Як Україна втрачала Донбас

«ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО»

У березні 2002 року в Україні відбулися чергові парламентські вибори. На них президент Леонід Кучма знову, як і у 1999 році, отримав у Донецькій області потужну підтримку. Блок партій «За Єдину Україну», що орієнтувався на нього, отримав на Донеччині 36,8% голосів. Це був найвищий результат у всій країні, і Донецька область стана єдиним регіоном, де блок «За ЄдУ» виграв вибори. У Луганській області «За ЄдУ» набрала лише 14,4% і значно поступилася комуністам, які отримали майже 40%. Крім того, кандидати від влади перемогли на Донбасі у більшості мажоритарних округів. Але в масштабах усієї України провладна партія отримала лише 11,8%. Цей результат був значно нижчим за той, на що розраховував Кучма.

Спочатку депутати від об’єднання «За ЄдУ» сформували в парламенті єдину фракцію, але у червні 2002 року вона розпалася на кілька дрібніших об’єднань. При цьому депутати з Донецької області сформували фракцію «Регіони України», яка пізніше стала основою фракції Партії регіонів, а «луганські» об’єдналися у власну парламентську групу під назвою «Народний вибір». Головою луганської фракції став колишній заступник Єфремова в обласній адміністрації Микола Галочка.

У регіональній луганській пресі тих часів можна знайти публікації, в яких Єфремов, не соромлячись, хвалив самого себе за таку мудру тактику — створення власної групи у Верховній Раді. На неї у регіональної еліти були великі сподівання, яким, проте, не судилося збутися.

Деякий час Єфремов претендував на роль самостійного гравця, але довго конкурувати з «донецькими» не зміг. На відміну від сусідів, клан Єфремова не мав достатніх ресурсів. Крім того, до об’єднання підштовхувала нова «помаранчева» загроза. Парламентські вибори 2002 року виграв блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який перебував в опозиції до Кучми. Ющенко отримав на виборах 23,5%, випередивши навіть комуністів, які мали 20%. Ще 7,2% отримав союзний Ющенкові Блок Юлії Тимошенко. Після загрози «червоного реваншу», якого побоювалися у другій половині 90‑х, несподіваний результат націонал–демократів вселяв оптимізм прихильникам європейського вектору. Стало ясно, що Україна поступово прощається з радянським минулим.

Результат Ющенка підтвердив його потенціал як основного опозиційного кандидата на майбутніх президентських виборах 2004 року. Але при цьому залишалося не зрозумілим, хто ж буде його опонентом — кандидатом від влади? В Україні намічалися серйозні зміни. Другий термін Кучми добігав кінця, а балотуватися на третій він не мав права за Конституцією. Президентові потрібен був «спадкоємець», але його все ще не було видно. Тим часом популярність влади падала, і результат парламентських виборів наочно це показав.

Окрилені успіхом, «помаранчеві» вирішили розвинути наступ. Уже у квітні Юлія Тимошенко зажадала дострокової відставки президента та уряду. До її вимог відразу приєдналися соціалісти, а трохи пізніше — і депутати з «Нашої України». Опозиція заявила про свої наміри організувати восени масовий мітинг та акції громадянської непокори під назвою «Повстань, Україно!». Початок акції призначили на 16 вересня — день, коли зник журналіст Георгій Гонгадзе. Замовником його вбивства політики називали президента Кучму.

Акція протесту справді виявилася масштабною. Проти чинної влади об’єдналась як проросійська, так і прозахідна опозиція. Крім СПУ, БЮТ та «Нашої України» у демонстрації брали участь і комуністи. 16 вересня на Європейській площі зібралося 20 тисяч осіб, які вимагали відставки Кучми. Після мітингу учасники акції рушили маршем до будівлі Адміністрації президента, щоб вручити йому резолюцію мітингу, проте на підході до АП опозиціонерів зустрів міліцейський кордон, який не пропустив людей до будівлі. Протестувальники почали встановлювати в урядовому кварталі намети, але влада вирішила діяти жорстко. У ніч із 16 на 17 вересня наметове містечко було зачищено силами міліції.

Мітинги продовжилися за тиждень — 24 вересня. У цей день знову відбулися зіткнення мітингувальників із силовиками біля будівлі АП. Пізніше події осені 2002 року у пресі назвали «репетицією Майдану». Акція «Повстань, Україно!» справді змусила владу неабияк понервувати. Майже всі українські телеканали у той момент були підконтрольними Адміністрації президента і висвітлювали акції протесту вкрай однобоко. Протестувальників зображували екстремістами та радикалами. Представники влади звинувачували опозицію у спробі державного перевороту.

Із заявами на підтримку президента виступили також і призначені Кучмою голови обласних адміністрацій, переважно з південних та східних областей. Із найбільш жорсткою заявою виступив очільник Донецької ОДА Віктор Янукович.

Заяву Януковича українські телеканали показали у новинах. Критика та погрози на адресу опозиції лунали також із вуст депутатів Донецької та Луганської обласних рад. Зокрема, луганські депутати опублікували звернення, в якому пообіцяли перешкоджати акціям опозиції, а також закликали президента Кучму та керівників усіх гілок влади «рішуче припинити протиправні дії організаторів акції».

Утім, більш цікавим був інший фрагмент документа, в якому читалася погано прихована загроза.

Про які саме «політичні сили» йшлося, стане зрозуміло за два роки, на з’їзді у Сєвєродонецьку, де Луганська обласна рада відкрито підтримає сепаратистські заклики до розколу України.

ПРЕМ’ЄР ІЗ ЗОНИ

На початку 2000‑х Леонід Кучма вляпався у цілу низку неприємних історій, які знищили його репутацію на Заході. Убивство журналіста Георгія Гонгадзе, скандальні записи майора Мельниченка, інформація про начебто продаж радарних систем «Кольчуга» Іраку в обхід санкцій — усе це зробило українського президента токсичним для лідерів країн першого світу та поклало кінець так званій «багатовекторності». Якщо до 2002 року Україна примудрялася зберігати добрі відносини як з Росією, так і з Заходом, та навіть планувала подати заявку на вступ до НАТО, то після інциденту з «Кольчугами» про ці плани довелося забути.

У ситуації, що склалася, Кучма передбачувано взяв курс на зближення з Росією. І масштабні акції опозиції тільки прискорили цей рух. Націонал–демократи, які вимагали відставки Кучми, посилювали тиск, і це змушувало президента шукати союзників в іншому таборі. Такими союзниками для нього стали олігархічні угруповання зі сходу країни, які завдяки Кучмі змогли приватизувати та розділити між собою ключові активи у своїх областях. «Донецькі» та «луганські», на відміну від «помаранчевих» націонал–демократів, тяжіли до Росії, і курс на Схід цілком відповідав їхнім фінансовим інтересам. Так парламентські вибори 2002 року та протести, що сталися після них, окреслили контури майбутнього міжрегіонального протистояння.

