Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Передмова[1]

Я був тяжко хворий[2]; смерть уже була близько. Зібравши рештки сил своїх і скориставшись першою хвилиною повної тверезості мого розуму, я написав духовний заповіт, в якому, серед іншого, покладаю обов’язок на друзів моїх видати, після моєї смерті, декотрі з моїх листів. Мені хотілося хоч сим спокутувати намарність усього, досі мною надрукованого, тому що в листах моїх, за визнанням тих, до кого вони були написані, знаходиться більше потрібного для людини, ніж у моїх творах. Небесна милість Божа відвела від мене руку смерті. Я майже одужав; мені стало легше. Та відчуваючи, однак, слабкість сил моїх, яка звістує мені щохвилинно, що життя моє на волосині, і готуючись до дальньої подорожі до Святих Місць[3], необхідної душі моїй, протягом якої все може трапитись, я захотів залишити при розставанні що-небудь від себе моїм співвітчизникам. Вибираю сам із моїх останніх листів, які мені вдалось отримати назад, все, що більше стосується питань, які цікавлять нині суспільство, відсторонивши все, що може отримати смисл тільки після моєї смерті, з виключенням усього, що могло мати значення тільки для небагатьох. Долучаю дві-три статті літературні й, нарешті, додаю сам заповіт, з тим, щоб у випадку моєї смерті, якби вона спостигла мене в дорозі моїй[4], здобув він одразу свою законну силу, як засвідчений усіма моїми читачами.

Серце моє говорить, що книга моя потрібна і що вона може бути корисною. Я думаю так не тому, що мав високе про себе поняття і покладався на вміння своє бути корисним, але тому що ніколи ще досі не мав такого сильного бажання бути корисним. Від нас уже доволі буває простягнути руку з тим, щоб допомогти, допомагаємо ж не ми, допомагає Бог, посилаючи силу слову безсилому. Отже, якою б не була моя книга неважливою та неістотною, але я дозволяю собі видати її в світ і прошу моїх співвітчизників прочитати її кілька разів; у той же час прошу тих із них, котрі мають достаток, купити кілька її екземплярів і роздати тим, котрі самі купити не можуть, сповіщаючи їх за цього випадку, що всі гроші, які перевищать витрати на мою очікувану подорож, будуть обернені, з одного боку, на підкріплення тих, котрі, подібно мені, відчують потребу внутрішню відправитись перед наближенням Великого Посту у Святу Землю і не матимуть можливості здійснити її одними власними коштами, з другого боку — на допомогу тим, котрих я зустріну на дорозі вже туди прямуючими і котрі всі помоляться біля Гробу Господнього за моїх читачів, своїх благодійників.

Подорож мою хотів би я здійснити як добрий християнин. І тому прошу тут прощення у всіх моїх співвітчизників за все, чим не випало мені образити їх. Знаю, що моїми необдуманими й незрілими творами завдав я прикрості багатьом, а інших навіть озброїв проти себе, взагалі у багатьох викликав невдоволення. На виправдання можу сказати тільки те, що намір мій був добрий і що я нікого не хотів ні засмучувати, ні озброювати проти себе, але одна моя власна нерозумність, одна моя поспішливість і квапливість були причиною того, що твори мої постали в такому недосконалому вигляді і майже всіх ввели в оману щодо їх справжнього смислу; за все, що тільки зустрічається в них навмисно образливого, прошу простити мене з тією великодушністю, з якою тільки одна російська душа прощати здатна. Прошу прощення також у всіх тих, з котрими на довгий чи на короткий час випадало мені зустрітися на дорозі життя. Знаю, що мені траплялося багатьом завдавати неприємностей, декому, може бути, і зумисне. Взагалі в поводженні моєму з людьми завжди було багато неприємно відштовхуючого. Почасти це було від того, що я уникав зустрічей та знайомств, відчуваючи, що не можу ще мовити розумного і потрібного слова людині (пустих же і непотрібних слів промовляти мені не хотілось), і бувши в той же час переконаним, що з причини незчисленної кількості моїх недоліків мені було потрібно хоч трохи виховати самого себе на певній від далі від людей. Почасти ж це було й від дрібного самолюбства, властивого тільки тим із нас, котрі з грязі, пробрались у люди і вважають своїм правом дивитись пихато на інших. Як би то не було, але я прошу прощення в усіх особистих образах, які мені випало завдати комусь, починаючи з часів мого дитинства і до цієї хвилини. Прошу також прощення у моїх побратимців-літераторів за всяке з мого боку зневажання чи неповагу до них, виказану зумисне чи не зумисне: кому ж із них чомусь трудно простити мене, тому нагадаю, що він християнин. Як говіючий перед сповіддю, яку готується віддати Богові, просить прощення у свого брата, так я прошу у нього прощення, і як ніхто такої хвилини не посміє не простити свого брата, так і він не повинен посміти не простити мене. Нарешті, прошу прощення у моїх читачів, якщо і в цій саме книзі зустрінеться що-небудь неприємне і для кого-небудь з них образливе. Прошу їх не мати на мене гніву сокровенного, але натомість виставити благородно всі недоліки, які можуть бути знайдені ними у цій книзі, — як недоліки письменника, так і недоліки людини: мою нерозумність, недомислення, самонадійність, пусту впевненість у собі, словом усе, що буває в усіх людей, хоч вони того й не бачать, і що, ймовірно, ще більшою мірою знаходиться в мені.

На завершення прошу всіх у Росії помолитися за мене, починаючи від святителів, котрих уже все життя є однією молитвою. Прошу молитви як у тих, котрі смиренно не вірують у силу молитов своїх, так і у тих, котрі не вірують зовсім у молитву і навіть не вважають її потрібного: та якою б не була безсилою і черствою їхня молитва, я прошу помолитися за мене цією найбільш безсилою і черствою їхньою молитвою. Я ж біля Гробу Господнього буду молитися за всіх моїх співвітчизників, не виключаючи з них ні одного; моя молитва буде так само безсила й черства, якщо свята небесна милість не перетворить її у те, чим повинна бути наша молитва.

І Заповіт

Перебуваючи при повній пам’яті та здоровому глузді, висловлюю тут мою останню волю.

I. Заповідаю тіла мого не погребати до тих пір, поки не з’являться видимі ознаки розкладу. Згадую про це тому, що вже протягом самої хвороби находили на мене хвилини життєвого заніміння, серце і пульс припиняли битися… Бувши за життя свого свідком багатьох печальних подій від нашої нерозумної поквапливості в усіх ділах, навіть і у такому, як погребіння, я звістую це тут при самому початку мого заповіту, у надії, що, може бути, посмертний голос мій нагадає взагалі про обачливість. Віддати ж тіло моє землі, не розбираючи місця, де лежати йому, нічого не зв’язувати з прахом, який залишився; сором тому, хто понадиться хоч якоюсь увагою до гниючої персті моєї, що вже не моя: він поклониться хробакам, що її гризуть; прошу краще помолитися якнайсильніше за душу мою; а замість усяких погребальних почестей пригостити від мене простим обідом кількох неімущих насущного хліба.

II. Заповідаю не ставити наді мною ніякого пам’ятника і не помишляти про такий дріб’язок, християнина недостойний. Кому ж із близьких мені я був дійсно дорогим, той воздвигне мені пам’ятника інакше: воздвигне він його в самому собі своєю непорушною твердістю в життєвому ділі, бадьорістю та освіженням всіх навкруг себе. Хто після моєї смерті виросте вище духом, ніж як був за життя мого, той покаже, що він справді любив мене і був мені другом, і сим тільки воздвигне мені пам’ятника. Тому що і я, яким би не був сам по собі кволим і нікчемним, завжди підбадьорював друзів моїх, і ніхто з тих, хто сходився ближче зі мною останнім часом, ніхто з них, у хвилини свого суму й печалі, не бачив на мені хмурного вигляду, хоч і тяжкі бували мої власні хвилини, і тужив я не менше за інших, — нехай же про це згадає кожен із них після моєї смерті, обміркувавши всі слова, мною йому сказані, й перечитавши всі листи, до нього писані за рік перед сим.

III. Заповідаю взагалі нікому не оплакувати мене, і гріх собі візьме на душу той, хто стане уважати смерть мою якою-небудь значливою чи спільною втратою. Якби навіть і вдалось мені зробити що-небудь корисне і починав би я вже виконувати свій обов’язок дійсно так, як слід, і смерть забрала б мене при початку діла, замисленого не для вдоволення декого, але потрібного всім, — то й тоді не слід поринати у безплідне побивання. Якби навіть замість мене помер у Росії муж, дійсно їй потрібний за теперішніх її обставин, то й від того не слід сумувати нікому з живих, хоча й справедливе те, що коли дочасно йдуть люди всім потрібні, то це знак гніву небесного, що віднімає цим знаряддя і засоби, котрі допомогли б комусь подвигнутись ближче до мети, що нас кличе. Не зневірі повинні ми віддаватися за всякої раптової втрати, але озирнутися строго на самих себе, думаючи вже не про чорноту інших і не про чорноту всього світу, але про свою власну чорноту. Страшна душевна чорнота, і чому це бачиться тільки тоді, коли невблаганна смерть уже стоїть перед очима!

IV. Заповідаю всім моїм співвітчизникам (спираючись єдино на те, що кожен письменник повинен залишити після себе яку-не-будь благу думку у спадок читачам), заповідаю їм найкраще з усього, що створило моє перо, заповідаю їм мій твір, під назвою «Прощальна повість»[5]. Він, як побачать, належить до них. Його носив я довго в своєму серці як найкращий свій скарб, як знак небесної милості до мене Бога. Він був джерелом сліз, яких ніхто не бачив, ще з часів дитинства мого. Його залишаю їм у спадок. Але благаю, хай не образиться ніхто з моїх співвітчизників, якщо почує в ньому що-небудь схоже на повчання. Я письменник, а обов’язок письменника — не одне постачання приємного заняття уму й смаку; строго спитають з нього, якщо від творів його не пошириться яка-небудь користь душі й не залишиться від нього нічого у повчання людям. Хай пригадають також мої співвітчизники, що, і не бувши письменником, кожен брат наш, який відходить від світу, має право залишити нам що-небудь у вигляді братського повчання, і у цьому разі нічого дивитись ні на малість його звання, ні на безсилля, ні на саму нерозумність його, треба пам’ятати тільки те, що чоловік, який лежить на смертному одрі, може дещо бачити краще тих, котрі кружляють серед світу. Не дивлячись, втім, на всі такі права мої, я б усе ж не дерзнув заговорити про те, про що вони почують у «Прощальній повісті», бо не мені, найгіршому за всіх душею, страждаючому тяжкими недугами власної недосконалості, промовляти такі слова. Але мене спонукає до цього інша, найважливіша причина: співвітчизники! страшно!.. Завмирає від жаху душа за одного тільки передчуття загробної величі й тих духовних вищих творінь Бога, перед котрими прах уся велич Його творінь, тут нами зримих і нас дивуючих. Стогне все помираюче єство моє, вчуваючи могутні зростання й плоди, котрих насіння ми сіяли за життя, не прозріваючи і не чуючи, які страхіття з них піднімуться… Може бути, «Прощальна повість» моя подіє скільки-небудь на тих, котрі до сих пір ще вважають життя іграшкою, і серце їхнє почує хоч почасти строгу таїну його та найсокровеннішу небесну музику цієї таїни. Співвітчизники!.. не знаю і не вмію, як вас назвати цієї хвилини. Геть пусту пристойність! Співвітчизники, я вас любив; любив тією любов’ю, котру не висловлюють, котру мені дав Бог, за котру дякую Йому, як за найкраще благодіяння, тому що любов оця була мені в радість і втіху серед найтяжчих моїх страждань — в ім’я цієї любові прошу вас вислухати серцем мою «Прощальну повість». Клянусь: я не вигадував і не видумував її, вона виспівалась сама собою з душі, котру виховав Сам Бог випробуваннями й горем, а звуки її взялись із сокровенних сил нашої російської породи нам спільної, за якою я близький родич вам усім[6].

V. Заповідаю по смерті моїй не поспішати ні з хвалою, ні з осудженням моїх творів у публічних листках і журналах: все буде так само запально,;як і за життя. У творах моїх значно більше того, що треба осудити, ніж того, що заслуговує на хвалу. Всі нападки на них були в основах більше чи менше справедливими. Переді мною ніхто не винен; невдячним і несправедливим буде той, хто дорікне мною когось у якому б то не було відношенні. Об’являю також привселюдно, що, крім досі надрукованого, нічого не існує з моїх творів: усе, що було в рукописах, мною спалене, як безсиле і мертве, написане у хворобливому і приневоленому стані. А тому, коли б хто-небудь став видавати щось під моїм ім’ям, прошу вважати це мерзенною підробкою. Але покладаю натомість обов’язок на друзів моїх зібрати всі мої листи, писані до будь-кого починаючи з кінця 1844 року, і, зробивши з них строгий вибір тільки того, що може принести яку-небудь користь душі, а все інше, що служить для пустих розваг, відхиливши, видати окремою книгою. В цих листах було дещо, що прислужилося на користь тим, до котрих вони були написані. Бог милостивий; може бути, прислужаться вони на користь і іншим, і зніметься через те з душі моєї хоч частина суворої відповідальності за намарність раніше написаного.

VI. ………….[7]

VII. Заповідаю… але я пригадав, що вже не можу цим розпоряджатися. Необачним чином викрадено в мене право власності: без моєї волі й дозволу опубліковано мій портрет[8]. З багатьох причин, котрі мені об’являти не треба, я не хотів цього, не продавав нікому права на його публічне видання і відмовляв усім книгопродавцям, що досі приступали до мене з пропозиціями, й тільки в такому разі припускав собі це дозволити, якби допоміг мені Бог здійснити той труд, яким думка моя була зайнята протягом усього життя мого, і при тому так здійснити його, щоб усі мої співвітчизники сказали в один голос, що я чесно виконав своє діло, і навіть забажали б упізнати риси обличчя того чоловіка, котрий до часу працював у тиші й не хотів користатися з незаслуженої славнозвісності. З цим поєдналась друга обставина: портрет мій у такому разі міг розпродатися одразу у великій кількості екземплярів, принісши значний дохід тому художнику, котрий повинен був гравірувати його. Художник цей уже кілька років трудиться у Римі над гравіюванням безсмертної картини Рафаеля «Преображення Господнє». Він усім пожертвував для труда свого — труда вбивчого, пожираючого роки й здоров’я, і з такою досконалістю зробив своє діло, що підходить нині до кінця, з яким не робив ще жоден із граверів. Та з причини високої ціни і малого числа знавців естамп його не може розійтись у такій кількості, щоб винагородити його за все; мій портрет йому допоміг би. Тепер план мій зруйнований: раз опубліковане зображення кого б то не було робиться вже власністю кожного, хто займається виданнями гравюр і літографій. Але коли б сталося так, що після моєї смерті листи, після мене видані, принесли б яку-небудь суспільну користь (хоч би навіть одним тільки щиросердим стремлінням її принести), і побажали б мої співвітчизники побачити і портрет мій, то я прошу всіх таких видавців благородно відмовитися від свого права; тих же моїх читачів, котрі через надмірну прихильність до всього, що тільки має славнозвісність, завели у себе який-небудь портрет мій, прошу знищити його тут же, по прочитанні сих рядків, тим більше, що він зроблений погано і без подібності, й купувати тільки той, на якому буде виставлено: «Гравіював Іорданов»[9]. Сим буде зроблене принаймні справедливе діло. А ще буде справедливіше, коли ті, котрі мають достаток, стануть замість портрета мого купувати сам естамп Преображення Господнього, який, за визнанням навіть чужоземців, є вінцем гравіювального діла і становить славу російську.

Заповіт мій негайно по смерті моїй повинен бути надрукований в усіх журналах і відомостях, щоб, з причини незнання його, ніхто не зробився би переді мною невинно винуватим і тим би не завдав докору своїй душі.

II Жінка у світі

Ви думаєте, що ніякого впливу на суспільство мати не можете; я думаю протилежне. Вплив жінки може бути дуже великим, саме тепер, за нинішнього ладу чи безладу суспільства, в якому, з одного боку, представляється втомлена освіченість суспільна, а з іншого — якесь охолодження душевне, якась моральна втома, потребуюча оживотворення. Щоб здійснити це оживотворення, потрібне сприяння жінки. Ця істина у вигляді якогось темного передчуття пронеслась раптово всіма кутками світу, і все чогось тепер очікує від жінки. Відставивши все інше вбік, подивимось на нашу Росію, і особливо на те, що в нас так часто перед очима, — на численність всякого роду зловживань. Виявиться, що більша частина хабарів, несправедливостей по службі й тому подібного, в чому звинувачують наших чиновників і не чиновників усіх класів, походить чи від розтратливості їхніх дружин, які так жадають сяяти у світі великому й малому і вимагають на те грошей від чоловіків, чи від пустоти їхнього домашнього життя, відданого якимось ідеальним мріям, а не сутності їхніх обов’язків, які в кілька разів прекрасніші та піднесеніші за усілякі мріяння. Чоловіки не дозволили б собі й десятої частки спричиненого ними безладу, якби їхні жінки хоч скільки-небудь виконували свій обов’язок. Душа жінки — охоронний талісман для чоловіка, який оберігає його від моральної зарази; вона є силою, втримуючою його на прямій дорозі, і провідником, який повертає його з кривої на пряму; і навпаки, душа жінки може бути його злом і погубити його навіки. Ви самі це відчули й висловились про це так гарно, як до сих пір ще ніколи не висловлювались ніякі жіночі рядки. Та ви говорите, що на всіх інших жінок чекають поприща, а на вас ні. Ви їм бачите роботу скрізь, чи виправляти і поправляти вже зіпсоване, чи заводити знову що-небудь потрібне, словом — усіляко допомагати, а собі одній тільки не бачите нічого й сумно повторюєте: «Чого я не на їхньому місці!» Знайте ж, що це загальне засліплення всіх. Усякому тепер здається, що він міг би зробити багато добра на місці й на посаді іншого, і тільки не може зробити його на своїй посаді. Це причина усіх бід. Треба подумати тепер про те всім нам, як на своєму власному місці зробити добро. Повірте, що Бог недаремно повелів кожному бути на тому місці, на якому він тепер стоїть. Треба тільки добре огледітись кругом себе. Ви говорите, чого ви не матір родини, щоб виконувати обов’язки матері, які вам уявляються тепер так ясно; чого не розлагоджена ваша маєтність, щоб змусити вас їхати у село, бути поміщицею і зайнятися хазяйством; чого ваш чоловік не зайнятий якою-небудь загальнокорисною трудною посадою, щоб вам хоч тут йому допомагати і бути силою, його освіжаючою, і чому, замість усього цього, на вас чекають одні пусті виїзди в світ і пусте, витхле світське товариство, яке тепер вам здається безлюднішим самого безлюддя. Але тим не менш світ все ж населений; у ньому люди, й при тому такі ж, як і скрізь. Вони і хворіють, і страждають, і бідують, і без слів волають про допомогу, — та, на жаль! навіть не знають, як попросити про неї. Якому ж злидареві слід раніше допомагати: чи тому, хто ще може виходити на вулицю і просити, чи ж тому, котрий не в силах уже й руки простягнути? Ви говорите, що навіть не знаєте й не можете придумати, чим ви можете бути кому-небудь корисною в світі; що для цього треба мати стільки всякого роду засобів, треба бути такою і розумною і всезнаючою жінкою, що у вас у голові паморочиться від однієї тільки думки про все це. А якщо для цього треба бути тільки тим, чим ви вже є? А якщо у вас уже є саме такі засоби, які тепер потрібні? Все, що ви говорите про саму себе, цілковита правда; ви, справді, занадто молоді, не отримали ні знання людей, ні знання життя, словом — нічого того, що необхідне, щоб надавати допомогу душевну іншим; може бути, навіть ви й ніколи цього не отримаєте; але у вас є інші засоби, з якими для вас все можливе. По-перше, ви маєте вже красу, по-друге — не знеславлене, не обмовлене ім’я, по-третє — владу, якої самі в собі не підозрюєте — владу чистоти душевної. Краса жінки ще таїна. Бог недарма повелів деяким з жінок бути красунями; недарма визначено, щоби всіх однаково вражала краса, — навіть і таких, котрі до всього безчуттєві й ні до чого нездатні. Якщо вже одна безглузда примха красуні бувала причиною переворотів всесвітніх і змушувала робити дурниці найрозумніших людей, що ж було б тоді, якби ця примха була обдуманою і спрямованою на добро? Скільки— б добра тоді могла призвести красуня у порівнянні з іншими жінками! Так що цей засіб сильний. Але ви маєте ще вищу красу, чисту привабність якоїсь особливої, одній вам властивої невинності, яку я не вмію визначити словом, але в якій так і світиться всім ваша голубина душа. Чи знаєте, що мені зізнавалися найрозпусніші з нашої молоді, що перед вами ніщо погане не йшло їм до голови, що вони не відважуються сказати у вашій присутності не тільки двозначного слова, яким частують інших обраниць, але навіть просто ніякого слова, відчуваючи, що все буде перед вами якесь грубе і відгукнеться чимось зухвалим і непристойним. Ось уже один вплив, який робиться без вашого відому від однієї вашої присутності! Хто не сміє собі дозволити у вашій присутності поганої думки, той уже її соромиться; а таке звернення на самого себе, хай навіть і миттєве, є вже першим кроком людини до того, щоб бути краще. Так що цей засіб теж сильний. На додачу до всього ви маєте уже Самим Богом поміщене вам у душу стремління, чи, як називаєте ви, прагнення добра. Невже ви думаєте, що даремно навіяне вам це прагнення, від якого ви не спокійні ні на хвилину? Щойно вийшли ви заміж за чоловіка благородного, розумного, який має всі якості, щоб зробити щасливою дружину свою, як уже, замість того щоб заховатися в глибині вашого домашнього щастя, мучитесь думкою, що ви недостойні такого щастя, що не маєте права ним користатися в той час, коли навкруг вас так багато страждань, коли щохвилини лунають вісті про бідування всякого роду: про голод, пожежі, тяжке горе душевне й страшні хвороби розуму, якими заражене теперішнє покоління. Повірте, це не даремно. Хто утримує в душі своїй таке небесне хвилювання за людей, таку ангельську тугу за ними серед найбільш розважальних веселощів, той багато, багато може для них зробити; у того скрізь поприще, тому що скрізь люди. Не тікайте ж від світу, серед якого вам призначено бути, не сперечайтесь з Провидінням. У вас живе та незвідана сила, яка потрібна тепер світові: самий ваш голос від постійного устремління вашої думки летіти на допомогу людині, прибрав уже якісь рідні звуки всім, так що, коли ви заговорите у супроводі чистого погляду вашого й цієї посмішки, що ніколи не полишає вуста ваші, яка одним тільки вам властива, то кожному здається, ніби заговорила з ним якась небесна рідна сестра. Ваш голос став всемогутнім; ви можете повелівати і бути таким деспотом, як ніхто з нас. Повелівайте ж без слів, однією присутністю вашою; повелівайте самим безсиллям своїм, на яке ви так обурюєтеся; повелівайте і саме тією жіночою звабністю вашою, яку, на жаль! уже втратила жінка нинішнього світу. З вашою тремтливою недосвідченістю, ви тепер у кілька разів більше зробите, ніж жінка розумна і яка всього звідала зі своєю гордою самовпевненістю: її найрозумніші переконання, з якими вона б захотіла навернути на путь нинішній світ, у вигляді злих епіграм посиплються зворотньо на її ж голову; та ні в кого не посміє ворухнутися на губах епіграма, коли одним благальним поглядом, без слів, ви попросите кого-небудь із нас, щоб він зробився краще. Чого ж ви так злякалися розповідей про світську розпусту? Вона справді є, і навіть ще більшою мірою, ніж ви думаєте; але вам і знати про це не треба. Чи вам лякатися нікчемних спокус світу? Влітайте в нього сміливо, з тією ж сяючою вашою посмішкою. Входьте в нього, як у лікарню, наповнену страдниками; але не в якості лікаря, який приносить суворі приписи й гіркі ліки: вам не слід і роздивлятися, якими хворобами хто хворіє. У вас немає здатності розпізнавати й зцілювати хвороби, і я вам не дам такої поради, яку б мені слідувало дати всякій іншій жінці, до цього здатній. Ваше діло тільки приносити страдникові вашу посмішку і той голос, в якому чується людині сестра її, що прилетіла з небес, і нічого більше. Не зупиняйтеся довго біля одних і поспішайте до інших, тому що ви скрізь потрібні. На жаль! по всіх кутках світу чекають і не дочекаються нічого іншого, але тільки тих рідних звуків, того самого голосу, який у вас уже є. Не теревеньте зі світом про те, про що він теревенить; примусьте його говорити про те, про що ви говорите. Бережи вас Бог від усякого педантства і від усіх тих розмов, котрі виходять з вуст якої-небудь нинішньої левиці. Вносьте у світ ті ж самі простодушні ваші розповіді, які так говірливо у вас виливаються, коли ви буваєте в колі домашніх і близьких вам людей, коли так і сяє всяке просте слово вашої мови, а душі всякого, хто вас слухає, здається, ніби вона лепече з янголами про якесь небесне дитинство людини. Ось ці саме розмови вносьте і у світ.

III Значення хвороб

…Сили мої слабнуть щохвилини, але не дух. Ніколи ще тілесні недуги не були такими виснажливими. Часто буває так тяжко, так тяжко, така страшна втома відчувається в усьому єстві тіла, що радий буваєш, як бозна-чому, коли, нарешті, закінчується день і доберешся до постелі. Часто, в душевному знесиленні, вигукуєш: «Боже! де ж, нарешті, берег усього?» Але потім, коли озирнешся на самого себе і подивишся глибше собі всередину — нічого вже не породжує душа, крім одних сліз та дякування. О! як потрібні нам недуги! З безлічі вигод, котрі я вже здобув із цих, скажу вам тільки одну: нині який я не є, але я все ж став кращим, ніж був раніше; не було б цих недуг, я б думав, що став уже таким, яким слід мені бути. Не кажу вже про те, що саме здоров’я, котре невпинно підштовхує російського чоловіка до якихось стрибків і бажання похизуватися своїми якостями перед іншими, змусило б мене наробити вже тисячу дурниць. Притому нині, в мої свіжі хвилини, які дає мені милість небесна і серед самих страждань, інколи приходять до мене думки, незрівнянно кращі за попередні, і я бачу сам, що тепер усе, що тільки вийде з-під пера мого, буде значнішим за попереднє. Не було б тяжких болісних страждань, куди б я тепер знісся! яким би значним чоловіком уявив себе! Але, чуючи щохвилини, що життя моє на волосині, що недуга може зупинити раптово той труд мій, на якому заснована вся моя значливість, і та користь, яку так бажає принести душа моя, залишиться в одному безсилому бажанні, а не у виконанні, і не дам я ніяких відсотків на дані мені Богом таланти, і буду засуджений, як останній зі злочинців… Чуючи все це, упокорююсь я кожної хвилини і не знаходжу слів, як дякувати небесному Промислителю за мою хворобу. Приймайте ж і ви покірно всяку недугу, вірячи наперед, що вона потрібна. Моліться Богові тільки за те, щоб відкрилося перед вами Його чудесне значення і вся глибина Його високого смислу.

IV Про те, що таке слово[12]

Пушкін, коли прочитав наступні вірші з оди Державіна до Храповицького:

сказав так: «Державін не зовсім правий: слова поета суть уже його діла». Пушкін правий. Поет на поприщі слова має бути так само бездоганним, як і всякий інший на своєму поприщі. Коли письменник стане виправдовуватись якими-небудь обставинами, що були причиною нещирості, чи необдуманості, чи поспішливої квапливості його слова, тоді й всякий несправедливий суддя може виправдатися в тому, що брав хабарі й торгував правосуддям, складаючи провину на свої тісні обставини, на дружину, на велике сімейство, словом — хіба мало на що можна послатися. У чоловіка раптом з’являться тісні обставини. Потомству немає діла до того, хто був виною, що письменник сказав дурницю чи нісенітницю або ж висловився взагалі необдумано й незріло. Воно не стане розбирати, хто штовхав його під руку: чи короткозорий приятель, що підохотив його на дочасну діяльність, чи журналіст, який піклувався тільки про вигоду свого журналу. Потомство не візьме до уваги ні кумівство, ні журналістів, ні власну його бідність і скрутне становище. Воно дорікне йому, а не їм. Чого ти не встояв проти всього цього? Адже ти відчув сам чесність звання свого; ти ж умів віддати перевагу йому перед іншими, вигіднішими посадами, і зробив це не через яку-небудь фантазію, але тому, що у собі почув на те покликання Боже, адже ти отримав на додачу до того ум, який бачив далі, ширше і глибше діло, ніж ті, хто тебе підштовхував. Чого ж ти був дитиною, а не мужем, отримавши все, що потрібно мужеві? Словом, ще який-небудь пересічний письменник міг би виправдовуватись обставинами, але не Державін. Він надто зашкодив собі тим, що не спалив принаймні цілої половини од своїх. Ця половина од представляє явище вражаюче: ніхто ще досі так не посміявся з самого себе, зі святині своїх кращих вірувань і почуттів, як це зробив Державін у цій нещасній половині своїх од. Направду, ніби він силкувався тут намалювати карикатуру на самого себе: все, що в інших місцях у нього таке прекрасне, таке легке, таке просочене внутрішньою силою душевного вогню, тут холодне, бездушне й силуване; а що гірше за все — тут повторені ті ж самі звороти, вирази й навіть цілком фрази, які мають таку орлину замашку в його одухотворених одах і які тут просто смішні й подібні до того, якби карлик одягнув панцир велетня, та ще й не так, як слід. Скільки людей тепер висловлюють судження про Державіна, ґрунтуючись на його пошлих одах. Скільки засумнівалось у щирості його почуттів тому тільки, що знайшли їх у багатьох місцях вираженими слабо й бездушно; які двозначні пересуди склалися про самий його характер, душевне благородство і навіть непідкупність того самого правосуддя, за яке він стояв. І все тому, що не спалене те, що повинне бути віддане вогню. Приятель наш П…..н[14] має звичку, викопавши абиякі рядки відомого письменника, тієї ж миті їх тиснути у свій журнал, не зваживши до ладу, чи до честі воно, чи до безчестя його. Він скріплює це діло відомою обмовкою журналістів: «Сподіваємось, що читачі й потомство залишаться вдячними за оприлюднення сих дорогоцінних рядків, у великій людині все достойне цікавості», — і тому подібне. Все це пусте. Який-небудь невисокого польоту читач залишиться вдячним; але потомство плюне на ці дорогоцінні рядки, якщо в них бездушно повторене те, що вже відомо, і якщо не дихає від них святинею того, що має бути святим. Чим істини вищі, тим треба бути обережнішим з ними; інакше вони раптом обернуться на загальні місця, а загальним місцям уже не вірять. Не стільки зла призвели самі безбожники, скільки призвели зла лицемірні чи навіть просто неприготовані проповідники Бога, які насмілились промовляти ім’я Його неосвяченими вустами. Поводитися зі словом слід чесно. Воно є вищим дарунком Бога людині. Біда промовляти його письменнику в ті часи, коли він знаходиться під впливом палких захоплень, досади, гніву чи якої-небудь особистої неласки до кого б то не було — словом, у ті часи, коли не прийшла ще в стрункість його власна душа: з нього таке вийде слово, яке всім опротивіє. І тоді з найчистішим бажанням добра можна призвести зло. Той же наш приятель П…..н того порукою: він квапився усе своє життя, поспішаючи ділитись усім зі своїми читачами, повідомляти їм усе, чого він набрався сам, не розбираючи, чи дозріла думка в його власній голові таким чином, щоби стати близькою та доступною всім, — словом, виказував перед читачем себе всього в усьому своєму нехлюйстві. І що ж? Чи помітили читачі ті благородні й прекрасні пориви, які у нього зблискували досить часто? чи сприйняли від нього те, чим він хотів з ними поділитися? Ні, вони помітили в ньому одне тільки нехлюйство і недбальство, які перш за все помічає людина, і нічого від нього не прийняли. Тридцять років працював і клопотався, як мураха, цей чоловік, кваплячись усе життя своє передати швидше в руки всім усе, що знаходив на користь просвіти й освіти російської… І жодна людина не сказала йому спасибі; жодного вдячного юнака я не зустрів, котрий би сказав, що він зобов’язаний йому яким-небудь новим світлом чи прекрасним стремлінням до добра, яке б викликало його слово.

Навпаки, я повинен був навіть сперечатися й стояти за чистоту самих намірів і за щирість слів його перед такими людьми, котрі, здається, могли б зрозуміти його. Мені було трудно навіть переконати когось, тому що він зумів так замаскувати себе перед усіма, що рішуче немає можливості показати його в тому вигляді, яким він насправді є. Чи заговорить він про патріотизм, він заговорить про нього так, що патріотизм його здається підкупним; про любов до царя, яку плекає він щиро й свято в душі своїй, висловиться він так, що це подібне на одну догідливість і якесь корисливе догоджання. Його щирий непідробний гнів проти всякого напрямку, шкідливого для Росії, виразиться у нього так, мовби він подавав донос на якихось певних, йому одному відомих людей. Словом, на всякому кроці він сам собі наклепник. Небезпечно жартувати письменникові зі словом. Слово гниле хай не виходить з уст ваших![15] Якщо це слід застосувати до всіх нас без винятку, то у скільки разів більше воно має бути застосоване до тих, у кого поприще — слово, і кому визначено говорити про прекрасне й піднесене. Біда, якщо про предмети святі й піднесені лунатиме гниле слово; хай уже краще лунає гниле слово про гнилі предмети. Всі великі вихователі людей накладали довге мовчання саме на тих, хто володів даром слова, саме в ту пору і в той час, коли більше за все хотілося їм похизуватися словом і поривалася душа сказати навіть багато корисного людям. Вони чули, як можна зганьбити те, що прагнеш піднести, і як на всякому кроці мова наша є нашою зрадницею. «Наклади двері й замки на вуста твої, — говорить Ісус Сирах, — розтопи золото й срібло, яке маєш, щоб зробити з них ваги, які зважували б твоє слово, і скувати надійну узду, яка б тримала твої вуста»[16].

V Читання російських поетів перед публікою

Я радий, що нарешті почалися в нас публічні читання творів наших письменників. Мені вже писали про це дещо з Москви: там читали різні літературні сучасності, а в тому числі й мої повісті. Я думав завжди, що публічне читання в нас необхідне. Ми якось охочіше готові діяти гуртом, навіть і читати: поодинці з нас кожен лінивий і, поки бачить, що інші не зрушили, сам не зрушить. Майстерні читці повинні створитися у нас: серед нас мало красномовних говорунів, удатних хизуватися в палатах і парламентах, але багато є людей здатних усьому співчувати. Передати, поділитися відчуттям у багатьох перетворюється навіть на пристрасть, яка стає все сильнішою в міру того, як живіше починають помічати вони, що не вміють висловитись словом (ознака природи естетичної). Утворенню читців сприяє також і мова наша, яка ніби створена для майстерного читання, утримуючи в собі всі відтінки звуків і найсміливіші переходи від піднесеного до простого в одному й тому ж висловлюванні. Я навіть,думаю, що публічні читання з часом замінять у нас спектаклі. Та я б хотів, щоб для нинішніх наших читань добиралося що-небудь істинно варте публічного читання, щоб і самому читцеві не жаль було потрудитись над ним попередньо. В нашій сучасній літературі немає нічого такого, та й немає потреби читати сучасне. Публіка його прочитає й без того, завдяки пристрасті до новизни. Всі ці нові повісті (в тому числі й мої) не такі важливі, щоб зробити з них публічне читання. Нам треба звернутись до наших поетів, до тих високих творів віршованих, що у них довго обмірковувались та оброблялись у голові, над якими і читець повинен попрацювати довго. Наші поети до сих пір майже невідомі публіці. В журналах про них говорили багато, розбирали їх навіть вельми багатослівно, але висловлювали більше самих себе, ніж поетів, яких розбирали. Журнали досягли тільки того, що збили й сплутали поняття публіки про наших поетів, так що в очах її особа кожного поета тепер двоїться, і ніхто не може уявити собі виразно, що таке з них усякий у сутності своїй. Одне тільки майстерне читання може встановити про них ясне поняття. Але, зрозуміло, треба, щоб саме читання проведене було таким читцем, котрий спроможний передати всяку невловиму рису того, що читає. Для цього не треба бути палким юнаком, котрий готовий зопалу й не переводячи подиху прочитати за один вечір і трагедію, і комедію, і оду, і все, що не трапиться. Прочитати як слід твір ліричний — зовсім не абищиця, для цього треба довго його вивчати. Треба поділити щиро з поетом високе почуття, що наповнювало його душу; треба душею й серцем відчути кожне слово його — і тоді вже виступати на публічне читання його. Читання це буде зовсім не галасливе, не у запалі та лихоманці. Навпаки, воно може бути навіть дуже спокійне, але в голосі читця почується незвідана сила, свідок істинно розчуленого внутрішнього стану. Сила ця передасться всім й породить чудо: зворушені будуть і ті, хто не зворушувався ніколи від звуків поезії. Читання наших поетів може принести багато публічного добра. В них є багато прекрасного, яке не тільки зовсім забули, але навіть обмовили, очорнили, представили публіці в якомусь низькому смислі, про який і не думали благородні серцем наші поети. Не знаю, кому належить думка — обернути публічні читання на користь бідним, але думка ця прекрасна. Особливо це доречно тепер, коли так багато стражденних у самій Росії від голоду, пожеж, хвороб і всякого роду лиха. Як би втішилися душі поетів, які відійшли від нас, таким використанням їхніх творів!

VI Про допомогу бідним

…Звертаюсь до нападок ваших на глупство петербурзької молоді, яка затіяла підносити золоті вінки й кубки чужоземним співакам і актрисам у той самий час, коли в Росії голодують цілі губернії. Це відбувається не від глупства й не від озлоблення сердець, навіть і не від легкодумності. Це відбувається від усім нам спільної людської безпечності. Ці нещастя й жахи, викликані голодом, далекі від нас; вони відбуваються всередині провінцій, вони не перед нашими очима — ось розгадка і пояснення всього! Той же самий, хто заплатив, щоб насолодитися співом Рубіні[19], сто карбованців за крісло в театрі, продав би своє останнє майно, якби довелось йому бути свідком на ділі хоч однієї з тих жахливих картин голоду, перед якими ніщо всякі страхи й жахи, виставлені в мелодрамах. За пожертвою у нас не стане діло: ми всі готові жертвувати. Але пожертви власне на користь бідних у нас робляться тепер не зовсім охоче, почасти тому, що не кожен певен, чи дійде, як слід, до місця призначення його пожертва, чи потрапить вона саме в ті руки, в які має потрапити. По більшості стається так, що допомога, наче якась рідина, що несуть у руці, вся розхлюпається дорогою, раніше ніж донесеться, і нужденному випадає подивитись тільки на одну суху руку, в якій немає нічого. Ось про який предмет слід подумати, перш ніж збирати пожертви. Про це ми з вами опісля поговоримо, тому що це діло нітрохи не маловажне і варте того, щоб про нього з толком поговорити. А тепер поговоримо про те, де швидше треба допомагати.

Допомагати треба перш за все тому, з ким сталося нещастя неждане, яке раптом, в одну хвилину, позбавило його всього за одним разом: чи пожежа, що спалила все до тла, чи падіж, що виморив усю худобу, чи смерть, що вкрала єдину опору, словом — усяка втрата несподівана, коли раптом являється людині бідність, до якої вона ще не встигла звикнути. Туди несіть допомогу. Але треба, щоб допомога ця була надана істинно християнським чином; якщо ж вона буде полягати в одній тільки видачі грошей, вона зовсім нічого не буде значити і не обернеться на добро. Якщо ви не обдумали спочатку у власній голові всього становища того чоловіка, якому хочете допомогти, і не принесли з собою йому напучення, як віднині слід вести йому своє життя, він не отримає великого добра від вашої допомоги. Ціна наданої допомоги рідко дорівнює ціні втрати; взагалі вона ледве складає половину того, що чоловік втратив, часто одну чверть, а інколи й того менше. Росіянин здатен на всі крайнощі: побачивши, що з отриманими невеликими грошима він не може вести життя, як раніше, він з горя може прогуляти одразу те, що йому дане на довгочасне утримання. А тому напоумте його, як йому викрутитися саме з тією допомогою, яку ви принесли йому, поясніть йому істинне значення нещастя, щоб він бачив, що воно послане йому з тим, щоб він змінив колишнє житіє своє, щоб віднині він став уже не колишнім, але ніби іншим чоловіком і фізично і морально. Ви зумієте це сказати розумно, якщо тільки увійдете гарненько в його природу і в його обставини. Він вас зрозуміє: нещастя пом’якшує людину; природа її стає тоді більш чутливою й доступною для розуміння предметів, які перевищують поняття людини, що перебуває в звичайному і повсякденному стані; вона ніби вся перетворюється тоді на розігрітий віск, з якого можна ліпити все, що захочете. Найкраще, одначе ж, якби всяка допомога провадилася через руки досвідчених і розумних священиків. Вони одні в силі розтлумачити людині святий і глибокий смисл нещастя, що, в яких би не являлось образах і видах кому б то не було на землі, чи проживає він у хатині чи у палатах, є той же крик небесний, волаючий людині про зміну всього її попереднього життя.

VII Про Одіссею, перекладену Жуковським

Поява «Одіссеї» створить епоху. «Одіссея» є безсумнівно найдосконалішим твором усіх віків. Об’єм її великий; «Іліада» перед нею епізод. «Одіссея» охоплює весь давній світ, публічне й домашнє життя, всі поприща тодішніх людей, з їхніми ремеслами, знаннями, віруваннями… словом, важко навіть сказати, чого би не обійняла «Одіссея» чи що б у ній було пропущене. Протягом кількох віків служила вона невичерпним колодязем для древніх, а потім і для всіх поетів. З неї черпались предмети для незчисленних трагедій, комедій; все це рознеслось по всьому світу, зробилось надбанням усіх, а саму «Одіссею» забули. Доля «Одіссеї» дивна: в Європі її не оцінили; винні у цьому почасти недолік перекладу, який би передав художньо найпрекрасніший твір давнини, почасти недолік мови, не такою мірою багатої й повної, в якій відбилися б усі незчисленні, невловимі красоти як самого Гомера, так і взагалі еллінської мови; почасти ж недолік, нарешті, і самого народу, не такою мірою обдарованого чистотою незіпсутого смаку, який потрібний для того, щоб відчути Гомера.

Тепер переклад щонайпершого поетичного твору здійснюється мовою найповнішою і найбагатшою серед усіх європейських мов.

Усе літературне життя Жуковського було ніби приготуванням до цього діла. Треба було його віршуванню виробитися на творах і перекладах з поетів усіх націй і мов, щоб зробитися потім спроможним передати вічний вірш Гомера, — вуху його наслухатись усіх лір, щоби зробитися до того чуйним, щоб і відтінок еллінського звуку не пропав; треба було мало того, що влюбитися йому самому в Гомера, але отримати ще палке бажання змусити всіх співвітчизників своїх влюбитися в Гомера, на естетичну користь душі кожного з них; треба було відбутися в самому перекладачеві багатьом таким подіям, котрі привели у більшу стрункість і спокій його власну душу, необхідні для передачі твору, замисленого у такій стрункості й спокої; треба було, нарешті, зробитися глибше християнином, щоб отримати той прозірливий, заглиблений погляд на життя, котрого ніхто не може мати, крім християнина, що вже спостигнув значення життя. Ось скільком умовам треба було здійснитися, щоб переклад «Одіссеї» вийшов не рабським переповіданням, а почулося б у ньому слово живе, і вся Росія прийняла б Гомера, як рідного!

Зате вийшло щось дивовижне. Це не переклад, а скоріше відтворення, відновлення, воскресіння Гомера. Переклад ніби ще більше вводить у древнє життя, ніж сам оригінал. Перекладач незримо став ніби тлумачем Гомера, став ніби якимось зоровим, з’ясувальним склом перед читачем, крізь яке ще виразніше та ясніше проступають всі незліченні його скарби.

По-моєму, всі нинішні обставини ніби навмисне встановились так, щоб зробити появу «Одіссеї» майже необхідною в теперішній час: в літературі, як і в усьому, — збайдужіння. Як зачаровуватись, так і розчаровуватись втомились і перестали. Навіть ці судомні, хворі твори віку, з домішкою всяких неперетравлених ідей, нанесених політичним та іншим шумовинням, стали значно спадати; тільки одні задні читці, звиклі триматись за хвости журнальних вождів, ще дещо перечитують, не помічаючи у простодушності, що козли, які їх вели, давно вже зупинились у роздумі, не знаючи самі, куди повести заблудлі стада свої. Словом, саме той час, коли надто важлива поява твору стрункого в усіх частинах своїх, який зображував би життя з чіткістю надзвичайною і від якого віяло б спокоєм і простотою майже дитинною.

«Одіссея» матиме у нас вплив, як взагалі на всіх, так і окремо на кожного.

Розглянемо той вплив, який вона може в нас призвести взагалі на всіх. «Одіссея» є саме тим твором, в якому вмістились усі потрібні умови, щоб зробити її читанням загальним і народним. Вона поєднує всю захопливість казки і всю просту правду людського походження, що має рівну принадність для всякої людини, ким би вона не була. Дворянин, міщанин, купець, грамотій і не грамотій, рядовий солдат, лакей, дитина обох статей, починаючи з того віку, коли дитина починає любити казку, її прочитають і вислухають без нудьги. Обставина надто важлива, особливо коли візьмемо до уваги те, що «Одіссея» є разом з тим найморальнішим твором і що єдино з тим і задумана древнім поетом, щоб у живих образах накреслити закони дій тогочасній людині.

Грецьке багатобожжя не спокусить нашого народу. Народ наш розумний: він розтлумачить, не ламаючи голови, навіть те, що заводить у глухий кут розумників. Він тут побачить тільки доказ того, як важко чоловікові самому, без пророків і без одкровення з неба, дійти до того, щоб спізнати Бога в істинному вигляді, і в яких безглуздих виглядах стане він уявляти собі лик Його, роздробивши єдність і єдиносилля на безліч образів і сил. Він навіть не посміється з тодішніх язичників, визнавши їх ні в чому не винуватими: пророки їм не говорили, Христос тоді не народився, апостолів не було. Ні, народ наш скоріше почухає потилицю, відчувши те, що він, знаючи Бога в Його істинному вигляді, маючи в руках уже писемний закон Його, маючи навіть товмачів закону в отцях духовних, молиться лінивіше та виконує обов’язок свій гірше древнього язичника. Народ зметикує, чому та ж верховна сила допомагала й язичникові за його добре життя та ревну молитву, незважаючи на те, що він, у темноті своїй, звертався до неї в образі Посейдонів, Кроніонів, Гефестів, Геліосів, Кіприд[21] і всієї вервечки, яку наплела грайлива уява греків. Словом, багатобожжя відставить він убік, а здобуде з «Одіссеї» те, що йому слід з неї здобути, — те, що відчутно в ній видиме всім, що лягло в дух її змісту і для чого написана сама «Одіссея», тобто, що на людину всюди, на всякому поприщі чекає багато бід, що треба з ними боротись, — для того і життя дане людині, — що в жодному разі не слід втрачати віри, як не втрачав віри і Одіссей, який всякої трудної й важкої хвилини звертався до свого милого серця, не підозрюючи сам, що таким внутрішнім звертанням до самого себе він уже творив ту внутрішню молитву Богові, яку в хвилини бідувань робить кожна людина, навіть не маючи ніякого поняття про Бога. Ось те загальне, той живий дух її змісту, яким справить на всіх враження «Одіссея» до того, як одних захоплять її поетичні достоїнства, вірність картин і жвавість описів; до того, як других вразить розкриття скарбів древності у таких подробицях, в яких не зберегли її ні скульптура, ні живопис, ні взагалі всі древні пам’ятки; до того, як треті залишаться подивовані незвичайним знанням усіх звивів душі людської, які всі були відомі всевидющему сліпцеві[22]; до того, як четверті будуть уражені глибоким віданням державним, знанням трудної науки правити людьми і владарювати над ними, чим володів також божественний старець, законодавець і свого, і прийдешніх поколінь; словом — до того, як будь-хто знадиться чим-небудь окремо в «Одіссеї» відповідно до свого ремесла, занять, нахилів і своєї особистої особливості. І все тому, що надто виразно чутний цей дух її змісту, ця внутрішня сутність його, що ні в одному творі не проступає вона так сильно назовні, проникаючи все і переважаючи над усім, особливо, коли розглянемо ще, які яскраві всі епізоди, з яких кожен у силі заступити головне.

Чому ж так сильно це чутно всім? Тому, що залягло це глибоко в саму душу древнього поета. Бачиш на кожному кроці, як хотів він одягти в усю чарівливу красу поезії те, що хотів би утвердити навіки в людях, як прагнув укріпити в народних звичаях те, що в них похвальне, нагадати людині найкраще і найсвятіше, що є в ній і що вона здатна забувати всяку хвилину, залишити в кожному образі своєму приклад кожному на його окремому поприщі, а всім взагалі залишити приклад у своєму невтомному Одіссеї на загальнолюдському поприщі.

Це строге шанування звичаїв, ця благоговійна повага до влади і начальників, незважаючи на обмежені границі самої влади, ця цнотлива сором’язливість юнаків, ця душевність і благодушне безгнів’я стариків, ця щира гостинність, ця повага і майже благоговіння до людини, як представника образу Божого, це вірування, що жодна блага думка не зароджується в голові її без верховної волі вищої за нас істоти і що нічого не може вона зробити своїми власними силами, — словом, все, всяка найменша риса в «Одіссеї» говорить про внутрішнє бажання поета всіх поетів залишити древній людині живу і повну книгу законодавства в той час, коли ще не було ні законодавців, ні засновників порядків, коли ще ніякими громадянськими та писемними постановами не були визначені стосунки людей, коли люди ще багато чого не відали і навіть не передчували, і коли один тільки божественний старець усе бачив, чув, розумів і передчував, сліпець, позбавлений зору, властивого усім людям, і озброєний тим внутрішнім оком, якого не мають люди!

І як майстерно прихований весь труд багатолітніх обдумувань під простотою найбільш простодушнішого повістування! Здається, ніби зібравши весь люд в одну сім’ю і всівшись серед них сам, як дід серед онуків, готовий навіть з ними по-дитячому розважитись, веде він добродушну розповідь свою і тільки дбає про те, щоб не втомити нікого, не залякати недоречно довгим повчанням, але розвіяти й рознести його невидимо по всьому твору, щоби, граючись, набралися всі того, що дане не для іграшки людині, й непомітно б надихались тим, що знав він і бачив найкращого на своєму віку і у своєму віці. Можна було б уважати все за казку, що виливається без підготовки, якби при уважному розгляді вже потім не відкривалась дивовижна будова всього цілого й порізно кожної пісні. Які дурні німецькі розумники, що вигадали, буцімто Гомер — міф[23], а всі твори його — народні пісні та рапсодії!

Але розглянемо той вплив, який може призвести у нас «Одіссея» окремо на кожного. По-перше, вона подіє на літературну нашу братію, на авторів наших. Вона поверне багатьох до світла, провівши їх, як вправний лоцман, крізь сум’яття та імлу, нанесену невдатними, не зорганізованими ще письменниками. Вона знову нагадає нам усім, в якій безхитрісній простоті треба відтворювати природу, як прояснювати всяку думку до ясності майже відчутної, в якому врівноваженому спокої повинна виливатися мова наша. Вона знову дасть відчути всім нашим письменникам ту стару істину, яку вік ми повинні пам’ятати і яку завжди забуваємо, а саме: до тих пір не братися за перо, поки все в голові не встановиться в такій ясності й порядку, що навіть дитина в силах буде зрозуміти й утримати все в пам’яті. Ще більше, ніж на самих письменників, «Одіссея» подіє на тих, котрі їде готуються в письменники і, перебуваючи в гімназіях та університетах, бачать перед собою ще туманно й неясно своє майбутнє поприще. їх вона може навести з самого початку на пряму путь, позбавивши зайвого вештання кривими заулками, по яких натовклися добряче їхні попередники.

По-друге, «Одіссея» подіє на смак і на розвиток естетичного почуття. Вона освіжить критику. Критика втомилася і заплуталася від розборів загадкових творів новітньої літератури, з горя кинулася вбік і, ухилившись від питань літературних, верзе дурниці. З приводу «Одіссеї» може з’явитися багато істинно посутніх критик, тим більше що навряд чи є на світі другий твір, на який можна було б поглянути з багатьох боків, як на «Одіссею». Я певен, що пересуди, розбори, судження, зауваги та думки, нею викликані, лунатимуть у нас у журналах протягом багатьох років. Читачі не будуть від цього у збитку: критики не будуть нікчемні. їм доведеться багато перечитати, переглянути наново, пережити й передумати; пустий верхогляд не знайде навіть, що й сказати про «Одіссею».

