З матір'ю на самоті

СТЕНОГРАМА

обговорення поезії М. Вінграновського і В. Симоненка

Якщо раніше секція поезії СПУ свої щомісячні засідання проводила завжди в «голубій» спілчанській залі, а то й просто в якомусь кабінеті, бо бажаючих брати в них участь було нерясно, то це зібрання, на якому мали обговорити перші, щойно видані збірки двох молодих поетів — Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» та Василя Симоненка «Тиша і грім», — запланували у найбільшій, «кіношній» залі. До обговорення керівники секції готувалися старанно: розіслали всім київським поетам і критикам офіційні запрошення, заздалегідь обмірковували, кого обрати до президії засідання, хто голосуватиме, хто виступатиме. Запросили й двох стенографісток (Не запросили — вони самі прийшли. Стенографістки були штатними працівниками КДБ. — М. С.).

І справді, на обговорення прийшло так багато письмеників, що навіть і та простора зала не змогла всіх умістити. Проходи, коридори, вестибюлі були заповнені вщерть. А ще чимало молоді, студентів юрмилося біля Спілки, сподіваючись потрапити на засідання.

Що ж зібрало на те обговорення таку кількість людей? Насамперед, звичайно, зацікавленість творчістю неординарних, обдарованих поетів-дебютантів, які швидко набули популярності. Але була й ще одна причина. Напередодні серед літературної громадськості поширилася чутка, що нібито певна група старших поетів, котрі сповідали декларативно-лозунгову поезію і яких тоді називали зневажливо «традиціоналістами», готується дати своїм молодшим новоявленим колегам (в особі Миколи Вінграновського) рішучу відсіч за їхнє «зухвале штукарське новаторство», «деструктивізм», «абстракціонізм», «відрив од життя» і т. ін. А що на засіданні винесено обговорення поезії і Василя Симоненка, який начебто дотримується «традиційної творчої манери», так то, мовляв, аби протиставити його творчість поезії «псевдоноваторів».

Засідання з самого початку пішло, як мовиться, не за сценарієм. Найперше чомусь відмовився від голосування на ньому тодішній голова секції поезії Микола Нагнибіда (Нагнибіда просто злякався. — М. С.). І цю роль перебрав на себе Максим Рильський. Та й саме обговорення відбувалося зовсім не так, як сподівалися. Переважна більшість виступаючих (хоч, правда, дехто й відмовився од слова) високо оцінила поетичні твори обох дебютантів, не протиставляла їх, про що й свідчить стенограма засідання (навіщо вона робилася — невідомо, адже потому з’явилася лише коротка інформація в «Літературній Україні»).

Уже в сімдесятих роках, працюючи в апараті СПУ, я одного разу випадково угледів серед купи паперового мотлоху, який мали здавати в макулатуру, саме оту стенограму, зберіг її, а тепер передаю редакції. Думаеться варто хоча б через чверть століття докладно проінформувати читачів про ту важливу подію в нашому літературному житті шістдесятих років.

І ще одна цікава деталь. Того ж дня, коли відбувалося обговорення, Василеві Симоненкові виповнилося 28 років. І хоч як довго тривало засідання, проте друзі поета зібралися у спілчанському кафе «Еней», аби вшанувати його. Серед них був і його побратим по творчості Микола Вінграновський.

Борис Комар

Головує — М. Т. РИЛЬСЬКИЙ.

Максим Рильський:

— Шановні товариші, цей вечір був задуманий як робоча частина засідання секції поезії. Цей вечір викликав великий інтерес, навіть більший, ніж ми сподівались, і це нас радує і тішить. Кожного з тих, хто присутній сьогодні тут, ми будемо вважати поетом.

Поети Микола Вінграновський і Василь Симоненко — молоді поети, але вони мають уже свої книжки, які набули першої хорошої ознаки — їх трудно знайти в книгарні.

Наше обговорення повинно пройти в дусі доброзичливої розмови. Говорять, що проблема батьків і дітей — надзвичайно складна і гостра проблема, але мені здається, що слова «батьки і діти» — ласкаві слова. Зміна поколінь відбувається, такий закон життя, і проблему цю можна прийняти із застереженням, що батьки люблять своїх дітей і сподіваються на них, а діти люблять своїх батьків і не втрачають віри в них.

Ми надаємо слово нашим молодим поетам, щоб вони прочитали щось із свої творів, сказали б про свої погляди на літературу, поезію, життя — це їхня добра воля.

Слово надаємо Миколі Вінграновському.

Микола Вінграновський:

— Шановні товариші, я закінчив роботу над збіркою віршів «Лада». Дозвольте запропонувати вашій увазі кілька віршів з цієї книжки.

