Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Авторська сповідь^*

Всі згідні в тому, що ще жодна книжка не спричинила стільки різноманітних пересудів, як «Вибрані місця із листування з друзями». І що найбільш примітне, чого не сталося, можливо, досі ще в жодній літературі, предметом пересудів та критик стала не книжка, а автор. З підозрою й недовірою розібране було кожне слово, і кожен навперейми поспішав проголосити джерело, з якого воно походить. Над живим тілом людини, що ще живе, здійснювалася та страшна анатомія, від якої кидає в холодний піт навіть і того, хто наділений міцною статурою. Хоч би які, одначе, були вражаючі й образливі для людини шляхетної та чесної численні присуди та висновки, але, скріпившись, наскільки стало невеликих сил моїх, я зважився стерпіти все і скористатися цим випадком як вказівкою небес — роздивитися більш суворо самого себе. Ніколи й раніше я не нехтував порадами, думками, осудами та докорами, впевнюючись чим далі то більше, що коли тільки винищиш у собі ті дражливі струни, котрі здатні дратуватися й гніватися, й приведеш себе до здатності все вислуховувати спокійно, тоді почуєш той середній голос, котрий виходить у підсумку тоді, коли складеш усі голоси і зміркуєш крайнощі обох сторін, словом — той усіма пошукуваний середній голос, котрий недаремно називають гласом народним і гласом Божим. Проте цього разу, незважаючи на те, що чимало закидів були істинно корисні душі моїй, я не почув цього середнього голосу і не можу сказати, чим вирішилася справа і чим із певністю вважати мою книжку. У висліді мені було чутно три різні думки: перша, що книжка є витвір нечуваних гордощів людини, котра вирішила, що вона піднеслася вище за всіх своїх читачів, має право на увагу всієї Росії і може змінювати ціле суспільство; друга, що книжка ця є витвір доброї людини, але такої, що впала в звабу і в спокушення, у якої пішла обертом голова від схвалень, від самонасолоджень власними чеснотами, яка внаслідок цього збилася й сплуталася; третя, що книжка є твір християнина, котрий дивиться на речі з правильної точки і ставить всяку річ на її законне місце. На боці кожної з цих думок знаходяться однаково освічені й розумні люди, а також і однаково віруючі християни. Отже, жодна з цих думок, бувши справедливою почасти, ніяк не може бути справедливою цілком. Найбільш справедливо було би назвати цю книжку правдивим дзеркалом людини. В ній віднаходиться те ж таки, що й у кожній людині; передовсім бажання добра, що створило саму книжку, котре живе в кожній людині, якщо тільки вона відчула, що таке добро; щира свідомість своїх недоліків і поряд із нею висока думка про свої чесноти; щире бажання вчитися самому і поряд із ним упевненість, що можеш багато чого навчити й інших; смирення й поряд із ним гордість, і, можливо, гордість у самому смиренні; докори іншим у тому ж таки, на чому послизнувся сам і за що гідний ще більших докорів. Словом, те саме, що в кожній людині, з тією лише різницею, що тут відпали всі умовності й пристойності і все, що ховає всередині людина, виступило назовні, з тією ще різницею, що заволало це галасливіше й голосніше, як у письменникові, в котрого все, що лише є в душі, проситься на світло, вдарило яскравіше всім в очі, як у людині, що дістала на свій приділ більше здібностей порівняно з іншою людиною. Одне слово, книжка може правити лише за доказ великої істини слів апостола Павла, котрий сказав, що вся людина єсть олжа[198].

Але до цього висновку, можливо, більше за всі інші справедливого, ніхто не дійшов, тому що урочистий тон самої книжки і незвичайний спосіб вислову її збив, більше чи менше, всіх і не поставив нікого на належну точку зору. Видаючи її під впливом страху смерті своєї, котрий переслідував мене протягом усього часу мого хворобливого стану, навіть і тоді, коли я вже був поза небезпекою, я невідчутно перейшов у тон, мені не властивий і вже цілком непристойний для людини, що ще живе. З остраху, що мені не вдасться докінчити той твір мій, котрим постійно була зайнята моя думка впродовж десяти років, я мав необережність заговорити наперед про дещо з того, що слід було мені довести в особі виведених героїв оповідного твору. Це перетворилося на недоречну проповідь, дивну в устах автора, на які<сь> містичні незрозумілі місця, що не в’яжуться з рештою листів. Нарешті, різноманітний тон самих листів, писаних до людей різних характерів та властивостей, писаних у різні часи мого душевного стану. Одні було писано в той час, коли я, виховуючи себе самого докорами, просячи й вимагаючи їх від інших, вважав у той же час за потребу роздавати їх і іншим; інші було писано в той час, коли я почав відчувати, що докори слід приберегти для самого себе, мовлячи ж до інших, слід уживати саму лишень братерську любов. Від цього і м’якість і різкість зустрілися майже впритул. Нарешті, невключення багатьох тих статей, котрі мали увійти до книжки як такі, котрі багато що зв’язували й пояснювали. Нарешті, моя власна темнота й невміння висловлюватися, властивості письменника, що не цілком організувався, все це сприяло тому, аби спантеличити не одного читача і спричинити незліченну кількість висновків та присудів невпопад. Годість відшукали в тих словах, котрі спонукані були, можливо, цілком протилежною причиною; де ж була насправді гордість, там її не помітили. Назвали зневаженням те, що було далебі не зневаженням. А що найголовніше: не було двох людей, цілковито згідних між собою у думках, як тільки доходила справа до розбору книжки по частинах, що цілком слушно дало декому зауважити, що в судженнях своїх про мою книжку кожен висловлював більше самого себе, аніж мене чи мою книжку. Безперечно, в усьому винен я. А тому в усіх нападах на мої особисті моральні якості, хоч які вони образливі для людини, в якій ще не вмерла шляхетність, я не маю права звинувачувати нікого.

Зроблю побіжно зо дві зауваги на те, що не стосується моїх моральних якостей. Мене вразило, коли люди розумні почали робити причіпки до слів цілком ясних і, застановившись над двома-трьома місцями, почали робити висновки, цілком протилежні до духу цілого твору. З двох-трьох слів, мовлених такому поміщикові, в якого всі селяни землероби, заклопотані цілий рік роботою, виснувати, що я воюю проти просвіти народної, — це видалося мені дуже дивним, тим більше, що я півжиття думав сам про те, як би написати істинно корисну книжку для простого народу, і зупинився, відчувши, що треба бути дуже мудрим для того, аби знати, що насамперед потрібно подати народові. А позаяк немає таких розумних книжок, мені здавалося, що слово усне пастирів церкви корисніше й потрібніше для мужика за все те, що може сказати йому наш брат письменник. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди стояв за просвіту народну, але мені здавалося, що ще попереду просвіти самого народу кориснішою є просвіта тих, хто має найближчі зіткнення з народом, від яких часто терпить народ. Мені здавалася, нарешті, такою, що значно більше вимагає уваги до себе не верства землеробів, а та тісна верства, що нині збільшується, котра посідає різні дрібні місця і, не маючи жодної моральності, незважаючи на невеличку грамотність, шкодить усім, для того, аби жити коштом бідних. Ось для цієї верстви мені здавалися найбільш необхід<ними> книжки розумних письменників, котрі, відчувши самі свій обов’язок, вміли б їм їх самих пояснити. А землероб наш мені завжди здавався більш моральним за всіх інших і таким, що менше за інших потребує настанов письменника. Також не менш дивним видалося мені, коли з одного місця моєї книжки, де я кажу, що в критичних дописах, на мене спрямованих, є чимало справедливого, зробили висновок, ніби я заперечую всі чесноти моїх творів і не згоден із тими критиками, котрі говорили на мою користь[199]. Я дуже пам’ятаю і зовсім не забув, що з приводу невеликих моїх чеснот з’явилися у нас винятково гарні розправи, котрі назавжди залишаться пам’ятками любові до мистецтва, котрі піднесли в очах суспільства значення поетичних творінь. Але ж ніяково мені говорити самому про свої чесноти, та й з якої рації? Про недоліки ж мої літературні я заговорив, оскільки було доречно, з приводу психологічного питання, котре є головний предмет усієї моєї книжки. Як же не тямити цих речей! Не менш дивно також — із того, що я виставив яскраво на огляд наші російські елементи, робити висновок, начебто я заперечую потребу просвіти європейської і вважаю непотрібним для росіянина знати весь важкий <шлях?> вдосконалювання людського. І раніше, й тепер мені здавалося, що російський громадянин має знати справи Європи. Але я був переконаний завжди, що коли, за цієї похвальної жадоби знати чужоземне, упустиш з уваги свої російські начала, то ці знання не принесуть добра, зіб’ють, сплутають і розкидають думки, замість того, щоб зосередити й зібрати їх. І раніше, й тепер я був упевнений у тому, що треба дуже добре й дуже глибоко взнати свою російську природу, і що тільки за допомогою цього знання <можна> відчути, що саме слід нам брати й запозичувати з Європи, котра сама цього не говорить. Мені здавалося завжди, що перш ніж упроваджувати щось нове, треба не абияк, а докорінно взнати старе; інакше застосування навіть найбільш доброчинного відкриття не буде успішним. З цією метою я й заговорив переважно про старе.