По-третє, «Одіссея» своєю російською одежею, в яку облачив її Жуковський, може подіяти суттєво на очищення мови. Ще ні в кого з наших письменників, не тільки у Жуковського в усьому, що написав він досі, а й навіть у Пушкіна і Крилова, котрі незрівнянно точніші за нього на слова й вирази, не досягала такої повноти російська мова. Тут містились всі її вигини та звороти в усіх видозмінах. Безкінечно великі періоди, які у всякого іншого були б в’ялими, темними, і періоди стислі, короткі, які в іншого були б черствими, обрубаними, зробили б мову жорстокішою, в нього так по-братськи влягаються один біля одного, всі переходи й зустрічі протилежностей відбуваються в такій благозвучності, все так і зливається в одне, вивітрюючи важкий громізд усього цілого, що, здається, немовби зник зовсім всякий склад і лад мови: їх немає, як немає й самого перекладача. Замість нього стоїть перед очима, в усій своїй величі, старий Гомер, і чутні ті величаві, вічні слова, які не належать вустам якої-небудь людини, але яких доля вічно лунати у світі. Тут-то побачать наші письменники, з якою розумною обачливістю треба вживати слова й вирази, як всякому простому слову можна повернути його піднесене достоїнство умінням помістити його в належне місце, і як багато значить для такого твору, який призначається для загального вжитку і є твором геніальним, ця зовнішня благопристойність, це зовнішня обробка всього: тут найдрібніша смітинка помітна і всім кидається в очі. Жуковський порівнює доволі справедливо ці смітинки з папірцями, які стали б валятись у розкішно вбраній кімнаті, де все сяє ясністю дзеркала, починаючи зі стелі до паркету: кожен, хто увійде, перш за все побачить ці папірці, саме тому ж, чому б він їх зовсім не помітив у неприбраній, нечистій кімнаті.

По-четверте, «Одіссея» подіє в знаттєлюбному відношенні, як на зайнятих науками, так і на тих, хто не вчився ніякій науці, розповсюдивши живе знання давнього світу. Ні в якій історії не вичитаєш того, що відшукаєш у ній: від неї так і дихає часом минулим; древній чоловік, як живий, так і стоїть перед очима, ніби ще вчора його бачив і говорив з ним. Так його і бачиш в усіх його діях, в усі години дня: як готується він благоговійно до жертвопринесення, як бесідує статечно з гостем за бенкетною критерою[24], як одягається, як виходить на площу, як слухає старого, як повчає юнака; його дім, його колісниця, його спальня, найменші меблі в домі, від пересувних столів до ремінного засуву у дверях, — все перед очима, ще свіжіше, ніж у викопаній із землі Помпеї[25].

Нарешті, я навіть думаю, що поява «Одіссеї» матиме вплив на сучасний дух нашого суспільства взагалі. Саме в нинішній час, коли таємничою волею Провидіння стало чутися скрізь болісне ремствування незадоволення, голос незадоволення людського всім, що тільки є на світі: порядком речей, часом, самим собою. Коли всім, нарешті, починає здаватися підозрілою та досконалість, на яку возвели нас наша новітня громадянськість і просвіта; коли відчутна у кожного якась підсвідома жага бути не тим, чим він є, що, можливо, походить від прекрасного джерела бути кращим; коли крізь безглузді крики й нерозважливе проповідування нових, ще темно почутих ідей, чутно якесь загальне стремління стати ближче до якоїсь бажаної середини, знайти справжній закон дій, як у масах, так і окремо взятих особах; словом, у цей саме час «Одіссея» вразить величавою патріархальністю древнього побуту, простою нескладністю суспільних пружин, свіжістю життя, не притупленою, дитинною ясністю людини. В «Одіссеї» почує сильний докір собі наш дев’ятнадцятий вік, і докорам не буде кінця, в міру того як стане він більше вдивлятися в неї і вчитуватись.

Що може бути, наприклад, уже сильнішим за той докір, який пролунає в душі, коли розгледиш, як древній чоловік, зі своїми невеликими знаряддями, з усією недосконалістю своєї релігії, що дозволяла навіть обманювати, мститися і вдаватися до підступів для знищення ворога, зі своєю норовливою, жорстокою, несхильною до покірності природою, зі своїми убогими законами, вмів, одначе, одним тільки простим виконанням звичаїв старовини та обрядів, які не без смислу були встановлені древніми мудрецями й заповідані передаватись у вигляді святині від батька до сина, — одним тільки простим виконанням цих звичаїв дійшов до того, що набув якоїсь стрункості й навіть краси вчинків, так що все в ньому зробилось величавим з ніг до голови, від мови до простого руху і навіть до складки плаття, і здається, ніби справді чуєш у ньому богоподібне походження людини? А ми, з усіма нашими величезними засобами і знаряддями для вдосконалення, з досвідами усіх віків, з гнучкою, перейнятливою нашою природою, з релігією, яка саме дана нам на те, щоб зробити з нас святих та небесних людей, — з усіма цими знаряддями, зуміли дійти до якогось нехлюйства і невлаштованості як зовнішньої, так і внутрішньої, зуміли зробитися строкатими, дрібними, від голови до самого плаття нашого, і, до всього ще на додачу, спротивіли до того один одному, що не поважає ніхто нікого, навіть не виключаючи й тих, котрі розводяться про повагу до всіх.

Словом, на страждаючих і хворіючих від своєї європейської досконалості «Одіссея» подіє. Багато нагадає вона їм дитинно прекрасного, яке (на жаль!) втрачене, але яке повинне повернути собі людство, як свій законний спадок. Багато хто над багато чим замислиться. А між тим багато чого з часів патріархальних, з якими є така спорідненість у руській природі, рознесеться невидимо по лицю Руської землі. Духмяними вустами поезії навіюється на душі те, чого не внесеш у них жодними законами і жодною владою!

VIII Кілька слів про нашу церкву й духівництво

Даремно бентежитесь ви нападками, які тепер лунають на нашу Церкву в Європі. Звинувачувати у байдужості духівництво наше буде також несправедливістю. Чому хочете ви, щоб наше духівництво, котре досі вирізнялося величавим спокоєм, який так йому пристає, стало в ряди європейських крикунів і почало, подібно до них, друкувати нерозважні брошури? Церква наша діяла мудро. Щоб захищати її, треба самому спочатку пізнати її. А ми взагалі знаємо погано нашу Церкву. Духівництво наше не ледарює. Я добре знаю, що в глибині монастирів і у тиші келій готуються неспростовні твори на захист Церкви нашої. Але діла свої вони роблять краще, ніж ми: вони не поспішають і, знаючи, чого потребує такий предмет, вершать свій труд у глибокому спокої, молячись, виховуючи самих себе, виганяючи з душі своєї все пристрасне, схоже на недоречну, безумну гарячку, підносячи свою душу на ту висоту безпристрасності небесної, на якій їй слід перебувати, щоби бути в силах заговорити про такий предмет. Але й ці захисти ще не послужать до повного переконання західних католиків. Церква наша повинна святитися в нас, а не в словах наших. Ми повинні бути Церква наша і нами ж повинні звістити її правду. Вони говорять, що Церква наша безживна. — Вони сказали обман, тому що Церква наша є життя; але обман свій вони вивели логічно, вивели правильним висновком: ми трупи, а не Церква наша, і за нами вони назвали й Церкву нашу трупом. Як нам захищати нашу Церкву і яку відповідь ми можемо дати їм, якщо вони поставлять нам такі питання: «А чи зробила ваша Церква вас кращими? Чи виконує кожен у вас, як слід, свій обов’язок?» Що ми тоді станемо відповідати їм, відчувши раптом у душі й совісті своїй, що йшли весь час повз нашу Церкву й ледве знаємо її навіть і тепер? Володіємо скарбом, якому ціни немає, і не тільки не дбаємо про те, щоб це відчути, але не знаємо навіть, де поклали його. Господаря просять показати найкращу річ у його домі, і сам господар не знає, де лежить вона. Ця Церква, котра, як цнотлива діва, збереглася одна тільки від часів апостольських у непорочній первісній чистоті своїй, ця Церква, котра вся зі своїми глибокими догматами й найнезначнішими обрядами зовнішніми ніби знесена прямо з Неба для руського народу, котра одна в силах розв’язати всі вузли нерозуміння і питання наші, котра може створити нечуване диво на очах всієї Європи, змусивши у нас всякий стан, звання і посаду увійти в їхні законні границі та межі і, не змінивши нічого в державі, дати силу Росії здивувати весь світ злагодженою стрункістю того ж самого організму, яким вона досі лякала, — і ця Церква нами не знана! І цю Церкву, створену для життя, ми досі не ввели в наше життя!

Ні, бережи нас Боже захищати тепер нашу Церкву! Це значить принизити її. Тільки і є для нас можливою одна пропаганда — життя наше. Життям нашим ми повинні захищати нашу Церкву, котра вся є життя; духмяністю душ наших повинні ми звістити її істину. Хай місіонер католицтва західного б’є себе в груди, розмахує руками й красномовством ридань та слів викликає сльози, що скоро висохнуть. Проповідник же католицтва східного повинен виступити так перед народом, щоб уже від одного його смиренного вигляду, згаслих очей і тихого, разючого гласу, що виходить з душі, в якій вмерли всі бажання миру, все б зрушилося ще раніше, ніж він пояснив би саме діло, і в один голос заговорило б до нього: «Не вимовляй слів, чуємо і без них святу правду твоєї Церкви!»

IX Про те саме

Зауваження, нібито влада Церкви від того в нас слабка, що наше духівництво мало має світськості й вправності поводження в суспільстві, є такою ж дурницею, як і твердження, нібито духівництво у нас взагалі відсторонене від усякого доторку до життя статутами нашої Церкви і зв’язане в своїх діях урядом. Духівництву нашому вказані законні й точні межі в його стосунках зі світом і людьми. Повірте, що коли б стали вони зустрічатися з нами частіше, беручи участь у наших щоденних зібраннях і гульбищах чи входячи у сімейні справи, — це було б недобре. На духовного чекає багато спокус, набагато більше навіть, ніж на нас: якраз завелися б ті інтриги в домах, в яких звинувачують римо-католицьких попів. Римо-католицькі попи саме від того зробились поганими, що занадто зробились світськими. У духівництва нашого два законних поприща, на яких вони з нами зустрічаються: сповідь та проповідь. На цих двох поприщах, з яких перше буває тільки раз чи два на рік, а друге може бути кожної неділі, можна зробити дуже багато. І якщо тільки священик, бачачи багато поганого в людях, умів до часу мовчати про нього і довго розмірковував у собі самому, як йому сказати таким чином, аби всяке слово дійшло прямо до серця, то він уже скаже про це так сильно на сповіді й проповіді, як ніколи йому не сказати у щоденних з нами бесідах. Треба, щоб він говорив до чоловіка, котрий стоїть серед світу, з якогось піднесеного місця, щоби не його присутність відчував у цей час чоловік, але присутність Самого Бога, який слухає однаково їх обох, і відчувався б обопільний страх від Його незримої присутності. Ні, це навіть добре, що духівництво наше перебуває на певній віддалі від нас. Добре, що навіть самою одежею своєю, не підвладною ніяким змінам і причудам наших нерозумних мод, вони відокремились від нас. Одежа їхня прекрасна й велична. Це не безглузде, залишене від осьмнадцятого віку рококо[28] і не строката, нічого не пояснююча одежа римо-католицьких священиків. Вона має смисл: вона — за образом і подобою тієї одежі, яку носив Сам Спаситель. Треба, щоб і в самій одежі своїй вони носили собі вічне нагадування про Того, Чий образ вони повинні представляти нам, щоб і на одну мить не забулися й не розгубилися серед розваг і мізерних нужд світу, бо з них у тисячу разів більше спитається, ніж з кожного з нас; щоб чули ненастанно, що вони — ніби інші й вищі люди. Ні, поки священик ще молодий і життя йому не відоме, він не повинен навіть і зустрічатися з людьми інакше, як на сповіді й проповіді. Якщо ж і входити в бесіду, то хіба що тільки з наймудрішими та найдосвідченішими з них, котрі могли б познайомити його з душею і серцем людини, зобразити йому життя в його істинному вигляді й світлі, а не в тому, в якому воно являється недосвідченій людині. Священику потрібен час також і для себе: йому треба попрацювати й над самим собою. Він повинен зі Спасителя брати приклад, Який довгий час провів у пустелі й не раніше ніж після сорокаденного підготовного посту, вийшов до людей учити їх. Декотрі з нинішніх розумників видумали, ніби треба штовхатись серед світу для того, щоб спізнати його. Це просто дурниця. Спростуванням такої думки служать усі світські люди, котрі штовхаються вічно серед світу і при всьому тому бувають за всіх пустішими. Виховуються для світу не поміж світу, а вдалині від нього, у глибокому внутрішньому спогляданні, в дослідженні власної душі своєї, бо там закони всього й всьому: знайди тільки спершу ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді цим же самим ключем відімкнеш душі всіх.

X Про ліризм наших поетів

Поведемо мову про статтю, якій винесено смертний вирок, тобто про статтю під назвою: «Про ліризм наших поетів». Перш за все подяка за смертний вирок! Ось уже вдруге я порятований тобою, о мій істинний наставнику і вчителю! Минулого року твоя ж рука зупинила мене, коли я вже було хотів послати Плетньову у «Современник»[30] мої сказання про російських поетів; тепер ти знову віддав на знищення новий плід мого нерозуму. Тільки один ти мене ще зупиняєш, тоді як усі інші кваплять невідомо чому. Скільки дурниць встиг би я вже наробити, якби тільки послухався інших моїх приятелів! Отже, ось тобі перш за все моя подячна пісня! А затим звернемося до самої статті. Мені соромно, коли помислю, який до сих пір ще я нерозумний і як не вмію заговорити про щось розумніше. Найбільш безглуздо виходять думки й розмови про літературу. Тут якось особливо стає все у мене пишномовно, темно й незрозуміло. Мою ж власну думку, яку не тільки бачу умом, а й навіть вчуваю серцем, не в силах передати. Чує душа багато, а переказати чи написати нічого не вмію. Засади моєї статті справедливі, а між тим висловився я так, що всяким виразом викликав на незгоду. Знову повторюю те ж саме: в ліризмі наших поетів є щось таке, чого немає у поетів інших націй, саме — щось близьке до біблійного, — той вищий стан ліризму, якому чужі відрухи пристрасні і є твердий злет у світлі розуму, верховне торжество духовної тверезості. Не говорячи вже про Ломоносова й Державіна, навіть у Пушкіна відчутний цей строгий ліризм скрізь, де не торкнеться він високих предметів. Згадай тільки вірші його: до пастиря Церкви[31], «Пророк» і, нарешті, ця таємнича втеча з міста[32], надрукована вже після його смерті. Перебери вірші Язикова і побачиш, що він кожного разу стає якось незмірно вище і пристрастей, і самого себе, коли доторкнеться до чогось вищого. Наведу один з його навіть молодих віршів, під назвою «Геній»; він-бо не довгий:

Яке світло й яка строгість величі! Я пояснював це тим, що наші поети бачили всякий високий предмет в його законному приляганні до верховного джерела ліризму — Бога, одні свідомо, інші несвідомо, тому що російська душа внаслідок своєї російської природи вже чує це якось сама собою, невідомо чому. Я сказав, що два предмети викликали у наших поетів цей ліризм, близький до біблійного. Перший з них — Росія. Від одного цього імені якось раптом просвітлюється погляд у нашого поета, розсувається далі його круговид, все стає у нього ширшим, і він сам ніби одягається величчю, стаючи вище звичайної людини. Це щось більше, ніж проста любов до вітчизни. Любов до вітчизни відгукнулася б солодкавим хвастанням. Доказом того наші так звані квасні патріоти: після їхніх похвал, втім доволі щиросердних, тільки плюнеш на Росію. Між тим заговорить Державін про Росію — чуєш у собі неприродну силу і ніби сам дихаєш величчю Росії. Одна проста любов до вітчизни не дала б сил не тільки Державіну, а навіть і Язикову висловлюватись так широко й урочисто кожного разу, де не торкнеться він Росії. Наприклад, хоч би у віршах, де він зображує, як пішов було наступом на неї Баторій[34]:

Ця по-богатирському твереза сила, що часом навіть поєднується з якимось мимовільним пророцтвом про Росію, народжується від мимовільного доторку думки до верховного Промислу, який так виразно чутний у долі нашої вітчизни. Окрім любові, діє тут сокровенний жах при спогляданні тих подій, котрим повелів Бог відбутися на землі, призначеній бути нашою вітчизною, прозирання прекрасної нової споруди, яка поки що не для всіх видимо твориться і яку може чути всечуючим вухом поезії поет чи ж такий духовидець, який уже може в зерні прозрівати його плід. Тепер починають це чути потроху й інші люди, але виражаються так неясно, що слова їхні схожі на безумство. Тобі даремно здається, що нинішня молодь, марячи слов’янськими началами і пророкуючи майбутнє Росії, слідує якійсь модній пошесті. Вони не вміють виношувати в голові думок, квапляться їх об’являти світові, не помічаючи того, що їхні думки ще нерозумні дитинки, ось і все. І у єврейського народу чотириста пророків пророкували разом[36]: із них один тільки бував обранець Божий, котрого сказання вносилися до святої книги єврейського народу; всі ж інші, ймовірно, наговорювали багато зайвого, але тим не менш вони чули неясно й темно те ж саме, що вибранці уміли сказати розумно й ясно; інакше народ побив би їх камінням. Чому ж ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не заражені цією пошестю і не пророкують про себе, а пророкує тільки одна Росія? — Тому що сильніше за інших чує Божу руку на всьому, що тільки відбувається в ній, і чує наближення іншого Царствія. Тому й звуки стають біблійними у наших поетів. І цього не може бути у поетів інших націй, як би сильно вони не любили свою вітчизну і як би палко не вміли виражати таку любов свою. І в цьому не сперечайся зі мною, прекрасний друже мій!

Та перейдемо до іншого предмета, де також чутний у наших поетів той високий ліризм, про який іде мова, тобто — любові до царя. Від багатьох гімнів і од царям поезія наша, вже з часів Ломоносова й Державіна, отримала якесь велично-царствене вираження. Що їхні почуття щирі — про це нічого й говорити. Тільки той, хто наділений нікчемною дотепністю, спроможною на одні миттєві, легковажні міркування, побачить тут лестощі й бажання отримати що-небудь, і таке міркування заснує на яких-небудь нікчемних і поганих одах тих же поетів. Але той, хто більш ніж дотепний, хто мудрий, хто зупиниться перед тими одами Державіна, де він накреслює владареві широке коло його благотворних дій, де сам, зі сльозою на очах, говорить йому про ті сльози, які готові заструменіти з очей, не тільки росіян, а й навіть бездушних дикунів, що мешкають на кінцях його імперії, від одного тільки доторку тієї милості й тієї любові, яку може показати народу одна повномогутня влада. Тут багато що так сказано сильно, що якби навіть і знайшовся такий государ, котрий забув би на час обов’язок свій, то, прочитавши сі рядки, згадає він знову його і розчулиться сам перед святістю звання свого. Тільки холодні серцем дорікнуть Державіну за надмірні похвали Катерині; але хто серцем не камінь, той не прочитає без зворушення тих прекрасних строф, де говорить, що коли й перейде його мармуровий істукан у потомство, так це тому тільки,

Не прочитає він також без нелукавого душевного хвилювання сії вже майже передсмертні вірші:

Старий біля дверей гробу не буде обманювати. За життя свого носив він, як святиню, цю любов, забрав і за гріб її, як святиню. Та не про це мова. Звідки взялася ця любов? — ось питання. Що весь народ чує її якимось сердечним чуттям, а тому й поет, як найчистіше відображення того ж народу, повинен був її почути найвищою мірою — це пояснить тільки одну половину діла. Повний і досконалий поет нічому не віддається несвідомо, не перевіривши його мудрістю повного свого розуму. Маючи вухо чути наперед, заключивши в собі стремління відтворювати в повноті ту ж річ, яку інші бачать уривками, з однієї чи двох сторін, а не з усіх чотирьох, він не міг не прозирати розвитку найповнішого цієї влади. Як розумно визначав Пушкін значення повновладного монарха і яким взагалі він був розумним у всьому, що говорив в останній час свого життя! «Для чого треба, — говорив він, — щоб один із нас став вище всіх і навіть вище самого закону? Для того, що закон — дерево; в законі чує людина щось жорстоке і небратське. З одним буквальним виконанням закону не далеко підеш; порушити ж чи не виконати його ніхто з нас не повинен; для цього-то й потрібна вища милість, пом’якшуюча закон, що може з’явитися людям в одній повномогутній владі. Держава без повновладного монарха — автомат: добре буде, коли вона досягне того, чого досягли Сполучені Штати. А що таке Сполучені Штати? Мертвечина; людина у них звітрилась до того, що виїденого яйця не варта. Держава без повновладного монарха — те ж, що оркестр без капельмейстера: якими б гарними не були всі музики, але, якщо немає серед них одного такого, котрий би порухом палички всьому подавав знак, нікуди не піде концерт. А здається, він сам нічого не робить, не грає ні на якому інструменті, тільки злегка помахує паличкою та поглядає на всіх, і вже один його погляд достатній для того, щоби пом’якшити в тому й іншому місці який-небудь шершавий звук, який видав би якийсь дурень-барабан або незграбний тулумбас[39]. При ньому і майстерна скрипка не сміє надто розгулятися за рахунок інших: пильнує він загальний стрій, всього оживлювач, верховодець верховної злагоди!» Як влучно висловлювався Пушкін! Як розумів він значення великих істин! Цю внутрішню сутність — силу самодержавного монарха він навіть почасти виразив в одному своєму вірші, який між іншим ти сам надрукував у посмертному зібранні його творів, виправив навіть у ньому вірш, а смислу не вгадав. Тайну його тепер відкрию. Я кажу про оду імператору Миколі, що з’явилася друком під скромним іменем: «До М***». Ось її походження. Був вечір у Аничковому палаці, один з тих вечорів, на які, як відомо, запрошувались самі тільки обрані з нашого товариства. Між ними був тоді й Пушкін. Все у залах уже зібралося; та государ довго не виходив. Віддалившись від усіх у другу половину палацу і скориставшись першою вільною від справ хвилиною, він розгорнув «Іліаду» й захопився непомітно її читанням на весь той час, коли в залах давно вже гриміла музика й вирували танці. Зійшов він на бал уже доволі пізно, принісши на обличчі своєму сліди інших вражень. Зближення цих двох протилежностей ковзнуло непоміченим для всіх, але в душі Пушкіна воно залишило сильне враження, і плодом його була наступна велична ода, яку повторю тут усю, вона ж уся в одній строфі:

Залишимо особу імператора Миколи й розберемо, що таке монарх взагалі, як Божий помазаник, зобов’язаний стреміти ввірений йому народ до того світу, в якому перебуває Бог, і чи мав право Пушкін уподібнити його до древнього Боговидця Мойсея? Той із людей, на рамена якого впала доля мільйонів його побратимців, хто страшною відповідальністю за них перед Богом звільнений уже від усякої відповідальності перед людьми, хто уболіває жахом цієї відповідальності та ллє, може бути, незримо такі сльози і страждає такими стражданнями, про які й помислити не вміє людина, що стоїть внизу, хто серед самих розваг чує вічний, незмовкаючий у вухах поклик Божий, що невгамовно до нього волає, той може бути уподібнений до древнього Боговидця, може, подібно до нього, розбити листи своєї скрижалі, проклявши легковажно кружляюче плем’я, яке, замість того, щоб стреміти до того, до чого всьому треба стреміти на землі, суєтно скаче довкола своїх же, із себе самих створених кумирів. Але Пушкіна зупинило ще вище значення тієї ж влади, яку вимолило в небес немічне знесилення людства, вимолило її криком не про правосуддя небесне, перед яким не встояв би жоден чоловік на землі, але криком про небесну любов Божу, котра б усе вміла простити нам — і забування обов’язку нашого, і саме ремство наше, — все, що не прощає на землі чоловік, щоби один затим тільки зібрав свою владу в себе самого і відділився би від усіх нас, і став вище всього на землі, щоб через те стати ближче однаково до всіх, спускатися з вишини до всього і слухати все, починаючи з грому небес і ліри поета до непомітних веселощів наших.

Здається, ніби у цьому вірші Пушкін, поставивши питання собі самому, що таке ця влада, сам же й впав у прах перед величчю відповіді, що виникла в душі його. Не завадить зазначити, що це був той поет, котрий був занадто гордий і незалежністю своїх суджень, і своєю особистою гідністю. Ніхто не сказав так про себе, як він:

Хоч у Наполеоновому стовпі винен, звісно, ти[40]; але припустимо, коли б навіть вірш залишився у своєму попередньому вигляді, він все-таки послужив би доказом, і навіть ще більшим, як Пушкін, відчуваючи свою особисту перевагу, як людини, перед багатьма з вінценосців, чув у той же час всю малість звання свого перед званням вінценосця й умів благоговійно поклонитися перед тими з.них, котрі показали світові велич свого звання.

Поети наші прозрівали значення вище монарха, чуючи, що він неминуче повинен нарешті зробитися весь одна любов, і таким чином стане видно всім, чому государ є образ Божий, як це визнає, допоки чуттям, уся земля наша. Значення государя в Європі неминуче наблизиться до того ж вираження. Все до того веде, щоб викликати в государях вищу, Божеську любов до народів. Уже лунають зойки страждань душевних усього людства, якими захворів майже кожен з нинішніх європейських народів, і кидається, бідний, не знаючи сам, як і чим собі допомогти: всякий сторонній доторк жорстокий для розболених його ран; всякий засіб, всяка допомога, придумана умом, йому груба й не приносить зцілення. Ці крики посиляться, нарешті, до того, що розірветься з жалості й бездушне серце, і сила ще досі небувалого співчуття викличе силу іншої, ще досі небувалої любові. Спалахне людина любов’ю до всього людства, такою, якою ніколи ще не палала. З нас, людей пересічних, відчути таку любов у всій силі ніхто не спроможний; вона залишиться в ідеях і думках, а не у ділі; можуть пройнятися нею цілковито одні тільки ті, котрим уже постановлено у неодмінний закон полюбити всіх, як одну людину. Все полюбивши у своїй державі, до єдиного чоловіка всякого стану і звання, і обернувши все, що тільки є в ньому, ніби у власне тіло своє, перейнявшись духом за всіх, уболіваючи, ридаючи, молячись і день і ніч за страждаючий народ свій, государ набуде того всемогутнього голосу любові, котрий один тільки може бути доступний розболеному людству і котрого доторк не буде жорстким для його ран, котрий один може тільки внести примирення у всі стани і обернути на стрункий оркестр державу. Там тільки зцілиться уповні народ, де зрозуміє монарх вище значення своє — бути образом Того на землі, Котрий Сам є любов. В Європі не приходило нікому на ум визначати вище значення монарха. Державні люди, штукарі законів і правознавці дивилися на одну його сторону, саме, як на вищого чиновника в державі, поставленого від людей, а тому не знають навіть, як бути з цією владою, як їй вказати належні межі, коли, внаслідок щоденно змінливих обставин, буває потреба то розширити її межі, то обмежити її. А через це і государ і народ поставлені між собою у дивне становище: вони дивляться один на одного ледве не таким же точно чином, як на супротивників, бажаючих скористатися владою один проти одного. Вище значення монарха прозріли в нас поети, а не законознавці, почули з трепетом волю Бога створити її в Росії в її законному вигляді; від того й звуки їхні стають біблійними кожного разу, як тільки вилітає з вуст їхніх слово цар. Його чують у нас і не поети, тому що сторінки нашої історії надто явно говорять про волю Промислу: хай утвориться в Росії ця влада в її повному й досконалому вигляді. Всі події у нашій вітчизні, починаючи з поневолення татарського, видимо схиляються до того, щоб зібрати могутність в руки одного, щоб один був у силах здійснити цей знаменний переворот усього в державі[41], все потрясти і, всіх розбудивши, озброїти кожного з нас тим вищим поглядом на самого себе, без якого неможливо людині розібрати, осудити саму себе і воздвигнути в собі самій ту ж брань усьому неуцькому та темному, яку воздвигнув цар у своїй державі; щоб потім, коли загориться вже кожен цією святою бранню і все прийде до усвідомлення сил своїх, міг би також один, усіх попереду, зі світильником у руці, спрямувати, як одну душу, весь народ свій до того верховного світла, до якого проситься Росія. Дивись також, яким чудним способом, ще раніше, ніж могло прояснитися повне значення цієї влади як самому государеві, так і його підданим, уже вкинуте було сім’я взаємної любові у серця! Жоден царський дім не починався так незвичайно, як почався дім Романових[42]. Його початок був уже подвигом любові. Останній і найнижчий підданий у державі[43] приніс і поклав своє життя для того, щоб дати нам царя, й сією чистою жертвою зв’язав уже нерозривно государя з підданим. Любов увійшла в нашу кров, і зав’язалась у нас усіх кровна спорідненість із царем. І так злився й став одним-єдиним з підвладним повелитель, що нам усім тепер бачиться загальне лихо — государ чи забуде свого підданого й відрине від нього, чи підданий забуде свого государя й від нього відрине. Як явно теж виявляється воля Бога — вибрати для цього рід Романових, а не інший! Яке незбагненне це возведення на престол нікому не відомого підлітка! Тут же поряд стояли найдревніші родом, і притому мужі доблесті, які щойно врятували свою вітчизну: Пожарський, Трубецькой, зрештою князі, що по прямій лінії походили від Рюрика. Мимо усіх них відбулося обрання, й ні одного голосу не було проти: ніхто не посмів пред’являти прав своїх. І сталося це в ті смутні часи, коли всякий міг заводитися, і оспорювати, і набирати зграї прибічників! І кого ж обрали? Того, хто був по жіночій лінії родичем цареві, від котрого недавній жах ходив по всій землі[44], так що не тільки ним пригноблювані й страчувані бояри, а навіть і сам народ, котрий майже нічого не потерпав від нього, довго повторював приказку: «Добра була голова, та слава Богу, що земля прибрала». І при всьому тому всі одноголосно, від бояр до останнього безрідника, постановили, щоб він був на престолі. Ось які у нас робляться діла! Як же ти хочеш, щоб ліризм наших поетів, котрі чули повне визначення царя у книгах Вітхого Завіту й котрі в той же час близько бачили волю Бога на всіх подіях у нашій вітчизні, — як же ти хочеш, щоб ліризм наших поетів не був сповнений біблійним відгомоном? Повторюю, простої любові не вистачило б на те, щоб одягнути такою суворою тверезістю їхні звуки: для того потрібне повне й тверде переконання розуму, а не одне неусвідомлене почуття любові, інакше звуки їхні вийшли б м’якими, як у тебе в попередніх твоїх молодих творах, коли ти віддавався почуттю однієї тільки люблячої душі своєї. Ні, є щось міцне, дуже міцне у наших поетів, чого немає у поетів інших націй. Якщо тобі цього не видно, то це ще не доводить, що його зовсім не було. Пригадай сам, що в тобі не всі сторони руської природи; навпаки, декотрі з них зійшли в тобі на такий високий ступінь і так розвинулись просторо, що через це не дали місця іншим, й ти вже став винятком із загальноруських характерів. У тобі зійшлись якраз всі м’які й ніжні струни нашої слов’янської природи; але ті густі й міцні її струни, від яких проходить таємний жах і здригання по всьому єству людини, тобі не так відомі. А вони-то й є джерелами того ліризму, про який іде мова. Цей ліризм уже ні до чого не може підніматись, як тільки до одного верховного джерела свого — Бога. Він суворий, він страхаючий, він не любить багатослів’я, йому відразливе все, що тільки є на землі, якщо тільки він не бачить на ньому відпечатка Божого. В кому є хоч одна крихта цього ліризму, той, незважаючи на всі недосконалості й недоліки, містить у собі суворе, вище благородство душевне, перед яким тремтить сам і яке змушує його тікати від усього, схожого на вираз визнання з боку людського. Власний найкращий його подвиг йому враз спротивіє, якщо за нього послідує йому яка-небудь нагорода: він надто відчуває, що все вище повинне бути вищим нагороди. Тільки по смерті Пушкіна виявилось його істинне ставлення до государя і таємниці двох його найкращих творів. Нікому не говорив він за життя про почуття, що його наповнювали, і робив розумно. Після того, як внаслідок усякого роду холодних газетних викриків, писаних стилем помадних об’яв, і всяких сердитих, неохайно-запальних вихваток, учинених усякими квасними й неквасними патріотами, перестали вірити у нас на Русі щирості всіх друкованих звірянь, — Пушкіну було небезпечно виходити: його б якраз назвали підкупним або запопадливим чоловіком. Але тепер, коли з’явилися тільки після його смерті ці твори, певно, не знайдеться в усій Росії такого чоловіка, котрий посмів би назвати Пушкіна облесником чи підлабузником до кого б то не було. Через те святиня високого почуття збережена. І тепер кожен, хто навіть і не в силах осягнути діло власним умом, візьме його на віру, сказавши: «Якщо сам Пушкін думав так, то, певно, це суща істина». Царствені гімни наших поетів дивували самих чужоземців своїм величним складом і стилем. Ще недавно Міцкевич сказав про це на лекціях Парижу[45], і сказав у такий час, коли й сам він був роздратований проти нас, і все у Парижі на нас обурювалося. Незважаючи, однак, на це, він оголосив урочисто, що в одах і гімнах наших поетів нічого немає рабського чи низького, а навпаки, щось вільно-величне: й тут же, хоч це не сподобалося нікому з земляків його, віддав честь благородству характерів наших письменників. Міцкевич правий. Наші письменники, справді, містять у собі риси якоїсь вищої природи. В хвилини усвідомлення свого вони самі залишили свої душевні портрети, які відгукнулись би самопохвальбою, якби їхнє життя не було тому підкріпленням. Ось що говорить про себе Пушкін, роздумуючи про майбутню долю свою:

Варто тільки пригадати Пушкіна, щоб побачити, наскільки вірний цей портрет. Як він весь жвавішав і спалахував, коли йшло діло до того, щоб полегшити долю якогось вигнанця чи подати руку пропащому! Як очікував він першої хвилини царського благоволення до нього, щоб заїкнутися не про себе, а про іншого нещасного, пропащого! Риса істинно руська. Згадай тільки те сентиментальне видовище, яким постають відвідини всім народом висланих, які рушають до Сибіру, коли кожен несе від себе — хто їжу, хто гроші, хто по-християнському втішливе слово. Ненависті немає до злочинця, немає також і донкішотського потягу зробити з нього героя, збирати його факсиміле[46], портрети чи дивитись на нього з цікавості, як робиться в освіченій Європі. Тут щось більше: не бажання виправдати його чи вирвати з рук правосуддя, але воздвигнути зневірений дух його, утішити, як брат утішає брата, як повелів Христос нам утішати один одного. Пушкін надто високо цінував усяке стремління воздвигнути пропащого. Ось від чого так гордо зайшлося його серце, коли почув він про приїзд государя до Москви під час жахів холери, — риса, яку навряд чи показав хто-небудь із вінценосців і яка викликала в нього сії знамениті вірші:

Він зумів також оцінити й іншу рису в житті іншого вінценосця, Петра. Пригадай вірш «Пир на Неві»[48], в якому він з подивом питає про причину незвичайних урочистостей у царському домі, що розносяться кликами по всьому Петербургу й по Неві, приголомшеній стріляниною гармат. Він перебирає всі випадки, радісні цареві, які могли бути причиною такої учти: чи народився в государя спадкоємець його престолу, чи іменинниця дружина його, чи переможений непереможний ворог, чи прибув флот, що був улюбленим захопленням государя, й на все це відповідає:

Тільки один Пушкін міг відчути всю красу такого вчинку. Вміти не тільки простити своєму підданому, а ще відзначати це прощення як перемогу над ворогом — це істинно Божеська риса. Тільки на небесах уміють діяти так. Там тільки радіють наверненню грішника ще більше, ніж самому праведнику, й всі сонми невидимих сил беруть участь у небесній учті Бога. Пушкін був знавцем і оцінювачем справедливим усього великого в людині. Та й як могло бути інакше, коли духовне благородство є вже властивість майже всіх наших письменників? Прикметно, що в усіх інших землях письменник перебуває в якійсь неповазі від суспільства, стосовно свого особистого характеру. У нас навпаки. У нас навіть і той, хто просто писака, а не письменник, і не тільки не красень душею, а й навіть часом і зовсім підленький, в глибині Росії зовсім не вважається таким. Навпаки, в усіх взагалі, навіть і в тих, котрі ледве чують про письменників, живе вже якесь переконання, що письменник є щось вище, що він неодмінно повинен бути благородним, що для нього багато що непристойне, що він не повинен і дозволити собі того, що вибачається іншим. В одній з наших губерній, під час дворянських виборів, один дворянин, який заразом був і літератором, подав було свій голос на користь чоловіка совісті дещо заплямованої, — всі дворяни звернулися до нього тут же і йому закинули, сказавши з докором: «А ще й письменник!»

XI Спори

Спори про наші європейські та слов’янські начала, що, як ти говориш, пробираються уже у вітальні, показують тільки те, що ми починаємо прокидатися, але ще не зовсім прокинулись; а тому й не штука, що з обох сторін наговорюють досить багато нісенітниць. Всі ці слов’яністи та європеїсти, або ж старовіри й нововіри, або ж східники й західники, а що вони насправді, не вмію сказати, тому що поки вони мені здаються тільки карикатурами на те, чим хочуть бути, — всі вони говорять про дві різні сторони одного й того ж предмета, ніяк не здогадуючись, що нітрохи не сперечаються й не суперечать один одному. Один підійшов надто близько до споруди, так що бачить одну частину її; другий відійшов від неї надто далеко, так що бачить весь фасад, а по частинах не бачить. Зрозуміло, правди більше на боці слов’яністів і східників, тому що вони все ж бачать весь фасад і тому все ж говорять про головне, а не про частини. Але й на боці європеїстів і західників теж є правда, тому що вони говорять доволі докладно й розбірливо про ту стіну, яка стоїть перед їхніми очима; вина їх у тому тільки, що через карниз, який увінчує цю стіну, не видно їм верхівки всієї споруди, тобто верху, бані, і всього, що є у вишині. Можна б порадити обом — одному спробувати, хоч на час, підійти ближче, а другому відступити трохи подалі. Та на це вони не пристануть, тому що дух гордості обійняв обох. Кожен з них певен, що він остаточно й безумовно правий і що другий остаточно й безумовно обманює. Пихатості більше з боку слов’яністів: вони хвальки; з них кожен забрав собі у голову, що він відкрив Америку, і знайдене ним зерня роздуває в ріпу. Зрозуміло, що такими затинчивими хвастощами озброюють вони ще більше проти себе європеїстів, котрі давно готові були від багато чого відступитися, тому що й самі починають чути багато, раніше не почутого, але вперлися, не бажаючи поступитися занадто козирному чоловікові. Всі ці спори ще нічого, якби тільки вони залишались у вітальнях і у журналах. Та погано те, що дві протилежні думки, перебуваючи в такому ще незрілому й невизначеному вигляді, переходять уже в голови багатьох посадових людей. Мені розповідали, що трапляється (особливо у тих місцях, де посада й влада розділена в руках двох) таким чином, що в один і той же час один діє достеменно у європейському дусі, а другий намагається орудувати цілком у древньоруському, зміцнюючи всі колишні порядки, протилежні тим, які замислив побратимець його. І від того як справам, так і самим підлеглим чиновникам приходить біда: вони не знають, кого слухатись. А позаяк обидві думки, незважаючи на всю свою різкість, остаточно всім не визначилися, то, кажуть, цим користуються всякого роду пройдисвіти. І шахраєві з’явилась тепер можливість під маскою слов’яніста чи європеїста, дивлячись по тому, чого хочеться начальнику, отримати вигідне місце й робити на ньому викрути в якості як поборника старовини, так і поборника новизни. Взагалі, спори суть речі такого роду, до яких люди розумні й літні поки не повинні долучатися. Хай спершу викричиться гарненько молодь: це її діло. Повір, уже так заведено й треба, щоб передові крикуни досхочу викричалися з тим саме, щоб розумні могли в цей час надуматись вдосталь. До спорів прислухайся, але в них не втручайся. Думка твого твору, яким хочеш зайнятися, дуже розумна, і я навіть певен, що ти виконаєш це діло краще всякого літератора. Та про одне тебе прошу: роби його в хвилини, скільки можливо, холоднокровні й спокійні. Бережи тебе Боже від запальності й гарячки, хай би навіть у найменшому вираженні. Гнів скрізь недоречний, а понад усе в ділі правому, тому що затемнює й каламутить його. Згадай, що ти чоловік не тільки немолодий, а й навіть і доволі в літах. Молодому чоловікові ще як-небудь пасує гнів; принаймні в очах декого він надає йому якоїсь картинної постави. Але коли старий почне гарячкувати, він робиться просто гидким; молодь одразу підніме його на зубки і виставить смішним. Дивись же, щоб не сказали про тебе: «Ек, бридкий стариган! усе життя валявся на боці, нічого не роблячи, а тепер виступив докоряти іншим, чому вони не так роблять!» З вуст старого має виходити слово благосне, а не шумливе й спірне. Дух найчистішої незлобивості й сумирності повинен проникати величні слова старого, так, щоб молодь нічого не знайшла сказати йому в заперечення, відчувши, що непристойними будуть її слова і що сивина є вже святинею.

XII Християнин іде вперед

Друже мій! вважай себе не інакше, як школярем і учнем. Не думай, щоб ти вже був старим для того, щоб учитися, що сили твої досягли справжньої зрілості й розвитку і що характер і душа твоя отримали вже справжню форму і не можуть бути кращими. Для християнина немає закінченого курсу; він вічно учень і до самого гробу учень. За звичайним, природним поступом чоловік досягає повного розвитку ума свого в тридцять років. Від тридцяти до сорока ще сяк-так йдуть уперед його сили; далі ж цього строку в ньому ніщо не рухається, і все ним зроблене не тільки не краще попереднього, а навіть слабкіше й холодніше попереднього. Та для християнина цього не існує, і де для інших вершина досконалості, там для нього вона тільки починається. Найбільш здібні й найбільш обдаровані з людей, перейшовши за сорокалітній вік, тупішають, томляться, й слабішають. Перебери всіх філософів і найперших всесвітніх геніїв: краща пора їхня була тільки протягом їхньої повної зрілості; потім вони вже потроху виживали зі свого розуму, а в старості навіть дитиніли. Згадай Канта[51], котрий в останні роки взагалі втратив пам’ять і помер, як дитина. Але переглянь життя всіх святих: ти побачиш, що вони міцнішали розумом й силами духовними в міру того, як наближались до немочі й смерті. Навіть і ті з них, котрі від природи не отримали ніяких блискучих дарів і вважались все життя простими й недоумкуватими, дивували потім розумом слів своїх. Від чого ж це? Від того, що в них перебувала завжди та спрямовуюча сила, яка звичайно буває у всякого чоловіка тільки в літа його юності, коли він бачить перед собою подвиги, за які нагородою загальні оплески, коли йому ввижається райдужна далечінь, що має таку звабливість для юнака. Загаснула перед ним далечінь і подвиги — загаснула й сила спрямовуюча. Але перед християнином зоріє вічно далечінь, і бачаться вічні подвиги. Він, наче юнак, жадає життєвої битви; йому є з чим воювати і де трудитися, тому що погляд його на самого себе, який безнастанно просвітлюється, відкриває йому нові недоліки в собі самому, з якими треба вести нові битви. Від того й всі його сили не тільки не можуть у ньому заснути чи ослабнути, а ще збуджуються безнастанно; а бажання бути кращим і заслужити оплески на небесах додає йому такі шпори, яких не може дати найсильнішому честолюбцеві його найневситиміше честолюбство. Ось причина, чому християнин тоді йде вперед, коли інші назад, і від чого стає він, чим далі, розумнішим.

Ум не є найвищою в нас здібністю. Його посада не більше, ніж поліцейська: він може тільки привести до ладу і розставити по місцях все те, що в нас уже є. Він сам не зрушить вперед, поки не зрушать у нас всі інші здібності, від яких він розумнішає. Далеким від життя читанням, роздумуваннями й безкінечним слуханням всіх курсів наук його змусиш тільки трохи піти вперед; іноді це навіть пригнічує його, заважаючи його самобутньому розвиткові. Він незрівнянно у більшій залежності перебуває від душевних станів: як тільки завирує пристрасть, він уже раптом діє сліпо й нерозумно; коли ж спокійна душа і не кипить ніяка пристрасть, він і сам прояснюється й діє мудро. Розум є незрівнянно вищою здібністю, але вона набувається не інакше, як перемогою над пристрастями. Його мали в собі тільки ті люди, які не зневажили своїм внутрішнім вихованням. Але й розум не дає повної можливості чоловікові стриміти вперед. Є вища ще здібність; ім’я їй — мудрість, і її може дати нам один Христос. Вона не наділяється нікому з нас при народженні, нікому з нас не є природною, але є ділом вищої благодаті небесної. Той, хто вже має і ум і розум, може не інакше отримати мудрість, як молячись за неї і день і ніч, благаючи і день і ніч її у Бога, підносячи душу свою до голубиної незлостивості й прибираючи все всередині себе до найможливішої чистоти, щоб прийняти цю небесну гостю, яка лякається помешкань, де не прийшло до ладу душевне господарство і немає повної злагоди в усьому. Коли ж вона увійде в дім, тоді починається для чоловіка небесне життя, і він осягає всю чудову насолоду бути учнем. Усе стає для нього вчителем; увесь світ для нього вчитель: найнікчемніший з людей може бути для нього вчителем. Із поради найбільш простої здобуде він мудрість поради; найнерозумніший предмет стане до нього своїм мудрим боком, й увесь всесвіт перед ним стане, як одна відкрита книга навчання; більше всіх буде черпати він з неї скарбів, тому що більше всіх буде чути, що він учень. Та як тільки забере собі в голову він хоч на мить, що вчення його закінчене і він уже не учень, і образиться він чиїмось уроком чи поученням, мудрість одразу в нього відніметься, й залишиться він у потемках, як цар Соломон у свої останні дні[52].

XIII Карамзін

Я прочитав із великим задоволенням похвальне слово Карамзіну, написане Погодіним. Це найкращий з творів Погодіна щодо благопристойності як внутрішньої, так і зовнішньої: в ньому немає його звичних грубо-незграбних замашок й неоковирного недбальства стилю, який так багато йому шкодить. Усе тут, всупереч тому, струнке, обдумане й розташоване у великому порядку. Всі місця з Карамзіна прибрані так розумно, що Карамзін весь ніби окреслюється самим собою і, своїми ж словами зваживши та оцінивши самого себе, постає як живий перед очима читача. Карамзін представляє, дійсно, явище виняткове. Ось про кого з наших письменників можна сказати, що він весь виконав обов’язок, нічого не закопав у землю і на дані йому п’ять талантів[54] істинно приніс інші п’ять. Карамзін перший показав,, що письменник може бути в нас незалежним і шанованим усіма рівно, як найіменитіший громадянин у державі. Він перший провістив урочисто, що письменника не може гнітити цензура, і якщо він уже сповнився найчистішим бажанням блага такою мірою, що бажання це, зайнявши всю його душу, стало його плоттю та поживою, тоді ніяка цензура для нього не строга, і йому скрізь просторо. Він це сказав і довів. Ніхто, крім Карамзіна, не говорив так сміливо й благородно, не приховуючи ніяких своїх міркувань і думок, хоч вони й не відповідали в усьому тодішньому урядові, і чуєш мимовільно, що він один мав на те право. Який урок нашому брату письменнику! І які смішні після цього з нас ті, котрі стверджують, що в Росії не можна сказати повної правди і що вона в нас коле очі! Сам же висловиться так безглуздо й грубо, що більше, ніж самою правдою, вколе тими пихатими словами, якими скаже свою правду, словами запальними, що свідчать про неохайність розшарпаної душі його, і потім сам же дивується й обурюється, що від нього ніхто не прийняв і не вислухав правди! Ні. Май таку чисту, таку упоряджену душу, яку мав Карамзін, і тоді провіщай свою правду: все тебе вислухає, починаючи від царя до останнього злидаря у державі. І вислухає з такою любов’ю, з якою не вислухується ні в якій землі ні парламентський захисник прав, ні найкращий нинішній проповідник, який збирає навкруг себе верхівку модного товариства, і з якою любов’ю може вислухати тільки одна дивна наша Росія, про яку йде поголос, ніби вона зовсім не любить правди.

XIV Про театр, про односторонній погляд на театр і взагалі про односторонність

Ви надто односторонні, й стали віднедавна так односторонні; і від того стали односторонні, що, перебуваючи на тій точці стану душевного, на якій тепер стоїте ви, не можна не зробитися одностороннім всякому чоловікові. Ви думаєте тільки про одне душевне спасіння ваше і, не знайшовши ще тієї саме дороги, якою вам визначено досягти його, вважаєте все, що тільки є у світі, спокусою й перешкодою до спасіння. Монах не вимогливіший за вас. Так і ваші нападки на театр односторонні й несправедливі. Ви підкріплюєте себе тим, що декотрі вам відомі духовні особи повстають проти театру, але вони праві, а ви не праві. Розберіть краще, чи точно вони повстають проти театру, чи тільки супроти того вигляду, в якому він нам тепер являється. Церква почала повставати супроти театру в перші віки загального установлення християнства, коли театри одні залишались притулком уже звідусіль вигнаного язичництва і кублищем розгульних його вакханалій. Ось чому так сильно гримів супроти них Золотоустий. Але часи змінилися. Мир увесь перечистився наново поколіннями свіжих народів Європи, яких утворення почалось уже на християнському ґрунті, й тоді самі святителі почали перші упроваджувати театр; театри завелись при духовних академіях. Наш Димитрій Ростовський[56], справедливо поставлений у ряд святих отців церкви, складав у нас п’єси для представлення в особах. Отож не театр винуватий. Все можна поставити з ніг на голову і всьому можна надати поганого смислу, людина ж до цього вдатна. Але потрібно дивитися на річ в її основах і на те, чим вона повинна бути, а не судити про неї за карикатурою, яку на неї зробили. Театр аж ніяк не абищиця і зовсім не пуста річ, якщо візьмеш до уваги те, що в ньому може вміститися одразу натовп — з п’яти, шести тисяч людей і що весь цей натовп, ні в чому не схожий між собою, розбираючи по одиницях, може раптом потрястись одним потрясінням, заридати одними сльозами й засміятися одним загальним сміхом. Це така кафедра, з якої можна багато сказати світові добра. Відділіть тільки власне названий вищий театр від усяких балетних плигань, водевілів, мелодрам і тих мішурно-препишних видовищ для ока, що догоджають розпущеності смаку чи розпущеності серця, й тоді подивіться на театр. Театр, на якому представляються висока трагедія і комедії, повинен бути у повній незалежності від усього. Дивно й поєднати Шекспіра з танцівницями чи з танцювальниками у лайкових штанях[57]. Що за зближення? Ноги — ногами, а голова — головою. В декотрих місцях Європи це зрозуміли: театр вищих драматичних вистав там відокремлений і користується один підтримкою урядів; але зрозуміли це стосовно порядку зовнішнього.

