Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Правило житія у світі^*

Початком, коренем і утвердженням усього є любов до Бога. Але у нас цей початок в кінці, і ми все, що тільки є у мирі, любимо більше, ніж Бога. Любити Бога слід так, щоби все інше, крім Нього, вважалось другорядним і не головним, щоби закони Його були вищими для нас за всіх постанов людських, Його поради — вищі всіх порад, щоб засмутити Його вважалось набагато важливішим, ніж засмутити будь-яку людину. Любити Бога означає любити Його у кілька разів більше[251], ніж батька, матір, дітей, жінку, чоловіка, брата і друга; а ми навіть і так Його не любимо, як любимо їх. Хто любить Бога, той уже набагато більше любить і батька, і матір, і дітей, і брата, ніж той, хто прив’язується до них більше, ніж до Самого Бога. Любов останнього є один оптичний обман, плотська, чуттєва любов, одне пристрасне очарування. Така любов не може діяти розумно, тому що очі її сліпі. Любов же є світло, а не морок. У любові міститься Бог, а не дух темряви: де світло, там і спокій, де темрява, там і збурення. І тому любов, що походить від Бога, тверда і вносить твердість у наш характер і самих нас робить твердішими; а любов не від Бога хистка і бентежна і самих нас робить хисткими, боязкими і нетвердими. І тому прямо від Божої любові повинна походити всяка інша любов на землі.

Любов земна, що походить від Божої, стає через це піднесенішою та обширнішою, бо вона велить нам набагато більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо: вона велить нам надавати не одну тільки речову допомогу, а й душевну, не тільки дбати про його тіло, а й про душу, боліти серцем за нього не через те тільки, що він завдає нам неприємності, а й через те, що він сим учинком завдає нещастя душі своїй. Бо гріх його лежить і на нас; ми повинні були його повчити, настановити, научити, виховати. Але як ми можемо це зробити, коли самі слабкі й немічні? Шляхом і дорогою Божественної любові все можливе; без неї все трудно. Щоби виховати іншого, ми повинні виховати раніше себе.

Як же виховати себе? Виховання повинне відбуватися у безперервному розмислі про свій обов’язок, у читанні тих книг, де зображується людина_у подібному до нашого стані, колі, спільноті та званні, і серед таких же обставин, — і потім у безперервному застосуванні та зіставлянні всього цього із законом Христа: в чому вони не суперечать Христу, те приймати, в чому не відповідають Його закону, те відкидати; бо все, що не від Бога, то не є істинним. Що ж знайдемо сумнівним і не знаємо як вирішити, те до часу слід відкласти і ніяк не бентежитись цим: це ознака, що ми ще не готові і що очі наші набудуть ясного знання речей опісля, в міру нашого вдосконалення. Від спорів, як від вогню, слід стерегтися, як би сильно нам не суперечили, яку б неправу думку нам не викладали, не слід ніяк дратуватися, ні доводити супротивне; але краще замовкнути і, пішовши до себе, зважити все сказане й обміркувати його холоднокровно. Але й обміркувавши, не говорити, якщо відчуваємо, що не можемо сказати так, щоб воно саме було доступне тій людині, з котрою говоримо, або ж якщо відчуваємо, що не можемо сказати холоднокровно й безгнівно. Істина, сказана у гніві, дратує, а не прихиляє. Отже, виховати іншого та надати йому душевну істинну допомогу ми можемо тоді, коли досягли самі найвищої незлобивості, коли ніякі образи не можуть образити нас. Тоді й розум наш отримує світло і може спостерігати за вчинками інших, бачити їхні прогрішення і научати нас, як позбавлятися від них. Тоді й Бог допомагає нам на всякому кроці, підказуючи дійсні засоби проти всього. На сьому засноване й життя: вчитися самому та научати інших, і самому вознестись й іншого вознести до Бога.

У всіх наших починаннях і вчинках більш за все ми повинні остерігатися одного найсильнішого ворога нашого. Ворог цей — зневіра. Зневіра є справжньою спокусою духа темряви, якою нападає він на нас, знаючи, як трудно з нею боротися людині. Зневіра огидна Богу. Вона є наслідком недостатньої любові нашої до Нього. Зневіра породжує відчай, який є душевним убивством, найстрашнішим зі злодіянь, скоєних людиною, бо відрізає всі шляхи до спасіння, і тому дужче за всі гріхи його ненавидить Бог. Від того й у молитвах проситься щоденно, щоби дав нам Бог серце тверезіюче, бадьорий ум, думку світлу й відігнав би від нас дух зневіри.