Одне слово, всі ці однобічні висновки людей розумних і притому таких, яких я зовсім не вважав однобічними, всі ці чіпляння до слів, а не до сенсу й духу твору, показують мені те, що ніхто не перебував у спокійному стані, коли читав мою книжку; що вже наперед встановилося якесь упередження, перш ніж вона з’явилася на світ, і кожен дивився на неї внаслідок уже наперед заготованого погляду, зупиняючись лише над тим, що зміцнювало його в упередженні й дратувало, і проминаючи все те, що здатне було спростувати упередження, а самого читача заспокоїти. Сила цього дивного роздратування була така велика, що навіть зруйнувала всі ті правила пристойності, котрі досі ще зберігалися стосовно письменника. Майже в очі авторові почали казати, що він збожеволів, і приписували йому рецепти від розумового розладнання. Не можу втаїти, що мене ще більше засмутило, коли люди також розумні, і притому не роздратовані, проголосили друком, що в моїй книжці нічого немає нового, що ж і нове в ній — то олжа, а не істинне. Це видалося мені жорстоким. Хоч би як там було, але в ній є моя власна сповідь; у ній є вилив і душі, й серця мого. Я ще не визнаний публічно безчесною людиною, котрій би жодної довіри не можна було виявляти. Я можу помилятися, можу втрапити в оману, як і кожна людина, можу сказати олжу в тому сенсі, як і вся людина є олжа; але назвати все, що вилилося з душі й серця мого, олжею — це жорстоко. Це несправедливо так само, як несправедливо й те, що в книжці моїй нічого немає нового. Сповідь людини, котра провела кілька років усередині себе, котра виховувала себе, як учень, бажаючи винагородити, хоч би й запізно, за час, втрачений в юності, і котра притому не в усьому схожа на інших і має деякі властивості, їй одній належні, — сповідь такої людини не може не явити чогось нового. Хоч би як там було, але в такій справі, де замішалася справа душі, не можна так рішуче звіщати вирок. Тут і найбільш глибокодумний душезнавець дещо замислиться. В душевній справі важко й над людиною пересічною виголосити суд свій. Є такі речі, котрі не підвладні холодному розмислові, хоч би який розумний був той, хто міркує, котрі осягаються лише в хвилини тих душевних настроїв, коли власна душа наша схильна до сповіді, до звернення на себе, до осудження себе, а не інших. Одне слово, в цій рішучості, з якою було виголошено цей вирок, мені видалася велика власна самовпевненість того, хто судив, — у своєму розумі та в остаточності своєї точки зору. Не для того я тут кажу це, аби комусь дорікнути, але для того, аби лише показати, як на кожному кроці ми близькі до того, аби припуститися тієї хиби, за котру щойно дорікнули своєму братові; як, докоривши в самовпевненості іншому, ми тут-таки у власних словах показуємо свою власну самовпевненість; як, щойно ми докорили іншому брак поблажливості, як тут-таки буваємо самі й не поблажливі й прискіпливі. Шляхетним є принаймні той, кому стає духу в цьому зізнатися й хто не соромиться, хоч би й в очах цілого світу, сказати, що він помилився. Але досить. Далебі не для того, аби захистити себе з моральних сторін моїх, я подаю тепер голос. Ні, я вважаю обов’язком відповідати тільки на той запит, який зроблений мені майже одностайно від імені читачів усіх моїх давніших творів, — запит: навіщо я залишив той рід і той терен, який за собою вже ствердив, де був майже паном, і взявся за інше, мені чуже?

Щоб відповісти на цей запит, я наважуюсь щиросердно і наскільки можливо коротше викласти всю повість мого авторства, аби дати можливість кожному справедливіше осудити мене, аби побачив читач, чи змінював я терен свій, бажаючи дати собі інше спрямування, а чи й у моїй долі так само, як і в усьому, слід визнати участь Того, Хто володіє світом не завжди у згоді з тим, як нам хочеться, і з яким важко змагатися людині. Можливо, ця щиросерда повість моя правитиме за пояснення хоч якоїсь частки того, що здається такою непояснюваною загадкою для багатьох у нещодавно виданій моїй книжці. Якби сталося так, я би з цього щиро тішився, тому що вся ця дивна історія мене вельми втомила, й мені самому нелегко від цього вихора непорозумінь.

Я не можу сказати ствердно, чи достеменно терен письменника є мій терен. Знаю лише те, що в ті роки, коли я почав замислюватися про моє майбутнє (а замислюватися про майбутнє я почав рано, в ті часи, коли всі мої однолітки думали ще про ігри), думка про письменника мені ніколи не спадала, хоч мені завжди здавалося, що я зроблюся людиною відомою, що на мене чекає широке коло дії і що я навіть зроблю щось для загального добра. Я гадав попросту, що я вислужуся й усе це надасть служба державна. Через те палке бажання служити було в мене замолоду дуже сильне. Воно перебувало безперервно в моїй голові попереду всіх моїх справ і занять. Перші мої спроби, перші вправи у творах, що до них я набув звичку в останній час перебування мого в школі, були майже всі в ліричному й серйозному роді. Ані сам я, ні товариші мої, що разом зі мною вправлялися в творах, не мали гадки, що мені доведеться бути письменником комічним та сатиричним, хоч, незважаючи на мій меланхолійний від природи характер, мене часто трафляло бажання жартувати і навіть набридати іншим моїми жартами; хоч і в найбільш ранніх судженнях моїх про людей знаходили вміння помічати ті особливості, котрі вислизають з-під уваги інших людей, як крупні, так дрібні й кумедні. Казали, що я вмію не те що передражнити, але вгадати людину, тобто вгадати, що вона має в таких і таких випадках сказати, з дотриманням самого ладу й способу її думок та висловлювань. Проте все це не переносилося на папір, і я жодним чином не думав про те, що згодом знайду цьому застосування.

Причина тих веселощів, котрі було зауважено в перших творах моїх, що з’явилися друком, полягала в певній душевній потребі. На мене накочували напади туги, для мене самого незрозумілої, котра походила, можливо, з мого хворобливого стану. Аби розважити себе самого, я вигадував собі все кумедне, що тільки міг вигадати. Вигадував цілком кумедні особи й характери, становив їх подумки в найбільш кумедні становища, анітрохи не дбаючи про те, навіщо це, для чого й кому від цього вийде яка користь.

Молодість, у час якої не спадають на думку жодні запитання, підштовхувала. Ось походження тих перших моїх творів, котрі одних змушували сміятися так само безтурботно й бездумно, як і мене самого, а інших спантеличували й змушували вирішувати, як могли людині розумній спадати на думку такі дурниці. Можливо, з роками та з потребою розважати себе веселощі ці щезли б, а з ними разом і моє письменництво. Проте Пушкін змусив мене глянути на справу серйозно. Він уже давно схиляв мене взятися за великий твір, і нарешті одного разу, після того як я йому прочитав одне невеличке зображення невеличкої сцени, котре, одначе, вразило його більше за все читане мною раніше, він мені сказав: «Як із цією здатністю вгадувати людину й кількома рисами виставляти її раптом усю, як живу, з цією здатністю — не взятися за великий твір! Це просто гріх!» Слідом за тим почав він мені малювати мою слабку статуру, мої хвороби, котрі можуть перервати моє життя зарано; навів мені в приклад Сервантеса, котрий, хоч і написав кілька дуже чудових і добрих повістей, та якби не взявся за «Донкішота», ніколи б не посів того місця, котре займає тепер поміж письменниками, і на завершення всього віддав мені свій власний сюжет, із якого він хотів зробити сам щось на зразок поеми і якого, за його словами, він не віддав би іншому нікому. Це був сюжет «Мертвих душ». (Задум «Ревізора» належить також йому.) Цього разу я й сам уже замислився серйозно, — тим більше, що почали наближатися такі роки, коли сам собою приходить запит на кожен вчинок: навіщо й для чого його робиш? Я побачив, що у творах моїх сміюся дарма, намарне, сам не знаючи навіщо. Якщо сміятися, то вже краще сміятися потужно й над тим, що справді варте осміювання загального. В «Ревізорі» я наважився зібрати в одну купу все гидке в Росії, яке я тоді знав, всі несправедливості, котрі діються в тих місцях і в тих випадках, де більш за все вимагається від людини справедливість, і за одним разом посміятися з усього. Але це, як відомо, вчинило потрясаючу дію. Крізь сміх, котрий ніколи ще в мені не появлявся з такою силою, читач вчув сум. Я сам відчув, що вже сміх мій не той, яким був раніше, що вже не можу бути у творах моїх тим, чим був раніше, і що сама потреба розважати себе безневинними, безтурботними сценами скінчилася разом із молодими моїми літами. Після «Ревізора» я відчув, більше ніж колись раніше, потребу твору повного, де було б уже не одне те, над чим слід сміятися. Пушкін вважав, що сюжет «М<ертвих> д<уш>» добрий для мене тим, що дає повну волю об’їздити з героєм усю Росію й вивести силу найрізноманітніших характерів. Я почав був писати, не визначивши собі докладного плану, не здавши собі справи, що таке насправді має бути самий герой. Я гадав просто, що смішний проект, виконанням якого зайнятий Чичиков, наведе мене сам на різноманітні особи й характери; що охота сміятися, котра народилася в мені самому, створить сама собою безліч смішних явищ, котрі я мав намір перемішати зі зворушливими. Але на кожному кроці мене спинювано питаннями: навіщо? До чого це? що має сказати собою такий-то характер? Що має висловити собою таке-то явище? Запитаємо себе: що слід робити, коли приходять такі питання? Проганяти їх? Я пробував, але невідворотні запитання стояли переді мною. Не відчуваючи суттєвої потреби в тому й іншому героєві, я не міг відчути й любові до справи зображення його. Навпаки, я відчував щось на зразок відрази: все в мене виходило натягнуто, силувано, й навіть те, з чого я сміявся, ставало сумним.

