Як Україна втрачала Донбас

КРИВАВА ВЕСНА У ДОНЕЦЬКУ

Після втечі Януковича Донецьк кілька днів жив у розгубленості. Чиновники, місцеві депутати, організатори та учасники Антимайдану не могли повірити, що все скінчено. Як і десять років тому, після Помаранчевої революції, їм здавалося, що переможці будуть мститися. У різних частинах міста час від часу збиралися невеликі мітинги антимайданівців, але в цих акціях брало участь не більше 200–300 осіб. Уся ця активність нагадувала запізніле махання кулаками після бійки і спочатку не викликала побоювань. Увага всієї країни у той момент була прикута до ситуації в Криму, де розгорталися головні драматичні події.

22 лютого біля пам’ятника Грінкевичу у Донецьку відбувся мітинг, на якому виступав оратор із Харкова, що представляв організацію «Оплот». Ця організація, що була створена у Харкові колишнім співробітником МВС та бізнесменом Євгеном Жиліним, прославилася під час подій зими 2014 року у Києві — люди Жиліна билися з прибічниками Майдану. У Донецьку представник «Оплоту» прямо закликав донеччан брати до рук зброю і застосувати її проти політичних опонентів.

На той момент жодних ворогів, проти яких можна було б застосувати зброю, у місті не було. Якщо, звичайно, не брати до уваги місцевих прихильників євроінтеграції, які поводили себе абсолютно мирно. Ніхто не планував їхати до Донецька з інших регіонів України і влаштовувати там заворушення. У цьому не було жодного сенсу, адже мета повстання була досягнута — Янукович та його команда припинили чинити опір і втекли з України.

Однак донецька влада далі штучно накручувала народ. Представники різних організацій, пов’язаних із регіоналами, переконували мешканців Донецька, що ось–ось почнеться війна, що необхідно озброюватися та боротися проти прихильників Майдану, яких називали не інакше, як «фашистами» та «радикалами». День у день оратори брехали про автобуси з «бойовиками Майдану» і «Правого сектору», що насуваються на Донбас, і ці тривожні чутки гуляли містом, обростаючи різними деталями та подробицями. Розігріті пропагандою люди вірили будь–яким страшилкам. Таксисти переказували пасажирам історії про радикалів, які приїхали чи то у Горлівку, чи то у Селідове, щоб повалити місцевий пам’ятник Леніну.

24 лютого на площі Леніна за підтримки міської влади Донецька з’явилося невелике наметове містечко, формальними організаторами якого стали щойно створені організації «Оборона Донбасу» та «Східний фронт». Організатори містечка заявили, що збираються охороняти від націоналістів пам’ятник Леніну, а також закликали людей записуватися до народної дружини для захисту міста. Над наметами майоріли триколори сепаратистської організації «Донецька республіка».

Лідери організацій розповідали у коментарях журналістам, що збираються просто охороняти громадський порядок, тому що побоюються розгулу криміналу, але було ясно, що це говориться лише про людське око. На мітингах оратори були вже більш відвертими і заявляли, що дружини створюються для боротьби з прихильниками Майдану, радикалами та націоналістами, які нібито готуються приїхати у Донецьк.

Едуард Акопов, який називав себе командувачем «Східного фронту», не приховував, що збирається створити пара–мілітарні формування, і навіть звернувся до міської влади з проханням про сприяння у цій справі.

Губернатор Донецької області, колишній топ–менеджер одного із заводів Ріната Ахметова Андрій Шишацький публічно підтримав організаторів наметового містечка.

Але насправді намети на площі не були самоорганізацією. Крім самого губернатора, створенням містечка також займалися члени донецького осередку КПУ, а також секретар Донецької міськради Сергій Богачов, який особисто приходив на площу Леніна, спілкувався з активістами і давав коментарі журналістам.

Формування загонів для майбутньої війни відбувалося в ті дні не тільки у центрі Донецька Губернатор Шишацький закликав мерів міст Донецької області створювати загони самооборони, щоб протистояти «Правому сектору». Залучати у такі загони він пропонував людей, що мали на руках зареєстровану зброю. У містах до цього завдання губернатора поставилися по–різному. Достеменно відомо, що мер Харцизька Валерій Дубовий справді викликав до себе членів місцевого мисливського товариства, яким пропонував створити озброєний загін. А в деяких містах ініціативу Шишацького проігнорували.

Два роки по тому на суді про наказ Шишацького згадувала також мер Слов’янська Неля Штепа, яка разом з іншими головами міст була присутня на згаданій зустрічі.

Але головні ролі в майбутньому протистоянні належало зіграти зовсім іншим організаціям — «Донецькому міському громадському формуванню з охорони громадського порядку та державних кордонів», де значився у той час нікому не відомий Олександр Захарченко, а також «Народному ополченню Донбасу» Павла Губарєва, які формувались якраз у ці дні.

25 лютого у «Народного ополчення» з’явилися свої сторінки у соціальних мережах, а в інтернеті було опубліковано «Звернення Павла Губарєва до ополченців Донбасу».

ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ ПАВЛО ГУБАРЄВ І ЯК ВІН СТАВ «НАРОДНИМ ГУБЕРНАТОРОМ»

Для того, щоб краще розібратися в тому, що ж сталося в Донецьку у березні 2014 року, необхідно знову повернутися до середини 2000‑х, коли майбутній «народний губернатор» Донецької області робив у політиці перші кроки.

У книзі «Факел Новоросії», яка вийшла вже у розпал війни, Губарєв майже не розповідав про свою участь у регіональній політиці. Лише обмовився про те, що в молодості деякий час перебував у лавах націоналістичної організації «Русское национальное единство», яка відкрито проголошувала своєю метою боротьбу з «інородцями» та всіляко копіювала НСДАП. Однак у Донецьку ця частина біографії Губарєва була якраз не дуже відомою. Вперше він засвітився у 2005 році в громадській організації під назвою «Антиволокітний комітет» (АК), створеній іншим молодим донецьким політиком — Миколою Левченком.

Левченко створював цей проект під вибори мера в інтересах міського голови Олександра Лук’янченка. Боротися громадські активісти, як випливало з назви організації, збиралися з тяганиною та бюрократами. Губарєва обрали одним із лідерів АК, а Левченко став почесним президентом організації. Тоді ж засвітився ще один майбутній учасник подій березня 2014 року — друг Губарєва Мирослав Руденко. Втім, проіснував «Антиволокітний комітет» недовго і практично нічим не запам’ятався. Павло Губарєв досить швидко покинув цей проект і незабаром перейшов працювати у штаб іншого кандидата в мери — Сергія Бешулі.

Бешуля був чиновником середньої ланки, очолював виконком Київського району і не мав у місті ані помітного впливу, ані великого бізнесу. За його висуненням стояв тоді ще мало кому відомий у Донецьку Вадим Бондаренко (в майбутньому — голова донецької податкової, ставленик «сім’ї»). У той момент Бондаренко контролював донецький осередок ПСПУ і збирався провести фракцію цієї партії до міської ради. Саме він запросив Губарєва працювати у штаб Бешулі, а також запропонував йому стати депутатом від ПСПУ у Куйбишевській районній раді. Партійна програма ПСПУ, яка хоч і називала себе антифашистською, але, по суті, сповідувала російський націонал–соціалізм, цілком відповідала поглядам Губарєва.

Вадим Бондаренко очолював штаб Сергія Бешулі і займався організацією його передвиборної кампанії. Важко сказати, чи сподівався він справді привести свого кандидата до перемоги — рейтинг Бешулі не перевищував кількох відсотків, а його шанси перемогти на виборах чинного мера були примарними. Швидше Бондаренко хотів таким чином просто заявити про себе як про сильного гравця в донецькій політиці, але здійснити задумане не вдалося. Бешулю у підсумку до виборів просто не допустили. Однак сам Бондаренко до міської ради за списками ПСПУ пройшов. Зміг стати районним депутатом і Губарєв.

Звідки взявся Вадим Бондаренко, де взяв гроші на вибори і як отримав у своє розпорядження донецьку франшизу ПСПУ? У цьому йому допомогли зв’язки з людьми, яких пізніше називатимуть «сім’єю». За твердженням донецького бізнесмена Владислава Дрегера, який був добре знайомий із Бондаренком, своїм успіхом Вадим був зобов’язаний одному з менеджерів «сім’ї» — Олександру Сичинаві. Завдяки Сичинаві після виборів 2006 року Бондаренко здійснив неймовірний кар’єрний зліт. Спершу він був призначений на посаду начальника організаційно–розпорядчого управління Державної податкової адміністрації у Донецькій області, хоча на той момент спеціальної освіти в цій галузі у нього не було. Потім, у 2008 році, Бондаренко очолив податкову Калінінського району. А в 2011‑му — уже податкову Донецької області. Після утворення на базі Податкової та Митної служб Міністерства доходів і зборів Бондаренко обійняв посаду виконуючого обов’язки начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Донецькій області.

У той момент обіймати таку посаду могла тільки людина «сім’ї», оскільки сам Міндох, як відомо, очолював близький до Януковича Олександр Клименко. Зробити таку кар’єру лише за п’ять років та ще й у такому регіоні, як Донбас, випадкова людина не могла. Але у Бондаренка були впливові покровителі. Його зв’язки не обмежувалися одним тільки Сичинавою. Однофамілець Вадима Бондаренка — Едуард Бондаренко, який разом із ним перебував у фракції ПСПУ, ще з початку 2000‑х років був партнером Віталія Белякова, який очолював «сімейну» компанію ДРФЦ. А у 2012 році вже сам Едуард Бондаренко очолив підконтрольну «сім’ї» компанію «Донбасенерго». Ці факти дозволяють стверджувати, що Павло Губарєв зовсім не був «людиною з нізвідки», як вважалося спочатку, а насправді завжди був пов’язаний з оточенням Януковича.

Після виборів 2006 року Губарєв зайнявся рекламним бізнесом. Щоправда, за твердженнями обізнаних людей, це був більшою мірою бізнес Вадима Бондаренка, в якому Павло був лише молодшим партнером. У 2008 році Губарєв став директором у компанії ПКФ «Рекком», засновником якої була мати Вадима Бондаренка — Ніна Іванівна. Пізніше Губарєв зареєстрував уже власну компанію «Патисон», яка займалася розміщенням реклами. До політики ж майбутній «народний губернатор» на деякий час охолов. До своєї раптової появи на політичній арені у 2014 році він практично не світився на публіці.

За словами колишнього прес–секретаря донецького мера Олександра Лук’янченка Максима Ровінського, за раптовою появою Губарєва у березні 2014 року стояв саме Вадим Бондаренко, який був тіньовим організатором висунення свого давнього знайомого у «народні губернатори». «У мене немає доказів, але я впевнений, що в тому, як Губарєв потім проявився, Бондаренко зіграв певну роль. Чи то він давав йому гроші, чи то через нього Губарєва фінансувала Росія. Але щось точно було», — розповідав Ровінський, даючи коментар для цієї книги.

За словами Ровінського, Губарєв активізувався у період революційного протистояння в Києві. Політична криза, що охопила країну, не могла залишити його байдужим. Будучи російським націоналістом–євразійцем Губарєв, звичайно ж, ніяк не міг співчувати українським націонал–демократам та їхнім європейським устремлінням.

Після цієї зустрічі Губарєв на якийсь час знову зник. Чим займався майбутній лідер проросійського заколоту в цей період — не ясно. Сам Павло Губарєв про це у своїй книзі майже нічого не писав. Згадував тільки, що був присутнім на з’їзді депутатів усіх рівнів у Харкові 22 лютого. Однак уже після повалення Януковича, за тиждень до весни, Губарєв знову з’явився в Донецьку. І, за словами Максима Ровінського, який зустрів його тоді, це була вже зовсім інша людина.

За свідченнями Ровінського та інших очевидців, які бачили Павла Губарєва в цей час, він вільно пересувався містом із трьома озброєними людьми і не мав проблем із правоохоронцями. На зустрічі він приходив з автоматниками. Було очевидно, що у Губарєва є якісь вельми впливові покровителі, і з цієї причини він не боїться, що хтось повідомить про нього СБУ або міліції.

Ким були ці покровителі? Сам Губарєв про це ніколи не казав. У своїх інтерв’ю і в книзі він завжди представляв те, що відбувалося в Донецьку, народною стихією, організованою знизу. А себе зображував головним організатором цього руху. Але повірити в те, що нікому не відомому Губарєву справді вдалося за тиждень самостійно створити масовий рух, знайти зброю, людей та фінанси, може лише вкрай наївна людина. До втечі Януковича з України Губарєв жодного разу не з’являвся і не виступав на жодному з мітингів Антимайдану, на відміну від того ж Пургіна, не мав навіть маргінальної власної організації, не брав участі у круглих столах, не був помічений на «російських маршах». Але вже 1 березня у його розпорядженні ОПИНИЛОСЬ, як мінімум, кілька сотень підготовлених бійців, дехто з яких мав вогнепальну зброю.

За словами одного відомого донецького бізнесмена, який попросив не називати свого імені, команда Януковича, яка втекла з України, розраховувала розіграти стару як світ бандитську комбінацію — спершу створити конфлікт, а потім запропонувати свої послуги з його залагодження і таким чином повернутися до країни. Коли стало ясно, що еліти південно–східних областей підтримувати Януковича не збираються, залишався лише один перевірений засіб — донбаський сепаратизм. Організувати заворушення у цьому окремо взятому регіоні було набагато легше, ніж підбити на заколот інші області сходу і півдня. Можливо, Губарєв був обраний на роль організатора заколоту просто тому, що в потрібний момент виявився найбільш зручною кандидатурою та погодився взяти у цьому участь.

Чи була донецька влада співучасницею цього плану? Чи допомагала вона Губарєву, або просто пасивно спостерігала за його діями, розуміючи, в чиїх інтересах він працює? Сказати важко. Довести змову посадовців із Губарєвим складно, адже ніхто з учасників тих подій не скаже правду. За офіційною версією, якої дотримуються сьогодні як сам «народний губернатор», так і тодішня донецька влада, — Губарєв діяв виключно за власного ініціативою. Але як тоді пояснити поведінку чиновників, які не тільки не заважали, а й навпаки — допомагали йому?

28 лютого 2014 року Павло Губарєв, як і обіцяв раніше, прийшов на сесію Донецької міської ради. Мер і депутати не планували давати йому слова, однак народний депутат Микола Левченко, який також приїхав на сесію з Києва, наполіг, щоб Губарєву дозволили виступити.

Таким чином, він фактично домігся, щоб виступ його старого знайомого все ж відбувся. Усе виглядало так, ніби Левченко був зацікавлений у виступі Губарєва та допоміг йому отримати трибуну. Чому Левченко це зробив, чи був він із Губарєвим заодно, або просто грав у демократію? Щодо цього є різні версії.

Розмови про зв’язки Миколи Левченка з Росією ходили у Донецьку давно. Цей політик ніколи не приховував своїх проросійських поглядів і не раз робив відверто українофобські заяви. За словами джерела у донецькій СБУ, спецслужбами ще у 2007 році була задокументована зустріч Миколи Левченка з генералом ФСБ у донецькому аеропорту. Зустріч ця проходила у ВІП-терміналі, і з розмови при цьому було зрозуміло, що Левченко є агентом ФСБ і працює на Росію. Тоді записи переговорів нібито були доставлені начальству, яке наказало знищити ці матеріали, бо формально хоч і підпорядковувалося «помаранчевому» главі СБУ у Києві, але за фактом було пов’язане з регіоналами.

За словами джерела, одним із перших завдань для Левченка була організація інформаційної кампанії на підтримку дій Росії у Грузії в 2008 році. У вересні 2008 року Левченко справді їздив до захопленої росіянами Південної Осетії, а після повернення організував у Донецьку пропагандистську фотовиставку, присвячену «звірствам грузинської вояччини». З огляду на цю інформацію, підтримка нардепом Губарєва явно не була випадковою.

Донецький бізнесмен Владислав Дрегер вважає, що Левченко та Губарєв не були у змові, але Левченко вирішив використати свого старого знайомого, вважаючи, що зможе в майбутньому контролювати його.

У своєму виступі Губарєв зажадав, щоб Донецька міськрада визнала нелегітимними парламент, Кабмін та Донецьку обласну адміністрацію, а також припинила перерахування податків до Києва. У разі відмови виконати ці вимоги Губарєв пообіцяв депутатам «делегітимізувати» їх.

Промову Губарєва кілька разів перебивали обурені вигуки. У його виступі звучало багато критики на адресу регіоналів за те, що ті не змогли проявити достатньої твердості та втримати владу. Депутати явно не звикли до такого ставлення і не чекали подібних слів. Очевидно, більшість із них не сприйняла слова Губарєва всерйоз. Багато хто з депутатів раніше знав Павла, стикався з ним стосовно навколополітичних справ, і тому не вважав його самостійною фігурою, яка на щось здатна.

Пізніше Губарєв розповідав, що після його виступу Левченко запропонував зустрітися і на цій зустрічі погрожував автоматом, але чи був цей епізод реальним, або Губарєв та Левченко вигадали його, щоб забезпечити останньому алібі, — сказати складно. Як би там не було, саме Левченко зробив так, щоб Губарєв засвітився і про нього заговорили журналісти.

Далі сталися ще більш дивні події. 1 березня — наступного дня після виступу Губарєва у міськраді — на головній площі Донецька мав відбутися мітинг, організований міською владою. Губарєв заздалегідь оголосив, що разом зі своїми прихильниками буде захоплювати сцену, але, знаючи про це, організатори не скасували мітинг і не вжили жодних додаткових заходів безпеки.

Незважаючи на погрози та ультиматуми Губарєва, влада за фактом зробила все, щоб надати йому трибуну. Усе виглядало так, ніби мітинг був організований спеціально для того, щоб Губарєв у підсумку захопив над ним контроль.

Секретар Донецької міськради Сергій Богачов вважався людиною «сім’ї». І ця обставина також змушує сумніватися в тому, що «захоплений ідіотизм» Богачова був випадковістю. Під час протистояння у Києві секретар міськради залякував донецьке населення автобусами з «Правим сектором» і робив усе, щоб ситуація досягла кипіння. А 1 березня, незважаючи на застереження колег, розпорядився привезти у центр Донецька велику кількість людей і тим самим підіграв проросійським радикалам. Масовку, яку Губарєв не зміг би зібрати самостійно, за нього зібрала донецька влада.

У день мітингу план Губарєва спрацював. 1 березня разом із кількома сотнями своїх людей він приїхав на площу Леніна. Частково його група складалася з громадян Росії. Ще в останніх числах лютого у соціальних мережах почали з’являтися заклики до жителів прилеглих до України російських областей їхати в міста на півдні та сході України під виглядом туристів для участі в повстанні проти української влади. На Донбас приїжджали переважно з сусіднього Ростова.

У цьому місті відправкою росіян в Україну займався активіст «Євразійського союзу молоді» Володимир Прокопенко, що раніше приїжджав до Донецька на «російські марші», а також ще один відомий ростовський євразієць, друг і соратник Павла Губарєва — Олександр Проселков (пізніше він обійме посаду «заступника міністра закордонних справ» самопроголошеної ДНР, а влітку 2014‑го буде вбитий невідомими в тилу у бойовиків).

Мітинг почався як пересічна акція, організована місцевою владою. На сцену вийшов Сергій Богачов, який закликав вшанувати пам’ять загиблих у Києві і «зраджених владою» бійців «Беркуту». Натовпу промова Богачова відверто не подобалася. Було чутно крики та свист. Хтось обурено вигукував із натовпу: «Ви ж самі їх і зрадили!».

У якийсь момент група «губарєвців» рушила до сцени від будівлі Мінвугілля, де вона збиралася спочатку. Однак на сцену Губарєва регіонали пускати не захотіли. Зав’язалася коротка бійка, в якій прибічникам Павла вдалося взяти гору. Боротьба йшла прямо на очах у натовпу, який обурено кричав і вимагав, щоб оратора пропустили та дали йому слово. Невиразні та беззмістовні промови регіоналів явно не відповідали настрою людей. Присутні жадали більш радикальних дій та закликів.

Коли Губарєв узяв мікрофон і почав вигукувати тези, за день до того озвучені ним у міській раді, натовп відгукнувся радісним ревінням. Губарєв добре знав, чого чекають від нього присутні. У цей час у Криму вже перебували російські війська, і проросійськи налаштовані жителі Донецька, розігріті заявами чиновників та пропагандою у ЗМІ, розраховували на появу «зелених чоловічків» і на Донбасі. Зі сцени «командир народного ополчення» оголосив нову українську владу нелегітимною, закликав провести референдум про самостійність Донецької області і вимагати її приєднання до Росії. Після цієї промови один із соратників Губарєва запропонував натовпу «вибрати його народним губернатором».

В одну мить нікому не відомий 30-річний донеччанин злетів на вершину слави та перетворився на лідера проросійського руху Донецька. Губарєв не був гарним оратором, але сказав рівно те, що у той момент хотіли почути прихильники Партії регіонів та Януковича. І масовка на площі одразу ж висловила готовність піти за новим вождем.

