З матір'ю на самоті

Станіслав Тельнюк

Десь наприкінці першого університетського курсу (була це весна 1955 року) я насмілився, нарешті, прочитати на літстудії з десяток своїх віршів, писаних російською мовою. Знаю тепер, що були вони дуже погані. Отож хлопці узялися молотити мене у десяток ціпів. Молдаванин Борис Мар’ян розгромив мене за те, що я думаю по-українськи, а пишу по-російськи. Іван Куштенко по дружбі намагався мене захистити, та краще б він за це не брався!.. Ну, а Микола Сом — так той узагалі перекреслив і мою поезію, і прозу, і драматургію, і критику (хоч я тоді, здається, тільки віршував!)…

Староста літстудії Василь Симоненко махнув рукою до Сома, посадив його на місце — і взявся добивати мене фундаментально. Але добивав він елегантно, доказово, без крику і глуму. А читав я тоді вірш «Андрейка» — про те, як син машиніста Андрійко їде на паровозі вступати до інституту. У нього в чемодані атестат і золота медаль, йому услід прощально махають вітами берізки, і він мріє, як опісля інституту буде їздити машиністом по рельсам стальним:

Ух, і досі губи терпнуть, як згадаю ці рядки й увесь вірш. Все це було складено за бетонними приписами тодішнього соцреалізму, фальшивої народності, нудотної псевдоросійської «развесистой клюквы», яка й досі ще процвітає у фільмах Київської кіностудії. Дія в них відбувається де завгодно, тільки не на Україні, а розмовляють будь-якою мовою, тільки не українською…

Говорячи про мій вірш, Симоненко раз у раз кривлявся, наче він ненароком нюхнув чогось смердючого:

— Зрозумій, — казав він. — Це ж аморальний вірш. Аморально писати отаке. Аморально маскувати брехню під правду… Колись «дражнили хахла», а ти «дражнеш кацапа». І брешеш не тільки задумом свого твору, а й брешеш буквально кожним рядком. І те, що набрехав спочатку, ти під кінець забуваєш — і виходить брєхня у квадраті… Ось твій Андрійко їде поступати до інституту. Отже, із нього машиніста вже не буде, а буде якийсь спеціаліст із дипломом. Буде керівник, який їздитиме в «ЗІМ»і, а не на паровозі. А ти пишеш: «Будешь и ты машинистом мчаться по рельсам стальным». А «батькина старая изба»?! Твій батько — машиніст, а не селянин у нього не «ізба»… А всі оці «берьозки», вся оця благодать і безконфліктність? Для кого це писано — для начальства чи для простих людей?..»

Сом вистрибнув із черговою реплікою, я скочив, щоб відповісти Миколі, а Василь, очевидно, подумав, що я не погоджуюся із його справедливою критикою. І тоді я вперше побачив у Василевих лагідних очах блиск рішучості: — Я тобі кажу дуже серйозно. Це в тебе не просто поганий вірш. Це твій принцип. Якщо нав’язаний — то ще півбіди. А якщо це — твоє переконання, то я попереджаю: діла з тебе не буде!

Тут уже й Сом закляк, і Ма’ян принишк. Надто суворі слова мовив Василь — мовив без афектації, без пози.

А поз він взагалі не любив. І керував нашою літстудією, яка невдовзі стала називатися студією імені Чумака (скорочено: СІЧ), без пози, а якось буденно, просто і демократично. Годилося б старості такої студії частіше друкуватися бодай ув університетській багатотиражці та й у республіканській молодіжній пресі,— але Василь не поспішав. А в той час у пресі все частіше з’являлися твори наших літстудійців: Тамари Коломієць, Миколи Сома, Бориса Олійника, Василя Діденка, Миколи Сингаївського, Василя Шевчука, Олеся Лупія, Івана Куштенка, Альберта Міфтахутдінова, Анатолія Тетерського, Миколи Зіневича, Роберта Третьякова. А Василь Симоненко уперто й наполегливо мовчав, не вискакував на люди…

Зате він потім не вискочить, а вийде і прийде. Прийде назавжди до людей…

Опісля тієї незабутньої розмови на літстудії можнабуло б посваритися із Василем навіки, принаймні — образитися. Та я задумався над своїми незугарними віршами, а він, як і раніше, ставився до мене не як до людини пропащої, приязно вітався у нашому студентському гуртожитку на вулиці Освіти (от би зараз узяти та й назвати ту невеличку красиву вулицю ім’ям Василя Симоненка, а на будинку гуртожитку встановити меморіальну дошку)…Уже потім, через кілька літ після закінчення університету він запитав мене:

— Це ти написав пречудесного вірша «Забувайте українську мову», що тепер ходить по руках?

— Та я…

Василь мовчки потис мені руку…