З матір'ю на самоті

З МАТІР’Ю НЕЗАБУТНЬОГО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА ГАННОЮ ФЕДОРІВНОЮ СИМОНЕНКО-ЩЕРБАНЬ РОЗМОВЛЯЄ ПОЕТ МИКОЛА СОМ

Поет: Шановна Ганно Федорівно! Ваш син, а мій добрий товариш Василь Симоненко прожив надто мало — неповних двадцять дев’ять років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». У передмові до книги «Лебеді материнства» видатний майстер писав: «Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Мати: Материнське спасибі Олесю Терентійовичу Гончару, що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином… Багато прожито і пережито… Мені ж уже зозулі накували сімдесят годочків. А Василю оце було б під п’ятдесят… Тільки я ніяк не уявляю його п’ятдесятирічним, бо він таким ніколи не буде… Він частіше сниться мені маленьким хлопчиком — отакою допитливою дитиною, як його онука Мирославка, яка частенько провідує свою прабабусю разом із Лесиком — Василевим сином.

Поет: На превеликий жаль, Лесик мало пам’ятає свого батька. Він був тоді малою, п’ятирічною дитиною. А для вашої правнучки Василь Симоненко залишиться легендою.

Мати: Моя правнучка… Василева онука… Які прості і які дивні слова!.. Але мала Мирославка, як колись Лесик, з великою охотою слухає казки свого дідуся.

Поет: Лесик був першим слухачем незабутніх казок свого батька. Багато уривків із казок «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки» він знав напам’ять з раннього дитинства. Коли я приїздив до Черкас, малий Лесик дзвінким дитячим голоском декламував мені:

Очевидно, ви пам’ятаєте, як Василь мило усміхався і казав при тому: «Те, що Лесик запам’ятав, — буду друкувати, а що ні — доробляти доведеться…» Як бачимо, Василь розумно перевіряв себе і вивіряв щоденно своє поетичне слово. Так було завжди. Чим не приклад для всіх поетів, особливо — для казкарів? Ось чому казки Симоненка мають дивовижну популярність серед юних читачів і слухачів.

Мати: Яке ж дитинство без казки? Вася теж змалку любив казки. Йому подобалась казка про Лиса Микиту фарбованого та про попа і його наймита Балду…

Поет: Ми з вами підійшли до дитинства — до того, з чого починається кожна людина. Принагідно скажу, що на багатьох літературних зустрічах мене запитують: «А звідки взявся Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Адже читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників.

Мати: Мене теж питають… Часто приїздять із Києва, Москви, Львова. Серед них бувають і письменники, і читачі. А як починають щось питати, то я відповідаю так як ти мене навчив.

Поет: А як? Я вже забув…

Мати: А так: читайте, кажу, люди добрі, вірші Василя Симоненка. Там усе написано…

Поет: Це правда, Ганно Федорівно. Поет не існує без своєї біографії. А Василева біографія — це доля всього воєнного і повоєнного покоління. Отже, потрібні деякі подробиці про його дитинство, шкільні роки, перші вірши, університет і Черкаси. Одне слово, ми повинні бодай коротенько згадати його життєвий шлях. Я думаю, що ця мова-розмова буде продовженням нашої останньої і такої бентежної мандрівки на благодатну Полтавщину — у ваші рідні Біївці, де ми відвідали вашу хату, рідню і земляків, а також могилу вашого батька. Я й досі хвилююся під враженням тих незабутніх відвідин. І дуже добре, що з нами поїхав тоді мій давній товариш (і Симоненків — теж), поет та ще й неабиякий фотограф Дмитро Чередниченко.

Мати: За ту поїздку я вам обом вельми дякую. Мені багацько пригадалося… І сплакнулося… Хіба ж рідне забувається?.. Тепер уже й не знаю, із чого почати…

Поет: Насамперед розкажіть про своїх батьків та дідів. «Про безсмертних предків», — як писав Василь. І, звичайно, про себе…

Мати: Народилася я в селі Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження — 16 вересня 1908 року. Навіть пам’ятаю першу імперіалістичну війну. Тоді у моєї бабусі Ганнусі (так назили її усі односельці) пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки для мого діда Трохима Федоровича. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці.

Поет: У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це гарно, влучно й переконливо:

Мати: Мої батьки — Варвара Потапівна та Федір Трохимович — замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід… Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано — у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році — на сімдесят шостому році життя. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником — як тепер говорять і пишуть.

Поет: Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер»:

Мати: У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені».

Поет: Ще в університетські роки з Василевих розповідей я зрозумів, що дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Я уявляю Федора Трохимовича доброю, навдивовижу освіченою, мудрою людиною.

Мати: Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Всиль із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується екзаменів…» Був він такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони сперечалися про історію утворення Прусії.. А малому Васі, умостившись па печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.

Поет: Як не згадати тут одного з перших віршів Симоненка «З дитинства»:

Мати: Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, — кажу йому, — сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Пріську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради.

Поет: Мені розповідали старі люди в Біївцях, що під час минулої війни дід Щербань, достеменно знаючи всі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав по очеретах утікачів-полонених від поліцейських переслідувань. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам, а фашистських запроданців так зневажав, що при зустрічі з ними одвертався. Одне слово, Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті — чому навчав і онука свого… А чи не писав він часом віршів?

Мати: Ні, мій батько віршів не писав, але умів говорити до прикладу, себто — «у риму». Часто уживав дотепне прислів’я або ж приказку… А от вірші писав один із братів його — Петро Щербань. Він був інженером, але всі односельці називали його поетом. Він охоче читав свої вірші рідні і землякам, але ніде їх не друкував.

Поет: Усі Щербані із роду до роду шанували науку… А як ви?

Мати: Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковно-парафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилася в ШКМ — школі колгоспної молоді. А вже потому спробувала ступити до інституту. Але не так сталося, як гадалося. Потонула на екзамені з математики. Ну, що було робити? Знову пішла до школи — закінчила восьмий клас у Тарандинцях. Це там, де мій Вася кінчав десятирічку Там же я два роки вчилася у школі крою і шиття. Спасибі батькові — продав корову та купив мені швейну машинку. Отак закінчилася моя наука. А шити я навчилася у доброї майстрині-навчительки, моєї землячки Марусі Нестреляй. Я й досі шию. І Василеві шила все крім пальта. А машинка батькова — моя годувальниця — і тепер зі мною. Думаю, що її знають-пам’ятають мої сусіди в Біївцях і в Черкасах.

Поет: Ви знову згадали рідні Біївці. Мені теж припали до душі ваші односельці-біївчани. Адже я проїхав і пройшов тисячі мальовничих сіл на нашій Україні (а ще — в Білорусії, Росії, Башкирії, Казахстані), але ніде не чув стільки пісень і примовок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, а також неповторних, веселих і страшних сільських історій. Деякі з них я чув іще тоді, як ми з Василем приїздили до вас на студентські зимові канікули.

Мати: Це було у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році Якраз тоді вам, одногодкам, сповнилося по двадцять років… А перед тим ти возив Василя на свою батьківщину…

Поет: Я ніколи не забуду, як серед зими ви пригощали нас (може, хтось і по повірить?) свіжими кавунами. Ті кавуни, вами дбайливо збережені, мені і досі пахнуть теплою піччю і сухою м’ятою із припічка. Відтоді пам’ятаю вашу гостинну селянську хату й теплу піч… І вузеньку стежку, протоптану від хати до річки Удаю… І старенький сільбуд, залущений соняшниковим та гарбузовим насінням… І засніжене Беєве урочище… І ту дзвонкову криницю, оспівану Михайлом Коцюбинським… І стареньку семирічну школу… І Паращину гору… І гору де вічним сном заснув натруджений дід Щербань… Навіть пам’ятаю, як ми із Василем їздили на волах у поле за соломою — і весело перекинулися. І часто згадую страшну сільську історію, яку розповів мені Василь, коли ми їхали над Ревкою — притокою Удаю. Історія про те, як один бієвецький лиходій виказав фашистам чотирьох партизанів, що ховалися в густих очеретах. Той запроданець одержав у нагороду три гектари землі. Але невдовзі у нього померла дружина, загинула уся скотина, почала усихати права нога і права рука. Нещасний перевертень покінчив життя самогубством, утопившись у власній криниці. Жахлива доля перекинчика!

Мати: Старі біївчани говорили, що того лиходія покарав Бог. Але ж говорять, що Бога нема. Отож його покарала справедлива доля. Моя двоюрідна сестра Марія казала, що на людськім горі у рай не поїдеш.

Поет: Я знав і глибоко шанував вашу родичку Марію Петрівну, а також її дочку Любу. Перша знала силу-силенну народних пісень та казок, а друга чудово вишиває рушники. Ви ж бачили, як майстерно Люба вишила Василеві книжки. А вдвох разом вони записали і подарували мені чотири зошити народних переказів, побутових і весільних пісень, які і понині живуть у Біївцях та навколишніх селах. Нещодавно я передарував ці народні перлини у Державний архів-музей літератури і мистецтва України. Я хочу, аби люди, вивчаючи творчість Василя Симоненка, усвідомили, що справжній талант міцно стоїть на живій народній основі. І скільки б ми, письменники, не говорили про народ, від того ми не станемо по-справжньому народними, доки по відчуємо свого родового єднання із такими людьми, як Марія Петрівна. Я ні краплі не сумніваюся: ваш Василь, щоб стати «витязем молодої української поезії», припадав душею до відкритих і забутих народних джерел…

Мати: …І до криниці Коцюбинського, про яку ти згадував, Вася теж припадав. А та криниця, як ти знаєш, стоїть при березі Удаю — недалечко від нашої хати. Ще за мого дитинства там вирували велелюдні ярмарки, усі Біївці потопали у піснях та у вогнях. До нашої криниці, немов на прощу, з усіх усюд збиралися люди у дні десятої п’ятниці петрівчаних свят. Я звернула увагу, що нашу криницю Михайло Коцюбинський намалював у оповіданні «Як ми їздили до криниці» якраз у рік мого народження — 1908 року. Ось послухай, що написав Коцюбинський: «Чорне озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю: одні ідуть, другі виходять. Се та знаменита криниця, до якої з’їздяться люди з далеких сіл і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей, що ставлять церкви, монастирі й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, — вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах та палили там жертви».

Поет: Про тую криницю — про багату і щедру душу нашого народу — писав також великий історик козацької України Дмитро Іванович Яворницький. Про неї я читав вельми цікаву статтю О. Левицького «Необыкновенная ярмарка» у давньому часописі «Киевская старина», яка закінчувалася такими небайдужими словами: «Честь и хвала людям, спасшим это древнее й крайне оригинальное учреждение!.. Действительно, местное население любит и даже как бы гордится своєю ярмаркою: когда я выражал крестьянам удовольствие по поводу всего виденного на ярмарке, мне говорили с видом нескрываемого удовольствия: «Ніде правди діти — такого ярмарку, як у нас, мабуть, його і на цілім світі нема!»