Я побачив ясно, що більше не можу писати без плану, цілком визначеного й чіткого, що слід гаразд пояснити спершу самому собі мету твору свого, його посутню корисність та необхідність, унаслідок чого сам автор запалав би любов’ю істинною та сильною до праці своєї, котра животворить усе й без котрої не йде робота. Одне слово, щоби відчув і переконався сам автор, що творячи твір свій, він виконує саме той обов’язок, для якого він покликаний на землю, для якого саме дано йому здібності й сили, і що, виконуючи <його>, він служить у той самий час так само й державі своїй, як коли б він насправді перебував на державній службі. Думка про службу в мене ніколи не зникала. Перше ніж вступити на терен письменника, я зміняв безліч різних місць та посад, аби взнати, до котрої з них я був більше здібний; але не був задоволений ні службою, ні собою, ані тими, котрі наді мною були поставлені. Я ще не знав тоді, як багато мені бракувало для того, щоби служити так, як я прагнув служити. Я не знав тоді, що потрібно для цього перемогти в собі всі вразливі струни самолюбства особистого й гордощів особистих, не забувати ні на хвилину, що взяв місце не для власного щастя, але для щастя багатьох тих, котрі будуть нещасні, якщо шляхетна людина кине своє місце, що потрібно забути про всі прикрощі власні. Я не знав ще тоді, що тому, хто забажає істинно чесно служити Росії, потрібно мати дуже багато любові до неї, котра би поглинула вже всі інші відчуття, — треба мати багато любові до людини взагалі і зробитися істинним християнином, в усьому сенсі цього слова. А тому не дивина, що, не маючи цього в собі, я не міг служити так, як хотів, незважаючи на те, що згоряв насправді бажанням служити чесно. Але щойно лише я відчув, що на терені письменника можу відправити також службу державну, я кинув усе: і попередні свої посади, і Петербург, і товариства близьких душі моїй людей, і саму Росію, задля того, аби на віддалі і в усамітненні від усіх обміркувати, як це зробити, як здійснити таким чином своє творіння, аби довело воно, що я був також громадянин землі своєї і хотів служити їй. Що більше обмірковував я свій твір, то більше відчував, що він може справді принести користь. Що більше я обмірковував свій твір, то більше бачив, що не випадково слід мені взяти характери, які трапляться, але обрати саме ті, на котрих більш помітно й глибоко відбилися істинно російські, кореневі властивості наші. Мені хотілося у творі моєму виставити переважно ті вищі властивості російської природи, котрі ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті з низьких, котрі ще недостатньо всіма висміяні й затавровані. Мені хотілося сюди зібрати найбільш яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, котрі я робив здавна потаємно над людиною, котрі не звіряв раніше перу, відчуваючи сам незрілість його, котрі, бувши зображені правильно, послугували б розгадкою багато чого в нашому житті, — одне слово, щоби внаслідок читання мого твору постала наче ненароком уся російська людина, з усім розмаїттям багатств та дарів, що дісталися на її долю, з усією перевагою перед іншими народами і з усією безліччю тих недоліків, котрі властиві їй, також із перевагою перед усіма іншими народами. Я гадав, що лірична сила, котрої в мене був запас, допоможе мені так зобразити ці чесноти, що до них спалахне любов’ю російська людина, а сила сміху, котрого в мене також був запас, допоможе мені так яскраво <зобразити> недоліки, що їх зненавидить читач, навіть якби знайшов їх у собі самому. Але я відчув водночас, що все це можливо буде зробити мені лише в тому випадку, коли взнаєш дуже добре сам, що насправді в нашій природі є чесноти і що в ній справді є недоліки. Треба дуже добре зважити й оцінити одне й друге і пояснити собі самому чітко, щоби не піднести до чесноти те, що є гріх наш, і не вразити сміхом разом із недоліками нашими й того, що є в нас чеснотою. Мені не хотілося марно витрачати силу. Відтоді, як мені почали казати, що я сміюся не лише з недоліку, але навіть цілком і з самої людини, в якій міститься недолік, і не лише з усієї людини, а й з місця, з самої посади, яку вона займає (чого я ніколи навіть не мав і на думці), я побачив, що треба зі сміхом бути дуже обережним, — тим паче, що він заразливий, і варто лишень тому, хто більш дотепний, посміятися з однієї сторони справи, як уже слідом за ним той, хто дещо тупіший та дурніший, буде сміятися з усіх сторін справи. Словом, я бачив ясно, як два по два чотири, що раніше, допоки не визначу собі самому достеменно, чітко високе й низьке російської природи нашої, чесноти й недоліки наші, мені не можна братися; а щоби визначити собі російську природу, належить взнати краще природу людини взагалі й душу людини взагалі: без цього не станеш на ту точку огляду, з котрої ясно бачаться недоліки й чесноти будь-якого народу.

Відтоді людина й душа людини зробилися більше, ніж будь-коли, предметом спостережень. Я залишив тимчасово все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина й людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням. Все, де тільки висловлювалося пізнання людей та душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета й пустельника, мене цікавило, і на цій дорозі невідчутно, майже сам не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що в ньому ключ до душі людини, і що ніхто з душезнавців не підносився на ту висоту пізнання душевного, на якій стояв він. Перевіркою розуму перевірив я те, що інші розуміють ясною вірою й чому доти я вірив якось тьмяно й неясно. До цього_привів мене й аналіз над моєю власною душею: я побачив теж математично чітко, що говорити й писати про вищі почуття й порухи людини не можна з уяви: треба містити в собі самому хоч невеличку дрібку цього, — одне слово, треба зробитися кращим. Це може видатися доволі дивним, надто для тих, котрі дістали замолоду цілком закінчене й повне виховання. Проте слід сказати, що я дістав у школі виховання досить погане, а тому й не дивно, що думка про навчання спала мені у зрілому віці. Я почав із таких першопочаткових книжок, що соромився навіть показувати й приховував усі свої заняття. Я спостерігав за собою, як учитель за учнем, не в книжковому навчанні, а й у звичайному моральному, дивлячись на себе самого як на школяра. Я помістив дещо з цих витівок над самим собою в книжці моїх листів, зовсім не на те, аби похизуватися чим-небудь (та й не знаю, чим тут хизуватися), а з прагнення добра: ану ж комусь принесе це користь; я був упевнений, що багато хто, подібно до мене, виховувалися в школі погано й потім, подібно до мене, спохопилися, бажаючи щиро себе виправити. Я часто чував, як багато хто жалівся, що не може відчепитися від поганих звичок за всього свого бажання позбутися їх. То я й помістив це, сяк-так прилаштувавши до іншого, і помістив це я не інакше, як побачивши з досвіду, що чимало з цього вже прийшло на користь деяким людям, яких я знав. У відповідь же тим, котрі дорікають мені, навіщо я виставив свою внутрішню клітку, можу сказати те, що все-таки я ще не монах, а письменник. Я вчинив у цьому випадку так, як усі ті письменники, котрі говорили, що було на душі. Якби і з Карамзіним сталася ця внутрішня історія під час його письменництва, він би її також висловив. Але Карамзін виховався в юнацтві. Він сформувався вже як людина і громадянин, перш ніж виступив на терені письменництва. Зі мною сталося інакше. Я не вважав ні для кого спокусливим відкрити публічно, що я намагаюся бути кращим, ніж я є. Мені не видається спокусливим знемагати й згоряти явно, перед усіма, бажанням досконалості, якщо сходив за тим сам Син Божий, щоби сказати нам усім: «Будьте досконалі так, як досконалий Отець ваш небесний». Стосовно ж звинувачень, начебто я, з бажання похвалитися смиренням, у книжці моїй показав зневаження паче гордощів, то на це скажу, що ні смирення, ані зневаження тут немає. Тих, хто дійшли такого висновку, ввела в оману подібність ознак. Огид<ним> я справді здавався собі самому зовсім не від смирення, а тому, що в думках моїх чим далі, тим ясніше уявлявся ідеал прекрасної людини, той благосний образ, якою має бути на землі людина, і мені ставало щоразу після цього огидно дивитися на себе. Це не смирення, але радше те почуття, яке буває в заздрісної людини, котра, взрівши в чужих руках крашу річ, кидає свою і не хоче вже дивитися на неї. Притому мені пощастило стріти на своєму віку, а надто останнім часом, кілька таких людей, перед душевними якостями яких видалися мені дрібними мої якості, і щоразу я гнівався на себе за те, що не маю того, що мають інші. Тут потрібно винуватити хіба що заздрісну загалом натуру.

Але повертаюся до історії. Отже, на деякий час заняттям моїм стала не російська людина й Росія, а людина й душа людини взагалі. Все мене приводило в цей час до дослідження загальних законів душі нашої: мої власні душевні обставини, нарешті обставини зовнішні, над якими не маємо влади і які щоразу звертали мене всупереч моїй волі знову до того ж предмета, щойно лише я від нього віддалявся. Кілька разів, звинувачуваний у бездіяльності, я брався за перо. Хотів силоміць примусити себе написати хоч що-небудь на зразок невеличкої повісті чи якогось літературного твору — і не міг створити нічого. Зусилля мої закінчувалися майже завжди хворобою, стражданнями й, нарешті, такими нападами, внаслідок яких треба було надовго відкласти будь-яке заняття. Що мені було вдіяти? Хіба винний я був у тому, що не в змозі був повторювати те саме, що говорив і писав у мої молоді роки? Так наче дві весни бувають у людському житті! І якщо кожна людина підвладна цим неминучим змінам при переході з віку у вік, то чому ж лише письменник має бути винятком? Хіба письменник не людина так само? Я не збочував зі свого шляху. Я простував тією ж дорогою. Предмет у мене був завжди один і той самий: предмет у мене був — життя, а не що інше. Життя я переслідував у його дійсності, а не у мріях уяви, і прийшов до Того, Хто є джерело життя. Від ранніх років була в мене пристрасть помічати за людиною, ловити душу її в найменших рисах та рухах її, котрі проминаються без уваги людьми — і я прийшов до Того, Хто один є повний знавець душі й від Кого одного і міг лише взнати повніше душу. Я не заспокоївся доти, поки не розв’язалися мені деякі власні мої питання відносно мене самого. І тільки тоді, коли знайшов задоволення в деяких головних питаннях,: міг заходитися знову до мого твору, перша частина якого становить ще досі загадку, позаяк містить у собі певну частину перехідного стану моєї власної душі, тоді як ще не цілком відділилось у мені те, що мало відділитися.

