Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Вибрані місця із листування з друзями

Задум «Вибраних місць із листування з друзями» щільно пов’язаний з другим і третім томом «Мертвих душ». Як відомо, Гоголь планував показати в них преображення своїх героїв і воскресіння «мертвих душ». Комплекс цих ідей ґрунтувався на християнському вченні, бо, у відповідності зі словами святого апостола Павла: «Як немає ж воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес. Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша» (1 Кор. 15; 13: 14). Воскресіння — головний догмат віри не тільки в християнстві, айв ісламі та іудаїзмі. Апостольство Гоголя в кінцевій своїй меті мало наблизити здійснення Преображення і Спасіння «мертвих душ», чому були підпорядковані його устремління як у сфері суто художньої творчості, так і на терені життєтворчості.

Книга Гоголя — своєрідний художній експеримент, апробація важливих для нього ідей, вона закликана виявити ставлення суспільства до них перед утіленням у наступних томах поеми «Мертві душі». Про це говорять його листи часу появи «Вибраних місць»: «Книга моя має властивість пробного каменя: повір, що на ній випробуєш якраз нинішню людину» (XIII, 314); «Книга моя, незважаючи на всі її гріхи, є дивовижний пробний камінь для дослідження нинішньої людини» (XIII, 314)[275]. Гоголь настійливо просить надсилати йому відгуки про книгу як окремих осіб, так і представників різних соціальних груп. У листі до С. Шевирьова від 5 жовтня 1846 р., пересилаючи передмову до другого видання «Мертвих душ», Гоголь називає «Вибрані місця» «передмовою», «не зробивши якої, мені не можна і в дорогу» (XII, 106).

Уперше про свій задум Гоголь згадує в листі до О. Смирнової від 2 квітня 1845 р.: «Це буде невеликий твір і не галасливий у ставленні до нинішнього світського товариства, але потрібний багатьом і здатний принести мені зайві гроші, необхідні для дороги» (XII, 472). Роком пізніше зауважує в листі до М. Язикова від, 21 квітня 1846 р.: «Коли я переглянув все те, що писав останнім часом різним особам, які особливо потребували від мене душевної допомоги, бачу, що з цього може скластися книга, корисна людям, які страждають на різних поприщах… Я спробую видати, додавши дещо взагалі про літературу» (XIII, 53). Ще одна згадка про роботу над цим твором міститься в листі до того ж адресата від 5 травня 1846 р.: «Я не полишаю наміру видати вибрані місця із листів, а потім, можливо, буду частіше ділитись із тобою думками, які треба буде пустити на весь загал». Час найактивнішої роботи над книгою — літо-осінь 1846 р. Гоголь пов’язує свою натхненну працю, як це часто бувало у нього в 1840-ві роки, з Божою «незвичайною милістю». Він зізнається: вона «дала мені сили потрудитись тоді, коли я не смів уже й думати про те, не смів і чекати потрібної для того свіжості душевної, і все мені далось одразу на той час: одразу зупинились тяжкі недуги, одразу відійшли всі перешкоди в роботі, і продовжувалось все до тих пір, доки не закінчився останній рядок труда. Це просто чудо і милість Божа… я діяв твердо в ім’я Бога, коли складав мою книгу, на славу Його святого імені взяв перо, а тому й розійшлись переді мною всі перешкоди і все, що зупиняє безсильного чоловіка» (лист до П. Плетньова від 20 жовтня 1846 р.). Перші розділи книги автор надіслав П. Плетньову 30 липня, решту — 16 жовтня 1846 р.

Книга «Вибрані місця із листування з друзями», відчутно понівечена цензурою, вийшла у світ на самому початку 1847 р. Цензура вилучила листи «XIX. Треба любити Росію», «XX. Треба проїздитись по Росії», а також: «XXI. Що таке губернаторша», «XXVI. Страхи і жахи Росії», «XXVIII. До того, хто посідає важливе місце». Сам Гоголь це пояснював тим, що його твір побував «у руках людей так званого європейського погляду, перейнятих духом всякого роду змін, яким була неприємною поява моєї книги» (лист до О. Смирнової від 21 лютого 1847 р. — XIII, 222).

Цензурні втручання торкнулись статті «Про ліризм наших поетів», «Російський поміщик», «Про театр, про односторонній погляд на театр і взагалі про односторонність», «Історичний живописець Іванов».

Втручання цензури спотворили задум. Гоголь називав видання «клаптем», «оглодком», але між тим дав дозвіл на публікацію у такому вигляді. Можна припустити, що система цінностей, вибудувана на християнському вченні, була заявлена доволі виразно, тож Гоголю залишалося чекати реакції широкого кола читачів: від цього залежало продовження роботи над другим томом «Мертвих душ».

Разом з тим письменник не полишав спроб перевидати книгу в повному обсязі, зокрема написав лист до царя з проханням переглянути рішення цензури. Про відповідь повідомив П. Плетньов у листі від 3 грудня 1846 р.: «Я мав сміливість надіслати заборонені листи для прочитання спадкоємцю цесаревича. Його високість закликав мене до себе і особисто оголосив, що, на його думку, краще не друкувати цього» (Переписка Н.В. Гоголя: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1. — С. 265). Стало зрозуміло, що подальші намагання марні, це констатував той же П. Плетньов у листі від 24 серпня 1847 р.: «Полишимо поки все… Не хочу нічого ні робити, ні починати…» (Переписка Н.В. Гоголя. — Т. 1. — С. 26). Гоголь же надію на перевидання не полишав, але вирішив внести суттєві корективи у зміст: замість «Заповіту» вмістити лист до В. Жуковського від 10 січня 1848 р. з роздумами про природу мистецтва, зазначивши: «Якщо мій лист цей вважатимеш не без достоїнств, то прибережи його. Його можна буде при другому виданні “Листування” поставити на початку книги на місці “Заповіту”, якого маю викинути, а заголовок дати йому “Мистецтво є примирення з життям”» (XIV, 38‒39). Таке втручання в композицію, якби воно відбулося, принципово б змінило задум книги, перетворивши її на збірку есеїв з різних питань соціально-культурного життя сучасної Росії. Приглушався соціальний пафос книги, змінювався градус напруги письма (зокрема, вилучена була фраза: «Співвітчизники! Страшно! Завмирає від жаху душа…» — VIII, 221), редукувалося сакральне начало, а з ним і пророчі інтенції Гоголя, позаяк саме в «Заповіті» він заявив про участь Бога у формуванні його душі письменника, вихованої «Самим Богом, випробуваннями і горем» (VIII, 221).