Мати: Але ж у Василевому дитинстві наша криниця замулилась, вода пропала, а народні ярмарки забулися.

Поет: Під залізною сталінською п’ятою перестало битися усяке народне джерело. Та й де було вирувати народним ярмаркам, коли кожну хату обсіли страшні злидні? Навіть українська народна пісня довгий час ішла у світ незрячим кобзарем… Тільки ось тепер…

Мати: …Тепер я чула, що нашу криницю почистили і відновили народні ярмарки та ігрища.

Поет: Бієвецька криниця знову ожила у дні святкування тисячоліття Лубен — у 1988 році. Я ж побував там трохи пізніше… І коли напився криничної води, то згадав слова великого Пушкіна: «История народа принадлежит поэту». Онде звідки з’явилося народне слово Симоненка, який ніколи не був байдужим до замуленої історії свого народу. І сам він чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі — своєї і людської.

Мати: У наших маленьких Біївцях кожна латка землі — це якась дивовижна історія… Якось моя сестра розповідала мені, буцімто на горі Лисак с таке місце, де ніколи улітку не вигоряє трава. Мовляв, тамечки шведи закопали колись золотого коня. Це, звичайно, легенда. Бо я думаю так: якби шведи закопали там золотого коня, то вже б давно знайшлися люди, які б його викопали. Хіба не так?

Поет: Перетакувать не буду… Тільки ж добре, що у великому світі і в маленьких Біївцях існують красиві легенди. Вони збуджують поетичну уяву, вони не дають нам навічно заснути… До речі, уся гора Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяна старими і новими легендами. А височить вона, як ви знаєте, в центрі села — над садами і полями, над удайськими заплавами. Та куди б ти не їхав, куди б не йшов — звідусюди її побачиш. Мені здається, що гора Лисак звертається до всіх живущих людей відомим віршем Симоненка:

Мати: А пам’ятаєш, що там написано на старому дубовому хресті? Там написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях».

Поет: Слова занадто поетичні, але у вірші «Найогиднищі очі порожні» Симоненко сказав краще і розумніше:

…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька… Пробачте мені за це болюче питаннями…

Мати: То не батько, а вітер, прилетів — і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

Поет: Гіркі слова… Ваша небога Люба — не та, що в Черкасах, а та, що в Біївцях, — розповідала мені, що багато років, коли Вася став Василем Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…» Чи правда це?

Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі в Біївцях.

Поет: Мені неважко уявити Василеве дитинство, бо воно було схожим на моє: війна… голод і холод… щоденний страх під хрестатим, розстріляним небом… окопчик під хатою… нужденна школа… чорнило з бузини і нестача папіру та книжок… довгождана Перемога і сльози матерів та дітей… Хіба цього мало на одну маленьку дитячу душу? І якщо перші дитячі враження пов’язані з війною і великим горем, то людина (а тим більше — поет) все життя мучитися у своїх думках, спогадах і навіть у снах. Мені, наприклад, і зараз часто сниться війна. Адже я знаю війну з першої хвилини — з того раннього ранку сорок першого року, коли чорна смерть полетіла на моє прикиївське село, на мою дитячу голову. Про ті страждання потім писали сльозою майже всі ровесники Симоненка: Ліна Костенко, Дмитро Онкович, Борис Олійник, Петро Засенко, Іван Драч та інші поети. Я теж писав.

Мати: Я уважно читала твою книжку «Хроніка воєнного дитинства»… Нелегка вам випала планида…

Поет: Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу. Якщо це так, то в нас, дітей війни, найчистіші душі. Але страждання бувають різні. Навіть страждають сучасні міщани-обивателі, яким не вистачає ще кілька тисяч на нову машину або ж на розкішну дачу. Наше ж дитяче страждання було мукою та болем усього народу. І це нас гуртувало і кликало до майбутньої радості. Але горе ніколи не забувається. Ось чому ми пишемо вірші, пісні і поеми про пережите страхіття і страждання. Звичайно, про війну написано чимало прекрасних і хвилюючих творів. Та вірш Симоненка «Жорна» — один із найкращих, найсильніших у цьому ряду. Він дуже переконливий, бо правдивий до найдрібнішої деталі:

Мати:

І цілком природний висновок, де бачимо пряму причетність автора до важливого явища:

Мати: Коли я уперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе — правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни. У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна.

Поет: У нас теж були жорна. Тільки не ручні, а ножні — з великими, преважкими каменищами. І хоч припнули ми їх у сінях, та вони так шалено двиготіли, що хата ходила ходором. На початку п’ятдесятих років (за наших студентських днів) ті проклятущі і благословенні жорна ще стояли у наших сінях, яко музейний експонат. Отож Вася, гостюючи у моїх сестер, довго розглядав ту хитру споруду, а потім жартома попросив мене «Знаєш що? Зроби мені приємний подарунок на згадку про твоє красиве і гостинне село. Звичайно, я їх — ці важенні жорна — забирати із собою в гуртожиток не буду. Нехай стоять собі. Аби тільки я знав, що вони мої…» Певна річ, я з радістю (символічно) подарував ті жорна Василеві. Принагідно скажу, що тоді, у веселі студентськи дні, ми дарували один одному несусвітні, аж занадто фантастичні дарунки. Так одного незабутнього щедрого вечора він подарував мені Багамські острови, а я йому — Аляску і Бердичів.

Мати: Це ви так жартували?

Поет: Отак жартували… Гралися і сміялися інколи, як малі діти. А Василь поміж нами, студентами, був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У ті роки він писав:

Мати: У школі Вася теж вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися було йому ой нелегко!.. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту — в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А до Тарандинців, як ти знаєш, дев’ять кілометрів лише в один кінець…

Поет: Про це він теж писав у новелі «Дума про діда: «…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало».

Мати: Важка дорога… Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». А співати любив ось цю:

Поет: Улюблену Симоненкову пісню теж наспівала ваша сестра Марія Петрівна Щербань для зошита «Старовині українські народні пісні». Там що не слово глибокий поетичний образ, а що не речення — то хвилююча народна драма.

Мати: У тій пісні є такі слова, що їх Вася частенько повторював-підспівував, коли зустрічав когось із київських поетів на порозі нашої старої черкаської квартири:

Поет: Саме ці слова я тихенько мугикав собі, коли спекотного літа 1986 року ішов Симоненковою дорогою.

Мати: Дорогою із Біївців у Тарандинці? А що ж тебе принесло?

Поет: І принесло, і привело наше велике горе. Чорнобильське горе… Моя дочка Оксана разом із малим Антошкою спершу рятувалася від радіації на батьківщині Володимира Сосюри — у місті Лисичанську. А трохи згодом їх прихистили добрі люди в Тарандинцях.

Мати: Ти казав мені, що твої дітки після Чорнобиля назавжди виїхали з Києва. Де ж вони живуть тепер?

Поет: Не живуть, а животіють, бо поміняли київську квартиру на бідну хату в Голій Пристані — на Херсонщині. На жаль, там нема такого народного милосердя, яке вони відчули у Симоненковому краю. Навіть мови рідної нема. Але Антошка і досі пишається, що знає Симоненкову хату, Симоненкову дорогу, Симоненкову школу…

Мати: Отже, ти вирішив пройти Симоненкову дорогу не із Біївців у Тарандинці, а навпаки?

Поет: Так. Іще в Києві я вирішив пройти усю Симоненкову дорогу пішки, щоб підновити в пам’яті деякі деталі. Тільки от що: мене настирливо намагалися підвести ваші невгамовні земляки — то на машинах, то на мотоциклах. І мені ставало прикро, що такої подільчивості, такої обов’язкової доброти я вже не бачу серед своїх земляків під Києвом.

Мати: А чому? Яка причина?

Поет: Почужіли люди. Страшно почужіли. Одгородилися високими парканами один від одного. Перестали навіть родичатися. Уже не сходяться, щоб гуртом поспівати, повеселитися чи поплакати. Найстрашніше то що більшість моїх односельців уже називає себе гегемоном. Який гегемон? Уже не селяни, але й не робітники. А насправді — це та дешева робоча сила, яку прикиївські села постачають для столичних заводів і фабрик.

Мати: Печальна картина. Але ж у газетах пишуть що селяни охоче тікають до міста. А ще пишуть, що стирається грань між містом і селом.

Поет: Таке пишуть безвідповідальні люди. А я жив на цій гострій грані — адже я нещодавно купив кооперативну квартиру на київському масиві Троєщина, звідки починаються луги і поля мого рідного Броварського району. І я стверджую, що селяни тікають до міста не від села, а від колгоспів. Їм набридло красти у самих себе. Якраз про це ми знаєм гострий Симоненків вірш «Злодій», котрий довгі роки був під забороною радянської цензури:

Мати: А як же мої Біївці? Які новини-переміні? Мене запрошували біївчани (спасибі їм) на відкриття нової восьмирічної школи і на відкриття меморіальні дошки на честь мого Васі. На жаль, я не змогла тоді поїхати, бо старі болячки нікуди не пускають мене Черкас.

Поет: Не буду говорити вам, скільки в Біївцях з’явилося нових будинків, машин, телевізорів чи холодильників. Мене насамперед цікавить не рівень людських достатків, а рівень людської совісті. Я краще скажу вам, Оришці — хрещеній матері Василя Симоненка — Лубенський райвиконком уділив дві машини брикету. Тепер старенька самотня бабуся не буде бідкатися, чим протопити у хаті, коли зима засвище… А невеличке ваше село перестало бути безперспективним, сяким-таким злиднем полтавського краю. Село розумно хазяйнує, росте і молодіє, вирощує хліб і щоранку іде до школи, яка світиться ім’ям Василя Симоненка. Ось тільки книжки поета ніяк не дійдуть до його рідного села. Навіть до Лубен не доходять…

Мати: У Черкасах теж немає Василевих книжок… Зате ж у Біївцях є колгоспна премія імені Симоненка. Мені приємно, що цю премію вручають моїм роботящим землякам за хорошу роботу.

Поет: Тільки за хорошу роботу! Ось чому ваші земляки говорили мені: «Симоненкова премія — висока відзнака наших трудів!» Не дивно, що одержуючи диплом і грошову винагороду, деякі люди, які знали живого Васю Симоненка, не стримують сліз… Цілком природно, що ваш син тепер навіки причетний до трудів і днів своїх родичів, друзів і земляків.

Мати: Моя материнська душа відчуває і знає, що мої земляки вшанували мого сина. Після його смерті навіть пам’ятник одразу поставили в Біївцях.

Поет: Я ж бачив той пам’ятник біля приміщення старої школи десь у другій половині шістдесятих років. Але він швидко пропав, бо місцеві умільці зробили його із гіпсу. Зараз чудову ідею нового пам’ятника виношує голова колгоспу Василь Миколайович Даценко — добрий господар і вельми симпатична людина, мій давній і вірний товариш (Земля йому пухом! Василь Даценко раптово помер на польовій дорозі. — М. С.). Опісля Симоненкових свят у Біївцях і Тарандинцях він разом із усіма посланцями навколишніх сіл був присутній на урочистому літературно-мистецькому вечорі «Любов і шана», що відбувся в Лубнах. Ведучим був поет Микола Луків.

