Як Україна втрачала Донбас

ПЕРШОПРОХОДЦІ З 90-Х

Сьогодні вже важко повірити в те, що Донецьк колись стояв в авангарді демократичних перетворень. Проте в історії міста був і такий короткий період, який випав на 1990–1991 pp. Щоправда, незалежної України тоді ще не існувало, а була УРСР, яка готувалася ось–ось залишити Союз у стані агонії.

Тривала Перебудова. Вибори у березні 1990 року мали несподіваний результат — більшість у Донецькій міській раді отримали незалежні кандидати, а представники Компартії опинилися у меншості та втратили владу. Прогнилий апарат уже не міг контролювати ситуацію, і тому ініціативу перехопили зовсім інші люди — представники страйкомів, професори, інтелігенти, кооператори.

Головою міськради (за тодішніми правилами — мером) став мало кому відомий завідувач кафедри Донецького політехнічного інституту Олександр Махмудов. З усіх донецьких мерів цей, мабуть, був найнетиповішим. М’який, інтелігентний Махмудов явно не вписувався в той образ «типового донецького», який сьогодні є закоріненим у масовій свідомості. Не відповідав він і типажу радянського керівника — «міцного господарника», яких у народі люблять і досі. Втім, протримався Махмудов на чолі міста зовсім недовго. Управлінського досвіду у нього не було, а період мерства випав на найважчий час. Економіка СРСР вмирала, гроші стрімко знецінювалися, місту загрожували перебої з продуктами. Уже в 1991 році Махмудова було відправлено у відставку рішенням сесії міської ради, і він більше вже не зміг повернутися в політику. У 2005 році він загинув в автомобільній аварії.

Близько року в Донецьку панувало безвладдя. Розпад СРСР місто фактично пережило без керівника А у листопаді 1992 року до влади в столиці Донбасу знову повернулися «господарники». У мерське крісло всівся той, кого потім назвали «хрещеним батьком донецьких» — авторитарний керівник радянського типу, директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. Із цього і почалась історія сходження до влади кримінально–політичних кланів Донбасу, що завершилася у 2014 році кривавою розв’язкою.

Проте демократична донецька міськрада на чолі з Махмудовим усе ж встигла зіграти свою визначальну роль у долі Донбасу. За короткий та надзвичайно складний перехідний період, коли вирішувалося, хто і як ділитиме «радянський спадок», комуністичні та комсомольські функціонери Донецька (на відміну від сусіднього Луганська і багатьох інших регіонів України) втратили ініціативу і були змушені під напором нових реалій відступити на другий план. Влада ж перейшла до так званих «нових українців» — класу, який складався з цеховиків, кооператорів та «червоних директорів».

У цей буремний період намагалися діяти і сепаратисти. Перші заклики до відокремлення Донбасу від України лунали ще у 1990–1991 pp., напередодні розпаду Союзу. Тоді у Донецьку виникла організація «Интердвижение Донбасса» («Інтеррух Донбасу»), а в Луганську — «Народное движение Луганщины» («Народний рух Луганщини») та «Демократический Донбасс» («Демократичний Донбас»), які виступали проти незалежності України. І якщо донецька організація була створена проросійськи налаштованими мешканцями міста стихійно, то луганські були засновані місцевою партноменклатурою для шантажу Києва і погрожували відокремленням Донбасу від УРСР, якщо її керівництво не підпише новий союзний договір.

Рух «Демократичний Донбас» у вересні 1991 року на сторінках луганської газети «Молодогвардеец» закликав депутатів регіону всіх рівнів провести Донецьку асамблею та ухвалити рішення про створення на базі Донбасу республіки Малоросія. Передбачалося, що Малоросія повинна «вийти зі складу України умовно», тобто відокремитися від України в тому випадку, якщо сама Україна вийде зі складу СРСР. У разі, якщо Україна погоджувалася залишитися частиною Союзу, «Демократичний Донбас» пропонував залишити Малоросію автономією, щоб захищати в українському парламенті свої інтереси, а не «танцювати під Києво–Галицьку дудку».