Як тільки скінчився в мені цей стан, і жага знати людину взагалі вдовольнилася, в мені народилося бажання сильніше знати Росію. Я почав знайомитися з людьми, від яких міг чогось повчитися і розвідати, що діється на Русі; намагався найбільше знайомитися з такими досвідченими практичними людьми всіх станів, котрі обернені були обличчям до всіляких витівок всередині Росії. Мені хотілося зійтися з людьми всіх станів і від кожного що-не-будь взнати. Кожна посадова і чим-небудь зайнята людина стала в очах моїх цікава. Перш за все я хотів визначити собі всіляку посаду, всілякий стан, всіляке місце і всіляке звання в державі. Мені видавалося це необхідним для письменника, котрий бере людей на різних теренах. Не містячи у власній голові своїй весь обов’язок і всю зобов’язаність того чоловіка, котрого змальовуєш, не виставиш його як слід, правильно і притому так, щоб він насправді був у повчання й науку для того, хто живе. Через це я старався завести листування з такими людьми, котрі могли мені що-небудь сповіщати. Решту я просив накидувати легкі портрети й характери, перші-ліпші, які їм трапляться. Все це було мені потрібно не для того, щоб у голові моїй не було ні характерів, ні героїв: їх було в мене вже багато; вони виробилися з пізнання природи людської набагато повнішого ніж те, що було в мені раніше; але відомості ці мені попросту потрібні були, як потрібні етюди з натури художникові, котрий пише велику картину, яку сам придумав. Він не переводить ці малюнки до себе на картину, але розвішує їх довкола по стінах для того, аби тримати перед собою невідступно, щоб не погрішити ні в чому проти дійсності, проти часу чи доби, яка ним узята. Я ніколи нічого не створював в уяві й не мав цієї здатності. В мене тільки те й виходило добре, що взяте було мною з дійсності, з даних, мені відомих. Вгадувати людину я міг тільки тоді, коли мені уявлялися найменші подробиці її зовнішності. Я ніколи не писав портрет, у розумінні простої копії. Я створював портрет, але створював його внаслідок міркування, а не уявлення. Чим більше речей приймав я до міркування, тим у мене вірніше виходило творіння. Мені треба було знати набагато більше, порівняно з усяким іншим письменником, тому що варто було мені кілька подробиць пропустити, не взяти до уваги — і неправда в мене виступала яскравіше, ніж у когось іншого. Цього я ніяк не міг пояснити нікому, а тому й ніколи майже не одержував таких листів, яких” я прагнув.

Всі лише дивувалися, як я можу вимагати таких нікчемних дрібниць, тоді як маю таку уяву, котра може сама творити. Але уява моя досі не обдарувала мене жодним видатним характером і не створила жодної такої речі, котру де-небудь не спостеріг би мій погляд у дійсності. Я вмістив у книжці моїй «Листування з друзями» кілька листів до поміщиків та різних посадових осіб (з них більша частина не надрукована) далебі не на те, щоб зі мною безумовно погодилися, але щоби спростували мене наведенням анекдотичних фактів. Заперечення такого роду від людей практичних і досвідчених для мене важливі тим, що становлять мене ближче до справи, розкриваючи мені глибше середину Росії. Але замість справ, цікавих для кожної російської людини, і наших російських питань, зайнялися моєю власного особою і списали цілі аркуші про те, чи маю я право втручатися в подібні справи. Я зробив у той же час відозву до всіх читачів «Мертвих душ» — відозву дещо непристойну і не надто доладну. Я був цілком свідомий того, що з неї багато хто покепкує; але я був готовий витримати будь-яке осміяння, аби лише домогтися свого. Я гадав, що, можливо, хоч п’ятеро, шестеро людей схочуть виконати моє прохання так, як я бажав. Я не вимагав власне поправок на «Мертві душі»: мені хотілося, під цим приводом, добути приватних записок, спогадів про ті характери й особистості, з якими довелося кому зустрітися в житті, зображення тих випадків, де пахне Руссю. Знаючи, що у всіх нас є якісь лінощі на підйом, на роботу, внаслідок яких майже кожному з нас важко що-небудь діставати зі своєї пам’яті, я гадав, що читання «Мертвих душ» може розворушити, особливо якщо і олівець і папір будуть при цьому напохваті. Я виставив свою адресу і просив надіслати мені в листі лише тих, котрі не схотіли би друкувати, але загалом я вважав значно кориснішим зробити їх загальновідомими. Мені здавалося навіть необхідним і в теперішній час це поширення відомостей про Росію за допомогою живих фактів, тому що в цей час, який недарма називають перехідним, майже в кожної людини, на всіх теренах, помітне прагнення перетворювати, поправляти, виправляти і взагалі квапитися засобами проти всякого зла. Я гадав, що тепер більше, ніж будь-коли, потрібно нам виявити назовні все, що тільки є всередині Росії, щоби ми відчули, з якої сили різнорідних начал складається наш ґрунт, на котрому ми всі прагнемо сіяти, і краще би розгледілися перше, ніж вимовляти щось так рішуче,, як нині всі вимовляють. Я мав потаємну надію, що читання «Мерт<вих> душ» наведе декого на думку писати свої власні записки, що багато хто відчує навіть деяке звернення на самих себе, тому що й у самому авторові в той час, коли були писані «Мертві душі», сталося деяке звернення на самого себе. Я думав, що той, хто вже перебуває на схилі днів своїх і бентежиться думкою, що життя його спливло без користі і що він зробив мало для добра землі своєї, відчує дужче, що вірним і живим зображенням людей, характерів і випадків свого часу він може познайомити з Руссю людей молодих, що починають діяти, і таким чином більш ніж винагородить прекрасно за свою недіяльність. Молодий же, той, хто вступає ще на кін, хто ще ні до чого не охолов і тому має жвавість погляду, кого цікавить усе, може зобразити добу сучасну, як вона уявляється молодим очам юнака.

Одне слово, я міркував, як дитя; я помилився щодо декого: я гадав, що в певній частині читачів є якась любов. Я не знав ще тоді, що моє ім’я у вжитку лише для того, аби дорікнути одне одному й насміятися одне з одного. Я гадав, що багато хто крізь самий сміх чує мою добру вдачу, котра сміялася далебі не зі злобного бажання. Проте на моє запрошення я не одержав записів; у журналах мені відповідали кпинами. Навожу все це для того, аби показати, як я докладав усіх сил, аби триматися свого терену і придумував усі засоби, котрі могли рушити мою роботу, не маючи й на думці залишити звання письменника. Не можу не зазначити при цій оказії, що багато хто був вражений тим, як я прагну вістей про Росію і водночас залишаюся поза Росією, не збагнувши того, що, окрім хворобливого стану мого здоров’я, котрий потребував теплого клімату, мені потрібна була ця віддаленість від Росії, аби жвавіше перебувати думкою в Росії. Для <тих>, котрі не можуть цього відчути, дам пояснення, хоч мені дещо важко давати пояснення у всьому тому, що становить властивості, власне мені належні. Майже у всіх письменників, котрі не позбавлені творчості, є здатність, котру я не назву уявою, здатність уявляти предмети відсутні настільки жваво, як коли б вони були перед нашими очима. Здатність ця діє в нас лише тоді, коли ми віддалимося від предметів, котрі змальовуємо. Ось чому поети здебільшого обирали епоху, що від нас віддалилася, і занурювалися в минуле. Минуле, відриваючи нас <від> усього, що тільки є довкола нас, приводить душу в той тихий, спокійний настрій, котрий необхідний для праці. У мене не було потяг<у> до минулого. Предмет мій була сучасність і життя в його нинішньому побуті, можливо тому, що розум мій завжди схильний до суттєвості й до користі більш відчутної. Що далі, то більше посилювалося в мені бажання бути письменником сучасним. Але я бачив рівночасно, що, зображуючи сучасність, не можна перебувати в тому високо настроєному й спокійному стані, який необхідний для створення великої та стрункої праці. Сучасне надто живе, надто зворушує, надто дратує; перо письменника невідчутно й непомітно переходить у сатиру, притому, перебуваючи сам у ряду інших і більш чи менш діючи з ними, бачиш перед собою тільки тих людей, котрі стоять близько від тебе; всього натовпу й загалу не бачиш, огледіти всіх не можеш. Я почав думати про те, як би вибратися з ряду інших і стати на таке місце, звідки би я міг побачити всю масу, а не лише людей, що біля мене стоять, — начебто, віддалившись від сучасного, обернути його певним чином для себе в минуле. Моє розладнане здоров’я і водночас маленькі неприємності, котрі я би тепер переніс легко, але котрі тоді ще не вмів переносити, примусили мене податися в чужі краї. Я ніколи не мав потягу чи пристрасті до чужих країв. Я не мав також тієї неусвідомленої цікавості, яка часом володіє юнаком, жадібним до вражень. Але, дивна річ, навіть у дитинстві, навіть під час шкільного навчання, навіть у той час, коли я мав на думці саму лишень службу, а не письменництво, мені завжди здавалося, що в житті моєму мене чекає якась велика самопожертва і що, саме для служби моїй вітчизні, я муситиму виховатися десь оддалі від неї. Я не знав ні як це буде, ні чому це потрібно; я навіть не замислювався про це, але бачив самого себе так чітко в якійсь чужій землі стужілим за своєю вітчизною, картина ця так часто мене переслідувала, що я відчував від неї сум. Можлив<о>, це був просто той незрозумілий поетичний потяг, котрий бентежив іноді й Пушкіна — їхати в чужі краї єдино для того, щоб, за висловом його,