Мати: Той вечір наше телебачення показувало на всю Україну. Отож і я на весь екран побачила свою стареньку хату, а коло неї — таку ж стареньку бабу Оришку, українського соловейка Діану Петриненко, народну артистку Неонілу Крюкову і тебе. А Рауль Чілачава читав Василеві вірші грузинською мовою. Хто б міг подумати, що мій Вася буде звертатися до людей грузинською та багатьма іншими мовами?..

Поет: Разом із нами на тому чудесному вечорі виступали також полтавські і лубенські письменники. Літературно-мистецьке свято вдалося на славу. Про це писала газета «Літературна Україна» та лубенська районна газета «Ленінська зоря». А люди казали так: «Три години концерту пролетіли, як три хвилини. Ми б слухали іще та іще…» А головне те, що разом із Симоненком ми вшанували найкращих людей усієї Лубенщини.

Мати: Я не встигла на всіх надивиться, навіть усіх упізнати. Кого іще ти зустрічав із моїх земляків і родичів?

Поет: На превеликий жаль, того разу я не зустрів у селі Василя Івановича Канівця — Василевого хрещеного батька. Він днював і ночував у полі, і я не хотів одривати його від комбайна.

Мати: А ти знаєш, що мій Вася сам вибрав собі хрещених батьків?

Поет: Та невже? Він і тут оригінальним був… Але як же це трапилося? Адже хрестили нас грудними малюками…

Мати: Не зовсім так. Васю охрестили у сорок другому році, у час окупації. Такий був наказ із німецької управи: усіх нехрещених негайно охрестити… Щоб видно було, хто є хто… А семирічний Вася уже дещо тямив, навіть на людях знався. Отож мою родичку Оришку він назвав хрещеною одразу, бо любив її за привітну, ласкаву вдачу, не раз грівся у неї на печі. А про кума я довгенько думала-гадала, доки Вася не попросив мене: «Хай моїм хрещеним батьком буде дядько Канівець. Він у нашому селі робить найкращі каблучки…» Це тоді, у зліденні роки, за браком справдешніх перстнів Василь майстрував для наших молодят простенькі каблучки із мідних та срібних копійок… Як бачиш, іще з малих літ Вася шанував майстровитих людей…

Поет: Так стверджує і баба Оришка… Взагалі, зустрічі з вашими земляками, їх добрі і теплі згадки про свого поета-земляка завжди хвилюють мене. Адже це не якась безлика і безмовна юрба, а це той живий і дуже конкретний народ, до якого звертав своє слово Василь Симоненко:

Мати: Ти якось говорив, що обійшов усе моє село. Цікаво знати, що тобі розповідали і що ти там записав…

Поет: Серед багатьох цікавих розповідей про свого незабутнього земляка у мене зберігається учнівський зошит із теплою згадкою Василевої учительки Уляни Миколаївни Демченко. Вона пише: «Василь Симоненко учився в Тарандинцівській середній школі, коли я тільки прийшла працювати учителем математики п’ятих-сьомих класів. Тоді ж мені довелося із середини навчального року вести уроки креслення в старших класах… Я добре готувалася до уроків, але в своїх силах була невпевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина і може помітити непідготовленість учителя при поясненні нового матеріалу. Василь же якось спідлоба поглядав на мене і поволі, але красиво креслив. Як пізніше я дізналася, він одночасно креслив і читав з-під парти художню літературу. А поглядав на мене, аби я не спіймала його на гарячому… Пізніше він сказав мені, що складне креслення після моїх пояснень він може вдома виконати по пам’яті. А я подумала: як добре, що ти зрозумів мене, але якби ти знав скільки я готувалася, щоб мені й учням був зрозумілий той предмет, з яким я вперше зустрілася…

А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи тільки один Василь.

На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв, як гицель, по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень… Часто він писав вірші до шкільної і класної газети».

Мати: Чим більше я старію, тим більше Вася бачиться мені малим хлопчиком — у коротеньких штанцях на дві підтяжки, що я йому пошила до якогось празника. Іще змалку він був охочим на всякі вигадки, завжди щось таке удавав собі та вигадував. От, наприклад як він танцював навколо букви «О», коли іще до школ не ходив: буква «С» — недописане «О», «Ю» — притулене «О», «Д» з ногами «О», «Ф» — перетулене «О»…

А інколи я зі страху прокидаюся глупої ночі, бо мені сниться, що Вася тоне в Удаї. Це насправжки було після сьомого класу, коли він, прив’язавши весло до спини, намагався перепливти на тамтешній берег Удаю, де його чекали хлопці з човном… А ще мені сниться наша старенька сільська хата, де тепер музей…

Поет: Напевне, ви знаєте, що опісля вашого від’їзду із села у тій хаті поспішили розвалити піч і хтось розбив шибки вікон. Тепер такої наруги немає. У хаті-музеї знову з’явилася піч. І не якась бутафорна, а така, що можна будь-коли затопити. А біля печі стоять рогачі, кочерги і ніби ждуть свою господиню.

Мати:

У верші «Піч» — важка доля сільської жінки… І моя власна доля… І тривожна душа Василева:

Поет: Стараннями усіх біївчан у хаті Симоненка з’явилася стара козацька скриня, ковганка, рубель, стадій і вишивані рушники давніх сільських майстрінь. Одне слово, тут зібрано все те, чого торкався невтомними руками і допитливим розумом юний Вася Симоненко. Ось тільки славнозвісні і горезвісні жорна ніяк іще не вдалось знайти… Але в музеї поета мусять бути насамперед його особисті речі та книжки…

Мати: Пробач, що переб’ю тебе… Раніше я мовчала, тепер скажу: Василевих особистих речей та книжок із його домашньої бібліотеки залишилося обмаль. Я не змогла угледіти, як їх розбазарили, позичили і просто украли. Колись я подарувала вишиту Василеву сорочку Черкаському краєзнавчому музею. Тепер її нема. А замість неї вісить на стіні чиясь потерта плисова сорочка, Таких мій син ніколи не носив…

Поет: Боляче і прикро чути мені про людські загребущі руки. Але ж є інші руки — чисті і чесні. І пора вже зібрати та впорядкувати спогади земляків, родичів, однокласників та однокурсників, письменників та журналістів — усіх тих, хто мав щастя знати Симоненка. Я гадаю, що в недалекому майбутньому так воно й буде, якщо залучити до цієї важливої справи вчителів та учнів із Біївської школи. А як то було б чудово, якби кожна родина в Біївцях записала свої спогади про славетного поета-земляка. І не тільки про нього, а й про близьких і далеких родичів його, про тих односельців, що сталі образами і прообразами його художніх творів. От, скажімо, якби хтось написав документальний портрет бабусі Онисі… Ви пам’ятаєте її?

Мати: Аякже! Була вона маленька і худенька. Майже непомітна. А в неї три сини полягли на фронті. Це знали старі й малі односельці. Василь написав про неї як про матір-героїню:

Я давно знаю цей вірш напам’ять. Він близький мені. А вірша про себе знала і баба Онися. Біївчани розказують, як сільські школярики прибігли до неї із тою газетою, де були Василеві вірші і його портрет. Як почу стара Онися вірша про себе, то заплакала-заридала над газетою, а потім поцілувала Василів портрет і тихенько сказала: «Спасибі тобі, Васю, що уважив стару Онисю. Вона дожила до глибокої старості, а коли померла (це було у тисяча дев’ятсот шістдесят другому році), то її усією сільською громадою поховали на горі Лисак…

Поет: А коли ви уперше почули, що Василь пише вірші?

Мати: Вася ділився зі мною усіма своїми радощами і печалями. А от вірші попервах приховував навіть від матері. Уперше я почула його вірш про вчителів на вечері зустрічі з випускниками нашої школи. Той вірш так сподобався усім, що Васю попросили прочитати ще раз. Я раділа разом з усіма і плескала в долоні.

Поет: А от в університеті серед наших однокурсників Василь неохоче показував свої вірші. Приблизно до третього курсу мало хто знав про те, що Симоненко пише прекрасні поезії.

Мати: Може, він соромився…

Поет: Не тільки тому. Хоча справжні поети завжди соромляться своїх перших віршів — ніби переступають межу гріха і страху перед усім світом. Адже вони вирушають у дорогу до живого Шевченка, до Франка, до Лесі Українки.

Мати: Це справді страшно. Люди можуть запитати: куди ти, хлопче, йдеш?..

Поет: А Василь же був натурою тонкою, надто делікатною, сором’язливою і вразливою. А серед нас тоді (як і тепер) було удосталь гострозубих критиків. Ми так безжально одне одного критикували, що з декого аж пір’я летіло. А з другого боку — рясно розкидалися епітетами і порівняннями. Кожен майбутній журналіст чи філолог уявляв себе у мріях і в снах маститим прозаїком або ж поетом. У нас були вже свої університетські класики, було на кого рівнятися. Це нині відомі, талановиті письменники-романісти Юрій Мушкетик та Василь Шевчук. Тоді ж ми тільки починали. Та вже виношували свої перші поетичні книжки наші однокурсники і позакурсники. Серед них — по-дівочому ніжна Тамара Коломієць, вродлива і мудра Наталка Кащук, добросердний Борис Олійник, заквітчаний Володимир Коломієць, йоршистий Василь Діденко, замріяний Роберт Третьяков, бентежний Володимир Підпалий, соромливий Петро Засенко, розважливий Станіслав Тельнюк, старанний Олесь Лупій, хитруватий Микола Сингаївський… Дещо пізніше вийшли в люди наші побратими-університетчики Іван Драч, Дмитро Онкович, Володимир Забаштанський та інші.

Мати: Вася не раз говорив мені, що саме на вашому курсі щасливо збіглися з усіх усюд талановиті хлопці та дівчата.

Поет: Це був унікальний, справді неповторний курс. Ні перед нами, ні після нас такого юного розмаїття не було. Тільки з нашого курсу — випуску 1957 року — в українську літературу прийшли мої та Симоненкові друзі: незабутній повістяр Віктор Близнець, наші відомі публіцисти Анатолій Москаленко, Борис Рогоза, Вадим Решетилов, Валерій Князюк, чудові гумористи Юрій Ячейкін, Іван Шпиталь, Іван Дубенко, дитячий письменник Іван Сподаренко, романіст Василь Чехун, перекладач Анатоль Перепадя, оповідач Микола Будник та Василь Костюк… До цього дружнього студентського товариства слід додати також наших гуртожитських сусідів — класика білоруської літератури Володимира Короткевича та нашого найпершого критика і літературознавця Анатолія Шевченка… Отже, Симоненко не з’явивсь на сірому літературному тлі — як дехто пише. Та й сам університет наш, який носить ім’я Тараса Шевченка, ні коли не був сірим.

