Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Передмова

Мета цієї книги — показати, в якій повноті й внутрішньому глибокому зв’язку здійснюється наша Літургія[205], юнакам та людям, що ще починають, ще мало ознайомлені з її значенням. З багатьох пояснень, зроблених Отцями та Вчителями, вибрані тут тільки ті, які доступні всім своєю простотою й доступністю, які служать переважно тому, щоб зрозуміти необхідний і правильний вихід однієї дії з іншої[206]. Намір видавця цієї книги полягає в тому, щоб утвердився в голові читача порядок усього. Він певен, що кожному, хто уважно слідує за Літургією, повторюючи кожне слово, глибоке внутрішнє значення її розкриватиметься саме собою.

Вступне слово

Божественна Літургія є вічним повторюванням великого подвигу любові, для нас здійсненого. Згорьоване неустроями своїми, людство звідусіль, з усіх кінців світу взивало до Творця свого — й ті, що жили в темряві язичництва, й позбавлені Богопізнання, — чуючи, що порядок і злагодженість можуть бути встановлені в мирі тільки Тим, Хто у злагодженому порядку повелів рухатись світам, Ним сотвореним. Звідусіль згорьована твар кликала свого Творця. Воланням взивало все до Призвідця свого буття, і волання це ще чутніше чулося в устах вибранців та пророків. Передчували й знали, що Творець, прихований у творіннях, постане Сам лицем до людей, — постане не інакше, як в образі того творіння Свого, сотвореного на Його образ і подобу. Втілення Бога на землі уявлялось усім, у міру того як скільки-небудь очищалося поняття про Божество. Але ніде так ясно не говорилося про це, як у пророків богообраного народу. І найчистіше втілення Його від Чистої Діви передчувалося навіть і язичниками; однак ніде у такій відчутно видимій ясності, як у пророків.

Волання було почуте: прийшов у мир Той, Хто світ сотворив; поміж нас явився в образі чоловіка, як передчували, як передчули і у темній темряві язичництва, але не в тому тільки, в якому уявляли Його неочищені поняття — не у гордім блискові й величі, не як каратель за злочини, не як суддя, що приходить знищити одних і винагородити інших. Ні! Ми відчули Його лагідний поцілунок брата. Звершилось Його появлення образом, що тільки одному Богові властивий, як провішували Його божественно пророки, які отримали веління від Бога…

Проскомідія[207]

Священик, котрий служитиме Літургію, повинен ще звечора тверезіти тілом і духом, повинен примиритися з усіма, повинен пильнувати, щоб не відчув якої-небудь неприязні до когось. Коли ж настане час, іде він до церкви; разом з дияконом кланяються вони обидва перед Царськими вратами, цілують образ Спасителя, цілують образ Богородиці, кланяються ликам святих усіх, вклоняються всім людям праворуч і ліворуч, просячи сим поклоном собі прощення у всіх, і входять у вівтар, проказуючи упівголоса псалом: Увійду в дім Твій і поклонюся храмові святому Твоєму в страсі перед Тобою[208]. І, наблизившись до престолу, звернені на схід, творять перед ним три земних поклони і цілують на ньому покладене Євангеліє, ніби Самого Господа, що сидить на престолі; цілують потім і саму трапезу й починають вдягатися в священну одіж, щоб відмежуватися не тільки від інших людей — і від самих себе, щоб нічим не нагадати в собі іншим звичайної людини, яка займається буденними життєвими ділами. І проказуючи упівголоса: Боже! очисти мене грішного і помилуй мене! — священик і диякон беруть у свої руки одіж. Спочатку одягається диякон; попросивши благословення в ієрея, вдягає стихар[209], підризник[210] лискучого кольору, на знак світлоносного ангельського одягу і як нагадування про непорочну чистоту серця, що має бути невіддільна від сану священства, тому й промовляє при зодяганні його: Нехай радіє душа моя в Господі, бо Він одягнув мене в ризу спасіння й одежею веселості одів мене; немов на жениха, поклав на мене вінок і, як невісту, приоздобив мене красою. Потім бере, поцілувавши, орар[211], вузьку довгу стрічку, приналежність дияконського звання, котрим подає він знак до початку кожної відправи церковної, закликаючи народ до молитви, співців до співу, священика до священнодійства, себе до ангельської швидкості й готовності до служіння. Бо звання диякона подібне до звання ангела на небі, і самою сією на ньому зодягненою тонкою стрічкою, що розвивається, начеб легке крило, і швидким ходінням своїм по церкві зображує він, за словами Золотоустого[212], ангельський політ. Стрічку цю, поцілувавши, він кладе собі на плече. Потім одягає він поручі, або нарукавники[213], що стягуються на самому зап’ястку його руки, надаючи більшої свободи й вправності при відправленні наступних священних дій. Налягаючи їх, розмислює про всетворчу, сприятливу всюди силу Божу і, зодягаючи на праву, промовляє він: Правиця Твоя, Господи, прославилася силою; права рука Твоя, Господи, знищила ворогів, і величністю слави Своєї Ти погубив супротивників. Зодягаючи на ліву руку, розмислює про самого себе, як про творіння рук Божих, і молить Того, який його сотворив, аби керував ним верховним, вищим Своїм керуванням, говорячи так: Руки Твої сотворили мене й укріпили мене. Врозуми мене, і я заповідей Твоїх навчуся!

Священик одягається таким же самим чином. Спочатку благословляє та одягає стихар, супроводжуючи се тими ж словами, якими супроводжував і диякон; але, після стихаря, зодягає вже не простий орар на одне плече, а такий, що, покривши обидва плеча та обійнявши шию, з’єднується обома кінцями на грудях його і так спадає до самого низу його одежі, знаменуючи сим поєднання в його посаді двох посад — ієрейської та дияконської. І зветься він уже не орар, а єпитрахиль[214], і самим одяганням своїм знаменує проливання з висот благодаті на священиків, тому й супроводжується це величними словами Писання: Благословенний Бог, що зливає благодать Свою на священиків Своїх, як миро на голові, що спливає на бороду, бороду Аарона[215], що спливає на краї одежі його. Потім надягає поручі на обидві руки свої, супроводжуючи тими ж словами, що й диякон, й оперізує себе поясом поверх підризника та єпитрахилі, аби не заважала ширина одежі при відправленні священнодійств та аби сим підперізуванням виразити готовність свою, бо підперізується чоловік, готуючись у дорогу, беручись до діла й подвигу: підперізується і священик, стаючи на дорогу небесного служіння, і дивиться на пояс свій, як на міць сили Божої, що його зміцнює, тому й промовляє: Благословенний Бог, що перепоясує мене силою і вчиняє бездоганною мою дорогу, що скріпляє ноги мої, немов у оленя, і на висотах ставить мене, тобто в домі Господньому. Коли ж він наділений при цьому званням вищим ієрейства, то привішує до стегна свого чотирикутний набедреник одним з чотирьох кінців його, котрий знаменує духовний меч, усепереможну силу Слова Божого, що звіщає вічне ратоборство, яке чекає у миру на людину, — ту перемогу над смертю, яку здобув перед цілим миром Христос, щоби ратоборствував бадьоро безсмертний дух людини проти тління свого. Тому й вигляд має могутньої зброї сей набедреник; привішується на поясі біля стегон, де сила у чоловіка, тому й супроводжується закликом до Самого Господа: Припояси меч Твій до бедра Твого, Сильний красотою Твоєю і добротою Твоєю, і натягни лук, і наступай, і пануй задля істини, і лагідності, і правди, і поведе Тебе до перемоги правиця Твоя. Наприкінці зодягає ієрей фелонь[216], верхню всепокриваючу одіж, в ознаменування верховної всепокриваючої правди Божої, та супроводжує сими словами: Священики Твої, Господи, зодягнуться в праведність, і преподобні Твої вельми радітимуть. І зодягнений таким чином у знаряддя Божі, священик постає вже іншим чоловіком: яким би він не був сам по собі, як би мало не був гідний свого звання, але дивляться на нього всі присутні у храмі як на знаряддя Боже, в якому діє Дух Святий. Як священик, так і диякон, омивають обидва руки, супроводжуючи читанням псалому: Умию між невинними руки мої і обійду жертовник Твій. Кладучи по три поклони у супроводі слів: Боже! очисти мене, грішного, і помилуй, постають омиті, просвітлені, подібно до сяючої одежі своєї, не маючи в собі подібного до інших людей, а подібні скоріше до сяючих видінь, ніж до людей.

Диякон нагадує про початок священнодійства словами: Благослови, владико! І священик починає словами: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні, і приступає до бічного жертовника. Вся ця частина служіння полягає в приготуванні потрібного для служіння, тобто у відділенні від приношень, чи хлібів-просфор[217], того хліба, який повинен на самому початку утворити Тіло Христове, а потім перемінитися в нього.

Позаяк вся Проскомідія є нічим іншим, але тільки приготуванням до самої Літургії, то й поєднала з нею Церква спомин про раннє життя Христа, що було приготуванням до Його подвигів у миру. Вона звершується вся у вівтарі, за зачиненими дверима, за закритою завісою, незримо для народу, так, як і все раннє, життя Христа проминало незримо для народу. Водночас для молільників читаються часи — зібрання псалмів і молитов, які читались християнами у чотири важливі для християн години дня: час перший, коли починався для християн ранок; час третій, коли зійшов Дух Святий; час шостий, коли Спаситель миру розіп’ятий був на хресті; час дев’ятий, коли Він віддав дух Свій. Позаяк нинішній християнин, через брак часу і безупинні відволікання, не може відбувати ці моління в означені години, для того вони з’єднані й читаються тепер.

Приступивши до бічного жертовника, або приношення, що знаходиться в заглибленні стіни, знаменуючи древню бічну комору храму, ієрей бере з них одну з просфор з тим, щоб вийняти ту частину, яка стане потім Тілом Христовим — середину з печаттю, ознаменовану іменем Ісуса Христа. Так він сим вилученням хліба з хліба знаменує вилучення тіла Христа з тіла Діви — народження Безтілесного в тілі. І, розмислюючи, що народжується Той, хто приніс в жертву Себе за весь мир, пов’язує неодмінно думку про саму жертву й принесення і дивиться на хліб, як на агнця[218], якого приносять у жертву, на ніж, яким повинен вилучити, як на жертовний, котрий має вигляд копія[219], нагадуючи про копіє, яким було простромлено на хресті Тіло Спасителя. Не супроводжує він тепер своєї дії ні словами Спасителя, ні словами свідків, що були сучасниками подій, не переносить себе у минуле, — у той час, коли звершилось се принесення в жертву: це ще попереду, в останній частині Літургії; і до сього він звертається здалеку прозірливою думкою, тому й супроводжує все священнодійство словами пророка Ісайї, який здалеку, з темряви віків, пророчо побачив майбутнє чудне народження, жертвопринесення й смерть і провістив про те з ясністю незбагненою. Водружаючи копіє у правий бік печаті, промовляє слова Ісайї: Як агнця, на заколення ведено Його; встромлюючи потім копіє у лівий бік, промовляє: І, як агнець непорочний перед тим, що стриже його, безголосий, так і Він не відкриває уст своїх; встромлюючи потім копіє в горішній бік печаті: Був осуджений за Своє смирення (у смиренні Його суд над ним відбувся). Встромивши потім у нижній бік, промовляє слова пророка, який замислився над чудесним походженням засудженого Агнця, — слова: Але про рід його хто оповістить?! піднімає потім копієм вирізану середину хліба, промовляючи: бо візьметься від землі життя Його; і накреслює хрестоподібно, на ознаменування хресної смерті Його, на ньому знак жертвопринесення, за яким він потім розріжеться під час священнодійства, промовляючи: Приноситься в жертву Агнець Божий, що бере гріх світу ради життя світу і спасіння. І обернувши потім хліб печаттю вниз, а вийнятою частиною наверх, у подобі агнця, що приноситься в жертву, встромляє копіє у правий бік, на згадку, разом із заколенням жертви, простромлення ребра Спасителя, здійснене списом воїна, що стояв під хрестом, і промовляє: Один із воїнів копієм бік Його проколов, і зараз потекла кров і вода. І той, хто бачив, засвідчив, і правдиве свідчення його. І слова сі служать разом з тим знаком дияконові для вливання у Святу Чашу вина й води. Диякон, що досі дивився благоговійно на все здійснюване ієреєм, то нагадуючи йому про початок священнодійства, то промовляючи про себе: Господу помолімося! при кожній його дії, нарешті вливає вино й воду в Чашу, поєднавши їх разом і попросивши благословення в ієрея. Таким чином готуються і вино, і хліб, аби перемінитися потім під час величного священнодійства наступного.