Віршує: «Пророк», її ім’я» (бурхливі оплески). «Тринадцять руж…», «Щуче», «Ні клятв, ні сліз…» (оплески).

Максим Рильський:

— Слово має Василь Симоненко.

Василь Симоненко:

— Після Вінграновського виступати не так легко, особливо з моїми ораторськими здібностями. Тому прошу вас, товариші, не будьте дуже суворими, якщо я не досить добре читатиму. Спочатку я прочитаю вірш «Монархи» (Віршує). (Бурхливі оплески).

Далі читає «Перехожий», «Герострат», «Злодій» (бурхливі оплески), «Не всі на світі радощі священні…» (оплески), «Чорні від страждання мої ночі…» (оплески).

Максим Рильський:

— Товариші, наші шановні поети читали недовго. Є така думка: щоб товариші зібралися з думками, зробити невелику перерву перед тим, як перейти до обговорення. Не буде заперечень? Ні.

Оголошується перерва на десять хвилин.

(Після перерви).

Максим Рильський:

— Товариші, тепер переходимо до обговорення і тих віршів, які ми щойно тут чули, і тих книг наших молодих поетів, про які, власне, сьогодні йде мова. Прохання записуватись на виступи. Першим виступає Віктор Іванисенко.

Віктор Іванисенко:

— Товариші, ось ми маємо двох поетів, дуже різних за світосприйманням, за характером образів, але цьому у них є дві спільні риси — молодість і талант. Раніше молодість була «знижкою» для поетів. Приносив молодий поет до редакції слабенькі віршики, їх підредагують, надрукують, кажучи, що коли поет стане більш досвідченим, він писатиме краще. І, таким чином ми плодили графоманів.

В залі присутні щонайменше двісті чоловік, ми бачимо, що поети, які виступали тут, молоді, і ми готові зробити знижку на їхню молодість, але сорок мільйонів читачів будуть читати їхню поезію, і їм байдуже, чи молоді вони, чи старі. Якщо людина взялася писати вірші, вона повинна бути зрілою і відчувати велику відповідальність за справу. І це має бути у поета з першого вірша — і зрілість думки, і завершеність її. І саме на це хочеться мені звернути увагу як на велике досягнення двох поетів: на віру в себе, відповідальність за складну справу творення поезії. У Миколи Вінграновського «я» звучить сильно, як звучало у Маяковського й інших поетів, які були впевнені у своїх силах. Ми боялися цього «я», а тепер з’явилась група молодих поетів, зокрема і на Україні, які сміливо висловлюють те, про що вони думають. Ліричний герой їхній бореться за розв’язання світових проблем, саме в цьому сила героя.

Про Василя Симоненка легше говорити, ніж про Вінграновського. Згадуються дискусії про талановиту молодь, представниками якої є Микола Вінграновський і Василь Симоненко. Якщо раніше їх хвалили, то тепер почали й критикувати. В деякій частині це справедливо, але тут багато і зайвого. Ви це знаєте, і я не буду повторюватись.

Що до формальних шукань, то деякі товариші говорять, що це зайве, але в більшості віршів, зокрема Вінграновського, я цього не знайшов. Є у нього багато цікавих знахідок. Ось добре знайдена форма: дивись серцем. Це сприймається. Але є і щось зайве: писати народом… Це надумано, не слід виходити за межі. Адже у нього є прекрасні образи. (Зачитує).

Є ряд безперечно вдалих віршів, і хотілося б, аби «издержек производства» було менше. Мені здається, що згодом Вінграновський буде писати простіше, переконливіше, і аудиторія, яка читає його вірші, стане значно ширшою.

У Вінграновського трохи абстрактні образи. А хотілося б почути в його віршах народ, який працює на полі, на підприємствах, що його ви, на жаль, не завжди бачите у творах. Це значно більше відчувається у Симоненка. Візьміть молодих російських поетів. Вони сильні тим, що підносять тему громадянськості, і хотілося б, щоб і в наших поетів також звучав пафос громадянської поезії.

Мені хочеться сказати: хлопці, не намагайтеся підносити українську поезію до рівня світової, треба не підтягувати її, а зуміти тримати її на такому рівні, до якого її піднесли наші класики.

Симоненко має свою цікаву манеру, але він іде тим же шляхом, яким іде і Коротич…

(З місця: «Хіба можна таке говорити?! Це ж зовсім різні поети!»).

Його книга — це чудесне явище в нашій поезії. Але трохи відчувається у віршах недосвідченість, очевидно увійшла в книгу і частина тих віршів, які писалися значно раніше. Вірш «Піч» — прекрасно зроблений, але кінцівка вийшла — як непотрібний доважок. Деякі вірші дещо шаблонні за своїм задумом.