Заклики до виходу зі складу України та приєднання до РРФСР лунали і на Донеччині. 20 липня 1991 року, за місяць до проголошення незалежності України, в газеті «Комсомолец Донбасса» вийшла стаття під назвою «Донецька автономна республіка — може, це вихід?». У ній пропонувалося вирішити це питання на референдумі. Але тоді, на початку 90‑х, далі розмов та газетних публікацій справа не пішла. Очевидно тому, що прагнення донецьких і луганських сепаратистів–іредентистів не були підтримані в Москві. Горбачову з Єльциним було явно не до них, а без відмашки з Росії на авантюрні дії ніхто на Донбасі так і не наважився. Союз розпався, і подальше протистояння Донбасу та Києва відбувалося вже у рамках Української держави.

1993 рік можна назвати роком зародження донецького сепаратизму в нових реаліях незалежної України. Переконавшись, що СРСР помер остаточно й українська республіка пустилася у вільне плавання, місцева влада все наполегливіше висувала вимоги регіональної самостійності та закликала до федералізації України, щоб застовпити за собою територію в межах уже нової держави.

Сепаратизм на Донбасі було зумовлено двома складовими — ідеологічною та економічною. Економічний сепаратизм розгойдували представники місцевої влади, якими рухали насамперед шкурницькі інтереси. Сепаратистську риторику вони використовували як інструмент торгу з Києвом та задля досягнення власних політичних цілей. Ідеологічний табір представляли переважно інтелігенти — журналісти, викладачі місцевих вишів, прихильники різних маргінальних політичних течій, які у своїй більшості були не сепаратистами, а іредентистами. На початку 90‑х ці «романтики» агітували не стільки за самостійність Донбасу, скільки ностальгували за СРСР і мріяли про відродження Союзу в тій чи іншій формі. Донбас їм при цьому бачився певною єднальною ланкою між Україною та Росією. Регіоном з особливою, об’єднавчою місією, який протистояв націоналістам–самостійникам із Галичини і не давав їм остаточно відірвати Україну від Москви.

ДОНЕЦЬКИЙ ТРИКОЛОР

Найвідомішими проросійськими силами Донеччини початку 90‑х були «Громадянський конгрес України» (ГКУ) та «Інтеррух Донбасу» (ІРД). Обидва вони навіть для свого часу, коли по всій країні виникали зовсім дикі політформування, були досить маргінальними і не мали особливого впливу. Однак саме ці рухи на зорі незалежності створили той ідеологічний фундамент, який згодом узяли на озброєння донецькі олігархічні клани. Коли «донецькі» оформилися в окрему грізну силу і замахнулися на владу над усією Україною, теоретичні напрацювання ідеологів у старих розтягнутих светрах виявилися вельми доречними.

«Інтеррух Донбасу» було засновано в Донецьку ще до розпаду СРСР шкільним учителем Дмитром Корніловим та його приятелями. Днем народження ІРД вважається 18 листопада 1990 року. Один із засновників організації Ігор Сичов пізніше писав, що на установчій конференції були присутні близько 100 осіб. Лідерами руху тоді було обрано одразу трьох людей, котрі прославилися в майбутньому, — самого Дмитра Корнілова, його молодшого брата Володимира (нині відомий політолог, із 2014 року живе у Росії) та майбутнього народного депутата від Партії регіонів Віталія Заблоцького. Прапором «Інтерруху» став чорно–синьо–червоний триколор — його ж своїм офіційним прапором у 2014 році обрали сепаратисти з «ДНР».

Пізніше, у 2015 році, Володимир Корнілов в інтерв’ю російському сайту «Украинару» розповів, як саме було придумано прапор «Інтерруху»:

Як випливало з самої назви організації, її активісти протиставляли себе українським націоналістам і вважали себе інтернаціоналістами. У ту пору подібні «інтернаціоналістичні» організації виникали і в інших республіках СРСР на противагу місцевим національним рухам. Собі за мету вони ставили недопущення розпаду СРСР. Але де–факто такі активісти сповідували не інтернаціоналізм, а під гаслами «дружби народів» виступали за збереження імперії з центром у Москві.

