Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Мистецтво є примирення з життям^*

Винуватий перед тобою, душе моя! Кожного дня збираюсь написати — і незбагненна неохота утримує. Переді мною знову Неаполь, Везувій і море! Дні біжать у заняттях, час летить так, що не знаєш, звідки взяти зайву часину. Навчаюсь, як школяр, усьому тому, чим зневажив навчитися в школі. Та що розказувати про це! Хотілось би поговорити про те, про що з одним тобою можу говорити: про наше миле мистецтво, для якого живу і для якого вчусь тепер, як школяр. Позаяк тепер очікується моя подорож до Єрусалима, то хочу тобі сповідатися: кому ж, як не тобі? Адже література зайняла майже все життя моє, і головні мої гріхи — тут. Ось уже скоро двадцять років з тих пір, як я, юнак, що ледве увійшов у світ, прийшов уперше до тебе, хто звершив уже півдороги на цьому поприщі. Це було у Шепелівському палаці[195]. Кімнати цієї вже немає. Але я її бачу як тепер, усю, до найменших меблів і речей. Ти подав мені руку і так наповнився бажанням допомогти майбутньому сподвижникові! Яким був прихильно залюбленим твій погляд!.. Що нас звело, нерівних за роками? Мистецтво. Ми відчули споріднення, сильніше за звичайне споріднення. Чому? Тому що відчували обидва святиню мистецтва.

Не моє діло вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що, перш ніж розуміти значення і мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно повинно бути святим. І заледве не з часу цього першого побачення нашого воно вже стало головним та першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалось, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні посадовим життям громадянина, і що словесне поприще є теж службою. Ще я не давав собі звіту (та й чи міг тоді його дати), що повинно бути предметом мого пера, але вже творча сила ворушилася і власні обставини життя мого наштовхували на предмети. Все робилось ніби незалежно від мого власного (вільного) попуску. Ніколи, наприклад, я не думав, що мені доведеться бути сатиричним письменником і смішити моїх читачів. Правда, що, ще будучи у школі, відчував я часом схильність до веселості й набридав товаришам недоречними жартами. Та це були скороминущі напади, взагалі ж я був характеру скоріш меланхолійного і схильного до роздумів. Згодом приєдналась до цього хвороба і хандра. І ці-то саме хвороба і хандра були причиною тієї веселості, котра з’явилась у моїх перших творах: щоб розважати самого себе, я вигадував без подальшої мети і плану героїв, становив їх у смішні становища — ось походження моїх повістей! Пристрасть спостерігати за людиною, властива мені ще змалку, надала їм деякої природності; їх навіть стали називати точними знімками з натури. Ще одна обставина: мій сміх спочатку був доброзичливим; я зовсім не думав висміювати щось з якою-небудь метою, і мене так вражало, коли я чув, що ображаються і навіть сердяться на мене цілі стани й класи суспільства, що я нарешті задумався. «Якщо сила сміху така велика, що її бояться, тож її не слід витрачати по-пустому». Я наважився зібрати все погане, що тільки я знав, і за одним разом з нього посміятися, — ось походження «Ревізора»! Це був перший мій твір, задуманий з метою справити добрий вплив на суспільство, що між тим не вийшло: в комедії стали бачити бажання висміяти узаконений стан речей та урядові форми, тоді як у мене був намір висміяти тільки самоуправний відступ деяких осіб від форменого та узаконеного порядку. Вистава «Ревізора» справила на мене гнітюче враження. Я був сердитий і на глядачів, які мене не зрозуміли, і на самого себе, який був виною того, що мене не зрозуміли. Мені хотілось утекти від усього. Душа потребувала усамітнення й обдумування найсуворішого свого діла. Вже давно заполонила мене думка великого твору, в якому б постало все, що лишень є і доброго і поганого в російській людині, і виявилась би перед нами видніше властивість нашої російської природи. Я бачив і охоплював окремо багато частин, але план цілого ніяк не міг переді мною висвітлитися і визначитися з такою силою, щоб я міг уже взятись і почати писати. На кожному кроці я відчував, що мені багато чого не вистачає, що я не вмію ще ні зав’язувати, ні розв’язувати події і що мені треба навчитися побудові великих творів у великих майстрів. Я взявся за них, починаючи з нашого люб’язного Гомера. Вже мені здалось було, що я починаю дещо розуміти і набувати навіть їхні прийоми та замашки, — а спроможність творити все не поверталась. Від напруження боліла голова. З великими зусиллями вдалось мені сяк-так випустити у світ першу частину «Мертвих душ», ніби з тим, щоб побачити на ній, яким я був ще далеким від того, до чого прагнув. Після цього найшов на мене знову безблагодатний стан. Згризалося перо, дратувалися нерви й сили — і нічого не виходило. Я думав, що уже спроможність писати просто віднялась від мене. І раптом хвороби й тяжкі душевні стани, відірвавши мене разом від усього і навіть від самої думки про мистецтво, повернули до того, до чого раніше, ніж зробився письменником, уже мав я хотіння: до спостережень внутрішніх за людиною та за душею людською. О, наскільки глибше перед тобою розкривається це пізнання, коли почнеш діло з власної своєї душі! На цьому-то шляху несамохіть зустрінешся ближнє з Тим, Котрий Один з усіх, хто досі бував на землі, показав у Собі повне знання душі людської, божественність Котрого навіть якби й відкинув світ, то вже цієї останньої властивості ніяк не в силах відкинути, хіба тільки у такому випадку, коли зробиться вже не сліпим, а просто дурним. Цим крутим поворотом, що відбувся не з моєї волі, наведений був я зазирнути глибше в душу взагалі й дізнатися, що існують її вищі ступені та явища. З цих пір спроможність творити стала пробуджуватись; живі образи починають виходити ясно з імли; відчуваю, що робота піде, що навіть і мова буде правильною та звучною, а стиль зміцніє. І, може бути, майбутній повітовий учитель словесності прочитає учням своїм сторінку майбутньої моєї прози одразу після твоєї, промовивши: «Обидва письменники правильно писали, хоч і не схожі один на одного». Випуск книги «Листування з друзями», з якою (від радості, що розписалося перо) я так поквапився, не подумавши, що, перш ніж принести яку-небудь користь, можу збити нею з пантелику багатьох, прийшовся на користь мені самому. На цій книзі я побачив, де і в чому я перейшов у ту надмірність, до якої в епоху нинішнього перехідного стану суспільства потрапляє майже кожна людина, що йде вперед. Незважаючи на упередженість суджень про цю книгу і різнобій думок їхніх, у підсумку став чутним спільний голос, який вказав мені місце моє і межі, котрих я, як письменник, не повинен переступати.

