки місцевої влади, встановила у центрі Донецька невеличке наметове містечко, яке виглядало поганою пародією на Майдан у Києві. Містечко було відвертою фальшивкою. У ньому ніхто не жив, і намети здебільшого стояли порожніми. Учасники акції висунули 12 вимог до нової української влади, серед яких, зрозуміло, були федералізація та надання російській мові статусу другої державної, однак довго намети не простояли, й уваги на акцію практично ніхто не звернув.

У мережі збереглося інтерв’ю Андрія Пургіна, яке він давав у березні 2005 року виданню «Новости Донбасса» і де розповідав про плани своєї організації. У той час головним жупелом для жителів Донбасу була організація «Пора», яка підтримувала на виборах 2004 року Віктора Ющенка. В інтерв’ю Пургін стверджував, що активісти цієї організації тероризують Донецьк і ночами б’ють на вулицях дівчат. Жодних доказів цих звинувачень він при цьому не наводив.

У березні 2005 року «Союз народжених революцією» провів біля стін Донецької ОДА акцію проти «Пори». В руках активістів «союзу», очолюваних Андрієм Пургіним та його заступником Сергієм Рибалком, були транспаранти з гаслами: «Пора пороти «Пору», «Пора» — геть з Донбасу». У квітні вони протестували вже проти візиту в Донецьк групи «Океан Ельзи», яка підтримала на виборах «помаранчевих». Тоді ж проявив себе ще один відомий у майбутньому донецький сепаратист — голова Донецької обласної спілки підприємців малого та середньою бізнесу Олександр Хряков. Він заснував у Донецьку рух «За Україну без Ющенка», який регулярно брав участь у різних вуличних акціях у 2005–2006 pp., але, як і більшість маргінальних донецьких організацій подібного штабу, складався фактично з кількох осіб.

Хряков та Пургін висували досить радикальні гасла, включаючи заклики до насильства та розколу держави. Офіційно Партія регіонів ніякого стосунку до маргіналів не мала, але неофіційно регіонали явно підтримували їх, оскільки радикали могли вільно озвучувати те, що було неприпустимо для топових політиків та офіційних осіб. Приховати зв’язок із сепаратистами у ПР особливо не намагалися. Той же Олександр Хряков був помічником народного депутата Андрія Клюева, який очолював на виборах 2004 року тіньовий передвиборний штаб Віктора Януковича.

У грудні 2005 року Пургін разом з Олександром Цурканом заснував у Донецьку ще одну організацію, якій судилося отримати значно більшу популярність, ніж «Союзу народжених революцією». Ця нова організація мала назву «Донецька республіка». Тоді мало хто в Донбасі звернув увагу на цю подію. Навряд чи хоч хтось міг повірити в те, що у майбутньому цей задум може вилитись у щось серйозне.

Прапором своєї організації Пургін та Цуркан обрали прапор «Інтерруху Донбасу», який на той момент уже не проявляв жодної активності. Починаючи з 2006 року, «Донецька республіка» час від часу проводила свої акції у місті. І хоча акції ці завжди були нечисленними, а їхні учасники нагадували міських божевільних, виступи ДР завжди привертали до себе увагу. Для Донецька така сепаратистська організація виглядала на той момент екзотично.

22 червня 2006 року представники «Донецької республіки» брали участь у мітингу, організованому місцевим осередком КПУ. На цьому мітингу сепаратисти вперше закликали до створення так званого «народного ополчення», однак тоді ці заклики ніхто не сприйняв усерйоз.

У своєму виступі лідер «Донецької республіки» традиційно лякав донеччан вторгненням «помаранчевих паразитів» і звинувачував правлячу коаліцію у прагненні «знищити Донбас».

Однак у 2006 році мобілізаційний ефект від подібних страшилок уже не йшов у жодне порівняння з тим, що було в 2004 році. На Донбасі, як і раніше, не любили Ющенка, але вже не боялися його. За два роки після Майдану страшилки вже не виглядали правдоподібними.

У листопаді того ж року активісти «Донецької республіки» встановили агітаційні намети у самому центрі Донецька, на площі Леніна, в яких відкрито збирали підписи на підтримку референдуму про створення «незалежної Донецької Федеративної Республіки» та поширювали брошури відверто фашистського толку. Намети, які використовували Цуркан і Пургін, належали КПУ. Сепаратисти лише закрили символіку комуністів прапорами своєї організації. Як відзначали донецькі журналісти, подібна акція навряд чи могла б відбутися без негласного заохочення міської влади.

Таке нахабство навіть за мірками вегетаріанських часів ющенківського президентства було вже перебором.