Закінчуючи, хотів би побажати обом цим поетам громадянської активності, втручання в життєвий процес розширення аудиторії читачів, щоб кожне їхнє слово було доступне читачеві. Писати так, як писали їхні попередники.

(Репліка з місця: «Світовий рівень поезії також не стоїть на місці, він рухається вперед, і його треба випереджати»).

Віктор Іванисенко:

— Ну що я скажу вам на це? Дай боже… (Оплески)

Максим Рильський:

— Кожна аудиторія вправі реагувати на виступи промовців, але є такі промовці, яких репліки із залу обезкуражують, тому я прошу, товариші, хто хоче висловити свої думки — прошу на трибуну. Слово має Абрам Кацнельсон.

Абрам Кацнельсон:

— Ми думали зустрітись трохи інакше, за столом з книжками в руках. І я саме так і готувався до цієї зустрічі.

Коли я вперше побачив книжку Вінграновського, вона мені нагадувала популярну брошуру, яка виходила до війни про люїзит, іприт і ін. Поезія — це краса, і поезія повинна починатися з обкладинки книжки. Ми повинні турбуватись про те, щоб зовнішній вигляд книжок відповідав нашим смакам. Я висловлював цю думку художникам, які оформлюють наші книжки. Вінграновський був учнем Олександра Довженка, який не писав віршів, але був поетом. У Довженка є зауваження про те, що є багато спільного між кіносценарієм і поезією, віршами. Він говорив, що спільним між поезією і кіно є лаконізм і виразність. Естетичні положення учителя для учня, як правило, обов’язкові.

Перший розділ збірки Вінграновського названий «Світ без війни», тут мова йде про мрію людства, щоб світ був без війни. Тут невелика поема «Демон», найбільший вірш — «прелюд», який так і зветься «Прелюд № 1», мені здається він найбільш сильний (зачитує). Тут відчуваються шевченківські інтонації.

У творі «Демон» є багато цікавого, і треба мати на увазі, що демон — це не тільки злий дух. Вінграновський каже, що це дух землі, тобто автор бере цей образ значно ширше, і якщо взяти цю тему так широко, то треба було б і правильно завершити її. Але кінець не дає відповіді на запитання Демона: куди мені йти?.. Тому мені й здається, що поема не завершена. А для завершення цієї теми — великої і відповідальної — треба бути великим мислителем і художником. Заважає поетові деяка абстрактність, ускладненість образу. Хоч це характерно для Вінграновського, я писав про це, і саме в цьому творі недостатньо лаконізму і виразності. Тут велике багатослів’я, тяжіння до складних слів.

Прелюд «Проклятий». Тема прекрасно замислена. Була досить різка критика з приводу того, що тут наводиться перелік усіх комуністичних партій світу, але тут говориться про те, що комуністичні партії радяться і дні, і ночі про долю людства на землі, тут відчувається турбота про судьби людей, про мир і щастя, за що й борються комуністи. Можливо, цей перелік задовгуватий, але він має своє призначення, він виправданий.

Другий розділ «Чуєш, Дніпре мій…». Тут багато цікавих віршів, мені найбільше подобається сонет «Індустріальний». (Зачитує). Це я вважаю одним з кращих віршів про міць України. Мені подобається вірш «Прадід», хоч у Вінграновського реалізм виражається в умовній формі; великі реалісти завжди змальовували життя не тільки життєво, а й умовно, і це цілком виправдана форма.

Дорогі друзі, я все ж таки за те, що метафорична ряснота не повинна затьмарювати основної думки, яка має бути ясною і дохідливою читачеві. Сонет «Зоря» (зачитує). Я читав його кілька разів, і скільки не сяє ця зоря, для мене так і не стало ясніше від цієї зорі.

Микола Вінграновський — це поет, який має свої особливості, на це треба зважати. Як один критик сказав «З туманностей народжуються планети…» І хочеться побажати, щоб планета Вінграновського вище злетіла на орбіту і щоб живилась вона з джерел високих дум і почуттів.

Віталій Коротич:

— Я не готував свій виступ, щоб говорити про творчість цих поетів, яких ми чули тут. Я сприймаю нашу нараду як інтерес до тенденцій, які виявились останнім часом у поезії. Те, що ми зібралися сьогодні, є досить симптоматичним.

У нас є велика кількість поетів, які дивляться на світ крізь щось рожеве; я радий, що поети, які тут виступали, починають відходити від цього і нарешті відмовляться від того, щоб саме так дивитися на світ.

Молоді поети, як і всі поети взагалі, потребують критики. Критика повинна розглядати не тільки твори поетів, а й їхні погляди, і треба, щоб ця критика обов’язково була доброзичливою.