І на виконання обряду первісної Церкви й святих перших християн, які згадували завжди, розмислюючи про Христа, про всіх тих, котрі були близькі Його серцю виконанням Його заповідей і святістю життя свого, приступає священик до інших просфор, аби, вийнявши з них частини на спомин про них, покласти на тому ж дискосі[220] біля того ж Святого Хліба, що зображує Самого Господа, бо й самі вони палали бажанням бути всюди зі своїм Господом. Узявши в руки другу просфору, виймає він з неї часточку на спомин Пресвятої Богородиці і кладе її по правому боці Святого Хліба, промовляючи з псалма Давида: Стала Цариця праворуч тебе, в ризи позолочені одягнена, прикрашена. Потім бере третю просфору, на спомин святих, і тим же копієм виймає з неї дев’ять часточок, поклавши їх у три ряди, по три в кожному. Виймає першу часточку в ім’я Іоанна Хрестителя, другу в ім’я пророків, третю в ім’я апостолів і сим завершує перший ряд і чин святих. Затим виймає четверту часточку в ім’я святих отців, п’яту в ім’я мучеників, шосту в ім’я преподобних і богоносних отців і матерів і завершує сим другий ряд і чин святих. Потім виймає сьому часточку в ім’я чудотворців і безсрібників, восьму в ім’я Богоотців Йоакима та Анни[221] та святителя, в чию пам’ять звершується Літургія; дев’яту в ім’я Іоанна Золотоустого чи Василія Великого[222], залежно від того, кому з них правиться того дня служба, і завершує цим третій ряд і чин святих, і кладе всі дев’ять вийнятих часточок на святий дискос біля Святого Хліба з лівого його боку. І Христос являється, поміж Своїх найближчих, Він, що в святих перебуває, стає видимим серед святих Своїх — Бог між богів, чоловік поміж чоловіків. І приймаючи в руки четверту просфору на спомин усіх живих, священик виймає з неї часточки в ім’я імператора, в ім’я синоду і патріархів, в ім’я всіх, де б не жили, православних християн і, нарешті, в ім’я кожного з них поіменно, кого забажає пом’янути, про кого просили його пом’янути. Затим бере ієрей останню просфору, виймає з неї часточки на поминання всіх померлих, просячи в той же час про відпущення їм гріхів їхніх, починаючи з патріархів, царів, засновників храму, архієрея, який його святив, якщо він уже перебуває серед померлих, і до останнього з християн, виймаючи окремо в ім’я кожного, про кого його просили, чи в ім’я кого він сам забажає вийняти. На завершення ж усього просить і собі відпущення в усьому і також виймає часточку за себе самого, і всіх їх покладає на дискос біля того ж Святого Хліба попід ним. Таким чином, навколо сього хліба, сього Агнця, що зображає Самого Христа, зібрана вся Церква Його, і та, що торжествує на небесах, і та, що воює тут. Син Людський являється між людей, заради котрих Він перейняв людське тіло і став людиною. Узявши губку, священик обережно збирає нею і самі крихточки на дискос, аби нічого не пропало зі Святого Хліба і все б пішло на утвердження.

І відійшовши від жертовника, вклоняється ієрей, як би він вклонявся самому втіленню Христовому, і вітає в сьому виді хліба, що лежить на дискосі, появу Небесного Хліба на землі, і вітає Його кадінням фіміаму, поблагословивши попередньо кадило і читаючи над ним молитву: Кадило Тобі приносимо, Христе Боже наш, як приємні пахощі духовні; Ти ж прийми його в наднебесний Свій жертовник, пошли нам благодать Пресвятого Твого Духа.

І весь переноситься думкою ієрей у час, коли звершилося Різдво Христове, повертаючи минуле у сучасність, і дивиться на цей бічний жертовник, як на таємничий вертеп, в який перенеслося на той час Небо на землю: Небо стало вертепом, і вертеп — Небом. Покадивши звіздицю[223], дві золоті дуги з зіркою вгорі, та поставивши її на дискосі, дивиться на неї, як на зірку, що світила над Немовлям, промовляючи слова: І прийшла зоря і стала, над тим місцем, де було Дитя; на Святий Хліб, що відділений для жертвопринесення — наче на новонароджене Немовля; на дискос — наче на ясла, в яких лежало Немовля; на покрови — наче на пелени, що покривали Немовля. І покадивши перший покрівець, покриває ним Святий Хліб з дискосом, промовляючи псалом: Господь воцарився, у величність зодягнувся… і т. д., — псалом, в якому оспівується дивна велич Господня. І покадивши другий покрівець, покриває ним Святу Чашу, промовляючи: Милість Твоя, Христе, вкрила небеса і хвали Твоєї повна земля. І взявши потім великий покров, що зветься святим воздухом, покриває ним і дискос, і Чашу разом, закликаючи Бога покрити нас покровом крила Свого. І відійшовши від жертовника, вклоняються обидва Святому Хлібові, як вклонялись пастирі-царі новонародженому Немовляті, і кадить перед вертепом, зображуючи в сьому кадінні ті пахощі ладану[224] й смирни[225], котрі були принесені разом із золотом мудрецями.

Диякон, як і раніше, уважно присутній у діях ієрея, то промовляючи за всякої дії: Господу помолимось, то нагадуючи йому про початок самої дії. Нарешті приймає з рук його кадильницю і нагадує йому про молитву, котру належить піднести до Господа за сі для Нього приготовані Дари, словами: За приготовані Чесні Дари Господові помолімося! І священик приступає до молитви. Хоча Дари ці є лише приготовані до самого принесення, але позаяк відтепер ні на що інше вже не можуть бути вжиті, то й читає священик для себе одного молитву, просячи про прийняття сих принесених до майбутнього принесення Дарів. І у таких словах його молитва: Боже, Боже наш, Ти, що послав Небесний Хліб, поживу для всього світу, Господа нашого і Бога Ісуса Христа, Спасителя, Визволителя і Доброчинця, що благословляє і освячує нас, Сам благослови принесення оце і прийми його в наднебесний Твій жертовник. Пом’яни, як Благий і Чоловіколюбець, тих, що принесли, і тих, за кого принесено; і нас неосудними збережи в священнодіянні Божественних Таїн Твоїх. І творить, одразу після молитви, відпуст[226] Проскомідії; а диякон кадить жертовник і потім хрестоподібно святу трапезу. Розмислюючи про земне народження Того, Хто народжений перед усіма віками, присутній всюди і повсюдно, промовляє упівголоса: у гробі плоттю, у пеклі з душею, як Бог, в Раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, Неописанний. І виходить з вівтаря з кадильницею в руці, щоб наповнити пахощами всю церкву і привітати всіх, що зібралися на Святу Трапезу Любові. Кадіння це звершується завжди на початку служби, як і в житті буденному всіх древніх східних народів зустрічали кожного гостя при вході умиванням та пахощами. Звичай цей перейшов цілком на цю гостину небесну — на Тайну Вечерю, що має назву Літургії, в котрій так чудесно поєдналося служіння Богові разом з дружнім частуванням усіх, приклад якого показав Сам Спаситель своїм служінням і умиванням ніг. Покадивши і поклонившись усім однаково, і багатому і бідному, диякон, як слуга Божий, вітає їх усіх як наймиліших гостей Небесного Господаря, кадить і вклоняється в той же час і образам святих, бо й вони суть гості, що прийшли на Тайну Вечерю: у Христі всі живі і з Ним нероздільні. Приготувавши, наповнивши пахощами храм і, повернувшись опісля знову до вівтаря і знову покадивши його, кладе, нарешті, кадильницю вбік, підходить до ієрея, і обидва разом стають перед святим престолом.

Ставши перед святим престолом, священик і диякон тричі кланяються і, готуючись починати священнодійство Літургії, взивають до Духа Святого, бо все служіння їхнє повинно бути духовним. Дух — учитель і наставник молитви: бо про що нам молитися, як слід ми не знаємо, — говорить апостол Павло: — але Сам Дух заступається за нас воланнями невимовними. Молячи Святого Духа, аби вселився в них і, вселившись, очистив їх для служіння, і священик, і диякон двічі проказують пісню, якою привітали ангели Різдво Ісуса Христа: Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління. І услід за сею піснею відслоняється церковна завіса, котра відслоняється тільки тоді, коли слід піднести думку молільників до вищих горніх предметів[227]. Тут відкриття горніх дверей знаменує, згідно з піснею ангелів, що не всім було відкрите Різдво Христове, що дізналися про нього тільки ангели на небесах, Марія з Йосифом, волхви, що прийшли поклонитися, та здалеку сповіщали про нього пророки. Священик і диякон промовляють упівголоса: Господи! відкрий вуста мої — і вуста мої сповістять хвалу Твою. Священик цілує Євангеліє, диякон цілує святу трапезу і, схиливши голову свою, нагадує так про початок Літургії: трьома перстами[228] руки піднімає орар свій і мовить: Прийшов час, щоб служити Господу: благослови, владико! І благословляє його священик словами: Благословенний Бог наш, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І розмислює диякон про наступне служіння, в якому повинен уподібнитись до ангельського літання — від престолу до народу і від народу до престолу, збираючи всіх в єдину душу, і бути, так би мовити, святою збуджуючою силою, і відчуваючи негідність свою до такого служіння, — молить смиренно ієрея: Помолися за мене, владико! — Нехай направить Господь стопи твої! — йому відповідає на це ієрей. Пом’яни мене, владико святий! — Нехай пом’яне тебе Господь у Царстві Своєму, завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Тихо й підбадьореним голосом диякон мовить: амінь[229], — і виходить з вівтаря північними дверима до народу. І, зійшовши на амвон[230], що знаходиться навпроти Царських врат, повторює ще раз упівголоса: Господи! відкрий вуста мої — і вуста мої сповістять хвалу Твою; — і, обернувшись до вівтаря, звертається ще раз до ієрея: Благослови, владико! З глибин святилища виголошує на те ієрей: Благословенне Царство… — і Літургія починається.

Літургія оголошених[231]

Друга частина Літургії називається Літургією оголошених. Як перша частина, Проскомідія, відповідала ранньому життю Христа, Його Різдву, яке було відкрите тільки ангелам та деяким людям, Його дитячим літам та перебуванню в сокровенній невідомості до часу появи у миру, — так друга відповідає Його життю в миру між людьми, котрих огласив Він словом істини. Називається вона Літургією оголошених ще тому, що в перші літа християн до неї допускалися й ті, котрі тільки готувались бути християнами, ще не прийняли св. Хрещення і перебували в числі оголошених. До того ж сам образ її священнодій, складаючись з читань пророків, Апостола і Святого Євангелія, вже є переважно оголошенням.

Ієрей починає Літургію виголосом із глибин вівтаря: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа… Позаяк через утілення Сина стало миру очевидно ясним Таїнство Трійці, то тому саме троїчний виголос передує і сяє перед початком кожної дії, і молільник, відкинувши все земне, повинен з першого разу поставити себе у Царство Трійці.

Стоячи на амвоні, лицем до Царських врат, зображуючи собою ангела, побудника людей до моління, піднявши трьома перстами правиці вузьку стрічку, — подобу ангельського крила, — диякон закликає молитися увесь народ, який прийшов, тими ж самими молитвами, котрими незмінно від апостольських часів молиться Церква, починаючи з моління за мир, без котрого неможливо молитись. Зібрання молільників, поклавши на себе знамено хреста, прагнучи перетворити свої серця в суголосно настроєні струни органу, по яких має ударяти кожен заклик диякона, вигукує подумки разом з хором співців: Господи, помилуй!

Стоячи на амвоні, тримаючи молитовний орар, який зображує підняте крило ангела, що спонукає людей до молитви, закликає диякон молитися: за небесний мир і спасіння душ наших, за мир усього миру, добрий стан Святих Божих Церков і з’єднання всіх; за святий храм і тих, хто входить у нього з вірою, побожністю й страхом; за государя, синод, начальство духовне і світське, палати, військо, за місто, за обитель, в якій правиться Літургія, за добре поліття, за врожай плодів земних, за часи мирні; за тих, хто у морі, подорожніх, недужих, знеможених, поневолених і за спасіння їх; за визволення нас від усякої скорботи, гніву й нужди. І, збираючи все цією всеохопною низкою молінь, що називається великою єктенією[232], на кожен її окремий заклик, зібрання молільників просить разом з хором півчих: Господи, помилуй!

На знак безсилля наших молінь, яким бракує душевної чистоти та небесного життя, закликає диякон, — згадуючи тих, котрі вміли краще за нас молитися, — віддати самих себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові. У бажанні щирому віддати самих себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові, як уміли це робити разом з Богоматір’ю святі та найкращі з нас, відповідає вся церква сукупно з ликом: Тобі, Господи! Низку молінь завершує диякон троїчним славословленням, котре, як всесильна нитка, проходить крізь усю Літургію, починаючи й закінчуючи всяку її дію. Зібрання молільників відповідає ствердно: Амінь! Хай так буде! Диякон сходить з амвону; починається спів антифонів[233].