Хоч би як там було, але цей мимовільний для мене самого потяг був такий сильний, що не минуло п’яти місяців по прибутті моєму до Петербурга, як я сів уже на корабель[201], не в змозі опиратися відчуттю, мені самому незрозумілому. Я знав лише те, що їду далебі не для того, аби насолоджуватися чужими краями, але радше аби натерпітися, так неначе передчував, що взнаю ціну Росії тільки поза Росією і здобуду любов до неї далеко від неї. Щойно тільки я опинився в морі, на чужому кораблі, серед чужих людей (пароплав був аглицький, і на ньому ні душі російської), мені стало сумно; мені зробилося так шкода друзів і товаришів мого дитинства, котрих я залишив і котрих я завжди любив, що перш ніж ступити на тверду землю, я вже подумав про повернення. Три дні лише я пробув у чужих краях і, незважаючи на те, що новизна речей почала мене зваблювати, я поквапився на тому ж таки пароплаві повернутися, боячись, що інакше мені не вдасться повернутися. Відтоді я дав собі слово не мати й думки про чужі краї, і точно, за весь час перебування мого в Петербурзі, протягом цілих семи років, не спадали мені ніколи на думку чужі краї, аж поки обставини мого здоров’я, деякі прикрощі й нарешті потреба більшого усамітнення не змусили мене залишити Росію.

Двічі я повертався потім до Росії[202], раз навіть із тим, аби в ній залишитися назавжди. Я гадав, що тепер особливо, діставши таку пристрасть взнавати все, я в змозі буду багато що взнати. Але, дивна річ, посеред Росії я майже не побачив Росії. Всі люди, з якими я зустрічався, здебільшого любили побалакати про те, що діється в Європі, а не в Росії. Я дізнавався лише те, що діється в аглицькому клубі, та дещо з того, що я й сам уже знав. Відомо, що кожен у нас оточений своїм колом близьких знайомих, з-поза якого важко йому побачити людей сторонніх. По-перше, вже тому, що з близькими змушений бути частіше, а по-друге, тому, що коло друзів таке вже саме по собі приємне, що треба мати надто багато самовідданості, аби з нього вирватися. Всі, з ким мені траплялося познайомитися, наділяли мене вже готовими висновками, присудами, а не просто фактами, яких я шукав. Я спостеріг взагалі певну зміну в думках та умах. Кожен дивився на речі поглядом більш філософічним, ніж будь-коли раніше, в кожній речі хотів побачити її глибокий сенс і вирішальне значення, — рух, що загалом засвідчує великий крок суспільства вперед. Проте, з другого боку, від цього пішла поквапливість робити висновки й присуди за двома, трьома фактами на загал про ціле і безперервна забудькуватість щодо того, що не всі речі й не всі боки враховані й зважені. Я зауважив, що майже в кожного утворювалася в голові своя власна Росія, і через те нескінченні суперечки. Мені потрібно було не це, мені треба було просто отих бесід, як бували за старих часів, коли кожен оповідав лише те, що бачив, чував на віку, і розмова здавалася зібранням анекдотів, а не розмірковуванням. Це мені потрібно було вже й тому, що я й сам починав мимоволі набиратися цієї квапливост<і> робити висновки й присуди, загальної пошесті теперішнього часу.

Провінції наші мене ще більше вразили. Там навіть ім’я Росія не лунає на устах. Лунало, як мені видалося, на устах лише те, що було прочитане в новітніх романах, перекладених з французької. Одне слово, впродовж усього перебування мого в Росії Росія в мене в голові розсіювалася й розліталася. Я не міг її ніяк зібрати в одне ціле; дух мій занепадав, і саме бажання знати її слабшало. Але щойно я виїжджав з неї, вона поставала знову в моїх думках цілою, прагнення знати її прокидалося в мені знову, і бажання знайомитися з кожною свіжою людиною, що недавно виїхала з Росії, ставало знову міцним. В мені народжувалося навіть уміння випитувати, і часто за годину розмови я взнавав те, чого не міг, живучи в Росії, довідатися протягом тижня. Кожен знає, що за кордоном знайомства робляться набагато легше, що на водах у Німеччині й на зимівлях в Італії сходяться люди, котрі, можливо, не зіткнулися б ніколи в межах землі своєї й залишалися б довіку незнайомими. Ось що змусило мене віддати перевагу перебуванню поза Росією, навіть і стосовно <того, аби> побільше чути про Росію. Я дуже довго думав про те, яким би чином взнати багато чого, що діється в Росії, живучи в Росії. Поїздками країною небагато візьмеш, залишаться в голові тільки станції та трактири. Знайомства і в містах, і в селах також доволі важкі для того, хто роз’їздить не з казенної потреби, можуть прийняти за якогось шпигуна і набудеш хіба тільки сюжет для комедії, котра зветься безладдя. Якщо ж довідаються, що подорожній є заразом ще й письменник, тоді становище є ще більш кумедним: половина російських читачів упевнена сурйозно, що я живу єдино для висміювання всього, що тільки є в людині, від голови до ніг. А тим часом ніколи ще не відчував <я> так сильно потребу знати сучасний стан нинішньої російської людини, — тим більше, що нині так розійшлося все в образах думок, так вихор непорозумінь пойняв усіх, що ніхто не в змозі судити вірно одне одного, і треба наче намацувати власною рукою кожну річ, не довіряючи нікому. Я не міг бути без цих відомостей. Нині обрані характери й особи мо<го> тв<о>ру крупніші за колишні. Чим вища гідність узятої особи, тим відчутніше, тим відчуттєвіше потрібно виставити її перед читачем. Для цього потрібні всі ті незліченні дрібниці й деталі, котрі говорять, що взята особа справді жила на світі. Інакше вона стане ідеальною: буде блідою і, скільки не нав’яжи їй чеснот, буде все нікчемним. Потрібно, аби російський читач справді відчув, що виведена ним особа взята саме з того тіла, з якого створений і він сам, що це живе і його власне тіло. Тоді тільки зливається він сам зі своїм героєм і невідчутно приймає від нього ті навіювання, котрих жодним розмірковуванням і жодною проповіддю не навієш. Це повне втілення у плоть, це повне округлення характеру звершувалося в мене тільки тоді, коли я заберу в умі своїм весь цей прозаїчний суттєвий дрязг життя, коли, тримаючи в голові всі крупні риси характеру, зберу в той же час довкола нього все шмаття до найменшої булавки, котре кружляє щоденно довкола людини, — одне слово, коли зміркую все від мала до велика, нічого не впустивши. У мене щодо цього розум той самий, який буває в більшої частини російських людей, тобто здатний більше висновувати, ніж видумувати. Мені завжди потрібно було вислухати надто багато людей, аби утворилася в мені власна моя думка, і тоді лише мою думку вважали слушною й розумною. Коли ж я не всіх вислухаю і покваплюся з висновком, він виходив лише різкий і незвичайний. Навіть у нинішній моїй книжці «Листування з друзями», в якій багато що скидається на самі припущення, власне припущень немає. В ній усе висновки; проте справа в тому, що одні висновки взяті з усіх сторін справи і тому всім ясні, інші — з деяких, не всім відомих, і тому затемнені, а для багатьох здаються навіть і взагалі нісенітницею. Ось чому рідко в якому моєму творові не стикаються поряд і зрілість і незрілість, і муж і дитя, і вчитель і учень.