Політика тут тісно перепліталася з економікою. Промисловість Донбасу була орієнтована насамперед на російський ринок, і це зумовлювало проросійську позицію господарів місцевих підприємств. Шукати нові ринки збуту для «червоних директорів», які звикли все життя працювати за рознарядкою з Москви, було важким завданням. Застарілі виробництва потребували модернізації, конкурувати з індустрією західних країн їм було важко, тому оптимальним виходом для себе промисловці сходу України бачили подальшу економічну інтеграцію з Росією. Для них це був найлегший шлях, який не потребував зайвих зусиль, витрат та креативу.

У цих умовах зближення Леоніда Кучми з політичними елітами Донбасу виглядало логічним кроком. «Донецькі» були природними опонентами прозахідних націонал–демократичних партій і могли допомогти президентові приборкати норовливу опозицію. Так Кучма зробив свій вибір — 21 листопада 2002 року донецький губернатор Віктор Янукович був призначений на пост прем’єр-міністра України.

До президентських виборів залишалося два роки. Це означало, що якщо Янукович зможе втриматися на своїй посаді, то, ймовірно, саме він стане наступником Кучми та кандидатом від влади у 2004 році. Оцінивши розстановку сил, політичні угруповання почали потихеньку об’єднуватися навколо головних дійових осіб майбутньої президентської кампанії — Януковича і Ющенка.

Висуванець «донецьких» із самого початку виглядав невдалою кандидатурою. Біографія Януковича робила його легкою мішенню для критики. Інформація про судимості донецького губернатора просочилася в пресу ще наприкінці 90‑х, коли він очолював Донецьку ОДА. Та якщо в Донецькій області до таких сторінок біографії посадовця ставилися спокійно, то в інших регіонах України кримінальне минуле Януковича викликало неприйняття. Новий прем’єр одразу ж став об’єктом численних анекдотів та глузувань. Не додавала популярності йому і специфічна манера спілкування. Важко було висунути у президенти більш суперечливу фігуру, але іншого кандидата у «донецьких» не знайшлося.

У Луганську нове призначення сприйняли негативно — зліт «донецьких» не був доброю новиною для місцевих «комсомольців». Із ростом авторитету Януковича економічний тиск сусідів посилювався, і чинити опір йому у «луганських» просто не вистачало сил та ресурсів. Крім того, зіграла роль також особиста неприязнь Єфремова, який щиро вважав себе більш інтелектуальною та презентабельною фігурою, ніж Янукович, і сам розраховував на прихильність Кучми.

Кілька людей з кола «комсомольців» стверджували, що Єфремов у ті часи ставився до Януковича з презирством і відкрито називав його «недоумком». Тому, коли до Луганська надійшла пряма вказівка від Кучми розпочинати підготовку президентських виборів і забезпечити Януковичу результат, — Єфремов чи то відмовився, чи то взяв паузу (тут версії різняться в деталях, але по суті одна одній не суперечать). Після розмови з луганським губернатором Леонід Кучма зателефонував своєму старому другу Віктору Тихонову і пригрозив йому проблемами, якщо «луганські» не підтримають Януковича на виборах.

Поки Єфремов торгувався, двоє його заступників — Валентин Дзонь та Олександр Кобітєв, які мали потужні бізнес–контакти з донецькою бізнес–групою Юрія Іванющенка та Івана Аврамова, вирішили зіграти у свою гру. Дізнавшись про конфлікт, вони поїхали на прийом до президента та повідомили, що готові очолити штаб і забезпечити донецькому кандидату перемогу. Після розмови з ними Кучма знову зателефонував Тихонову і запитав, що відбувається в Луганську, і як йому все це розуміти. Реакція не забарилася. Поки Дзонь добирався назад до Луганська, його речі були вже зібрані і винесені з його кабінету.

Розмова з Єфремовим була, як говорили, «складною» і ледь не переросла у бійку. Дзонь був переведений на посаду директора фонду «Благовіст», через який фінансувалася передвиборна кампанія партії «За ЄдУ» у 2002 році, а Кобітєв — звільнений слідом за ним. Публічного скандалу не було — більше того, церемонія «прощання» із Дзонем була проведена у колонній залі обласної адміністрації, і Єфремов навіть вручив йому квіти. Але лютими ворогами вони залишилися назавжди. Багато років поспіль Єфремов адміністративно блокував будь–які намагання Валентина Дзоня та Олександра Кобітева повернутись у політику.

Тільки після цього невдалого путчу в рядах «комсомольців» Єфремов погодився забезпечити Януковичу перемогу на Луганщині. На місце першого заступника Єфремова був призначений Володимир Іванов — професійний апаратник та політтехнолог, який займався виборами в Луганській області з 1994 року. Він став фактичним керівником передвиборчого штабу Віктора Януковича в регіоні.

Донецька еліта призначення Януковича прем’єр-міністром сприйняла як свій тріумф. Перед очима у неї був недавній приклад приходу до влади Володимира Путіна в Росії, який також пересів у президентське крісло після того, як попрацював у прем’єрському. У людей, які в усьому діяли з оглядкою на східного сусіда, не було сумнівів, що в Україні вдасться реалізувати аналогічний сценарій. Просунувши свого ставленика у владу, отримавши у свої руки важелі управління державою, «донецькі» вже не планували їх віддавати. Втім, президент Леонід Кучма не дарма наполягав, що «Україна — не Росія» (його книга з такою назвою вийшла у 2003 році, за рік до виборів). В Україні не достатньо було просто призначити кандидата від влади «наступником» та дочекатися, поки населення затвердить це рішення. Тут громадяни мали свою окрему думку, і для того, щоб очолити країну, Янукович ще мав перемогти на виборах.

Восени 2003 року, коли стало остаточно зрозуміло, що діючий гарант обрав наступником саме Януковича, вся система влади почала підлаштовуватися під нього. Уламки парламентської фракції «За ЄдУ» знову збиралися разом у єдину потужну фракцію, орієнтовану на прем’єра. Цього разу згуртування відбувалося навколо фракції «Регіони України», до якої входили переважно вихідці з Донбасу. Якщо раніше ця фракція була лише однією з багатьох подібних фракцій і груп у строкатому парламенті, то у листопаді 2003‑го «Регіони України» стали другою за чисельністю фракцією Ради, яка поступалася за кількістю депутатів лише «Нашій Україні». Так виник прообраз майбутньої Партії регіонів, яка стане найпотужнішою українською партією у наступні десять років і на яку спиратиметься Віктор Янукович аж до своєї втечі з країни.