Повний текст «Вибраних місць» був надрукований стараннями Ф. Чижова лише 1867 р. у виданні «Полное собрание сочинений Н.В. Гоголя. Второе издание его наследников, пополненное по рукописи автора» (М., 1867. — Т. 3). Він відновив за рукописом вилучені цензурою місця і самочинно вказав прізвища адресатів, скорочено подані автором. Цей самий варіант тексту був видрукований і в десятому виданні «Сочинений Н.В. Гоголя» за редакцією Н. Тихонравова (М., 1889. — Т. 4).

В академічному виданні (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, [1937‒1952]) зроблена спроба відновити текст за першоджерелами.

Утім уточнення щодо повноти тексту книги тривають донині, див.: Виноградов И.А. Неизвестные автографы двух статей Н.В. Гоголя о церкви и духовности. К истории издания «Выбранных мест из переписки с друзьями» // Евангельский текст в русской литературе XVIII—XX веков. Цитата, реминисценция, мотив, сюжет, жанр: Сб. науч, трудов / Петрозавод. гос. ун-т: Материалы 4-й Междунар. конф. Июнь 2002 г. — Петрозаводск, 2005. — Вып. 4. — С. 219‒245; Неопубликованные страницы «Выбранных мест из переписки с друзьями» Н.В. Гоголя / Текст к изд. подгот. Ю. Балакшина, С. Шведова; вступ. ст. Ю. Балакшиной // Вопросы литературы. — 2005. — № 6. — С. 204‒213. Це дає підстави для нових тлумачень художньої природи «Вибраних місць».

Важлива проблема художньої організації твору — його духовно-естетична єдність. В. Воропаєв висловив думку, що композиція книги відповідає схемі Великого Посту (Воропаєв В. Выбранные места из переписки с друзьями: Комментарий // Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 420‒421). Ця ідея була конкретизована В. Толмачинським у праці «Путеводитель к Светлому Воскресенью. Гоголь и его “Выбранные места из переписки с друзьями”» (Н.В. Гоголь и Православие: Сб. ст. о творчестве Н.В. Гоголя. — М., 2004. — С. 239‒275). З погляду останнього, саме орієнтація на Біблію, богослужбову і святоотецьку словесність визначила стилістичну природу книги «Вибрані місця».

Іншим важливим чинником жанрово-стильової організації твору стало сповідально-ліричне начало, обумовлене, як вважав В.В. Гіппіус, поєднанням елементів сповіді й проповіді (див.: Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — М., 1966. — С. 182). Відомо, що Гоголь високо оцінював сповідь та її художній потенціал. У листі до М. Язикова він писав: «Стан душі страждаючого є вже святинею, і все, що виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що виникла із такого лона, вища всякої поезії» (XIII, 263). В іншому місці він зазначає: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому і всім рівно може бути доступною» (VIII, 429).

Друга стильова складова книги — проповідницький пафос. Гоголь розумів, що він звертається до прямого, публіцистичного слова, дієвість, авторитетність якого має бути посилена засобами його своєрідної сакралізації. Так, він заявляє про своє особливе право на передсмертне слово, як «чоловік, що лежить на смертному ложі» (VIII, 221), вводить євангельські словесні формули, зумисне виділяючи їх графічно, і у такий спосіб витворює своєрідний інтертекст, в якому сконцентровані стрижневі питання його життя і творчості (див.: Михед П. Пізній Гоголь і бароко: українсько-російський контекст. — Ніжин, 2002. — С. 165‒177).

П. Плетньов схильний був думати, що нова книга Гоголя — «є початком власне російської літератури. Все, що було до цих пір, …уявляється учнівськими пробами з тем, вибраних з хрестоматії» (лист до Гоголя від 13 січня 1847 р.). Задумана як апробація ідей, що мали організувати художній простір наступних частин «Мертвих душ», книга прибрала самостійний художній вимір. Коли В. Зеньковський говорить про Гоголя як «пророка православної культури», він має на увазі його устремління «возз’єднати з Церквою всі форми культурної творчості; цією ідеєю він жив, нею надихався» (Зеньковский В. Гоголь. — М., 1997. — С. 220). Все це і повинно було слугувати ідеї Преображення життя — ідеї, яка заволоділа європейською свідомістю на рубежі XVIII—XIX ст. і стала потужним рушієм життєтворчості людства наступних двох віків.

Гоголівські творчі пошуки знаходяться в руслі месіансько-есхатологічного мистецтва, закликаного відіграти важливу роль у великому Преображенні. К. Мочульський писав з цього приводу: «В моральній області Гоголь був геніально обдарований; йому судилось круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії, зрушити її з шляху Пушкіна на шлях Достоєвського… Сила Гоголя така велика, що йому вдалось зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашої словесності в епізод, до якого повернення немає і бути не може» (Мочульский К.В. Духовный путь Гоголя // Гоголь. Соловьев. Достоевский. — М., 1995. — С. 37).

На цьому шляху Гоголь не був одиноким. У завданні актуалізувати релігійне начало, зробити його основою дієвого мистецтва, націленого на вирішення кінцевих питань існування людства, Гоголя підтримував його товариш, відомий художник О. Іванов, автор знаменитого полотна «Явлення Христа народу». Гоголь був не тільки посвячений в задум живописця, був не тільки порадником (О. Іванов називав його теоретичною людиною), а й став одним із прототипів чи, точніше, персонажем великого полотна Іванова у ролі «найближчого до Христа» (таким є його місце в композиції картини, вибране, ймовірно, не без бажання самого Гоголя). Зрозуміло, що у творенні‘тієї апостольської іпостасі саморепрезентації, якою переймався Гоголь, важлива роль належала іконографії.

Більше того, Гоголь пов’язував епізод презентації цієї картини з планом явлення себе як апостола. Є підстави думати, що Гоголь готував цілий сценарій появи книги, згідно з яким він примірював образ апостола оновленого християнства, задум якого виношував протягом життя. В цей уявний сценарій Гоголя входила й подорож до Гроба Господнього в Єрусалим, про що він писав у передмові до «Вибраних місць» (про це детальніше див.: Михед П.В. «Найближчий до Христа»: (Про функцію іконографії в новій естетиці Гоголя) // Київська старовина. — 1997. — № 5. — С. 178‒183). Він мав намір видати «Вибрані місця» одночасно з презентацією картини О. Іванова «Явлення Христа народу» у Петербурзі.