Представники націонал–демократичних політсил Донецька обурились як самою акцією, так і «злочинною бездіяльністю» міської влади та правоохоронців. На сепаратистів надійшли скарги до прокуратури та СБУ. Після довгих розглядів, у 2007 році, організація «Донецька республіка» була все ж заборонена судом за позовом Донецького обласного управління юстиції і перейшла на нелегальне становище. Крім того, СБУ порушила кримінальні справи щодо лідерів «Донецької республіки» за посягання на територіальну цілісність держави.

Та насправді цих активістів ніхто не переслідував, і вони й надалі відкрито діяли в Донецьку. Розслідування і суд тяглися аж до 2013 року, й у підсумку закінчилися нічим. У роки президентства Януковича справа передбачувано розвалилася.

Риторика активістів «Донецької республіки» більше нагадувала тролінг. Олександр Цуркан у своїх інтерв’ю пропонував «перейменувати Україну на Бандеріну», а сама організація час від часу публікувала абсолютно божевільні заяви, які важко було сприймати всерйоз. Наприклад, у 2008 році від імені ДР поширювалася резолюція, в якій, окрім іншого, пропонувалося «вважати гуманітарним злочином проти етносу русів штучно створену спільність і як таку, що не існує, — «українську націю».

Обіцяв Цуркан також створити «Армію порятунку Донбасу», щоб протистояти «українській окупації», однак втілювати ці плани однодумцям довелося вже без нього. У 2009 році Цуркан помер і командувати «Донецькою республікою» почав Андрій Пургін.

Судячи зі знімків, які активісти «Донецької республіки» викладали у соціальних мережах, у 2008–2009 pp. сепаратисти час від часу влаштовували на Донеччині щось на зразок військових таборів. Виїжджали у безлюдний степ, де жили у наметах, навчалися стріляти з вогнепальної зброї та жбурляти пляшки із запалювальною сумішшю. На знімках, зроблених під час таких зборів у 2009 році, активісти ДР позують з автоматом Калашникова і снайперською Гвинтівкою та стріляють бойовими патронами у портрети українських націоналістів. Окрім подібних виїздів, лідери «Донецької республіки» також тісно співпрацювали з ультраправою російською організацією «Євразійський союз молоді» Олександра Дугіна і їздили до Росії, де брали участь у зльотах цієї організації.

9 лютого 2009 року вже заборонена на той час «Донецька республіка» спокійно провела чергову акцію у центрі Донецька. Лідери організації установили на площі Леніна намет і заявили, що проголошують «державний суверенітет Донецької Федеративної Республіки». У листівках, які роздавали сепаратисти, вказувалося, що ДФР є правонаступницею ДКР, утвореної у 1918 році. До складу нової республіки лідери ДР включили не тільки Донбас, а й також Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську та Харківську області.

Акція нагадувала клоунаду. Ніхто в Донецьку не сприймав маргіналів із «Донецької республіки» всерйоз. Проте діяльність організації, вочевидь, негласно спонсорувалася та заохочувалася місцевою владою для того, щоб позлити «помаранчевих» у Києві і вчергове пригрозити їм сепаратизмом. На користь цієї версії свідчить і той факт, що після перемоги Януковича на президентських виборах у 2010 році активність «республіканців» різко впала, і аж до подій 2014 року про них майже нічого не було чутно.

У 2005 році вперше заявив про себе й Роман Лягін, який так само, як Пургін та Хряков, прославився на всю країну навесні 2014‑го. Після перемоги Ющенка майбутній «голова ЦВК ДНР» створив у Донецьку рух «Ми», який спонсорувався політиками з Партії регіонів. Організація Лягіна була ще більш маргінальною, ніж опереткова «Донецька республіка», і не запам’яталася нічим, окрім кількох заяв.

Уся діяльність самого Лягіна аж до початку так званої «русской весны» фактично обмежувалася провокаціями досить дрібного масштабу.

У 2006 році він змінив ім’я і став Олександром Лук’янченком, щоб брати участь у виборах мера Донецька та відбирати голоси у міського голови, якого звали так само. Цей фокус Лягін виконав за завданням впливового донецького регіонала Олександра Бобкова, який підлаштовував Лук’янченку дрібні капості, оскільки сам мріяв зайняти пост мера Донецька У 2007 році скандальну популярність здобув відкритий лист Лягіна Віктору Януковичу, в якому він закликав розділити Україну та приєднати східні регіони до Росії. Партію регіонів Лягін пропонував перейменувати на «Партію південно–східних регіонів».

Усі активісти донецьких сепаратистських організацій були добре знайомі одне з одним, окрім того, всі вони також були тісно пов’язані з регіоналами. Лягін був членом молодіжної організації Партії регіонів — «Молоді регіони», а також працював консультантом з піару та зв’язків із громадськістю в Андрія Кисельова — голови фракції Партії регіонів у Донецькій міськраді. Олександру Хрякову донецькі ЗМІ приписували зв’язок не тільки з Андрієм Клюєвим, а також і з Борисом Колесніковим. Співпрацював із регіоналами і майбутній «народний губернатор» Донеччини Павло Губарєв, початок політичної діяльності якого випав на середину 2000‑х років (про це ми детально поговоримо пізніше). Маргіналам зазвичай довіряли організацію різних провокацій, від яких представники ПР на офіційному рівні намагалися дистанціюватися.