Мати: Із ваших університетчиків, кого ти назвав і не назвав, я багатьох знаю особисто, а інших — із Василевих розповідей. Давно пам’ятаю Тамару Коломієць, Юрія Ячейкіна, Василя Діденка, Бориса Олійника, Петра Засенка, Володимира Біленка… Їх Вася шанував і я шаную.

Поет: Ми не назвали одного з найперших, найвірніших Василевих друзів: Толю Перепадю. Ще на першом курсі він чудово знав французьку мову і силенну силу віршів із української класики. Своїм набутком Перепадя охоче ділився із нами. Опісля закінчення університету, працюючи на ниві художніх перекладів, наш Анатоль постійно дбав, щоб творчість Симоненка знали українці всього світу (заборонені вірші В. Симоненка на цигарковому папері Анатоль Перепадя пересилав у Мюнхен Іванові Кошелівцю. — М. С.).

Мати: Перепадя справді вірний і надійний друг. Мій Василь йому завжди радів.

Поет: Доки я назвав лише тих однокурсників, котрі стали письменниками. Та з наших однокурсників вийшло чимало першокласних журналістів, відомих майстрів гострого пера. Серед них — Петро Савченко (староста нашого курсу), Майя Бураківська, Володимир Крижанівський, Микола Кіпоренко, Леонід Карнаух, Юрій Кальченко, Олександр Гаврилов, Галина Кокостікова, Іван Коваль, Юхім Лазарєв, Віктор Нестеренко. Ось у якому добірному товаристві розвивався і мужнів Василь Симоненко!..

Мати: У ваші студентські дні Вася писав мені з гуртожитку, що живете ви бідно, зате дружно і весело.

Поет:

Це одна із наших популярних студентських пісень… А ваші материнські послання Вася читав і перечитував уголос для хлопців нашої гуртожитської кімнати. На ті листи відповів також віршем «Лист».

Мати: Я теж того вірша знаю:

Поет: На жаль, я в гуртожитку не одержував ні материнських листів, ні батьківських посилок, бо з дитячих літ залишився сиротою. Та й Василеві було непереливки, бо що ви могли прислати йому з бідної хати чи з бідного колгоспу? Але ми не раз ділилися єдиним шматком хліба, останнім карбованцем. А вечорами або й ночами ходили на підробітки. Вантажили у київськім «Рибкомбінаті» важелезні діжки з оселедцями, за що одержували солоні дарунки морів та океанів.

Мати: Вася був гордий, не хотів (як він казав) мене експлуатувати. І тоді, щоб заробити якусь копійчину він пішов працювати рознощиком вашої студентської газети «За радянські кадри».

Поет: Та все-таки найважче було вчитися нашим однокурсникам-фронтовикам. А їх було багатенько. Xодили вони у військових шинелях, при орденах та медалях, чим викликали захоплення не лише серед нас, а й між університетськими сивочолими професорами. Усі ж вони пройшли через пекло війни, кували щасливий день Перемоги. Окрім того, дехто з них уже друкував свої перші кореспонденції у фронтовій пресі. Коротше кажучи, вони були для нас обстріляними авторитетами. А коли наші «старички» вечорами збирались до гурту, то ми не відходили від них ні на крок. Там можна було почути щось нове про бої за Сталінград чи Берлін, неповторну оповідку про дивовижну військову ситуацію, або ж веселий солдатський анекдот. Щоправда, вони ставили до нас, моїх однолітків, як до малих, пустотливих дітей. Але одного разу наші відважні фронтовики заплакали-заридали, як невтішні діти. Це було у незабутній березневий ранок, коли радіо сповістило про смерть Сталіна. А вони ж називали себе сталінськими соколами…

Мати: А як же ви? Адже ви теж виростали під портретами Сталіна?..

Поет: Звичайно. Що ми знали тоді про Сталіна, Тільки те, що він — великий і мудрий. І всі ми ще у шкільні роки дружно верещали:

Але за всіх я говорити не буду, бо у той перший траурний день я поїхав до Москви — на похорони Сталіна. Я смертельно хотів побачити «батька усіх народів».

Мати: І що ж? Побачив?

Поет: Побачив… Побачив мертвого Сталіна і живого Берію… Тільки я вельми розчарувався, бо думав уздріти великого і безсмертного вождя, а переді мною лежав у труні звичайнісінький мертвяк — рудочубий і рідковусий, увесь покльований та побитий немилосердною віспою. А я ж у школі малював його розкішні вуса і тугу хвилю укоханого чуба, та ще й орлиний погляд. Я ладен був підійти до труни поближче, але мене з почесної варти різонув убивчим поглядом Лаврентій Берія, якого я упізнав одразу. «Кто нэ слэп, тот выдыть, какое горе нас постыгло…», — раптом згадалися його слова, почуті ще в Києві із радіоефіру…

Мати: А як же ти добрався до Москви? І як потрапив на той похорон? Я ж чула, що там люди давили один одного…

Поет: До Москви проїхав зайцем — туди і назад. Мені сказати чесно, повезло… А в Москві, щоб потрапити до Колонного залу Будинку спілок, я затесався у ряди китайської похоронної делегації… І коли я повернувся до Києва, то першим біля гуртожитку зустрів мене Вася Симоненко. Він ніби чекав мене. Спершу пригостив смачною пампушкою, а потім почав мучити сакраментальними запитаннями. Його цікавили геть усі подробиці моєї авантюрної подорожі. Через багато років такими ж подробицями зацікавився іще один чоловік — Павло Загребельний. Відомий романіст нещодавно використав мою розповідь про похорони Сталіна у своєму гостросюжетному творі «Південний комфорт».

Мати: Василь теж згадав про Сталіна. Тільки не у верші, а в тому щоденнику, що так налякав багатьох недорік. Ось він, цей запис:

Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, я і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якого знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники…

Поет: Які гострі і точні слова! Додаймо до них викривальну «Казку про Дурила» і гнівний вірш «Де зараз ви, кати мого народу», — і ми відчуємо великий біль поета і громадянина за долю свого народу. Та ще раніш був написаний пекучий вірш «Я», де юний Симоненко на повний голос говорить про свою і людську гідність, що почала воскресати опісля смерті Сталіна. Цей вірш — нищівна відповідь тим сталіністам, які і сьогодні хапаються за втрачену владу:

Мати: Вася дуже гордився тим, що навчається у Шевченковому університеті. Я навіть не уявляю, де б він іще стільки розуму взяв…

Поет: За ту науку, за ту відчайдушну наснагу, за вірну дружбу і юну любов низький уклін нашій рідній альма-матері! Хай вічно червоніють стіни нашого КДУ — але не за нас! не за нас! Такі вихованці його, як Василь Симоненко чи Віктор Близнець, ніколи і ніде не осоромили ні рідного університету, ні рідної матері, ні рідного народу… І був би я нещирим і невдячним, якби не згадав наших добрих і мудрих наставників, старших товаришів і друзів, серед яких — неперевершений оптиміст і веселун Арсен Олексійович Іщук, професор Київського і Загребського університетів, тонкий знавець української мови і стилістики Алла Петрівна Коваль, викладач французької мови, боєць і син іспанського народу товариш Алонсо, незамінимий керівник наших дипломних робіт, полтавський грузин Кость Партенович Кукалашвілі, король журналістики і наш улюблений декан Матвій Михайлович Шестопал. Це той Шестопал, якого опісля виключили з партії і вигнали з університету за правдиве й чесне слово, за хоробру вдачу…

Мати: А той гуртожиток на старій Солом’янці ти часто згадуєш?

Поет: Та як же його забути? То ж неповторність наша. Ми ж училися там гуртом жити, що означало: рано вставати, робити зарядку, варити суп, іти на лекції або в читальню, займатися спортом, ходити на побачення, писати вірші і співати пісень. У тому гуртожитку по вулиці Шостій-Новій (тепер — Освіти) я ще й досі бачу себе у матроській тільняшці і широкому кльоші, а Васю Симона — у спортивній кофтині.

Мати: А чому мого Васю називали Симоном?

Поет: Саме так називали одного літературного генія, який Васі подобався. Це стверджує Юрій Ячейкін. Я ж гадаю що Симоненка називали Симоном тому, що він був спокійним і врівноваженим, неговірким і мудрим, як старий дід. Відтак скоротили прізвище — і вийшов Симон… Кожний із нас, хто жив у гуртожитку на старій Солом’янці, обов’язково мав свою студентську кличку! Мене, наприклад, усі університетчики називали дужо просто: Сомиком. Так мене й досі називає моя дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, коли у мене вусів нема та ще й донині не нагуляв риб’ячого жиру?.. А одного нашого факультетчика Вася досить вдало охрестив «конячою головою». Це тому, що той чоловічок перед кожним стрічним (особливо перед начальством) покірно і запопадливо хитав головою. Він і тепер хитає-перехитує і, не маючи власних думок, старанно пережовує чужі цитати.»

Мати: Я теж знаю одного такого заблудшого. Мені аж не віриться, що він із вами вчився, — такий він боязкий і затурканий.

Поет: Я здогадуюсь, про кого ви говорите. То нездара, графоман. В одному із листів до мене Василь назива його незаконним правнуком Богдана Хмельницького… А от нашого товариша, вельми безпосереднього Василя Діденка (автора пречудесної пісні «На долині туман») Симоненко нарік вождем радянських немовлят. Так писав мені із Черкас: «Привіт Діденку — вождю радянських немовлят».

Мати: А Діденко не образився?

Поет: Ні. Того листа я йому показував. Васько (ми ще й так називали його) працював тоді у новоствореному журналі «Малятко»… Як видно, без дотепу, без гумору ваш Вася не міг існувати. І в цьому виявився його великий природний хист, його уміння знайти серед багатьох людей потрібний характер, літературний типаж: для своєї іскрометної насмішки-пересмішки, для дружньої іронії чи гнівного сарказму. Влучне слово завжди ворушилося у Симоненка або ж на кінчику пера, або на кінчику язика.

Мати: Так було ще в школі, де Вася придумува смішні куплети про наших односельців.

Поет: Ті коротенькі сільські історії писалися на вашій геніальній печі. Мені розповідав про це Василів троюрідний брат і товариш його дитячих літ Олесь Щербань — нині капітан третього рангу. Я записав від нього веселі пригоди діда Захарка, гумористичні рядки про забіяку Чен-Ченя та про його агресивних дочок:

Іще в школі в молодших класах відчувалось гостре слово автора майбутніх сатиричних віршів, де я уловлюю богатьох конкретних людей, яких знав поет.

Мати: За ті гострі вірші Василю частенько перепадало. І не тільки від своїх землячків…

Поет: Пересмішникам завжди перепадало. Кому ж подобається, щоб його критикували, щоб над ним насміхалися? Та найстрашніше буває тоді, коли окремі люди упізнають себе у гнівному сатиричному посланні. Для прикладу скажу, що колишній голова колгоспу з мого рідного села (він уже давно не голова!) упізнав себе у моєму сатиричному вірші «Іди на суд», який був надрукований у першій моїй збірці «Йду на побачення». Так ви знаєте, що він зробив? Викрав мою книжку із сільськиї библіотеки і спалив її, а потім написав на мене кільканадцать доносів у ЦК. Он як бувало!..