Антифони — протигласники, пісні, вибрані з псалмів, які пророчо зображують пришестя у мир Сина Божого, — співаються навперемінно обома ликами на обох криласах[234]; вони замінили у скороченому вигляді попередні довші псалмоспіви.

Поки триває спів першого антифону, священик молиться у вівтарі внутрішньою молитвою; а диякон стоїть у молитовній позі перед іконою Спасителя, піднявши орар трьома перстами руки. Коли закінчиться спів першого антифону, сходить він знову на амвон закликати зібрання молільників словами: Ще і ще Господеві помолімося! Зібрання молільників відповідає: Господи, помилуй! Звернувши погляд до ликів святих, диякон нагадує згадати знову Богоматір і всіх святих, віддати самих себе, і один одного, і все життя Христу Богові. Зібрання взиває: Тобі, Господи! Троїчним славословленням завершує він. Ствердне амінь виголошує вся церква. Слідує спів другого антифону.

Протягом другого антифону священик у вівтарі молиться про себе. Диякон стає знову в молитовній поставі перед іконою Спасителя, тримаючи,молитовний орар трьома перстами руки; по закінченні ж співу сходить він знову на амвон і звертається до ликів святих, закликаючи, як і раніше, словами: В мирі Господу помолімося! Зібрання взиває: Господи <помилуй! Диякон закликає:> Заступи, помилуй, спаси і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю. Зібрання взиває: Господи, помилуй! Звівши очі на лики святих, диякон продовжує: Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо. Зібрання взиває: Тобі, Господи! Троїчним славословленням закінчується моління; ствердним амінь відповідає вся церква; диякон сходить з амвону. А священик у закритому вівтарі молиться внутрішньою молитвою; вона — у сих словах: Ти, що дарував нам ці спільні й суголосні молитви! Ти, що обіцяв вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я Твоє! сам і нині прохання рабів Твоїх на пожиток сповни, подаючи нам і в теперішньому віці пізнання Твоєї істини, а в майбутньому даруй життя вічне!

З криласу голосно виголошуються блаженства[235], які звіщають у теперішньому віці пізнання істини, а в майбутньому вічне життя. Зібрання молільників, взиваючи покликом розсудливого розбійника, що волав до Христа на хресті: У Царстві Твоїм пом’яни нас, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє, — повторює слідом за читцем сі слова Спасителя:

Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне — не ті, що горді, не ті, що підносять свій розум.

Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться — ті, що більше плачуть від своїх недосконалостей і гріхів, ніж від кривд і образ, яких зазнали.

Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю — ті, що не мають гніву супроти когось, всіх прощають, люблять і зброя яких — всеперемагаюча лагідність.

Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться — ті, що прагнуть небесної правди, бажають відновити її спочатку в самих собі.

Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть — ті, що співчувають кожному братові, в кожному, хто просить, бачать Самого Христа, який за нього просить.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать — як у чистому дзеркалі спокійної води, не забрудненої ні піском, ні тванню, віддзеркалюється чистий небесний звід, так і у дзеркалі чистого серця, не забрудненому пристрастями, вже немає нічого людського, і образ Божий в ньому відображається лишень.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться — подібно до Самого Сина Божого, який приходив на землю з тим, аби внести мир у наші душі, так і ті, що приносять мир і примирення в доми — істинні Божі сини.

Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне — ті, що вигнані за звіщення правди не одними вустами, але духмяністю всього свого життя.

Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи, Мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небесах — велика, бо заслуга їхня потрійна: перша — що вже самі по собі вони були невинні та чисті; друга — що, як чисті, були обмовлені; третя — що, обмовлені, раділи, що терпіли за Христа.

Зібрання молільників зворушливо повторює слідом за читцем сі слова Спасителя, які звістили, кому можна очікувати та сподіватися вічного життя у майбутньому віці, котрі суть істинні царі миру, спадкоємці і співучасники Небесного Царства.

Тут урочисто відкриваються Царські врата, наче врата самого Царствія Небесного, і перед очима всього зібрання постає сяючий престол, немов оселя Божої слави і верховне училище, звідки приходить до нас пізнання істини і звіщається вічне життя. Приступивши до престолу, священик і диякон знімають з нього Євангеліє і несуть його до народу не через Царські врата, але позад вівтаря бічними дверима, що нагадують двері у тій бічній кімнаті, з якої у давні часи виносились книги на середину храму для читання.

Зібрання молільників дивиться на Євангеліє, яке несуть у руках смиренні служителі Церкви, немов на Самого Спасителя, що вперше виходить на діло Божественної проповіді: виходить Він вузькими північними дверима, начебто невпізйаний, на середину храму, аби, показавшись усім, повернутись до святилища через Царські врата. Служителі Божі посеред храму зупиняються; обидва схиляють голови. Ієрей молиться внутрішньою молитвою, щоб Той, Хто встановив на небесах воїнства ангелів і чини небесні на служіння слави Своєї, звелів тепер сим самим силам і ангелам небесним, які служать нам, звершити разом з ними вхід у святилище.

А диякон, вказуючи молитовним орарем на Царські двері, говорить йому: Благослови, владико, святий вхід! — Благословенний вхід святих Твоїх, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні! — проголошує на це ієрей. Даючи поцілувати йому Святе Євангеліє, диякон несе його у вівтар; але у Царських вратах зупиняється і, піднісши його в руках своїх, виголошує: Премудрість! — знаменуючи сим, що Слово Боже, Його Син, Його Вічна Премудрість благовістилась миру через Євангеліє, котре він тепер підніс у своїх руках. І відразу за тим виголошує: Прості! — тобто випряміться, позбавтесь лінощів, неуважного стояння. Зібрання молільників, піднісшись духом, разом з хором взиває: Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа! Спаси нас, Сину Божий, співаємо Тобі: Алилуя! У єврейському слові алілуя[236] виражено: Господь йде, хваліть Господа; але позаяк, за сутністю священної мови, в слові йде міститься і сучасне, і майбутнє, тобто: йде Той, що прийшов і що знову прийде, то, знаменуючи відвічний хід Божий, це слово алілуя вживається кожного разу в тих священнодійствах, коли Сам Господь приходить до народу в образі Євангелія чи Дарів Святих.

Євангеліє, що звістило Слово Життя, покладається на престолі. На криласах лунають або пісні на честь свята того дня, або хвалебні тропарі[237] й гімни на честь святого, якого день почитає Церква за те, що він уподібнився тим, кого поіменував Христос у прочитаних блаженствах, і що живим прикладом власного життя показав, як злетіти слідом за ним до життя вічного.

По закінченні тропарів надходить час Трисвятого співу. Попросивши на нього в ієрея благословення, диякон показується у Царських дверях і, повівши орарем, подає знак співцям. Урочисто-гучно оглашає всю церкву Трисвятий спів, що складається з потрійного заклику до Бога: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас! Закликом Святий Боже звіщає Трисвята пісня Бога-Отця; закликом Святий Кріпкий — Бога-Сина, Його силу, Його творче Слово; закликом Святий Безсмертний — Його безсмертну думку, вічно живу волю Бога-Духа Святого. Тричі співці підносять сей спів, щоб чули всі, що з вічним перебуванням Бога перебувало в ньому вічне перебування Трійці, і не було часу, щоби у Бога не було Слова, і щоби в Слові Його зменшувався Дух Святий. Словом Божим небеса створилися, і Духом уст Його вся сила їх, — говорить пророк Давид. Кожен із присутніх, усвідомлюючи, що і в ньому, як у подобі Божій, є та ж троїстість, є Він Сам, Його Слово та Його Дух, або думка, що рухає слово, але що людське його слово безсиле, виливається марно й не творить нічого, а дух його належить не йому, бо залежить від усіх сторонніх вражень, і тільки з піднесенням його самого до Бога те і друге набуває в ньому сили: в слові відображається Боже Слово, в дусі — Дух Божий, і образ Троїчного Творця відбивається у творінні, й творіння стає подібним Творцеві, — усвідомлюючи все се, кожен, хто чує Трисвятий спів, молиться внутрішньо за себе, щоби Бог Святий, Кріпкий і Безсмертний очистив його всього, обрав його Своїм храмом і оселею, і тричі повторює про себе: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас! Священик у вівтарі, молячись таємною молитвою за прийняття сього Трисвятого співу, тричі вклоняється перед престолом і тричі повторює про себе: Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний! І, подібно до нього, повторивши про себе тричі ту ж Трисвяту пісню, диякон тричі вклоняється разом з ним перед святим престолом.

І зробивши поклони, відходить ієрей на горне місце, наче у глибину Богознання, звідкіля відкрилася нам таїна Пресвятої Трійці, наче у те велично-піднесене місце, де Син перебуває в лоні Отчому єдністю Духа Святого. І сходженням своїм зображує ієрей сходження Самого Христа разом з тілом в лоно Отче, що закликає людину також прагнути до лона Отчого, — відродження, яке прозрів здалеку пророк Даниїл, котрий бачив у високому видінні своєму, як Син Людський дійшов навіть до Ветхого днями. Ієрей іде поважним кроком, мовлячи: Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, — і на заклик диякона: Благослови, владико, горній престол, благословляє його, промовляючи: Благословенний Ти на престолі слави Царства Твого, що сидиш на херувимах, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І сідає на горньому місці біля сидіння, призначеного для архієрея. Звідси, як Божий апостол[238] і його намісник, звернений обличчям до народу, готується він слухати наступні читання апостольських послань, — сидячи, зображує самим сидінням своїм свою рівність з апостолами.

Читець з Апостолом у руці, виходить на середину храму. Виголосом: будьмо уважні! закликає диякон усіх присутніх до уваги. Священик посилає з глибини вівтаря і читцеві, і присутнім побажання миру; зібрання молільників відповідає священику тим же. Але позаяк служіння його повинно бути духовним, подібно до служіння апостолів, котрі промовляли не свої слова, але Сам Дух Святий ворушив їхніми вустами, то не кажуть: мир тобі, але: духові твоєму. Диякон виголошує: Премудрість! Голосно., виразно, щоб кожне слово було чутно всім, починає читець; уважно, серцем відкритим, душею спраглою, розумом, що шукає внутрішнього смислу прочитаного, слухає зібрання, бо читання Апостола слугує щаблем і драбиною до кращого розуміння читання євангельського. Коли читець закінчить читання, ієрей виголошує йому з вівтаря: мир тобі. Лик відповідає: і духові твоєму. Диякон виголошує: Премудрість! Лик гримить: алілуя, що вістує наближення Господа, який іде говорити до народу вустами Євангелія.

З кадильницею в руці йде диякон наповнити пахощами храм, до зустрічі прийдешнього Господа, нагадуючи кадінням про духовне очищення душ наших, з яким повинні ми слухати духмяне слово Євангелія. Священик у вівтарі молиться внутрішньою молитвою, щоби засяяло у серцях наших світло Божественної розсудливості, й відкрились би наші духовні очі до розуміння євангельських проповідувань. Про сяяння того ж світла у серцях своїх молиться внутрішньо зібрання, приготовляючи себе до слухання. Попросивши благословення в ієрея, отримавши від нього у напучення: Бог молитвами всесвятого, всехвального апостола і євангеліста (називається його ім’я) нехай дасть тобі слово благовістити силою великою для сповнення Євангелія, Возлюбленого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа, диякон сходить на амвон, несучи поперед себе світильник, що знаменує всепросвічуюче світло Христове. Священик у вівтарі виголошує до зібрання: Премудрість! Прості, вислухаймо Святого Євангелія! Мир усім! Лик відповідає: і духові твоєму. Диякон починає читання.

