З матір'ю на самоті

Дмитро Чередниченко

Закінчивши інститут, поїхав я працювати на рідну Канівщину — в село Пшеничники. Воно розташоване за шістдесят кілометрів од залізниці і за шістнадцять — от райцентру. Автобусного сполучення в районі не було зовсім. До райвно доводилось добиратись у кузові «газона», а то й у кабіні трактора, що віз у причепі бідони з молоком до маслозаводу. Або — пішки. Влітку — велосипедом. Після гамірного Києва, де можна було зайти до будь-якої редакції, «зірватися» з лекції на заняття літературної студії при видавництві «Молодь», я опинився у ідилічній тиші, де навіть згадка про власні вірші сприймалася як дивацтво, а то й ще гірше…

І ось випадок закинув мене «аж у Черкаси». Прхопив трохи віршів своїх і зайшов до редакції «Черкаської правди». Мені порадили звернутися до привітного худорлявого чоловіка, ім’я котрого кілька разів бачив у газеті. Розмова з ним відбулася стримана, коротка і серйозна. Потім отримую листа, в якому сповіщалося, що «Запорізький дуб» (малюнок і текст) має з’явитися у неділю 11 січня, а два-три вірші, може, вдасться вмістити в одному з лютневих номерів. А також була пропозиція написати нарис про когось із односельців…

Невдовзі я побачив у газеті свій малюнок і коротенький опис Запорізького дуба, а 21 лютого 1959 року під рубрикою «Нові вірші» було надруковано мою мініатюру «Дочка не спить?» То була перша моя публікація в обласній пресі — подія найпам’ятніша для мене.

Іще тоді я дізнався, що Василь не раз бував у моєму Межиріччі і йому там дуже подобалось. Чому саме, я збагнув, коли разом із матір’ю поета Ганною Федорівною і Миколою Сомом їздили в його Біївці, збирали спогади, розшукували фотознімки, зустрічалися з односельцями… Леле! Які схожі наші села, які вони суголосні! І гори, й ріка, і долини, і луки…

І всілякі біди однакові — і по той бік Дніпра, і по цей. Тепер знаю, чому так вабило Василя моє село. Тепер знаю чого так манить мене село Василеве. Я там немов на батьківській землі…