ХОЛОДНИЙ ДУШ ДЛЯ ЮЩЕНКА

Восени 2003 року Віктор Ющенко мав найвищий рейтинг серед українських політиків, а рівень довіри до влади навпаки — тільки знижувався. Ситуація складалася не на користь Банкової, і з цим необхідно було терміново щось робити. Реального компромату на Ющенка, очевидно, не було, тому демонізувати опонента вирішили за допомогою нехитрої технології. У провладних ЗМІ націонал–демократів почали все частіше порівнювати з фашистами та ксенофобами, а самого Ющенка зображувати маріонеткою США.

За рік до президентських виборів Віктор Ющенко вирішив відвідати Донбас. Спочатку він збирався виступити у Луганську, а потім провести у Донецьку з’їзд партії «Наша Україна». Однак ані у вотчині Єфремова, ані у вотчині Януковича йому не дали нічого зробити.

На 20 жовтня 2003 року в Луганську було заплановано проведення «Форуму демократичних сил», куди збирався завітати лідер «Нашої України». Від різних партій та громадських організацій на форум прибули близько двох тисяч делегатів, але заздалегідь орендований для цього будинок культури ім. Леніна раптово закрили «у зв’язку з аварійним станом». Крім того, місцева адміністрація повністю заблокувала Ющенкові вихід на телеканали. ІРТА, що належить Володимиру Ландику (на той момент — голові Луганської обласної організації Партії регіонів), просто припинила мовлення за 10 хвилин до початку запланованого ефіру, державний ЛОТ послався на відсутність вільного часу, а гендиректор ЛКТ (тоді належав облраді) прямо запропонував команді Ющенка «попросити ефір у Віктора Тихонова». Ющенко разом із присутніми пройшов пішим маршем від будинку культури до обладміністрації, провів там мітинг і поїхав.

Головна подія донбаського туру мала відбутися 31 жовтня у Донецьку. Планувалося, що з’їзд «Нашої України» стане неформальним початком передвиборної кампанії Ющенка І, звичайно ж, Донецьк був не випадково обраний місцем його проведення. «Помаранчева» команда хотіла показати, що Ющенко є політиком всеукраїнського масштабу, а не висуванцем західних областей, яким його називали політологи та журналісти, лояльні владі. Однак команду Януковича цей задум із зрозумілих причин не влаштовував. У столиці Донбасу такий крок головного конкурента розцінили як зазіхання на свою територію. А оскільки формувалися місцеві політики в суворих реаліях 90‑х, на виклик вирішили реагувати ще більш жорстко, ніж у Луганську, і противника у «своє місто» не пускати.

З’їзд «Нашої України» мав відбутися у палаці молоді «Юність», але вже за день до цього стало ясно, що провести захід буде непросто. 30 жовтня до Донецька прибула делегація нардепів від «Нашої України», але до «Юності» їх не пропустили. На порозі депутатів зустріли міцні молодики, які представилися охороною. Вони застосували силу, щоб не дати депутатам пройти всередину.

«Помаранчевому» депутату Євгену Червоненку довелося звертатися до секретаря Донецької облради Бориса Колеснікова, щоб залагодити конфлікт. Колесніков пообіцяв, що зранку 31 жовтня депутати зможуть потрапити до «Юності» та провести свій з’їзд. Однак тоді вже було ясно, що офіційні особи хочуть зірвати захід.

Зробити брудну роботу вирішили чужими руками. Поки мер, губернатор та голова облради запевняли, що не будуть чинити Ющенкові жодних перешкод, чиновники у поспіху готували масову антиющенківську акцію. До будівлі «Юності» збиралися вивести працівників донецьких ринків, бюджетників та студентів технікумів. При цьому місцева влада заперечувала, що має стосунок до цього мітингу. Тут посадовцям стала в нагоді маргінальна Слов’янська партія Олександра Базилюка, що животіла на задвірках політичного життя з середини 90‑х. Саме вона стала формальним організатором акції проти «Нашої України».

Уранці 31 жовтня стало зрозуміло, що з’їзд не відбудеться. Палац молоді «Юність» виявився зайнятим вороже налаштованим до Ющенка натовпом. Окрім того, вночі по всьому Донецьку з’явилися рекламні борди, на яких лідер «Нашої України» був зображений у нацистській формі. Замовниками брудної реклами також виступила Слов’янська партія.

Чиновникам вдалося зібрати під стінами «Юності» кілька тисяч людей, яким видали образливі антиющенківські плакати та російські прапори. Оскільки сам Ющенко запізнювався, а натовп треба було тримати, людей розважали алкоголем та солодощами фабрики «Конті», що належала Борису Колеснікову. У ті далекі часи, коли гаджет із відеокамерою ще не лежав у кишені кожного підлітка, а інтернет був доступний невеликій кількості людей, ще не було необхідності піклуватися про зовнішні пристойності, тому організатори мітингу відкрито роздавали пляшки з горілкою та печиво з коробок. Але «бенкет» усе одно потрапив в об’єктиви камер, і Донецьк постав на цих кадрах у вельми непривабливому світлі.

Зовнішній вигляд і поведінка звезених на мітинг людей були, м’яко кажучи, відразливими. Деякі мітингувальники швидко напилися, вигукували образи, показували в камери журналістам непристойні жести, палили газети і топтали партійну символіку «Нашої України». Зрозуміло, все це «шоу не додало популярності ані «донецьким», ані самому Донецьку. Організатори мітингу тільки зміцнили негативні стереотипи про Донбас і виставили регіон цитаделлю безкультур’я та нетерпимості. Поведінка натовпу та примітивні антиющенківські карикатури на білбордах мимоволі змушували людей в інших регіонах співчувати Ющенкові. Проте команда Януковича вважала завдання виконаним. їм вдалося створити враження агресивного неприйняття Ющенка у Донецьку та підтвердити слова провладних експертів, які стверджували, що Ющенко популярний тільки у західних регіонах України.

Ющенко прилетів у Донецьк літаком, але в аеропорту на нього також чекав «теплий» прийом. За вказівкою місцевої влади туди привезли кілька сотень людей, які намагалися заблокувати лідера «Нашої України» і не випускати його в місто. Коли ж Ющенкові все–таки вдалося прорватися крізь натовп за допомогою співробітників «Альфи», він насамперед вирушив до будівлі Донецької ОДА з’ясовувати відносини з представниками місцевої влади.

Голова Донецької ОДА Анатолій Близнюк незграбно заперечував причетність донецької влади до скандальних подій, але його виправданням, звичайно, ніхто не вірив.

Віктор Ющенко у свою чергу обурився бордами, які зображували його нацистом. «Мій батько чотири роки відсидів в Освенцимі. За вас, холуїв!» — емоційно дорікнув лідер «помаранчевих» Близнюку та Колеснікову. Ця фраза стала подарунком політтехнологам Януковича. Місцеві ЗМІ радісно вирвали її з контексту і показали все так, ніби Ющенко звертався не до представників місцевої влади, а обізвав «холуями» усіх донеччан. Надалі цю цитату регулярно приводили в агітках Януковича як доказ донбасофобії Ющенка.