Побожно схиливши голови, немовби слухаючи Самого Христа, що говорить з амвону, всі стараються прийняти серцями зерно Святого слова, котре вустами служителя сіє Сам Сівач Небесний — не тими серцями, які уподібнив Спаситель до землі при дорозі, на котру хоч і падають зерна, але тут же його викрадають птахи — злі помисли, що налітають; — не тими також серцями, котрі уподібнює Він до каменистого ґрунту, тільки зверху прикритого землею, котрі хоч і охоче приймають слово, але слово не пускає глибоко коріння, бо немає глибини сердечної; — і не тими також серцями, котрі уподібнює Він до занедбаної землі, яку глушить терня, на котрій хоч дає зерня сходи, але швидко виростають тут же разом з ними терни — терни трудів і клопотань доби, терни спокус, незліченні зваби світського вбивчого життя з його оманливими принадами, глушать сходи, що заледве зійшли, — і зерно залишається без плоду; — але тими сприйнятливими серцями, які уподібнює Він до доброго ґрунту, що дає плоди — одне у сто, одне у шістдесят, одне у тридцять, — котрі все, прийняте в себе, вийшовши з церкви, повертають у домах, у родині, на службі, в труді, в дозвіллі, у розвагах, з людьми у бесідах і на самоті. Словом, кожен вірний прагне бути тим і слухачем, і виконавцем одночасно, котрого обіцяє Спаситель уподібнити до мужа мудрого, який будує храм не на піску, а на камені, так що, коли б тут же, по виході з церкви настигли його дощі, ріки й вихори усіх нещасть, його духовний храм залишився б непорушний, наче твердиня на камені. По закінченні читання священик у вівтарі вістує дияконові: Мир тобі, що благовістуєш. Піднісши голови, всі присутні з почуттям вдячності промовляють разом з ликом: Слава Тобі, Боже наш! Слава Тобі! Священик, що стоїть у Царських дверях, приймає від диякона Євангеліє і покладає його на престол, як Слово, що вийшло від Бога і до Нього ж повернулося. Вівтар, який представляє найвище горне житло, ховається від очей — Врата царські зачиняються, горні двері заслоняються, знаменуючи, що немає інших дверей до Царства Небесного, крім відкритих Христом, що з Ним тільки можна увійти в них: Я — двері.

Тут, як велося у часи перших християн, було місце проповіді; слідувало пояснення й тлумачення прочитаних Євангелій. Але позаяк проповідь у нинішній час говориться по більшості на інші тексти і, таким чином, не служить поясненням прочитаного Євангелія, то, щоб не порушити стрункого порядку і зв’язку священної Літургії, вона переноситься на кінець.

Представляючи ангела, побудника людей до молінь, диякон іде на амвон, щоб закликати зібрання до молінь ще сильніших та ревніших. Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі нашої, промовмо! — закликає він, піднімаючи трьома перстами молитовний орар; і спрямовуючи моління від усіх помислів, всі вигукують: Господи, помилуй! Підсилюючи моління потрійним закликом про помилування, диякон закликає знову молитися за всіх людей, що знаходяться на усіх щаблях звань і посад, починаючи з вищих, де найважче чоловікові, де йому найбільше перешкод і де йому потрібніша допомога від Бога. Кожен із зібрання, знаючи, наскільки благоденство багатьох залежить від того, коли вища влада виконує чесно свої обов’язки, молиться посилено за те, щоби Бог їх врозумив, і наставив виконувати чесно своє завдання, і кожному дав би сили пройти чесно своє земне поприще. За се моляться всі ревно, проказуючи вже не один раз: Господи, помилуй! — а три рази. Вся низка цих молінь називається усильною єктенією, або єктенією посиленого благання, і священик у вівтарі перед престолом молиться ревно за прийняття загальних посилених, молінь,-і сама молитва його називається молитвою посиленого благання.

І якщо цього дня станеться якесь приношення за покійних, тоді слідом за усильною єктенією правиться єктенія за спочилих. Тримаючи орар трьома перстами руки, закликає диякон молитися за упокій душ Божих рабів, котрих усіх називає поіменно, щоби Бог простив їм усяке прогрішення, вільне і невільне, щоби оселив їхні душі там, де праведні спочивають. Тут кожен із присутніх поминає всіх близьких своєму серцю спочилих і промовляє про себе три рази на кожний заклик диякона: Господи, помилуй! — молячись ревно і за своїх, і за всіх спочилих християн. Милості Божої, — промовляє диякон: — Небесного Царства і відпущення гріхів їх у Христа, Безсмертного Царя і Бога нашого, просім! Зібрання кличе з хором співців: Подай, Господи! А. священик молиться у вівтарі, аби Бог, Який подолав смерть і життя дарував, Сам упокоїв душі спочилих рабів Своїх на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки відійшли хвороби, печаль і зітхання, і, випрошуючи їм у серці своєму відпущення всіх прогрішень, виголошує голосно: Бо Ти єси воскресіння, і життя, і упокоєння спочилих рабів Твоїх, Христе, Боже наш, і Тобі славу віддаємо з безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим, і Благим, і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Ствердним амінь відповідає лик. Диякон починає єктенію за оголошених.

Хоча й рідко бувають тепер ті, що не прийняли святе Хрещення і належать до числа оголошених, але кожен присутній, задумавшись, як далеко він стоїть вірою та ділами від вірних, що були удостоєні присутності на Трапезі Любові у перших віках християнства, коли бачить, як він, можна сказати, тільки огласився Христом, але не вніс Його в саме життя, тільки й чує розум слів Його, але не виконує їх, і ще холодна його віра, і немає до брата вогню всепрощаючої любові, що поїдає душевну черствість, і що, хрещений водою в ім’я Христа, він не досягнув того відродження Духа, без якого нікчемне його християнство, за словом Самого Спасителя: коли хтось не народиться з висоти, не увійде в Царство Небесне, — усвідомлюючи все се, кожен із присутніх скрушно ставить себе в ряди оголошених і на заклик диякона: Помоліться, оголошені, Господеві! — з глибини серця взиває: — Господи, помилуй!

Вірні, — взиває диякон, — помолімося за оголошених, щоб Господь їх помилував, щоб огласив їх словом істини, щоб відкрив їм Євангеліє правди, щоб приєднав їх до Своєї Святої Соборної та Апостольської Церкви, щоби спас, помилував, заступив і охоронив їх Своєю благодаттю!

І вірні, відчуваючи, наскільки мало вони заслуговують назви Вірних, ‘молячись за оголошених, моляться за самих себе, і на кожен окремий заклик диякона промовляють внутрішньо слідом за співаючим ликом: Господи, помилуй! Диякон взиває: Оголошені, голови ваші перед Господом схиліть! Всі схиляють свої голови, промовляючи внутрішньо в серці: Тобі, Господи!

Священик тихо молиться за оголошених і за тих, котрих смиренність душі поставила в ряди оголошених. Молитва його у сих словах: Господи Боже наш, що на висотах живеш і на смиренних споглядаєш, що на спасіння родові людському послав Свого Сина, Бога і Господа нашого, Ісуса Христа! споглянь на оголошених рабів Твоїх, що схилили перед Тобою свої шиї! Приєднай їх до Церкви Твоєї і прилічи до Твого вибраного стада, щоб і вони славили разом з нами Пречесне і Величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Лик гримить амінь. І на згадку, що надійшла хвилина, коли в давнину виводили з церкви оголошених, диякон кличе гучно: Оголошені, вийдіть!! за тим, ще голосніше, кличе вдруге: Оголошені, вийдіть!! потім утретє: Оголошені, вийдіть!щоб ніхто з оголошених не залишився, тільки вірні, ще і ще Господеві помолімося!

Від слів цих здригаються всі, відчуваючи свою недостойність. Взиваючи подумки до Самого Христа, що вигнав з храму Божого продавців і безсоромних торгашів, що зробили торжище з Його святині, кожен присутній старається вигнати з храму душі своєї оголошеного, неготового до присутності на святині, і взиває до Самого Христа, щоб сотворив у ньому вірного, приліченого до вибраного стада, про яке сказав Апостол: Язик святий, люд оновлений, каміння, вбудовані в храм духовний, — приліченого до тих істинно вірних, котрі були присутніми на Літургії в перших віках християн, котрих лики дивляться тепер на нього з іконостасу. І звівши на них усіх очі, закликає їх на допомогу, як братів, що моляться тепер на небесах, бо попереду найсвятіше дійство — починається Літургія вірних.

Літургія вірних

У закритому вівтарі ієрей розгортає на святому престолі антимінс[239], — замість престолу, — полотно із зображенням Тіла Спасителя, на яке повинні бути поставлені приготовані ним на Проскомідії Святий Хліб і Чаша, наповнена вином і водою, і які з бічного жертовника перенесуться тепер урочисто на очах усіх вірних. Розгорнувши антимінс, — що нагадує про часи гоніння християн, коли Церква не мала постійного перебування і, не маючи змоги переносити з собою престол, стала використовувати се полотно з часточками мощей, і яке залишилось ніби на звістку, що й нині не прикріплюється вона ні до якої особливої будівлі, міста чи місця, але, як корабель, пливе понад хвилями сього миру, не закидаючи ніде свого якоря: її якір на небесах, — розгорнувши сей антимінс, він приступає до престолу так, наче б приступав до нього вперше і наче б тільки тепер готувався починати це служіння: бо у перші часи християн тільки тепер відкривався престол, який досі залишався закритим і заслоненим завісою через присутність оголошених, і тільки тепер починалось справжнє моління вірних. Ще у закритому вівтарі припадає він до престолу, і двома молитвами вірних молиться за очищення своє, щоби неосудно стояв перед святим жертовником, щоби достойний був приносити жертви у чистому свідченні сумління. А диякон, стоячи на амвоні посеред церкви, представляючи ангела, побудника до молитов, тримаючи орар трьома перстами, закликає всіх вірних до тих самих молінь, якими почалась Літургія оголошених.

І так стараючись про приведення своїх сердець у суголосний настрій миру, тепер ще необхідніший, всі вірні взивають: Господи, помилуй! — і ще сильніше моляться за мир з висот і за спасіння душ наших, за мир усього миру, добрий стан Божих Церков і з’єднання всіх, за святий храм сей і тих, що входять до нього з вірою, побожністю і страхом Божим, за те, щоб визволитися від усякої скорботи, гніву й нужди. І взивають ще сильніше у серцях своїх: Господи, помилуй!

Ієрей з глибини вівтаря виголошує: Премудрість! — знаменуючи сим, що Та ж Сама Премудрість, Той же Вічний Син, що приходив у вигляді Євангелія сіяти Слово, яке вчило жити, буде перенесений тепер під виглядом Святого Хліба, щоб принести себе у жертву за весь мир. Зворушені сим нагадуванням, усі присутні спрямовують думки, готуючись до наступних найбільш священних священнодійств і служінь. Ієрей, що править Літургію, тихо молиться, припадаючи до престолу, сією величною молитвою: Ніхто не достойний зі зв’язаних тілесними бажаннями і пристрастями приступати до Тебе, або приближатися, або служити Тобі, Царю Слави: бо служіння Тобі велике і страшне і самим силам небесним. Та позаяк ради безмірного Свого чоловіколюбства Ти безперемінно і незмінно був чоловіком, Сам був архієреєм, і Сам передав нам священнодійство сеї богослужбової і безкровної жертви, як Владика всіх. Ти бо єдиний, Господи, володієш і небесними, і земними, Тебе на престолі херувимському носять, Ти серафимів Господь і Цар Ізраїлів, Ти Єдиний Святий і в святих спочиваєш. Тебе, отже, молю, Єдиного Благого, споглянь на мене, грішного і непотрібного раба Твого, очисти мою душу і серце від сумління лукавого і вчини мене здатним силою Святого Твого Духа, одягненого благодаттю священства, стати перед Святою Твоєю Трапезою і священнодіяти Святе і Пречисте Твоє Тіло і Чесну Кров! Бо до Тебе приходжу і, схиливши мою голову, молюся Тобі, щоб Ти не відвернув лиця Твого від мене, ані не виключив мене з-поміж слуг Твоїх; але сподоби мене, щоб я, недостойний, приніс Тобі ці Дари: Ти бо єси Той, Хто приносить і Кого приносять, і Хто приймає, і Кого роздають, Христе, Боже наш, і Тобі славу віддаємо з Безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим, Благим і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Царські врата розчиняються посередині молитви, так що ієрея бачать, коли він ще молиться з піднесеними руками. Диякон з кадильницею в руці виходить, аби приготовити путь для Царя всіх, і, сильним курінням піднімаючи хмари кадильних пахощів, серед котрих перенесеться Несений на херувимах, нагадує всім, щоб виправилась їхня молитва, як кадило перед Господом, — нагадує про те, щоб усі були духмяністю Христовою, за словом Апостола, вони згадували про те, що треба їм бути чистими херувимами, щоб підняти Господа. А лики на обох криласах підносять від лиця всієї церкви сю Херувимську пісню: Ми, херувимів тайно являючи і животворній Трійці Трисвяту пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль; щоб і Царя всіх ми прийняли, що його в славі невидимо супроводять ангельські чини.

Був у древніх римлян звичай новообраного імператора виносити до народу у супроводі легіонів військ на щиті в отіненні багатьох схилених над ним копій. Пісню цю склав сам імператор, що упав у прах з усією своєю земною величчю перед величчю Царя всіх, на копіях несеного херувимами та легіонами небесних сил: у перші часи самі імператори смиренно ставали у ряди служителів при виносі Святого Хліба.

