З матір'ю на самоті

НИЗЬКИЙ УКЛІН З ЧЕРКАС

(Листи від Матері поета)

Низький уклін з Черкас!

Добрий день і доброго здоров’я, Сомику!

Листа твого одержала, щиро дякую… Але того, що ти просив (я просив пояснити появу окремих Василевих віршів. — М. С.), я пока не можу написати, бо я в теперішньму житті не розуміюсь. А в політиці розбираюсь, як ведмідь в Біблії. Все таки мені вже 70 годочків. Я суджу про все по-своєму. Я так собі думаю: поети теж, як модники, пишуть те, що бачать. Наприклад, Симоненко Вася написав про Жорна. Бо він їх крутив, мати його крутила, сусіди крутили і майже вся Україна крутила. Це було таке життя.

Руданський написав про бабу, яка ставила усім святим свічку та ще й чорту… Він писав, що треба всюди, добрі люди, приятеля мати.

Некрасов написав дуже хороший вірш «Залізниця» (правильно «Железная дорога». — М. С.), але він про Україну не написав ні слова, за це йому ніхто не докоряє.

А Василь Андрійович Симоненко любив Україну. А я причому тут?..

Сомику, дуже тебе прошу: як одержиш оцього листа, порви його, бо я через свою старість-глупість можу написати хтозна що.

З повагою Г. Щербань-Симоненко

Без дати

Добрий день, Миколо Данилович Сом!

Вітаю всіх Сомів і Соменят!

Миколо, що мені робити?

Оце прийшла на цвинтар, а там Васину могилу міряє ступнями якесь громило. Каже, що з обкому. «Що це ви робите?» — питаю. А воно відказує: «Як його звідціля уберуть, то я покладу тут свою матір. Або й сам ляжу…»

Не дають йому сердешному й поспати…

Г. Ф. С-Ш

10-5-1975 р.

Здрастуй, Миколо, твоя дружина

і донечка Оксанка!

Напишу перше, що Олесика (внука Ганни Федорівни — М. С.) забрали в армію 16-5-1976 р. Я одержала від нього листа, служить він у вас у Києві. Звичайно, після дому нелегко привикати. Але служба є служба, треба своє відбути.

Миколо, в тебе ще нема свого сина. Чи не міг би ти провідати хоч мого внука, а сина твого однокашника В. А. Симоненка Олеся Васильовича? І написав би мені все подробно. Мені теж хочеться провідати свого внука.

Вибачай за турботу.

Г. Ф. Щербань-Симоненко

Його адр. м. Київ-49

в/ч 11038 «А». Симоненко О. В.

25-5-1976 р.

Низький уклін з Черкас

усім Сомам і Соменятам!

Помаленьку тружуся і слухаю пісню Миколи Сома 25-4-1977 р.

Трохи про себе. В мене нема нічого нового в житті. Бо ми, пенсіонери, йдемо вже з базару. Живемо буденними днями. Так, як навесні капа зі стріхи вода, так капають униз наші дні. Старість та одиночество — це не розкіш в житті.

Миколо і ти, Ніно, бережіть свою сім’ю… Ви мене вибачте. Можливо, свою думку я виказую не всю.

Погода в нас однакова. Більше дощику, ніж сонця. Перед моїм вікном дуже гарно розцвіла абрикоса. Любуюсь.

З пошаною до вас

Г. Ф. Щербань

25-4-1977 р.

Добрий день, милий Сомику!

Ти мені написав про Васину книжечку, що незабаром вийде. Оп’ять нічого не чути. Чи ще не вийшла? Коли вийде? Пиши правду, яка є. А як будеш в УЗАПІ (Управління захисту авторських прав. — М. С.), щоб ти довідався, як вийде книжка, чи нам положено хоч трохи копійок. Будь-ласка, якщо тобі не трудно.

Я живу по-старому. Новини у нас такі: 26-5-1979 р. Олесь розписується зі своєю Ніною. Не знаю, чого так приспічило. Казав, що ще не буде женитися.

Вибачай, що не запрошую на свадьбу, я цим не відаю, сама думаю, що може і я не попаду…

Низький, пренизький уклін твоїм дівчатам — Ніні та Оксанці.

Ваша бабуся Ганнуся, Щ. Г. Ф.

Травень 1979 р.

Добрий день, Миколо Сом та твої дівчата

чорноброві Ніна і Оксанка!

Вибачай, Миколо, що я тебе турбую своїми незгодами. Ти знаєш, яка я одинока, нікому пожалітися. Тому і пишу тобі.