Мати: Я знаю, що ви з Василем багато смішного писали одне на одного.

Поет: Таке було. Тільки Симоненко ніколи не ображався, не гнівався на мене, коли я писав про його неймовірні пригоди на Місяці у нашому гуртожитському рукописному журналі «Утюг». Навпаки, він сам із себе голосно сміявся та всіляко заохочував мене до гострозубого сміху. А на мої жарти відповідав власними неперевершеними дотепами. Одного разу, коли я прочитав йому ліричного вірша про хлопчика, схожого очима на свого батька, Василь експромтом вигукнув ось таку пародію:

Мати: Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, задумливим і тривожним, добрим і сердитим. Але більше всього — добрим. Добрим і щедрим.

Поет: Тільки він не був сяким-таким безпринципним добрячком, готовим усіх приголубити. У нього, як і в кожного справжнього поета, було багато ворогів: демагоги, шовіністи, чинуші, брехуни, злодії, підлабузники, хабарники, наклепники, заздрісники, п’яниці… Усі вони потрапили під нищівний вогонь його сатири. Та найбільший ворог Симоненка — людська байдужість. Якось на Хрещатику, показуючи на одного сіренького чоловіка, він сказав мені: «Дивись: у нього очі, як невимиті, жирні блюдця. Отакі байдужі…»

Мати: Він мріяв, щоб холодну байдужість навік захоронити. Так і вірша назвав — «Веселий похорон»:

Поет: Висока совість… Кмітливий розум… Дивовижна працелюбність… Товариська подільчивість… Для мене це не загальні слова, бо за ними стоїть живий Василь Симоненко, якого всі любили і шанували іще в студентськи роки. Недарма ж ми обрали його головою університетської літературної студії, яка була у наші дні справжньою кузнею молодих талантів, була неабияким авторитетом у нашому вузі і поза його стінами, зокрема — у Спілці письменників України. Ось чому до нас на творчі зустрічі охоче приходили великі майстри сучасної літетератури: Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко. Та найчастіше до нас на вогник заходив Володимир Сосюра.

Мати: Вася часто згадував Сосюру і називав його літературним батьком.

Поет: Найніжніший український лірик Володимир Михайлович Сосюра був перший, хто сердечно привітав наше ще молоде літературне товариство: Василя Симоненка, Бориса Олійника, Тамару Коломієць, Василя Діденка, Дмитра Головка і мене. Великий поет надіслав нам послання «Любій юні». А було це весною 1957 року — якраз перед Всесвітнім фестивалем молоді і студентів у Москві. Тоді наша університетська багатотиражка «За радянські кадри» вийшла не звичайною газетою, а поважною брошурою, де на першій сторінці друкувалося привітання Сосюри, а далі вірші (тільки вірші) і портрети університетських поетів. Ото радості було! Тільки не було б тієї радості, якби Василь не працював тоді у нашій студентській газеті, де вперто і послідовно пропагував творчість своїх літературних побратимів… Але я в той час не контактував із ним. Ми негадано-неждано посварилися і більше року не розмовляли. Тільки записками перемовлялися…

Мати: Яка ж це чорна кішка пробігла поміж вами?

Поет: Не чорна кішка і навіть не смугастий тигр. Між нами встали два поети — Олександр Блок і Сергій Єсенін. Ми засперечалася: хто із них більший? Я над усе любив Єсеніна, а Вася — Блока. Геніальний вірш «Незнакомка» у Симоненкових вустах часто звучав мені, неначе його власне зітхання:

Мати: А хто ж більший — Блок чи Єсенін?

Поет: Обидва великі. Я на цю тему тепер ні з ким не сперечаюся. А щоб розвіяти свою провину перед Блоком і перед Симоненком, на початку літа тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року я пряменько з Борислава (де працював тоді) на кілька днів приїхав до Черкас. Василь і ви раділи тій появі. Звичайно, перед тим я достеменя вивчив життя і творчість Блока…Ми обнялися з Василем, розцілувалися — і суперечки як не бувало. Сам тоді я вперше побував у Шевченковому краю… А ви ж коли приїхали до Василя, чи точніше запитати: переїхали до Черкас?

Мати: Наприкінці літа тисяча дев’ятсот п’ятдеся сьомого року. Вася працював на той час у редакції газети «Черкаська правда», де роком раніше проходив практику журналіста… Треба сказати, що він кликав мене до себе, тільки попервах мені тяжко було одірватися від рідної хати, від городу, від свого села. Я ж майже піввіку прожила коло землі, коло Удаю… Там, коло землі, тиша й спокій, а тут, на асфальті,— суєта і лемент. Нам, селянам, непросто міняти свої звичаї і звички. Ти ж розказував мені, що старенька мати Андрія Малишка, коли переїхала до Києва, то не раз ходила по Хрещатику босоніж… А як подумати, то як жити старій, одинокій людині?..

Поет: Василь занадто ризикував, викликаючи вас до себе. Адже у нього ще не було власної квартири. До того ж він тільки-но одружився із Люсею — кур’єром обласної друкарні…

Мати: Що й казати — важко нам жилося у чужій квартирі. Тому я й хату не зразу продала. Але годувальницю свою — швейну машинку — перевезла у першу чергу… А клопоту нам додалося тоді, коли Вася готувався стати батьком.

Поет: А я ще парубкував у редакції міської газети «Нафтовик Борислава». Ми ж опісля університету роз’їхалися по всіх куточках України. У Києві лишилися тільки кияни-однокурсники, які на всіх студентських зборах(комсомольських і профспілкових) обіцяли піти і поїхати в народ — в районні та обласні газети…

Іще на переддипломній практиці у «Черкаській правді» старанного та обдарованого Симоненка запримітили одразу і опісля запросили літпрацівником у відділ культури. І тепер я думаю, що увесь колектив Черкаської обласної газети мусить довіку пишатися тим, що на шпальтах їхнього часопису одержав бойове хрещення молодий, талановитий журналіст і дерзновенний поет Симоненко. Тут він друкував свої перші замальовки, кореспонденції, рецензії і вірші. Тут він невдовзі став комуністом. Щоправда, деякі гарячі голови (серед них є справжні патріоти України) говорять і пишуть, що Симоненко ніколи не був членом комуністичної партії. Мовляв його народне, гостре і правдиве, слово аж ніяк не в’яжеться із ідеями комуністичного руху. Але я всюди підкреслюю, що Василь Симоненко був не московським комуністом, а нашим, незалежним, самостійним, себто українським, — як Борис Олійник. Важливо знати й те, що до партії приймали із числа інтелігенції лиш найкращих пісьменників, артистів, музикантів чи художників. І чи міг безпартійний Василь працювати в партійній газеті «Черкаська правда» чи в органі ЦК «Робітничій газеті»? На тему «Чи був комуністом Василь Симоненко я нещодавно відгукнувся ось таким коротким віршом:

Мати: Я це розумію. І скажу як мати: я пишаюся що мій син лишився в пам’яті народу улюбленим поетом і назламною людиною.

Поет: Ще в Черкасах він став «душевною окрасою обласного літературного товариства» (за висловом тодішнього завідуючого відділом культури «Черкаської правди» Олексія Сріблянця)… А коли ж він писав свої вірші, казки та оповідання?

Мати: Трудився днями й ночами. Сидів «у сивих кущах цигаркового диму», — як ти писав про нього у передмові до книжки «Земне тяжіння».

Поет: Він багато курив, у творчих муках не жалі себе. Навіть просив мене, щоб я вислав із Києва кілька пачок цигарок «Новинка», а заодно — альманах «День поезії», бо не хотів одриватися від поетичного життя усієї України. Так і писав мені: «Коли тобі не лінь і маєш в кишені троячку, купи і вишли мені «День поезії». Я ще не бачив оного, бо до Черкас він іще не доповз. В бандероль поклади 2–3 пачки цигарок «Новинка» на предмет частування черкаських тубільців. Вони стануть тута сенсацією».

Мати: Він завжди любив когось пригощати. Як ми переїхали у свою власну квартиру, то гості нас не обмиинали… Він також любив писати листи, а ще більше — їх одержувати… А клопоту дедалі прибавлялося. Він аж змарнів, коли перейшов на роботу до редакції газети «Молодь Черкащини».

Поет: На початку 1960 року Симоненко був затверджений завідуючим відділом пропаганди новоствореної обласної молодіжної газети. Справді, роботи у нього побільшало і відповідальності — теж. Але за турботами-клопотами він не забув надіслати мені перший номер «Молоді Черкащини» з веселою припискою: «О найСомійший Сомів!.. У муках разом з гуртом черкаських парубків народив я оцей часопис. Умудрився просунути два твої вірші. Резерви мої вже вичерпалися: лишилося тільки твоє прізвище та ім’я. А віршів ніц. Якщо не жаль і не лінь, шли на адресу: Черкас-град, парубоцька газета «Молодь Черкащини». Там я дію на ниві пропаганди, літератури і культури. Завом. Тепер по чину належить мені вирікати тільки абсолютні істини. Але не завжди вдається…» Це теж важливо знати. У тому ж листі він також просив мене: «І, нарешті, може, ти зробиш ще одну невдалу спробу свиснути в Стельмах(а) мій рукопис? Бо відновити по пам’яті навряд чи я здатен, а домашні архіви постраждали від агресії юного Симона».

Мати: Тут я чогось не розумію. При чому тут Стельмах?

Поет: Перед виходом першої книжки «Тиша і грім» молодий поет шукав авторитетної підтримки. А в той час хрещеним батьком багатьох літературних молодят був Михайло Панасович Стельмах, який редагував перуку Тамари Коломієць, благословляв Василя Діденка та інших наших студійців. Ось чому за проханням Симонека я передав його вірші шановному майстрові. Але, на превеликий жаль, той рукопис нерухомо пролежав близько року. Я таки забрав його і вельми обурювався незрозумілою байдужістю видатного письменника до свого молодого колеги. Якраз перед тим Вася писав із Черкас: «Коля, мені вже незручно тобі нагадувати про свою горе-збірку, але ти якось забери її в Михайла Панасовича та хоч мені поверни назад. Буду синові вірши читати. Я ж розумію, що в нього й без мене клопоту вистачає…»

Мати: Невже Стельмах не захотів прочитати той рукопис? Чи були якісь інші причини?

Поет: Були інші причини… Якраз у той час (кінець п’ятидесятих і початок шістдесятих років) Михайло Панасович вів одчайдушну боротьбу за свій роман «Правда і кривда». Вже потім — через багато років — Стельмах казав мені: «Ви знаєте, що я все життя боровся із бабійчуками та маланчуками. Та я ніяк не прощу собі, що не встиг підтримати Симоненка…»

Мати: А мені іноді здається, що Вася підтримав усіх молодих поетів — і черкаських, і київських… А от сам він друкувався мало. Тому й сутужно нам жилося. Він більше займався редакційними листами, часто їздив у відрядження. Говорив мені: «Шукаю інтересну автуру».