У нас зараз ведеться дискусія про творчість і погляди молодих, про формалізм у літературі. Якось особливо сприймалися статті в «Радянській Україні», в інших друкованих органах, де була критика на твори Вінграновського. Зокрема, мова йшла про розділові знаки у віршах, на цьому акцентувалось, хоч справа пунктуації більше стосується Інституту вдосконалення учителів, а не Спілки письменників. (Пожвавлення. Оплески).

Мова йшла про простоту і простизм, але це зовсім різні речі. Не можна розглядати простоту як спрощення. Зараз мене бентежить ось що. Ми говоримо про велике громадянське звучання, яке повинно бути у віршах наших поетів, з цього погляду мені близькі і приємні вірші Симоненка. У нас часто кажуть: якщо поети пишуть деякі речі, які не прийнято висловлювати, то це буде на користь ворогам. Якщо ми взялися писати, то, перш за все, повинні писати правду. Будувати найпередовіше суспільство і йти до нього шляхом приховування правди — це зовсім незрозуміла річ, і ми повинні виправляти всіх тих, хто намагається йти саме цим напрямком.

Вірші Вінграновського і Симоненка мені близькі й зрозумілі. Ми всі повинні намагатись писати так, щоб наша поезія знайшла шлях до сердець людей. Те, що ми чули тут, є прологом до великої творчості, до якої прагнуть усі молоді поети.

Є всі підстави сподіватися, що молоді поети писатимуть так, як Рильський, Сосюра, Тичина.

Степан Крижанівський:

Було б неправильно тут ділити аудиторію на критиків і поетів. Мені сподобався виступ Коротича. Немає, на мій погляд, потреби, як це зробив Абрам Кацнельсон, розглядати кожний вірш окремо, бо у кожного з нас є своє сприймання того, що ми читаємо, бачимо, відчуваємо. Мова йде про напрям розвитку нашої поезії. Приємно, що наші останні розмови привертають увагу до поліпшення якості поетичного мистецтва. Ми, коли говоримо про обов’язки нашого мистецтва перед народом, вважаємо, що пишемо для людей, для народу. Щоб мистецтво служило народові, воно повинно підвищувати свій культурно-мистецький рівень. Це закон розвитку мистецтва. Мовиться про те, щоб іти вперед, використавши всі ті можливості, всю ту спадщину, які є у нас. В цьому саме обов’язок мистецтва перед самим собою. В цьому ключ до поетичного мистецтва.

Друге питання — про простоту, про що говорив Коротич. Простота і спрощення — це зовсім різні поняття.

Микола Нагнибіда:

— Чому потрібнно поняття простоти переводити на спрощення?

Степан Крижанівський:

— Я не сказав цього і не намагаюся цього робити, але справді різна буває простота, далеко не кожна простота — це ідеал, до якого ми повинні прагнути. Найкраще про це сказала Ліна Костенко (віршує). Справді, до простоти треба йти через великий пошук, через шукання свого почерку.

У поетів Вінграновського і Симоненка є громадянська тема, намагання сказати свою правду. Вінграновський до того ж, і прекрасний оратор. У Симоненка чудові поезії, у них є своя програма, про це свідчать гострі вірші, які порушують всі ті питання, що розвинуті в моральному кодексі будівника комунізму. Перш за все — це боротьба з міщанством, у цьому наші молоді поети виступають дуже сильно. Для нас, представників соціалістичного реалізму, головним повинно бути ствердження наших комуністичних ідеалів, краси і змісту нашого мистецтва.

І ще одне зауваження щодо напрямків розвитку. У менє була невеличка суперечка з Вінграновським, який сказав: «Не говоріть мені про реалізм…» Справді, його поезія романтичного наповнення, але це не заважає говорити правду, це поглиблює реалізм, і саме на цьому зростає наша поезія. Але у Вінграновського, якого я дуже поважаю, є і слабкі твори («Троянди розквітають…» та ін.), це не може бути визнано висотою нашого мистецтва.

Я бажаю нашим молодим поетам справжнього творчого успіху, великого розквіту в нашому прекрасному мистецтві соціалістичного реалізму.

Максим Рильський:

— Тут є дві записки, де мова йде про простоту і складність поетичних творів, зокрема згадується «Фауст». Товариші, згадаємо, що ще на 1-му з’їзді письменників Радянського Союзу мова йшла саме про це. Тут зовсім ніхто не закликає до спрощеності. До речі, я не вважаю, що у «Фаусті» найкращим є його складність, яка робить його доступним далеко не для всіх читачів.