Насправді, не моє діло повчати проповіддю. Мистецтво і без того вже повчання. Моє діло говорити живими образами, а не мудруваннями. Я повинен виставити життя лицем, а не трактувати про життя. Істина очевидна. Але питання: чи міг би я без цього великого гаку зробитися достойним виробником мистецтва? Чи міг би я виставити життя в його глибині так, щоб воно пішло на поучення? Як зображувати людей, якщо не дізнався спершу, що таке душа людська? Письменнику, якщо тільки ти обдарований творчою силою створювати власні образи, виховай себе спершу як людина і громадянин землі своєї, а потім уже берись за перо! Інакше буде все не до ладу. Яка користь затаврувати ганебного і порочного, виставивши його на позір усім, якщо неясний в тобі самому ідеал йому протилежної прекрасної людини? Як виставляти недоліки і негідність людську, якщо не поставив собі самому запита: в чому ж гідність людини? і не дав на це собі скільки-небудь задовільної відповіді. Як висміювати винятки, коли ще не знаєш добре ті правила, з яких виставляєш на позір винятки? Це означатиме зруйнувати старий дім раніше, ніж мати можливість збудувати замість нього новий. Але мистецтво не руйнування. В мистецтві таїться сім’я творення, а не руйнування. Це відчувалося завжди, навіть і в ті часи, коли все було темним. Під звуки ліри Орфея[196] будувались міста. Не дивлячись на не очищене до сих пір поняття суспільства про мистецтво, всі, однак, говорять: «Мистецтво є примирення з життям». Це правда. Істинний твір мистецтва має в собі щось заспокійливе і примирливе. Під час читання душа наповнюється стрункою злагодою, а після прочитання задоволена: нічого не хочеться, нічого не бажається, не піднімається в серці порух обурення проти брата, а скоріше в ньому струмує єлей всепрощаючої любові до брата. І взагалі не прямуєш до осудження дій іншого, а на споглядання самого себе. Якщо ж твір поета не має в собі цієї властивості, то він є одним тільки благородним гарячим поривом, плодом нетривалого стану автора. Він залишиться як прикметне явище, але не називатиметься твором мистецтва. По заслузі! Мистецтво є примирення з життям!

Мистецтво є впровадженням у душі стрункості та порядку, а не бентежності та розладу. Мистецтво повинне зобразити нам таким чином людей землі нашої, щоб кожен з нас відчув, що це живі люди, створені й взяті з того ж тіла, з якого й ми. Мистецтво повинно виставити нам на позір усі доблесні народні наші якості та властивості, не виключаючи навіть і тих, котрі, не маючи простору вільно розвинутись, не всіма помічені та оцінені так вірно, щоб кожен відчув їх і у собі самому й загорівся б бажанням розвинути і леліяти у собі самому те, що ним закинуте й забуте. Мистецтво повинно виставити нам усі погані наші народні якості та властивості таким чином, щоб сліди їхні кожен з нас відшукав спочатку в собі самому і подумав би про те, як спочатку з самого себе скинути все, що затьмарює благородство природи нашої. Тоді тільки, і таким чином діючи, мистецтво виконає своє призначення та внесе порядок і стрункість в суспільство!

Отже, благословившись і помолившись, звернімося ж сильніше, ніж будь-коли раніше, до нашого любого мистецтва. Що стосується мене, то, відклавши все інше на майбутній час (коли Бог удостоїть бути достойним скільки-небудь того), хочу зайнятися дуже «Мертвими душами». З’їжджу в Єрусалим (що стало навіть і совісно не зробити), подякую, як зумію, за все колишнє. Помолюся, щоб укріпилася душа й зібралися сили, і з Богом за діло. Дуже, дуже б хотілось, щоб привів Бог нам знову пожити разом у Москві, близько один від одного. Перечитувати написане й бути суддею один одному тепер буде ще більше треба, ніж раніше.

Затим від усієї душі вітаю тебе з Новим роком. Дай Боже, щоб він був нам обом дуже, дуже плідним, пліднішим за всі минулі. Прощавай, мій рідний! Цілую тебе й обнімаю міцно. Пиши до мене. Твій лист ще застане мене в Неаполі. Раніше лютого я не думаю піднятися.

Обнімаю всю твою милу родину разом з Рейтернами[197].