Про своє невдале апостольство Гоголь згадує лише один раз — в «Авторській сповіді» він із жалем зізнавався: «Якби не заповіт, котрий я вмістив доволі необережно, в якому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення» (VIII, 465).

Переважна більшість листів-статей були написані для нової книги і лише декілька з них перероблені Гоголем з раніше існуючих редакцій. Разом з тим багато з листів, адресатів яких неможливо встановити, написані в тональності Гоголевих послань до друзів початку 1840-х років, коли став виразно відчутним пафос повчань і проповідництва. Перемежовуючи листи до відомих осіб з листами до уявних адресатів, Гоголь досягає ефекту руйнації літературної основи оповіді, наближуючи і прив’язуючи обговорювані питання до сучасного моменту і заразом надаючи слову особливої довірливості та достовірності.

Лист від апостольських часів слугував засобом комунікації між християнами, і як форма пастирських послань він зберігся в католицькій традиції, а як жанр отримав друге життя і став популярним у літературі європейського сентименталізму другої половини XVIII ст., що й успадкувала література романтизму. Це було добре відомо Гоголю, який, обравши таку жанрову форму книги, став продовжувачем цієї традиції у новий час. Тож початки «Вибраних місць» варто шукати в апостольських листах ще євангельської доби.

Масштабність задуму зумовила і необхідність звернення письменника до широкої джерельної бази. Як і в «Мертвих душах», Гоголь прагне охопити у «Вибраних місцях» всі сфери життя, «всю Русь»: це історіософія, держава, Церква, віра, мораль, сім’я, пошуки сенсу життя і діяльності як можновладця, так і «маленької людини» — такий спектр проблем вимагав широкої обізнаності автора. Серед джерел книги дослідники, як правило, вказують праці святих отців, житійну літературу, богословські труди, історичні студії з історії Росії та церковного життя. Так, Ю. Барабаш називає праці зі статистики, етнографії, географії, фольклористичні зібрання і літописи (Барабаш Ю.Я. Загадка «Прощальной повести» («Выбранные места из переписки с друзьями»: Опыт непредвзятого прочтения). — М., 1993. — С. 113‒114). Ще про джерела книги див.: Вайскопф М. Сюжет Гоголя. — М., 1993. — С. 490‒491. На європейський обшир читацьких уподобань Гоголя вказує Д. Чижевський (Чижевский Д.И. Неизвестный Гоголь // Н.В. Гоголь. Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 212‒221).

Літературне «оточення» гоголівських «Вибраних місць» зробив спробу визначити В. Десницький (див.: Десницкий В. Задачи изучения жизни и творчества Гоголя // Н.В. Гоголь. Материалы и наследования. — М., 1936. — Т. 2. — С. 47‒48). Добре знаними Гоголем були і праці представників західноєвропейської християнської думки, зокрема, італійця Сільвіо Пелліко, діячів польського католицького ордену «з-мертвих-встанців», лідерів «нового християнства» Сен-Сімона і Ламенне (див.: Михед П.В. Гоголь и западноевропейская христианская мысль (проблемы изучения) // Toronto Slavic Quarterly. — 2009. — № 31. — Режим доступу: http://www.utoronto.ca/tsq/31/miklied31.shtml).

Відлуння глибокого переосмислення новітніх християнських ідей звучить у Гоголевому «Світлому Воскресінні»: «Як би цей день прийшовся, здавалось, доречно нашому дев’ятнадцятому віку, коли думки про щастя людства стали заледве не улюбленими думками всіх; коли обійняти все людство, як братів, зробилось улюбленою мрією молодої людини; коли багато хто тільки й мріє про те, як перебудувати все людство, як піднести внутрішню гідність людини; коли майже половина вже визнала урочисто, що одне тільки християнство в силах це здійснити; коли стали стверджувати, що слід ближче ввести закон Христа як у сімейний, так і державний побут; коли стали навіть поговорювати про те, щоб усе було спільним — і будинки, і землі; коли подвиги жалісливості й допомоги нещасним стали розмовами навіть модних віталень; коли, нарешті, стало тісно від усяких чоловіколюбних закладів, будинків для прочан і притулків».

У «Вибраних місцях» Гоголь пропонує розбудувати світ на засадах християнського вчення у той час, коли Європа переживає занепад романтичних ідеалів і на історичному видноколі визріває нова позитивістська доба. Комплекс пропонованих Гоголем ідей дав підстави для розмови про притаманний їм утопічний характер (М. Гершензон). Так, В. Гіппіус називає цю утопію «бюрократичною», «феодальною», «патріархальною» (Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — С. 186), К. Мочульський — «чисто романтичною» (Мочульский К. Духовный путь Гоголя // Мочульский К. Гоголь. Соловьев. Достоевский. — 1995. — С. 42), протоієрей Георгій Флоровський — «утопією священного царства» (Георгий Флоровский, протоиерей. Пути русского богословия. — Париж, 1983. — С. 266); одну з останніх інтерпретацій цієї думки знаходимо у Н. Крутікової («Выбранные места из переписки с друзьями» Гоголя как утопия и ее западные параллели // Слов’янські літератури. XI Міжнар. з’їзд славістів: Доповіді. — К., 1993. — С. 112‒132).

Іншої думки дотримується Ю. Барабаш, який вважає книгу Гоголя «програмою реформ» (див.: Барабаш Ю.Я. Загадка «Прощальной повести» («Выбранные места из переписки с друзьями»: Опыт непредвзятого прочтения). — С. 119, 127‒128). Втім ще сучасники Гоголя відчували в грандіозності задуму вияв національного характеру мислення. Поміркований С.Т. Аксаков у листі до сина писав: «Я не буду знати, що мені заперечити тій людині, яка скаже: “…це — хохлацька штука: широко замахнувся, не впорався з масштабністю художнього завдання другого тому і прикинувся проповідником християнства”» (лист від 14 січня 1847 р.). За тим пробивається уявлення росіян про поведінковий код українців в Росії (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — М., 1960. — С. 166).

Книга Гоголя, привернувши увагу всієї читаючої Росії, викликала нечуваний резонанс, сформувавши табір як захоплених прибічників його ідей, так і не менш відвертих супротивників. Тож рецепція «Вибраних місць» має свою велику і доволі інтригуючу історію (див.: Моргулис Ю.Д. Книга Н.В. Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями»: Основные вехи истории восприятия. — СПб., 1998).

Готуючи книгу до видання і передчуваючи її вибуховий потенціал, упевнений в успіху Гоголь писав П. Плетньову: «…готуй папір для другого видання, що, як я гадаю, піде відразу: книга ця розійдеться більше за всі мої попередні твори, бо це до сих пір моя єдина вартісна книга» (від 30 липня 1846 р.).