Моє материнське серце болить за Васю, свого сина, тему й невмовчу щось сказати. Вася не зносив хорошої одежини не з’їв смачного куска хліба, не поїздив по світу подивитись, як люди живуть. Він купував книги. Працював день і ніч, писав у кухні. Писав про те, що мав у голові. А тепер, як не Мишко, так Петько живе його трудом. Я, звичайно, не хвалю Олеся, він повинен був забрати батькову бібліотеку. Має свою окрему квартиру. Він свою матір поважає, яка вона не є, але ж мати. По-правді сказати, вона Васину машинку пишущу протранжирила. І книги теж…

А Н..? (Не називаю прізвища черкаського поета з етичних міркувань… — М. С.) Чого йому треба від нас? Я б йому порадила написати щось хороше для людей, чим займатися чепухою. Я щось відчуваю, але не звертаю уваги. З мертвим боротися — треба самому вмерти. 1

Поки, Миколо, живеш, дишеш та бачиш хоч трохи хочеться побути в Києві в Софіївському соборі (про Софіївський собор прочитала в «Молоді Черкащини»). Не знаю, чи вдастя через свою старість.

Ти пишеш, що література — це бородьба. Все життя бородьба, але ж не однакова. Є люди, які хочуть ступити на крок вище, щоб когось об теє…

Бувай здоровий. Пиши свої пісні зимою і навесні. Я

Симоненко-Щербань

17-2-1980 р.

Так у хаті темно, що покривуляла, як хотіла.

Добрий день, сам Сом, Сомиха і маленьке Соменя!

(Не обіжайтеся, що я звертаюся

до вас трохи з гумором).

Ти знаєш, Миколо, скільки мені хочеться написати тобі листа, але не знімаються руки. Самій не віриться, що може таке бути.

У нас недавно 19-9-1980 р. трапилось таке: Петро Павлович Линовицький, який має парт-білет і член Спілки письменників обдурив Люсю (свою жінку) і обікрав Олеся Симоненка. Він викрав книжки Васі Симоненка, які належали Олесю Симоненку, як спадщина батька. Продав і втік. Буцімто до вас у Київ. Отаке-то.

Я живу помаленьку, як усі пенсіонери. Тружусь по силі возможності.

Місяців через три хочу і мушу стати прабабусею.

27-9-1980 р.

Добрий день, Миколо Сом!

Книжки твої я одержала. Щиро тобі дякую і бажаю, щоб ти був такий відвертий, як зараз. Бажаю тобі хороших друзів, а то все з бортів човна змиває мох. Переказую Васине речення.

Книжку Марії Петрівні (двоюрідній сестрі. — М. С.) передала. У нас усі хворіють. В Олеся і малої Мирославки грип. Олесь говорить, щоб я береглася. Слизько ходити, боюся упасти.

Тепер я зрозуміла, кому мені написати нащот пенсії. Хоч люди нікуди не пишуть і їм добавляють. Я думаю, що я не в ті сани сіла.

Скажи, Сомику, чи я писала тобі поздоровлення у січні?

Бабуся Ганнуся вже теє… Та й недивно — стільки всього пережити.

Напиши, як можна, про київські новини. Я цікавлюсь, де Павличко. Дурних пліток багато.

Пробач, що десь покривуляла. Як сонечко виясниться, так пишу рівніше, а як зайде, то навпростець.

Привіт усім.

До побачення.

Б. Г. (Бабуся Ганнуся. — М. С.)

Без дати

Шановний Сомику!

Мені, звичайно, треба побувати в Києві, порадитися з розумними людьми.

Десь в Болгарії і Польщі друкувалися Васині вірші. Нам прийшло з Москви 142 крб. Просять, щоб ми вислали на спадщину документ. Ми послали. (Це було ще 24-1-81 р.) Але забракували — не такий. Півтора місяці я ходила, поки виклопотала новий. Послали 11 квітня. І досі ні бе, ні ме. Не доберу в цьому нічого. Що за чесність?

Миколо, якби в мене не ці 70 за пличима, то я б давно приїхала у Київ. А так мушу тебе просити, щоб ти сходив (якщо неважко) в УЗАП та узнав, що треба.

Миколо, вітаю тебе з днем вашого свята — «днем преси». Бажаю успіхів у праці і всього-всього світлого в житті.

Низький уклін твоїм дівчатам Ніні та Оксанці.

Г. Ф. Щ.-Симоненко

2 травня 1981 р.

Привіт з Черкас!

Я напишу тобі те, що найдужче болить. Мені здається, що я цей вірш («Не докорю ніколи і нікому», де поет побачив свою ранню смерть. — М. С.) дето встрічала у Васиних оригіналах.