Леонід Коваленко:

— На мій погляд, обговорення двох книжок поетів дуже цікавих, складних, але зовсім різних на одному засіданні — це справа недоцільна. У майбутньому не треба практикувати організацію таких вечорів. Товариші висловлюють свої думки про твори Симоненка, якого я дуже люблю, і про твори Вінграновського, якого я також дуже люблю. Я хотів би посперечатися.

Щодо критики творів молодих поетів, яка почалась на сторінках нашої газети «Радянська Україна», сказано було дуже скромно. До речі, газета ця дуже нудна, хоч я акуратно передплачую її. Мені здається, що ключ до цієї критики було підібрано неправильно. Візьміть виступ студента з Ніжина, виступ безвідповідальний щодо поезії Вінграновського з боку редакції. Справа в тому, що виступ цей був в основному позитивний, але газета штучно приховала все те позитивне, що було у статті автора. І в заголовку акцентувала саме на негативному, про що згадувалось у статті. Це необ’єктивний, недозволений для друкованого органу прийом.

Щодо пунктуації, якщо взялись критикувати за це, то чому не згадали всесвітньо відомого поета Назима Хікмета. Тоді треба і його критикувати за це, причому більше, ніж усіх інших.

На жаль, розмова про абстракціонізм, формалізм носить у нас безпредметний характер. Учитель Степаненко закинув сюрреалізм Драчеві. Я впевнений, що Стипаненко навіть не знає, що це таке — сюрреалізм. Звідки він може знати, що це таке: вся суть у тому, щоб якийсь ярлик наліпити молодим поетам. Ми повинні огороджувати наших молодих товаришів від цього. Треба критикувати їхні недоліки, це безперечно, але щоб критика була конкретною, корисною і, безперечно, об’єктивною.

Микола Нагнибіда:

— Ми зібралися для того, щоб обговорити книжки…

(Шум в залі. Голоси: «Він правильно говорить!»)

Леонід Коваленко:

— Ми зібралися, як сказав Микола Львович, для того, щоб обговорювати книжки двох поетів. Я цілком приєднуюсь до думки Миколи Львовича, але вважаю, що обговорення цих книжок аж ніяк не може відривати нас від тих думок, про які я говорю.

З місць: «Правильно!» (Оплески).

Мені здається, що треба нагадати одну забуту цитату відомого російського поета, який більше ста років тому сказав про стислість і ясність думки: «Речь критика должна быть ясна, как вывеска, зовущая в кабак…»

Коли мова йде про лаконічність, простоту, то взагалі це добре, але тільки в тому випадку, коли ці лаконічність і простота доносять читачеві думки автора.

Вінграновський і Симоненко вже переросли самі себе, останнім часом вони значно виросли, і добре було б обговорити не тільки їхні книжки надруковані, а й ті вірші які ще лежать у редакціях і чомусь не друкуються. Якщо ряд віршів у Симоненка зроблено надзвичайно добре навіть мудро, по-справжньому художньо, це насамперед «Баба Онися», «Піч» (без останньої строфи, тут правильно зауважили це) й інші, то тенденція «розжовування» відчувається у деяких віршах збірки «Тиша і грім». Я не буду перелічувати ряд хороших віршів, тільки хочу нагадати окремі з них — «Ювілей», «Закохана». Слабший розділ інтимної лірики у цій збірці. Я наведу

два рядки з вірша «Легенда». (Віршує). Банально, заяложено. Якщо ми беремося освіжити любов, тим паче любов саме цього віку, то в цьому значно виграє позиція М. Вінграновського. В багатьох віршах Симоненка знаходимо слабкі, пересічні, банальні образи, розраховані на красивості (скажімо вірш «Спасибі»). Слабенький вірш «Леся Українка». Мені здається, що це вірш студентських літ або замовлений кимось, а не викликаний почуттями автора. А ось закінчення твору «Русь» (зачитує). Заяложеність епітетів не прикрашає віршів. Місцями поет тонко відчуває слово, мені подобається багатство словника Василя Андрійовича, але раптом натрапляємо й на явний несмак. Загалом же Василь Симоненко — це поет з притаманним йому голосом, він помітно зростає, і він виросте у міцного справжнього поета.