Як добре видно з цих слів, «Інтеррух Донбасу» за своєю риторикою насправді був типовою націоналістичною організацією. Тільки не українською, а російською. Прагнення українського народу до незалежності «інтернаціоналісти» вважали «фашизмом». На перше місце «Інтеррух» ставив інтереси проросійського населення України. Перед референдумом 1 грудня 1991 року, де вирішувалася доля української держави, активісти організації агітували населення Донбасу голосувати проти незалежності. Право українців на самовизначення заперечувалося. Прихильників самостійності шантажували громадянською війною.

У листівках, які розповсюджували перед референдумом активісти ІРД, говорилося: «Донбас говорить НІ амбіціям київських чиновників і партократів, розвалу економіки, громадянській війні, ворожнечі між народами, відродженню бандерівщини, націоналізму». Той факт, що в УРСР, взагалі–то, живе український народ, який має таке ж право на свою державність, як і російський, «інтернаціоналістами» геть ігнорувався. У цьому «корніловці» нічим не відрізнялися від різноманітних російських організацій чорносотенного штибу, які взагалі не визнавали існування України та українців.

Цікаво, що у тому ж своєму інтерв’ю у 2015 році Володимир Корнілов фактично звинуватив тодішній Донецький обком КПУ у пособництві українським націоналістам і недостатній підтримці «Інтерруху»:

Пік активності ІРД випав на початок 90‑х. Щоправда, реальний актив цієї організації становив лише кілька осіб, а їхнім медійним обличчям був фактично один лише Дмитро Корнілов, який представляв «Інтеррух» на різних круглих столах та конференціях. У другій половині 90‑х, після того, як Корнілов–старший відійшов від справ і зосередився на публіцистиці, про ІРД практично не згадували. А після смерті Дмитра Корнілова в 2002 році «Інтеррух Донбасу» взагалі припинив діяльність, хоча формально так і не був ліквідований.

Володимир Корнілов стверджував, що ІРД був придушений регіональною владою у середині 90‑х, проте ці його слова не відповідають дійсності. Карликова організація просто розчинилася в могутньому хорі інших, більш популярних та могутніх проросійських партій і рухів. Увесь проросійський електорат згуртувався навколо КПУ та Прогресивно–соціалістичної партії Наталії Вітренко, а спекуляції на тему федералізму втратили актуальність після приходу до влади Леоніда Кучми, про що мова піде нижче.

«Громадянський конгрес України» з’явився на світ трохи пізніше, ніж ІРД, але від початку був більш солідною організацією. Установчий з’їзд ГКУ відбувся у травні 1992 року в Донецьку. За офіційною інформацією, в ньому взяли участь 200 делегатів із 9 областей України, а головою на з’їзді був майбутній прем’єр-міністр України Микола Азаров. Серед засновників ГКУ був усе той же Дмитро Корнілов зі своїм «Інтеррухом», а лідером організації став доцент Донецького державного університету Олександр Базилюк. Цікаво, що прапором ГКУ став малиновий козацький прапор часів Хмельниччини, а емблемою — силует самого Хмельницького, який вказував булавою у бік Москви. Тут, на відміну від «Інтерруху Донбасу», відчувався вже всеукраїнський розмах. Базилюк мріяв не стільки про федералізацію, скільки про побудову маріонеткової, проросійської України, яка б перебувала у васальній залежності від колишньої метрополії.

Уже у 1993 році «Громадянський конгрес України» став політичною партією. У 1993–1994 pp. ГКУ вимагав регіональної самостійності Донбасу, надання російській мові статусу державної, тісної інтеграції України у проект СНД та навіть повернення країни до рубльової зони. На президентських виборах 1994 року ГКУ підтримував Леоніда Кучму, який на той час вважався проросійським кандидатом, тоді як Леонід Кравчук — західником та націоналістом. Донбас на тих виборах проголосував за Кучму, й останній таки переміг. Але вже на початку 1995 року ГКУ розчарувався у своєму фаворитові та оголосив про перехід до опозиції. На думку Базилюка, Кучма обдурив своїх виборців та виявився недостатньо проросійським президентом.

У 1998 році ГКУ взяв участь у парламентських виборах у складі блоку «Трудова Україна», але до парламенту не потрапив. На той момент для проходження до Ради необхідно було подолати 4-відсотковий бар’єр, однак «Трудова Україна» набрала лише близько 3%. Більшу частину цих голосів блок отримав на Донбасі. У Донецькій області за «Трудову Україну» проголосувало 14,8% виборців, у Луганській — 5,5%.