Іноді душевний неспокій і занепокоєння, подібні до зневіри, бувають Божими попущеннями, які посилаються нам для того, щоб спробувати та випробувати, чи укріпились ми в характері; іноді ж просто для того, щоб, шукаючи засобів порятунку від такого неспокою й зневіри, придумали зробити що-небудь таке, чого б ніяк не придумали раніше. Бо Бог всіляко намагається нас напоумити і вимагає, щоб ми зробили які-небудь зусилля для пізнання Його волі. І тому багато з тих, хто виховали себе у тривогах, радять у такі хвилини звернути погляд на все минуле життя наше і силуватися пригадати все те, що ми пропустили зробити чи відкладали на інший час, а пригадавши, зайнятися вже не повсякденними та буденними ділами нашими, а тими саме, які ми пропустили зробити, і займатися ними ретельно весь час, доки тривають зневіра й занепокоєння. І зайнятися ними зовсім не так, як би ми самі собі постановили, але так, як би вони покладені були Богом, а не іншим ким, виконуючи їх подібно до послушника, який виконує не суперечачи і рабськи всяке повеління свого подвигоположника і володаря.

Земне життя наше не може бути і на хвилину спокійним, це ми повинні пам’ятати завжди. Тривоги йдуть одні за іншими; сьогодні одні, завтра інші. Ми покликані в мир на битву, а не на свято: святкувати перемогу ми будемо на тому світі. Тут ми повинні мужньо, не занепадаючи духом, битися, щоб отримати більше нагород, більше підвищень, виконуючи все як законний обов’язок наш з розумним спокоєм, озираючись щоразу навкруг себе і звіряючи все із законом Христа Господа нашого. Ніколи нам роздумувати про боязкість чи втечу з поля: на кожному кроці чекає на нас подвиг християнської мужності, всякий подвиг доставляє нам новий щабель до досягнення Небесного Царства. Чим більше небезпек, тим сильніше слід збирати сили і возносити сильніше молитву до Бога. Перебуваючи серед бою, не втрачай сього ні на мить з виду; готуючись до битви, приготуй себе до того заздалегідь, щоби тверезо, бадьористо й весело потекти дорогою! Сміливіше! Бо у кінці дороги — Бог і вічне блаженство! Та, наче безумні, безпечні й недалекоглядні, ми не дивимось на кінець дороги, тому не отримуємо ні бадьорості, ні сил для подорожування нею. Ми бачимо самі тільки перешкоди, не помічаючи, що вони-то суть наші щаблі сходження. А частіше за все ми все бачимо інакше: пагорбок нам здається горою, малість — великим ділом, привид — дійсністю, все перебільшується в очах наших і лякає нас. Тому що ми очі тримаємо долу і не хочемо звести їх вгору. Бо якби звели їх на кілька хвилин вгору, то побачили б над усім тільки Бога й світло, Ним випромінюване, що освітлює все у справжньому вигляді, і посміялися б тоді самі зі сліпоти своєї.

Хай всяке діло й починання супроводжується завжди душевною внутрішньою молитвою, не такою молитвою, яку ми звикли повторювати щоденно, не входячи у смисл кожного слова, але такою молитвою, котра б вилинула з усіх сил нашої душі й після котрої, поблагословившись і перехрестившись, могли б одразу братися до самого діла.

Ніхто хай не впадає від того в зневіру, якщо Бог не виконує тієї ж миті услід за молитвою нашого бажання і якщо даяння не одразу зіходить на прохання; але навпаки, тоді-то бадьоріше та веселіше духом будемо молитись і діяти! Тоді-то саме хай зростає сильніше наша надія. Бо Бог, керуючись великим смислом, дає комусь у кінці те, що іншому при початку. Але блаженний і у кілька разів блаженніший той, котрому визначено звідати за тривалі й більші труди те, що другому за менші: душа його буде більше приготована, більше достойна і може більше обійняти і вмістити в себе блаженства, ніж душа другого. «Хто витерпить до кінця, той спасеться»[252], — сказав Спаситель — і сим уже відкрив нам всю таїну життя, на котру не хочемо ми навіть подивитися очима, не тільки прозріти.

Не затьмарюватись, але старатися світлішати душею повинні ми безперервно. Бог є світло, а тому й ми повинні прагнути до світла. Бог є верховна веселість, а тому й ми повинні бути також світлі й веселі. Веселі саме тоді, коли все піднімається проти нас, щоб нас збентежити й засмутити. Інакше й заслуги немає ніякої: неважко бути веселим, коли навкруг нас усе весело; тоді всякий уміє веселитись: і не просвічений вірою, і не маючий ніякої твердості чоловік, і не християнин, і язичник тоді вміють бути спокійними і веселитись. Але достоїнство християнина в тому, щоб і в печалі бути безпечальним духом. Інакше де ж і відміна його від язичника.