Разом з тим він досить точно передчував, звідки слід було чекати головного спротиву книзі. І дійсно, саме середовище прогресистів-західників найбільш гостро і войовниче сприйняло його ідеї. Однак реальний шквал критики приголомшив автора.

Причина такої реакції полягала в тому, що світська людина, відомий письменник, який приніс в літературу сміхове начало, комічну інтонацію, не очікувано постав у позі вчителя-наставника і з високим словом повчання, виразно забарвленим християнсько-церковною і проповідницькою інтонацією, звернувся до всього суспільства.

Декілька місяців Росія говорила про нову книгу Гоголя — уперше в історії російського суспільства книга привернула увагу всієї Росії. В. Бєлінський мав підстави зауважити, що зміст «Заповіту» «полягає в інтимній бесіді автора з Росією… Тобто автор говорить і показує, а Росія його слухає й обіцяє виконати» (Белинский В.Г. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1982. — Т. 8. — С. 222‒223).

Більшість критиків розглядали «Вибрані місця» як твір, що не відповідав логіці творчого розвитку письменника, в якому він зрадив своєму таланту. Саме ця точка зору закономірно породила тему хвороби автора. Гоголь надто уважно і болісно сприймав критику, особливо мало аргументовану. П. Плетньов у листі до В. Жуковського від 5 квітня 1847 р. писав: «Мене турбує пристрасть Гоголя читати всі дурниці, які пишуть про його книгу. З них він має намір вчитись і удосконалюватись. Втовкмачте йому, що від цих марень можна хіба що збожеволіти або просто розізлитись» (див.: Последняя книга Н.В. Гоголя. — М., 2010. — С. 95).

«Вибрані місця» збурили цілу хвилю критичних виступів, які самі по собі стали подією в суспільно-політичному житті Росії. Таким і став зальцбрунський лист В. Бєлінського, поширений у рукописних списках і надрукований О. Герценом в Лондоні 1855 р. Цей відомий лист Бєлінського на багато десятиліть визначив ставлення російського суспільства до книги Гоголя, за радянської доби його критична оцінка була визнана беззаперечно канонічною.

Лише в працях кінця XX — першого десятиліття XXI ст. (О. Анненкової, Ю. Барабаша, В. Воропаєва, І. Золотуського) були зроблені спроби реабілітації «Вибраних місць», що сприяло осмисленню книги як цілісного духовного та естетичного явища.

В. Бєлінський у першому відгуку на твір Гоголя, вміщеному в «Современнике», докоряє йому, що художник відмовився від свого покликання: « …горе чоловікові, котрого сама природа створила художником, горе йому, коли, незадоволений своєю дорогою, він шугне на чужий йому шлях! На тому новому шляху чекає на нього неминуче падіння, після якого не завжди буває можливим повернення на попередню дорогу…» (Белинский В.Г. Собрание сочинений. — Т. 8. — С. 238‒239). У відомому «Листі до Гоголя» критик виказує вже іншу претензію в дещо новій тональності: «… неможливо мовчати, коли під покровом релігії і захистом батога проповідують обман і відсутність моралі як істину і доброчесність» (Там само. — С. 281). Бєлінський не шкодує різких слів на адресу самого письменника: «Проповідник батога, апостол невігластва, поборник обскурантизму і мракобісся, панегірист татарських звичаїв — що ви робите!» (Там само. — С. 283). І закликає в кінці листа відмовитись від своєї останньої книги: «…вам потрібно зі щирим смиренням зректися останньої вашої книги і тяжкий гріх її виходу в світ спокутувати новими творами, котрі б нагадали ваші попередні» (Там само. — С. 289).

Реакція Гоголя на ці звинувачення була смиренно стриманою. Він висловив жаль з приводу відгуку В. Бєлінського в «Современнике», зауваживши лишень, що його опонент неуважно прочитав книгу. Але коли Гоголь прочитав лист із Зальцбруна із процитованими звинуваченнями, то сів писати лист-відповідь (червень-липень 1847 р.), якого так і не відправив. У ньому письменник зізнається, що книга видана була у «квапливій поспішливості», але це чесна книга, і він відкидає докори в запобіганні перед владою — царем, урядом, духовенством. Гоголь звинувачує різкого критика своєї книги у відсутності справжньої освіти, легковажності суджень. З погляду письменника, критик вдається до «хлоп’ячих висловів». А необхідно «пригадати чоловікові, <що> він не матеріальна скотина, <але ви>сокий громадянин: високого небесного громадянства». 10 серпня 1847 р. Гоголь написав ще одного листа, відправленого з Остенде, в якому ладен погодитись, що Бєлінський мав деяку рацію: «Бог зна, можливо, і у ваших словах є частина правди».

Гоголь схильний визнати, що і його знання про сучасний світ, як і його критиків, далекі від повноти. У листі до П. Анненкова у ті ж дні він зізнався, що лист В. Бєлінського засмутив душу «не стільки лайливими словами, націленими особисто на мене, скільки почуттям злостивості взагалі». І причина знову — нинішній час, коли «перебирає міру — тепер всіх, хто лише має серце не черстве до справ світу, якийсь характер і якесь переконання», (XIII, 362). Гоголь зізнається смиренно, що і сам він «перебирав міру більше, ніж хто інший». В «Авторській сповіді» скаже, що і «сам починав невільно заражатись цією нетерплячістю стверджувати і висновувати, що є загальною пошестю нинішнього часу». Про власну квапливість, але як свідому акцію, говорить Гоголь в листі до С. Шевирьова: «Щоб побачили нарешті читачі й шанувальники мої (на жаль, і самі друзі), що не слід квапити мене до друку, коли я сам відчуваю, що не набрався сили висловлюватись ясно і просто…» (XIII, 250).

Навіть С.Т. Аксаков, який високо цінував творчість письменника, не приховував свого розчарування: «Найкраще, що можна сказати про неї — назвати Гоголя божевільним» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 164).

Книга мала і своїх прихильників. Першими серед них були В. Жуковський і П. Плетньов, який вважав, що нова книга Гоголя — це «початок власне російської літератури». Високо оцінив «Вибрані місця» П. Вяземський, зазначивши: «Як не оцінюй цю книгу, з якої точки зору не дивись на неї, а все прийдеш до того висновку, що книга певною мірою чудова, вона подія літературна і психологічна» (Вяземский П. Эстетика и литературная критика. — М., 1984. — С. 173). На думку П. Чаадаєва, Гоголь «перестав нас звеселяти і, з почуттям скорботи й переконання, сповідається перед нами і старається, в міру сил, сказати нам добре і повчальне слово» (Чаадаев П.Я. Полное собрание сочинений и избранные письма: В 2 т. — М., 1991. — Т. 2. — С. 203).