Після виборів ГКУ змінив назву і став Слов’янською партією, але це також не допомогло. Незабаром проект Базилюка остаточно маргіналізувався і почав використовуватися донецькою елітою для організації різних провокацій проти політичних опонентів. Наприклад, у 2002 році Слов’янська партія увійшла до складу блоку «За Ющенка», який створювався без відома самого Ющенка з метою відібрати голоси у партії «Наша Україна» під час парламентських перегонів. А у 2003 році партія Базилюка виступала номінальним організатором донецьких мітингів проти Ющенка та поширювала від свого імені чорний піар проти нього.

Найкращим чином сподівання донбаських сепаратистів початку 90‑х років передають газетні публікації тих часів.

Рупором донбаського сепаратизму в перші роки незалежності вважалася газета «Донецкий кряж», яка почала виходити з січня 1993‑го. У газеті просувалися, головним чином, дві ідеї — федералізація України та якнайтісніше співробітництво з Росією аж до створення конфедерації. Крім того, «Донецкий кряж» займався популяризацією проросійських партій і рухів.

Засновниками газети було подружжя Глотових. Великих грошей вони не мали, тому спочатку видавали «Донецкий кряж» порівняно невеликим накладом, та все ж свою аудиторію газета здобула. Вже у другому номері вийшло інтерв’ю лідера ГКУ Олександра Базилюка, пізніше регулярно публікувалися статті Дмитра Корнілова. До речі, обидва ці діячі не дожили до початку війни 2014 року і не побачили, чим у підсумку закінчилася їхня багаторічна праця.

Інтерв’ю Базилюка, яке вийшло у другому номері газети «Донецкий кряж» під назвою «Ми спасемося», наочно демонструє систему поглядів донбаських сепаратистів, що існувала на зорі української незалежності, тому варто навести з нього кілька цитат.

Нескладно відзначити тут явні маніпуляції. У цьому та інших своїх інтерв’ю Базилюк виставляв економічні проблеми України наслідком «непомірної суверенізації» і виходу зі складу СРСР. Хоча було очевидно, що корінь проблем зовсім в іншому — весь пострадянський простір переживав тоді перехідний період. Соціалістична планова економіка впала, ринкова ще не сформувалася. Радянські підприємства зупинялися тому, що просто не могли працювати в умовах капіталізму. Відбувалося це, зрозуміло, не тільки в Україні. У Росії йшли рівно ті ж самі процеси. І російські рублі на початку 90‑х перетворювалися на папір так само стрімко, як і українські купони. Але об’єктивна економічна реальність суперечила світогляду Базилюка та його однодумців, тому незручні факти вони вважали за краще ігнорувати.

Із того ж інтерв’ю стає зрозумілим, кого донецькі сепаратисти вважали своїми головними противниками і на кого покладали відповідальність за всі біди країни.

У підсумку він перераховував основні програмні тези власної партії, серед яких були такі пункти: боротьба з ідеологією націоналізму і тоталітаризму, федеративно–земельний устрій Української держави, державний статус двох мов, підтримка інтеграційних процесів СНД, повернення України до рубльової зони.

Усі ці пункти, крім останнього, пізніше лягли в основу ідеології різних проросійських сил України і кочували з однієї передвиборної програми до іншої протягом наступних 20 років.

Повернення до рубльової зони, яке ще здавалося можливим у 1993 році, незабаром стало нездійсненним завданням, і від цієї вимоги згодом відмовилися.

Перші донбаські сепаратисти не доходили у своїх публікаціях до повного заперечення України, хоча насправді мріяли про злиття України з РФ. Оскільки друкувати відверті заклики до ліквідації державності вони не могли, у своїх статтях проросійські діячі східних областей почали пропагувати якусь «Антиукраїну». Тобто таку українську державу, в якій не було б нічого українського: Україну без української мови, українських національних героїв, української історії. «Правильними» в такій «Антиукраїні» вважалися лише ті державні діячі, які були орієнтовані на союз із Росією. Усі інші оголошувалися зрадниками, фашистами та ворожими наймитами.