Події 31 жовтня 2003 року були не просто черговим політичним скандалом. У той день для України в Донецьку пролунав тривожний дзвінок. Після довгої перерви, як і на початку 90‑х, донецька політична еліта знову використала проросійські маргінальні організації та їхні гасла для шантажу політичних опонентів. Стало ясно, що заради перемоги на виборах команда Януковича готова вдаватися до жорстких методів. Зокрема, і розіграти сепаратистську карту.

Ці тривожні тенденції не сховалися від уваги журналістів. «У Донецьку сьогодні відбулася репетиція громадянської війни! Якби п’яний натовп просто кричав «Ющенка геть!», це було б політичне протистояння. Але коли антиющенківські настрої підбурюються саме міжнаціональними та міжрегіональними символами і закликами — це розпалювання міжнаціональної ворожнечі», — писав наступного дня після подій відомий донецький журналіст Сергій Гармаш.

Анатолію Близнюку і Борису Колеснікову, які були справжніми організаторами масової акції проти Ющенка, справді вдалося запустити маховик міжрегіональної ворожнечі, який розкручувався увесь період передвиборчої кампанії. Огидна поведінка п’яного натовпу в Донецьку викликала цілком передбачувану реакцію у прихильників Ющенка в інших регіонах. «Українська правда» та інші опозиційні ЗМІ писали про «неандертальську політичну культуру Сарматського краю». У Донецьку, в свою чергу, охоче вловлювали будь–який негатив, що виходив із табору опонентів, і подавали його як доказ упередженого ставлення «помаранчевих» до Донбасу. Після 31 жовтня цей маятник було вже не зупинити.

Певні тертя, що існували між західними та східними регіонами України, загострилися до межі. І сталося це не лише завдяки Януковичу та його команді, а й завдяки президенту Леоніду Кучмі, який міг вчасно стримати «донецьких» і заборонити їм роздмухувати пожежу ворожнечі, але не став цього робити. Другий президент України, якого і сьогодні багато хто вважає мудрим та професійним керівником, лише мовчки спостерігав за тим, як глава Кабміну нагнітає напруженість і нацьковує громадян держави одне на одного.

Побоювання журналістів підтвердилися у 2004 році, коли політтехнологи Януковича розділили українських громадян на сорти, а по телевізору зазвучала пісня про громадянську війну, в якій чулася погано прихована погроза. Головними передвиборчими технологіями Януковича і Кучми стали ворожнеча та розкол. Але уявити собі, як далеко політики готові зайти у їх застосуванні, за рік до виборів не міг ніхто.

ГАРЯЧИЙ 2004-Й

Протистояння між Януковичем і Ющенком до цього дня залишається найбруднішою та найскандальнішою передвиборчою кампанією в історії держави. Наприкінці 2004 року Україна опинилася на межі реального територіального розколу. Зазнавши поразки, команда Януковича в якийсь момент спробувала дістати «втішний приз» — південно–східні області України, в яких Янукович набрав набагато більше голосів, ніж Віктор Ющенко. Однак в останній момент від цього задуму, на щастя, все ж вирішили відмовитися.

Голосуванню передували довгі місяці нагнітання напруги та демонізації політичних опонентів. На Донбасі передвиборна агітація іноді нагадувала військову пропаганду. Політтехнологи Януковича намагалися переконати населення східних областей у тому, що «помаранчеві» ненавидять Донбас і хочуть його знищити, а Віктор Ющенко, якщо йому вдасться перемогти, обов’язково покарає регіон за нелояльність. Таким чином регіонали намагалися максимально мобілізувати електорат у базовому для Януковича регіоні, щоб забезпечити високу явку своїх потенційних прихильників.

Донеччан запевняли, що лідер «Нашої України» заборонить російську мову, експлуатуватиме Донбас для того, щоб годувати злиденну західну Україну, зменшить жителям Донбасу пенсії і зарплати та навіть ховатиме у закритих шахтах ядерні відходи з Європи та США. Остання страшилка набула характеру, як тепер сказали б, вірусного мема. Можливо, Віктор Ющенко та його оточення й справді не мали до Донбасу великої любові, але нічого з того, що їм приписували опоненти, робити вони явно не збиралися.

Поширення чорного піару досягло небачених раніше масштабів. У поштові скриньки жителів Донецької та Луганської областей кидали листівки, на яких Ющенко був зображений в образі Гітлера, а також газети Слов’янської партії, яка звинувачувала Ющенка у русофобії та фашизмі. В агітаційній газеті «Голос Донбасса» час від часу друкували нібито зібрані в інтернеті цитати прихильників Ющенка, що ображали Донбас та його жителів. Одна з таких збірок під характерним заголовком «Нас не вважають за людей» була надрукована у № 7 від 12 листопада. У Луганську для виконання подібних завдань використовували газету Луганської обласної ради «Известия Луганщины». Також за рахунок платників податків облрада розміщувала готові, вже зверстані полоси з антиющенківськими матеріалами в інших газетах.

Широку популярність восени 2004 року набув доволі підлий рекламний ролик, в якому мапа України була поділена на три частини. Західні області на ній були позначені як перший сорт, центральні — як другий, а південні та східні — названі третім сортом. Підпис до мапи стверджував: «Так виглядає їх Україна». На відміну від інших зразків чорного піару, цей ролик не просто дискредитував «помаранчевих». Він провокував громадянське протистояння. Пізніше з’ясувалося, що теза про три сорти українців була народжена тіньовим штабом Януковича, яким керував Андрій Клюев. Ідея належала політтехнологу Володимиру Грановському, а формальним замовником розміщення такої реклами був уже добре знайомий нам Олександр Базилюк зі Слов’янської партії. Втім, треба зазначити, що розколювати Україну команді Януковича активно допомагало також оточення президента Кучми. Скандальну рекламу активно крутив телеканал «Інтер», який у той період контролювався народним депутатом Ігорем Плужниковим із фракції СДПУ(о) Віктора Медведчука.

Із ще більшим завзяттям працювала локальна телевізійна пропаганда. На луганському державному телеканалі ЛОТ нескінченно крутили ролики, де аудіозапис промови Ющенка було накладено на психоделічний відеоряд із нацистами, що марширують, апельсинами, що гниють, і тваринами, що б’ються між собою. Апелювали тут не до розуму, а до емоцій. І від такого видовища глядачам навіть із міцними нервами та критичним мисленням ставало не по собі.