Отже, всього того, що мені потрібно, я не міг дістати. А не діставши його, чи дивно, що я не міг працювати? Як воювати з собою, якщо зробився вимогливий до себе самого? Як полетіти уявою, хоч би вона й була, якщо розум на кожному кроці задає питання: навіщо? Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз над власною душею? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як взнавши краще загальні закони дій людських, а взнав їх не раніше, як прийшовши до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?.. Навіщо жага знати душу людини так мучила мене? Навіщо, нарешті, були такі обставини, про які я не можу навіть сказати, але які примушували мене, проти волі моєї власної, входити глибше в душу людини? Навіщо вінцем усіх естетичних насолод у мені залишилася здатність захоплюватися красою душі людської скрізь, де б я її не зустрів? Навіщо жага знати душу людини так мучила мене постійно від днів моєї молодості? Визначте мені спершу, чому все це сталося, і тоді запитуйте: чому я не можу писати те, що писав? Я намагався діяти наперекір обставинам і цьому порядкові, не від мене накресленому. Я пробував кілька разів писати по-колишньому, як писалося замолоду, тобто як попало, куди б не повело перо моє; але ніщо не виливалося на папір. Зрадівши з того, що розписався сяк-так у листах до моїх знайомих і друзів, я схотів тут-таки з цього зробити пожиточне, і щойно лише оговтався від тяжкої хвороби моєї, як склав із них книжку, та постарався дати їй якийсь лад і послідовність, <а>би вона скидалася на справну книжку, не зміркувавши того, що багато що, звернене до декого, суспільність візьме на свій <рахунок>, особливо після заповіту, зверненого особисто до всіх співвітчизників. Я боявся сам розгляд<ати> її недоліки, знаючи, що коли роздивлюся суворіше мою книжку, можливо, вона буде так само знищена, як я знищував «Мертві душі» і як знищував усе, що тільки писав останнім часом. Я думав, що цією книжкою я хоч якоюсь мірою розрахуюся за тривале моє мовчання, введу й поясню моє важке становище, чому я не міг писати в цей час, зверну увагу на практичне і на справу життя. Я думав слідом за нею заговорити про те, що розкриє переді мною побільше Русь, відсвіжить, оживить мене і примусить мене взятися за перо. Та не так сталося: все накинулося на мене з докорами. Я почув тільки пересуди про те, що не вирішується пересудами. Руки мої опали. Порив, котрий, мені здавалося, почав був у мені пробуджуватися, згас, і я невідчутно сам собою прийшов тепер до того питання, котре я досі й не думав задавати в собі: чи мушу я насправді писати? чи мушу залишатися на цьому терені, від якого останнім часом так явно все мене відволікало? Припустимо, якби навіть я в змозі був як-небудь перемогти <себе>, перо моє дістало б легкість і сторінки полилися б невимушено одна за одною, чи такий є мій душевний стан, аби твори мої були справді в цей час корисні й потрібні сучасному суспільству? Кинемо погляд на нинішній стан суспільства, чи сприятливий нинішній час для письменника взагалі і слідом за тим — для такого письменника, як я?

Усі більш чи менш погодилися називати нинішній час перехідним. Усі, більше ніж будь-коли раніше, нині відчувають, що світ у дорозі, а не в пристані, не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи відпочинку. Все за чимсь шукає, шукає вже не поза, а всередині себе. Питання моральні взяли верх і над політичними, і над ученими, і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в ‘змозі володіти увагою світу. Скрізь дається взнаки більше чи менше думка про внутрішній устрій: все чекає на якийсь більш стрункий порядок. Думка про побудову як себе, так і інших робиться загальною. З усіма визначними людьми, що стоять попереду інших, ставалися які-небудь душевні внутрішні перевороти, з декотрими навіть у такі роки, в які аж ніяк неможливі були досі зміни в людині й покращення. Кожен більш чи менш відчуває, що він не перебуває в тому саме стані своєму, в якому має бути, хоч і не знає, в чому саме має полягати цей бажаний стан. Але цього бажаного стану шукають усі; вуха всіх чутливо нашорошені в т<ой> б<ік>, де сподіваються почути хоч що-небудь про питання, котрі всіх обходять. Ніхто не хоче читати іншої книжки, опріч тієї, де може міститися бодай натяк на ці питання. Чи потрібні в цей час твори такого письменника, котрий обдарований здатністю творити, створювати живі образи людей і уявляти яскраво життя в тому вигляді, як воно уявляється йому самому, котрий мучиться жагою знати життя? Визначимо собі спершу, що таке той письменник, котрого головний талант полягає у творчості.

Всі більш чи менш згодні в тому, що письменник-творець творить твір свій для повчання людей. Вимоги до нього надто великі — і справедливо: для того, аби передавати саму лише вірну копію з того, що бачимо перед очима, є також інші письменники, найвищою мірою обдаровані іноді здатністю змальовувати, але позбавлені здатності творити. Але хто створює, хто трудиться над цим довго, кому обходиться дорого його творіння, той має вже потрудитися не намарне. Потрібно, щоб у творінні його життя зробило якийсь крок уперед і щоб він, осягнувши сучасність, ставши на рівень із добою, вмів зі свого боку віддати їй належне за своє навчання навчанням її. Так принай<мні> визначають поетів і взагалі письменників, наділених творчістю, естетики як нинішнього часу, так і колишніх часів. Повернути людей у тому ж вигляді, в якому і взяв, для письменника-творця навіть і неможливо: це зробить краще за нього той, хто, володіючи вправним пензлем, може малювати щохвилини все, що проходить перед його очима, нічим не збентежений і не потривожений усередині.

Отже, за теперішнього часу, коли всі так зайняті питанням життя, такий письменник може, більше ніж хто-небудь інший, бути вирішувачем сучасних питань; але коли й у якому випадку? В такому випадку й тоді, коли він уже все вирішив собі, що тільки тривожить його самого. Якщо він, за всіх великих обдарувань, за картинного живопису слова, за орлиної сили погляду, за піднесеної сили ліризму і вражаючої сили сарказму, та набуде повного пізнання землі своєї й свого народу в корінні й у гілках, виховається як громадянин своєї землі і як громадянин усього людства, і як кремінь стане в усьому тому, в чому належить бути міцною скелі-людині, тоді він виступай на терен. Володіючи такими засобами, знаряддями, зачне подавати він суспільству людей, потрібних йому в нинішній час, у сучасну епоху, і зодягне їх портретною жвавістю, котра робить <те, що> змальований образ переслідує нас усюди так, що не можна й одірватися. Самозрозумі<ло>, що з такими засобами йому нічого не вартуватиме вигнати з голів усіх тих героїв, котрих напустили туди модні письменники. Заговори лишень до суспільства, замість найпалкіших розмірковувань, цими живими образами, котрі як повні господарі входять у душі людей, і двері сердець розкриються самі назустріч до прийняття їх, якщо лише відчують, хоч краплю відчують, що вони взяті з нашої природи, з того ж тіла. Тоді, зрозуміло, хто може вплинути нині сильніше за такого письменника й хто може бути більше за нього потрібним нинішньому часові й нинішній добі? Але якщо він, маючи справді деякі з тих знарядь, сам іще не виховався так, як громадянин землі своєї і громадянин усесвітній, якщо він, покірний загальному нинішньому потягові всіх, сам ще будується і створюється, тоді йому навіть небезпечно виходити на терен: його вплив може бути радше шкідливий, ніж корисний. Це будування себе самого неодмінно виявляється в усьому, що тільки буде виходити з-під пера його. Чим він сам менше схожий на інших людей, чим він незвичайніший, чим відмінніший від інших, чим своєрідніший, тим більше може спричинити всезагальних оман та непорозумінь. Те, що в ньому є не більш як природне явище, законний хід його незвичайного організму, стан тимчасо<вий> духу, може здати<ся> іншим людям верховною точкою, до котрої слід усім дійти. Чим більше запалиться він любов’ю до героїв та осіб своїх, чим більше відшліфує, чим із більшою жвавістю виставить їх, тим більше шкоди. Приклад тому в очах наших. Відома французька письменниця[203], більше за всіх інших наділена талантами, за Небагато років спричинила дужчу зміну у звичаях, ніж усі письменники, що турбувалися про розбещення людей. Вона, можливо, і гадки не мала проповідувати розпусту, а виявила лише тимчасову хибну думку свою, від якої потім, можливо, й відмовилася, переступивши в іншу епоху свого душевного стану. А слово вже кинуте. Слово як горобець, каже наше прислів’я, випустивши його, не схопиш потім.

Я сам письменник, не позбавлений творчості; я володію також деякими з тих дарів, котрі здатні захоплювати. Покірний загальному прагненню, котре не від нас, але здійснюється з волі Того <…>, [помишляю я] про свою власну будівлю, як помишляють й інші. Я відчуваю, що й тепер знаходжуся далеко від того, до чого прагну, а тому не повинен виступати. Сама видана книжка «Листування з друзями» є тому доказом. Якщо й ця книжка, котра не більше як розмірковування, говорять, невизначальністю своєю спричинює помилки, поширює навіть хибні думки; якщо й із цих листів, кажуть, залишаються в голові, як живі картини, цілком фрази й сторінки, — що ж було б, якби я виступив із живими образами оповідного твору замість цих листів? Я сам чую, що тут я набагато сильніший, ніж у розмірковуваннях. Тепер ще може мене оскаржувати критика, а тоді навряд чи був би в силі хтось мене спростувати. Образи мої були спокусливі й так би заст<рягли> міцно в головах, що критика б їх звідти не витягла. Не треба випускати з уваги те, <що> всі виставлені особи й характери мали довести істину моїх власних переконань. Як порівняю цю книжку зі знищеними мною «Мертвими душами», не можу не воздякувати за наслане мені навіяння їх знищити. У книжці моїх листів я все-таки стою на вищій точці, аніж у знищених «Мертвих душах». Темнота висловлювання в багатьох місцях лише збиває читача, але якби ясніше висловив ту ж таки думку, зі мною багато хто перестав би сперечатися. У знищених «Мертвих душах» набагато більше висловлювалося мого переходового стану, значно менша визначальність у головних засадах і думка рухоміша, а вже багато захопливості в частинах, і герої були спокусливі. Одне слово — як чесна <людина>, я мав би залишити перо, навіть і тоді, якби справді відчув поклик до нього. На цю справу слід поглянути розважливо. Всі ті, котрі легковажно вимагають від мене продовження писати і в той же час гудять мою ниніш<ню книжку>, повинні принай<мні> розгледіти ближче всю цю справу й не пропустити всіх тих обставин, котрих не пропускає жоден суддя, якщо тільки виголошує над кимось суд свій. Мені здається, що тепер не тільки той, хто пише, а й всякий розум взагалі, якщо тільки схильний до того, аби робити висновки й присуди, а сам у той же час ще <…>, має втриматися від діяльності. З людей розумних мають виступати на терені тільки <ті>, котрі завершили своє виховання й створилися як громадяни землі своєї, а з письменників тільки такі, котрі люблячи Росію так само полум’яно, як той, хто дав собі наймення Луганського козака[204], вміють слідом за ним змальовувати природу, як вона є, не приховуючи ні поганого, ні доброго в російському і керуючись єдино бажанням ввести всіх в дійсне становище російської людини.