ЗАХАРЧЕНКО ПРОТИ СЕПАРАТИСТІВ

Але такий сценарій розвитку подій подобався у Донецьку далеко не всім. Поки Губарєв збирав людей та готувався до ролі «народного губернатора», у місті набирала силу інша структура з довгою та незграбною назвою «Донецьке міське громадське формування з охорони громадського порядку та державних кордонів». Для простоти її учасники називали себе «народними дружинниками», а своєю метою проголосили допомогу правоохоронцям. Лідером дружинників був відставний міліціонер Ігор Мельников, а одним із найближчих його помічників — майбутній лідер бойовиків так званої ДНР Олександр Захарченко.

Організація Ігоря Мельникова виникла ще до початку революційних подій. Відроджувати «добровільні народні дружини» у Донецьку раптом вирішили влітку 2013 року. Перший районний штаб дружинників був відкритий у червні в Кіровському районі міста, про що тоді повідомила прес–служба Донецького МВС. Ігор Мельников став начальником міського штабу.

Чи передчувала влада вже тоді, що незабаром дружинники можуть знадобитися їй у ролі «тітушок»? Чи створювалися ці формування з охорони громадського порядку з прицілом під конкретні події (можливу революцію), або просто так, про всяк випадок — не зрозуміло. Жодних доказів щодо цього у нас немає, тому не будемо займатися конспірологією. Проте, факт залишається фактом — дружинники не обмежилися охороною порядку на вулицях. Незабаром у них з’явився перший привід узяти участь у політичній акції. Після інциденту у Врадіївці (там кілька співробітників МВС зґвалтували та намагались убити місцеву жительку, після чого в селищі почалися акції громадянської непокори) по всій Україні прокотилися мітинги проти міліцейського свавілля. На противагу їм Мельников та його люди вирішили організувати у Донецьку акцію на підтримку міліції.

Під час революційних подій донецькі дружинники ніяк себе не проявили. Зате після перемоги Майдану нагадали про себе знову — Мельников вивів своїх людей патрулювати вулиці Донецька разом із міліцією. 24 лютого у коментарі газеті «Вести» Ігор Мельников заявив, що його люди чергують на семи блокпостах під Донецьком, щоб не допустити у місто «озброєних бойовиків».

Замітка під назвою «На охорону Донецька вийшли добровольці» з’явилася на сайті «Вестей» 25 лютого. Жодних «бойовиків» навколо міста тоді не було й близько, однак чутки про підготовку візиту до Донецька активістів «Правого сектору» з подачі місцевої влади блукали в місті ще з січня. «Добровольцями» людей Мельникова можна було назвати з великою натяжкою — народні дружини створювалися за підтримки адмінресурсу, мали чітку політичну позицію і за фактом були формуванням, орієнтованим на Партію регіонів.

На відміну від «Народного ополчення Донбасу» Павла Губарєва, «дружинники» запевняли, що допомагають міліції, яка, у свою чергу, офіційно заявила, що підпорядковується новому голові МВС Арсену Авакову. Таким чином, люди Мельникова, серед яких був і Олександр Захарченко, на момент початку антиукраїнського путчу формально перебували на українському боці. За словами Максима Ровінського, насправді дружинники підпорядковувалися не стільки міліції, скільки міській владі і жодною самодіяльністю не займалися. Після появи Павла Губарєва Мельников та Захарченко одразу ж спробували взяти його «народне ополчення» під свій контроль.

У березні 2014‑го Губарєв та Захарченко перебували по різні боки барикад. На той момент у Донецьку склалася досить божевільна ситуація, коли «дружинники» захищали владу від «народного ополчення», але при цьому і ті, й інші стояли на антиукраїнських позиціях. Різниця була лише у ступені радикалізму. Якщо регіонали говорили про бюджетний федералізм та розширення регіональної самостійності в рамках України, то «губарєвці» закликали до відокремлення Донбасу і підбурювали донеччан до заворушень та погромів адміністративних будівель.

Один з епізодів протистояння «дружинників» та «народного ополчення» можна побачити на відео, яке до сих пір є у вільному доступі. 17 березня прихильники Губарєва спробували в черговий раз прорватися у Донецьку ОДА, а люди Мельникова стояли у них на шляху і не пускали їх до адміністрації. Цікавий цей епізод був тим, що в оточенні біля ОДА тоді мовчазно стояв майбутній ватажок бойовиків Олександр Захарченко, який теж потрапив в об’єктиви камер. Прихильники Губарєва обзивали Захарченка і Мельникова фашистами. Сам Губарєв на той момент уже був заарештований, і замість нього натовп очолювала дивна людина на ім’я Роберт Доня, яка оголосила себе наступником Губарєва

Відео з Олександром Захарченком згодом набуло широкої популярності в інтернеті під назвою «Захарченко — тітушка». Фізіономію Захарченка на ньому розгледіли вже після того, як він став лідером бойовиків. До речі, Ігор Мельников, що тоді очолював «дружинників», із часом теж не загубився й обійняв у самопроголошеній ДНР посаду «заступника міністра внутрішніх справ».

Кар’єра «народного губернатора» Губарєва виявилася вельми недовгою. З березня Губарєв знову повів своїх прихильників до будівлі Донецької ОДА, де у цей день проходила сесія обласної ради. Без адмінресурсу підтримати Губарєва прийшло не більше 3–4 тисяч осіб. Рекорд мітингу 1 березня так і не був повторений жодного разу за всю бурхливу весну 2014 року.

Більшість тих, хто прийшов, становив електорат комуністів та ПСПУ: пенсіонери, колишні афганці, козаки, екзальтовані жінки невизначеного віку, відверто асоціальні елементи. Однак в авангарді цієї масовки йшли міцні молодики, які складали кістяк «народного ополчення». Частина їх була російськими громадянами, деякі з них навіть не приховували, що приїхали з Росії. Зокрема, голова виконкому Свердловського регіонального відділення партії «Другая Россия» Ростислав Журавльов відкрито писав про свої пригоди у Донецьку в соціальних мережах і викладав фотографії з Губарєвим із захопленої ОДА.

Назустріч натовпу вийшов начальник донецької міліції Роман Романов, який погодився провести Губарєва до будівлі і дати йому виступити у сесійній залі. Там Губарєв повторив свої вимоги, які 28 лютого висував у Донецькій міськраді, — закликав депутатів визнати уряд та парламент нелегітимними органами влади, проголосувати за проведення референдуму про статус Донецької області і визнати його самого народним губернатором. Із трибуни Губарєв заявив, що по всій Донецькій області його прихильникам вдалося зібрати 800 тисяч підписів на його підтримку, що, безумовно, було брехнею.

План Губарєва був простим. Маючи перед очима приклад Криму, де озброєні люди захопили будівлю місцевого парламенту і змусили місцевих депутатів проголосувати за референдум про статус півострова, лідер «народного ополчення» збирався повторити цей фокус у Донецьку. За його задумом, донецькі депутати під натиском натовпу мали затвердити його головою області (в Криму так само «призначали» Аксьонова), а також оголосити референдум про подальшу долю регіону. Однак задум Губарєва мав одну суттєву відмінність від кримських подій — у Донецьку не було озброєних «зелених чоловічків». Тому стати «донецьким Аксьоновим» йому не судилося.

За підсумками бурхливої та нервової сесії депутати облради проголосували за проведення референдуму на території Донецької області (без уточнення, з яких питань), рекомендували органам місцевого самоврядування розглянути питання про створення формувань з охорони громадського порядку і навіть заявили про неприпустимість збільшення тарифів на житлово–комунальні послуги. Але головні вимоги Губарєва було проігноровано. Ніхто не збирався поступатися йому владою.

Звернення, яке облрада вирішила направити депутатам парламенту, досить точно передає позицію донецької влади, а точніше, відсутність у неї будь–якої осмисленої позиції. В одному документі депутати спочатку вимагали від Києва дозволити Донбасу самому вирішувати свою долю на місцевому референдумі, а потім говорили про неприпустимість дій, спрямованих на розкол України.

Депутати намагалися використати заворушення, щоб у черговий раз спробувати виторгувати у центру більше повноважень для себе. Але з цього нічого не вийшло. Рішення облради розлютило «губарєвців». Натовп «народних ополченців» увірвався до будівлі і почав трощити все на своєму шляху. Депутатам довелося рятуватися втечею через запасні виходи. Колишнього губернатора Андрія Шишацького ледь не вдарили ножем, поки він проривався крізь ряди обурених прихильників Росії.

Представники влади раптово стали жертвами своєї ж політики. Довгі роки вони пропагували регіональну ворожнечу, лякали жителів Донбасу фашистами і переконували їх, що на західній Україні живуть нелюди та вороги. Коли ж вся ця пропаганда, нарешті, вилилася в масову істерію на донецьких вулицях, у ролі ворогів раптово опинилися самі посадовці. Прихильники Губарєва обзивали їх зрадниками та прислужниками бандерівців за недостатньо радикальну позицію. В одну мить донецький Антимайдан, який створювався регіоналами для боротьби з політичними опонентами, перетворився для них на таку ж загрозу, як і Майдан у Києві.

Сили «губарєвців» були невеликими, проте міліція не перешкоджала їм і не стала захищати обласну раду. Сепаратистам вдалося зламати двері обладміністрації, захопити перший поверх і ввійти до сесійної зали. Пасивність правоохоронців стала приводом для звинувачення керівництва донецького МВС у саботажі та співчутті погромникам. Міліцейські начальники пояснювали бездіяльність своїх підлеглих деморалізацією та небажанням бити протестувальників після подій на Майдані. У реальності, напевно, мало місце і те, й інше.

Після того, як обласна рада розбіглася і відмовилася підтримати вимоги Губарєва, стало зрозуміло, що його план не працює. Ситуація зайшла в глухий кут. Уся надія про–російських активістів була на кримський сценарій, проте у російського керівництва щодо Донбасу були інші плани. Органи місцевої влади, які сепаратисти визнавали легітимними, поводили себе за принципом «і нашим, і вашим», однак підкорятися радикалам не збиралися. Та й самі радикали до кінця не розуміли, чого конкретно хочуть.

Автор цих рядків особисто був присутнім майже на всіх проросійських мітингах весни 2014 року в Донецьку і прекрасно запам’ятав атмосферу цих акцій. Промовці, які змінювали одне одного біля мікрофона, вигукували суперечливі заклики і висували взаємовиключні вимоги. Хтось наполягав на необхідності референдуму про федералізацію, хтось вимагав відокремлення від України і приєднання до Росії. Одні закликали «легітимного президента» Януковича повернутися, інші проклинали його за боягузтво та зраду і не хотіли його повернення. Павло Губарєв із трибуни то обіцяв, що підніме всім зарплати на 40%, як стане губернатором, то заявляв, що на його бік перейшли солдати у військових частинах Донецька. Кілька разів оратори на мітингах оголошували, що російська військова техніка вже перетнула кордон Донецької області, але потім ця інформація не підтверджувалася.

За кілька днів стало ясно, що перфоманс Губарєва потроху втрачає сенс. Війська РФ у Донецьку не з’явилися, кількість протестувальників зменшувалася. Декілька разів «губарєвці» захоплювали будівлю обласної адміністрації і піднімали над нею російський прапор, але не намагалися втриматися всередині і, зрештою, розходилися по домівках. 6 березня Губарєва заарештували і відвезли до Києва. На його захист під донецьким управлінням СБУ на мітинг зібралося лише декілька сотень людей.

ПРОТИСТОЯННЯ В ЛУГАНСЬКУ

Ситуація в Луганську тим часом розгорталася інакше. Тут не було сильної, консолідованої антиукраїнської організації на кшталт «Народного ополчення», зате була набагато більш проросійськи налаштована регіональна еліта. Місцева влада з самого початку відкрито підтримувала антиукраїнські виступи.

Паралельно, а потім і разом протестні акції організовували кілька громадських організацій та політичних груп.

Почнемо з обласного осередку Комуністичної партії України. Приблизно з 2005 року, поки показники КПУ по країні падали, а її активісти — невпинно старіли і вмирали, в Луганську ситуація розвивалася за протилежним сценарієм. Саме тоді обласну організацію КПУ очолив Спірідон Кілінкаров. Він зміг мобілізувати лояльний до КПУ електорат та не допустити його перетоку до Партії регіонів і вже в 2006 році вперше став народним депутатом від комуністів за партійними списками. Дуже швидко КПУ стала чимось схожим на місцеву квазіопозицію — вона часто опонувала Партії регіонів у тактичних питаннях щодо управління локальним майном, але в ідеологічних аспектах між ними протиріч не було. Більше того, за рахунок активного втручання в економічні процеси КПУ ставала все більш впливовою, було добре помітно, що організація має непогане фінансування.

«Еверест» був узятий 2010 року — Спірідон Кілінкаров дав бій регіоналам на виборах міського голови Луганська та фактично виграв їх. Під час кампанії йому вдалося залучити великі фінансові, медійні та адміністративні ресурси всіх «ображених» та колишніх регіоналів, які мали конфлікти з Олександром Єфремовим та його оточенням. Партія регіонів тоді знову виставила на вибори слабкого, безвольного Сергія Кравченка, який був практично підлеглим Єфремова і виконував його команди. Коли стало очевидним, що Кілінкаров виграє вибори мера в обласному центрі, в ситуацію втрутилися тодішній президент Віктор Янукович і голова КПУ Петро Симоненко. За словами джерел із Партії регіонів, під час зустрічі Януковича з Симоненком було ухванено рішення дати Кілінкарову команду відступити, переписати протоколи та віддати крісло мера Кравченку. За це регіонали погодилися на призначення секретарем міськради комуніста, віддали Кілінкарову нелегальні фінансові потоки з міського транспорту та ще кількох сфер, а також передали йому велику суму грошей готівкою. Сергій Кравченко став мером удруге із принизливим результатом, «випередивши» Кілінкарова на 21 голос, за що отримав образливе прізвисько. Але найскладнішим було домовитися саме зі Спірідоном Кілінкаровим. Він прагнув влади, він переміг на виборах та довго сперечався і торгувався. Саме з того часу в Луганську почали говорити про те, що Кілінкаров стане наступним очільником КПУ — тоді він уперше продемонстрував свій потенціал на реальних виборах та величезні амбіції. І багато в чому дії Спірідона Кілінкарова в 2014 році були зумовлені результатами виборів‑2010.

Навесні 2014‑го луганські комуністи на чолі зі Спірідоном Кілінкаровим та Юрієм Хохловим (про долю якого ми вже також згадували у розділі про розграбування вугільних підприємств) були одними з перших, хто почав організовувати та прикривати різноманітні заходи «русской весны». Ближче до квітня, як потім стане очевидно, вони отримали на це і фінансування.

Наприкінці січня у Луганську почали активізуватися старі та з’являтися нові дрібні громадські формування антимайданівського формату, підконтрольні ПР. Уже у березні–квітні вони стали в авангарді антиукраїнського заколоту в регіоні.

Одне з таких формувань — організацію «Молода гвардія» — очолював наближений до Єфремова депутат обласної ради Арсен Клінчаєв, про якого ми вже неодноразово згадували вище. Назва організації була алюзією на радянський роман Олександра Фадєєва про комсомольське підпілля часів Другої світової, яке чинило опір нацистам у місті Краснодон під час німецької окупації та було знищене. З радянських часів на Луганщині існував своєрідний культ «Молодої гвардії», який регулярно підкріплювався ідеологічними акціями та був спрямований переважно на старше покоління. Втім, у реальності «Молода гвардія» зразку 2014 року була лише формуванням «тітушок», які діяли за вказівками місцевої влади.

На початку лютого з’явилася ще більш радикальна проросійська «Луганська гвардія». Створювалася вона на основі місцевого осередку ПСПУ Наталії Вітренко, а її лідером було обрано секретаря Луганського міськкому ПСПУ Олександра Харитонова, який працював вантажником на центральному ринку. Ще одним «видатним активістом» організації стала 21-річна Анастасія Пятерікова — танцівниця з нічного клубу, яка стала ведучою проросійських мітингів і швидко прославилася завдяки відвертим фотографіям у соцмережах. Уже у лютому представники «Луганської гвардії» встановили у центрі Луганська невелике наметове містечко, в якому чергували спортивні молодики з битами, кастетами та арматурою. Своєю метою вони проголошували захист адміністративних будівель від радикалів. Існувало наметове містечко за рахунок луганських регіоналів, чого останні особливо і не приховували.

Перший масштабний проросійський мітинг у Луганську, як і в Донецьку, відбувся 1 березня 2014 року. У той день у центрі міста зібралося до десяти тисяч осіб, що для Луганська було дуже значною цифрою. Як і в сусідньому обласному центрі, натовп був заряджений ненавистю до прибічників Майдану. Й організатори акції зробили все, щоб розпалити ці емоції ще більше. Ведучим мітингу був депутат Луганської облради від Партії регіонів Родіон Мірошник. Спочатку він надав слово голові облради Валерію Голенку, потім запросив до мікрофона огрядного лідера «Луганської гвардії» Олександра Харитонова. Той поніс зі сцени відверту маячню.

Натовп зустрів цей потік свідомості радісним ревом. У той момент присутні були готові повірити у що завгодно — аби ці твердження вкладалися у канву про «підступний український фашизм, який піднімає голову в Києві».

Члени «Луганської гвардії» Харитонов та Пятерікова зажадали від депутатів Луганської облради не визнавати нову владу, заборонити українські політичні партії з націонал–демократичного табору, надати російській мові статус другої державної та провести референдум про федеративний устрій України. І на відміну від депутатів Донецької облради, луганські депутати одразу погодилися з вимогами радикалів та вже наступного дня повністю підтримали їх.

Загальний інформаційний контекст був максимально негативним. 23 лютого, після втечі Януковича, Верховна Рада проголосувала за скасування скандального Закону про мови Ківалова–Колесніченка. Крим був захоплений «зеленими чоловічками». 1 березня Рада Федерації у Росії підтримала звернення президента Володимира Путіна про використання Збройних сил РФ на території України «до нормалізації суспільно–політичної обстановки в цій країні». Офіційно це було мотивовано так: «у зв’язку з екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян РФ, наших співвітчизників, особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, що дислокується відповідно до міжнародного договору на території України». Ці події суттєво вплинули на настрої у Луганську. Після цього дня мітингарі вже піднімали російські триколори.

2 березня 2014 року відбулася сесія Луганської обласної ради, яка стала поворотною подією в історії регіону. Будівлю було оточено агресивним антиукраїнські налаштованим натовпом. Були помітні організовані групи чоловіків із російським говором, політичними представниками натовпу були лідери місцевої ПСПУ та КПУ.

Сесія проходила під загрозою штурму будівлі, і представникам мітингарів дозволили зайти до зали. Вони намагалися примусити депутатів проголосувати за антидержавницький текст рішення.

Перша частина сесії закінчилася нічим: депутати почали розходитись, але фізично не змогли вийти: натовп із кількох сотень осіб оточив будівлю, двері було заблоковано, протестувальники погрожували депутатам та особливо — журналістам. Частину представників ЗМІ випустили з будівлі, змусивши пройти через «коридор ганьби». Натовп у будь–яку хвилину міг розпочати штурм, і ніхто не став би його стримувати. Рівень агресії був критичним, багато хто боявся за своє життя та здоров’я.

Депутати змушені були повернутися до зали і продовжили роботу вже фактично без преси. Після довгих дебатів депутати ухвалили рішення про невизнання нової влади та звернулися до Верховної Ради зі своїми вимогами. Зокрема, вимагалося надати російській мові статус державної, захистити населення Луганщини від незаконних збройних формувань, припинити переслідування співробітників «Беркуту» та не відключати російські телеканали.

В обласній раді знайшовся тільки один депутат, що публічно виступив проти сепаратистської резолюції. Це був представник партії «Сильна Україна» Андрій Шаповалов. Виступаючи в залі, він закликав колег не допустити війни в Україні.

Другого березня виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив нових губернаторів у Донецькій та Луганській областях. Донеччину очолив мультимільйонер Сергій Тарута, Луганщину — мало кому відомий Михайло Болотських, який зробив кар’єру військового та у системі цивільного захисту населення, а в 2012–2014 pp. був керівником Державної служби з надзвичайних ситуацій. І якщо на Таруту спочатку покладали великі надії, то Болотських був відверто провальною кандидатурою. Він давно не жив у Луганську і не мав там стійких політичних комунікацій — особливо з тими, хто міг би реально вплинути на ситуацію. Його авторитет та впізнаваність в області дорівнювали нулю.

У відповідь на це призначення «Луганська гвардія» на мітингу 5 березня проголосила «народним губернатором» свого лідера Олександра Харитонова. А вже за кілька днів події у Луганську перейшли у більш гарячу фазу.

Уранці 9 березня кількадесят жителів обласного центру з українською символікою прийшли до пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб відзначити день народження Кобзаря. Але мирний мітинг пам’яті поета був атакований активістами Антимайдану. Частина антимайданівців, переважно чоловіки спортивної статури, прибули до міста організовано — автобусами. Транспорт було припарковано на сусідніх вулицях, а переодягалися та отримували інструктаж молодики в одному із дворів недалеко від ОДА під керівництвом Арсена Клінчаєва. За кілька днів СБУ зробила заяву про те, що Клінчаєв залучив для штурму ОДА приблизно 150 «тітушок», кожному з яких обіцяли по $150 за таку роботу.

Кількість нападників значно перевищувала кількість про–українськи налаштованих громадян, і люди були змушені рятуватися втечею. Міліція не перешкоджала зіткненням і байдуже спостерігала за тим, що відбувалось.