Все хай скеровується в нас любов’ю до Бога. Хай носиться вона вічно, як маяк перед мисленими нашими очима! Блаженний, хто почав свої подвиги прямо з любові до Бога. Він швидше від усіх інших полетить шляхом своїм і легко переможе все те, що іншому здається нездоланним і неможливим. Весь мир тоді постане перед ним у іншому й істинному вигляді: до миру він прив’яжеться тому тільки, що Бог помістив його серед миру і звелів прив’язатися до нього; але й у миру полюбить він тільки те, що є в ньому образом і подобою Божою. І земній любові він уклониться не так, як грубий чоловік уклоняється образу, вважаючи образ за Самого Бога, але так, як уклоняється образу просвічений вірою чоловік, що вважає його лише блідим художнім твором, поставленим тільки для нагадування, що слід возноситись до Того, Чий образ неможливо побачити нашими тлінними очима. Так само і на всяку земну любов нашу, якою б чистою й прекрасною вона не була, ми повинні дивитись як на одні видимі й недостатні знаки безкінечної любові Божої. Це тільки самі іскри, самі кінці тієї прекрасної ризи, в яку вбралась безмірна й безмежна любов Божа, котру ніщо не вмістить, як ніщо не може вмістити Самого Бога.

Про ті душевні нахили й недоліки наші, які нас бентежать і заважають нам перебувати у спокійному стані[253]

Перебороти гнів набагато важче тому, хто ще не підозрює в собі цього гріха. А хто вже дізнався, що в ньому є гнів, тому легше. Він уже знає, проти чого йому слід діяти, хто його істинний ворог, він уже відчуває, що в усіх неприємних і дратуючих випадках і обставинах слід йому йти перш за все не проти випадків та обставин, а проти власного гніву. Якщо тільки він буде про це безперервно пам’ятати і, так би мовити, бачити перед собою, й готуватися до битви з гнівом своїм, а не з чимось іншим, тоді він його неодмінно подолає, а обставини й випадки, що викликають гнів, щезнуть потім самі собою.

Багато хто не може зносити несправедливих докорів. Несправедливий докір їм здається чимось жахливим; але здається набагато гіршим і жахливішим заслужити справедливий докір: ми тоді подвійно докоряємось і людьми, і власною совістю. Несправедливий же докір повинен викликати по-справжньому протилежну дію: тут навіть відчувається таємне задоволення, коли бачиш, що насправді чисто на душі й через людські звинувачення тільки більше й більше виграєш перед Богом. Утім, не тільки перед Богом, а й навіть у нинішньому земному перебуванні перед світом і перед людьми ними швидше виграєш, ніж програєш: хто невинний і ні в чому не звинувачений, той навіть ні в кому і співчуття до себе не викликає, тому що всякий з нас у чому-небудь невинний. Але хто, будучи невинним, звинувачений, до того всі відчувають співчуття. Та якщо він не тільки, будучи невинним, звинувачений,, а ще й переносить з терпінням звинувачення, і не тільки переносить з терпінням, а ще платить великодушністю за несправедливі докори, тоді він викликає зачудування до себе у всіх без винятку, навіть у людях поганих і нездатних дивуватися нічому прекрасному. Отже, несправедливі докори можуть тільки послужити до збільшення наших достоїнств і принести нам більше засобів до здобуття загальної любові, не кажучи вже про нагороди небесні.

Багато хто утруднюється тим, що не знають, як відповідати на докори, тому що зазвичай ті, що докоряють несправедливо, люблять, щоб їм відповідали, якщо ж вони до того ще злобливі, то люблять навіть, щоб їх дратували суперечачи або гнівними словами, щоби цим давати собі знову привід і нагоду до озлоблення й докорів. У такому разі слід діяти так, щоб не виставляти у словах і відповідях своїх ні свою невинність, ні їхню злобу. Взагалі слів якомога менше, а поміркованості й холоднокровності в них якомога більше. Краще за все відповідати таким чином: «Хоч мені здається, що я не винен, але оскільки мене вже звинувачують, то, ймовірно, в мені справді є що-небудь таке, що дало привід до звинувачень. Як би там не було, але жоден чоловік не може сказати: я не винен. Тому я краще зроблю, якщо замість того, щоб відповідати тепер же на звинувачення, подумаю на самоті опісля, обміркую, погляну на себе і т. п.» Такою відповіддю, крім того, що можна припинити всяку розмову, можна ще виграти час, протягом якого прохолоне всяка гарячність.