Незважаючи на відверту примітивність антиющенківських матеріалів, на Донбасі вони здебільшого сприймалися некритично. Мільйони людей справді вірили у ці страшилки і не на жарт боялися наступу «помаранчевої чуми». Мешканці східних областей з часом почали вважати м’якотілого та інтелігентного Ющенка ледь не уособленням зла. Але в інших регіонах справи йшли вже зовсім інакше. Загалом по країні рейтинг Ющенка у вересні 2004 року, незважаючи на всі зусилля влади, перевищував рейтинг Януковича на 7–9%. Соцопитування показували, що у другому турі перемогу здобуде опозиційний кандидат. Наприклад, за даними центру «Социс», у другому турі президентських виборів за Ющенка готові були голосувати 40,9% виборців, а за Януковича — 31,8%.

Проблеми часто створював собі сам Янукович. Раз по раз він потрапляв у дурні ситуації, які тільки підтверджували поширену думку про невисокий інтелектуальний рівень прем’єра. Спочатку широку популярність здобула історія із заповненням анкети, у якій Янукович наробив безліч помилок, зокрема неправильно написав власне вчене звання. Слово «професор» прем’єр написав із двома буквами «ф», і відразу ж подарував країні новий мем — «проффесор». Над Януковичем почали сміятися. У штабі Ющенка швидко змонтували жартівливе відео під назвою «Операція «Проффесор», яке поширювалося на CD-дисках та в інтернеті.

Ще більшого резонансу набув курйозний інцидент у Івано–Франківську. Під час візиту Януковича до цього міста студент Дмитро Романюк кинув у прем’єра сире куряче яйце. На цей малозначний епізод навряд чи звернули б увагу, якби дивним чином не повівся сам Янукович. Прем’єр чомусь зробив вигляд, що непритомніє, і театрально впав на руки своїх охоронців на очах у натовпу студентів та журналістів. «Яєчну» історію команда Януковича спробувала видати за спробу замаху, але це тільки посилило негативний ефект. Запис інциденту показав опозиційний «5 канал», і на цьому відео було чітко видно, що в Януковича потрапило саме сире яйце, а не «важкий тупий предмет», як запевняла журналістів прес–секретарка прем’єра Ганна Герман. Зрозуміло, цей випадок також не додав популярності кандидату від влади.

Щоб домогтися перемоги в таких умовах, прем’єру потрібна була максимальна явка в Донбасі. А для цього штабу Януковича доводилося вигадувати все нові і нові жахи. Людей почали лякати громадянською війною, яка начебто мала початися в разі перемоги Віктора Ющенка. З’явилися повідомлення про те, що Ющенко нібито готує на західній Україні озброєних бойовиків для захоплення влади та «умиротворення» Донбасу.

Головним «помаранчевим» жупелом провладна преса призначила проющенківську організацію «Пора», членів якої зображували кровожерними націоналістами та відмороженими радикалами. «Порі» приписували підготовку збройного перевороту та звинувачували організацію в тому, що вона фінансується з США.

Перед першим туром президентських виборів на вулицях міст Донбасу з’явилися листівки, у яких Віктор Ющенко в образі Дядька Сема запитував: «А ти готовий до громадянської війни?». Наполегливо співав про війну російський співак Йосип Кобзон, що підтримував Януковича. Кліп на його пісню «Если не будет гражданской войны» постійно крутили по телевізору напередодні голосування. Усі ці похмурі пророцтва більшою мірою нагадували не застереження, а шантаж. Меседж команди Януковича легко читався між рядків: «Якщо ми програємо — буде громадянська війна».

Незважаючи на всі зусилля штабу Януковича, у першому турі президентських виборів Донецька область показала не дуже високу явку. За цим показником вона опинилася лише на шостому місці серед українських регіонів. А ось виборці у західних областях, де мав підтримку Ющенко, виявилися більш свідомими. Цю обставину штаб Януковича знову спробував використовувати для нагнітання міжрегіонального протистояння та підбурювання Сходу проти Заходу. «Не можна дозволяти Західній Україні вирішувати долю Донбасу, потрібно показати їй «донецький характер», — приблизно таким був лейтмотив донецької та луганської преси У ті дні.

Яскравий зразок такого розпалювання — стаття «Не підведемо Донбас», яка була надрукована в газеті «Донецкий кряж» (№ 42 від 19–25 листопада 2004 року).

Тут в одному абзаці можна побачити одразу кілька маніпулятивних тез, що активно використовувалися командою Януковича. По–перше, це вже набридле твердження про те, що «Донбас працював, а прибуток забирав Київ», яке використовувалося донбаськими сепаратистами–федералістами ще на початку 1990‑х. По–друге, легенда про «міцних господарників» — економіко–політичну еліту Донбасу, яка зуміла «себе добре зарекомендувати». І по–третє — спроба зіграти на ураженому почутті містечкового патріотизму: «За нас вирішують западенці».

У реальності все, звичайно, було трохи інакше. Ніякий абстрактний Київ прибутки Донбасу собі не забирав — рішення ухвалювали цілком конкретні люди з конкретними прізвищами. До речі, делегували цих людей у владу саме жителі Донбасу. Як ми вже знаємо, ще у 1993 році уряд фактично очолив донеччанин Юхим Звягільський, якому так високо злетіти допомогли шахтарські страйки. А у 1994 році на президентських виборах переміг Леонід Кучма, якого Донбас вважав своїм кандидатом і за якого віддавав голоси. Висувати претензії щодо несправедливого розподілу бюджетних коштів, навіть якщо такий і мав місце, мешканці регіону могли тільки самим собі. Але цей факт піарники Януковича ігнорували і намагалися переконати населення Донбасу, що у Києві всі попередні роки сиділа якась чужа та ворожа цьому регіону влада.

Не витримували критики і старанні спроби зобразити «донецьких» талановитими управлінцями. Регіональна еліта Донецької області, що вийшла з кримінальної імли 1990‑х, зі зрозумілих причин не могла пояснити походження своїх капіталів. Серед них не було геніїв, що створили нові підприємства з нуля. Донецькі олігархи змогли стати економіко–політичною елітою тільки тому, що через політичну кон’юнктуру отримали державні заводи та фабрики. Не купили за реальну ціну, а саме отримали у нагороду за лояльність Кучмі. їхній бізнес не був чесним і часто був пов’язаний із різними корупційними схемами та незаконними махінаціями.

Луганські «комсомольці» також не годилися на роль рятівників держави. У Луганській області панувала розруха, деякі міста, на кшталт Брянки та Зоринська, вимерли в буквальному сенсі, там стояли порожні хрущовки з вибитими вікнами, без дахів; ті люди, що залишалися в них, опалювали квартири пічками на дровах і качали воду з колодязів на верхні поверхи. У 2003 році в Суходольську, розташованому за 40 кілометрів від Луганська, через зношеність водопровідних труб стався спалах гепатиту А. Загроза таких епідемій зберігалась і в інших містах — у південній частині області воду подавали по кілька годин на тиждень за графіком. Найбільші промислові підприємства в Луганській області, на кшталт Лисичанського НПЗ або «Луганськтепловозу», практично не працювали. Інші заводи поступово розбиралися безробітними людьми на будматеріали та металобрухт.