Поет: Переглядаючи підшивки «Молоді Черкащини», я помітив, що серед активної автури Симоненка були партійні і комсомольські працівники області, черкаські і київські поети… На жаль, я не знаю всього тогочасного Василевого товариства.

Мати: Його товариство я добре пам’ятаю: Петро Жук, Микола Сніжко, Жанна та Володя Руденки, Микола Дашківський, Микола Яременко…

Поет: Тепер це відомі журналісти, відповідальні працівники і спеціальні кореспонденти багатьох партійних газет. Звичайно, ці люди знають чимало неповторних деталей із життя і творчої діяльності свого незабутнього товариша і друга. Та ще немає між нами такого уважного і дбайливого літературного слідопита, який би зібрав докупи геть увесь творчий доробок поета і журналіста. Навіть і досі не зібрано те, що друкувалося під його справжнім прізвищем і під псевдонімом «В. Щербань». Зокрема, те, що публікувалося у «Черкаській правді» та в «Молоді Черкащини», а також у київських журналах… От, скажімо, не так давно у журналі «Україна» друкувалося невідоме оповідання Симоненка «Лісник» яке розшукав київський журналіст Микола Шудря.

Мати: Я читала те оповідання у Василевій чернетці. Воно спочатку називалося «Однорукий лісник». Дуже інтересне оповідання. І таке правдиве, що одірватися не можна.

Поет: У цьому оповіданні ми знову бачимо людей, сплюндрованих війною: і однорукого інваліда-лісника Петра і колоритного діда ХЕТЕЗЕ, і хлопчика-безбатченка, що горнеться до людської доброти. Типові характери повоєного села… Споріднені душі… Без перебільшення можна сказати, що оповідання «Лісник» написане рукою справжнього майстра-новеліста — на такому ж високому художньому рівні, як «Вино з троянд» або ж «Весілля Опанаса Крокви»… Сподіваюся, що в недалекому майбутньому будуть зібрані й опубліковані всі твори Симоненка. За цю справу серйозно узявся чудовий літературознавець Василь Васильович Яременко — професор Київського університету. Та й ми з вами немало зробили для увічнення пам’яті людини і поета.

Мати: Тільки недавно якусь дещицю із Василевих чернеток я передала до Києва у музей літератури.

Поет: А в музей-архів із вашого дозволу я передав посвідчення Василя Андрійовича Симоненка — члена Спілки письменників СРСР. Щоправда, на тому посвідченні немає обов’язкового підпису самого автора. Він не встиг.

Мати: Він багато не встиг зробити. Але мене найбільше хвилює те, що його окремі твори десь ходять по людських руках… А деякі вірші його і фейлетони друкувалися тільки в газетах — більше ніде. Так, пам’ятаю, ще в «Молоді Черкащини» він друкував одну смішну-пресмішну історію про пожежників. Це про те, як згорів громадський сарай, що знаходився навпроти пожежної вежі…

Поет: Я знайшов той фейлетон у молодіжній газеті за трете серпня 1960 року. У ньому розповідається неймовірна, але правдива історія про те, як на відстані тридцяти метрів від пожежної охорони загорівся господарський сарай і як наші моторні пожежники приїхали туди з великим запізненням. Що ж їм залишалося робити? Присісти, як пише Симоненко, та дружно заспівати:

Мати: Якось при мені за дружнім святковим столом Василь розповідав таку комедію, що всі нашігості од сміху за животи бралися. А комедія про те, як у Черкаси привезли дешевенькі заграничні костюми. Той комплект, як у нас водиться, продавали із-під прилавка — та й то не всім. Хто міг — той зубами виривав… Коротше кажучи, моєму Васі не дісталося ні костюмчика, ні сорочки, ні шкарпеток… А потім після першого дощу ті костюми почали геть розповзатися по швах. У когось одвалився рукав, а в когось відпала штанина… І коли шановні черкащани стали скаржитися і писати сердиті листи, їм відповіли з далекого краю: «Ви, дорогенькі, сильно помилилися. Це одежа для покійників…»

Поет: Ту комічну історію через багато років я почув у вигляді народного анекдоту. Але ж анекдоти, як відомо, не ростуть на голому місці… А ту черкаську пригоду я чув у переказі Симоненка багато разів, — у різному товаристві. Він смакував у своїй оповіді кожнісіньку деталь. Навіть називав одну солідну бюрократичну установу в Черкасах, де найбільше придбали (по знайомству чи по блату) похоронних комплектів. Так би мовити: за призначенням… Очевидно, він, як усякий майстер, розширював та поглиблював сюжет, шукав відповідної художньої форми. Тільки знову повторюсь: далеко не все із його творчої спадщини друкувалося у книжках. От наприклад, гумореска про діяча-застійника «Скарга», яку я підписував до друку в журналі «Зміна» (тепер — «Ранок») в листопаді тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, де я працював тоді заввідділом поезії.

Мати: Недавно я іще раз перечитала усі Василеві твори — і вірші, і прозу. Там дуже багацько кумедного.

Поет: Я теж перечитав книгу «Лебеді материнства» — найповніше видання Симоненкових творів. Але порівняйте його із першим виданням — із книжкою віршів «Тиша і грім», де ще не було багатьох сатиричних та гумористичних віршів, а також талановитих байок та оповідань. Звідси висновок: в останні роки свого життя, у так званий черкаський період літературної роботи, найповніше розкрилися його сатиричні та гумористичні здібності. Щоправда, вони й раніше знайшли свої витоки у віршах «Мій родовід», «Перший», «Пучок суниць», «Гнівні сонети», «Варвари», у низці епітафій «Мандрівка по цвінтарю». Додамо сюди також коротенькі новели «Посмішки нікого не ображають», «Сірий пакет», «Неймовірні інтерв’ю» із книжки прози «Вино з троянд». Тут Симоненко продовжує славні традиції великого українця Івана Котляревського і великого шотландця Роберта Пернса, творчо наслідує народну сатиру Шевченка, Крилова і Глібова, Руданського, Самійленка і Вишні…

Мати: Я дуже б хотіла, якби його сердиті і веселі вірши вийшли окремою книжкою.

Поет: На жаль, сміхотворство Симоненка ще й досі не оцінене нашою професійною критикою, не охоплене сучасним літературознавством. Правда, свого часу Максим Рильський чи не найперший заохотив молодого поета до сатири та гумору. Це було на творчому вечорі в республіканському Будинку літераторів.

Мати: А що то за вечір був? Я питаю про це тому, що Василь повернувся тоді із Києва веселий і збуджений. Заміть «здрастуйте» крикнув «ура!»

Поет: Ще б пак! Адже його похвалив наш уславлений поет-академік Максим Рильський. А був тоді творчий вечір двох молодих поетів — Миколи Вінграновського і Василя Симоненка, де головував Максим Тадейлвич Рильський… Я уже знав Вінграновського — не тільки талановитого поета, а й цікавого, експресивного актора. Ось чрму я вболівав і переживав за Симоненка, який читав свої вірші глухо, монотонно і надто тихо для гамінної поетичної аудиторії нашого Будинку літераторів. Мені здавалося, що Симоненка ніхто й не почує. Але Рильський почув. Почув і високо оцінив глибоку народність Симоненка, його ліричне і сатиричне начало. В газеті «Літературна Україна» вперше друкувалася стенограма того вечора, що відбувся 8 січня 1963 року у республіканському Будинку літераторів. Я уважно перечитав ту стенограму, де знайшов і свій виступ при обговоренні віршів обох поетів. Тільки Симоненку не сподобався епітет «геніальний». Потім у моїй квартирі він мені дорікав: «Що ти наробив? Навіщо ти мене назвав геніальним? Ти ж роздратував усіх присутніх класиків. Вони ж упевнені у тому, що лише їм гарантована геніальність…» Звідтоді минуло уже більше чверті віку, але я пам’ятаю усе до подробиць. Навіть те, як мені по-батьківськи дорікав сивочолий голова того незабутнього вечора за деякі гострі слова…

Мати: А я дякую тобі за те, що прислав мені оту стенограму, звідки запам’яталися хвилюючі Василеві слова: «Після Вінграновського виступати не так легко, особливо з моїми ораторськими здібностями. Тому прошу вас, товариші, не будьте дуже суворими, якщо я не досить добре читатиму. Спочатку я прочитаю вірш «Монархи» (Віршує). (Бурхливі оплески). І далі в стенограмі «…читає «Перехожий», «Герострат», «Злодій» (бурхливі оплески), «По всі на світі радощі священні» (оплиски), «Чорні від страждання мої ночі» (оплески)».

Поет: Очевидно, ви звернули увагу, що я теж читав окремі вірші Симоненка і високо їх оцінив під гарячі оплески усіх присутніх у спілчанській оселі. Від своїх слів я ніколи не відмовлявся — навіть у печальні часи літературного застою, коли творчість Симоненка замовчувалася офіційною критикою. А ще скажу, що вірш «Злодій» який вперше тоді прозвучав — один із найсильших творів української літератури.

Мати: Той вечір відбувся 8 січня — отже у день коли Васі сповнилося двадцять вісім років.

Поет: Ту подію ми відмітили. Опісля творчого вечора Вася попросив мене накрити стіл у нашому спілчевському буфеті. До нас приєднався Микола Вінграновський, а також підійшов Максим Тадейович, аби підняти веселий тост за обох іменинників. А я скористався нагодою і пробачився перед шановним поетом-академіком за зухвалі (але справедливі) нападки на Степана Олійника, Любомира Дмитерка, Миколу Шеремета та Любов Забашту.

Мати: І він пробачив?

Поет: Як ніхто Максим Рильський розумів молодих поетів. А тоді він сказав мені: «Я пробачаю вам, бо відчуваю вашу товариську душу…»

Мати: Після того вечора Василь мов удруге народився. А до Києва почав їздити дедалі частіше та частіше. Навіть збирався назовсім переїхати до Києва.

Поет: Така можливість була. Ще раніше ми надумали купити для вас хату неподалік від Києва — у селі Пухівка мого рідного Броварського району. А роботу для нього попервах підшукали у багатотиражній газеті «Арсеналець». Вже домовилися про окремі деталі переїзду до Києва — аж раптом несподіваний ліст із Черкас: «Чолом тобі, Миколо! Обмірковував твою пропозицію. Зараз не можу прийняти її. Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по слідах його ще не походив. Замкнутися ж у заводській тиражеці — значить зректися найдорожчого для мене — ДЕРЕВНІ. Я таки селянин по крові. Хоч і нудоти тут багато, хоч інколи вити на місяць хочеться від самотності, але без цього, мабуть, ще важче буде…»

Зверніть увагу на слово «самотність». Воно означає його відірваність від глибокого виру літературного спілкування, від своїх київських учителів, товаришів і друзів, від столичного телебачення і радіо, від республіканських газет, журналів і видавництв. А про свою самотність він пише також у «Щоденнику»: «Тепер я став у Черкасах ще самотніший… Коли я говорю про дикий острів і свою самотність, то в цьому немає ніякогісінької зневаги до людей… Просто я не зустрів серед них духовної рідні…» А разом з тим, як бачите, він боявся одірватися од живої землі, від Шевченкового краю.