Слід було подумати всерйоз про те, як поставити всі кращі твори драматичних письменників таким чином, щоби публіка навернулася до них увагою й відкрився б їхній моральний благотворний вплив, який є у всіх великих письменників. Шекспір, Шеридан, Мольєр, Гете, Шиллер, Бомарше, навіть Лессінг, Реньяр[58] і багато інших з другорядних письменників минулого віку нічого не створили такого, що б відволікало від поваги до високих предметів; до них навіть не перейшли й відзвуки того, що вирувало і кипіло у тодішніх письменників-фанатиків, які займались питаннями політичними й розносили неповагу до святині. У них, якщо й трапляються насмішки, то з лицемірства, з блюзнірства, з кривого тлумачення правого і ніколи з того, що становить корінь людських доблестей; навпаки, почуття добра чутно строго навіть і там, де бризкають епіграми. Частий повтор високо драматичних творів, тобто тих істинно класичних п’єс, де звернена увага на природу й душу людини, стане з необхідністю зміцнювати суспільство у правилах більш непорушних, змусить непомітно характери більше встоюватись у самих собі, тоді як уся ця повінь пустих і легких п’єс, починаючи з водевілів і недодуманих драм до блискучих балетів і навіть опер, їх тільки розкидає, розсіює, робить пустотливим і легковажним суспільство. Розважений мільйонами блискучих предметів, що розкидають думки на всі сторони, світ не в силах зустрітися прямо з Христом. Йому далеко до небесних істин християнства. Він їх злякається, як похмурого монастиря, якщо не підставиш йому незримі сходинки до християнства, якщо не зведеш його на певне вище місце, звідки йому стане виднішим весь неокраєний виднокіл християнства і зрозумілішим те ж саме, що раніше було зовсім недоступним. Є багато серед світу такого, що для всіх, хто віддалився від християнства, служить незримою сходинкою до християнства. У тому числі може бути й театр, якщо буде звернений до свого вищого призначення. Треба ввести на сцену в усьому блиску всі найдосконаліші драматичні твори всіх віків і народів. Треба давати їх частіше, якомога частіше, повторюючи безперервно одну й ту ж п’єсу. І це можна зробити. Можна всі п’єси зробити знову свіжими, новими, цікавими для всіх — від малих до старих, якщо тільки зумієш їх поставити як слід на сцені. Це дурниці, ніби вони застаріли й публіка втратила до них смак. Публіка не має свого капризу; вона піде, куди поведуть її. Не почастували б її самі ж письменники своїми гнилими мелодрамами, вона б не відчула до них смаку й не вимагала б їх. Візьми п’єсу, яку найчастіше грали, і постав її як треба, та ж публіка повалить юрмою. Мольєр їй буде за новину, Шекспір стане заманливішим за найсучасніший водевіль. Але треба, щоб така постановка здійснена була дійсно й цілком художньо, щоб діло це доручене було не комусь іншому, але першому й найкращому акторові-митцеві, який віднайдеться в трупі. І не мішати уже сюди ніякого приклеєного збоку секретаря-чиновника; хай він один розпоряджається усім. Треба навіть особливо подбати про те, щоб уся відповідальність лягла на нього одного, щоб він наважився публічно, на очах усієї публіки зіграти сам по порядку одна за одною всі другорядні ролі, щоби залишити живі зразки другорядним акторам, котрі заучують свої ролі за мертвими зразками, що дійшли до них за якимось темним переказом, котрі навчилися книжним наученням і не бачать собі ніякого живого інтересу в своїх ролях. Одне це виконання першим актором другорядних ролей може привабити публіку дивитися двадцять разів підряд ту саму п’єсу. Кому не цікаво бачити, як Щепкін[59] чи Каратигін[60] стануть грати ті ролі, яких ніколи до того не грали! Потім же, коли першокласний актор, розігравши всі ролі, повернеться знову на свою попередню, він отримає погляд, ще повніший, як на власну свою роль, так і на всю п’єсу; а п’єса отримає знову ще сильнішу цікавість для глядачів цією повнотою свого виконання, — річ, досі нечувана! Немає вище за те потрясіння, яке викликає в людині досконала співзвучна злагода всіх частин між собою, яку досі могла тільки чути вона в одному музичному оркестрі і яка в силі зробити те, що драматичний твір може бути даний більше разів поспіль, ніж найулюбленіша музична опера. Що не кажи, але звуки душі й серця, виражені словом, у кілька разів різноманітніші за музичні звуки. Та, повторюю, все це можливо тільки в такому разі, коли діло буде зроблене істинно так, як слід, і повна відповідальність усього, щодо частини репертуарної, ляже на першокласного актора, тобто трагедією буде завідувати перший трагічний актор, а комедією — перший комічний актор, коли одні вони будуть винятковими хоровождями такого діла. Кажу винятковими, тому що знаю, як багато у нас є охочих прикомандируватися збоку в усякому ділі. Лишень тільки з’явиться яке місце і при ньому які-небудь грошові вигоди, як уже враз підпряжеться збоку секретар. Звідки він візьметься, Бог знає; точно як з води вийде; доведе тут же свою необхідність ясно, як двічі по два; заведе спочатку паперову клопітню тільки з економічних справ, потім стане потроху вплутуватись у все, і діло піде препогано. Секретарі ці, наче якась незрима міль, підточили всі посади, збили й сплутали ставлення підлеглих до начальників і зворотно начальників до підлеглих. Ми з вами ще не так давно розмірковували про всі посади, які тільки є у нашій державі. Розглядаючи кожну в її законних межах, ми знаходили, що вони саме те, чим їм слід бути, всі до одної ніби зверху створені для нас з тим, щоб відповідати на всі потреби нашого державного побуту, і всі зробилися не тим від того, що кожен, мовби навперейми, намагався чи розширити межі своєї посади, чи навіть зовсім виступити за її межі. Всякий, навіть чесний і розумний чоловік, намагався хоч на один вершок[61] бути повноважнішим і вищим за своє місце, вважаючи, що він цим саме облагородить і себе, і свою посаду. Ми перебрали тоді всіх чиновників від верху до низу, але секретарів забули, а вони ж то більше за всіх прагнуть виступити за межі своєї посади. Де секретар заведений тільки в якості писаря, там він хоче зіграти роль посередника між начальником і підлеглим. Де ж він поставлений справді як потрібний посередник між начальником і підлеглим, там він починає дерти носа: корчить перед цим підлеглим роль його начальника, заведе у себе передпокій, змусить чекати на себе цілими годинами — словом, замість того, щоб полегшити доступ підлеглого до начальника, тільки утруднить його. І все це інколи робиться не з іншим якимось заміром, але тільки з тим, щоб облагородити своє секретарське місце. Я знав навіть деяких зовсім непоганих і недурних людей, котрі перед моїми ж очима так діяли з підлеглими свого начальника, що я червонів за них же. Мій Хлестаков був цієї хвилини ніщо перед ними. Все це, звісно, ще б нічого, якби від цього не коїлося занадто багато печальних наслідків. Багато істинно корисних і потрібних людей іноді кидали службу єдино через скотинство секретаря, який вимагав до себе самого тієї ж самої поваги, якою вони були зобов’язані одному тільки начальникові, і за невиконання цього мстився їм обмовами, створенням про них поганої думки — словом, усією тією мерзотністю, на яку здатний тільки безчесний чоловік. Звісно, в управліннях по лінії мистецтв, майстерностей і тому подібного править чи комітет, чи один безпосередній начальник, і не буває місця секретарю-посереднику: там він використаний тільки записувати визначення інших чи вести господарчу частину; але інколи трапляється і там, від лінощів членів чи чогось іншого, що він, мало-помалу підшиваючись, стає посередником і навіть вершителем у ділі мистецтва. І тоді виходить просто казна-що: пиріжник береться за чоботи, а до чоботаря поступає печіння пирогів. Виходить інструкція для художника, писана зовсім не художником; з’являється розпорядження, яке навіть і зрозуміти незмога, що воно наказує. Часто дивуються, як такий-то чоловік, який завжди був розумним чоловіком, міг випустити найдурнішу бумагу, а в ній він і душею не винний: бумага вийшла з такого кутка, звідки й підозрювати ніхто не міг, за прислів’ям: «Писав писака, а ім’я йому собака».

Треба, щоб у ділі якої б то не було майстерності повне його виробництво спиралось на головного майстра тієї майстерності, а зовсім не на якого-небудь підпряженого збоку чиновника, який може бути використаний тільки для одних господарських розрахунків та для письмової справи. Тільки сам майстер може вчити своїй науці, відчуваючи уповні її потреби, і ніхто інший. Один тільки першокласний актор-художник може зробити гарний вибір п’єс, дати їм строге сортування; один він знає таємницю, як проводити репетиції, розуміти, як важливі часті читання і повні підготовчі повтори п’єси. Він навіть не дозволить актору вивчити роль у себе вдома, але зробить так, щоб усе вивчилося ними спільно, і роль увійшла сама собою в голову кожного під час репетицій, так щоб кожен, оточений тут же обстановлюючими його обставинами, вже мимовільно від одного доторку до них чув вірний тон своєї ролі. Тоді і поганий актор може непомітно набратися доброго. Допоки актори ще не завчили напам’ять своїх ролей, їм можливо перейняти багато у кращого актора. Тут кожен, не знаючи навіть сам яким чином, набирається правди й природності як у словах, так і в рухах тіла. Тон питання дає тон відповіді. Зроби питання бундючним, отримаєш і відповідь бундючну; зроби просте питання, просту і відповідь отримаєш. Усяка найпростіша людина уже здатна відповідати в такт. Але як тільки актор завчив у себе вдома свою роль, від нього вийде набундючена, завчена відповідь, і ця відповідь уже зостанеться в ньому навік: його нічим не переламаєш; жодного слова не перейме він тоді від кращого актора; для нього стане глухим усе оточення обставин і характерів, обступаючих його роль, так само як і вся п’єса стане йому глухою й чужою, і він, наче мрець, буде рухатись серед мерців. Тільки один істинний актор-художник може чути життя, що міститься в п’єсі, і зробити так, що життя це зробиться видимим й живим для всіх акторів; один він може чути законну міру репетицій — як їх проводити, коли припиняти і скільки їх достатньо для того, щоби спромоглася п’єса з’явитися у повній довершеності своїй перед публікою. Зумій тільки змусити актора-художника взятися за цю справу, як за свою власну, рідну справу, доведи йому, що це його обов’язок і що честь його ж мистецтва того вимагає від нього, — і він це зробить, він це виконає, тому що любить своє мистецтво. Він зробить навіть більше, подбавши, щоб і останній з акторів зіграв добре, зробивши строге виконання всього цілого немовби своєю власною роллю. Він не допустить на сцену ніякої пошлої й нікчемної п’єси, яку допустив би інший чиновник, перейнятий тільки приростом зборів грошової каси, — тому не допустить, що вже його внутрішнє естетичне почуття відштовхне її. Йому неможливо також, якби він навіть і надумав зробити які-небудь придушувальні вчинки або утиски стосовно ввірених йому акторів, які робляться людьми чиновними: його не допустить до того його власна знаменитість. Якийсь чиновник-секретар робить відважно свою капость у певності, що як він не напаскудить, про те ніхто не дізнається, тому що й сам він — непомітний пішак. Але зроби що-небудь несправедливе Щепкін чи Каратигін, про те заговорить одразу усе місто. Ось чому особливо важливо, щоб головна відповідальність у всякому ділі лягала на чоловіка, вже відомого всім до одного в суспільстві. Нарешті, живучи весь у своєму мистецтві, яке стало вже для нього вищим життям, якого чистоту пильнує він як святиню, художник-актор не попустить ніколи, щоб театр став проповідником розпусти. Отже, не театр винен. Спершу очистіть театр від мотлоху, що його захарастив, і потім уже розбирайте й судіть, що таке театр. Я заговорив тут про театр не тому, щоб хотів говорити власне про нього, але тому що сказане про театр можна застосувати майже до всього. Багато є таких предметів, які страждуть через те, що перекрутили смисл їхній; а позаяк взагалі на світі є багато охочих діяти згарячу, за прислів’ям: «Розсердившись на воші, та й шубу в огонь», то через це знищується багато того, що послужило б усім на користь. Односторонні люди й притому фанатики — виразка для суспільства, лихо тій землі й державі, де до рук таких людей потрапить якась влада. В них немає ніякого смирення християнського і сумніву в собі; вони впевнені, що весь світ бреше й вони тільки одні говорять правду. Друже мій! дивіться за собою пильніше. Ви тепер саме перебуваєте в цьому небезпечному стані. Добре, що поки ви поза всякою посадою і вам не ввірено ніякого управління; інакше б ви, котрого я знаю як найздібнішого до відбування найбільш важких і складних посад, могли б наробити більше зла й безладу, ніж найбільш нездібний серед найнездібніших. Стережіться й у самих судженнях своїх про все! Не будьте подібні до тих святенників, котрі бажали б разом знищити все, що тільки є в світі, бачачи в усьому одне бісівське. їхня доля — впадати в найбільш грубі помилки. Дещо тому подібне сталося недавно в літературі. Декотрі стали друковано об’являти, що Пушкін був деїст[62], а не християнин; точно немовби вони побували в душі Пушкіна, точно немовби неодмінно Пушкін зобов’язаний був у віршах своїх говорити про вищі догми християнські, за які й сам святитель Церкви береться не інакше, як з великим страхом, приготувавши себе до того найглибшою святістю свого життя. По-їхньому, слідувало б усе вище у християнстві втілювати в рими і зробити з того якісь віршовані іграшки. Пушкін дуже розумно робив, що не дерзав переносити у вірші того, чим ще не пройнялася вся наскрізь його душа, й волів краще залишитись непомітною сходинкою до вищого для всіх тих, котрі надто віддалилися від Христа, ніж відштовхнути їх зовсім від християнства такими ж бездушними віршами, які пишуться тими, котрі виставляють себе християнами. Я не можу навіть зрозуміти, як могло прийти на ум критику друковано, на очах у всіх, зводити на Пушкіна таке звинувачення, що твори його служать розбещенню світу, тоді як самій цензурі приписано, у разі коли б смисл якогось твору не був уповні ясний, тлумачити його у прямий і вигідний для автора бік, а не у кривий і шкідливий для нього. Якщо це постановлено в закон цензурі, безмовній і безгласній, що не має навіть можливості застерегтися перед публікою, то у скільки разів більше повинна це поставити собі в закон критика, котра може висловитися й застерегтися за найменшої дії своєї. Публічно виставляти нехристиянином чоловіка і навіть противником Христа, спираючись на деякі недосконалості його душі й на те, що він захоплювався світом так само, як і кожен з нас ним захоплювався, — хіба це християнське діло? Та й хто ж із нас тоді християнин? Отак я можу звинуватити самого критика в його не-християнстві. Я можу сказати, що християнин не матиме такої впевненості в умі своєму, щоб вирішувати таке темне діло, яке відоме одному Богові, знаючи, що ум наш уповні прояснюється й може обнімати з усіх боків предмет тільки від святості нашого життя, а життя його ще не таке, може бути, святе. Християнин перед тим, щоб звинуватити когось у такому кримінальному злочині, яким є невизнання Бога в тому вигляді, в якому повелів визнавати його Сам Божий Син, котрий приходив на землю, замислиться, тому що діло це страшне. Він скаже і те: в поезії багато чого є ще таїною, та й уся поезія є таїна; трудно й над простою людиною висловити суд свій; висловите ж суд остаточний і повний над поетом може один той, хто містить у собі самому поетичну сутність і є сам уже майже рівний йому поет, — як і в усякій навіть простій майстерності потроху може судити кожен, але уповні судити може тільки сам майстер тієї майстерності. Словом, християнин покаже перш за все смирення, своє перше знамено, за яким можна взнати, що він християнин. Християнин, замість того щоб говорити про ті місця в Пушкіні, яких смисл ще темний і може бути витлумачений на дві сторони, стане говорити про те, що ясно, що було ним створене в літа розумної мужності, а не схильної до захоплень юності. Він наведе його величні вірші до пастиря Церкви[63], де Пушкін сам говорить про себе, що навіть і в ті роки, коли він захоплювався суєтністю і звабами світу, його вражав навіть один вид служителя Христового.

Ось на який вірш Пушкіна вкаже критик-християнин! Тоді критика його отримає смисл і зробить добро; вона ще сильніше зміцнить саме діло, показавши, як навіть і той чоловік, котрий містив у собі всі різнорідні вірування і питання свого часу, як плутані, так і віддаляючі нас від Христа, як навіть і той чоловік, у кращі й найсвітліші хвилини свого поетичного ясновидіння, сповідував вище за все висоту християнську. Та який тепер смисл критики? — питаю я. Яка користь збентежити людей, оселивши в них сумнів і підозру до Пушкіна? Пусте — виставити найрозумнішого чоловіка свого часу таким, що не визнає християнства! Чоловіка, на котрого мисляче покоління дивиться, як на свого вождя і на передового, порівняно перед іншими людьми! Добре ще, що критик був без таланту і не міг пустити в хід подібний обман і що сам Пушкін залишив тому спростування у своїх же віршах; а якби інакше — що інше, крім зневір’я замість віри, міг би розповсюдити він? Ось що можна зробити, будучи одностороннім! Друже мій, бережи вас Боже від односторонності: з нею скрізь людина зробить зло: в літературі, на службі, в сім’ї, у світі — словом, скрізь. Односторонній чоловік самовпевнений; односторонній чоловік зухвалий; односторонній чоловік всіх озброїть проти себе. Односторонній чоловік ні в чому не може знайти середини. Односторонній чоловік не може бути істинним християнином: він може бути тільки фанатиком. Односторонність у думках показує тільки те, що чоловік ще на дорозі до християнства, але не досягнув його, тому що християнство дає вже багатосторонність уму. Словом, бережи вас Боже від односторонності! Дивіться розумно на всяку річ і пам’ятайте, що в ній можуть бути дві зовсім протилежні сторони, з яких одна до часу вам не відкрита. Театр і театр — дві різні речі, так само як і захват самої публіки буває двох родів: інша справа захват від того, коли яка-небудь балетна танцівниця підійме ногу вище, і знову інша справа захват від того, коли могутній лицедій приголомшливим словом підійме всі високі почуття в людині. Інша справа — сльози від того, що який-небудь заїжджий співець розлоскоче музичне вухо людини, — сльози, що, як я чую, проливають тепер у Петербурзі й не музиканти; і знову інша справа — сльози від того, коли живим зображенням високого подвигу людини весь наскрізь відсвіжується глядач і, вийшовши з театру, береться з новою силою до обов’язку свого, бачачи подвиг геройський в такому його виконанні. Друже мій! ми покликані в мир не з тим, щоб нищити й руйнувати, але, подібно до Самого Бога, все спрямовувати до добра, — навіть і те, що вже зіпсувала людина і обернула на зло. Немає такого знаряддя в світі, яке не було б призначене на службу Богові. Ті ж самі труби, тимпани[64], ліри й кімвали[65], якими славили язичники ідолів своїх, після здобуття над ними царем Давидом перемоги, обернулись на звеличення істинного Бога, і ще більше зрадів увесь Ізраїль, почувши хвалу Йому на тих інструментах, на яких доти вона не лунала.

XV Предмети для ліричного поета в нинішній час

Твій вірш «Землетрус» мене захопив. Жуковський також був від нього у захваті. Це, на його думку, кращий не тільки з твоїх, а навіть з усіх російських віршів. Взяти подію з минулого і звернути її до сучасного — яка розумна й багата думка! А застосування до поета, що закінчує оду, таке, що його слід всякому з нас, яким би не було його поприще, застосувати до самого себе в цю важку годину всесвітнього землетрусу, коли все скаламутилося від страху за майбутнє. Друже! перед тобою розверзається живоносне джерело. У словах твоїх поетові:

містяться слова тобі самому. Таїна твоєї музи тобі відкривається. Нинішній час є саме поприщем для ліричного поета. Сатирою нічого не візьмеш; простою картиною дійсності, оглянутої оком сучасного світського чоловіка, нікого не розбудиш: по-богатирському задрімав нинішній вік. Ні, відшукай у минулому явище, подібне сучасному, змусь його виступити яскраво й уражай його перед усіма, як уражене було воно гнівом Божим свого часу; бий у минулому сучасне, й подвійною силою огорнеться твоє слово: живішим через те виступить минуле і криком закричить сучасне. Розігни книгу Вітхого Завіту: ти знайдеш там кожну з нинішніх подій, ясніше як день побачиш, в чому воно переступило перед Богом, і так очевидно зображений над ним здійснений Страшний Суд Божий, що стріпонеться сучасне. В тебе є для того знаряддя й засоби: у вірші твоєму є сила і докоряюча, і піднімаюча.

Те і друге тепер саме потрібне. Одних потрібно підняти, інших дорікнути: підняти тих, котрі знітились від страхів та безчинств, їх оточуючих; дорікнути тих, котрі в святі хвилини небесного гніву й страждань повсюдних дерзають віддатися шаленству всяких скоків і ганебного тріумфування. Потрібно, щоб твої вірші стали так в очах усіх, як накреслені на повітрі літери, що з’явилися на банкеті Валтасара[67], від яких усе вжахнулося ще раніше, ніж змогло осягнути самий їхній смисл. А якщо хочеш бути ще зрозумілішим усім, то, набравшись духу біблійного, спустися з ним, як зі світочем, до глибин руської старовини і в ній затавруй ганьбу нинішнього часу і заглиб у той же час глибше в нас те, перед чим ще ганебнішою стане ганьба наша. Вірш твій не буде млявим, не бійся; старовина дасть тобі барви і вже однією собою надихне тебе! Вона так живою й ворушиться у наших літописах. Днями трапилася мені книга «Царські виходи»[68]. Здавалося, що б могло бути нуднішим за неї, а й тут уже одні слова й назви царських шат, дорогих тканин і коштовностей — чистий скарб для поета; всяке слово так і лягає у вірш. Дивуєшся дорогоцінності нашої мови; що не звук, то й дарунок, все зернисте, крупне, як самі перлини, і, справді, бува назва ще дорогоцінніша за саму річ. Та якщо тільки убереш у такі слова вірш свій — цілком віднесеш читача у минуле. Мені, після прочитання трьох сторінок з цієї книги, так і бачився всюди цар старовинних, колишніх часів, який побожно йшов до вечірні у старовинних царських своїх шатах.

Пишу до тебе під впливом того ж вірша «Землетрус». Заради Бога, не залишай початої справи! Перечитуй строго Біблію, набирайся руської старовини і, при світлі їхньому, придивляйся до нинішнього часу. Багато, багато чекає на тебе предметів, і гріх тобі їх не бачити. Жуковський недарма досі називав твою поезію захватом, нікуди не зверненим. Соромно витрачати ліричну силу у вигляді сліпих пострілів у повітря, тоді як вона тобі дана на те, щоб підривати каміння й вернути скелі. Озирнись навкруг: все тепер — предмети для ліричного поета; кожна людина вимагає ліричного заклику до неї; куди не обернешся, бачиш, що треба чи дорікнути, чи відсвіжити кого-небудь.

Докоряй же, перш за все, сильним ліричним докором розумним, але зневіреним людям. Розворушиш їх, коли покажеш їм діло у справжньому вигляді, тобто, що чоловік, який зневірився, є погань у всіх відношеннях, якими б не були причини зневір’я, тому що зневір’я прокляте Богом. Істинно руського чоловіка поведеш на брань навіть і проти зневір’я, піднімеш його вище за страх і коливання землі, як підняв поета у своєму «Землетрусі».

Звернись, у вигляді ліричного сильного заклику, до прекрасного, але дрімаючого чоловіка. Кинь йому з берега дошку й закричи на весь голос, щоб рятував свою бідну душу: вже він далеко від берега, вже несе й несе його нікчемна верхівка світу, несуть обіди, ноги танцюристок, щоденне сонне сп’яніння; непомітно убирається він у плоть і став уже весь плоттю, і вже майже немає в ньому душі. Заволай лементом і вистав йому відьму старість, що до нього йде, котра вся із заліза, перед котрою залізо є милосердя, котра ні крихти почуття не віддає назад і зворотньо. О, якби ти міг сказати йому те, що повинен сказати мій Плюшкін, коли дістанусь до третього тому «Мертвих душ»!

Знеслав у гнівному дифірамбі новітнього дряпіжника нинішніх часів і його прокляту розкіш, і препогану жінку його, що занапастила хизуванням та манаттям і себе, і чоловіка, і мерзенний поріг їхнього багатого дому, й огидне повітря, яким там дихають, щоб, як від чуми, від них побігло все бігом і не озираючись.

Возвелич в урочистому гімні непомітного трудівника, які, до честі високої породи руської, знаходяться між найвідважніших хабарників, котрі не беруть навіть і тоді, коли все бере навкруг їх. Возвелич і його, і сім’ю його, і благородну жінку його, котра краще захотіла носити старомодний чіпець і стати предметом насмішок з боку інших, ніж допустити свого чоловіка зробити несправедливість і підлість. Вистав їхню прекрасну бідність так, щоб, наче святиня, вона засяяла у всіх на очах і кожному з них захотілось би самому бути бідним.

Улести гімном того велетня, який виходить тільки з Руської землі, котрий раптом пробуджується від ганебного сну, стає раптом іншим; плюнувши перед усіма на свою мерзенність і найогидніші пороки, робиться першим ратником добра. Покажи, як вершиться це богатирське діло в істинно руській душі; але покажи так, щоб несамохіть затріпотіла в кожному руська природа і щоб все, навіть у грубому й нижчому стані, скрикнуло: «Ет, молодець!» — відчувши, що й для нього самого можливе таке діло.

Багато, багато предметів для ліричного поета — у книзі не вмістиш, не тільки у листі. Всяке істинне руське почуття глухне, й нікому його викликати! Дрімає наше молодецтво, дрімає рішучість і відвага до діла, дрімає наша міць і сила, — дрімає ум наш серед млявого й баб’ячого світського життя, котре прищепили нам, під ім’ям просвітництва, пусті й дрібні нововведення. Скинь же сон з очей своїх і зруйнуй сон інших. На коліна перед Богом, і проси у Нього Гніву й Любові! Гніву — проти того, що занапащає людину, любові — до бідної душі людини, яку занапащають з усіх сторін і яку занапащає вона сама. Знайдеш слова, знайдуться вирази, вогні, а не слова, вилинуть від тебе, як від древніх пророків, якщо тільки, подібно до них, зробиш це діло рідним і кровним своїм ділом, якщо тільки, подібно до них, посипавши попелом голову, розідравши ризи, риданням вимолиш собі у Бога на те силу і так полюбиш спасіння землі своєї, як полюбили вони спасіння богообраного свого народу.

XVI Поради

Навчаючи інших, також учишся. Посеред мого хворобливого й важкого часу, до якого приєдналися ще й тяжкі страждання душевні, я повинен був вести таке діяльне листування, якого ніколи у мене не було доти. Наче зумисне, майже з усіма близькими моїй душі скоїлися в цей час внутрішні події й потрясіння. Все якимось інстинктом зверталось до мене, вимагаючи допомоги й поради. Тут тільки спізнав я близьке споріднення людських душ між собою. Варто тільки як слід вистраждатись самому, як уже всі страждаючі стають тобі зрозумілі й майже знаєш, що треба сказати їм. Цього мало; самий ум прояснюється: доти приховані стани й поприща людей стають тобі відомими, і робиться видно, що кому з них потрібно. Останнім часом мені випадало навіть отримувати листи від людей, мені майже зовсім незнайомих, і давати на них відповіді такі, яких би я не зумів дати раніше. А між іншим, я нітрохи не розумніший нікого. Я знаю людей, котрі в кілька разів розумніші та освіченіші за мене й могли б дати поради у кілька разів корисніші за мої; але вони цього не роблять і навіть не знають, як це зробити. Великий Бог, який нас умудряє! й чим же умудряє? — тим самим горем, від якого ми тікаємо і хочемо сховатися. Стражданнями й горем визначено нам добувати крихти мудрості, якої не отримати у книгах. Але хто вже отримав одну з цих крихт, той уже не має права приховувати її від інших. Вона не твоє, але Боже надбання. Бог її випрацював у тобі; усі ж дари Божі даються нам з тим, щоб ми служили ними братам нашим: Він повелів, щоб щохвилини вчили ми один одного. Тож не зупиняйся, вчи і давай поради! Та коли хочеш, щоб це принесло в той же час тобі самому користь, роби так, як думаю я і як поклав собі віднині робити завжди: всяку пораду і настанову, яку б не випало кому дати, хоч би навіть людині, що стоїть на найнижчому щаблі освіти, з котрою у тебе нічого не може бути спільного, зверни в той же час до самого себе й те саме, що порадив іншому, порадь собі самому; той же самий докір, який зробив іншому, зроби тут же собі самому. Повір, усе прийдеться до тебе самого, і я навіть не знаю, чи є такий докір, яким би не можна було дорікнути себе самого, якщо тільки пильно подивишся на себе. Орудуй зброєю двосічною! Навіть якщо тобі випаде розсердитись на будь-кого, розсердься в той же час і на себе самого, хоч за те, що зумів розсердитись на іншого. І це роби неодмінно! Ні в якому разі не зводь очей з самого себе. Май завжди у предметі себе перше, ніж всіх. Будь егоїстом у цьому разі! Егоїзм — теж непогана властивість; вільно було людям дати йому таке препогане тлумачення, а в підвалини егоїзму лягла суща правда. Подбай спочатку про себе, а потім про інших; стань спочатку сам чистішим душею, а потім уже намагайся, щоб інші були чистішими.

XVII Просвіта

Ще раз пишу до тебе з дороги. Брате, дякую за все! Біля Гроба Господа попрошу, хай допоможе мені віддати тобі хоч частину того розумного добра, яким наділяв мене ти. Віруй, і хай не бентежиться серце твоє! У Москву ти приїдеш, як до рідної своєї сім’ї. Вона постане тобі бажаною пристанню, і в ній буде спокійніше тобі, ніж тут. Ні пустий шум суєти, ні грім екіпажу не збентежать тебе: об’їдуть обережно й вулицю, на якій ти житимеш. Якщо хто й приїде тебе навідати, чи старий друг твій, чи ж доти незнайомий чоловік, він стане наперед просити не віддавати йому візит, боячись, щоб і хвилина твого часу не пропала. У нас уміють і навіть знають, як ушанувати того, хто зробив цілковито своє діло. Хто так бездоганно, так чесно зуживав усі дари свої, не даючи задрімати своїм здібностям, не лінуючись ні хвилини за все життя своє, хто зберіг свіжою старість свою, немовби молодість, у той час як всі накруг її витратили на пусті спокуси і коли молоді перетворились на кволих стариків, той дає право на увагу благоговійну. Як патріарх ти будеш у Москві, і на вагу золота приймуть від тебе юнаки старечі слова твої. Твоя «Одіссея» принесе багато спільного добра, це тобі передрікаю. Вона поверне до свіжості сучасного чоловіка, втомленого від безладу життя й думок; вона оновить в очах його багато того, що кинуте ним, як ветхе і непотрібне для побуту; вона поверне його до простоти. Та не менше добра, коли ще не більше, принесуть ті труди, на які навів тебе Сам Бог і які ти тримаєш поки розумно під спудом. У них виявиться теж потреба спільна. Не бентежся ж і твердо дивися вперед! Хай не злякає тебе ніяка нестрункість того, що б ти не зустрів. Є примиритель усього всередині самої землі нашої, котрий поки ще не всіма видимий, — наша Церква. Вже готується вона неждано вступити у повні права свої й засяяти світлом на всю землю. В ній міститься все, що треба для життя істинно руського, у всіх його відношеннях, починаючи від державного до простого родинного, всьому настроювання, всьому направленість, всьому законна й вірна дорога. Як на мене, божевільна й думка ввести яке-небудь нововведення в Росію, обминувши нашу Церкву, не спитавши у неї на те благословення. Недоладно навіть і думкам нашим прищепляти які б то не було європейські ідеї, поки не охрестить їх вона світлом Христовим. Побачиш, як це раптом і у тебе на очах буде визнано всіма в Росії, як віруючими, так і невіруючими, як раптом виступить усіма спізнана наша Церква. Була на те воля Промислу, щоб незбагненна сліпота впала на очі багатьох. Коли розбираю ретельно нитку подій миру, бачу всю мудрість Божу, що попустила тимчасовий поділ Церков, повеліла одній стояти непорушно і ніби подалі від людей, а другій — хвилюватись разом з людьми; одній — не приймати в себе ніяких нововведень, крім тих, що були внесені святими людьми кращих часів християнства і ранніми отцями Церкви, другій — міняючись і пристосовуючись до всіх обставин часу, духу і звичок людей, вносити всі нововведення, зроблені навіть порочними не святими єпископами; одній — на час ніби вмерти для миру, другій — на час ніби заволодіти всім миром; одній — подібно до скромної Марії, відклавши всі піклування про земне, поміститися біля ніг Самого Господа, з тим щоб краще начутися слів Його, перш ніж застосовувати й передавати їх людям, другій же — подібно до турботливої хазяйки Марфи[71], гостинно клопотатися біля людей, передаючи їм ще не виважені всім розумом слова Господні. Благу долю обрала перша, що так довго прислухалася до слів Господа, зносячи докори недалекоглядної сестри своєї, котра вже було насмілилась називати її мертвим трупом і навіть заблудлою і відступившою від Господа. Нелегко застосовувати Слово Христове до людей, і слідувало їй спершу сильно перейнятися ним самій. Зате в нашій Церкві збереглося все, що потрібно суспільству, яке нині прокидається. В ній — кормило й руль прийдешньому новому порядку речей, і чим більше входжу в неї серцем, умом і помислами, тим більше дивуюсь чудній можливості примирення тих протиріч, котрих не в силах примирити тепер Церква Західна. Західна Церква була ще достатньою для колишнього нескладного порядку, ще могла сяк-так управляти миром і мирити його з Христом в ім’я одностороннього й неповного розвитку людства. Тепер же, коли людство стало досягати розвитку найповнішого в усіх своїх силах, у всіх властивостях, як хороших, так і поганих, вона його тільки відштовхує від Христа: чим більше клопоче про примирення, тим більше вносить розбрату, будучи не в силах освітити вузьким світлом своїм усякий нинішній предмет з усіх його сторін. Усі зізнаються в тому, що цим самим уведенням у себе багатьох постанов людських, зроблених такими єпископами, котрі ще не досягли святістю життя свого повної та багатосторонньої християнської мудрості, вона звузила погляд свій на життя й мир і не може охопити їх. Повний та всесторонній погляд на життя залишився на її Східній половині, вочевидь збереженій для пізнішої й повнішої просвіти людини. В ній простір не тільки душі й серцю людини, а й розуму, в усіх його верховних силах; у ній дорога і путь, як спрямувати все в людині в один суголосний гімн верховній Істоті. Друже, не бентежся нічим! Коли б усемеро були заплутанішими нинішні обставини — все примирить і розплутає наша Церква. Вже якимось невідомим чуттям навіть наші світські люди, що товпляться поміж нас, починають чути, що є якийсь скарб, від якого спасіння, — який серед нас і якого не бачимо. Зблисне скарб, і на всьому відсвітиться блиск його. І час уже недалеко. Ми повторюємо тепер ще безтямно слово «просвіта». Навіть і не замислилися над тим, звідки прийшло це слово і що воно означає. Слова цього немає ніякою мовою, воно тільки у нас. Просвітити не значить навчити, чи наставити, чи дати освіту, чи навіть освітити, але всю наскрізь висвітлити людину в усіх її силах, а не в одному умі, пронести всю її природу крізь якийсь очищувальний вогонь. Слово це взяте з нашої Церкви, котра вже майже тисячу років його промовляє, незважаючи на увесь морок і неосвічену тьму, що зусібіч її оточували, і знає, навіщо промовляє. Недарма архієрей, в урочистому служінні своєму, піднімаючи в обох руках і трисвічник[72], знаменуючий Трійцю Бога, і двосвічник[73], знаменуючий сходження на землю Його слова у подвійному єстві Його, і Божеському і людському, всіх ними освітлює, промовляючи: «Світло Христове освітлює всіх!» Недарма також в іншому місці служіння гримлять уривчасто, ніби з неба, вголос усім слова: «Світло просвіти!» — і нічого до них не додається більше.

XVIII Чотири листи до різних осіб з приводу «Мертвих душ»[74]

Ви даремно обурюєтесь на запальний тон деяких нападів на «Мертві душі». Це має свою добру сторону. Іноді треба мати проти себе озлоблених. Хто захоплений красотами, той не бачить недоліків і прощає все; але хто озлоблений, той постарається викопати в нас всяку погань і виставити її так яскраво назовні, що невільно її побачиш. Істину так рідко доводиться чути, що вже за одну крихтину її можна вибачити всякий образливий голос, з яким би вона не промовлялася. У критиці Булгаріна[75], Сеньковського[76] й Полевого[77] є багато справедливого, починаючи навіть з даної мені поради повчитися спершу російської грамоти, а потім уже писати. Дійсно, якби я не квапився з друкуванням рукопису й потримав його у себе з рік, я б побачив потім і сам, що в такому неохайному вигляді йому ніяк не можна було з’являтися на світ. Саме епіграми й насмішки з мене мені були потрібні, хоч з першого разу дуже припали не до серця. О, як нам потрібні неспинні щиглі, і цей образливий тон, і ці ядучі насмішки, що проймають наскрізь! На дні душі нашої стільки криється всякого дрібного, нікчемного самолюбства, дражливого, препоганого честолюбства, що нас щохвилини слід колоти, вражати, бити всією можливою зброєю, і ми маємо дякувати руці, яка щохвилини нас уражає.

Я би бажав, одначе, побільше критики не з боку літераторів, а з боку людей, зайнятих ділом самого життя, з боку практичних людей; як на горе, крім літераторів, не відгукнувся ніхто. А між тим «Мертві душі» викликали багато галасу, багато нарікань, зачепили за живе багатьох і насмішкою, і правдою, і карикатурою; торкнулися порядку речей, який у всіх щодня перед очима; наповнені промашками, анахронізмами, явним незнанням багатьох предметів; подекуди навіть зумисне вміщено кривдне й образливе: ану ж хтось вилає мене добряче і у лайці, у гніві викаже мені всю правду, якої добиваюсь. І хоч би одна душа подала голос! А міг усякий. Та як би ще розумно! Службовець-чиновник міг би мені явно довести перед усіма неправдоподібність мною зображеної події наведенням двох-трьох справ, які дійсно мали місце, й тим би спростував мене краще за всякі слова чи таким же чином міг би захистити й виправдати справедливість мною описаного. Наведенням події, що мала місце, краще доводиться діло, ніж пустими словами й літературним просторікуванням. Міг би те саме зробити і купець, і поміщик — словом, усякий грамотій, чи він сидьма сидить на місці, чи гасає вздовж і впоперек по всьому лицю Руської землі. Опріч власного погляду свого всякий чоловік, з того місця чи щабля у суспільстві, на який поставили його посада, звання й освіта, має нагоду бачити той же предмет з такого боку, з якого, крім нього, ніхто інший не може бачити. З приводу «Мертвих душ» могла б написатися всією юрмою читачів інша книга, незрівнянно цікавіша за «Мертві душі», яка б могла навчити не тільки мене, а й самих читачів, бо — нічого гріха таїти — всі ми дуже погано знаємо Росію.

І хоч би одна душа заговорила привселюдно! Так начебто вимерло все, начеб дійсно живуть у Росії не живі, а якісь мертві душі. І мені ж дорікають поганим знанням Росії! Начебто неодмінно силою Святого Духа повинен спізнати я все, що тільки діється по всіх кутках її, — без навчання навчитися! Та якими путями можу навчитися я, письменник, осуджений уже самим званням письменника на сидяче затворницьке життя, і до всього хворий, і до всього примушений жити далеко від Росії, якими путями можу я навчитися? Мене ж не навчать цього літератори та журналісти, котрі самі затворники й люди кабінетні. У письменника тільки й є один учитель — самі читачі. А читачі відмовилися повчити мене. Знаю, що сильно відповідатиму перед Богом за те, що не виконав як слід свого діла; але знаю, що відповідатимуть за мене й інші. І говорю це недарма. Бачить Бог, говорю недарма!

Я передчував, що всі ліричні відступи в поемі будуть сприйняті у перекрученому смислі. Вони такі неясні, так мало в’яжуться з предметами, що проходять перед очима читача, так невлад до складу й наміру всього твору, що ввели в однакову оману як противників, так і заступників. Усі місця, де б не заїкнувся я непевно про письменника, були віднесені на мій карб; я червонів навіть від тлумачень їх на мою користь. І мені по заслузі! У жодному разі не слід було видавати твору, що хоч викроєний був непогано, але зшитий абияк білими нитками, подібно до плаття, яке приносить кравець тільки примірювати. Дивуюся тільки з того, що мало було дорікань стосовно мистецтва та творчої науки. Цьому завадив як гнівний настрій моїх критиків, так і незвичка вдивлятися в будову твору. Слід було показати, які частини страшенно довгі відносно інших, де письменник зрадив самого себе, не додержавши свого власного, вже раз прийнятого тону. Ніхто не запримітив навіть, що остання половина книги викінчена менше за першу, що в ній великі пропуски, що головні й важливі обставини стиснуті й скорочені, неважливі й побічні розпросторені, через що не стільки виступає внутрішній дух усього твору, скільки кидається у вічі строкатість частин і пістрявість його. Словом, можна було багато зробити нападів незрівнянно більш слушних, вилаяти мене значно більше, ніж тепер лають, й вилаяти за діло. Але мова не про те. Мова про ліричний відступ, на який найбільше напосіли журналісти, побачивши в ньому ознаки самовпевненості, самохвальства й гордості, досі ще нечуваної в жодному письменникові. Розумію те місце в останній главі, коли, зобразивши виїзд Чичикова з міста, письменник, на часину залишивши свого героя посеред стовпової дороги, стає сам на його місце і, приголомшений нудною одноманітністю предметів, пустинною безпритульністю просторів наших і сумною піснею, що несеться по всьому лицю землі Руської від моря до моря, звертається у ліричному воланні до самої Росії, питаючи у неї самої пояснення незрозумілого почуття, що його охопило, тобто: нащо й чому йому бачиться, начебто все, що тільки є в ній, від предмета одушевленого до бездушного, вп’яло в нього очі свої і чогось очікує від нього. Слова ці були сприйняті за гордість і досі нечувані похвальби, між тим як вони ні те, ні друге. Це просто недоладне вираження істинного почуття. Мені й досі бачиться те саме. Я до сих пір не можу терпіти тих зажурливих, надривних звуків нашої пісні, котра лине по всіх безкрайніх російських просторах. Звуки ці в’ються біля мого серця, і я навіть дивуюсь, чому кожен не вчуває в собі того ж. Кому при погляді на ці пустинні, досі не заселені й безпритульні простори, не вчувається туга, кому в зажурливих звуках нашої пісні не чутно болісних докорів йому самому — саме йому самому, — той або вже весь виконав свій обов’язок як слід, або ж він не росіянин у душі. Розберемо діло, як воно є. Ось уже майже півтораста років минуло з тих пір, як государ Петро І прочистив нам очі чистилищем просвіти європейської, дав до рук нам усі засоби й знаряддя для діла, і до сих пір залишаються так само пустинними, сумними й безлюдними наші простори, так само безпритульне й непривітне все навкруг нас, дійсно ніби ми до сих пір ще не в себе вдома, не під рідним нашим дахом, а десь пристали безпритульно на проїжджій дорозі, й дихає нам від Росії не щирим, рідним прийняттям братів, а якоюсь холодною, завіяною хуртовиною поштовою станцією, де видно одного до всього байдужого станційного доглядача з черствою відповіддю: «Немає коней!» Від чого це? Хто винен? Ми або уряд? Але уряд весь час діяв безустанно. Свідченням того цілі томи постанов, узаконень та установ, безліч набудованих домів, безліч виданих книг, безліч заведених закладів всякого роду: учбових, чоловіколюбних, богоугодних і, словом, навіть таких, яких ніде в інших державах не заводять уряди. Зверху запитують, відповідають знизу. Зверху лунали іноді такі питання, що свідчать про лицарськи великодушну діяльність багатьох государів, які діяли навіть збитково для власної вигоди. А як на це все відповідалося знизу? Адже справа у застосуванні, в умінні прикласти подану думку таким чином, щоб вона прийнялася й оселилася в нас. Указ, яким би обдуманим і ясним він не був, не більший за листок бланка, якщо не буде знизу такого ж чистого бажання прикласти його до діла саме тією стороною, якою треба,і якою слід, і яку може прозріти тільки той, хто просвітлений розумінням справедливості Божеської, а не людської. Без того все обернеться на зло. Доказом тому всі наші тонкі шахраї та хабарники, котрі вміють обійти будь-який указ, для котрих новий указ є тільки новою поживою, новим засобом захарастити більшою складністю всяке відправляння справ, кинути нову колоду під ноги людині! Словом, всюди, куди тільки звернусь, бачу, що винуватий застосуватель, виходить, наш же брат: або винуватий тим, що поквапився, бажаючи надто швидко прославитись і вхопити орденок; або винуватий тим, що надто зопалу рвонувся, бажаючи, за російським звичаєм, показати свою самопожертву; не питаючи розуму, не роздивившись у запалі самого діла, почав ним орудувати, як знавець, і потім раптом, теж за російським звичаєм, охолонув, побачивши невдачу; або ж винуватий, нарешті, тим, що через яке-небудь скривджене дрібне честолюбство все кинув і те місце, на якому почав було так благородно подвизатися, здав першому шахраєві — нехай грабує людей. Словом, мало у кого з нас вистачало стільки любові до добра, щоб він відважився пожертвувати задля нього і честолюбством, і самолюбством, і всіма дрібницями легко дратівливого свого егоїзму, і поклав собі самому за неодмінний закон служити землі своїй, а не собі, пам’ятаючи щохвилини, що взяв він місце для щастя інших, а не для свого. Навпаки, останнім часом, ніби ще зумисне, намагався російський чоловік виставити прилюдно свою делікатність у всіх родах і дріб’язок дратівливого самолюбства свого на всіх путях. Не знаю, чи багато серед нас таких, котрі зробили все, що їм слід було зробити, і котрі можуть сказати відкрито перед цілим світом, що їм не може дорікнути ні в чому Росія, що не дивиться на них з докором усякий бездушний предмет її пустинних просторів, що все ними задоволене й нічого від них не жде. Знаю тільки те, що я чув собі докір. Чую його й тепер. І на моєму поприщі письменника, хоч яке воно скромне, можна було дещо зробити на користь більш тривалу. Що з того, що в моєму серці жило завжди бажання добра і що єдино через нього я взявся за перо? Як здійснив його? Ну, хоч би й цей мій твір, що тепер вийшов і якому назва «Мертві душі», — чи справив він те враження, яке мав справити, якби тільки був написаний так, як слід? Своїх же власних думок простих, неголоволомних думок, я не зумів передати й сам же дав привід до тлумачення їх у перекручену і радше шкідливу, ніж корисну сторону. Хто винуватий? Невже мені говорити, що мене підштовхували прохання приятелів або нетерплячі бажання любителів прекрасного, що тішаться пустими, скороминущими звуками? Невже мені говорити, що мене притисли обставини, і, прагнучи добути необхідні для мого прожиття гроші, я повинен був поквапитися дочасним випуском моєї книги? Ні, хто відважився здійснити своє діло чесно, того не можуть похитнути ніякі обставини, той простягне руку і попросить милостиню, якщо вже до того дійде діло, той не зважатиме ні на які тимчасові нарікання, власне пусті звичаї світу. Хто через пусті звичаї світу псує діло, потрібне своїй землі, той її не любить. Я відчув нікчемну слабкість мого характеру, мою підлу малодушність, безсилля любові моєї, а тому й почув болісний докір собі в усьому, що є в Росії. Але вища сила мене підняла: проступків немає невиправних, і ті ж пустинні простори, що нанесли тугу мені на душу, мене захопили великим простором свого просторища, широким поприщем для діл. Від душі було промовлене це звернення до Росії: «Чи в тобі не бути богатиреві, коли є місце, де розвернутися йому?» Воно було сказане не для картини чи похвальби: я це відчував; я це відчуваю і тепер. У Росії тепер на кожному кроці можна зробитися богатирем. Всяке звання й місце потребує богатирства. Кожний з нас поганьбив так святиню свого звання й місця (всі місця святі), що потрібні богатирські сили для того, щоб піднести їх на законну висоту. Я відчув те велике поприще, яке нікому з інших народів тепер недосяжне і тільки одному російському досяжне, бо перед ним тільки такий простір і тільки його душі знайоме богатирство, — ось чому у мене вихопився той викрик, який прийняли за мої хвастощі й мою самовпевненість!

Охота ж тобі, будучи таким знавцем і відателем людини, ставити мені ті самі пусті запитання, котрі вміють поставити й інші. Половина їх належить до того, що ще попереду. Ну й яка користь з подібної цікавості? Одне тільки запитання розумне і гідне тебе, і я б бажав, щоб мені його поставили й інші, хоча не знаю, чи зумів би на нього відповісти розумно, — саме запитання: чому герої моїх останніх творів, і особливо «Мертвих душ», будучи далекі від того, щоби бути портретами дійсних людей, будучи самі по собі якостей зовсім непривабливих, невідомо чому близькі душі, так нібито в створенні їхньому брала участь якась обставина душевна? Ще рік тому мені було б ніяково відповідати на це навіть і тобі. Тепер же прямо скажу все: герої мої тому близькі душі, що вони із душі; всі мої останні твори — історія моєї власної душі. А щоб краще все це пояснити, означу тобі себе самого як письменника. Про мене багато розводилися, розбираючи деякі мої сторони, але головної сутності моєї не визначили. Її відчув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво пошлість життя, вміти окреслити в такій силі пошлість пошлої людину, щоб увесь той дріб’язок, якого не бачать очі, блиснув би крупно в очі всім. Ось моя головна якість, що одному мені належить і якої, дійсно, немає в інших письменників. Вона згодом поглибилася в мені ще сильніше від поєднання з нею певних душевних обставин. Та цього я не в змозі був відкрити тоді навіть і Пушкіну.

Ця якість виступила з більшою силою в «Мертвих душах». «Мертві душі» не тому так налякали Росію і зняли такий шум всередині неї, щоб вони розкрили які-небудь її рани або внутрішні хвороби, і не тому також, щоб представили приголомшливі картини торжествуючого зла і страждаючої невинності. Аж ніяк. Герої мої зовсім не лиходії; додав би я тільки одну добру рису будь-кому з них, читач примирився б з ними всіма. Та пошлість усього разом налякала читачів. Налякало їх те, що один за одним проходять у мене герої один пошліший за другого, що немає жодного утішливого явища, що ніде навіть і припочити або перевести дух бідному читачеві і що по прочитанню всієї книги здається, ніби справді вийшов з якогось задушного погреба на Божий світ. Мені б скоріш вибачили, якби я виставив картинних нелюдів; але пошлості не вибачили мені. Росіянина налякала його нікчемність більше за всі його пороки й вади. Явище дивовижне! Переляк прекрасний! В кому сильна така відраза до нікчемного, в тому, ймовірно, закладене все те, що протилежне нікчемному. Отже, ось у чому моє головне достоїнство; але достоїнство це, кажу знову, не розвинулось би в мені у такій силі, якби з ним не поєдналася моя власна душевна обставина і моя власна душевна історія. Ніхто з читачів моїх не знав того, що, сміючись з моїх героїв, він сміявся з мене.