Важливо при цьому підкреслити, що розкритикована на всі лади книга по-іншому була сприйнята українськими літераторами. Т. Шевченко в листі до В.М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. писав: «Мене захоплює ваша нинішня думка — і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! Я у захваті, що ви збагнули істинно християнську мету його! так!.. Перед Гоголем треба благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! <…> Гоголь — істинний відатель серця людського! Наймудріший філософ! і найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед чоловіколюбцем! Я ніколи це перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитись особисто з Гоголем. Особисте знайомство з подібною людиною годі й оцінити, в особистому знайомстві випадком іноді відкриваються такі красоти серця, що не в силах ніяке перо зобразити!» (Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 54).

Це ж стосується і першого біографа письменника — Пантелеймона Куліша, чиє ставлення до Гоголя В. Вересаєв визначив як «благоговійно похвальне» (Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. — Харьков, 1990. — С. 658).

Досить цікавою була думка священнослужителів. Духовний цензор, протоієрей Тимофій Нікольський не мав сумніву: «Не може бути надруковано, тому що розуміння Церкви Руської і духовенства конфузні» (Неопубликованные страницы «Выбранных мест из переписки с друзьями» Н.В. Гоголя / Текст к изд. подгот. Ю. Балакшина, С. Шведова; вступ, ст. Ю. Балакшиной // Вопросы литературы. — 2005. — № 6. — С. 205).

Це при тому, що Гоголь був упевнений, що жодних перешкод з боку церкви не буде, про що він писав П. Плетньову: «Якщо дійде справа до духовної цензури, то цього не бійся… В словах моїх про Церкву говориться те саме, що Церква наша сама про себе говорить і з чим кожна із наших духовних осіб згідна до єдиного» (від 16 жовтня 1846 р.).

Архімандрит Феодор (О.М. Бухарєв), усупереч думкам про окремішність «Вибраних місць» у творчості письменника, був переконаний у закономірності його духовного поступу, єдності й цілісності зробленого, про що писав у одному з листів до нього: «…художньо-творча сила, думка чи любов, що вже лежить у вашому російському духові, спочатку ніби гралась по-дитячому, поки дозріла до юначого співчуття російській людині, потім усвідомлювала себе і давала собі звіт (у арабесках) — і нарешті після різних і багатьох прекрасних проб і приготувань взялась до дійсного свого діла: “мертвих душ”; і в цій справі від енергетичного зосередження в собі вона була розімкнута вашими останніми обставинами і розповсюдила свої пахощі у “листуванні”. Варто тільки без упередження трохи вдихнути в себе ці пахощі, як і дух всіх ваших творів буде відчутним і ясним» (див.: Три письма к Н.В. Гоголю, писанные в 1848 году. Из письма второго // Гоголь в русской критике: Антология. — М., 2008. — С. 151).

І. Брянчанінов, у властивій кліру манері, дав пораду «займатись стосовно релігії єдиним — читанням святих отців. Поза цим, від початку вузького і скорботного для розуму і серця, — всюди морок, всюди урвища і провалля» (див.: Брянчанинов И. О книге Н.В. Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями» // Pro et Contra: Личность и творчество Н.В. Гоголя в оценке русских писателей, критиков, философов, исследователей: Антология. — СПб., 2009. — Т. 1. — С. 203). У відповідь на це Гоголь зауважив у листі до О. Смирнової від 20 квітня 1847 р.: «Мені дорікають, що я заговорив про Бога, що я не маю права на це, будучи зараженим і самолюбством, і гордістю, донині нечуваною. Як мовчати, коли і каміння готове заволати про Бога? Ні, розумники не збентежать мене тим, що я недостоїн і не моє діло, і не маю права: всяк із нас до Єдиного має право…»

Нові покоління читачів по-своєму розумітимуть аргументи всіх учасників дискусій, але найважливіше, що книга живе і така її доля — бути гарячим подразником думки, бо за нею виразно відчутна присутність людини, яка щиро вболіває за воскресіння людської душі.

Уперше друкується повний переклад книги, окремі її розділи виходили у перекладі І. Сенченка.

У чому ж, нарешті, суть російської поезії і в чому її особливість // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 453‒496.

Читання російських поетів перед публікою // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 437‒438.

Чотири листи до різних осіб з приводу «Мертвих душ» // Гоголь М. Твори: В З т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 439‒452.

Мистецтво є примирення з життям

Лист має приписку, в якій Гоголь пише: «Якщо лист цей видасться не без достоїнства, то прибережи його. Його можна буде у другому виданні “Листування” поставити на початку книги замість “Заповіту”, який викинеться, а заголовок дати йому “Мистецтво є примирення з життям”». Лист є своєрідним маніфестом естетики пізнього Гоголя, він примикає своїм змістом і стилістикою до «Вибраних місць».

Українською перекладено вперше.

<Авторська сповідь>

В «Авторській сповіді» Гоголь мав на меті відреагувати на критику «Вибраних місць із листування з друзями», книгу, на яку, за його словами, «всі розсердились» (XIII, 326). Твір не був надрукований за життя письменника. Назву йому дав С. Шевирьов, який був редактором книги «Сочинения Н.В. Гоголя, найденные после его смерти» (М., 1855), де вперше і була надрукована «Авторська сповідь». С. Шевирьов використав визначення самого Гоголя в тексті твору («повість мого авторства») та у листі до П. Плетньова від 10 червня 1847 р., в якому Гоголь, торкаючись задуму, писав: «…я готую тепер невелику книжечку, в якій хочу, наскільки можливо ясніше, зобразити повість мого письменництва, тобто у вигляді відповіді на невідомо чому утверджену думку, що я погребував мистецтвом, сприйняв його низьким, непотрібним і таке інше. В ньому скажу, чим я вважаю мистецтво, що я хотів зробити з даним мені на долю мистецтвом, чи розвивав я, справді, самого себе із даних мені матеріалів, чи хитрив і хотів переломити свій напрям, — ясно, наскільки можливо, ясно, щоб і не літератор міг бачити, чи я винуватий в недіяльності, чи Той, Хто володіє всім і супроти Кого йти важко людині… книжечка може виходом своїм скерувати увагу на перечитування “Листування з друзями” у виправленому і поповненому виданні». Ще тривали гарячі дискусії з приводу останньої книги, а Гоголь засів за нову «книжечку», яка була розпочата в кінці травня 1847 р., а завершена через два місяці.