Декотрі відчувають гнів проти несправедливих суджень. Не сердитись на те, що інший промовляє помилкові, пристрасні чи несхожі з нашими судження, так само дивно, як коли б ми стали сердитись на іноземця за те, що він говорить іншою мовою, не схожою на нашу, а нашої мови не розуміє. Перш за все слід уявити собі живо характер і якості тієї особи, з котрою говориш; подумати: чи може вона навіть говорити інакше? чи не є це вже нещасна звичка її, а звичка — друга натура, звичку їй самій важко побороти, якщо ж вона до того ще й стара, тоді ще важче? Отож треба бути поблажливим до таких людей. Сперечатися з ними ніколи не слід; у разі ж, коли вони у великій омані, краще подумати, як би їх спроквола, потроху вивести з такої омани і замість того, щоб показати їм несправедливість їхню, що завжди буває якось образливо, краще відбутися такими словами: «У цьому ділі важко мені бути суддею, я дуже добре знаю, що людині можна на всякому кроці помилитися. Найрозумніші та найкращі з людей помилилися і навіть тоді, коли думали, що менш за все можуть помилитись». Говорячи так, ми їм не говоримо, що вони несправедливі, а показуємо їм тільки те, що вони можуть помилятися. Вислів, що вони можуть помилитися, вже не стає тепер для них образливим, бо ми сказали, що і найрозумніші з людей можуть помилятися. Таким чином, цими словами ми змусимо їх навіть інколи звернутися до самих себе і подумати всерйоз над тим, чи не помилились вони. Словом, ми можемо навіть зробити їм певну користь.

До всякого роду натяків слід бути цілковито глухим. Тим більше що натяки не становлять головного у розмові; це епізоди вступні, вставні фрази, слова у дужках, а тому їх слід так і залишити вставними фразами й словами у дужках, а відповідати тільки на те, що головне у розмові. Взагалі не слід ні в якому разі з якого-не-будь незначного зернятка, неумисне чи зумисне зроненого слова, заводити довгу розмову. Інакше це буде те саме, що роздмухувати іскру, котра сама собою загасла б і котру, роздмухавши, можемо перетворити на таку пожежу, що й загасити вже важко.

Гнів ми відчуваємо ще (й доволі часто) тоді, коли звинувачують чи сварять, чи просто насміхаються з людей, нам близьких, рідних або чому-небудь дорогоцінних нашому серцю. Хоч порух цей благородніший, ніж якби ми гнівались за себе, але він гнівний і тому так само несправедливий, як і перший. Перш за все ми повинні помислити про наступне: яку шкоду можуть завдати нашим близьким такі вислови? Слова ці нічого не можуть ні відняти від них, ні додати до них; друзі й приятелі наші не зробляться від цього в сутності своїй ні кращими, ні гіршими. Навпаки, дізнавшись все, що говорять про них, ми можемо навіть інколи застерегти їх від чого-небудь. Зробити їм яку-небудь користь, звернути їхню увагу на що-небудь справді в них присутнє слабке, недостойне їх. З тими ж, які ганьблять друзів наших, не слід взагалі сперечатись. Це ні до чого не приведе, їх не переспориш; тим більше, що суперечку вони зовсім не для того затівають, щоб дізнатись істину, а для того, щоб висварити. Ніколи не слід захищати палко друзів наших, і особливо треба стерегтися, щоб не розводитись надто про їхні якості похвальні та прекрасні. Цим будемо ще більше сердити їхніх недоброзичливців і тільки підбурювати проти них. Краще замість усяких захистів холоднокровно відповісти такими словами: «Я знаю, у друзів моїх є справді багато недоліків, та хто з нас без недоліків? Уся справа тільки в тому, що людина в інших бачить їх ясніше, ніж у собі. Друзі мої, справді, мають такі недоліки, яких інші не мають, але зате інші мають зі свого боку такі недоліки, яких не мають друзі мої. У всякого є свої недоліки, але вирішити, хто з нас має їх більше, хто менше, або чиї недоліки важливіші за інші, важко нам, тому що треба бути дуже неупередженим». Промовивши такі слова, треба намагатися звернути розмову на інші предмети й завжди відбуватися подібним чином.

Гнів, насамкінець, ми відчуваємо ще у різних дрібницях, дурничках, що походять від наших власних слабкостей, яких так багато в кожній людині. Ми здатні гніватись на все: чи зробиться що-небудь не так, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось. Чи відбудеться щось не у той саме час, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось; чи зустрінемо в кому-небудь щодо нас найменшу зневагу, навіть просто неакуратність і несправність, — ми вже гніваємось. Словом, усяка нікчемна дурничка іноді має силу роздратувати нас. У такому разі вельми б добре було пригадати всі такі дурнички, котрі нас виводять із себе, і записати їх. Добре б навіть вести журнал, в якому записувати, коли й за що розсердився, і потім частіше його перечитувати. Це одне вже може знищити в нас схильність сердитись на дрібниці й дурнички.