Спів сієї пісні наче ангельський, подібно до того, як на висотах співали незримі сили. Ієрей і диякон, повторюючи внутрішньо про себе ту саму Херувимську пісню, приступають до бічного жертовника, де звершувалася Проскомідія. Приступивши до Дарів, покритих воздухом[240], диякон говорить: Візьми, владико! Ієрей знімає воздух, і покладає йому на ліве плече, і промовляє: Піднесіть руки ваші до святощів і благословіть Господа. Потім бере дискос з Агнцем і покладає його на голову диякона; а сам бере Святу Чашу і, слідом за несеним світильником чи лампадою, виходить бічними, або північними, дверима до народу. Якщо служіння правиться собором, з багатьма ієреями та дияконами, то один несе дискос, другий — Чашу, третій — святу ложку, якою причащають, четвертий — копіє, що простромило Св. Тіло. Всі речі виносяться, навіть та губка, котрою збирались крихти Святого Хліба на дискос й котра представляє ту губку, вмочену в оцет і жовч, якою напували люди Творця свого. При співі Херувимської пісні, уподібнюючись до небесних сил, відбувається сей урочистий хід, названий Великим Входом.

Бачачи Царя всіх, якого несуть у смиренному вигляді Агнця, що лежить на дискосі, наче на щиті, оточений знаряддями земних страждань, наче копіями незліченних невидимих воїнств і чиноначал, всі схиляють свої голови і моляться словами розбійника, що взивав до Нього на хресті: Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Посередині храму зупиняється весь хід. Священик користується сією великою хвилиною, щоб у присутності тих, хто несе Дари, пом’янути перед Господом імена всіх християн, починаючи з тих, на кого покладені більш трудні та священні обов’язки, від виконання яких залежить щастя всіх і власне спасіння душ їхніх, — завершуючи словами: Вас і всіх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Співці закінчують Херувимську пісню трикратним співом: Алілуя, що вістує вічний поступ Господній. Хід заходить у Царські врата. Диякон, який першим увійшов у вівтар, зупинившись праворуч від дверей, зустрічає священика словами: Нехай пом’яне Господь Бог священство твоє у Царстві Своїм. Священик відповідає йому: Нехай пом’яне Господь Бог священнодияконство твоє у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні! І покладає Святу Чашу і Хліб, що представляє Тіло Христове, на престол, наче на гріб. Врата царські зачиняються, наче двері Гробу Господнього; завіса за ними заслонюється, як кустодія[241], поставлена на варті. Ієрей знімає з голови диякона святий дискос, немов би він знімав Тіло Спасителя з хреста, покладає його на розгорнений антимінс, немов на плащаницю[242], і супроводжує се дійство словами: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. І, споминаючи всюдиприсутність Того, Хто тепер лежить перед ним у гробі, говорить тихо: У гробі плоттю, а в пеклі з душею, як Бог, в Раю ж із розбійником, і в той же час на престолі з Отцем і Духом, Христе, все Собою наповняючи, неописанний! І, споминаючи славу, в яку одягнувся сей гріб, говорить: Як живоносець, справді від Раю кращий, і світліший від кожної царської палати, явився нам Твій гріб, Христе, джерелом всякого воскресіння. І, знявши покрівці з дискоса і з Чаші та з плечей диякона воздух, який представляє тепер уже не пелени, в котрі сповитий був Ісус Немовля, а судар[243] та гробові покрови, в котрі повите було Його мертве Тіло, покадивши їх фіміамом, покриває він ними знову дискос і Чашу, промовляючи: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. Потім, узявши від диякона кадильницю, кадить Святі Дари, поклоняючись перед ними тричі, і, готуючись до жертвопринесення, проказує тихо слова пророка Давида: Ущаслив, Господи, благоволінням Твоїм Сіон, і нехай відбудуються стіни єрусалимські: тоді уподобаєш собі жертву справедливості, приношення і всеспалення, тоді покладуть на вівтар Твій тельців, — бо доки Сам Бог не зведе, не охоронить душі наші єрусалимськими стінами від усяких плотських вторгнень, ми не в силах принести Йому ні жертв, ні всеспалень, і не здійметься вгору полум’я духовного моління, яке розвіюють сторонні думки, набіги пристрастей і заметіль сум’яття душевного. Молячись за очищення своє для близького принесення жертви, віддаючи кадильницю дияконові, опустивши фелонь і похиливши голову, говорить він йому: Пом’яни мене, брате і співслужителю! — Нехай пом’яне Господь Бог твоє священство в Царстві Своєму! — відповідає диякон і, своєю чергою, роздумуючи про негідність свою, схиляє голову і, тримаючи орар у руці, говорить йому: Помолись за мене, владико святий! Священик йому відповідає: Дух Святий найде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе. — Той же Дух нехай співдіє з нами всі дні життя нашого. — І, сповнений усвідомленням своєї негідності, диякон додає: Пом’яни мене, владико святий!Священик на те: Нехай пом’яне тебе Господь Богу Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Диякон, промовивши: амінь і поцілувавши йому руку, виходить бічними північними дверима закликати всіх присутніх до молитов за принесені та поставлені на престол Святі Дари.

Ставши на амвоні, лицем до Царських дверей, піднявши орар трьома перстами руки, подібно до піднятого крила ангела, побудника до молитов, виголошує він низку молитов, вже не схожих на попередні. Починаючись закликом до моління за принесені на престол Дари, вони швидко переходять у ті прохання, які тільки одні вірні, що живуть у Христі, підносять до Господа.

— Дня всього досконалого, святого, мирного й безгрішного у Господа просім, — взиває диякон.

Зібрання молільників, приєднавшись до хору співців, взиває сердечно: Подай, Господи!

— Ангела миру, вірного наставника, охоронця душ і тіл наших у Господа просім.

Зібрання: Подай, Господи!

— Прощення і відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім.

Зібрання: Подай, Господи!

— Доброго і пожиточного для душ наших і миру для світу у Господа просім.

Зібрання: Подай, Господи!

— Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім.

Зібрання: Подай, Господи!

— Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної і доброго одвіту на Страшному Суді Христовому просім.

Зібрання: Подай, Господи!

— Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо.

І в істинному бажанні подібно віддати самих себе і один одного Христу Богові, всі кличуть: Тобі, Господи!

Єктенія закінчується виголошенням: Щедротами єдинородного Сина Твого, що з Ним благословенний єси, з Пресвятим, Благим і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Лик гримить: Амінь.

Вівтар все ще закритий. Священик все ще не приступає до жертвопринесення: ще багато слід зробити до Тайної Вечері. З глибини вівтаря посилає він привітання Самого Спасителя: Мир усім! Йому відповідь: І духові твоєму. Стоячи на амвоні, диякон, як це велось у перших християн, закликає всіх до взаємної любові словами: Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати… Закінчення заклику підхоплює лик співців: Отця, і Сина, і Святого Духа, Трійцю Єдиносущну і Нероздільну, — звіщаючи, що, не полюбивши один одного, не можна полюбити Того, Хто весь — одна любов, повна, досконала, що єднає в Своїй Трійці і люблячого, і любимого, і саме дійство любові, котрою люблячий любить любимого: люблячий — Бог-Отець, любимий — Бог-Син і сама любов, що їх зв’язує, — Бог-Дух Святий. Тричі кланяється священик у вівтарі, промовляючи про себе тихо: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя; Господь — твердиня моя і захист мій, — і цілує покриті покровами святий дискос і Святу Чашу, цілує край святої трапези і, скільки б священиків з ним не служили, кожен робить те саме, і потім всі цілують один одного. Головний говорить: Христос посеред нас. Йому відповідають: І є, і буде. Диякони також, скільки їх є, цілують кожний насамперед свій орар у тому місці, де на ньому зображення хреста, потім один одного, промовляючи ті самі слова.

У давнину всі присутні у церкві цілували також один одного, мужі — мужів, жінки — жінок, мовлячи: Христос посеред нас, — і тут же відповідаючи: і є, і буде, а тому й тепер кожен присутній, збираючи у думках перед собою всіх християн, не тільки присутніх у храмі, а й відсутніх, не тільки близьких його серцю, а й далеких від серця, поспішаючи примиритись з тими, до кого відчував яку-небудь нелюбов, ненависть, невдоволення, — всім їм поспішає дати подумки цілування, говорячи внутрішньо: Христос посеред нас — і відповідаючи за них: І є, і буде, — бо без цього він буде мертвим для всіх наступних священнодійств, за словом Самого Христа: Зостав дар свій і йди найперше помиритись зі своїм братом, і тоді принеси жертву Богові, — і в іншому місці: Коли хтось каже: люблю Бога, а брата свого ненавидить, той неправдомовець: бо хто не любить брата свого, якого бачить, як він може любити Бога, якого не бачить ?

Стоячи на амвоні лицем до всіх присутніх, тримаючи орар трьома перстами, промовляє диякон древній виголос: Двері! Двері! — здавна так звертались до воротарів, що стояли біля вхідних дверей, щоб ніхто з язичників, які мали звичку перешкоджати християнським богослужінням, не увірвався б нахабно й богохульно до церкви, нині ж звернене до самих присутніх, щоби берегли двері сердець своїх, де вже оселилась любов, і не увірвався б туди ворог любові, а двері вуст і вух відкрились би для слухання Символу Віри[244], на знак чого й відслоняється завіса перед Царськими дверима, або горніми дверима, що розчиняються тільки тоді, коли слід спрямувати увагу ума до таїнств найвищих. А диякон закликає до слухання словами: В премудрості будьмо уважні. Співці твердим мужнім співом, радше схожим на промовляння, читають виразно й голосно: Вірую в Єдиного Бога-Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого. І на мить затримавши віддих, щоб відокремилось у думках у всіх перше лице Св. Трійці — Бог-Отець, продовжують, підносячи голос: І в Єдиного Господа куса Христа, Сина Божого, Єдинородного від Отця родженого перед усіма віками. Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. І був розіп’ятий за нас за Понтія Пілата, і страждав, і був похований. І воскрес у третій день, згідно з Писанням. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворного, що від Отця і Сина ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків. І затримавши мить віддиху, щоб відокремилось у думках у всіх третє лице Св. Трійці — Бог-Дух Святий, продовжує: В Єдину Святу, Соборну й Апостольську Церкву. Ісповідую одне Хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

Твердим, мужнім співом, вселяючи в серця кожне слово сповідання, співають співці: твердо повторює кожен за ними слова Символу. Мужніючи серцем і духом, ієрей перед святим престолом, що має представляти Святу Трапезу, повторює про себе Символ Віри, і всі, хто з ним служить, повторюють його про себе, коливаючи святий воздух над Св. Дарами.

І твердим кроком виходить диякон і виголошує: Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити, — тобто станемо, як личить людині стояти перед Богом, з трепетом, зі страхом і в той же час з мужньою відвагою духа, що величає Бога, з відновленою злагодою миру в серцях, без якого не можна піднестися до Бога. І у відповідь на заклик уся церква, приносячи в жертву хвалу вуст і пом’якшений стан сердець, повторює за хором співців: Милість миру, жертву хваління. У первісній Церкві було у звичаї приносити в цей час єлей[245], що знаменує всяке пом’якшення. Єлей і милість у грецькій мові тотожні.

Священик у вівтарі знімає між тим воздух зі Святих Дарів, цілує його і відкладає набік, мовлячи: Благодать Господа… А диякон, увійшовши у вівтар і взявши у руки віяло, або рипіду[246], повіває ним побожно над Дарами.

Приступаючи до дійства Тайної Вечері, ієрей посилає з вівтаря до народу цей благовістуючий виголос: Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма вами! І відповідають йому на те всі: і з духом твоїм! І вівтар, що зображував вертеп, тепер уже горниця, в якій була приготована Вечеря. Престол, що представляв гріб, тепер уже трапеза, а не гріб. Згадуючи Спасителя, який звів очі вгору перед тим, як передати Божественну поживу учням, священик закликає: Вгору піднесім серця! І кожен із присутніх у храмі розмислює про те, що має відбутися, — що цієї хвилини Божественний Агнець іде, щоб за нього принести себе в жертву, Божественна Кров Самого Господа вливається в Чашу, на його очищення, і всі небесні сили, разом з ієреєм, за нього моляться, — розмислюючи про це, спрямовуючи своє серце від землі до Неба, від темряви до світла, вигукує разом з усіма: Піднесли до Господа.