Мені, напевно, дещо важче, ніж комусь іншому, відмовитися від письменництва, коли це становило єдиний предмет усіх моїх <по>мислів, коли я все інше залишив, усі кращі приманки життя і, як чернець, розірвав зв’язки з усім тим, що людині миле на землі, на те щоб ні про що інше не думати, окрім праці своєї. Мені не легко відмовитися від письменництва, одні з кращих хвилин у житті моєму були ті, коли я нарешті клав на папір те, що виношувалося довготерміново в моїх думках; коли я й досі певен, що заледве чи є вища з насолод, як насолода творити. Але повторюю знову, як чесна людина, я повинен покласти перо навіть і тоді, якби почував поклик до нього.

Не знаю, чи вистачило б у мене чесності це зробити, якби не віднялася в мене здатність писати; тому що, скажу відверто, життя втратило б для мене тоді раптом усю ціну, і не писати для мене цілковито означало б те саме, що й не жити. Але немає втрат, услід яким нам <не> посилається заміна, на свідчення, що ні на короткий час не залишає людину Творець. Серце ні на хвилину не залишається порожнє і не може бути без якогось бажання. Як земля, на час звільнена від оранки, даватиме інші трави, поки знову не перетвориться під ріллю, запліднена й угноєна ними, так і в мені, — щойно лише здатність писати <мене залишила>, думки наче самі знову повернулися до того, про що я гадав із самого дитинства. Мені схотілося служити на хоч би якій, хоч на найдрібнішій і найнепомітнішій посаді, але служити землі своїй, так служити, як я хотів колись, і навіть набагато краще, ніж я колись хотів. Думка про службу мене ніколи не полишала. Я змирився і з письменництвом своїм лише тоді, коли відчув, що на цьому терені можу також служити землі своїй. Але й тоді, одначе, я загадував, як тільки скінчу великий твір, вступити, за прикладом інших, в службу й узяти місце. Плани мої <та> наміри були лише горді й пихаті. Мені здавалося, що, коли тільки довести, що я точно знаю російську людину в корені і в суттєвих її началах, як у тих, котрі явлені всім, так і в тих, <котрі> в ній поки що приховані й помітні не для всіх, що знаю душу людини не за книжками та оповідями, а з досвіду, ведений змалку бажанням знати людину, — то мені дадуть таке місце, де я буду дотикатися людей різних станів, багатьох людей у дотикові особистому, а не за посередництва паперів та канцелярій, де я можу застосувати з дійсною користю моє знання людини і де можу бути корисний багатьом людям, а для себе самого набути ще більше пізнання людини. Мені здавалося, що найбільше страждає все на Русі від взаємних непорозумінь, що найбільше нам потрібна всяка така людина, котра <б> за деякого пізнання душі й серця та за деякого знання взагалі, просякнута бажанням істинним мирити. Я бачив і вже відчув, як особистими перемовинами і поясненням припиняти можна багато таких <справ>, котрі ніколи не закінчуються на папері. Я гадав, що хоч тепер і немає таких місць, але що я дістану після того, як вийде цілком мій твір, і наготовляв уже в думках і самий проект, у котрому мав намір розтлумачити, як унаслідок тих здібностей, які в мене є, я можу бути потрібний і корисний для Росії. Задуми мої були горді, але позаяк вони були засновані лише на успіхові мого твору, то й упали разом із ним, як залишила мене здатність продукувати творіння поетичні. Тепер усі посади мені видаються рівні, всі місця однаково значні, від малого до великого, якщо тільки на них поглянеш зі значенням. І мені здається, що коли лишень хоч скількись умієш цінувати людину й розуміти її гідність, яка в ній буває навіть і серед сили недоліків, і якщо тільки при цьому хоч скількись маєш істинно християнської любові до людини і, на довершення, перейнятий точно любов’ю до Росії, — то, мені здається, на будь-якому місці можна зробити багато добра. Сила впливу морального понад усякі сили. Місце й посада зробилися для мене як для того, хто пливе морем, пристань і тверда земля. Я переконаний, що тепер усякому тому, хто палахкотить бажанням добра, хто росіянин і кому дорога честь землі російської, належить зараз також брати численні місця й посади в державі, з таким самим завзяттям, як став колись із нас кожен у ряди проти ворогів рятувати рідну землю, тому що неправда велика і багато зганьбила <…>. З іншого боку, я переконаний, що місце й посада потрібні для самого себе, для <…>.

Хоч який бурхливий нинішній час, хоч як бунтуються й хвилюються довкола уми, хоч як бентежить тебе власний твій розум, але можна залишитися серед усього цього в тиші, якщо з тим саме візьмеш своє місце, аби на ньому виконати обов’язок таким чином, щоб не соромно було дати й за який даси відповідь небу. Хоч би як було, але життя для нас уже не загадка. Воно було тоді загадка, коли найрозумніші з людей, <від> мислителів до поетів, над ним замислювалися і приходили лише до свідомості, що не знають, що таке життя. Але коли один з усіх найрозумніший сказав твердо, не вагаючись жодним сумнівом, що він знає, що таке життя, коли цей один визнаний усіма за найвидатнішу людину з усіх, що досі були, навіть і тими, що не визнають у ньому божественності, тоді слід повірити йому на слово, навіть і в такому випадку, якби він <був> просто людина. Отже, питання вирішене: що таке життя.

Цього замало. Нам даний найповніший закон усіх дій наших, той закон, котрий не в змозі обмежити чи зупинити жодна влада, котрий можна занести навіть до тюремних мурів, але котрий, одначе, не можна виконувати в повітрі: потрібно для того стояти хоч на якомусь земному ґрунті. Перебуваючи на посаді й на місці, все-таки йдеш дорогою; не маючи певного місця й посади, йдеш через чагарники та яри, як попало, хоч мета й та сама. Дорогою йти легше, аніж без дороги. Якщо поглянеш на місце й посаду як на засіб досягнення не мети земної, а мети небесної, задля спасіння своєї душі, — побачиш, що закон, даний Христом, даний неначе для тебе самого, <неначе> спрямований особисто до тебе самого, для того, аби ясно показати тобі, як бути на своєму місці у взятій тобою посаді. Християнинові мовлено ясно, як йому бути з тими, хто вище за нього, так що коли хоч трохи він з того виконає, всі вищі його полюблять. Християнинові мовлено ясно, як йому бути з тими, хто від нього нижчий, так що коли хоч би почасти він теє виконає, всі нижчі йому віддадуться цілою душею своєю. Всю цю всесвітність чоловіколюбного закону Христового, все це ставлення людини до людства може з нас перенести кожен на свій невеличкий терен. Варто лише всіх тих людей, з якими відбуваються в нас часткові неприємності найдражливіші, обернути саме на тих самих ближніх та братів, котрих велить найбільше прощати й любити Христос. Варто тільки не дивитися на те, як інші з тобою чинять, а дивитися на те, як сам чиниш із іншими. Варто тільки не дивитися на те, як тебе люблять інші, а дивитися тільки на те, чи любиш ти сам їх. Варто тільки, не образившис<ь> нічим, подавати першим руку на примирення. Варто чинити так уподовж нетривалого часу і побачиш, що й тобі легше з іншими, й іншим легше з тобою, і в змозі будеш достеменно здійснити багато корисних справ майже на непомітному місці. Важче за всіх на світі тому, хто не прикріпив себе до місця, не визначив собі, в чому його призначення: йому найважче застосувати до себе закон Христа, котрий на те, щоби виконуватися на землі, а не на повітрі; а тому й життя повинно бути для нього вічною загадкою. Порівняно з ним в’язень у тюрмі має перевагу: він знає, що він в’язень, а тому й знає, що брати з закону Христового. Але людина, котра не знає, яка її посада, де її місце, котра не визначила собі нічого й не спинилася ні на чому, перебуває і не в світі, і не поза світом, не довідається, хто ближній її, хто браття, кого треба любити, кому прощати. Цілий світ не полюбиш, якщо не почнеш спершу любити тих, котрі стоять ближче до тебе й мають нагоду засмутити тебе. Вона ближча за всіх до холодної черствості душевної.

Отже, після довгих років і трудів, і досвідів, і розд<умів>, йдучи видимо вперед, я прийшов до того, про що вже помислював у часи мого дитинства: що призначення людини — служити і все наше життя є служба. Не забувати лишень треба того, що взяте місце в земній державі на те, аби служити на ньому Государеві Небесному й тому мати на увазі Його закон. Тільки так служачи, можна догодити всім: государеві, і народові, і землі своїй.