Мати: Я думаю, що він більше всього боявся одірватися від самого Шевченка.

Поет: Ви сказали найточніші слова… Тарас Шевченко був для Симоненка найбільшим учителем і літературним наставником. Він виростав із глибокого Шевчвченкового кореня.

Мати: Він часто читав «Кобзаря», як молитву — пошепки.

Поет: Бо «Кобзар» був для Симоненка найдорожчою святинею. Його совістю і діянням. Його суддею від лукавства і ганьби… І якщо ми згадали нашого великого класика, то я принагідно перекажу вам один цікавий і навіть віщий Василів сон. (Черкаські пустомелі-графомани той сон завзято коментують. — М. С.)

Мати: Перекажи, будь ласка. А я признаюся тобі, що Вася часто приходить у мої старечі сни. Окремі сни я записую у зошит. Тільки ніяк розгадати їх не можу…

Поет: Я теж не оракул… Якось Василів дзвінок із Черкас розбудив мене рано-рано. «Сомику, — звернувся він до мене. — Кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню. А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Нібито ми удвох із тобою ідемо до Біївців, мого села. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже «Сідай, Василю, з нами на підводу». А я питаю: «А Сома ж чому не запрошуєте під’їхати?» І Шевченко відповів: «А Сом нехай пішки йде…»

Мати: Веселий сон. А як його розгадати?

Поет: Ви кажете веселий сон. Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго іду… іду пішки до своїх читачів, а Симоненко, узявши тяжку ношу, уже давно прийшов у наше сучасне і майбутне життя. Тільки не треба думати, що класики «підвезли» Василя Симоненка. У літературу всі ідуть пішки, ніхто нікого не підвозить. Правда, інколи буває, що когось ведуть… Так одному критику-меценату здавалося, що він веде в поезію багатьох молодих поетів. А як роздивилися — то не він веде, а його ведуть юні таланти… Одначе нехай ніхто не подумає, що я упереджено ставлюся до критики. Боже борони!..

Мати: Василя ніколи не дратувала товариська критика. Він і сам був непоганим критиком.

Поет: Ще яким критиком! Тільки без дубця і без ножа… Про це знають усі Василеві товариші — особливо молоді початківці, які приносили чи присилали йому свої перші літературні спроби. А про критику він писав дивовижно точні і мудрі слова у статті «Декорації чи живі дерева»: «…вчинити суд над самим собою може далеко не кожен. Якщо ж поет уміє тільки ображатися на критику, він уже не поет.

Дуже багато розмов точиться про чутливу, тонку, вразливу душу письменника, яку, мовляв, треба оберігати від усяких неприємностей. А що ж то за чутливість, коли вона не чує, де правда, а де базікання? Що то за духовна тонкість, коли вона у чесній критиці вбачає лише прикрощі? Ображатися не обов’язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити. Не треба забувати, що від надмірного вживання цукру людина втрачає зуби».

Мати: І в житті, і в літературі Вася був безжальним сам до себе… Давай іще раз заглянемо у його «Щоденик»: «3емля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати…»

Поет: Там же він пише про три типи людської брехливості. Та найдивніше те, що він і собі приписує якусь нещирість. І хто? Василь Симоненко! Той Симоненко, якого усі ми називаємо речником людської Правди. Такої убивчої самокритичності нема в жодного сучасного письменника. Де ж їй узятися, коли і в суспільстві нашому самокритичність майже відсутня? Я думаю, що революційна перебудова кульгає лише тому, що в нас мало самокритичних людей — і в партії, і в державному апараті. А безпредметної критики — хоч відбавляй. Ось чому я недавно написав отакі віршовані рядочки:

Мати: Чомусь мені здається, що критики не завжди були справедливими до Василевих творів… Навіть після смерті його… Я ж дещо читала…

Поет: Скороспечений академік Шамота — тодішній директор інституту літератури імені Шевченка — навіть вимагав переглянути всю творчість Симоненка. Ось послухайте, якими чорними словами цей невіглас глумився над світлою пам’яттю «витязя молодої української поезії»: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».

Мати: Жахливі слова… Я читала ту статтю — і не вперше боліло серце…

Поет: Стаття Шамоти («литературной сволоты» — як говорили російські поети) називалася «Актуальні питання художньої критики». Вона друкувалася в газеті «Літературна Україна» у 1974 році. До речі, за цю вірнопідданість у часи отупілої брежнєвщини академік Шамота був увінчаний високою премією…

Мати: Мого Васю теж два рази висували на високі премії. Тільки не при житті, а посмертно. Один раз висунули на премію імені Островського, а другий раз — на Шевченківську премію. (Як відомо, Шевченківську премію Симоненку віддали посмертно — аж 1995 р. — М. С.)

Поет: Коли книжку Симоненка «Земне тяжіння» посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, я надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки. Але ж тоді (іще до обговорення кандидатур) Андрій Самійлович Малишко сказав мені: «Не радій, Миколко. Шевченківської премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета-орденоносця і орденопросця Миколи Бажана».

Мати: Як же так? Невже було таке віроломство?

Поет: Було… Що було — то було… Ви ж не забувайте, що Шевченківська премія — найвища премія нашої республіки. Та в часи відомого застою вона видавалася за рознарядкою «високої хати» і тодішнього безпринципного керівництва Спілки письменників України. Звичайно шановний Микола Бажан наперед знав, що премія достанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме проце я голосно сказав у велелюдному залі українського театрального Товариства — на громадському обговорені творів, які висувались на Шевченкову премію у 1965 році.

Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли тоді дати доброго прочухана…

Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий Бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечері привселюдно назвав мене літературним хуліганом…

Мати: А за що ж віддали Шевченкову премію Миколі Бажану?

Поет: За досить посередню поему «Політ крізь бурю». Тоді цю поему, щоб вона негайно стала окремою книжкою, за одну ніч видали у нашому спілчанському видавництві. Ось так усе робилося для того, щоб не дати премії покійному Симоненку. Це може підтвердити Анатолій Трохимович Мороз — тодішній директор видавництва «Радянський письменник».

Мати: Ти відкриваєш мені багацько літературних секретів. Вік прожила, а не знала такого…

Поет: Перед матір’ю Васі Симоненка у мене нема ніяких секретів… А ті роки — то гіркі уроки безгосподарності і безвідповідальності перед рідним народом. Та в літературі було б іще гірше, якби поруч із нами не було мудрих і доброзичливих учителів-наставників: Тичини, Рильського, Малишка, Гончара чи Стельмаха… Не тільки батьківським словом ради-поради, а й своєю сподвижницькою, чесною працею у громадському житті та в літературі вони були для нас дороговказом. І не треба забувати, що саме під їхнім натхненним благословенням у нашу поезію ішли такі молоді талановиті поети, яких охрестили шістдесятниками.

Мати: Але ж Василь написав і якусь дещицю надрукував значно раніше шістдесятих років…

Поет: Це правда. Раніше Симоненка з’явилися прекрасні поетичні постаті Дмитра Павличка, Михайла Клименка, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Василя Бондаря… До слова кажучи, саме вони (а також Симоненко) були літературними зв’язківцями між поетами старшого і молодшого поколінь, а за своїм високим духом — попередниками наступних поетичних поколінь… І хоч Симоненко видав свою першу збірку 1962 року, але поетом-шістдесятником я назвати його боюся. Та й за своїм характером він не був схожим ні на Драча, ні на Вінграновського — яскравих представників поетів-шістидесятників.

Мати: Чогось я тут не розумію. Поясни мені докладніше.

Поет: Поети-шістдесятники входили в літературу дружно і голосно — із криком, шумом і навіть свистом. У них була багатолюдна аудиторія та ще й свої персональні критики, їх охоче популяризувала і рекламувала газета «Літературна Україна», де головним редактором і головним натхненником творчої молоді був тоді Павло Архипович Загребельний… А Симоненко не любив літературного галасу. До того ж він був традиційним поетом, а деякі гарячі голови відривали традиції від новацій.

Мати: Тоді було багато суперечок. Сперечалися і в нашій квартирі. А Василь писав: «Давайте менше сперечатися, якою повинна бути наша поезія, а побільше творити таку, яку вміємо, щоб завтра не пережовувати сьогоднішнього».

Поет: Сперечалися навколо традицій і новаторства. Та хіба можна жити і творити без традиції нашої безсмертної пісні і думи, без традиції Шекспіра і Шевченка, Пушкіна і Беранже, Бернса і Маяковського, Уїтмена і Тичини, Єсеніна і Сосюри?.. А хіба ж мої сучасники Ліна Костенко чи Дмитро Павличко не традиційні поети? Та вони для мене ще й новатори, бо сказали багато нового і важливого в українській поезії. А формальні ознаки новаторства цікавлять лише фахівців літератури та самих творців художнього слова. Ось про що ледь не цілу ніч говорили ми із Василем у моїй квартирі на київській вулиці Богомольця… То була наша остання зустріч. Я навіки запам’ятав ту ніч і той похмурий осінній день. Я відлітав тоді на Донбас, а Вася ще до вечора залишався у редакції «Робітничої газети», де працював власним кореспондентом по Черкаській області.

Мати: Чи він говорив тобі про свою хворобу? Чи жалівся на якісь болі?

Поет: Жалівся. Казав, що дуже спина болить. А я відповів що в нас обох — задавнений радикуліт, бо ми змалечку виростали на холодній селянській долівці у хати, де весною хлюпала вода. Василь тоді пожартував невесело: «Отже, ми з тобою майже родичі: поети-радикулітники…» А потім розвеселився і бадьоро сказав: «Та що це ми з тобою завели теревені про якісь хвороби? Ніби ми баби старі…» А вже опісля я згадав, що Василь значно давніше, ще за студентських днів, говорив (і знову — жартома) про свою хворобу нирок, навіть про свою ранню смерть. Він жартував навіть зі смертю, як його земляк-полтавець, наш спільний побратим Василь Бондар:

Мати: Лікарі встановили, що у мого Васі був рак нирок… Тяжка, невиліковна хвороба… Він догорав, мов свічка… Інколи впадав у забуття, а потім знову приходив до пам’яті і, щоб заспокоїти мене, крізь останні сили пробував жартувати: «О мамо! Я вже був на тому світі. Тільки на цьому краще…»

Поет: Він багато ховав за своїми постійними, неперевершеними жартами — навіть хворобу свою тяжку, яку відчував лиш він один. Іще в тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році — у день свого двадцятиліття — Василь написав ось такого печального, пригніченого вірша:

Мати: Страшний вірш… Він не вгадав своєї смерті більш як на один рік… Доречно нагадати, що він помер не 14 грудня — як усюди пишуть, а біля дванадцятої ночі 13 грудня, коли тільки вийшла із палати.