Згадуючи про Спасителя, який дякував, звівши очі до висот, виголошує ієрей: Принесімо подяку Господеві! Лик відповідає: Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Трійці Єдиносущній і Нероздільній. А священик молиться тихо: Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого. Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий, і так само сущий, Ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Святий. Ти від небуття до буття нас привів, і коли ми відпали, Ти знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на Небо не привів і майбутнє Царство твоє дарував. За все це дякуємо Тобі і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо — явні і неявні. Дякуємо Тобі за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти, хоч і стоять перед Тобою тисячі архангелів і десятки тисяч ангелів, херувими і серафими, шестикрилі, багатоокі, що високо ширяють, пернаті, переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи: Свят, Свят Господь Саваоф[247], повне Небо і земля слави Твоєї!

Цю переможну Серафимську пісню, котру чули у святих видіннях своїх пророки, підхоплює весь лик співців, підносячи думки молільників до незримих небес і спонукаючи їх разом з серафимами повторювати: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, і облітаючи разом із серафимами престол Божественної слави. І позаяк у цей час уся церква очікує у ці хвилини приходу Самого Бога, що гряде принести себе в жертву за всіх, то до Серафимської пісні, що лунає на небесах, приєднується пісня єврейських дітей, котрою вони зустріли вхід Його в Єрусалим, розкладаючи віття на дорозі: Осанна[248] на висотах, благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах. Бо Господь увійти готується до храму, наче у таємничий Єрусалим. Диякон продовжує віяти віялом над Святими Дарами, щоби не могла туди впасти жодна комаха, представляючи віянням рух благодаті; а священик продовжує молитися тихо: 3 цими блаженними силами, Владико Чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо: Святий єси і Пресвятий, Ти і Єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий. Святий єси і Пресвятий, і велична слава твоя. Ти світ Твій так возлюбив, що і Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Він, прийшовши і сповнивши весь задум щодо нас, в ночі, в яку його видано, а радше, Він Сам себе видав за життя світу, прийняв хліб у святі Свої і пречисті, і непорочні руки, віддав хвалу і поблагословив, освятив, переломив, дав святим Своїм учням і апостолам, кажучи… І голосно виголошує ієрей слова Спасителя: Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів. І вся церква разом з ликом виголошує: амінь. А диякон, тримаючи орар, указує священику на святий дискос, на котрому покладений Хліб. Священик продовжує тихо: Так само і Чашу по вечері, кажучи… — і так само, коли диякон вказує на Чашу, виголошує голосно: Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів. І так само голосно проголошує вся церква: амінь.

Священик продовжує молитися тихо: Тому-то й ми, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, на третій день Воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід, — і, проказавши це про себе, виголошує гучно: Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все. Відклавши рипіду, диякон піднімає святий дискос і Святий Потир[249] — вівтар уже не горниця Тайної Вечері, престол не трапеза: він уже тепер жертовник, на котрому приноситься страшна жертва за увесь мир — Голгофа, на котрій звершилося заколення Божественної Жертви. Ця хвилина є хвилиною і жертвопринесення, і нагадування всякому про жертву Творцеві. Поклоніння віддається нами і земній владі; обожнювання, пошану, покірність ми приносимо і людям, але жертву — єдиному Творцеві. Вона не припинялась від самого сотворення світу і, в якому б вигляді не приносилась, потрібна була не сама жертва, але дух упокорений, з яким вона приносилась. Тому, кожен із присутніх, згадує, що цієї хвилини священик, залишивши всі помисли, всі,думки про земне, подібний до Авраама[250], котрий, коли виходив на гору принести жертву, залишив унизу і жінку, і раба, і віслюка свого, взявши з собою тільки дрова гіркого визнання прогрішень своїх і спаливши їх вогнем розкаяння душевного, вогнем і мечем духу заколовши в собі всяке бажання земних набутків і блага земного. Та що перед Богом усі наші жертви, коли Він говорить устами пророка: як одяг брудний, всі діла ваші? З глибоким усвідомленням, що немає Богові на землі нічого достойного жертви, кожен із присутніх звертається у думках до тієї ж Чаші, яку у вівтарі піднімає служитель вівтаря, і вигукує в глибині серця свого: Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все. Лик співає: Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш!

І надходить найвеличніша хвилина всієї Літургії: переосутнення. У вівтарі відбувається трикратний заклик Святого Духа на Святі Дари, — Того Самого Святого Духа, Котрим звершилось втілення Христове від Діви, Його смерть, Воскресіння і без Котрого не можуть переосутнитись хліб і вино у Тіло і Кров Христову.

Упавши ниць перед св. престолом, священик і диякон роблять три земних поклони, промовляючи про себе: Господи, Ти Найсвятішого Свого Духа в третю годину зіслав на апостолів Твоїх, не відбери Його від нас, Благий, а онови нас, що молимось Тобі. І кожний услід за сим закликом проказує про себе стих: Серце чисте сотвори в мені, Боже, і духа правдивого обнови в нутрі моєму. І в другий раз те ж прохання: Господи, Ти Найсвятішого Духа Свого в третю годину зіслав на Апостолів Твоїх, не відбери Його від нас, Благий, а онови нас, що молимось Тобі; слідом за тим стих: Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відійми від мене. І у третій раз прохання: Господи, Ти Найсвятішого Духа Свого в третю годину зіслав на Апостолів Твоїх, не відбери Його від нас, Благий, а онови нас, що молимось Тобі. Схиливши голову, диякон вказує орарем на Святий Хліб, мовлячи про себе: Благослови, владико, Святий Хліб; і знаменує його тричі ієрей, мовлячи: / сотвори ото хліб цей Чесним Тілом Христа Твого. Диякон промовляє: Амінь. І хліб уже є Саме Тіло Христа. І так само безмовно вказує диякон орарем на Святу Чашу, промовляючи про себе: Благослови, владико, Святу Чашу. І, благословляючи, мовить священик: А те, що в чаші цій, Чесною Кров’ю Христа Твого. Диякон промовляє: амінь — і, вказавши на обидві святощі, мовить: Благослови, владико, обидві. Благословивши, промовляє священик: Перетворивши Духом Твоїм Святим. Трикратно промовляє диякон: амінь, — і на престолі вже Тіло і Кров: переосутнення звершилось! Словом викликане Вічне Слово. Ієрей, маючи слово замість меча, звершив заклання. Хто б не був він сам — Петро чи Іван, — але в його особі Сам Вічний Архієрей звершив се заклання, і вічно звершує Він його в особах Своїх ієреїв, як за словом: нехай буде світло, світло сяє вічно; як за словом: нехай виростить земля зілля рослинне, вирощує його вічно земля. На престолі — не образ, не вигляд, але саме тіло Господнє, — те саме Тіло, котре страждало на землі, терпіло знущання, було обпльоване, розіп’яте, поховане, воскресло, вознеслось разом з Господом і сидить праворуч від Отця. Вигляд хліба зберігає воно тільки з тим, щоби бути поживою людині, і що Сам Господь сказав: Я є хліб.

Церковні дзвони лунають з дзвіниці, щоб звістити всім про велику хвилину, щоб чоловік, де б він у цей час не перебував — у дорозі, у мандрах, чи обробляв землю полів своїх, чи сидів у домі своєму, чи зайнятий іншим ділом, чи недужний, чи у тюремних стінах — словом, де б він не був, щоби він міг звідусіль піднести моління і від себе цієї страшної хвилини. Всі падають ниць перед Тілом і Кров’ю Господньою, взиваючи до Господа словами розбійника: Пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм!

Схиливши голову до священика, диякон мовить: Пом’яни мене, святий владико! Йому відповідає священик: Нехай пом’яне тебе Бог у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І приступає священик до поминання всіх перед лицем Господа, збираючи всю Церкву, і торжествуючу, і войовничу, у тому вигляді й порядку, як згадувалось усе на Проскомідії, починаючи з Богопресвятої, Пречистої Матері Господа, котру тут же вся церква ублажає, разом з ликом, хвалебною піснею як Заступницю за весь рід людський, як єдину, що удостоїлась за високе смирення своє носити в собі Бога, — щоби кожен цієї хвилини чув, що вища доброчесність — смирення, і у серці смиренного оселяється Бог. І слідом за Божою Матір’ю поминаються пророки, апостоли, отці Церкви у тому ж порядку, в якому виймались за них часточки на Проскомідії; потім — усі спочилі, яких пом’яники читає диякон, потім живі, починаючи з тих, на котрих покладені найважливіші обов’язки і вищі, з правоправлячих слово істини духовних і світських чинів, з государя: нехай допоможе йому Господь на трудному його поприщі у всякому ділі загального добра, і нехай у спільному стремлінні до блага відповідає йому весь державний корабель управління, палата влади, воїнства, виконуючи чесно обов’язок, щоб і ми в спокою їх тихе і сумирне життя пожили в усякому благочесті і чистоті. І за всіх присутніх християн до одного молиться в цей час ієрей, щоби Милостивий на всіх пролив Свої милості, скарби їхні наповнив благом, подружжя їх зберіг би в однодумності й мирі, немовлят виховав би, юність наставив, старість підтримав, малодушних розрадив, розсіяних зібрав, заблуканих повернув і приєднав до Святої Своєї Соборної і Апостольської Церкви. І за всіх до останнього християнина в цей час молиться смиренно ієрей, де б такий християнин не перебував — чи в дорозі він, чи у мандрах, у плаванні, подорожі, чи страждає від недуги, чи мучиться в ув’язненні, на рудниках і проваллях землі. За всіх до єдиного молиться в цей час уся церква, і кожен із присутніх, окрім цього загального моління за всіх, молиться ще за всіх своїх, близьких його серцю, всіх їх називаючи поіменно перед лицем Тіла і Крові Господньої. І виголошує гучно священик із вівтаря: / дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати Пречесне й Величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Ствердним амінь відповідає церква. Священик виголошує: І нехай будуть милості Великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами! Йому відповідають: і з духом твоїм. І сим закінчується моління за всіх, що творять Церкву Христову, які здійснюються перед лицем самого Тіла і самої Крові Христової.

Диякон виходить на амвон, щоб піднести моління за самі Дари, уже принесені Богові й переосутнені, щоби вони не на суд та осудження обернулися. Піднісши орар трьома перстами правої руки своєї, так закликає він усіх до молитви: Всіх святих пом’янувши, ще і ще в мирі Господеві помолімося! І співає лик: Господи, помилуй! — За принесені й освячені Чесні Дари Господеві помолімося! І співає лик: Господи, помилуй! — Щоб Чоловіколюбець Бог наш, — взиває диякон, — прийнявши їх у святий і наднебесний мислений Свій жертовник, як приємний запах духовний, зіслав нам Божественну благодать і дар Духа Святого, помолімося. І співає лик: Господи, помилуй! — Щоб визволитися нам від усякої скорботи, гніву й нужди, Господеві помолімося! І співає лик: Господи, помилуй! — Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю. І взиває лик: Господи, помилуй! — Для всього досконалого, всього святого, мирного й безгрішного у Господа просім. І співає лик: Подай, Господи! — Ангела миру, вірного наставника і охоронця душ і тіл наших у Господа просім. І співає лик: Подай, Господи! — Прощення й відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім. І співає лик: Подай, Господи! — Доброго й пожиточного для душ наших і миру для світу у Господа просім. І співає лик: Подай, Господи! — Останок життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім. І співає лик: Подай, Господи! — Християнського кінця життя нашого, безболісного, бездоганного, мирного і доброго одвіту на Страшному Суді Христовому просім! І співає лик: Подай, Господи! І промовляє диякон, уже не закликаючи на допомогу святих, але звертаючи всіх прямо до Господа: Єдність віри і причастя Святого Духа випросивши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо. І співають усі у повній та цілковитій відданості: Тобі, Господи!

Священик же замість троїчного славословлення виголошує: І сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, Небесного Бога-Отця, і мовити… І всі вірні цієї хвилини не як раби, сповнені страхом, але як діти, як чисті немовлята, котрих самі моління і вся служба і поступовий хід її святих обрядів піднесли до того небесно-зворушеного ангельського стану душі, в якому може прямо говорити людина з Богом, як з найніжнішим отцем, промовляючи сю молитву Господню: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Все обійняла собою ся молитва, і в ній міститься все, що нам потрібно. Проханням: нехай святиться ім’я Твоє проситься найперше, за що насамперед ми повинні просити: де святиться Боже ім’я, там усім добре, там, значить, усі в любові живуть, бо любов’ю тільки святиться ім’я Боже. Словами: нехай прийде Царство Твоє закликається Царство Правди на землю, бо без приходу Божого не бувати правді: бо Бог є правда. До слів: нехай буде воля Твоя приводить людину і віра, і розум: чия ж воля може бути прекраснішою за Божу волю? Хто ж краще за Самого творця знає, що потрібне Його створінню? Кому ж довіритися, як не Тому, Котрий увесь є благотворним благом і досконалістю? Словом: хліб наш насущний дай нам сьогодні просимо ми всього, що потрібне для щоденного існування нашого, хліб же наш є Божа Премудрість, є Сам Христос. Він Сам сказав: Я є хліб, і хто їстиме Мене, житиме вічно. Словом: і прости нам провини наші ми просимо і про зняття з нас всіх тяжких гріхів наших, якими ми обтяжені, — просимо прощення нам усього того, чим провинились ми перед Самим Творцем в особі братів наших, Котрий щодня і щохвилини в образі їхньому простягає нам руку Свою, роздираючим усю душу воланням, благаючи про милість і милосердя. Словом: не введи нас у спокусу ми просимо про визволення нас від усього, що бентежить дух наш і віднімає у нас душевний спокій. Словом: але визволи нас від лукавого ми просимо про небесну радість: бо як тільки відступає від нас лукавий, радість уже одразу входить у нашу душу, і ми вже на землі, як на небесах.