Політична пропаганда регіоналів ігнорувала ці факти. Очевидно, що у Януковича не були зацікавлені в тому, щоб жителі Донбасу давали об’єктивну оцінку тому, що відбувається. Мета цієї команди була протилежною — зіграти на страху та емоціях, викликати в людей помилкове відчуття загрози та ненависть до прихильників Віктора Ющенка Саме тому мешканцям Донбасу погрожували в основному концтабором і війною — нічим іншим налякати людей, які мали проблеми із забезпеченням своїх базових потреб у їжі, воді та житлі, було просто неможливо.

Постійно повторювалась і теза про «нахлібників із Західної України», яких змушений був утримувати промисловий Схід. У донбаській пресі регулярно підкреслювалося, що західні області виробляють менше, ніж східні, при цьому ніде не згадувалося про значні обсяги дотацій, які спрямовувалися до Луганщини та Донеччини для підтримки збиткової вугільної промисловості. Жодного практичного сенсу у таких підрахунках не було, адже за законом усі українські виборці рівні, і вага голосу громадянина ніяк не залежить від рівня його доходу. Вчений та пенсіонер, студент та підприємець у всіх регіонах України мають право кинути в урну тільки один бюлетень. Вимірювати рівень доходів чи ВВП на душу населення в різних областях можна було скільки завгодно — цінність голосів виборців у бідних регіонах від цього все одно ніяк не зменшувалася. Втім, у штабі Януковича вперто робили це й надалі. Мета у таких публікацій була одна — викликати у жителів східних областей ненависть до жителів західних і вмотивувати їх таким чином прийти на вибори та проголосувати за Януковича.

Про те, як робляться подібні маніпуляції зі статистикою, написано вже чимало. Призначити дармоїдами залежно від ситуації можна будь–кого, вистачило б фантазії. Навіть в окремо взятій області завжди можна провести умовну лінію між бідними і багатими районами. У тому ж Донбасі промисловість, як відомо, розосереджена нерівномірно. В одних районах Донецької та Луганської областей немає великих міст і важкої промисловості, в інших — навпаки, дуже висока концентрація індустрії. До того ж, стан цієї індустрії часто був зовсім кепським. На початку 2000‑х деякі шахтарські міста, що пережили руйнівну реструктуризацію, являли собою зону соціального лиха Велика частина шахт у них була закрита, населення виїжджало на заробітки, кидаючи квартири та будинки. Бюджети шахтарських міст були безнадійно збитковими і потребували великих дотацій, проте в агітках Януковича про таких «нахлібників» не згадували. Адже викликати ненависть треба було тільки до тих «утриманців», які проживали у західних областях України і розмовляли українською мовою.

Газетні заклики залишати більше заробленого у себе і «за рахунок цих фінансів підвищити трудящим зарплати» були відвертою нісенітницею. У 2004 році найбільші промислові підприємства Донбасу вже перебували у приватних руках, і рівень зарплат на них визначала не держава, а Рінат Ахметов, Валентин Ландик, Юхим Звягільський, брати Клюєви та інші новоявлені олігархи. Вони і справді платили своїм співробітникам невисокі зарплати, хоча самі при цьому стрімко нарощували капітали. Але жителям Донбасу втовкмачували, що за низький рівень їхніх зарплат мають відповідати якісь «галицькі нероби». І народ вірив цим навіюванням, бо повірити у підступи далекого та підлого ворога було психологічно легше, ніж шукати причини своїх невдач у собі.

Регіонали не придумали нічого нового. Образ зовнішнього ворога використовувався політиками для мобілізації соціуму в усі часи. За допомогою такого нехитрого прийому правителям та народним лідерам століттями вдавалося згуртувати та спрямувати народні маси проти тих чи інших держав або соціальних груп. Для Донбасу таким зовнішнім ворогом стали жителі західних областей України, яких тривалий час старанно дегуманізували у підконтрольній місцевим елітам пресі.

Але, незважаючи на всі ці зусилля, Віктору Януковичу все ж не вдалося перемогти. Перший тур кандидат від опозиції виграв із невеликим відривом, і доля президентства мала вирішитися у другому. А там кандидата від влади чекав невтішний результат. Увечері 21 листопада, після того, як голосування завершилося, були оприлюднені результати Національного екзит–полу. За цими даними, Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з відривом в 11%. За опозиційного кандидата віддали голоси 54% виборців, за прем’єра — 43%. Проте офіційний підрахунок голосів показав протилежні результати — Янукович на кілька відсотків випереджав Ющенка Крім того, у другому турі раптом аномально підскочила явка виборців на Донбасі. Штаб Ющенка заявив, що результати голосування сфальсифіковано, і прихильники опозиції вийшли на вулиці. Почалася Помаранчева революція.

22 листопада сесія Львівської міської ради визнала Віктора Ющенка обраним президентом України. Депутати заявили, що виконуватимуть його акти та розпорядження. Слідом відмовилася визнати офіційні результати виборів і низка інших регіонів України, де Ющенко переміг із великим відривом. Люди з помаранчевою символікою почали виходити і на вулиці Києва.

До цього штаб Януковича був не готовий. Регіонали не розраховували, що, забезпечивши Януковича агітацією, більшістю у комісіях, явкою, протоколами з мокрими печатками та рішенням ЦВК про визнання його переможцем, вони можуть зіштовхнутись із громадським опором. Ще більш вражаючим відкриттям для них стало те, що Леонід Кучма у вирішальний момент відмовився діяти жорстко та запобігати розгортанню протестів. У команді Януковича усвідомили, що ситуація розвивається не на їхню користь і влада вислизає з рук Це позначилося на тональності телесюжетів та газетних публікацій у підконтрольних їм ЗМІ. Акції протесту у столиці почали називати «помаранчевим психозом», «помаранчевим шабашем» та «помаранчевою чумою»; з’являлися відкриті погрози і заклики до розколу України.

У всіх великих містах Донбасу пройшли мітинги на підтримку Януковича, організовані місцевою владою. На мітингу у Слов’янську місцевий політик та бізнесмен Валентин Рибачук заявив, що, якщо прихильники Ющенка не визнають Януковича президентом, Донецька область вийде зі складу України й увійде до складу Російської Федерації.

Пізніше, у 2006 році, він переміг на виборах мера Слов’янська і до 2010 року очолював місто, якому ще доведеться прославитися на весь світ трагічними подіями.

Набирала обертів також демонізація опонентів. Зокрема, широкого поширення набула історія про те, як Юлія Тимошенко з трибуни Майдану у Києві нібито запропонувала «огородити Донбас колючим дротом». Жодного документального підтвердження цього випадку прихильникам Януковича знайти не вдалося, втім байка прижилася у народі. Накручені пропагандою маси не потребували доказів. І досі зустрічаються люди, які запевняють, що бачили відеозапис виступу Тимошенко на власні очі, хоча такого відео ніколи не існувало.