На цьому активісти Антимайдану не зупинилися і під керівництвом Харитонова та Клінчаєва рушили на штурм обласної адміністрації. Як і в Донецьку, головним ворогом сепаратистів було оголошено призначеного з Києва губернатора, якого вирішили повалити. Прорвавшись до будівлі, представники «Луганської гвардії» та «Молодої гвардії» розгромили приймальню, зайшли до кабінету голови Луганської ОДА та змусили Болотських написати заяву про звільнення. На флагштоці перед будівлею знову підняли російський триколор та червоний прапор. Після цього Анастасія Пятерікова озвучила звернення до Януковича і Путіна з проханням «врятувати південний схід України від терору».

Про який конкретно терор ішла мова, не пояснювалося. На той момент нова влада не зробила нічого навіть віддалено схожого на терор. Але у луганських «гвардійців» була власна картина світу, яка ніяк не узгоджувалася з реальністю. Як показала практика, лідерам антиукраїнських акцій було не важливо, що насправді робитиме новий український уряд. Для закликів до непокори не потрібно було реального приводу.

На початку весни стало зрозуміло, що Україна втратила інформаційний контроль над регіоном. Населення абсолютно перестало довіряти українським ЗМІ, зате легко вірило у будь–яку нісенітницю з «Одноклассников». Найбожевільніші чутки розліталися у соцмережах із вражаючою швидкістю. На початку березня хтось придумав, що нова влада нібито збирається утримувати частину зарплати бюджетників на «відновлення Майдану». Незважаючи на очевидну безглуздість цієї новини, вона моментально пішла в народ і довго передавалася з вуст в уста як доконаний факт.

10 березня представники протестувальників почали збирати підписи під зверненням до президента РФ Путіна з проханням увести в Луганську область війська. Того ж дня антимайданівці захопили будівлю телекомпанії «ІРТА», яка належала місцевому регіоналу Володимиру Ландику. Таким чином вони помстилися за критичний сюжет про захоплення Луганської ОДА, який журналісти показали напередодні.

Увечері 10 березня нарешті почали діяти українські правоохоронці. Спершу співробітниками СБУ було затримано і вивезено до Києва Арсена Клінчаєва. 13 березня також затримали і «народного губернатора» Олександра Харитонова. Ці арешти дещо протверезили луганських сепаратистів. Виникло відчуття, що новому українському уряду вдається взяти ситуацію на Донбасі під свій контроль, та й Путін не поспішав посилати «зелених чоловічків» на Донбас. 13 березня голова Луганської обласної ради Валерій Голенко різко змінив свою бойову риторику і заявив, що не збирається оголошувати місцевий референдум, яким раніше погрожувала облрада.

Відмежувався від силового заколоту і заступник луганського міського голови Олександр Ткаченко, який спочатку активно і публічно підтримував акції проти Майдану.

Цей епізод наочно продемонстрував, навіщо регіонали створювали організації, подібні до «Луганської гвардії». У потрібний момент від них можна було дистанціюватися та перекласти на них відповідальність за всі незаконні дії. Але єдиного центру координації акцій протесту не було, і монополія верхівки місцевої Партії регіонів на регіональну політику була зруйнована. Процес тривав за рахунок підтримки інших антиукраїнськи налаштованих сил.

15 березня окружний адміністративний суд заборонив проведення будь–яких мітингів у Луганську аж до 30 березня 2014 року. Однак уже наступного дня сепаратисти абсолютно вільно організували у самому центрі міста так званий «народний референдум». На центральній площі було встановлено намет руху «Молода гвардія», в якому людям пропонувалося проголосувати «бюлетенями» за федералізацію і вступ до Митного союзу. Організацією «народного референдуму» займалася відома у вузьких колах луганчанка Ірина Готман — людина з орбіти народного депутата від ПР Володимира Струка. В інтерв’ю журналістам Готман стверджувала, що не порушує українського законодавства, бо подала заявку на проведення соціологічного опитування.

Місце заарештованого «народного губернатора» Харитонова на короткий час посів депутат обласної ради від КПУ Юрій Хохлов, який, не зважаючи на заборону суду, також організовував у Луганську 16‑го і 23 березня проросійські мітинги під прикриттям «депутатського прийому громадян».

У ці буремні дні в Луганську виникло ще одне цікаве формування під назвою «Луганська самооборона», що відрізнялося від інших подібних організацій. Його творцем був бізнесмен Сергій Корсунський, який стверджує, що співпрацював з українською владою і намагався взяти під контроль проросійський рух Луганщини у квітні 2014 року. Коли стало ясно, що зробити це не вдається, Корсунський виїхав із Луганська на підконтрольну Україні територію.

«Луганська самооборона» позиціонувала себе як помірно проросійська організація, яка проголошувала головною своєю метою підтримку порядку на вулицях. Насправді ж, «самооборона» складалася зі звичайних «тітушок», які працювали за гроші і були готові виконувати поставлені завдання. В інших проросійських формуваннях одразу відчули недобре і запідозрили, що «самооборона» веде подвійну гру. У «Луганській гвардії» самооборонців почали називати «Правим сектором», між організаціями відразу виник конфлікт.

Лідер «самооборони» Дмитро Волосовим в інтерв’ю луганським журналістам 15 березня підкреслював, що його люди не мають відношення до «Луганської гвардії», а захоплення «гвардійцями» адміністративних будівель називав «провокаціями»:

Волосович обіцяв боротися проти масових заворушень, не допускати нападів на прихильників Майдану і навіть заявив, що готовий воювати з росіянами, якщо ті «прийдуть із війною». Така заява явно йшла врозріз із загальним настроєм проросійського руху, в якому з росіянами ніхто воювати, звичайно, не збирався. 22 березня члени «Луганської самооборони» побилися з представниками «Луганської гвардії» і розгромили наметове містечко «гвардійців». Після цього «гвардійці» назвали Волосовича та його людей «найманцями київського режиму». Видання Луганської обласної ради «Наша газета», описуючи цей конфлікт, відверто встало на бік «Луганської гвардії».

Сергій Корсунський стверджує, що деякі проросійські угруповання Луганська були готовими співпрацювати з українською владою і відмовитися від сепаратистських гасел, але влада у Києві не використала можливості домовитися з ними, оскільки погано розбиралася в місцевій специфіці, не дослухалася порад і заарештовувала не тих, кого насправді слід було заарештовувати.

На його думку, у радикалізації протестів та проведенні антиукраїнського референдуму був зацікавлений насамперед місцевий осередок КПУ. Якщо вірити словам Корсунського, то наприкінці березня комуністи спробували підкупити його людей із «Луганської самооборони», перетягнути їх на свій бік і організувати з їхньою допомогою захоплення адміністративних будівель.

Наприкінці березня в мережі почали з’являтися відеозвернення так званих «луганських партизанів». Група людей зі зброєю і в масках називала себе «Армією Південного Сходу» та обіцяла почати в Луганській області збройну боротьбу проти української влади. Своєю метою таємничі «партизани» називали проведення референдуму «про самовизначення Південного Сходу». Спочатку у серйозність цих заяв мало хто вірив. Записати подібний ролик і викласти його на YouTube міг хто завгодно. Але 22 березня кореспонденти російської газети «Комсомольская правда» опублікували з ними інтерв’ю. Після виходу цього матеріалу стало зрозуміло, що в Луганській області справді створюється якесь збройне формування.

В інтерв’ю кореспонденту Олександру Коцу лідер «луганських партизанів» Валерій Болотов (на той момент він ще не називав свого імені і давав інтерв’ю у масці) розповів, що вирішив піднятися на захист своєї землі тому, що Київ нібито надіслав до Луганської області кілька сотень бойовиків «Правого сектору». Ця інформація, як і десятки інших подібних заяв, була відвертою брехнею, проте такі нехитрі прийоми давали потрібний ефект і допомагали лякати населення та залучати його на свій бік. Болотов заявив, що збирається боротися за надання Луганській області статусу суб’єкта федерації у складі Росії або України за умови, якщо Україна сама стане федерацією.

У своєму наступному ролику «партизани» зажадали від українського уряду скасування майбутніх президентських виборів на Донбасі та призначення конкретної дати референдуму про федералізацію до 5 квітня. Інакше вони погрожували підняти збройне повстання 6 квітня.

17 березня в інтернеті з’явилося перше публічне звернення іншого відомого в майбутньому лідера бойовиків Олексія Мозгового (контролював Алчевськ та його околиці, був убитий у 2015 році). Відеозвернення було записане в сквері біля будівлі Луганської ОДА, на тлі слогана «Україна, Росія, Білорусь — Свята Русь». Мозговий із самого початку не приховував свого обличчя і звернувся до «своїх земляків зі східного регіону»:

Тему про партизанські загони оперативно підхопили російські пропагандистські ЗМІ. На телеканалі «Росія» вийшов сюжет, у якому «лідер загону» розповідав, що має 300 автоматів, протитанкові гранатомети та планує палити техніку противника. Противниками при цьому називали «радикалів із бандформування «Правий сектор».

Дії правоохоронців у Луганську навесні 2014‑го залишаються мало зрозумілими і до сих пір. За яким принципом співробітники СБУ обирали, кого слід затримувати, а кого ні — з’ясувати так і не вдалося. Чому спецслужби майже відразу затримали Клінчаєва та Харитонова, але при цьому не чіпали комуністів Чаленка та Хохлова, які робили рівно те ж саме, що і їхні заарештовані соратники, — загадка. Втім, головні події у Луганську були ще попереду. І вирішальну роль у них належало зіграти людям, чиї імена до квітня 2014‑го були нікому не відомими.

ХАОС ТА НАСИЛЬСТВО

Арешт Павла Губарєва не привів до припинення антиукраїнських виступів у Донецьку, але помножив хаос та плутанину в рядах донецьких сепаратистів. Соратники Губарєва почали боротися одне з одним за право очолити проросійський рух у місті. Крім того, поряд із «Народним ополченням Донбасу» почали виникати інші угруповання зі своїми ватажками. Українська держава майже не втручалася у ці події. У цей період вона вже фактично не виконувала на Донбасі своїх функцій, і ситуація була відпущена на самоплив.

Після того, як «народний губернатор» відправився до СІЗО в Києві, у «Народному ополченні» розгорнулася боротьба за лідерство. На перші ролі відразу ж висунувся один із соратників «народного губернатора» на ім’я Роберт Доня, який у перших числах березня з’являвся біля нього на трибуні. На мітингу 9 березня Доня вже активно роздавав інтерв’ю російським журналістам, називав себе «заступником народного губернатора» і за фактом позиціонувався як спадкоємець Губарєва. Однак, такий розвиток подій не влаштовував іншу групу «губарєвців», до якої входила дружина Павла — Катерина Губарєва, а також його давні друзі Мирослав Руденко та Сергій Циплаков. Самовисування Роберта Доні вони сприйняли як спробу захоплення своєї організації.

Мітинги сепаратистів тривали кожні вихідні і були за своєю суттю своєрідними «марафонами ненависті». Ніколи раніше Донецьк не бачив таких нападів масової злоби. З перших днів заворушень весни 2014‑го було очевидно, що протест рухається деструктивним шляхом, а його лідери роблять усе, щоб спровокувати насильство. З трибуни лунала лайка, істеричні прокльони на адресу України та США, заклики до заворушень і погромів. Ніхто не говорив людям на площі Леніна про економіку і про те, яким чином Донбас житиме без України. Раціональних аргументів не хотів чути ніхто. Натовп жадав емоцій, адреналіну, екстазу єднання, і все, що заважало цій ейфорії, відразу ж сприймалось як зрада. Будь–які заклики зупинитися і задуматися над тим, що буде з економікою промислового регіону, якщо він утратить керованість і стане невизнаною державою, одразу ж викликали агресію. Всі, хто закликав проявити розсудливість, оголошувалися провокаторами та «агентами хунти».

Проросійськи налаштована частина суспільства була охоплена масовим божевіллям. Незважаючи на те, що навесні 2014 року на Донбасі ще транслювалися українські телеканали та вільно працювали українські ЗМІ, сепаратисти не бажали чути жодних аргументів української сторони. Інформація, яка їх не влаштовувала, оголошувалася брехнею та наклепом, зате тенденційні сюжети російських ЗМІ, які відповідали сподіванням натовпу, — навпаки, сприймалися не критично. В свою чергу українські медіа допускали величезну кількість стратегічних та тактичних помилок у висвітленні подій на сході, які мали вкрай негативні наслідки.

Виник ефект луна–камери (echo–chamber) — ситуація, в якій проросійськи налаштовані громадяни та учасники сепаратистських рухів готові були чути тільки самих себе та ті аргументи, які підтверджували їхню точку зору; це — явище досить поширене. Прагнення бачити в навколишньому світі лише те, що підтверджує наші початкові погляди — відома властивість людської психіки. Ще англійський філософ Френсіс Бекон у роботі «Новий Органон» писав: «Розуміння людини, коли вона вже прийшла до якоїсь думки… притягує всі речі для її підтримки і узгодження з нею. І хоча існує велика кількість аргументів з іншого боку, ними вона нехтує або відкидає їх».

З’явилася ця донбаська луна–камера не у 2014 році. Будувалася вона багато років за активної участі місцевого політикуму. Передвиборна пропаганда, сюжети на місцевих телеканалах, публікації у місцевих газетах тривалий час демонізували та висміювали жителів західної і центральної України, не згодних із проросійським курсом, зміцнювали і доводили до абсурду старі міфи та забобони, що існували ще з радянських часів. Коли ж сталася політична криза, виховані в руслі цієї ідеології громадяни вже без будь–якого примусу власними зусиллями підтримували свою затишну луна–камеру. Всі спроби зруйнувати її та переконати сепаратистів, що вони вибрали деструктивний шлях, зазнали невдачі.

Прихильники територіальної цілісності України у Луганську та Донецьку не мовчали. Вони теж вирішили заявити про себе і вийти на вулиці, адже розуміли, що проросійські активісти захопили ініціативу і намагаються говорити від імені всього Донбасу. Однак підтримував вимоги сепаратистів не весь регіон, і сотні тисяч громадян мали іншу думку. І для того, щоб ця думка була почутою, необхідно було висловлювати її голосно та публічно.

5 березня прихильники єдності України вийшли на перший мітинг у Донецьку. Кілька тисяч людей зібралося на площі Леніна під жовто–блакитними прапорами, щоб висловити протест проти розколу країни. На протилежному боці площі у цей час перебували прихильники РФ із російськими триколорами та прапорами «Донецької республіки», яких від проукраїнського мітингу відділяв міліцейський кордон. Вони вигукували лайки та образи, кидали в опонентів яйцями, проте атакувати не наважилися. Того вечора зіткнень удалося уникнути.

Акція закінчилася мирно, але розлютила сепаратистів. Жовто–блакитні прапори порушували вибудувану ними композицію, в якій не було місця українському Донецьку. Прихильники Росії стверджували, що Донбас майже поголовно виступає проти України, що весь регіон в єдиному пориві бажає приєднатися до РФ, але багатолюдна проукраїнська акція спростовувала ці твердження. І хоча мітинг прихильників України був менш грізним та гучним, ніж сепаратистські акції, ігнорувати його все ж було не можливо.

У той момент у середовищі сепаратистів ще існувала впевненість, що Путін може ввести на Донбас «зелених чоловічків», якщо показати йому відповідну картинку тотальної підтримки Росії. Мітинг за єдність України руйнував цей задум. І ефект від нього був би набагато більшим, якби проукраїнські акції хоча б морально, на словах, підтримала місцева влада. Але донецька влада український мітинг проігнорувала. Мер міста, депутати міської та обласної рад вдали, що акції на підтримку єдності України не було. Ніхто не прийшов, не виступив, не висловився проти розколу країни. Так само сотні прихильників України були проігноровані владою і в Луганську, де депутати відкрито встали на бік сепаратистів та виступали на їх мітингах.

13 березня у Донецьку відбулося перше серйозне зіткнення між прихильниками України та Росії, яке закінчилося побиттям українських активістів та вбивством члена партії «Свобода» Дмитра Чернявського. Напередодні сепаратисти у соціальних мережах відкрито закликали до насильства і погрожували напасти на український мітинг, однак ані влада, ані правоохоронці не зробили нічого, щоб запобігти кровопролиттю. Українські активісти до останнього сумнівалися, чи варто йти на акцію, але у підсумку вирішили не скасовувати мітингу. Адже скасування означало б, що український Донецьк здався і погодився з курсом на розкол країни.

Побоїще сталося на площі Леніна і було першим подібним інцидентом у новітній історії міста. В той день у Донецьку вперше з’явилися озброєні бойовики з ножами, битами та арматурою, які почали бити і калічити прихильників України, намагаючись завдати людям максимально важких травм.

Сили були не рівні. Українська сторона не була готова до збройного протистояння, міліція при цьому практично не втручалася у події і не докладала зусиль, щоб захистити беззбройних людей.

Жорстоке побиття донеччан і вбивство українського активіста, який прийшов на мирну акцію без зброї, стало шоком для міста. До цього на мітингах у Донецьку іноді билися, але не вбивали. Для виправдання власних жорстоких дій проросійська сторона одразу вдалася до вже випробуваного прийому — оголосила українських активістів приїжджими націоналістами з інших регіонів. Те, що загиблий Дмитро Чернявський був уродженцем Донецької області, нікого з них не збентежило.

Кривавий погром загострив протиріччя у рядах «народних ополченців». Оточення Губарєва було налякане тим, що трапилося, і поклало відповідальність за організацію заворушень на Роберта Доню.

По гарячих слідах прокоментував події ще один добре відомий тепер персонаж — Олександр Ходаковський, на той момент — командир донецького підрозділу СБУ «Альфа».

Ходаковський дав інтерв’ю, в якому поклав усю відповідальність за те, що трапилося, на міліцію. Правоохоронців він звинуватив у халатності та бездіяльності.

Цікаво, що відповідальність за погроми він фактично поклав на сепаратистів: «Саме з проросійського боку йшла основна агресія. Провокатори у більшості своїй були на проросійській стороні», — говорив майбутній польовий командир самопроголошеної ДНР.

Ситуація в Донецьку ставала некерованою. Ніхто не розумів, що робити. Силовики номінально підкорялися Києву, але при цьому не виконували своєї роботи, саботували накази і звинувачували одне одного у бездіяльності. Місцева влада формально виступала за єдину Україну, але насправді співчувала та підігравала сепаратистам. Влада у Києві замість того, щоб на початковому етапі погасити сепаратистський заколот та знешкодити його лідерів, застосовувала дивний, половинчастий підхід. Після арешту Павла Губарєва пройшов цілий місяць, перш ніж заарештували та відвезли до Києва його заступника Роберта Доню (це сталося 4 квітня). При цьому інших лідерів «народного ополчення» — Мирослава Руденка, Сергія Циплакова та Олександра Кофмана чомусь не чіпали, і вони далі спокійно керували протестами.

Як зазвичай буває у таких випадках, знайшлися і ті, хто спробував скористатися плутаниною і, так би мовити, «рейдернути» проросійський рух, щоб направити його у потрібне русло і на хвилі протестів підвищити цінність власних акцій. Одним із таких «хитрунів» був народний депутат від Партії регіонів Олександр Бобков — людина непублічна та маловідома за межами Донецька, яка при цьому мала в місті певний вплив. У березні 2014 року Бобков зрозумів, що настав вдалий момент для того, щоб, нарешті, висунутися на перші ролі і посісти вакантне місце, яке звільнилося після того, як порозбігалися лідери «донецьких».

ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО «ДНР»

Олександр Бобков був класичним стереотипним регіоналом. У молодості він обертався в кримінальних колах Будьоннівського району, згодом перейшов із криміналу в політику та офіційно очолив у тому ж районі місцеву раду.

На початку своєї «кар’єри» Бобков був учасником відомої донецької ОПГ Гіві Немсадзе. За словами бізнесмена Владислава Дрегера, який був добре знайомий із Бобковим, у молодості майбутній нардеп відгукувався на прізвисько «Бобік» і займався рекетом на Будьоннівському ринку, а пізніше був поставлений старшими на посаду директора того ж ринку. На початку 2000‑х, коли кримінальні війни пішли на спад і бандити почали зростатися з владою, Бобков перейшов працювати до Будьоннівської районної ради і почав робити кар’єру в Партії регіонів, яка тоді тільки зароджувалася.

«Будьоннівка» вважалася одним із найбільш кримінальних районів Донецька На рахунку угруповання Немсадзе, яке походило звідти, було кілька десятків трупів. Широку популярність здобув і ще один виходець із цього району — Михайло Ляшко, відомий як «Міша Косой». Самому Бобкову приписували причетність до кількох гучних убивств, серед них — глави райкому КПУ у Будьоннівському районі Іллі Морозова 72-річного пенсіонера живцем спалили у власній квартирі напередодні виборів у 2006 році — невідомі кинули йому у вікно коктейль Молотова

З середини 2000‑х Олександр Бобков уже контролював Будьоннівський та Пролетарський райони, в яких устиг обзавестися бізнесом та приватизувати деякі цінні активи. Але цим ареалом інтереси Бобкова не обмежувалися. Його мета була набагато більш амбітною — він мріяв підім’яти під себе весь Донецьк та стати мером міста Близькі до Бобкова люди розповідали, що його надзвичайно надихав приклад Януковича Бобков був людиною такого ж складу — великий, недорікуватий дядько з кримінальним загартуванням, класичний «господарник». Дивлячись на Януковича, він розумів, що на Донбасі такий типаж користується попитом, і розраховував злетіти на самий верх. Але здійснитися цим планам заважали інтереси негласного господаря Донецька — Ріната Ахметова, у якого вже був свій мер, і який не збирався змінювати його на Бобкова.