В мені не було якого-небудь одного надто сильного пороку, який би висунувся видніше за всі мої інші пороки, все рівно, як не було також ніякої картинної доброчесності, що могла б надати мені якого-небудь картинного вигляду; але зате, натомість, у мені вмістилося зібрання всіх можливих гидот, кожної потроху, й до того у такій великій кількості, якої я ще не зустрічав досі в жодній людині. Бог дав мені багатобічну природу. Він поселив мені також у душу, вже від народження мого, кілька добрих якостей; але кращою з них, за яку не вмію, як дякувати Йому, було бажання бути кращим. Я не любив ніколи моїх поганих якостей, і якби небесна любов Божа не розпорядилася так, щоб вони відкривалися переді мною поступово й потроху, замість того, щоб відкритися зненацька й разом перед моїми очима, тоді як я не мав ще жодного поняття про всю незмірність Його безмежного милосердя, — я б повісився. В міру того як вони почали відкриватися, чудесним вищим напученням посилювалося в мені бажання звільнятися від них; незвичайною душевною подією я був наведений на те, щоб передавати їх моїм героям. Якого роду була ця подія, знати тобі не слід: якби я бачив у цьому користь для кого-небудь, я б це вже об’явив. З тих пір я почав наділяти своїх героїв на додачу до їхніх власних гидот моїм власним паскудством. Ось як це робилося: взявши погану якість мою, я переслідував її в іншому званні й на іншому поприщі, намагався собі уявити її у вигляді смертельного ворога, що завдав мені дошкульної образи, переслідував його злобою, насмішкою й всім чим попало. Якби хто побачив тих чудовиськ, котрі виходили з-під пера мого спочатку для мене самого, він би точно здригнувся. Досить сказати тобі тільки те, що коли я почав читати Пушкіну перші глави з «Мертвих душ» у тому вигляді, в якому вони були спочатку, то Пушкін, котрий завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати все хмурнішим, хмурнішим, а зрештою зробився зовсім похмурим. Коли ж читання закінчилося, він промовив голосом туги: «Боже, яка сумна наша Росія!» Мене це вразило. Пушкін, котрий так знав Росію, не завважив, що все це карикатура й моя власна вигадка! Ось тут я побачив, що означає діло, взяте з душі, і взагалі душевна правда, і в якому жахаючому для чоловіка вигляді може бути йому представлена темрява й страхаюча відсутність світла. З цих пір я уже став думати тільки про те, як би пом’якшити те тяжке враження, яке могли справити «Мертві душі». Я побачив, що багато з гидот не варті злоби; краще показати всю нікчемність їхню, що має бути довічно їхньою долею. Притому мені хотілося спробувати, що скаже взагалі росіянин, якщо його почастувати його ж власною пошлістю. Внаслідок уже давно прийнятого плану «Мертвих душ» для першої частини поеми потрібні були саме люди нікчемні. Ці нікчемні люди, одначе, аж ніяк не портрети з нікчемних людей; навпаки, в них зібрані риси тих, котрі вважають себе кращими за інших, зрозуміло, тільки в розжалуваному вигляді з генералів у солдати. Тут, окрім моїх власних, є навіть риси багатьох моїх приятелів, є й твої. Я тобі це покажу згодом, коли це буде тобі необхідно; до часу це моя таємниця. Мені потрібно було відібрати в усіх прекрасних людей, котрих я знав, усе пошле й гидке, яке вони прихопили не зумисне, та повернути законним їхнім власникам. Не питай, чому перша частина повинна бути вся пошлість і чому в ній всі особи до єдиної мають бути пошлими: на це дадуть тобі відповідь інші томи, — ось і все! Перша частина, попри всю свою недосконалість, головне діло зробила: вона вселила в усіх відразу до моїх героїв і до їхньої нікчемності; вона рознесла деяку мені потрібну тоскність від самих себе. Поки для мене цього доволі; за іншим я й не женуся. Звісно, все це вийшло б суттєво значнішим, якби я, не кваплячись видачею у світ, викінчив її краще. Герої мої ще не відокремились уповні від мене самого, а тому й не отримали справжньої самостійності. Ще не оселив я їх твердо на тій землі, на якій їм бути повинно, і не увійшли вони до кола наших звичаїв, обставившись всіма обставинами дійсно російського життя. Ще вся книга не більша за недоносок; але дух її рознісся вже від неї незримо, і сама її рання поява може бути корисною мені тим, що спонукає моїх читачів вказати на всі промахи щодо суспільних і приватних порядків усередині Росії. Ось якби ти, замість того щоб пропонувати мені пусті питання (якими напхав половину листа свого і які ні до чого не ведуть, крім вдоволення якоїсь пустої цікавості), та зібрав би замість того посутні зауваги до моєї книги, як свої, так і інших розумних людей, зайнятих, подібно до тебе, життям досвідним і діловим, та приєднав би до цього безліч подій і анекдотів, які траплялися в околодку вашому та в усій губернії, на підтвердження або спростування всякого діла в моїй книзі, що їх можна було десятками дібрати до всякої сторінки, — тоді б ти зробив добре діло, і я б сказав тобі моє щире спасибі. Як би від цього розширився мій кругозір! Як би освіжилась моя голова, і як би успішніше пішло моє діло! Але того, про що прошу, ніхто не робить: мої запити ніхто не вважає важливими, а тільки поважає свої; а дехто навіть вимагає від мене якоїсь щирості й відвертості, не розуміючи сам, чого він вимагає. І до чого ця пуста цікавість знати наперед й ця пуста, яка ні до чого не веде квапливість, що нею, як я запримічаю, вже й ти починаєш заражатися? Поглянь, як у природі відбувається все статечно й мудро, в якому стрункому законі і як розумно виходить одне з другого! Одні ми бозна-чого метушимось. Все квапиться. Все в якійсь гарячці. Ну, чи зважив ти доладно слова свої: «Другий том потрібен тепер неодмінно»? Щоб я через те тільки, що є проти мене загальне невдоволення, почав квапитися з другим томом так само нерозумно, як поквапився з першим. Та хіба я вже зовсім вижив з розуму? Невдоволення це мені потрібне; у невдоволенні людина хоч що-небудь мені висловить. І з чого виснував ти, що другий том саме тепер необхідний? Заліз ти хіба в мою голову? відчув сутність другого тому? По-твоєму, він необхідний тепер, а по-моєму, не раніше ніж через два-три роки, та й то ще взявши до уваги супутний хід обставин і часу. Хто ж з нас правий? Чи той, у кого другий том уже сидить у голові, чи той, котрий навіть і не знає, з чого складається другий том? Яка дивна мода тепер завелася на Русі! Сам чоловік лежить на боці, до діла справжнього лінивий, а другого квапить, точно ніби неодмінно другий має з усіх сил тягнути з радості, що його приятель лежить на боці. Ледь примітять, що хоч один чоловік взявся серйозно до якого-небудь діла, вже його кваплять зусібіч, і потім його ж вилають, якщо зробить по-дурному, скажуть: «Навіщо поквапився?» Та закінчую тобі поучення. На твоє розумне питання я відповідав і навіть сказав тобі те, чого досі не говорив ще нікому. Не думай, одначе, після цієї сповіді, що я сам був таким же виродком, як мої герої. Ні, я не схожий на них. Я люблю добро, я шукаю його і згораю ним; але я не люблю моїх мерзотностей і не тримаюсь за їхню руку, як мої герої; я не люблю тих ницостей моїх, котрі віддаляють мене від добра. Я воюю з ними, й воюватиму, й вижену їх, і мені в цьому допоможе Бог. І це нісенітниця, яку пустили дурні світські розумники, ніби чоловіку тільки й можна виховати себе, поки він у школі, а потім вже й риси не можна змінити в собі: тільки в дурній світській довбешці могла витворитися така дурна думка. Я вже від багатьох своїх гидот звільнився тим, що передав їх своїм героям, висміяв їх у них і змусив інших також з них посміятися. Я відірвався вже від багато чого тим, що, позбавивши картинного вигляду й лицарської маски, під якою виїжджає козирем усяка мерзота наша, поставив її поряд з тією гидотою, котру всім видно. І коли повіряю себе на сповіді перед Тим, Хто повелів мені бути в мирі й звільнятися від моїх вад, бачу багато в собі пороків; але вони вже не ті, які були минулого року: свята сила допомогла мені від тих відірватися. А тобі раджу не пропустити повз вуха цих слів, але прочитавши мого листа, зостатися самому на кілька хвилин і, від усього відокремившись, поглянути гарненько на самого себе, перебравши перед собою все своє життя, щоби перевірити на ділі істину слів моїх. У цій же моїй відповіді знайдеш відповідь і на інші запитання, якщо пильніше придивишся. Тобі роз’ясниться також і те, чому не виставляв я до сих пір читачеві явищ утішливих і не обирав у мої герої доброчесних людей. їх у голові не вигадаєш. Поки не станеш сам хоч скільки-небудь до них подібний, поки не здобудеш мідним лобом і не завоюєш силою в душу кілька добрих якостей — мертвеччиною буде все, що напише перо твоє, і, як земля від Неба, буде далеке від правди. Вигадувати кошмарів — я також не вигадував, кошмари ці гнітили мою власну душу: що було в душі, те з неї й вийшло.

Тому спалено другий том «Мертвих душ», що так було необхідно. «Не оживе, поки не помре»[78], — говорить апостол. Необхідно раніше померти, для того щоб воскреснути. Не легко було спалити п’ятилітній труд, що учинявся з такими болісними напруженнями, де всякий рядок дістався потрясінням, де було багато того, що становило мої кращі помисли і займало мою душу. Та все було спалено, й до того ж тієї хвилини, коли, бачачи перед собою смерть, мені дуже хотілось зоставити після себе хоч що-небудь, яке про мене краще нагадує. Дякую Богові, що дав мені силу це зробити. Як тільки полум’я забрало останні аркуші моєї книги, її зміст раптом воскрес в очищеному й світлому вигляді, наче фенікс з вогнища, і я раптом побачив, в якому ще безладі було те, що я вважав уже порядним і струнким. Поява другого тому в тому вигляді, в якому він був, зробила б скоріше шкоду, ніж користь. Необхідно брати до уваги не задоволення яких-небудь любителів мистецтв і літератури, а всіх читачів, для котрих писалися «Мертві душі». Вивести кілька прекрасних характерів, що виявляють високе благородство нашої породи, ні до чого не приведе. Воно збудить тільки одну пусту гордість і хвастощі. Багато хто у нас уже й тепер, особливо серед молоді, почали похвалятися не в міру російськими доблестями й думають зовсім не про те, як їх поглибити і виховати в собі, але щоб виставити їх напоказ і сказати Європі: «Дивіться, німці: ми кращі за вас!» Ці хвастощі — губитель усього. Вони дратують інших і шкодять самому хвалькові. Найкраще діло можна перетворити на бруд, якщо тільки їм похвалишся й похвастаєш. А в нас, ще не зробивши діла, ним хвастаються! Хвастаються майбутнім! Ні, як на мене, вже краще тимчасове зневір’я і сум від самого себе, ніж самовпевненість у собі. У першому випадку чоловік принаймні побачить свою жалюгідність, підлу нікчемність свою й згадає несамохіть про Бога, що підносить і виводить усе з глибини нікчемності; в останньому випадку він втече від самого себе просто в руки до чорта, батька самовпевненості, що димною погордою своїх доблестей погорджує людину. Ні, буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство чи навіть усе покоління до прекрасного, доки не покажеш всієї глибини його справжньої мерзенності; буває час, коли навіть зовсім не слід говорити про високе й прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, шляхів і доріг до нього для всякого. Остання обставина була мало й слабо розвинена в другому томі «Мертвих душ», а вона мала бути чи не головною; а тому він і спалений. Не судіть про мене і не робіть своїх висновків: ви помилитесь, подібно до тих моїх приятелів, котрі, створивши з мене свій власний ідеал письменника, відповідно до свого власного напряму думок про письменника, почали було від мене вимагати, щоб я відповідав ними ж створеному ідеалу. Створив мене Бог і не приховав від мене призначення мого. Народжений я зовсім не для того, щоб створити епоху в області літературній. Діло моє простіше й ближче: діло моє є те, про яке насамперед має думати кожна людина, не тільки один я. Діло моє — душа й міцне діло життя. А тому й спосіб дій моїх має бути міцним, і творити я повинен міцно. Мені нема чого квапитися; нехай квапляться інші! Спалюю, коли потрібно спалити, й, певно, роблю як треба, тому що без молитви не починаю нічого. Побоювання ж ваші щодо кволого мого здоров’я, яке, може бути, не дозволить мені написати другого тому, даремні. Здоров’я моє дуже кволе, це правда: часом буває мені так тяжко, що без Бога й не переніс би. До виснаження сил додалася ще й мерзлякуватість такою мірою, що не знаю, як і чим зігрітися: необхідно рухатись, а рухатись — немає сил. Ледве година на день знайдеться для труда, і та не завжди свіжа. Проте зовсім не зменшується моя надія, Той, Хто горем, недугами й перешкодами прискорив розвиток сил і думок моїх, без яких я б і не задумав свого труда, Хто викінчив більшу половину його в голові моїй, Той дасть силу зробити й решту — покласти на папір. Дряхлію тілом, але не духом. У духові, навпаки, все міцніє й стає твердішим; буде міцність і в тілі. Вірю, що, коли прийде визначений час, у кілька тижнів здійсниться те, над чим провів п’ять болісних років.

XIX Потрібно любити Росію

Без любові до Бога нікому не врятуватись, а любові до Бога у вас немає. В монастирі її не знайдете; до монастиря йдуть ті, котрих уже покликав туди Сам Бог. Без волі Бога не можна й полюбити Його. Та й як полюбити Того, Котрого ніхто не бачив? Якими молитвами та зусиллями вимолити в Нього цю любов? Погляньте, скільки є тепер на світі добрих і прекрасних людей, котрі домагаються палко цієї любові і чують саму тільки черствість та холодну пустоту в душах. Важко полюбити того, кого ніхто не бачив. Один Христос приніс і звістив нам тайну, що в любові до братів отримуємо любов до Бога. Варто тільки полюбити їх так, як повелів Христос, і сама собою вийде в підсумку любов до Бога Самого. Ідіть же в мир і отримайте спочатку любов до братів.

Але як полюбити братів, як полюбити людей? Душа хоче любити одне прекрасне, а бідні люди такі недосконалі й так у них мало прекрасного! Як же зробити це? Подякуйте Богу спочатку за те, що ви росіянин! Для росіянина тепер відкривається цей путь, і цей путь є сама Росія. Якщо тільки полюбить росіянин Росію, полюбить і все, що тільки є в Росії. До цієї любові нас веде тепер Сам Бог. Без хвороб і страждань, що в такій кількості накопичились всередині її та яких провиною ми самі, не відчув би ніхто з нас до неї співчуття. А співчуття є вже початок любові. Вже крики про безчинства, неправди й хабарі — не просто обурення благородних на безчесних, але зойк всієї землі, яка спочула, що незліченні чужоземні вороги удерлися, розсипалися по домах і наклали тяжке ярмо на кожного чоловіка; вже й ті, котрі прийняли добровільно до себе в доми цих страшних ворогів душевних, хочуть від них звільнитися самі й не знають, як це зробити, і все зливається в один неймовірний зойк, уже й нечутливі посуваються. Та прямої любові ще не чутно ні в кому, — її немає також і у вас. Ви ще не любите Росії: ви вмієте тільки журитися та дратуватися чутками про все погане, що в ній робиться, у вас все це викликає тільки одну черству досаду та зневір’я. Ні, це ще не любов, далеко вам до любові, це хіба що одне надто ще далеке її передвістя. Ні, якщо ви дійсно полюбите Росію, у вас зникне тоді сама по собі та близькозора думка, що зародилась тепер у багатьох чесних і навіть вельми розумних людей, власне, ніби в теперішній час вони вже нічого не можуть зробити для Росії і ніби вони їй вже не потрібні зовсім; навпаки, тоді тільки у всій силі ви відчуєте, що любов всемогутня і що з нею можливо все зробити. Ні, якщо ви дійсно полюбите Росію, ви пориватиметесь служити їй; не в губернатори, а в капітан-справники підете, — останнє місце, яке тільки відшукається в ній, візьмете, віддаючи перевагу одній крихті діяльності на ньому перед усім вашим нинішнім, бездіяльним і дозвільним життям. Ні, ви ще не любите Росії. А не полюбивши Росію, не полюбити вам своїх братів, а не полюбивши своїх братів, не загорітися вам любов’ю до Бога, а не загорівшись любов’ю до Бога, не врятуватися вам.

XX Потрібно проїздитись по Росії

Немає вищого звання за чернече, і хай сподобить нас Бог одягнути коли-небудь просту ризу ченця, таку бажану душі моїй, про яку вже й помисли мені в радість. Але без поклику Божого цього не зробити. Щоб отримати право віддалитися від миру, треба вміти розпрощатися з миром. «Роздай усе майно своє бідним і тоді вже ступай до монастиря», — так говориться всім, хто туди йде. У вас є багатство, ви можете роздати його бідним; та що ж мені роздати? Майно моє не в грошах. Бог мені допоміг накопичити скількись розумного й душевного добра і дав деякі здібності, корисні й потрібні іншим, тож я повинен роздати це майно тим, хто не має його, а потім уже йти до монастиря. Але й ви одним грошовим роздаванням не одержите на те права. Якби ви були прив’язані до вашого багатства і вам було б з ним тяжко розставатися, тоді інша справа; але ви до нього охолонули, для вас воно тепер ніщо, — де ж ваш подвиг і ваша пожертва? Чи викинувши за вікно непотрібну річ — означає зробити добро своєму братові, розуміючи добро у високому смислі християнському?.Ні, для вас так само, як і для мене, зачинені двері жаданої обителі. Монастир ваш — Росія! Облачіться ж духовно у ризу ченця і, всього себе омертвівши для себе, але не для неї, ідіть орудувати в ній. Вона кличе тепер синів своїх ще сильніше, ніж будь-коли раніше. Вже душа в неї болить, і розноситься крик її душевної хвороби. Друже мій! або у вас нечутливе серце, або ви не знаєте, що таке для росіянина Росія. Згадайте, що коли приходила біда їй, тоді з монастирів виходили монахи й ставали до лав з іншими рятувати її. Ченці Ослябя й Пересвіт, з благословення самого настоятеля[81], взяли в руки меч, осоружний християнинові, й лягли на кривавому полі битві, а ви не хочете взяти поприща мирного громадянина, і де ж? — у самому серці Росії. Не відмагайтесь вашою неспроможністю, — у вас є багато того, що тепер для Росії потрібне й необхідне. Будучи губернатором у двох зовсім протилежних губерніях, виконавши це діло, незважаючи на всі ваші тодішні недоліки, краще за багатьох, ви набралися прямих і позитивних знань про справи, що всередині відбуваються, і спізнали в істинному вигляді Росію. Але не це головне, і я б вас не схиляв так служити, незважаючи на всі знання ваші, якби не бачив у вас однієї тієї властивості, що, як на мене, значніша за всі інші, — властивість, не клопочучись зовсім, не працюючи самому, заледве не лінуючись, уміти змусити всіх інших працювати. У вас все рухалось швидко й прудко; і коли, дивуючись, питали у вас самих: «Від чого це?» — ви відповідали: «Все від чиновників, трапилися гарні чиновники, котрі не дають нічого мені робити самому»; і коли йшло діло до представлення до нагород, ви завжди виводили вперед ваших чиновників, приписуючи все їм, а собі нічого. Ось ваше головне достоїнство, не кажучи вже про вміння вибрати самих чиновників. Не дивно, що у вас чиновники рвалися з усіх сил, і один дописався до того, що нажив сухоти й помер, як не намагалися ви відтягнути його від діла. Чого не зробить російська людина, якщо стане таким чином ставитись до нього начальник! Ця ваша властивість дуже тепер потрібна, саме тепер, у цей час себелюбства, коли кожен начальник думає про те, як би виставити вперед себе і приписати все одному собі. Кажу вам, що з цією вашою властивістю ви тепер дуже потрібні Росії… і гріх вам, що ви навіть не чуєте цього! Гріх був би й мені, якби я не виставив вам цієї властивості. Вона є ваше найкраще майно; його у вас просять неімущі, а ви, наче скнара, примкнули його замком та ще удаєте глухого. Хай вам тепер не до лиця зайняти те саме місце, яке займали тому десять років, не через те, щоб воно було низьким для вас, — слава Богу, честолюбства ви не маєте і у ваших очах ніяка служба не низька, — але через те, що ваші здібності, розвинувшись, потребують уже для власної поживи іншого, просторішого поприща. Так що? хіба мало місць і поприщ у Росії? Озирніться та й роздивіться гарненько, і ви його відшукаєте. Вам треба проїздитись по Росії. Ви знали її тому десять років: цього тепер недостатньо. За десять років усередині Росії стільки відбувається подій, скільки в іншій державі не відбудеться за півстоліття. Ви самі помітили, живучи тут, за кордоном, що в останні два, три роки навіть почали виходити з неї й люди зовсім інші, не схожі ні в чому на тих, котрих ви знали ще не так давно. Щоб дізнатись, що таке Росія нинішня, потрібно неодмінно по ній проїздитись самому. Чуткам не вірте ніяким. Вірно тільки те, що ще ніколи не бувало в Росії такого незвичайного розмаїття й несхожості у думках і віруваннях всіх людей, ніколи ще різниця в освіті й вихованні не відштовхнула так один від одного всіх і не викликала такого розладу в усьому. Крізь це все пронісся дух пліток, пустих поверхових висновків, найдурніших чуток, односторонніх і нікчемних умовиводів. Все це збило й сплутало до того в кожного його думку про Росію, що рішуче не можна вірити нікому. Потрібно самому дізнаватися, потрібно проїздитись по Росії. Це особливо добре для того, хто побув певний час від неї вдалині і приїхав з незатуманеною і свіжою головою. Він побачить багато того, чого не бачить людина, що знаходиться у самому вирі, дратівлива й чутлива до животрепетних інтересів хвилини. Здійсніть вашу подорож ось яким чином: перш за все викиньте з вашої голови всі до одної ваші думки про Росію, які у вас тільки є, відмовтесь від власних своїх висновків, які вже встигли зробити, уявіть, що ви зовсім нічого не знаєте, та їдьте наче в нову доти вам невідому землю. Так само, як російський мандрівник, приїжджаючи в кожне значливе європейське місто, поспішає побачити всі його древності й примітні місця, таким же точно чином і ще з більшою цікавістю, приїхавши до першого повітового чи губернського міста, намагайтесь дізнатись про його пам’ятні місця. Вони не в архітектурних будівлях і древностях, а в людях. Клянусь, людина варта того, щоб її роздивлятися з більшою цікавістю, ніж фабрику чи руїну. Спробуйте тільки на неї подивитись, озброївшись однією краплею істинно братської любові до неї, і ви від неї вже не відірветесь — такою вона стане для вас цікавою. Познайомтесь спочатку з тими з них, котрі становлять сіль кожного міста чи округу; таких буває чоловіки два-три в кожному місті. Вони вам у кількох рисах окреслять все місто, так що вам буде видно вже самому, де і в яких місцях проводити найбільше спостережень над нинішніми речами. Розбалакавшись з чоловіком передовим з кожного стану (з вами ж усі так охоче розбалакуються й розкриваються ледь не нарозхрист), ви від нього дізнаєтесь, що таке всякий стан у його нинішньому вигляді. Кмітливий і меткий купець одразу вам пояснить, що таке в їхньому місті купецтво; порядний і тверезий міщанин дасть поняття про міщанство. Від чиновника-ділка дізнаєтесь про посадове проведення, а загальне забарвлення і дух товариства почуєте самі. На передових людей, одначе, не надто покладайтесь, краще намагайтесь розпитати двох або трьох чоловік з кожного стану. Не забувайте того, що тепер всі між собою у сварці, і всякий один на одного бреше й наговорює нещадно. З духівництвом ви зійдетесь одразу, тому що з ним взагалі ви знайомитесь швидко; від них дізнаєтесь інше. І якщо ви таким чином проїздите тільки по головних містах і пунктах Росії, то вже побачите ясно як день, де і на якому місці ви можете бути корисним і про яку посаду слід вам просити. А поки ви вже однією поїздкою вашою можете зробити багато добра, якщо тільки захочете. У самій подорожі цій постануть перед вами такі християнські подвиги, яких і у самому монастирі не зустрінете. По-перше, будучи приязним у розмові, подобаючись кожному, ви можете, як сторонній і свіжий чоловік, стати третьою, примирливою особою. Чи знаєте, як це важливо, як це тепер потрібно Росії і який у цьому високий подвиг! Спаситель оцінив його заледве не вище за всі інші: Він прямо називає миротворців синами Божими. А миротворцеві в нас поприще всюди. Все пересварилось: дворяни у нас між собою, як коти з собаками; купці між собою, як коти з собаками; міщани між собою, як коти з собаками; селяни, якщо тільки не скеровані спонукливою силою до дружньої роботи, між собою, як коти з собаками. Навіть чесні й добрі люди між собою в розладі; тільки між шахраями бачиться щось подібне до дружби і єднання у той час, коли кого-не-будь з них сильно стануть переслідувати. Всюди поприще примирителю. Не бійтесь, примирювати не важко. Людям важко самим замиритися між собою, але, як тільки стане між ними третій, він їх одразу примирить. Тому-то у нас завжди мав таку силу третейський суд, достоту творіння землі нашої, що встигав досі більше за всі інші суди. У природі людини, й особливо російської, є дивовижна властивість: як тільки помітить вона, що інший скільки-небудь до неї прихиляється або виказує поблажливість, вона сама уже готова заледве не просити пробачення. Поступитися ніхто не хоче першим, але як тільки один зважився на великодушне діло, другий уже рветься ніби утерти носа йому великодушністю. Ось чому у нас швидше, ніж деінде, можуть покласти край найбільш застарілим сваркам і позовам, якщо тільки стане серед позивачів людина істинно благородна, шанована усіма й до того ще знавець людського серця. А примирення, повторюю знову, тепер потрібне: якби тільки декілька чесних людей, котрі, через розбіжність у думках стосовно одного якогось предмета, суперечать один одному в діях, погодились подати один одному руку, шахраям було б уже непереливки. Отже, ось вам одна частина подвигів, які вам можуть трапитися на кожному кроці вашої поїздки Росією. Є й друга, не менш важлива. Ви можете зробити велику послугу духівництву тих міст, через які проїжджатимете, познайомивши їх краще з товариством, серед якого вони живуть, увівши їх у знання тих речей і каверз, про які не говорить зовсім на сповіді нинішня людина, вважаючи, що вони мають бути поза християнським життям. Це дуже потрібно, тому що багато з духовних, як я знаю, зневірились від безлічі безчинств, що виникли останнім часом, майже упевнились, що їх ніхто тепер не слухає, що слова й проповідь кидаються на повітря і зло пустило так глибоко своє коріння, що не можна вже й думати про його викорінення. Це несправедливо. Грішить нинішня людина, справді, незрівнянно більше, ніж будь-коли раніше, але грішить не від надміру свого власного розпутства, не від нечутливості й не від того, щоб хотіла грішити, а від того, що не бачить гріхів своїх. Ще не ясно і не зовсім відкрилась страшна істина нинішнього віку, що тепер усі грішать до єдиного, але грішать не прямо, а опосередковано. Цього ще не почув добре і сам проповідник; тому й проповідь його кидається на повітря, й люди глухі до слів його. Сказати: «Не крадіть, не розкошуйте, не беріть хабарів, моліться й давайте милостиню неімущим» — тепер ніщо і нічого не зробить. Крім того, що всякий скаже: «Таж це вже відомо», — а ще виправдається перед самим собою і знайде себе заледве не святим. Він скаже: «Красти я не краду: поклади переді мною годинник, червінці, яку хочеш річ — я її не торкнусь; я навіть вигнав за крадіжку свою власну людину; живу я, звісно, розкішно, але у мене немає ні дітей, ні родичів, мені немає для кого збирати копійку, розкошами я навіть приношу користь, хліб майстровим, ремісникам, купцям, фабрикантам; хабар я беру тільки з багатого, котрий сам просить про це, котрому це не в розорення; молитися я молюсь, ось і тепер стою в церкві, хрещуся й б’ю поклони; допомагати — допомагаю: жоден жебрак не йде від мене без мідного гроша, від жодної пожертви на який-небудь благодійний заклад ще не відмовлявся». Словом, він побачить себе не тільки правим після такої проповіді, а ще й запишається своєю безгрішністю.

Проте якщо підняти перед ним завісу й показати йому хоча б частину тих жахів, які він робить опосередковано, а не прямо, тоді він заговорить інакше. Сказати чесному, але короткозорому багачеві, що він, прибираючи свій дім та заводячи у себе все на панську ногу, завдає збитків приманою, поселяючи в іншому, менш багатому, таке ж бажання, котрий через те, щоб не відстати від нього, розорює не тільки власну, а й чужу маєтність, грабує й пускає по миру людей; та після того й представити йому одну з тих жахливих картин голоду всередині Росії, від яких сторч підніметься у нього волосся і яких, може бути, не сталось би, якби не став він жити на панську ногу, та грати першу скрипку у товаристві, та морочити голови іншим. Показати таким же самим чином усім модницям, котрі не люблять нікуди з’являтися в одних і тих самих сукнях і, не доношуючи нічого, нашивають купи нового, йдучи за найменшим вихилясом моди, — показати їм, що вони зовсім не тим грішать, що займаються цією суєтністю і витрачають гроші, але тим, що зробили такий образ життя необхідністю для інших, що чоловік якоїсь жінки схопив уже через це хабара зі свого ж брата чиновника (припустимо, цей чиновник був багатий; але, щоб доставити хабар, він змушений був насісти на менш багатого, а той, зі свого боку, насів на якого-небудь засідателя чи станового пристава, а становий пристав уже невільно був змушений грабувати бідних та неімущих), та після цього й виставити усім модницям картину голоду. Тоді їм не піде на ум який-небудь капелюшок чи модна сукня; побачать вони, що не врятує їх від страшного одвіту перед Богом навіть і грошик, кинутий убогому, навіть і ті чоловіколюбні заклади, котрі закладають вони у містах на рахунок пограбованих провінцій. Ні, чоловік не байдужий, чоловік зрушиться, якщо тільки йому покажеш діло як є. Він тепер зрушиться ще більше, ніж будь-коли раніше, тому що природа його пом’якшена, половина гріхів його — від невідання, а не від розпущеності. Він, як спасителя, обцілує того, хто змусить його звернути погляд на самого себе. Тільки злегка хай підніме проповідник завісу й покаже йому хоч один з тих щохвилинних злочинів, які він робить, в нього вже відніметься дух похвалятися безгрішністю своєю; не стане він виправдовувати свою розкіш підлими й жалюгідними софізмами, нібито потрібна вона з тим, щоб доставляти хліб майстровим. Він і сам тоді зметикує, що розорити півсела чи півповіту з тим, щоб забезпечити хлібом теслю Гамбса[82], — це висновок, який міг утворитися тільки в пустій голові економа XIX віку, а не у здоровій голові розумної людини. А що ж, коли проповідник підніме весь ланцюг тієї безлічі опосередкованих злочинів, які робить чоловік своєю необачністю, гордістю і самовпевненістю в собі й покаже всю небезпеку нинішнього часу, серед якого кожен може погубити за разом кілька душ, не тільки одну свою, серед якого, навіть не будучи безчесним, можна змусити інших бути безчесними і підлотниками однією тільки своєю необачністю, словом — якщо тільки скільки-небудь покаже, як всі небезпечно ходять? Ні, люди не будуть глухими до слів його, не впаде на повітря жодне слово його проповіді. А ви можете на це навести багатьох священників, повідомляючи про всі каверзи нинішнього люду, які ви наберете в дорозі. Та не одним священикам, ви можете й іншим людям принести цим користь. Всім тепер потрібні ці відомості.

Життя треба показати людині, — життя, взяте під кутом його нинішньої плутанини, а не попередньої, — життя, оглянуте не поверховим поглядом світської людини, але зважене й оцінене таким оцінювачем, котрий поглянув на нього вищим поглядом християнина. Велике незнання Росії посеред Росії. Все живе в іноземних журналах і газетах, а не в землі своїй. Місто не знає міста, людина людини; люди, що живуть тільки за однією стіною, здається, ніби живуть за морями. Ви можете під час вашої поїздки їх зазнайомити між собою і зробити взаємний доброчинний розмін відомостями, наче меткий купець, забравши відомості в одному місті, продати їх із зиском у іншому, всіх збагатити і водночас розбагатіти самому більше за всіх. Подвиг на подвигу очікує на вас на кожному кроці, і ви цього не бачите! Отямтесь! Куряча сліпота на очах ваших! Не залучити вам любові до себе в душу. Не полюбити вам людей до тих пір, поки не послужите їм. Який слуга може прив’язатися до свого пана, котрий від нього далеко і на котрого ще не попрацював він особисто? Тому й любиме так сильно дитя матір’ю, що вона довго його носила в собі, все витратила на нього і вся через нього вистраждалась. Отямтеся! Монастир ваш — Росія!

XXI Що таке губернаторша

Я радий, що здоров’я ваше краще; моє ж здоров’я… але в сторону наші здоров’я: ми маємо забути про них так само, як і про себе. Отже, ви повертаєтесь знову до вашого губернського міста. Ви повинні з новими силами полюбити його, — воно довірене вам, воно має бути вашим рідним. Ви даремно починаєте думати знову, що ваша присутність стосовно діяльності суспільної в ньому цілком намарна, що товариство зіпсуте в корені. Ви просто стомилися — ото і все. Діяльність на губернаторшу чекає всюди, на всякому кроці. Вона навіть і тоді робить вплив, коли нічого не робить. Ви самі вже знаєте, що діло не в суєтах і безоглядних киданнях на все. Перед вами два живих приклади, які ви самі назвали. Попередниця ваша Ж***[84] завела купу благодійних закладів, а з ними разом — і купу паперового листування і метушні, економів, секретарів, покражу, безголов’я, прославилась благодійністю у Петербурзі й наробила катавасію в К***[85]; княгиня ж О***[86], що була до неї губернаторшею у вашому ж місті К***, не завела ніяких закладів, притулків, не прошуміла ніде далі свого міста, не мала навіть ніякого впливу на свого чоловіка і не цікавилась нічим, власне урядовим та офіційним, а між тим донині ніхто в місті не може про неї згадати без сліз, і кожен, починаючи з купця до останнього бурлаки, до цих пір ще повторює: «Ні, не буде другої ніколи княгині О***!» А хто це повторює? Те саме місто, для якого, ви вважаєте, нічого неможливо зробити, те саме товариство, яке ви вважаєте зіпсутим навіки. Отже, ніби справді нічого не можна зробити? Ви стомилися — ото й все! Стомилися від того, що взялися надто згарячу, надто поклалися на власні сили, жіноче завзяття вас захопило… Повторюю вам знову те ж саме, що раніше: ваш вплив сильний. Ви перша особа в місті, з вас будуть переймати все до останньої дрібнички, дякуючи мавпуванню моди і взагалі нашому російському мавпуванню. Ви будете законодавицею в усьому. Якщо ви тільки власні ваші діла станете робити добре, то й сим уже зробите вплив, тому що змусите інших зайнятися краще власними ділами. Женіть розкіш (поки немає інших справ), уже й це благородне діло, воно до всього не потребує ні суєти, ні витрат. Не пропускайте жодного зібрання й балу, приїздіть саме з тим, щоб показатися в одній і тій же сукні; три, чотири, п’ять, шість разів одягайте одну й ту ж сукню. Хваліть на всіх тільки те, що дешеве й просте. Словом, женіть цю гидку, негідну розкіш, цю виразку Росії, джерело хабарів, несправедливостей і мерзотностей, які у нас є. Якщо вам тільки одне це пощастить зробити, то ви вже більше принесете суттєвої користі, ніж сама княгиня О***. А це, як ви самі бачите, навіть не потребує ніяких пожертв, навіть і часу не забирає. Друже мій, ви стомилися. З ваших же попередніх листів я бачу, що для початку ви уже встигли зробити багато доброго (якби не надто квапилися, вийшло б ще більше), про вас уже поширились чутки за межами К***, дещо з них дійшло і до мене. Та ви ще дуже поспішливі, ви ще надто захоплюєтесь, вас ще надто допікає й вражає всяка неприємність і гидота. Друже мій, згадайте знову мої слова, у справедливості яких, кажете, що самі впевнилися: дивитися на все місто, як лікар дивиться на лазарет. Дивіться ж так, але додайте до цього ще дещо, а саме: переконайте саму себе, що всі хворі, які перебувають у лазареті, власне ваші рідні й близькі серцю вашому люди, тоді все перед вами зміниться: ви з людьми примиритесь і ворогуватимете тільки з їхніми хворобами. Хто вам сказав, що хвороби ці невиліковні? Це ви самі собі сказали, тому що не знайшли в руках у себе засобу. Що ж, хіба ви всезнаючий лікар? А чому ви не звернулися з проханням про допомогу до інших? Хіба я даремно просив вас повідомити все, що тільки є у вашому місті, ввести мене у знання про ваше місто, щоб я мав повне поняття про ваше місто? Чому ж ви цього не зробили, тим більше що самі впевнені, ніби я можу на багато що мати більший вплив, ніж ви; тим більше що самі ж приписуєте мені певне не всім спільне знання людей; тим більше, зрештою, що самі говорите, ніби я вам допоміг у вашому душевному ділі більше, ніж будь-хто інший? Невже ви думаєте, що я не зумів би так само допомогти і вашим невиліковним хворим? Адже ви забули, що я можу й помолитися, молитва моя може досягнути й до Бога, Бог може послати уму моєму напоумлення, а ум, напоумлений Богом, може зробити дещо краще того ума, що не напоумлений Ним.

До сих пір у ваших листах ви мені давали тільки загальні поняття про ваше місто, у рисах загальних, які можуть належати всякому губернському місту; але й загальні ваші не повні. Ви понадіялись на те, що я знаю Росію, як п’ять моїх пальців; а я в ній рівно не знаю нічого. Якщо я й знав дещо, то і це з часу мого від’їзду вже змінилось. У самому складі управління губерній відбулися значні зміни: багато посад і чиновників відійшли від залежності губернатора й перейшли до відомства та управління інших міністерств; завелись нові чиновники і посади, словом — губернія і губернське місто постали щодо багатьох сторін в іншому вигляді, а я просив вас увести мене цілковито у ваше становище, не якесь ідеальне, але сутнісне, щоб я бачив від малого до великого все, що вас оточує.

Ви самі говорите, що за невеликий час перебування вашого в К*** дізнались про Росію більше, ніж за все своє попереднє життя. Чому ж ви не поділилися зі мною вашими знаннями? Кажете, що не знаєте навіть, з якого кінця почати, що купа відомостей вами набрана в голову ще у безладі (NB: причина невдач). Я вам допоможу їх привести у порядок, але тільки виконайте наступне за сим прохання добросовісно, як тільки можливо, — не так, як звикла робити ваш брат — пристрасна жінка, котра з десяти слів вісім пропустить і відповість тільки на два, тому що вони припали їй як-небудь до серця, але так, як наш брат — холодний, безпристрасний мужчина, або, краще, як діловитий, тямущий чиновник, котрий, нічого не беручи особливо до свого серця, відповідає однаково на всі пункти.

Ви повинні заради мене почати знову розглядини вашого губернського міста. По-перше, ви мені повинні назвати всіх головних осіб у місті по іменах, по батькові й за прізвищами, всіх чиновників до єдиного. Мені це потрібно. Я повинен бути їм так само другом, як ви самі повинні бути другом їм усім без винятку. По-друге, ви повинні мені написати, в чому саме посада кожного. Все це ви повинні дізнатися особисто від них самих, а не когось іншого. Розбалакавшись з усяким, ви повинні спитати його, в чому полягає його посада, щоб він назвав вам усі її предмети й означив її межі. Це буде перше питання. Потім попросіть його, щоб він пояснив вам, чим саме і скільки на цій посаді, за умови нинішніх обставин, можна зробити добра. Це буде друге питання. Потім, що саме і скільки на цій же самій посаді можна наробити зла. Це буде третє питання. Дізнавшись, відправляйтесь до себе в кімнату й тієї ж миті все це — на папір для мене. Ви вже сим два діла зробите разом: крім того, що дасте мені засіб згодом вам стати при нагоді, ви дізнаєтесь самі з власних відповідей чиновника, як розуміє він свою посаду, чого йому бракує — словом, своєю відповіддю він змалює самого себе. Він вас може навіть навести на дещо зробити тепер же… Та не в тім справа: до часу краще не кваптеся; не робіть нічого навіть і тоді, коли б вам здалося, що можете дещо зробити і що в силі чому-небудь допомогти. Краще поки що пильніше придивитися; вдовольніться поки тим, щоб передати мені. Потім на тій же сторіночці, навпроти того ж місця чи на іншому клаптику паперу — ваші власні зауваги, що ви помітили про кожного пана зосібна, що говорять про нього інші — словом, все, що можна додати про нього зі сторони.

Потім такі ж відомості надайте мені про всю жіночу половину вашого міста. Ви ж були так розумні, що зробили їм усім візити і майже всіх їх спізнали. Втім спізнали не цілком, — я в цьому певен. Щодо жінок ви керуєтесь першими враженнями: котра вам не сподобалась, ви тієї цураєтесь. Ви шукаєте все обраних та кращих. Друже мій! за це я вам роблю докір. Ви повинні всіх любити, особливо тих, в яких побільше паскудства, — принаймні побільше спізнати їх, тому що від цього залежить багато і вони можуть мати великий вплив на чоловіків. Не кваптесь, не спішіть їх наставляти, а просто тільки розпитуйте; ви ж маєте дар розпитувати. Дізнайтесь не тільки про діла й заняття кожної, але навіть образ думок, смаки, хто що любить, що кому з них подобається, в чому коник кожної. Мені все це потрібне. По-моєму, щоби допомогти комусь, потрібно спізнати його всього наскрізь, а без того я навіть не розумію, як можна комусь дати якусь пораду. Всяка порада, яку йому не даси, буде обернена до нього своїм трудним боком, буде нелегкою, важкою до виконання. Словом, жінок — усіх наскрізь! щоб я мав повне поняття про ваше місто.

Крім характерів та осіб обох статей, запишіть усяку подію, що сталася, що скільки-небудь характеризує людей чи взагалі дух губернії, запишіть безхитрісно, у тому вигляді, як було, чи так, в якому його передали вам вірні люди. Запишіть також дві-три плітки навмання, які перші вам трапляться, щоб я знав, якого роду плітки у вас плетуться. Зробіть, щоб це записування зробилось постійним вашим заняттям, щоб на це був визначений певний час протягом дня. Уявляйте собі подумки, систематично і в усій повноті, весь обсяг міста, щоби побачити одразу, чи не пропустили ви мені чогось записати, щоб я отримав нарешті повне поняття про ваше місто.

І якщо ви мене таким чином познайомите з усіма особами, з їхніми посадами, і як вони ними розуміються, і, нарешті, навіть з характером самих подій, що у вас трапляються, тоді я вам дещо скажу, і ви побачите, що багато з неможливого можливе і непоправне поправне. До тих же пір нічого не скажу саме тому, що можу помилитися, а мені б цього не хотілось. Мені б хотілось говорити такі слова, які потрапили б прямо куди слід, не вище, не нижче того предмета, на який спрямовані, — таку дати пораду, щоб ви у ту ж хвилину сказали: «Вона легка, її можна виконати».

Ось, однак, дещо наперед, та й те не для вас, а для вашого чоловіка: попросіть його перш за все звернути увагу на те, щоб радники губернського правління були чесними людьми. Це головне. Як тільки будуть чесними радники, одразу будуть чесними капітан-справники, засідателі — словом, усе стане чесно. Треба вам знати (якщо ви цього ще не знаєте), що найбільш безпечний хабар, який уникає всяких переслідувань, це той, який чиновник бере з чиновника за командою зверху вниз; це йде інколи безкінечною драбиною. Капітан-справник і засідателі часто вже тому змушені кривити душею і брати, що з них беруть і що їм потрібні гроші для того, щоб заплатити за своє місце. Ця купівля й продаж може відбуватися на очах і в той же час ніким не помічатися. Бережи вас Боже навіть і переслідувати. Намагайтесь тільки, щоб зверху було все чесно, знизу буде все чесно само собою. До часу, поки не визріло зло, не переслідуйте нікого; краще дійте тим часом морально. Думка ваша, що губернатор завжди має можливість зробити багато зла і мало добра і що на поприщі добра він обрізаний у діях, не зовсім справедлива. Губернатор може завжди мати вплив моральний, навіть дуже великий, подібно й ви можете мати великий моральний вплив, хоч і не маєте влади, встановленої законом. Повірте, що не зроби він візиту якому-небудь панові, про це буде все місто говорити, стануть розпитувати, через що й чому — і цей самий пан через цей тільки переляк убоїться зробити підлість, якої він не побоявся б зробити перед лицем влади й закону. Ваш учинок, тобто ваш і вашого чоловіка, щодо повітового судді М*** повіту, котрого ви зумисне викликали до міста з тим, щоби примирити його з прокурором, вшанувати його гостинним частуванням і дружнім прийняттям за прямоту, благородство і чесність, — повірте, зробив уже свій вплив. Мені подобається у цьому випадку те, що суддя (котрий, як виявилось, був дуже освіченою людиною) одягнений був так, що його, як ви кажете, не прийняли б у передпокої петербурзьких віталень. Хотів би я в цю хвилину поцілувати полу його виношеного фрака. Повірте, що найкращий образ дій у нинішній час — не озброюватись жорстоко й палко проти хабарників і поганих людей і не переслідувати їх, але намагатися замість того виставляти привселюдно всяку чесну рису, дружньо, перед усіма, потискати руку прямого, чесного чоловіка. Повірте, що як тільки дізнаються по всій губернії, що губернатор чинить дійсно так, — усе дворянство вже буде на його боці. У дворянстві нашому є дивовижна риса, яка мене завжди захоплювала, це — відчуття шляхетності, — не тієї шляхетності, якою заражене дворянство інших земель, тобто не шляхетності народження чи походження і не європейського point d'honneur[87], але справжньої, моральної шляхетності. Навіть у таких губерніях і таких місцях, де, якщо розібрати окремо якогось дворянина, вийде просто чортзна-що, а поклич тільки на який-небудь дійсно шляхетний подвиг — все раптом підніметься точно якоюсь електрикою, і люди, котрі роблять капості, зроблять раптом найшляхетніше діло. І тому всякий шляхетний вчинок губернатора раніше за все знайде відгук у дворянстві. А це важливо. Губернатор повинен неодмінно мати моральний вплив на дворян, тільки сим одним він може спонукати їх на піднесення невидних посад і незаманливих місць. А це потрібно, бо коли дворянин з тієї ж губернії візьме яке-небудь місце з тим, щоб показати, як треба служити, то, яким би він не був сам, хоч і лінюх, і багато чим поганий, але зробить так своє діло, як ніколи не зробить присланий чиновник, хоч би він протинявся вік у канцеляріях. Словом, у жодному разі не слід забувати про те, що це ті ж самі дворяни, котрі у дванадцятому році несли все на пожертву, — все, що тільки було у кого за душею.

Коли трапиться, з причини скоєних мерзот, віддати якого чиновника під суд, то у цьому випадку треба, щоб його віддали з усуненням від справ. Це дуже важливо. Бо якщо він буде відданий під суд без усунення від справ, то всі службовці ще довго триматимуть його сторону, він ще довго вилятиме і знайде засоби так усе заплутати, що ніколи не дістатися до істини. Та як тільки він буде відданий під суд з усуненням від справ, він похнюпить одразу носа, зробиться нікому не страшний, на нього підуть з усіх сторін докази, все вийде на чисту воду і одразу стане зрозумілим усе діло. Але, друже, ради Христа, не залишайте зовсім зіпхнутого з місця чиновника, яким би поганим він не був: він нещасний. Він повинен з рук вашого чоловіка перейти на ваші руки; він ваш. Не розмовляйте з ним самі й не приймайте його, а слідкуйте за ним здалеку. Ви добре зробили, що вигнали наглядачку при домі божевільних за те, що вона надумалася продавати булки, призначені цим нещасним, — злочин подвійно гидкий, взявши до уваги те, що божевільні не можуть навіть і поскаржитись! а тому вигнання її треба було зробити публічним і гласним. Але не кидайте ніякого чоловіка, не відрізуйте вороття нікому, йдіть за усуненим; іноді з горя, з відчаю, з сорому впадає він у ще більші злочини. Дійте або через вашого духівника, або взагалі через якого-небудь розумного священика, котрий би навідував його і давав би вам звіт про нього невідступно, а головне, намагайтесь, щоб він не залишався без якого-небудь труда й діла. Не уподібнюйтесь у цьому разі мертвому закону, але живому Богу, Котрий всіма бичами нещасть вражає людину, але не полишає її до самого кінця її життя. Яким би не був злочинець, та якщо земля його ще носить і грім Божий не вразив його, це означає, що він держиться на світі для того, щоб хто-небудь, зворушившись його долею, допоміг йому і врятував його. Якщо ж вас, чи під час описів, які ви станете робити для мене, чи ж під час ваших власних досліджень усяких недуг, надто вражатимуть наші печальні сторони і збуриться ваше серце, — в такому разі раджу вам бесідувати про це частіше з архіреєм; адже він, як видно зі слів ваших, розумний чоловік і добрий пастир. Покажіть йому весь лазарет ваш і розкрийте перед ним усі хвороби хворих ваших. Хоч би навіть був він не великий знавець науки лікувати, то й тоді ви повинні ввести його неодмінно в усі напади, ознаки і вияви хвороб. Намагайтесь йому окреслити все до останнього так живо, щоб воно так і майоріло в нього перед очима, щоб місто ваше, як живе, залишалось би безнастанно у думках його, як він повинен безнастанно перебувати у ваших думках, щоб через те саме його думки прямували самі собою на безнастанну за нього молитву. Повірте, що від цього сама проповідь його з кожною неділею прямуватиме більше й більше до сердець слухачів, і він зуміє потім виставити багато що начистоту і, не вказуючи особисто ні на кого, зуміє поставити кожного лицем до лиця до його власної мерзотності, так що сам власник плюне на своє ж добро. Зверніть також увагу на міських священиків, познайомтесь з ними всіма неодмінно; від них залежить усе, і діло покращення нашого в їхніх руках, а не в руках когось іншого. Не нехтуйте ніким із них, незважаючи на простоту й неуцтво багатьох. їх скоріше можна повернути до свого обов’язку, ніж когось із нас. У нас, світських, є гордість, честолюбство, самолюбство, самовпевненість у своїй досконалості, внаслідок яких ніхто у нас не послухається слів і напучувань свого брата, якими б справедливими вони не були, нарешті, самі розваги… Духовний же, яким би він не був, він все-таки більше чи менше відчуває, що йому слід бути за всіх смиреннішим і за всіх нижчим; до того уже у самому служінні, яке він щоденно відправляє, він чує собі нагадування, словом, він ближче за всіх нас до вороття на путь свою, а повернувшись на неї сам, може повернути і всіх нас. І тому, хоч би ви зустріли з них зовсім неспроможного, не гордуйте, але поговоріть з ним гарненько. Розпитайте у кожного, що таке його парафія, щоб він дав вам повне поняття, які у нього в парафії люди і як він сам розуміє й знає їх. Не забудьте, що я до сих пір не знаю, що таке у вашому місті міщанство і купецтво; що вони також починають модничати й палити цигарки, це діло повсюдне; мені треба взяти з середовища їхнього живцем котрого-не-будь, щоб я бачив його з ніг до голови в усіх подробицях. Отже, дізнайтесь про них про всіх у подробицях. Одну сторону цього діла ви дізнаєтесь від священиків, другу — від поліцмейстера, якщо потрудитесь з ним гарненько розбалакатись про цей предмет, третю сторону дізнаєтесь від них самих, якщо не погидуєте розбалакатися з котрим-небудь із них, хоч би при виході з церкви у недільний день. Всі забрані свідчення послужать тому, що окреслять перед вами взірцевий образ міщанина й купця, чим він має бути насправді; у потворі ви відчуєте ідеал того, чого карикатурою стала потвора. Якщо ж ви це відчуєте, тоді призивайте священиків і розмовляйте з ними: ви їм скажете саме те, що їм потрібно: саму сутність всякого звання, тобто те, чим має бути воно у нас, і карикатуру на це звання, тобто чим воно стало внаслідок зловживання нашого. Більше не додавайте нічого. Він буде сам наведений на ум, коли тільки стане виправляти своє власне життя. Священикам нашим особливо потрібна бесіда з такими вже готовими людьми, котрі вміли б у небагатьох, але яскравих і влучних рисах окреслити їм межі й обов’язки всякого звання і посади. Часто, єдино через це, якийсь із них не знає, як йому бути з парафіянами та слухачами, висловлюється загалом, ніяким боком не звертаючись безпосередньо до предмета. Увійдіть також у його власний стан, допоможіть його дружині й дітям, якщо парафія у нього бідна. Хто грубіший та завзятіший, пригрозіть тому архіреєм; але взагалі намагайтесь краще діяти морально. Нагадуйте їм, що обов’язок їхній надто страшний, що відповідь вони даватимуть більшу, ніж хто-небудь з людей всякого іншого звання, що тепер і синод, і сам государ звертають особливу увагу на життя священика, що всім готується перебирання, тому що не тільки вищий уряд, але навіть всі до одного в державі приватні люди починають помічати, що причина зла всього є та, що священики стали недбало виконувати свої обов’язки… Об’являйте їм частіше ті страшні істини, від яких мимоволі здригнеться їхня душа. Словом, не нехтуйте ніяк міськими священиками. З допомогою їхньою губернаторша може справити багато морального впливу на купецтво, міщанство і всякий простий стан, що живе у місті, так багато впливу, як навіть ви уявити тепер собі не можете. Я назву вам тільки небагато з того, що вона може зробити, і вкажу на засоби, як вона може це зробити: по-перше… але я згадав, що я зовсім не маю ніякого поняття про те, якого роду у вашому місті міщанство й купецтво: слова мої можуть бути не зовсім доречними, краще не вимовляти їх зовсім; скажу вам тільки те, що ви здивуєтесь потім, коли побачите, скільки на цьому поприщі очікує на вас таких подвигів, від яких у кілька разів більше користі, ніж від притулків і всяких доброчинних закладів, які не тільки не потребують ніяких пожертв і трудів, а й перетворяться на задоволення, відпочинок і розважання духу.