СТРАЙК У ДОНЕЦЬКУ ТА РЕФЕРЕНДУМ 1994 РОКУ

На початку 90‑х донецька еліта ще не оформилась у той грізний моноліт, яким вона стала через десять років, однак уже не соромилася заявляти про свої амбіції.

Ключову посаду у Донецьку обійняв Юхим Звягільський, який був еталонним втіленням образу «червоного директора». Разом із ним до міськради прийшла і його команда, багато членів якої, зокрема Володимир Щербань, Володимир Рибак та Олександр Лук’янченко, пізніше також стали впливовими політиками. Почав формуватися «донецький клан».

Перший серйозний спалах сепаратистських настроїв на Донбасі стався у 1993 році. Фактично це був стартовий рік реальної незалежності, коли Україна вже стала повноцінною, самостійною державою. Увесь 1992 рік вона все ще за інерцією залишалася УРСР. До листопада 1992‑го в країні ще ходили радянські рублі, а на Олімпіаді в тому ж році українські спортсмени виступали у складі збірної СНД. Здавалося, до 1993 року не всі усвідомлювали, що незалежність — це по–справжньому. Багато хто вірив, що СРСР в якомусь вигляді ще буде відновлений. Проросійські сили покладали великі надії на СНД, в якому бачили прообраз майбутнього оновленого Союзу. В ту пору це об’єднання ще здавалося перспективним, і ніхто не міг знати, яка безславна доля спіткає його в майбутньому.

За інерцією далі існувала і соціалістична економіка, яку чиновницький апарат уже не в силах був контролювати. Україну охопила жорстока криза, і тодішнє керівництво мало дуже слабке уявлення про те, як із неї виходити. Цим охоче користувалися проросійські політики, які поспішали пояснити всі проблеми розривом економічних зв’язків між радянськими республіками. І мільйонам жителів промислових регіонів сходу України це пояснення здавалося правдоподібним.

У 1993 році, коли стало ясно, що Україна як незалежна держава з’явилася всерйоз, еліта Донбасу усвідомила, що своє місце їй доведеться шукати вже в рамках нової системи управління, і зробила першу спробу заявити про себе. Місцева влада (великого бізнесу у той час ще не існувало) почала активно просувати ідею регіональної самостійності.

У лютому 1993 року голова Донецької обласної ради Вадим Чупрун дав інтерв’ю газеті «Донецкий кряж», де висловився на підтримку федералізації України. Тоді він озвучив позицію практично всієї регіональної еліти, яка на той час ще складалася з номенклатури та «червоних директорів».

Важливо розуміти, що у 1993 році «регіональна самостійність» означала зовсім не те саме, що у 2014‑му. Усі найбільші підприємства регіону на той момент перебували ще у державній власності й експлуатувалися «червоними директорами», які призначалися з Києва. Зрозуміло, це не могло подобатися регіональній еліті. Регіональна самостійність, якої хотіли «донецькі», мала б дозволити їм встановити фактичний та юридичний контроль над промисловістю Донбасу.

У Києві від такої ідеї, у свою чергу, були не в захваті. Поступатися напору регіональних князьків ніхто не збирався, і тоді еліта Донбасу вирішила використовувати у власних інтересах протестні настрої жителів регіону для шантажу центральної влади. Весь 1993 рік економічна ситуація в Україні погіршувалася. Стрімко росли ціни. Введені в обіг купони так само стрімко знецінювалися. Почалися перебої в роботі підприємств, а отже — і з виплатою зарплат. Було зрозуміло, що сотні тисяч людей приречені втратити роботу, адже заводи, які працювали на оборонну промисловість СРСР, не мали шансів вижити в нових ринкових умовах. Після закінчення «холодної війни» вони стали просто не потрібними.

Особливо важка криза вразила вугільну галузь, де проблеми накопичувалися десятиліттями. Як відомо, масові шахтарські страйки на Донбасі почалися ще в радянські роки. Вже тоді шахтарі скаржилися на нестерпні умови праці та побуту. Радянський міф про багатих гірників, які жили в достатку за часів СРСР, насправді має мало спільного з реальністю, хоча існує і досі.