Про боязнь, помисливість і невпевненість у собі

Недоліки ці походять від того, що ми ще не досить утвердились у головних правилах і положеннях, які може дати нам одне тільки читання Євангелії та Святих книг. Поки не станемо ми глибше входити у значення істин євангельських, поки не станемо більше прикріплятися любов’ю до Бога, ніж до землі, до тих пір буде все ще в голові нашій плутатись головне з дрібним, важливе з незначним; те й друге буде набувати в очах наших рівнозначної важливості, ми будемо вагатись, яке обрати, і за всіх наших прекрасних якостей душевних залишимось нерішучими й слабкими. І взагалі будемо боятись не Бога, а людини, будемо думати не про те, як би не засмутити Бога, а про те тільки, як би не засмутити людини. Та в міру того, як будемо входити у пізнання наших головних зобов’язань і обов’язку, всяка дріб’язкова боязнь і нерішучість у нас знищиться.

Перш за все необхідно тримати у вічній пам’яті, що в усіх ділах і діях у житті більшому треба віддавати перевагу перед меншим. Інакше людина загубиться неодмінно й не зробить ні більшого, ні меншого. Якщо ж вона зробить більше, тоді менше зробиться вже саме собою. Так ми повинні діяти, і якби навіть, діючи таким чином, ми викликали у дріб’язкових речах проти нас невдоволення, то сим не слід бентежитись і перетерпіти тимчасове невдоволення. Якби, наприклад, довелося нам що-небудь не зробити для тієї людини, котру ми любимо, але не зробити для того саме, щоби потім зробити для неї більше й краще, відмовити їй в чому-небудь, але відмовити для того, щоб потім їй доставити найнеобхідніше і потрібне, у такому разі ми повинні діяти твердо й нас повинна надихати думка, що ми діємо для її ж блага. Ця мета варта того, щоб для неї перетерпіти невдоволення чи прикрий докір. Треба, щоб люблячі нас іноді зустрічали в нас одне рішуче слово: ні, замість усяких пояснень. Та це слово слід вимовляти рідко, саме тоді, коли діло стосується головних речей і головних істин. Так, щоб через нас і інші мали більше поваги і до головних речей та головних істин. Словом, щоб завжди, всюди і в усьому більшому віддавали перевагу перед меншим. Діючи таким чином, ми привернемо до себе повагу всіх, навіть і тих, котрі спочатку опиралися нашим учинкам.

Людям чутливим, які мають душу ніжну й лагідну, здається трудним і тяжким відмовити в чому-небудь кому б то не було. їм би не хотілось навіть і словом засмутити кого б то не було. Це відбувається почасти від того, що вони й в інших підозрюють таку ж чутливу й ніжну природу, тоді як у більшої частини людей всі враження минають швидко й миттєво. Розсердившись на що-небудь раптово, вони через дві хвилини забувають навіть і те, на що розсердились. Тож чи з боязні до миттєвого забувати про вічне? І для хвилинного чи жертвувати тим, що корисне не на одну хвилину? Та навіть якби й довелося нам у комусь із близьких нам зустріти таку ніжну, чутливу і чуйну природу, то й тоді ми повинні керуватись тією ж думкою, тобто дбати про їхнє тривале благополуччя, а не хвилинне. Ми дуже добре знаємо, що мікстура має гидкий смак, та, однак, змушуємо випити її насильно. Ніхто б із нас не зважився дозволити навіть зробити операцію близькій нам людині, та якби тільки від цього залежало життя її, тоді б ми самі, незважаючи, на всю нехіть нашу, схопили б до рук інструмент і зробили б її, якби не нагодився хірург.

Про зневіру

Зневіра є найбільшим із гріхів, а тому, як тільки сама тінь її набіжить на нас, ми повинні того ж часу звернутися до Бога й молитися з усіх сил наших.

Зневіра долає декого тоді, коли відчуєш свою слабкість і безсилля, зневіра від того, що безсилий і малий духом, долала всякого і знайома всім. Найбільш сильні характери відчували так само своє безсилля, як і найбільш безсилі. Різниця в тому, що найсильнішим посилаються випробування найсильніші, нещастя найтяжчі; найслабкішим — найслабкіші. І тому в такі хвилини зовсім не слід впадати у відчай, але молитися дужче й дужче до тих пір, поки не пом’якшає душа і не розродиться сльозами. Негайно після молитви, коли підніметься хоч на часину дух, перечитати всі правила й настанови у житті, які є у нас виписаними і які повинні бути у всякого, перечитати журнал свій, всі записані там сумні й тяжкі хвилини. Потім подивитись на свої нинішні обставини, на своє становище і на свої прикрості теперішні. І коли обдумаємо, зважимо й порівняємо все, тоді раптом як блискавка осяє та освітить нас Самим Богом дарована думка, й ми знаходимо тоді засоби допомогти тому, чому й не думали бути в силах допомогти.