Намагайтесь усіх обраних і кращих у місті сподвигнути також до діяльності громадської: всякий з них може зробити багато майже подібного вам. їх можна сподвигнути. Якщо ви мені дасте тільки повне поняття про їхні характери, образ життя і заняття, я вам скажу, чим і як їх можна підохотити; є в російській людині сокровенні струни, яких вона сама не знає, по яких можна так ударити, що вона вся стріпонеться. Ви мені вже назвали декотрих у вашому місті як людей розумних і благородних; я певен, що їх відшукається навіть і більше. Не дивіться на потворну зовнішність, не дивіться на неприємні замашки, грубість, черствість, незграбність спілкування, ні навіть на фанфаронство, легкодумність учинків і всякі надто ловкі панібратства. Ми всі останнім часом набули чогось зверхньо-неприємного у спілкуванні, але при всьому тому в глибині душ наших є більше ніж будь-коли добрих почуттів, незважаючи на те, що ми завалили їх усяким мотлохом і навіть просто заплювали їх самі. Особливо не нехтуйте жінками. Клянусь, жінки набагато кращі за нас, чоловіків. У них більше великодушності, більше відважності на все благородне; не дивіться на те, що вони закружляли у вихорі моди й пустоти. Якщо тільки зумієте заговорити з ними мовою самої душі, якщо тільки скільки-небудь зумієте окреслити перед жінкою її високе поприще, якого чекає тепер від неї світ, — її небесне поприще бути побудницею нашою до всього прямого, благородного і чесного, кликнути клич людині на благородне стремління, то та ж сама жінка, котру ви вважали пустою, благородно спалахне вся раптом, подивиться на саму себе, на свої покинені обов’язки, спонукає себе саму на все чисте, спонукає свого чоловіка на виконання чесне обов’язку і, шпурнувши далеко в сторону своє манаття, всіх наверне до діла. Клянусь, жінки у нас отямляться раніше чоловіків, благородно дорікнуть нам, благородно шмагонуть і поженуть нас бичем сорому і совісті, як нерозумну отару баранів, раніше ніж кожен із нас встигне отямитись і відчути, що йому слід було давно побігти самому, не чекаючи бича. Вас полюблять, і полюблять сильно, та й не можна їм не полюбити вас, коли спізнають вашу душу; але до того часу ви всіх їх любіть до єдиного, ніяк не зважаючи на те, коли б хто-небудь вас і не любив…

Та лист мій стає задовгим. Відчуваю, що починаю говорити речі, може бути, не зовсім доречні ні вашому місту, ні вам у цю дійсну вашу хвилину; але ви самі тому виною, не повідомивши мені докладних свідчень ні про що. До сих пір я точно як у лісі. Чую тільки про якісь невиліковні хвороби і не знаю, чим хто хворіє. А у мене звичай не вірити за чутками ніяким невиліковностям, і ніколи не назву я ніяку хворобу невиліковною до тих пір, поки не общупаю її моєю власною рукою. Отже, розгляньте ж знову, заради мене, все місто. Опишіть все і всіх, не звільняючи нікого від трьох неминучих питань: у чому полягає його посада, скільки на ній можна зробити добра і скільки зла. Зробіть як старанна учениця: виготуйте для цього зошит і не забувайте бути у ваших поясненнях мені якомога ґрунтовнішою, не забувайте, що я нерозумний, справді нерозумний, до тих пір, поки не введуть мене у найбільш докладне знання. Краще уявляйте, що перед вами стоїть дитина чи такий невіглас, котрому до останньої дрібнички потрібно все розтлумачувати; тоді тільки лист ваш буде таким, як слід. Я не знаю, чому ви мене вважаєте якимось всезнайком. Що мені випало вам дещо провістити і провіщене збулося, — це сталося єдине від того, що ви мене ввели у тодішній стан душі вашої. Велике діло так угадати! Варто тільки пильніше вдивитися у сучасне, майбутнє раптом виступить само собою. Дурень той, хто думає про майбутнє опріч сучасного. Він або збреше, або скаже загадку. Я вас, між іншим, ще покартаю за ті ваші рядки, котрі тут виставлю вам на очі: «Сумно й навіть гірко бачити зблизька стан Росії, але, однак, не слід про це говорити. Ми повинні з надією і світлим поглядом дивитися у майбутнє, що в руках милосердного Бога». В руках милосердного Бога все: і сучасне, і минуле, і майбутнє. Від того і вся біда наша, що ми не дивимось у сучасне, а дивимось у майбутнє. Від того і біда вся, що як тільки, вгледівшись у сучасне, помітимо ми, що дещо в ньому гірке та сумне, інше просто гидке або ж робиться не так, як би нам хотілось, ми махнемо на все рукою й нумо витріщати очі в майбутнє. Від того Бог і ума нам не дає; від того й майбутнє висить у нас усіх ніби на повітрі: чують декотрі, що воно гарне, дякуючи декотрим передовим людям, котрі теж почули його чуттям і ще не перевірили законним арифметичним висновком; але як досягти до цього майбутнього, ніхто не знає. Воно ніби кислий виноград. Дрібничку призабули! Призабули всі, що шляхи й дороги до цього світлого майбуття заховані саме в цьому темному і заплутаному сучасному, якого ніхто не хоче знати: кожен вважає його низьким і не достойним своєї уваги і навіть сердиться, коли виставляють його на вид усім. Введіть же хоч мене у знання сучасного. Не бентежтесь мерзотностями і подавайте мені всяку мерзотність! Для мене мерзотності не дивина: я сам доволі мерзотний. Поки я ще мало входив у мерзотності, мене всяка мерзотність бентежила, я багато через що зневірився, і мені ставало страшно за Росію; з тих же пір, як став я більше вдивлятися в мерзотності, я просвітлів духом; переді мною стали з’являтися виходи, засоби й путі, і я відчув ще більше благоговіння перед Провидінням. І тепер більш за все дякую Бога за те, що сподобив Він мене, хоч почасти, спізнати мерзотності як мої власні, так і бідних моїх побратимів. І якщо є в мені яка-небудь крапля ума, властивого не всім людям, так і те від того, що вдивлявся я більше в ці мерзотності. І якщо мені поталанило надати допомогу душевну декотрим близьким моєму серцю, а в тому числі й вам, так це від того, що вдивлявся я більше в ці мерзотності. І якщо я набув нарешті любов до людей не мрійливу, але сутнісну, то це все ж нарешті від того ж самого, що вдивлявся я більше в усякі мерзотності. Не лякайтесь же і ви мерзотностей і особливо не відвертайтесь від тих людей, котрі вам здаються чомусь мерзенними. Запевняю вас, що прийде час, коли багато у нас на Русі з чистеньких гірко заплачуть, закривши руками лице своє, саме від того, що вважали себе надто чистими, що хвалилися чистотою своєю і всякими піднесеними стремліннями кудись, вважаючи себе через це кращими за інших. Пам’ятайте ж усе це і, помолившись, беріться знову за свої діла бадьоріше і свіжіше, ніж будь-коли раніше. Перечитайте разів п’ять, шість мого листа, саме через те, що в ньому все розкидане і немає строгого логічного порядку, чого, втім, виною ви самі. Треба, щоб сутність листа залишилась вся у вас, питання мої зробились би вашими питаннями і бажання моє — вашим бажанням, щоб всяке слово і буква переслідували б вас і мучили до тих пір, поки не виконаєте мого прохання таким саме чином, як я хочу.

XXII Російський поміщик

Головне те, що ти вже приїхав у село і поклав собі неодмінно бути поміщиком; інше все прийде само собою. Не бентежся думками, ніби колишні зв’язки, що зв’язували поміщика із селянами, щезнули навіки. Що вони щезнули, це правда; що винуваті в тому самі поміщики, це також правда; але щоб назавжди чи навіки вони щезнули, — плюнь ти на отакі слова: сказати їх може тільки той, хто далі свого носа нічого не бачить. Чи російську людину, котра так уміє бути вдячною за всяке добро, якому її не навчиш, чи російську людину трудно прив’язати до себе? Так можна прив’язати, що після будеш думати тільки про те, як би її відв’язати від себе. Якщо тільки зробиш у точності все те, що тепер тобі скажу, то до кінця ж року побачиш, що я правий. Візьмися за діло поміщика, як слід за нього взятися в справжньому і законному смислі. Збери перш за все мужиків і поясни їм, що таке ти і що таке вони. Що поміщик ти над ними не тому, що тобі так хотілось повелівати й бути поміщиком, а тому, що ти вже є поміщик, що ти народився поміщиком, що спитає з тебе Бог, якби ти проміняв це звання на інше, тому що кожен повинен служити Богу на своєму місці, а не на чужому, так само як і вони теж, народившись під владою, повинні коритися тій самій владі, під якою народились, тому що немає влади, котра б не була від Бога[89]. І покажи це їм тут же в Євангелії, щоб вони все це бачили до єдиного. Потім скажи їм, що змушуєш їх трудитися і працювати зовсім не тому, що потрібні були тобі гроші на твої втіхи, і на доказ тут же спали перед ними асигнації, щоб вони бачили справді, що гроші тобі нуль, але що тому ти їх змушуєш трудитися, що Богом велено людині трудом і потом здобувати собі хліб[90], і прочитай їм тут-таки це у Святому Письмі, щоб вони це бачили. Скажи їм усю правду: що з тебе спитає Бог за останнього негідника в селі і що саме через це ти ще більше будеш дивитись за тим, щоб вони працювали чесно не тільки тобі, а й собі самим, бо знаєш, та й вони знають, що, залінувавшись, мужик на все здатен — зробиться і злодій, і п’яниця, погубить свою душу, та й тебе поставить до одвіту перед Богом. І все, що їм не скажеш, підкріпи тут же словами Святого Письма; покажи їм пальцем і самі букви, котрими це написано; примусь кожного перед тим перехреститися, вдарити поклін і поцілувати саму книгу, в котрій це написано. Словом, щоб вони бачили ясно, що ти в усьому, що до них скеровується, зважаєш на волю Божу, а не на власні які-небудь європейські чи інші мудрування. Мужик це зрозуміє, йому не треба багато слів. Об’яви їм усю правду: що душа людини дорожча за все на світі і що перш за все ти будеш дивитись за тим, щоб не погубив з них хто-небудь своєї душі і не віддав би її на вічну муку. В усіх докорах та попередженнях, які робитимеш спійманому на злодійстві, лінощах чи пияцтві, став його перед лицем Бога, а не перед своїм лицем; покажи йому, чим він грішить проти Бога, а не проти тебе. І не дорікай йому одному, але поклич його бабу, його сім’ю, збери сусідів. Дорікни бабі, чому не відважувала від зла свого чоловіка і не грозила йому страхом Божим; дорікни сусідам, чому допустили, що їхній же брат, серед них же, зажив собакою і губить ні за що свою душу; доведи їм, що дадуть за те всі одвіт Богові. Влаштуй так, щоб на всіх лягла відповідальність і щоб усе, що оточує людину, дорікало б і не давало б їй надто розхристатись. Збери силу впливу, а з нею і відповідальність на голови порядних хазяїв і кращих мужиків. Розтлумач їм ясно, що вони не для того, щоб тільки самим добре жити, але щоб і інших учити доброму житію, що п’яниця не може вчити п’яницю і що це їхній обов’язок. Негідникам же і п’яницям звели, щоб вони виказували їм таку ж повагу, наче до старости, прикажчика, попа чи навіть самого тебе; щоб, ще побачивши здалеку порядного мужика і хазяїна, летіли б шапки з голів у всіх мужиків і все б йому давало дорогу; а котрий посмів би виказати йому яку-небудь неповагу чи не послухатись розумних слів його, то дай прочухана тут же при всіх; скажи йому: «Ах ти невимите рило! Сам увесь зажив у кіптяві, так що й очей не видно, та ще не хочеш виказати і честі чесному! Поклонися ж йому в ноги і попроси, щоб напоумив тебе; не напоумить — собакою пропадеш». А порядних мужиків покликавши до себе, і, якщо вони старики, то посадовивши їх перед собою, поговори з ними про те, як вони можуть наставляти та вчити добру інших, роблячи таким чином саме те, що повелів нам Бог. Так зроби тільки протягом одного року і побачиш сам, як усе піде на лад; навіть і господарство від цього зробиться краще. Про головне тільки подбай, інше все приповзе само собою. Христос недарма сказав: «Все це вам додасться»[91]. У селянському побуті ця істина ще видніша, ніж у нашому; у них багатий хазяїн і добра людина — синоніми. І в яке село зазирнуло тільки християнське життя, там мужики лопатами гребуть срібло.

Та ось, утім, тобі порада і в господарюванні. Тільки розкуси її гарненько і не будеш у збитку. Два чоловіки вже дякують мені; один із них тобі знайомий К***. Власне про те, якими галузями господарства слід займатися і як займатися, я тобі не скажу. Це знаєш ти краще мене; до того ж і село твоє я не знаю так, як мою власну долоню. А стосовно всяких нововведень ти розумний і зметикував сам, що не тільки слід дотримуватись усього старого, а й вдивитись у нього наскрізь, щоб з нього ж вилучити для нього поліпшення. Та я дам тобі пораду щодо стосунків поміщика з селянином у господарських ділах і роботах, що поки потрібніше за все інше. Пригадай ставлення колишніх поміщиків-хазяїв до своїх мужиків: будь патріархом, сам починателем усього і передовим у всіх ділах. Заведи, щоб при початку всякого спільного діла, як-от: сівба, косовиця і жнива — було свято на все село, щоб у ці дні був спільний стіл для всіх мужиків на твоєму дворі, наче в день самого Світлого Воскресіння, і обідав ти сам разом з ними, і разом з ними вийшов би на роботу, і в роботі був би передовим, підохочуючи всіх робити завзято, нахвалюючи тут же молодця і докоряючи тут же лінивця. Коли ж прийде осінь і закінчаться польові роботи, відсвяткуй таким же чином і ще більшою учтою закінчення робіт, у супроводі урочистого й подячного молебну. Мужика не бий. Зацідити йому в пику ще не велика штука. Це зуміє зробити і становий, і засідатель, навіть староста; мужик до цього вже звик і тільки що почухає злегка потилицю. Але зумій пройняти його добряче словом; ти ж на меткі слова майстер. Нагримай на нього при всьому народі, але так, щоб тут же осміяв його весь народ; це буде для нього в кілька разів корисніше за всякі потиличники та зуботичини. Тримай у себе в запасі всі синоніми молодця для того, кого треба підохотити, і всі синоніми баби для того, кого треба дорікнути, щоб почуло все село, що лінюх і п’яниця є баба і погань. Викопай слово ще гірше, словом — назви усім, чим тільки не хоче бути російська людина. У кімнаті не засиджуйся, а з’являйся частіше на селянських роботах. І де не з’явишся, з’являйся так, щоб від твоєї появи дивилося все живіше й веселіше, обертаючись молодцем та чепуруном у роботі. Додай і від себе сили словами: «Нумо, прихопимо враз, хлопці, всі разом!» Візьми сам у руки сокиру чи косу; це буде тобі на добро і кориснішим для твого здоров’я за всякі Марієнбади, медичні муціони та мляві прогулянки.

Зауваги твої про школи цілковито справедливі. Вчити мужика грамоті з тим, щоб надати йому можливість читати пусті книжчини, котрі видають для народу європейські людинолюбці, це справді дурниця. Головне вже те, що у мужика немає зовсім для цього часу. Після стількох робіт ніяка книжчина не полізе в голову, і, прийшовши додому, він засне, як убитий, богатирським сном. Ти й сам робитимеш те саме, коли станеш частіше навідуватися на роботи. Сільський священик може сказати набагато більше істинно потрібного для мужика, ніж усі ці книжчини. Якщо в кому істинно вже зародиться охота до грамоти, і при цьому зовсім не з тим, щоб зробитися шахраєм-конторником, але з тим, щоб прочитати ті книги, в яких накреслений Божий закон людині, — тоді інша справа. Виховай його як сина і на нього одного витрать усе, що витратив би ти на всю школу. Народ наш не дурний, що тікає, як від чорта, від усякої писаної бамаги. Знає, що там притик всієї людської плутанини, крутійства і каверз. По-справжньому, йому не слід і знати, чи є які-небудь інші книги, крім святих.

До речі, про священика. Ти даремне клопочешся про його переміну й затіваєш просити архієрея, щоб він дав тобі більш знаючого і досвідченого. Такого священика він тобі не дасть, тому що такий священик всюди потрібен. Викинь навіть із голови, щоб міг віднайтися священик, який уповні відповідає твоєму ідеалові. Ніяка семінарія й ніяка школа не може так виховати священика. В семінарії він отримує тільки початкові основи свого виховання, дістає ж освіту сповна в ділі життя. Будь сам йому напутником, ти ж зрозумів так добре обов’язки сільського священика. Якщо священик поганий, то в цьому майже завжди винні самі поміщики. Вони замість того, щоб пригріти його у себе в домі, як рідного, поселити в ньому бажання бесіди доброї, котра могла б його чого-небудь повчити, покинуть його серед мужиків, молодого і недосвідченого, коли він ще й не знає, що таке мужик, поставлять його в таке становище, що він ще повинен потурати і догоджати їм, замість того, щоб уже від самого початку мати над ними певну владу, і після того волають, що у них священики погані, що вони набули мужицьких звичаїв і нічим не відрізняються від простих мужиків. Тож я питаю: хто не огрубіє навіть із приготованих і вихованих? А ти зроби ось як. Заведи, щоб священик обідав з тобою кожного дня. Читай з ним разом духовні книги: тебе ж це читання тепер захоплює й живить понад усе. А найголовніше — бери з собою священика всюди, де буваєш на роботах, щоб він бачив особисто все поводження твоє з мужиками. Тут він побачить ясно, що таке поміщик, що таке мужик і якими мають бути їхні стосунки між собою. А між тим і до нього буде більше поваги з боку мужиків, коли вони побачать, що він йде з тобою об руку. Зроби так, щоб він не бідував у домі своєму, щоб був забезпечений щодо власного свого господарства і через те мав би можливість бути з тобою безпрестанно. Повір, що він так нарешті звикне до тебе, що йому буде нудно без тебе. А звикнувши до тебе, він від тебе невідчутно набереться знання речей, і знання людини, і багато всякого добра, тому що в тобі, слава Богу, всього цього доволі, і ти вмієш так ясно й гарно висловлюватися, що кожен мимоволі засвоює собі не тільки твої думки, а навіть і образ їхнього вираження, і самі слова твої.

Що ж до проповіді, котру ти вважаєш потрібного, то на це я тобі скажу ось що: я скоріше тієї думки, що священику, не вповні наставленому в своєму ділі і не ознайомленому з людьми, його оточуючими, краще зовсім не виголошувати проповіді. Чи подумав ти про те, яке трудне діло сказати розумну проповідь і особливо мужикам? Ні, краще трохи потерпи, принаймні до тих пір, поки і священик більше роздивиться, та й ти також. А до того часу пораджу тобі те, що одному вже порадив і що, здається, йому пішло уже на користь. Візьми святих отців і особливо Золотоустого, кажу тому Золотоустого, що Золотоустий, маючи діло з народом-невігласом, що прийняв тільки позірне християнство, але в серцях залишився грубими язичниками, намагався бути особливо доступним до понять людини простої та грубої і говорить такою живою мовою про предмети потрібні й навіть дуже високі, що цілком можна обернути місця з проповідей його до нашого мужика, і він зрозуміє. Візьми Золотоустого і читай його разом з твоїм священиком, ще й з олівцем у руці, щоб зазначати тут же всі такі місця, а таких місць у Золотоустого десятками по всій проповіді. І ці самі місця хай він скаже народу; не треба, щоб вони були довгими: сторінка чи навіть півсторінки; чим менше, тим краще. Але треба, щоб перед тим, як промовляти їх народові, священик прочитав їх кілька разів з тобою разом, з тим, щоб уміти їх промовити йому не тільки з натхненням, але таким переконливим голосом, начеб він клопотався про яку-небудь власну вигоду свою, від котрої залежить благополуччя його життя. Побачиш, що це буде дієвіше, ніж його власна проповідь. Народові треба мало говорити, але влучно, — інакше він може звикнути до проповіді так само, як звикло до неї вище коло, котре їздить слухати знаменитих європейських проповідників таким же самим чином, як їде в оперу або в спектакль. У К*** священик не говорить ніякої проповіді, але, знаючи наскрізь усіх мужиків, очікує тільки сповіді. І на сповіді так допече з них кожного, що він наче з бані виходить з церкви. З*** відправив до нього зумисне сповідувати 30 чоловік робітників зі своєї фабрики, п’яниць і крутіїв першорядних, а сам став на паперті церковній, щоб подивитися їм у обличчя в той час, як вони будуть виходити з церкви: всі вийшли червоні, як раки. А здається, небагато й тримав їх на сповіді; по чотири, по п’ять чоловік сповідував одразу. І після того, за словами самого З***, протягом двох місяців не показувався жоден з них у корчмі, так що шинкарі в окрузі не могли прикласти ума, від чого це сталося.

Утім досить. Попрацюй старанно тільки рік, а там діло вже само собою піде робитися так, що не треба буде тобі й рук докладати. Розбагатієш ти як Крез, наперекір тим підсліпуватим людям, котрі думають, ніби вигоди поміщика йдуть нарізно з вигодами мужиків. Ти їм доведеш ділом, а не словами, що вони брешуть і що коли тільки поміщик подивився оком християнина на свій обов’язок, то не тільки він може зміцнити старі зв’язки, про котрі торочать, ніби вони щезнули навіки, але зв’язати їх новими, ще сильнішими зв’язками — зв’язками у Христі, за котрі вже нічого не може бути сильнішим. І ти, не служивши досі ревно ні на якому поприщі, прислужишся такою службою государю у званні поміщика, якою не прислужиться інший великочиновний чоловік. Що не кажи, але поставити 800 підданих, котрі всі, як один, і можуть бути прикладом всім оточуючим своїм істинно зразковим життям, — це діло не бездільне і служба істинно законна і велика.

XXIII Історичний живописець Іванов[92]

Пишу до вас про Іванова. Яка незбагненна доля цієї людини! Уже діло його стало, нарешті, всім зрозумілим. Усі впевнилися, що картина, котру він пише, — явище небувале, почали турбуватися про художника, клопочуться з усіх боків, щоб дали йому кошти закінчити її, щоб не вмер над нею від голоду художник, — кажу буквально — не вмер від голоду, — і до сих пір ні слуху, ні духу з Петербурга. Заради Христа, розберіть, що це все означає. Сюди принеслись безглузді чутки, ніби художники і всі професори нашої Академії мистецтв, побоюючись, щоб картина Іванова не вбила собою все, що було досі створене нашими митцями, із заздрощів стараються, щоб йому не давали коштів на закінчення. Це брехня, я в цьому певен. Художники наші благородні, і якби вони дізналися про все те, що витерпів бідний Іванов через свою надзвичайну самопожертву і любов до труда, ризикуючи дійсно померти від голоду, вони б з ним поділилися по-братськи своїми власними грошима, а не те щоб підказувати іншим таке жорстоке діло. Та й чого їм побоюватись Іванова? Він іде своєю власною дорогою й нікому не на заваді. Він не тільки не шукає професорського місця і житейських вигод, а навіть просто нічого не шукає, тому що вже давно помер для всього у мирі, крім своєї роботи. Він молить про жалюгідні кошти, про ті кошти, які даються тільки початкуючому учневі, а не про ті, котрі належні йому як майстру, що сидить над таким колосальним ділом, котрого не затівав досі ніхто. І цих жалюгідних коштів, про котрі всі стараються і клопочуть, не може він допроситися, не дивлячись на клопіт усіх. Воля ваша, я бачу в усьому цьому волю Провидіння, яке вже так визначило, щоб Іванов витерпів, вистраждав і переніс усе, іншому нічому не можу приписати.

Досі лунав йому докір у повільності. Говорили всі: «Як! вісім років сидів над картиною, і до сих пір картині немає кінця!» Але тепер цей докір затихнув, коли побачили, що й крапля часу у художника не пропала намарно, що одних етюдів, приготованих ним для картини своєї, набереться на цілий зал і може скласти окрему виставку, що незвичайний розмір самої картини, котрій рівної ще не було (вона більше картин Брюллова і Бруні)[94], потребувала надто багато часу для роботи, особливо за тих малих коштів, котрі не давали йому можливості мати кілька моделей одразу, і притому таких, яких би він хотів. Словом, тепер усі відчувають безглуздість докору у повільності й лінощах такому художникові, котрий, як трудівник, сидів усе життя своє над роботою і забув навіть, чи існує на світі яка-небудь утіха, крім роботи. Ще більше буде соромно тим, котрі дорікали йому в повільності, коли дізнаються й про другу сокровенну причину повільності. З виробництвом цієї картини зв’язалось власне душевне діло художника, — явище надто рідкісне в світі, явище, в котрому зовсім не бере участі сваволя людини, але воля Того, Хто вище людини. Так уже було визначено, щоб над цією картиною відбулося виховання власне художника, як у рукотворному ділі мистецтва, так і в думках, що спрямовують мистецтво до законного й вищого призначення. Предмет картини, як ви вже знаєте, надто значний. З євангельських місць узято найважче для виконання, якого досі ще не брав ніхто з художників навіть давніших богомільно-митецьких віків, а саме — перше появлення Христа народу. Картина зображує пустелю на березі Йордану. За всіх видніший Іоанн Хреститель, який проповідує і схрещує в ім’я Того, Котрого ще ніхто не бачив із народу. Його обступає натовп нагих і тих, які роздягаються, тих, хто одягається і одягнених, тих, хто виходить із води і готових зануритися у води. В натовпі цьому стоять і майбутні учні Самого Спасителя. Все, відправляючи свої різні тілесні рухи, спрямовується внутрішнім вухом до слів пророка, ніби схоплюючи з вуст його кожне слово і виражаючи на різних обличчях свої різні почуття: на одних — уже повна віра; на других — ще сумнів; треті вже вагаються; четверті понурили голови у скруті й покаянні; є й такі, на котрих видно ще кору і нечутливість сердечну. В цей саме час, коли все рухається такими різними рухами, з’являється вдалині Той Самий, в ім’я Котрого вже відбулося Хрещення, — і тут справжня хвилина картини. Предтеча взятий саме тієї миті, коли, вказавши на Спасителя перстом, промовляє: «Оце Агнець, що на себе гріх миру бере!»[95] І весь натовп, не змінивши виразів облич своїх, спрямовується чи поглядом, чи думкою до Того, на Котрого вказав пророк. Над колишніми враженнями, що не встигли зникнути з облич, пробігають по всіх обличчях нові враження. Дивовижним світлом освітилися обличчя передових обраних, тоді як другі намагаються ще увійти у смисл незрозумілих слів, спантеличені тим, як може один узяти на себе гріхи всього миру, і треті непевно хитають головою, кажучи: «З Назарета пророк не приходить»[96]. А Він, у небесному спокої й чудесному віддаленні, тихою і твердою стопою уже наближається до людей.

Дрібничка — зобразити на обличчях весь цей хід навернення людини до Христа! Є люди, котрі впевнені, що великому художнику все доступне. Земля, море, людина, жаба, бійка і гулянка людей, гра в карти і моління Богові — словом, все може дістатися йому легко, якби був тільки він талановитим художником та повчився в академії. Художник може зобразити тільки те, що він відчув і про що в голові його склалася вже повна ідея; інакше картина буде мертва, академічна картина. Іванов зробив усе, що інший художник вважав би достатнім для закінчення картини. Вся матеріальна частина, все, що належить до розумного і строгого розташування групи в картині, виконано в досконалості. Самі обличчя отримали свою типову, відповідно до Євангелія, схожість і разом з тим схожість єврейську. Раптом чуєш по обличчях, в якій землі відбувається діло. Іванов скрізь їздив умисне вивчати для того єврейські обличчя. Все, що стосується гармонійного розташування кольорів, одягу людини й обдуманого його напинання на тіло, вивчено до такої міри, що всяка складка привертає увагу знавця. Нарешті, вся ландшафтна частина, на котру зазвичай не багато дивиться історичний живописець, краєвид всієї живописної пустелі, що оточує групу, виконаний так, що дивуються самі ландшафтні живописці, які живуть у Римі. Іванов для цього просиджував по кілька місяців у нездорових Понтійських болотах і пустельних місцях Італії, переніс у свої етюди всі дикі закутки, що знаходяться навкруг Риму, вивчив усякий камінчик і листочок — словом, зробив усе, що міг зробити, все зобразив, чого тільки знайшов зразок. Але як зобразити те, для чого ще не знайдено художником зразка? Де міг знайти він зразок для того, щоб зобразити головне, що становить завдання всієї картини, — представити в обличчях увесь хід людського навернення до Христа? Звідки міг він узяти його? З голови? Створити уявою? Осягнути думкою? Ні, пусте! Холодна для цього думка і нікчемна уява. Іванов напружував уяву, наскільки міг, намагався на обличчях усіх людей, з якими зустрічався, ловити високі порухи душевні, залишався у церквах слідкувати за молитвою людини — і бачив, що все безсиле і недостатнє і не утверджує в його душі повної ідеї про те, що потрібно. І це було предметом сильних страждань його душевних і виною того, що картина так надовго затяглася. Ні, поки в самому художнику не відбулося істинне навернення до Христа, не зобразити йому того на полотні. Іванов молив Бога про дарування йому такого повного навернення, лив сльози у тиші, прохаючи у Нього ж сил виконати Ним же навіяну думку; а в цей час дорікали йому повільністю і квапили його! Іванов просив у Бога, щоб огнем благодаті спопелив у ньому ту холодну черствість, котрою тепер страждають багато найкращих і найдобріших людей, і надихнув би його так зобразити це навернення, щоб розчулився і нехристиянин, поглянувши на його картину; а йому в цей час докоряли навіть люди, які його знали, навіть приятелі, думаючи, що він просто лінується, і міркували всерйоз про те, чи не можна голодом і відібранням усіх засобів змусити його закінчити картину. Найспівчутливіші з них говорили: «Сам же винуватий; хай би більша картина йшла своєю чергою, а у проміжках міг би він писати малі картини, брати за них гроші й не померти від голоду», — говорили, не відаючи того, що художнику, для котрого труд його, з волі Бога, обернувся на його душевне діло, вже неможливо зайнятися ніяким іншим трудом, і немає у нього проміжків, не спрямується і думка його ні до чого іншого, як би він її не примушував і не силував. Так вірна дружина, яка полюбила істинно свого чоловіка, не полюбить уже нікого другого, нікому не продасть за гріш своїх ласк, хоч би цим засобом могла б врятувати від бідності себе й чоловіка. Ось якими були обставини душевні Іванова. Ви скажете: «Так чому ж він не виклав всього цього на папері? Чому не описав ясно свого дійсного стану? тоді б йому одразу були вислані гроші». Якби ж то так. Спробуй хто-не-будь із вас, який ще не довів своїх сил, який ще не вміє самому собі висловити себе, порозумітися з людьми, які стоять на інших поприщах, котрі не можуть, цілком природно, навіть збагнути, що може існувати в мистецтві його вищий ступінь, вище того, на котрому воно стоїть у нинішній модний вік! Невже йому сказати: «Я зроблю одне таке діло, яке вас потім здивує, але котре вам не можу тепер розповісти, тому що багато що поки й мені самому ще не зовсім зрозуміле, а ви протягом всього того часу, коли я сидітиму над роботою, чекайте терпляче і давайте мені гроші на утримання»? Тоді, ймовірно, явиться багато таких охочих, котрі заговорять таким же чином — та їм хіба що безумець дасть гроші. Хай навіть Іванов міг би у цей неясний час висловитися ясно і сказати так: «Мені навіяна кимось зверху думка, що переслідує мене, — зобразити пензлем навернення людини до Христа. Я відчуваю, що не можу цього зробити, не навернувшись істинно сам. А тому чекайте, поки в мені самому не відбудеться це навернення, і давайте до того часу мені гроші на моє утримання і на мою роботу». Та йому тоді в один голос закричимо ми всі: «Що ти, брате, за нісенітницю верзеш? за дурнів, чи що, нас маєш? Що за зв’язок у душі з картиною? Душа сама по собі, а картина сама по собі. Чого нам чекати твого навернення! Ти повинен бути і без того християнин; адже ось ми всі істинні християни». Ось що ми скажемо всі Іванову, і кожен із нас майже правий. Не було б цих же самих тяжких його обставин і внутрішніх гризот душевних, котрі силою спонукали його звернутися жаркіше інших до Бога й дали йому здатність до Нього вдаватися і жити в Ньому так, як не живе в Ньому нинішній світський художник, і виплакати сльозами ті почуття, котрі він силкувався здобути раніше одними розмислами, — не зобразити б йому ніколи того, що починає він уже зображати тепер на полотні, і він дійсно б обманув і себе, й інших, незважаючи на все бажання не обманути.

Не думайте, щоби легко було порозумітися з людьми під час перехідного стану душевного, коли, з волі Бога, почнеться переробка у власній природі людини. Я це знаю і почасти навіть пережив сам. Мої твори теж зв’язалися дивовижним чином з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. Протягом понад шести років я нічого не міг робити для світу. Вся робота відбувалась у мені і власне для мене. А існував я доти, — не забудьте, — єдино прибутками з моїх творів. Всі майже знали, що я нуждував, але були переконані, що це відбувається через власну мою впертість, що мені варто тільки присісти та написати невелику річ, щоб отримати великі гроші; а я не в силах був створити жодного рядка, і коли, послухавшись поради одного нерозумного чоловіка, здумався було змусити себе силоміць написати сякі-такі статейки для журналу, це було мені до того важко, що нила моя голова, боліли всі чуття, я бруднив і роздирав сторінки, і після двох, трьох місяців таких тортур так розладнав здоров’я, котре й без того було поганим, що зліг у ліжко, а до того долучені недуги нервові і, нарешті, недуги від невміння пояснити нікому в світі свій стан так мене виснажили, що був я вже на краю гроба. І двічі траплялося майже те саме. Один раз, на додачу до всього цього, я опинився у місті, де не було майже ні душі мені близької, без усяких коштів, ризикуючи померти не тільки від хвороби і страждань душевних, а навіть від голоду. Це було вже давно. Спасенний я був государем. Неждано до мене прийшла від нього допомога. Чи почув він серцем, що бідний підданий його на своєму неслуживому і непомітному поприщі помислив зіслужити йому таку ж чесну службу, яку зіслужили йому інші на своїх службових і помітних поприщах, чи це був просто звичайний вияв милості його. Але ця допомога мене підняла одразу. Мені було приємно цієї хвилини бути зобов’язаним йому, а не комусь іншому. До причин, що спонукали мене взятися з новою силою за труд, приєдналась ще й думка, — якщо удостоїть мене Бог зробитися справді людиною близькою для багатьох людей і достойною справді любові всіх тих, котрих люблю, — сказати їм: «Не забувайте ж, мене б не було, може бути, на світі, якби не государ». Ось якими бувають обставини. На додачу скажу вам, що у цей же самий час я повинен,був вислуховувати звинувачення в егоїзмі: багато хто не міг мені вибачити моєї неучасті у різних справах, котрі вони затівали, на їхню думку, для блага загального. Слова мої, що я не можу писати і не повинен працювати ні для яких журналів й альманахів, сприймалися як вигадка. Саме життя моє, котре я вів у чужих краях, приписане було сибаритському бажанню насолоджуватися красотами Італії. Я не міг навіть пояснити нікому з найбільш близьких моїх друзів, що, окрім нездоров’я, мені потрібне було тимчасове віддалення від них самих, з тим саме, щоб не втрапити у фальшиві стосунки з ними і не завдати їм же прикростей, — я навіть цього не міг пояснити. Я чув сам, що мій душевний стан до того зробився дивним, що жодній людині в світі я не міг би розказати його доладно. Силкуючись відкрити хоч би одну частину себе, я бачив тут же перед моїми очима, як моїми ж словами туманив і морочив голову людині, яка мене слухала, і гірко розкаювався за одне навіть бажання бути відвертим. Клянусь, бувають настільки трудні становища, що їх можна уподібнити тільки становищу того чоловіка, котрий перебуває в летаргійному сні, котрий бачить сам, як його погребають живого, і не може навіть поворухнути пальцем і подати знак, що він ще живий. Ні, бережи Боже в ці хвилини перехідного стану душевного намагатися пояснити себе якій-небудь людині; треба бігти до одного Бога, і ні до кого більше. Проти мене стали несправедливими багато, навіть близькі мені люди, і були в той же час зовсім невинуваті; я б і сам зробив те саме, перебуваючи на їхньому місці.

Те саме і в ділі Іванова; якби сталося, що він помер від бідності й нестачі коштів, одразу б все до одного переповнилося обуренням проти тих, котрі допустили це, пішли б звинувачення у байдужості та заздрості до нього інших художників. Якийсь драматичний поет склав би з цього сентиментальну драму, якою б розчулив слухачів і подвигнув би гнівом проти ворогів його. І все це був би обман, тому що дійсно ніхто не був би істинно винним у його смерті. Один тільки чоловік був би безчесним і винним, і цим чоловіком був би — я: я пережив майже той самий стан, випробував його на власному тілі і не пояснив цього іншим! І ось чому я тепер пишу до вас. Владнайте ж це діло; інакше — гріх буде на вашій власній душі. З моєї душі я вже зняв його цим самим листом; тепер він повиснув на вас. Зробіть так, щоб не тільки були видані Іванову ті мізерні кошти, які він просить, а ще зверх того одноразова винагорода, саме за те, що він працював довго над своєю картиною і не хотів у цей час нічого робити стороннього, як не примушували його інші люди і як не примушували його власні злидні. Не скупіться! гроші всі винагородяться. Достоїнство картини вже починає розумітися всіма. Весь Рим починає говорити голосно, судячи навіть з її нинішнього вигляду, в якому ще далеко не виступила вся думка художника, що подібного явища ще не показувалося з часів Рафаеля і Леонардо да Вінчі. Буде закінчена картина — найбідніший двір у Європі заплатить за неї охоче ті гроші, які тепер платять за віднайдені картини великих майстрів минулого, і таким картинам не буває ціни меншої ста чи двохсот тисяч. Влаштуйте так, щоб нагорода видана була не за картину, а за самовідданість і неймовірну любов до мистецтва, щоб це послужило уроком художникам. Урок цей потрібен, щоби бачили всі інші, як треба любити мистецтво. Що треба, як Іванов, померти для всіх приманок життя; як Іванов, учитися і вважати себе вік учнем; як Іванов, відмовляти собі в усьому, навіть і у зайвій страві святкового дня; як Іванов, одягнути просту плисову куртку, коли обірвалися всі кошти, і знехтувати пустими звичаями; як Іванов, перетерпіти все і за високого і ніжного складу душевного, за великої чутливості до всього винести усі дошкульні поразки і навіть те, коли завгодно було декому проголосити його божевільним і розпустити ці чутки таким чином, щоб він власними своїми вухами, на кожному кроці міг їх чути. За ці-то подвиги треба, щоб йому була видана нагорода. Це треба особливо для художників молодих і виступаючих на поприщі мистецтва, щоб не думали вони про те, як заводити краватки та сюртучки та робити борги для підтримання якоїсь ваги в суспільстві; щоб знали наперед, що підкріплення і допомога з боку уряду очікують тільки тих, котрі вже не помислюють про сюртучки та гулянки з товаришами, а віддалися своїй справі, як монах монастирю. Добре б навіть, якби видана Іванову сума була надто великою, щоб мимовільно почухали свою потилицю всі інші. Не бійтесь, цю суму він не візьме собі; може бути, з неї й копійки не візьме для себе, — ця сума вся буде використана на допомогу істинним трудівникам мистецтва, котрих знає художник краще, ніж який-небудь чиновник, і розпорядження з цього діла будуть зроблені краще чиновницьких. За чиновником чимало може водитися: у нього може трапитись й жінка-модниця, й приятелі-їдоки, котрих треба пригощати обідом; чиновник заведе і штат, і блиск; стане навіть ствержувати, що для підтримання честі російської нації треба задати пороху іноземцям, і вимагатиме на це гроші. Але той, хто сам подвизався на тому поприщі, котрому потім повинен допомогти, хто чув зойк потреби й злиднів істинних, а не вдаваних, хто терпів сам і бачив, як терплять інші, і співчував їм, і ділився останньою сорочкою з неімущим трударем у той час, коли й самому нічого було їсти і ні у що вдягнутися, як робив це Іванов, той — інше діло. Тому можна сміливо довірити мільйон і спати спокійно, — не пропаде даремно копійка з цього мільйона. Зробіть же справедливо, а листа мого покажіть багатьом як моїм, так і вашим приятелям, і особливо таким, котрих управлінню довірена яка-не-будь частина, тому що трударі, подібні до Іванова, можуть трапитися на всіх поприщах, і все-таки не слід допустити, щоб вони померли від голоду. Якщо станеться, що один, відокремившись від усіх інших, візьметься дужче за всіх за своє діло, хоч би навіть і своє власне, але коли він скаже, що це, вочевидь, власне його діло буде потрібне всім, вважайте його ніби на службі й видавайте насущне харчування. А щоб пересвідчитись, чи немає тут якогось обману, тому що під таким виглядом може пробратися лінивий чоловік, який нічого не робить, слідкуйте за його власним життям; його власне життя скаже все. Якщо він так само, як Іванов, плюнув на всі звичаї та умовності світські, надягнув просту куртку і, відігнавши від себе думку не тільки про втіхи і гулянки, а навіть думку завести коли-небудь дружину й сімейство чи якесь господарство, веде життя істинно чернече, гне спину вдень і вночі над своєю роботою і молиться щохвилини, — тоді нічого довго розмірковувати, а треба дати йому засоби працювати, не слід також квапити й підштовхувати його — дайте йому спокій: підштовхне його Бог без вас; ваше діло тільки дивитися за тим, щоб він не помер від голоду. Не давайте йому великих коштів; дайте йому бідне і жебрацьке навіть утримання, і не спокушайте його спокусами світу. Є люди, котрі повинні вік залишатись жебраками. Жебрацтво є блаженство, котрого ще не розкусив світ. Але кого Бог удостоїв скуштувати його солодощі і хто вже полюбив істинно свою жебрацьку торбу, той не продасть її ні за які скарби тутешнього світу.

XXIV Чим може бути дружина для чоловіка в простому домашньому побуті, за нинішнього стану речей у Росії[97]

Довго думав я, на кого з вас напосісти: на вас чи на вашого чоловіка? Нарешті насмілююсь напосісти на вас: жінка швидше здатна отямитись і зрушити. Стан вас обох, хоч ви вважаєте себе на вершині блаженства, як на мене, не тільки не блаженний, а навіть гірший стану тих, котрі вважають себе у горі й нещасті. У вас обох є багато гарних якостей душевних, сердечних і навіть розумових, і немає тільки того, без чого все це нічому не послужить: немає всередині себе управління собою. Ніхто з вас не господар собі. У вас немає характеру, якщо визнати характером міцність волі. Ваш чоловік, відчуваючи цей недолік у собі, одружився зумисне з тим, щоб знайти в дружині собі збуджування на всяке діло і подвиг. Ви за нього вийшли заміж з тим, щоб він був вашим збудником у всякому ділі життя. Обоє один від одного чекають того, чого немає в обох. Кажу вам: стан ваш не тільки не блаженний, а навіть небезпечний. Ви обоє розпливетесь і розпуститесь серед життя, як мило у воді; всі ваші достоїнства і гарні якості зникнуть у безладі дій, який один зробиться вашим характером, і станете ви обоє — уособлене безсилля. Моліть Бога про міцність. У Бога можна все вимолити, навіть і міцність, котру, як відомо, ніякими засобами не може дістати безсила і квола людина. Дійте тільки розумно. «Молись і до берега гребись», — каже прислів’я. Проказуйте це собі і вранці, і в полудень, і ввечері, і в усі години дня: «Боже, збери мене всю в саму мене і укріпи!» — і дійте протягом цілого року так, як я вам зараз скажу, не роздумуючи поки, навіщо і до чого це.

Всю господарчу частину дому візьміть на себе; прибутки і видатки щоби були у ваших руках. Не ведіть загальної видаткової книги, але з самого початку року зробіть кошторис усього наперед, охопіть усі потреби ваші, продумайте наперед, скільки можете і скільки ви повинні витратити за рік, відповідно до ваших статків, і все зведіть до круглих сум. Розділіть ваші гроші на сім приблизно рівних куп. У першій купі будуть гроші на квартиру, з опалюванням, водою, дровами і всім, що має стосунок до стін дому й чистоти двору. У другій купі — гроші на стіл і на все їстівне з жалуванням кухарю і продовольством усього, що живе у вашому домі. У третій купі — екіпаж: карета, кучер, коні, овес, словом — все, що стосується цієї частини. У четвертій купі — гроші на гардероб, тобто все, що потрібно для вас обох з тим, щоб показатися в світі чи сидіти вдома. У п’ятій купі будуть ваші кишенькові гроші. У шостій купі — гроші на надзвичайні видатки, які можуть трапитися: переміна меблів, купівля нового екіпажу і навіть допомога кому-небудь з ваших родичів, якби він мав нагальну потребу. Сьома купа — Богу, тобто гроші на церкву і на бідних. Зробіть так, щоб ці сім куп залишалися у вас незмішаними, ніби сім окремих міністерств. Ведіть витрати кожної окремо, і під жодним приводом не займайте з однієї купи до іншої. Які не уявлялись би вам в цей час вигідні закупи і як би не спокушували вони вас своєю дешевизною, не купуйте. На це можете відважитися потім, коли більше укріпитесь. А тепер не забувайте ні на мить, що все це вами робиться для купівлі твердого характеру, а ця купівля поки для вас потрібніша за всяку іншу покупку, і тому будьте в цьому впертою. Просіть Бога про впертість. Навіть і тоді, коли б з’явилася потреба допомогти вбогому, ви не можете використати на це більше того, скільки знаходиться у визначеній на те купі. Якби навіть ви були свідком картини нещастя, що крає серце, і бачили б самі, що грошова допомога може допомогти, не смійте і тоді торкатися до інших куп, але їдьте по всьому місту, по всіх ваших знайомих і намагайтесь схилити їх до жалості: просіть, моліть, будьте готові навіть на приниження себе, щоби це залишилось вам уроком, щоб ви пам’ятали вічно, як ви були доведені до жорстокої необхідності відмовити нещасному, як ви повинні були через це зазнати приниження і навіть висміювання публічного; щоб це не виходило у вас з розуму, щоб ви через це привчалися обрізувати себе у витратах з кожної купи і заздалегідь міркували про те, щоб до кінця року залишався від кожної остаток для бідних, а не сходилися б тільки кінці з кінцями. Якщо ви будете тримати це в голові своїй невідступно, то ви ніколи не заїдете без потреби нагальної до магазину і не купите собі неждано для себе самої яку-небудь прикрасу для каміна чи стола, до чого охочі у нас як дами, так і чоловіки (останні ще більше і суть не жінки, а баби). Ваші забаганки будуть мимовільно і непомітно зменшуватися, і дійде нарешті до того, що ви відчуєте самі, що вам не треба мати більше однієї карети і пари коней, більше чотирьох страв за столом, що званий обід може також наситити людей і на простому сервізі, з додачею однієї зайвої страви та пляшки вина, рознесеного без усяких тонкощів у простих чарках. Ви навіть не тільки не спопелієте з сорому, якщо піде містом чутка, що у вас не comme il faut[98], а ще посмієтесь з того самі, упевнившись істинно, що справжнє comme il faut є те, якого вимагає від людини Той Самий, Котрий створив її, а не той, котрий приводить у систему обіди, навіть і не той, котрий вигадує кожного дня змінювані етикети, навіть і не сама мадам Сихлер[99]. Заведіть для кожної грошової купи особливу книгу, підводьте підсумок кожної купи кожен місяць і перечитуйте в останній день місяця все разом, порівнюючи всяку річ одну з іншою, щоб вміти дізнаватися, у скільки разів одна потрібніша за іншу, щоби бачити ясно, від якої першої треба відмовитись у разі необхідності, щоб навчитися мудрості осягати, що з потрібного є найпотрібнішим.

Додержуйтесь цього строго протягом цілого року. Кріпіться і будьте впертою, і весь цей час моліться Богу, щоб укріпив вас. І ви окріпнете неодмінно. Важливо те, щоб у людині хоч що-небудь зміцніло й стало непорушним; від цього несамохіть встановиться порядок і у всьому іншому. Укріпившись у ділі речового порядку, ви укріпитесь непомітно в ділі душевного порядку. Розподіліть ваш час; визначте для всього обов’язкові години. Не залишайтесь уранці з вашим чоловіком; женіть його на службу в його департамент, щохвилини нагадуючи йому про те, що він увесь повинен належати спільній справі і господарству всієї держави (а його власне господарство не його турбота: воно повинне лежати на вас, а не на ньому), що він одружився саме з тим, щоб, звільнивши себе від дрібних турбот, уповні віддатися вітчизні, і дружина йому дана не для завади службі, а на укріплення його на службі. Щоб увесь ранок ви працювали порізно, кожний на своєму поприщі, і через те зустрілись би весело перед обідом і зраділи б так один одному, начеб кілька років не бачились, щоб вам було що переказати один одному і не почастував би один одного позіхом. Розкажіть йому все, що ви робили у вашому домі й хатньому господарстві, і хай він розкаже вам усе, що зробив у департаменті своєму для спільного господарства. Ви повинні знати напевно сутність його посади, і в чому полягає його частина, і які діла випало йому вершити в той день, і в чому саме вони полягали. Не нехтуйте цим і пам’ятайте, що дружина повинна бути помічницею чоловіка. Якщо тільки протягом одного року ви будете уважно вислуховувати від нього все, то на другий рік будете в силах подати йому навіть пораду, будете знати, як підбадьорити його при зустрічі з якою-небудь неприємністю по службі, будете знати, як змусити його перенести й витерпіти те, на що в нього не вистачило б духу, будете його істинним збудником на все прекрасне.

Почніть же з цього дня виконувати все, що я вам тепер сказав. Кріпіться, моліться і просіть Бога невідступно, хай поможе вам зібрати всю себе в собі і тримати себе. Все у нас тепер розплилось і розхристалось. Погань і ганчірка став усякий чоловік; обернув сам себе на підле підніжжя всього і на раба найбільш пустих і дрібних обставин, і немає тепер ніде свободи в її істинному смислі. Цю свободу один мій приятель, котрого ви особисто не знаєте, але котрого, однак, знає вся Росія[100], визначає так: «Свобода не в тому, щоб говорити сваволі своїх бажань: так, а в тому, щоб уміти сказати їм: ні». Він правий, як сама правда. Ніхто тепер у Росії не вміє сказати самому собі цього твердого «ні». Ніде я не бачу мужа. Хай же безсила жінка йому про це нагадає! Стало так тепер все чудно, що дружина ж повинна звеліти чоловікові, щоби він був її глава і повелитель.

XXV Сільський суд і розправа

Ніколи не нехтуйте розправою і судом. Не доручайте цього діла управителю і нікому на селі: ця частина важливіша за саме господарство. Судіть самі. Цим одним ви зміцните розірваний зв’язок поміщика із селянами. Суд — Боже діло, і я не знаю, що може бути цього вище. Недарма так ушановується в народі той, хто вміє виголошувати правий суд. До вас повалить не тільки ваше село, а й всі окружні мужики з інших селищ, як тільки дізнаються, що ви вмієте давати розправу. Не нехтуйте ніким з тих, хто приходить, і судіть усіх, хоч би навіть і за незначну сварку чи бійку. З приводу цього можете багато сказати мужику такого, що піде на добро його душі і чого б ви ніяк не знайшлися сказати в інший час, не знайшовши, до чого присікатися.

Судіть усякого чоловіка подвійним судом і всякому ділу давайте подвійну розправу. Один суд повинен бути людський. На ньому виправдайте правого і осудіть винуватого. Намагайтесь, щоб це було при свідках, щоб тут стояли й інші мужики, щоб усі бачили ясно як день, чим один правий і чим другий винний. Другий же суд зробіть Божеський. І на ньому осудіть і правого і винуватого. Виведіть ясно першому, як він сам був того виною, що другий його образив, а другому — як він подвійно винний і перед Богом, і перед людьми; одному дорікніть, чому не простив своєму брату, як повелів Христос, а другого попрікніть, чому він образив Самого Христа у своєму братові; а обом разом викажіть за те, що не примирилися самі і прийшли на суд, і візьміть слово з обох сповідатися неодмінно попу на сповіді в усьому. Якщо такий суд ви будете виголошувати, ви будете самі повноважні, як Бог, тому що Бог вас уповноважить. Ви здобудете звідти для себе самого багато добра і багато прямих і правих знань. Якби багато з державних людей починали своє поприще не паперовими заняттями, а усною розправою справ між простими людьми, вони б краще спізнали дух землі, властивість народу і взагалі душу людини і не запозичували б потім з чужоземних земель нам негодящих нововведень. Правосуддя у нас могло б учинятися краще, ніж в усіх інших державах, тому що з усіх народів тільки в одному російському запала ця вірна думка, що немає людини правої і що правий один тільки Бог. Ця думка, як непохитне вірування, рознеслась повсюди в нашому народі. Озброєний нею, навіть простий і нерозумний чоловік прибирає серед народу владу і припиняє сварки. Ми тільки, люди вищі, не чуємо її, тому що набрались пустих рицарсько-європейських понять про правду. Ми тільки сперечаємося через те, хто правий, хто винуватий; а якщо розібрати кожну зі справ наших, прийдеш до того ж знаменника, тобто — обоє винуваті. І бачиш, що цілком розумно діяла комендантша в повісті Пушкіна «Капітанська дочка», котра, відправивши поручика розсудити городового солдата з бабою, які побилися в бані за дерев’яну ряжку, спорядила його такою інструкцією: «Розбери, хто правий, хто винуватий, та обох і накажи».