Бобков був ображений таким ставленням. Він добре проявив себе на виборах 2004 року у Донецьку, коли працював на результат Януковича на своєму окрузі, і вважав, що має отримати за це нагороду.

Після принизливого для Бобкова інциденту на партконференції почався його конфлікт із крилом Ахметова. Як і всі інші конфлікти у середовищі регіоналів, він протікав не публічно, але в місті знали про напружені відносини. У якийсь період Бобков навіть ходив у бронежилеті, побоюючись замаху. Щоб насолити «ахметівським», він почав збивати їхнього ставленика — молодого секретаря Донецької міськради Миколу Левченка, на місце якого націлювався сам.

Після перемоги Януковича на виборах Донецьк одразу ж став ареною протистояння між представниками команди президента («сім’єю») і людьми Ахметова–Колеснікова. Область вирішено було поділити у такий спосіб: губернатор — від Ахметова, голова облради — від Януковича. Швидко оцінивши нові реалії, Бобков зблизився з «сім’єю» і незабаром став одним із головних стовпів команди Януковича на Донеччині, адже в останнього не було такої довгої лави запасних, як у Ахметова. На знак подяки за підтримку Бобкову віддали сміттєвий бізнес. У той час вивезенням сміття у місті займалася компанія «Грінко Дон», але її швидко витіснили з Донецька, а на її місце зайшло підконтрольне Бобкову ТОВ «Громада». Та влада в місті, як і раніше, належала Ахметову. Бобков господарював лише в себе на Будьоннівці та у сусідній Пролетарці. Ці периферійні райони наче символізували ту периферію політичного життя, на яку був витіснений «Бобік».

На парламентських виборах 2012 року знову повернулася мажоритарна система, і Бобкову дістався 41‑й округ, який охоплював підконтрольні йому райони Донецька. Він легко виграв вибори на цьому окрузі і став депутатом парламенту, «намалювавши» собі 80% голосів. На тих виборах це був всеукраїнський рекорд серед мажоритарників.

У 2013 році Бобков розглядався командою Януковича як кандидат на заміну спікера Верховної Ради Володимира Рибака, який здавався «сім’ї» недостатньо жорстким. Але з якихось причин ця рокіровка так і не відбулася. Крах Януковича став сильним ударом для Бобкова. Після втечі президента та розвалу Партії регіонів нардеп опинився у вельми делікатному становищі. У Донецьку він перетворився на одного з генералів розгромленої армії, яка залишилася без верховного головнокомандувача. При цьому в Києві з’явився абсолютно ворожий «донецьким» уряд, а у рідному місті всім заправляв недружній ахметівський клан. В умовах нестабільності Бобков вирішив ставити на третю силу — проросійські угруповання. Розрахунок його полягав у тому, щоб осідлати протест, стати одним із спікерів на тему федералізації і за рахунок цього завоювати нові позиції. Для цього Бобков почав створювати у Донецьку угрупування «Оплот», основу якого склали «дружинники» Ігоря Мельникова та Олександра Захарченка. Павла Губарєва та його «Народне ополчення» Бобков вважав людьми свого давнього конкурента Миколи Левченка. Ймовірно, з цієї причини люди Бобкова з самого початку і конфліктували з «губарєвцями».

За словами людини, яка до війни працювала з Бобковим, Олександр Захарченко та Олександр Тимофєєв (права рука Захарченка та фактично друга людина у «ДНР» до вересня 2018 року) були знайомі з нардепом і співпрацювали з ним задовго до війни. Підтвердити або спростувати цю інформацію складно. Однак у тому, що в березні 2014 року майбутній ватажок сепаратистів уже був знайомий з Олександром Бобковим і працював у його інтересах, жодних сумнівів немає.

Сам Бобков не приховував своїх зв’язків із Захарченком, Мельниковим та Тимофєєвим. В одному зі своїх інтерв’ю, яке вийшло у 2016 році на донецькому сайті «Комитет», він визнавав, що кілька разів зустрічався з Захарченком і допомагав його збройному формуванню.

19 березня Бобков разом із представниками проросійських рухів Донецька провів прес–конференцію у готелі «Шахтар Плаза», в ході якої закликав до проведення референдуму про федералізацію та надання Донбасу регіональної самостійності. Разом із Бобковим за одним столом сидів представник організації Олександра Ходаковського «Патріотичні сили Донбасу», а в залі серед журналістів за ходом конференції мовчазно спостерігали тоді ще нікому не відомі Тимофєєв та Захарченко.

Бобков звернувся до нової української влади із закликом виконати вимоги проросійських мітингів. Що конкретно вимагали на цих мітингах — зрозуміти було не можливо. Тому Бобков сам склав список, в якому інтерпретував заклики, що лунали на вулицях, так, як йому це було потрібно. Бобков вимагав, щоб губернатора Донецької області не призначали з Києва, а вибирали на місці, щоб Верховна Рада терміново ухвалила закон про місцевий референдум, а також статусу другої державної для російської мови.

На перший погляд, нічого кримінального у вимогах Бобкова не було. Але вже за кілька днів, виступаючи у Пролетарській райраді перед співробітниками районної адміністрації, Бобков заявив:

Виступ народного депутата записав на мобільний телефон один із присутніх і виклав у мережу. Після цього жодних сумнівів щодо істинних намірів Бобкова та його соратників уже не залишалося. Незабаром за словами пішли й конкретні дії.

6 квітня у Донецьку проходив черговий проросійський мітинг, після якого проросійські активісти знову захопили будівлю Донецької облдержадміністрації. Правоохоронці, які охороняли ОДА, майже не чинили опору. Тоді здавалося, що сепаратисти знову влаштують погром і розійдуться, як уже бувало раніше, однак цього разу все сталося інакше. Прихильники Росії зажадали негайного скликання позачергової сесії Донецької облради для ухвалення рішення про референдум і почали укріплюватися всередині будівлі. Обласній раді висунули ультиматум — до кінця дня 6 квітня зібратись у сесійній залі. Інакше сепаратисти погрожували розпустити облраду та замінити її власного «народною радою».

За словами прес–секретаря донецького мера Максима Ровінського, дії сепаратистів у цей день були не злагодженими. Частина їх виступала проти штурму будівлі і розцінила захоплення ОДА як провокацію.

Уночі з 6‑го на 7 квітня до адміністрації звозили вантажівками покришки для барикад. Ніхто не зупиняв машини, в місті не було ніяких посилених постів ДАІ. Держава навіть не намагалася чинити опір. Уранці 7 квітня будівлю ОДА по всьому периметру оточили барикади з колод, покришок, мішків із піском та колючого дроту. Вдень лідери сепаратистів оголосили про створення «Донецької народної республіки» та призначили на 11 травня референдум про незалежність «ДНР».

Це була незграбна імітація кримських подій. Після того, як легітимна обласна рада відмовилася виконувати вимоги проросійських бунтівників та вчиняти антиконституційні дії, сепаратисти самі сіли у крісла і зіграли роль депутатів. Ця вистава навіть віддалено не нагадувала якийсь легітимний процес. Неможливо було уявити собі, що з цього фарсу може щось вийти. Але неміч Української держави, яка в той час була присутня в Донбасі лише формально, дозволила бунтівникам поступово заповнити вакуум влади. Ані СБУ, ані міліція, ані військові з місцевих частин не втручалися у перебіг подій. Спочатку влада нового «уряду» поширювалася лише на захоплений будинок та прилеглу до нього територію, огороджену барикадами. Але вже за тиждень хвиля захоплень адміністративних будівель прокотилася по всій Донецькій області, і стало ясно, що український уряд остаточно втратив над регіоном контроль.

Лідери сепаратистів заявили про створення «тимчасового уряду ДНР». Формально в «уряді» було відразу кілька співголів, але де–факто першою особою самопроголошеної ДНР став Денис Пушилін. Його кар’єрний ріст був неймовірно стрімким навіть у порівнянні з кар’єрами інших сепаратистських лідерів. Тільки 5 квітня на черговому проросійському мітингу Пушилін був оголошений новим «заступником народного губернатора» і таким чином замінив заарештованого за день до цього Роберта Доню. А вже за кілька днів він очолив нову «республіку». Як і попередні «народні губернатори», Пушилін був до того нікому не відомий і взявся немов нізвідки. Крім нього, у «тимчасовому уряді» опинилися також ветерани донецького сепаратизму — Роман Лягін, Андрій Пургін та Олександр Хряков. А ось «губарєвці», які заварили всю цю кашу, фактично залишилися за бортом. Після 6 квітня на перші ролі в проросійському русі висунулися люди, які давно і послідовно співпрацювали з політиками з Партії регіонів і мали в Донецьку репутацію провокаторів.

Пушилін, на відміну від фанатичного Губарєва, виглядав прагматиком. Раніше він не брав активної участі у проросійських рухах, не був помічений на мітингах та круглих столах, присвячених російсько–українській дружбі. До подій 2014 року Пушилін не мав жодного авторитету в політичному середовищі міста та заробляв на фінансовій піраміді МММ. З огляду на ці обставини було схоже, що до антиукраїнського повстання він приєднався з якихось меркантильних міркувань, просто відчувши сприятливу кон’юнктуру. Новий ватажок сепаратистів говорив не стільки про приєднання до Росії, скільки про регіональну самостійність.

Ці міркування про Баварію дивним чином збігалися з тим, що казав Олександр Бобков, який також любив згадувати цей німецький регіон для прикладу. І Бобков, справді, дуже скоро з’явився у захопленому будинку Донецької ОДА. 11 квітня він провів зустріч із «тимчасовим урядом ДНР», на якій розповів, що подав законопроект «Про місцевий референдум» і добиватиметься, щоб парламент його ухвалив. В «уряді ДНР» ідею одразу схвалили, і в цьому не було нічого дивного, адже більшість присутніх там людей були добре знайомі з Бобковим.

Незважаючи на відкриту підтримку донецьких сепаратистів, Бобков залишався депутатом Верховної Ради і далі спокійно працював у парламенті, де справді просував закон про місцевий референдум. Задум його полягав у тому, щоб домогтися легалізації сепаратистських рухів, а потім очолити їх. При цьому новий український уряд, який сепаратисти Донбасу звинувачували у страшній кровожерливості, не чинив Бобкову жодних перешкод.

16 квітня у приміщенні Донецької міськради з’явилися озброєні люди, на руках яких красувалися пов’язки з написом «Оплот». Командував угрупованням бойовиків Олександр Захарченко, який відразу ж оголосив журналістам головну вимогу загарбників — ухвалити законопроект Олександра Бобкова про місцеві референдуми. Захарченко пообіцяв, що його люди не перешкоджатимуть роботі міської ради, але й не залишать будівлю до тих пір, поки парламент не виконає їхню умову.

Це була перша поява Захарченка на публіці як одного з лідерів проросійського руху, а також перша поява у Донецьку бойовиків із вогнепальною зброєю.

Захоплення міськради, організоване Бобковим, було вже відвертим збройним шантажем Києва. Проте сам нардеп не тільки не ховався від правоохоронців, а й далі працював у Верховній Раді. Які переговори він проводив у той час з українською владою, можна тільки здогадуватися. Доволі парадоксально поводилась і обласна адміністрація на чолі з губернатором Сергієм Тарутою, яка підпорядковувалася Києву. Люди, які працювали у Донецькій ОДА навесні 2014 року, розповідають, що Тарута спочатку вибрав неправильний шлях і почав платити гроші донецьким сепаратистам, сподіваючись таким чином купити їх та злити путч. Саме тому, доповідаючи обстановку в Київ, донецький губернатор запевняв, що повністю контролює ситуацію.

Сепаратисти від грошей не відмовлялися, але й підкорятися Таруті також не поспішали. До того ж, єдиного штабу у проросійських заколотників просто не існувало, і домовленість з одним угрупованням не означала контролю над усім рухом. Коли ж міста Донбасу почали брати під контроль російські бойовики, Тарута остаточно втратив навіть теоретичний шанс упоратися з ситуацією.

Сам губернатор відкрито заявляв, що співпрацює з «Оплотом» Захарченка і вважає цю організацію союзницькою.

Очевидно, тоді губернатор вірив у те, про що говорив. Безумовно, він знав, звідки взявся «Оплот», і хто стояв за його створенням, тому не вважав Захарченка та його бойовиків справжніми сепаратистами. Як ми пам’ятаємо, спочатку «Оплот» протистояв радикалам із «Народного ополчення» Губарєва і стояв на відносно помірних позиціях. Однак уже за три дні після прес–конференції Тарути сепаратисти провели незаконний референдум, за підсумками якого оголосили, що Донецька область відділяється від України. І незабаром бойовики «Оплоту» стали найактивнішими учасниками збройного конфлікту.

Ситуація на сході України змінювалася дуже швидко. Від початку керовані рухи та угруповання швидко виходили з-під контролю або перебігали від одних кураторів до інших. Сепаратистські лідери весни 2014‑го ставали лише халіфами на годину, і ніхто не міг передбачити, кого завтра винесе нагору хвиля антиукраїнського заколоту, а хто розчиниться у брудній піні. Після захоплення Слов’янська російськими диверсантами у регіоні з’явилася сила, вплинути на яку ані Олександр Бобков, ані будь–хто інший із Партії регіонів не могли. Поява росіян кардинально змінила обстановку та зруйнувала вплив місцевої еліти.

Бобков виїхав із Києва тільки влітку, у розпал бойових дій на сході країни, коли контроль над подіями на Донбасі вже остаточно перейшов до російської сторони, а його ставленик Олександр Захарченко почав підкорятися російським кураторам. Реалізувати свою мрію та очолити «Донецьку республіку» Бобкову так і не вдалося. Втім, на відміну від своїх колишніх колег по Партії регіонів, він виявився все ж більш везучим. На початок 2019 року Бобков усе ще зберігав контроль над своїми активами — Донецьким заводом коксохімобладнання та Горлівським коксохімзаводом. «Націоналізація», оголошена лідерами так званої ДНР, не торкнулася цих підприємств.

ТАЄМНИЦІ ЛУГАНСЬКОЇ СБУ

5 квітня у Луганській області було затримано офіцера ГРУ на прізвище Банних, який, як потім розповідав голова УСБУ в Луганській області Олександр Петрулевич, «прибув з інспекцією». Банних мав координувати діяльність місцевих сепаратистських угруповань, які збиралися повалити владу у регіонах півдня та сходу України. Усі комунікації Банних СБУ контролювала, і він доповідав у Москву про те, що «більш–менш були готові у Луганській області, у Донецькій та Харківській були не готові, не кажучи вже про Одесу або Миколаїв».

На думку Петрулевича, спецслужби РФ готували в Україні захоплення декількох регіонів у травні, проте почалося все раніше, бо в Луганську вийшов своєрідний фальстарт.

Того ж дня, 5 квітня 2014 року, співробітники луганського СБУ затримали у місті Стаханов групу диверсантів, які планували силове захоплення влади в регіоні — тих самих «луганських партизанів», які записували відеозвернення і обіцяли підняти збройне повстання 6 квітня. Серед затриманих були Олексій Рєльке та Олексій Карякін — майбутні лідери проросійського заколоту. Крім того, СБУ дістався цілий арсенал зброї — 300 автоматів, протитанковий гранатомет, велика кількість гранат.

Однак заарештовані були не всі бойовиками. Того ж дня лідер «партизанів» Валерій Болотов, який уникнув арешту, записав новий ролик, у якому закликав проросійськи налаштованих громадян виходити на вулиці. Наприкінці свого спічу Болотов зняв маску і назвав своє ім’я.

Наступного дня у Луганську було заплановано автопробіг та мітинг, і голова ОДА Михайло Болотських дуже нервував. Він приїхав до Петрулевича, щоб порадитися щодо подальших дій. Петрулевич запевнив губернатора, що СБУ працює, і все має бути нормально. Але те, що відбулося далі, «нормальним» назвати дуже складно.

6 квітня, як і очікувалося, у центрі Луганська зібрався черговий проросійський мітинг. Цього разу присутні вимагали не тільки відставки нової влади та референдуму про федералізацію, а й звільнення заарештованих напередодні «луганських партизанів». Із самого ранку біля будівлі СБУ зібралося кілька сотень людей. Близько полудня до них підтягнувся натовп мітингувальників із сусідньої площі, після чого обстановка одразу загострилася — активісти почали кидати у вікна будівлі СБУ каміння, бити і штовхати солдатів внутрішніх військ, які стояли в оточенні навколо будівлі.

Люди вимагали звільнення затриманих бойовиків, і керівник обласного управління міліції Володимир Гуславський розпочав із ними переговори. Обороняти будинок від натовпу мали силовики — самі співробітники СБУ, а також міліція. Але й ті, й інші не надто старалися зупинити натовп. Суперечки про те, хто більше винен у здачі Луганської СБУ — міліція чи сама Служба безпеки, — тривають і досі. Кожна зі сторін звинувачує у халатності та бездіяльності іншу.

Начальник УСБУ в Луганській області Олександр Петрулевич упевнений, що голова обласного МВС Володимир Гуславський діяв на боці сепаратистів.

Володимир Гуславський відповідальність за захоплення СБУ на себе брати, зрозуміло, відмовився і, в свою чергу, заявив, що будівля УСБУ була «недостатньо захищена», в чому звинуватив Петрулевича. Він заявив, що Петрулевич сам вирішив випустити затриманих, і цей крок на той момент був «узгоджений із керівництвом». Як було насправді — сказати складно, але факт залишається фактом: «партизанів» чомусь привезли до Луганського СІЗО, замість того, щоб вивезти у Київ, як це зробили з іншими затриманими організаторами заворушень, а потім під натиском погромників просто випустили їх.

Ця поступка не тільки не приборкала пристрасті, а ще більше розохотила натовп, який одразу після цього взяв будівлю СБУ штурмом. Утім, це не був штурм у тому вигляді, який ми можемо собі уявити. Натовп просто відтіснив бійців внутрішніх військ і виламав двері. Бійці ВВ майже не чинили опору. Співробітники СБУ теж не намагалися зупинити нападників і дали їм увійти.

У той же день загарбники отримали контроль над збройовою кімнатою СБУ, в якій був цілий арсенал — за кілька днів до того до главку СБ звезли зброю із регіональних відділень Служби. Залічені години «проросійськи налаштовані активісти» перетворилися на озброєних «до зубів» бойовиків, а мітинг — на незаконне парамілітарне формування. У зброярні СБУ було 44 гранатомета 69 кулеметів, 887 автоматів АК різних модифікацій, близько 1 тис. пістолетів (ТТ, ПМ, АПС). Загалом понад 2 тис. одиниць зброї, 680 тис. патронів, 370 гранат, тротил, пластид.

Як вийшло, що така кількість зброї без жодного пострілу опинилася в руках у сепаратистів? Хто насправді винен у тому, що це сталося? Цілком очевидно, що відповідальність за провал 6 квітня рівною мірою несуть співробітники МВС та СБУ. З самого початку все виглядало так, ніби силовики спеціально підігравали сепаратистам.

Болотов та його люди у своїх відеороликах теж відкрито анонсували своє повстання, заплановане на 6 квітня, і це було вагомим приводом для СБУ, щоб вжити додаткових заходів безпеки. Особливо це стосувалося зброї, яка зберігалася у збройовій кімнаті. Очевидно, що якщо начальник обласної СБУ Олександр Петрулевич сумнівався у здатності своїх підлеглих захистити зброю, то йому слід було б перемістити арсенал в інше місце. Але замість цього Петрулевич навіть не подбав про те, щоб замінувати вхід у збройову кімнату. Замість справжньої вибухівки двері за його розпорядженням були «заміновані» муляжами. Як пізніше пояснив Петрулевич, це було зроблено, щоб «не спровокувати жертви серед мирного населення». Яким чином це саме «мирне населення» могло опинитися у стінах СБУ, Петрулевич не пояснював.

Зрозумівши, що збройова кімната не захищена належним чином, сепаратисти легко відчинили її та заволоділи зброєю.

Спікерами команди, яка захопила СБУ, стали Олексій Рєльке та Валерій Болотов.

Ким були лідери сепаратистів?

Легенда Валерія Болотова базувалася на громадській організації «Союз ветеранів повітрянодесантних військ», про діяльність якої нічого відомо не було. В Луганській області такі армійські підрозділи ніколи не дислокувалися. За його словами, в армії Болотов служив у 103‑й повітряно–десантній дивізії, у білоруському Вітебську, та брав участь у збройному конфлікті у Нагорному Карабасі. Судячи з усього, на момент початку агресії проти України Болотов або був найманим працівником, або власником кількох копанок (нелегальних вугільних шахт) у Луганській області. Весною 2014 року Болотов приєднався до «Луганської гвардії» та очолив її осередок у місті Стаханов, який називався «Стахановською гвардією».