У 1991 році радянський журналіст Володимир Молчанов зняв фільм «Забій», в якому розповідав про проблеми шахтарів Донбасу. Показані у фільмі радянські гірники аж ніяк не виглядали щасливими, скаржилися на численні проблеми. З розпадом Союзу ситуація у вугільній галузі далі погіршувалась. Але більшість гірників не знала та й не хотіла знати справжніх причин кризи. Адже маси, як правило, не схильні аналізувати ситуацію, якщо їм пропонують прості відповіді.

В економічної кризи початку 90‑х було багато причин, але популісти того періоду давали на всі питання суспільства прості відповіді — виною всьому є розпад СРСР та дії «ворогів». Донецька еліта вчасно зрозуміла, як можна використати протестні настрої голодних людей у власних інтересах. Провину за кризу вона поклала на своїх опонентів у Києві. Крім того, населенню почали втовкмачувати, що Донбасу необхідна регіональна самостійність, оскільки всі зароблені гроші у нього «відбирають».

На початку червня 1993 року стався черговий стрибок цін. Це було формальним приводом для початку шахтарського страйку на Донбасі. 7 червня першими на площу перед Донецькою обласною радою вийшли страйкувати робітники шахти Засядька, яку й надалі неофіційно контролював тодішній мер Донецька Юхим Звягільський. Незабаром до них приєдналися також гірники інших шахт. Страйкова хвиля наростала. Загалом, згідно з газетними публікаціями тих часів, до неї підключилися співробітники 230 вугледобувних підприємств.

Страйк мав одну важливу особливість — шахтарі не тільки вимагали підвищення зарплати, а й висували політичні вимоги. Вони хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу, а також відновлення економічних зв’язків із Росією. Місцева влада відреагувала на вимоги шахтарів досить оперативно, і це наштовхувало на думку, що політичні вимоги гірників були заздалегідь узгоджені з регіональними лідерами. Вже наступного дня після початку страйку депутати облради підтримали вимоги шахтарів і, нібито «виконуючи волю народу», винесли на XV сесію облради питання про автономію Донецької області.

Акції справді виявилися масовими і загрожували повністю паралізувати економічне життя регіону, а також перерости у масштабні заворушення. Із трибун лунали досить радикальні заяви. Серед них — і заклики до відокремлення Донбасу від України. Центральна влада була відверто налякана розмахом протесту, тому відразу ж висловила готовність іти на поступки. За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. Ще за кілька днів було оголошено, що уряд підвищує зарплату гірникам.

Такі кроки одразу ж охолодили запал невдоволених шахтарів. Більшість трударів цікавив тільки матеріальний бік справи, до політики вони були байдужими, тому поступки влади були розцінені як перемога, і незабаром страйк було припинено. Але в умовах інфляції 1993 року підвищених зарплат народу вистачило не надовго. Уже до кінця року зростання цін повністю «зжерло» всі надбавки. Єдиним, хто однозначно виграв від страйку, був Юхим Звягільський, який різко пішов на підвищення і став одним із перших людей у державі. Після того, як Кучма пішов у відставку, Звягільський дістав посаду в. о. прем’єра і фактично очолив Кабмін.

Кейс Звягільського і визначив формат взаємин «донецьких» із Києвом на довгі роки. У 1993 році регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом — дієвий спосіб отримати владу. Одним лише страйком справа не обмежилася. Пристрасті вирували весь 1993‑й. Місцева еліта й надалі говорила про федералізацію і не залишала спроб у тій чи іншій формі виторгувати у Києва автономію. Восени 1993 року у донецькій пресі замиготіла абревіатура РЕС, яка означала «регіональне економічне самоврядування».

Журналіст Олександр Пєхотін у 2005 році так описував ці події у своїй статті для донецького сайту «Остров»:

Досить радикальні заклики озвучували й керівники деяких донецьких підприємств. Наприклад, директор шахтоуправління «Донбас» Юрій Баранов на нараді представників вугільної галузі закликав створювати революційні штаби та збройні сили для відстоювання ідеї регіональної самостійності. Однак момент було втрачено. Після закінчення шахтарського страйку погрози, що лунали з Донецька, вже не виглядали настільки небезпечними. Крім того, наближалися вибори, і у «донецьких» з’явилися інші турботи.