XXVI Страхи і жахи Росії

На ваш довгий лист, який ви писали з таким страхом, який просили сієї ж миті знищити після прочитання і на який просили відповідати не інакше, як через вірні руки, але не поштою, я відповідаю не тільки не по секрету, але, як ви бачите, у друкованій книзі, яку, може бути, прочитає половина грамотної Росії. Спонукало мене до цього те, що, може бути, мій лист послужить водночас відповіддю й іншим, котрі? подібно до вас, бентежаться тими ж страхами. Те, що ви мені об’являєте по секрету, є ще не більше як одна частина всього діла; а ось якби я вам розказав те, що я знаю (а знаю я, поза всяким сумнівом, далеко ще не все), тоді б, точно, скаламутилися ваші думки і ви самі подумали б, як би втекти з Росії. Та куди тікати? ось питання. Європі довелось ще важче, ніж Росії. Різниця в тому, що там ніхто ще цього уповні не бачить: все, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки на верхівці верхніх відомостей, тобто перебуває в тому зачарованому колі знань, яке нанесено журналами у вигляді скороспілих висновків, необачливих прикладів, виставлених, крізь брехливі призми всяких партій, зовсім не у тому світлі, в якому вони є. Зачекайте, скоро піднімуться знизу такі крики, саме у тих позірно упоряджених державах, яких зовнішнім блиском ми так захоплюємося, прагнучи від них усе перейняти і пристосувати до себе, що запаморочиться голова у самих тих знаменитих державних людей, котрими ви так любувалися у палатах і камерах. У Європі заварюються тепер скрізь такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони відкриються, і перед ними буде нікчемна річ страхи, котрі вам бачаться тепер у Росії. У Росії ще блимає світло, є ще путі й дороги до спасіння, і слава Богу, що ці страхи прийшли тепер, а не пізніше. Ваші слова: «Всі занепадають духом, ніби у чеканні чогось неминучого», рівно як і слова: «Кожен думає тільки про спасіння особистих вигод, про збереження власної користі, так як на полі битви після поразки кожен думає тільки про спасіння життя: sauve qui peut»[103], дійсно справедливі; так воно тепер дійсно є; так бути має: так повелів Бог, щоби воно було. Кожен повинен подумати тепер про себе, саме про своє власне спасіння. Та настав інший рід спасіння. Не тікати на кораблі із землі своєї, рятуючи своє нікчемне земне майно, а, рятуючи свою душу, не виходячи геть із держави, повинен кожен з нас спасати самого себе у самому серці держави. На кораблі своєї посади і служби повинен тепер кожен з нас виноситись із виру, дивлячись на Керманича небесного. Хто навіть і не в службі, той повинен тепер же вступити на службу і ухопитись за свою посаду, як потопаючий хапається за дошку, без чого не врятуватись нікому. Служити ж тепер повинен з нас кожен не так, як би служив він у колишній Росії, але в іншій Небесній державі, главою котрої вже Сам Христос, а тому й усе своє ставлення чи до влади, вищої над нами, чи до людей, рівних і кружляючих навкруги нас, чи до тих, котрі нас нижчі й знаходяться під нами, повинні ми виконати так, як повелів Христос, а не хто інший. І вже нічого тепер дивитись на які-небудь щиглі, котрі б завдавав хто б то не було нашому честолюбству чи самолюбству, — треба пам’ятати тільки те, що заради Христа взята посада, а тому повинна бути і виконана так, як звелів Христос, а не хто інший. Тільки одним цим засобом і може кожен з нас тепер врятуватись. І погано буде тому, хто про це не помислить зараз же. Скаламутиться розум його, потьмаряться думки, і не знайде він кутка, куди сховатися від своїх страхів. Згадайте Єгипетські тьми, які з такою силою передав цар Соломон[104], коли Господь, бажаючи покарати одних, наслав на них невідомі, незрозумілі страхи. Глупа ніч обійняла їх раптом серед білого дня; з усіх сторін втупилися в них жахаючі образи: дряхлі страховиська з печальними обличчями постали невідпорно в очах їхніх; без залізних ланцюгів скувала їх усіх боязнь і позбавила всього, всі почуття, всі бажання, всі сили в них загинули, крім одного страху. І сталося це тільки в тих, котрих покарав Господь. Інші ж у цей же час не бачили ніяких жахів; для них був день і світло.

Дивіться ж, щоб не сталося з вами чого-небудь подібного. Краще моліться і просіть Бога про те, щоб напоумив вас, як бути вам на вашому власному місці й на ньому виконати все згідно із законом Христа. Діло йде тепер не на жарт. Перш ніж бентежитись від оточуючого безладу, непогано зазирнути всякому з нас у свою власну душу. Зазирніть також і ви у свою. Бог зна, може бути, там побачите такий же безлад, за який картаєте інших; може бути, там побутує розтріпаний, неохайний гнів, зугарний кожної хвилини заволодіти вашою душею, на радість ворогу Христа; може бути, там поселилась малодушна здатність впадати на всякому кроці у зневіру — жалюгідну дочку безвір’я у Бога; може бути, там ще таїться марнославне бажання ганятися за тим, що виблискує і має славнозвісність світську; може бути, там побутує гордість кращими якостями своєї душі, спроможна перетворити у ніщо все добро, яке має. Бог зна, що може бути в душі нашій. Краще в кілька разів більше збентежитися від того, що всередині нас самих, ніж від того, що поза і навкруг нас. Що ж стосується страхів і жахів у Росії, то вони не без користі: посеред них багато хто виховався таким вихованням, якого не дадуть ніякі школи. Сама утрудненість обставин, надавши нових вигинів розуму, розбудила дрімаючі здібності багатьох, і у той час, коли на одних кінцях Росії ще дотанцьовують польку і дограють преферанс, уже незримо утворюються на різних поприщах істинні мудреці життєвого діла. Ще мине десяток років, і ви побачите, що Європа приїде до нас не за купівлею коноплі й сала, але за купівлею мудрості, котрої не продають більше на європейських базарах. Я б вам назвав багатьох таких, котрі складуть коли-небудь красу землі Руської і принесуть їй віковічне добро; та до честі вашої статі я повинен сказати, що жінок ще більше. їх ціле намисто з перлин зберігає моя пам’ять. Всі вони, починаючи з ваших дочок, котрі так живо нагадали мені, у скільки разів спорідненість душевна вища за всяку кревну спорідненість (дай Боже, щоб найкраща сестра з такою готовністю виконувала прохання свого брата, з якою вони виконували найменші бажання душі моєї), — починаючи з них і продовжуючи тими, про котрих ви ледве чули, і закінчуючи тими, про котрих ви, може бути, і не почуєте ніколи, та котрі досконаліші всіх тих, про яких ви чули. Всі вони не схожі одна на іншу, і кожна є сама по собі явище незвичайне. Тільки одна Росія могла породити подібне розмаїття характерів. І тільки у нинішній час важких обставин, розслаблення і розбещення загального, повсюдної нікчемності суспільства, могли вони утворитися. Та всіх перевищила одна, котру я і в очі не знаю і про котру до мене дійшла тільки одна темна розповідь. Не думав я, щоб могла існувати на землі подібна досконалість. Зробити таке розумне і великодушне діло, і зробити його так, як уміла зробити вона; зробити так, щоб відвести від себе і підозру в її власній участі й розкласти весь подвиг на інших таким чином, що ці інші стали похвалятися нею зробленим ділом, ніби власним своїм, у повній певності, що вони його зробили. Так розумно обдумати вже наперед, як втекти від слави, тоді як саме діло вже з необхідністю мало б кричати про себе і виявити її! Досягти успіху в цьому і залишитися невідомою! Ні, подібної мудрості ще не зустрічав я ні в кому з нашої братії чоловічої статі. І мені здалися цієї хвилини блідими всі жіночі ідеали, створювані поетами: вони те саме перед цією істиною, що маячня уяви перед повним розумом. Жалюгідними мені також здалися цієї хвилини всі ті жінки, котрі женуться за блискучою славнозвісністю! І де ж явилося таке диво? У непримітному закутку Росії, у той час саме, коли стало важче обертатися людині, коли заплутались обставини всіх і настали лякаючі вас страхи і жахи Росії.

XXVII До короткозорого приятеля[105]

Озброївся поглядом сучасної короткозорості і думаєш, що вірно судиш про події! Висновки твої — гнилизна; вони зроблені без Бога. Чого покликаєшся ти на історію? Історія для тебе мертва, — і лише закрита книга. Без Бога не виснуєш з неї великих висновків; виснуєш одні тільки нікчемні й дрібні. Росія не Франція; елементи французькі — не російські. Ти забув навіть про своєрідність кожного народу й думаєш, що одні й ті ж події можуть діяти однаковим чином на кожний народ. Той же самий молот, коли падає на скло, роздроблює його вщент, а коли впаде на залізо, кує його. Думки твої про фінанси засновані на читанні іноземних книг та на англійських журналах, а тому власне мертві думки. Сором тобі, будучи розумним чоловіком, не увійти досі до власного ума свого, котрий міг би самобутньо розвинутися, а не захаращувати його чужоземним гноєм. Не бачу і в проектах твоїх участі Божої; не чую у словах листа твого, попри весь блиск ума і гострий розум, щоби Бог був присутній у твоїх думках у той час, коли ти писав його; не бачу я на твоїй думці освячення небесного. Ні, не зробиш ти добра на своїй посаді, хоч і бажаєш того; не принесуть твої діла того плоду, котрого ждеш. З прекрасними намірами можна зробити зло, як уже багато хто і зробив його. Останнім часом не стільки розгардіяшу зробили нерозумні люди, скільки розумні, а все від того, що понадіялись на свої сили та на ум свій.

Ти гордий, і чим же пишаєшся? хоч би вже своїм умом; ні, ти загромадив сміттям свій ум, справді чудовий і великий, і зробив його чужоземцем самому собі. Ти пишаєшся чужим, мертвим умом і видаєш його за свій. Дивись за собою: ти ходиш небезпечно. Ти мітиш у державні люди і будеш чоловіком державним, тому що у тебе, справді, є на те здібності; але тим строгіше тепер дивись за собою. Не зачинай цих покращень, котрими вже наповнилася твоя голова ще до того, як ти вступив у свою посаду, і пам’ятай, що всяким найменшим нерозважливим вчинком можна призвести тепер велике зло. Вже і в твоїх нинішніх проектах видно радше боязнь, ніж передбачливість. Всі думки твої спрямовані на те, щоб уникнути чогось загрозливого у майбутньому. Не майбутнього, але теперішнього стережися. Про теперішнє велить нам дбати Бог. Хто засмучується боязню від майбутнього, від того, значить, уже відступилась свята сила. Хто з Богом, той дивиться світло вперед і є уже в теперішньому творцем сяючого майбуття. А ти гордий: ти й тепер уже нічого не хочеш бачити; ти самовпевнений: ти думаєш, що вже все знаєш; ти думаєш, що всі обставини Росії тобі відкриті; ти думаєш, що вже ніхто і повчити тебе не може; ти прагнеш з усіх сил бути схожим на тих державних людей, котрі швидко зблиснули і швидко зникли, котрі мали в собі все для того, щоб зробити безліч добра, котрі навіть полум’яніли бажанням зробити добро, навіть працювали, як мурашки, все своє життя, і при всьому тому не залишилось після них ніякого сліду, і сама пам’ять про них забута; як щезає коло на воді, щезло життя їхнє посеред Росії. І до сих пір ще, на наш сором, вказують нам європейці на своїх великих людей, розумнішими за яких бувають у нас часом і невеликі люди; та ті хоч яке-небудь залишили після себе діло міцне, а ми виробляємо купи справ, і всі, як порох, змітаються вони з землі разом з нами. Ти гордий — кажу тобі, і знову повторюю тобі: ти гордий; пильнуй себе і спасай себе від гордості зарання. Почни з того, що переконай самого себе, що ти за всіх дурніший у Росії, і що з цих тільки пір слід серйозно порозумнішати тобі, і слухай з такою увагою всякого ділка, наче б зовсім нічого не знав і всього від нього хотів би повчитися. Втім тобі ще загадка слова мої; вони на тебе не подіють. Тобі потрібне чи яке-небудь нещастя, чи потрясіння. Моли Бога про те, щоб сталось це потрясіння, щоб зустрілась тобі яка-небудь найнестерпніша неприємність на службі, щоб знайшовся такий чоловік, котрий сильно образив би тебе і осоромив так перед усіма, що від сорому не знав би ти, куди сховатися, і розірвав би за одним разом всі найчутливіші струни твого самолюбства. Він буде твій істинний брат і визволитель. О, як нам буває потрібний публічний, даний на очах у всіх, ляпас!

XXVIII До посідаючого важливе місце[106]

В ім’я Бога беріть всяку посаду, яку б вам не запропонували, і не бентежтесь нічим. Чи доведеться вам їхати до черкесів на Кавказ, чи, як колись, посісти місце генерал-губернатора — ви тепер потрібні скрізь. Що ж до утруднень, про які ви говорите, то все тепер утруднене; все стало складно; всюди багато роботи. Чим більше входжу умом у сутність нинішніх речей, тим менше можу вирішити, яка посада тепер важча і яка легша. Для того, хто не християнин, все стало тепер трудно; для того ж, хто вніс Христа в усі діла і в усі дії свого життя, — все легко. Не скажу вам, щоб ви зробились уповні християнином, але ви близькі до цього. Вас не турбує вже честолюбство, вас не приманюють уперед уже ні чини, ні нагороди, ви уже зовсім не думаєте про те, щоб похизуватися перед Європою і зробити з себе історичну особу. Словом, ви зійшли саме на ту сходинку стану душевного, на котрій треба бути тому, хто захотів би зробити тепер користь Росії. Чого ж вам боятися? Я навіть не розумію, як може чого-небудь боятися той, хто вже осягнув, що треба діяти скрізь як християнин. Він на всякому місці мудрець, всюди знавець діла. Поїдете ви на Кавказ — ви перш за все пильно роздивіться. Християнське смирення вас не допустить ні до якої швидкої поспішливості. Ви, як учень, спочатку будете дізнаватися. Ви не пропустите ні одного старого офіцера, не розпитавши про його власні сутички з неприятелем, знаючи, що тільки зі знання подробиць виводиться знання цілого. Ви змусите всіх розказати собі порізно всі подвиги бранного та бівуачного життя; розпитаєте і цициановців, і єрмоловців[107], і офіцерів нинішньої епохи і, коли заберете все, що треба, обіймете всі подробиці, з’єднаєте всі окремі цифри і підведете їм підсумок — вийде у підсумку сам собою план полководцеві: не треба буде й голови ламати, ясно буде як день все, що вам треба робити. І коли весь план буде вже в голові вашій, ви й тоді не будете квапитися; християнське смирення вас до того не допустить. Не об’являючи його нікому, ви розпитаєте всякого вартого уваги офіцера, як би він діяв на вашому місці; ви не залишите не почутою жодної думки, ні навіть поради від кого б то не було, хоч би від того, хто стоїть на низькому місці, знаючи, що інколи Бог може навіяти і простому чоловіку розумну думку. Для цього ви не станете збирати воєнних нарад, знаючи, що не в суперечках і спорах діло, але поодинці вислухаєте кожного, хто б захотів з вами поговорити. Словом, ви всіх вислухаєте, але зробите так, як звелить вам ваша власна голова; а ваша власна голова звелить вам розумно, тому що всіх вислухає. Ви будете навіть неспроможні зробити нерозумне діло, тому що нерозумні діла робляться від гордості і впевненості в собі. Та християнське смирення спасе вас скрізь і віджене те самозасліплення, яке находить на багатьох навіть дуже розумних людей, котрі, дізнавшись тільки одну половину діла, вже думають, що дізнались все, і летять прожогом діяти; тоді як, на жаль, навіть і в тому ділі, яке, ймовірно, наскрізь нам відоме, може ховатися ціла половина невідома. Ні, Бог від вас віджене це грубе засліплення. Чого ж вам боятися Кавказу?

Чи доведеться вам, як і раніше, бути генерал-губернатором де-небудь всередині Росії — та ж християнська мудрість осінить вас. Добре знаю, що тепер трудно начальствувати всередині Росії — набагато трудніше, ніж будь-коли раніше, і, може бути, трудніше, ніж на Кавказі. Багато зловживань; завелося таке здирство, котре знищити немає ніяких засобів людських. Знаю й те, що утворився інший незаконний хід дій мимо законів держави і вже перетворився майже на законний, так що закони залишаються тільки для виду; і якщо тільки вдивишся пильно в те саме, на що інші дивляться поверхово, не підозрюючи нічого, то піде обертом голова у найрозумнішого чоловіка. Але ви й тут діятимете розумно. Християнське смирення змусить вас і тут не віддаватися допоки висновкам гордого ума, а терпляче роздивитися. Знаючи, під якою кількістю сторонніх впливів перебуває тепер кожен чоловік і як усі вони дотикаються до виконання його посади, ви раніше поцікавитесь спізнати кожного з обіймаючих головні посади, спізнати його з усіх сторін його домашнього і родинного життя, з ходом його думок, нахилами та звичками. Для цього ви не будете використовувати шпигунів. Ні, ви розпитаєте його самого. Він вам скаже все і з вами розбалакається, тому що в обличчі вашому є вже щось таке, що викликає до вас довіру в усіх; з допомогою цього ви дізнаєтесь те, чого не дізнається ніколи крикун — нахрап, або так званий розпікатель. Ви не будете переслідувати за несправедливість нікого окремо до тих пір, поки не виступить перед вами ясно весь ланцюг, необхідною ланкою котрої є вами помічений чиновник. Ви вже знаєте, що вина так тепер розклалася на всіх, що ніяким чином не можна сказати спочатку, хто винуватий більше за інших. Є безвинно-винуваті і винувато-невинні. Саме через це ви тепер будете незрівнянно обережнішим і обачнішим, ніж будь-коли раніше. Ви станете глибше вдивлятися в душу чоловіка, знаючи, що в ній ключ до всього. Душу і душу треба знати тепер, а без того не зробити нічого. А спізнати душу може один тільки той, хто почав уже працювати над власною душею своєю, як почали це робити тепер ви. Якщо ви спізнаєте шахрая не тільки як шахрая, але заразом і як людину, якщо ви спізнаєте всі душевні його сили, дані йому на добро і котрі він обернув у зло чи зовсім не використав, тоді ви зумієте так дорікнути йому ним же самим, що він не знайде собі місця, куди йому сховатися від самого ж себе. Діло раптом обернеться інакше, коли покажеш чоловіку, чим він винуватий перед самим собою, а не перед іншим. Тут потрясеш так його всього, що в ньому з’явиться раптом відвага бути іншим, і тоді тільки ви відчуєте, яка благородна наша російська порода, навіть і в шахраєві. Ваше нинішнє генерал-губернаторство буде зовсім інше, ніж колись. Головна помилка вашого колишнього управління, котре, втім, принесло велику користь, незважаючи на те, що ви його осуджуєте й ганьбите, полягала, на мою думку, в тому, що ви не зовсім вірно визначили собі сутність цієї посади. Ви прийняли генерал-губернатора за постійного начальника і господарчого правителя губернії, котрого благотворний вплив може бути відчутним в губернії тільки від довготривалого його перебування на одному місці. Один державний наш муж визначив так цю посаду: «Генерал-губернатор є міністр внутрішніх справ, який зупинився на дорозі». Визначення це точніше і більш суголосне з тим, чого вимагає сам уряд від цієї посади. Посада ця більше тимчасова, ніж постійна. Генерал-губернатор посилається з тим, щоб прискорити биття державного пульсу всередині губернії, привести у швидкіший рух все урядове виробництво у губернських місцях як зв’язаних між собою, так і незалежних, що перебувають під управлінням окремих міністерств, дати поштовх усьому, своїм повноваженням полегшити утрудненість багатьох місць у їхніх зносинах з віддаленими міністерствами, не вносячи ніяких нових елементів і нічого не заводячи від себе, все примусити обертатися швидше в законах і межах, уже вказаних і визначених. Владу цю, що полягає у верховному нагляді над тим, що вже є і заведено, ви прийняли за клопітливий обов’язок управителя, котрий сам повинен викручуватись у господарстві і прийняти на себе всі дрібні видатки; ви захопили собі частину того, що повинно належати губернатору, а не генерал-губернатору, і цим самим применшили найвище значення вашої посади. Ви вважали ваше місце довічним. Ви захотіли вашими власними закладами залишити після себе пам’ятник вашого перебування. Стремління прекрасне, та якби ви вже тоді були тим, чим ви є тепер, тобто більше християнином, ви подбали б про інший пам’ятник. Облаштувати дороги, мости і всяке сполучення, і облаштувати їх так розумно, як облаштували ви, є діло істинно потрібне; але вторувати багато внутрішніх доріг, котрі до сих пір затримують російську людину в стремлінні до повного розвитку сил її і котрі заважають їй користуватись як дорогами, так і всякими іншими виявами освіти, про котрі ми так ревно клопочемося, є діло ще потрібніше. Пушкін, коли бачив турботу не про головне, а про те, що вже виходить із головного, зазвичай висловлювався прислів’ям: «Було б корито, а свині будуть». Мости, дороги і всі ці сполучення власне свині, а не щось інше. Були б міста, а вони самі собою прибіжать. У Європі за них небагато клопоталися, та як тільки з’явились міста, самі собою з’явились дороги: самі ж звичайні люди й завели їх без усякої підмоги урядів, і тепер розвинулась їх така кількість, що стали вже всерйоз ставити одне одному питання: «Для чого ця швидкість сполучення? Що виграло людство через ці залізниці і всілякі дороги, що отримало воно в усіх родах свого розвитку і яка користь від того, що одне місто тепер збідніло, а інше зробилося людним базаром та збільшилась кількість гультяїв в усьому світі?» У Росії давно б завелась вся ця погань сама собою, з такими зручностями, яких і в Європі немає, якби тільки багато хто з нас подбав раніше про діло внутрішнє так, як слід. «Про це помисліть перше, — сказав Спаситель, — а ця вся вам додасться». Ваші подвиги у відношенні моральному були набагато значніші. Кого я не чув, усі відгукуються з повагою про ваші розпорядження; всі говорять, що ви викорінили багато неправд, що поставили багатьох істинно благородних і прекрасних чиновників. Я про це дізнався, хоч ви зі скромності мені не сказали. Та ви б зробили ще більше, якби згадали тоді, що ваша посада тимчасова і що не про те слід було дбати, щоб тільки при вас все було добре, але саме про те, щоби після вас все було добре. Ви повинні були безнастанно уявляти собі, що після вас прийме цю посаду слабкий і бездарний наступник, котрий не тільки не підтримає вами заведеного порядку, але ще зіпсує його, а тому вже з самого початку ви повинні були думати про те, щоб діяти так сильно і загартувати зроблене так міцно, щоб після вас уже ніхто не міг зсунути те, що одного разу спрямоване. Ви повинні були рубати зло при корінні, а не у гілках, і дати такий поштовх загальному руханню всього, щоб після вас пішла сама собою працювати машина, так щоб не було чого над нею стояти і наглядачеві, і сим тільки спорудили б пам’ятник вічний вашого генерал-губернаторства. Тепер я знаю, що ви зовсім діятимете інакше, а тому не нехтуйте ніяк цією посадою, якщо вона буде вам знову запропонована. Ніколи ще не був таким важливим і потрібним генерал-губернатор, як у нинішній час. Я вам назву вже кілька подвигів таких, котрих ніхто тепер не може зробити, крім генерал-губернатора.

По-перше, ввести всяку посаду в її законні межі і всякого чиновника губернії — у повне знання його посади. Це діло зовсім не абищиця. Останнім часом всі майже губернські посади непомітним чином вийшли за межі й кордони, вказані законом. Одні надто стали обрізані й утиснені, другі розсунулись у діях на шкоду іншим; прямі місця знесилилися і послабшали від уведення багатьох непрямих і тимчасових. Останнім часом стали особливо відчуватися повноваження і розв’язані руки там, де потрібно перешкоджати в діях, і зв’язані руки там, де потрібно посприяти їм. Повернути всяку посаду в її законне коло тим більше стало тепер важко, що самі чиновники збились у своїх поняттях про неї. Отримуючи її у спадок від попередника в тому вигляді, якого надав їй останній, вони всі узгоджуються більш-менш з цим виглядом, а не з першообразом її, котрий уже майже вийшов у всіх із голови. Від цього багато благонамірених і навіть доволі розумних начальників хотіли вже знищити чи зовсім перебудувати ті посади, котрі слід було тільки просто повернути собі. Діло це може зробити тільки вищий і повноважний начальник, якщо він не зневажить осягнути сам сутність всякої посади. Всі наші посади у їхньому першообразі прекрасні і прямо створені для землі нашої. Розглянемо зумисне організм губернії. Перша особа — губернатор. Він з’являється у кількох видах своєї влади.

Він начальник і правитель повноважний в усьому, що стосується господарчого та поліцейського управління по усій губернії, як міського, розуміючи тут усе, що стосується внутрішнього облаштування міст і підтримання в них порядку, так і земського, включаючи сюди все, що робиться в землях поза містами: збирання податків, розподіл повинностей, облаштування доріг, забудови і поправки всіх родів. У першому випадку в його повному і безпосередньому розпорядженні — губернський поліцмейстер і городничі усіх міст; у другому випадку — капітан-справники і земські засідателі, котрі відносяться до нього за посередництва губернського управління, створеного в дусі колегіальних правлінь з радниками, а не у вигляді власної канцелярії з секретарем, так що відповідальність за всяке важливе зловживання, якби його зробив губернатор, падає неодмінно на радників і чиновників, і за всієї повноважності своєї він уже обмежений.

Він більше ніж член присутствія і свідок діловодства в інших присутствіях, що від нього зовсім не залежать і перебувають під управлінням своїх особливих міністерств; якщо тільки ці присутствія учиняють які-небудь угоди та умови, чи щодо здачі внайми або на відкупи казенних земель, озер, чи взагалі щодо всяких продаж, закупівель і укладання на них умов, він повинен бути вже там. Ніякі казенні підряди й угоди не можуть відбуватися без його особистої присутності. Таким чином місця, зовсім від нього незалежні щодо внутрішнього свого діловодства, вже обрізані його присутністю на всіх путях до зловживань.

Весь уклад юстиції, як-от: всі суди повітові, так і вища їхня інстанція — гражданська палата, знаходячись у повному віданні свого міністерства, здаються незалежними від губернатора, але на всіх путях несправедливостей вони обмежені на кожному кроці губернатором, котрий під час об’їздів своїх по всей губернії, що трапляються не менше двох разів на рік, має право, зазирнувши в суд, вимагати виїмково дві-три вирішені справи, перевірити їх у себе вдома, разом із секретарем своїм, і у такий спосіб тримати у страху їх усіх. Словом, не маючи ніякого начальства над місцями, залежними від інших начальників, він має право зупинити зловживання скрізь, де б воно не було.

На дворян він може мати тільки вплив моральний. В обряді ж посадового його спілкування з дворянством влаштовано так, щоб він мав з ними діло в особі їхнього ж представника, губернського предводителя, і таким чином за посередництва його одного поладнати з ними усіма; тут видно особливу мудрість законодавця, тому що інакше не було б ніякої можливості йому спілкуватися з ними усіма й ладнати, беручи до уваги ту відмінність у вихованні, звичаях, думках і те незліченне розмаїття характерів, якого не представляє жодне з європейських дворянств і яке є тільки в нашому. Звання предводителя дворянства, будучи чином майже рівним до звання губернатора, маючи право на перше місце після нього в губернії, вже сим самим вказує їм на необхідність бути друзями, інакше їм обом було б ніяково у відносинах світських і не вільно на поприщі посадовому. Самі місця капітан-справника і засідателів, котрі, будучи обрані дворянством, знаходяться потім у повній залежності від губернатора, вказують на необхідність взаємного підкріплення одного в другому. Лякаючи іменем губернатора, предводитель може багато зробити там, де не вистачить власної влади; так само як і губернатор за посередництва предводителя може успішніше та сильніше діяти на дворян.

Усюди можуть трапитися недогляди, неправда може прослизнути всюди; за самим губернатором можуть завестися гріхи. І це передбачено: є окрема особа, від усіх незалежна, що повинна тримати себе від усіх у стороні, навіть і від самого губернатора. Це прокурор, котрий є оком закону, без котрого жодний папір не може вийти з губернії. Жодне проведення справ у всіх губернських місцях не може його оминути. Вона не вирішена, якщо він не зазначив на всіх її сторінках своє слово: читав. Нікому не підлягає він сам в усій губернії; нікому не дає звіту, крім міністра юстиції, з котрим одним тільки має прямі зносини, і завжди може подати протест на все, що робиться у губернії.

Словом, усе повне, і скрізь чутна законодавча мудрість, як і в установленні самої влади, так і в стосунках її між собою. Я вже і не кажу про ті установи, де ще далі простяглося урядове передбачення, згадаю тільки про Совісний суд[108], подібного до якого не знаю в інших державах. На мою думку, це вершина чоловіколюбства, мудрості й знання душевного. Всі ті випадки, де тяжкий і жорстокий дотик закону; всі справи, що стосуються малолітніх, божевільних; все, що може вирішити одна тільки совість людини і де може бути несправедливим найсправедливіший закон; все, що повинно бути кінчене полюбовно й миролюбно у високому християнському смислі, без зволікань у високих інстанціях, — є вже його предметом. І як розумно, що вибір совісного судді залежить від дворянства, котре обирає зазвичай на це місце того, на кого падає загальний голос, як на чоловіколюбну і безкорисливу людину. Як добре також, що йому не призначається за це ніякого жалування, ніяких нагород і що немає тут ніякої мирської примани людині. Був час мені дуже хотілося посісти це місце. Як багато можна вирішити на ньому найбільш заплутаних спірних справ. Самі позивачі опріч власних вигод своїх перенесуть діло до Совісного суду, як тільки рознесеться поголос, що суддя судить істинно по совісті і вже прославився мудрістю свого Божеського суду. Кому з нас не хочеться примиритися?

Одним словом, чим більше вдивляєшся в організм управління губерній, тим більше дивуєшся мудрості засновників: чутно, що Сам Бог будував незримо руками государів. Все повно, достатньо, все влаштовано саме так, щоб посприяти в добрих діях, подаючи руку один одному, і зупиняти тільки на путі до зловживань. Я навіть і придумати не можу, для чого тут потрібен який-небудь додатковий чиновник; всяка нова особа тут не до діла, всяке нововведення — непотрібна вставка. А між тим знайшлися ж такі правителі губерній, як ви самі знаєте, котрі припрягли до всього цього безліч різних чиновників з особливих доручень, безліч всяких тимчасових і слідчих комітетів, розклали і роздробили дії всякої посади і збили чиновників так, що вони втратили й останнє уявлення про межі точні свого поприща. Добре, що ви цього не зробили, тому що ви й тоді розуміли це діло краще за інших. Ви дуже добре знаєте, що приставити нового чиновника для того, щоб обмежити попереднього в його покражі, означає зробити двох крадіїв замість одного. Та й взагалі система обмеження — найбільш дріб’язкова система. Чоловіка не можна обмежити чоловіком; наступного року виявиться потреба обмежити й того, котрий приставлений для обмеження, і тоді обмеженням не буде кінця. Ця пуста й жалюгідна система, подібно до всіх інших систем негативних, могла утворитися тільки в державах колоніальних, котрі склались з народу всякого наброду, який не має національної цілизни[109] й духу народного, де невідомі ні самозречення, ні благородство, а тільки одні корисливі особисті вигоди. Треба виказати довіру до благородства людини, а без того не буде зовсім благородства. Хто знає, що на нього дивляться підозріло, як на злодюжку, і приставляють до нього з усіх боків наглядачів, у того невільно віднімаються руки. Треба розв’язати кожному руки, а не зв’язувати їх; треба напирати на те, щоб кожний тримав сам себе у руках, а не те, щоб його тримали інші; щоб він був суворішим до себе у кілька разів за сам закон, щоб він бачив сам, у чому він підлотник перед своєю посадою; словом — щоби він був уведений у значення вищої своєї посади. А це може зробити тільки один генерал-губернатор, якщо він не знехтує осягнути сам всяку посаду в її істинній сутності й подумки прослужити самому на місці того чиновника, котрого б захотів він увести у повне значення його посади. Внаслідок цього всі ваші зносини з чиновниками будуть особисті, без усяких секретарів і мертвого паперового листування, а від цього й ваша власна канцелярія зробиться маленькою і зовсім не буде схожою на ті потворні, величезні канцелярії, які заводять інші начальники. Ці ж величезні канцелярії, як ви вже самі знаєте, завдають багато шкоди тим, що відберуть у всіх чиновників їхні діла, утворюють собою раптом нову інстанцію і, отже, нові утруднення, дадуть невідчутно утворитися якій-небудь новій повноважній особі, іноді взагалі ні для кого незримої, у вигляді простого секретаря, але через руки котрого стануть проходити всі справи; у секретарів з’явиться яка-небудь коханка, через неї — інтриги, сварки, а з ними разом і сам чорт плутанини, котрий тут як тут у всякий час; і діло закінчиться тим, що, окрім заподіяння нового безладу і складнощів, зіжреться сила-силенна казенних сум. Бережи вас Бог від заведення канцелярії. Інакше і не розмовляйте ні з ким, тільки особисто. Як можна зневажити розмовою з чоловіком, особливо, коли розмова близька до нього самого, до виконання його зобов’язань і обов’язку, тобто близька до самої душі його? Як можна проміняти таку розмову на пусті газетні балачки і мертві слова про всяку брехню, що набирається з брехливих європейських журналів? Про обов’язок людини можна так розговоритися, що обом видасться, ніби вони бесідують з ангелами у присутності Самого Бога. Говоріть же так з вашим підлеглим, тобто — напутливо й поживно його душі! Не забудьте, що російською мовою, — я розумію не ту мову, котра вивертається тепер у повсякденні, і не книжну мову, і не мову, що утворилася під час всяких зловживань наших, але ту істинно російську мову, котра незримо носиться по всій Руській землі, незважаючи на чужоземствування наше у землі своїй, котра ще не торкається до діла життя нашого, але, однак, всі чують, що вона істинно російська мова, — цією мовою начальник називається батьком. Будьте ж з ними, як батько з дітьми, а батько з дітьми не заводить паперового листування і напряму спілкується з кожним із них. Так діючи, введете ви кожного у знання його посади і зробите істинно великий подвиг.

А ось вам другий подвиг, котрого ніхто не може здійснити, крім генерал-губернатора, і котрий в нинішній час є ділом навіть необхідним, не тільки потрібним, а саме: ввести дворянство у знання істинне свого звання. Стан цей у своєму істинно російському зерні прекрасний, незважаючи на тимчасово наросле чужоземне лушпиння. Та дворянство цього ще не чує. Багато ледь-ледь тільки здогадуються, другі перебувають у повному про це невіданні, треті беруть собі в ідеали дворянства держав іноземних, четверті навіть не задаються питанням: чи потрібно на світі дворянство? Якщо ж і знаходяться між ними такі, котрі мають про це які-небудь світлі думки, то думки ці ще не лунають у масах, і маса їх не чує. Останнім часом, окрім усього іншого, відновився навіть у дворянстві якийсь дух недовіри до уряду. В часи останніх європейських заворушень і всякого роду заколотів декотрі зі зловмисників намагались особливо рознести у нашому дворянстві поголос, ніби уряд шукає, як знесилити їхнє значення і довести їх до незначливості. Втікачі, вихідці за кордон і всякого роду недоброзичливці Росії писали статті й наповнювали ними стовпці чужоземних газет з тим саме наміром, щоб посіяти ворожнечу між дворянством і урядом: з одного боку, показати государю Росії партію якихось фантастичних бояр, що оспорюють саму владу, а з іншого боку, показати дворянству, що государ не благоволить до них і взагалі не любить цього звання. Тобто їм хотілося заварити в Росії якусь кашу і сум’яття, серед котрого можна було б і самим зіграти яку-небудь роль. Розрахунок був на те, що взаємний порятунок і підозріливість є страшною річчю і може з часом призвести до дійсного розриву найбільш священних зв’язків. Та, слава Богу, вже минули ті часи, коли кілька пустунів могли збурити цілу державу[110]. Проект так і залишився фантастичним проектом, тим не менш, однак, іскри непорозумінь та взаємної недовіри заронились, і я знаю багатьох дворян, котрі переконані всерйоз, що государ не любить їхнього стану, і від того навіть сумують. Діло це їм роз’ясніть і оголосіть усю правду, не приховуючи нічого. Скажіть, що государ любить цей стан більше всіх інших, але любить в його істинно російському значенні, — в тому прекрасному вигляді, в якому воно має бути за духом самої землі нашої. Та й не може бути інакше. Чи йому не любити цвіт свого народу? а у нас дворянство є цвітом нашого ж народу, а не який-небудь зайшлий чужоземний стан. Але слід, щоб дворянство саме себе показало і визначило значення свого звання, тому що в тому вигляді, в якому воно тепер, за цієї відсутності єдності у загальному дусі, за цього розмаїття думок, виховання, життя, звичок, за такого плутаного уявлення про самих себе, нікому не можуть вони подати дійсної й повної ідеї про те, що таке в нашій землі дворянство. А тому ніякий мудрець не може тепер знати, як йому з ними бути. Слід, щоб дворянство саме увійшло у своє істинне і повне значення. І ось тут ви можете істинно їм усім допомогти, тому що, будучи самі російським дворянином і вже розуміючи вище значення нашого дворянства, ви краще за всіх будете в силах це пояснити. Не треба для цього багато слів, тому що начала всього того, що ви їм об’явите, у них у грудях. Дворянство наше представляє явище,< справді, незвичайне. Воно утворилося у нас зовсім інакше, ніж в інших землях. Почалось воно не насильницьким приходом, у якості васалів з військами, завсідних оспорювачів верховної влади і вічних гнобителів стану нижчого; почалось воно у нас особистими вислугами перед царем, народом і всією землею, — вислугами, заснованими на достоїнствах моральних, а не на силі. У нашому дворянстві немає гордості якими-небудь перевагами свого стану, як в інших землях; немає пихи німецького дворянства; ніхто не похваляється у нас родом чи древністю походження, хоч наші дворяни за всіх древніші, — похваляються хіба тільки які-небудь англомани, котрі заразились цим на час, протягом проїзду Англією; може бути, тільки зрідка похвалиться хто-небудь своїм предком, та й то таким, котрий зіслужив істинно вірну службу цареві та землі своїй; а похвалися він поганим предком, на нього випустять тут же епіграму його ж побратими дворяни. Одним тільки дозволяє собі кожен з них похвалитися — це почуттям свого морального благородства, котре уже Бог їм вклав у груди. І якщо дійде діло до того, щоб виказати яким-небудь учинком це внутрішнє вище благородство, у нас ні один не відстане від іншого, хоч би сам був за всіх гіршим і весь зажив у бруді й кіптяві. Дворянство у нас є ніби сосуд, в котрому міститься все моральне благородство, що повинно розноситись по лицю всієї Російської землі з тим, щоб дати поняття всім іншим станам, чому стан вищий називається цвітом народу. І якщо ви тільки їм скажете майже те саме, що я тепер говорю і що є істинна правда, та розгорнете перед ними те поприще, котре тепер всіх їх чекає на передачу і увічнення імен своїх у потомстві; якщо ясно покажете їм, що вся Російська земля волає про допомогу і що допомогу їй можна надати одними подвигами благородства, а подвиги благородства слід показати тим, котрі вже від народження отримали благородство, то побачите, що серця їхні цокнуть об ваше серце, як чарки під час гулянки. Не приховуйте від них діла, поясніть їм усю правду. Навіщо змушувати їх дізнаватися те саме з брехливих іноземних газет і дозволяти пустунам морочити їм голови? Відкрийте їм усю правду начисто. Скажіть їм, що Росія справді нещасна, що нещасна від грабунків і неправди, котрі до такого нахабства ще не піднімали ріг свій; що болить серце у государя так, як ніхто з них не знає, не чує і не може знати. Та й чи може бути інакше, коли бачиш цей вихор плутанини, що, виникнувши, відсторонили всіх один від одного і відняли майже у кожного простір робити добро і користь істинну для своєї землі, коли бачиш повсюдне потьмарення і загальне відхилення всіх від духу землі своєї, бачиш, зрештою, цих безчесних шахраїв, продавців правосуддя і грабіжників, котрі, наче ворони, налетіли з усіх сторін клювати ще живе наше тіло і в каламутній воді ловити свою нікчемну вигоду. Коли ви це їм скажете, та услід за тим покажете, що тепер на них усіх чекає істинно благородна та висока служба цареві, а саме: так само великодушно, як колись ставали до рядів проти неприятеля, так само великодушно стати тепер на непривабливі місця й посади, зганьблені низькими різночинцями, тоді побачите, як стріпонеться наше дворянство. Відбою не буде від бажаючих вступити на службу і посісти найбільш невидні місця. І, відслуживши, не вимагатимуть вони собі за це ні нагород, ні відзнак, ні навіть привілеїв та переваг, вдоволені тим, що показали високу внутрішню перевагу свою. Словом, тільки покажіть їм висоту їхнього звання, і ви побачите, яка благородна їхня природа. Ви можете вказати їм також те друге велике діло, яке вони можуть зробити, виховавши ввірених їм селян таким чином, щоб вони стали взірцем цього стану для всієї Європи, тому що тепер не на жарт замислився багато хто в Європі над древнім патріархальним побутом, котрого стихії щезли скрізь, крім Росії, і починають гласно говорити про переваги нашого селянського побуту, зазнавши безсилля всіх установ та закладів нинішніх для їхнього покращення. А тому вам слід схилити дворян, щоб вони роздивилися пильніше істинно російське ставлення поміщика до селян, а не ті фальшиві та хибні, котрі утворились під час їхньої ганебної недбалості про свої власні маєтки, передані до рук найманців і управителів; щоб подбали про них істинно, як про своїх кревних і рідних, а не як про чужих людей, і так би подивились на них, як батьки на дітей своїх. Сим тільки одним можуть піднести вони цей стан до того становища, в якому слід йому перебувати, котре, як зумисне, не має у нас назви ані вільних, ані рабів, але називається хрестянами від імені Самого Христа. Все це може уповні пояснити дворянству генерал-губернатор, якщо про те подумає завчасно і увійде сам у повне значення нашого дворянства. І це буде вам другий великий подвиг.

А ось вам третій подвиг, котрого теж ніхто не може зробити, крім генерал-губернатора. Всі європейські держави тепер хворіють на незвичайну складність всяких законів та постанов. Скрізь помітне одне прикметне явище, а саме: закони власне цивільні вийшли за межі й увірвалися в області, їм не належні. З одного боку, вони вторглися в область, що довго перебувала під управлінням народних звичаїв; з іншого боку, вони вторглися в область, що має залишатися вічно під управлінням Церкви. Сталося це не примусово: паводок цивільних законів відбувся сам собою, зустрівши скрізь пусті, себе не обгороджуючі місця. Мода підірвала звичаї, відхиляння духівництва від прямого життя у Христі залишило напризволяще всі приватні стосунки кожної людини в її приватному побуті. Закони цивільні взяли, те й друге, як покинутих сиріт, під свою опіку і від того тільки стали такими складними. Самі ж по собі вони зовсім не розлогі, і якщо повернеться те, що законним чином має належати звичаям, і те, що має перейти до вічного володіння Церкви, тоді їх може вмістити тільки одна книга, котра обійме одні великі ухиляння від суспільного порядку і відносини власне державні. Всі до одного тепер бачать, що велика кількість діл, зловживань і всяких кляуз пішла саме від того, що європейські філософи-законодавці стали заздалегідь визначати всі можливі випадки ухилянь, до найменших подробиць, і тим відкрили всякому, навіть благородному й доброму, путі до безкінечних і найнесправедливіших позовів, котрі затівати він раніше мав би за найбезчесніше діло, але котрі він затіває тепер сміливо, побачивши в якому-небудь пункті постанов можливість і надію отримати колись втрачене добро чи ж просто тільки можливість оспорювати власність іншого. Він уже йде горою, як герой на приступ, і не дивиться зовсім на свого супротивника, хоч би той втратив через це останню свою сорочку, хоч би він пішов з торбами по світу з усією сім’єю своєю. Чоловіколюбний робить тепер найбезсоромнішим чином на очах усіх жорстоке діло і навіть ним хвастається, тоді як він застидався б і самої думки про те, якби служитель Церкви поставив їх обох обличчям до Христа, а не мізерних вигод особистих і якби завелось так, як і бути має, щоби в усіх ділах заплутаних, казусних, темних — словом, в усіх тих ділах, де загрожує проволока по інстанціях, мирила людину з людиною Церква, а не цивільний закон. Та ось питання: як це зробити? Як зробити, щоб цивільному закону віддано було дійсно тільки те, що має належати цивільному закону; щоб звичаям повернено було те, що має залишатися у владі звичаїв, і щоб за Церквою знову утверджено було те, що має вічно належати Церкві? Словом, як повернути все на своє місце? В Європі зробити це неможливо: вона обіллється кров’ю, знеможе у марних боріннях і нічого не встигне. В Росії є можливість; в Росії може це невідчутно здійснитися — не якими-небудь нововведеннями, переворотами й реформами і навіть не засіданнями, не комітетами, не суперечками і не журнальними розмовами й балачками; в Росії може цьому дати начало кожний генерал-губернатор ввіреною його управлінню областю, і як просто: ні чим іншим, як тільки власним життям своїм. Патріархальністю життя свого і простим поводженням з усіма він може вивести геть моду з її пустими етикетами і зміцнити ті російські звичаї, котрі насправді гарні й можуть бути застосовані з користю до нинішнього побуту. Він може сильно подіяти на те, що стосунки між собою як жителів міст, так і поміщиків стануть простішими; а знищення цієї складності світських стосунків, що є нині, зменшить неодмінно сварки і невдоволення, котрі виникли, як веремії, між мешканцями міст. Так само, як на впровадження звичаїв, може подіяти генерал-губернатор на законне впровадження Церкви у нинішнє життя російської людини: по-перше, прикладом власного життя, а по-друге — самими заходами, не примусовими й насильницькими, але сильнішими в кілька разів за всякі насильницькі. Про це коли-небудь ми з вами поговоримо опісля, коли ви дійсно візьмете посаду, а до того часу скажу вам тільки ось що: коли вже простий звичай сильніший за всякий писаний закон, а між тим, що таке звичай, коли розглянути його строго? Іноді він просто не має ніякого значення в нинішньому часі, встановлений невідомо нащо, прийшов невідомо звідки; не чуєш навіть авторитету, що його утвердив; іноді він тягнеться ще з часів язичництва, супротивний християнству і всім елементам нового життя. І коли за всього цього звичай такий сильний, що його важко буває стерти протягом багатьох років? Так що ж, коли введеться такий звичай, котрий заснований на розумі, одноголосно та одностайно буде визнаний усіма і освячений зверху Самим Христом та Його Церквою? Такий звичай піде у віки віків, і не зруйнує його ніяка сила, які б не настали всесвітні хитання. Та це й предмет великий; про нього треба поговорити розумно, а я для того дурний. Після, коли Бог допоможе й урозумить мене, може бути, що-небудь скажу. Робіт вам буде багато. Кріпіться і беріть твердо посаду генерал-губернатора, коли тільки вона буде вам запропонована. Ви виконаєте її тепер саме так, як слід, і згідно з тим, чого вимагає сам уряд, тобто бадьористою, освіжаючою силою пронестись по всій області, всіх підняти, всіх освіжити, всіх налаштувати, всьому дати поштовх і вирушити потім до іншої губернії з тим, щоб і там зробити те саме. Ви самі побачите, що посада ця неодмінно має бути тимчасовою, інакше вона не мала б смислу, тому що внутрішній організм губернії достатній і повний, і немає потреби в іншому управителі, крім цивільного губернатора. З Богом же, і не бійтесь нічого! Та, хоч би довелось вам посісти й іншу посаду, керуйтеся тими ж правилами: не забувайте ніде, що ви тимчасово. Облаштовуйте так діла, щоб вони не тільки при вас ішли добре, а й після вас; щоб не міг нічого зрушити ваш наступник, але увійшов би несамохіть уже сам в утверджені вами межі, тримаючись вами даного законного напрямку. Христос навчить вас, як загартовувати діло найміцніше і навіки. Будьте батьком істинним всім вам підвладним чиновникам і кожному допоможіть свято й чесно виконати службу свою. Подавайте по-братськи руку всякому для звільнення від його власних пороків і недоліків. Майте на всіх уплив, але вплив єдино з тим, щоб змусити кожного мати на самого себе вплив. Дивіться також, щоб ніхто не спирався надмірно і занадто на вас, як на власний посох свій, подібно до того, як римо-католицькі дами спираються на духівників своїх, без волі котрих вони не сміють переступити в іншу кімнату і чекають для цього сповіді; але щоб пам’ятала людина, що нянька дається їй на час, а не назавжди і що як тільки відступає від неї наставник, тут їй і слід дивитися за собою обачніше, ніж коли-небудь раніше, пам’ятаючи щохвилини, що вже нікому тепер наглядати за нею, і утримуючи, як святиню, в своїй пам’яті кожне слово, до неї сказане. Намагайтесь також, щоб не було плачу при розставанні з вами, якби довелося вам залишати вашу посаду, але щоб ще бадьоріше і свіжіше дивився кожний уперед, а тому до дня розставання накопичуйте все, що хотіли б ви сказати у настанову кожному: в цей день будуть для них святими всі слова ваші, і те, чого б вони не прийняли і не виконали раніше, те тепер приймуть і після вас виконають. Для мене найкраща хвилина — час розставання з моїми друзями; кожен з друзів моїх, хто тепер розстається зі мною, розстається весело і світлішає духом. Вам підтвердять це всі ті, котрі розставалися зі мною останнім часом. Я навіть певен, що коли буду помирати, зі мною попрощаються весело всі, хто мене любив: ніхто з них не заплаче і буде значно світліший духом після моєї смерті, ніж за життя мого. Ще скажу вам слово щодо любові й загальної прихильності до себе, за котрими багато так женуться. Запобігати любові до себе є незаконне діло і не повинно непокоїти людину. Дивіться на те — чи любите ви інших, а не на те — чи люблять вас інші. Хто вимагає платежу за любов свою, той підлий і далеко не християнин. О, який я вдячний за те, що ще з дитинства вселив у мене Бог незрозуміле мені самому почуття тікати від усяких надмірних виявлень, навіть родинних і дружніх, як від чогось нудотного і неприємного. Як це вірно, що повна любов не повинна належати нікому на землі. Вона повинна передаватися по начальству, і всякий начальник, як тільки помітить її устремління до себе, повинен тієї ж хвилини звертати її до поставленого над ним вищого начальника, щоб таким чином дісталась вона до свого законного джерела, і передав би її урочисто на очах усіх всіма любимий цар Самому Богу.

XXIX Чия доля на землі вища

Ніяк не можу вам сказати, чия доля на землі вища і кому випав кращий талан. Раніше, коли я був дурнішим, я віддавав перевагу одному званню перед іншим, тепер же бачу, що доля всіх рівно завидна. Всі отримають рівне воздаяння — як той, кому ввірений був один талант і він приніс на нього другий, так і той, котрому дано було п’ять талантів і котрий приніс на них інших п’ять. Навіть, я думаю, доля першого ще краща, саме від того, що він не був відомий на землі й не скуштував чарівливого напою земної слави, подібно до останнього. Дивовижна милість Божа, що визначила рівне воздаяння всякому, хто виконав чесно обов’язок свій, чи цар він, чи останній жебрак. Всі вони там зрівняються, тому що всі увійдуть у радість Господаря свого і перебуватимуть однаково в Богові. Звісно, Сам Христос сказав у іншому місці: «Багато осель у домі Мого Отця»[112]; але як роздумаюсь про те, що повинні бути у Бога оселі, не можу втриматись від сліз і знаю, що ніяк би не вирішив, яку з них обрати собі, якби тільки дійсно був удостоєний Небесного Царства і запитаний: «Яку з них хочеш?»

Знаю тільки те, що сказав би: «Останню, Господи, але лишень би вона була в домі Твоєму!» Здається, нічого б не бажалось більше, як тільки служити тим обраним, котрі вже удостоїлись споглядати у всій величі Його славу. Лежати б тільки біля ніг їхніх і цілувати святі їхні ноги!