Хочу сказати про книжку «Атомні прелюди». Що мені в ній подобається? Товариші підкреслювали це — перш за все громадянський, мужній голос, інтелектуалізм, своєрідне бачення світу поетом, він хоче осягнути діалектику в усьому. Якщо ви переглянете вірші 30-х років, то багато з них характерні саме тим, що там відсутня діалектика. Ми брали тільки позитивні якості і нерідко забували, що в кожному суспільному явищі є ще і негативні моменти, чи там іде запекла боротьба, а саме цього не було у творах 30-х років. У віршах Вінграновського цінним є те, що він хоче показати не тільки тишу, а й грім. Якщо він говорить про любов, він хоче сказати і про силу ненависті. Мені подобається запальність його музи. У Вінграновського почуття хорошої злоби. В останніх віршах у нього все більше і більше з’являється не тільки пафос заперечення, а й намагання стверджувати. В багатьох питаннях треба не тільки заперечувати, а й стверджувати, тим більше, коли мова йде про вірші громадянської тематики. Якщо картина створюється однобоко, то втрачається головне у цих творах. Погано, якщо молоді поети стають на шлях лише заперечення, це також не відповідатиме правді життя, поет повинен говорити правду, а правда діалектична. Вінграновський — поет патетичного складу, ораторського, він актор — і це іноді йому трошки заважає.

Мене дивує ставлення деяких старших товаришів до молоді. Існує термін: хай дитина викричиться… Але ж треба пильнувати, щоб вона не надірвала себе. І це залежить від батьків. Василь Андрійович — комуніст. Якщо він і буде кричати, то саме про те, про що треба кричати.

Я згоден з думкою товаришів, які говорили про складність окремих рядків віршів, образів у Миколи Вінграновського. Але не слід здіймати галасу з приводу цього. Я приєднуюсь до Любові Забашти, Малишка, Новиченка, які розбираються в поезії, безперечно, більше, ніж учитель Степаненко, але вони не побачили цієї ускладненості у творчості Вінграновського, хоч є окремі місця у «Демоні» й інших творах, які важко написані. У Вінграновського дуже великий потяг до нових слів, іноді вони бувають не зовсім до ладу.

Запитання з місця: «Чи вважаєте ви скромним надмірне друкування Юхимовича, Дмитерка в журналі?»

Леонід Коваленко:

— Якщо Дмитерко у штаті, то це так прийнято (сміх у залі), він нещодавно їздив до Америки, можливо, розтратився товариш… (Пожвавлення в залі, оплески). Щодо Василя Юхимовича, я не знаю, наскільки він окупував сторінки газет і журналів, узагалі я дуже поважаю його.

Терень Масенко:

— Дорогі товариші, один з наймолодших промовців правильно розгорнув нашу розмову. Ми не можем не порушувати загальні питання розвитку нашої національної поезії. Вінграновський, Симоненко народилися на нашому літературному грунті. Товариш Коротич правильно підняв питання про правду життя і правду мистецтва. А де ж та правда? У мистецтві зажди було дві правди: одна формалістична, друга реалістична. Були всякі «ізми» безконечні. Я звернув на це увагу ось чому. Я нікому не хочу навішувати ярликів. Я тільки дуже коротко зупинюся на цьому питанні. Два-три роки тому «Літературна Україна» вперше за тридцять років почала подавати поетів крупним планом, і це було надзвичайно приємно. Друкувалися молоді поети тт. Вінграновський, Коротим, Драч. Чи були вони галасливі? На мій погляд, більш галасливими виявилися критики, які виступили проти поезії молодих. І про кого б з них мова не йшла, повторювалось одне і те ж про всіх цих товаришів. Я поділяю думку Максима Рильського, який виступив у «Вечірньому Києві» і сказав своє слово про чотирьох молодих поетів. А почалося це з виступу не зовсім вдалого, Малишка, з якого, власне, і почалась оця обойма. Це відчувалось і в трактовці поезії молодих, не було вже навіть Дмитра Павличка, який відійшов в у бік, і залишилось чотири молодих поети, з яких нібито і почалась українська поезія. Щодо пунктуації, то треба вивчати словники, правопис — і не потрібні нам ці фокуси.

Я люблю всією душею молодих товаришів, але не будемо виділяти їх як якесь незвичайне явище в літературі, хоча кожний з них має щось своє, свіже, і приємно, що до нас влилося таке бадьоре поповнення. Приємно, що у нас багато нових імен, кожне з яких талановите, свіже і чимось особливе.

Що мені не подобаєтсья у їхній творчості? Це велика кніжність, особливо у Вінграновського і Драча. Хотілося б почути якусь зарисовочку сільського життя, не треба одягати на себе тогу оракула. Візьміть те, що вам ближче, і донесіть його таким же близьким до народу.

Я б хотів закінчити закликом, що найкращою є поезія, яка іде в реалістичному плані, і саме так ми повинні писати. До речі, «Увага, поговоримо про найголовніше», це друкує «Літературна Україна», де в передовій статті зазначено: (зачитує). Що ж це таке?! Це ж і є формалізм. А це пише Михайло Чабанівський. І тут Чабанівський наближається також до думки, що саме з цієї четвірки й почалась українська поезія.