Проте 27 березня 1994 р. донецьким та луганським елітам усе ж вдалося провести перший сепаратистський референдум, який отримав назву «дорадче опитування громадської думки» і у підсумку ні на що не вплинув. У місцевих газетах про нього написали лише короткі повідомлення. Жителів Донеччини опитували, чи згодні вони на федеративну перебудову України, надання російській мові статусу державної та тіснішу інтеграцію України до СНД. За всіма питаннями більшість людей, що брали участь у голосуванні, висловилися позитивно.

«У голосуванні з питання «Чи згодні ви з тим, щоб Конституція України закріпила федеративно–земельний устрій України?» брали участь 2 795 221 осіб. «Так» відповіли

2 227 538, «Ні» — 419 794. Недійсних бюлетенів — 147 889.

На питання «Чи згодні ви з тим, щоб Конституція України закріпила функціонування російської мови в якості державної мови України поряд із державною українською мовою?» з 2 788 802 тих, хто голосував, «Так» сказали 2 430 821 і «Ні» — 238 017. Недійсних бюлетенів — 119 964.

У голосуванні з питання «Чи згодні ви з тим, щоб на території Донецької області мовою роботи, діловодства і документації, а також освіти і науки була російська мова поряд з українською?» з 2 793 806 громадян «Так» відповіли 2 455 949 і «Ні» — 191791. Недійсних бюлетенів — 116 068.

На питання «Ви за підписання Статуту СНД, повноправну участь України в економічному союзі, у Міжпарламентській асамблеї держав СНД?» із 2 797 424 тих, хто голосував, «Так» сказали 2 481 981 особа, «Ні» — 190 907. Недійсних бюлетенів — 124 536», — розповідала про підсумки опитування 1 квітня 1994 року газета «Вечерний Донецк».

Аналогічне опитування проводилося і на Луганщині. Там, за офіційними даними, участь у ньому взяли 1558 173 особи із 2 085 764 громадян, внесених до списків для голосування, що склало 74,7%. На відміну від Донеччини, на Луганщині було відсутнє питання щодо федеративного устрою країни. Проте на кожне з трьох інших питань позитивно відповіли близько 90% громадян із тих, що взяли участь в опитуванні. Наскільки чесними були результати тих опитувань? Чи відображали вони справжню картину, чи були намальовані «зі стелі»? Сьогодні дати відповідь на це питання вже важко. У будь–якому разі жодних наслідків референдуми не мали. Щоправда, через сім місяців, 27 жовтня 1994 року Луганська обласна рада все ж ухвалила рішення про регіональну двомовність. Але це зовсім не завадило місцевим політикам і далі спекулювати на мовному питанні.

НОВИЙ «ЛУГАНСЬКИЙ КЛАН»

Владою в Луганському регіоні на початку 90‑х володіла неформальна бізнес–група комсомольців та представників радянської бюрократії. Але, як і в усій країні, одночасно зароджувався також клас нових бізнесменів — без комуністичного минулого, зате з напівкримінальною репутацією.

У 1990 році першим секретарем міськкому Компартії в Луганську (фактично — мером міста) став Віктор Тихонов — один із засновників луганського комсомольського політичного клану, людина, що зіграла важливу роль в історії регіону. Тихонову на той момент було близько сорока, і за плечима він мав досвід роботи у партійному комітеті (парткомі) на найбільшому підприємстві Луганська — заводі «Луганськтепловоз». У тому ж році Тихонов обрався до Верхової Ради УРСР, де подружився з Леонідом Кучмою. Саме ця специфічна дружба стала фундаментом на перший погляд незрозумілої стійкості «луганських комсомольців» аж до початку конфлікту на Донбасі.

Інший титан луганської політики — Олександр Єфремов — встиг зробити стрімку кар’єру у комсомолі до розпаду СРСР. Після посади першого секретаря міськкому комсомолу він став секретарем парткому Луганського верстатобудівного заводу імені Леніна, а у 1989 році вже був кандидатом у народні депутати СРСР — йому тоді було 35 років. Після розпаду Радянського Союзу Єфремов пішов у бізнес і будував його саме на своїх політичних зв’язках.