XXX Напуття[113]

На листа твого тепер не буду відповідати; відповідь буде потім. Все бачу і чую: страждання твої великі. З такою ніжною душею терпіти такі грубі обвинувачення; з такими піднесеними почуттями жити між таких грубих, незграбних людей, якими є мешканці пошлого містечка, в якому ти оселився, котрих уже один бездушний грубий доторк в силах розбити, навіть без їхнього відома, найкращу дорогоцінність сердечну, ведмежою лапою вдарити по найтонкіших струнах душевних, даних на те, щоб виспівати небесні звуки, — розладнати і розірвати їх, бачити, на додачу до всього цього, щоденні скоєні мерзоти і терпіти зневагу від негідних! Все це тяжко, знаю. Твої страждання тілесні тяжкі не менше: твої нервові недуги, твій сум і ці страшні напади агонії, котрою ти одержимий тепер, — все це тяжко, тяжко, і нічого більше не можу сказати тобі, але тільки: тяжко! Та ось тобі розрада. Це ще початок; образ тобі буде ще більше: чекає на тебе ще сильніша боротьба з хабарниками, підлотниками всіх сортів і найбезсоромнішими людьми, для котрих нічого немає святого, котрі не тільки в силах зробити те мерзотне діло, про яке ти пишеш, тобто підписатися під чужу руку, дерзнути звести такий жахливий злочин на невинну душу, бачити своїми очами кару, що спостигла обмовленого, і не здригнутися, — не тільки подібне мерзотне діло, а й ще в кілька разів мерзотніше, про які одна розповідь може позбавити навіки сну людину жалісливу. (О, краще б зовсім не народитися цим людям: увесь сонм небесних сил здригнеться від жаху загробного покарання, що на них чекає, від котрого ніхто вже їх не звільнить.) Зустрінуться тобі незліченні нові поразки, неждані зовсім. На твоєму майже беззахисному поприщі й непомітній посаді все може трапитись. Твої нервові напади й недуги будуть також ще сильнішими, сум буде вбивчим і печалі будуть нищівними. Але згадай: покликані у світ ми зовсім не для свят і бенкетів. На битву ми сюди покликані; святкувати ж перемогу будемо там. А тому ні на мить ми не повинні забувати, що вийшли на битву, і нічого тут вибирати, де менше небезпек: як добрий воїн, повинен кидатись з нас кожен туди, де жаркіша битва. Всіх нас бачить зверху небесний Полководець, і ні найменше наше діло не уникне Його погляду. Не ухиляйся ж від поля бою, а ставши до бою, не шукай супротивника безсилого, а сильного. За бій з невеликим горем і дрібними бідами не багато отримаєш слави. Не велика слава для росіянина битися з миролюбним німцем, коли знаєш наперед, що він побіжить; ні, з черкесом, від котрого всі тремтять, вважаючи непереможним, з черкесом схопитися і перемогти його — ось слава, котрою можна похвалитися! Вперед же, прекрасний мій воїне! З Богом, добрий товаришу! З Богом, прекрасний друже мій!

XXXI У чому ж, нарешті, сутність російської поезії та в чому її особливість

Незважаючи на зовнішні ознаки наслідування, в нашій поезії є дуже багато свого. Самобутнє джерело її вже било у грудях народу тоді, коли самого імені ще не було ні на чиїх устах. Струмені його пробиваються в наших піснях, в яких мало прив’язаності до життя та його предметів, але багато прив’язаності до якогось безмежного розгулу, до стремління ніби полинути кудись разом зі звуками. Струмені його пробиваються у прислів’ях наших, у котрих видно надзвичайну повноту народного ума, що вмів зробити все своїм знаряддям: іронію, кепкування, наочність, влучність живописного зображення, щоб скласти животрепетне слово, котре проймає наскрізь природу російської людини, зачіпаючи за все її живе. Струмені його пробиваються, врешті, в самому слові церковних пастирів — слові простому, не красномовному, але чудовому за стремлінням стати на висоту тієї святої незворушності, на котру визначено зійти християнину, за стремлінням спрямувати людину не до захоплень сердечних, а до вищої, розумної тверезості духовної. Все це пророкувало нашій поезії якийсь іншим народам невідомий, своєрідний і самобутній розвиток. Але не з сих трьох джерел, що вже у нас побутували, бере початки наша солодкозвучна поезія, що нині нас тішить; так само, як і будова нинішнього нашого суспільного порядку походить не з начал, що вже побутували раніше в землі нашій. Суспільна будова наша відбулася також не правильним, поступовим перебігом подій, не повільно-розсудливим уведенням європейських звичаїв, — котре було б уже неможливе з тієї причини, що вже занадто визріла європейська просвіта, занадто великим був наплив її, щоб не увірватися рано чи пізно з усіх сторін у Росію і не наробити без такого вождя, яким був Петро, набагато більшого розладу в усьому, ніж який дійсно потім настав, — суспільна будова наше постала від потрясіння, від того богатирського потрясіння всієї держави, котре викликав цар-перетворювач, коли воля Бога вклала йому думку ввести молодий народ свій у коло європейських держав і одразу познайомити його зі всім, що тільки здобула собі Європа довгими роками кривавих борінь і страждань. Крутий поворот був потрібний російському народові, і європейська просвіта була кресалом, котрим слід було вдарити по всій нашій масі, що починала дрімати. Кресало не передає вогонь кременю, але поки ним не вдариш, не дасть кремінь вогню. Вогонь вилетів раптом з народу. Вогонь цей був захват, захват від пробудження, захват спершу несвідомий: ніхто ще не почув, що він пробудився з тим, щоби з допомогою європейського світла роздивитися глибше самого себе, а не копіювати Європу; все тільки почуло, що він пробудився. Вже сам цей крутий поворот усієї держави, здійснений одним чоловіком, — і до того самим царем, котрий великодушно відмовився на час від царського звання свого, вирішив випробувати сам всяке ремесло і з сокирою в руці стати передовим у всякому ділі, щоби не виникло ніяких заворушень, які бувають при найменшій зміні державних форм, — було ділом, достойним захвату. Переворот, котрий зазвичай на кілька років заливає кров’ю розворушену державу, якщо здійснюється боріннями внутрішніх партій, був здійснений перед всією Європою в такому порядку, наче блискучий маневр добре навченого війська. Росія раптом огорнулася державною величчю, заговорила громами і зблиснула відблиском європейських наук. Все у молодій державі прийшло у захват, скрикнувши тим криком зчудування, котрим скрикує дикун, побачивши навезені блискучі скарби. Захват цей відобразився в нашій поезії, або краще — він створив її. Ось чому поезія з першого вірша, що з’явився друком, набула у нас торжествуючого виразу, прагнучи виказати в один і той же час захоплення від світла, внесеного до Росії, зчудування від великого поприща, що на неї чекає, і вдячність царям, того призвідникам. З цих пір стремління до світла стало нашим елементом, шостим почуттям російської людини, й саме воно дало хід нашій нинішній поезії, внісши нове, світлоносне начало, котрого не видно було ні в одному з тих трьох джерел її, про котрі згадувалося при початку.

Що таке Ломоносов, якщо розглянути його строго? Захоплений юнак, котрого вабить світло наук та поприще, що чекає попереду. Випадково втрапив він у поети: захват від нашої нової перемоги змусив його накидати першу оду[114]. Похапцем запозичив він у сусідів німців розмір і форму[115], які у них на той час трапилися, не роздивившись, чи пасують вони російській мові. Немає й слідів творчості в його риторично складених одах, але захват уже чутно в них скрізь, де не торкнеться він чого-небудь близького науколюбній його душі. Торкнувся він північного сяйва, що було предметом його наукових досліджень, — і плодом цього доторку була ода «Вечірні розмисли про Божу велич», вся велична від початку й до кінця, котрої нікому не написати, окрім Ломоносова. Ті ж причини породили відоме послання до Шувалова «Про корисність скла». Всякий доторк до милої серцю його Росії, на котру дивиться він під кутом її сяючого майбуття, наповнює його силою чудотворною. Між холодних строф поллються раптом у нього такі строфи, що не знаєш сам, де ти знаходишся. Точно ніби, висловлюючись його ж словами:

Всю Російську землю оглядає він від краю і до краю з якоїсь світлої височини, милуючись і ніяк не намилуючись її безмежністю та незайманою природою. В описах чутно погляд радше вченого натураліста, ніж поета, але щиросердна сила захвату перетворила натураліста на поета. Найдивовижніше те, що, вмістивши віршовану мову свою у вузькі строфи німецького ямбу, він нітрохи не стиснув мови: мова в нього рухається у вузьких строфах так само велично й вільно, як повновода ріка, не стиснена берегами. Вона у нього вільніша і краща у віршах, ніж у прозі, і недаремно Ломоносова називають батьком нашої віршованої мови. Дивовижно те, що зачинатель уже постав владарем і законодавцем мови. Ломоносов стоїть попереду наших поетів, як вступ попереду книги. Його поезія — початок світанку. Вона у нього, подібно до спалахуючої зірниці, освітлює не все, але тільки деякі строфи. Сама Росія з’являється у нього тільки у загальних географічних обрисах. Він ніби дбає тільки про те, щоб накидати один начерк величезної держави, намітити крапками і лініями її кордони, надавши іншим нанести фарби; він сам ніби первісний, пророчий начерк того, що попереду.

З руки Ломоносова оди увійшли в звичай. Торжество, перемога, тезоіменитство, навіть ілюмінація та феєрверк стали предметом од. Віршувальники їхні виказали тільки бездарну спритність замість захвату. Виключити з них можна одного Петрова[117], не чужого силі й віршованому вогню: він був дійсно поет, незважаючи на жорсткий і черствий вірш свій. Усі інші нагадали тільки риторично-холодний склад ломоносовських од і показали, замість милозвучності ломоносовської мови, тріскотню і безлад слів, що терзають вухо. Але кресало вже вдарило по кременю; поезія вже спалахнула: ще не встиг відняти руку від ліри Ломоносов, як уже заводив перші пісні Державін.

В епоху Катерини, царювання котрої можна назвати блискучою виставкою перших російських творів, коли на всіх поприщах почали виявлятися російські таланти, — з битвами піднеслися полководці, з установами внутрішніми державні ділки, з перемовинами дипломати, з академіями словесники й вчені, — з’явився і поет, Державін, з тією ж картинно-величною зовнішністю, як і всі люди часів Катерини, що розвернулися в якійсь ще дикій свободі, з багато чим недокінченим і не цілком викінченим у частинах, як трапляється з тими творами, котрі виставляються дещо поспішливо напоказ. Думка про подібність Ломоносова з Державіним, що приходить на ум при першому погляді на них обох, зникне одразу, як тільки вдивишся сильніше в Державіна. Всім, навіть самим вихованням, останній являє цілковиту протилежність першому. Як перший увесь віддався наукам, вважаючи віршування своє тільки розвагою і ділом відпочинку, так другий віддався весь своєму віршуванню, вважаючи різносторонню освіту науками зайвою і непотрібною. Та ж самодержавна, державна велич Росії чутна і в нього; але вже видно не самі тільки географічні обриси держави: виступають люди і життя. Не далекі від реальності науки, а наука життя його цікавить. Оди його звертаються вже до людей всіх станів і посад, і чутно в них стремління накреслити закон правильних дій людини в усьому, навіть у самих її насолодах. У нього виступила уже творчість. У нього є щось ще більш велетенське і витаюче, ніж у Ломоносова. Розгубився ум, вирішуючи, звідки взявся в ньому цей гіперболічний розмах його мови. Чи залишки це нашого казкового руського богатирства, котре у вигляді якогось темного пророцтва носиться до сих пір над нашою землею, прообразуючи щось вище, що на нас чекає, чи ж це навіяно йому далеким татарським його походженням, степами, де бродять вбогі рештки орд, розпалюючи свою уяву розповідями про богатирів у кілька верст заввишки, які живуть по тисячу років на світі, — що б то не було, але ця властивість у Державіні дивовижна. Інколи бозна-як здалеку забирає він слова й вирази з тим саме, щоб стати ближче до свого предмета. Дике, величезне все; але де тільки допомогла йому сила натхнення, там увесь цей огром слугує на те, щоб неприродною силою оживити предмет, так що здається, ніби тисячею очей дивиться він. Варто переглянути його «Водоспад», де, здається, ніби ціла епопея злилася в одну плинучу оду. У «Водоспаді» перед ним пігмеї інші поети. Природа там ніби вища за нами зриму природу, люди могутніші за нами знаних людей, а наше звичайне життя перед величним життям, там зображеним, наче мурашник, котрий десь далеко копошиться вдалині. Про Державіна можна сказати, що він — співець величі. Все у нього величне: величний образ Катерини, велична Росія, що оглядає себе у вісьмох морях своїх; його полководці — орли; словом, все у нього величне. Помітно, одначе, що постійним предметом його думок, який найбільше його цікавив, було — накреслити образ якогось дужого мужа, загартованого в ділі життя, готового до битви не з одним яким-небудь часом, але з усіма віками; зобразити його таким, яким він мав би виникнути, на його думку, з міцних начал нашої російської породи, виховавшись на незрушному камені нашої Церкви. Часто, відкинувши в сторону ту особу, котрій написана ода, він ставить на її місце того ж свого незламного, правдивого мужа. Тоді глибокі істини проголошуються у нього таким голосом, котрий далеко вищий за звичайний: повертається святе, високе значення тому, що звикли називати ми загальними місцями, і, наче з вуст самої Церкви, дослухаєшся до вічних слів його. Порівняно з іншими поетами у нього все виглядає велетом: його поетичні образи, не маючи повної викінченості пластичної, наче губляться в якихось духовних обрисах і від того набувають ще більше величі. Наприклад: поет зображує старого Каспія в той час, коли він, розлютований бурею,

Тут, здавалося, хотів створитися зримо образ старого Каспія, але загубився в якомусь духовному, незримому окресленні: вухо чує один гул гримлячого моря, і разом з сивим волоссям старого піднімається волосся на голові самого читача, враженого суворою величчю картини. Все у нього крупне. Стиль у нього такий крупний, як ні в кого з наших поетів. Розітнувши анатомічним ножем, побачиш, що це наслідок надзвичайного поєднання найбільш високих слів з найбільш низькими і простими, на що б ніхто не відважився, крім Державіна. Хто б посмів, крім нього, висловитися так, як висловився він в одному місці про того ж свого величного мужа, в ту хвилину, коли він все уже виконав, що потрібно на землі:

Хто, крім Державіна, насмілився б поєднати таке діло, як чекання смерті, з такою нікчемною дією, як крутіння вусів? Але як через це відчутніша видимість самого мужа, і яке меланхолійно-глибоке почуття зостається в душі! Та потрібно сказати, що як це, так і всі інші велетенські якості Державіна, що дають йому перевагу над іншими поетами нашими, перетворюються раптом у нього на неохайність і неподобство, як тільки покидає його натхнення. Тоді все у безладі: слово, мова, стиль — все скрипить, наче віз із немазаними колесами, і вірш — справжній труп, покинутий душею. Сліди власної незакінченої освіти, як у розумовому, так і в моральному сенсі, відбилися дуже помітно на його творах. Муж, який проповідував іншим про те, як керувати собою, не зумів скерувати себе, далеко не став самим собою і змушений був напруженою силою натхнення добиратися до себе ж, щоб заговорити про те, що повинно вже вільно виливатися у поета. Надай виховання повне такому мужу — не було б поета вищого за Державіна; тепер же залишається він як необроблена величезна скеля, перед котрою ніхто не може зупинитися, не будучи враженим, але перед котрою довго не затримується ніхто, поспішаючи до інших місць, більш принадливих.

Ще Державін ударяв у струни своєї ліри, як уже все довкола нього змінилося: вік Катерини, полководці-орли, вельможна розкіш і вельможне життя промайнули, як сновидіння. Настав вік Олександра, ошатний, благопристойний, вилощений. Все застебнулося і, ніби відчувши, що вже розкинулося надто нарозпашку, стало навперейми набувати позірної добропристойності та стрункості вчинків. Французи стали уповні взірець до всього, і так само, як джигуни Парижа заволоділи надовго нашим суспільством, прудкі французькі поети заволоділи були на час нашими поетами. До честі, втім, вірного поетичного чуття нашого необхідно сказати, що за зразок пішов один Лафонтен саме тому, що був ближчим до природи: Дмитрієв[120], Хемніцер[121] і Богданович[122] стали створювати подібні до нього простотою твори, обробляючи ті ж предмети. Російська мова раптом отримала свободу і легкість перелітати від предмета до предмета, якої не знав Державін. Замість оди стали пробувати всі роди і форми поезії. Дмитрієв виказав багато таланту, смаку, простоти і пристойності в усьому, якими вбив бундючність і пишномовність, нанесені бездарними наслідувачами Державіна та Ломоносова. Але поверхова епоха не могла дати багато змісту нашій поезії: одне загальносвітське стало її предметом, і вона зробилася сама схожою на розумного і меткого світського чоловіка, коли він сидить у вітальні й веде розмову не з тим, щоб повідати душевну сповідь свою чи спонукати інших до якого-небудь важливого діла, а з тим, щоб просто повести розмову і похизуватися вмінням вести її про всі предмети. Останні звуки Державіна змовкли, як змовкають останні звуки церковного органу, і поезія наша, вийшовши з церкви, опинилася раптом на балу. Від одного тільки Капніста[123] почувся аромат істинно душевного почуття і якоїсь особливої антологічної привабливості, доти незнайомої. Ось його «Сільський будиночок в Обуховці»:

Та не могла зоставатися довго наша поезія на цій поверховій світській верхівці. Вже пробуджена була сильно її чулість від петровського удару європейським кресалом. Раптом запримітила вона, що від французів, окрім спритності, нічого не перейме для свого виховання, і звернулася до німців. У німецькій літературі відбувалося у той час явище дивне. Неясні марення, таємничі перекази, непояснимі чудесні пригоди, темні привиди невидимого світу, мрії та страхи, що супроводжують дитинство людини, стали предметом німецьких поетів. Можна б назвати таку поезію пустощами школяра, якби в ній не чулося те лепетання немовляти, котрим вістує в ній про себе безсмертний дух людини, потребуючи собі живої поживи. Чутлива поезія наша зупинилася з цікавістю немовляти перед таким явищем. Її власні слов’янські начала нагадали їй раптом про щось подібне. Але при всьому тому ми самі ніяк би не зіткнулися з німцями, якби не з’явився поміж нас такий поет, котрий показав нам весь цей новий, незвичайний світ крізь ясне скло своєї власної природи, нам більш доступної, ніж німецька. Цей поет — Жуковський, наша найвизначніша оригінальність! Дивовижною, вищою волею вкладено було йому в душу з дитячих днів незбагненне йому самому стремління до незримого й таємничого. В душі його, наче в герої його балади Вадимі[124], лунав небесний дзвінок, кличучи у далечінь. Через цей поклик кидався він до всього незбагненного й таємничого всюди, де воно йому траплялося, й став одягати його в звуки, близькі нашій душі. Все у цьому роді у нього взяте у чужих, і більше у німців, — майже все переклади. Але на перекладах так закарбувалося це внутрішнє стремління, так запалило й одушевило їх своєю живістю, що самі німці, які навчалися російської мови, зізнаються, що перед ним оригінали видаються копіями, а переклади його видаються істинними оригіналами. Не знаєш, як назвати його, — перекладачем чи оригінальним поетом. Перекладач втрачає власну особистість, але Жуковський виказав її більше за всіх наших поетів. Проглянувши назви віршів його, бачиш: один взято із Шиллера, другий з Уланда[125], третій у Вальтер Скотта, четвертий у Байрона, і все — найвірніший сколок, слово в слово, особистість кожного поета витримано, ніде було й висунутись самому перекладачеві; але коли прочитаєш кілька віршів одразу і спитаєш себе: чиї вірші читав? — не постане перед очима твоїми ні Шиллер, ні Уланд, ні Вальтер Скотт, але поет, від них усіх окремий, достойний стати не біля ніг їхніх, а сісти з ними поряд, як рівний з рівним. Яким чином крізь особистості всіх поетів пронеслась його власна особистість — це загадка, але вона так і бачиться всім. Немає росіянина, котрий би не склав собі з самих же творів Жуковського вірного портрета самої душі його. Потрібно сказати також, що ні в кому з перекладених ним поетів не чутно так сильно стремління піднестися у захмарне, чуже всьому видимому, ні в кому також із них не видно цього твердого визнання незримих сил, що охороняють всюди людину, так що, читаючи його, відчуваєш на кожному кроці, ніби сам, висловлюючись віршами Державіна:

Перекладаючи, справляв він своїми перекладами таке враження, як самобутній і самоцвітний поет. Внісши це нове, доти незнайоме нашій поезії стремління в область незримого й таємничого, він звільнив її саму від матеріалізму не тільки в думках і способі їхнього вираження, а у самому вірші, котрий став легким та безтілесним, як видіння. Перекладаючи, він залишив перекладами початки для всього оригінального, вніс нові форми й розміри, котрі почали потім уживати всі інші наші поети. Лінощі ума завадили йому стати переважно поетом-винахідником, — лінь вигадувати, а не брак творчості. Ознаки творчості показав він у собі вже із самого початку свого поприща: «Світлана» і «Людмила» рознесли у перший раз зігріваючі звуки нашої слов’янської природи, ближчі нашій душі за ті, що лунали в інших поетів. Доказом того те, що вони справили вплив сильний на всіх у той час, коли поетичне чуття у нас було ще слабо розвинене. Елегійний рід нашої поезії створений ним. Є ще первісніша причина, від котрої пішли й самі лінощі ума: це — здатність оцінювати, котра, оселившись владно в його умі, змушувала його зупинятися з любов’ю над усяким готовим твором. Звідси його тонке критичне чуття, котре так дивувало Пушкіна. Пушкін сильно на нього сердився за те, що він не пише критик. На його думку, ніхто, крім Жуковського, не міг так розібрати й визначити всякий художній твір. Ця здатність розбирати й оцінювати відображається в його мальовничих описах природи, котрі всі його власні, самобутні твори. Взявши картину, що його полонила, він не залишає її до тих пір, поки не вичерпає всю, розітнувши ніби анатомічним ножем її найневловимішу подробицю. Хто вже міг написати вірш «Звіт про сонце»[127], де спостережені всі видозміни сонячних променів і чарівність картин, ними породжених у різні години дня, і з такими ж мальовничими подробицями зобразити в «Звіті про місяць»[128] чарівність місячних променів, з цілою низкою нічних картин, ними породжених, — той, зрозуміло, мав містити в собі у великій мірі здатність оцінювати. Його «Слов’янка» з краєвидами Павловська[129] — справжній живопис. Благоговійна задумливість, котра проноситься крізь всі його картини, наповнює їх тим зігріваючим, теплим світлом, котре наводить заспокоєння незвичайне на читача. Стаєш тихішим у всіх своїх пориваннях, і якоюсь таїною замикаються твої власні вуста.

Останнім часом у Жуковському став помічатися перелом поетичного напряму. В міру того як стала йому вияснюватися чистіше та незримо-світла далина, котру він бачив доти в неясно-поетичній віддалі, зникала пристрасть і смак до примар і привидів німецьких балад. Сама задумливість поступилася місцем світлості душевній. Плодом цього була «Ундина»[130], творіння, приналежне уповні Жуковському. Німецький переповідувач того самого переказу в прозі не зміг слугувати йому взірцем. Повний творець світлості цього поетичного витвору є Жуковський. З цих пір він здобув якусь прозору мову, котра ту ж річ показує ще видніше, ніж якою вона є у самого хазяїна, у котрого він узяв її. Навіть колишня легка невизначеність вірша його зникла: вірш його став міцнішим і твердішим; все готувалося в ньому на те, щоб повернути його до передачі найдосконалішого поетичного твору, котрий, будучи створений так, як створює він, за такого напування всього себе духом давнини і за такого просвітленого, вищого погляду на життя, покаже неодмінно первісний, патріархальний побут древнього світу в світлі рідному й близькому всьому людству, — подвиг, набагато вищий за всякий власний твір, котрий принесе Жуковському значення всесвітнє. Перед іншими нашими поетами Жуковський те саме, що ювелір перед іншими майстрами, тобто майстер, який займається остаточним викінченням діла. Не його діло добувати в горах алмаз — його діло оправити цей алмаз таким чином, щоб він заграв усім своїм блиском і виказав би уповні своє достоїнство усім. Поява такого поета могла статися тільки серед російського народу, в котрому такий сильний геній сприйнятливості, даний йому, може бути, на те, щоб оправити в кращу оправу все, що не оцінене, не оброблене і зневажене іншими народами.

У той час, коли Жуковський стояв ще у першій порі свого поетичного розвитку, відриваючи нашу поезію від землі й суттєвості й відносячи її в область безтілесних видінь, інший поет, Батюшков[131], ніби зумисне йому на спротив, став прикріпляти її до землі й тіла, виказуючи всю чарівливу повабу відчутної суттєвості. Як той губився весь у неясному ще для нього самого ідеальному, так цей весь потонув у розкішній повабі видимого, котре так ясно чув і так сильно відчував. Усе прекрасне в усіх образах, навіть і незримих, він ніби силкувався перетворити на відчутну млість насолоди. Він чув, висловлюючись його ж виразом, «стихов и мыслей сладострастье»[132]. Здавалося, ніби якась внутрішня сила рівноваги, що перебуває в лоні поезії нашої, охороняючи її від крайнощів будь-якого захоплення, створила цього поета саме з тим, щоб у той час, коли один стане приносити звуки північних співців Європи, другий овіяв би її ароматичними звуками півдня, познайомивши з Аріосто, Тассо, Петраркою, Парні[133] та ніжним відлунням древньої Еллади; щоби навіть і сам вірш, що почав набувати легкої невизначеності, прибрав тієї майже скульптурної опуклості, яку видно у древніх, і тієї звучної млості, що чутна у південних поетів нової Європи.

Два різнорідні поети внесли одразу два різнорідні начала в нашу поезію; з двох начал вмить утворилося третє: з’явився Пушкін. У ньому середина. Ні далекої від життя ідеальності першого, ні повноводдя любострасних розкошів другого. Все урівноважене, стисле, зосереджене, як у росіянині, котрий небагатомовний на передачу відчуття, але береже й збирає його довго в собі, так що від цього довготривалого носіння воно має вже силу вибуху, якщо виступить назовні. Наведу приклад. Поета вразив краєвид Казбеку, однієї з найвищих кавказьких гір, на верхівці якої він побачив монастир, що видався йому ширяючим у небесах ковчегом. У іншого поета полилися б палкі вірші на кілька сторінок. У Пушкіна все у десяти рядках, і вірш закінчує він сим неочікуваним звертанням:

Саме так міг би сказати росіянин, тоді як і француз, і англієць, і німець пустилися б у детальний звіт відчуттів. Ніхто з наших поетів не був ще таким скупим на слова і вирази, як Пушкін, так не пильнував себе, щоб не сказати надмірного і зайвого, полохаючись нудотної солодкавості того й другого.

Що ж було предметом його поезії? Все стало її предметом, і ніщо зокрема. Німує думка перед незліченністю його предметів. Чим він не був вражений і перед чим він не зупинився? Від захмарного Кавказу і картинного черкеса до бідного північного сільця з балалайкою і тропаком біля корчми — скрізь, всюди: на модному балу, в хаті, в степу, у дорожній кибитці — все стає його предметом. На все, що тільки є у внутрішній людині, починаючи від її високої й великої риси до найменшого подиху її слабкості й неістотної прикмети, що його збентежила, він відкликнувся так само, як відкликнувся на все, що тільки є в природі видимій і зовнішній. Все стає у нього окремою картиною; всі предмети його; з усього, як дрібного, так і великого, він добуває одну електричну іскру того поетичного вогню, котрий присутній у всякому творінні Бога, — його найвищу сторону, знайому тільки поету, не роблячи з неї ніякого ужитку до життя на потребу людині, не пояснюючи нікому, для чого здобуто цю іскру, не підставляючи до неї драбинок ні для кого з тих, котрі глухі до поезії. Йому ні до кого не було діла. Він дбав тільки про те, щоб сказати одним обдарованим поетичним чуттям: «Дивіться, яке прекрасне творіння Бога!» — і, не додаючи нічого більше, перелітати до іншого предмета з тим, щоб сказати також: «Дивіться, яке прекрасне Боже творіння!» Від цього твори його є явище дивовижне суперечливістю тих вражень, які вони породжують у читачах. В очах людей вельми розумних, але не маючих поетичного чуття, вони — уривки недовершені, легкі, миттєві; в очах людей, обдарованих поетичним чуттям, вони — цілісні поеми, обдумані, викінчені, які містять у собі все, що їм потрібно.

На Пушкіні обірвалися всі питання, котрі доти не ставилися нікому з наших поетів і в котрих видно дух часу, що прокидався. Нащо, до чого була його поезія? Який новий напрямок мисленнєвому світу дав Пушкін? Що сказав він потрібного своєму віку? Чи вплинув на нього якщо не рятівним чином, то руйнівним? Чи впливав на інших хоч особистістю власного характеру, геніальними помилками, як Байрон і як навіть багато другорядних і нижчих поетів? Для чого він даний був світові і що довів собою? Пушкін даний був світові для того, щоб довести собою, що таке сам поет, і нічого більше, — що таке поет, узятий не під впливом якого-не-будь часу чи обставин і не під умовою також власного, особистого характеру, як людини, але незалежно від усього; щоб коли захоче потім який-небудь вищий анатомік душевний розітнути і пояснити собі, що таке в сутності своїй поет, це чутливе створіння, яке на все відкликається в світі й собі одному не має відклику, то щоб він вдоволений був, побачивши це в Пушкіні. Одному Пушкіну визначено було показати в собі цю незалежну істоту, це дзвінке відлуння, що відкликається на всякий окремий звук, породжуваний у повітрі. При думці про всякого поета уявляється більше або менше особистість його самого. Кому при розмислах про Шиллера не постане раптом ця світла, дитинна душа, що мріяла про кращі й досконаліші ідеали і створювала з них собі світ, вдоволена тим, що могла жити в цьому поетичному світі? Кому, хто читає Байрона, не постане сам Байрон, цей гордий чоловік, облагодіяний всіма дарами Неба, який не зміг простити Йому своєї незначної тілесної вади, від котрої ремство перенеслося і в поезію його? Сам Гете, цей Протей[135] із поетів, що прагнув обійняти все як у світі природи, так і в світі наук, показав уже сим самим наукоподібним стремлінням своїм особистість свою, сповнену якоїсь германської статечності й теоретично-німецького намагання приладнатися до всіх часів і віків. Усі наші російські поети: Державін, Жуковський, Батюшков — утримали свою особистість. В одного Пушкіна її немає. Що схопиш із його творів про нього самого? Піди влови його характер як людини! Замість нього постане той же дивовижний образ, що на все відгукується і одному собі тільки не знаходить відгуку. Всі твори його — повний арсенал знарядь поета. Іди туди, вибирай собі кожен по руці будь-яке і виходь із ним на битву; але сам поет на битву з ним не вийшов. Чому не вийшов? — це інше питання. Він сам на нього відповідає віршами:

Пушкін вчував значення своє краще тих, котрі ставили йому питання, і з любов’ю виконував його. Навіть і в ту пору, коли метався він сам у чаді пристрастей, поезія була для нього святиня — точно якийсь храм. Не входив він туди неохайним і неприбраним; нічого не вносив він туди необдуманого, нерозважливого з власного життя свого; не увійшла туди гольцем розхристана дійсність. А між тим все там до єдиного є історією його самого. Але це нікому не зримо. Читач почув одні тільки пахощі; але які речовини перегоріли в грудях поета з тим, щоб запахтіти цими пахощами, цього ніхто не може почути. І як він леліяв їх у собі! як виношував їх! Жоден італійський поет не вивершував так сонетів своїх, як викінчував він ці легкі, позірно миттєві творіння. Яка точність у всякому слові! Яка значливість всякого виразу! Яке все округлене, вивершене й замкнуте! Всі вони ніби перлини; важно й вирішити, котре краще. Ніби сяючі зуби красуні, котрі уподібнює цар Соломон до овець-юнок[137], які, щойно вийшовши з купелі, всі як одна і всі рівно прекрасні.

Як йому говорити було про що-небудь потрібне сучасному суспільству в його сучасну хвилину, коли хотілося відгукнутись на все, що тільки є в світі, і коли всякий предмет однаково кликав його? Він хотів було зобразити в «Онєгіні» сучасну людину і розв’язати якусь сучасну задачу — і не міг. Зіштовхнувши з місця своїх героїв, сам став на їхнє місце і в особі їхній був уражений тим, чим вражається поет. Поема вийшла зібранням розрізнених відчуттів, ніжних елегій, колючих епіграм, картинних ідилій, і після прочитання її замість усього виступає той же чудесний образ поета, котрий на все відгукується. Його найдосконаліші твори: «Борис Годунов» і «Полтава» — той же вірний відгук минулому. Нічого не хотів він ними сказати своєму часові; ніякої користі співвітчизникам не замислював він вибором цих двох сюжетів; не видно також, щоб він наповнився особливим співчуттям до кого-небудь із виведених тут героїв і взявся б через це за ці дві поеми, так майстерно і художньо вивершені. Він подивувався тільки незвичайності двох історичних подій і хотів, щоб, подібно до нього, подивувалися інші.

Читання поетів всіх народів і віків породжувало в ньому той же відгук. Герой іспанський Дон-Жуан, цей невичерпний предмет незліченної кількості драматичних поем, дав йому раптом ідею зосередити все діло у невеликій власній драматичній картині[138], де зі ще більшим знанням душі виставлена невідпорна звабність спокусника, ще яскравіше слабкість жінки і ще відчутніша сама Іспанія. Фауст Гете навів його раптом на ідею втиснути у дві-три сторіночки головну думку германського поета[139], — і дивуєшся, як вона влучно схоплена і як зосереджена в одне міцне ядро, незважаючи на всю її невизначену розкиданість у Гете. Суворі терцини Данта навіяли йому думку[140] у таких же терцинах і в дусі самого Данта зобразити поетичне дитинство своє у Царському Селі, уособити науку в вигляді строгої жінки, яка збирає до школи дітей, і себе — у вигляді школяра, який вирвався з класу до саду з тим, щоб зупинитися перед древніми статуями з лірами і циркулями у руках, що промовляли до нього живіше за науку, де видно, як уже рано пробуджувалася в ньому ця чутливість на все відгукуватися.

І який вірний його відгук, яке чутливе його вухо! Чуєш запах, колір землі, часу, народу. В Іспанії він іспанець, із греком — грек, на Кавказі — вільний горець у повному смислі цього слова; з віджилим чоловіком він дихає старовиною часу минулого; зазирне до мужика в хату — він росіянин увесь з голови до ніг: усі риси нашої природи в ньому відкликнулися, і все охоплене іноді одним словом, одним чуйно знайденим і влучно прибраним прикметником.

Властивість ця у ньому розросталася поступово, і він відгукнувся б потім цілком на все російське життя, так само, як відгукався на всяку окрему його рису. Думка про роман, котрий би повідав просту, нештучну повість справді російського життя, займала його останнім часом невідступно. Він кинув вірші єдино з тим, щоб не відволікатися нічим по сторонах і бути простішим у описах, і саму прозу спростив він до того, що навіть не знайшли ніякого достоїнства в перших повістях його. Пушкін був цьому радий і написав «Капітанську дочку», безсумнівно, найкращий російський твір у розповідному роді. У порівнянні з «Капітанською дочкою» всі наші романи й повісті здаються нудотною розмазнею. Чистота і нештучність зійшли в ній на такий високий ступінь, що сама дійсність видається перед нею штучною і карикатурною. Вперше виступили істинно російські характери: простий комендант фортеці, капітанша, поручик, сама фортеця з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей — все не тільки сама правда, а ще ніби краще за неї. Так воно і бути має: на те і покликання поета, щоб із нас же взяти нас і нас же повернути нам в очищеному і кращому вигляді. Все показувало в Пушкіні, що він на те був народжений і того прагнув. Майже в один час з «Капітанською дочкою» залишив він майстерні проби романів: «Рукопис села Горюхіна»[141], «Царський арап»[142] і зроблений олівцем начерк великого роману — «Дубровський». Останнім часом набрався він багато російського життя і говорив про все так влучно і розумно, що хоч записуй всяке слово: воно вартувало його кращих віршів; але ще дивовижнішим було те, що будувалось всередині самої душі його й готувалося освітити перед ним ще більше життя. Відзвуки цього чутні у виданому вже по смерті його вірші[143], в котрому звуками майже апокаліптичними зображена втеча з приреченого на загибель міста, і частка його власного душевного стану. Багато готувалося Росії добра в цьому чоловікові… Але, стаючи мужем, забираючи звідусіль сили на те, щоб управлятися з великими ділами, не подумав він про те, як справитись з дріб’язковими та малими. Нагла смерть забрала його раптом від нас — і все у державі відчуло раптом, що втратило велику людину.

Вплив Пушкіна як поета на суспільство був малозначущим. Суспільство глянуло на нього тільки на початку його поетичного поприща, коли він першими молодими віршами своїми нагадав був ліру Байрона; коли ж він отямився і став нарешті не Байрон, а Пушкін, суспільство від нього відвернулося. Але вплив його був сильним на поетів. Не зробив того Карамзін у прозі, що він у віршах. Наслідувачі Карамзіна стали жалюгідною карикатурою на нього самого і довели як стиль, так і думки до солодкавої нудотності. Що ж до Пушкіна, то він був для всіх поетів, йому сучасних, наче скинутий з Неба поетичний вогонь, від котрого, мов свічки, запалились інші самоцвітні поети. Довкола нього раптом утворилося їх ціле сузір’я: Дельвіг[144], поет-сибарит[145], котрий ніжився всяким звуком своєї майже еллінської ліри і, не випиваючи одним духом всього напою поезії, ковтав його по краплі, як знавець вин, придивляючись до кольору і нюхаючи сам запах; Козлов[146], гармонічний поет, від котрого пролунали якісь доти нечувані, музикально-сердечні звуки; Баратинський[147], строгий і похмурий поет, котрий показав так рано самобутнє стремління думок до світу внутрішнього і став уже дбати про матеріальне викінчення їх, коли вони ще не визріли в ньому самому; темний і нерозвинений, став себе виказувати людям і зробився через те всім чужий і нікому не близький. Усіх цих поетів збудив до діяльності Пушкін; інших же просто створив. Я розумію тут наших так званих антологічних поетів, котрі створили небагато; але якщо з цих небагатьох духмяних квітів зробити вибір, то вийде книга, під котрою підпише своє ім’я найкращий поет. Варто назвати обох Туманських[148], О. Крилова[149], Тютчева, Плетньова і кількох інших, котрі не виказали б власного поетичного вогню і запашних порухів душевних, якби не були запалені вогнем поезії Пушкіна. Навіть старі поети стали перестроювати лад лір своїх. Відомий перекладач «Іліади» Гнєдич[150], переспівувач псалмів Ф. Глинка[151], партизан-поет Давидов[152], зрештою сам Жуковський, наставник і вчитель Пушкіна в мистецтві віршування, став потім учитися сам у свого учня. Зробилися поетами навіть ті, котрі не народжені були поетами, котрим готувалося поприще не менш високе, судячи з тих духовних сил, які вони показали навіть у віршованих своїх пробах, як-от: Веневітінов[153], що так рано від нас пішов, і Хомяков[154], який, слава Богу, ще живе для якогось світлого майбуття, поки ще йому самому не відкритого. Сила збуджуючого впливу Пушкіна навіть зашкодила багатьом, особливо Баратинському, і ще одному поетові, про котрого йтиметься нижче, — зашкодила саме тим, що вони стали передавати невизрілі порухи душі своєї, тоді як сама душа не набралася ще поезії, доступної й близької іншим, і коли визначено було їм довершити спершу своє внутрішнє виховання і на певний час замовкнути. Всіх звабила ця надзвичайна художня викінченість віршованих творів, котру показав Пушкін. Забувши і суспільство, і всякі сучасні зв’язки з ним людини, і всякі вимоги землі своєї, все жило в якійсь поетичній Елладі, повторюючи вірші Пушкіна:

З поетів часу Пушкіна більше за всіх виокремився Язиков. З появою перших віршів його всім почулась нова ліра, розгул і шаленство сил, молодецтво всякого виразу, світ молодого захвату і мова, котра в такій силі, досконалості й строгій покорі владареві ще не являлася доти ні в кому. Ім’я Язиков випало йому недарма. Володіє він язиком, як араб диким конем своїм, і ще ніби похваляється своєю владою. Звідки не почне період, чи з голови, чи з хвоста, він виведе його картинно, закінчить і замкне так, що зупинишся вражений. Все, що виражає силу молодості, не розслабленої, але могутньої, сповненої майбуттям, стало одразу предметом віршів його. Так і бризкає юнацька свіжість від усього, до чого він не торкнеться. Ось його купання в річці:

Ось у нього гра в швайку[156], яку він назвав прямо-російською грою. Юнаки-молодці стали в коло:

Все, що викликає в юнакові відвагу, — море, хвилі, буря, бенкети і чаркування, братський союз на діло, тверда мов кремінь віра в майбуття, готовність боротися за вітчизну, — виражається у нього з силою неприродною. Коли з’явилися його вірші окремою книгою[158], Пушкін сказав з прикрістю: «Навіщо він назвав їх: “Вірші Язикова”! їх би слід назвати просто: “хміль”! Людина зі звичайними силами нічого не зробить подібного; тут потрібне шаленство сил». Живо пам’ятаю захват його в той час, коли прочитав він вірш Язикова до Давидова, надрукований у журналі[159]. Вперше я побачив тоді сльози на обличчі Пушкіна (Пушкін ніколи не плакав; він сам про себе сказав у посланні до Овідія[160]: «Суровый славянин, я слез не проливал, но понимаю их»). Я пам’ятаю ті строфи, котрі викликали у нього сльози: перша, де поет, звертаючись до Росії, котру вже були визнали безсилою й немічною, закликає так:

І потім строфа, де описується нечувана самопожертва, — віддати вогню власну столицю з усім, що тільки є в ній священного для всієї землі:

У кого не бризнуть сльози після таких строф? Вірші його наче п’янкий хміль; але в хмелі чутно силу вищу, що змушує його підноситись вгору. У нього студентські гулянки не з гультяювання і пияцтва, а від радості, що є міць у руці й поприще попереду, що понесуться вони, студенти,

Біда тільки, що хміль перейшов міру і що сам поет загулявся занадто на радощах від свого майбуття, як і багато хто з нас на Русі, і залишилось діло тільки в одному могутньому пориві.

Усіх очі звернулися на Язикова. Усі чекали чогось незвичайного від нового поета, від віршів котрого пронеслась така богатирська похвальба зробити якесь могутнє діло. Але діла не дочекалися. Вийшло ще кілька віршів, що повторили слабкіше те саме; потім тяжка хвороба напосіла на поета і вплинула на його дух. В останніх віршах його вже не було нічого, що б зворухнуло російську душу. В них лунали нудьгування серед німецьких міст[163], байдужі записи роз’їздів, перелік одноманітно-страдницького дня. Все це було мертвим для російського духу. Не запримітили навіть незвичайного викінчення пізніх віршів його. Його мова, яка ще більше зміцніла, йому ж була на карб: вона була на вбогих думках і бідному змісті, наче панцир богатиря на хирлявому тілі карлика. Стали говорити навіть, що в Язикова немає зовсім думок, а одні пустодзвонні вірші і що він навіть і не поет. Усе почало проти нього ремство. Відзвуки цього ремства пролунали недоладно в журналах, але в засадах їхніх була правда. Язиков не сказав же, говорячи про поета, словами Пушкіна:

У нього, навпаки, ось що говорить поет:

Хай це говориться про ідеального поета; але ідеал свій він узяв зі своєї ж природи. Якби в ньому самому ж не було начал того, не міг би і уявити він собі такого поета. Ні, не сили його залишили, не бідність таланту і думок виною пустоти змісту останніх віршів його, як самовпевнено проголосили критики, і навіть не хвороба (хвороба дається тільки для прискорення діла, якщо людина збагне смисл її) — ні, інше його здолало: світло любові погасло в душі його — ось чому смеркло й світло поезії. Полюби потрібне й необхідне душі з такою силою, як полюбив колись хміль юності своєї, — і одразу піднімуться твої думки нарівні з віршем, пролунає вогнедишне слово: зобразиш нам ту саму пошлість хворобливого життя свого, але зобразиш так, що здригнеться людина від пробуджених залізних сил своїх і подякує Богові за недугу, що дала їй це відчути. Не за стопами Пушкіна слід було Язикову викінчувати та округлювати вірш свій; не для елегій та антологічних віршів, а.для дифірамба й гімну народився він, це почули всі. І вже скоріше від Державіна, ніж від Пушкіна, повинен був він засвітити світильник свій. Вірш його тільки тоді й входить у душу, коли він весь у ліричному світлі; предмет у нього тільки тоді живий, коли він або рухається, або звучить, або сяє, а не тоді, коли перебуває в спокої. Долі поетів не однакові. Одному визначено бути вірним дзеркалом і відзвуком життя — на те й дано йому багатосторонній описовий талант. Іншому звелено бути передовою, збуджуючою силою суспільства в усіх його благородних і вищих порухах — і на те дано йому ліричний талант. Не потрапляє талант на свою дорогу, тому що не звертає очей вищих на самого себе. Але Промисел краще дбає про людину. Бідою, злом і хворобою силоміць приводить він її до того, до чого вона не прийшла б сама. Уже і в лірі Язикова помітне стремління до повороту на свою законну дорогу. Від нього почули нещодавно вірш «Землетрус», котрий, на думку Жуковського, є нашим найкращим віршем.

З поетів часу Пушкіна виокремився князь Вяземський[165]. Хоч він почав писати набагато раніше за Пушкіна, але оскільки його повний розвиток був при ньому, то згадаємо про нього тут. У князі Вяземському — протилежність Язикову: наскільки в тому вражає вбогість думок, настільки в цьому багатство їх. Вірш зужитий у нього як знаряддя, що перше потрапило під руку: ніякої зовнішньої обробки його, ніякого також зосередження та заокруглення думки з тим, щоб виставити її читачеві як дорогоцінність: він не художник і не дбає про все це. Його вірші — імпровізації, хоч для таких імпровізацій потрібно мати надто багато всяких дарів і надто підготовлену голову. В ньому зібралося багатство надзвичайне всіх якостей: ум, дотепність, зіркість, спостережливість, несподіваність висновків, почуття, веселість і навіть сум; кожний вірш його — строкатий фараон усього разом[166]. Він не поет за покликанням: доля, наділивши його всіма дарами, дала йому ніби на додачу талант поета, з тим, щоб скласти з нього щось повне. В його книзі «Біографія Фонвізіна»[167] виявилось ще видніше багатство всіх дарів, які він має. Там чутно в один і той же час політика, філософа, тонкого оцінювача і критика, розважливого державного чоловіка і навіть досвідченого відателя практичної сторони життя — словом, усі ті якості, котрі повинен мати в собі глибокий історик у значенні вищому. І якби таким же пером, яким накреслена біографія Фонвізіна, написане було все царювання Катерини, яке вже й тепер здається нам майже фантастичним від надзвичайного багатства епохи і незвичайного зіткнення незвичайних осіб та характерів, то можна сказати майже напевно, що подібного за достоїнством історичного твору не представила б нам Європа. Але відсутність великого і повного труда є хвороба князя Вяземського, і це вчувається в самих його віршах. У них помітна відсутність внутрішнього гармонійного узгодження в частинах, чутно розлад: слово не поєднувалось зі словом, вірш з віршем, біля міцного і твердого вірша, якого немає у жодного поета, стоїть інший, нічим на нього не схожий; то раптом защемить він чимось вирваним живцем із самого серця, то раптом відштовхне від себе звуком, майже чужим серцю, що пролунав зовсім не в такт з предметом; чутно незібраність у собі, не повне життя своїми силами; чується на дні всього щось придавлене і пригнічене. Доля чоловіка, обдарованого здібностями різноманітними, котрий опинився без такого діла, яке б охопило всі до єдиної його здібності, тяжча за долю останнього бідняка. Тільки той труд, котрий змушує цілком усього чоловіка обернутися до себе і заглибитися в себе, є нашим рятівником. На ньому тільки, як говорить поет,

У той час, коли наша поезія робила так швидко своєрідний хід свій, виховуючись поетами всіх віків і націй, обвіюючись звуками всіх поетичних країн, пробуючи всі тони і акорди, один поет залишався в стороні. Обравши для себе найменш помітну і вузьку стежину, йшов він нею майже без шуму, поки не переріс інших, як міцний дуб переростає гай, який спочатку його ховав. Цей поет — Крилов[169]. Обрав він собі форму байки, всіма знехтувану як річ стару, непридатну для ужитку та мало не дитячу іграшку, — і в сій байці зумів зробитися народним поетом. Це наша міцна російська голова, той самий ум, котрий близький уму наших прислів’їв, той самий ум, яким міцний росіянин, ум висновків, так званий задній ум. Прислів’я не є якою-небудь наперед заданою думкою чи гадкою про діло, а вже підведений підсумок діла, осад, відстій уже переброджених і закінчених подій, остаточний витяг сили діла з усіх сторін його, а не з однієї. Це виражено і у приказці: «Одне слово не приказка». Унаслідок цього заднього ума, чи ума остаточних висновків, яким переважно обдарований порівняно з іншими росіянин, наші прислів’я значливіші за прислів’я всіх інших народів. Окрім повноти думок, уже в самому способі вираження в них відобразилось багато народних якостей наших; у них все є: поглумка, насмішка, попрікання — словом, усе що розворушує й забирає за живе: як стоокий Аргус[170], дивиться з них кожне на людину. Всі великі люди, від Пушкіна до Суворова і Петра, благоговіли перед нашими прислів’ями. Повага до них виражена багатьма приказками: «Нема приказки без правди», або «Приказка повік жива». Відомо, що коли зумієш закінчити мову вдало дібраним прислів’ям, то сим поясниш її одразу народові, як би сама по собі не була вище вона над його поняття.

Ось звідси веде своє походження Крилов. Його байки аж ніяк не для дітей. Той помилиться грубо, хто назве його байкарем у такому смислі, в якому були байкарями Лафонтен, Дмитрієв, Хемніцер і, зрештою, Ізмайлов[171]. Його притчі — надбання народне і становлять книгу мудрості самого народу. Звірі у нього мислять і поводяться надто по-російському: в їхніх витівках між собою чутні витівки і обряди виконань усередині Росії. Крім вірної звіриної схожості, котра у нього до того сильна, що не тільки лисиця, ведмідь, вовк, а навіть сам горщик повертається як живий, вони показали в собі ще й російську природу. Навіть осел, котрий у нього до того визначився в характері своєму, що варто йому висунути тільки вуха з якої-небудь байки, як уже читач викрикує наперед: «Це осел Крилова!»[172] — навіть осел, незважаючи на свою приналежність до клімату інших земель, постав у нього росіянином. Кілька років учиняючи крадіжку по чужих городах, він загорівся раптом чинолюбством, захотів ордена і запишався страх, коли хазяїн повісив йому на шию дзвоник, не зміркувавши того, що тепер усяка крадіжка й капость його буде видна всім і притягне звідусіль побої на його боки. Словом, всюди у нього Русь і пахне Руссю. Всяка байка його має до того ж історичне походження. Попри свою неквапливість і, ймовірно, байдужість до подій сучасних, поет, однак, слідкував за всякою подією всередині держави: на все подавав свій голос, і в голосі цьому чулася розумна середина, примирливий третейський суд[173], котрим такий сильний російський ум, коли сягає своєї повної досконалості. Строго виваженим і твердим словом так одразу він і визначить діло, так і означить, у чому його істинна сутність. Коли деякі надто військові люди почали були вже стверджувати, що все в державах повинно бути засноване на одній військовій силі і в ній одній порятунок, а чиновники цивільні стали, своєю чергою, збиткуватися з усього, що тільки є військовим, через те тільки, що дехто звів військове діло до одних погончиків та петличок, він написав знаменитий спір гармат з вітрилами[174], в якому вводить обидві сторони в їхні законні межі сим прикметним чотиривіршем:

Яка влучність визначення! Без гармат не захистишся, а без вітрил і зовсім не попливеш. Коли у декотрих доброзичливих, але недалекозорих начальників утвердилася була дивна думка, що слід стерегтися жвавих, розумних людей і обходити їх посадами через те єдино, що декотрі з них були колись пустунами й долучилися до безрозсудного діла, він написав не менш чудову байку «Дві бритви»[175] і в ній справедливо попрікав начальників, котрі

Особливо чутно, як він скрізь тримає сторону ума, як просить не зневажати розумним чоловіком, але вміти з ним поводитись. Це відобразилось у байці «Хор півчих»[176], яку завершив він словами: «Про мене, краще пий, та діло розумій!» Не тому він це сказав, щоб хотів похвалити пияцтво, але тому, що заболіла його душа, побачивши, як декотрі, набравши до себе замість майстрів діла людей бозна-яких, ще й хвастаються тим, говорячи, що хоч майстерності вони і не знають, та зате найвідміннішої поведінки. Він знав, що з розумним чоловіком все можна зробити і неважко навернути його до гарної поведінки, якщо зумієш розумно говорити з ним, але дурня важко зробити розумним, як не говори з ним. «У злодії — наче в морі, в дурнику — наче в прісному молоці», — каже наше прислів’я. Але й розумному робить він також пекучі зауваги, сильно попрікнувши його в байці «Стоячий ставок»[177] за те, що дав задрімати своїм здібностям, і строго дорікнувши у байці «Вигадник і Розбійник» за розпусне і зле їхнє спрямування. Взагалі його цікавили питання важливі. У книзі його всім є уроки, всім званням у державі, починаючи від глави, котрому говорить він:

і до останнього трудівника, що працює у нижчих рядах державних, котрому вказує він на високу долю у вигляді бджоли, що не прагне відзнак за свою роботу:

Слова ці залишаться доказом вічним, якою благородною була душа самого Крилова. Жоден із поетів не зумів зробити своєї думки такою відчутною і висловлюватися так доступно всім, як Крилов. Поет і мудрець злилися в ньому воєдино. У нього мальовниче все, починаючи від зображення природи чарівної, грізної і навіть брудної, до передачі найменших відтінків розмови, що живо передають душевні якості. Все так сказано влучно, так знайдено вірно і так засвоєні міцно речі, що навіть і визначити не можна, в чому характер пера Крилова. У нього не спіймаєш його стилю. Предмет, наче не маючи словесної оболонки, виступає сам собою, натурою перед очима. Вірша його також не ухопиш. Ніяк не визначиш його властивостей: чи звучний він? чи легкий? чи важкий? Звучить він там, де предмет у нього звучить; рухається, де предмет рухається; міцнішає, де міцнішає думка; і стає раптом легким, де поступається легковажному базіканню дурня. Його мова покірлива і слухняна думці й літає як муха, то з’являючись раптом у довгому шестистопному вірші, то у швидкому одностопному; розрахованим числом складів видає вона відчутно саму невимовну її духовність. Варто згадати величне закінчення байки «Дві бочки»:

Тут від самого розміщення слів ніби чується велич заглибленої в себе людини.