У людини немає своєї сили; це вона повинна знати й пам’ятати завжди, — і хто сподівається на свою силу, той найслабкіший від усіх у світі. Ми повинні бути міцними Божою силою, а не своєю. Найтвердішими характерами зробились тільки ті, котрі сильно занепадали духом і бували в якісь хвилини життя найслабкішими з усіх. Саме це й спонукало їх усіма силами озброїтись проти власного безсилля. Вони старалися, молилися, безупинно просячи про допомогу, і таким чином зміцніли й зробились найтвердішими. Ті ж, котрі нам іноді здаються сильними тому тільки, що мають грубу та жорстку натуру, не знають жалю, здатні ображати, деспотувати й виказувати характер свій капризами, — ті показують тільки одну мішуру сили, а насправді її не мають. На першому нещасті, як на пробному камені, вони спізнаються. За першого нападу нещастя вони виявляються малодушними, низькими, безсилими, наче дітвора; тоді як найслабкіші зростають, наче велетні, за всякого нещастя. «Сила моя в немощах звершується»[254], — сказав Бог вустами апостола Павла.

Зневіра за першої невдачі спіткає багатьох. Ми їй до того часу підвладні, доки не упевнимося остаточно і досвідом, і розумом, і прикладами, що перша невдача зовсім нічого не означає. Невдачі посилаються нам для того, щоб спонукати нас краще й уважніше роздивитися те саме діло, щоби будити наш ум і розсувати йому поприще. Всі наші невдачі походять від нас самих: ми чи поспішили, чи пропустили що-небудь, чи не роздивилися всіх якостей тих людей, з котрими нам випало мати справу. А тому, помолившись, слід знову почати ту саму справу, виправивши всі свої попередні помилки. Якщо ж знову станеться невдача, знову помолитися Богу, знову роздивитися всі обставини, знову виправити всі нові наші упущення — і, поблагословившись, бадьоро й весело взятися знову до діла. Люди великі тому зробилися великими, що не бентежились ніяк від першої невдачі, і не тільки від першої, а навіть від кількох, — і тоді, коли інші, бачачи їхнє терпіння, сміялись з них, наче з безумних, вони з новим запалом брались до свого невдалого діла й врешті досягали в ньому успіху повного. Невдачі не для перешкод нам даються, а для напоумлення. І найрозумніша людина, не наробивши спершу дурниць, не зробиться розумною людиною.

Іноді невелика зневіра обсідає нас за різних дрібних неприємностей, іноді вона приходить невідомо від яких причин, просто від утоми душевної. Тоді для нас корисними бувають просто розваги, бесіда з близьким другом, з такою істотою, котра нас любить любов’ю вищою, а не пристрасною. Котра і нам самим могла б дорікнути, але разом з тим і втішити нас тихою, заспокійливою для душі розмовою. Котра, люблячи нас, була б разом з тим також безпристрасною і до тих, котрі нас не люблять. Ще корисніше буває в такі хвилини, забувши зовсім про себе, про свої власні біди та неприємності, відшукати стражденних з тим, щоб допомогти їм не однією грошовою допомогою, а душевною підмогою, проливаючи розраду на душевні болі. Хто сам терпів, той щасливець: він знає, як допомогти іншому. Такий засіб має дивовижний вплив на власну нашу душу. Після нього спокій раптом сам собою воцаряється в нас.