Вообще, в поетів м’яке серце. Шевченко писав: «Чує серце недоленьку, та сказать не вміє». Так і він. Йому було на серці тяжко, про що писав «минуле не вернути». Васю кликало писати, а Люсю на танці тягло. Це хатній клопіт. Не від цього він помер. А як болів, як йому не хотілось умирати, як йому, бідному, хотілось жити. Xоч би він знав, від чого все це.

Написала тобі те, що на розум прийшло. Всього не можна написати.

Коротенько все. До побачення. Низький уклін усім!

Г. Ф. Щербань-Симоненко

5-3-1982 р.

Добрий день і доброго здоров’я,

Миколо Данилович Сом!

Поздоровляю з наступающим роком вас усіх разом.

Ти знаєш, що мені аж на душі полегшало, як прочитала твого листа. Це ж Васині останні дні життя і мені так гірко на душі, що я можу бовкнути те, що й не треба. Але я чекаю на тебе в гості, тоді й поговоримо ясніше.

Вчора, цебто 5-го в неділю була в Марії Петрівни. Як ти, Миколо, підняв дух Марії Петрівни, що відвідав її у лікарні. Там її величають поетесою. Це тому, що її провідують із Києва письменники. А по-моєму бути поетесою, то треба мати свою ниточку, щоб зв’язувать свої слова. У Марії Петрівни добра пам’ять, вона знає, хто коли помер, кому положили золотий хрест, а кому ще й золоту обручку. Як приїдеш, то поговоримо від серця. Можливо, воно колись тобі пригодиться.

А пам’ятаєш, як ми сиділи на кумпелі Лисої гори? (Там на сільському кладовищі спочиває геніальний Симоненків дід Щербань. — М. С.) Там є таке місце, де ніколи не вигоря трава. Колись там шведи закопали золотого коня. Якщо вони його закопали, то, очевидно, знайшлись ті, що давно його викопали. Це легенда. Васі нема і нема кому її передати. Ми вирішили тобі передати.

Пробач, Миколо, що я тобі голову морочу цим.

До скорого побачення.

Г. Ф. Щербань-Симоненко.

6-12-1982 р.

Шановний Сомику і Ніно!

Щирий уклін усім Соменятам!

Пишу тобі листа 4 січня. За вікном зима убрала своїм цвітом всі деревця — яблуньки. Любо глянути, мов навесні (іній).

Я, або ми дуже раді, що тебе таки висунули на Шевченківську премію. Бо я вже думала, що тобі буде стільки премії, скільки мені пенсії добавили (так і вийшло! — М. С.) Ще той рік пообіцяли, але обіцянка-цяцянка.

За рушник. Я Любі давала твого листа читати. Пообіцяла до якогось числа, бо в неї один край вишитий, а другий ні.

Про поїздку на Полтавщину напишу так: все до свого часу. Колись мені було, як куди їхати, то попереду танцювати, а тепер уже не можу. Болить поперек і те, і друге. З Лесиком ще не говорила.

Низький уклін усім твоїм близьким по роботі і по перу у Спілці письменників.

Бабуся Ганнуся,

Симоненко-Щербань

4-1-1983 р.

Добрий день, шановний Сомику!

Я від себе і від своїх онуків передаю щиру вдячність тим, що організували і провели вечір вшанування поезії мого сина Василя Андрійовича Симоненка.

Щире вітання Борису Олійнику, Миколі Сому, Тамарі Коломієць, В. Біленку, О. В. Лупію і всім, кого я знаю і кого не знаю. А особо вашому батькові Олесю Гончару низький уклін.

Г. Ф. Симоненко-Щербань

січень 1985 р.

Дорогий Миколо!

Повідомляю, що я твого листа одержала. Зараз пишу відповідь. Мені Оришка Митрофанівна (Василева хрещена) писала про вечір, що відбувся в Біївцях. Писала, що вечір пам’яті всім сподобався. Гарно виступав Юрій Смолянський (артист із Черкас. — М. С.), але Сом, як брав слово, сподобався найбільше. Так що ти, Сомику, породичався з Біївцями. Усіх хвалили, але Сома найкраще. Олесеві теж сподобалось у Києві. І Ніні теж.

Про Люсю напишу так: звичайно, їй недобре… Очевидно, хвороба прогресірує. Звичайно, Олесеві матір шкода.

У Люби теж не все гаразд. Вася (чоловік Люби — троюрідної сестри Василя Симоненка. — М. С.) ліг у лікарню. Він же робив на хімії, то щось із кров’ю…

Бувай здоров! Низький уклін усім, хто має тепле серце до нас.

Бабуся Ганнуся.

А. Ф. Симоненко-Щербань.

Без дати

Добрий день, мої милі Сомики, Миколо і Ніна!