Від Крилова одразу можна перейти до іншої сторони нашої поезії — поезії сатиричної. У нас у всіх багато іронії. Її видно в наших прислів’ях і піснях і, що найбільш дивовижно, часто там, де видимо страждає душа й не схильна зовсім до веселощів. Глибина цієї самобутньої іронії ще перед нами не розкрилася, тому що, виховуючись усіма європейськими вихованнями, ми й тут віддалилися від рідного кореня. Схильність до іронії, однак, утрималась, хоч і не в тій формі. Важко знайти росіянина, в котрому б не поєднувалось разом з умінням перед чим-небудь істинно благоговіти властивість з чого-небудь істинно посміятись. Всі наші поети мали в собі цю властивість. Державін крупною сіллю розсипав її у більшій половині од своїх. Вона є у Пушкіна, у Крилова, у князя Вяземського; вона чутна навіть у таких поетів, котрі в характері своєму мали ніжну, меланхолійну схильність: у Капніста, у Жуковського, у Карамзіна, у князя Долгорукого[180], — вона є щось споріднене нам усім. Природно, що у нас повинні були розвинутись письменники власне сатиричні. Уже в той час, коли Ломоносов настроював свою ліру на високий ліричний лад, князь Кантемір[181] знаходив поживу для сатири і хльоскав нею дурощі суспільства на самому початку його. В різні епохи з’являлося у нас багато сатир, епіграм, насмішкуватих перелицювань навиворіт найвідоміших творів і всякого роду пародій їдких, злих, котрі залишаться, напевно, завжди в рукописах і в котрих всюди видно велику силу. Варто згадати пародії князя Горчакова[182], сатиру на літераторів Воєйкова — «Дім для божевільних»[183] і талановиті пародії Михайла Дмитрієва[184], де жовч Ювенала[185] з’єдналася з якоюсь особливою слов’янською добродушністю. Але сатира скоро попросила собі поприща просторішого і перейшла в драму. Театр почався у нас так само, як і скрізь, спочатку наслідуваннями; потім стали пробиватися риси оригінальні. У трагедії з’явились моральна сила і незнання людини в умовах обраної епохи і віку; в комедії — легкі насмішки зі смішних сторін суспільства, без погляду в душу людини. Імена Озерова[186], Княжніна[187], Капніста, князя Шаховського[188], Хмельницького[189], Загоскіна[190], О. Писарєва[191] пам’ятаються з повагою; але все це зблідло перед двома яскравими творами: перед комедіями Фонвізіна «Недоросток» і Грибоєдова «Горе з розуму», котрі вельми дотепно назвав князь Вяземський двома сучасними трагедіями. В них уже не легкі насмішки зі смішних сторін суспільства, а рани і хвороби нашого суспільства, тяжкі зловживання внутрішні, котрі нещадною силою іронії виставлені в очевидності вражаючій. Обидві комедії взяли дві різні епохи. Одна вдарила по хворобах від неосвіченості, друга — від хибного розуміння освіченості.

Комедія Фонвізіна вдаряє по огрубілому звірству людини, що пішло від довгого, нечутливого, непорушного застою у віддалених закутках і глушині Росії. Вона виставила так страшно цю кору огрубілості, що в ній майже не впізнаєш росіянина. Хто може впізнати що-небудь російське в цій злобній істоті, сповненій тиранства, якою є Простакова, мучителька селян, чоловіка і всього, крім свого сина? А між тим відчуваєш, що ніде в іншій землі, ні у Франції, ні в Англії, не могла створитися така істота. Ця безумна любов до свого дітища є наша сильна російська любов, котра в людині, що втратила свою гідність, виразилася в такому спотвореному вигляді, в такому дивному поєднанні з тиранством, — так що, чим більше вона любить своє дитя, тим більше ненавидить усе, що не є її дитям. Потім характер Скотиніна — інший тип огрубіння. Його неоковирна природа, не отримавши на свою долю ніяких сильних та несамовитих пристрастей, обернулась на якусь більш спокійну, у своєму роді художню любов до скотини замість людини: свині стали для нього тим самим, що для любителя мистецтв картинна галерея. Потім чоловік Простакової — нещасна, забита істота, в котрій і ті слабкі сили, які трималися, забиті погейкуванням дружини, — повне притуплення всього! Зрештою, сам Митрофан, котрий, нічого не маючи злобного в своїй природі, не маючи бажання принести комусь нещастя, стає непомітно, з допомогою потурань та пестощів, тираном усіх, і найбільше тих, котрі його найсильніше люблять, тобто матері й няньки, так що завдавати їм образ — стало йому за насолоду. Словом, особи ці ніби вже не російські; важко навіть і впізнати в них російські якості, за винятком хіба що однієї Єремеєвни та відставного солдата. З жахом чуєш, що вже на них не подієш ні впливом Церкви, ні звичаями старовини, від котрих затрималось в них одне пошле, і тільки одному залізному закону тут місце. Все в цій комедії видається потворною карикатурою на російське. А між тим немає нічого в ній карикатурного: все взяте живцем з природи і перевірене знанням душі. Це ті непереборно-страшні ідеали огрубіння, яких може сягнути тільки одна людина Російської землі, а не іншого народу.

Комедія Грибоєдова взяла інший час суспільства — виставила хвороби від хибно зрозумілої освіти, від прийняття дурних світських дрібниць на місце головного — словом, узяла донкішотську сторону нашої європейської освіти, незв’язну суміш звичаїв, що зробила з росіян ні росіян, ні іноземців. Тип Фамусова так само глибоко осмислений, як і Простакової. Так само наївно, як хвастається Простакова своїм неуцтвом, він хвастається напівосвіченістю, як власною, так і всього того стану, до якого належить: хвастається тим, що московські дівиці верхні виводять нотки, слівця два не скажуть, все з кривляннями; що двері у нього відкриті для всіх, як званих, так і незваних, особливо для іноземних; що канцелярія у нього набита ріднею, яка нічого не робить. Він і благопристойний статечний чоловік, і гульвіса, і читає мораль, і майстер так пообідати, що в три дні не перетравиться. Він навіть вільнодумець, коли збирається з подібними до себе старими, і в той же час готовий не допустити на постріл до столиць молодих вільнодумців, ім’ям котрих узиває всіх, хто не підкорився прийнятим світським звичаям їхнього товариства. За сутністю своєю це одна з тих вивітрених осіб, у котрих, за всього їхнього світського comme il faut, не залишилося зовсім нічого, котрі своїм перебуванням у столиці та службою так само шкідливі суспільству, як інші йому шкідливі своєю неслужбою і огрубілим перебуванням на селі. Шкідливі, по-перше, власним маєткам своїм — тим, що, віддавши їх до рук найманців та управителів, вимагаючи від них тільки грошей для своїх балів і обідів, званих і незваних, вони зруйнували істинно законні узи, що зв’язували поміщиків з селянами; шкідливі, по-друге, на службовому поприщі — тим, що, даючи місця одним тільки байдикуючим родичам своїм, відняли у держави істинних ділових людей і відбили бажання служити в чесного чоловіка; шкідливі, зрештою, по-третє, духові уряду своїм двозначним життям — тим, що під личиною запопадливості до царя і добромисності, вимагаючи удаваної моральності від молодих людей і живучи розпусно в той же час самі, збудили обурення молоді, неповагу до старості й заслуг і схильність до вільнодумства справжнього у тих, котрі мають неміцні голови та здатні вдаватися до крайнощів. Не менше показний другий тип: несосвітенний мерзотник Загорецький, якого скрізь лають і, на подив, скрізь приймають, брехун, шахрай, але в той же час майстер догодити всякій скільки-небудь значній чи сильній особі, діставши їй те, до чого вона гріховно ласа, готовий, у разі потреби, зробитися патріотом і ратоборцем моральності, запалити вогнища й на них віддати полум’ю всі книги, які тільки є на світі, а в тому числі й творців навіть самих байок за їхні вічні насмішки з левів та орлів, і сим виявивший, що, не боячись нічого, навіть найганебнішої лайки, боїться, однак, насмішки, як чорт хреста. Не менш показний третій тип: недоумкуватий ліберал Репетилов, лицар пустоти у всіх її вимірах, що гасає по нічних зібраннях, радіє, як бозна-якій знахідці, коли вдається йому припрягтися до якого-небудь товариства, котре шумить про те, чого він не розуміє, чого й розказати навіть не вміє, але котрого маячню слухає він розчулено, у певності, що втрапив нарешті на справжню дорогу і що тут криється дійсно якесь громадське діло, котре хоч ще і не достигло, але як раз достигне, якщо тільки про нього пошумлять побільше, стануть частіше збиратися ночами та задерикуватіше між собою сперечатися. Не менше показний четвертий тип: недоумкуватий фрунтовик Скалозуб, який розумів службу єдино у вмінні розрізняти формені відзнаки, але за всього того утримав якийсь свій особливий філософсько-ліберальний погляд на чини, який зізнається відверто, що він їх вважає необхідними каналами, щоб потрапити в генерали, а там, про нього, хоч трава не рости; всі інші тривоги йому пусте, а обставини часу і віку для нього не головоломна наука: він щиро переконаний, що весь світ можна заспокоїти, давши йому у Вольтери фельдфебеля. Не менш показовий також тип і стара Хльостова, жалюгідна суміш пошлості двох віків, що утримала зі старовинних часів тільки одне пошле, із зазіханнями на повагу від нового покоління, з вимогами пошани до себе від тих самих людей, котрих сама зневажає, готова вилаяти вголос першого ліпшого за те тільки, що не так до неї сів чи перед нею повернувся, яка ні до чого не має ніякої любові й ніякої поваги, але покровителька арапчат, мосьок і людей штибу Молчаліна, — словом, стара погань у повному сенсі цього слова. Сам Молчалін — теж показовий тип. Влучно схоплена ця особа, безмовна, низька, що поки тихцем пробирається в люди, та в котрому, за словами Чацького, готується майбутній Загорецький. Таке збіговисько потвор суспільства, з яких кожен окарикатурив яке-не-будь міркування, правило, думку, спотворивши по-своєму законний смисл їхній, повинно було викликати на відсіч йому іншу крайність, котра виявилась яскраво в Чацькому. Спересердя та в справедливому обуренні проти них усіх Чацький переходить також у надмір, не помічаючи, що через це саме і через цей нестриманий язик свій він робиться сам нестерпним і навіть смішним. Всі особи комедії Грибоєдова сутнісно такі ж діти напівосвіченості, як Фонвізінові — діти неосвіченості, російські потвори, тимчасові, минущі особи, що утворилися серед бродіння нової закваски. Прямо-російського типу немає ні в кому з них; не чутно російського громадянина. Глядач залишається спантеличеним стосовно того, чим повинен бути росіянин. Навіть та особа, котра взята вочевидь за взірець, тобто сам Чацький, показує тільки стремління чимось стати, висловлює тільки обурення проти того, що негідне і мерзенне в суспільстві, але не дає в собі взірця суспільству.

Обидві комедії погано відповідають сценічним умовам; у цьому сенсі нікчемна французька п’єса за них краща. Зміст, взятий у інтригу, ані зав’язаний міцно, ані майстерно розв’язаний. Здається, самі коміки про нього не багато дбали, бачачи крізь нього інший, вищий зміст і співвідносячи з ним появи і виходи осіб своїх. Ступінь потрібності побічних характерів і ролей виміряна також не стосовно героя п’єси, але стосовно того, скільки вони могли поповнити і пояснити думку самого автора присутністю своєю на сцені, скільки могли собою домалювати єдність всієї сатири. У протилежному ж випадку — тобто якби вони виконали і ці необхідні умови всякого драматичного твору і змусили кожну з осіб, так влучно схоплених і створених, вивертатися перед глядачем у живій дії, а не в розмові — це були б два високі твори нашого генія. І тепер навіть їх можна назвати істинно громадянськими комедіями, і подібного вираження, скільки мені здається, не прибирала ще комедія у жодного з народів. Є сліди громадянської комедії у давніх греків; але Аристофан[192] керувався більше особистим ставленням, нападав на зловживання одного якого-небудь чоловіка і не завжди мав на увазі істину: доказом того те, що він дерзнув висміяти Сократа. Наші коміки були спонукувані суспільною причиною, а не власною, повстали не проти однієї особи, а проти цілої безлічі зловживань, проти відхилення всього суспільства від прямої дороги. Суспільство зробили вони ніби власним своїм тілом; вогнем обурення ліричного запалала нещадна сила їхньої насмішки. Це — продовження тієї ж брані світла з темрявою, внесеної до Росії Петром, котра всякого благородного росіянина робить уже мимовільно ратником світла. Обидві комедії аж ніяк не творіння художні й не належать фантазії письменника. Потрібно було багато накопичитися сміттю та мотлоху всередині землі нашої, щоб з’явилися вони майже самі собою у вигляді якогось грізного очищення. Ось чому по слідах їхніх не з’являлося в нашій літературі нічого до них подібного і, ймовірно, довго не з’явиться.

Зі смертю Пушкіна зупинився поступ поезії нашої вперед. Це, однак, не означає, що дух її загас; навпаки, він, як гроза, невидимо накопичується вдалині; сама сухість і духота у повітрі віщують його наближення. Вже з’явилися і тепер люди не без талантів. Але все ще перебуває під сильним упливом гармонійних звуків Пушкіна; ще ніхто не може вирватись з цього зачарованого, ним окресленого кола і показати власні сили. Ще навіть не чує ніхто, що довкола нього настав інший час, утворилися стихії нового життя і лунають питання, котрі доти не лунали; а тому ні в кому з них ще немає самоцвітіння. їх навіть не слід називати по іменах, крім одного Лєрмонтова, котрий себе виставив уперед більше за інших і котрого вже немає на світі. В ньому чутні ознаки таланту першорядного: поприще велике могло чекати на нього, якби не якась нещаслива зірка, котрої управління захотілось йому над собою визнати. Потрапивши від початку в коло того товариства, котре справедливо можна було назвати тимчасовим і перехідним, котре, як бідна рослина, зірвана з рідного ґрунту, приречене було безрадісно носитися степами, вчуваючи саме, що не прирости йому ні до якого іншого ґрунту і його жереб — зів’янути й пропасти, — він уже з ранніх пір став виражати ту роздираючу серце байдужість до всього, котрої не чулося ще в жодного з наших поетів. Безрадісні зустрічі, безпечальні розлуки, дивні, безглузді любовні узи, невідомо чому розпочаті й невідомо чому розірвані, стали предметом віршів його і дали нагоду Жуковському вельми вірно визначити сутність цієї поезії словом беззачарування. За допомоги таланту Лєрмонтова воно зробилося було на час модним. Як колись з легкої руки Шиллера пронеслося було світом зачарування і стало модним, як потім з важкої руки Байрона пішло в хід розчарування, породжене, може бути, зайвиною зачарування, і стало також на час модним, так зрештою прийшла черга і беззачарування, рідного дітища байронівського розчарування. Існування його, зрозуміло, було короткочаснішим за всі інші, тому що в беззачаруванні немає ніякої приваби ні для кого. Визнавши над собою владу якогось звабливого демона, поет замірявся не раз зобразити його образ, ніби бажаючи віршами від нього позбутися. Образ цей не визначений напевне, навіть не набув тієї звабливої могутності над людиною, якої він хотів йому надати. Видно, що виріс він не від власної сили, а від втоми й лінощів людини боротися з ним. У незакінченому його вірші, названому «Казка для дітей», образ цей набуває більшої певності та більше смислу. Може бути, із закінченням цієї оповіді, що є його найкращим віршем, позбавився б він самого духа і разом з ним безвідрадного свого стану (ознаки того вже сіяють у віршах «Ангел», «Молитва» і деяких інших), якби тільки збереглося в ньому самому побільше поваги та любові до свого таланту. Але ніхто ще не грав так легковажно зі своїм талантом і так не старався виказати до нього навіть якесь хвастливе презирство, як Лєрмонтов. Не помітно в ньому ніякої любові до дітей своєї ж уяви. Жоден вірш не виношений у ньому, не злеліяний чадолюбно й дбайливо; не усталився і не зосередився в собі самому; самий вірш не отримав ще своєї власної твердої особистості і тьмяно нагадує то вірш Жуковського, то Пушкіна; скрізь — надмір та багатослів’я. В його творах прозових набагато більше достоїнства. Ніхто ще не писав у нас такою правильною, прекрасною і духмяною прозою. Тут видно більше заглиблення у дійсність життя — готувався майбутній великий живописець російського побуту… Але нагла смерть раптом його від нас забрала. Чути страшне в долі наших поетів. Як тільки хто-небудь з них, випустивши з уваги своє головне поприще і призначення, кидався на інше чи ж опускався у той вир світських стосунків, де не слід йому бути і де немає місця для поета, раптова, нагла смерть виривала його раптом з нашого середовища. Три першорядних поети: Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов, один за одним, у всіх на очах, були викрадені наглою смертю протягом одного десятиліття, в пору найквітучішої мужності, у повному розвитку сил своїх, — і нікого це не вразило: навіть не здригнулося легковажне плем’я.

Та час, однак, сказати наостанок, що таке наша поезія взагалі, нащо вона була, чому служила і що зробила для всієї Російської землі нашої. Чи мала вона вплив на дух сучасного їй суспільства, виховавши та облагородивши кожного, відповідно до його місця, й піднісши поняття всіх взагалі, відповідно до духу і корінних сил народу, який повинен рухати державу? Чи вона була просто вірною картиною нашого суспільства — картиною повною і докладною, яскравим дзеркалом усього нашого побуту? Не була вона ні тим, ні другим; ні того, ні другого вона не зробила. Вона була майже незнана й невідома нашому суспільству, яке в той час виховувалось іншим вихованням — під впливом гувернерів французьких, німецьких, англійських, під впливом вихідців з усіх країн, усіх можливих станів, з різними способами мислення, правил і напрямків. Суспільство наше, — чого не траплялося ще досі з жодним народом, — виховувалось у невіданні землі своєї посеред самої землі своєї. Навіть мова була забута, так що поезії нашій були навіть відрізані дороги й путі до того, щоб торкнутися його вуха. Якщо й пробивалася вона до суспільства, то якимись незаконними путівцями: або щасливо написана музика заносила у вітальню який-небудь віршований твір; або ж плід незрілої молодості поета, нікчемний і слабкий його твір, що відповідав яким-небудь чужоземно-вільнодумним міркуванням, занесеним у голову суспільства чужоземними вихователями, бувало причиною, що суспільство дізнавалося про існування серед нього поета. Словом — поезія наша не повчала суспільство, не виражала його. Ніби чуючи, що її доля не для сучасного суспільства, линула вона весь час понад суспільством; якщо ж і спускалася до нього, то хіба що з тим тільки, щоб хльоснути його бичем сатири, а не передавати його життя за взірець потомству. Діло дивовижне: предметом нашої поезії все ж були ми, але ми в ній не впізнаємо себе. Коли поет показує нам наші кращі сторони, нам це видається перебільшеним, і ми ледь не готові не вірити тому, що говорить нам про нас же Державін. Коли ж виставляє письменник наші низькі сторони, ми знову не віримо, і нам це видається карикатурою. Є, дійсно, в тому і другому ніби якась перебільшена сила, хоч насправді перебільшення немає. Причина першого те, що наші ліричні поети, володіючи таємницею прозрівати в зерні, майже непримітному для простого ока, майбутній чудовий плід його, виставляли очищенішою всяку властивість нашу. Причина другого те, що сатиричні наші письменники, носячи в душі своїй, хоч поки й неясно, ідеал уже кращої російської людини, бачили ясніше все погане і низьке російської справжньої людини. Сила обурення благородного давала їм силу виставляти яскравіше ту ж річ, ніж її може побачити звичайна людина. Ось від чого останнім часом, сильніше за всі інші властивості наші, розвинулась у нас насмішкуватість. Все сміється у нас одне з одного, і є уже всередині самої землі нашої щось, що сміється з усього однаково, зі старовини і з новизни, і благоговіє тільки перед одним нестаріючим і вічним. Отже, поезія наша не виразила нам ніде російську людину уповні, ні у тому ідеалі, в якому вона повинна бути, ні у тій дійсності, в якій вона нині є. Вона зібрала тільки докупи незліченні відтінки різноманітних якостей наших; вона зібрала тільки в одну скарбницю окремо взяті сторони нашої різносторонньої природи. Поети наші чули, що не прийшов іще час живописати себе цілком і хвастатись собою, що ще потрібно нам самим спочатку організуватися, стати собою і зробитися росіянами. Ще тільки розм’якшена і приготована наша природа до того, щоб прийняти їй належну форму; ще не встигли ми вивести висновків з безлічі всяких елементів і начал, нанесених звідусіль у нашу землю; ще у кожному з нас безладна зустріч чужоземного зі своїм, а не розумне здобування того самого висновку, для якого повелів Бог цю зустріч. Чуючи це, вони ніби дбали тільки про те, щоб не пропало в цій боротьбі найкраще з нашої природи. Це найкраще забирали вони звідусюди, де знаходили, і поспішали його виносити на світ, не дбаючи про те, де і як його поставити. Так бідний господар із охопленого полум’ям дому намагається вихопити тільки те, що є в ньому найдорогоціннішого, не дбаючи про інше. Поезія наша звучала не для сучасного їй часу, а щоб, — якщо настане зрештою той благодатний час, коли думка про внутрішню побудову людини в такому образі, в якому повелів їй вибудуватися Бог із самородних начал землі своєї, стане зрештою у нас спільною по всій Росії і рівно бажаною всім, — то щоб побачили ми, що є дійсно в нас кращого, власне нашого, і не забули б його вмістити у свою побудову. Наші власні скарби стануть нам відкриватися більше і більше в міру того, як ми станемо уважніше вчитуватися в наших поетів. У міру більшого й кращого їх пізнавання нам відкриються й інші їх вищі сторони, досі майже ніким не спостережені: побачимо, що вони були не одними скарбниками скарбів наших, але почасти навіть і будівниками нашими, або дійсно маючи про те думку, або її не маючи, але показавши своєю вищою від нас природою яку-небудь з наших народних якостей, котра в них розвинулась видніше з тим саме, щоб блиснути перед нами в усій красі своїй. Це стремління Державіна накреслити образ непохитного, твердого мужа в якійсь біблійно-гігантській величі не було стремлінням довільним: начала його він почув у нашому народі. Широкі риси чоловіка величного линуть і чуються по всій Російській землі так сильно, що навіть чужоземці, які зазирнули всередину Росії, ними вражаються ще раніше, ніж встигають спізнати звичаї і звички землі нашої. Ще недавно один з них, який видав свої записки[193] з тим саме, щоб показати Європі з поганого боку Росію, не міг приховати подиву свого, побачивши простих мешканців сільських хатин наших. Як вражений, зупинявся він перед нашими поважними біловолосими стариками, що сиділи біля порогів хат своїх, які здавались йому величними патріархами древніх біблійних часів. Не раз зізнавався він, що ніде в інших землях Європи, де тільки мандрував він, не поставав перед ним образ людини в такій величі, близькій до патріархально-біблійної. І цю думку повторив він кілька разів на сторінках своєї просякнутої ненавистю до нас книги. Ця властивість чулості, що у такому високому ступені виявилась у Пушкіні, є наша народна властивість. Згадаємо тільки одні назви, якими народ сам характеризує в собі цю властивість, наприклад: назва вухо, що дається такій людині, в котрій всі жилки горять і говорять, котра миті не постоїть без діла; вдача — всюди поспіває і всюди успіває; і безліч є у нас інших назв, що визначають різні відтінки і відхилення цієї властивості. Властивість ця велика: не цілісним і суворим вийде російський муж, зображений Державіним, якщо не буде в ньому чуття відгукуватись живо на всякий предмет у природі, дивуючись на кожному кроці красі Божого творіння. Цей ум, що вміє знайти законну середину всякої речі, який виявився у Крилові, є наш істинно російський ум. Тільки у Крилові відобразився той вірний такт руського ума, котрий, уміючи виразити істинну сутність всякого діла, уміє виразити його так, що нікого не скривдить вираженням і не налаштує ні проти себе, ні проти думки своєї навіть неподібних до нього людей, — одним словом, той вірний такт, котрий ми втратили серед нашої світської освіти і котрий зберігся досі у нашого селянина. Селянин наш уміє говорити з усіма вищими за себе, навіть із царем, так вільно, як ніхто з нас, і жодним словом не викаже непристойності, тоді як ми часто не вміємо поговорити навіть з рівним собі так, щоб не образити його яким-небудь виразом. Зате уже в кого з нас дійсно утворився цей зосереджений, вірний, істинно російський такт ума — він у нас користується повагою всіх; йому всі дозволять сказати те, чого нікому іншому не дозволять; на нього ніхто вже й не сердиться. У всіх наших письменників бували вороги, навіть у найнезлобивіших і прекрасніших душею (варто згадати Карамзіна і Жуковського); але у Крилова не було жодного ворога. Це молоде завзяття і відвага рвонутися на діло добра, котрі так і буяють у віршах Язикова, є завзяття нашого російського народу, та чудова властивість, йому одному властива, котра дає у нас одразу молодість і старику і юнаку, якщо тільки буде нагода рвонутися всім на діло, неможливе ні для якого іншого народу, котре одразу зливає у нас всю різнорідну масу, між собою ворогуючу, в одне почуття, так що і сварки, і особисті вигоди кожного — все забувається, і вся Росія — одна людина. Всі ці властивості, виявлені нашими поетами, є наші народні властивості, що у них тільки видніше розвинулись: поети беруться не звідки ж небудь з-за моря, але виходять зі свого народу. Це — вогні, що з нього ж вилетіли, передові вісники сил його. Крім того, поети наші зробили добро вже тим, що рознесли благозвучність, доти небувалу. Не знаю, в якій іншій літературі показали віршотворці таке безкінечне розмаїття відтінків звуку, чому почасти, зрозуміло, сприяла сама поетична мова наша. У кожного свій вірш і свій особливий дзвін. Цей металевий, бронзовий вірш Державіна, котрого до сих пір не може ще забути наше вухо; це густий, як смола чи струмінь столітнього токая, вірш Пушкіна; цей сяючий, святковий вірш Язикова, що влітає, наче промінь, у душу, весь зітканий зі світла; цей облитий ароматами півдня вірш Батюшкова, солодкий, як мед з гірської ущелини; цей легкий плинний вірш Жуковського, що пурхає, як неясний звук еолової арфи; цей важкий, ніби тягнений по землі вірш Вяземського, просякнутий часом їдким, щемливим російським сумом, — усі вони, наче різнодзвонні дзвони чи незліченні клавіші одного чудового органу, рознесли благозвучність по Російській землі. Благозвучність не таке пусте діло, як думають ті, котрі незнайомі з поезією. Під благозвучність, як під колискову, прекрасну пісню матері, заколисується народ-немовля ще раніше, ніж може входити у значення слів самої пісні, і непомітно самі собою стихають і заспокоюються його дикі пристрасті. Вона так само буває потрібна, як у храмі куріння кадильне, котре вже невидимо настроює душу до слухання чогось кращого ще раніше, ніж почалося саме служіння. Поезія наша пробувала всі акорди, виховувалась літературами всіх народів, прислуховувалась до лір усіх поетів, здобувала якусь всесвітню мову з тим, щоб приготувати всіх до служіння більш значливого. Не можна вже тепер заговорити про ті дрібниці, про які ще продовжує легковажно лопотіти молоде, нинішнє покоління поетів, не даючи собі звіту; не можна служити і самому мистецтву, — хоч яке прекрасне це служіння, — не зрозумівши його мети вищої і не визначивши для себе, нащо дане нам мистецтво; не можна повторювати Пушкіна. Ні, не Пушкін і ніхто інший не повинен стати тепер за взірець нам: інші вже часи прийшли. Тепер уже нічим не візьмеш — ні своєрідністю ума свого, ні картинною особистістю характеру, ні гордістю рухів своїх, — християнським вищим вихованням повинен виховатись тепер поет. Інші діла настають для поезії. Як у часи дитинства народів служила вона тому, щоб викликати на битву народи, збуджуючи в них браннолюбний дух, так доведеться їй тепер викликати на іншу, вищу битву людину — на битву вже не за тимчасову нашу свободу, права і привілеї наші, але за нашу душу, котру Сам небесний Творець наш вважає перлом Своїх творінь. Багато чекає тепер на поезію — повертати в суспільство те, що є істинно прекрасним і що вигнане з нього теперішнім безглуздим життям. Ні, не нагадають вони вже нікого з наших попередніх поетів. Сама мова їхня буде іншою; вона буде ближчою і ріднішою нашій російській душі. Ще в ній відчутніше виступлять наші народні начала. Ще не б’є всією силою вгору те самородне джерело нашої поезії, котре уже кипіло і било в грудях нашої природи тоді, коли й саме слово поезія не було ні на чиїх устах. Ще ніхто не черпав із самої глибини тих трьох джерел, про які згадувалося на початку цієї статті. Ще досі загадка — цей непояснимий розгул, який чується у наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби спалюваний бажанням кращої вітчизни, за якою тужить з дня сотворіння свого людина. Ще ні в кому не відобразилась уповні та багатостороння поетична повнота ума нашого, що міститься у наших багатооких прислів’ях, що зуміли зробити такі великі висновки з бідного, жалюгідного свого часу, де в таких тісних межах і в такій каламутній калюжі повертався росіянин, і які говорять тільки про те, які величезні висновки може зробити нинішній росіянин з нинішнього широкого часу, куди нанесені підсумки всіх віків і, як нерозібраний товар, скинуті в одну безладну купу. Ще таємниця для багатьох цей незвичайний ліризм — породження верховної тверезості ума, котрий виходить від наших церковних пісень та канонів і поки що так само несамохіть підносить дух поета, як несамохіть підмивають його серце рідні звуки нашої пісні. Нарешті, сама незвичайна мова наша є ще таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від найбільш твердих до найбільш ніжних і м’яких; вона безмежна і може, жива, як життя, збагачуватись щохвилини, черпаючи, з одного боку, високі слова з мови церковно-біблійної, а з іншого боку — вибираючи на вибір влучні назви з незліченних своїх наріч, розсипаних по наших провінціях, маючи можливість, таким чином, в одному і тому ж висловлюванні підніматися до висоти, не доступної жодній іншій мові, і спускатися до простоти, відчутної відчуттям найбільш нетямущої людини, — мова, котра сама по собі вже поет і котру недарма на час забуло наше краще товариство: потрібно було, щоб вибалакали ми чужоземними наріччями всю погань, яка пристала до нас разом з чужоземною освітою, щоб усі ті неясні звуки, неточні назви речей — діти думок непрояснених і плутаних, котрі затемнюють мови, — не насмілились би затьмарити дитячої ясності нашої мови, і повернулись би ми до неї вже готові мислити і жити своїм умом, а не чужоземним. Все це ще знаряддя, ще матеріали, ще брили, ще в руді дорогі метали, з котрих викується інша, найсильніша мова. Пройде ця мова вже наскрізь усю душу і не впаде на безплідну землю. Скорботою ангела запалає наша поезія і, вдаривши по всіх струнах, які тільки є в російській людині, внесе до найбільш огрубілих душ святиню того, чого ніякі сили і знаряддя не можуть утвердити в людині; викличе нам нашу Росію — нашу російську Росію: не ту, котру показують нам грубо які-небудь квасні патріоти, і не ту, котру викликають до нас з-за моря очужоземлені росіяни, але ту, котру видобуде вона з нас же і покаже таким чином, що всі до одного, яких би не були вони різних думок, способів виховання і міркувань, скажуть в один голос: «Це наша Росія, нам у ній затишно і тепло, і ми тепер дійсно у себе вдома, під своєю рідною кровлею, а не на чужині».

XXXII Світле Воскресіння[194]

У російської людини особливе ставлення до свята Світлого Воскресіння. Вона це відчуває живіше, якщо їй випаде бути в чужій землі. Бачачи, як скрізь в інших країнах день цей майже не відрізняють від інших днів, — ті ж завсідні заняття, те ж повсякденне життя, той же буденний вираз на обличчях, — вона відчуває смуток і звертається мимовільно до Росії. їй здається, що там якось краще святкується цей день, і сама людина радісніша і краща, ніж в інші дні, і саме життя якесь інше, а не повсякденне. їй раптом уявляться ця урочиста північ, цей повсюдний передзвін дзвонів, котрий наче всю землю зливає в одне гудіння, цей вигук «Христос воскрес!», який заміняє цього дня всі інші привітання, цей поцілунок, який тільки роздається у нас, — і вона майже готова вигукнути: «Тільки в одній Росії святкується цей день так, як йому слід святкуватися!» Зрозуміло, все це мріяння; воно зникне одразу, як тільки вона перенесеться насправді до Росії чи навіть тільки пригадає, що день цей є днем якоїсь напівсонної біганини та суєти, пустих візитів, умисних незаставань одне одного замість радісних зустрічей, — якщо ж і зустрічей, то заснованих на самих корисливих розрахунках; що честолюбство кипить у нас цього дня ще більше, ніж в усі інші, і говорять не про Воскресіння Христа, а про те, кому яка нагорода вийде і хто що отримає; що навіть і сам народ, про який іде слава, ніби він більше за всіх радіє, уже п’яний трапляється на вулицях, щойно встигла закінчитись урочиста обідня, і не встигла ще зоря освітити землі. Зітхне бідна російська людина, якщо тільки все це пригадає собі і побачить, що це хіба тільки карикатура і посміх зі свята, а самого свята немає. Для проформи тільки який-небудь начальник цмокне в щоку інваліда, бажаючи показати підлеглим чиновникам, як треба любити свого брата, та який-небудь відсталий патріот, спересердя на молодь, яка сварить старовинні російські наші звичаї, стверджуючи, що у нас нічого немає, прокричить гнівно: «У нас все є — і сімейне життя, і сімейні чесноти, і звичаїв у нас дотримуються свято; і обов’язок свій ми виконуємо так, як ніде в Європі; і народ ми на подив усім».

Ні, не у видимих знаках діло, не у патріотичних вигуках і не в поцілунку, даному інвалідові, а в тому, щоб насправді подивитись у цей день на людину, як на найкращу свою коштовність, — так обійняти та пригорнути її до себе, як найріднішого свого брата, так їй порадіти, ніби своєму найкращому другові, з котрим кілька років не бачились і котрий раптом неждано до нас приїхав. Ще сильніше! ще більше! тому що узи, які нас з нею зв’язують, сильніші за земну кровну спорідненість, і поріднилися ми з нею за нашим прекрасним Небесним Отцем, у кілька разів нам ближчим за нашого земного вітця, і дня цього ми — у своїй істинній сім’ї, у Нього Самого в домі. День цей є той святий день, в котрий святкує святе, Небесне своє братство все людство до єдиного, не виключивши з нього ні однієї людини.

Як би цей день прийшовся, здавалось, доречно нашому дев’ятнадцятому віку, коли думки про щастя людства стали заледве не улюбленими думками всіх; коли обійняти все людство, як братів, зробилось улюбленою мрією молодої людини; коли багато тільки й мріють про те, як перебудувати все людство, як піднести внутрішню гідність людини; коли майже половина вже визнала урочисто, що одне тільки християнство в силах це здійснити; коли стали стверджувати, що слід ближче ввести закон Христа як у сімейний, так і у державний побут; коли стали навіть поговорювати про те, щоб усе було спільним — і будинки, і землі; коли подвиги жалісливості й допомоги нещасним стали розмовою навіть модних віталень; коли, нарешті, стало тісно від усяких чоловіколюбних закладів, будинків для прочан і притулків. Як би, здавалось, дев’ятнадцятий вік повинен був радісно відсвяткувати цей день, котрий так до серця всім великодушним і чоловіколюбним його порухам! Та на цьому-то самому дні, як на пробному камені, бачиш, які бліді всі його християнські стремління і як усі вони в одних тільки мріях і думках, а не у ділі. І якщо, дійсно, доведеться йому обняти в цей день свого брата, як брата він його не обніме. Все людство готовий він обняти, як брата, а брата не обніме. Відокремиться від цього людства, котрому він готує такі великодушні обійми, один чоловік, який його образив, котрому повеліває Христос тієї ж хвилини простити, — він уже не обніме його. Відокремиться від цього людства один, незгодний з ним у яких-небудь нікчемних людських думках, — він уже не обніме його. Відокремиться від цього людства один, що страждає видніше за інших тяжкими виразками своїх душевних недоліків, більше за всіх інших потребуючи співчуття до себе, — він відштовхне його і не обніме. І дістануться його обійми тільки тим, котрі нічим ще не образили його, з котрими не мав він нагоди стикатися, котрих він ніколи не знав і навіть не бачив у очі. Ось якого роду обійми всьому людству дає чоловік нинішнього віку, і часто саме той самий, котрий думає про себе, що він істинний чоловіколюбець і досконалий християнин! Християнин! Вигнали на вулицю Христа, у лазарети та лікарні, замість того, щоб покликати Його до себе в доми, під рідну крівлю свою, і думають, що вони християни!

Ні, не відсвяткувати нинішньому віку Світлого свята так, як йому слід святкуватися. Є страшна перешкода, є непереборна перешкода, ім’я їй — гордість. Вона була відома і в колишні віки, але то була гордість більш дитинна, гордість своїми силами фізичними, гордість багатствами своїми, гордість родом і званням, та не доходила вона до того страшного духовного розвитку, в якому постала тепер. Тепер з’явилась вона у двох видах. Перший вид її — гордість чистотою своєю.

Зрадівши тому, що стало набагато чим кращим за своїх предків, людство нинішнього віку закохалось у чистоту і красу свою. Ніхто не соромився хвастатись публічно душевною красою своєю і вважати себе кращим від інших. Варто тільки придивитись, яким лицарем благородства виступає з нас тепер кожен, як безпощадно та різко судить про іншого. Варто тільки прислухатись до тих виправдань, якими він виправдовує себе в тому, що не обійняв свого брата навіть у день Світлого Воскресіння. Без сорому і не затремтівши душею, говорить він: «Я не можу обійняти цього чоловіка: він мерзенний, він підлий душею, він заплямував себе найбезчеснішим учинком; я не пущу цього чоловіка навіть до передпокою свого; я навіть не хочу дихати одним повітрям з ним; я зроблю гак для того, щоб об’їхати його і не зустрічатися з ним. Я не можу жити з підлими та нікчемними людьми — невже мені обійняти такого чоловіка як брата?» На жаль! забув бідний чоловік дев’ятнадцятого віку, що в цей день немає ні підлих, ні мерзенних людей, але всі люди — брати тієї ж сім’ї, і всякому чоловікові ім’я брат, а не яке-небудь інше. Все разом і одразу він забув: забув, що, може бути, з тим саме оточили його мерзенні й підлі люди, щоб, поглянувши на них, поглянув він на себе і пошукав би в собі те ж саме, чого так злякався в інших. Забув, що він сам може на кожному кроці, навіть не помітивши того сам, зробити те ж підле діло, хоч в іншому тільки вигляді, — у вигляді, не ураженому публічною ганьбою, але яке, одначе, висловлюючись прислів’ям, є той самий млинець, тільки на іншому блюді. Все забув. Забув він те, що, можливо, від того розвелось так багато підлих і мерзенних людей, що суворо й не по-людськи їх відштовхнули найкращі й найпрекрасніші люди і тим змусили ще більше озлобитися. Буцімто легко терпіти до себе презирство! Бог зна, може бути, хтось зовсім не був народжений безчесним чоловіком; може бути, бідна душа його, безсила боротися зі спокусами, просила й молила про допомогу і готова була обцілувати руки й ноги того, хто, спонуканий жалістю душевною, підтримав би її на краю безодні. Може бути, однієї краплі любові до нього було достатньо для того, щоб повернути його на прямий путь. Буцімто дорогою любові було важко досягти його серця! Буцімто вже до того скам’яніла в ньому природа, що ніяке почуття не могло в ньому ворухнутися, коли й розбійник вдячний за любов, коли й звір пам’ятає руку, що його пестила! Але все забув чоловік дев’ятнадцятого віку, і відштовхує він від себе брата, як багач відштовхує пойнятого гноєм жебрака від чудового ґанку свого. Йому немає діла до страждань його; йому б тільки не бачити гною ран його. Він навіть не хоче почути сповіді його, боячись, щоб не вразило нюх його смердюче дихання вуст нещасного, гордий духмяністю чистоти своєї. Чи такому чоловікові святкувати свято небесної Любові?

Є другий вид гордості, ще сильніший за перший, — гордість ума. Ніколи ще не зростала вона до такої сили, як у дев’ятнадцятому віці. Вона чутна в самому остраху кожного набути слави дурня. Все винесе чоловік віку: винесе назву шахрая, негідника; яку хочеш дай йому назву, він винесе її — і тільки не винесе назви дурня. З усього він дозволить посміятися — і тільки не дозволить посміятися з ума свого. Ум для нього — святиня. Через найменшу насмішку з ума свого він готовий сієї ж хвилини поставити свого брата на шляхетну відстань і всадити, не здригнувшись, йому кулю в лоба. Нічому й ні у що він не вірить; тільки вірить в один ум свій. Чого не бачить його ум, того для нього немає. Він забув навіть, що ум іде вперед, коли йдуть уперед усі моральні сили в людині, і стоїть без руху і навіть іде назад, коли не підносяться моральні сили. Він забув і те, що немає всіх сторін ума ні в одній людині; що інша людина може бачити саме ту сторону речі, котру він не може бачити, і, таким чином, знати те, чого він не може знати. Не вірить він цьому, і все, чого не бачить він сам, те для нього неправда. І тінь християнського смирення не може до нього торкнутися через гординю ума. В усьому він засумнівається: у серці чоловіка, котрого кілька років знав, у правді, Бога візьме під сумнів, але не засумнівається в своєму умі. Вже сварки і лайки почались не через які-небудь суттєві права, не через особисті ненависті — ні, не чуттєві пристрасті, але пристрасті ума вже почались: уже ворогують особисто через несхожість думок, через протиріччя у світі мисленнєвому. Вже утворилися цілі партії, що одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків не мали — і вже одна одну ненавидять. Навдивовижу: в той час, коли вже було почали думати люди, що освітою вигнали злобу зі світу, злоба іншою дорогою, з іншого кінця входить у світ, — дорогою ума, і на крилах журнальних листків, як все знищуюча сарана, нападає на серця людей скрізь. Уже й самого ума майже не чутно. Уже й розумні люди починають говорити неправду всупереч власному переконанню, через те тільки, щоб не поступитися супротивній партії, через те тільки, що гордість не дозволяє зізнатися перед усіма у помилці, — вже одна чиста злоба зацарювала замість ума.

Чи людині такого віку вміти полюбити й відчути християнську любов до людини? Чи їй сповнитись тією світлою простодушністю і ангельською дитинністю, котра збирає всіх людей в одну сім’ю? Чи їй почути духмяність небесного братства нашого? Чи їй відсвяткувати цей день? Щезнув навіть і той позірно доброзичливий вираз колишніх простих віків, котрий надавав вигляд, нібито людина була ближчою до людини. Гордий ум дев’ятнадцятого віку знищив його. Диявол виступив уже без маски у світ. Дух гордості перестав уже з’являтися в різних образах і лякати забобонних людей, він з’явився у власному своєму вигляді. Відчувши, що визнають його панування, він перестав уже й церемонитися з людьми. Із зухвалою безсоромністю сміється в очі їм же, хто його визнає; найдурніші закони дає світові, які досі ще ніколи не давались, — і світ це бачить і не сміє не слухатись. Що означає ця мода, нікчемна, незначлива, котру допустила спочатку людина як дріб’язок, як невинне діло, і котра тепер, як повна хазяйка, вже почала розпоряджатися в домах наших, виганяючи все, що є найголовнішого і найкращого в людині? Ніхто не боїться переступати кілька разів на день найперші й найсвященніші закони Христа і між тим боїться не виконати її найменшого наказу, тремтячи перед нею, як несмілий хлопчина. Що означає, що навіть і ті, котрі самі з неї сміються, танцюють, як легкі вітрогони, під її дудку? Що означають ці так звані незліченні пристойності, котрі стали сильнішими за всякі засадничі настанови? Що означають ці дивні влади, що утворились окрім законних, — сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишились осторонь? Люди темні, нікому не відомі, які не мають думок і щиросердних переконань, правлять міркуваннями й думками розумних людей, і газетний листок, визнаний брехливим усіма, стає непомітно законодавцем його не поважаючої людини. Що значать всі незаконні ці закони, котрі видимо, на очах усіх, креслить, виходячи знизу, нечиста сила, — і світ це бачить увесь і, мов зачарований, не сміє ворухнутися? Що за страшна насмішка з людства! І для чого за такого ходу речей зберігати ще зовнішні святі звичаї Церкви, Небесний Хазяїн якої не має над ними влади? Чи це ще нова насмішка духа темряви? Нащо це свято, яке втратило своє значення? Нащо воно знову приходить тихше й тихше скликати в одну сім’ю людей, які розійшлися, і сумно оглянувши всіх, йде геть як незнайоме й чуже всім? Чи всім справді воно незнайоме і чуже? Але нащо ж ще вціліли де-не-де люди, котрим здається, ніби вони світлішають у цей день і святкують свою дитинність, — ту дитинність, від котрої небесні цілунки, ніби цілунки вічної весни, проливаються на душу, ту прекрасну дитинність, котру втратила нинішня горда людина? Чому ще не забула людина навіки цю дитинність і, ніби бачене в якомусь далекому сні, вона ще зворушує нашу душу? Нащо все це і до чого це? Либонь невідомо нащо? Либонь не видно до чого? З тим, щоб хоч декотрим, які ще чують весняний подих цього свята, зробилось би раптом так тоскно, так тоскно, як тоскно янголу на Небі. І, заволавши краючим серце воланням, впали б вони до ніг своїх братів, благаючи хоч би один цей день вирвати з черги інших днів, один би день тільки провести не за звичаями дев’ятнадцятого віку, а за звичаями Вічного Віку, в один би тільки день обійняти та обхопити чоловіка, як винуватий друг обнімає великодушного друга, який все йому простив, хоч би тільки з тим, щоб завтра ж відштовхнути його від себе і сказати йому, що він нам чужий і незнайомий. Хоч би тільки забажати так, хоч би тільки силоміць змусити себе це зробити, ухопитись би за цей день, як потопаючий хапається за дошку! Бог зна, може бути, за одне це бажання уже готова скинутись з Небес нам драбина і простягнутися рука, що допомагає злетіти по ній.

Проте й одного дня не хоче провести так людина дев’ятнадцятого віку! І незбагненним сумом уже загорілась земля; черствішим і черствішим стає життя: все дрібнішає й мілішає, і зростає тільки на очах у всіх один велетенський образ нудьги, сягаючи з кожним днем найнезмірнішого росту. Все глухо, могила скрізь. Боже! пусто й страшно стає у Твоєму світі!

Чому ж одному росіянинові ще здається, що свято це святкується, як слід, і святкується так в одній його землі? Чи мріяння це? Але чому ж це мріяння не приходить ні до кого іншого, крім росіянина? Що означає насправді, що саме свято щезло, а видимі ознаки його так ясно носяться по лицю землі нашої: лунають слова: «Христос воскрес!» — і поцілунок, і кожного разу так само урочисто виходить свята північ, і гули вседзвінних дзвонів гудуть і гудуть по всій землі, ніби будять нас? Де носяться так очевидно привиди, там недарма носяться; де будять, там розбудять. Не вмирають ті звичаї, котрим визначено бути вічними. Вмирають у букві, але оживають у дусі. Притьмарюються тимчасово, помирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, з тим, щоби в найсильнішому світлі від них розлитися по всьому світу. Не помре з нашої старовини ні зерня того, що є в ній істинно російського і що освячене Самим Христом. Рознесеться дзвінкими струнами поетів, сповіститься духмяними вустами святителів, спалахне притьмарене — і свято Світлого Воскресіння святкуватиметься, як слід,-раніше у нас, ніж у інших народів! На чому ж засновуючись, на які дані, що містяться в серцях наших, спираючись, можемо сказати це? Чи кращі ми за інші народи? Чи ближчі життям до Христа, ніж вони? Ні за кого ми не кращі, а життя ще невлаштованіше й безладніше за них усіх. «Гірші ми за всіх інших» — ось що ми повинні завжди говорити про себе. Але є в нашій природі те, що нам пророкує це. Вже сама невлаштованість наша нам це пророкує. Ми ще розтоплений метал, що не відлився у свою національну форму; ще нам можна викинути, відштовхнути від себе нам неприйнятне і внести у себе все, що вже не можна іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Що є багато чого в корінній природі нашій, нами забутій, близького закону Христа, — доказом того вже те, що без меча прийшов до нас Христос, і приготована земля сердець наших кликала сама собою Його слово, що є вже начала братства Христового в самій нашій слов’янській природі, і побратимство людей було в нас ріднішим навіть і за кровне братство, що ще немає в нас непримиренної ненависті стану супроти стану і тих озлоблених партій, котрі водяться в Європі й котрі постачають перешкоди непереборні до єднання людей і братської любові між ними, що є, нарешті, у нас відвага, нікому не властива, і якщо постане перед нами всіма яке-не-будь діло, зовсім неможливе ні для якого іншого народу, хоч би навіть, наприклад, скинути одразу і разом всі недоліки наші, все, що ганьбить високу природу людини, то з болем власного тіла, не пошкодувавши самих себе, як у дванадцятому році, не пошкодувавши майна, палили доми свої й земні статки, так рвонеться у нас усе скидати з себе ганебне і плямуюче нас, жодна душа не відстане від іншої, і в такі хвилини всілякі сварки, ненависті, ворожнечі — все буває забуте, брат повисне на грудях у брата, і вся Росія — одна людина. Ось на чому засновуючись, можна сказати, що свято Воскресіння Христова святкуватиметься раніше у нас, ніж у інших. І твердо говорить мені це душа моя; і це не думка, видумана в голові. Такі думки не видумуються. Навіянням Божим породжуються вони разом у серцях багатьох людей, які одне одного не бачили, живуть на різних кінцях землі, і в один час, мовби з одних вуст, виголошуються. Знаю я твердо, що не одна людина у Росії, хоч я її і не знаю, твердо вірить цьому і каже: «У нас раніше, ніж у всякій іншій землі, святкуватиметься Світле Воскресіння Христове!»