Зневіра, котра находить на багатьох людей при розмислах про нинішнє, минуле і майбутнє своє становище, показує тільки те, що вони ще мало роздумували, ще не вміють входити у смисл і значення подій. Та як тільки починаємо ми прозрівати смисл всякої події, тоді наповнюємось уповні однією вдячністю до Бога, бачачи, як усе, що тільки трапляється, трапляється для блага нашого. Ніяк не можна сказати, що такий-то час нашого життя був кращим тому тільки, що ми були тоді спокійні й менше тривожились усілякими бентежностями. Душевний сон ніяк не можна назвати прекрасним станом. Правда, ми не відчували тоді тривог; але зате ми не відчували найбільших утіх душевних. Нам не було поприща показати красу, велич душі, терпіння, твердість, жар істинної молитви, віру істинну в Бога, любов істинну, тобто не поверхову, а глибоку, яка вміє_ віддати перевагу головному перед нікчемним, внутрішньому перед зовнішнім. Словом, для нас не було б подвигів, за які нагороди небесні готуються людині; бо Бог невимовно милостивий до людини і вживає всіх засобів, щоб доставити їй більше й більше блаженства. Все цілковито залежить від нас. Всяке наше становище, найбільш скрутне, ми можемо обернути на найбільш щасливе, варто тільки почати й молитися, а Бог уже допоможе й закінчить. Тому-то чим печальніші обставини, тим по-справжньому ми повинні ще більше радіти за майбутнє, значить, тільки поприще перед нами розсувається, більше горизонту для діл і подвигів відкривається. Якщо ж збентежить нас на часину думка, що ми безсилі боротися на такому поприщі, то ми повинні одразу згадати, що безсилим-то й допомагає Бог. Все з метою. Всюди чекає на нас благополуччя. Чи поставлені ми серед людей поганих, з котрими нам важко жити? Ми, певно, поставлені для того, щоб з часом за нашого посередництва вони з поганих зробилися кращими. Найбільший подвиг, котрий більше за все приємний Богові! Бо не стільки Йому угодне саме життя праведного, скільки угодне прекрасне життя наверненого грішника. Тож-бо, беручи скільки-небудь участь у тому, щоб зробити інших кращими, ми робимо для Бога найприємніше, що тільки можна для Нього зробити. Тож, не думаючи про свої власні бентежності, ми повинні думати тільки про те, як би зробити побільше добра тим, котрі нас бентежать. А роблячи добро, ми повинні пам’ятати, що воно повинно бути душевним добром, тобто не тим, яке приносить хвилинне задоволення, і тому нічого нам дивитись на те, чи сварять нас, чи платять нам невдячністю, чи сприймають саму справу не в тому вигляді, як вона є. Потім вони дізнаються і зрозуміють. Усе потім переміниться і принесе подвійну та потрійну вигоду. І тому, помолившись, ми повинні діяти сміливо: майбутнє в наших руках, якщо ми постараємось самі бути в Божих руках.

<Про вдячність>[255]

Хто отримав багато здібностей і сил, той повинен багато, багато дякувати Богу, все життя того повинне перетворитись на один подячний гімн, а почуття виливатись однією прекрасною піснею невмовкаючої подяки. Постійна подяка прекрасно підносить душу. Вона вносить у неї мир, стрункість і тишу, а серце невідчутно розчиняє всепрощаючою, всеохопною любов’ю навіть до самих ворогів.

Хто отримав багато здібностей і сил, тому потрібно багато старатися у приведенні всього, що тільки є в ньому, у стрункість. Краще йому не показувати своїх переваг до тих пір, поки все не прийде в ньому до повної злагоди між собою, і всяка сила не стане на своє законне місце, інакше він виявить тільки нерівність свого характеру. Не спізнавши великих сил, які в ньому побутують, назвуть порухи їх капризами, ділом зарозумілої самовпевненості. Він сам набуде слави зухвалого вискочня, накличе на себе ненависть замість любові й своєю чергою озлобиться також проти людей.

Щасливий той, хто має небесну здатність подобатись усім вродженою прекрасною ясністю душі, вродженою дитинною незлобивістю й тією чарівною привабливістю вродженого миловидного поводження з усіма, яке так близько вабить до себе серця всіх, що кожному здається, ніби він усім їм рідний брат.

Проте в кілька разів щасливіший той, хто, подолавши в собі всі невтримні стремління, набув цієї миловидної дитячої простоти й невимовної привабливості ангельського поводження з людьми, яких не мала спочатку його перед усіма піднесена природа. Незліченно більше може він принести добра й щастя в світі, ніж той, хто отримав усе це від народження, і вплив його на людей незмірно могутніший та обширніший.

Але Боже! Як важко боротися з собою, з непокірними, невтримними нашими стремліннями, яка слабка, не набувши міцності, наша воля! Ось тут слід згадати, що наше життя повинно бути не стихаючою піснею постійної подяки Богу. Дякувати, дякувати, стратитись у подяці, — це потрібно зробити своїм їством, питвом, існуванням, життям. Постійна подяка високо підносить душу, а серце розчиняє всепрощаючою любов’ю до всіх. Вона дає нам найвищу силу над нашими силами, і робить так, що нам стає легкою битва й перемога над пристрастями, і стає можливим набуття ангельської любові до людей.

Нотатки, начерки на окремих листках[256]

До сповіді зібрати всі стани, всі як рівні між собою. Всі діло мають— з Богом.

Ні, владо, дій прямо. Вкажи нам усім обов’язок наш, але не зв’язуй в той же час і рук наших і не обезчещуй нас образливою підозрою. Говори з нами благородним голосом, і буде благородною відповідь.

Вищого за те не видумати, що вже є в Євангелії. Скільки разів уже відхилялося від нього людство і скільки разів наверталося. Кілька разів зробить людство свій кругообіг… кілька думок зробить… обіг думок… і повернеться знову до Євангелія, підтвердивши досвідом подій істину кожного його слова. Вічне, воно закорениться глибше й глибше, як дерева, розхитувані вітром, пускають глибше й глибше своє коріння.