У лютому 2008 року в Донецькій облраді виникла депутатська група «Донбаська Русь». Кістяк цієї групи склали депутати з фракції ПСПУ Наталії Вітренко, проте до неї також увійшли представники Партії регіонів та КПУ. Очолила об’єднання депутат від ПСПУ Наталія Білоцерковська. Незабаром депутатська група з такою ж назвою виникла й у Куйбишевській райраді (у відповідному районі Донецька), де також була фракція ПСПУ. Депутатом у цій фракції тоді був мало кому відомий Павло Губарєв.

За створенням антиукраїнського об’єднання депутатів стояли представники Партії регіонів із групи, орієнтованої на Віктора Януковича. Поява «Донбаської Русі» у Донецьку майже збіглась із відставкою Януковича з поста прем’єр-міністра (вона сталася у грудні 2007 року). Як завжди, втрата влади «донецькими» призвела до загострення сепаратистської риторики і нових закликів до федералізації.

У Луганську роль головного войовничого сепаратиста поклали на депутата міської, а згодом й обласної ради від ПР Арсена Клінчаєва. Цей одіозний політик користувався політичним заступництвом Олександра Єфремова і завжди діяв із його схвалення. У Луганську він займався рівно тим самим, чим у Донецьку займалися Хряков, Лягін та Пургін — тролив правлячу партію і президента Ющенка. Для цього Клінчаєв зареєстрував громадську організацію «Молода гвардія». Як і донецькі маргінальні організації подібного штибу, вона грала роль сателіта Партії регіонів і була потрібна, щоб озвучувати різні провокаційні меседжі, які не могли за статусом озвучувати Єфремов та люди з його оточення.

Першим проектом, який приніс Клінчаєву скандальну популярність, став «Музей жертв помаранчевої революції». «Музей» (а насправді лише поганенька виставка) було відкрито у 2007 році і розташовувався він в обласній художній галереї. Як «експонати» у ньому виставили сторінки з газетною заказухою про «фашиста Ющенка», ляльок у помаранчевих балахонах, коробки з «наколотими апельсинами», колючий дріт та інший подібний «креатив». Утім, слабке виконання було компенсовано потужним піаром у підконтрольній регіоналам пресі. У тому ж році невгамовний депутат відзначився ще в одному яскравому скандалі — зірвав показ фільму про Романа Шухевича, який планувався у Луганську.

Клінчаєв швидко завоював імідж головного луганського фріка. Час від часу він брав участь у різних бійках, псував фарбою рекламні борди Юлії Тимошенко, погрожував журналістам і займався іншими дрібними провокаціями. За це господарі регіону надавали йому гроші та «дах». У 2008 році Клінчаєву вдалося навіть уникнути відповідальності за загибель двох людей, які отримали смертельні травми 9 травня внаслідок несправності каруселі у луна–парку. Злощасна карусель була бізнесом Клінчаєва, але жодного покарання за порушення вимог техніки безпеки та сфальсифіковані документи він не поніс.

Приклад Клінчаєва наочно демонстрував суттєву відмінність луганського політичного життя від донецького — головними проросійськими радикалами на Луганщині були не маргінали, а цілком офіційні представники місцевої влади. Якщо у Донецьку організацією різних круглих столів та конференцій, присвячених боротьбі з НАТО та захисту російської мови, займалися переважно невеличкі проросійські організації, то в Луганську — місцеві регіонали та чиновники при посадах.

Не забували вони й час від часу нападати на «западенців». Приводом для нападків могла послужити будь–яка подія. Наприклад, після того, як у квітні 2009 року Львівська облрада ухвалила рішення про демонтаж в області пам’ятників радянського режиму, депутати Луганської облради одразу ж виступили з гнівним засудженням своїх колег. Відповідну заяву фракції Партії регіонів було зачитано на сесії облради. У ній луганські депутати зазначали, що розцінюють рішення львів’ян як «початок відвертої фашизації країни», та вимагали «скасування ганебного рішення». А депутат обласної ради від Прогресивно–соціалістичної партії Любов Корсакова взагалі зажадала заборонити в’їзд жителям Львівської області на територію Луганщини.

На відміну від Донецька, у Луганську ніколи не було помітних сепаратистських рухів на зразок «Донецької республіки», проте існувала міцна регіональна організація КПУ, якої не було у Донецькому регіоні. Луганщина традиційно вважалася базовим регіоном комуністів, однак відвертих закликів до сепаратизму ця партія не озвучувала і переважно разом із регіоналами просувала тему федералізації.