24 листопада 2004 року Луганська обласна рада провела позачергову сесію. Депутати вирішили заборонити на території Луганської області трансляцію опозиційних ЗМІ — «5 каналу» і ТРК «Ера». Крім того, вони звернулися до депутатів місцевих рад усіх рівнів із пропозицією провести Всеукраїнський з’їзд депутатів місцевих рад у Харкові та зажадали від ЦВК негайно оголосити офіційні результати президентських виборів.

26 листопада Віктор Тихонов та Олександр Єфремов пішли ще далі. На наступній сесії депутати вирішили створити виконавчий комітет облради та відкликати повноваження в обласної адміністрації. Фактично це означало створення своєрідного прообразу регіонального уряду, не передбаченого Конституцією. Головою виконкому обрали Олександра Єфремова. Крім того, на сесії депутати також проголосували за створення «робочої групи з формування податкової, платіжної, банківської, фінансової систем Південно–Східних територій».

За два дні, 28 листопада, аналогічне рішення ухвалили також у Донецькій облраді. Очолити виконком депутати запропонували губернатору Донеччини Анатолію Близнюку. Крім того, депутати вирішили створити власні збройні формування — «місцеву міліцію» — та провести обласний референдум «щодо федеративного устрою України та надання Донецькій області статусу автономної республіки у складі федерації».

Надалі луганські та донецькі політики пояснювали свої дії у 2004 році прагненням дати відповідь на небажання західних областей визнавати перемогу Віктора Януковича. Та це було відвертим лукавством, адже обласні ради Волині та Галичини говорили лише про невизнання даних ЦВК та незгоду з ними. Про створення «самостійних республік» чи формування «фінансової системи західних територій» ані у Львові, ані у Луцьку ніхто не заявляв.

Підконтрольні регіоналам ЗМІ і далі нагнітали істерику. У № 43 газети «Донецкий кряж» (26 листопада — 2 грудня) було опубліковано інтерв’ю з депутатом російської Держдуми Олександром Круговим, в якому він назвав західні області України «галицьким хвостом, який хоче крутити всією Україною».

Ця заява була відверто маніпулятивною, адже за Ющенка голосувала не лише Галичина Він переміг у більшості областей України, в тому числі і на лівому березі Дніпра — у Сумах, Чернігові, Полтаві, а також у Києві. Крім того, лідери Помаранчевої революції не були вихідцями із західної України. Віктор Ющенко народився на Сумщині, недалеко від кордону з Росією, а його головні соратники — Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Євген Червоненко, Давид Жванія взагалі походили з південно–східних регіонів чи з інших країн. Але у донбаській пресі ворогів було вже призначено. І цими ворогами були не тільки опозиційні політики, а й мільйони українських громадян, що проживали на іншому політичному полюсі країни.

У наступному номері тієї ж газети вийшло інтерв’ю з одним із козацьких отаманів Луганської області — Іваном Сотниковим, який відкрито погрожував війною представникам «галицького політикуму». У відповідь на запитання журналіста, чи не лякає отамана розділ України, Сотников прямо відповів:

Жодних конкретних прізвищ представників «галицького політикуму» козак Сотников не назвав. Кого він мав на увазі, так і залишилося загадкою. Адже в історії незалежної України до 2004 року не було жодного президента чи прем’єр-міністра з Галичини. Зате вихідців із південно–східних регіонів на високих постах побувало багато. Найбільш знакові фігури політикуму 90‑х — Юхим Звягільський, Леонід Кучма, Павло Лазаренко, Валерій Пустовойтенко були яскравими представниками якраз тих регіонів, які в Україні нібито «гнобили». А на початку 2000‑х прем’єрське крісло взагалі зайняв уродженець Донеччини.

До слова, отаман Іван Сотников згодом усе ж реалізував свої погрози. Взятися за зброю йому довелось у 2014 році, через десять років після Помаранчевої революції. З початком так званої «русской весны» Сотников вступив до лав одного з козацьких формувань і почав воювати на боці «ЛНР» проти збройних сил України.

СЄВЄРОДОНЕЦЬКА КРИЗА

28 листопада 2004 року за ініціативи еліт, що працювали на Януковича, у Сєвєродонецьку Луганської області відбувся Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад усіх рівнів, який пізніше називали просто Сєвєродонецьким з’їздом. По суті, з’їзд не був всеукраїнським: так, формально на ньому були присутні представники більшості регіонів країни, але першу скрипку фали лідери південних та східних областей. За своїм масштабом ця подія не мала аналогів в українській історії. Вперше держава опинилася на межі розколу і громадянського конфлікту. З трибун лунали прямі погрози щодо поділу України на кілька частин. І вигукували їх уже не маргінали з червоно–коричневих організацій, а політики національного рівня.

Сєвєродонецьк вибрали місцем проведення з’їзду, очевидно, з політичних мотивів, щоб не збиратися у Харкові, і Луганську чи Донецьку і тим самим не позначати пріоритет будь–якої регіональної групи. Крім того, у Сєвєродонецьку знайшлося придатне для з’їзду приміщення — Льодовий палац, який міг умістити кілька тисяч делегатів. Модератором з’їзду виступив голова Луганської обласної ради, один із лідерів луганського політичного клану Віктор Тихонов.

Після другого туру президентських виборів стало очевидним, що для регіональних еліт східних областей питання збереження власного політичного впливу є питанням життя або смерті. Про це прямо, без натяків, заговорив один із лідерів донецького клану Борис Колесніков. Повний текст його виступу сьогодні можна знайти у стенограмі Сєвєродонецького з’їзду.

Не менш радикально виступила на з’їзді Раїса Богатирьова (до 2014 року працювала міністром охорони здоров’я в уряді Миколи Азарова):

У тому ж стилі висловлювалися й інші депутати.

Додавала символізму подіям поява на з’їзді російських політиків, які за історичною традицією сприймалися регіональними елітами Донбасу як старші товариші. Головним гостем у Сєвєродонецьку був тодішній мер Москви Юрій Лужков, який на самому початку свого виступу нагадав присутнім про те, що Володимир Путін першим привітав Януковича з перемогою. Регіонали, очевидно, розраховували налякати Лужковим своїх опонентів і надати значимості своєму заходу. Однак присутність московського мера на з’їзді Януковичу не допомогла.

Відверто сепаратистські заяви і готовність донбаської еліти порвати країну на частини заради здобуття влади справили на українське суспільство погане враження. Якщо на Донбасі й у Криму населення справді було налаштоване здебільшого проросійськи, то в інших регіонах шантаж регіоналів та заклики до розколу були сприйняті негативно. Навіть ті українці, що не підтримували Помаранчеву революцію, не хотіли хаосу та збройного протистояння. І що найголовніше — на такий сценарій категорично не був згоден діючий на той момент президент Леонід Кучма.