Упевнившись у цьому, я вже готовий був узяти будь-яку посаду, хоч, враховуючи свої здібності, старався обрати таку, котра продовжувала би практично знайомити з російською людиною, щоб, якщо повернеться мені здатність писати, набралися б у мене матеріали. Однією з головних причин моєї подорожі до Святих <Місць> було бажання щиро помолитися й попрохати благословень на чесне виконання служби, на вступ у життя, у самого Того, хто відкрив нам тайну життя, на тому самому місці, де колись проходили стопи Його; подякувати за все, що лишень трапилося в моєму житті, попрохати діяльності й напутнього підбадьорення на справу, до котрої я себе виховував і до котрої готував себе. Тут я не бачу нічого дивного, якщо й учень, по закінченні свого <навчання>, поспішає сказати подячне слово вчителеві. Якщо син поспішає на могилу батька перед тим, як має ступити на терен, — чому ж і мені не вклонитися тій могилі, якій поклоняються всі, на якій усі дістають собі якесь напутнє слово, де надихаються всі, навіть і не поети. Дивно, може <бути> те, що я про це сказав у друкованій книжці. Але я в той час щойно оговтався від тяжкої хвороби. Я був кволий; я не думав, що мені стане сил здійснити цю подорож. Мені хотілося, аби помолилися <за> мене ті, чиє все життя стало одніє<ю> молитвою. Я не знав, як зробити, аби голос мій досягнув у глибину келій і стін самітників, із думкою, що може хтось із тих, що прочитали, донесе їм моє слово. Я просив за мене й інших молитися, бо не знав, чия молитва з нас більше вгодна Тому, Кому ми всі молимося. Знаю тільки те, що найбільш зневажуваний з нас може завтра ж таки зробитися кращим за всіх нас, і його молитва буде найближча до Бога. За це не слід було б мене багато засуджувати, а виконати, пам’ятаючи слова: тому, що просить, дай.

Як сталося, що я повинен про все це входити в з’ясування з читачем, цього я сам не можу зрозуміти. Знаю тільки те, що ніколи, навіть із найщирішими приятелями, я не хотів входити в пояснення щодо сокровенних моїх задумів. Я вирішив твердо не відкривати нічого з душевної своєї історії, зносити будь-які судження про себе, які б не лунали, у певності, що коли вийде другий і третій том «Мертвих душ», все буде пояснено ними і ніхто не робитиме запиту: що таке є сам автор? Хоч автор і мав весь сховатися за своїх героїв. Але, почавши деякі пояснення з приводу моїх творів, я мусив неминуче заговорити про себе самого, тому що твори пов’язані тісно зі справою моєї душі, Бог зна, може бути, і в цьому була також воля Того, без чиєї волі ніщо не робиться на світі; можливо, сталося це саме для того, аби дати мені змогу глянути на себе самого. Мені легко було відчути деяку гордість, особливо після того, <як> вдалося мені насправді позбутися багатьох недоліків. Ця гордість у мені жила б безперестанно, і на неї мені ніхто б не вказав. Відомо, що достатньо набути у спілкуванні з людьми деяку рівність характеру й поблажливість, щоби примусити їх уже не помічати в нас наші недоліки. Але, коли виставишся перед лице незнайомих людей, перед лице цілого світу, і розберуть по нитці всяку твою дію, всякий вчинок, і люди всіх можливих переконань, упереджень, способу мислення глянуть на тебе кожен по-своєму, й посипляться зусібіч докори впопад і невпопад, вдарять і навмисне й ненароком по всіх чутливих струнах твоїх, — тут мимохіть поглянеш на себе з таких сторін, з яких би ніколи на себе не глянув; почнеш у собі відшукувати ті недоліки, які ніколи не здумав би раніше відшукувати. Це та страшна школа, від якої або достеменно з глузду з’їдеш, або помудрішаєш більше ніж будь-коли. Не без сорому й червоного обличчя я перечитую сам багато що в моїй книжці, але при всьому тому дякую Богові, що дав мені сили пустити її у світ. Мені потрібно було мати дзеркало, в яке би я міг дивитися й бачити краще себе, а без цієї книжки навряд чи мав би я це дзеркало. Отже, задумана від щирого бажання принести користь іншим, книжка моя принесла насамперед користь мені самому.

Але нехай буде мені дозволено сказати тут кілька слів щодо корисності її для інших. Чи справді жодної користі не має моя книжка для інших, і особливо для суспільства в його нинішньому, сучасному вигляді? Мені здається, всі, хто судив її, глянули на неї якимись широкими <очима>, якось надто вже згарячу. Треба було судити про неї більш спокійно. Замість того, аби виступати захисниками цілого суспільства і викликати мене на суд перед цілою Росією, треба було розглянути справу простіше, розглянути книжку, що таке вона в основі своїй, а не зупинятися над частинами й деталями раніше, ніж з’ясувався цілком внутрішній сенс її. Від цього вийшли порожні причіпки до слів і приписання багато чому такого сенсу, який мені ніколи й на думку не міг спасти.

Почати з того, що я завжди мав право сказати про те, про що говорив у моїй книжці, якби тільки висловився простіше й пристойніше. Навчати суспільство в тому сенсі, який дехто мені приписав, я геть не мав на думці. Навчати я приймав у тому простому значенні, в якому велить нам церква навчати одне одного і безперервно, вміючи з такою самою охотою приймати й від інших поради, з якою подавати їх самому. А я був готовий у той час приймати й від інших поради. Я не уявляв собі суспільство школою, наповненою моїми учнями, а себе його вчителем. Я не сходив з моєю книжкою на кафедру, вимагаючи, аби всі за нею вчилися. Я прийшов до своїх побратимів, співучнів, як рівний їм співучень; приніс кілька зошитів, які встиг записати зі слів того ж Учителя, в якого ми всі вчимося; приніс на вибір, аби кожен узяв, що кому підійде. Тут були листи, писані до людей різної вдачі, різних нахилів, і притому таких, що перебували на різних ступенях свого власного душевного стану, котрі ніяк не могли підійти однаково всім. Я гадав, що кожен ухопить лише те, що потрібне йому, а на інше не зверне уваги. Я не думав, що хтось, вхопивши те, що потрібне для іншого, буде кричати: «Це мені не треба!» — і гніватися за те. Я ніякої нової науки не брався проповідувати. Як учень, що в дечому встиг більше за іншого, я хотів лише відкрити іншим, як легше виучувати уроки, котрі даються нам нашим Учителем. Я думав, що, прочитавши книжку, мені скажуть: «Дякую тобі, брате», а не «Дякую тобі, вчителю». Якби не заповіт, котрий я вмістив доволі необачно, в котрому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення. Проте в книжці моїй відшукає багато собі корисного кожен той, хто вже дивиться у власну душу свою.

Що ж до думки, начебто книжка моя має спричинити шкоду, з цим не можу погодитися в жодному випадку. У книжці, попри всі її недоліки, надто явно виступило бажання добра. Незважаючи на численні невизначувальні й темні місця, головне бачиться в ній чітко, і після читання її доходиш того ж висновку, що верховна інстанція всього є церква і розв’язання питань життя — в ній. Отже, в кожному разі, після книжки моєї читач звернеться до церкви, а в церкві зустріне й учителів церкви, котрі вкажуть, що слід йому взяти з моєї книжки для себе, а може бути, дадуть йому замість моєї книжки інші — значніші, корисніші, для яких він кине мою книжку, як учень кидає склади, коли вивчиться читати по верхах.

На завершення всього я маю зауважити: судження здебільш<ого> були надто вже рішучі, надто різкі, і кожен, хто докоряв мені за брак смирення істинного, не засвідчив смирення щодо мене самого. Припустимо, я в гордині своїй, засновуючись на численних чеснотах, мені приписаних усіма, міг подумати, що я стою вище за всіх і маю право виголошувати <суд> над іншим. Але ж, на чому засновуючись, міг судити мене рішуче той, хто не відчув, що він стоїть вище за мене? Хоч би як то було, але щоб виголосити повний суд над чим би то не було, потрібно <бути> вищим за того, кого судиш. Можна робити зауваження по частинах на те й на інше, можна давати й думки, й поради, проте висновува<ти> на підставі цих думок про цілу людину, проголошувати її достеменно божевільною, такою, що з’їхала з глузду, називати брехуном, що вдягнув личину набожності, приписувати підлі й мерзенні цілі — це такого роду звинувачення, які я не в змозі <був би звести> навіть <на> несосвітенного мерзотника, котрий затаврований тавром всезагального презирства. Мені здається, що перш ніж вимовляти такі звинувачення, слід було хоч трохи здригнутися душею й подумати про те, як то воно було б нам самим, якби такі звинувачення звалилися на нас публічно, перед цілим світом. Не завадило б подумати, перш ніж вимовляти таке звинувачення: «Чи не помиляюся я сам? Адже я також людина. Справа тут душевна. Душа людини — кладезь, не для всіх приступний іноді, тож на позірній подібності деяких ознак не можна засновуватися. Часто й найдосвідченіші лікарі приймали одну хворобу за іншу й дізнавалися про помилку свою лишень тоді, коли розр<ізу>вали вже мертвий труп. Ні, у книжці «Листування з друзями», хоч як багато недоліків у всіх відношеннях, але є також у ній багато такого, що не скоро може бути доступне всім. Нема чого стверджуватися на тому, що прочитав два чи. три рази книжку, хтось і десять разів прочитає, і нічого з того не вийде. Для того, аби хоч скількись, відчути цю книжку, потрібно мати або дуже просту й добру душу, або бути занадто багатогранною людиною, <котра> при розумі, що охоплює зусібіч, містила би високий поетичний талант і душу, що вміє любити повною та глибокою любов’ю.

Не можу не зізнатися, що вся ця плутанина й непорозуміння були для мене дуже важкі, тим більше, що я гадав, що в книжці моїй радше зерно примирення, а не розбрату. Душа моя знемогла б від безлічі докорів, з них багато були такі страшні, що не дай їх Бог нікому дістати. Не можу не виявити також і вдячності тим, котрі могли б також обсипати мене багато за що докорами, але котрі, відчувши, що їх уже забагато для немічної натури людини, рукою скорботного брата підвели мене, велівши підбадьоритися. Нехай Бог винагородить їх: я не знаю вищого подвигу, як подати руку тому, хто знеміг духом.