Тут говорили про злість Вінграновського, але злість буває різна, вона не повинна бути егоїстичною, треба, щоб вона була товариською, людяною. І коли мій хлопчик дев’яти років одвернувся, змахуючи сльозу, коли слухав по радіо «Наймичку», то я подумав, що такі твори будуть хвилювати і його онуків, і ми повинні прагнути до того, щоб навчитись писати такі зворушливі портрети простих людей. А якщо не хочете перечитувати Шевченка, то почитайте переклади Василя Мисика і Миколи Лукаша. Я прочитаю вам «Джон Андерсон» у чудовому перекладі Мисика. (Зачитує). Хай ідуть наші молоді поети до людей, не протиставляючи себе старшому поколінню, товаришам, які хочуть їм допомогти. Я вважаю, що товариші зрозуміють це.

Любов Забашта:

— Товариші, ось коли ми зараз тут зібралися і послухали твори двох чудових поетів, то у мене виникла думка, що ці збори, це обговорення є продовженням тієї розмови, яка почалась на Ленінських горах, де був присутній Микита Сергійович Хрущов. І тут так само: коли почалась розмова про творчість молодих поетів, коли мова йшла про те, щоб боротися проти модернізму, то виявляється, що деякі товариші навіть не уявляють собі, а що ж таке модернізм. По-перше, модернізм — це нове, а якщо це нове — то повинно бути хороше. Щодо модернізму в літературі — це зовсім інше поняття, і в цьому треба глибоко розібратись. Можливо, саме це і призвело до того, що дехто намагався підводити творчість молодих поетів. Уважно прочитаємо збірку Миколи Віграновського, я не кажу вже про збірку Василя Симоненка або твори Івана Драча, то було б неправильно вимагати аби їхні твори були цілком досконалі, бо вони ще не набули необхідної майстерності. Але називати їх поезію модерністською — це було б неправильно. Коли ми звертаємось до творчості молодих поетів, бачимо, що їхні твори йдуть у руслі того, що саме нам треба висвітлювати, що повинно турбувати нас у цьому житті. Новаторство нашої молоді і полягає в тому, що їх прагнення збігаються з кращими прагненнями народу. Володимир Маяковський вважався новатором, хоч сам себе він називав декадентом, футуристом. І Максим Горький казав йому: який же ви футурист, коли пишете саме про те, що найбільше сьогодні турбує наш народ. І в полеміці про молодих ми прийшли до висновку: вони є новаторами саме тому, що пишуть про те, що турбує зараз кожного з нас.

Євгеній Євтушенко помилявся: говорячи про модернізм, він не мав правильного уявлення про це. Може, і я помилюсь, але скажу з цього приводу, що мене вчили так мій батько, мій дід, і я говорю і пишу тільки те, що думаю. І якщо ви говорили, я маю на увазі всіх товаришів, саме те, про що кожний з вас думає, то не було б тієї трагедії, яка трапилася з віршем Володимира Сосюри «Любіть Україну».

З місця: «Тоді була б гірша трагедія…»

Я не хочу критикувати секретаря нашої партійної організації, але мені здається, що неправильна була заява, тим паче сказана таким тоном: «Прийшов якийсь Вінграновський, і хто дав йому право так виступати…» Це неправильна постановка питання.

Це молоді товариші, які вийшли з народу, виросли на нашій землі, і вони все роблять для того, щоб зробити гордою, незалежною, щасливою, всіляко оспівують її. Всі «ізми» страшні саме тим, що вони по своїй природі космополітичні. Саме ці риси характерні і для творчості Андрія Вознесенського, Роберта Рождественського і ранніх віршів Євгенія Євтушенка. Але навіть якщо окремі вірші їхні невдалі, то в цілому поезія цих товаришів, безперечно, позитивна. Де б не з’явився такий поет, як Микола Вінграновський, ним гордилися б. І ми повинні ним гордитись. (Оплески). Говорять, що він, як і інші молоді товариші, зазнається, хоча я ніколи не відчувала цього при зустрічах з ним. Але сьогодні, коли Віталій Коротич сказав, що молоді вже увійшли у фарватер поезії Андрія Малишка, Павла Тичини та інших визнаних поетів України, я відчула в цьому нескромність, мені було навіть ніяково. Зовсім інша справа, якби сказав це хтось інший, а молодим про себе так казати не слід.

Микола Сом:

— Я зацікавився словом «абстракціонізм», почав розбиратися в суті цього, почав читати молодих поетів, і тут, на жаль, нічого не знайшов… (Пожвавлення в залі). Почав читати старших товаришів, а в їхніх творах знайшов цього дуже багато. Це, по-перше, нові твори Любомира Дмитерка, Олекси Ющенка й інших, тобто я знайшов у їхніх творах дуже багато саме того, з чим слід нам рішуче боротися. Може, я неправильно зрозумів їхні твори?