Олексій Рєльке був більш колоритною фігурою. Будучи німцем за походженням, цей уродженець Стаханова у 90‑х роках разом із батьками емігрував до ФРН, де отримав громадянство і тривалий час жив у Кобленці. Однак із часом він повернувся на малу батьківщину. Переїзд із Німеччини до депресивного шахтарського містечка Луганської області — дивний вчинок, з якого боку не глянь. Цей крок став підставою для всіляких припущень та підозр, зокрема, що Рєльке був співробітником російських спецслужб. У свою чергу, бойовики підозрювали його у роботі на «західні розвідки», адже він залишався громадянином Німеччини. Можливо, саме тому «Німець» (як називали Рєльке соратники) не затримався довго у проросійському русі. Вже в середині квітня у захопленій будівлі СБУ стався конфлікт, через який люди Болотова вигнали Рєльке. Незабаром після цього «Німець» був заарештований у Стаханові українськими спецслужбами і кілька місяців провів у в’язниці, поки не був обміняний.

Наступного дня після захоплення управління СБУ до Луганська прибули голова СБУ Валентин Наливайченко, його заступник Андрій Левус та секретар Ради нацбезпеки і оборони Андрій Парубій. Олександр Петрулевич, що тільки–но безславно здав будівлю бойовикам, одразу почав розробляти разом із ними план штурму СБУ, щоб відбити її у загарбників.

Штурм планували провести у ніч із 7‑го на 8 квітня, поки бойовики не встигли як слід обжитися та закріпитися. Сам Петрулевич, який під час захоплення Управління СБУ був усередині і потім кілька годин утримувався бойовиками, бачив, що серйозних заходів безпеки вони тоді не вживали. Він зміг покинути будівлю у супроводі однієї людини, яка сказала вартовим на вході, що вони «йдуть за сигаретами».

План був таким: спочатку Управління СБУ повинен був оточити подвійним кордоном полк внутрішніх військ, який дислокувався у Луганську, після чого зачистку мав розпочати спецпідрозділ «Альфа». У самому Луганську, за словами Олександра Петрулевича, було лише вісім офіцерів «Альфи», п’ятеро з яких відмовилися виконувати завдання, пославшись на свої «морально–етичні переконання». Тому 120 офіцерів «Альфи» для зачистки сепаратистів надіслали до Луганська з інших регіонів України. За півтора місяці до цього вони брали участь у силових акціях проти активістів Майдану, але були готові до виконання наказу.

Полк внутрішніх військ, який мав забезпечити оточення, підпорядковувався голові Луганського МВС генералові Володимиру Гуславському. Але у призначений час його бійці не змогли виїхати з казарм — їхній командир доповів, що вихід заблоковано натовпом проросійських активістів. Сам Петрулевич потім у суді скаже, що направляв свого підлеглого перевірити цю інформацію, але замість «натовпу» той побачив десяток бабусь, які справді блокували вихід, але з якими можна було розібратися без особливих проблем.

Без підтримки внутрішніх військ штурмувати СБУ Петрулевич не наважився.

Штурм відклали ще на добу — на ніч із 8‑го на 9 квітня. До Луганська було додатково перекинуто два полки внутрішніх військ для оточення кварталу та будівлі. Але тут знову почалися проблеми через тотальну дезорганізацію силових структур. Внутрішні війська прибули без зброї та забезпечення. Становище було таким, що Петрулевич був змушений послати свого заступника Олега Животова до місцевого бізнесмена, колишнього депутата від Партії регіонів Володимира Ландика з проханням знайти та видати бійцям продукти для приготування їжі. Ландик ніякої допомоги не надав.

Для штурму будівлі СБУ потрібен був БТР. У Луганську на той момент таких машин було дві — одна у прикордонників, інша в полку внутрішніх військ (тому самому, який «не зміг» виїхати на штурм своєчасно). Командування ВВ знову відмовилося допомагати СБУ і заявило, що їхній БТР «зламався». Після цього Петрулевич через Антитерористичний центр СБУ запросив БТР у Луганського прикордонного загону. Начальник загону отримав наказ передати БТР СБУ, але відмовився його виконувати — Петрулевичу він заявив, що «один БТР закриває весь кордон, і він його не віддасть». У підсумку, на другу ніч штурм провести теж не змогли.

9 квітня українські спецслужби знову були готові штурмувати будівлю. Але, за словами Петрулевича, його люди напередодні перехопили переговори бойовиків, які казали, що міліція в разі штурму «має прикрити їх вогнем». Після цього штурм знову скасували, адже раптом гостро постало питання, на чиєму боці у цій ситуації діє голава обласного МВС генерал Володимир Гуславський.

Його заступник Олег Животов запевняв, що СБУ перехоплювала розмови лідерів «Армії Південного Сходу» — Болотова і Рєльке. «Ти, Валєра, визначся — ти в команді Гуславського або в моїй», — нібито казав Рєльке Болотову. На підставі цих перехоплень Олег Животов, до речі, вважає, що бойовиками насправді спочатку керував не Болотов, а «Німець».

Це остаточно дезорганізовувало весь процес підготовки штурму, адже начальник УМВС Гуславський входив до анти–терористичного штабу, і виходило так, наче бойовики мають у штабі свою людину. Олександр Петрулевич стверджує, що двічі звертався до центрального апарату СБУ, щоб вирішити питання з відставкою генерала Гуславського — 7‑го та 9 квітня. «Я писав, що, якщо не замінити губернатора Болотських та Гуславського, ми втратимо цю область», — розповідав він у суді через три роки після подій. Але якщо такі звернення від Петрулевича й були, то прислухатися до них не поспішали. Гуславський пропрацював на своїй посаді до кінця квітня і подав у відставку тільки тоді, коли ситуація вже стала некерованою.

Навколо захопленої будівлі СБУ почали швидко зростати барикади. У Луганську, як і в Донецьку, міліція абсолютно не перешкоджала сепаратистам у такому облаштуванні. Кілька днів до будівлі вільно їздили вантажівки з покришками, дошками та іншими матеріалами, придатними для спорудження барикад. Перекрити під’їзди до захопленої СБУ та не пропускати туди вантажівки могла б міліція, але правоохоронці не заважали сепаратистам укріплюватися.

Подібним чином правоохоронці Донбасу працювали всю весну 2014 року. У відповідь на всі питання та прохання прихильників територіальної цілісності України приборкати сепаратистів і навести в Донецьку і Луганську хоч якийсь порядок співробітники МВС зазвичай давали одну відповідь — міліція поза політикою. Всередині системи МВС панувала повна деморалізація, адже вони виявилися «крайніми» під час подій на Майдані.

Розуміючи, що допомоги від МВС не буде, керівництво СБУ так у підсумку і не наважилося на штурм захопленого луганського Управління. Втім, Валентин Наливайченко, який очолював СБУ у 2014 році, пізніше почав стверджувати, що його підлеглі були готові до штурму і не відбувся він лише тому, що виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов віддав наказ не штурмувати будівлю. Сергій Пашинський, який очолював у 2014 році Адміністрацію президента, у відповідь на це звинуватив у бездіяльності самого Наливайченка.

Усі можливі зусилля для скасування штурму луганської СБУ доклеїли також політики з Партії регіонів. Зокрема, народний депутат від Партії регіонів Сергій Дунаєв, який входить до найближчого оточення Юрія Бойка. За словами Сергія Корсунського, Дунаєв одразу ж з’явився у захопленій бойовиками будівлі СБУ і довго перебував там, щоб не допустити штурму.

У квітні 2014‑го регіональні політики, мабуть, ще вірили, що контролюють проросійський рух, і розраховували нарешті реалізувати свій старий план — налякати Київ стихією народного гніву, а потім виторгувати у нього автономію в обмін на посередницькі послуги з улагоджування конфлікту.

Його слова були очевидною маніпуляцією. Нардеп не стільки передавав слова сепаратистів, скільки приписував їм власні вимоги. Зрозуміло, що про юридичні підстави своїх дій бойовики думали в останню чергу. До того ж, у будівлі СБУ перебувало кілька угруповань, вимоги яких суттєво різнилися: одні вимагали федералізації, інші — створення Новоросії, треті — приєднання Донбасу до Росії.

Як і інші регіонали, Горохов наполягав, що захоплену СБУ не можна штурмувати, і найкращий вихід із ситуації — виконання вимог Болотова та його людей.

8 квітня до захопленого будинку СБУ увійшов Сергій Корсунський. Він стверджує, що відразу підійшов до Болотова, з яким був знайомий, і розповів йому про свої контакти з українською владою. Корсунський запропонував Болотову послуги переговірника, і той погодився. Між сепаратистами в СБУ і владою в Києві почалися торги, суть яких зводилася до такого: Турчинов призначає на ключові посади в регіоні людей, які влаштовували б обидві сторони (сам Болотов хотів пост губернатора), натомість Болотов відмовляється від проведення референдуму.

Переговори йшли до 16 квітня, але сторони вже тоді не врахували ключової обставини — проросійський рух не був монолітним, а Валерій Болотов не був його єдиним лідером. Бойовики, що захопили будівлю, розбилися на кілька угруповань, які одразу почали конфліктувати між собою. Вимоги ватажків різнилися — хтось був згоден на діалог із владою, а хтось був налаштований більш радикально і вважав будь–які переговори з «київською хунтою» зрадою.

Категорично проти переговорів з урядом виступав ще один лідер сепаратистів — Олексій Мозговий. Він активно діяв із самого початку «русской весны» і міг сам очолити «народне ополчення» Луганської області, однак раптова поява Болотова завадила цим планам. До захоплення СБУ угрупованням «партизанів» зі Стаханова Мозговий поставився з ревнощами та недовірою.

16 квітня радикально налаштовані угруповання спробували влаштувати у захопленій будівлі СБУ «переворот» і заарештувати Валерія Болотова, однак останній усе ж взяв гору. 21 квітня сепаратисти провели так званий «народний схід» на якому «офіційно» визнали Болотова «народним губернатором». Олексій Мозговий зі своїми людьми спробував прорватися на ці збори і заявити свої претензії на лідерство, однак люди Болотова цього не допустили. Після конфлікту з Болотовим Мозговий зі своїми прихильниками залишив Луганськ і поїхав по області — створювати власну армію для бойових дій проти збройних сил України.

Пізніше, вже після початку війни, російська сторона і сепаратисти почали покладати всю відповідальність за кровопролиття на український уряд. Мовляв, це він не захотів почути Донбас. Але насправді українська сторона намагалася контактувати і домовлятися з окремими польовими командирами і лідерами «ополчення». А ось радикальні командири сепаратистів, на кшталт Олексія Мозгового, геть відмовлялися від переговорів та наполягали на необхідності вести війну на знищення.

Переговори про призначення Валерія Болотова головою ОДА просувалися важко. Ситуація була патовою. Призначення Болотова та його людей на ключові пости в Луганській області створило б небезпечний прецедент і означало б, що Україна визнає своє безсилля перед озброєними людьми, які захопили зброю. Чи допоміг би такий крок запобігти війні? Далеко не факт. Ми не можемо знати, як би повели себе в такій ситуації сепаратисти. Поступки вони цілком могли б розцінити, як слабкість влади. Ніхто не міг дати гарантію, що, отримавши контроль над регіоном, парамілітарні групи погодилися б далі діяти в рамках правового поля України. І найголовніше — якби Болотову вдалося збройним шантажем вибити собі губернаторське крісло, з’явилася б велика спокуса повторити цей фокус в інших областях.

Наприкінці квітня до Луганська приїхав заступник тодішнього міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов (колишній керівник луганського УБОЗу) та зустрівся з Валерієм Болотовим. На зустрічі Євдокимов погоджував із лідером сепаратистів низку кандидатур на ключові пости в Луганській області (голову МВС, ДАІ, прокурора), але у підсумку ці призначення так і не відбулися. Ситуація ускладнювалася тим, що Болотов не контролював радикальні угруповання, які й далі атакували адміністративні будівлі. 21–29 квітня в Луганську бойовики захопили прокуратуру, обласну адміністрацію, державний телеканал ЛОТ. Болотов такої команди не давав — він вів переговори з Києвом, але інші командири бойовиків не вважали за потрібне з ним радитися. Ще складнішою була ситуація в області, де в кожному місті виникала своя місцева озброєна банда. Одна за одною з’являлися новини про захоплення адмінбудівель у Свердловську, Алчевську, Стаханові. На початку травня до міста Антрацит із Росії відкрито вдерлася колона автомобілів з озброєними донськими козаками — південь Луганської області перейшов під контроль козацьких бандформувань, які підпорядковувалися російському отаманові Миколі Козіцину. Болотова лідером вони не визнавали, а тому поставало питання про доцільність подальших переговорів з його угрупованням.

Поступово стало зрозуміло, що домовитися не вдалося. З якої конкретно причини це сталося — не може точно сказати і Сергій Корсунський, який стверджує, що був посередником у цих перемовинах. Можливо, в якийсь момент у Болотова просто здали нерви, і він поступився більш радикальним угрупованням, яким не терпілося постріляти. Зіграли свою роль також переговори Болотова з народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим, який у той час активно просував ідею незаконного референдуму та відокремлення Донбасу від України. Корсунський стверджує, що саме після зустрічей з Олегом Царьовим та Валерієм Голенком Болотов викликав його до себе, сказав, що «має намір створювати Луганську народну республіку», і запропонував йому очолити «парламент» майбутньої республіки. Корсунський відповів відмовою і після цього припинив брати участь у сепаратистському русі.

26 квітня «болотовці» зажадали від Києва «визнати Валерія Болотова легітимним виконуючим обов’язки губернатора Луганської області з передачею йому та представникам від громад області повної виконавчої влади». На виконання цього ультиматуму дали триденний термін. Навряд чи український уряд міг би прийняти такі умови, але чекати три дні не збирався і сам Болотов. Уже 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».

Незважаючи на те, що сталося це на 20 днів пізніше, ніж у Донецьку, луганчани вирішили швидко наздогнати згаяний час. Затвердити проголошену «ЛНР» вони запланували на «референдумі» 11 травня — одночасно з Донецьком. Переговори з українським урядом було припинено. 30 квітня Болотов перебрався із приміщення СБУ до будівлі Луганської ОДА — у кабінет губернатора.

ГОЛИЙ КОРОЛЬ ДОНБАСУ

Усю весну 2014 року одна з головних інтриг протистояння на Донбасі полягала в тому, коли ж у ситуацію по–справжньому втрутиться Рінат Ахметов і на чиєму боці. Позиція людини, яка довгі роки вважалася «хазяїном» Донбасу, могла стати вирішальною. Від Ахметова очікували чого завгодно — хтось вважав, що олігарх публічно виступить на боці «непокірного Донбасу», хтось — навпаки, був упевнений, що він створить якусь подобу приватної армії та жорстко зачистить проросійські формування. Але сталося непередбачене: Ахметов не захотів або не зміг вплинути на ситуацію. Усю весну він робив безпорадні заяви, закликаючи якийсь абстрактний Донбас до миру та злагоди, але ніякого єдиного Донбасу, до якого звертався олігарх, у той момент уже не існувало. Регіон розколовся на прихильників та противників України. Останні, у свою чергу, складалися з багатьох угруповань, кожне з яких підкорялося своєму командирові і не бажало слухати вчорашніх авторитетів. У розумінні прихильників Росії, Ахметов виявився таким самим слабаком, як і Янукович, утратив владу і більше не мав морального права вказувати їм, що робити.

Після початку російського вторгнення до Криму нова українська влада відразу ж спробувала залучити лідерів найбільших регіональних фінансово–промислових груп Південного Сходу на свій бік. Губернатором Дніпропетровської області було призначено Ігоря Коломойського. У Донецьку крісло голови ОДА запропонували Ахметову, однак той відмовився обійняти офіційну посаду, і замість нього область очолив інший донецький олігарх — Сергій Тарута. У березні, поки в місті раз у раз спалахували заворушення і прихильники Росії громили офіси та адміністративні будівлі, Ахметов та його люди не робили жодних спроб узяти ситуацію під контроль. Уперше олігарх вирішив втрутитися в ситуацію тільки у квітні, коли сепаратисти вже захопили Донецьку ОДА і проголосили «республіку». У ніч із 7‑го на 8 квітня разом із Миколою Левченком він прийшов до барикад, щоб поспілкуватися з загарбниками і відмовити їх від радикальних дій.

Насправді Ахметов та Левченко вирушили до адміністрації, оскільки знали, що український уряд готує його зачистку. 7 квітня до Донецька прилетів віцепрем’єр Віталій Ярема, який збирався віддати наказ про штурм барикад та арешт загарбників ОДА. Рінат Ахметов вирішив поговорити з сепаратистами, щоб попередити їх про підготовку операції, а потім відмовити Ярему від штурму.

Спілкуючись із сепаратистами, Ахметов емоційно умовляв їх сісти за стіл переговорів із владою та вимагати автономії Донбасу, але не відокремлення регіону від України. Такий сценарій цілком влаштовував самого Ахметова, який був зацікавлений у тому, щоб остаточно перетворити Донбас на власне удільне князівство. Олігарх пропонував загарбникам ОДА разом домагатися змін до Конституції, однак ті наполягали, що хочуть до складу Росії.

Сепаратисти запевняли Ахметова, що готові воювати за відокремлення від України. Олігарх просив відмовитися від кровопролиття, але переконував радикалів, що розділяє їхні погляди, підтримує більшу частину їхніх вимог і готовий разом із ними захищати адміністрацію від українських силовиків, якщо ті спробують зачистити будівлю. Кілька представників сепаратистського угрупування погодилися вирушити разом з Ахметовим на переговори до Віталія Яреми. На зустрічі віцепрем’єр пообіцяв їм, що не штурмуватиме ОДА. 8 квітня, коментуючи ситуацію журналістам, Ярема заявив, що штурм був скасований, тому що загарбники погодилися здати раніше захоплену зброю та звільнити будівлю адміністрації. Однак ці обіцянки так і не були виконані. У підсумку Ахметов просто допоміг сепаратистам виграти час.

Того ж дня українські силовики зачистили від сепаратистів захоплену обласну адміністрацію у Харкові. У цьому місті не знайшлося свого Ахметова (чи Дунаева з Гороховим, як у Луганську), і ніхто не перешкоджав штурму. Після цієї зачистки масових проросійських акцій чи спроб захоплення будівель у Харкові більше не було. Україна повністю відновила контроль над регіоном. У Донбасі ж, де від силового сценарію відмовилися, спроби пошуку компромісу та мирного розв’язання кризи ні до чого не призводили, і ситуація ускладнювалася далі.

Деякий час у суспільстві існувала впевненість, що Ахметов може зупинити заворушення в Донецьку, варто йому лише цього захотіти. Але візит Ахметова на барикади показав, що його аргументи не працюють. Сепаратисти не послухалися олігарха і не побажали поступатися.

До прихильників територіальної цілісності України Рінат Ахметов, як і представники місцевої влади, жодного інтересу не проявив. Ані він, ані його люди жодного разу не прийшли на українські мітинги, щоб підтримати тих, хто справді хотів зберегти Донбас у складі України та прагнув миру, а не війни. За своїм світоглядом Ахметов, Левченко та інші політики «ахметівського» крила були набагато ближчими до сепаратистів, ніж до прихильників територіальної єдності. Але загравання з проросійськими формуваннями олігархові не допомогли. Через чотири дні після дебатів під ОДА на Донеччину ввійшли російські диверсанти, які остаточно поклали край усім спробам домовитися. Регіон почав швидко занурюватися у кривавий хаос.

На очах в Ахметова починалася війна, і два стільці, на яких він тривалий час намагався всидіти, разом перетворилися на два палаючих факела. Опинившись між цих двох вогнів, найбагатша людина України ще довго не могла повірити в те, що трапилося. До самого літа Ахметов видавав безглузді та істеричні звернення, які були адресовані всім одразу і нікому конкретно, і тому викликали в усіх тільки роздратування. Кульмінацією цього абсурду стала акція «Голос Донбасу», що отримала в народі назву «Гудок». 19 травня, коли сепаратисти вже провели свій незаконний референдум, проголосили дві «незалежні республіки», а на півночі Донецької області йшли бойові дії із застосуванням артилерії та бронетехніки, Ахметов закликав донеччан «гудіти» у клаксони своїх автівок, щоб таким чином закликати сторони конфлікту до миру.

У цьому зверненні Ахметов уперше жорстко висловився щодо самопроголошеної ДНР та закликав жителів області чинити опір цій організації.

Приводом для настільки емоційного спічу стало захоплення озброєними бойовиками управління Донецької залізниці, через що було порушено рух поїздів, а підприємства Ахметова зазнали збитків.

Але було пізно. Гасити конфлікт необхідно було на самому початку, однак замість цього Ахметов спершу довго мовчав, а потім намагався використовувати сепаратистів у своїх інтересах і перешкоджав зачистці захопленої адміністрації. У Маріуполі, де олігарх володів двома металургійними комбінатами, він узагалі дозволив директорам цих підприємств підписати меморандум із місцевими лідерами сепаратистів. У цьому документі, який було оприлюднено 15 травня, гендиректори комбінатів «Азовсталь» та ім. Ілліча Юрій Зінченко та Енвер Цкітішвілі разом із представниками «ДНР» вимагали від «київської влади» прибрати від Маріуполя армійські блокпости і передати контроль над в’їздами до міста міліції та «народним дружинам».