Саме в цьому творі Гоголь почасти реалізував ідею Прощального Слова, заявленого в «Заповіті» як «Прощальна повість» (див. «Вибрані місця»), але головним було — відстояти багатостраждальну книгу. З погляду Гоголя, причина провалу книги, її нищівної критики в тому, що автору не повірили, пряме слово письменника не мало тієї необхідної сили авторитетності й переконливості, яка мала б забезпечити довіру до виказаних суджень. Гоголь відчував, що йому бракувало особливої біографії поета-пророка, який має виняткове право на віще слово. «Авторська сповідь» і закликана витворити легенду чи міф письменницької долі Гоголя. Щодо «сюжету» оповіді, то С. Гончаров справедливо зауважує: «Повість авторства розкриває духовну біографію як історію “внутрішнього будування”, як шлях до Христа» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 265). Це і дає право на пророцтво.

Гоголь своє життя ставить у залежність від вищих сил, а власну творчу біографію — від волі Божої: «Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз власної душі? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як дізнавшись краще загальні закони дій людських, а дізнався їх не раніше, як прийшов до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?» Гоголь зовсім не намагається виправдовуватись за попередню книгу, як це вважають коментатори академічного видання творів: «Намагаючись самовиправдатись і згладити важке враження, яке справили “Вибрані місця”, Гоголь, однак, не зміг відмовитись від основних положень своєї книги» (VIII, 803). Гоголь і не намагався виправдовуватись, а тим більше відмовлятись від своїх ідей. Він, навпаки, акцентує пафос сповідальності, закликаний посилити слово «Вибраних місць». Це дає підстави розглядати «Авторську сповідь» як книгу, органічно пов’язану з «Вибраними місцями». Гоголь надавав надзвичайної ваги сповідальному слову, вважаючи сповідь чи не головним об’єктом мистецтва: «Стан душі страдника є вже святиня, і все, що тільки виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вище всіх поезій» (XIII, 263). Гоголь повторював: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому всім рівно може бути доступною». Він вважав, що його час актуалізував сповідь: «Приходить час, коли жага сповіді душевної стає сильнішою і сильнішою» (VIII, 429).

Разом з тим жанр свого твору письменник визначає як повість. У статті «Навчальна книга словесності для руського юнацтва» Гоголь так пояснює зміст жанру: «Повість вибирає своїм предметом випадки, які дійсно трапились чи могли трапитись з будь-якою людиною — випадок чимось примітний у психологічному сенсі, іноді зовсім без бажання сказати повчання, а лише зупинити увагу мислячої або спостережливої людини» (VIII, 489). Звертають на себе увагу дві речі: Гоголь наголошує на реальності описуваного, а друге — зображуване має виразно психологічний зміст, що надає достовірності оповіді. Обидві ці риси втілені в «Авторській сповіді».

Цей твір Гоголя — не сповідь в традиційному християнському сенсі, а «повість авторства», чи «повість письменництва». І в цьому смислі це художній твір, який є одночасно прощальним словом (чи прощальною повістю) і авторською легендою чи міфом його життя, закликаним переконати читачів у правдивості комплексу ідей, що були викладені у «Вибраних місцях», і найголовніше — витворити апостольський образ письменника-пророка.

Українською перекладено вперше.

У перекладі, як і в оригіналі, у кутові дужки взято недописані автором слова.

Розмисли про божественну Літургію

Перше документоване свідчення роздумів Гоголя про значення і роль літургії в духовному житті людини належить до початку 1840-х років. У листі до матері від 1 жовтня 1842 р. він писав: «Якщо ви відчуєте, що слово ваше знайшло доступ до серця душі страдницької, тоді йдіть з ним прямо в церкву і вислухайте Божественну Літургію. Немов прохолодний ліс серед знесилюючих степів, тоді прийме його молитва під покров свій. І той, хто зумів все в житті перетерпіти за нас, той озброїть твердістю і силою його душу, об яку розлетяться земні нещастя». Правда, інтерес до Божественної літургії виявився у Гоголя ще в роки навчання в Гімназії вищих наук (див.: Виноградов И.А. Гоголь — художник и мыслитель: христианские основы миросозерцания. — М., 2000. — С. 376‒382). В.І. Любич-Романович згадує, як Гоголь ставився до церковної служби: «… молитви слухав уважно, іноді навіть повторював їх наспівуючи, ніби служив сам собі окрему літургію» (Гоголь в Нежинском лицее: Из воспоминаний В.И. Любич-Романовича // Гимназия высших наук и лицей князя Безбородко. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб., 1881. — С. 554).

Можна з певністю сказати, що літургіка потрапляє в поле зору Гоголя у зв’язку з актуалізацією наприкінці 1830 — на/початку 1840-х років його апостольських устремлінь і пошуків засобів впливу на людину з метою її навернення до християнських цінностей. Він починає жваво цікавитись християнською літературою (в тому числі й західноєвропейською християнською думкою): Гоголь студіює святоотецьку спадщину, зокрема Іоанна Золотоустого, Василя Великого, Єфрема Сірина, Григорія Ниського, Іоанна Дамаського, Кирила Александрійського та ін. (див.: Воропаев В.А. Гоголь над страницами духовных книг: Науч.-поп. очерки. — М., 2002. — С. 142‒152).

Серед рукописів, що залишились після смерті, були і виписки із книг церковних і творів отців церкви, зроблені рукою самого Гоголя (див.: Паламарчук П.Г. Список уцелевших от сожжения рукописей Гоголя // Гоголь и современность. — М., 1984. — С. 484‒491). Частина цих виписок була надрукована М.І. Петровим (див.: Петров Н.И. Новые материалы для изучения религиозно-нравственных воззрений Н.В. Гоголя // Труды Киевской духовной академии. — 1902. — № 6. — С. 270‒317). У найбільш повному обсязі вони надруковані у виданні: Гоголь Н.В: Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — Т. 9. — С. 467‒559г Ці виписки дають уявлення про Гоголеве знайомство з богословською літературою.