Після заборони Компартії на зорі незалежності мером Луганська став Володимир Пантюхін (пізніше — багаторічний депутат Луганської облради від Партії регіонів та бізнес–партнер Віктора Тихонова). Фактично у Луганській області «комунізм» не закінчився навіть після розпаду СРСР, і при владі після 1991 року залишилися старі кадри.

Та цей летаргічний сон тривав недовго. У 1994 році почалися тектонічні зрушення. Мером Луганська того року став молодий (на момент обрання — 31 рік) місцевий бізнесмен без вищої освіти, проте з хорошими зв’язками у кримінальних колах — Олексій Данілов (станом на листопад 2019 року він є секретарем Ради національної безпеки та оборони України). Данілова пов’язували з найбільш знаним кримінальним авторитетом Луганська — Валерієм Доброславським, також відомим під прізвиськами «Добрик» і «Доброслав», слава якого гриміла по всій області. Доброславський був із бандитів нового покоління, заробив свої гроші вже в пострадянський період і розумів, що отримати реальну владу можна тільки політичним шляхом. В ефірах місцевих телеканалів «Добрик» заявляв про великі амбіції і недвозначно натякав, що збирається брати участь у виборах народних депутатів.

Олексій Данілов, який кинув виклик старим комуністам, був абсолютно новим обличчям у політиці. До сих пір багато хто вважає саме його найуспішнішим мером у новітній історії міста. У період каденції Данілова в Луганську добудували естакаду біля залізничного вокзалу, ляльковий театр, пологовий будинок. І все це в умовах важкої економічної кризи. Підтримували Данілова переважно молоді виборці, котрі не ностальгували за СРСР, хотіли свободи і вірили в успіх ринкових реформ. Для них він був уособленням образу політика нової формації і вигідно вирізнявся на тлі сірої маси колишніх комсомольців та партократів.

Але і скандалів навколо персони молодого мера було теж вдосталь. Данілов особливо не приховував своїх контактів із Доброславським. Крім того, його звинувачували у незаконному вивезенні та у незаконному обміні валюти. Втім, у реаліях 90‑х і перше, і друге не вважалося чимось жахливим і на рейтинг мера особливо не впливало. Данілов не був ідеалістом — він був підприємцем. Показово, що спочатку він був співвласником «Укркомунбанку» Олександра Єфремова, що свідчило про його ділові контакти не тільки з бандитами, а й з «комсомольцями». Данілов мав усі задатки для того, щоб стати одним із провідних політиків не лише в Луганську, а й у всій області та навіть у країні. Його амбіції були дуже масштабними.

Вибори мера Луганська, які виграв Данілов, відбулися у травні 1994 року — за місяць до президентських. І саме перед президентськими виборами у штабі Кучми зібралися всі, хто впливатиме на політику в області у наступні 20 років. Крім Тихонова, там були Геннадій Фоменко, Володимир Іванов, Олександр Кисельов, а також Олександр Єфремов, якого пізніше називатимуть «господарем Луганщини». Усі вони мали великий політичний досвід за часів СРСР, коли встигли побути комсоргами та парторгами, кандидатами у народні депутати та народними депутатами, і всі, в різних конфігураціях, керували або впливали на рішення влади в Луганській області аж до 2014 року. Очолив штаб Віктор Тихонов. Вважалося, що Тихонов спілкувався з Кучмою мало не на рівних і мав монополію на цю комунікацію. Перемога Кучми повинна була значно посилити Тихонова та його людей, допомогти їм закріпити контроль над регіоном.

Щоб зрозуміти специфіку цих людей, важливо знати, що комсорги та парторги великих промислових заводів у радянські часи були дуже вагомими постатями. Наприклад, Віктор Тихонов був, як би тепер сказали, одним із топменеджерів «Луганськтепловозу», де працювали більше 35 тисяч осіб, потім керував обласним центром; Луганський верстатобудівний завод, де працював парторгом Олександр Єфремов, виробляв стратегічне обладнання — високоточні прилади для оборонної та космічної промисловості, а також мав патронне виробництво. Керівники таких підприємств мали прямі виходи і широкі політичні та виробничі контакти у міністерствах у Москві, а Київ у цьому середовищі вважався містом другорядним. Саме ця обставина ще на початку 90‑х і сформувала дещо зверхнє ставлення «луганських комсомольців» до української столиці та українських політиків.