Так усе вміщує в себе і все охоплює собою ся молитва, якою молитися навчила нас Сама Премудрість Божа, і кому ж молитися? молитися Отцю Премудрості, що породив Премудрість Свою перед віками. Позаяк усі присутні повинні повторювати про себе молитву сю не вустами, але самою чистою невинністю дитячого серця, то й самий спів її на ликах повинен бути дитячим: не мужніми й суворими звуками, а звуками дитячими, що ніби цілують саму душу, повинна співатися ся молитва, нехай весняний подих самих небес у ній буде чутно, нехай цілунки самих ангелів у ній носяться, бо в молитві цій уже не називаємо ми й Богом Того, Хто сотворив нас, але говоримо Йому просто: Отче наш!

Ієрей вітає із глибини вівтаря ніби привітанням Спасителя: Мир усім! Йому відповідають: І духові твоєму! Нагадуючи про сердечне внутрішнє віровизнання, котре повинен усякий звершити всередині самого себе сієї хвилини, диякон взиває: Голови ваші перед Господом схиліть! І, схиливши голови свої, всі до одного з присутніх проказують про себе приблизно таку молитву: Перед Тобою, Господи Боже Мій, схиляю голову і, сповідуючись, серцем волаю: Грішний, Господи, і недостойний просити в Тебе прощення, але Ти, як Чоловіколюбець, так само ні за що, як блудного сина, мене помилуй, як митаря, мене оправдай, і удостой мене, як розбійника, Твого Небесного Царства. І коли всі таким чином, схиливши голови свої, перебувають у внутрішній скрусі сердечній, ієрей молиться біля вівтаря за всіх такими, про себе мовленими словами: Дякуємо Тобі, Царю невидимий, що незмірною Твоєю силою все утворив єси, і з великої милості Твоєї від небуття до буття все привів єси. Сам, Владико, споглянь з неба на тих, що схилили свої голови перед Тобою, бо схилили вони їх не перед тілом і кров’ю, але перед Тобою, Страшним Богом. Ти, отже, Владико, оці дари всім нам на добро рівно подай, відповідно до потреби кожного: з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, недужих зціли, Лікарю душ і тіл! І виголошує за тим величне троїчне славословлення, звернене до небесної милості Божої: Благодаттю, і щедротами, і чоловіколюб’ям єдинородного Сина Твого, з яким Ти благословенний єси, з Пресвятим, Благим і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні! Лик виголошує: амінь. А священик, готуючи до причастя себе самого і всіх потім Тіла і Крові Христової, молиться такою таємною молитвою: Зглянься, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, від святого житла Твого і від престолу слави Царства Твого! Прийди освятити нас, Ти, що вгорі з Отцем сидиш і тут з нами невидимо перебуваєш, і сподоби могутньою Твоєю рукою подати нам, священикам, Пречисте Тіло Твоє і Чесну Кров Твою, а через нас усім Твоїм людям.

Під час мовлення сієї молитви диякон готується до причастя: стає перед Царськими вратами, оперізує себе орарем і складає його хрестоподібно на собі, подібно до ангелів, що хрестоподібно складають на собі крила і закривають ними лице своє перед неприступним світлом Божества. Поклонившись тричі, так само як і священик, проказує він тричі про себе: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене! Коли ж священик простягає руки свої до святого дискоса, спонукальними словами будьмо уважні нагадує він усім у храмі про спрямування думки до того, що відбувається. Вівтар ховається від очей народу, завіса заслонюється, щоб звершилося насамперед причастя самих ієреїв. Один тільки голос ієрея, що підносить святий дискос: Святеє святим, лунає з вівтаря. Тремтячи від сього звіщення, яке говорить, що треба бути святим для прийняття святині, всі молільники храму відповідають йому: Єдин Свят, єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога-Отця, — і співають після цього хвалебний гімн на честь святого, якого є день, щоб звістити, що можна бути святим чоловікові так, як став святим святий, котрому гімн співається: став святим він не своєю святістю, але святістю Самого Христа. Перебуванням у Христі освячується людина, і в такі хвилини перебування святий, як Сам Христос, подібно як залізо, що перебуває у вогні, стає і саме вогнем і загасає враз, лишень виймається з вогню, і стає знову темним залізом.

Священик роздробляє тепер Святий Хліб, спочатку за знаком, накресленим на Проскомідії, на чотири частини, побожно проказуючи: Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, роздроблюваний і нероздільний, що завжди споживається і ніколи не закінчується, але причасників Він освячує. І зберігши одну з сих частин на причастя себе й диякона Святого Тіла у вигляді, не з’єднаному ще з Кров’ю, роздроблює потім частини хліба за числом причасників, але не дробиться в сьому дробленні саме Тіло Христове, котрого й кість ще не переламана, і у найменшій часточці зберігається той же цілий Христос, як і у кожному члені нашого тіла присутня та ж людська душа нероздільна і ціла, як у дзеркалі, хоч би воно й ламалося на сотні уламків, зберігається відображення тих же предметів навіть у найменшому уламкові. Як у звуці, нами почутому, зберігається та ж єдність його, і залишається він тим же самим єдиним цілим звуком, хоч і тисячі вух його чули. Але в Чашу не кладуться всі ті частини, що були вийняті на Проскомідії в ім’я святих, в ім’я спочилих і в ім’я декого з живих. Вони залишаються до часу ще на дискосі: тільки часточками, що творять Тіло і Кров Господню, причащається Церква. У первісні часи Церкви причащалися ними у вигляді не з’єднаному, як нині причащаються у нас лишень ієреї, і кожний, беручи у руки Тіло Господа, випивав потім сам із Чаші. Та коли, — через безчинство темних новонавернених християн, що стали тільки за іменем християнами, — почали забирати Святі Дари у доми свої, вживаючи їх до забобон і чарів, або ж безчинно поводячись з ними тут же у храмі, штовхаючи один одного, зчиняючи гармидер і навіть проливаючи Святі Дари, коли змушені були отці багатьох Церков відмінити зовсім причастя Крові для всього народу, замінивши його хлібним знаком облатки, як зробила це у себе католицька Західна Церква, — тоді святий Іоанн Золотоустий, щоб не сталося і в Церкві Східній того, постановив подавати народу Кров і Тіло не окремо, але у з’єднаному вигляді і не давати йому ні того, ні другого у власні руки, але подавати святою ложкою, що має вигляд тих кліщів, котрими вогняний серафим торкнувся вуст пророка Ісайї, щоби нагадати всім, якого роду той дотик, що готовий доторкнутись до вуст, щоби побачив ясно кожен, що сією святою ложкою тримає ієрей той жевріючий вогонь, який схопив таємничими кліщами серафим з самого жертовника Божого, щоб єдиним лишень дотиком його до вуст пророка відняти всі гріхи його. Той же самий Золотоустий, щоб відкинути з тим разом усяку думку про те, що се з’єднання Тіла й Крові воєдино і разом робиться самовільно ієреєм, запровадив у хвилину самого з’єднання їх разом влиття теплої води у сосуд, що знаменує теплотворну благодать Духа Святого, що виливається у дозвіл такого з’єднання, чому і промовляє при цьому диякон: Теплота віри, повна Духа Святого. А на саме влиття теплоти закликається благословення Того ж Духа Святого, щоб нічого не звершилось при цьому без благословення Самого Господа, щоби в той же час і теплота послужила подобою теплоти Крові, даючи самим куштуванням її відчути всякому, що не від,, мертвого тіла, з якого не витікає тепла кров, але від Живого, Животворчого і Животворного Тіла Господнього він її приймає, щоби й тут він почув звістку про те, що і від мертвого тіла Господнього не відступила Божественна Душа, і було дійств Духа воно сповнене, і Божество з ним не розлучалося.

Причастивши спочатку себе, потім диякона, служитель Христа постає новим чоловіком, як очищений святинею причастя від усіх своїх прогрішень, як святий істинно цієї хвилини і як достойний причащати інших.

Брата царські розверзаються, <звіщаючи відкриттям своїм відкриття самого Царства Небесного, яке дарував Христос усім принесенням Самого Себе у духовну поживу всьому світові>; диякон підносить урочистий голос: зі страхом Божим і вірою приступіть! <У вигляді Святої Чаші, яку підносить диякон, промовляючи сі слова, представляється вихід Самого Господа до народу, щоб повести їх усіх з Собою в дім Отця Свого.> І всім бачиться утілений серафим зі Святою Чашею в руках — ієрей, що стоїть у Святих вратах. <Громом урочистого співу гримить увесь лик у відповідь дияконові: Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, Бог Господь явився нам! І громом співу духовного, що лине з глибин захопленого духа, співає разом з ним уся церква>.

Тужачи за Богом, палаючи полум’ям любові до Нього, склавши руки хрестом на грудях своїх, один за одним підступають до нього причасники і, схиливши голову, повторює кожен тихо се сповідання Розіп’ятого:

Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я. І ще вірую, що ось тут є саме Пречисте Тіло Твоє, і ось тут є сама Чесна Кров твоя. Тому молюсь Тобі: помилуй мене і прости мені всі гріхи мої, добровільні і недобровільні, словом і ділом, відомі і невідомі, і вчини мені неосудно причаститись Пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів і на життя вічне. І зупинившись на одну мить, аби охопити думкою значення того, до чого приступає, продовжує з глибини серця свого повторювати наступні слова:

Вечері Твоєї Тайної сьогодні, Сину Божий, мене причасником прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але як розбійник сповідаюся Тобі: пом’яни мене, Господи, в Царстві Твоїм. І по хвилині благоговійного мовчання продовжує: Нехай не на суд і не на осудження буде мені причастя Святих Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі і тіла.

І проказавши се сповідання, вже не так, як до ієрея, але як до самого вогненного серафима, приступає кожен, готуючись відкритими вустами прийняти зі святої ложки той жевріючий вугіль святого Тіла й Крові Господа, котрий повинен у ньому спалити, наче тлінний хмиз, усю чорноту сміття його прогрішень, вигнавши вічну ніч з душі його, перетворити його самого на просвітленого серафима. І коли, піднісши святу ложку над устами його і пом’янувши його, промовить ієрей: Причащається раб Божий Чесної і Святої Крові Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і на життя вічне, — причащається він Тіла й Крові Господа, і через них причащається хвилини зустрічі з Богом, стаючи лицем до лиця перед Ним Самим. У хвилині цій немає часу, і нічим не відрізняється вона від самої вічності, бо в ній перебуває Той, Хто є началом вічності. Прийнявши в Тілі й Крові сю велику хвилину, сповнений святого жаху, стоїть причасник; святим воздухом висушуються вуста його при повторенні серафимських слів до пророка Ісайї: Оце торкнулося уст твоїх, і відніме беззаконня твої, і гріхи твої очистить. Сам святий, повертається він від Святої Чаші, вклоняючись святим, їх вітаючи, і вклоняючись усім присутнім, які стали ближчі його серцю, ніж були перед тим, бо зв’язані тепер з ним узами святого, небесного споріднення, і стає потім на своє місце, сповнений тієї думки, що прийняв у Себе Самого Христа і що Христос у ньому, що Христос зійшов Своєю плоттю, наче во гріб, до нього в утробу, щоби, проникнувши потім у таємну скарбницю серця, воскреснути в дусі його, звершуючи в ньому самому і погребіння, і Воскресіння Своє. Сяє світлом сього духовного Воскресіння вся церква, і співають співці сі радісні пісні:

Воскресіння Христове убачивши, поклонімось Святому Господу Ісусові, Єдиному Безгрішному. Хресту Твоєму поклоняємось, Христе, і Святе Воскресіння Твоє величаємо і славимо, бо Ти — Бог наш, крім Тебе, іншого не знаємо, ім’я Твоє призиваємо. Прийдіть, усі вірні, поклонімось Святому Христовому Воскресінню, це бо прийшла через хрест радість усьому світові. Завжди благословляючи Господа, славимо Воскресіння Його, бо, розп’яття перетерпівши, Він смертю смерть переміг. І подібно до ангелів, що єднаються у цей час:

Світися, світися, Новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі засяяла. Радій нині й веселися, Сіоне. А Ти, Чиста Богородице, втішайся Воскресінням Сина Твого. О Пасхо Велика і Найсвятіша, Христе! О Мудросте і Слово Боже, і Сило! Подай нас з Тобою справді участь брати у невечірнім дні Царства Твого!