До цих пір залишається не проясненою мотивація створення Гоголем тексту «Розмисли про Божественну Літургію». Внутрішня творча потреба звернення до цієї теми прихована. «Розмисли…» стоять осібно в творчій спадщині письменника. Останнім часом дослідники роблять спроби віднайти зв’язки з попередньою його творчістю (див.: Шульц С. Гоголь: от драматургии к «Размышлениям о Божественной Литургии» (аспект исторической поэтики) // Гоголеведческие студии. — Вып. 4. — Нежин, 1999. — С. 86‒118). Ймовірне пояснення самого Гоголя, що найчастіше наводиться дослідниками як мотивація і виглядає з першого погляду досить переконливо, далеке від повноти і, як це часто буває у Гоголя, є радше прикриттям істинного смислу: «Мета цієї книги — показати, в якій повноті й внутрішньому глибокому зв’язку здійснюється наша Літургія, юнакам та людям що ще починають, ще мало ознайомленим з її значенням».

Гоголь дійсно переймався питаннями поширення знань у середовищі юнацтва і молоді. Тут не можна не згадати «Навчальної книги словесності для руського юнацтва», задум якої дослідники відносять до початку 30-х років XIX ст. В «Авторській сповіді» він зізнався, що «…півжиття думав сам про те, як би написати істинно корисну книжку для простого народу, і зупинився, відчувши, що треба бути дуже мудрим для того, аби знати, що насамперед потрібно подати народові. А поки немає таких розумних книжок, мені здавалося, що слово усне пастирів церкви корисніше й потрібніше для мужика за все те, що може сказати йому наш брат письменник. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди стояв за просвіту народну…»

Обидва ці факти дають підстави думати про власне просвітницьку мету. Проте твердження, що цим і обмежується задум «Розмислів про Божественну Літургію», виглядає дещо легковажним з огляду на те, яку велику увагу приділяв письменник цьому тексту навіть в останній період життя.

Робота над «Розмислами про Божественну Літургію» інтенсивно велась у 1845 р. Гоголь студіює літургії святих Василія Великого та Іоанна Золотоустого. На початку року, перебуваючи у Парижі, бере консультації в еллініста Ф.М. Беляева. М. Тихонравов зазначає в коментарях, що «в Парижі був переписаний для Гоголя і третій чин літургії: Божественна Літургія із чиноположень Апостольських, перекладена із древніх Святих Отців свідченнями затверджена» (Гоголь Н.В. Сочинения. — 10-е изд. — М., 1889. — Т. 4. — С. 592). Гоголь використовував під час роботи над текстом «Розмислів…» праці І. Дмитрієвського і В. Нардова (див.: Дмитриевский И. Историческое, догматическое и таинственное изъяснение на Литургию. — М., 1823; Нардов В. Беседы на Божественную Литургию. — 2-е изд. — М., 1844).

Гоголь не припиняв робота над «Розмислами…» до останніх днів свого життя, про що згадує О. Тарасенков — лікар, котрий був біля вмираючого. Митець придумав навіть особливий формат книги — «…маленький, в осьмушку», який дуже любив. Він хотів зробити цей твір народним, пустити у продаж за низькою ціною і без зазначення свого авторства, лише заради «навчання і користі для всіх станів». О. Тарасенков наводить слова, ймовірно графа О. Толстого, якому Гоголь читав рукопис, в домі якого мешкав у останні дні й помер: «Цей твір Гоголя не можна порівнювати ні з яким іншим твором такого роду; за силою слова він перевищує всі подібні твори, написані різними мовами» (Тарасенков А.Т. Последние дни жизни Н.В. Гоголя // Пантелеймон Кулиш. Николай Васильевич Гоголь: Опыт биографии. Приложения. — М., 2003. — С. 176).

Праця над «Розмислами…» (біля десяти років) йшла паралельно з роботою над «Вибраними місцями», а пізніше і другим томом «Мертвих душ». Гоголь постійно вносив усе нові й нові правки та доповнення. «Розмисли…» слугували своєрідним духовно-естетичним камертоном і орієнтиром для названих творів. їх об’єднувала Гоголева віра у християнські цінності. Слово церковне живило матерію його художніх творів.

Дослідники зазначають точність письменника у відтворенні ритуального порядку літургії та її змісту. При цьому слід зауважити, що його пояснення адресуються сучасникам, які шукають духовної опори у вірі. Гоголь нагадує про земний шлях людини, яка повинна готуватись «до діла і подвигу».

Письменник не просто переказує весь хід літургійного дійства, його специфічний «сюжет», але одночасно й оспівує його, бо, з погляду Гоголя, саме літургія здатна вирішити ті проблеми, які не під силу вирішити мистецтву слова. О. Анненкова пише про зв’язок слова «Розмислів…» з літературним словом Гоголя: «Робота над Літургією — спроба подолати як немічність, безсилля, так і франтуватість, спокусу літературного слова; а разом з тим — це і спроба саме письменницьким словом пояснити чин Божественної Літургії, доповнюючи тим самим численні й достатньо глибокі власне богословські тлумачення» (Анненкова Е.И. «Размышления о Божественной Литургии» в контексте позднего творчества Н.В. Гоголя // Гоголевский сборник. — СПб., 1994. — С. 131).

Літургія — умовне символічне зображення духовного світу, відображення вічного, статичного у тимчасовому і прийдешньому. Вона утримує події священної історії, а її дійство відтворює головний сюжет Преображення і приходу Царства Небесного.

Сюжет літургії передає таємничість єднання людини з Богом. Кожний епізод символізує цей шлях. Поява архієрея і віруючих у церкві є образом Першого пришестя, що породжує бажання віри і надію на відмову від гріховного життя. Сходження архієрея на олтар символічно виражає Вознесіння Христове. Літургія оголошених передає рух вірних до любові Божої, оповідаючи про боротьбу з гріхом і позбавлення від нього. А сходження архієрея з кафедри після читання Євангелія є образом Другого пришестя, коли і «проповідана буде… Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець» (Мт. 24: 14). Служителі наказують оголошеним вийти, як в належний час ангели розділять вірних і невірних, праведників і грішних. Оголошені полишають храм подібно до того, як із душ виходять всі пристрасті. Ті, хто залишаються в храмі, вступають у Царство Небесне. Цей Великий вхід є початком Великого Спасіння. І всі подальші дії (поцілунки усіх присутніх, спів Символу і трикратний виголос «Свят, свят, свят», читання молитви Господньої і «Єдин Свят, Єдин Господь») передають різні аспекти обоження буття в майбутньому.