Поет: Я про це уже писав… А той автограф із трагічним віршем довгий час зберігався у нашого однокурсника Анатолія Сердечного — довголітнього працівника Броварського міськкому партії. А віднедавна цей автограф знаходиться в Музеї-архіві літератури і мистецтва УРСР.

Мати: Ти ошелешив мене. Отже, хвороба Василева не була такою раптовою, як усім здавалося… А той вірш може бути правдивим документом проти тих, хто вигадує усякі небилиці навколо життя і смерті мого Васі.

Поет: Ще тоді, на похоронах Симоненка, я відчув чимало нещирості. Пізніше від черкаських журналістів я довідався про те, що над Василем жорстоко познущалися негідники із залізничного відділу міліції на станції Шевченкове. Його били з розумінням виучки катів із КДБ — щоб не було слідів наруги. Били по хворих нирках. І за що? Лише за те, що він просив у залізничнім ресторані, де сиділо п’яне залізничне кодло, пачку цигарок. Розлючені офіціантки (це дешеве і продажне бидло!) викликали власних охоронців із міліції. Наївного прохача тут же забрали й закрили в кутузку… Нарешті я зізнаюся, що я там був через півроку після смерті Васі. Хотів поцікавитися деталями побоїща, але тих держимордів із міліції та запопадливих служниць з ресторану не зустрів. Здогадався: їх прибрала відповідна служба — як злочинців та свідків. Тепер можна говорити і писати що завгодно. Головне поплакати від жалості.

Мати: Я була прибита горем і не все пам’ятаю, як хоронили мого єдиного сина. Тільки пам’ятаю, що з Києва прибуло тоді багато Василевих товаришів і друзів.

Поет: Із Києва приїхали: Володимир Біленко, Микола Вінграновський, Алла Горська, Василь Грінчак, Петро Засенко, Леонід Коваленко, Леонід Кореневич, Михайлина Коцюбинська, Анатолій Перепадя, Борис Олійник, Іван Світличний, Олександр Стаєцький, Анатолій Шевченко… Всі вони були чи є вірними охоронцями доброї пам’яті нашого незабутнього поета… Але тоді коло горя метушилися-ворушилися якісь нахабні, кололітературні пронири. Від імені їх безликості на траурному мітингу пролив підступну і брехливу сльозу нікому не відомий критик — завжди рожевощокий, вічно п’яний і плакатно-усміхнений. При житті Симоненка той чоловік применшував або й зовсім замовчував талановиту творчість нашого поета.

Мати: Пам’ятаю, що хтось із тієї групки іщи на похоронах рився у Василевих рукописах. Тоді мені було байдуже… Я думала тільки про малого Лесика…

Поет: Іще звучала траурна музика в обласному Будинку вчителя… Іще ми проводжали нашого товариша в останню путь до міського кладовища… А вже пішли по руках рукописи Симоненка.

Мати: Жалію, що не встигла надійно заховати Василевих рукописів. Та й звідки я могла знати, що вони потраплять у чужі руки?

Поет: Ті безчесні руки хотіли навіки похоронити не тільки самого Симоненка, а й творчість його. Адже у труну хтось поклав дві поетові книжки — «Тишу і грім» та «Цар Плаксій і Лоскотон». Я обурився, коли побачив таке блюзнірство, вийняв книжки із труни, а потім голосно — на весь автобус — сказав: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!..» Тоді ж «Тишу і грім» я віддав вашому онукові Лесику, а казку забрав для своєї малої доньки Оксани, яку дядько Симон любив носити на руках, коли гостював у мене.

Мати: Він часто згадував твою Оксанку.

Поет: Ми піклувалися не тільки про своїх власних дітей. Вася писав для них веселі казки, а я — колискові пісні. Я знаю, що ваш Лесик змалку любив мою давню колискову пісню «Рученьки-ніженьки» із телепрограми «На добраніч, діти».

Мати: У дітей хороша пам’ять. Жаль, що дорослі гублять її…

Поет: Правда ваша… У мене зберігається газета «Черкаська правда» за п'ятнадцяте грудня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, де уміщений некролог на смерть Симоненка. Там записані сердечні і добрі слова: «Важко примиритися з думкою, що його, двадцяти восьмирічного, вже немає серед нас. Невмолима хвороба вирвала його з наших рядів. Але він житиме. Житимо у своїх ділах, у своїх творах, у наших серцях». Ви чуєте, які хвилюючі слова? Та я хочу заперечити: не в усіх серцях черкащан залишився незабутній образ Василя Симоненка. Тоді, як по всій нашій республіці і далеко за її межами звучало і звучить правдиве слово поета, у самих Черкасах не всі згадували його високе ім’я. Наша рідна Симоненкова газета «Черкаська правда» упродовж двох десятиріч викреслювала ім’я поета або ж примовчувала його заслуги у розвитку української літератури.

Мати: Зате ж Черкаський народний хор постійно співає «Виростеш ти, сину…» Уже чимало років на кожні Василеві іменини черкаські хористи приходять мені поспівати. Найчастіше заходила до мене народна артистка Раїса Кириченко, коли вона іще співала і жила в Черкасах.

Поет: Саме тут, у вашій квартирі, я й познайомивсяіз прекрасним подружжям Кириченків — Раїсою та Миколою. Мені приємно відзначити, що Раїса Кириченко краще і глибше за всіх інших співаків зуміла передати прості і мудрі слова Симоненкового заповіту із дивовижною музикою Анатолія Пашкевича. Ви знаєте також, що на ці ж вірші із «Лебедів материнства» є ще одна мелодія — задушевна і пристрасна, її створив наш народний композитор Платон Іларіонович Майборода.

Мати: Платона Майбороду я здавна люблю і шаную. Із його душевними піснями я не почуваюсь такою одинокою…

Поет: Добре те, що у квартирі матері Василя Симоненка звучать пісні й вірші. Та ще краще було б, якби Симоненкові свята в Черкасах із традиційно-сімейних стали вселюдськими — як у школах Києва, бібліотеках Львова чи в сільських клубах Полтавщини.

Мати: Добрі люди не забувають мого сина. Та мене турбує інше… Ти ж, я думаю, читав мого відкритого листа до Центрального Комітету Комуністичної партії України…

Поет: Аякже, читав. Ваш лист друкувався у газеті «Радянська Україна» від 15 квітня 1965 року. Щоправда, там не всі слова написані вашою рукою… Але вже тоді ваше материнське серце відчуло, яка загроза нависла над світлою пам’яттю і творчістю рідного сина.

Мати: У відкритому листі до ЦК я писала, що мій син був комуністом, чесною і чистою людиною. Він не міг лицемірити, як інші..

Поет: Я розумію вас, бо розумію Симоненкову радість і Симоненкову муку. Та були партійні демагоги і літературні монопольщики, які намагалися одірвати поетову творчість від його болющої муки, а його любов — від ненависті. Ви ж пам’ятаєте, що поруч із вашим тривожним словом на сторінках партійної газети зручно умостилася вельми криклива стаття Миколи Негоди під назвою «Еверест підлості». Це той Негода, який хотів бачити Симоненка лише радісним і щасливо-усміхненим. Таких багато було…

Мати: Але ж на своєму щоденнику Вася написав саме такі слова: «Читати чужі щоденники — Еверест підлості».

Поет: Не треба цю засторогу розуміти буквально. Але треба знати, що при житті Симоненка той щоденик належав тільки його володарю, а по смерті видатного письменника — усім нащадкам і читачам. Так трапилося: лише сьогодні Симоненків щоденник, що доповнює творчість його, нарешті став здобутком усієї нашої позацензурної літератури. Коротенькі окрайці його правдивих і гострих думок, записаних чверть столиття тому, на багато років випередили нашу нинішню я громадську думку, пішли попереду сучасних молодих поетів і відомих публіцистів-вільнодумців. Шкода лишень, що ті згорьовані думки спершу прийшли не до нас, а до наших братів-українців, які живуть у Канаді, Америці, Польщі і Чехословаччині. От тільки я й досі не розумію, чому закордонні радіостанції називали коротенький щоденник поета «забороненою книжкою» Симоненка… Та ми всі винуваті у тому, що самі себе заборонили…

Мати: Тепер книжки мого сина виходять одна за одною. Не так давно одразу вийшли дві книжки вибрання Василевих віршів — одна в Києві, а друга — в Москві (у перекладі російською мовою). Багато творів його за остані роки друкувалися в перекладах на мови зарубіжних країн. Пам’ять мого сина широко вшанована в богатьох куточках нашої республіки. У наших Черкасах одну з центральних вулиць названо ім’ям Симоненка, а на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. Ім’ям Симоненка названо також восьмирічну школу у селі Біївці. А окрім колгоспної премії, про яку ти вже згадував, нещодавно встановлено іще одну премію — літературну, що носить ім’я мого сина…

Поет: Про популярність Василя Симоненка нагадують і масові тиражі його віршів та казок. Такими великими тиражами у нас видається тільки класика. Що до цього ще додати?

Мати: Може, ще й те, що дві області — Черкаська і Полтавська — сперечаються між собою: кому із них більше належить безсмертний поет Василь Симоненко?

Поет: А ви що скажете?

Мати: А я так скажу: на Полтавщині він народився та розповився, а на Черкащині знайшов собі вічний притулок. Як був малим — то називався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України. І не треба сперечатися…

Поет: Найкращі слова про невмирущу творчість сказали і написали наші видатні письменники: Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, а також відомі критики та літературознавці: Василь Яременко, Володимир Моренець, Вячеслав Брюховецький, Микола Шудря… Однак я довіку буду пишатися та втішатися тим, що встиг сказати найтепліші і найвідвертіші слова не по смерті людини і поета (таке часто буває!), а в нашому спільному житті-бутті: у студентському гуртожитку, у вашій та в моїй хаті, у Спілці письменників та в наших мандрах по нічному Києву. Він теж устиг і зумів сказати мені чимало натхненних і дружніх слів, яких вистачить на все а життя…

Мати: Так, тепер багато говорять і пишуть про мого Васю. Але, я думаю, тільки він сказав про себе найточніші і найсильніші слова:

Поет: Ви сказали, як зав’язали.

Мати: А до всього я ще додам кілька Василіевих думок із його статті «Наша рідна Вітчизна», яка вперше друкувалася у газеті «Молодь Черкащини» 27 липня 1962 року: «…гніву і ненависті вистачає лише для того, щоб зруйнувати щось. Але ненависть не може будувати. Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов — любов до рідної землі, до людей, до праці…»

Поет: Любов до України — наскрізна тема всієї творчості Василя Симоненка. Ця священна любов озвучена його довічним заповітом:

Мати: Саме ці слова золотими буквами сяють на тому прекрасному пам’ятнику, що стоїть на могилі мого сина.

Поет: Сердечно уклоняюсь вам, шановна Ганно Федорівно, за бентежну мандрівку у вічну молодість вашого незабутнього Василя — мандрівку від Біївців до Тарандинців, від Києва до Черкас і далі — у людське безсмертя.