Такі хаотичні спроби Ахметова та інших регіоналів одночасно виступати проти сепаратистських угруповань та загравати з ними призвели до трагічних наслідків. Роками регіонали методично відпилювали від дерева під назвою «Україна» сук під назвою «Донбас», на якому сиділи самі. Тож рано чи пізно вони повинні були як слід гепнутись об землю.

Наприкінці травня відчайдушні заклики Ахметова «згуртуватися» і «не допустити» вже не мали сенсу. Донецька область тоді вже повністю контролювалася озброєними бандами, яким було начхати на Ахметова та автомобільні гудки. Уряд не контролював регіон. Міліція не виконувала своїх функцій. По всьому Донецьку відбувалися захоплення, погроми та грабежі. Донецьк заполонили комбатанти з Росії та підконтрольних їй Абхазії і Південної Осетії. Ці люди взагалі не знали, хто такий Ахметов, і приїхали до Донецька не для того, щоб сідати за якісь круглі столи.

Чи платив Рінат Ахметов бойовикам? Чи намагався купити угруповання так званої ДНР, щоб перетворити його або окремі формування, що входили до його складу, на свою приватну армію? Навесні 2014 року така версія була досить популярною. Автор цих рядків добре пам’ятає інцидент, що мав місце 25 травня. Тоді в ході чергового сепаратистського мітингу на площі Леніна один з ораторів несподівано закликав присутніх піти і захопити резиденцію Ахметова. Ідея сподобалася учасникам мітингу, і вони пішою колоною вирушили на штурм. Маєток Ахметова розташовувався практично за містом, на території ботанічного саду. Від площі Леніна до нього необхідно було пройти близько 7 кілометрів. Але для тих, хто мріяв побачити експропріацію «донецького Межигір’я», це не було проблемою. Прихильники «ДНР» зробили того дня вражаючий марш–кидок, але в кінці шляху активістів чекало розчарування. Увірватися до резиденції найбагатшого донеччанина та до розташованого по сусідству офісу його легендарної фірми «Люкс» не вийшло. Біля воріт натовпу раптом перегородили шлях озброєні бойовики «Оплоту» на чолі з Олександром Захарченком. А потім тодішній номінальний лідер сепаратистів Олександр Бородай, який приїхав із Росії та 16 травня проголосив себе «прем’єр-міністром ДНР», пояснив людям, що Ахметов погодився платити податки «республіці» і тому чіпати його майно поки не можна.

Пізніше, вже у 2017 році, той самий Бородай в одному зі своїх інтерв’ю розповів, що у травні 2014‑го Рінат Ахметов платив гроші польовому командиру Олександру Ходаковському, який очолював збройне формування «Восток».

У тому ж інтерв’ю Бородай стверджував, що одним із його завдань у Донецьку було «нівелювання впливу Ахметова у «ДНР» та підкреслював, що Рінат Ахметов навесні 2014 року був фактичним господарем «народної республіки».

Насправді повного контролю над так званою ДНР Ахметов ніколи не мав, оскільки навесні 2014 року ця організація ще не була єдиною структурою з чіткою ієрархією. У кожному місті заправляли свої отамани, які майже не координували одне з одним своїх дій. Можна стверджувати, що Ахметов не мав впливу на угруповання Стрелкова, яке у квітні 2014 року взяло під контроль північ Донецької області. Не підкорялося олігархові і формування Ігоря Безлера у Горлівці. Зате сформований після незаконного референдуму 11 травня «уряд ДНР» майже цілком складався з людей, які раніше працювали на міську владу і були пов’язані з регіоначами. Ще більш очевидним був зв’язок Ахметова з лідерами сепаратистів у Маріуполі, де «ДНР» очолювали брати Денис та Дмитро Кузьменки.

Брати Кузьменки мали кримінальне минуле, але при цьому не приховували своїх зв’язків із правоохоронцями та представниками місцевої влади. Довоєнні фотографії, на яких вони стоять поруч із мером Єнакієва Валерієм Олійником та високопоставленим маріупольським міліціонером Михайлом Узуном, і сьогодні можна легко знайти в інтернеті. До зачистки Маріуполя від незаконних збройних формувань брати Кузьменки прекрасно знаходили спільну мову з мером міста Юрієм Хотлубеєм, міліцейським керівництвом та директорами ахметівських металургійних комбінатів, зустрічалися з ними за одним столом і підписували меморандум про спільні дії.

Розповідав про співпрацю Ріната Ахметова з проросійськими активістами і Павло Губарєв. У своєму інтерв’ю, яке він дав «Российской газете» 12 травня 2014 року, після того, як був звільнений по обміну, Губарєв говорив:

Очевидно, в плани донецьких кланів не входило відокремлення Донбасу від України. Все вказує на те, що й Ахметов, і Бобков, й інші політики, які загравали з угрупованнями сепаратистів, хотіли просто використати збройні формування для посилення своїх позицій у переговорах із новою владою. Регіонали мріяли виторгувати для себе максимальну автономію та закріпити за Донбасом статус «держави в державі», якою він фактично і був з початку 90‑х. Але ці плани було зруйновано 12 квітня 2014 року, коли на Донеччині з’явилася нова сила, на яку донецькі олігархи вже не мали ніякого впливу.

У цей день рано–вранці місто Слов’янськ, розташоване на півночі Донецької області, захопило невелике угруповання російських диверсантів на чолі з колишнім співробітником ФСБ Ігорем Гіркіним, який називав себе Ігорем Стрєлковим.

СПУСКОВИЙ ГАЧОК ВІЙНИ

У середині березня на дорогах Донбасу почали з’являтися перші повільні та похмурі колони військової техніки. Українська армія стягувала сили до східних кордонів перед загрозою військового вторгнення з Росії. Вид застарілих, іржавих танків і тягачів, зроблених ще за часів СРСР, наводив на сумні думки про стан збройних сил та їхню здатність вести бойові дії. Держава була виснажена корупцією та неефективним управлінням, і стан армії відповідав загальному стану економіки України.

Поява української військової техніки викликала злість у прихильників Росії. У Луганську та Донецьку багато хто все ще сподівався, що Путін анексує Донбас за кримським сценарієм, і Україна не чинитиме йому опору. Але прибуття військових плутало всі карти. Україна готувалася обороняти свою територію, і для сепаратистів це було, безумовно, поганою новиною. їхні лідери закликали населення блокувати рух військових колон. На дорогах Донбасу почали з’являтися блокпости. Мобільні групи сепаратистів чергували на залізничних станціях, щоб простежити за рухом потягів з українською технікою. Лідери проросійських угруповань стверджували, що Україна збирається застосовувати армію «проти народу», хоча події у Криму вичерпно пояснювали, для чого знадобилося направляти військових на схід.

15 березня поїзд з українською технікою було заблоковано на станції Вільхова, недалеко від Луганська Прихильники Росії перекрили рейки і завалили залізничні колії барикадами з металобрухту. Керував їхніми діями депутат обласної ради від Партії регіонів Родіон Мірошник. У Донецькій області того ж дня прихильники Росії з триколорами перекрили дорогу на шляху військової автоколони під Волновахою. З натовпу військовим кричали: «їдьте додому, навіщо воно вам треба». Через деякий час колона військових розвернулася і поїхала у зворотному напрямку. Було зрозуміло, що бійці ЗСУ не горять бажанням вступати в бій і погано розуміють, що відбувається навколо.

Передчуття грізних подій висіло у повітрі, та все ж до прямих зіткнень і кровопролиття справа спочатку не доходила. До появи російських диверсантів у регіоні зберігався поганий мир. Точкою неповернення стало вторгнення у Слов’янськ збройного угруповання під командуванням Ігоря Гіркіна (Стрєлкова). Як пізніше зізнавався у своїх інтерв’ю сам Гіркін, він та його люди заходили на Донбас із конкретною метою — розпочати війну.

Він також пояснював, чому вибрав саме Слов’янськ. За словами Гіркіна, там існувала найбільша в області потужна місцева сепаратистська організація. Справді, ще до появи російських диверсантів у місті вже господарювали озброєні люди на чолі з В’ячеславом Пономарьовим — майбутнім «народним мером» Слов’янська. Ще наприкінці березня члени угруповання Пономарьова, одягнені у камуфляж та бронежилети, почали чергувати на посту ДАІ разом із міліцією і засвітились у конфлікті з активістами «Дорожнього контролю». Коли активісти запитали співробітників міліції, чому з ними на посту перебувають невідомі озброєні люди, бойовики, серед яких був і Пономарьов, напали на членів «ДК», почали бити їх ланцюгами і битами.

Сам Пономарьов у своєму інтерв’ю, яке він дав у квітні 2016 року російському сайту «Антифашист», так описував створення свого угруповання:

У цьому ж інтерв’ю Пономарьов розповів про свої контакти з міліцією, яка погодилася співпрацювати з його формуванням ще до початку антиукраїнських заворушень у Донецьку.

Також, за словами Пономарьова, йому вдалося домовитися зі співробітниками ДАІ, щоб вони без перешкод пропустили у Слов’янськ колону з бойовиками Ігоря Гіркіна (Стрєлкова):

Ще однією причиною, з якої Гіркін обрав саме Слов’янськ, було вдале географічне положення міста. Воно розташовувалося на перехресті важливих трас і було чимось на зразок «північних воріт» Донбасу. Після захоплення Слов’янська весь регіон опинився у Стрєлкова в тилу. Крім того, за містом починалися агломерації, у яких можна було сховатися в разі наступу українських військових.

У книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії» описано момент вторгнення групи Гіркіна на територію України. Озброєні бойовики без проблем проїхали з Криму через територію Ростовської області і спокійно перейшли державний кордон, із чого можна зробити висновок, що російська сторона надала диверсантам «зелений коридор». З українського боку кордон тоді охоронявся абияк, і російським бойовикам ніхто не завадив.

Задум Гіркіна полягав у тому, щоб розпалити конфлікт і розпочати бойові дії, на які місцеві парамілітарні формування не наважувалися. А потім зібрати воєдино й очолити розрізнені загони. На момент вторгнення російського диверсійного загону ситуація в регіоні вже була вибухонебезпечною, але при цьому не було нікого, хто був би готовим запалити вирішальний сірник. Тому вогонь війни на Донбас довелося імпортувати з Росії. І відставний співробітник ФСБ Ігор Гіркін став тим Прометеєм, який погодився його принести.

Цей план не був винаходом Стрєлкова. Ще у середині 1960‑х російський білоемігрант Євгеній Меснер, який утік із Росії після перемоги «червоних», вигадав термін «мятежевойна», що означав такий собі гібрид війни та заколоту, або скоріше війну, замасковану під заколот. Меснер присвятив «мятежевойне» кілька статей і книг, в яких детально розбирав, як ведуться такі війни і чому вони можуть бути більш ефективними, ніж традиційні.

У 2014 році в Україні ніхто не використовував застарілий термін Меснера, але замість нього в обіг увійшов вираз «гібридна війна», який мало відрізнявся за змістом. Росія фактично вступила у війну з Україною, але офіційно не брала участі в ній. Замість регулярних частин російської армії до України на початковому етапі війни заходили парамілітарні загони козаків та російських націоналістів, які російська сторона безперешкодно пропускала через кордон. Кремль відправляв в Україну якийсь аналог приватних військових кампаній (ПВК). Російським законодавством такі формування передбачені не були, проте це не завадило існувати на території РФ різноманітним козачим загонам та іншим подібним організаціям. Деякі з них відкрито називали себе ПВК. Зокрема, можна згадати ПВК «Енот C. O.R. P.», яка мала свій сайт, де відкрито писала про свою участь у боях на сході України, але формально була зареєстрована лише як громадська організація.

Сам Ігор Стрєлков ніколи свій загін таким чином не називав, але де–факто його формування мало чим відрізнялося від широко відомої нині російської ПВК «Вагнер», яка існує також неофіційно. Різниця полягала лише у прізвищах кураторів цих формувань. Якщо шефство над «Вагнером» приписують російському олігархові Євгену Пригожину, то Стрєлков із Бородаєм не приховували свого зв’язку з іншим російським мільярдером — Костянтином Малофєєвим. Тривалий час про–кремлівські спікери пояснювали появу Бородая та Стрєлкова у Донецьку самодіяльністю Малофєєва, але повірити в цю версію могли хіба що дуже наївні люди. Росія надавала бойовикам широку підтримку, направляючи на Донбас зброю, техніку та боєприпаси, що було б неможливо, якби Стрєлков діяв усупереч волі російського уряду. Напевно, з’явилися б проблеми й у самого Костянтина Малофєєва, якби він своїми діями йшов наперекір планам Кремля.

Захоплення Слов’янська різко відрізнялося від усіх інших захоплень адміністративних будівель, які відбувалися на Донбасі до цього. Якщо раніше такі захоплення проходили неорганізовано і більше нагадували банальний погром, то у Слов’янську міську рада та відділ МВС захоплювали злагоджено і чітко. Озброєні люди з’явилися на всіх в’їздах до міста і швидко встановили свої блокпости. Міліція Слов’янська та прилеглих до нього великих міст Донецької області не чинила загарбникам жодного опору, хоча диверсантів було небагато — лише кілька десятків людей.

Увесь березень свою бездіяльність міліція пояснювала специфікою заворушень. Мовляв, до адміністративних будівель активісти вриваються натовпом, попереду йдуть беззбройні жінки і пенсіонери, до яких застосовувати силу після всіх подій на Майдані не є можливим. Однак у Слов’янську саботаж правоохоронців став очевидним, адже тепер адміністративні будівлі займали вже не «мирні активісти», а озброєні до зубів бойовики у військовій формі, яких ніхто не намагався зупинити. Автор цих рядків особисто приїхав до Слов’янська 12 квітня, незабаром після появи диверсантів у місті, і на власні очі бачив, як двоє бойовиків зупинили міліцейський «ПАЗік» на в’їзді до міста з боку Краматорська та наказали правоохоронцям розвертатися. Незважаючи на те, що в автобусі перебували співробітники МВС у повному екіпіруванні, вони виконали вказівку «зеленого чоловічка» без зайвих розмов.

Спроба співробітників українських спецслужб наступного дня потрапити до Слов’янська і розвідати обстановку натрапила на збройний опір. Диверсанти без жалю відкрили вогонь і вбили капітана СБУ Геннадія Біліченка. Кілька українських силовиків були поранені. Загибель Біліченка стала формальним приводом для початку антитерористичної операції проти бойовиків у Слов’янську.

Утім, бойові зіткнення почалися не одразу. Перший серйозний бій за участю українських військових на околицях Слов’янська стався тільки 2 травня. Військові були не здатними до швидких та рішучих дій. Армія після довгих років розвалу перебувала у жалюгідному стані і була не готовою воювати. Знекровлена корупцією держава не могла в короткі терміни відновити свою військову міць. У найвищих кабінетах панувала розгубленість. Українська влада боялася повномасштабного російського вторгнення, тому намагалася діяти обережно. Воєнні дії розгорілися тільки наприкінці травня.

У наступні кілька днів після захоплення Слов’янська хвиля захоплень адміністративних будівель та відділень міліції прокотилася по всій області. Незабаром прапори так званої ДНР та РФ майоріли вже над усіма міськими та районними радами. Всю Україну облетіли кадри з Горлівки, де співробітники міліції покірно вишикувалися у шеренгу і виконували команди чоловіка в камуфляжі, який називав себе «підполковником російської армії». Легкість, з якою міліціонери погодилися підкорятися людині, яка взялася невідомо звідки та навіть не показала їм ніяких документів, вражала. Було очевидно, що правоохоронці навіть не намагаються чинити опору й Українська держава на Донбасі так само легко здає позиції «зеленим чоловічкам», як у Криму.

Невдовзі з’ясувалося, що «підполковник російської армії», перед яким струнко стояли горлівські міліціонери, насправді є мешканцем Горлівки на ім’я Ігор Безлер. До війни Безлер працював у комунальному підприємстві і не відігравав у місті помітної ролі. Тому тих, хто пам’ятав Безлера з тих часів, вразили зміни, які з ним відбулися. В одну мить він перетворився з невиразного обивателя середніх років на нахабного та небезпечного бандита, чутки про жорстокість якого поповзли по всій області. Безлер справді був військовим. Пізніше з’ясувалося, що він, як і Гіркін, у лютому–березні 2014 року перебував у Криму, де допомагав росіянам анексувати півострів, після чого повернувся до Горлівки, де сколотив загін бойовиків і взяв місто під свій контроль.

Гіркін і Безлер уже були знайомі на момент своєї появи на Донбасі. Познайомилися вони якраз у Криму, про що пізніше розповідав сам Гіркін. «Народний мер» Слов’янська і глава місцевого «ополчення» В’ячеслав Пономарьов у своєму інтерв’ю також зізнавався, що у березні 2014 року їздив до Криму. І ці обставини вказують на те, що дії певних збройних груп на Донбасі весною 2014‑го координувалися з Росії, яка використовувала для кримської та донбаської кампаній одних і тих самих людей, однак при цьому не визнавала своєї участі у донбаських подіях.

В умовах повної бездіяльності влади та міліції протистояти сепаратистам намагалися тільки окремі відчайдушні громадяни, які хотіли збереження єдиної України. У Горлівці таким сміливцем виявився депутат місцевої ради Володимир Рибак. 17 квітня, коли над будівлею міської ради сепаратисти підняли прапор самопроголошеної ДНР, Рибак спробував зірвати його, щоб повернути на місце прапор України. Однак натовп прихильників Росії не дав йому цього зробити. Рибака схопили і посадили в машину кілька бойовиків Безлера, які відвезли депутата у захоплений диверсантами Слов’янськ. Більше живим Рибака вже ніхто не бачив. Через кілька днів його тіло зі слідами тортур було знайдено в річці на околиці Слов’янська. Разом із ним також знайшли тіло закатованого до смерті студента Юрія Поправка, який поїхав добровольцем воювати проти бойовиків, але одразу ж потрапив у полон і був страчений бойовиками Стрєлкова.

Жорстокість, з якою діяли російські диверсанти, не залишала сумнівів у тому, що їхньою метою була саме війна. Вчиняючи показові акти насильства, Ігор Гіркін не міг не усвідомлювати, яку реакцію викличуть його дії. За його плечима було кілька воєн і він не міг не знати, як саме вони зазвичай починаються.

Місцева влада Слов’янська, як і керівництво прилеглих до нього населених пунктів, без особливих коливань перейшла на службу до російського озброєного угруповання. Депутати і мери мали вибір — залишитися і працювати на сепаратистів або виїхати із захоплених міст, проте вибір на користь від’їзду зробили далеко не всі. Більшість депутатів міської ради Слов’янська вирішила співпрацювати з загарбниками. Крім комуністів, які приєдналися до угруповання Пономарьова і почали готувати в місті антиукраїнське повстання ще до появи Гіркіна, служити бойовикам погодилася і фракція Партії регіонів. 30 квітня депутати міськради від ПР на вимогу бойовиків слухняно відправили у відставку мера міста Нелю Штепу і призначили замість неї виконуючим обов’язки міського голови «народного мера» В’ячеслава Пономарьова. Серед тих, хто голосував тоді за це призначення, був майбутній мер Слов’янська Вадим Лях, який на той момент був депутатом міської ради. Після зачистки міста від збройних формувань Лях не мав жодних проблем із законом, на відміну від Нелі Штепи, проти якої порушено кримінальну справу і яка провела у СІЗО кілька років за звинуваченням у співпраці з терористами.

Відбиваючи атаки українських військових, бойовики почали готуватися до проведення «референдуму», який призначив на 11 травня «тимчасовий уряд ДНР» із захопленої ОДА. І якщо спочатку ніхто не вірив у те, що в сепаратистів вистачить сил, щоб провести цей перфоманс, то після захоплення більшої частини області збройними угрупованнями стало ясно, що вони поступово наближаються до поставленої мети. Україна не могла стати цьому на заваді. Повернути контроль над регіоном можна було тільки воєнним шляхом, але можливостей у виснаженої держави на це не вистачало.

Реальною владою в містах Донбасу стали військові комендатури бойовиків. Деморалізована міліція здалася без бою, виконувала накази бойовиків та патрулювала вулиці спільно з представниками «ополчення». Співробітники СБУ дотримувалися дружнього нейтралітету. Депутатам і чиновникам залишилося виконувати тільки декоративну функцію та готувати виборчі дільниці до «волевиявлення народу», яке мало стати кульмінацією «русской весны».

КРАСНОМОВНА СОЦІОЛОГІЯ

У квітні 2014 року, коли події вже перейшли до гарячої фази, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів дослідження громадської думки у східних регіонах України. Результати дослідження свідчили про хаос у головах громадян та велике зростання рівня антиукраїнських настроїв, але прибічники України на Донбасі були у більшості. Ситуація була об’єктивно складною, але далеко не безнадійною.

Згідно з даними опитування КМІСу, близько 70% жителів Донбасу вважали уряд Арсенія Яценюка та в. о. президента Олександра Турчинова нелегітимними, при цьому 60% вважали нелегітимним і Віктора Януковича. 65% вважали Майдан збройним переворотом, що його організувала опозиція за підтримки Заходу, 45% вважали, що Янукович мав розігнати Майдан силою, але 35% виступали проти такого сценарію.