Вся динаміка літургії спрямована на рух до обоження. Причастя завершує цей процес, відображаючи мить повного єднання з Богом. Церква — майбутнє Царство, символізує образ Бога і всесвіту, їх прийдешнє єднання. І кожна людська душа — мала церква, і вона теж здійснює своє єднання з Богом. Літургія передає рух космосу і людини до Царства Божого, це рух до обоження, що є основною характеристикою існування космосу і людей, які пережили Преображення, що і складає мету і призначення кожної людини. Відбувається це не само собою, а з волі Бога, його Дарів. І тут визначальною є роль Христа, який поєднав людську природу і божественну.

У «Світлому Воскресінні» — останньому розділі «Вибраних місць» — Гоголь передає ту емоційну атмосферу, яка повинна запанувати великої миті.

Оповідаючи хід літургії, Гоголь звертає увагу на реакцію її учасників. Письменник є своєрідним режисером усього дійства, а текст книги — це конспект великого сценарію Преображення. Кожен, хто бере участь у літургії, є «і тим, хто слухає, і тим, хто творить».

Те, що було не під силу слову художньому, мало бути втіленим у літургійному дійстві. Перед очима — нагадування про «великий подвиг любові», виразно явлений церковним дійством і духовним словом, його величчю і могутністю. Це дійство переключає людське існування в інший вимір, що існує поза земними клопотами, і наближує людину до вищої досконалості, прихиляючи її до Христа, до «великого подвигу любові». Літургія була іншою формою досягнення головної мети Гоголевого апостольства — воскресіння «мертвих душ», витворювала особливу містичну атмосферу, за якої людина розчиняється в божественній любові й переживає Преображення. Саме це пояснює і причину звернення до «Розмислів про Божественну Літургію», і тривалу роботу над цим твором, світло якої осяяло всю пізню творчість письменника.

Ймовірно, що заголовок твору належить С. Шевирьову (див.: Манн Ю. Творчество Гоголя: смысл и форма. — СПб., 2007. — С. 718).

До історії публікації твору причетні українські діячі культури. Осип Бодянський і Пантелеймон Куліш. Перший у 1856 р. підготував і відправив у Петербурзьку духовну цензуру рукопис книги, але цензурний комітет не дозволив публікацію. Митрополит Московський Філарет мав наміри сам виправити текст, та справа до цього не дійшла. Лише коли обер-прокурором Святійшого Синоду став граф Олександр Толстой, книга в понівеченому цензурою вигляді була надрукована 1857 р. Її першим видавцем був Пантелеймон Куліш.

Роздумування про Божественну Літургію / Пер. і дод. опрац. о. д-ра М. Комара. — Львів: Монастир Свято-Іванівської лаври; Свічадо, 2003.

Правило житія у світі

Написано взимку 1843‒1844 рр. під час перебування Гоголя в Ніцці, де він мешкав з кінця листопада 1843 по 19 березня 1844 р. Тут були створені «Навчальна книга для російського юнацтва», трактат «Про ті душевні уподобання і недоліки наші», стаття «Про стани в державі», замітка про Меріме, збірник виписок із творів святих отців і вчителів Церкви, а також почата робота над «Розмислами про Божественну Літургію». Рукопис «Правила…» Гоголь залишив у сім’ї Вієльгорських. У листі до графині Л.К. Вієльгорської від 12 квітня 1844 р. він писав: «Я Вам залишив те правило, яке зробило мене набагато кращим, ніж я був раніше. І тепер прошу Вас, як може тільки люблячий брат просити брата: не зневажуйте ним і перечитуйте з увагою у будь-яку неспокійну і сумну хвилину».

Перша редакція «Правила…» була надрукована Г.П. Георгієвським в кн.: Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. — СПб., 1909. — Вып. 3. — С. 2‒7. Більш повний текст подано у статті Г. Хетсо, який подав порівняльний аналіз обох варіантів (див.: Н.В. Гоголь. Правило жития в мире. Публикация и сопроводительная статья Гейра Хетсо // Гоголь: Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 6‒21). Уперше опубліковано: Хетсо Г. Гоголь как учитель жизни: Новые материалы // Scando Slavica. — Copenhagen, 1988. — Т. 34.

Українською перекладено вперше.

Молитви, духовний заповіт, передсмертні записи

Гоголь у листі до М. Язикова від 4 листопада 1843 р. писав про молитву: «Стремління є молитвою. Молитва не є словесним ділом; вона повинна бути від усіх сил душі й всіма силами душі; без цього вона не злетить. Молитва є піднесенням. Якщо вона дійшла до ступеня піднесення, то вона вже просить про те, чого Бог хоче, а не про те, чого ми хочемо. Як дізнатися про хотіння Боже? для цього потрібно подивитись розумними очима на себе і дослідити себе: які здібності, дані нам від народження, вищі й благородніші за інші, цими здібностями ми повинні працювати переважно, і в цій роботі міститься хотіння Бога, інакше вони не були б нам дані. Отже, просячи про пробудження їхнє, ми будемо просити про те, що суголосне Його Волі. Тож молитва наша прямо буде почута. Але потрібно, щоб ця молитва була від усіх сил душі нашої. Якщо такого постійного напруження хоч би дві хвилини в день триматися протягом одного чи двох тижнів, то побачиш її дію неодмінно. До кінця цього часу в молитві з’являться додатки. Ось які стануться дива: першого дня ще ні ядра думки немає в голові твоїй, ти просиш просто про натхнення. Другого чи третього дня ти говоритимеш не просто: дай зробити мені, але вже: дай зробити мені в такому-то дусі. Потім четвертого чи п’ятого, — з такою-то силою, потім виявляться в душі питання: яке враження можуть викликати задумані твори і чому можуть послужити? І за питаннями тієї ж хвилини підуть у слід відповіді, котрі будуть прямо від Бога. Краса цих відповідей буде такою, що все єство саме собою стане піднесеним; і до кінця якогось другого тижня побачиш, що уже все склалось, що потрібне. І предмет, і значення його, і сила, і глибокий внутрішній смисл, одне слово — все, треба тільки взяти в руки перо, та й писати. Але повторю знову: молитва повинна бути від усіх сил душі». Протоєрей Георгій Флоренський зазначає: «У Гоголя була дуже небезпечна теорія молитви» (О путях русского богословия. — С. 265). Процитувавши вказаний лист до Язикова, Георгій Флоренський пише: «Очевидно, що Гоголь практикував таку молитву. І не дивно тоді, що він надавав своїм творінням майже непогрішимого значення, бачив у них вище одкровення». Застереження автора викликане думкою Гоголя про «пряме» молитовне звернення до Бога, що не відповідало православній традиції.

Українською перекладено вперше.