Мене трохи засмутило, що ви так далеко забралися (на київську Троєщину. — М. С.) та ще й високо (14-й поверх. — М. С.).

Чи вам хоч трохи подобається там? Якщо подобається, то хай вам буде повні мішки здоров’я і щастя у вашій домівці. А все-таки, чого ти шкандибаєш?

Я все більше старію. Марія Петрівна теж. Та все ж таки ходили в кіно. Люба була за вожатого. Потім на мої іменини прийшов Олесь із Ніною і Мирославкою, Марія Петрівна, Люба, Вася. І за це дякувати Бога, що хоч є одна крапелька рідних.

Як ви там на новому місці? Чи вже звикли? Я думаю, що вам там тихо після Києва.

Передавай низький уклін усім, що я знаю, і тим, що шанують Васю.

Писала бабуся Ганнуся.

3-11-1985 р.

Доброго здоров’я, Сомику!

Щирий уклін Ніні!

Поздоровляю вас із наступающим 1986 р. Бажаю вам здоров’я, щастя і всього-всього найкращого.

Пишу тобі листа 17-12-1985 р. Вчора в нас у Черкасах був вечір, присвячений поезії Василя Симоненка. Я, правда, не була, а була Люба і бабуся Марійка Петрівна.

Вів вечір Ю. Смолянський. Всі його хвалили, як проводив. Але Любі і Марії Петрівні не сподобалось те, що Смолянський усіх поетів пригадав, а тебе не згадав. А ми за тебе переживаємо, чого це так? І премії не чути.

Можливо я написала щось невпопад. Вибач. Ми люди мало-письменні, як щось бевкнем, то дзвін полетить в самий сміх.

Вечір був платним, але людей було багато. Очевидно, ті, що продавали білети думали, що як за гроші, так не буде людей. Зал був повний. А гроші підуть у хвонд Миру.

До побачення.

Бабуся Ганнуся.

17-12-1985 р.

Добрий день і доброго здоров’я, Сомику,

Ніно та всі ваші близькі!

Не знаю, що тобі писати. Таке горе скоїлось, не знаєм, через кого і через що. Тільки що прочитала статтю а газеті «Черкаська правда», там пишуть, що вже все впорядку, нема нічого страшного. А потім як наслухаєшся поміж людей, ще багато всього… Ну що ж поробиш, коли в таку епоху ми живем. Треба чекати чогось хорошого і не хникати. Шкода, правда, внуків і правнуків, бо вони ще нічого не знають. Звичайно, у мене, як у матері Василя Симоненка, в серці і в голові бродять Васині вірші «здихатимем від радіації», або «не спіть, учені і женці». Чому?.. Звідки він все це брав? (З голови).

Що ж… будемо храбритися, що все буде гаразд. Щиро дякувати добрим людям, що борються.

Коротенько все. Бувайте, здорові. Не болійте.

Бабуся Ганнуся

Тепер напишу, що я по телевізору вечір, що ви проводили в Лубнах, бачила. Обидва рази. Марія Петрівна і Люба теж дивилися телевізор. Я давала їм твого листа й газету. Олесь теж читав.

Я не була в Біївцях. Очевидно, вже й не буду. Лізла на стіл, полетіла зі стільця, забила бік і пролежала цілий місяць.

Пишу тобі листа, а на дворі третій день іде дощик. Очевидно, що й колись було таке поліття, бо стара приказка говорить, що дощу дають наряд: іди туди, де тебе просять, а він пішов, де сіно косять. Дощику, іди туди, де тебе ждуть, а він пішов, де жито жнуть…

10-7-86 р.

Добрий день, милий Сомику!

Ніну і всіх Соменят вітаю святом (хоч і пройшло) Великого Жовтня. Бажаю міцного здоров’я і всіх благ земних.

А свій інфаркт викинь у вікно із 14-го етажа. Щоб ти його більше не бачив, бо ми з Любою і чути не хочемо, що ти хворий. Бережи себе. Ми з Любою, хочемо бачити тебе такого веселого, як ти був.

Я старію помаленьку та й годі. Всяких дрібниць у Черкасах я не знаю. А як хтось розкаже, то я тут забуду. Знаю те, що в газетах пишуть. Трохи сама читаю, трохи люди помагають. Це моя старість така…

Часто до мене заходять студенти і вчителі української мови. Я не перевіряю документів. А вони розпитують про Васю, як ріс, як учився.

Звичайно, ні Васю, ні тебе не пробивав ні батько, ні блат. У всьому ваші голови. Після війни той вважався багатим, у кого був шматочок хліба на столі. А як жили, всі знають…

Симоненко-Щербань,

бабуся Ганнуся

9-2-1989 р.

До побачення. Бувай здоровий.