43% вважали, що в убивствах на Майдані винен Янукович особисто та Партія регіонів загалом, 48% звинувачували опозицію. При цьому 55% вважали, що міліція не мала права застосовувати зброю проти мітингарів. Парадокс: 60% жителів Луганської та Донецької областей вважали «Правий сектор» «міфом» та «маргінальною організацією, що не має реальної ваги та яка повинна бути роззброєна», проте приблизно стільки ж людей вважали, що ПС впливає на владу. Ці тези очевидно суперечили одна одній, і пояснити цей безлад у головах можна було лише впливом пропаганди.

Більше того, у регіоні не було агресивних антиукраїнських настроїв. Захоплення адміністративних будівель безумовно підтримували тільки 10–15% опитаних, ще стільки ж ставилися до цього процесу лояльно. А ось 72% мешканців Донецької області та 59% Луганської до захоплень ставилися негативно. Майже половина вважали, що захоплення адмінбудівель не можна виправдати нічим, а приблизно третина виправдовували ці дії лише тим, що так раніше вчиняли люди в інших українських регіонах, чверть вважали цей метод останнім способом «докричатися до центральної влади».

Чого боялися люди?

Більше всього опитані громадяни боялися краху української економіки (43%), на другому місці було розірвання економічних зв’язків із Росією (36%), на третьому — високий рівень бандитизму (50% у Донецькій області, 30% — у Луганській). Далі — ризики невиплати зарплат та пенсій, націоналізм та радикалізм, загроза громадянської війни (всі пункти — приблизно по 27–29%, останній у Донецькій області — понад 40%). Варто зазначити, що членство в НАТО, відключення російських телеканалів, єдина державна мова та потенційний візовий режим із РФ не дуже турбували населення — опитування свідчило про 7–10% громадян, які вносили ці пункти у перелік своїх тривог.

Чого чекали від нової влади?

Рейтинг очікувань був доволі типовим — підтримка промислових підприємств (35–40%), роззброєння незаконних збройних формувань (приблизно 35–45%), відновлення відносин із РФ (майже 30%), збалансована культурна політика (приблизно 25–35%), відмова від націоналістичної та радикальної риторики. При цьому федералізацію як засіб збереження єдності держави розглядали трохи більше 20% (42% вважали цей спосіб організації функціонування держави оптимальним), ще 20% прагнули «публічного діалогу Києва з Південним Сходом».

Соціологи ставили і пряме питання про відокремлення східних регіонів від України та приєднання до Росії. Цю ідею впевнено та з сумнівами підтримували 30% людей, тоді як більшість — понад 50% — хотіли і далі жити в Україні. Виходити на вулиці заради приєднання до Росії був готовий майже кожен четвертий, введення російських військ підтримали б приблизно 10%. Уже тоді у стані війни з РФ себе почувала приблизно третина людей, а більше 55% вважали, що ніякої війни немає, і приблизно стільки ж очікували саме «громадянської війни».

Хапатися за зброю ніхто не поспішав. 55% були готові на це заради самозахисту та захисту своїх близьких, майже 30% не були готові воювати за жодних обставин. Лише 6% були готові особисто воювати з «хунтою». Військової допомоги від Росії очікували менше 20% місцевих мешканців, майже 55% виступали проти такої допомоги.

Соціологічне опитування проводилось у квітні, якраз під час захоплення будівлі СБУ в Луганську та появи загонів Ігоря Гіркіна в Слов’янську. Вже наприкінці квітня, коли бойовики змогли відключити у підконтрольних їм містах українські телеканали, російська пропаганда заполонила все інформаційне поле. Головними каналами отримання інформації для багатьох ставали російські соцмережі «Одноклассники» та «Вконтакте», а також російські телеканали. Події 2 травня в Одесі, підготовка до «референдуму» та потужна антиукраїнська інформаційна кампанія також суттєво впливали на громадські настрої.

Опитування КМІСу, ймовірно, є найоб’єктивнішим дослідженням про настрої у регіоні на той момент (у будь–якому разі, даних із більш авторитетних джерел у нас немає). І його результати показали, що радикальні проросійські настрої в регіоні не були домінуючими. Навіть якщо врахувати певну похибку від того, що багато хто боявся відповідати чесно про своє бажання вийти зі складу України, все одно ні про яку тотальну перевагу сепаратистів не могло бути й мови. Пізніше це визнавали у своїх інтерв’ю навіть самі представники сепаратистів, які звинувачували жителів Донбасу у пасивності, недостатній любові до Росії та небажанні підтримувати «ополчення».

Такі настрої означали, що кожній із сторін у боротьбі за Донбас є на кого спертися, і контроль над регіоном отримає той, хто зуміє перехопити ініціативу. Як ми вже знаємо, зробити це вдалося саме проросійській стороні, запорукою успіху якої стали рішучі дії бойовиків, що приїхали воювати з Росії, а також зрадницька позиція місцевих еліт. Українська держава, навпаки, діяла надто повільно та нерішуче, і це у підсумку обернулося фатальними наслідками для тих громадян, які виступали за український Донбас.

РЕФЕРЕНДУМ

Коли загарбники Донецької ОДА 7 квітня заявили про свій намір провести в області сепаратистський референдум та відокремитися від України, це виглядало дурною витівкою. Ситуація на Донбасі тоді все ще істотно відрізнялася від ситуації у Криму. У Донецькій області не було російських військ, і сепаратисти здавалися лише купкою маргіналів, сил яких вистачало лише на те, щоб контролювати будівлю обласної адміністрації. Однак лише за кілька днів становище кардинально змінилось. У великих містах з’явилися групи бойовиків, які почали захоплювати адміністративні будівлі, зривати з них українські прапори і вішати на їхнє місце чорно–синьо–червоні триколори. Придуманий ще на початку 90‑х Дмитром Корніловим прапор «Інтерруху Донбасу» став символом антиукраїнського заколоту та передвісником війни.

Поява озброєних людей викликала ейфорію у прихильників приєднання до Росії. Лідери сепаратистів запевняли, що після проведення референдуму 11 травня Росія вже точно повинна буде ввести війська та анексувати Донбас так само, як зробила це з Кримом. Про те, як бути і що робити, якщо Москва раптом не захоче забирати собі східні українські області, ніхто навіть не думав.

Пізніше в одному зі своїх інтерв’ю Денис Пушилін розповідав, що всі надії донецьких сепаратистів на кримський сценарій були самообманом, бо в Донецьку антиукраїнське повстання не підтримали депутати облради.

Утім, було б наївно вважати, що Росія не анексувала Донбас тільки з цієї причини. Кримський «референдум», який проходив під дулами автоматів російських військових, був так само далекий від легітимності, як і проголошення «республік» у Луганську та Донецьку. Причини, з яких Росія не анексувала Донбас, були іншими. Цей регіон був банально їй не потрібен. Але, незважаючи на це, лідери сепаратистів обіцяли жителям Донбасу «обітованну землю», закликали йти до кінця і спалювати мости з Україною.

Номінально організацією референдуму на Донбасі займалися так звані «центральні виборчкоми» «ДНР» та «ЛНР» Але в реальності процесом управляли не так сепаратисти, як представники місцевої влади. Наприклад, у Донецьку «ЦВК» самопроголошеної ДНР очолив Роман Лягін, який раніше працював у молодіжній організації ПР «Молоді регіони». В «ополчення» ж на той час просто не було ані кадрів, ані структури, здатної організувати такий масштабний захід, і особливо — в Луганській області. Сергій Корсунський у своєму інтерв’ю підкреслював, що Болотов і його люди були просто не в змозі організувати референдум на рівні області, тому проведенням його займалися чиновники та номенклатура.

Допомагали сепаратистам навіть у тих містах, де не було великих збройних формувань так званої ДНР. Наприклад, у Дзержинську (нині — Торецьк) представники влади міста з самого початку встали на бік бойовиків, виступали на сепаратистських мітингах і закликали людей протистояти «київській хунті». Прихильникам самопроголошеної ДНР у цьому місті навіть не знадобилося захоплювати міську раду. Мер міста Володимир Слепцов сам надав членам «ДНР» два кабінети, а також виділив необхідну оргтехніку.

Результати «волевиявлення» у Донецькій області були намальовані ще до дня голосування. В реальності голоси ніхто не рахував, оскільки «референдум» із самого початку навіть віддалено не нагадував легітимний процес. Бюлетені було надруковано на звичайному принтері, голосувати можна було без паспорта. Проте антиукраїнськи налаштована частина населення на дільниці прийшла. У багатьох місцях із самого ранку вишиковувалися довгі черги з бажаючих проголосувати. Люди були впевнені, що голосують за приєднання до Росії, хоча в бюлетенях не було ані слова про сусідню країну. Питання було тільки одне: чи підтримують громадяни «акт про державну самостійність ДНР». За словами сепаратистів, позитивно відповіли на це питання 90% тих, хто проголосував.

Голосування проходило вже у розпал бойових дій. 2 травня у Слов’янську відбулися серйозні сутички між членами угруповання Стрєлкова та українськими силовиками, які спробували взяти місто штурмом. Обидві сторони зазнали втрат. Російським диверсантам вдалося збити два українські вертольоти. Ці події були на руку сепаратистам і допомогли їм мобілізувати своїх прихильників на «референдум». Ще більший мобілізуючий ефект справила трагедія в Одесі, де в результаті вуличних заворушень та пожежі в Будинку профспілок, яка сталася внаслідок сутичок, загинули десятки прихильників Росії. І хоча конфлікт на вулицях Одеси почався з ініціативи проросійських активістів, які першими відкрили вогонь із вогнепальної зброї і вбили двох учасників проукраїнського руху, на Донбасі в обставинах того, що сталося, не розбиралися. Спрацював інстинкт «наших б’ють».

З усіх сил старалася і місцева пропаганда. Прихильники відокремлення від України переконували своїх земляків, що «українські карателі» збираються влаштувати геноцид населення Донбасу, і що для російськомовних людей «київська хунта» будує концтабори.

За концентраційний табір при цьому вони видавали недобудований центр тимчасового утримання нелегальних іммігрантів. Та незважаючи на очевидне безумство подібних історій, навіть така незграбна пропаганда працювала і приносила свої плоди.

У Луганську, як ми вже знаємо, ухвалу про проведення референдуму було прийнято після деяких коливань. Активна робота з підготовки до нього почалася лише після того, як переговори з українським урядом про призначення Валерія Болотова губернатором Луганської області зайшли у глухий кут. 5 травня Болотов разом із народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим зібрали в Луганську на «народну раду» мерів міст області. Під час засідання, в якому також узяли участь депутати обласної ради, перший заступник мера Луганська Маноліс Пілавов та народні депутати–регіонали Володимир Струк і Сергій Горохов, було оголошено про «призначення» Валерія Болотова «губернатором» Луганської області та «перепідпорядкування» йому всіх силових структур. Так Болотов остаточно закріпився в ролі «офіційного» лідера луганських сепаратистів. Також на цій зустрічі було заявлено, що референдум про створення «Луганської народної республіки» пройде 11 травня, синхронно з аналогічною процедурою в Донецькій області. У бюлетені, як і в Донецьку, було надруковано тільки одне питання: «Чи підтримуєте ви акт про державну самостійність Луганської народної республіки?». Варіантів відповіді було два — так чи ні.

Ніхто з присутніх не висловив протесту. Луганська обласна рада одразу ж підтримала «ініціативу жителів Луганщини про проведення референдуму про статус Луганської області», хоча це і суперечило чинному законодавству.

Організувати голосування у Луганській області сепаратистам вдалося не всюди. Наприклад, у містах та сільських районах на північ від Луганська, які нині перебувають на території, що контролює Україна, здебільшого активності щодо референдумів не було. У Старобільську, Сватовому, Марківці гінців від сепаратистів зустрічали або пасивно, або навіть агресивно — тут усе залежало від позиції місцевих чиновників та громадських лідерів. У деякі з цих населених пунктів проросійським загонам вдалося приїхати, атакувати місцевих керівників та встановити свої прапори на адміністративних будівлях. Але після від’їзду «групи захоплення» там знову піднімали жовто–сині стяги. Ніякої підтримки серед місцевих ідеї відокремлення від України не мали. Аби протистояти сепаратистам, досить було навіть мінімального спротиву місцевого активу та чиновників, адже у загарбників не було людських ресурсів для того, аби фізично контролювати такі великі території. У результаті «референдум» пройшов на території, власне, Донбасу. У тих районах, де була зосереджена важка промисловість.

Участь місцевої влади в організації «референдуму» стала вирішальним чинником. Реальною силою, що забезпечила сепаратистам необхідну картинку, були працівники виконкомів, мери, голови міських та районних рад. Немає сумнівів, що неорганізовані, нашвидкуруч створені угруповання так званих «ополченців» навесні 2014 року не змогли б самостійно забезпечити навіть щось віддалено схоже на голосування. Допомога чиновників не тільки зробила «референдум» можливим, а й деякою мірою легітимізувала дії парамілітарних груп. Населення отримало сигнал, що «референдум» — справа рук не тільки самозванців із вулиці, а й цілком законних співробітників місцевих адміністрацій.

Чому ж мери та депутати місцевих рад так охоче погодилися допомагати сепаратистам і не намагалися саботувати запропонований ними сценарій? Вирішальну роль тут зіграла позиція лідерів олігархічних кланів, що контролювали Донбас і могли давати неофіційні вказівки посадовцям.

Багато хто вважав, що ключове рішення про політичну та адміністративну підтримку референдуму приймав найвпливовіший луганський політик Олександр Єфремов. У 2016 році натякав на участь Єфремова у подіях «русской весны» і його колишній соратник Віктор Тихонов:

Причому сам Тихонов також мав великий вплив на локальну політичну тусовку, зокрема, на голову облради Валерія Голенка, але як мінімум нічого не вдіяв, аби повернути до тями депутатів, а як максимум — морально підтримував проросійський вектор.

12 травня на площі біля будівлі обладміністрації Валерій Болотов та Олег Царьов проголосили «за підсумками референдуму» незалежність «ЛНР». Царьов одразу запропонував «Луганській народній республіці» об’єднатися з «Донецькою народною республікою», підписавши відповідний договір, а також заявив, що головні завдання «молодої республіки» — зупинити війну і сформувати власний уряд. Його слова відверто суперечили діям. Антиконституційні заклики до розвалу країни явно не сприяли припиненню військових дій, а навпаки — тільки провокували їх. Утім, дуже скоро Царьов втратив на Донбасі будь–який авторитет і контроль над ситуацією, і став у «республіках» персоною нон–грата.

Луганська облрада, незважаючи на повну втрату легітимності та перехід влади до рук бойовиків, випустила звернення, в якому далі гнула свою лінію, закликала до федералізації і наполягала на тому, що в усьому винен український уряд.

21 травня 2014 року Олександр Єфремов, а також його протеже — народний депутат Сергій Горохов, виступили на круглому столі у російській Держдумі, де відкрито зайняли бік незаконних збройних формувань. При цьому Єфремов, виступаючи, зовсім ігнорував факт російської військової присутності в Україні.

Луганський політик не сказав ні слова про те, що «реакція Криму» була насправді «реакцією Москви», і що «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків, які захопили півострів у лютому 2014‑го, були насправді російськими військовими. Не сказав, що збройні сили України були спрямовані до Слов’янська після того, як місто захопило угруповання російських диверсантів Ігоря Гіркіна. «Забув» він згадати і про розправи «захисників Донбасу» над мирними жителями. На момент його виступу було вже відомо про жорстоке вбивство у Слов’янську депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, про вбиту сім’ю з Антрацита, яку «ополченці» розстріляли на трасі біля прикордонного пункту Довжанський прямо в автівках у ніч на 9 травня (ті не зупинилися біля незаконного блок–посту), а також про низку інших гучних злочинів. Соратник Єфремова Сергій Горохов висловлювався ще більш радикально. На відміну від Єфремова, який говорив про те, що конфлікт можна погасити за допомогою федералізації України, Горохов заявив, що і федералізація вже не допоможе, і закликав Росію безпосередньо втрутитися в українську ситуацію.

Які конкретно дії малися на увазі, Горохов не уточнив. Але в тій ситуації було очевидно, що йдеться про введення російських військ на Донбас та анексію регіону Російською Федерацією. Його виступ був прямим закликом до цього. Тут варто зазначити, що «донецькі» так і не зважилися на подібний заклик.

Подібні заяви політиків не допомагали залагодити конфлікт, а лише розпалювали пристрасті.

22 травня в Луганській області почалися бойові дії. Зранку українські військові вирушили у бік Лисичанська через міст поблизу Рубіжного. Але дорогу колоні перекрила група місцевих жителів, після чого військових із засідки обстріляли проросійські формування Олексія Мозгового. Втративши людей і техніку, військові змушені були відступити. Пролита кров ще більше посилила кризу та загустила ненависть. Похорон загиблих бійців Мозгового перетворився на масштабний стихійний мітинг. Коментуючи те, що трапилося, Мозговий у своєму зверненні пообіцяв дійти до Одеси та Києва.

Луганська облрада тим часом жила у власному вигаданому світі. 23 травня депутати, які вже нічого не вирішували, висловили недовіру в. о. голови ОДА Ірині Верігіній, яка ні на що не впливала, і погрожували вийти зі складу Партії регіонів у разі, якщо Олександр Єфремов буде зміщений із посади голови фракції ПР у парламенті. У Луганській області йшла війна, на вулицях викрадали і вбивали людей, а депутатів найбільше турбувала доля «почесного громадянина Луганської області» Олександра Єфремова. Втім, на них уже ніхто не звертав уваги. Луганська облрада пропрацювала на кілька місяців довше, ніж Донецька, але завершила свою діяльність так само безславно.

2 червня рано–вранці бойовики почали штурм офісу прикордонного загону, який розташовувався на околиці великого житлового масиву у Луганську, увірвалися до квартир багатоповерхівок та почали стріляти у прикордонників із вікон. Того ж дня українська авіація здійснила невдалий удар по будівлі Луганської ОДА. Вочевидь, метою було знищення Валерія Болотова в кабінеті губернатора на другому поверсі, але снаряд пролетів через парк та потрапив у фасад, загинуло восьмеро людей. 14 червня під час посадки в Луганському аеропорту з ПЗРК було збито літак, загинуло 49 українських військових. Гру в «шахтарів, які просто не визнають київську хунту та мають право на протест» було остаточно завершено, стало очевидним, що в Луганську проти України вже воюють професіонали.

У Донецькій області ситуація у цей час дещо відрізнялася від луганської. Незабаром після «референдуму» сепаратисти також сформували там «уряд» самопроголошеної республіки, але, на відміну від Луганська, очолив його не місцевий лідер, а приїжджий і раніше нікому не відомий у Донецьку московський політтехнолог Олександр Бородай. Таке призначення не залишало сумнівів у тому, що російська сторона бере безпосередню участь у подіях на сході України і керує процесами створення «республік».

Пізніше у своєму інтерв’ю один з організаторів сепаратистського «референдуму» в Донецьку Олексій Александров, який конфліктував із Бородаєм, розповів про те, як останньому вдалося очолити сепаратистів.

Серед інших «міністрів» були як уже відомі лідери сепаратистів (Андрій Пургін, Олександр Хряков, Борис Литвинов, Роман Лягін), так і люди, що були пов’язані з регіоналами, але раніше не брали участі у заворушеннях, — керівник апарату Донецької міської організації Партії регіонів Олексій Грановський, головний редактор «Муніципальної газети» Олена Блоха, бізнес–партнер депутата Юхима Звягільського — Олександр Калюський та його менеджер Валерій Рассадніков.

За словами прес–секретаря мера Лук’янченка Максима Ровінського, поява цих людей в «уряді» так званої ДНР не була випадковістю.

Надію на збереження власного впливу та контролю над процесом донецькі регіонали зберігали до початку липня–до того самого дня, коли в Донецьк увійшли формування Ігоря Гіркіна, що відступили зі Слов’янська. До цього часу в місті було відносно спокійно, працювала мерія, і навіть міліція номінально підпорядковувалася Києву. Мер Олександр Лук’янченко залишив місто після короткої розмови з Гіркіним, який запропонував міському голові підірвати кілька багатоповерхових будинків у Петровському районі, щоб перекрити завалами в’їзди в Донецьк і зупинити можливий наступ українських військових. У разі відмови сприяти Гіркін погрожував Лук’янченку підвалом.

Утім, у той момент навряд чи можна було взагалі говорити хоч про якийсь контроль. Після «референдуму» Донбас поринув в анархію. На вулицях ішла стрілянина, зброя вільно ходила по руках, щодня надходили новини про викрадення людей та вбивства. Збройні угруповання в різних містах погано знаходили спільну мову і часто конфліктували одне з одним. У перехопленій телефонній розмові, яка відбулася в липні і була оприлюднена СБУ, Бородай описував ситуацію в Донецьку словом «семикомандирщина». У Луганській області становище було ще складнішим. Там територія була розділена між людьми Болотова, бандою Мозгового та козацькими формуваннями. Ночами в Україну з Росії заїжджали цілі автоколони зі зброєю.

«Донбаські клани», які безроздільно правили в регіоні десятиліттями, у лічені тижні втратили все. Регіонали довго сіяли на Донбасі вітер сепаратизму та українофобії і наприкінці пожали бурю, яка розкидала їх самих, немов сміття.

РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР

За понад шість років вогню на сході України у світі так і не прийшли до єдиної думки з приводу того, як трактувати ці події. Війна на Донбасі має ознаки як міжнародного, так і громадянського конфлікту. Тому, залежно від політичної позиції, кожен вибирає той варіант, який йому ближче. Прихильники Росії заперечують пряму участь Москви в українських подіях. Прихильники України називають війну «гібридною» і вважають Росію агресором.

Мета цієї книги — не копирсатися у юридичних термінах, а називати речі своїми іменами. Цілком очевидно, що без участі російських диверсантів, без потужного інформаційного впливу анексії Криму, без надривної пропаганди та погроз Кремля ввести в Україну війська Донбас не запалав би — все йшло до того, що локальні лідери Партії регіонів зможуть виторгувати собі політичні та фінансові бонуси й на тому заспокоються до наступних виборів, як це вже бувало раніше. Але російська сторона доклала всіх зусиль для того, щоб на Донбасі почали стріляти. Коли стрілянина довго не починалася, Росія експортувала бойовиків у Слов’янськ і зробила все, щоб війна перейшла у стадію виснажливого, затяжного конфлікту.

Задовго до початку війни Росія системно «підгодовувала» еліти південних та східних регіонів України, намагалася прив’язати до себе Україну за допомогою цих еліт. Краще за всіх ішли на контакт клани Криму та Донбасу. Під час політичних криз вони традиційно апелювали до Росії, а в 2014 році взагалі почали відкрито працювати на розвал держави.

Донецька політична еліта своїх зв’язків із Російською Федерацією ніколи не приховувала, але наполягала, що мають вони виключно діловий характер. Ще у 1996 році в Москві було створено організацію під назвою «Земляцтво донбасівців», яка займалася налагодженням формальних та неформальних зв’язків донецької верхівки з російською владою та російськими бізнес–колами. В організацію входили не тільки московські політики і бізнесмени з донецьким корінням, а й чинні українські посадовці та депутати. Членами цієї організації були (і залишалися після початку війни) найбільш впливові представники «донецьких» — Рінат Ахметов, Борис Колесніков, Тетяна Бахтєєва, Валентин Ландик, Володимир Рибак. З початком бойових дій організація відкрито виступила на боці незаконних збройних формувань «ЛНР» та «ДНР», однак українські політики, що членствували в ній, не висловили незгоди з цією позицією і ніякії не коментували. Окремо існувало в Москві і «Луганське земляцтво», до якого входили всі найпомітніші представники «луганського клану», включаючи Олександра Єфремова та Віктора Тихонова.

Після Помаранчевої революції контакти донбаських політиків із російськими політиками та політологами набули характеру своєрідного тролінгу Києва. Проводячи конференції та круглі столи з представниками Росії, регіонали обговорювали гострі, скандальні питання, що розколювали українське суспільство. Зокрема, можливу майбутню федералізацію. Звичайно ж, обговорення таких фундаментальних речей із представниками іншої держави не могло не викликати напруженості всередині України. Але в Партії регіонів якраз і розраховували на такий «хайп».

Наприклад, Микола Левченко не тільки у 2008 році організовував у Донецьку пропагандистську виставку, яка виправдовувала російську воєнну агресію у Грузії, а й хвалився дружніми відносинами з лідером російської ЛДПР Володимиром Жириновським, відомим своїми антиукраїнськими поглядами. У 2006 році депутат Держдуми від ЛДПР Олексій Мітрофанов навіть приїжджав до Донецька на день народження Левченка, який той відзначав у нічному клубі «Чикаго».

Але найчастішим російським гостем в Україні у 2000‑х був депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, що очолював у Росії «Інститут країн СНД». Затулін регулярно приїжджав на Донбас, у Крим та Одесу, при цьому кожен його візит в Україну супроводжувався антиукраїнськими заявами і закінчувався скандалом. Наприклад, 1 березня 2008 року на другому з’їзді в Сєвєродонецьку, куди Затуліна запросили луганські регіонали, депутат Держдуми заявив, що Сєвєродонецьк і Луганськ є історично російськими землями, і що він відчуває їх частиною своєї батьківщини. У період із 2005‑го по 2010 pp. Затуліна двічі оголошували персоною нон–грата і забороняли йому в’їзд до країни.

Така активність була зумовлена не тільки тим, що росіянам не подобався Ющенко і вони бачили в ньому загрозу. Після того, як Янукович прийшов до влади й Україна знову зробила геополітичний крен у бік РФ, російські політики не припинили робити скандальні заяви. Складалося враження, що росіяни цілеспрямовано намагаються провокувати в Україні напруженість, а регіональна еліта Донбасу підіграє їм у цьому.

У березні 2010 року Затулін разом з іншим депутатом Думи Сергієм Марковим та російським послом Михайлом Зурабовим приїхали у Донецьк на конференцію «Російсько–українські відносини в нових політичних умовах». Там російські гості привітали з призначенням нового–старого донецького губернатора Анатолія Близнюка та, звичайно ж, говорили про федералізацію. На цій зустрічі Затулін у черговий раз заявив, що східні області годують Україну й, отже, їхня думка в Україні має домінувати.

Ще через два місяці, у травні 2010‑го, Затулін приїжджав до Луганська, де місцева «знать» відкривала пам’ятник жертвам УПА. Там російський політик знову скористався нагодою зробити свій внесок у розкол українського суспільства і заявив, що «не можна об’єднати захід і схід України за рахунок зради пам’яті радянських солдатів». Відкриття такого спірного пам’ятника представниками луганського політикуму разом із російським депутатом було явною провокацією, яка жодним чином не могла сприяти розбудові громадянської злагоди. Причому на той момент у такому кроці не було жодної політтехнологічної необхідності — президентські вибори вже закінчились, і регіонали на них здобули перемогу.

Окрім провокацій Затуліна та інших його колег, на Донбасі активно будували мережі культурних та псевдокультурних організацій, ба більше — навіть парамілітарні козацькі організації були підконтрольні російському Всевеликому війську Донському.

Проросійські політики України, звісно, заперечували всі звинувачення в тому, що вони працюють в інтересах іншої держави, і підкреслювали, що займають таку позицію виключно за покликом серця. Мовляв, так вигідно для самої України. Більш відверто говорити про співпрацю з Москвою почали регіонали, які підтримали сепаратистів і залишили Україну після початку війни. Наприклад, Олександр Бобков у своєму інтерв’ю в 2016 році розповідав, що з середини 2000‑х активно співпрацював із різними структурами РФ, за що був навіть нагороджений російським президентом.

Російським Орденом Дружби був нагороджений також один із головних спікерів на тему федералізації — Віктор Тихонов. Нині Олександр Бобков мешкає у Росії, а Віктор Тихонов — в анексованому Криму.

У листопаді 2017 року в інтерв’ю російському телеканалу «Царьград» Олександр Бородай прямо визнав, що Росія роками купувала українських політиків, проте це не принесло тих результатів, на які розраховували в Кремлі.

Конкретних імен він не назвав, але й у такому вигляді його зізнання має велике значення. Представник російської сторони вперше підтвердив те, про що раніше в Україні тільки здогадувалися, — принаймні частину проросійських політиків було куплено, інші захищали російські інтереси з особистої вигоди. Важливо, що цю заяву зробив не випадковий політолог чи журналіст, а людина, наближена до Владислава Суркова, який ще з довоєнних часів вважався у Росії куратором українського напряму. Отже, Бородай добре знав, про що говорив.

Але якщо до 2014 року втручання Росії у внутрішні українські справи ще обмежувалося мирними інструментами, то після революційних подій Кремль перейшов до воєнної інтервенції. У Криму з’явилися російські війська, після чого всі питання про те, чи має Москва загарбницькі плани щодо України, відпали самі собою. Уся країна завмерла в очікуванні російського бліцкригу, але в областях на півдні та сході України Росія обрала іншу тактику і спробувала підняти антиукраїнське повстання силами місцевих активістів та проросійських політиків. Про те, як це відбувалося, найкраще дають уявлення записи переговорів радника президента Росії Сергія Глазьєва, який навесні 2014‑го намагався реалізувати цей план. Телефоном Глазьєв переконував проросійських активістів виводити на вулиці народ і звертатися до Росії по допомогу. На аудіозаписі, який опублікувала Генеральна прокуратура України в 2016 році, зафіксовано ключову фразу Глазьєва, що якнайкраще відображає тактику росіян в Україні. «Ми ж використовуємо силу тільки для підтримки народу, не більше того. А якщо народу немає, то яка там може бути підтримка?» — вмовляв Глазьєв одного зі своїх українських співрозмовників.

Сенс цієї фрази точно відображає логіку подій так званої «русской весны». Для того, щоб діяти в Україні, Кремлю потрібно було прикриття. Він розглядав можливість введення військ тільки в ті області, де було на кого спертися, де ґрунт для цього змогла підготувати «п’ята колона», що складалася з українських громадян, за спинами яких можна було б сховатися.

Російський бойовик Олександр Жучковський, який приїхав навесні 2014 року у захоплений Слов’янськ із Санкт–Петербурга та приєднався до угруповання Стрєлкова, підтверджує, що Глазьєв навесні 2014 року справді дзвонив проросійським активістам із різних регіонів України та обіцяв їм підтримку з РФ.

Чи справді Глазьєва «кинули», як пише про це російський бойовик? Навряд чи тут доречно вжити саме цей вислів. Швидше за все, Кремль вирішив не влазити у «Новоросію» з тієї причини, що «повсталі регіони» виявилися не дуже–то повсталими. У Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську проросійських активістів виявилося небагато. В Одесі та Харкові людей на вулиці виходило більше, але їхні лідери були не здатними належним чином організувати протест і швидко все злили. Як не старався Глазьєв, скільки не закликав виводити народ на вулиці — масштабні антиукраїнські виступи вдалося спровокувати лише у двох східних областях. І там, як і обіцяв Глазьєв, зрештою з’явилися озброєні люди з Росії. Тому слова про те, що «Новоросію кинули», виглядають радше спробою видати бажане за дійсне, адже «кидати» не було кого. Як із самого початку казав Глазьєв — «якщо народу немає, то яка може бути підтримка».

Імовірно, спочатку росіяни розраховували, що громадянський конфлікт в Україні почнеться сам собою, без допомоги ззовні. Коли ж стало ясно, що українці, незважаючи на всі розбіжності, вбивати одне одного не хочуть, довелося перекинути на Донбас учасників анексії Криму — Ігоря Гіркіна та Ігоря Безлера, перед якими поставили завдання «натиснути спусковий гачок війни».

У книзі Жучковського «85 днів Слов’янська», яка вийшла влітку 2018 року, є фрагмент, який описує вторгнення групи Ігоря Гіркіна–Стрєлкова в Україну.

Такий короткий фрагмент тексту насправді вичерпно пояснює нам, що сталося у 2014 році на Донбасі. З території Російської Федерації в Україну вторглася група головорізів, які, на відміну від місцевих, готові були без роздумів «пускати в розход» навіть випадкових людей, не кажучи вже про військових або правоохоронців.

Ще більш характерний опис диверсантів Стрєлкова є у книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії»:

Жодних причин «воювати і проливати кров» у квітні 2014 року не було. У той момент політичне протистояння ще можна було залагодити миром. Проте, росіяни, які з «невідворотною рішучістю» прийшли в Україну «проливати кров», розпорядилися на власний розсуд. І після того, як кров пролилася, стало ясно, що мости спалено, а маховик насильства закрутився вже сам по собі, як це, зазвичай, буває в усіх конфліктах подібного роду.

У згаданій вище книзі Жучковського кілька разів зустрічається думка про те, що в самій Донецькій області було вкрай мало людей, готових воювати, і місцеві лідери сепаратистів не були здатні розв’язати бойові дії та протистояти українським військовим. Наприклад, таку думку в бесіді з Жучковським висловлював один із найближчих соратників Павла Губарєва — Сергій Циплаков. За його словами, місцеві були не в змозі організувати ані масові мирні протести, ані збройне повстання. Жителі Донбасу не йшли за сепаратистами і в більшості своїй не підтримували їх.

Він же підтвердив, що до вторгнення на Донбас угруповання Стрелкова в «ополченні» перебувало лише близько двохсот осіб. Без сумніву, цієї кількості людей було замало, щоб воювати з українською армією. Фактично, місцеві проросійські активісти Донбасу згодилися лише на те, щоб допомогти угрупованню Стрєлкова перебратися через кордон і доїхати до Слов’янська на вантажівці «Нової пошти». Звичайно ж, це говорить про те, що ніякої громадянської війни навесні 2014 року на Донбасі в реальності не було і не могло бути. Тільки втручання росіян призвело до повномасштабних бойових дій.

Утім, крім прямої участі російських диверсантів, не можна не відзначити і той колосальний мобілізаційний ефект, який справили на прихильників Росії анексія Криму та пропагандистські репортажі на російському телебаченні. Проросійськи налаштовані громадяни бралися за зброю і вступали до лав незаконних формувань «ДНР» та «ЛНР» із твердою впевненістю, що Росія не обмежиться Кримом і введе війська на Донбас. Сепаратисти вірили, що за їхніми спинами стоїть російська армія, яка ось–ось рине в Україну темно–зеленою масою. Розраховували, що Росія втрутиться, заступиться і не залишить їх наодинці протистояти ВСУ. «Республіки» при цьому ніхто не розглядав серйозно і не вірив, що вони можуть зберегтися надовго у будь–якому вигляді. Пропаганда переконувала жителів Донбасу, що «ДНР» та «ЛНР» — лише проміжний етап.

Навесні 2014 року перед очима жителів Донбасу був приклад Криму, де все начебто йшло за тим самим сценарієм — спочатку масові мітинги, потім — формування загонів так званої «самооборони Криму», а далі — незаконний референдум. Крим пробув невизнаною державою тільки добу — із 17‑го по 18 березня, після чого був офіційно «прийнятий до складу РФ». Депутати кримського парламенту тоді пояснювали, що ухвалення декларації про незалежність необхідне «для юридичного оформлення входження Криму до складу Росії». Тому на Донбасі очікували, що аналогічним чином російський уряд вчинить із Донецьком та Луганськом.

Авторка цих рядків наприкінці березня 2014 року зустрічалась із Віктором Тихоновим — на той час народним депутатом від ПР та одним із найвпливовіших людей Луганської області. Анексія Криму вже відбулась, Донбас щотижня здригався від антиукраїнських акцій, а Тихонов чекав, що скоро російські війська прийдуть і на Донбас. «Ти не розумієш, що відбувається. Із Донбасом буде те саме», — запевняв Тихонов з якимось незрозумілим захватом, наче в ейфорії. Дивно було бачити, як 65-річний чоловік не розумів, що війна знищить усі його капітали — як фінансові, так і політичні.

Коли ж стало ясно, що Кремль не збирається визнавати «ДНР» та «ЛНР» і «возз’єднуватися» з ними, було вже пізно. Міста палали. Вулицями гуркотіла бронетехніка, а влада остаточно перейшла до польових командирів та їхніх російських кураторів, які координували дії бойовиків, а також забезпечували їх зброєю та боєприпасами. Якщо на самому початку «русской весны» Глазьєву були дуже потрібні люди на площах, то влітку 2014 року народ уже ніхто ні про що не питав. Як би цинічно це не звучало, у цей період мешканці Донбасу були потрібні Росії більше мертвими, ніж живими. Для того, щоб вогнище війни розгоралося сильніше, вони мали яскраво страждати, драматично помирати і викликати співчуття у російського обивателя.

Російське телебачення багато і детально показувало смерть. Пропаганда приписувала українським військовим шокуючі звірства, видавала табір для нелегальних мігрантів, побудований ще до війни у місті Жданівка Донецької області, за «концтабір для російськомовних людей», зображувала прихильників єдності України нелюдами і нацистами. Чи не в кожному новинному випуску телеглядачам розповідали про нові жертви «карателів». Ці сюжети про «розіпнутих хлопчиків» і «концтабори для російськомовних» підштовхували особливо довірливих і вразливих громадян України, Росії та й інших колишніх республік СРСР вступати до проросійських парамілітарних загонів і «мститися» українським солдатам за військові злочини, яких насправді ніколи не було.

Із початку війни сепаратисти ще сподівалися, що Росія все ж надумає відкрито ввести війська та анексувати Донбас. Але чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало, що Росія не піде на цей крок. Для проросійського руху це означало зраду — адже Росія фактично підбурила людей на повстання, дала зрозуміти устами своїх пропагандистів і лідерів «русской весны», що Донбас може повторити шлях Криму. Але після того, як війна вже почалася і всі шляхи до мирного врегулювання було відрізано, раптом з’ясувалося, що «Донбасу ніхто нічого не обіцяв». Надії іредентистів на приєднання до Росії не виправдалися. І, що найбільш прикро, пред’являти претензії із цього приводу не було кому. Адже російське керівництво справді ніколи прямо не заявляло претензій на Донецьк та Луганськ. А всілякі польові командири, другосортні політики та «народні губернатори» могли обіцяти що завгодно — за фактом вони були звичайними самозванцями, яких офіційна Москва жодними повноваженнями не наділяла.

У розпал бойових дій стало зрозуміло, що Росії просто вигідна м’ясорубка на сході України, тому вона допомагає «ополченцям» зброєю та ресурсами рівно настільки, наскільки необхідно для того, щоб українська сторона не здобула перемогу, і війна не закінчилася повною ліквідацією бунтівних сепаратистських утворень. Тактика росіян звелася до того, щоб регулярно підкидати у згарище бійні нові боєприпаси та зброю і відправляти на фронт найманців, кураторства над якими Кремль не визнавав. Уже в 2015 році нині покійний ватажок луганських сепаратистів Валерій Болотов (який на той момент утік із Донбасу і вже жив у Москві) прямо заявив про те, що бойовики самі обстрілювали житлові квартали Луганська з мінометів та приписували це українській армії, аби змусити людей якомога сильніше ненавидіти Україну. І ця методика довела свою ефективність.

Згодом істинний задум російського керівництва став очевидним навіть для проросійських бойовиків. Багатьох видатних учасників подій 2014 року спіткало розчарування, проте змінити ситуацію вони вже не могли. До того ж, для багатьох бійців парамілітарних проросійських загонів сама думка про те, що росіяни їх обдурили і зрадили, виявилася нестерпною. Тому вони й надалі, аж до цього дня, переконують себе, що ніякої зради не було, і в майбутньому возз’єднання з Росією ще відбудеться — треба тільки вірити і терпіти. Будь–які спроби довести зворотне вони називають «підступами ворогів». При цьому кожен новий день такого терпіння обертається новими жертвами на фронті, безглуздість яких стає все більш очевидною.

Навіть прямі заяви керівництва РФ про те, що Донбас — це Україна, досі не зруйнували надії іредентистів. Нікому не хочеться визнавати, що більше шести років війни, численні смерті та руйнування були марною жертвою, і колись потужний промисловий регіон став розмінною монетою у геополітичних іграх Володимира Путіна та його оточення.

Для чого Росії взагалі потрібна була війна на Донбасі, якщо, відвоювавши частину його території, вона не поспішає анексувати її? Найкраще відповів на це питання вже згаданий вище депутат російської Держдуми і засновник «Інституту країн СНД» Костянтин Затулін. В інтерв’ю російському виданню «Федеральное агентство новостей», яке було опубліковано 5 вересня 2018 року, Затулін заявив:

Ще більш стисло цю ж думку висловив російський громадський діяч і письменник Микола Старіков. Він назвав Донбас «гирею на нозі України», яка необхідна для того, щоб утримувати Україну в орбіті російського впливу.

Очевидно, що депресивні шахтарські території, на відміну від Кримського півострова, не мають для Росії великої цінності — у неї своїх таких територій вдосталь. А ось повернення їх Україні на своїх умовах, в обмін на федералізацію, відмову від євроінтеграції та вступу у НАТО — цілком відповідає логіці Кремля. Підконтрольні Росії райони Донецької та Луганської областей згідно з цим задумом мають отримати в Україні особливий статус і стати чимось на зразок блокуючого пакета акцій, що дозволить Росії утримувати Україну на короткому повідку. Це дасть можливість грати роль противаги для тих регіонів України, які налаштовані патріотично і підтримують подальше зближення країни з Євросоюзом.

Чи згодні прихильники самопроголошених ЛДНР із тим, що Донбас має залишитися у складі України заради інтересів Кремля? Навряд чи. Адже такий результат позбавляє сенсу всі драматичні події та важкі втрати попередніх років. До того ж, роль «гирі на нозі», гальма євроінтеграції, яку для регіону підготували у Москві, просто принизлива. Та чим би не скінчилася донбаська драма, вже сьогодні можна з упевненістю сказати, що думка жителів Донбасу під час вирішення цього конфлікту враховуватиметься в останню чергу. Як не старалася російська сторона домогтися від української визнання суб’єктності так званих «народних республік» — це ні до чого не призводило; новоутворення не визнали ані Україна, ані сама Росія. Офіційний Кремль регулярно підкреслює безальтернативність Мінських угод, згідно з якими жодних народних республік на Донбасі не існує, а є лише окремі райони Донецької та Луганської областей, які мають рано чи пізно повернутися до складу України.