У продовження ж того, коли воскресні пісні залунали у всій радіючій церкві, священик у закритому вівтарі, поставивши Святу чашу на святу трапезу, котра так само, як і дискос, покривається знову покрівцями, мовить подячну молитву Самому благодійникові душ Господові що удостоїв причаститися небесних і безсмертних Його Таїн, і завершує її проханням, щоби виправив путь наш, утвердив нас усіх у страху до нього, беріг життя наше і зробив твердим крок наш.

Священик, благословивши присутніх словами: Спаси, Боже, людей твоїх і благослови насліддя Твоє, — бо сподівається, що всі за чистотою в цій хвилині перетворились на надбання Боже, — лине подумки до Вознесіння Господнього, котрим завершилось його перебування на землі: стає разом з дияконом перед святим престолом і, поклонившись, кадить він востаннє, і коли кадить, промовляє про себе: Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі нехай буде слава Твоя, — між тим як лик захоплюючим співом і звуками, що сяють радістю духовною, долучає просвітлені душі всіх присутніх до проказування слідом за ним сих слів самої радості духовної: Ми бачили світло істинне, ми прийняли Духа Небесного, ми знайшли віру істинну, Нероздільній Трійці поклоняємось, Вона бо спасла нас.

Диякон з’являється у Святих дверях зі святим дискосом на голові, не мовлячи ні слова: мовчазним поглядом своїм на все зібрання і відходом знаменує віддалення від нас і вознесіння Господнє. Слідом за дияконом з’являється у Святих дверях ієрей зі Святою Чашею і звіщає про перебування з нами до кінця віків Господа, який вознісся, словами: Завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні, — після чого і Чаша, і дискос відносяться знову на бічний жертовник, де правилася Проскомідія, що зображує тепер уже не вертеп, який бачив Різдво Ісуса, але те верховне місце слави, де відбулося повернення Сина у лоно Отця.

Тут уся церква, під проводом співаючого лику, єднається в один урочисто-подячний спів душ своїх; і се слова її похвали: Нехай сповняться уста наші хваління Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою, бо Ти сподобив нас причаститися Святих Твоїх Божественних, Безсмертних і Животворних Таїн; збережи нас у Твоїх святощах ввесь день повчатися справедливості Твоїй! І співає трикратно слідом за тим хор співців надихаюче слово: алілуя, що говорить про постійний хід та всюдиприсутність Божу. Диякон же виходить на амвон, аби закликати востаннє присутніх до молінь подячних. Піднявши орар трьома перстами руки своєї_; говорить він: Прості, прийнявши Божественних, Святих, Пречистих, Безсмертних, Небесних, Животворних, Страшних Христових Таїн, достойно подякуймо Господеві. І з вдячними серцями співають усі тихо: Господи, помилуй! — Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю! — взиває востаннє диякон. І співають усі: Господи, помилуй! — День увесь досконалий, святий, мирний і безгрішний випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо. І з покірністю лагідною немовляти, у небесній довіреності до Бога, всі кличуть: Тобі, Господи! А священик, складаючи в цей час антимінс і, з Євангелієм у руках, зробивши <знак хреста>, виголошує Троїчне славословлення, котре, осяюючи досі, наче всеосвітлюючий маяк, весь путь богослужіння, і тепер спалахує ще сильнішим світлом у просвітлених душах, і таке сього разу звертання Троїчного славословлення: Бо Ти є освячення наше і Тобі славу розсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

Затим ієрей приступає до бічного жертовника, на який поставлено Чашу і дискос. Всі ті часточки, які залишались досі на дискосі й були вийняті на Проскомідії на спомин святих, за упокій спочилих і за душевне здоров’я живих, тепер опускаються у Святу Чашу і в сьому дійстві їхнього занурення прилучається до Тіла й Крові Христової вся Церква Його — і та, котра ще мандрує і воює на землі, і та, котра вже торжествує на небесах: Богоматір, пророки, апостоли, отці церковні, святителі, пустельники, мученики, всі грішні, за котрих були вийняті часточки, що на землі живуть і що померли, прилучаються цієї хвилини до Тіла й Крові Христової. І священик, поставши цієї хвилини перед Богом, як представник усієї Його Церкви, випиває з Чаші се причастя всіх і, приймаючи в себе прилучення всіх, молиться за всіх, щоб омилися гріхи їхні, бо за спокуту всіх принесена жертва Христом, як за тих, котрі жили до Його пришестя, так і за тих, котрі жили після пришестя Його. І якою б не була грішною молитва його, але священик приносить її за всіх, навіть за найсвятіших, бо, як сказав Золотоустий, загальне відбувається очищення всесвіту.

Церква велить за всіх приносити загальну молитву; про високе значення такої молитви та її сувору необхідність дізнались не мудреці світу й не учені віку, але ті верховні люди, котрі високою духовною досконалістю та небесно-ангельським життям дійшли до пізнання найглибших душевних таїн і бачили вже ясно, що розлуки немає між тими; що живуть у Богові, що хвилинною тлінністю нашого тіла не перериваються стосунки і що любов, зав’язана на землі, стає ще більшою на небесах, як у вітчизні своїй, і брат, що відійшов від нас, стає ще ближчим до нас силою любові. І все, що витікає із Христа, те вічне, як вічне Саме джерело, з якого воно витікає. Чули також вони вищими органами почувань своїх, що і на небесах торжествуюча Церква повинна молитися і молитися також за подорожніх на землі братів своїх; чули вони, що Бог подарував, як найкращу з утіх, утіху молитися, бо нічого не творить Бог і нічому не благодіє, не роблячи учасником у самому творенні й самому благодіянні Своєму Своє створіння, щоб утішилося воно високим блаженством благодіяння: несе ангел Його повеління і потопає в блаженстві уже від того, що несе Його повеління. Молиться на небесах святий за братів своїх на землі і потопає в блаженстві уже від того, що молиться. І всі стають причасниками Бога у всіх найвищих Його утіхах і блаженствах: мільйони найдосконаліших створінь виходять з рук Божих, щоби бути причасниками вищих та найвищих блаженств, і немає їм кінця, як немає кінця Божим блаженствам. Випивши з Чаші причастя всіх з Богом, ієрей виносить народу ті просфори, від яких були відділені та вийняті часточки, і сим зберігає високий древній образ Трапези Любові, що здійснювалась християнами перших часів. Хоч і не накривається тепер для цього стіл, з причини тієї, що темними християнами, безумним шалом їхніх радостей, словами розбрату, а не любові давно була зганьблена святиня цієї зворушливої небесної учти в самому домі Божому, на якій всі бенкетуючі були святі, як одна душа були душі їхні, й, чисті немовлята серцем, вели вони таку бесіду, ніби у Самого Бога були на небесах; хоч самі Церкви побачили сувору потребу знищити це, і сама згадка про цю трапезу зникла у багатьох Церквах; проте, незважаючи на це, одна Східна Церква не могла наважитись на знищення цілковите такого обряду і, роздаючи Святий Хліб посеред церкви усьому народові, здійснює ту ж Святу Трапезу Любові. А тому кожний, хто приймає просфору, і приймає її, як хліб від тієї учти, за якою Сам Господар миру розмовляв з людьми своїми, — а тому споживав би благоговійно, уявляючи себе оточеним всіма людьми, наче найніжнішими братами своїми, — і так само, як було у звичаї первісної Церкви, споживає його раніше від усякої іншої страви, або несе у дім свій родині, або ж віддає недужим, убогим і тим, котрі з якоїсь причини не могли бути на той час у церкві.

Роздавши Святий Хліб, священик творить відпуст Літургії та благословляє весь народ словами: Христос, Істинний Бог наш, молитвами Пречистої Своєї Матері, молитвами отця нашого архієпископа Іоанна Золотоустого (якщо Літургія Золотоустого йде день у день), молитвами святого (і називає ім’я святого, якого є день) і всіх святих помилує і спасе нас, як Благий і Чоловіколюбець. Народ, хрестячись і вклоняючись, розходиться під голосний спів лику за многоліття імператора.

Священик у вівтарі знімає одіж свою, мовлячи: Нині відпускаєш раба Твого, — і супроводжуючи роздягання хвалебними тропарями, гімнами отцю і святителю церковному, якому правилась Літургія, і тій Пречистій Святій Діві, в лоні Котрої звершилося втілення Того, Кому правилася вся Літургія. Диякон тим часом споживає все те, що залишилось у Чаші, й потім, наливши в неї вина і води і обмивши внутрішні стіни її, випиває, осушивши старанно губкою, щоби нічого не залишалось, складає святі сосуди разом, покривши та зв’язавши їх, і подібно до священика говорить: Нині відпускаєш раба Твого, — повторюючи ті ж пісні та молитви. І обидва виходять, нарешті, з храму, несучи сяючу свіжість на обличчі, радість святкову у душі, подяку Господові на устах своїх.

Кінцеве слово

Діяння Божественної Літургії для душі велике: зримо й видимо звершується, на очах усього світу і приховано. І якщо тільки молільник побожно та уважно слідкує за кожною дією, покірний закликам диякона, душа набуває високого настрою, заповіді Христові стають підсильними до виконання, ярмо Христове — благом і тягар легким. Вийшовши з храму, де він був присутній на Божественній Трапезі Любові, він у кожній людині бачить брата. Чи візьметься він до буденних своїх обов’язків на службі, чи в родині, чи де б не було, в якому б не був <званні>, зберігає мимоволі у душі своїй високий наказ любовного ставлення до людей, що приніс з небес Богочоловік. Він мимоволі ставиться з більшим милосердям і любов’ю до підлеглих. Якщо сам під владою іншого, то охочіше і з більшою любов’ю йому кориться, наче Самому Спасителю. Якщо бачить благаючого про допомогу, серце його більше ніж будь-коли схильне допомагати, відчуває він більше втіхи, з любов’ю дає він убогому. Якщо він убогий, він з вдячністю приймає найменший дар: зворушене серце його, губиться у вдячності, і як ніколи він молиться з признанням за свого благодійника. І всі, що уважно слухали Божественну Літургію, виходять лагіднішими, приязнішими у ставленні до людей, дружелюбнішими, тихшими у своїх вчинках.

А тому кожному, хто тільки бажає йти вперед і ставати кращим, потрібна якомога частіша присутність на Божественній Літургії та уважне слухання: вона непомітно будує і творить людину. І якщо суспільство ще не остаточно розпалося, якщо люди не дихають повного, непримиренною ненавистю між собою, то сокровенною причиною цього є Божественна Літургія, що нагадує людині про святу, небесну любов до брата. А тому той, хто хоче зміцнитися у любові, повинен якомога частіше бути, зі страхом, вірою та любов’ю, на Священній Трапезі Любові. І якщо він відчуває, що негідний приймати в уста свої Самого Бога, Котрий увесь є любов, то хай буде спостерігачем того, як причащаються інші, аби непомітно, невідчутно ставати досконалішим з кожним тижнем.

Великий і незмірний може бути вплив Божественної Літургії, якби людина слухала її з тим, щоб запроваджувати у життя почуте.

Усіх однаково повчаючи, однаково впливаючи на всі ланки, від царя до останнього жебрака, всім говорить одне не однією і тією ж мовою, всіх навчає любові, що є зв’язком суспільства, сокровенною пружиною всього стрункого руху, поживою, життям усього.

Та якщо Божественна Літургія впливає сильно на присутніх при звершенні її, то наскільки сильніше впливає на самого служителя, або ієрея. Якщо тільки він побожно служив її зі страхом, вірою та любов’ю, то уже весь він чистий, подібно до сосудів, які вже ні на що потім..; чи зайнятий він протягом усього того дня виконанням свого різноманітного пастирського обов’язку, чи в родині поміж своїх домашніх, чи поміж парафіян, котрі також є родиною його, — Сам Спаситель у ньому бачиться, і в усіх діях його діятиме Христос; і в словах його говоритиме Христос. Чи схилятиме він до примирення між собою ворогуючих, чи спонукатиме до милосердя над безсилим сильнішого, чи озлобленого, чи втішатиме скорботного, чи до терпіння пригнобленого, чи.., — слова його матимуть силу цілющого єлею і будуть на всякому місці словами миру й любові.