Скільки б не проклинали з трибун у Сєвєродонецьку «апельсиновий підгодований шабаш» (так назвав у своєму виступі Помаранчеву революцію Юрій Лужков), фактично збори регіоналів були ще й серйозним закидом на адресу Кучми. Деякі промовці прямо ставили у провину чинному президенту те, що він не здійснив жорстких заходів до учасників опозиційних мітингів і не придушив протести. І реакція Кучми не змусила довго себе чекати.

Уже наступного дня, 29 листопада, Генпрокуратура та СБУ порушили кримінальні справи за фактом посягання на територіальну цілісність України, а також здійснення навмисних дій, спрямованих на насильницьку зміну та повалення конституційного ладу. І ці справи були порушені не за вказівкою Віктора Ющенка, який на той момент ніяких вказівок державним органам давати не міг. Карати організаторів Сєвєродонецького з’їзду збирався цілком легітимний, діючий президент Кучма.

Цей сигнал був сприйнятий регіоналами цілком однозначно. Донецька облрада поспішно переглянула своє рішення щодо проведення референдуму, рішення Луганської облради було оскаржене прокуратурою. З грудня Верховний суд України визнав результати другого туру президентських виборів недійсними і постановив провести повторне голосування. Після того, як ЦВК призначила дату повторного проведення другого туру виборів, у Донецьку та Луганську зрозуміли, що програли. Референдум про створення «Південно–східної держави» так і не відбувся.

Борис Колесніков, який ще зовсім недавно на повний голос закликав до розколу України і створення нової держави зі столицею у Харкові, швидко змінив свої плани і вже 10 грудня у Донецьку повідомив журналістам, що від ідеї проведення референдуму в січні 2005 року вирішили відмовитися.

Наприкінці грудня відбулося переголосування другого туру президентських виборів, у результаті якого Ющенко здобув перемогу з перевагою майже в 10% голосів. Після цього команді Януковича залишалися тільки два шляхи — йти на загострення та піднімати повстання своїх прихильників на сході України, або змиритися і перейти в опозицію. У 2004 році переміг здоровий глузд. Охочих загострювати ситуацію і братися за зброю не знайшлося.

За всю кампанію було зафіксовано лише кілька інцидентів фізичного протистояння. Одним із найбільш серйозних став напад молодиків, озброєних молотками та залізними прутами, на мітинг прихильників «Нашої України» в Луганську, який стався 29 листопада, у найгарячіші дні політичної кризи. У місцевому МВС спочатку заявили, що це прихильники Ющенка напали на прихильників Януковича та побили їх. Однак, через кілька днів у міліції все ж погодилися, що побиті були саме представники «помаранчевого» табору.

Інший випадок стався у Донецькій області. Там відбувся напад на автоколону членів організації «Пора», яка прибула до Донецька 21 грудня 2004 року, незадовго до останнього і вирішального голосування. Так званий «потяг дружби» люди Януковича чекали на донецькій об’їзній трасі. Коли ж автоколона «помаранчевих» наблизилася, близько 50 машин заблокували їй шлях, а міцні люди спортивної зовнішності закидали опонентів камінням та пляшками, а також прокололи декільком автомобілям колеса. В’їхати у Донецьк того разу представники «Пори» так і не змогли.

Ставка на Януковича і «донецьких», за якими тягнувся надто явний кримінальний шлейф, була великою помилкою президента Кучми. І ця помилка полягала не тільки в тому, що Янукович у підсумку провалився через свій великий антирейтинг. Його висування мало й інші наслідки. Воно призвело до зростання міжрегіональної напруженості, розкололо суспільство та посіяло насіння майбутніх конфліктів.

Персона Януковича викликала у мільйонів українців цілком зрозумілу огиду. Але його політтехнологи ретельно попрацювали над тим, щоб увесь негатив, який лунав на адресу прем’єр-міністра, його донбаські прихильники сприйняли на свій рахунок.

Розрахунок був простий. Не маючи чіткої передвиборчої програми та реальних досягнень, якими можна було б похвалитися, команда Януковича зробила ставку на ірраціональне. На емоції. Політтехнологи апелювали до давніх страхів та стереотипів, укорінених у душах мешканців Донбасу ще з радянських часів, і цей розрахунок виявився правильним. Сам по собі Янукович мав мало шансів стати народним улюбленцем. Він не був гарним оратором чи хоча б талановитим демагогом, яких народ любив в усі часи. Не міг похвалитися успіхами в бізнесі, не відзначався потужним інтелектом, не вимовляв полум’яних промов, викриваючи пороки системи. Недорікуватий бюрократ, що пише з помилкою власне вчене звання, та ще й двічі судимий — точно не той кандидат, якого нормальні люди хотіли б бачити президентом своєї країни. Але варто було тільки перевести політичне протистояння у формат «наші проти фашистів», як розклад кардинально змінювався.

Вибори 2004‑го стали не змаганням програм, а протистоянням міфів. Виборця не цікавило, що конкретно пропонує той чи інший кандидат, які реформи він збирається проводити, яким бачить шлях виходу із затяжної економічної кризи 90‑х. Люди йшли голосувати «за своїх» і «проти помаранчевої чуми». З незграбного телепня Янукович перетворився на «свого мужика», який протистояв «американському прихвостню» Ющенку.

Проте після поразки сумували у таборі Януковича недовго. «Помаранчевий фюрер» виявився зовсім не таким страшним, як його малювали, і донбаським кланам швидко вдалося досягти з ним повного взаємопорозуміння. За кілька років після Майдану «проффесор» знову виринув із небуття, отримав пост прем’єр-міністра і тріумфально повернувся у владу. Однак, незважаючи на це, в душах донецьких обивателів події листопада–грудня 2004 року залишили болючий шрам. Команда Януковича почала переконувати жителів східних областей, що «у Донбасу вкрали перемогу». Незважаючи на очевидність фальсифікацій, регіонали наполягали, що вибори насправді виграв Янукович, а з думкою Донбасу просто не захотіли рахуватися. І електорат Януковича повірив. Поразка була образливою не тому, що їхній кандидат не став президентом, а тому, що виграли «бандерівці» — політичні опоненти, яких пропаганда встигла до крайності демонізувати. Тріумф принципового противника пригнічував більше власної невдачі. Донецькі політики зробили все, щоб перемогу «помаранчевих» Донбас сприйняв як ляпас і приниження. І їхні зусилля не пройшли даром. У майбутньому накопичені образи стануть каталізатором трагічних подій, які ще коштуватимуть десятків тисяч загиблих, мільйонів скалічених доль та величезних фінансових збитків.