Одне тільки тут ясно, що хрест даний Тим, Хто дає одне благо, благо у різних виглядах, чи у вигляді ясного, зрозумілого нам щастя, чи у вигляді тяжкого, незбагненного для нас страждання. У такій впевненості велика сила; та й цю силу ми отримуємо від Бога.

Коли б нас хто-небудь назвав лицеміром, ми глибоко образились би, тому що кожний цурається цього низького пороку; однак, читаючи у перших віршах 7-ї глави Євангелія від Матвія, чи не докоряє совість кожному з нас, що ми саме той лицемір, до котрого взиває Спаситель: Лицеміре, витягни спочатку колоду з очей своїх. Яка стрімкість до осуду…

«Гірше за все те, що будеш судити самого себе, будеш сам суддею своїм».

«Та хіба це страшно?» «О, як страшно! Не забувай, що погляд набуде прони<кливості> орлиної, а ум повного поняття, справедливого, що ти будеш іншою людиною, будеш судити мудро, справедливо й гаряче, зі всією любов’ю до добра, з усім благодатним гнівом і ненавистю до зла, і, щойно промовиш ти безпристрасне слово суду, тобі скажуть: “Це все ти, справедливий суддя, ти це наробив”. Га?»

«Чому ж ніхто не є подвижником правди, чому не стоїть за добро спільне, як за своє, чому не влюбився у це добро. Тому що руки віднімаються, бачачи, що всі розкрадають те добро, яким він клопочеться, що все, накопичене ним, дістанеться в жалування першому дурневі».

Чому потрібне господарство? Тому, що від цьо<го> залежить добробут всієї держави. Тому що облаштується краще влас<не> життя всякої люди<ни>. Тому що заняття й невпинний рух зміцнюють тіло та здоров’я. Тому що від цього самі розумові здібності у свіжості. Тому, врешті, що цим виконує людина свій обов’язок і призначення, дан<е> від Бога, у поті лиця здобувати хліб.

Що відбувається від занедбання господарства? Від занедбання господарства відбуваються нещастя всієї землі, остаточне збідніння її та розлад. Посухи, дочасний розлад.

Чим розорили маєтки помі<щики>?

Тим, що кинули маєтки. Віддали землі до рук управ<ителів> та найманців, котрі дбають тільки про свої вигоди, про доставляння тимчасових прибутків, не звертаючи уваги на майбутнє, все виводячи й нічого не насаджуючи, як уже й сталося в Росії, де вирубали багато лісів. Від цього зміліли ріки й менше стали давати потрібної вологи. Земля стала сухішою та безпліднішою. Припинилися дощі, які принаджуються зазвичай лісистим місцем.

На що переважно треба звертати в господарстві увагу?

На те, щоб не згаяний <був> час. Тому треба знати час, коли що робити.

Що треба робити навесні?

<Труд>[257]

Людина народжена на те, щоб трудитися. «У поті лиця здобуватимеш хліб свій»[258], — сказав Бог після вигнання людини за непослух з Раю, і з тих пір це стало заповіддю людині, й хто ухиляється від труда, той грішить перед Богом. Всяку роботу роби так, ніби її замовив тобі Бог, а не людина. Якби й не нагородила тебе людина тут — не ремствуй; зате більше нагородить тебе Бог. Важливіша за всі роботи — робота землероба. Хто обробляє землю, той більше від інших угодний Богові. Сій і для себе, сій і для інших, сій, хоч би ти не сподівався, що пожнеш сам: пожнуть твої діти; скаже спасибі тобі той, хто скористається твоїм трудом: пом’яне ім’я твоє і помолиться за душу твою. За всякого випадку тобі вигода: всяка молитва у Бога значить. Тільки трудись з тією думкою, що трудишся для Бога, а не <для> людини, і не дивись ні на які невдачі, хоч би все те, що ти напрацював, і пропало, і не вродилось, побите було градом, — не втрачай віри і знову берись до роботи. Богу не треба, щоб ти наробив багато грошей на цьому світі; гроші залишаться тут. Йому треба, щоб <ти> не був у неробстві і працював. Тому, працюючи тут, напрацьовує собі Царство Небесне, особливо якщо робить з думкою, що він робить Богові. Праця — святе діло. Коли робиш роботу, говори собі: «Господи, поможи!» — і за кожним разом кажи: «Господи, помилуй!» Заступом чи копнеш, чи вдариш сокирою, кажи: «Господи, удостой мене бути в Раю з праведниками». Коли робиш роботу, старайся бути таким благочинним у думках, начеб ти був у церкві, щоб від тебе ніхто не почув лайливого слова, щоб і грубого не почув від тебе товариш; щоб у взаємній любові всіх робилося діло: тоді праця — святе діло. Така праця рятує твою душу. Такою працею тут — заробиш ти собі Царство Небесне там. Амінь.