Максим Рильський:

— Неправильно.

Микола Сом:

— Коли Микола Шеремет виступив і намагався закинути нам абстракціонізм, я написав головуючому Юрію Збанацькому записку: хто, крім абстраціоніста Шеремета, буде виступати? Я зрозумів його виступ саме так. Кожному дано по-своєму розуміти. Ми ж, товариші, не рідко один одному дулі даємо, один одного ображаємо: ти пишеш під Вінграновського — примітив, ти пишеш під Шеремета — примітив! З’явився дуже інтересний поет Вінграновський — і почали писати про нього. Це страшенні лінивці, вони пишуть те, що писалося вже не раз, нічого свого не додаючи. Якщо хтось напише, як Максим Рильський про молодих, то це вважається найвищим оригіналом.

Тут Віталій Коротич говорив про простоту. Це повторення його попередніх виступів. Коротич часто не погоджується у своїх думках з рядом положень. Але ж, товариші, якщо говорити про щирість, правдивість, давайте ж і самі правдиво писати. Не пишуть правди наші поети. Я бував на селах, там злидота злидотою, люди майже нічого не одержують на трудодні. То де ж ця правда в поезії? Нема її й у Вінграновського. Люблю найбільше Симоненка, я дуже поважаю його — і саме тому, що у нього є «Піч». Це жахлива правда, якої немає більше в нашій поезії. Князьків розвелося багато, а правди мало ще. Твори Симоненка — це історія мого життя, це життя українського народу. Симоненко — це справді національний поет. Ленін сказав, що не може бути справжнім інтернаціоналістом той, хто не любить свій народ. Любити народ — значить, писати про нього тільки правду. Василь Бондар за цю правду був тяжко покараний, у нього був зрив, а зараз виходить пречудова його книжка. Давайте не радіти зривам товаришів, треба допомагати людям, а не радіти з їхніх помилок.

Треба звернути увагу ще на один момент. У Симоненка в творчості є те, чого немає в інших поетів: трішки лукавинки, смішинки, якогось чудового, тонкого національного гумору. Я дуже люблю Роберта Бернса, якби він був живий, він дуже вдячний був би Симоненку за його прекрасні епітафії (зачитує). Це ж геніально, товариші. (Оплески). Він у душі своїй — ще й великий гуморист, хоч у творах його ще багато риторики, романтики. Якщо він і в цьому напрямку буде розвивати свій талант, то напише таку гумореску, яка заткне за пояс нашого дорогоцінного Степана Олійника, який взагалі нічого не пише, про якого правильно сказав Юрій Збанацький, що він дрімає, а якщо навіть і пише, то нічого ціного в його творчості немає, якщо не говорити про коверкання расєйсько-українських слів. І дуже добре, Максиме Тадейовичу, ви зробили, що посварилися з Паустовським. Це дорога для нас сварка. Якщо беруть для гумору українську мову, то беруть чомусь базарну мову. Ми категорично не хочемо цього. (Оплески).

Любов Василівно, ви з учителькою в дискусії трішки різкувато поступили. Учитель нині — це найнещасніша людина, якщо правду говорити. (Шум в залі).

З місця: «Ти, Миколо, не правий, вони тебе вчили»!

Микола Сом:

— Я не хочу образити їх, хочу, щоб товариші мене правильно зрозуміли. Хіба ж ви не знаєте, як у школі сприймають твори Павла Тичини? Я коли приїжджаю у своє село, буваю в школі, то мені завжди в учительській задають одне і теж питання: «Скільки Тичина одержує від держави?..»

Максим Рильський:

— Товариші,на цьому будемо закінчувати.

Можливо, наше обговорення мало б бути більш організованим, але мені здається, що саме таке обговорення свідчить про велику любов до нашої літератури. Я вважаю, що такі зустрічі треба влаштовувати і надалі. Але, дорогі товариші, нам усіляко треба уникати особистих нападів і образливих слів, особливо тоді, коли вони зовсім не до діла, не на користь йому. Я маю на увазі нечемність Миколи Сома до шанованого нашого Степана Івановича Олійника. Навіть у запалі не слід цього дозволяти собі. Щодо закиду Сома на адресу Віталія Коротича, я вважаю це безпідставним обвинуваченням. Це не по товариському. А слід сказати, що саме почуття товариства, почуття любові до нашої літератури привело нас усіх до цього залу, порушувати це святе наше почуття не слід.

Дозвольте побажати всім вам глибоко відчути це прекрасне почуття товариства, воно допоможе нашій загальній і улюбленій справі. (Оплески).

На цьому ми закінчимо сьогодні нашу розмову.